Ранні роки роботи та подальший розвиток
В липні 2000 року, видання опублікувало свою першу статтю, а саме: «Відкритий лист Георгія Гонгадзе Генпрокурору», у якому йшлося про намагання міліції «пришити» кримінальну справу Георгію Гонгадзе, – «10 липня до генерального директора радіостанції «Континент» Сергія Шолоха завітав полковник міліції, якій розповів історію про мою начебто причетність до кримінальної «розборки» в місті Одеса, внаслідок якої загинула людина. Іншими словами, мені намагаються «пришити» кримінальну справу».
Починаючи з 31 вересня 2000 року, видання розпочало регулярну публікацію новин. Основними темами є політика та економіка.
У 2004 році, коли розпочалась широка кампанія мирних протестів, мітингів, страйків, так звана «Помаранчева Революція», «Українська правда» грала важливу роль в наданні інформації громадськості.
Після «Помаранчевої Революції», видання набуло значної популярності, що дало змогу вийти у вільне плавання, отримуючи дохід від реклами. Вже згодом Олена Притула доповнила «Українську правду» новинними сайтами, присвяченими економіці, світському життю, місцевим новинам, і, що найголовніше, журналістським розслідуванням, створивши інтегровану інтернет-медіа-групу.
В «Українській правді» з моменту її створення майже кожного року відбувались значні події, які впливали на розвиток видання. Це можна прослідкувати, подивившись список найважливіших подій:
|
|
|
· 7 вересня 2000 року УП провела першу чат-конференцію, гостем якої був посол США в Україні Стівен Пайфер;
· У лютому 2001 року – запуск форуму «Української правди»;
· Восени 2001 року УП вперше змінила дизайн сайту;
· Взимку того ж року відбувся запуск англомовної версії «Української правди»;
· У вересні 2002 року УП почала викривати перші «темники»;
· Осінь-зима 2004 року – під час Помаранчевої революції деякі українські інтернет-провайдери блокували доступ користувачів до «Української правди»;
· У квітні 2005 року відбулось перше значне розслідування УП, яке змусило тодішнього міністра Юстиції Романа Зварича зізнатись, що він не має юридичної освіти;
· Липень-жовтень того ж року – «Українська правда» провела ще одне розслідування, яке стосувалось дорогих іграшок сина тодішнього президента – Андрія Ющенка: телефон Vertu, BMW M6 вартістю 800 тисяч гривень, дорогі рахунки з пафосних закладів тощо. Розслідування не залишилось без реакції самого президента Ющенка та його сина;
· Вересень 2006 року – скандальна серія публікацій про придбання Мерседесу головою «Нафтогазу» Олексієм Івченком, яке було куплене за державні кошти, внаслідок цих публікацій авто було продано, а самого Івченка відправили у відставку;
|
|
|
· У лютому 2007 року «Українська правда» вдруге змінила дизайн сайту;
· У липні того ж року УП розпочала цикл статей «Із життя … еліти» про помешкання українських можновладців;
· 19 липня 2007 року – запуск блогів на «Українській правді»;
· У 2007-2008 рр. – УП допомагала збирати запитання для прес-конференцій Ющенка;
· 2009 рік – «Українська правда» продовжує цикл публікацій «Із життя державної еліти», тоді були опубліковані документи по «Межигір’ю» та про скасування судимостей Віктора Януковича;
· Грудень 2009 року – УП втретє змінює дизайн сайту;
· 24 січня 2014 року, під час подій на вулиці Грушевського, сайт відвідало більше 1,6 млн користувачів. Таким чином було встановлено рекорд відвідуваності для українських онлайн-медіа;
· У вересні 2014 року Лещенко і Найєм оголосили про участь у дострокових парламентських виборах і припинення журналістської діяльності
· За даними «Gemius» за жовтень 2015 року «Українська правда» зайняла третє місце серед українських новинних сайтів, поступившись лише сайтам «Обозреватель» та «Цензор.нет». У цьому місяці кількість переглядів її сторінок склало 56 млн;
· Вже у 2016 році з виданням співпрацює близько 40 осіб. П’ятнадцять працюють в «Українській правді», шестеро – в «Економічній правді», близько десяти в «Європейській правді», двоє – в «Історичній правді», п’ятеро – в «УП Життя».
|
|
|
Інший бік «Української правди»
Не дивлячись на те, що «Українська правда» є провідним інтернет-виданням у напрямі розслідувань, вона також не ‘безгрішна’.
Так, 8 червня 2014 року, на сайті НСФХУ (Національний союз фотохудожників України) було опубліковано статтю під назвою «Максим Донюк & Українська правда», яка показує видання і, зокрема, Олену Притулу, не з кращого боку.
«Українська Правда, або Як одна людина може зіпсувати репутацію всього видання»
«Мене не дивує прагнення багатьох моїх співвітчизників до халяви. Сам грішний, чого вже тут приховувати.
Чому я не перестаю дивуватися - так це людському нахабству.
Ось наприклад, ти знаєш, що людина не має рації, і він знає, що він не правий. І відбувалося це все у тебе на очах. І ще 5 осіб свідків. Але бог ти мій, яке ж щире його обурення, як переконливо він розповідає про те як все було ...
У такі моменти мимоволі починаєш замислюватися - чи не дурень я? Хоча ні, почекайте, ось же свідки.
Втім цей пост не про любов до халяви, і навіть не про нахабство. Цей пост про дурість і непрофесіоналізмі там, де я найменше цього очікував.
|
|
|
Відразу хочу сказати, погляд мій абсолютно суб'єктивний, витоків даної історії я не знаю, але вони в даному випадку і не важливі. Я просто описую що я бачу і як я бачу.
Почалася ця історія для мене з того моменту, коли я натрапив на цю публікацію в Фейсбуці: [Додаток 1, 1.1.]
Серйозне звинувачення на адресу одного з найпопулярніших новинних інтернет-видань України.
Тут варто зробити невеличкий відступ і розповісти хто такий Максим Дондюк.
Максим - фотограф і журналіст. Відомий, дуже шанований, переможець цілої купи міжнародних конкурсів. Його матеріали публікували TIME, Bloomberg Businessweek, The Independent, The Daily Telegraph, Wall Street Journal та інші.
Особисто я з Максимом не знайомий, хоч і перетиналися пару раз на презентаціях. Але ось особисте враження від його робіт у мене склалося давно - Максим не тільки дуже талановитий фотограф і журналіст, а й справді закоханий в свою роботу і вкладає в неї всі сили і всю душу. Ось така моя суб'єктивна думка про цю людину.
Якщо ж говорити про моє особисте ставлення до Української Правди, то останні півроку новини я в основному читав саме на цьому ресурсі, та й іншим його рекомендував.
Яку ж реакцію ви б очікували від такого популярного в Україні інтернет-видання на подібні звинувачення відомого і шанованого фотографа і журналіста? "Прийняли до відома, розберемося і покараємо винних"?
А ось і не вгадали.
Відповісти Максиму вирішила головний редактор УП Олена Притула на своїй особистій сторінці в тому ж Фейсбуці: [Додаток 1, 1.2.]
Несподівана відповідь, як для головного редактора видання такого рівня. За відсутністю будь-яких аргументів, зате переходом на особистості і образою відразу всіх фотожурналістів однією фразою "Ваша праця - це хвилина. Талановита, але мить. Текст пишеться іноді цілодобово."
Повага до колег по цеху, дипломатичність, стриманість? Ні, не чув.
Тут вже ваш покірний слуга не витримав і таки зробив зауваження, що мовляв такі коментарі не зовсім коректні і псують репутацію як Олени Притули зокрема, так і видання в цілому. Відповідь мене добила, цитую: "Я, Ігор, перш за все людина. І будь-який журналіст насамперед людина. Так сталося, що я стала редактором УП, а УП стала популярною. Маю право на людську реакцію, нехай вам це здасться неправильним" і "Ігор, я ніколи не грала в соціальні ігри. Я не хочу і не буду вибудовувати імідж. Тим більш продумано. Це не моє життя"
Ні, я ні в якому разі не заперечую право будь-якої людини на людську реакцію, але ось право головного редактора подібного роду видання (адже ніби як не жовта преса в кінці кінців) на публічну "людську" реакцію для мене стало новиною. Я вже мовчу про те які висновки варто зробити щодо видання, головний редактор якого зовсім не турбується про свою репутацію.
У якості післямови:
В ході обговорення досить багато журналістів також поскаржилися на недобросовісність редакції УП щодо їх матеріалів. Висновки робіть самі, ну а я мабуть пошукаю собі інше джерело новин.
Автор: Игорь Воронцов».
Як ми бачимо, Притула дійсно дозволила собі те, чого не могла дозволити – переходити на особистості. Дехто, як, наприклад, автор даного матеріалу, може одразу поставити хрест на «Українській правді» та піти шукати інші «джерела новин», але треба бути реалістами, така невелика, хоча й груба помилка з боку Олени Притули зовсім не руйнує репутацію усього видання в цілому, адже УП як була провідною незалежною інтернет-медіа організацією, яка і донині веде свою викривальну діяльність, так нею і залишається.
Але є іще один інцидент, пов’язаний з «Українською правдою». 1 лютого 2016 року, УП брала інтерв’ю у громадського та політичного діяча Миколи Томенко, щодо Яценюка. Чотири дні потому Томенко оприлюднив статтю, у якій йшлося про «загублену» кінцівку його інтерв’ю.
«Загублена кінцівка мого інтерв’ю "Українській правді»
«Я вдячний "Українській правді" за ініціативу інтерв’ю зі мною, де вони цікавилися політичною ситуацією та конфліктами в країні, фракції БПП, коаліції тощо. Натомість, можливо, в силу технічних проблем кінцівка цього інтерв’ю «загубилася».
Для мене важливо, щоб моя позиція стосовно не лише оцінки нинішньої ситуації, а й стосовно майбутнього України стала публічною. Тож, подаю кінцівку мого інтерв’ю «Українській правді», яка не була оприлюднена.
–Якщо подивитися на Вашу політичну історію, то можна побачити, що Ви завжди були з перспективними лідерами з демократичного середовища. Це був Ющенко, потім Тимошенко, потім Порошенко. Хто зараз є перспективним лідером у демократичному таборі? І з ким Ви можете бути?
– Я всіх переконував і вчив в основу стратегії брати ідеї та цінності. При всіх недоліках, з усіх названих політиків Ющенко в ідеологічному плані мені був найближчим. Однак його українськість була перекреслена швидким замиренням та фактичною співпрацею з олігархічними кланами.
Керівників «Батьківщини» також намагався переконати, що соціальні передвиборчі пропозиції – справа добра, але треба чітко задекларувати і постійно триматися ідеологічних цінностей... З Порошенком інша ситуація. Тут екстремальність ситуації спонукала до співпраці в інтересах країни під час президентської виборчої кампанії.
Отож, біда сучасної української політики і парламенту в тому, що в державі практично немає світоглядних чи ідеологічних партій. Я ж намагаюся нині об’єднати та співпрацювати з середовищем, близьким до мене і моєї команди, з якою я працюю 10 років в рамках Фонду «Рідна країна».
Необхідно виправляти нинішню найбільшу біду України – відсутність світоглядного тренду. Переконаний, що призначення «європейської ідеї» нашою національною ідеєю – помилкове. Європейські цінності та принципи – це інструмент, механізм, який допомагає реалізувати справжню національну ідею. А національна ідея очевидна: будівництво власної української держави, якою будемо гордитися і ми, і наші діти, і яку будуть поважати у всьому світі.
Популярною мовою я це називаю цінностями "українського світу", для реалізації якого ми боремося за власну національну економіку, власну національну культуру, оголошуємо не рік англійської, а десятиріччя української мови тощо.
Довкола цих цінностей і буду формувати команду. Якщо до наступних виборів я не буду переконаний, що така потужна українська команда створена, то буду читати лекції в рідному київському університеті Шевченка…
– Так а хто виглядає перспективним лідером? Саакашвілі? Вакарчук? Коломойський?
Поки що я не бачу таких лідерів. Може, в перспективі той же Саакашвілі і стане українцем в ідеологічному сенсі. Але поки що виглядає, що вищезгаданий «український світ» для них не є ключовою ідеєю. Хтось вважає головною ідеєю боротьбу з корупцією, хтось – навчання українців за кордоном, хтось – формування української буржуазії…
Можливо, нам не треба запрошувати на лідера когось із-за кордону, чи навіть шукати в Україні. Варто використати досвід Української народної республіки часів початку ХХ ст., коли був створений так званий блок українських партій. Можливо, і на наступні парламентські вибори треба об’єднати всіх професійних, патріотичних, світоглядних українців у своєрідний український блок. Тому сьогодні слід не лідера шукати, а людей об’єднувати під справжні вартісні ідеї та цінності!»
Чи була ця кінцівка дійсно загублена, чи це було навмисно зроблено із чиєїсь ініціативи, достеменно невідомо, адже ніякого подальшого розвитку цієї теми не було. Однак, можна з упевненістю сказати, що такі ‘погрішності’ з боку видання такого масштабу – не випадковість.
Взагалі, у цю тему можна зануритись глибше, більш того, тут можна спробувати провести власне журналістське розслідування, але хто послухає студента-журналіста четвертого курсу, який намагається якось викрити справжнє обличчя такого гіганту українських журналістських розслідувань «Української правди».
Дата добавления: 2018-10-25; просмотров: 99; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!