Історія конститущйного права України

 

2.1 Основні етапи становлення і розвитку конституційного права...

2.1 Основні етапи становлення і розвитку конституційного права як галузі права

Становлення та розвиток конституційного права як галузі права відбувалися в Україні у контексті загальносвітового генезису цієї га­лузі права. Національне конституційне право збагачувалося позитив-ними досягненнями конституціоналізму всіх демократичних країн світу і водночас робило свій помітний внесок у формування загально-людських демократичних ідеалів світового конституціоналізму.

Багаті традиції національної конституційно-правової думки, вира-жені у давніх традиціях народовладдя, богословській думці, козаць-ких конституціях, численних конституційних проектах та наукових дослідженнях проблем конституціоналізму, тривалий час (до початку XX ст.) залишалися нереалізованими в конституційному праві як діючій галузі права через відсутність національної державності. Ідеї щодо винятковості українського конституційного права, його пер-винності та особливого місця у світовому конституціоналізмі так чи інакше можуть стосуватися лише конституційно-правової думки, а не конституційного права як галузі права у сучасному розумінні.

Галузь конституційного права, порівняно з цивільним або кримінальним правом, є відносно молодою. Перші конституційні ак-ти сформувалися тоді, коли вже існувала стала система джерел інших традиційних галузей приватного і публічного права.

Твердження про віднесення римським юристом Ульпіаном до публічного права норм державного (конституційного) права¹ є супе-речливим. Доміцій Ульпіан (170—228 рр.), який вперше чітко сформу-лював положення про поділ права на приватне та публічне, в кінці II ст. н. е. у Дигестах Юстиніана, а саме в Книзі першій, Титулі I

Тодика Ю. Н. Конституция Украиньі: Проблемьі теории и практики. — X., 2000. —

55

Розділ II. Історія конституційного права України

«Про правосудия і право» (ОеішШіа е(у'иге), стверджував: «Вивчення права розпадається на дві частини: публічне і приватне (право). Публічне право, яке (належить) до положення римської держави, приватне, яке (належить) до користі окремих осіб; існує корисне в суспільному відношенні та корисне в приватному відношенні»¹. От-же, Ульпіан відносив до публічного права не норми державного пра­ва, а правові положення, пов'язані з регулюванням публічних суспільних відносин у цілому. Якщо приватне право у Давньому Римі вже було розвинене, то публічне — залишалося малорозвиненим. За-гальновідомо, що у римському праві не було конституційного, адміністративного і, навіть, повноцінного кримінального права.

Сам термін «конституція» виникає у римському праві в період Принципату та Домінату. Акти конституції принципсів і домінусів стали важливими джерелами римського права цього періоду². Вва-жається, що термін «конституція» походив від латинського слова соп- зііШіо — устрій, але В. Ф. Мелащенко звертав увагу на те, що цей термін міг існувати раніше, в період Імперії і походив від звороту гет риЬИсит сотііїиіге, з якого починаються акти римських імператорів. У Давньому Римі також використовувався термін Іех/ипсіатепіаіез — ос-новний закон³. Але давньоримські «конституції» не були першими джерелами конституційного права у його сучасному розумінні. Ці «конституції» були лише формою затвердження тогочасних джерел давньоримського публічного права.

Перші конституційні акти з'являються набагато пізніше. Втім, безперечно, ідеї, втілені в таких загальновідомих історичних пам'ят-ках права давньої історії й раннього Середньовіччя, як Закони Ману, Законник царя Хаммурапі, Книга законів царства Вей, Закони Дра-конта, Закони Лікурга, Закони XII таблиць, Салічна правда, Ріпу-арська правда, Бургундська правда, Саксонська правда, Руська прав­да, Велика хартія вольностей, Золота булла, Павійська унія та інші, а так само — у творах видатних мислителів Давнього Китаю (Конфуцій, Мо-цзи, Шан Ян), Давньої Греції й Давнього Риму (Платона, Аристо­теля, Полібія, Ціцерона, Гая, Папініана, Ульпіана, Модестина та ін.)

¹ Дигести Юстиниана. Избранньіе фрагмента в пер. и с примеч. И. С. Пере­
терского. — М.: Изд-во «Наука», 1984. — С. 23.

² Федоров К. Г. Історія держави і права зарубіжних країн. — К., 1994. — С. 181.

³ Конституційне право України / За ред. В. Ф. Погорілка. — 2-ге вид. — К., 2000. —
С. 88.

56

2.1 Основні етапи становлення і розвитку конституційного права...

та Середньовіччя (А. Августин, Ф. Аквінський, Н. Макіавеллі, Т. Кам-панелла, Т. Мюнцер, Ж. Боден, Ібн Хальдун та ін.) — стали предтечею розвитку і становлення світової конституційно-правової думки. Ці історичні пам'ятки регулювали й пояснювали існуючі на той час най-важливіші суспільно-економічні відносини в конкретних державах. Але жодне із зазначених історичних джерел не може вважатися конституцією в сучасному розумінні цієї категорії ні за змістом, ні за формою, а так само — не може вважатися джерелом конституційного права через відсутність об'єктивного існування самої галузі консти­туційного права.

Справедливою є думка С. С. Дністрянського про те, що кожна дер­жава мусить мати певну форму, в якій вона регулює суспільний лад, але система державного ладу «була інша в грецькій «поліс» та римській сіуіїах старовинних віків, інша в монархічній германській державі середніх та початку нових віків, і знову інша в консти-туціоналізмі найновіших віків»'.

Становлення й розвиток конституційного права у світі відбували-ся поетапно. Основні етапи становлення й розвитку конституційного права найбільш рельефно виділяються в конституціях, які втілили якісно нове конституційне право у кожному з періодів, і дали основу для подальшого розвитку конституційного законодавства. Таких періодів було п'ять: перший період (перша половина XVII ст. — се­рєдина XVIII ст.) характеризувався зародженням і становленням пер­ших у світі конституційних актів, що втілили здобутки ряду перших буржуазно-демократичних революцій; другий період (серєдина XVIII ст. — 1918 р.) ознаменувався поширенням конституційного права у більшості країн Європи та Америки; третій (міжвоєнний) період (1918-1945 рр.) сприяв поширенню та демократизації кон­ституційного права в окремих країнах, але в 1925—1945 рр. спос-терігався певний регрес конституціоналізму з огляду на встановлення недемократичних режимів у багатьох країнах Європи та Японії; чет-вертий період (1945—1989 рр.) характеризується поширенням кон­ституційного права в усіх країнах світу та падінням системи соціалістичного державного (конституційного) права у світі; п'ятий (новітній) період (1989—2006 рр.) став найвищою точкою розвитку

Мністпрянський С. Теорія конституції // Стецюк П. Б. Станіслав Дністрянський як конституціоналіст. — Л., 1999. — С. 186.

57

Розділ II. Історія конституційного права України

конституційного права як фундаментально! та системоутворюючої галузі в усіх національних системах права.

Такий поділ на періоди є доволі умовним і грунтується на загаль-носвітових тенденціях генезису конституційного права. Запропоно-вані періоди становлення та розвитку галузі конституційного права мають неоднакові хронологічні межі для певних країн світу, в тому числі України. Зокрема, п'ятий період історії конституційного права для України фактично розпочався з часу проголошення її незалеж-ності в 1991 р. і містить у своєму складі кілька етапів, пов'язаних із легітимізацією незалежності України в 1991 р., створенням Консти-туції України 1996 р., спробою провести конституційну реформу в 2000 р., виборами Президента України в 2004 р. та Помаранчевою ре-волюцією, реалізацією конституційної реформи в 2006 р. тощо.

Становлення і розвиток конституційного права як галузі права в перший період (перша половина XVII ст. — серєдина XVIII ст.) пов'язані насамперед із виникненням конституцій та реалізацією їх основних положень. Загальновизнано, що перші конституції з'явля-ються в період війни за незалежність у Північній Америці та буржуаз-но-демократичних революцій у Європі. Цей історичний факт не є звичайним збігом обставин — перші конституції закріпили наслідки та основні здобутки новонароджуваної буржуазії, її вимоги щодо юридичної охорони своїх прав і свобод та обмеження всевладдя мо-нархів і феодальної аристократа.

Перші писані конституційні акти побачили світ у Великій Британії та колоніальних поселеннях Північної Америки. Вперше консти­туційні ідеї були нормативно закріплені в «Колоніальному договорі», або ж «Договорі на Мейфлауері», який уклали 11 листопада 1620 р. під час подорожі на човні «Травнева квітка» до Північної Америки вигнані з Англії конфеціоналісти-священнослужителі в кількості 41 особи та «сервенти» (корабельні слуги). У цьому договорі вони зобов'язувалися для досягнення спільної мети та побудови «єдиного громадянського політичного організму» видавати справедливі та однакові для всіх за-кони. Природнім вважалося прав громадян обирати посадових осіб, носити зброю, створювати на власний розсуд військові загони, брати участь у оподаткуванні. На думку деяких учених, «Колоніальний до-говір» 1620 р. можна вважати першою писаною конституцією¹.

¹ дбзеев Б. С. Конституция. Правовое государство. Конституционньш суд. — М., 1997. — С. 12; Тодика Ю. Н. Конституция Украиньг: Проблемьі теории и прак­тики. — X., 2000. — С. 11.

58

2.1 Основні етапи становлення і розвитку конституційного права...

Текст Договору урочисто проголошував:

«Ім'ям Господа, амінь!

Ми, вірні піддані нашого могутнього суверенного господаря Яко­ва, Божою ласкою короля Великобританії, Франції та Ірландії, захис-ника віри та ін., здійснивши в славу Божу — для розповсюдження християнської віри і слави нашого короля і вітчизни — подорож з ме­тою заснувати колонію в північній частині Вірджинії, цим урочисто і взаємно перед особою Бога об'єднуємося в громадський політичний організм для підтримання серед нас кращого порядку і безпеки, а та-кож для досягнення вищезазначеної мети; і в силу цього ми створимо і введемо такі справедливі й однакові для всіх закони й ордонанси, ак­та, постанови й адміністративні установи, що в той або інший час бу-дуть вважатися найбільш відповідними загальному добру колонії, і яким ми обіцяємо слідувати і підкорятися. У свідчення чого ми стави­мо наші підписи.

мис Код, 11 листопада... Аппо Оотіпі 1620»'.

Американські вчені визнали цей акт за початкову точку відліку розвитку американського конституціоналізму, хоча, на думку В. М. Калашникова, — це модернізоване уявлення про сутність дале-кої від нас події, із якої почалася державність США². Втім до сьогодні інші, більш ранні діючі конституційні акти залишаються невідомими широкому колу правознавців.

«Колоніальний договір» став правовим підГрунтям для всіх посе-ленських договорів, які укладалися при заснуванні північноамери-канських колоній. Поселення з часом утворювали політичні союзи, які після їх легітимізації хартіями уряду Великої Британії набували статусу колоній. Положення договору вперше повною мірою були втілені в колонії Массачусетс, заснованій у 1629 р. У 1631 р. на основі поселенського договору колоніалісти обрали інтенданта Роджера Уйллємса своїм духівником і за його ініціативою проголосили свобо­ду совісті та відділення церковної влади від світської³. Тотожні поло­ження були закріплені в поселенських договорах у Коннектикуті,

¹ ТНє Зіогу оі іЬе РШ&гіт РаіЬегз, 1606-1623; аз ТоИ Ьу ТКетаеІУез ТЬеіг Ггіешів апй ТЬеіг Епетіез / Ей. Ьу Е. АгЬег. — Ь., 1897. — Р. 278-280.

Калашников В. М. Генеза конституційного права США // Правова держава. — Вип. 12. — К., 2001. — С. 552.

Дністрянський С. Теорія конституції // Стецкж П. Б. Станіслав Дністрянський як конституціоналіст. —Л., 1999. — С. 190.

59

Розділ II. Історія конституційного права України

Провідансі, Нью-Гавені (1639 р.) та ряді інших північноамериканських колоній.

У Великій Британії одним із перших писаних конституційних актів періоду буржуазно! революції став акт, що мав назву «Знаряддя управління». Цей акт був прийнятий у 1653 р. і закріплював протекто­рат О. Кромвеля. «Знаряддя управління» декларувало належність за-конодавчої влади однопалатному парламентові та лордові-протекто-ру Лорд-протектор також був наділений всією повнотою виконавчої і фактично судової влади. Посада лорда-протектора була виборною се­натом, але передбачалося, що О. Кромвель обіймає цю посаду по-життєво. Водночас «Знаряддя управління» конституційно закріплю-вало одноособову диктатуру О. Кромвеля.

Після реставрації монархії в Англії та перемоги партій консерва-торів (колишні торі) та лібералів (колишні віги) в 1679 р. на парла­ментских виборах того ж року приймається важливий парламентс­кий закон НаЬеаз согриз асі. Його зміст визначається гарантіями про-ти неправосудних досудових арештів. Відповідно до цього акта: арешт може здійснюватися лише на підставі судового рішення; заарештова-ний має право на клопотання про звільнення до лорда-канцлера, лор-да-зберігача печатки або до будь-якого судді про негайне судочинст-во або про звільнення з-під арешту під грошову заставу; право на кло­потання надавалося й іншим особам, які діють в інтересах заарешто-ваного; встановлювалася юридична відповідальність суддів та тюрем-ної адміністрації за невиконання НаЬеаз согриз асі; заарештований звільняється за будь-яких обставин, за винятком обвинувачення в державній зраді або здійсненні державного злочину, в разі коли його справа залишається нерозглянута у суді протягом 6 місяців. НаЬеаз согриз асі вперше закріпив право людини на справедливе судочинство і обмежив феодальне свавілля, але, оцінюючи цей акт у його тогочас-ному розумінні, слід враховувати, що парламент залишав за собою право призупинення дії закону 1679 р.

Після «славетноїреволюції» 1688 р., повалення Якова та коронації штатгальтера Голландії В. Оранського на англійський престол в 1689 р., останнім був підписаний акт, що став юридичним підгрунтям англійської конституційної монархії, — «Білль про права» (1689 р.). Цей акт був конструктивним компромісом між феодальною земель­ною аристократією й буржуазією. Білль декларував, що всі закони й податки виходять тільки від парламенту; ніхто, крім парламенту, не має права звільняти з-під дії закону, відмінювати закон або призупи-

60

2.1 Основні етапи становлення і розвитку конституційного права...

няти його дію; свободу дискусій у парламенті та свободу парламентсь-ких петицій; парламент визначав склад і чисельність армії на кожен поточний рік і виділяв кошти на її утримання. Білль про права фак-тично закріпив парламентську форму монархії у Великій Британії.

У подальшому положення Білля про права, який став відправною точкою британського конституційного права, розвивалися в Трирічному акті (1689 р.), Акті про престолоспадкування (1701 р.), а пізніше — в Акті про об'єднання з Шотландією 1703 р., Акті про пар­ламент 1911 і 1949 рр., Акті проперство 1963 р., Акті про міністрівКо-рони 1937 і 1964 рр., Акті про місцеве управління 1972 р., Акті про па­лату общин 1978 р., Акті про громадянство 1981 р., Акті про народне представництво 1983 р. з наступними доповненнями, постійних пра­вилах палата лордів і палата общин, звичаях діяльності парламенту та численних парламентських статутах і судових прецедентах, які на сьогодні становлять зміст поняття британської Конституції.

Природній розвиток конституційних ідей у колоніях Північної Америки був прискорений подіями у Великій Британії, що послаби­ли владу монарха, а також необхідністю об'єднання в протистоянні з французькою колонізацією. В 1748 р. Б. Франклін розробив перший проект північноамериканської федерації, але Англія відхилила цей конституційний проект. Натомість саме на колонії був перенесений основний податковий тягар Британської імперії. Це призвело до по-силення незадоволення колоній та їх відкритої боротьби з метро-полією весною 1775 р.

У червні 1776 р. представники 13 колоній на зібранні в м. Філа-дельфія склали та проголосили «Декларацію незалежності Сполуче-них Штатів», головним автором якої став Т. Джефферсон. Декларація визнавала народний суверенітет, природні права людини і проголо-шувала за штатами всі права суверенної держави. Також викликає інтерес Конституція Віргінії 12 червня 1776 р., яку Т. Джефферсон назвав «першою конституцією, створеною у всіх Сполучених Шта­тах», і наголошував, що її «основний принцип полягає в тім, що штат має управлятися як республіка»¹. Ця Конституція мала великий резо­нанс у Північній Америці, про що свідчить той факт, що у 1776—1809 рр. було прийнято 25 конституцій, при цьому 3 з них — на референдумах.

Джефферсон Т. Заметки о штате Виргиння // Мухаев Р.Т. Хрестоматия по теории государства и права, политологии, истории политических и правовьіх учений. — М., 2000. — С. 252, 256.

61

Розділ II. Історія конституційного права України

Першою загальнодержавною конституцією Штатів стали «Статті конфедерації» 1781 р., які легітимізували міждержавний союз 13 штатів. Відповідно до їх положень кожний штат зберігав суве-ренітет, свободу, незалежність, органи публічної влади та юрис-дикцію. 3 метою вирішення загальносоюзних питань створювалися уповноважені парламентами штатів, які вирішували питання війни і миру, міжнароднихдоговорів, бюджетно-грошової системи тощо. Са-ме цим Статті стали своєрідною конституцією новоствореної конфе­дерації.

Перемога Штатів над Англією стала поворотним пунктом амери-канської війни за незалежність — національна буржуазія прагнула до роззброєння революційної армії, що викликало незадоволення в армії, які призвели до повстання проти центральної влади. Для подо-лання кризи в 1787 р. було створено Установчий конвент, який розро-бив Конституцію США 1787 р. Ця Конституція укріпила правовий статус центральних органів влади і юридично перетворила північноа-мериканську конфедерацію на федерацію. Конституція США закріпила принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову і створила юридичний механізм стримувань і противаг між гілками влади; чітко врегулювала взаємовідносини між штатами та централь­ною владою федерації. Але Конституція могла набути чинності лише після ії ратифікації не менш як 9 штатами з 13, тоді як легіслатури штатів звернули увагу на відсутність у тексті Конституції Білля про права.

Новостворений конгрес федерації 25 серпня 1789 р. прийняв Білль про права з 10 статей. У 1791 р. він був ратифікований штатами і на-був сили закону Отже, наприкінці XVIII ст. у США вперше була прийнята писана Конституція і створена досконала на той час систе­ма конституційного законодавства.

Майже водночас із утвердженням буржуазної республіки у США відбувається зародження буржуазного конституційного права у Польщі та Франції. Так, 3 травня 1791 р. надзвичайним сеймом була прийнята перша писана європейська Конституція — «Урядовий за­кон», більше відома як «травнева Конституція Польщі 1791 р.». Про­ект цього конституційного акта розроблявся за ініціативи шляхтичів-реформаторів і за безпосередньої участі поляків-львів'ян з масонської ложі «Цілковитої рівності». До складу Конституції входили 11 статей, у яких декларувалися права і свободи шляхти та інших соціальних прошарків Польщі, народний суверенітет як єдине джерело влади, та

62

2.1 Основні етапи становлення і розвитку конституційного права...

конституційно обмежувалася влада короля. Конституція підлягала обов'язковому перегляду через кожні 25 років, але вже в 1793 р. після чергового поділу Речі Посполитої остання припинила своє існування як держава¹.

французька буржуазна революція дала людству відому Декларацію прав людини і громадянина від 26 серпня 1791 р., яка стала основним документом для формування не лише французького конституційного права, а й конституціоналізму в усій континентальній Європі. Декла-рація проголошувала: свободу і рівність прав людини; захист держа­вою свободи, власності, безпеки; право на «опір пригніченню»; сво­боду думки, слова і друку; презумпцію невинуватості, а також говори­ла про невизнання будь-якого ладу «конституційним» у разі відсут-ності поділу влади в державі (ст. 16 Декларації). Прийнята в 1791 р. якобінська Декларація прав людини і громадянина розширювала ко­ло прав і свобод особи і громадянина та визначала їх гарантії.

Важливе значення для всього європейського конституційного пра­ва мала Конституція Франції, розроблена Установчими зборами і підписана Людовіком XVI в 1791 р., яка мала виражати інтереси бур-жуазії та дворянства й закріплювати конституційну монархію у Франції. Положення Конституції 1791 р. передбачали реалізацію до-ктрини поділу влади: законодавча влада мала належати однопалатно­му парламенту — Національним зборам, що обиралися двоступеневи-ми виборами; виконавча влада — королю, який призначав міністрів; судова влада мала бути представлена виборними суддями всіх рівнів, що виконували свої повноваження пожиттєво. Конституція 1791 р. також гарантувала здійснення місцевої влади виборними органами. Але перманентний характер Французької революції не дав змоги повною мірою реалізувати згадані положення Конституції 1791 р.

Конституція 1793 р., розроблена якобінцями, так і не набула чинності, оскільки декларовані в ній конституційні ідеї мали розбіжності з юридичною практикою «революційного уряду». Але Конституція 1793 р. є цінною як пам'ятка європейського конституціоналізму. По-казово, що її першою частиною стала якобінська Декларація прав лю­дини і фомадянина 1791 р. Конституція також проголошувала право власності й свободу підприємницької діяльності (ст. 16—17); принцип

Мироненко О. М. Конституція Польщі 1791 // Юридична енциклопедія. — Т. 3. — К., 2001. — С. 298-299.

63

Розділ II. Історія конституційного права України

народного суверенітету (ст. 27); право народу на повстання проти уря­ду, що порушує права людини (ст. 35); загальне виборче право для чо-ловіків, які досягли 21 року тощо.

Після повалення якобінської диктатури та проголошення Дирек-торії була прийнята Конституція Франції 1793 р., що відтворювала ос-новні положення попередніх французьких конституцій про права лю­дини і громадянина, але конституювала особливу форму державного правління — Директорію, на чолі якої стояв Законодавчий корпус з 5 членів, якому підпорядковувалися міністри, арія та департа-ментська влада.

Після Брюмерського перевороту бонапартистський режим прого­лосив Конституцію Франції 1799 р., яка знаменувала відхід від про-гресивних ідей попередніх революційних конституцій та закріплення особистої влади Наполеона Бонапарта. Це підтверджують зміни до Конституціі' 1799 р.: в 1802 р. Наполеон був проголошений по-життєвим консулом, а в 1804 р. — на референдумі Наполеон був про­голошений імператором Франції.

Лише після Реставрації в Хартії 1814 р., яка також мала назву «Се-наторіальна конституція», відтворювалося багато положень Консти­туціі' 1791 р., була зроблена спроба компромісу між прибічниками мо-нархії та конституціоналістами, між дворянством і буржуазією щодо суспільного і державного ладу Франції. Французька модель консти-туціоналізму була поширена і в інших країнах Європи. Основні поло­ження Декларації прав людини і громадянина 1789 р., Конституціі' Франції 1791 р. і Хартії 1814 р. були відображені в Конституціі' Швей-царії 1830 р., Конституціі' Норвегії 1814 р., Нассауському патенті 1814 р., Конституціі' Нідерландів 1815 р., Конституціі' Бадена 1818 р., Конституціі" Ліхтенштейну 1818 р., Конституціі' Бельгії 1831 р., Кон­ституція Сербії 1838 р.

3 початку XIX ст. зародження конституційного права відбувається і на Американському континенті. Посилення національної са-мосвідомості, нещадна експлуатація колоній метрополій і послаблення ролі країнметрополій на європейському континенті призвели до війни за незалежність (1810—1826 рр.) на території сучасної Латинсь-кої Америки. Війна за незалежність розпочалася у Венесуелі 19 квітня 1810р. і охопила більшість іспанських (Нова Гранада, Ла-Плата, Мек­сика, Перу та ін.), португальських (Бразилія) та інших колоній. У війні за незалежність колишні колонії набули статусу незалежних держав (Аргентина, Мексиканські Сполучені Штати, Бразилія, Ко-

64

2.1 Основні етапи становлення і розвитку конституційного права...

лумбія, Перу, Чилі, Парагвай, Болівія, Венесуела, Еквадор, Нова Гра­нада та ін.) і проголосили свої конституції.

Конституції латиноамериканських держав цього періоду легіти-мізували незалежність і державний суверенітет, а також закріпили ос-нови конституційного ладу, основні права громадян та систему ор-ганів державної влади. Аналіз положень цих конституцій дає змогу зробити висновок, що вони відтворюють основні положення Консти­туції США 1878 р., проголошуючи президентські республіки, поділ влади, федералізм, двопалатні парламенти тощо.

В Україні у цей період конституційні ідеї, в тому числі втілені у конституціях США та Франції, мали певний прояв у Зборівському договорі 1649 р., Білоцерківському договорі 1651 р., Березневих стат-тях 1654 р., Переяслівських конституціях 1659 і 1674 рр., Батуринських конституціях 1663 р., Московських конституціях 1665 р., Глухівських конституціях 1669 р., Конотопських конституціях 1672 р., Колмацьких конституціях 1687 р., Бендерських конституціях 1710 р., Петербурзьких конституціях 1728 р. та інших документах. Але за змістом і формою козацькі конституції більше відповідали давньо-римським «конституціям».

Найбільш суперечливою у вітчизняній правовій думці є так звана «Конституція Пилипа Орлика 1710 р.», яку ряд українських вчених схильні вважати першою європейською конституцією. «Пункта й конституції законів та вольностей Війська Запорозького між ясно-вельможним паном Пилипом Орликом, новообраним Гетьманом Війська Запорозького, та між старшиною, полковниками, а також на­званий Військом Запорозьким, прийняті публічною ухвалою обох сторін і підтверджені на вільних виборах встановленою присягою на-званим ясновельможним гетьманом, року Божого 1710, квітня 5, при Бендерах», або ж Бендерські конституції 1710 р., були складені вихо-ванцем Києво-Могилянської академії П. Орликом та козацькою старшиною у вигнанні. Цей акт за своєю формою є ідентичним до інших козацьких конституцій, але за змістом Бендерські конституції визначають не лише державний устрій майбутньої козацької держави та права і обов'язки гетьмана і старшини, а й визначають майбутній суспільний устрій цієї держави. Більша частина Бендерської консти­туції має описовий характер і не містить норм конституційного права. Основні положення конституції грунтуються на звичаєвому праві, християнських канонах та надбаннях тогочасної філософсько-право-вої думки.

3 6-200                                                                                                                               65

Розділ II. Історія конституційного права України

На жаль, Бендерська конституція так і залишилася нереалізова-ною, як і більшість раніше прийнятих козацьких конституцій (Га-дяцький договір 1658 р., Слободищенський трактат 1660 р., Бучаць-кий мир 1672 р.) та деяких інших актів українських можновладців, що прагнули до конституційних перетворень в Україні¹.

У вітчизняній юридичній науці існує думка, що Конституция П. Орлика 1710 р. так і не знайшла надежного місця у світовій історії становлення та розвитку конституційного права. На думку окремих правознавців, постановка питання про Бендерську конституцию як першоджерело більш пізніх конституцій у світі є ідеологічною. «Пак­та ...» залишилися лише конституційним проектом і не були застосо-вані на практиці².

Втім Конституція П. Орлика 1710 р. є однією з найвидатніших пам'яток конституційного права тогочасної епохи і одним із найбільш вдалих конституційних проектів Європи, що отримав висо-ку оцінку вітчизняних і зарубіжних мислителів, політиків, право­знавців початку XVIII ст. Бендерська конституція є цінною для вітчизняного конституційного права й тим, що заклала підвалини національної конституційної теорії та практики.

Проте усі спроби становлення національного конституційного права в Україні були спростовані II Малоросійською колегією на чолі з П. Рум'янцевим. Гетьманство було скасоване у 1764 р., а залишки української автономії — протягом наступних років. Попри високий рівень конституційно-правової думки, конституційне право в пер­ший період своєї світової історії так і не було сформоване.

Отже, перший період історії конституційного права знаменувався народженням якісно нової галузі права, основним предметом право­вого регулювання якої стають відносини владарювання. Консти­туційне право було покликане закріпити нові буржуазно-економічні відносини в суспільстві, врегулювати стосунки між дворянством та буржуазією, та обмежити абсолютну владу монарха, яка гальмувала розвиток нових суспільно-економічних відносин. У цей період бур-

¹ Конституція незалежної України / За ред. В. Ф. Погорілка, Ю. С. Шемшученка, В. О. Євдокимова. — К., 2000. — С. 19.

² Кресін О. Конституція України. Традиційне та нове // Віче. — 1998. — № 9. — С. 49; Кресін О. В. «Пакти і конституції законів і вольностей Війська Запорозького...» 1710 року: Політичний та правовий аспекти // Правова держава. — Вип. 12. — К., 2001. —С. 97.

66

2.1 Основні етапи становлення і розвитку конституційного права...

/*с^^^^".......................... '.........................................................................................................

жуазія не могла прямо протистояти монархії, її основним союзником став народ. Саме тому соціально-економічні перетворення відбували-ся у формі демократичних революцій, основним гаслом яких стали ідеї верховенства влади народу, прав і свобод людини і громадянина та поділу влади, — як основних чинників обмеження повновладдя мо­нарха.

Здобутки буржуазно-демократичних революцій потребували своєї легітимізації. Така легітимізація відбулася в конституціях, декла-раціях, хартіях, що закріпили правові основи нового ладу. Але найбільш вдалими за змістом, формою і юридичними властивостями виявилися конституції, які й стали основним джерелом консти­туційного права. В окремих випадках конституційне праве отримало свій розвиток у конституційному законодавстві. В цей самий період у ряді монархій приймаються нормативні акти, що не мали са-мостійного значення як конституція, але в майбутньому стали скла-довими елементами сучасних чинних конституцій, зокрема Акт про престолонаслідування від 26 вересня 1810 р. (Швеція).

Витоки конституційного права як галузі права дають підстави го­вори™ про два магістральні напрями його формування — британсь-кий і французький. Перший, британський напрям характеризується переважно еволюційним шляхом формування конституційних норм, що зумовлюється особливостями англо-саксонської правової систе-ми. В подальшому цей шлях був сприйнятий Австралією, Новою Зе-ландією, Канадою та багатьма колишніми британськими колоніями, але спроба його рецепції в Північноамериканських колоніях виявила-ся невдалою — формування конституційного права в США було рево-люційним і більш наближеним до практики революційної Франції. Але саме конституційний досвід США став позитивним прикладом для латиноамериканських країн, що здобули незалежність у їх кон­ституційному будівництві та формуванні конституційного права.

Другий, революційний напрям формування конституційного пра­ва існував у Франції. Ствердження конституційного права відбувало-ся як наслідок і результат Французької буржуазної революції на кож­ному з її етапів. У цей період французький шлях був унікальним і не знайшов свого продовження в інших країнах, хоча здобутки франЦузького конституційного права були сприйняті в багатьох країнах світу і навіть реалізовані на практиці.

Запропонована класифікація шляхів формування конституційно­го права є доволі умовною. Зокрема, не знайшла належної правової

67

Розділ II. Історія конституційного права України

оцінки перша у Європі конституція — Конституція Польщі 3 травня 1791 р., так звана Травнева конституція, яка виявилася недовготрива-лою, та ряд інших менш відомих конституційних актів, що стали відправною точкою для розвитку національного конституційного права у багатьох країнах світу.

Головним здобутком конституційного права в цей період стало визначення предмета правового регулювання, методів його здійснення та форм існування конституційно-правових норм. Хоча тогочасні конституції стали своєрідним компромісом між буржуазією та дво­рянством, а їх положення мали здебільшого декларативний характер, проте важливість цього періоду для конституційного права полягає в практичній реалізації ідей конституціоналізму. Апробація консти­туційних ідей дала змогу виявити як їх здобутки, так і прорахунки.

Другий період (серєдина XVIII ст. — 1918 р.) розвитку консти­туційного права був пов'язаний із революційними подіями у Європі та подальшим розвитком буржуазного ладу, а також створенням но-вих національних держав у світі.

Новий період ознаменувався революційними подіями 1848 р. у Франції, наслідки яких були закріплені в Конституції Франції 1848 р. Ця Конституція проголошувала Францію республікою, основними цінностями якої є сім'я, праця, власність і громадський порядок. Конституційні положення залишили майже недоторканною існуючу систему публічної влади в центрі та на місцях, але ст. 43 закріплює ви-конавчу владу за президентом республіки, який обирався загальним голосуванням — плебісцитом. У грудні того самого року президентом було обрано Луї Наполеона Бонапарта, який у 1851 р. здійснив анти-конституційний переворот і узурпував владу. Спочатку сенат, а потім і народ на плебісциті 1852 р. затвердили за ним титул імператора На­полеона III.

Поразка Франції у франко-прусській війні була причиною до ска-сування імперії й поновлення республіки у Франції. Соціально-еко-номічні негаразди та нездатність новоствореного «уряду національної оборони» вирішувати соціальні проблеми призвели до нової рево-люції 18 березня 1871 р., яка розгорнулася під гаслами поновлення «соціальної держави», декларованої Конституцією 1848 р. План дер-жавних перетворень у Франції був виражений у Декларації до французького народу. У ньому, зокрема, йшлося про створення Французь-кої Республіки, яка мала об'єднати вільні комуни на зразок Паризь-кої, які б були наділені всією повнотою місцевого самоврядування.

68

2.1 Основні етапи становлення і розвитку конституційного права...

Паризька комуна зазнала поразки, але республіканські ідеї були виражені у Конституції Франції 1875 р. Франція проголошувалася Третьою Республікою на чолі з президентом, який обирався верхньою палатою парламенту — Національними зборами на 7 років. Законо-давча влада належала двопалатному сенату, судова — судам всіх інстанцій. Конституція також закріплювала основні права людини і громадянина. Ця Конституція була зразком для багатьох консти-туційних актів континентальної Європи другої половини XIX ст.

Події у Франції мали резонанс в усій Європі. Так, у 1848 р. рево-люційні події відбувалися на території сучасної Німеччини, до складу якої входили численні князівства. Революційні події сприяли прий-няттю Конституції Пруссії 1850 р., яка вперше конституювала деякі інститути демократії, наприклад куріальні вибори до Національних зборів. Конституція також декларувала недоторканність особи, сво­боду слова, зібрань і союзів тощо.

Конституція Пруссії стала основою для нової Конституції Німецької імперії 1871 р. 3 ініціативи Пруссії було створено об'єднану Німецьку імперію, до складу якої входили 22 князівства і кілька вільних міст. Основний Закон 1871 р. конституював об'єднання Німеччини в єдину державу. Відповідно до його поло-жень главою імперії був король Пруссії, якому присвоювався титул імператора. Імператор формував уряд, призначав союзного канцле­ра. В імперії діяв двопалатний парламент у складі верхньої (бундес­рату) та нижньої (рейхстагу) палат. Через історичні обставини конституційне право Німеччини мало на меті насамперед легітимізацію об'єднання німецьких земель і створення сильної держави, тому тривалий період ця галузь права мала назву «держав-не право».

Під впливом революційних подій 1848 р. опинилася й Австрія. Поразка у війні 1850 р. з італійським визвольним рухом, та у війні

1866 р. з Пруссією змусила Австрію шукати нові форми держави. В

1867 р. була утворена Австро-Угорська імперія, до складу якої вхо­дили Чехія, Моравія, Словакія, Хорватія, Долмація, Сілезія, Буко­вина, Галіція та Угорщина, якій була надана внутрішня автономія. Конституційно-правовий статус імперії закріпив Основний Закон Держави «Про загальні права громадян королівств і земель, які пере-бувають в імперській раді» від 21 грудня 1867 р., октройований Францем-Йосипом. Проголошувалося, що імператор Австрії водно-час був королем Угорщини. У Відні почав функціонувати двопалат-

69

Розділ П. Історія конституційного права Украіни

ний парламент — рейхсрат, до складу якого входили палата панів і палата депутатів. Фактично з цього часу конституційний розвиток Галичини, Буковини і Закарпаття перебував у межах Австро-Угорсь-кої імперії.

Де-юре об'єднання швейцарських кантонів у єдину федеративну державу — Швейцарський Союз закріпила Конституція Швейцарії 1874 р. В цей період у Швейцарії формується доволі досконала систе­ма галузі конституційного права. Зокрема, тільки інститути безпосе-редньої демократії отримують не лише конституційне закріплення, а й інституалізуються в самостійних законодавчих актах: Законі від 17 червня 1874 р. про народні голосування та Регламент! Федерально'! ради від 2 травня 1879 р.

Революція 1848 р. вплинула на активізацію національно-визволь-ного руху в італійських землях. У ході об'єднання італійських ко-ролівств та вільних міст було створено єдину державу Італія (1870 р.). її першим конституційним актом став П'ємонтський статут, прийня-тий ще в 1848 р. Відповідно до його положень Італія стала консти-туційною монархією: влада короля обмежувалася двопалатним парла­ментом.

У цей самий період були прийняті Конституція Данії 1848 р., Кон­ституція Нідерландів 1848 р., Конституція Андорри 1866 р. («Проект реформи, затверджений у Долинах Андорри 31 травня 1866 р.»), Кон­ституція Іспанії 1867 р. і Конституція Португалії 1885 р., які в цілому відобразили основні здобутки конституційного права вищеназваних країн континентальної Європи. Ці конституції декларували основні права людини і громадянина, обмежували абсолютну владу монарха тощо.

Революційні події 1848 р. у Європі дали поштовх до посилення національно-визвольного руху та утворення національних держав у ряді інших європейських країн, зокрема на Балканах. їх статус легітимізувався конституційними актами, які й стали відправною точкою розвитку національного конституційного права у цих держа­вах. Це — Конституція Румунії 1866 р., Конституція Сербії 1869 р., Конституція Туреччини 1876 р., Тирновська Конституція (Болгарія) 1879 р., Конституція Чорногорії 1905 р.

Отримало подальший розвиток і конституційне право латиноаме­риканских країн. У цей період були підготовлені проекти і прийняті конституції Аргентини 1860 р., Болівії 1880 р., Бразилії 1891 р., Вене-суели 1904 р., Гватемали 1879 р., Еквадору 1806 р., Колумбії 1886 р.,

70

2.1 Основні етапи становлення і розвитку конституційного права...

Коста-Ріки 1871 р., Куби 1901 р., Панами 1904 р., Парагваю 1870 р., Перу 1860 р., Уругваю 1829 р., Чилі 1893 р. Одним із найцікавіших конституційних актів стала Конституція Бразилії 1891 р., що закріпи-ла здобутки національного руху, який сприяв поваленню монархії в 1889 Р- її положення майже повністю відтворювали Конституцію США 1787 р. Окрім державного ладу та федерального устрою, Кон­ституція Бразилії закріпила і офіційну назву держави — Сполучені Штати Бразилії.

Але латиноамериканські конституції, на відміну від Конституції США 1787 р., були нестабільними. Зокрема, з 1810 р. до 2006 р. у країнах цього регіону діяло близько 200 конституцій.

Конституційний процес мав певний успіх і в певних країнах Азії. Наприклад, наприкінці 60-х рр. XIX ст. відбулася буржуазна революція в Японії, більш відома як «революція Мейдзі». Бона по-клала початок буржуазно-демократичним перетворенням в абсо-лютистській Японії, наслідки яких отримали концентрований ви-гляд у Конституції Японії 1889 р. В її основу була покладена Кон­ституція Пруссії. Імператор зберігав всю повноту виконавчої вла-ди, але вже з'являється і представницький орган — двопалатний парламент, до складу якого входили палата перів і палата представ-ників.

Утім розвиток конституційного права у країнах Азії в зазначений період не варто переоцінювати, оскільки, крім Конституції Японії 1889 р., до актів конституційного права можна віднести лише «Статут Національного Зібрання та Сенату» Перси 1905 р.

Конституційне право наприкінці XIX ст. було розвинене і на Ав-сталійському континенті. В 1897-1898 рр. у Австралії відбувся кон­ституційний референдум, який затвердив проект Конституції Авст­ралії. Пройшовши ряд формальних процедур, Конституція Австралії в 1900 р. набула чинності.

Революційні події мали відомий вплив і на Україні. У Наддніпрянській Україні, що перебувала у складі Російської імперії, конституційне право формувалося в численних конституційних про­ектах, таких як «Начерки конституції республіки» Г. Андрузького, «Проекті основаній устава українського общества» М. Драгоманова, викладений у праці «Вільний союз» — «Вільна спілка», Основний За­кон «Самостійної України» Спілки народу українського та ряд інших, які так і не були втілені у життя.

71

Розділ II. Історія конституційиого права України

Конституційне право на терені Російської імперії, в тому числі у Наддніпрянській Україні, почало формуватися на початку XX ст., ко­ли 17 жовтня 1905 р. Микола II видав Маніфест, який проголосив фундаментальні основи громадянської свободи на засадах дійсної не-доторканності особи, свободи совісті, слова, зібрань і союзів. Маніфест декларував створення позастанового законодавчого органу та обмеження самодержавно/ влади монарха. У поєднанні з основни-ми законами від 23 квітня 1906 р. та рядом наступних конституційних актів та діяльністю Дум, Маніфест дав початок конституційному пра­ву в Російській імперії.

Постало питання прийняття Конституції Російської імперії. Чис-ленні проекти С. Фортунатова, М. Ковалевського, П. Мілюкова, П. Струве, С. Муромцева, М. Грушевського та інших так і не були прийняті. Конституційний процес був перерваний Лютневою рево-люцією 1917 р., під час якої конституційна монархія Миколи II була повалена. 1 вересня 1917 р. Росія була проголошена республікою.

Розвиток конституційиого права у другий період характеризується закріпленням у конституційних актах основних здобутків буржуазних революцій, національних рухів за об'єднання держави і національно-визвольних воєн. Конституційне право цього періоду набуває яскра-во виражений буржуазний характер. Положення чинних на той час конституційних актів проголошують республіканську або обмежено монархічну форму державного правління, конституюють, як правило, двопалатні парламенти, закріплюють більшість з існуючих і нині гро-мадянських, політичних та економічних прав і свобод, лібералізують виборче законодавство та декларують повноваження муніципальних органів. Порівняно з попереднім етапом рельефно простежується тенденція щодо обмеження ролі парламентів у зв'язку з обмеженням кола їх повноважень, посилення влади уряду та розростання адмі-ністративно-бюрократичного апарату, зростання військово-поліційних структур. На початок XX ст. припадає парламентська кри­за: парламенти звинувачують у неспроможності запобігти світовій економічній кризі та розв'язанні Першої світової війни.

Конституційне право як галузь, на відміну від попереднього періоду, не лише отримало подальший розвиток у Великій Британії, США, Франції, Бельгії, Люксембурзі, Швейцарії, а й було поширене в більшості європейських країн, а також у країнах Латинської Америки, Азії та Австралії. В цих країнах конституційне право розвивається під впливом конституційних актів США (країни Латинської Америки),

72

2.1 Основні етапи становлення і розвитку конституційного права...

конституційних актів Франції та Бельгії (країни Європи). Але виникає також нова модель розвитку конституційного права, в основу якої бу-ла покладена Конституція Пруссії, яка сприяла об'єднанню німецьких князівств та міст у єдину імперію. Схожі за змістом і правовою приро­дою конституційні акти виникли у Австро-Угорщині, Італії, Японії.

Водночас розвиток конституційного права в цей період характери-зується фрагментарністю і неповнотою: були відсутні цілі інститути сучасного конституційного права (інститут конституційного право-суддя), а інші не отримали надежного розвитку. Це особливо рельефно проявляється в декларативному характері та нестабільності конституцій, відсутності гарантій їх положень та недосконалій сис-темі конституційного законодавства. На відміну від таких розвинених галузей права, як цивільне або кримінальне, що були представлені численними кодифікованими актами, такими як Цивільний кодекс Франції 1804 р., Торгівельний кодекс Франції 1807 р., Кримінально-процесуальний кодекс Франції 1808 р., Кримінальний кодекс Франції 1810 р., Австрійське цивільне уложення 1811 р., Німецький кримінальний кодекс 1871 р., Німецьке цивільне уложення 1900 р., Швейцарське цивільне уложення 1907 р. та інші численні кодифіко-вані акти і окремі закони, конституційне право в багатьох країнах бу-ло представлене лише в конституціях і не знаходило свого розвитку в конституційному законодавстві.

Другий період становлення та розвитку конституційного права як галузі був перерваний подіями, пов'язаними з Першою світовою війною (1914—1918 рр.), рядом тогочасних соціалістичних революцій, національно-визвольних рухів та руйнацією світових імперій. Наслідки цих глобальних подій були відображені у конституційному праві третьего періоду історії конституційного права.

Третій період (1918—1945 рр.) розвитку конституційного права у світі ознаменувався кризою буржуазної соціально-економічної фор-мації та зародженням двох магістральних напрямів розвитку — капіталістичного і соціалістичного. Наслідки Першої світової війни спричинили до значних геополітичних змін. Розпад імперій призвів До посилення національного та соціалістичного рухів.

Найбільший вплив на повоєнне конституційне право мала Жовт-нева революція 1917 р. у Росії та Листопадова революція 1918 р. у Німеччині.

Після перемоги Лютневої революції влада перейшла до коаліцій-ного тимчасового уряду, який вважав себе правонаступником царсь-

73

Розділ II. Історія конституційного права України

кого уряду. В період діяльності Тимчасового уряду в Україні продов-жувало діяти законодавство Російської імперії, що не суперечило здо-буткам революції. Конституційне право залишалося несформованим.

Революційні події у Росії сприяли активізації національно-виз-вольного руху на Україні, що привело до заснування 3 березня 1917 р. Центрально? Ради України. Діяльність Центральної Ради сприяла национальному державотворенню та формуванню українського кон­ституційного права. У його основу було покладено Універсали Цент­ральної Ради, закони та Конституція УНР 1918 р.

Універсали не були конституційними актами за змістом і формою. їх приписи не мали властивостей конституційно-правових норм. Це були звернення програмного характеру, які містили положення про організацію Української держави та ії статус. I Універсал від 10 червня 1917 р. був зверненням до українського народу, до організації розбу-дови української національно-територіальної автономії у складі Росії та декларував прагнення утворити шляхом виборів Українських Уста­новчих зборів. II Універсал УЦР від 3 липня 1917 р. обнародував по­ступки Тимчасового уряду щодо автономії України.

25 жовтня 1917 р. II Всеросійський з'їзд Рад прийняв Декрет про владу, який юридично оформив більшовицький переворот і дав поча­ток формуванню радянського державного права. Революція у Росії спричинила до остаточного руйнування імперії.

Після Жовтневої революції УЦР видала III Універсал від 7 листо­пада 1917 р., в якому висловлювалася стурбованість України за свою подальшу долю. Відповідно до цього Універсалу Україна отримувала назву Української Народної Республіки у складі Федеративної Російської Республіки. III Універсал скасовував приватну власність на поміщицькі, удільні, монастирські, церковні та кабінетні землі й проголошував їх власністю всього трудового народу, запроваджував ряд політичних та соціально-економічних свобод, а також визначав 27 грудня днем виборів Українських Установчих зборів. IV Універсал від 9 січня 1918 р. констатував знесилення України чотирма роками війни та діями більшовицького війська. Універсал проголошував Ук-раїну самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу, яка прагне жити у мирі та злагоді з усіма сусідами.

На останньому засіданні Центральної Ради 29 квітня 1918 р. було розглянуто і ухвалено «Статут про державний устрій, права і вольнос­ти УНР», більш відомий в історії права як Конституція УНР 1918 р.

74

2.1 Основні етапи становлення і розвитку конституційного права...

дле ця Конституція не була промульгована та оприлюднена і не на­брала юридичної сили, оскільки через кілька годин після и прийнят-_тя УЦР була розігнана німецькими окупаційними військами. Тому Конституцію УНР 1918 р. можна вважати важливим історико-право-вим документом доби Центрально! Ради.

«Статут про державний устрій, права і вольности УНР» за змістом і формою відповідав тогочасним європейським і американським конституційним актам й водночас відображав особливості національного державотворення. Конституція УНР: закріплювала принципи народ­ного суверенітету, поділу влади, парламентаризму, єдиного громадянства; декларувала основні права та свободи людини і громадянина; визначала конституційно-правовий статус органів влади УНР тощо.

29 квітня 1918 р. у Києві зібрався Хліборобський конгрес у складі 6 432 представників від 8 українських губерній. Присутні висловили незадоволення діяльністю УЦР і постановили відродити українську державу в історичній формі гетьманату. Гетьманом був обраний П. Скоропадський. У ніч з 29 на 30 квітня прихильники гетьмансько-го перевороту за підтримки німецьких військ, що напередодні роз-зброїли Синьожупаннудивізію, зайняли всі державні установи¹.

Конституційне право Української гетьманської держави було відображене у «Грамоті до всього українського народу» та «Законах про тимчасовий державний устрій України», виданих 29 квітня 1918р. Ці акти мали програмний характер і мали на меті закріпити широкі владні повноваження гетьмана, який до обрання на маибутнє сейму України, фактично був обраним монархом. Закони приділяли значну увагу правам і обов'язкам громадян, хоча в умовах війни більшість із них залишалися фікцією. Успіхи П. Скоропадського в галузі науки і освіти та зовнішньої політики були безперечними, але конституційне право, порівняно з добою УНР, зробило крок назад. Показовим став гетьманський універсал 16 жовтня 1918 р., яким фактично поновлю-валася станова структура українського суспільства.

Після зречення П. Скоропадським влади 14 грудня 1918 р. було встановлено владу Директора УНР. Найвідомішим актом консти­туційного характеру, виданим Директорією, стала Груднева декла-

¹ Рум'янцев В. О. Природа влади і основні напрямки діяльності Гетьманської держави П. Скоропадського // Вісник Академії правових наук України. — 1996. — № 5. — С. 102.

75

Розділ II. Історія конституційного права України

рація Директорії (1918 р.), в якій декларувалося повне знищення геть-манщини у всіх и проявах та побудову якісно нової української дер-жави робітників та селян. Закони Директорії про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в УНР та про Державну Раду УНР були затверджені напередодні падіння Директорії. 3 огляду на історичні події жодне з конституційних положень Директорії не було реалізованим — 15 листопада 1919 р. Директорія передала владу С. Петлюрі.

Отже, формування національного конституційного права періоду визвольних змагань 1917—1920 рр. не збагатили український консти-туціоналізм жодною діючою небільшовицькою конституцією Ук­раїни як цілісним юридичним актом¹. Було прийнято багато норма-тивнихдокументів конституційного змісту — Універсали УЦР, п зако­ни про вибори, про основи тимчасового управління в Україні, про герб і прапор, про новий адміністративний поділ України, про суд і судочинство, Конституція УНР 1918 р., Закони про тимчасовий дер­жавний устрій України П. Скоропадського та його ухвали і універса­ли про цензові вибори, впровадження нової системи місцевого уп­равління, фомадянство, Державний сенат, декларації й універсали Директорії, але вони не були реалізованими.

Шсля падіння Директорії УНР та встановлення в України радянської влади в конституційному праві України розпочинається новий, радянський етап, що мав свої здобутки і прорахунки. Початок форму­вання українського радянського конституційного (державного) права розпочинається із затвердженням Всеукраїнським з'їздом Рад 10 бе-резня 1919 р. та прийняттям у кінцевій редакції ВУЦВК 14 березня 1919 р. Конституції УСРР.

Відповідно до положень Конституції УСРР 1919 р. УСРР визнача-лася як організація диктатури трудящих та експлуатованих має проле-таріату і найбіднішого селянства над їх споконвічними експлуатато-рами — капіталістами і поміщиками. Це положення якнайкраще ха-рактеризує класовий зміст новонароджуваного радянського консти­туційного права. Конституція УСРР вбачала основне завдання дикта­тури у здійсненні переходу від буржуазного ладу до соціалізму, після чого диктатура, а потім і держава, зникнуть взагалі. Проголошувало-

¹ Конституція незалежної України / За ред. В. Ф. Погорілка, Ю. С. Шемшученка, В. О. Євдокимова. — К., 2000. — С. 29.

76

2.1 Основні етапи становлення і розвитку конституційного права...

ся скасування державної власності, повновладдя робітничого класу. Права і свободи, як і вибори, мали дискримінаційний характер і не визнавали за «експлуататорами» права голосу. Радянська Україна та-_Кож заявила про братерську солідарність з усіма радянськими рес-публіками і про свою готовність увійти до складу Єдиної Міжнарод-ної Соціалістичної Радянської Республіки. Державна влада мала здійснюватися Радами робітничих, селянських та червоноармійських депутатів. Центральними органами державної влади проголошували-ся Всеукраїнський з'їзд Рад робітничих, селянських та червоно­армійських депутатів, ВУЦВК та РНК. Окремим розділом до Консти-туції було включено текст Декларації прав і обов'язків трудящого і ек-сплуатованого народу, затверджений петрофадським ВЦВК 3 січня 1918 р. і III Всеросійським з'їздом Рад 18 січня 1918 р.¹.

Конституційне право радянської України почало розвиватися в межах радянської федерації після укладення договору про утворення СРСР 30 грудня 1922 р. Цей договір до 1924 р. фактично був консти-туцією новоутвореної федерації. В ньому визначалися основи дер­жавного ладу СРСР, правовий статус союзних органів, їх компетенція та взаємовідносини з республіканськими органами тощо. Після прийняття Договору до Конституції УСРР було внесено зміни і до-повнення з метою приведення її у відповідність з Договором.

Після прийняття Конституції СРСР 1924 р. почало формуватися державне право СРСР, в площині якого і розвивалося конституційне право України та інших радянських союзних республік. Ця тенденція розвитку конституційного права була оформлена у Конституції УСРР, затвердженій XI Всеукраїнським з'їздом Рад 15 травня 1929 р.

Конституція УРСС 1929 р. визначала основи радянського держав­ного і суспільного ладу; устрій радянської влади; основи радянського виборчого права; положення про Державний бюджет УРСС; поло­ження про державні символи і столицю УРСС. Права і свободи, як і в попередній радянській конституцій, визнавалися лише за трудящи­ми. Після прийняття Конституції УРСС було прийнято ряд консти-туційних законів, що і оформили становлення радянського держав­ного (конституційного) права в Україні.

Революційні процеси, в тому числі соціалістичні революції, відбу-валися у 1918—1919 рр. і в інших країнах Європи. В цей період особли-

¹ Мироненко О. Конституція УСРР // Українське державотворення: Невитребуваний потенціал / За ред. О. М. Мироненка. — К., 1997. — С. 250-251.

77

Розділ И. Історія конституційного права України

вої популярності набула ідея світової соціалістичної революції, що ма­ла привести до формаційних змін у всіх країнах Європи, а потім і світу.

Після поразки у війні кайзерівська Німеччина опинилася в еко-номічному занепаді. Соціальні виступи, що розпочалися повстанням військових моряків у м. Кіле, призвели до буржуазно-демократичної революції, що охопила всю Німеччину. 9 листопада революційні сили на чолі з Соціал-демократичною партією Німеччини перемогли в Берліні, що змусило кайзера Вільгельма та його родину залишити країну. Криза влади створила умови, коли владу на місцях здійснюва-ли стихійно утворювані Ради робітничих і солдатських депутатів та партійні функціонери. Але протиріччя між німецькими соціалістами та поява на політичній арені, створеної в грудні 1918 р. Комуністич-ної партії Німеччини, призвели до непорозумінь між революційними силами і сприяли перемозі в січні 1919 р. соціал-демократичних сил, які представляли крупну національну промислову буржуазію.

Основними наслідками Листопадової революції 1918—1919 рр. стало повалення у Німеччині монархії та перемога німецької промис-лової буржуазії. Здобутки революції були закріплені в першій по-воєнній європейській конституції — Веймарській конституції 1919 р. її характер зумовив зміст і форми розвитку конституційного права в країнах Західної Європи.

Веймарська конституція проголошувала Німеччину буржуазною парламентською федеративною республікою на чолі з президентом. Влада вдержаві належала народові. Народний суверенітет реалізував-ся як безпосередньо (вибори, референдум), так і через представ-ницькі органи (парламент, президента, ландтаги). Соціальною цінністю визнавалася власність у всіх її формах.

Закріплювалися основні права, свободи і обов'язки людини і гро-мадянина: право на життя, честь і гідність; свобода слова; свобода друку; свобода совісті тощо.

Вища законодавча влада належала нижній палаті парламенту — рейхстагу, що обирався на 4 роки загальними прямими виборами за пропорційною виборчою системою. Верхня палата — рейхсрат, пред­ставляла інтереси суб'єктів федерації — земель (15 республік і 3 вільних міста), які мали свої законодавчі органи — ландтаги.

Главою держави був президент, що обирався загальними прямими виборами при таємному голосуванні. Він був верховним головноко-мандувачем, призначав уряд на чолі з канцлером, який був відпові-дальний перед рейхстагом.

78

2.1 Основні етапи становлення і розвитку конституційного права...

Інша держава, яка зазнала поразки в Першій світовій війні та соціальних потрясінь, — Австро-Угорщина. Революція 1918 р. в Угор-щині призвела до скасування дії на її території Основного Закону «Про загальні права громадян королівств і земель, які перебувають в імперській раді» від 21 фудня 1867 р. і проголошення Угорщини рес-публікою. В березні 1919 р. влада перейшла до представників соціал-демократичної та комуністичної партій і держава була проголошена Угорською Радянською Республікою. За підтримки радянської Росії в короткий термін були запозичені основні конституційні норми рево-люційної доктрини Росії — створено Червону Армію, націоналізова-на промисловість і банки, а пізніше — землі поміщиків. Конституція Угорської Соціалістичної Федеративної Республіки відверто копіюва-ла Конституцію РРФСР 1918 р. Але вже в серпні 1919 р. в Угорщині була відновлена монархія.

Розпад імперії Габсбургів сприяв утворенню й інших національних держав. 12 листопада 1918 р. утворилася Австрійська Республіка; 13 листопада — Західноукраїнська Народна Республіка; 14 листопа­да — Чехословацька Республіка; 1 грудня — Королівство сербів, хор-ватів і словенів.

Після утворення ЗУНР було прийнято Тимчасовий Основний За­кон ЗУНР від 13 листопада 1918 р., який містив 5 артикулів, що закріплювали назву нової держави та її герб, визначали державні кор-дони, встановлювали державний устрій. Конституція ЗУНР проголо-шувала єдиним джерелом влади у державі народ ЗУНР, який шляхом виборів мав обрати у майбутньому установчі збори — сейм ЗУНР, а до цього реалізував свою владу через парламент — Українську Національну Раду та уряд — Державний секретаріат. Формуванню національного конституційного права сприяла і законотворча діяльність Української Національної Ради.

Згідно з розпорядженням Української Національної Ради від 1 ли­стопада на всій території держави належало ліквідувати всі старі орга-ни державної влади і управління та шляхом виборів утворити нові — у повітах обрати повітових комісарів та повітові національні ради, у містах і селах — відповідно міських і громадських комісарів та їх «прибічні ради». 15 листопада Українська Національна Рада прийня-ла закон про доповнення свого складу представниками від повітів і усіх більших міст. Цим склад Української Національної Ради збільшився до 150 послів. 16 листопада було видано Закон «Про адміністрацію ЗУНР», положення якого визначили чинність попе-

79

Розділ II. Історія конетитуційного права України

реднього австрійського законодавства, якшо воно не суперечить суті, інтересам і меті держави. У листопаді Українська Національна Рада утворила Корпус державної жандармерії, метою якого було забезпе-чення охорони громадського порядку, державного і особистого майна та публічної безпеки. 4 січня 1919 р. був прийнятий закон про ство-рення президії та відцілу Української Національноі' Ради. Українська Національна Рада також реформувала судову систему, прийняла зако-ни про мову в державному житті республіки, про фомадянство, про чужинців, про вибори. Зовнішня загроза змусила створити на почат­ку 1919р. 120-тисячнурегулярнуУкраїнську ГалицькуАрмію'. Водно-час за короткий проміжок часу в ЗУНР було сформоване дієве конституційне законодавство, проте воно мало тимчасовий характер.

Постійно діюча Конституція ЗУНР так і не була прийнята, хоча існували її проекти. Одним із таких проектів був проект Конституції ЗУНР С. С. Дністрянського, завершений на кінець 1920 р. Положення цього проекту передбачали проголошення ЗУНР самостійною правовою державою, що охоплює етнографічно сполучені українські області колишньої Австро-Угорської монархії. Особлива увага приділяється правам і свободам людини та їх гарантіям, конститую-ються як індивідуальні права, так і «права народу». Установча влада мала належати виборному органу — Установчим зборам, що фор-мується з урахуванням національного представництва. Після розпус-ку Установчих зборів законодавча влада мала перейти до Народної па­лата, що здійснювала б законодавчу владу. Ілавою держави мав бути президент, який би обирався загальними, прямими виборами при таємному голосуванні. Визначався статус та повноваження органів виконавчої та судової влади. Вперше в документах України 1918—1920 рр. конституювався референдум та право народів рес­публики на самовизначення². На жаль, цей передовий європейський конституційний проект так і залишився проектом.

Позитивною була і співпраця Української Національноі' Ради ЗУНР з Директорією УНР щодо створення єдиної української держа-

¹ Тищик Б. I., Леиікович Н. О. До питання про виникнення і діяльність
Західноукраїнської Народної Республіки // Вісник Академії правових наук
України. — 1996. — № 5. — С. 113-120.

² Дністрянський С. С. Конституція Західно-української Народної Республіки
(проект) / Стецюк П. Б. Станіслав Дністрянський як конституціоналіст. — Л.,
1999.— С. 161-186.

80

2.1 Основні етапи становлення і розвитку конституційного права...

_ви. 22 січня 1919 р. у Києві відбувся акт творення єдиної соборної Ук-раїни, що був закріплений Універсалом УНР. ЗУНР стала Західною областю УНР (ЗОУНР). Але цей союз був нетривалим. Подальші події, пов'язані з агресивною політикою Польщі, більшовицькою експансією в УНР, нерозумінням «українського питання» Лігою Націй, шо відобразилося в ряді міжнародно-правових договорів, та ідеологічні протиріччя між С. Петлюрою і Президента ЗУНР Є. Пет-рушевича, призвели до УНР і ЗУНР. Урочисто проголошена ідея со-борності України так і не була втілена. До того ж Північна Буковина була загарбана Румунією, Закарпатья — Чехословаччиною. Західна Україна тривалий час розвивалася в правовому полі Польщі, Румунії та Чехословаччини.

Після повоєнного поділу Європи та розпаду імперії Габсбургів ви-никли нові незалежні держави, які прийняли нові конституційні ак-ти, що перебували під помітним впливом Веймарської конституції 1919 р. та більш ранньої Конституції Фінляндії 17 липня 1919 р. Це — Конституція Австрії 1920 р., Конституція Чехословаччини 1920 р., Конституція Ліхтенштейну 1921 р., «Березнева» Конституція Польщі 1921 р., Конституція Югослава (Відовданська конституція) 1921 р., Конституція Латвії 1922 р., Конституція Ірландії 1937 р.

На Американському континенті важливим здобутком консти­туційного права стала Конституція Мексики 1917 р., яка втілила наслідки Мексиканської революца 1910—1917 рр. Хоча хронологічно ця Конституція виходить за межі третього періоду, але, як зазначав В. М. Шаповал, за змістом вона також належить до нових, між-воєнних конституцій¹. Окрім мексиканської конституції, були прий-няті основні закони Уругваю 1917, 1934, 1942 рр., Чилі 1925 р., Болівії 1931 р., Панами 1940 р.

Конституційні зміни відбулися і в країнах Азії та на Близькому Сході. В 1924 р. набула чинності Конституція Монгола, що легі-тимізувала суспільний і державний лад нової республіки. Повалення влади богдихана фактично дало початок народно-демократичній ре­волюції у Монгола, наслідки якої були втілені у другій Конституції Монгола 1940 р. У 1926 р. прийнято нині чинну Конституцію Лівану.

Наприкінці 30 — на початку 40 рр. розвиток конституційного пра­ва зазнає регресу, що було пов'язано зі становленням недемократич-

¹ Шаповал В. М. Конституційне право зарубіжних країн. — К., 2000. — С. 29.

81

Розділ II. Історія конституційного права України

них правових режимів у країнах Європи та Японії. Фашистський ре­жим у Італії, нацистський у Німеччині, режим Франко у Іспанії, військово-монархічний у Японії, сталінський режим у СРСР, режим Хорті в Угорщині, режим Пілсудського в Польщі, режим Антонеску в Румунії призводять до нівелювання конституційного права в цих країнах. За умови існування раніше прийнятих конституційних актів, регулювання державно-владних відносин за тоталітарних режимів здійснювалося за допомогою надзвичайного законодавства. Так, у Італії продовжував формально діяти П'ємонтський статут, але закони, ініційовані Муссоліні «Про повноваження глави уряду» (1925 р.), «Про право виконавчої влади видавати юридичні норми» (1926 р.) та інші, фактично надали Муссоліні нічим не обмежену владу в державі. У Німеччині також формально діяла Веймарська конституція, але надзвичайний декрет «В захист німецького народу» (1933 р.) та берез-невий 1933 р. і серпневий 1934 р. закони 1933 р. давали імперському уряду право видавати акти, що не відповідають чинній конституції і скасовували конституційну посаду президента. Його повноваження передавалися «фюреру», який водночас очолював уряд. Парламенти були скасовані, або суттєво обмежені в правах; права і свободи люди-ни і громадянина ігнорувалися; вихолощувалися форми прямого на-родовладдя; скасовувалися органи місцевого самоврядування.

Ті конституції, що виникли в період повновладдя диктатур, мали неоднозначний характер. Це, в першу чергу, Конституція Польщі 1935 р., Конституція СРСР 1936 р. та інші конституційні акти. Навіть у таких відносно демократичних країнах, як США, конституційне право суттєво обмежувалося рядом нормативно-правових та ор-ганізаційно-правових заходів, що відомі як «Новий курс Рузвельта».

Конституційне право України в цей час розвивалося відповідно до конституційного права СРСР. Великий вплив на розвиток радянсько-го державного права мала Конституція СРСР від 5 грудня 1936 р., відома ще як «Сталінська конституція». Після її затвердження відповідні конституції були прийняті в усіх союзних радянських рес-публіках, у тому числі в Україні.

Конституція УРСР була затверджена Надзвичайним XIV Всеук-раїнським з'їздом Рад 30 січня 1937 р. її нормативні положення від-творювали основні норми Конституції СРСР 1936 р. Основний Закон Української РСР проголошував попередній принцип диктатури про-летаріату, перемогу соціалізму, непорушність соціалістичного базису, що грунтувався на соціалістичній формі власності, морально-

82

2.1 Основні етапи становлення і розвитку конституційного права...

політичну єдність українського народу. Реформування зазнав держав-_ний апарат УРСР. Вишими органами державної влади в Україні стали Верховна Рада Української РСР, Рада народних комісарів. На місцях мали діяти сільські, селищні, районні, міські та обласні Ради народ­них депутатів та їх виконавчі комітети.

Після прийняття Конституції УРСР радянське конституційне пра­во отримало розвиток у чинному на той час законодавстві. Але того-часна конституційна практика суттєво відрізнялася від декларовано-го конституційного права.

Агресивна зовнішня політика держав призвела до Другої світової війни (1939—1945 рр.). Конституційне право як галузь втратило своє значення, важливі питання суспільного і державного життя, відноси-ни державного владарювання здійснювалися без урахування волі на­роду і неправовими методами.

За часів Другої світової війни та підготовки нацистського рейху походу на Схід керівництво різноманітних політичних угруповань ук-раїнських емігрантів намагалося підготуватися до втілення на терені України під час нацистської окупації ідеї української самостійності. Птлерівський уряд після прийняття плану про напад на СРСР став підсилено залучати на свій бік українські націоналістичні організації з метою використання їх потенціалу в боротьбі проти більшовизму та завоюванні «східного простору». Але керівництво ОУН обох фракцій, зробивши ставку на нацистську Німеччину, не врахувало очевидне: Німеччина не мала жодних намірів шодо відновлення української са­мостійності, державності¹.

22 червня 1941 р. разом із військами вермахту в Україну почали проникати похідні групи ОУН. 30 червня 1941 р. за підтримки ба-тальйону «Нахтігаль» у Львові були скликані збори представників ук­раїнського національного осередку міста, що оголосили себе Національним зібранням. Збори прийняли текст проголошення неза-лежності, декрет про створення Державного управління на чолі із за­ступником С. Бандери Я. Стецьком. Актом про відновлення Ук­раїнської держави проголошувалося: «На західних землях України твориться Українська влада, яка підпорядковується Українському Національному Урядові, що створиться в столиці України — Києві з

¹ Коваль М. В. ОУНУПА: Між «третім райхом» і сталінським тоталітаризмом. Документа та матеріали // Український історичний журнал. — 1994. — № 1-2. — С. 95.

83

Розділ II. Історія конституційного права України

волі українського народу, що «Відновлена Українська Держава буде тісно співдіяти з Націонал-Соиіалістичною Великонімеччиною, що під проводом Адольфа Гітлера творить новий лад в Європі й світі та допомагає українському народові визволитися з-під московської оку-пації»¹.

Втім Акт проголошення Української державності від 30 червня 1941 р. знайшов доволі неоднозначну історичну оцінку². Неоднознач-ним він був і для учасників тих подій. Так, український історик в еміграції В. Косик писав: «Похідна група Бендери, якій було доруче-но взяти владу, прибула після обіду. Члени групи скликали на кінець дня зібрання представників українського національного життя. Національні збори прийняли текст проголошення незалежності, а та-кож декрет, яким призначено першого заступника Бендери Ярослава Стецька заступником уряду..»³. Але В. Косик визнає і той факт, що сам Акт було прийнято поспішно; «плебісцит», на якому його було прийнято, був проведений мешканцями Львова, яких вдалося зібрати за кілька годин, після вступу загонів Бендери у місто, а «легітимність» Акта було підтверджена представником нацистськоі' Німеччини Г. Кохом.

Утім навіть такий поворот подій не задовольнив А. Гітлера, якій відкидав будь-які ідеї щодо незалежності поневолених нацистською Німеччиною держав, і вже 5 липня 1941 р. уряд Я. Стецька був розпу-щений розпорядженням німецької окупаційної адміністрації, С. Бандера був заарештований і депортований до Берліна, а 21 липня рейхе-міністр закордонних справ прийняв рішення, що проголошення не­залежності Української держави не має конституційного значення. 1 серпня 1941 р. Східна Галичина була приєднана до Генерального гу­бернаторства рейху, а пізніше — 20 серпня, створено Рейхскомісаріат України. Південно-західні землі були передані сателіту Німеччини — Румунії. На території України була заборонена будь-яка політична

¹ Зайцев Л. О. Спроби відновлення української держави (теорія і практика 1941-1945
рр.) // Вісник Академії правових наук України. — 1996. — № 5. — С. 128.

² Макарчук В. С. Міжнародно-правове значення рішень Народних Зборів Західної
України 26 жовтня 1939 р. та Акта проголошення Української державності 30 червня
1941 р. (спроба порівняльного аналізу)// Правова держава. — Вип. 16. — К., 2005. —
С. 198-209.

³ Косик В. Україна під час Другої світової війни 1938-1945. — Київ — Париж — Нью-
Йорк — Торонто, 1992. — С. 113.

84

2.1 Основні етапи становлення і розвитку конституційного права...

діяльність. Нацистська Німеччина розвіяла будь-які націоналістичні ілюзії щодо майбутнього України.

3 весни 1942 р. національно-визвольний рух опору був представле­ний Українською повстанською армією, бандерівськими ор-ганізаціями, радикальними елементами мельниківської ОУН. У зв'яз-ку з подіями 1943 р. на Східному фронті Провід ОУНб прийняв рішення про підготовку до виступу власних збройних формувань із метою створення Української Самостійної Соборної Держави.

Розвиток конституційної думки радикально налаштованих націо-налістичних організацій зумовлювався особливостями тогочасного конституційного права СРСР та Німеччини й реаліями підпільної національно-визвольної боротьби. Велику популярність мали різно-манітні авторитарні доктрини конституційного (державного) права. Найповніше вони були подані в «Проекті основних законів (консти-туцій) Української держави» (1940 р.), підготовленому ідеологом ОУН, автором праці «Націократія» М. Сціборським. Відповідно до Проектів Українська держава мала бути «авторитарною, тоталітар-ною, професійно-становою». Такий самий тип держави розвивався і в конституційних проектах ОУНм і у повоєнний період — у 1947, 1948, 1955 ррЛ

Слід констатувати, що розвитку конституційно-правової думки в період національно-визвольних змагань 1939—1945 рр. були властиві й буржуазно-демократичні традиції, що особливо яскраво проявило-ся в конституційній практиці Карпатської України. Ідеї, викладені в 1939 р. у Законі Ч. 1. та Законі Ч. 2. в 1944 р., були привнесет в нор-мативно-правові акти Української Головної Визвольної Ради (УГВР). УГВР була утворена в червні 1944 р. у Карпатах поблизу м. Самбора за ініціативою Головного Командування УПА на зборах представників різних націоналістично налаштованих політичних сил. УГВР було проголошено загальнонаціональним тимчасовим українським парла­ментом, головною функцією якого стало політичне керівництво виз-вольною боротьбою за Українську Самостійну Соборну Державу. В липні 1944 р. було прийнято Тимчасовий устрій УГВР, Політичну платформу УГВР і Декларацію принципів (Універсал), положення яких свідчили про наміри створення буржуазно-демократичної Ук­раїнської держави. Але наприкінці літа 1944 р. Червона Армія взяла

¹ Кресін О. Конституція України. Традиційне і нове // Віче. — 1998. — № 9. — С. 52.

85

Розділ II. Історія конституційного права України

під контроль територію Західної України, конституційні акти УГВР так і залишилися нереалізованими.

Отже, розвиток конституційного права в третій період характери-зується, з одного боку, його поширенням у нових країнах, що виник-ли після Першої світової війни, а з другого — слабкістю консти­туційного права як галузі права і системи законодавства. Конституції цього періоду легітимізували незалежність новоутворених держав, що раніше існували у складі Австро-Угорської імперії, закріплювали рес-публіканську форму правління в колишніх монархіях тощо. В той же час конституційне право 40-х років виявило свою слабкість: відсутність розвиненого конституційного законодавства, належних організаційно-правових гарантій, декларативний характер багатьох конституційних приписів та відсутність розвинених інститутів кон­ституційного права, пов'язаних із народним суверенітетом, статусом людини і громадянина, безпосередньою демократією та місцевим са-моврядуванням спричинили до сповільнення, а подекуди и регресу еволюції конституційного права. Глобальні конституційні ідеї, вже відомі людству, нехтувалися на користь «насильницьких утопій», за-снованих, за словами 3. Бжезинського, на «фізичному знищенні «соціально неповноцінних», тих, хто відповідно до доктрини за расо-вими і соціальними ознаками не мав права на спасіння»¹.

Ще однією характерною рисою розвитку конституційного права в цей період стало визначення двох шляхів його розвитку — капіталістичного та соціалістичного. Доктрина радянського держав­ного права поступово отримувала визнання в багатьох регіонах світу, але поряд з ії позитивними здобутками у повоєнний період державне право соціалістичних країн отримує і негативні елементи, що харак­теризуются державницькими акцентам та класовим підходом у ра-дянському державному (конституційному) праві.

Четвертий (повоєнний) період розвитку конституційного права (1945—1989 рр.) охоплює період з початку становлення якісно нового демократичного конституційного права та поширення і практичної реалізації положень радянського державного права у країнах так зва-ної «соціалістичної демократії» до краху доктрини радянського дер­жавного права.

На відміну від конституційних актів попереднього періоду голов-ними об'єктами конституційно-правового регулювання стають: осо-

¹ Бжезинский 3. Столетие мегасмерти // Зеркало недели. — 2001. — №2. — С. 5.

86

2.1 Основні етапи становлення і розвитку конституційного права...

/ЛЛ^^^-^......................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................................

ба, її права і свободи; народний суверенітет та форми його безпосе-редньої реалізації; конституційні основи муніципального права. Соціальний характер конституцій цього періоду проявився навіть у способах їх прийняття — багато конституцій у різних країнах світу бу-ли прийняті на референдумах, тобто легітимізовані у такий спосіб, що не викяикає жодних сумнівів. Це — конституції Уругваю 1951 і 1980 рр., Дани 1953 р., Колумбії 1957 р., Туреччини 1961 та 1982 рр., Південної Кореї 1962, 1972, 1980 рр., НДР 1968 р., Камбоджі 1972 р., Бірми 1973 р., Куби 1976 р., Еквадору 1978 р., Іспанії 1978 р., Чилі 1980 р., Шрі-Ланки 1982 р. та ряду інших держав¹.

Особлива увага в конституційному праві демократичних країн приділялася правам і свободам людини і громадянина та їх комплек-сним гарантіям. При цьому наголос робився як на внутрішніх, так і міжнародних нормативно-правових та організаційно-правових га-рантіях. Більшість конституцій визнавали міжнародні стандарти прав людини, закріплені у Статуті ООН, Загальній декларації прав людини 1948 р., Європейській конвенції з прав людини 1950 р., Пакті про гро-мадянські та політичні права 1966 р. та інших міжнародно-правових актах. У разі неможливості судового захисту прав і свобод на внутрішньодержавному рівні, особі гарантувався міжнародний судо-вий захист прав людини.

Якісно новий етап розвитку в конституційному праві переживає інститут парламентаризму. Парламенти як загальнонаціональні пред-ставницькі виборні органи стають обов'язковою ознакою демокра­тично! держави. Розширюється коло повноважень парламентів і конституційних прав парламентаріїв. Підвищується роль і значення пар­ламентского контролю за діяльністю органів виконавчої влади.

Зазнає суттєвих змін інститут глави держави, що було пов'язано зі зміною форм державного правління — після війни домінуючою є тенденція переходу від монархії до республіки та подальше консти-туційне обмеження традиційно існуючих монархій. Посада президен­та стае виборною та змінною.

Удосконалюється механізм правового захисту конституцій, чому сприяє реформування конституційних основ правосудия та зарод-ження сучасних органів конституційної юстиції.

¹ Погорілко В.Ф., Федоренко В. Л. Референдуми в Україні: Історія та сучасність. — К., 2000. — С. 101-102.

87

Розділ II. Історія конституційного права України

У цєй період були прийняті конституції у більшості країн Західної Європи, а саме конституції Ісландії 1944 р., Франції 1946 і 1958 рр., Італії 1947 р., ФРН 1949 р., Греції 1952, 1967 і 1975 рр., Данії 1953 р., Монако 1962 р., Мальта 1974 р., Іспанії 1976 р., Португалії 1976 р., Ту-реччини 1982 р. та ряду інших європейських країн, які дали початок формуванню якісно нового європейського конституційного права, що поступово стає домінуючою галуззю права у національних систе­мах права.

Важливою рисою повоєнного конституційного права у країнах Західної Європи став його системний характер. Стабільність та вива-женість європейських конституцій сприяли формуванню комплекс-ної системи конституційного законодавства — виникають закони, кодифіковані акти, регламента, що регулюють основні інститути конституційного права.

Конституції країн демократичних країн Європи стають важливим чинником для формування конституційного права в країнах Азії та Африки у період їх деколонізації. Помітною є тенденція рецепції кон­ституційного права Великої Британії, Іспанії, Німеччини, Франції у новостворювані національні системи права, що формуються в 70-80 рр. у колишніх колоніях Азії та Африки, які здобули сувере-нітет.

Конституційний процес поширювався і на Американському континенті. Помітною подією в конституційному праві Північної Амери­ки стало прийняття писаної Конституції Канади 1982 р.

Інша ситуація спостерігається у конституційному праві країн Ла-тинської Америки. Під впливом розвитку конституційного права США, Великої Британії та Іспанії почався новий період у розвитку конституційного права латиноамериканських країн. Було прийнято чинні конституції Гондурасу 1965 р., Барбадосу 1966 р., Болівії 1967 р., Парагваю 1967 р., Уругваю 1967 р., Ямайки 1967 р., Багамських ост-ровів 1973 р., Панами 1973 р., Еквадору 1979 р., Коста-Ріки 1979 р., Чилі 1980 р., Антигуа і Барбуда 1981 р., Венесуели 1983 р., Сальвадо­ру 1983 р., Гренади 1984 р., Гайяни 1986 р. та ряду інших країн.

Але на відміну від конституційного права країн Європи та США конституційне право країн Латинської Америки, за винятком хіба що Мексики, не відрізнялося ні стабільністю, ні комплексним характе­ром. Положення конституцій рідко реалізовувалися в конституційно­му законодавстві через часті зміни конституцій та надзвичайний ха­рактер національного законодавства загалом. Яскравим прикладом є

88

2.1 Основні етапи становлення і розвитку конституційного права...

^^«««ї^""--""""¹"""""""""""-..................... -:»:::::::;:::;:::::::::::::::..::::::::;-.:::::::::::::::.:::::::::::;:;:::;:::::::::::;....;....:..;:::................... :і::::::::::::::;™::;::..

Болівія, в якій за понад 150 років незалежності відбулося 185 перево-ротів і було прийнято і скасовано понад 20 конституцій. Конституції ставали основними «жертвами» військових заколотів і державних пе-реворотів, тоді як інші галузі законодавства (цивільне, кримінальне) «переживали» кілька конституцій поспіль. Як зазначав Р. Дарендорф, «фактично нездатність установити владу закону є найбільшою слабкістю демократій на латиноамериканському континенті»¹.

Конституційне право отримало поштовх до розвитку і в країнах Азії. У 1945-1989 рр. були прийняті чинні й нині конституції Індо-незії 1945 р., Японії 1947 р., Індії 1949 р., Йорданії 1952 р., Таїланду

1959 р., Тунісу 1959 р., Кувейту 1962 р., Малайзії 1963 р., Сингапуру
1963 р., Іраку 1970 р., ОАР 1971 р., Катару 1972 р., Пакистану 1973 р.,
Сирії 1973 р., Шрі-Ланки 1978 р., Ірану 1979 р. в редакції 1989 р., КНО
1982 р., Філіппін 1987 р., Республіки Корея 1988 р. та інших держав.
Починаючи з 1949 р., почало формуватися і конституційне право
Ізраїлю, що складається на сьогодні з ряду конституційних законів.

Деколонізація Африки сприяла становлению національного кон­ституційного права у країнах Африки. Витоки африканського кон­ституційного права знайшли своє вираження в конституціях Гани

1960 р., Кот-д'Івуару 1960 р., Сенегалу 1963 р., Кенії 1964 р., Малаві
1966 р., Габону 1967 р. в редакції 1981 р., Заїру (нині — Демократична
Республіка Конго) 1967 р., Єгипту 1971 р. в редакції 1980 р., Камеру­
ну 1972 р., Марокко 1972 р., Малі 1974 р., Анголи 1975 р., Танзанії
1977 р., Свазіленду 1978 р., ПАР 1984 р., ЦАР 1986 р., Алжиру 1989 р.,
в «Зеленій книзі» Лівії 1973—1977 рр. та інших державах цього конти­
ненту. Але як і в Латинській Америці, конституційне право країн Аф­
рики мало нестабільний і незавершений характер. Нестабільна
політична система цих держав, численні військові перевороти, рево-
люції, громадянські війни, скрутне соціально-економічне станови­
ще, криза владних структур, міжнаціональні й міжрелігійні сутички
та архаїчний устрій суспільного життя перешкоджали розвитку доско-
налого конституційного права. В багатьох африканських країнах де-
сятиріччями конституції були призупинені в дії, а їх фактичні функції
здійснювалися революційними програмами, партійними доктринами
та надзвичайними декретами військових режимів (Лівія, Демокра­
тична Республіка Конго, Ангола, Ліберія тощо).

¹ Дарендорф Р. Дорога к свободе: Демократизация и ее проблемьі в Восточной Европе // Вопросьі философии. — 1990. — № 9. — С. 74.

89

Розділ II. Історія конституційного права України

На Австралійському континенті розвиток конституційного права розпочався в 90-х роках із прийняттям конституцій Вануату 1980 р., Сурінаму 1987 р. та ряду інших країн, що було пов'язано з їх пізньою деколонізацією. Подальший генезис конституційного права відбу-вається лише у Австралії та Новій Зеландії. Конституційне право Но-вої Зеландії, як і Великої Британії, має неписаний характер і сформу-валося еволюційним шляхом.

Водночас конституційне право у зарубіжних країнах у 1945—1989 рр. розвивалося під впливом протистояння капіталістич-ної й соціалістичної правових систем. Конфронтація та поступове зближення правових систем призвело до багатьох хибних кроків у ге-незисі конституційного права капіталістичних і соціалістичних дер­жав, що зумовлювалися створенням штучних інститутів консти­туційного права, які спотворювали сутність конституціоналізму. Це проявилося не лише у класовому характері радянського державного права, одержавленні всіх інститутів конституційного права, визна-ченні пріоритетними суб'єктами державного права комуністичних партій та рухів, а й у забороні діяльності комуністичних партій у США та країнах Західної Європи.

Конституційне право ряду країн світу розвивалося під впливом до-ктрини радянського державного права, що визначалася чинною до 1977 р. Конституцією СРСР 1936 р., радянським законодавством та державно-партійними документами. Це стосується насамперед країн Східної Європи та Азії.

Зокрема, відрізнялось у розвиткові від країн Західної Європи та США конституційне право країн Східної Європи та Азії, які обра-ли соціалістичну модель розвитку суспільства і держави. Станов­лению соціалістичного конституційного (державного) права пере­дували народно-демократичні революції, які переростали в соціалістичні.

В усіх країнах Східної Європи народно-демократичні революції почалися в 1944— 1945 рр. і закінчилися перемогою народної демократії в 1947-1948 рр. їх початок був зумовлений визволенням Ра-дянською Армією цих країн з-під німецько-фашистської окупації, незадоволенням народу колоборціоналізмом правлячих за часів оку­пації національних урядів, посиленням політичного впливу національних рухів опору та соціально-економічними проблемами повоєнного періоду. Наслідками цих революцій стало повалення мо-нархічних режимів у Албанії, Болгарії, Румунії, Угорщині та Юго-

90

2.1 Основні етапи становлення і розвитку конституційного права...

славії, націоналізація промисловості, банків, створення національ-них революційно-демократичних урядів.

В інших майбутніх соціалістичних країнах революційний процес зідрізнявся особливою складністю та тривалістю. Народно-демокра­тична революція у Німеччині тривала в 1945—1959 рр. і завершилася створенням ФРН і НДР. У В'єтнамі народно-демократична рево­люція (1945-1954 рр.) відбувалася на фоні семирічної війни проти французьких колоніальних військ, а у Північній Кореї народно-демо­кратична революція, що почалася в 1945 р., завершилася лише із закінченням американсько-корейської війни 1950—1953 рр. У Китаї народно-демократична революція тривала найдовше — з 1924 по 1949 рр.¹.

Здобутки національно-демократичних революцій у цих країнах були відображені у конституціях Албанії 1946 р., В'єтнаму 1946 р., Ру-мунії 1946 р., Югославії 1946 р., КНДР 1948 р., Чехословаччини 1948 р., НДР 1949 р. На відміну від наступних соціалістичних консти­туций ці акти найменше мали класовий характер і базувалися на док­трин! народної демократ.

Народно-демократичні революції перманентно переросли у соціалістичні. Повоєнне протистояння між СРСР та країнами Заходу змусило кожну з сторін вести пошук союзників. Після приєднання до складу СРСР країн Балтії та Західної України постало питання про розширення «соціалістичного табору». За сприяння СРСР у вищеназ-ваних країнах Східної Європи і Азії робітничі рухи, соціал-демокра-тичні та комуністичні політичні сили зорганізувалися в єдині ко-муністичні партії, що мали різні назви: Польська Об'єднана Робітни-ча Партія — у Польщі; Болгарська Комуністична Партія — у Болгарії тощо. Ці партії і здійснили соціалістичні революції. їх наслідки та здобутки були закріплені у основних законах Болгарії 1947 р. і 1971 р., Угорщини 1949 р. в редакції 1972 і 1980 рр., Польщі 1952 р. у редакції 1976 р., зі змінами 1980, 1982 і 1983 рр., Румунії 1952 і 1956 рр., Юго­славії 1953 р., 1963 р., 1974 р., КНР 1954 та 1982 рр., В'єтнаму 1960 р., МНР 1960 р., Чехословаччини 1960 р. з рядом конституційних законів 1968-1980 рр., НДР 1974 р., Албанії 1976 р.

¹ Златопольский Д. Л. Государственное право зарубежньіх стран Восточной Бвропьі и Азии. — М., 1999. — С. 30-31.

91

Розділ II. Історія конституційного права України

Ці конституції з незначними варіаціями закріплювали основні по­ложення доктрини радянського державного права, виражені у Кон­ституції СРСР 1936 р. та чинному на той час радянському законо-давстві в галузі державного права: диктатура пролетаріату, народний суверенітет, делегований радам всіх рівнів; права і свободи; радянська модель вищих органів держави, що формувалася на основі відсутності поділу влади і зрощенні державно-партійного апарату; жорстко цент-ралізована система муніципальних органів тощо.

Пізніше соціалістична революція перемогла на Кубі, що створило умови для формування соціалістичного державного права в Цент-ральній Америці. Його положення були закріплені в Конституції Ку-би 1976 р., яка на відміну від Конституції 1959 р. проголошувала Рес-публіку Куба соціалістичною державою робітників, селян та інших працівників розумової й фізичної праці. Спроби запровадження соціалістичного конституційного права в Болівії, Перу та Чилі вияви-лися невдалими.

Інспірування народно-демократичних та соціалістичних революцій у деколонізованих країнах Південної Азії та Африки не завжди давало бажаний результат. Так, у Лаосі революція, що почалася у 1945 р., при-звела до перманентної громадянської війни; у Кампучії народно-демо­кратична революція дала змогу прийти до влади Пол Поту, який буду-вав власну модель кхмерського соціалізму, знищивши 2/3 населення країни і втягнувши країну в непримиренну фомадянську війну. Та сама ситуація склалася і в Бірмі (нині — М'янма), Єменській Народній Де-мократичній Республіці та Демократичній Республіці Афганістан.

У країнах Африки народно-демократичні революції також привели до влади військово-революційні хунта у Ефіопії, Анголі, Гвінеї, Заїрі, Мозамбіці та деяких інших африканських країнах. Видимість «соціалістичних» перетворень не могла замаскувати соціально-еко-номічну кризу, міжетнічні конфлікти, корумпованість апарату держав-ної влади, відсутність будь-яких демократична інститутів та перекру-чування марксистськоі' ідеології в інтересах правлячих кланів. Так, у Заїрі лідер країни Мобуту проголосив курс на побудову заїрського соціалізму — «мобутизму», змістякого на практиці полягав у в автори-тарно-репресивній диктатурі, геноциді проти національних та етнічних меншин і призвів країну до фомадянської війни, що триває й нині (тепер уже в Демократичній Респібліці Конго). Навіть радянська державно-правова доктрина уникала називати ці країни соціалістич-ними, іменуючи їх «країнами соціалістичної орієнтації», «країнами з

92

2.1 Основні етапи становлення і розвитку конституційного права...

некапіталістичним шляхом розвитку» тощо. Говорити про розвиток у цих країнах не лише соціалістичного державного права, а й про розви­ток конституційного права у повоєнний період можна доволі умовно.

У другій половині 80-х років відбувається ревізія ряду положень державного (конституційного) права СРСР. Ці реформи були відобра-жені переважно у Конституції СРСР 1977 р., а у 1978 р. — в консти­туциях усіх союзних радянських республік. Ці радянські конституції відобразили подвійний характер брежнєвської політики, що виража-лася у прагненні зберегти антидемократичну «машину влади», ство-рену ще Й. В. Сталіним, і водночас спробувати розширити перелік прав і свобод¹. Радянська правова доктрина проголосила, що диктату­ра пролетаріату виконала свою мету — в СРСР побудовано розвине-ний соціалізм, а суспільство стало позакласовім і соціально од-норідним. 3 огляду на це постало завдання побудови комунізму.

У цьому ж руслі розвивалося і конституційне право України. Конституція Української РСР, затверджена на позачерговій сьомій сесії Верховної Ради УРСР 20 квітня 1978 р., проголошувалася «загально-народною». Основними принципами державного будівництва зали-шалися марксизм і демократичний централізм. Як і раніше, ігнору-вався поділ влади. УРСР де-юре визначалася як суверенна радянська соціалістична держава, що разом з іншими радянськими республіка-ми об'єднувалася в союзну багатонаціональну державу — Радянський Союз. За УРСР закріплювалося право вільного виходу зі складу ра-дянської федерації, але конституційний механізм цієї процедури не був розроблений до розпаду СРСР.

Українська радянська конституція визначала широке коло прав і свобод людини і громадянина, але політичні права мали здебільшого суто декларативний характер і нівелювалися статтею про керівну роль комуністичної партії. Вищими органами державної влади в УРСР визначалися Верховна Рада УРСР та Рада Міністрів УРСР.

Головним здобутком Конституції УРСР 1978 р. стало конститую-вання її суверенітету і незалежності. Українська РСР була визнана як незалежна держава 150 країнами світу, стала членом Ради Європи та ОБСЄ, приєдналася до Центральноєвропейської ініціативи і стала повноцінним членом міжнародного співтовариства².

' Баглай М. В. Конституционное право Российской Федерації. — М., 1998. — С. 51. ² Конституція незалежної України / За ред. В. Ф. Погорілка, Ю. С. Шемшученка, В. О. Євдокимова. — К., 2000. — С. 35.

93

Розділ II. Історія конституційного права України

3 часом у соціалістичних країнах Східної Європи та Китаї погляди на шляхи конституційного розвитку часто відрізнялися від доктрини радянського державного права, що стало особливо помітним у 70-х — першій половині 90-х років на прикладі подій 1956 р. в Угорщині, 1968 р. — у Чехословаччині, 1981 р. — у Польщі, побудовою націо-нальних моделей соціалістичного державного права у Албанії та СФРЮ, «культурної революції» у Китаї.

Поступово лібералізація соціально-економічного життя відбу-вається не лише в країнах Східної Європи, а й у Радянському Союзі. I хоча державне право цих країн до 1989 р. залишало свої основні оз-наки, проте глобальні конституційні ідеали знаходили визнання і у соціалістичних країнах.

У всіх країнах Східної Європи — Албанії, Болгарії, Польщі, Ру-мунії, Словаки, Чеській Республіці, Союзній Республіці Югославії, Угорщині, країнах колишнього СРСР та Монгола — у 1989 р. відбули-ся кардинальні зміни. Криза соціалістичної суспільно-економічної системи, зростання національної самосвідомості та інші процеси призвели до повалення соціалізму мирним шляхом. За винятком Ру-мунії, республік колишньої СФРЮ та колишнього СРСР, в яких фор-маційні зміни проходили насильницьким шляхом, у всіх інших соціалістичних країнах такі зміни супроводжувалися лише масовими мітингами та демонстраціями, тобто це були революції в межах поло-жень чинного соціалістичного державного права про політичні права громадян.

Зміни, що відбулися в 1989 р., об'єктивно вплинули на зміст і ха­рактер розвитку конституційного права в країнах Східної Європи та постсоціалістичних країн Азії. Ці зміни охарактеризували сутність п'ятого періоду (1989—2006 рр.) становлення та розвитку консти­туційного права.

Розвиток конституційного права в цих країнах певний час перебу-вав у стані перманентної трансформації соціалістичного державного права в умовах незалежності та розбудови національної державності. Особливо складним процес формування новітнього конституційного права відбувався в колишніх соціалістичних республіках колишнього СРСР: прийняттю конституцій передувало проголошення декларацій продержавний суверенітет, актів незалежності, внесення поправок до радянських конституцій, прийнятих ще в 1978 р., прийняття консти-туційних законів, що передували прийняттю основних законів, кон­ституційні конфлікти між гілками влади.

94

2.1 Основні етапи становлення і розвитку конституційного права...

Ситуація вирішилася з прийняттям конституцій нових країн Євро-_пи та Азії, а саме: конституцій Польщі 1952 р. в редакціях 1998 і 1992 рр. (нині діє Конституція Польщі 1997 р.), Угорщини в редакиії

1990 р., Хорвата 1990 р., Болгарії 1991 р., Македонії 1991 р., Румунії

1991 р., Словенії 1991 р., Литви 1992 р., Монголії 1992 р., Словаччини

1992 р., СР Югослава 1992 р., Узбекистану 1992 р., Чехії 1992 р., Ка­захстану 1993 р., Російської Федерації 1993 р., Білорусі 1994 р. зі змінами 1996 р., Азербайджану 1995 р., Вірменії 1995 р., Груза" 1995 р. Естонія та Чеська Республіка поновили дію конституцій, прийнятих у 1922 р. Найскладнішим конституційний процес був в Україні та Ал-банії. Конституція України, суверенної держави, що проголосила не-залежність 24 серпня 1991 р., була прийнята лише в 1996 р. В Албанії конституційний референдум 1994 р. був визнаний недійсним. Чинна конституція була прийнята у 1997 р.

У цих конституціях знайшли своє правове закріплення найбільш повні та загальновизнані здобутки сучасного конституціоналізму. Після прийняття новітніх конституцій у постсоціалістичних країнах почало формуватися нове конституційне законодавство.

Втім глобальне руйнування соціалізму не привело до його повного знищення — ряд держав Азії та Куба до сьогодні залишаються соціалістичними. Соціалістичне державне право розвивається у Ко-рейській Народно-Демократичній Республіці, Китайській Народній Республіці, Соціалістичній Республіці В єтнам та у Республіці Куба. Нині чинними є конституції КНДР 1972 р., Куби 1976 р., КНР 1982 р. та нова Конституція СРВ 1992 р.

У той же час соціалістичне державне право, залишаючи незмінни-ми фундаментальні конституційні положення про побудову та розви-ток соціалістичного державного і суспільного ладу, зазнало якісних змін на рівні конституційного законодавства. Зокрема, в КНР після приєднання Гонконгу та Макао конституційне законодавство ре-алізувало принцип «єдина країна — дві державні системи», надавши приєднаним територіям особливии конституційний статус з метою збереження їх суспільно-економічного ладу на перехідний період. Лібералізація економіки В'єтнаму, Китаю, Куби проявилася в конституційному законодавстві про багатоукладну економіку та створення вільних економічних зон. Ортодоксальна ідеологія північно-ко-рейського самодостатнього та ізольованого соціалізму — «чучхе» та-кож зазнала деяких реформ — у 2000 р. КНДР поновила відносини з Південною Кореєю та прийняла гуманітарну допомогу світової спільноти.

95

Розділ II. Історія конституційного права України

У 1989—2006 рр. конституційні ідеї поступово почали проникати і в правові системи теократичних країн Перської затоки. У 1992 р. було прийнято Конституцію Саудівської Аравії. Нова Конституция також була прийнята в Іраці після повалення режиму С. Хусейна.

Крім того, було прийнято нові конституції Нігеру 1989 р., Беніну 1990 р., Мозамбіку 1990 р., Намібії 1990 р., Непалу 1990 р., Перу

1990 р., Буркіна Фасо 1991 р., Екваторіальної Гвінеї 1991 р., Ємену

1991 р., Замбії 1991 р., Колумбії 1991 р., Лаосу 1991 р., Мавританії

 

1991 р., Руанди 1991 р., Бурунді 1992 р., Джибуті 1992 р., Конго

1992 р., Мадагаскару 1992 р., Того 1992 р., Андорри 1993 р., Камбоджі

1993 р., Сейшельських Островів 1993 р., ПАР 1996 р. та ряду інших держав світу.

На сьогодні розвиток конституційного права України й інших дер­жав світу триває і набуває нових форм. Глобальні конституційні ідеа-ли, сформовані протягом всієї історії розвитку і становлення галузі конституційного права, поповнюються. Новітні конституції створю-ють нові механізми участі особи у безпосередньому управлінні держа­вою, закріплюють раніше невідомі для конституцій екологічні та інформаційні права, ефективні системи стримувань і противаг між гілками влади та захисту конституцій.

Тенденція глобалізації конституційного права проявляється на сьогодні й у спробах створення наднаціональних конституційних актів. Суттєвим кроком у цьому напрямі стало прийняття 12 січня 2005 р. Конституції Європейського Союзу, що набуде чинності з 1 ли­стопада 2006 р. після її ратифікації шляхом референдуму чи парла-ментської процедури в усіх державах ЄС. Литва і Угорщина вже ра-тифікували Конституцію ЄС шляхом парламентського голосування (щоправда, в Угорщині ратифікації Євроконституції передував рефе­рендум 2003 р. наякому83,8 % угорцівпроголосувализавступдоЄС). У Великій Британії, Данії, Люксембурзі, Мальті, Польщі, Франції, Чехії та інших державах — учасницях ЄС мають бути проведені рефе-рендуми щодо Конституції ЄС.

Першою країною, що успішно ратифікувала Конституцію ЄС на референдумі 20 лютого 2005 р., стала Іспанія, громадяни якої 78,5 % голосів «за» підтримали Євроконституцію. Схожий результат виявив і референдум у Чехії — 77,3 % виборців підтримали Конституції ЄС. Але питання ратифікації Конституції ЄС на референдумах мало підтримку не в усіх країнах — учасницях ЄС. Так, на референдумах 2005 р. про ратифікацію Євроконституції 62 % громадян Нідерландів

96

2.1 Основні етапи становлення і розвитку конституційного права...

і майже 55 % громадян Франції проголосували проти ратифікації цієї Конституції. Подібна ситуація склалась і у Ліхтенштейні. Такі не-очікувані результати референдумів щодо Конституції ЄС спричинили політичну кризу в ЄС — було прийнято рішення про доопрацювання проекту Єврокомісії, перегляду внутрішньої політики ЄС, зокрема щодо розширення ЄС. Утім тенденція щодо глобалізації консти­туційного права шляхом прийняття наднаціональних конституційних актів є пріоритетною на сьогодні. За умови вдосконалення як самого тексту Євроконституції, так і процедури її ратифікації, Конституція ЄС може набути чинності у 2006 р. і започаткувати якісно новий етап розвитку конституційного права у світі.

П'ятий етап розвитку конституційного права (1989—2006 рр.) у світі став доленосним для генези національного конституційного права. Розпад колишнього СРСР сприяв проголошенню незалеж-ності України, подальшому розвиткові національного державотво-рення і правотворення, у тому числі й розвиткові повноцінного кон­ституційного права незалежної України. Втім розвиток консти­туційного права України в цей період мав і свої особливості. Зокрема, конституційне право незалежної України почало активно розвивати-ся дещо пізніше, ніж у країнах Східної Європи, після проведення «ок-самитових революцій».

Розвиток конституційного права в незалежній Україні у 1991—2006 рр. умовно можна поділити на три періоди. Перший, до-конституційний, період (1991 — 1996 рр.) характеризувався проголо-шенням незалежності України та складним і тривалим консти-туційним процесом, наслідком якого стало прийняття нині чинної ІКонституції України. Другий, конституційний, період (1996—2006 рр.) позначився реалізацією конституційних положень у чинному конституціиному законодавстві та спробами провести конституційну реформу в 2000-2001 рр. Третій період (з 2006 р.) має ха-рактеризуватися реалізацією конституційної реформи, започаткова-Іної прийняттям Закону України «Про внесення змін до Конституції ІУкраїни» від 8 грудня 2004 р.

Розвитку національного конституційного права за умов незалеж­
ності передував складний перехідний період, пов'язаний із проголо-
шенням державного суверенітету України та її виходом із складу ко­
лишнього СРСР. Хронологічно перехідний період припадає на поча­
ток 1990 р. — серпень 1991 р. Але відокремлення перехідного періоду
є умовним, оскільки цей період не був тривалим, а конституційні ак-
4 б-гоо                                                                                                                              97

Розділ II. Історія конституційного права України

ти, прийняті в 1990—1991 рр., є органічно взаємопов'язаними та взаємозумовленими з конституційними актами, прийнятими в Ук-раїні після 1991 р.

Процеси, які відбувалися в Україні з 1990 р., були пов'язані з ста­новленням сучасної Української держави. Цей процес започаткували Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. та Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р., прий­няті Верховною Радою Української РСР. Прийняття зазначених конституційних актів знаменувало легітимізацію нового правового стату­су України як суверенної держави, тобто зміну державного ладу.

Правова природа Декларації про державний суверенітет України та Акта проголошення незалежності України дає змогу говорити про наступність та послідовність конституційного процесу в Україні. Пе-рехідний період ознаменувався еволюцією національного консти­туційного права, оскільки і Декларація і Акт були генетично пов'язані з чинною на той час Конституцією УРСР 1978 р. Хоча положення ос-танньої української радянської конституції не передбачали таких конституційних актів, як «декларація» та «акт», але ці нормативні ак­та були легітимізовані відповідно до процедури, передбаченої Кон­ституцією УРСР 1978 р. Вони наповнили ії новим духом, сприяли формуванню нового національного конституційного права.

Декларація про державний суверенітет України утверджувала нову назву держави — Україна, ввела в конституційний обіг категорії «національна держава», «національна державність», конституювала нові для нашого суспільства і держави інститути, такі як Президент України, місцеве самоврядування та ряд інших. Декларація проголо-шувала водночас внутрішній і зовнішній суверенітет у всіх основних сферах суспільного та державного ладу.

Під категорією «народ України» розумілися громадяни усіх національностей, що проживали на території України. Народ України визнавався єдиним джерелом влади у державі. Пізніше Верховна Ра­да України, виходячи із життєвих інтересів української нації та всіх національностей, які проживають на території нашої держави, та ре-алізуючи Декларацію прав національностей Украши і положення міжнародних зобов'язань щодо національних меншин, прийняла За­кон України «Про національні меншини в Україні» від 25 червня 1992 р. Цей Закон гарантував громадинам України незалежно від їх національного походження рівні політичні, економічні, соціальні та культурні права і свободи та підтримку з боку держави національної

98

2.1 Основні етапи становлення і розвитку конституційного права...

самосвідомості й самоврядування. Зазначалося (ч. 3. ст. 1), що при за-безпеченні прав і свобод осіб, які належать до національних меншин, держава виходить з того, що вони є невід'ємною частиною загально-визнаних правлюдини. У Державному бюджеті України передбачали-ся спеціальні асигнування для розвитку національних меншин.

Положення Декларації закріплювали принцип поділу влади на за-конодавчу, виконавчу та судову (розділ III), гарантували громадянам рівність перед законом, права і свободи, передбачені як Консти-туцією Української РСР, так і нормами міжнародного права, тери-торіальне верховенство і недоторканність кордонів, економічну са-мостійність і захист усіх форм власності, економічну безпеку і національно-культурне відродження українського народу. Заявляючи про свої миролюбні наміри, Україна висловила намір стати у майбут-ньому нейтральною державою. Як і кожна суверенна держава Україна декларувала право на створення власних зброиних сил, внутрішніх військ, органів державної безпеки, підпорядкованих Верховній Раді Української РСР, які б захищали її суверенітет, територіальну цілісність і недоторканність.

Положення Декларації значною мірою були зорієнтовані й на міжнародне співтовариство. Проголошувалися безпосередні та рівно-правні стосунки з іншими учасниками міжнародного спілкування, визнавалися пріоритети загальнолюдських цінностей, норм міжна­родного права над внутрішньодержавним. Відносини України з інши­ми колишніми радянськими республіками передбачалося будувати на основі угод, ухвалених із дотриманням засад рівноправ'я, взаємопо-ваги і невтручання у внутрішні справи. В той же час положення Дек­ларації не зумовлювали шляхи вирішення проблеми вилучення із за-гальносоюзного користування української частки нерухомості за кор­доном, валютного, золотого, алмазного запасу, історичної та культур-ної спадщини.

Отже, положення Декларації про державний суверенітет України, з одного боку, розвивали положення Конституції УРСР 1978 р., а з другого — декларували не властиві для радянської конституції принципи міжнародного права, що характерні для суверенної держави. Декларація, не скасовуючи чинних на той час положень Конституції УРСР 1978 р., проголосила, що вона є «основою для нової Консти­туції, законів України». Водночас прийнята Декларація про держав­ний суверенітет України визначила основні напрями подальшого конституційного процесу в Україні, а її основні положення стали еле-

99

Розділ II. Історія конституційного права України

ментами майже всіх численних офіційних і неофіційних проектів Ос­новного Закону і чинної Конституції України.

Важливим здобутком Декларації було не лише проголошення су-веренітету України, а й нормативне закріплення основ державного ладу нашої держави та створення передумов для подальшого розвит-ку української державності. Але Декларація, прийнята 16 липня 1990 р. Верховною Радою Української РСР, так само як і декларації про державний суверенітет більшості інших радянських республік, не мала вищої юридичної сили щодо союзного законодавства, хоча май­же відразу стала фактичною конституцією, політичною програмою і национальною святинею. Прямо чи опосередковано Декларація виз-начила майже весь механізм суверенної Української держави, а саме: конституційно-правовий статус органів державної влади, громадянство, територіальний устрій, бюджетну, банківську і грошову системи, правовий статус та завдання збройних сил, внутрішніх військ та інших обов'язкових елементів державності. Політична та юридична значущість Декларації була і залишається безперечною, але сам факт прийняття цього акта не міг вирішити проблему комплексного конституційно-правового регулювання суспільних відносин, пов'язаних із реалізацією повновладдя Українського народу. Оптимальним шля­хом вирішення проблеми став подальший розвиток національного конституційного процесу, метою якого було прийняття нової Консти­туції України. У подальшому перший період розвитку конституційно­го права незалежної України (1991 — 1996 рр.) був тісно пов'язаний з історією Конституції України*.

24 жовтня 1990 р. на виконання положень Декларації про держав­ний суверенітет України Верховна Рада Української РСР затвердила склад першої Конституційної комісії в складі 59 народних депутатів України і фахівців у галузі права, економіки та соціології, ії очолив тодішній Голова Верховної Ради Української РСР Л. М. Кравчук (після обрання Л. М. Кравчука Президентом України її співголовою став новий голова парламенту I. С. Плющ). Парламент доручив Комісії сформувати робочі групи з підготовки окремих розділів Ос­новного Закону із задіянням у їх роботі вчених. Після затвердження плану робіт Конституційної комісії у ії складі була утворена робоча група з 35 депутатів і юристів-учених на чолі з професором, в подаль-

* Див.: розділ 6.2 Історія Конституції України. 100

2.1 Основні етапи становлення і розвитку конституційного права...

шому — першим Головою Конституційного Суду України Л. П. Юзь-ковим. Про розробці проектів Концепції нової Конституції та її текс­ту Конституційна комісія зіштовхнулася з рядом методологічних про­блем, оскільки практика розроблення проекту Конституції УРСР 1978 р. докорінно різнилася від практики створення проекту Основ­ного Закону незалежної України. Але проблему вдалося вирішити за-вдяки плідній співпраці депутатів із ученими-правознавцями.

19 червня 1991 р. Верховна Рада Української РСР схвалила Концепцію нової Конституції України, розроблену Конституційною комісією. Концепція визначила наріжні методологічні питання національного конституціоналізму та державотворення. Концепція визнавала положення Декларації підвалинами нової Конституції, проголошувала курс на побудову правової держави, громадянського суспільства, визначала найвищою соціальною цінністю нової держа­ви людину, її права та свободи тощо. Водночас певним компромісом щодо волевиявлення громадян, які проголосували за збереження СРСР, стало положення Концепції про соціалістичний вибір народу. В подальшому деякі принципові положення Концепції, зокрема, про форму державного правління, про визнання України національною республікою, про можливість входження України до складу СНГ то­що коригувалися, але більшість концептуальних положень були втілені в наступних конституційних проектах і Конституції України 1996 р.

Згідно з Концепцією Україна проголошувалася демократичною президентською республікою з унітарною формою державного правління. Основою конституційного ладу визначався ідеологічний, політичний та економічний плюралізм, багатопартійність, самовря-дування. Щодо подальшого перебування в складі радянської феде-рації, то Україна залишила за собою право самостійно вирішувати це питання відповідно до волевиявлення народу.

На основі Концепції робоча група Конституційної комісії в лис-топаді 1991 р. розробила проект нової Конституції України. Цей про­ект не був оприлюдненим, але за свідченням Ю. М. Тодики він принципово відрізнявся від тексту Конституції УРСР 1978 р. Відповідно до його положень: Україна проголошувалася правовою державою з поділом влади; закріплювалися принципи ідеологічного, політично-го і економічного плюралізму, пріоритет загальнолюдських ціннос-тей; проголошувався принцип верховенства права, пріоритет грома­дянського суспільства над державою; основною функцією держави

101

Розділ II. Історія конституційного права України

визначалося забезпечення оптимальних умов для функціонування громадянського суспільства і прав людини; визначалися основи по-будови громадянського суспільства; декларувалася священність і не-доторканність права власності, економічна свобода громадян та їх об'єднань, свобода праці й свобода вибору діяльності на основі рин­ку праці, забезпечення демократії в усіх сферах життєдіяльності суспільства, вільне функціонування засобів масової інформації; закріплювалося положення про народний суверенітет як єдине дже-рело влади та передбачалися такі форми його безпосередньої ре-алізації, як вибори і народна законодавча ініціатива; передбачалося формування двопалатного парламенту, вводився пост Президента України, віце-президента та передбачалося створення Конституцій­ного Суду України¹. Основні положення наведеного конституційно­го проекту були перенесені й у наступні проекти нового Основного Закону.

Але першочерговим заеданням конституційного процесу було не лише прийняття нової Конституції а й легітимізація незалежності України в такий спосіб, який би не викликав сумнівів. Позитивний досвід здобуття незалежності республіками Балтії на республікансь-ких референдумах став прикладом для його наслідування Україною. 3 липня 1991 р. Верховна Рада УРСР прийняла Закон «Про всеук-раїнський та місцеві референдуми», який створював правове підгрунтя для проведення всеукраїнського референдуму щодо незалежності України. Всеукраїнський референдум вимагав виваженого підходу і більшість законодавців зайняли помірковану позицію щодо його про­ведення, вважаючи за необхідне приведення Конституції УРСР 1978 р. у відповідність до положень Декларації. Проявом такої конст­руктивної позиції став розвиток положень Постанови Президії Вер-ховної Ради Української РСР «Про вибори Президента Української РСР» від 25 червня 1991 р. у законах України «Про заснування посту Президента Української РСР і внесення змін та доповнень до Кон­ституції (Основного Закону) Української РСР», «Про Президента Ук­раїнської РСР», «Про вибори Президента Української РСР» від 5 лип­ня 1991 р. Зазначений Закон легітимізував в Україні пост глави держа-ви — Президента України та визначив його правовий статус.

¹ Тодьіка Ю.М. Конституция Украиньі: Проблемм теории и практики. — X., 2000. — С. 92.

102

2.1 Основні етапи становлення і розвитку конституційного права...

Еволюційний конституційний процес в Україні був перерваний спробою державного перевороту 19—21 серпня 1991 р. в Москві, вчи-неною консервативно налаштованими представниками союзних дер-жавних органів, які різними засобами намагалися зберегти СРСР і не допустити виходу з нього союзних радянських республік. 3 цією метою було створено Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС), який очолив Г. Янаєв. Путчиста ізолювали Генерального секретаря ЦК КПРС М. С. Горбачова, який перебував на відпочинку у м. Форосі, привели у бойову готовність віддані їм підрозділи збройних сил, міліції та КДБ, ввели на вулиці столищ важку панцерну техніку. ДКНС виступив із зверненням до громадян СРСР, в якому закликалося зберігати порядок і не перешкоджати діям, спрямованим на понов-лення конституційного ладу та збереження цілісності СРСР. При цьо-му путчисти апелювали до результатів референдуму СРСР 17 березня 1991 Р- Протистояння ДКНС та демократично налаштованих сил на чолі з Б. Єльциним закінчилося цілковитою поразкою путчистів.

Події 19—21 серпня 1991 р. сприяли активізації національного кон­ституційного процесу і вже 24 серпня 1991 р. Верховна Рада Ук­раїнської РСР, реалізуючи положення Декларації про державний суве-ренітет України, урочисто прийняла історичний Акт проголошення незалежності України. В Акті проголошувалося створення незалежної самостійної Української держави Україна. Тобто Акт проголошення незалежності України і став точкою відліку першого періоду (1991—1996 рр.) розвитку конституційного права в незалежній Україні.

Акт проголошення незалежності України мав установчий харак­тер, оскільки змінював державний і суспільний лад України й регулю-вав велике коло найважливіших питань суспільного та державного життя, які зазвичай регулюються конституціями, тобто був фактично малою Конституцією України. Положення Декларації й Акта прого­лошення незалежності України згодом були розвинені у Законі Ук­раїни «Про правонаступництво України» від 12 вересня 1991 р. Поло­ження цього Закону визначали дію Конституції УРСР 1978 р. до прийняття нової Конституції, констатували факт трансформації Вер­ховно! Ради Української РСР на Верховну Раду України, встановлю-вали державний кордон України, надавали право на громадянство всім особам, які постійно проживали на території України станом на 24 серпня 1991 р. Цей акт мав суттєве міжнародно-правове значення, оскільки був законодавчою базою для повноцінного входження Ук­раїни до міжнародної спільноти.

103

Розділ II. Історія конституційного права Украіни

 

Іншим важливим нормативно-правовим актом, що визначав пра-вовий статус населення Украіни, став Закон Украіни «Про громадянство Украіни» від 8 жовтня 1991 р. Цей Закон та інші нормативні ак­та, прийняті відповідно до його положень, визначали: які особи визнаються громадянами Украіни; порядок набуття українського гро-мадянства; підстави для втрати та виходу з українського громадянст-ва; громадянство дітей при зміні громадянства батьків і при усинов-ленні; які органи держави уповноважені вирішувати питання грома­дянства і порядок його оформлення; як виконуються рішення з пи-тань громадянства і порядок їх оскарження.

Але чинне на той час конституційно-правове законодавство, що визначало правовий статус України як самостійної суверенної держави, не вирішувало проблему в комплексі — навіть після проголошення Ак­та незалежність України протягом більш як трьох місяців не була виз-нана жодною державою світу. Головною причиною такої ситуації стало те, що Акт проголошення незалежності України, попри його історичне значення, залишався звичайним парламентським законом. Верховна Рада України здійснила установчу владу, яка належить Українському народові, що було виправдано історичними реаліями, але легітимізація незалежності держави вимагала таких законодавчих форм, які б не вик-ликали сумнівів. Загальновизнаною формою легітимізації незалеж­ності в другій половині XX ст. стали загальнонаціональні референдуми.

Проведення всеукраїнського референдуму щодо легітимізації Акта проголошення незалежності України було призначене на 1 грудня 1991 р. Всеукраїнський референдум мав проводитись водночас із пер­шими президентськими виборами в Україні. Такий крок викликав не-однозначну реакцію серед політичних сил незалежної України щодо успіху проведення всеукраїнського референдуму. Навіть національ-но-патріотичні сили висловлювали сумніви щодо його доцільності, остерігаючись інертності громадян та їх просоюзницьких позицій. Але сумніви виявилися марними — 1 грудня 1991 р. 31, 9 млн грома­дян України з 37, 9 млн, які мали право голосу, взяли участь у рефе­рендум!. 3 них 28,8 млн громадян (90,32 %) проголосували за Акт про­голошення незалежності України. Так, Акт, прийнятий Верховною Радою Української РСР, набув вищої юридичної сили і став легітим-ною, визнаною у всьому світі, формою національного державотво-рення. Президентські вибори також були визнані такими, що відбу-лися. Першим всенародно обраним Президентом України став пер­ший Голова Верховної Ради України Л. М. Кравчук.

104

2.1 Основні етапи становлення і розвитку конституційного права...

2#_г**!ї?ГХХ?ЯІЇГЇ^ :::::Т......................................................................................................................................................................................

Вже 2 грудня 1991 р., навіть не чекаючи оприлюднення результатів всеукраїнського референдуму, незалежність України була визнана Польшею та Канадою, а пізніше — всім світом. Так, лише з 1 грудня 1991 р. по 31 січня 1992 р. Україну як суверенну незалежну державу визнали понад 100 зарубіжних країн.

На підставі результатів всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р. Україна першою з колишніх радянських республік заявила, що стосовно себе Договір 30 грудня 1922 р. про утворення СРСР вважає недійсним і нечинним. 8 грудня 1991 р. відбулося підписання Біловезької угоди президентами Росії, України та Головою Вер-ховної Ради Білорусі, що стало кардинальним кроком до припинен­ня існування Радянського Союзу. Вслід за Україною 12 грудня До­говір 1922 р. був денонсований Росією. Де-юре СРСР проіснував ще 18 днів. 25 грудня 1991 р. М. С. Горбачев підписав указ про скла-дення повноважень Верховного Головнокомандувача, а 26 грудня на останньому засіданні верхньої палата Верховної Ради СРСР — Ради Республік, депутати від п'яти азіатських радянських рес­публік, що формально залишалися в складі СРСР, прийняли Декла­рацию про припинення існування СРСР як держави і суб'єкта міжнародного права. СРСР фактично та юридично припинив своє існування.

Одним із перших законів незалежної України став Закон України «Про дію міжнародних договорів на території України» від 10 грудня

1991 р. Пізніше положення цього Закону були розвинені в Законі Ук­
раїни «Про міжнародні договори України» від 22 грудня 1993 р. Важ-
ливими стали нормативні положення, відповідно до яких Україна
визнавала міжнародні договори, ратифіковані парламентом невід'єм-
ною частиною національного законодавства.

Відразу після визнання незалежності України почала активно фор-муватися система конституційного законодавства України. 14 лютого

1992 р. було прийнято Закон про внесення змін і доповнень до Кон­
ституції Української РСР 1978 р. та ряд інших конституційних законів
незалежної України.

Оновлена радянська конституція мала тимчасово (до прийняття нової Конституції України) виконувати ії функції. Положення чинної на той час Конституції більш чітко розмежовували повноваження за-конодавчої, виконавчої й судової влади. Були також затверджені дер-жавні символи України — Державний Герб, Державний Прапор і Дер-жавний Пмн України.

105

Розділ II. Історія конституційного права України

За оновленою Конституцією єдиним органом законодавчої влади в Україні була Верховна Рада в складі 450 народних депутатів, що оби-ралися населенням на основі загального, рівного і прямого виборчо-го права при таємному голосуванні. Правовий статус парламентаріїв визначався Законом України «Про статус народного депутата Ук­раїни» від 17 листопада 1992 р. У цьому Законі визначалися: консти-туційно-правовий статус народного депутата України; його права та обов'язки у Верховній Раді України та и органах, у виборчому окрузі та за його межами; гарантії депутатської діяльності та встановлювала-ся відповідальність вітчизняного парламентарія за порушення чинно­го законодавства.

3 метою здійснення законопроектної роботи, попереднього розгля-ду і підготовки питань, що належать до компетенції українського пар­ламенту, Верховна Рада України сформувала з числа парламентаріїв постійні комісії. Організація та діяльність цих комісій регламентувала-ся Законом України «Про постійні комісії Верховної Ради України» від 4"квітня 1995 р. Положення Закону про постійні комісії (після 1996 р. — комітети) парламенту закріплювали правовий статус парла­ментских комісій, визначали їх функції та повноваження і встанов-лювали порядок роботи постійних комісій Верховної Ради України.

Главою держави і главою виконавчої влади визначався Президент України. Його конституційно-правовий статус, права і обов'язки виз­начали Конституция і Закон «Про Президента Української РСР» від 5 липня 1991 р.

Важливою віхою в конституційному розвиткові незалежної Ук­раїни стала судово-правова реформа 1992-1994 рр. У квітні 1992 р. Верховна Рада України схвалила Концепцію судово-правової рефор-ми, основним завданням якої стала розбудова досконалої, незалежної у здійсненні своїх повноважень національної судової системи. Нев-довзі український парламент прийняв ряд законів, спрямованих на реалізацію завдань, визначених Концепцією, а саме: закони України «Про Конституційний Суд України» від 16 жовтня 1996 р., «Про судо-устрій України» від 17 червня 1992 р. «Про статус суддів» від 15 фудня 1992 р., «Про органи суддівського самоврядування» від 2 лютого 1994 р. При цьому запорукою ефективного реформування судової си­стеми України стала правова реформа організації та діяльності органів досудового слідства, прокуратуру адвокатури та визначення правового статусу і компетенції органів юстиції, внутрішніх справ, органів державної безпеки. У цей період Верховна Рада України при-

106

2.1 Основні етапи становлення і розвитку конституційного права...

ймає такі закони України: «Про прокуратуру» від 5 листопада 1991 р., «Про адвокатуру» від 19 грудня 1992 р., «Про Службу безпеки України» від 25 березня 1992 р., «Про оперативно-розшукову діяльність» від 18 лютого 1992 р. Характерно, що, крім демократичних засад судоуст-рою, чинне законодавство того часу закріплювало пріоритет право-охоронних функцій у діяльності органів міліції та державної безпеки.

Знайшли своє законодавче закріплення і концептуальні положення про політичний плюралізм, свободу слова, віросповідання тощо. Зокрема, Верховна Рада України прийняла Закон «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня 1991 р. У цьому Законі ви-значалося право громадян на свободу совісті та створення релігійних організацій і участь у їх діяльності, встановлювалися права і свободи релігійних організацій і громадян, пов'язані зі свободою віроспо­відання, та закріплювався правовий статус державних органів Украї­ни у справах релігій. 16 червня 1992 р. був прийнятий Закон України «Про об'єднання громадян», який закріплював та деталізував право громадян на свободу об'єднання, регламентував порядок створення та реєстрації в Україні політичних партій та громадських об'єднань, вимоги до легітимізації їх діяльності, а також встановлював юридич-ну відповідальність за порушення законодавства.

Було також створено законодавчу базу з реформування орг^лів місцевого самоврядування, що отримала своє закріплення в Законі України «Про місцеві Ради народних депутатів, місцеве і регіональне самоврядування», прийнятому в березні 1992 р. Відповіднодо Закону діяльність Рад народних депутатів обмежувалася повноваженнями в здійсненні місцевого та регіонального самоврядування, а функції ви-конавчої влади на місцях делегувалися представникам Президента України в областях і районах, а також у містах Києві та Севастополі. Конституційно-правовий статус депутатів місцевих рад визначався в Законі України «Про статус депутатів місцевих Рад народних депу­татів» від 4 лютого 1994 р.

У подальшому виникла потреба у регулюванні конституційно-пра-вового статусу осіб, які, не будучи громадянами України, перебувають на її території — іноземців, осіб без громадянства та біженців. 3 цією метою Верховна Рада України прийняла Закон «Про біженців» від 24 грудня 1993 р., в якому визначався конституційно-правовий статус біженців та встановлювалися нормативно-правові та організаційно-правові гарантії прав осіб, які вимушено залишили державу своєї гро-мадянської належності. Згодом був прийнятий Закон України «Про

107

Розділ II. Історія конституційного права Украши

правовий статус іноземців» від 4 лютого 1994 р., в якому визначалися основні права, свободи та обов'язки іноземних громадян і осіб без громадянства, що проживають чи тимчасово перебувають в Україні, та порядок вирішення питань, які пов'язані з їх в'їздом в Украшу і виїздом з України.

За доволі короткий проміжок часу в незалежній Україні було ство­рено правову базу, що регламентувала основні питання суспільного та державного життя. Але безконфліктного функціонування усіх гілок влади, всього державного механізму в центрі та на місцях не вдалось досягти.

Наслідки протистояння між парламентом та Главою держави найбільш рельефно виразилося в недовірі громадян Украши до політики конфронтації, що проводилася Верховною Радою Украши. Так, ще на початку 1992 р. почався збір підписів громадян Украши щодо проведення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою з питання: «Ви за дострокове припинення повноважень Верховної Ради України після дострокових виборів парламенту Ук­раїни у 1993 р.?»¹. Але станом на 21 грудня 1992 р. загальна кількість зібраних підписів на користь проведення всенародного голосування недосягла 3-мільйонноїквоти, передбаченої законом про референду-ми 1991 р., і референдум не проводився.

Конфліктна ситуація виникла і з законодавчим регламентуванням статусу Автономної Республіки Крим. 12 лютого 1991 р. Верховна Ра­да Української РСР прийняла закон про надання Кримській області статусу Кримської Автономної Радянської Соціалістичної Рес­публіки, а обласній раді народних депутатів — статусу Верховної Ради Кримської АРСР. Спроба привести правовий статус автономії відповідно до чинного законодавства України не мала успіху — Закон України «Про статус Автономної Республіки Крим» від 30 червня 1992 р. не набув чинності через амбіційні позиції Верховної Ради ав­тономії, яка ігнорувала необхідність приведення Конституції та зако­нодавства автономії у відповідність до чинного законодавства Ук­раїни.

Стало зрозумілим, що комплексне вирішення проблеми виходу з конституційної кризи можливе лише за умови розроблення та при-

¹ Погорілко В. Ф., Федоренко В. Л. Референдуми в Україні: Історія та сучасність. — К., 2000. — С. 114.

108

2.1 Основні етапи становлення і розвитку конституційного права...

йняття нової Конституції України, яка б повною мірою відображала інтереси фомадянського суспільства та всіх політичних сил в Україні.

Перший проект Конституції, розроблений робочою групою Л. П. Юзькова, зазнав редакційних змін від 29 січня 1992 р. і привер­нув серйозну увагу як вітчизняних, так і зарубіжних спеціалістів. У подальшому розвиток національного конституційного права в 1992—1996 рр. був тісно пов'язаний із створенням численних офіцій-них і неофіційних проектів Основного Закону*.

Зволікання з прийняттям нової Конституції України в цілому не­гативно позначилося на розвиткові національного конституційного права. Прикладом конституційної кризи (наприклад, ситуація із за-конодавчим регулюванням правового статусу органів виконавчої вла-ди на місцях) було скасування положень Закону України «Про місцеві Ради народних депутатів, місцеве і регіональне самоврядування» 1992 р. Натомість 3 лютого 1994 р. Верховна Рада прийняла Закон Ук­раїни «Про формування місцевих органів влади і самоврядування», який поновив радянську систему «Рад всіх рівнів» і наділив виконав-чими повноваженнями виконкоми Рад народних депутатів на місцях. Схожа ситуація склалася і з судово-правовою реформою — судова влада виявила бездіяльність за умови криміналізації всіх сфер суспільного і державного життя¹.

Певним тимчасовим компромісним виходом із конституційної кризи стало підписання Договору «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Ук­раїні на період до прийняття нової Конституції України», більш відо-мого як Конституційний Договір. Цей Договір набув чинності з мо­менту його підписання 8 червня 1995 р. Розділ 1 Договору декларував, що «на період до прийняття нової Конституції України організація та функціонування органів державної влади і місцевого самоврядування здійснюється на засадах, визначених Законом «Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні».

Фактично Договір відіграв роль альтернативної форми внесення

I змін до Конституції України, своєрідного механізму імплементації

Закону «Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні». Але

аналіз співвідношення чинної на той час Конституції України, Зако-

* Див.: розділ 6.2 Історія Конституції України.

¹ Кремінь В. Г., Табачник Д. В., Ткаченко В. М. Україна: Альтернатива поступу

(критика історичного досвіду). — К., 1996. — С. 486.

109

Розділ II. Історія конституційного права України

ну «Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні» та Дого­вору «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України» свідчить про неоднозначність змісту й форми Договору 1995 р. По-перше, чинне конституційне законодав-ство України не передбачало такої юридичної форми нормативно-правового акта, як конституційний договір. Договір як джерело кон­ституційного права передував появі законів. Договірну форму мали перші конституції світу (Конституція Франції 1791 р. та ін.), в яких втілювалася доктрина суспільного договору Ж.-Ж. Руссо, відповідно до якої прийняття конституції було санкціонуванням уже існуючого суспільного договору. На сьогодні договори використовуються в ок-ремих федераціях¹, але договір як джерело права більше характерний для міжнародного, цивільного, але не конституційного права.

По-друге, суб'єктами укладення Договору виступили Верховна Рада України та Президент України. Неодноразово висловлювалися сумніви шодо правомірності підписання договору з боку Глави держа­ви, оскільки Президент України не визначався чинним законодавст-вом як суб'єкт законотворчості. Слушною є думка В. М. Шаповала, що Глава держави (а водночас і глава виконавчої влади) та парламент виступали рівнозначними представниками інтересів українського на­роду і були тими організаційно-функціональними стрижнями дер-жавно-політичної влади в Україні, від порозуміння яких залежало функціонування всього державного механізму в цілому².

По-третє, договір мав тимчасовий характер — у ст. 61 Договору визначалося, що він діє до прийняття нової Конституції України, але не більше одного року з дня його підписання. Як наслідок — темпо-ральні властивості Договору не передбачали розвитку його норматив-них положень у нових законах, які б деталізували найважливіші суспільні відносини удержаві.

По-четверте, невизначеною залишалася юридична сила Договору. 3 одного боку, Договір мав «надконституційний» характер за суттю, а з другого — Конституція 1978 р. із змінами та доповненнями, а їх з 1989 по 1995 рр. було внесено двадцять чотири, залишалася чинною

¹ Шаповал В. Конституційні акти України першої половили 90-х років XX ст.
(питання кваліфікації) // Право України. — 2000. — № 6. — С. 9.

² Там само. — С. 8.

НО

2.1 Основні етапи становлення і розвитку конституційного права...

«в частині, що узгоджується з цим Конституційним Договором», і водночас де-юре мала таку саму юридичну природу, як і консти-туційні зміни та доповнення.

По-п'яте, на відміну від конституційних змін та доповнень Конституційний Договір мав комплексний і завершений характер й існу-вав як самостійний нормативний акт. Щодо співвідношення Догово­ру із Законом «Про державну владу і місцеве самоврядування в Ук-раїні», то Закон був текстуально інкорпорований до розділу 1 Консти­туційного Договору, становлячи зміст останнього. В той же час са-мостійно Закон не мав юридичної сили, а положення Договору вихо-дили за межі Закону.

По-шосте, Конституційний Договір деформував «конституційну тріаду: Конституція-Декларація-Акт». Декларація про державний суверенітет України й Акт проголошення незалежності як головні здобутки конституційного процесу в національному державотворенні залишилися поза правовим полем Конституційного Договору. Фак-тично утворилася подвійна структура «Конституційний До­говір—Конституція України».

I, по-сьоме, за змістом Конституційний Договір став ком-промісним конституційним актом між Главою держави та парламен­том, але його положення дають змогу говорити про пріоритет пропре-зидентських позицій у Договорі. Відповідно до нормативних поло-жень Договору Президент України був не лише Главою держави, а й залишався главою виконавчої влади. Тим самим Договір конститую-вав наявність в Україні президентської республіки.

Феномен правової природи Конституційного Договору викликає неоднозначні оцінки. О. М. Мироненко оцінює цей конституційний акт як такий, що розколов суспільство, відкинув конституційний процес майже до його початкової стадії та довів свою надуманість і повну недієздатність¹. В. М. Шаповал зазначав, що, попри супереч-ливість Договору, саме на його основі більше року здійснювались ор-ганізація та функціонування ключових гілок державного механізму². В. Д. Гончаренко констатував, що Договір був основним правовим ак­том, який на той час мав забезпечити організацію і діяльність держав-

¹ Конституція незалежної України / За ред. В. Ф. Погорілка, Ю. С. Шемшученка,
В. О. Євдокимова. — К., 2000. — С. 40.

² Шаповал В. Конституційні акти України першої половини 90-х років XX ст.
(питання кваліфікації) // Право України. — 2000. — № 6. — С. 9.

111

Розділ II. Історія конституційного права України

ного апарату України в період дії цього акта¹. В. Г. Кремінь, Д. В. Та­бачник і О. М. Ткаченко вважають, що Конституційний Договір, хоч і не поклав край кризовій ситуації в країні, проте поставив проблеми взаємовідносин двох гілок влади України в правове поле, в ор-ганізаційні рамки².

Складна і неоднозначна правова природа Договору не спростовує його значення в національному конституційному процесі. Договір «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України» 1995 р. став помітною віхою в історії консти­туційного права України, оскільки стимулював конституційний про-цес та прискорив прийняття чинної Конституції України.

Втім Конституційний Договір не вирішував проблеми прийняття Конституції України. Вже 28 травня — 4 червня 1996 р. відбулося пер­ше читання проекту, а через два тижні — друге читання. Доопрацьо-ваний Тимчасовою спеціальною комісією проект Основного Закону був прийнятий Верховною Радою у першому читанні 4 червня (258 голосів — «за»). При підготовці до другого читання проекту Кон­ституції України Тимчасова спеціальна комісія врахувала близько 6 тисяч поправок до зазначеного акта.

Ситуація загострилася 26 червня 1996 р., коли Рада національної безпеки України і Рада регіонів при Президентові України виступили з різким засудженням будь-яких подальших зволікань з прийняттям нової Конституції України, оскільки такі зволікання загострюють соціально-економічну ситуацію в державі. Того самого дня Президент України видав Указ про проведення всеукраїнського референдуму 25 вересня 1996 р. щодо прийняття нової Конституції України, в ос­нову якої було покладено варіант проекту Основного Закону в ре-дакції робочої групи від 11 березня 1996 р.

Цей проект мав пропрезидентський характер і загрожував існуванню парламенту в тодішньому його складі, оскільки передбачав ство-рення двопалатного парламенту Національних зборів України. До то­го ж у разі прийняття Конституції шляхом всенародного голосування авторитет парламенту був би суттєво підірваним.

¹ Гончаренко В. Державно-правове будівництво в перші роки нєзалежної України
(24 серпня 1991 р. — серєдина 1996 р.) // Вісник Академії правових наук України. —
1999. —№4. —С. 82.

² Кремінь В. Г., Табачник Д. В., Ткаченко В. М. Україна: альтернатива поступу
(критика історичного досвіду). — К., 1996. — С. 655.

112

2.1 Основні етапи становлення і розвитку конституційного права...

У відповідь на це Верховна Рада України прийняла 27 червня По­станову «Про процедуру продовження розгляду проекту Конституції України у другому читанні». Відповідно до положень Постанови По-годжувальна рада депутатських фракцій і труп визначає нерозглянуті статті конституційного проекту або їх окремі частини і вносить про­позиції про їх попередній розгляд. Парламент розглядає визначені Погоджувальною радою статті та їх окремі частини в редакції, запро-понованій Тимчасовою спеціальною комісією, і приймає щодо них рішення згідно з Регламентом. У разі відхилення пропозиції Комісії голосуються альтернативні поправки до цієї пропозиції. В разі відхи­лення всіх поправок передбачалося вироблення узгоджувальної ре­дакції її тексту з урахуванням поправок, що набрали найбільшу кількість голосів. Узгоджувальні пропозиції мали розроблятися Пого­джувальною радою і передаватися до Тимчасової спеціальної комісії для опрацювання та внесення їх на розгляд парламенту. Також перед­бачалося, що проведення всеукраїнського референдуму щодо затвер-дження тексту Конституції України могло бути за умови доопрацю-вання проекту Тимчасовою спеціальною комісією і прийняття його у другому читанні відповідно до вимог Регламенту з урахуванням заува-жень і пропозицій Президента України¹.

Було також вирішено проводити роботу в режимі одного засідання до прийняття нової Конституції України. 28 червня 1996 р. о 9 годині 18 хвилин після 24 годин безперервної праці Верховна Рада України прийняла і ввела в дію Конституцію України («за» проголосували 315 народних депутатів). Після прийняття Конституції України Пре­зидент скасував свій Указ про проведення всеукраїнського референ­думу.

Водночас Закон України «Про прийняття Конституції України та введення її в дію» від 28 червня 1996 р. засвідчив втрату чинності Конституцією (Основним Законом) України від 20 квітня 1978 р. з на-ступними змінами та доповненнями та Конституційним Договором між Верховною Радою України та Президентом України «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого са-моврядування в Україні» у зв'язку з прийняттям Конституції України.

Прийняття Конституції України 28 червня 1996 р. стало основним здобутком першого періоду (1991 — 1996 рр.) й водночас точкою

¹ Шемшученко Ю. С. Від Декларації — до Конституції // Правова держава. — 1997. — Вип. 8. — С. 9.

113

Розділ II. Історія конституційного права України

відліку другого періоду (1996—2006 р.) розвитку конституційного пра­ва незалежної України. Чинна Конституція підсумувала попередній розвиток суспільства й держави, створила об'єктивно необхідні пра-вові основи їх функціонування і подальшого розвитку, зумовила не-зворотність цих процесів і нове ставлення до України інших держав та міжнародних органів й організацій¹.

Характерною ознакою другого періоду стало формування в Україні якісно нового повноцінного національного права. На відміну від по-переднього періоду в 1996—2006 рр. почала формуватися комплексна система конституційного права, що була відображена в системі чин­ного конституційного законодавства. Конституція України стала підгрунтям для розвитку всього національного права України в ціло-му, всіх ії галузей.

На виконання положень Конституції України було прийнято ряд законів, шо деталізували і розвинули конституційні положення. Пер­шим законом, прийнятим відповідно до чинної Конституції України, став Закон України «Про Рахункову палату» від 11 липня 1996 р. Цей Закон визначив конституційно-правові засади організації та діяль-ності Рахункової палата. Першочерговість прийняття закону про Ра­хункову палату зумовлювалася терміновою потребою приведення бю­джетного процесу у відповідність до нового Основного Закону.

Важливим кроком у реалізації конституційних положень стало прийняття Закону України «Про Конституційний Суд України» від 16 жовтня 1996 р. Законодавство про органи конституційної юстиції в Україні веде свою історію з 1992 р., коли був прийнятий перший національний Закон про Конституційний Суд, положення якого так і не були реалізовані в повній мірі до 1996 р. Чинний Закон про Кон­ституційний Суд України визначив його єдиним органом консти­туційної юстиції в Україні. Закон також визначив порядок організації та діяльності Конституційного Суду, правовий статус суддів Консти­туційного Суду, порядок конституційного провадження та правову природу рішень і висновків Конституційного Суду України.

У 1997—1999 рр. були конституйовані положення нині чинного Основного Закону про вибори, про організацію і діяльність органів державної влади та місцевє самоврядування. Законотворча робота

¹ Конституційне право України: Підруч. / За ред. В. Ф. Погорілка. — 2-ге вид. — К., 2000. — С. 3.

114

2.1 Основні етапи становлення і розвитку конституційного права...

парламентарии щодо вдосконалення чинного виборчого законодав-ства зумовлювалася нагальною потребою приведення законодавства про вибори у відповідність до норм Основного Закону напередодні чергових парламентских та місцевих виборів.

Спершу було прийнято Закон України «Про вибори народних де-путатів України» від 24 вересня 1997 р., який на відміну від поперед-нього деталізував нову виборчу систему, передбачену чинною Конституцією, за якої депутатский корпус у складі 450 депутатів напо­ловину обирається в одномандатних виборчих округах на основі відносної більшості, а наполовину — за списками кандидатів у депу­тата від політичних партій, виборчих блоків партій у багатомандат-ному загальнодержавному виборчому окрузі на основі пропорційно-го представництва. У Законі також було передбачено розширення кола осіб, які мали пасивне виборче право — право голосу визнава-лося за всіма громадянами України, що досягли на день проведення голосування вісімнадцяти років, окрім громадян, які визнані недієздатними у судовому порядку. Новими для законодавства про парламентські вибори стали положення про Центральну виборчу комісію, створення якої передбачалося Конституцією України. На основі цього Закону були проведені парламентські вибори 29 берез-ня 1998 р.

17 грудня 1997 р. було прийнято Закон України «Про Центральну виборчу комісію», на яку покладалося забезпечення організації підго-товки і проведення виборів Президента України, народних депутатів України, а також всеукраїнських і місцевих референдумів та консуль-тативно-методичне забезпечення виборів до місцевих рад, сільських, селищних, міських голів. Закон про Центральну виборчу комісію виз-начив порядок утворення, склад і організацію діяльності Комісії, за­твердив її повноваження та порядок роботи.

Виходячи з положень Конституції України і законів України «Про Центральну виборчу комісію», «Про місцеве самоврядування в Ук-раїні» та інших чинних законів, Верховна Рада України прийняла ряд виборчих законів, а саме: Закон України «Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» 14 січня 1998 р., Закон України «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономно! Ре-спубліки Крим» від 12 лютого 1998 р. Напередодні чергових прези­дентских виборів український парламент прийняв Закон України «Про вибори Президента України» від 5 березня 1999 р. Положення Закону про вибори Президента України стали правовим підгрунтям

115

Розділ II. Історія конституційного права України

президентських виборів, які були проведені в жовтні—листопаді 1999 р. у два тури. Перемогу на виборах отримав Л. Д. Кучма.

Отже, Конституція України стала фундаментом для формування якісно нового чинного законодавства, що врегулювало виборче пра­ва. Втім, доводиться констатувати, що парламентарії невиправдано уникали реформування законодавства про референдуми в Україні. Закон України «Про всеукраїнський і місцеві референдуми» від 3 лип-ня 1991 р. не був приведений у відповідність до положень чинного Ос­новного Закону, що суттєво позначилося на законодавчому забезпе-ченні всеукраїнського референдуму 2000 р.

Верховна Рада України також провела велику роботу щодо законо-давчого регулювання конституційно-правового статусу органів дер-жавної влади, існування яких прямо передбачалося Конституцією України. Ряд цих державних органів були раніше невідомими консти-туційному праву України. Зокрема, 23 грудня 1997 р. відповідно до ст. 101 Конституції України Верховна Рада прийняла Закон «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини». На Упов-новаженого Верховної Ради України з прав людини (омбудсмана) по-кладався парламентськии контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина та захист прав кожного на тери-торії України і в межах її юрисдикції. Закон установив порядок при-значення на посаду, звільнення з посади та припинення повноважень омбудсмана, визначив його повноваження, закріпив гаранта діяль-ності Уповноваженого.

Важливе значення для вітчизняної юстиції та системи правосуддя має Закон України «Про Вищу раду юстиції», прийнятий 15 січня

1998 р. На Вищу раду юстиції було покладено відповідальність за фор­
мування високопрофесійного суддівського корпусу.

Реалізуючи положення ст. 107 Конституції України, Верховна Рада прийняла Закон України «Про Раду національної безпеки і оборони України» від 5 березня 1998 р., в якому визначила конституційно-пра-вові засади організації та діяльності РНБО як координаційного орга­ну з питань національної безпеки і оборони при Президентові України; її склад, структуру, повноваження.

У Законі України «Про місцеві державні адміністрації» від 9 квітня

1999 р. був закріплений конституційно-правовий статус місцевих ор­
ганів виконавчої влади. Закон встановив порядок формування місце­
вих державних адміністрацій, визначив їх компетенцію, організацію
та порядок діяльності.

116

2.1 Основні етапи становлення і розвитку конституційного права...

Після прийняття нової Конституції України відбулося реформу-вання законодавства про місцеве самоврядування. 21 травня 1997 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про місцеве самоврядуван­ня в Україні». Закон визначив конституційно-правові засади здійс-нення місцевого самоврядування в Україні, визначив основні принципи, систему та форми здійснення місцевого самоврядування; поря­док формування, структуру, повноваження і порядок роботи органів місцевого самоврядування; гарантії місцевого самоврядування.

3 урахуванням особливого адміністративно-правового статусу Ав­тономної Республіки Крим та міст Киева і Севастополя постало пи­тання щодо визначення конституційних засад місцевого самовряду­вання на їх території. Одною з перших спроб вирішення цього питання стало прийняття Закону України «Про Верховну Раду Автономної Республіки Крим» від 10 лютого 1998 р., відповідно до якого ВР Авто­номної Республіки Крим визначалася як представницький орган Ав­тономно'! Республіки Крим. Але цей Закон не вирішував у комплексі проблему законодавчого регулювання правового статусу Автономної Республіки Крим.

У ході тривалих дискусій між різними політичними силами Авто-номі'ї був розроблений проект кримської Конституції, основним по­ложенням якого стало всебічне врахування багатонаціонального, ба-гатоконфесійного і різномовного населення Автономної Республіки Крим. 21 жовтня 1998 р. на другій сесії Верховної Ради Автономної Республіки Крим була прийнята Конституція Автономної Республіки Крим. її положення: визначили конституційно-правовий статус Ав­тономної Республіки Крим, територію, символи і столицю Автоном­ної Республіки Крим; встановили порядок забезпечення прав і свобод громадян України та прав національностей в Автономній Республіці Крим; закріпили правовий статус та повноваження Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради Міністрів Автономної Рес­публіки Крим, Представництва Автономної Республіки Крим, ор­ганів правосудия, прокуратури та правоохоронних органів у Авто­номній Республіці Крим; врегулювали порядок здійснення самовря­дування в Автономній Республіці Крим та визначили гарантії статусу і повноважень Автономної Республіки Крим.

Відповідно до ст. 135 Конституції України Конституція Автоном­ної Республіки Крим була затверджена 23 грудня 1998 р. і набула чинності водночас із Законом України «Про затвердження Конституції Автономної Республіки Крим». Пункт 4 цього Закону також визначив

117

Розділ II. Історія конституційного права України

таким, що втратив чинність, Закон України «Про Конституцію Авто­номної Республіки Крим» від 4 квітня 1996 р.

Реалізуючи конституційні положення про спеціальний статус та особливості місцевого самоврядування в місті Києві, український парламент прийняв Закон «Про столицю України — місто-герой Київ» від 15 січня 1999 р. Цей Закон визначив: спеціальний консти-туційно-правовий статус міста Киева як столищ України; ор-ганізаційно-правові засади здійснення місцевого самоврядування та виконавчоі влади в місті Києві та особливості взаємодіі цих органів з іншими органами влади, підприємствами, представництвами; га­ранта забезпечення здійснення містом Киевом столичних функцій.

Окрім того, до ряду конституційних законів України чи їх окремих положень, прийнятих до 28 червня 1996 р., були внесені відповідні зміни та доповнення з метою приведення їх у відповідність до чинної Конституції. Це — закони України «Про громадянство України» (зміни внесені в 1997 р.), «Про надзвичайний стан» (1997 р.), «Про об'єднання громадян» (1997 р.), «Про статус народного депутата України» (1994 р. зі змінами і доповненнями від 1995, 1997, 1998 рр.), «Про комітети Вер­ховної Ради України» (1998 р.), «Про судоустрій України» (1999 р.), «Про статус депутатів місцевих Рад народнихдепутатів» (1996 р.) та ряд інших.

Окремі законопроекти, передбачені положеннями Конституції України, були прийняті Верховною Радою України і відповідно до ст. 93 Конституції направлен!" Президенту України, але не були підписані чи повернені зі своїми вмотивованими і сформульованими пропо-зиціями в п'ятнадцятиденний термін. Це, зокрема, Закон «Про Кабінет Міністрів України». Причиною такої ситуації став колізійний характер ч. 3 ст. 94, яка передбачала, що в разі, якщо Президент Ук­раїни протягом встановленого строку не повернув закон для повтор­ного розгляду, закон вважається схваленим Президентом України і має бути підписаний та офіційно оприлюднений, але вказане норма-тивне положення не визначило суб'єкта, який має право підпису за­кону, і відповідні закони, не маючи підпису Президента України, йшли у великій кількості у небуття.

Втім ряд законів України, прийняття яких прямо було передбаче-не Конституцією України, не були вчасно прийнятими. Однією з причин цього стало нове загострення протиріч між Президентом Ук­раїни і Верховною Радою України напередодні виборів Глави держави у 1999 р. Ці протиріччя загальмували законотворчу роботу парламен­ту і поставили під загрозу реалізацію приписів, передбачених

118

2.1 Основні етапи становлення і розвитку конституційного права...

розділом XV «Перехідних положень». До того ж парламентські вибо-ри 1998 р. та вибори Президента України в 1999 р. фактично перевели законодавчу діяльність у політичне річище. В 1998 і 1999 рр. було здійснено кілька спроб ініціювати проведення всеукраїнських рефе-рендумів з питань, що прямо чи опосередковано стосувалися довіри (недовіри) Президентові України і Верховній Раді України, але вони виявилися безрезультатними.

Політична та соціально-економічна криза вкрай загострилася на-прикінці 1999 р., коли парламент виявив свою неспроможність вчас-но прийняти Державний бюджет на 2000 р., поданий Кабінетом Міністрів України, а Верховна Рада України розділилась на парла-ментську «більшість» та «меншість». Скориставшись нагодою, парла-ментська «більшість» без участі народних депутатів України, які ввійшли до парламентської «меншості», переобрала керівництво пар­ламенту та керівництво комітетів Верховної Ради України.

Протиріччя між Главою держави та парламентом продовжувалися і після виборів Президента України в 2000 р., на яких Главою був по­вторно обраний Л. Д. Кучма. 3 метою здійснення конституційної ре-форми у 2000 р. було проведено всеукраїнський референдум за народ­ною ініціативою, на який виносилися питання, пов'язані з достроко-вою відставкою парламенту, обмеженням депутатського імунітету, скороченням кількісного складу парламенту та двопалатністю май-бутнього парламенту України.

Проведення всеукраїнського референдуму за народною ініціати­вою викликало численні дискусії між прихильниками й противника­ми конституційної реформи, але, не зважаючи на песимістичні про-гнози, 16 квітня 2000 р. відбулося голосування з питань, винесених на всеукраїнський референдум, участь у якому взяли 29 728 575 виборців (81,15 %) з 36 629 926 громадян, що були включені до списку грома-дян України, які мали право голосу на всеукраїнському референдумі. Всі питання референдуму отримали підтримку виборців: за питання про додаткові підстави для дострокового припинення повноважень Верховної Ради України проголосувало 84,69 % громадян України, які взяли участь у голосуванні; за обмеження депутатської недоторканності — 89 %; за зменшення конституційного складу парламенту з 450 до 300 народних депутатів України — 89,91 %; за необхідність форму-вання двопалатного парламенту в Україні — 81,68 %'.

¹ Про підсумки всеукраїнського референдуму 16 квітня 2000 року: Повідомлення Центральної виборчої комісії // Голос України. — 2000. — 25 квітня.

119

Розділ II. Історія конституційного права України

Не зважаючи загалом на негативну оцінку всеукраїнського рефе­рендуму 16 квітня 2000 р. світовою спільнотою, зокрема Венеціанською комісією ПАРЄ, цей референдум був визнаний Консти-туційним Судом України легітимним, а його результати імперативни-ми, тобто такими, що не потребують санкціонування з боку будь-яко-го суб'єкта національного конституційного права, і мають бути ре-алізованими після їх оприлюднення. Втім результати всеукраїнського референдуму 16 квітня 2000 р. так і не були реалізовані під приводом штучної тези про необхідність розроблення конституційного ме-ханізму їх «імплементації». Численні офіційні та неофіційні проекти «імплементації» рішень всеукраїнського референдуму 16 квітня 2000 р. вкінець невілювали сам зміст проведеного голосування. У ході «імплементації» у Верховній Раді України не було одержано не-обхідної кількості голосів, тому рішення всеукраїнського референду­му 2000 р. не були реалізовані. Хоча «імплементація» рішень всеук­раїнського референдуму була бажаною, але не обов'язковою. Безпо-середня реалізація народного суверенітету була фактично проігноро-вана на користь політичних інтересів окремих соціальних труп, що спричинило нову конституційну кризу в державі.

Чергова конституційна криза вилилася в нове протистояння між парламентом та Главою держави. її кульмінацією став так званий «тайпгейт» (за аналогією з уотергейтом), коли народний депутат Ук­раїни О. О. Мороз в серєдині грудня 2000 р. оприлюднив запис роз-мов, що були несанкціоновано записані офіцером державної охорони і нібито стосувалися причетності Президента України Л. Д. Кучми, Глави Адміністрації Президента України В. М. Литвина та міністрів-силовиків до справи про зникнення 16 вересня 2000 р. опозиційного українського журналіста Г. Гонгадзе, з'ясуванням обставин якої зай-малася парламентська комісія під головуванням О. В. Лавриновича. Частина депутатського корпусу виступила з ініціативою відставки міністрів-силовиків та порушення процедури імпічменту Президен­та. Протистояння між парламентом і Главою держави вилилися у де-монстрації противників і прибічників Президента України, Верховної Ради України, що відбулися 19-23 грудня. Конституційна реформа набула другорядного значення.

Протиріччя між різними політичними силами в Україні вкрай за-гострилися навесні 2001 р. Опозиційні до Президента України Л. Д. Кучми політичні сили створили Форум національного порятунку (ФНП), який одним із основних завдань висував вимогу про дост-рокове припинення повноважень Президента України Л. Д. Кучми.

120

2.1 Основні етапи становлення і розвитку конституційного права...

Доволі мирний хід політичного протистояння між опозицією та Главою держави був перерваний подіями 9 березня 2001 р., коли на чергову річницю з дня смерті відомого українського поета і громадсь-кого діяча Т. Г. Шевченка певні представники опозиції вдалися до си­лового протистояння з представниками правоохоронних органів, що відбулось біля пам'ятника Т. Г. Шевченка в одноименному парку та поблизу приміщення Адміністрації Президента України. Подальші прояви політичного екстремізму були припинені представниками правоохоронних органів.

У подальшому політична ситуація ускладнювалася кризою Кабіне-ту Міністрів України з подальшою відставкою уряду на чолі з прем'єр-міністром В. А. Ющенком і рядом спроб ініціювати всеукраїнський референдум за народною ініціативою, що прямо чи опосередковано мали антипрезидентський характер. Але жодний всеукраїнський ре­ферендум за народною ініціативою так і не вдалося провести.

Втім новітній період історії конституційного права позначився і певними здобутками. Верховна Рада України прийняла ряд важливих конституційних законів. Насамперед, це Закон України «Про грома-дянство України» від 18 січня 2001 р., що нормативно визначив по-няття громадянства України, порядок його набуття та припинення та визначив повноваження державних органів, які беруть участь у вирішенні питань громадянства¹. Цей Закон був деталізований в Указі Президента України «Питання організації виконання Закону України "Про громадянство України"» від 27 березня 2001 р.².

Іншим важливим конституційним законом став Закон України «Про політичні парті'ї в Україні» від 5 квітня 2001 р., що нормативно врегулював право громадян України на об'єднання в політичні партії, а саме: визначив поняття політичної партії, гарантії діяльності політичних партій, законодавчі обмеження щодо утворення і діяль­ності політичних партій в Україні, порядок утворення політичних партій, порядок їх реєстрації, права політичних партій та порядок здійснення державного контролю за діяльністю політичних партій³. Напередодні парламентських канікул отримав нову редакцію Закон України «Про статус народного депутата України», була проведена так звана «мала судова реформа» тощо.

¹ Відомості Верховно! Ради України. — 2001. — № із. — Ст. 65.

² Закон і бізнес. — 2001. — № 16. — С. 27-40.

³ Урядовий кур'єр. — 2001. — № 77. — С. 33-36.

121

Розділ II. Історія конституційного права України

Станом на 1 січня 2006 р. Перехідні положення Конституції Ук­раїни, за винятком п. 9 щодо функцій прокуратура були реалізовані у повному обсязі. Розвиваючи положення чинної Конституції Ук­раїни, Верховна Рада України прийняла в 2001—2005 рр. ряд галузевих кодексів. Зокрема, Кримінальний кодекс України, Цивільний кодекс України, Цивільний процесуальний кодекс України, Кодекс адмі-ністративного судочинства України та ряд інших. Галузеві кодекси значною мірою сприяли підвищенню реалізації конституційних по-ложень. Зокрема, новий Кодекс адміністративного судочинства Ук­раїни в главі 6 «Особливості провадження в окремих категоріях адміністративних справ» визначив особливості провадження у спра­вах щодо оскарження нормативно-правових актів; рішень, дій або бездіяльності виборчих комісій, комісій з референдуму, членів цих комісій тощо.

Важливим напрямом реалізації Конституції України стало й про­ведення судово-правової реформи, започаткованої прийняттям Зако­ну України «Про судоустрій України» від 7 лютого 2002 р., який виз­начив систему судів загальної юрисдикції (місцеві суди, апеляційні суди, вищі спеціалізовані суди, Верховий Суд України) та їх функції. 3 2005 р. в Україні почала формуватися система спеціалізованих адміністративних судів.

Утім другий етап розвитку конституційного права незалежної Ук­раїни (1996-2006 рр.) не вирішив ряд стратегічних напрямів реалізації Конституції України. Зокрема, дотепер не існує законів України що­до конституційно-правового статусу Президента України, Кабінету Міністрів України, Державного секретаріату (до 2005 р. — Адмі-ністрація Президента України) та ряду інших важливих суб'єктів кон­ституційного права. Неприйнятими залишаються й закони України, які б визначили порядок діяльності Верховної Ради України, Консти­туційного Суду України тощо. Застарілими і такими, що суперечать чинній Конституції України, залишаються ряд важливих консти­туційних законів України, зокрема Закон України «Про всеук-раїнський та місцеві референдуми» від 3 липня 1991 р.

Завершення другого етапу конституційного розвитку незалежної України ознаменувалося подіями, пов'язаними із виборами Прези­дента України в 2004 р., та Помаранчевою революцією. Вибори Пре­зидента України мали здійснюватися відповідно до Закону України «Про вибори Президента України» від 5 березня 1999 р., але складність президентских перегонів у 2004 р. призвела до того, що

122

2.1 Основні етапи становлення і розвитку конституційного права...

Законом України від 18 березня 2004 р. цей Закон було викладено у новій редакції. При цьому окремим положенням Закону України «Про вибори Президента України» Рішенням Конституційного Суду України від 24 березня 2005 р. було дано офіційне тлумачення, а при підготовці та проведенні повторного голосування 26 грудня 2004 р. та встановленні його результатів цей Закон застосовувався з особливос-тями, передбаченими Законом України № 2221-IV від 8 грудня 2004 р., який втрачав чинність у день, наступний з днем вступу на пост новообраного Президента України. Отже, численні суттєві зміни Закону України «Про вибори Президента України» від 5 березня 1999 р. спричинили до того, що на час проведення другого туру ви-борів Президента України він набув якісно нового змісту, і тому в на-уковій літературі його іноді умовно називають «Законом про вибори Президента України 2004 р.».

Складність виборів Глави держави, що позначилися безпрецедент-ним використанням незаконних форм впливу на електорат під час проведення виборів Глави держави (використання адміністративного ресурсу, незаконна виборча агітація, протиправне використання відкріпних талонів для голосування, порушення виборчого законо-давства при підрахунку голосів, несанкціоноване проникнення до серверу ЦБК тощо), призвели до масових зібрань громадян, мітингів, походів, демонстрацій та інших легітимних форм безпосередньої демократії напередодні повторного голосування 26 грудня 2004 р. Після проведення повторного голосування (фактично третього туру виборів Глави держави), представники кандидата у Президенти України В. Ф. Януковича оскаржували підсумки голосування в судовому по­рядку, але Верховний Суд України визнав результати голосування легітимними. 10 січня 2005 р. Центральна виборча комісія видала По­станову «Про підсумки повторного голосування 26 грудня 2004 року та результати виборів Президента України», відповідно до якої пе-реміг В. А. Ющенко, набравши 51,99 % голосів громадян України, що взяли участь у голосуванні¹.

Юридичні наслідки Помаранчевої революції були втілені не лише в результатах виборів Президента України, а й у Законі України «Про внесення змін до Конституції України», що був прийнятий Верхов­ною Радою України 8 грудня 2004 р., і започаткував законодавче

¹ Урядовий кур'єр. — 2005. — 20 січня. — С. 2.

123

Розділ II. Історія конституційного права Украши

підгрунтя конституційної реформи в Україні. Цей Закон викликав не-однозначну реакцію в різних політичних сил у країні.

7 вересня 2005 р. Конституційний Суд України прийняв висновок № 1 -в/2005 у справі за зверненням Верховної Ради Украши про на-дання висновку щодо відповідності проекту закону України «Про внесення змін до Конституції України» вимогам статей 157 і 158 Кон­ституції України (справа про внесення змін до статей 85, 118,119,133, 140, 141,142, 143 Конституції України). Відповіднодоосновнихполо-жень цього висновку проект закону України «Про внесення змін до Конституції України» (реестр. № 3207-1) було визнано таким, що відповідає вимогам статей 157 і 158 Конституції України¹. Цим вис-новком Конституційний Суд України зняв сумніви щодо майбутньо-го конституційно-правової реформи в Україні.

Після виборів Президента України було сформовано новий ко-аліційний уряд на чолі з Прем'єр-міністром Ю. В. Тимошенко. На жаль, новостворений уряд не зміг повною мірою подолати соціально-економічну кризу в державі, а у вересні 2005 р. Кабінет Міністрів Ук­раїни на чолі з Ю. В. Тимошенко був відправлений у відставку у зв'яз-ку з неспроможністю подолати соціально-економічні негаразди в суспільстві та державі та звинуваченнями екс-головою Державного секретаріату О. В. Зінченком окремих членів уряду в корупційних діях. Восени було сформовано новий склад Кабінету Міністрів Ук­раїни на чолі з Прем'єр-міністром Ю. Єхануровим.

У 2005 р. розвиток національного конституційного права позна-чився реалізацією окремих принципових положень конституційно-правової реформи, а саме — переходом від змішаної мажоритарно-пропорційної до пропорційної виборчої системи, за винятком ви­борів депутатів сільських і селищних рад і виборів сільських, селищ-них міських голів, які здійснюватимуться за мажоритарною системою відносної більшості.

Зокрема, 6 липня 2005 р. Верховна Рада України внесла відповідні зміни і доповнення до Закону України «Про вибори на-родних депутатів України» від 25 березня 2004 р., Закону України «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономно! Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» від

'Через місцеву громаду до політичної реформи країни // Голос Украши. — 2005. — С. 6-7.

124

2.1 Основні етапи становлення і розвитку конституційного права...

6 квітня 2004 р. та ряду інших нормативно-правових актів у сфері виборчого законодавства Украіни. Сутність і зміст внесених до ви-борчого законодавства Украіни змін полягає в реформуванні вибор-чоїсистеми Украіни. 26 березня 2006 р. чергові вибори народнихде-путатів Украіни здійснювалися на засадах пропорційності за спис­ками кандидатів у депутати від політичних партій і виборчих блоків політичних партій; вибори депутатів сільських, селищних рад — за мажоритарною системою відносної більшості в одномандатних ви­борчих округах, на які поділяється територія відповідного села, се­лища; вибори депутатів міських рад, районних рад у містах, районних рад, обласних рад, міст Киева та Севастополя, Верховної Ради Автономно! Республіки Крим — за пропорційною системою: депу­тати обираються за виборчими списками кандидатів у депутати від організацій політичних партій і виборчих блоків організацій політичних партій у багатомандатному окрузі, межі якого збігають-ся з межами території відповідної місцевої громади та межами відповідних районів, областей, міст Киева і Севастополя, Автоном­но! Республіки Крим; вибори сільських, селищних, міських голів — за мажоритарною виборчою системою відносної більшості в єдино­му одномандатному окрузі, межі якого збігаються з межами відповідної територіальної громади.

Влітку 2005 р. була здійснена спроба провести адміністративно-те-риторіальну реформу в Україні, але ії реалізація не знайшла підтрим-ки у суспільстві. Втім Верховна Рада Украіни виступила взимку

2005 р. за проведення реформи місцевого самоврядування, що перед-
бачає ліквідацію районних державних адміністрацій і посилення по­
вноважень виконавчих комітетів місцевих рад.

Третій період розвитку конституційного права Украіни був запо-чаткований 1 січня 2006 р., коли набув чинності Закон Украіни «Про внесення змін до Конституції Украіни» від 8 грудня 2004 р., за винят-ком кількох його важливих частин, які набирають чинність з дня на-буття повноважень Верховною Радою Украіни, що буде обрана в

2006 р.

Утім запровадження конституційної реформи загострило взаєміни між Президентом Украіни, Верховною Радою Украіни і Кабінетом Міністрів Украіни і вже 10 грудня 2006 р. парламент проголосував за відставку уряду, який виконуватиме свої повноваження до формування нового уряду після чергових виборів народних депутатів Украіни 31 березня 2006 р.

125

---

Дата добавления: 2018-11-24; просмотров: 214; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!