Ілоти — прошарок населення давньої Спарти, що перебував на становищі рабів. comments

Annotation

 Дане 12-томне видання містить переважну більшість творів Джека Лондона. Частково тут використано переклади 20—30-х pp., зокрема з незавершеного тридцятитомного видання творів Лондона (1927–1932 pp.; вийшло 26 томів). Ряд творів в українському перекладі публікується вперше. В останньому томі буде вміщено бібліографію українських видань Лондона. Розміщено твори за датою їх друкування. Оповідання подаємо за збірками, в тому порядку, що прийнятий у перших виданнях цих збірок. До четвертого тому ввійшли повість «Перед Адамом» (Нью- Йорк, 1907), нариси «Дорога» (Нью-Йорк, 1907) та роман «Залізна П’ята» (Нью-Йорк, 1908). Джек Лондон. Твори у дванадцяти томах, том 4ПЕРЕД АДАМОМДОРОГАВИСПОВІДЬМОЄ ТАКИ ГОРОЮКАРТИНИ«ЗАЛОБОДАЛИ»«ГОБО, ЩО ВИРИНАЮТЬ ІЗ НОЧІ»«ДОРОЖНІ ХЛОПАКИ І КОТОЛУПИ»«БИКИ»ЗАЛІЗНА П’ЯТАРозділ IРозділ IIРозділ IIIРозділ IVРозділ VРозділ VIРозділ VIIРозділ VIIIРозділ IXРозділ XРозділ XIРозділ XIIРозділ XIIIРозділ XIVРозділ XVРозділ XVIРозділ XVIIРозділ XVIIIРозділ XIXРозділ XXРозділ XXРозділ XXIIРозділ XXIIIРозділ XXIVРозділ XXV

       notes123456789101112131415161718192021222324252627

comments123456789101112131415161718192021222324252627282930313233343536373839404142434445464748495051525354555657585960616263646566676869707172737475767778798081828384858687888990919293949596979899100101102103104105106107108109110111112113114115

  Джек Лондон. Твори у дванадцяти томах, том 4
 

  ПЕРЕД АДАМОМ
 повість
 

  Оце наші предки, і їхня історія — це наша історія. Не забувайте, що як колись ми зійшли на землю з дерев і випросталися, то запевно так само, тільки далеко раніше, виповзли ми із моря і зазнали перших пригод на суходолі.  РОЗДІЛ І

 Образи, образи, образи! Поки я зрозумів усе, я не раз дивувався, звідки така сила отих образів, що сповнюють мої сни; бо ж то були образи, що їх я в житті, навіч зроду не бачив. Вони мене мучили ще змалечку, обертаючи мої сни на низку кошмарів, а згодом переконавши мене, що я не такий, як усі, що я ненормальна людина, що на мені тяжіє прокляття. Тільки вдень я міг почуватися хоч трохи щасливим; а вночі панував жах — та ще який! Сміливо можу сказати: годі й знайти людину, щоб коли такого жаху зазнала. Бо то був жах із далекої давнини, жах, що панував у Молодому Світі, на самому його світанку. Коротше сказати — жах, що неподільно панував на землі за так званої середньої дилювіальної доби. Але що я маю на увазі? Перше ніж розповісти зміст своїх снів, я мушу багато дечого пояснити, а то все, що для мене таке ясне, видасться вам вельми темним. Ось я пишу це, і всі істоти, всі події з того, іншого світу постають переді мною якоюсь одною величезною фантасмагорією. А вам, я певен, здалося б, що в них нема ні глузду, ані ладу. Що для вас, скажімо, приязнь Клаповуха, чи лагідна зваба Прудкої, чи хтивість і звірячість Червоноока? Безглуздя якесь несосвітенне, та й годі. Таким самим безглуздям буде для вас усе, що робили Огневики, і поведінка Деревиків, і ревища нашого Плем’я. Бо ви не зазнали тиші й спокою прохолодних печер на урвищі, і ніколи не ходили на схилку дня до гамірливого водопою, і ніколи не проймав вас холодом уранішній вітер на верховітті й не солодила вам у роті молода кора. Та, либонь, вам легше буде зрозуміти все, коли ви простежите слідом за мною моє дитинство. Змалку я був хлопчик як хлопчик, одначе лиш у ті години, коли не спав. Уві сні я був не такий. Відколи себе пам’ятаю, години сну були для мене годинами жаху. Лише зрідка мої сновиддя забарвлювалися щастям. А звичайно їх сповнював страх, дикий, сліпий, нелюдський страх. Ніколи на яві я не зазнавав його такого, як опановував мене уві сні. Узяти хоч би ось що: я був міське хлоп’я, геть міська дитина. Село було для мене незнаний край. Проте ні міста, ані будинки ніколи не снилися мені, так само жодна людина не запинала в царство моїх снів. Я бачив дерева тільки в парках та в книжках з малюнками, а вві сні я блукав безмежними лісами. Більш того, дерева моїх снів не були просто неясні відбитки в оці, ні, вони були чіткі й виразні, добре мені знайомі. Я бачив кожну галузку, кожен сучок і розрізняв по листю всі породи. Я добре пам’ятаю, як уперше в житті побачив дуба. Щойно я поглянув на його гілля та листя, мене мов пронизало певністю, що я вже бачив таке дерево раніш, бачив не раз, а безліч разів уві сні. Так само було і з ялинами, і з березами, і з тисами, і з лаврами. Вперше вгледівши, я впізнавав їх відразу, бо вже снив їх віддавна, та снив і тепер щоночі. Як ви, певно, вже завважили самі, у моїх снах порушувано перший і найголовніший закон сновидінь: людині звичайно сниться або просто те, що вона колись бачила на яві, або різні сполучення з того. Але всі мої сни порушували цей закон. Мені ніколи не снилося такого, що я колись подибував або знав. Ява й сон були в мене ніби два різні життя. Вони не мали нічого спільного, крім моєї особи. Я був сполучною ланкою, що ніби жила обома тими життями. Я змалечку знав, що горіхи купують у бакалійній крамниці, а ягоди у продавця садовини; але ще багато раніше у своїх снах я збивав горіхи з дерев, збирав їх на землі й розгризав. Так само й ягоди. Я їв їх просто з кущів та ліз, на яві ще ні разу взагалі не скуштувавши. Ніколи не забуду, як одного разу принесли й поставили на стіл чорниці. Доти я ніколи не бачив їх, але, щойно загледівши ягоди на столі, згадав, що в своїх сновиддях часто тинявсь болотами і їв їх досхочу. Мати поклала мені ягід на блюдце, я набрав їх ложкою, та, ще не донісши до рота, вже знав, які вони будуть на смак,— і не помилився. Вони виявились достоту такі, як я смакував разів з тисячу вві сні. А гади... Я ще навіть і не чув, що вони е на світі, а вони вже мучили мене ночами. Вони чатували на мене по лісових галявах. Вони вихоплювалися мені з-під ніг, в’юнилися по висхлій траві або на голій скелі. Вони переслідували мене аж до верховіття, обвивали своїми грубими лискучими тілами стовбури й гнали мене щораз вище й вище, на щораз тонші й тонші гілки, що гнулися й тріщали від моєї ваги над запаморочливою височінню. О, ті гади!... їхні роздвоєні вилкуваті язички, їхні очі-намистинки, їхня лиснюча луска, їхнє сичання й гримотіння,— усе це було вже добре мені знайоме, коли я вперше побачив у цирку, як приборкувач бере їх до рук. То були давні мої друзі, чи радше вороги, що сповнювали мої ночі страхом. А ті безмежні ліси, їхня сутінь, повна жахот!.. Здавалось, цілі вічності блукав я ними — лякливе, переслідувано створіння, що від кожного шелесту здригалося, боялося власної тіні, завжди насторожене, завжди чуйне, готове щомиті втікати, немов навіжене. Я був за ласу здобич усяким хижакам, що жили в лісі й полювали на мене, безтямного з жаху. Як мені було п’ять років, мене вперше повели до цирку. Додому я вернувся зовсім хворий, але не від рожевого лимонаду і не від земляних горіхів. Та оповім усе поряду. Щойно ми ввійшли в намет, де були звірі, як розлігся хрипкий рев. Я вирвав свою руку з батькової й без пам’яті кинувся назад, до виходу... Я натикався на людей, падав і весь час верещав із переляку. Батько схопив мене й почав укоськувати. Він показував мені на людей довкола, що нітрохи не дбали про той рев, і запевняв, що нічого страшного немає. І хоч він нарешті вговкав мене, я підступив до левової клітки, весь тремтячи зі страху. Я враз пізнав його, цього страшенного звіра. У голові мені сяйнули спогади з моїх снів. Ясний полудень... Висока трава лисніє на сонці. В ній мирно пасеться собі дикий бугай. Раптом трава розсувається і величезне руде тіло, промайнувши в повітрі, падає бугаєві на спину. Важко гупнуло, бугай заревів, а тоді хрясь-хрясь... хряскотять кістки. Або ще... прохолодне тихе озерце. Дикий кінь по коліна в воді поволі, спокійно п’є. І знов руде тіло — завше воно, оте руде... Стрибок, передсмертний крик, хлюпіт води, а потім знову хряскіт кісток. Або ж похмурий сутінок, сумна тиша надвечірку. Зненацька потужний рев, немов сурма страшного суду,— і зараз же несамовито щось заверещало й зашварготіло поміж дерев. І я теж тремчу зі страху, бо й я — одна з тих істот, що верещать і шварготять у лісі. Побачивши його за гратами, безпомічного, я став неначе не в собі. Я скреготів зубами, підстрибував перед кліткою, вигукував щось безглузде, викривлявся, дражнячи його. Лев заревів у безпорадній люті й кинувся на грати. О, й він упізнав мене, ті мої викрики були йому знайомі й зрозумілі. Батько й мати мої перелякалися. - Що це діється з дитиною! — вжахнулась мати. — У нього, либонь, гістерія,— сказав батько. Я ніколи не розповідав їм про свої сни, і вони нічого про те не знали. Я змалку крився від усіх із цією своєю двоїстістю, цим розщепленням моєї особи, як, мабуть, можна це назвати. Того ж разу я бачив і приборкувача гадів. А більше ні на що не мав уже сили дивитися. Мене привели додому знервованого, змученого тим, що видива моїх снів так владно вдерлися в моє справдешнє життя. Про свою потайливість я вже допіру згадував. Тільки раз я звірився іншому. То був мій товариш, хлопець вісьмох років, як і я сам. Я малював перед ним видива того далекого зниклого світу, що в ньому, як мені здавалось, я колись жив. Я розповідав йому про страхіття тих часів предковічних, про Клаповуха, про наші забави з ним, про гуртові ревища, про Огневиків, як вони сиділи навпочіпки довкола багаття. Він сміявся з мене й собі розказував про привиди та про мертвяків, що никають ночами. Та найчастіше тільки глузував з моїх недоладних вигадок. Що більше я розповідав, то більше він глумився з мене. Я заприсягся, що все те було насправді, що ніякі то не вигадки. Тоді він почав дивитись на мене якось чудно. Та ще й переповів мої оповідання всім хлопцям, звісно, ще добрехавши від себе, і вони теж стали дивитись на мене чудно. То була мені гірка наука, але корисна. Я зрозумів, що я не такий, як усі. Чимсь я від них відхилявся таким, чого вони не розуміли, і якщо про те розповідати, вийдуть самі тільки непорозуміння. Як оповідалися байки про привидів та про духів, я мовчав і лишень похмуро всміхався сам до себе. Я думав про свої нічні жахи й знав, що вони справдешні — справдешні, як саме життя, а не примарні, як оті вигадані привиди й тіні. Усякі «хохи» та лихі людожери з казок мені були не страшні. От коли з запаморочливої височини летиш додолу крізь зелене гілля, коли на тебе кидаються гади і ти сахаєшся від них, весь тремтячи, або дикі собаки женуть тебе через галявину до лісу — ото страхіття справжні, а не уявні, страхіття живі, у плоті й крові. А казкові страшидла... вони були б мені вві сні любі товариші, як порівняти їх до тих, що з ними поділяв я своє ліжко змалку, що поділяють його зо мною й тепер, коли я, вже віку дійшовши, почав усе це записувати.
 РОЗДІЛ II

 Я вже казав, що у снах ніколи не бачив людини. Я сам рано це усвідомив і сприймав вельми болісно. Навіть іще зовсім малим дитям я завше мав таке відчуття, що коли б серед тих нічних страхіть побачити мені хоч одну людину, хоч одну людську істоту, то вся та сонна змора враз би розпалася. Роками, ніч у ніч, мене посідала ця думка: якби ж мені спіткати оту єдину людську істоту, свій порятунок! Мушу зауважити, що таке спадало мені на думку завжди саме серед сну. По-моєму, це прямий доказ споріднення двох моїх особистостей, доказ того, що між обома половинами мого роздвоєного «я» є точка дотику. «Я» моїх снів жило колись за давніх-давен, ще як на світі не існувало людини — такої, як ми знаємо тепер. Моє друге «я», денне б то, виявлялось уві сні настільки, що я усвідомлював існування на світі людини. Може, вчені психологи скажуть, що я не до речі вживаю виразу: «роздвоєння особи». Я знаю, який зміст вони самі вкладають у нього, але за браком влучнішого виразу мушу й собі ним послуговуватись. Лишається виправдуватись недосконалістю нашої мови. А тепер поясню, в якому розумінні я вживаю чи, радше, зловживаю цей вираз. Аж юнаком, уже бувши в коледжі, нарешті дістав я в руки ключа, щоб збагнути сенс моїх сновидь та їхню причину. Доти вони, здавалось, не мали ні змісту, ані зв’язку з будь-чим. Але в коледжі, вивчаючи еволюційну теорію та психологію, я знайшов пояснення деяких дивних перечувань та психічних явищ. Наприклад, один із найзвичайніших, знайомих, либонь, кожному, снів — ніби ти падаєш у безодню. Це є не що інше, пояснив мені наш викладач, як спадкова згадка. Вона дісталась нам від наших найдавніших предків, що жили ще на деревах. їм, отим Деревикам, повсякчасно загрожувала небезпека впасти з дерева. Чимало їх отак загинуло, і кожному не раз доводилося падати й рятуватись, хапаючись та чіпляючись за гілля, коли летів додолу. Оте страхітливе падання з височини й гарячкове хапання бувало щоразу прикрим нервовим струсом, що полишав певні молекулярні зміни в мозкових клітинах. Ті зміни потім передавались мозковим клітинам нащадків чи, коротше кажучи, ставали спадковими згадками. Отже, коли ви чи я вві сні або засинаючи падаємо в прірву й прокидаємося в останню хвилину з похололим серцем,— нам тоді тільки пригадується те, що колись ставалося з нашими лісовими предками, витаврувалося в їхньому мозку й зробилось нашою родовою спадщиною. Дивного тут нема нічого — принаймні не більше, ніж в інстинкті. Інстинкт це тільки звичка, що витаврувалась на матеріальній основі нашої спадковості. Треба, між іншим, зазначити, що ні ви, ні я, ні будь-хто, падаючи вві сні — а всі ми знаємо такі сни,— ніколи не вдаряємось об землю. Бо вдаритись об землю — це була смерть. Хто з наших предків-деревиків таки падав аж додолу, той гинув відразу. Правда, струс від удару передавався мозковим клітинам, але до нащадків та нам’ять перейти вже не могла, бо вони просто не народжувались, не мали вже від кого народитись, ті нащадки. І ви, і я,— всі ми походимо від тих, що врятувалися, до землі не долетівши, тим-то вві сні ми ніколи не вдаряємось об землю. Тепер щодо роздвоєння особи. Коли ми не спимо, то нам ніколи не уявляється, ніби ми падаємо. Бо наша реальна денна особистість не має такого досвіду. А отже — і докази тут невідпорні,— то якась інша, відмінна особистість падає вві сні, бо вона має такий досвід, вона згадує враження далеких предків, як наша реальна, денна особистість згадує свої денні враження. Отак міркуючи, мені немов світло почало займатися. Небавом те світло спалахнуло сліпучо-яскраво, висвітлюючи та з’ясовуючи все доти загадкове, незрозуміле, неможливе й неприродне в моїх сновиддях. У них я був не я, не оця моя реальна особа, а зовсім інша, відмінна, що мала й інший, відмінний запас життєвих вражень і в моїх снах спогадувала ті свої, зовсім інакші враження. Але що ж то була за особа? Коли вона сама жила реальним життям на нашій планеті, щоб надбати свій запас дивних вражень? На ці питання відповідають самі мої сни. Вона жила в давню давнину, ще коли світ був молодий, за тієї доби, що ми звемо середнім дилювієм. Вона падала з дерев, але не долітала до землі. Вона лементувала з переляку, зачувши левиний рев. За нею ганялися хижі звірі, на неї кидалися страшні гади. Вона галасувала зі своїми родичами на ревищах і витерпіла чимало від Огневиків у ті дні, коли тікала від них. Я вже чую ваші заперечення. Ви скажете: чому ж ми всі не маємо такої спадкової пам’яті, коли припустити, ніби в нас живе якась друга невиразна особистість, що падає та літає вві сні? Я відповім вам теж запитанням. Чому бувають двоголові телята? Примха природи, скажу я. Оце відповідь і на ваше запитання. Моя особа роздвоєна, і я маю таку виразну спадкову пам’ять, бо я — вирід, примха природи. Спробую бути точнішим та зрозумілішим. Найзвичайніша наша спадкова згадка — це падання вві сні. Друга наша особистість звичайно бував невиразна, і єдиний її спогад — то спогад про падання з дерева. Але де в кого вона виявляється і яскравіше. Такі люди вві сні літають, задихаються, втікають від різних страховищ, хижих птахів, гадів, снять строкатими барвами. Одно слово, ця друга особистість, що залишки її живуть у кожному з нас, у більшості буває зовсім непомітна, ніби стерта, але де в кому вона проступає виразніше. Тому декотрі з нас мають спадкову пам’ять яскравішу й докладнішу, ніж решта людей. Усе сходить на питання, в якій мірі посідаємо ми цю особистість. У мене вона виявляється в незвичайній мірі, майже не поступаючись перед моєю реальною особою. І з цього погляду, як я вже сказав, я є вирід, примха спадковості. Я певен, що існування отієї другої особистості — хоч, може, й не такої яскравої, як у мене,— і породило в багатьох людях віру в можливість перевтілення душ. Для таких людей ця ідея вельми вірогідна й переконлива. Коли перед ними постають у сні видива, що їх вони ніколи навіч не бачили, спогади про вчинки й події давноминулих часів, то найпростіше вони це з’ясовують тим, що нібито колись жили вже на світі. Але помилка їхня в тому, що вони не враховують своєї двоїстості. Вони не знають про своє друге «я» і вважають, що мають тільки одне, реальне. Виходячи з цього, вони й роблять висновок, що живуть на світі не перший раз. Та вони помиляються. То зовсім не перевтілення. У сновиддях своїх я ніби сам блукаю первісними лісами. Але то не я сам, то тільки далека частка моєї істоти, так само як і мій батько або дід — також частки тої самої моєї істоти, тільки не такі далекі. Це друге моє «я» — то пращур мого роду, предок давніх моїх предків і сам нащадок цілої низки поколінь, що за часів іще давніших розвинули пальці на руках та ногах, аби лазити по деревах. Я мушу — хоч би й набридаючи вам — знову нагадати, що я з цього погляду вирід, примха природи. В мені ота спадкова нам’ять не лише надзвичай розвинута; я успадкував пам’ять одного свого цілком конкретного й дуже давнього предка. Хоч це річ незвичайна, але нічого надто дивовижного тут нема. Ось простежте, як я міркую. Інстинкт — цс спадкова пам’ять. Тобто і ви, і я, і кожен з нас успадкували ту нам’ять від своїх батьків та матерів, як і вони успадкували її від своїх; а отже, мусить бути якийсь матеріальний посередник, що через нього спогади передаються від покоління до покоління. Цей посередник є те, що Вейсман^[1] називає «зародковою плазмою». В ній відбито спогади всіх поколінь роду, спогади невиразні, плутані, багато з них і зовсім стерлось. Але деякі парості зародкової плазми надміру перевантажені спогадами, або, коли вжити наукового терміну, вони атавістичніші за інші парості. Отак і в мене. Я примха спадковості, атавістичний кошмар,— називайте мене як хочете; але я існую живий і реальний, ходжу, дихаю, їм тричі на день, і що ви тут удієте? Ще й не почавши свого оповідання, я наперед угадую, що знайдуться такі Томи-невірні від психології, яким закортить поглузувати з мене. Вони скажуть, що я просто перевчився і що то мої знання з еволюційної теорії підсвідомо відбиваються у снах. Та по-перше, я ніколи не був надто ревний у навчанні. За успіхами я був останній на своєму курсі. Я більше цікавився спортом, та ще — чого б мені з тим критися? — більярдом. Далі: я вперше почув про еволюційне вчення аж у коледжі. А тим часом усі враження того іншого, давнього життя я пережив у снах ще дитиною та підлітком! Однак мушу визнати, що ті враження були плутані, безладні, поки я не зазнайомився з еволюційною теорією. Вона стала мені ключем, з’ясувала і владнала всі химери мого атавістичного мозку, що, цілком сучасний і нормальний на яві, ховав у собі спогади з часів предковічних, часів самого світанку людства. Бо в тому минулому моїх снів людини, такої, як тепер, ще не існувало. Очевидно, за тієї доби вона тільки формувалася.
 РОЗДІЛ III

 Змалку найчастіше мені снилося, що я зовсім маленька дитина й лежу скорчившись у чомусь, ніби в кублі, звитому з гілля. Часто я цілими годинами лежав горілиць і дивився, як сонячне світло грає, пробиваючись крізь зелене листя, колихане вітром. Бувало, що він дужчав, і тоді колихалося й моє кубло. І завше, лежачи в кублі, я мав чудне відчуття, що підо мною страшенна безодня. Я ніколи не бачив її, ніколи не висовувався на край кубла, щоб зирнути вниз, але я знав про неї, я боявся тої безодні, що весь час чигала підо мною загрозливо, мов паща всежерного страховища. Такі сни, що в них я спокійно лежав,— сни радше про стан, аніж про дії чи пригоди,— спилися мені малому дуже часто. Та раз у раз у ті сновиддя вдиралися раптом якісь чудні видива, страшні події, грім і завивання бурі, або ж розгорталися перед очима якісь незнані краєвиди, що я зроду таких не бачив на яві. Виходили якісь плутані кошмари. Я нічогісінько не міг зрозуміти, бо в них не було ніякої послідовності. Як бачите, сни мої не були доладні. То я був немовлям Молодого Світу й лежав у своєму кубельці на дереві; а за хвилину я вже був дорослою істотою того світу й бився з гидким Червонооком, а ще за хвилину обережно скрадався до води, на гаряче сонце. Події, розділені в тому Молодому Світі цілими роками, проходили передо мною за кілька хвилин чи навіть секунд. Кажу, що то була безладна мішанина, але вам я тієї мішанини не накидатиму. Тільки коли я дійшов літ і переснив тисячі таких снів, ті видива вклались у якусь систему й стали для мене виразні й зрозумілі. Бо тоді я вже орієнтувавсь у часі й умів розставити всі пригоди й події моїх снів у тій послідовності, як вони відбувалися. Так я спромігся відтворити зниклий Молодий Світ, яким він був тоді, коли в ньому жив я, або, краще сказати, моє друге «я». Різниця не має ваги, бо я нинішній, сучасний, теж вертався в минуле й жив тим прадавнім життям разом зі своїм другим «я». Оскільки це не якесь педантичне наукове дослідження, задля зручності вашої я зв’яжу окремі ті уривки в ціле оповідання. Бо крізь усі мої сновиддя проходять деякі спільні ниточки. Ось, наприклад, моє товаришування з Клаповухом. Або ворогування з Червонооком чи любов Прудкої. Загалом, я певен, вийде доладне й цікаве оповідання, що сподобається вам. Матір свою пам’ятаю я не дуже. Мабуть, найперша моя згадка про неї — і, напевно, найяскравіша — така: я лежу на землі — вже трохи більший, ніж коли був у кублі, хоч іще й зовсім безпорадний. Я качаюсь по сухому листі, бавлюся ним, щось курникаю, повискую. Сонечко гріє, мені тепло, приємно, я радий. Я лежу на чистій галявинці посеред кущів і якогось схожого на папороть зілля, а наді мною й навколо — лісова гущина, стовбури та зелене віття. Враз до мене доліта якийсь згук. Я підводжусь і наслухаю сидячи. Курникання завмирає в мене в горлі, я сиджу, немов закам’янілий. Згук чимраз ближче — наче рохкає свиня. Ось уже чути, як щось продирається кущами. Ось заколихалась папороть; ось вона розступилася і вигулькнули блискучі очка, довгасте рило й білі ікла. Це дикий кабан. Він зацікавлено втупив у мене очиці і, рохкаючи, переступає передніми ногами та мотає головою; папороть колишеться. Я все сиджу, мов скам’янілий, дивлюсь на нього не кліпаючи, і серце мені холоне з жаху. Видимо, умовкнувши й не ворушачись, я вівся саме так, як слід. Інстинкт не велів кричати перед лицем небезпеки. Отож я сидів і ждав не знати чого. Розсуваючи папороть, кабан видибав на галявинку. Тепер йому в очах горіла не цікавість, а тільки зажерливість. Грізно мотаючи головою, він приступив ближче, ще ближче. Тоді я скрикнув — чи радше вереснув. Я не можу описати точно того вереску, але був він пронизливий і страшний. І знову я, здається, зробив саме те, що й слід було в ту хвилину. Бо звідкілясь, зовсім зблизька, пролунав крик мені на відповідь. Мій вереск, очевидячки, на мить збентежив кабана, і, поки він стояв, вагаючись та переступаючи ногами, на галявину вискочило ще щось. То була моя мати. Вона нагадувала великого орангутанга чи шимпанзе, але водночас виразно відрізнялася від них. Була не така волохата, дебеліша, руки мала коротші, а ноги міцніші. Одежі, звісно, на ній не було ніякої,— тільки природна шерсть. Ще можу додати, що в люті вона ставала чиста фурія. І ось такою фурією вискочила вона до нас. Вона скреготіла зубами, страшенно викривлялася, гарчала й раз у раз різко, пронизливо вигукувала щось ніби «х-ха! х-ха!». Поява її була така несподівана, і вигляд такий лютий, що кабан зараз наїжився, готовий боронитися, коли вона підскочила до нього. У ту ж мить мати відстрибнула до мене. Я вже знав, що мені робити. Враз кинувся до неї, обхопив її за поперек, учепився в неї руками та ногами — бо вмів триматися ногами не згірше ніж руками. Я відчував, як їй від зусилля напружились і м’язи, і шкура. Підстрибнувши догори, вона вхопилась обома руками за гілляку, що звисала над нами. І саме вчасно, бо за мить кабан очутився від здивування, клацнув іклами й пролетів під нами, заревівши, мов сурма. То був поклик. На відповідь кущі та папороть зашелестіли з усіх боків, і на галявину збіглися дикі свині — десятків зо два. Але мати вже гойдалася на грубій гілляці, футів за дванадцять над землею. Я держався за неї, і, примостившись там, ми були безпечні. Та мати ще лютувала. Вона джерготіла, верещала, сварилася на свинячу зграю, що, наїжившися, скрегочучи зубами, обступила дерево. Я теж, тремтячи, дививсь униз, на розлючених звірів і кричав, наслідуючи матір. Раптом здалеку почулись такі самі покрики, тільки басовитіші, немов якийсь потужний рев. Щохвилини він гучнішав, і незабаром я вгледів його — мого батька, що поспішав до нас. Принаймні згодом я дійшов висновку, що то мусив бути мій батько. Не скажу, щоб він, як на батька, був дуже привабливий. Він здавався напівлюдиною, напівмавпою — вже не мавпа й ще не людина. Годі мені змалювати його. Тепер таких істот в усьому світі нема. Як на свою породу, він був дуже рослий і важив, либонь, добрих сто тридцять фунтів. Лице він мав широке, пласке, брови низько навислі і над очима, а самі очі були маленькі, глибоко запалі й поставлені близько одне від одного. Носа, властиво, не було. Розплесканий, короткий, без перенісся, він мав ніздрі, мов дві дірки, що дивились на боки, а не вниз. Спадистий лоб був немов зрізаний. Волосся починало рости від самих брів і вкривало всю голову, недоладно маленьку, посаджену на недоладно грубій, зовсім короткій шиї. Творячи батькове тіло, як і всі наші тіла, природа виявила велику ощадність. Правда, огруддя було глибоке, опукле, мов барило; але ви б не побачили в батька ні випнутих м’язів, ані широких рамен, ані зграбної прямої постави, ані шляхетної гармонії обрисів. Без ніяких ознак краси, батькове тіло справляло враження сили, лютої, первісної сили, призначеної на те, щоб хапати, душити, дерти й нищити. Він був безклубий, а сухі волохаті ноги, криві та жилаві, скидалися більше на руки. Вузловаті, мов корчі, вони не мали таких гарних повних литок, як наші з вами. Скільки пригадую, батько навіть не міг ступати на всю підошву, бо ступні були пристосовані до хапання,— справді, радше руки, ніж ноги. Великий палець, замість стояти вряд із рештою, був відстовбурчений, як великий палець на руці. Це давало батькові змогу хапати ногою, наче рукою, але заважало ходити, як ходимо ми. Отакою дивною появою був мій батько, і в не менш дивний спосіб діставсь він до нас, як ми сиділи на гілляці над розлюченою ватагою диких свиней. Він примчав не по землі, а по деревах, спритно й швидко перестрибуючи з гілки на гілку, з дерева на дерево. Ось і тепер, на яві, пишучи ці рядки, я виразно уявляю собі ту волохату чотирируку істоту: бачу, як вона перемахує з гілки на гілку, а то на хвильку спиняється і, шалено виючи, б’є себе стиснутим кулаком у груди; потім знову перелітає в повітрі десять-п'ятнадцять футів до дальшого дерева, хапається одною рукою за гілку, розгойдується, перестрибує знов далі й хапається другою рукою за другу гілку,— і так далі, все далі, не вагаючись і не задумуючись, як і куди стрибнути. Я дивився на батька, і в моїй істоті, в кожному м’язі аж свербіло нестримне бажання так само стрибати з гілки на гілку. Я відчував у собі, в кожному своєму м’язі притаєну, майбутню силу. Бо й справді: малі хлопчаки, спостерігаючи, як їхні батьки садять сокирами й валять дерева, знають, що настане нас, коли й вони спроможуться на те саме. Так було й зі мною. Життя, що горіло в мені, було створене робити те, що й мій батько. Воно потай нашіптувало мені горді мрії про повітряні стежки та літання лісом. Нарешті батько дістався до нас. Він був украй лютий. Я й тепер пам’ятаю, як випиналась його спідня губа, коли він, вирячивши очі, дивився на свиней. Він гарчав, як пес. Його білі кливаки були великі, наче собачі ікла, і вражали мене надзвичайно. Батькова поведінка ще дужче роз’юшила свиней. Він ламав галуззя й шпурляв додолу на наших ворогів або, повиснувши на одній руці, низько гойдався над ними — дражнив їх, а як вони в безмежній люті клацали іклами, перекривляв їх. Не задовольнившися з цього, він відломив здорову гілляку і, тримаючи її рукою та ногою, ширяв нею розлютованих звірів у боки та бив по рилах. Чи треба казати, що мати й я дуже тішилися з цієї розваги? Але все в світі, навіть найкраще, набридає. Кінець кінцем мій батько, зловтішно весь час хихочучи, повів нас деревами геть. Весь мій захват відразу де й подівся. Я знов у страху міцно держався за матір, а вона дерлася по гілках та перелітала з дерева на дерево. Пам’ятаю, одна гілка затріщала й підломилася під її вагою. Мати відчайдушно стрибонула. А мені, як затріщало дерево, враз похололо всередині від отого відчуття падіння в безодню. Ліс і сонячне світло, що пробивалося крізь листя,— все зникло з-перед очей. Батько, що враз спинився, блимнув у них останній, а потому — темрява. За мить я прокинувся в ліжку, засланому простиралом, весь упрілий, тремтячи, у млості. Вікно було розчинене, в хаті повівало прохолодою, тьмяно світила нічна лампочка. З цього можна виснувати, що ми не впали додолу, кабанам на ікла. Бо тоді мене б не було тут нині, через багато тисячоліть, і я не оповідав би вам цієї пригоди. Станьте-но на хвильку на моє місце. Уявіть собі, що ви мале дитя, що ви засинаєте, як я, і бачите вві сні такі незрозумілі для вас страхіття. Не забувайте, що я був зовсім недосвідчене дитя. Я зроду не бачив не те що диких вепрів, а й свійської свині. Я знав лишень свиняче сало, що шкварчить на сковороді, підсмажене до сніданку. І ось маєш! Дикі свині, справдешні, як саме життя, вдираються в мої сни, а я з якимись химерними батьком та матір’ю перелітаю над безоднею з дерева на дерево. Чи ж дивно, що мене лякали й гнітили ті нічні привиддя? На мені тяжіло прокляття. Найгірше було те, що я боявся розказувати про свої сни. Не знаю, через віщо,— може, через те, що я почувався немов винний, хоч і не міг уявити, в чому ж моя вина. Так воно тривало цілі роки, доки я не дійшов літ і не зрозумів, звідки оті мої сновиддя.
 РОЗДІЛ IV

 У цих моїх доісторичних спогадах є одна дуже дивна особливість. Це невиразне уявлення про час. Я не завше знаю, що було раніш, а що пізніш, а також не можу сказати, скільки, власне, років,— рік, два, чотири чи п’ять — минуло між якимись двома подіями. Я можу тільки приблизно визначити час за змінами в зверхньому вигляді й у поводженні своїх одноплеменців. Деякі ж події можна розставити поряду за самою логікою. Приміром, та втеча від вепрів напевне відбулася задовго до мого знайомства з Клаповухом, що став, сказати б, товаришем моїх хлоп’ячих літ... Так само очевидно, що десь між цими двома подіями я відбивсь від своєї матері. Пригода, що я допіру оповів,— то моя єдина згадка про батька. Пізніше я його не бачив ні разу. Знаючи ту добу, можна здогадуватися, що він загинув невдовзі після тої пригоди з дикими свиньми. І кінець його, запевне, був дочасний. Батько був у розквіті віку й міг померти тільки смертю наглою і не своєю. Але я не знаю, коли та як він загинув. Чи він утопився в річці, чи його поглинув якийсь полоз, чи він потрапив у черево до Гострозуба, старого тигра,— мені невідомо. Бо я пам’ятаю тільки те, що бачив за тих прадавніх часів на свої очі. Коли мати й знала щось про батьків загин, то ніколи мені не розповідала. Гадаю, що їй і слів бракувало таке розповісти. Либонь, за тих часів увесь словник наших предків налічував із тридцять чи сорок згуків — кажу згуків, а не слів, бо то таки були просто згуки, не іменники й не дієслова, без твердого значення, відтінюваного прикметниками та прислівниками, бо цих знарядь мови ще не було винайдено. Натомість ми відтінювали значення своїх згуків вимовою — голоснішою чи тихішою, товстішою чи тоншою, шпаркішою чи протяглішою. Дієвідмінювання так само не було. Чи йдеться про теперішнє, чи про минуле, здогадувалися з усієї «розповіді». Говорили ми тільки про конкретне, бо тільки конкретними образами думали. Багато важила міміка. Щонайпростіша абстракція не була нам приступна, а як і виникала у кого в голові, то виповісти її іншим бувало дуже важко, бо згуків бракувало, доводилось виходити за межі наявного «словника». Вигадати новий згук — то інші ж однаково не зрозуміють; мусили, отже, по змозі показувати свою думку на мигах, водночас настирливо вимовляючи знов і знов той новий згук. Отак розвивалася мова. Ті небагато згуків, що ними ми володіли, давали змогу нашій думці забігати трохи далі за їхнє значення; а тоді виникала потреба нових згуків, щоб ними виповісти нову думку. Часом, правда, ми забігали помислом аж задалеко, сягали навіть абстракцій — неясних, звісно,— і висловити їх було зовсім ніяк. Мова-бо розвивалася не швидко. О, повірте мені, ми були тоді вкрай примітивні. Проте знали багато такого, чого не знаємо тепер. Ми вміли рухати вухами, нашорошувати або прищулювати їх, уміли чухати собі спину між лопатками, шпурляти каміння ногами — я сам часто так робив,— або, випроставши ноги в колінах, нахилитися вперед і торкнутися землі не пальцями, а ліктями. А дерти пташині гнізда — хай би тільки хлопчаки двадцятого сторіччя подивились на нас! Тільки що ми не збирали яєць у колекції. Ми їх поїдали. Пригадую... Але я забігаю вперед. Спершу треба розповісти вам про Клаповуха й наше з ним товаришування. Я відбився від матері ще зовсім малим — може, через те, що після батькової смерті вона спарувалася з іншим. У мене небагато згадок про нього, та й ті, що збереглися, не дуже приємні. Він був легкодумний, без ніякої поважності. І занадто балакливий. Навіть і тепер, на саму згадку, його безугавне джерготіння дратує мене. Його розум був надто непослідовний, щоби міг він держатися довго якоїсь мети. Мавпи у клітках зоопарку завжди нагадують мені його. Він був дуже мавпуватий — це найкраще визначення, що я можу йому дати. Мене він зненавидів відразу, і я незабаром навчився боятись і його самого, і його зловорожих каверз. Зобачивши його, я завше втікав і тулився до матері. Але, більшаючи, я неминуче мусив часом відходити від неї, і то щораз далі. Цього тільки й чекав Джерготун. (Треба вам пояснити, що тоді ми жадних імен не мали; то я вже сам задля зручності подавав імення тим одноплемінцям, з ким стикався ближче. «Джерготун» — це найвідповідніше ймення для мого любого вітчима. Себе я назвав Зубанем, бо мав великі кли-ваки). Та повернімось до Джерготуна. Він весь час допікав мені, щипав, стусав, а часом був і не від того, щоб куснути мене. Мати не раз утручалася, і любо було дивитись, як шерсть із нього летіла жмутами. Але виходила з усього безупинна родинна гризня, і я був той маслак, за який гризуться. Так, моє домашнє життя було не дуже щасливе. Я всміхаюся сам до себе, пишучи цю фразу. Домашнє життя! Ніби я справді мав дім у теперішньому розумінні цього слова. «Мій дім» — це тільки асоціація, а не житло. Не в домі я жив, а в материному догляді. А мати моя жила абиде — звісно, ніколи не залишаючись на землі на ніч. Мати була дуже консервативна. Вона ще трималася дерев. Поступовніші з-поміж нашого Плем’я жили вже в печерах, що над річкою. Мати ж була дуже обережна й не любила нового. їй гаразд було й на деревах. Ми, звісно, мали своє дерево, де звичайно ночували; а коли ніч постигала нас десь далеко, то доводилося спати на першому-ліпшому. На нашому дереві, в розсошині між двох гілляк, було зроблено ніби поміст із пагілля та витких рослин. Він скидався на велике пташине гніздо, тільки куди грубше звите, але мав одну відміну, якої я не бачив ніколи в пташиних гніздах, а саме — накриття; звісно, накриття не таке, як будують тепер люди, хоч би навіть найпримітивніші дикуни. Воно було неоковирніше за найнеоковирніші витвори рук людських — цебто рук сучасної людини. Просто стулене сяк-так. У розсошині нашого дерева накладено купу сухого пагілля та хмизу. Ближчі чотири чи п’ять менших розсіх підтримували, так би мовити, крокви — жердини десь із цаль завгрубшки. Зверху на них знов же накидано абияк купу сухого гілля та хмизу. Просто накидано, а не накладено з похилом, щоб збігала вода. В рясний дощ воно дуже текло. Отже, таки вернімося до Джерготуна. Через нього материне й моє домашнє життя стало нестерпуче; під домашнім життям я розумію не життя у вогкому кублі, а просто наше спільне життя на дереві. Він доїдав мені з великою зазлістю. То було єдине діло, про яке він міг пам’ятати довше, ніж п’ять хвилин уряд. А як я більшав, то мати щодалі боронила мене менш завзято. Може, через оті нескінченні сварки з Джерготуном я й став матері за тягар. Та хай там як, а жилося мені що день, то гірше. Отож я невдовзі сам, своєю волею подався б геть, але мені не судилося вчинити таке самохіть. Поки я надумався, мене впрост викинуто з дому. Таки викинуто. Нагода ця трапилася Джерготунові, коли якось я лишивсь у кублі сам. Вони з матір’ю пішли разом на болото, до чорниць. Певне, він те надумав раніш, бо незабаром я почув, як він вертається сам, ревучи роз’юшено. Раз у раз він спинявся й бив себе в груди кулаком, як завжди робили чоловіки з нашого Плем’я, коли бували люті чи хотіли підігріти в собі лють. Я відразу збагнув, що буде мені непереливки, і, тремтячи, принишкнув у кублі. Джерготун діставсь до нашого дерева,— пригадую, це був дуб,— і подерся догори, без угаву горлаючи. Як я вже казав, наша мова була тоді дуже бідна, отож, ревучи на всякі лади, він силкувався сказати мені, що люто ненавидить мене і що хоче нарешті зробити мені кінець. Я не став чекати. В кублі він мене не знайшов: я вже був на ближчій поземій гілляці. Він туди за мною. Я далі й далі. Врешті я опинився серед тонких галузок і листя. Джерготун був боягуз, і ніяка лють, хоч би як він її підгарячав, не могла переважити його обережності. Він не насмілився пнутися далі за мною. Під його вагою тонке галуззя обломилося б, перше ніж він дістав би мене. Та цього йому й не треба було, і паскудник те добре знав. Ненависно, зловтішно оскірившись, блискаючи жорстокою кмітливістю в очицях-намистинках, він почав трусити гілляку, де я сидів на кінці, хапаючись за тонкі галузки, що одна по одній ламалися. Земля була футів за двадцять унизу. Що далі, то несамовитіше трусив він гілляку, вп’явшись у мене ненависним поглядом та шкірячи зуби. Кінця довелося чекати не довго. Всі чотири гілки, що за них я чіплявся, вломилися враз, і я полетів навзнаки додолу, дивлячись угору на вітчима, а обламані гілки все стискаючи в руках і ногах. На щастя, цього разу вепри не чатували на мене внизу, та ще я впав на густі пружні кущі. Звичайно на падінні мої сни уривалися. Нервовий струс бував досить міцний, щоб перекинути мене за тисячу сторіч, і я прокидався в своєму ліжечку, тремтячи, весь упрілий, і чув, як кує у вітальні дзигар із зозулею. Але цей сон я снив багато разів і ніколи не прокидався. Щоразу, вищачи, ламаючи кущі, летів я аж донизу й гепався об землю. Забившись, подряпавшись, я лежав нерухомо і скиглив. Крізь кущі над собою я бачив Джерготуна. З радощів він завивав якусь диявольську пісню, все розгойдуючи в такт їй гілляку. Я зразу притих, бо ж не був більш у своєму надійному кублі на дереві й знав, як небезпечно принаджувати голосним плачем усіляких хижаків. Пам’ятаю, що, виплакавшись тихенько, я ще хвильку бавився грою світла на мокрих від сліз віях, то заплющуючи, то ледь розплющуючи очі. Тоді почав обмацувати себе й виявив, що покалічивсь я, падаючи, не дуже. Подекуди обдер шкуру й вискуб шерсть. Із плеча стирчав гострий цурпалок, що встромився туди мало не на цаль, і дуже боліло праве стегно: я вдаривсь об землю саме ним. Але кінець кінцем то все були дрібниці. Кісток я не поламав, а тіло в первісної людини гоїлося швидко. Однак забивсь я таки добряче і цілий тиждень потім шкандибав через оте надвереджене стегно. Далі, в кущах лежачи, мене опанувало почуття, що тепер я сам-самотній і не маю де притулитись. Я поклав собі ніколи не вертатись до матері та Джерготуна. Піду ген-ген цим страшним лісом, знайду собі дерево до вподоби й улаштуюся на ньому. За їжу я не турбувався. Я знав, як її добувати. Уже мало не цілий рік мати не годувала мене, а тільки обороняла й на розум навчала. Поволі, тихесенько виповз я з кущів. Озирнувшись, побачив Джерготуна. Він усе завивав і трусив гілляку. Не скажу, щоб то було дуже приємне видовище. Я добре знав, як треба берегтись, і за тієї першої в моєму житті мандрівки був вельми обережний. Куди податись, про те я не дбав. На думці було тільки одне: втекти так далеко, щоб Джерготун не добувся до мене. Я вилізав на дерева й по кілька годин рухався горою, перестрибуючи з одного на друге й не спускаючись на землю. Але я не йшов увесь час у якому-небудь певному напрямі і взагалі йшов не весь час. Послідовності в моїй натурі, як і в натурі всього нашого Плем’я, не було. До того ж я був іще зовсім дитина й не раз спинявся та бавився дорогою. Пригоди свої в перші дні після втечі я пам’ятаю дуже невиразно. Моє друге «я» багато чого позабувало, зокрема про ті дні. І я не можу уривками своїх снів замостити прогалини в згадках між моєю втечею і тим днем, коли я дістався до печер. Пригадую, що кілька разів виходив я по деревах на галявини, злазив додолу й, весь тремтячи, біг щодуху. Пригадую, що були дощові дні й дні сонячні, отож я, напевне, блукав самотній довгенько. Найчастіше мені снилось, як я мерзну під дощем, як терплю голод та як його вгамовую. Дуже виразний був сон про те, як я ловив дрібних ящірок на кам’янистому лисому пагорку. Звісно, вони пороснули від мене на всі боки й поховалися під камінням. Проте декількох я таки зловив, перекидаючи каміняччя. З пагорка мене прогнали гадюки, що на пласкому камінні грілися проти сонця. Вони не нападали на мене, але вроджений страх перед ними був такий сильний, що я чкурнув звідти як опечений, немовби вони гналися за мною. Пам’ятаю, що я гриз гірку деревну кору й зелені горіхи з іще м’якою шкаралупою і молочним зерням. Також дуже виразно пригадую, як мені болів живіт, але від чого — чи від зелених горіхів, чи від ящірок,— не можу сказати. Одне тільки знаю: мені дуже пощастило, що дикі звірі не зжерли мене, поки я кілька годин корчився з різачки на землі.
 РОЗДІЛ V

 Нова картина раптом стала мені перед очі, коли я вийшов з лісу. Я опинився край величенького чистого простору. По один бік його здіймалось високе урвище, а по другий бік текла річка. Глинястий берег круто збігав до води, але подекуди, по яругах, видно було стежки. Сюди приходило пити воду Плем’я, що жило в печерах. Отак я випадково натрапив на головний осідок Плем’я. Це було, умовно кажучи, їхнє селище. Моя мати з Джерготуном та мною і ще кілька поодиноких родин жили, сказати б, на висілках. Ми так само належали до цього Плем’я, тільки мешкали віддалік. Не так щоб дуже далеко: я добирався до печер добрий тиждень, та коли б ішов навпростець, то дійшов би за годину. Як я вже казав, вийшовши з лісу, побачив я перед собою чистий простір, печери в урвищі і стежки, що збігали до води. А на луговині перед урвищем побачив багатьох своїх одноплемінців. Цілий тиждень блукав я лісом,— самотнє маленьке хлоп’я. За той час я не натрапляв нікого зі своєї породи й жив у постійному страхові й самотності. Тепер, побачивши подібних до себе, я не стямився з радощів і прожогом кинувся до них. І тоді сталася дивна річ. Хтось мене вгледів, і пролунав крик застороги. У сліпому жахові всі закричали й сипнули навтьоки. Перестрибували каміння, дерлися на урвище, залазили до печер, і за хвильку поховалися геть усі. Тільки одне маля жалісно квилило під кручею: в тій паніці за нього забуто. Та враз, зачувши те квиління, вискочила його мати. Мале кинулося до неї, міцно вчепилося за шерсть, і обоє вони щезли в печері. Я лишився сам. Гамірна галявина спустіла враз. Безпорадний і самотній, я сів і заплакав. Я нічого не розумів. Чому вони повтікали від мене? Згодом, познайомившися зі звичками Плем’я, я дізнався, в чому справа. Коли я раптом вихопився з лісу, вони подумали, що за мною женеться якийсь хижий звір. Кинувшись до них стрімголов, я сполохав їх. Сидячи і стежачи за печерами, я завважив, що й за мною стежать. Незабаром повистромлялися цікаві голови. Ще трохи згодом вони почали перегукуватися. Серед поспіху та метушні не всі потрапили до своїх печер. Деякі дітлахи поховалися до чужих. Матері не кликали дітей на ймення, бо до імен тоді ще не додумалися. Вони сердито й тривожно покрикували, і ті покрики зразу впізнавали їхні діти. Колись так само кликала мене моя мати. Я б упізнав її голос з-поміж тисячі, як і вона мій. Перегукування тяглося довгенько. Всі були занадто обачні й ще не важилися вилізти з печер і спуститися додолу. Нарешті один зважився. Йому судилося відіграти в моєму житті таку саму велику роль, яку він відігравав і в житті всього Плем’я. На сторінках мого оповідання він виступає під ім’ям Червоноока. Я назвав його так через те, що він мав завше запалені очі й червоні повіки й тому видавався страшенно лютий. Сама душа його була червона, кривава. З кожного погляду він був справжня потвора. Велетенський на зріст, він важив, либонь, фунтів сто сімдесят. Біль-того за нього я ніколи не бачив ні поміж нашим Плем’ям, ні поміж Деревинами, ні поміж Огневиками. Часом, читаючи в газетах про теперішніх боксерів чи борців, мені мимохіть спадає на думку, чи довго найдужчі з них змогли б вистояти проти нього. Боюся, що не довго. Своїми залізними пальцями він міг би схопити й видерти геть м’яз — скажімо, біцепс — із людської руки. Вдаривши навідліг кулаком, міг би розчерепити людині голову, немов яєчну шкаралупину, а копнувши в живіт ногою, чи, краще б мовити, своєю задньою рукою, випустив би їй тельбухи. Він здужав би скрутити будь-кому в’язи одною рукою або враз перекусити сонну артерію й шийні хребці. Він міг сидячи, не зводячись на ноги, враз перемахнути з двадцять футів. Увесь він був огидно волохатий. Ми всі пишалися, коли на тілі не було багато волосся. Він же був увесь покритий ним, і навіть вуха йому були волосисті. Шерсть не росла тільки під самими очима та на долонях і підошвах. Він був правдива потвора. Люто вищирені зуби й відвисла спідня губа дуже пасували до його страшних очей. Отакий був Червоноок. Вельми сторожко вилізши з печери, він спустився додолу й, не звертаючи на мене ніякісінької уваги, пішов на звідини. Ступав він, нахилившись уперед, і такі довгі були його руки, що за кожним кроком він зігнутими пальцями торкався землі, ніби підпираючись. Та хода напіврачки видавалася дуже незграбна, і він таки справді помагав собі йти руками. Зате як він умів бігати на всіх чотирьох! А ми, решта, бували надто незграбні саме як рачкували. Взагалі поміж нас не часто можна було спіткати таких, що ходили, підпираючись руками. То був атавізм, а Червоноок являв зразок іще виразнішого атавізму. Справді, ось що він був таке — атавізм. Ми якраз були в процесі переходу від життя на деревах до життя на землі. Той перехід тривав багато поколінь, і відповідним чином змінювалось як наше тіло, так і наші звички; Червоноок же ніби вернувся своєю подобою до давнішого та примітивнішого типу Деревиків. Народившись у нашому Плем’ї, він і жив з нами; але насправді він був атавістичний вирід, і його місце було не серед нас. Він вельми сторожко й моторно побігав по луці, пильно вдивляючись у просвітки між деревами й виглядаючи звіра, що, як усі гадали, чигав там на мене. А тим часом Плем’я, скупчившись у печерах, чекало. Нарешті він, очевидячки, переконався, що ніякої небезпеки немає. Ще пройшов стежкою до водопою, позирнув з кручі вниз, а тоді рушив назад. Я був йому просто на дорозі, але він мене не бачив, доки не наткнувсь. Тоді зненацька, мовчки, неймовірно спритно так клепонув мене по голові, що я відлетів на добрих дванадцять футів. Хоч той стусан забив мені памороки, проте я пам’ятаю, як заверещали та зареготали в печерах. О, то була знаменита розвага — принаймні за тих часів,— і Плем’я щиро тішилося. Отак Плем’я прийняло мене. Червоноок пішов собі далі, не дбаючи більше про мене, і я міг скиглити та хлипати досхочу. Кілька жінок обступили мене. Я зараз пізнав їх усіх. Торік мати водила мене в яри до ліщинників збирати горіхи, отоді я й бачив їх. Незабаром жінки розійшлися, і залишились тільки цікаві хлоп’ята. Вони взялися дрочити мене. Стоячи навколо, вони витикали мене пальцями, кривилися, штовхали й щипали. Наляканий, я довго терпів усе те, а тоді враз мене пойняла така шалена лють, що я кинувся й учепився зубами та пазурами в найзухвалішого з них. То був сам Клаповух. Я так назвав його через те, що він міг нашорошувати тільки одне вухо. Друге йому завжди звисало. Він якось ушкодив його м’язи й більше не міг ним ворушити. Ми зчепилися й почали битись, точнісінько як і тепер, буває, б’ються двоє малих хлоп’ят. Ми кусалися, чубились, лупцювали один одного й валяли додолу. Нарешті мені пощастило: я підбив його під себе в спосіб, що зветься півнельсоном, як я дізнався потім у коледжі. Це дало мені перевагу. Та недовго я тішився з неї. Він якось добрав способу зігнути одну ногу, чи то задню руку, і почав так дерти мене нею по животі, що мало тельбухів мені не випустив. Мимоволі я мусив трохи попустити, а тоді ми знову зчепилися. Він був, певне, на цілий рік старший за мене, але люті я мав куди більше, і врешті він кинувся тікати неогдядки. Я за ним — і погнав його луговиною, потім стежкою, що провадила до річки. Краще обізнаний з тією околицею, вій побіг понад водою, потім звернув другою стежкою вгору — і, перетявши луговину навкіс, щез у великій печері. Я й не стямився, як услід за ним пірнув кудись у темряву. Мені стало жаско. Доти я ніколи ще не бував у печері. Я заскімлив і заплакав. Клаповух заджерготів глузливо і, налетівши на мене в темряві, повалив додолу. Але стятися зі мною вдруге не наважився й дав драла. Тільки куди? Адже я заступав йому вихід із печери. Повз мене він не пробігав, а проте щез кудись. Я пильно прислухався, та не міг угадати, де він. Це мене спантеличило й зацікавило. Вийшовши з печери, я сів чекати. Він не виходив сюдою, цього я певен був. Минуло кілька хвилин, і ось він захихотів збоку. Знов я кинувся за ним, і знову він метнувся в печеру. Та цього разу я спинився на самому проході. Він не вибігав повз мене, проте за хвильку знову засміявся позаду, і я знову загнав його до печери. Так сталося ще кілька разів. Тоді я побіг услід за ним у печеру, але даремно шукав його там. Я не міг збагнути, кудою ж він утікає. Щоразу біг він у печеру, назад не вибігав і щоразу опинявся знадвору та сміявсь із мене. І так помалу наша бійка перейшла на гру в піжмурки. Так гралися ми мало не півдня з недовгими перервами і зовсім сприязнились у тій грі. Нарешті він кинув утікати від мене, і ми, обнявшись, сіли спочивати. А трохи згодом він викрив мені таємницю печери. Взявши за руку, повів углиб. Із тієї печери вузенька розколина провадила до другої, що нею ми й вийшли надвір. Тепер ми були вже справжні товариші. Коли хлоп’яки внизу зібралися дратувати мене, він кинувсь у бійку разом зі мною, і ми налетіли на них так шалено, що вони незабаром дали мені спокій. Клаповух обводив мене по всьому сельбищі, але оповісти мені про нього та про звичаї Плем’я міг небагато, бо йому на те бракувало слів. Проте він зміг мені багато що показати, і скоро я довідався про все, що потребував знати. Ми ходили з ним по луговині між урвищем та річкою й далі, до лісу. Там, на одній травистій галявині, ми нарвали й наїлися ликуватої дикої моркви. Тоді напились води з річки й пішли назад до печер. На стежці, що нею ми дерлися вгору, ми несподівано наскочили на Червоноока. Клаповух раптом сахнувся набік і припав до схилу. Я, певна річ, мимовільно зробив те саме, аж тоді озирнувся подивитись, чого вій злякався. Серединою стежки сунув Червоноок, грізно бликаючи запаленими очима. Я завважив, що всі дітлахи кидалися врозтіч від нього так само, як і ми, а дорослі, осторожливо дивлячись на нього, оступались йому з дороги. Увечері, ще навіть не смеркло, як луговина спустіла. Плем’я поховалося в печери. Клаповух повів мене спати. Ми подерлися вгору, вище за всі печери. Його печерки або радше розколини в урвиську зовсім не було видно знизу. Клаповух просунувся до неї, а слідом за ним і я,— насилу-насилу, бо війстя було вельми вузьке. Я опинився, сказати б, у кам’яній комірчині, не більшій як два фути заввишки, якихось чотири завдовжки й три завширшки. Щільно пригорнувшись один до одного, ми проспали там цілу ніч.
 РОЗДІЛ VI

 Як я згодом дізнався, ніхто з Плем’я не жив у великих печерах, надто з широким війстям. Тільки сміливіші з дітлахів наважувалися гратись там удень, але ночувати там ніхто не ночував. Для житла вибирали печери з вузьким пролазом, і що вужчий він був, то безпечніший від нападу диких звірів, які за тої доби день і ніч держали нас у страху. Першого ж ранку, прокинувшись у печері Клаповуха, я побачив, які переваги має вузький пролаз. Ще тільки-тільки розвидніло, як на луговину перед урвищем вийшов Гострозуб, старий тигр. Двоє з Плем’я, що вже були внизу, кинулися тікати. Не знаю, чи перелякались вони дуже, чи вже він їх зовсім доганяв, тільки замість лізти до якої-небудь розколини на кручі, вони метнулися до широкої печери, де ми гралися- з Клаповухом напередодні. Що трапилось там, важко сказати; можна тільки здогадуватися, що вони пролізли розколиною до другої печери; звір же, занадто великий, не міг просунутись туди. Голодний і лютий, він вийшов з печери тим самим ходом, яким і ввійшов. Очевидячки, вночі йому не пощастило в полюванні, й він сподівався поснідати кимсь із нас. Побачивши втікачів біля другої печери, він одним скоком опинився там. Вони, звісно, ту ж мить шмигнули знову до першої печери. Ще лютіший, вій, гарчачи, вискочив назад. Нагорі знявся пекельний галас. Ми повистромлялися з усіх розпадин, повилазили на прискалки й джерготали, верещали, репетували на всі лади, злісно викривляючись,— то так нам велів природний інстинкт. Люті мали ми не менше, ніж у тигра, тільки в нас вона поєднувалася з жахом. Пам’ятаю, що і я кричав та викривлявся, як усі, але робив те не просто за прикладом інших. Щось потужне з нутра моєї істоти примушувало мене. Волосся на мені настовбурчилося, і я увесь колотився з дикої, скаженої люті. Тигр далі кидався то в першу, то в другу печеру, але ті двоє, що там заховалися, рятувались від нього так само: перебігаючи розколиною то туди, то сюди. Тим часом розворушились усі ми нагорі. Щойно тигр вискакував назовні, на нього летів цілий град каміння. Спочатку ми тільки спихали його на звіра, а потім почали шпурляти з усієї сили. Те бомбардування відвернуло увагу тигрову на нас і ще дужче його розлютило. Він облишив тих двох у печері й подерся на кручу до нас, чіпляючись пазурами за каміння, що обсувалося під його вагою, й скажено ревучи. Загледівши те, всі до одного перелякано поховалися в печерах. Виткнувшися з нашої розколини, що була вище за всіх, я вже нікого не побачив, крім Гострозуба. Саме тоді він зірвався з кручі й покотився вниз. Я радісно закричав, і знову всі висипали з печер, знову загаласували, і каміння ще густішим градом полетіло на тигра. Звір геть сказився. Вій раз у раз стрибав і дерся на кручу; йому навіть пощастило було добратися до найнижчої розколини, але хоч як він намагався, та не міг просунутися в неї й знову покотився додолу. Щоразу, як він кидався на кручу, по нас прокочувалася хвиля жаху. Спершу майже всі ми ховались у своїх печерах, однак дехто важився залишитись і кидати на нього каміння. Під кінець ніхто вже не ховався, і всі бомбардували його. Ще ніколи такому могутньому звірові не доводилося зазнати такої цілковитої поразки. Пиху йому страшенно вражало те, що таке плохеньке, нікчемне поріддя перемудрило його. Він стояв унизу, задерши до нас голову, бив хвостом, ревів і клацав зубами на каменюки, що падали коло нього. Одного разу мені пощастило шпурнути каменя саме тоді, як він, задерши морду вгору, дивився на нас. Камінь улучив його якраз по пискові. Звір підскочив у повітря, гучно заревівши й занявчавши з болю й подиву. Він був переможений і знав те. Ніби згадавши про свою гідність, він повільно вийшов з-під граду кам’яного і, зупинившись посеред луговини, смутно її заздрісно подивився на нас. Йому, голодному, прикро було зрікатися здобичі. Стільки м’яса перед очима — загнаного в кут, але недосяжного! Бачивши його в такій притузі, ми всі гучно, глумливо реготали з нього. А звірі не люблять, як із них глузують. їх те дратує. Отож і наш регіт уразив Гострозуба. Заревівши, він повернувся й знову кинувся на кручу. Того нам і було треба. Баталія зійшла на гру, і ми щиро втішалися, засипаючи його камінням. Цим разом його атака була недовга. Він швидко повернувся до глузду — ба й наше каміння було гостре й било болюче. Я й досі виразно бачу, як він, відступивши, зупинився край лісу й озирнувся на нас. Одне око йому трохи не зовсім запливло; вій вищирив білі ікла, наїжив шерсть і скажено бив хвостом. Потужно заревівши востаннє, він щез між деревами. На кручі тоді знявся такий гвалт, що й сказати не можна. Ми всі висипали з дір, усі разом шварготіли, бігали, розглядали сліди кігтів на м’якому лупаку. Ті двоє, що їх заскочив тигр у подвійній печері, вийшли з свого захистку вельми горді. Ми обступили їх і в подиві й захваті дивились на них. Один із них був ще зовсім підліток. Його мати несподівано пропхалась наперед і люто накинулась на сина. Вона клепала його по щоках, скубла за чуприну й весь час пронизливо репетувала, мов який біс. Дебела волохата жінка, вона дала йому добрячого прочухана на превелику втіху всьому Плем’ю. Ми реготали так, що мусили триматись один за одного, або ж качалися по землі. Невважаючи на те, що жили під гнітом вічного страху, ми були дуже смішливі й мали виразне почуття гумору. Наша веселість, нестримана й щира, була правдиво гаргантюанська. У нас ніщо не робилось наполовину. Бачивши щось смішне, ми сміялися, аж корчились, смішні ж були для нас навіть найзвичайніші й найбрутальніші речі. О, ми були великі сміхуни, можу запевнити вас. Як ми повелися з Гострозубом, так само велися ми й з іншими звірами, що часом уганялись до нашого сельбища. Нашими стежками та водопоями ми користалися самі, доїдаючи прикро кожному звірові, що вдирався чи заблукував на наш терен. Навіть найкровожернішим хижакам ми так дошкуляли, що вони давали спокій нашому сельбищу. Звісно, ми були далеко не такі дужі й сміливі, як вони, ми були боягузливі й хитрі, але тільки завдяки тій боягузливості, полохливості та хитрості й могли ми існувати в жорстокому ворожому оточенні Молодого Світу. Як я вже казав, Клаповух був, либонь, на рік старший за мене. Він не міг мені розказати, як жив раніше. Я вважав його за сироту, бо ніколи не бачив його матері. А батьки в ту добу взагалі не багато важили в житті дітей. Шлюб тоді був ще зовсім у зародку. Подружні пари раз у раз І сварились і розходилися. Теперішні люди роблять це за законом, ми ж законів не мали, а жили тільки за звичаями. Шлюбні ж звичаї в нас були досить безладні. Проте, як ви побачите далі з мого оповідання, в нас уже зароджувалась ідея одношлюбності, яка згодом, розвинувшись, і зміцнила ті племена, що її додержували. Вже й тоді, коли я народився, кілька пар жило окремо на деревах поблизу мого матернього кубла. Життя в сельбищі не дуже сприяло моногамії, і, мабуть, якраз через це ті пари відокремилися й жили осібно, жили вкупі по багато років уряд. Звісно, коли одне вмирало чи трапляло до пазурів хижого звіра, тоді друге завше знаходило собі когось іншого до пари. Одна річ вельми бентежила мене першими днями, коли я оселився з Плем’ям: над усіма панував якийсь безіменний, невимовний жах, що ніби йшов з одного боку, з північного сходу. Все Плем’я боялося тої сторони й йшло наче в постійному страху перед нею. Кожне позирало гуди частіше й тривожніше, ніж будь-куди інде. Одного разу ми з Клаповухом подались у той бік по дику моркву, що саме тієї пори була найсмачніша. Мій товариш ураз став незвичайно сторожкий і боязкий. Він волів І їсти чи стару тверду моркву, чи молоденьку, ще глизяву, і ніяк не важився зайти трохи далі, де багато було соковитої, смачної і де її ще не збирано. Коли ж я пішов гуди, | він розсердився й налаяв мене. Він дав мені на здогад, що там, у тій стороні, чигає якась страшенна небезпека, але яка саме, не міг пояснити, бо йому бракло слів. Поки він лаявся й белькотав щось незрозуміле, я наївся досхочу моркви, але весь час мався на бачності, хоч і не було ніякої видимої небезпеки. Я виміряв оком відстань до найближчого дерева й знав, що завше встигну добігти до цього захистку, якщо вигулькне з хащі Рудий, чи Гострозуб, чи ще який звір. Одного пізнього вечора на сельбищі зчинився великий ! переполох. Усіх до одного пойняв якийсь нез’ясовний жах. Плем’я обліпило кручу, і всі дивилися та показували руками на північний схід. Я не знав, у чому річ, проте хутко видряпався до свого власного захистку — нашої печерки — і аж тоді озирнувся. Далеко на північному сході, за річкою, здіймався стовп диму. То було для мене щось зовсім не знане. Зроду-віку не бачив я такого величезного звіра. Думаючи, що то якийсь дивовижний гад, я пильно стежив, як він підносить угору над лісом свою голову, коливаючи нею туди й сюди. Та незабаром з поведінки Плем’я я здогадався, що дим сам із себе не був небезпечний. Усі боялись його лишень як ознаки чогось іншого; але що воно було таке, я не міг збагнути, а вони не могли мені пояснити. Та скоро я мав про те дізнатися — дізнатися, одо воно куди страшніше за Рудого, за Гострозуба й навіть за гадюк, хоча в цілому світі начебто не було нічого над них страшнішого.
 РОЗДІЛ VII

 Був у Плем’ї ще один підросток, що жив самотньо,— Щербань. Його мати жила тут-таки в печерах. Коли в неї народилося ще двоє дітей, вона випхала його геть, щоб сам за себе дбав. Кілька днів ми спостерігали, як воно діялось, і насміялися з того немало. Щербаневі не хотілось кидати печери: щойно його мати виходила геть, він скрадався туди знов. Повернувшись додому й знайшовши його там, вона сатаніла — на превелику нам утіху. Звичайно мало не пів-плем’я захоплено чекало таких хвилин. Зразу з печери чути було крики та лайку, потім ляпаси й скигління Щербаня. Тоді починали гвалтувати й менші діти. Кінець кінцем, немов вивержений із мініатюрного вулкана, надвір вилітав сам Щербань. За кілька днів його вигнано було вже остаточно. Мало не півгодини він плакав, сидячи сам серед луговини, потім прийшов до нас із Клаповухом і залишився в нас. Печерка була маленька, але ми потіснились, і місця знайшлося всім. Я не пам’ятаю, щоб він ночував з нами більше, як одну ніч. Отже, виходить, що жахлива пригода скоїлася саме другого дня. Вранці ми понаїдались досхочу моркви й почали гратись. Десь опівдні, захопившися грою і забувши про всякі страхи, ми позалазили на високі дерева далеко в лісовій гущині. Я й досі не розумію, що сталося з Клаповухом, куди він заподів свою звичайну обачність. Очевидячки, захопився грою. І не диво, як згадати, ідо то була за гра. Ми гралися у квача, тільки не на землі, а на деревах. Перестрибувати десять-п'ятнадцять футів від гілки до гілки або плигати додолу з височини двадцяти чи двадцяти п’яти футів була для нас абищиця. Справді, й сказати страшно, з якої височини ми сплигували. Зростаючи та важчаючи, ми ставали обережніші, але підлітками, коли тіло ще гнучке та пружне, ми хтозна-що могли витівати. Щербань був напрочуд сміливий і моторний. Він бував «квачем» куди рідше за нас обох і витівав таке, що ні Клаповух, ні я не могли того зробити чи, сказати правду, не важилися. Коли «квачами» були я або Клаповух, він утікав на кінець високої гілки на одному дереві, звідки до землі було не менше, як сімдесят футів, і нічого нижче, за що вхопитись. Але футів на п’ятнадцять убік і футів на двадцять нижче тяглась груба гілляка другого дерева. Коли ми дерлись туди, де сидів Щербань, він, повернувшись до нас лицем, починав розгойдувати свою гілку. Звісно, це заважало нам посуватися далі, та то ще не все. Він гойдав гілку що далі, то дужче, і вже як ми мали «заквацяти» його, задки зіскакував з неї. Розгойдана гілка високо підкидала його, немов справжній трамплін. Повернувшись у повітрі лицем до тої другої гілки, що була нижче, він хапався за неї. Під його вагою вона згиналася, зловісно тріщала часом, але не ламалась, і він визирав на пас із листя, шкірячись переможно. Востаннє Щербань утяв свою штуку, коли «квачем» був я. Він сидів на кінці гілки й розгойдував її, а я повільно повз до нього. Враз пролунав тихий застережливий вигук Клаповуха. Я глянув униз. Він сидів на дереві, у великій розсошині, й тулився до стовбура. Інстинктивно прищуливсь і я на своїй грубій гілляці. Щербань кинув розгойдувати її, але гілка ще сама гойдалась, шелестячи листям, і він підносивсь та падав на ній. Долі тріснула суха галузочка,— і тоді я вперше побачив Огневика. Він ішов нечутно, скрадаючись, і пильно вдивлявся в дерево. Першої хвилини мені здалося, що це дикий звір, бо на плечах йому й навколо стану висіло пошарпане ведмеже хутро, але незабаром розгледів я руки, ноги й риси обличчя. Він мало чим різнився від нашої породи, тільки не такий був волосистий, та й ноги менше скидалися на руки, ніж у пас. Пізніше дізнався я, що все його плем’я було менш пелехате проти нашого, як і ми проти Деревиків. Дивлячись на нього, я несподівано подумав, що це, власне, і є оте страшне на північному сході, що про нього сповіщав таємничий дим. Я трохи розгубився. На вигляд нічого жахливого в ньому не було. Хіба можна було дорівняти його до Червоноока й до ще багатьох наших дужих чоловіків? Він був старий, зморшкуватий, із зовсім сивим заростом на лиці, до того ще дуже кульгав. Безперечно, він бігав і лазив на деревах гірше, ніж ми, і куди йому було нас ізловити! Але він мав у руці те, чого я досі ніколи не бачив,— лук і стріли. Тоді я не розумів, що то таке, та й звідки ж міг би я знати, що в тому зігнутому патику таїлася сама смерть. А Клаповух знав про це. Очевидячки, він ще раніше бачив Огневиків, і їхні звичаї були почасти знайомі йому. Коли Огневик загледів його й почав обходити дерево, Клаповух теж закружляв навколо стовбура, ховаючись за ним. Нараз Огневик обернувсь і зайшов з другого боку. Клаповух зараз і собі сахнувся назад, але, заскочений зненацька, ще не встиг заховатися за стовбур, як лук задзвенів і в повітря знялася стріла. Вона пролетіла повз Клаповуха, ледь зачепила сук і впала на землю. У захваті я загуцав на своєму високому сідалі. Нова гра! Огневик шпурляв щось у Клаповуха, так само, як і ми часом перекидалися чим-небудь. Гра тривала ще кілька часу, лише Клаповух більше не висовувався, і Огневик незабаром дав йому спокій. Я низько перехилився зі своєї гілки й заджерготів до нього. Мені кортіло погратися з ним. Нехай він шпурне і в мене отією штукою. Він, звичайно, побачив мене, але всю свою увагу звернув на Щербаня, що мимохіть гойдався й далі на своїй гілці. У повітря шугнула нова стріла. Цього разу вона добре влучила. Щербань заголосив з болю й жаху, Ні, тут щось було не так... Мені зразу перехотілося гратись. Затремтівши весь і скоцюрбившись, я знову щільно прилип до своєї гілки. Угору полетіла друга й третя стріла. Прошелестівши листям і окресливши дугу в повітрі, ВОШІ попадали на землю. Огневик знову натяг лука і, ступивши кілька кроків убік, став на нове місце. Тетівка задзвеніла, й стріла прошила повітря. Жахливо зойкнувши, Щербань упав з гілки, Його тіло, мов клубок із рук та ніг, перекидаючись у повітрі, полетіло додолу. Я встиг тільки побачити, що в грудях йому стриміла стріла. З сімдесятифутової височини гупнув він об землю. Чути було, як хряснули його кістки. Тіло на мить підскочило й знов упало. Але він був ще живий, совався, корчився й дряпав землю руками й ногами. Схопивши каменя, Огневик кинувся до нього й чимдуж ударив по голові... і більше я нічого не пам’ятаю. Змалку мені не раз снився такий сон, але завжди уривався на цьому. З переляканим криком я прокидався — і майже щоразу бачив над собою матір і няньку. Вони обидві схилялися над моїм ліжечком, самі стривожені, пестливо гладили мене по голові й, заспокоюючи, казали, що вони тут і що боятись нема чого. Дальший мій поряду сон завжди починався з того, що ми з Клаповухом удвох утікали лісом. Огневика, Щербаня й дерева, що на ньому скоїлась трагедія, вже не було. Перейняті жахом, ми обережно скрадались по деревах. У правій нозі відчував я пекучий біль. Пробивши наскрізь литку, в ній стирчала Огневикова стріла. Вона не тільки мучила мене, але й заважала рухатися. Я почав відставати від Клаповуха, й щораз більше. Утративши всяку надію збігти з ним, я спинився й зіщуливсь у безпечній розсошині грубого дерева. Він уже був далеко спереду. Я гукнув до нього — дуже жалісно, як пригадую. Він спинився й озирнувся. Потім вернувся до мене і, діставшись до моєї розсохи, обдививсь мені ногу. Він спробував був витягти стрілу, але нічого не виходило: кістяний площин був зазублений, а хвіст — із пір’ям. Отож мені так нестерпно боліло, що я не дав тягти. Часину ми обидва сиділи зіщулившись у розсошині. Клаповух дуже нервувався і, щохвилини полохливо роздивляючись на всі боки, квапився бігти далі, а я тихенько скімлив. Він страшенно боявся, проте, невважаючи на весь свій ляк, не хотів покинути мене. По-моєму, то вже була далека призвістки тої самопожертви й товариськості, що допомогла людині стати наймогутнішою серед усіх тварин. Ще раз Клаповух спробував витягти стрілу, але я розсердився й не дав. Тоді він нахилився й почав зубами перегризати її, держачи стрілу твердо обома руками, щоб не ятрити рани, а я щосили вчепився в нього. Я часто міркую про цю сценку з далечі віків, коли ми обидва, ще підлітки, сиділи на дереві і один, перемагаючи свій страх і борючись з інстинктовим себелюбним пориванням утекти, рятував другого з біди. Переді мною постає все те, що провіщала та сценка. Я бачу величні постаті Дамона й Піфія^[2], рятувальні загони й сестер-жалібниць червоного хреста, мучеників і споборників безнадійної справи, бачу отця Дамієна^[3], і самого Христа, й усіх великих людей землі, що їхня душевна велич може походити ще від Клаповуха, Зубаня й багатьох інших незнаних насельників Молодого Світу. Коли нарешті Клаповухові пощастило відгризти площина, стріла витяглася вже легко. Я рушив був з місця, але цього разу він сам спинив мене. З моєї рани цебеніла кров. Очевидячки було порвано якісь величенькі жили. Діставшись до кінця гілки, Клаповух нарвав повну жменю зеленого листя і, вернувшись до мене, запхав ним рану. Це помоглося. Кров затамувалась, і ми обидва щасливо добулися до наших безпечних печер.
 РОЗДІЛ VIII

 Як виразно постає мені на думці перша зима після того, як я покинув «дім»! Скільки разів у сні трусився я з холоду, тулячись до Клаповуха й обнявшись із ним руками й ногами, обидва посинілі, цокотячи зубами! Найгірше брало нас холодом проти ранку. Тими досвітніми годинами ми майже зовсім не спали. Закляклі й нещасні, лежали ми, згорнувшись клубком, і чекали нетерпляче на сонце, щоб відігрітися. На світанні, коли ми нарешті вилазили з нашої печери, під ногами нам хрупотіла замерзла земля. А одного ранку ми навіть побачили, що тиха вода в затоці річки, де був наш водопій, узялася кригою. Та й буча ж збилася тоді! Старий Маслак, найстаріший у нашому Плем’ї, і гой зроду не бачив такого. Я й досі пам’ятаю жалісний, розгублений вираз, що з’явився йому на очах, як він розглядав кригу. Такий вираз завше бував у наших очах, коли ми чогось не розуміли або як нас щось невиразно муляло чи поривало. Навіть Червоноок, розглядаючи лід, понуро й жалісно скрививсь, а тоді втупився через річку, на північний схід, ніби ця пригода з водою якось пов’язувалась у голові в нього з Огневиками. Але ми бачили лід тільки одного того ранку. Другої такої холодної зими більше ми ні разу не зазнали. Я принаймні не пам’ятаю такої й гадаю, що вона була тільки провісницею незліченних холодних зим, які настали згодом, коли крижаний покрив з холодної півночі поволі простелився далеко по землі. Але ми того покриву ще не побачили. Мабуть, іще багато поколінь минуло, поки нашим нащадкам довелось або змандрувати далі на південь, або принатуритись до умов, що так гостро змінилися. Жили ми як прийдеться. Рідко траплялося, щоб ми намітили щось й обміркували наперед, а ще рідше — щоб потім те виконали. Ми їли, як були голодні, пили, як хотілось пити, уникали наших хижих ворогів, а на ніч шукали захистку в печерах. Решта життя була для нас гра й розвага. Звеселялися ми дуже легко, бо були цікаві до всього, великі пустуни та витівники. Поважності в нас годі було шукати, поважніли ми хіба під час небезпеки або коли гнівалися, але за першу ми швидко забували, що ж до гніву, то він так само швидко минався. Ані логічності, ані послідовності в нас не було, як не було й витривалості, щоб дійти певної мети; щодо цього Огневики далеко випереджали нас. Вони якраз посідали всі ті прикмети, що їх так дуже бракувало нам. Проте іноді — особливо в царині емоцій — ми були здатні на велику сталість. Вірність деяких подружжів, що про неї я вже згадував, можна, звісно, пояснити звичкою, але цим не дається пояснити ані мого тривалого потягу до Прудкої, ані незгасної нашої ворожнечі з Червонооком. Тепер, коли я оглядаюсь на ті давні часи й на тодішнє наше життя, мене аж жаль бере на ту нашу непослідовність та недотепність. Пам’ятаю, одного разу знайшов я половинку розбитого гарбуза, повну дощової води. Вона була солодка, і я її випив. Я навіть узяв гарбуза з собою до річки, зачерпнув знов води, трохи випив, решту вилив на Клаповуха, а гарбуза покинув. Тоді мені й на думку не спало, що краще було б налити його водою та занести в печеру, бо ночами я дуже часто знемагав на спрагу, надто наївшися дикої цибулі чи жерухи. Збігати ж напитись до річки вночі ніхто з нас не важився. Іншого разу я знайшов другого гарбуза, старого й зовсім висохлого. Насіння так і торохтіло в ньому. Я довго бавився ним. Але для мене він був лишень цікавою цяцькою, а трохи згодом у всього нашого Плем’я повелося набирати в гарбузи воду, й честь цього винаходу належала не мені, а старому Маслакові. Треба, правда, сказати, що то, либонь, стареча неміч його примусила. Та хай там як, а він перший з-поміж нас додумався до того, що можна в цих гарбузах запасати воду. Він жив із своїм сином Безволосим, котрий дав йому притулок у своїй печері. Ми часто бачили на водопої, як старий набирає воду в свого гарбуза й потім обережно, повагом несе його до себе. А здатність до наслідування була в нас дуже розвинена. Перше один, потім другий, третій, а згодом і всі почали використовувати гарбузи для води,— так у нас і повелося це. Траплялося, що старий Маслак, нездужаючи, не міг вийти з печери. Тоді воду приносив йому Безволосий, а трохи згодом він поставив це за обов’язок уже своєму синові, Вислогубові. Закінчилося ж усе на тому, що хлопець носив воду дідові навіть і тоді, коли той видужав. Незабаром чоловіки наші взагалі перестали носити воду — хіба з якої виняткової нагоди,— склавши те діло на жінок та більших дітей. Ми з Клаповухом були обидва самотні й ні від кого не залежали. Коли ми носили воду, то тільки для себе, а тому часто дражнили молодих водоносів, як їх відривали від гри й гнали з гарбузами по воду. Поступ наш був дуже повільний. Ми гралися ціле життя, навіть дорослі, зовсім як діти. Ми грались, як жодна тварина не грається. Усе, що ми знали,— а того було дуже небагато,— ми дізнавалися, граючись, бувши цікаві й спостережливі. Єдиний великий винахід, що його зроблено за весь час мого життя з Плем’ям,— це було вживання гарбузів. Спочатку, наслідуючи Маслака, ми запасали в них тільки воду. Але одного разу котрась із жінок, не пам’ятаю котра саме, назбирала в гарбуза чорниць і занесла до себе в печеру. Минуло небагато часу, і всі жінки почали носити в гарбузах ягоди, горіхи,, коріння. Зародившись, ідея неминуче мусила розвиватися. Дальший ступінь, у своєму розвитку вона завдячувала тим самим жінкам. Може, в якоїсь був замалий гарбузик, а може, вона й зовсім забула його взяти, але, так чи сяк, вона склала докупи два великих листи, позішпилювала краї тоненькими ломачками й принесла додому більше чорниць, ніж би в щонайбільшому гарбузі. На тому ми спинилися й далі не пішли. За всі ті роки, що я прожив із своїм Плем’ям, ми нічого не вигадали більше в цьому напрямі. Нікому ніколи не спало на думку, наприклад, що з вербової памолоді можна сплести кошик. Деколи хто-небудь із наших уже зв’язував цупкою лозою оберемки гілок та папороті, щоб занести в печеру собі на постіль. Та минуло б, мабуть, десять або й двадцять поколінь, поки б ми навчилися плести кошики. Немає сумніву, що, навчившися сплітати лозини, люди неминуче мусили ступити й дальший крок — ткати одіж. А вже як тіло прикрите, починає розвиватись і соромливість. То вже була нова рушійна сила в поступі Молодого Світу. Але ми її ще не мали. Ми тільки-но вирушили шляхом поступу й за одне покоління не могли ввійти далеко. Ми не знали ніякої зброї, не знали вогню, наша мова тільки зароджувалась, а писемність була ще в такій безвісті віків, що й подумати страшно. Тим часом наш розвиток ішов шляхом несподіванок і випадковостей. Раз я й сам був на порозі великого відкриття, і, якби не зажерливість Клаповуха, то мені, мабуть, пощастило б освоїти першого дикого собаку, тобто зробити те, чого ще не дійшли навіть Огневики, що жили на північний схід від нас. У них собак не було; я те знаю з власних спостережень. Але треба розповісти поряду, як усе було і як ненаїдність Клаповуха зупинила наш розвиток, може, на кілька поколінь. На захід від наших печер була велика драговина, а на південь простягайся довгою стягою невисокі скелясті пагорби. Ми заходили туди дуже зрідка, і то з двох причин: по-перше, там не було нічого їстівного для нас, а по-друге — сила хижих звірів кублилась поміж скелями. Проте ми з Клаповухом якось забилися туди. Звичайно, ми б не зважилися на те, якби нам не закортіло подражнитися з тигром. Не смійтесь, то був сам Гострозуб, але ми нічим не ризикували. Ми надибали його в лісі випадково рано-вранці. З дерев, з безпечної височини ми джерготали до нього, виявляючи йому свою ненависть і зневагу. Перестрибуючи з гілки на гілку, з дерева на дерево, гналися ми за ним і, зчиняючи пекельний галас, перестерігали лісових мешканців, що Гострозуб поблизу. Все полювання йому було зіпсовано, і він сказився геть. Він рикав, бив себе хвостом по боках, часом спинявся й стояв нерухомий, утопивши в нас очі, ніби міркуючи, як добутися до нас. А ми сміялися й шпурляли в нього вламане павіття. Таке цькування було в Плем’ї улюбленою розвагою. Часом мало не половина Плем’я гналася за тигром чи левом, що зважувався вийти на полювання вдень. То була наша помста, бо чимало з нас, захоплених зненацька, потрапляло в черево чи до того, чи до другого. Беручи цих хижаків на тортури сорому та безсилої люті, ми привчали їх уникати наших теренів. До того ж це була така цікава й утішна гра. Ми з Клаповухом гнали Гострозуба мало не три милі. Нарешті, рятуючись від нашого глузування, він підібгав хвоста й помчав лісом, як той побитий собака. Ми силкувалися якомога не відстати від нього, але як добулися до узлісся, він уже здавався лишень темною цяткою в далечині. Не знаю, що нас підштовхнуло, хіба цікавість. Погравшись часину на узліссі, ми з Клаповухом несподівано розхрабрувались і духом перемахнули до скель; правда, від лісу відступили недалеко — яку-небудь сотню ярдів. Зайшовши за гострий ріг скелі — ми посувалися дуже повагом, не певні того, що могло чекати на нас там,— і натрапили ми на трьох цуценят, що гралися на сонечку. Вони нас не бачили, і ми якусь хвильку їх спостерігали. То були дикі собачата. Поблизу в скелі видніла позема розколина. Напевно, там було їхнє кубло, де мати покинула їх і звідки вони свавільно повилазили. Юне життя, що буяло в них,— те саме, що вигнало нас із Клаповухом сюди на узлісся, вигнало й їх із кубла бавитись на сонечку. Звичайно, їм би хіба ж так натрусилось, коли б оце мати їх застала. Але замість матері застукали їх ми з Клаповухом. Він зиркнув на мене, і ми мовчки кинулись до них. Лігво було єдине місце, де цуценята могли врятуватись, але ми заступили їм стежку. Одно з них шмигнуло просто мені між ноги. Я притиснув його і схопив. Воно вгородило мені в руку свої гострі зубенята. З несподіванки й болю я випустив його. Ту ж мить воно чкурнуло в лігво. Клаповух, що тим часом вовтузився з другим, скинув на мене грізними очима й заджерготів, що я, мовляв, дурень і вахло. Я, засоромившись і разом набравшись духу, схопив останнє цуценя за хвіст. Воно теж куснуло мене, але я не випустив його й перехопив другою рукою за карк. Посідавши на землю, ми підняли свою здобич проти себе й стали, сміючись, розглядати її. Цуценята гарчали, дзявкали, скавуліли. Та раптом Клаповух жахнувся, ніби щось йому причулося. Ми злякано перезирнулись, усвідомивши враз, у якій ми небезпеці. Ніщо не може так розлютити диких звірів, ні від чого ВОШІ так не сатаніють, як коли займати їхніх малят. Цуценята, що ми їх половили і що так галасували, належали дикій собаці. Ми були з цією породою знайомі. Вони бігали зграями, наганяючи жаху всім травоїдним звірам, завжди назирці за чередами й табунами, і загризали малих, старих та кволих. Не раз і ми самі мусили рятуватись від них. Мені якось довелося бачити, як вони гналися за жінкою з нашого Плем’я. Наздогнали вони її вже в лісі, й коли б вона не виморилась, бігши, то вилізла б на дерево і, звичайно, врятувалася. А так, знесилена, вона зірвалась і впала на землю, де вони швидко порішили її. Мить лише дивились ми один на одного, потім разом схопилися й, не випускаючи з рук здобичі, помчали геть до лісу. Там, позалазивши на високе дерево й почувши себе безпечними, ми сіли й почали знову розглядати своїх бранців та реготати з щирого серця. Ми були дуже сміхотливі, як бачите, і сміялися з кожної нагоди. Далі перед нами постало вельми важке завдання. Треба було занести цуценят до нашої печери. Перестрибуючи з дерева на дерево, ми не могли чіплятися руками, бо тримали ними наших звірят, що борсалися й видирались. Спробували були бігти по землі, але огидна гієна, за нами погнавшись, примусила нас знову пнутися на дерева. О, то була кмітлива тварюка. Клаповухові шибнула чудова думка. Згадавши, як ми приносили до печери оберемки зеленого гілля на постіль, він зірвав витку стеблину, одним кінцем зв’язав цуценяті лапи, другий замотав собі круг шиї й закинув цуценя собі на спину. Тепер руки й ноги були йому вільні. Увесь сяючи, він не став чекати, поки й я позв’язую лапи своєму цуценяті, а кинувся наперед. Але вийшло зовсім не те, чого вій сподівався. Цуценя не довго лежало на Клаповуховій спині. Помаленьку з’їхало воно йому на бік, а потім і наперед. Зуби йому не були зв’язані, й воно, скориставшися з нагоди, в’їлося Клаповухові в м’який, нічим не захищений живіт. Мій товариш зойкнув і, може, впав би навіть додолу, коли б не вхопився зопалу обома руками за гілля. Стеблина, обмотана йому круг шиї, урвалась, і цуценя зі зв’язаними лапами полетіло додолу. Гієна дочекалася свого обіду. З досади та злості Клаповух заходився псячити її а тоді рушив деревами далі, вже без ноші. Коли б мене спитали, я не міг би пояснити, навіщо, власне, тяг я своє цуценя до печери: просто мені хотілося цього, і я його ніс. Я скористав з вигадки Клаповуха, але зв’язав цуценяті не тільки лапи, а й писок, просунувши між щелепи цурпалочок. Врешті я допер його додому. Певне, в мене було більше завзятості, ніж у пересічного мого одноплемінця, а то б я був кинув його. Як я разом з ним дерся кручею до себе, навколо всі глузували з мене, але я на те не зважав. І не марно я трудив себе: цуценя таки опинилося в печері. То була забавка, якої ще ніхто в нас ніколи не мав. Було воно дуже тямке. Так, наприклад, як я грався з ним, воно раз куснуло мене. Я нам’яв йому вуха, і по тому воно довго вже не опитувалось кусатись. Я щиро прихилився до мого цуценятка. То взагалі була прикметна риса нашого Плем’я, що нас тягло до всього нового, незнаного; а цуценя якраз було для мене такою новиною. Побачивши, що воно не хоче їсти овочів та зеленини, я став ловити йому птахів, вивірок, кролят. (Наше Плем’я не гребувало й рослинним, і м’ясним харчем, і ми добре вміли ловити дрібну дичину). Цуценя, ївши м’ясо, росло й гладшало. Скільки можу я уявити, воно жило зі мною більш як тиждень. Та одного разу, повернувшись до печери з гніздом тільки-но вилуплених фазанят, я побачив, що Клаповух, забивши цуценя, саме заходився його поїдати. Мовчки накинувсь я на товариша, і в тісній печері ми вчепились один в одного й зубами й пазурами. Цією бійкою закінчилась одна з найперших спроб освоїти дикого собаку. Ми билися довго, скублися, дряпались, кусалися; потому похмуро розійшлись. А трохи згодом удвох ізжерли цуценя. Сирове? Авжеж. Вогню ми тоді не знали. Таємниця, як варити їжу, ще була захована в туго звитому сувої майбутнього.
 РОЗДІЛ IX

 Червоноок був атавізмом, гострим дисонансом у нашому Плем’ї. Примітивніший за будь-кого з нас, він був серед нас зовсім чужий, але й ми ще були такі примітивні, що не вміли якось умовлятися між собою, аби гуртом чи то вбити його, чи то прогнати геть. Хоч які ми ще були дикі й незгуртовані, та він усе яг був аж занадто дикий, аби жити з нами. Усі його вчинки сходили на те, щоб заподіяти Плем’ю якусь шкоду. Створюючи його, природа ніби вернулась до більш раннього взірця, й місце йому було серед Деревиків, а не серед нас, бо ми вже стояли на стежці перетворення в людей. Жорстокість його була страхітлива, навіть як на ті жорстокі часи. Він просто мордував своїх жінок — не те що він мав їх кілька зразу, але вони в нього часто мінялися. Ніяка жінка не могла б із ним ужити; і все ж вони з ним жили - - з примусу. Перечити йому годі було. Ніхто в нашому Плем’ї не був такий дужий, щоб міг вистояти проти нього. Мені часто сниться одне тихе надвечір’я. До луговини перед печерами з усіх усюд сходяться наші: і з болота, де сила ягід, і з водопою, і з галявин, де росте морква. Йдуть хутко. Загаюватись не можна. Насувається темрява, світ перейде під владу хижих, кровожерних звірів, і предтечі людини мусять, тремтячи, ховатися по печерах. Декілька хвилин ми ще барились унизу й не лізли до печер. Натовкшись та набігавшись за день, ми надвечір попринишкали. Навіть малі дітлахи, завжди охочі до витівок і гри, вовтузилися не дуже завзято. Вітер, що вдень подував з заходу, вщух; сонце сідало, й тіні довшали. Коли це до нас несподівано долинули дикі розпачливі зойки з печери Червоноока й почулися глухі вдари. Він бив свою жінку. На луговині враз залягла нашорошена, злякана тиша. Вдари й зойки не вщухали, і ми з безпорадної люті шалено заджерготіли. Наше обурення було дуже велике, але ще більший був страх перед Червонооком. Помалу вдари стихли, завмер приглушений стогін. А ми все джерготіли. Журний присмерк обгортав Плем’я. Нас бавило все, хоч би що де сталось, але ми ніколи не сміялися, коли Червоноок бив свою жінку. Ми занадто добре знали, що то була за трагедія. Не раз уранці на каміняччі під кручею бачили ми мертве тіло: коли жінка вмирала від його побою, він звичайно викидав її труп геть із своєї печери, не турбуючись ховати його й полишаючи робити це тому, хто хоче. Щоб труп не отруював повітря нашого оселиська, ми самі завжди скидали його в річку, нижче за те місце, де пили воду. Червоноок не тільки вбивав своїх жінок, а й добував їх через убивство. Коли йому треба було жінки і йому припадала до вподоби така, що мала вже чоловіка, то він простісінько вбивав його. Два чи три рази я сам був свідком того, і все Плем’я знало про такі вбивства, але дати припин не могло. У нас не існувало ніякої, сказати б, форми врядування, були тільки деякі заведені звичаї. Той, хто ламав їх, зазнавав нашого гніву. Того, наприклад, хто зважився б запаскудити наш водопій, провчив би кожен, хто б те побачив. А тому, хто збивав фальшиву тривогу, добряче перепадало від нас усіх. Але Червоноок брутально топтав наші звичаї, і ми так його боялися, що були навіть гуртом нездатні скарати його. Шостої зими, що я жив з Клаповухом, ми почали помічати, що дуже за цей час виросли. Нам із самого початку нелегко було впихатися вузеньким пролазом до нашої печери; але такий вузенький пролаз мав і переваги. Ніхто дорослий не міг оселитись у нашій печері, а тому ніхто й не пробував заграбувати її від нас, хоч і була вона знадна: вище за всі на кручі, найбезпечніша, а взимку найтепліша, бо маленька. Щоб показати вам, на якому низькому ступені стояв тоді наш розумовий розвиток, доволі сказати, що не було нічого простішого, як, витуривши нас із печери, поширити пролаз до неї; але до такого не доміркувався ніхто. Нам з Клаповухом теж таке не спадало на думку, поки, щодалі підростаючи, ми були змушені до того. Під кінець літа, як була така сила їжі, що нас дуже розпасло, ми почали працювати, але прихватком — тоді, як припадала охота. Камінь був не твердий і легко кришився. Спочатку ми колупали його просто пальцями, але незабаром пообламували та пообдирали собі пазури. Тоді мені набігла блискуча думка колупати цурпалком. Справа пішла хутко, але зовсім несподівано призвела до біди. Якось рано-вранці ми наколупали велику купу каміння та грузу. І гадки собі не маючи, я зіпхнув її додолу. Звідти враз долетів скажений рев. Голос був знайомий, аж надто знайомий. Не треба було й зазирати туди, щоб дізнатися, хто то був. Каміння звалилося на Червоноока. Перелякані, ми попадали додолу й принишкли. За хвилину він, лютий як чорт, зазирав уже до нас у печеру. Та бувши занадто великий, продертись досередини не міг. І раптом він зник. Нас те спантеличило: знаючи вдачу та звички наших одноплемінців, треба було сподіватися, що він тут шаленітиме, поки виллє свою лють. Обережно підлізши до діри, я зирнув униз і побачив, що він уже дереться на кручу з ломакою в руках. Не встиг я ще збагнути, що він надумав, як він уже видерся назад і почав люто ширяти ломакою в печеру. Він штирхав нею так шалено, що, напевне, повипускав би нам кишки, коли б ми не попритискалися до бічних стінок печери, де йому важко було дістати нас. Але, примірившись, він часом сягав і туди й шкрябав нас кінцем ломаки, обдираючи шкіру та вискубуючи волосся. Коли ми зойкали з болю, він задоволено гарчав і ще лютіше ширяв своїм дрюком. Урешті мене поняла злість. За тих часів я й сам був вельми запальний та й сміливий до того ж, хоч то була радше хоробрість щура, загнаного в кут. Я схопивсь обома руками за кінець ломаки, але Червоноок такий був дужий, що, шарпнувши дрюка до себе, витяг мене аж на середину печери й, діставши до мене своєю довженною рукою, почав нігтями шматувати мені тіло, доки я не вирвався від нього й не притулився знову до стіни, де міг бути хоч трохи вбезнечений. Він знову почав штирхати дрюком і боляче вдарив мене в плече. Клаповух весь час тільки трусився з переляку й зойкав, коли ломака зачіпала його, але не робив нічого. Шукаючи й собі якої дрючини, щоб дати відкоша Червоноокові, я нагледів цурпалок із фут завдовжки й цаль завгрубшки й пошпурив його в діру. В Червоноока я не влучив, проте він несамовито завив, ще дужче розлючений, що я насмів боронитись, і почав ще скаженіше колошкати нас ломакою. Я налапав рукою камінець, що відпав від скелі, і, кинувши, влучив йому в груди. Це мені піддало духу, та й був я вже такий самий розлючений, як і він, і забувся за всякий страх. Відлупивши від стіни величеньку каменюку, що важила фунтів зо два, зо три, я бебехнув його тою каменюкою просто в лице й мало не порішив на місці. Він заточився, впустив ломаку і трохи-трохи не полетів із урвиська. Із закривавленим лицем він мав жахний вигляд. Гарчачи й клацаючи зубами, мов той дикий кабан, він витер кров з очей, загледів мене й страшенно заревів. Ломаки в нього більше не було, а тому він почав відлуплювати камені від м’якої скелі й шпурляти в мене. Тим він постачав мені бойовий припас: каміння летіло навідворіт у нього, з тією тільки різницею, що його постать становила мені гарну мету, мене ж під стінкою він міг бачити тільки мигцем. Раптом він знову щез. Вистромившись із печери, я побачив, що він спускається додолу. Все наше Плем’я, збившись докупи, мовчки, в німому жахові дивилось на нього. Коли він заходився спускатись, то найполохливіші чимдуж метнулися до своїх печер. Старий Маслак теж зашкандибав додому так швидко, як лишень міг. Червоноок зіскочив з височини мало не двадцять футів і став на землю коло однієї жінки, що само подерлася вгору. З переляку вона скрикнула, а її дворічне дитинча, що чіплялось за неї, не вдержалось і покотилось до ніг Червоноока. Мати прожогом кинулася до своєї дитини, але він устиг уже схопити її, і за мить тендітне тільце, захурчавши в повітрі, розтрощилось об скелю. Мати підхопила його й, голосячи, припала до трупика. А Червоноок подавсь далі до свого дрюка. Дорогою вій наскочив на старого Маслака, що, плентаючись на кволих ногах, не встиг оступитися набік. Простягши довженну руку, Червоноок ухопив його за карк, і я чекав, що він ось-ось скрутить старому в’язи. Маслак увесь ніби заклякнув. Тремтячи всім тілом, він нахилив голову, затулив обличчя руками й скорився своїй долі. Хвильку Червоноок, видимо, вагався, потім з усієї сили турнув його долілиць на землю. Старий не опинався, лежав, до впав, і тільки скімлив з переляку. Мені було видно, що Безволосий виліз із свого захистку. Він бив себе в груди, їжився, але підтупитися ближче не насмілявся. Тоді Червоноокові шибнула в голову якась нова примха, вій кинув старого й побіг далі до свого дрюка. Повернувшися з ним до урвища, він знову подерся вгору. Клаповух, що весь час визирав з-поза моєї спини, затрусився з жаху й заховався в печері. Цей раз було видно, що Червоноок наваживсь повбивати нас. З розпачу й злості я зовсім осмілів. Побігавши на суміжних прискалках, я понабирав цілу купу вламків від скелі й склав їх на влазі до нашої печери. Червоноок уже був лишень на кілька ярдів нижче під нами, але його ще закривав від мене прискалок. Коли він видерся трохи вище й показалась його голова, я щосили шпурнув у нього великою каменюкою, але не влучив. Камінь ударився об скелю й розсипався; скалки та порохнява тільки запорошили Червоноокові очі, й вігі знову щез. Серед юрби, що здалеку стежила за всім, почулося джерготіння й сміх. Нарешті серед Плем’я знайшовся такий, що не збоявся стати віч-на-віч із Червонооком! Та щойно пролунали ті схвальні поклики та сміх, як він загарчав — і миттю все стихло. Підбадьорившись таким доказом своєї могутності, Червоноок вистромив голову між камінням. Щоб дужче налякати мене, він гарчав, скреготав зубами й грізно супився. І справді пика його була страшна: шкіра на лобі йому наморщилась і насунулася на брови, а довге волосся на тім’ї настовбурчилось і стирчало вперед, мов голки на їжаку. Я похолов, проте, перемагаючи свій страх, загрозливо підняв руку з каменем. Та він дерся все вище. Тоді я шпурнув у нього каменюку. Мені не пощастило, я схибив, зате другим каменем улучив йому в шию. Він зразу посунувся вниз, знову заховавшись за прискалком. Я встиг тільки побачити, що, чіпляючись однією рукою за каміння, другою він схопився за горлянку. Дрючок загримотів додолу. Більше я не бачив його, тільки чув, як він давиться, харчить та кашляє. Серед юрби панувала мертва тиша. Я, скоцюрбившись, причаївся у війсті до нашої печери. Помалу пирхання та кашель стихли, і він тільки раз у раз відхаркувався. Минуло ще декілька часу, й він поліз додолу. Він ліз повільно, спинявсь мало не щохвилини, або випростуючи шию, або мацаючи її рукою. Побачивши, що він спускається додолу, вся юрба дико зарепетувала, заверещала й метнулася до лісу. Старий Маслак, припадаючи та заточуючись, плентався ззаду. Червоноок не звернув уваги на ту паніку. Спустившись додолу, він пройшов попід кручею й поліз до своєї печери, не озирнувшись і разу. Я глянув на Клаповуха, він на мене. Ми зрозуміли один одного і зараз полізли обережно, потихеньку нагору, на верх урвища. Діставшись туди, ми обернулись і кинули оком назад. Наше сельбище спустіло. Червоноок заховавсь у своїй печері, а все Плем’я зникло в лісовій гущавині. Ми обернулись і побігли. Забувши про гадюк, що могли чатувати на нас у траві, ми мчали прогалинами та схилами до самого лісу. Там ми злізли на дерево й, перемахуючи з гілки на гілку, помчали далі по верховіттях. Аж як між нами та печерами були вже цілі милі, тоді тільки ми спинилися. Посідавши безпечно в розсошині грубезного дерева, ми переглянулися й зареготали. Ми трималися один за одного ногами й руками, з очей нам котилися сльози, боки нам боліли, проте ми все реготали, реготали й реготали.
 РОЗДІЛ X

 Нареготавшися всмак, ми збочили з нашого шляху і подалися до болота поснідати чорницями. То було те саме болото, куди перед кількома роками я вперше на своїм віку подорожував разом з матір’ю. Я лише зрідка бачив її, відколи покинув рідне кубло. Завжди траплялось так, що я бував у лісі, коли вона приходила до печерного сельбища. Раз чи два я мигцем бачив на луговині й Джерготуна і завдавав собі втіхи, перекривляючи його та дратуючи з війстя своєї печери. Окрім таких приємних випадків, я цілком нехтував свою родину: вона не дуже мене цікавила, бо мені й самому непогано велося. Наївшися досхочу ягіддя, а тоді знайшовши двоє перепелячих гнізд та поласувавши на закуску насідками, ми з Клаповухом рушили вельми обачливо далі в ліс, напрямець до річки. Там було моє рідне кубло на дереві, звідки Джерготун колись витурив мене. У ньому й досі жили, і родина навіть побільшала. Опріч маленької дитини, що чіплялась за матір, була ще дівчина-підліток. Вона, примостившись на одній з нижніх гілок, зацікавлено дивилась на нас. Очевидячки, це була моя сестра, чи, радше, напів-сестра. Мати впізнала мене, та коли я заходився лізти на дерево, загрозливо нашорошилась. Клаповух, обережніший за мене, враз дав гасло, на відступ, і хоч як я вмовляв його, не хотів повернути. Проте трохи згодом, того ж самого дня, сестра спустилась додолу, і ми втрьох мало не до вечора гасали та гралися поміж деревами. Без сварки, звісно, не обійшлося. Дівчина була моя сестра, але це не заважало їй збиткуватися з мене всіляко: вона, видно, вдалася в Джерготуна. З доброго дива ніби сказившись, вона кидалась на мене, дряпалася, скубла мене чи в’їдалася своїми гострими зубенятами мені в руки. Врешті я скипів. Звичайно, якоїсь великої шкоди я їй не заподіяв, але завдав такої вичуханки, якої вона ще зроду не мала. Як же ж вона верещала та скиглила! Джерготун, що, не бувши цілий день удома, саме тоді повертався, почув той гвалт і кинувся до нас. Мати теж вибігла, але він випередив її й опинився біля донечки перший. Та ми з Клаповухом не чекали на нього й були вже далеко. Він помчав навздогін за нами. Коли нарешті та гонитва на відчай душі скінчилась і ми втекли від нього та всмак нареготалися, почало вечоріти. Надходила ніч зі всіма її жахами, а повертатися до печер годі було й думати через Червоноока. Ми знайшли собі притулок на високому дереві, що стояло осторонь від інших, і перебули ніч у його розсошині. То була жахлива ніч. Звечора кілька годин підряд ішов дощ, потім нагло похолоднішало, і студений вітер пронизував нас наскрізь. Змоклі, ми трусилися всім тілом, цокотіли зубами і тулились один до одного. Як нам бракувало нашої затишної сухої печерки, що так скоро вгрівалась від тепла наших тіл! Світанок застав нас зовсім вимучених, але рішучих. Другої такої ночі вже не буде. Пригадуючи, як дорослі влаштовують притулки на деревах, ми заходилися будувати й собі такий: зробили снасть кубла і на вищих гілках поклали кілька жердин для покрівлі. Коли зійшло сонце, ми під його живлющим промінням забули за всі наші нічні злигодні й пішли шукати сніданку. Потім,— ось вам іще приклад, яке безглузде було наше життя за тих часів,— ми захопилися грою. Цілий місяць, либонь, минув, поки ми, працюючи похватком, управилися побудувати свій деревний дім; а коли він був уже готовий, то став нам непотрібен і ми й разу не покористалися з нього. Але я забігаю наперед. Другого дня після нашої втечі з печер, як ми гралися по сніданку, Клаповух, ловлячи мене, вигнався аж до річки, туди, де в неї впадає чимала сага з чорничного болота. Вода в річці була майже зовсім стояча. У гирлі вона дуже ширшала і була геть захаращена плавучими стовбурами. Декотрі з них, уже віддавна носившись у повінь по воді та валявшися влітку на піщаних косах, були пообламувані, без гілок, і висохлі наскрізь. Вони держались на воді високо й під нашою вагою гойдались та переверталися. Декуди поміж ними виблискувала вода. Зазираючи туди, ми бачили цілі зграйки маленьких рибок, щось подібне до скобликів, що швидко-швидко сновигали взад-уперед. Звичайно, ми враз поробилися рибалками. Лігши плиском на котрій-небудь деревині, ми тихо, не рухаючись, вичікували на скобликів, і коли вони підпливали ближче, миттю хапали їх руками. Мокру здобич, що звивалась нам між пальцями, ми зразу живцем запихали в рот. Солі нам не треба було. Це гирло стало улюбленим місцем наших ігрищ. Щодня ми гаяли там чимало годин рибалячи або ж вовтузячись на стовбурах. І там-таки довелося нам навчитись веслувати. Ось як воно вийшло. Одного разу Клаповух, скрутившись калачиком на стовбурі, заснув собі. Коли це його дерево несподівано зрушило й тихцем попливло за водою. Легіт, що подихав від берега, підганяв його щораз далі. Коли я побачив, що сталося, колоду віднесло вже так далеко, що Клаповух не міг перестрибнути на берег. Спочатку воно було тільки смішно, але враз мене порвало почуття страху, таке звичайне за тих днів повсякчасної небезпеки. Я жахнувся своєї самотності, збагнувши нагло, що не можу досягнути до Клаповуха, хоч і розділяло нас лиш небагато футів ворожої стихії. Я голосно й застережливо окликнув його. Він пробудився і, скинувшися з ляку, хитнув деревину, що обкрутнулася під ним. Мій товариш опинивсь у воді. Разів зо три пірнав так Клаповух, аж поки йому пощастило видряпатися на колоду, і він скорчивсь на ній, тремтячи та скімлячи з жаху. Я не міг нічого вдіяти. Він так само. Плавати ми не вміли, бо вже так далеко відійшли від нижчих форм життя, що втратили плавальний інстинкт, але й не досить іще були подібні до людини, щоб дорозумітися до такої можливості. Занепавши духом, я розгублено бігав берегом туди й сюди, намагаючись не віддалятися дуже від Клаповуха, а він, пливучи проти волі за водою, плакав та скімлив безперестанку. Ще дивна річ, як його квиління не привабило всіх лісових хижаків здовкола. Година минала по годині. Сонце, що стояло високо над головою, почало вже котитись на захід. Легіт ущух. Деревина з Клаповухом, тихо обертаючись, пливла собі футів за сто від берега. І нараз він зробив великий винахід: почав гребти руками. Спочатку він посувався повільно й безладно, тоді помалу вирівнявся і почав з усієї сили підгрібати до берега. Я нічого не розумів і, сівши на землю, тільки дивився та чекав, доки він дістанеться до суходолу. Отак Клаповух і навчився чогось більшого за все, що будь-коли пощастило придумати мені. Трохи пізніше, надвечір того ж дня, він знов обережно відплив на колоді від берега, а перегодя і я дався на його намови й навчився гребти. Кілька день уряд ми не могли відірватися від саги й так захопилися новою грою, що навіть забували за їжу, ночі перебували на одному дереві поблизу, а Червоноока зовсім спустили з думки й забули, що він є на світі. Щоразу ми брали новий стовбур, і що менший він був, то легше плив. Але ми також дізнали на досвіді, що стовбур, чим менший, тим легше перевертається, скидаючи нас у воду. Незабаром ми зробили ще одне відкриття. Якось ми пливли поруч, кожен на своїй деревині. Цілком випадково, бавлячись, кожен з нас учепився рукою та ногою в стовбур другого, і враз ми помітили, що вони попливли рівніше й не так хистко, як доти. Ми ж легко могли гребти лежма вільною рукою та ногою. Врешті ми додумалися, що це дає нам змогу брати менші деревини й плавати швидше. На тому наші відкриття скінчилися. Самі про те не здогадуючись, ми винайшли найпримітивніший катамаран, але нам ніколи й на думку не спадало зв’язати стовбури цупкими лозинами або гнучким корінням. З нас доволі було й того, що ми тримали їх укупі руками й ногами. Коли вщух паш перший спалах захоплення плавбою і коли ми по ночах почали вже повертатися до свого кубла на дереві, тоді саме спізналися ми з Прудкою. Вперше побачив я її, коли вона рвала зелене жолуддя на гілках великого дуба, що ріс близько нашого дерева. Вона була дуже полохлива й поводилася спершу тихо-тихенько. Завваживши, що ми викрили її, вона враз скочила додолу й помчала, як та стріла з лука. День у день ми бачили її тільки мигцем і щоразу шукали її очима, як бігли від дерева до саги чи назад. А потім одного дня вона не кинулась навтьоки, а чекала на нас, приязно щось жебонячи. Проте близько до себе однаково не підпустила. Щораз, як ми підходили, вона відбігала далі й, спинившись віддалік, знову приязно гукала до нас. Так тривало кілька днів уряд. Минуло чимало часу, доки ми нарешті зовсім спізналися і вона часом стала бавитися з нами. Вона припала мені до вподоби з самого початку, бо була приємна на вигляд і дуже ласкава, а очей таких лагідних, як у неї, я ще ні в кого не бачив. У всьому вона була не така, як дівчата й жінки нашого Плем’я,— правдиві мегери. Вона ніколи не кричала пронизливо й сердито, і здавалось, що до її вдачі дужче насувало втікати, ніж боронитись. Ця лагідність, що про неї я згадую, ніби променіла з усього її єства. Таке враження справляло й тіло її, і обличчя. Очі вона мала більші, ніж звичайно в нашої породи, й не так глибоко посаджені, вії довші й густіші, ніс не такий приплесканий та кирпатий, як у інших, і ніздрі не дерлися вгору. Передні зуби були невеликі, горішня губа недовга й не звисала на спідню, а спідня не випиналась наперед. Тіло, звичайно, було вкрите волоссям, але не густо, тільки зверху на руках і ногах та ще на плечах росло його багато. І хоча й вона була безклуба, проте литки мала не криві. Оглядаючись із двадцятого сторіччя крізь мої сни на Прудку, я часто розважав про неї, і мені не раз спливало на думку, що вона, певне, була споріднена з плем’ям Огневиків. Мабуть, її батько або мати походили з тої вищої породи. Не можу сказати, щоб це була звичайна річ, але таке траплялось — я бачив на власні очі випадки, коли мої одноплемінці, наприклад, скочувалися до того, що кидали своє Плем’я й оселялися з Деревинами. А втім, я знов ухилився вбік. Прудка була зовсім відмінна від решти жінок у нашому Плем’ї і з самого початку припала мені до вподоби. Її лагідність та зграбність надили мене. Ніколи не була вона люта, ніколи не билась, а тільки тікала. Через те я й узвав її так. Лазила вона куди краще за Клаповуха й за мене. Коли ми гралися в «квача», то ніколи не могли зловити її, хіба випадком, а вона здоганяла нас, коли хотіла. Усі рухи в неї були надзвичайно спритні, а її вміння визначати відстань дорівнювало її відвазі. Хоч геть у всьому вона була боязка, та як доходив ряд до того, щоб лазити чи бігти кудись по деревах, тоді вона не знала страху. Клаповух і я, обидва ми були проти неї незграбні тюхтії, ще й боягузливі до того. Вона була сирота. Близько неї ми ніколи не бачили нікого, і навіть розмови не було про те, чи давно вона живе на самоті. Певне, ще з самого малку вона зрозуміла, що безпека для неї тільки у втечі. Бувши кмітливою, вона була й обачна. Для мене й Клаповуха з того стала ніби особлива гра — знайти, де вона живе. Безперечно, її притулок був десь на дереві й не дуже далеко, проте марно ми намагалися знайти те кубло. Вдень вона залюбки гралася з нами, але таємницю свого притулку ревниво берегла.
 РОЗДІЛ XI

 Треба зауважити ось що: змальовую Прудку я не так, як змалював би її Зубань, друге «я» моїх сновидців, мій доісторичний предок. То я, сучасна людина, дивлюсь на все крізь мої сни очима Зубаня. І саме з такого погляду я здебільшого й оповідаю про ті без краю далекі часи. В моїх враженнях завжди є якась двоїстість, така плутана, що дуже важко з’ясувати її вам. Я ненадовго відхилюсь від свого оповідання, щоб відзначити оту двоїстість, оту химерну плутанину двох особистостей. Це я, сучасна людина, озираючись назад крізь століття, важу і розбираю почуття та спонуки Зубаня, мого другого «я». Він ніколи нічого не важив і не розбирав. Він був сама простота. Він тільки переживав події, ніколи не розмірковуючи, чому вони складаються для нього саме в такий, часом дуже дивний спосіб. Що дорослішав я, цебто моє справжнє нинішнє «я», то більше заглиблювався в суть своїх снів. Часом, бува, й уві сні усвідомлюєш, що це все тобі сниться, і коли то сон поганий, заспокоюєш себе: мовляв, прокинешся,— і буде по всьому. Кожному з нас таке траплялось. Отак і мені теж. Не раз я, сучасна людина, бував присутній у тих доісторичних снах і через химерну двоїстість моєї особи був разом і актором, і глядачем; і як часто бентеживсь я, сучасна людина, як прикро бувало мені за нерозвагу, нелогічність, тугодумність і взагалі неймовірну глупоту мого другого, первісного «я»! Іще одне, перше ніж закінчити цей відступ. Чи снилось вам коли-небудь, що ви бачите сон? Собаки, коні, всі тварини снять. За часів Зубаня напівлюди так само снили й уві сні скиглили, коли ввижалося щось погане. Отак і я, сучасна людина, лежав разом з моїм другим «я», з Зубанем, і снив його сни. Знаю, що це важко осягти розумом, але знаю таки, що так бувало зі мною, і дозвольте сказати вам, що сни Зубаня, в яких він літав чи плазував, були для нього такі самі живі та виразні, як і ваші, коли ви уві сні сторчголов падали у безодню. Зубань мав теж своє друге «я», і коли він спав, те друге «я» снило своїм далеким минулим, де літали крилаті плазуни, де панували, пожираючи один одного, страшні ящери; верталося вві сні до життя прудких, вертких, невеличких, мов гризуни, ссавців, і ще далі й далі — аж до підбережного живого мулу в первісному морі. Не можу, не важуся сказати нічого більше. Усе те таке невиразне, таке складне й таке жахливе, що я можу тільки натякати на ті безкраї і страшні обшири, крізь які, мов крізь туман, прозирав я поступ життя, і не від мавпи до людини, а навіть від першого гробака. Тепер вертаюсь до свого оповідання. Я, Зубань, знав Прудку не як зграбніше лицем і тілом створіння з довговіїми очима, з виразним переніссям та ніздрями, що дивилися вниз, створіння з якимись уже признаками вроди,— ні, я знав тільки молоде дівча з привітними ласкавими очима, що лагідно жебоніло й ніколи не билося. Мені було до вподоби бавитися з нею і, не знаю чому, шукати їжу з нею вдвох, а надто видирати пташині гнізда. Мушу признатися, що багато перейняв я від неї науки лазити по деревах. Вона була дуже кмітлива, дуже сильна, і ніякі спідниці не прилипали їй до ніг і не заважали рухатися. Саме під цей час Клаповух почав потроху відкидатися від нас. Він узяв собі звичку бігати в напрямку того дерева, де було кубло моєї матері. Моя капосна сестра припала йому до вподоби, і Джерготунові довелося терпіти те. Та й було там іще декілька підлітків, дітей одношлюбних пар, що жили поблизу, і Клаповух бавився з ними. Прудка ніколи не давалась на мої намови пристати до них. Щоразу, коли йшов я туди, вона відставала від мене й непомітно зникала. Якось я на всі лади намагався був переконати її, але даремно. Вона, боязко озираючись, відступала і потім гукала мене з дерева. Отак і сталося, що я ніколи не ходив з Клаповухом до його нових приятелів. Ми дуже сприязнилися з Прудкою, але хоч як я силкувався, однак ніколи не міг знайти її кубла. Безперечно, якби ніщо не завадило, ми спарувалися б незабаром, бо одне одного вподобали; але сталося таке, що тому завадило. Якось уранці Прудка чогось не з’явилась. Ми з Клаповухом бавилися вдвох на колодах у гирлі саги. Ледве встигли ми виплисти на чисту воду, як раптом здригнулися, зачувши страшенний рев. То ревів Червоноок. Він примостився скраю на звалиську мертвих дерев і ненависно жер нас очима. Першу мить ми страшенно перелякались. Тут же не було печери з вузьким пролазом, аби заховатись. Проте двадцять футів води, що відділяла нас від нього, поки що боронили нас, і ми знов осміліли. Червоноок випростався й почав бити себе кулаками у волохаті груди. Наші дві деревини пливли поруч, і ми, сидячи на них, сміялися з нього. Зразу наш сміх був трохи боязкий, змішаний з острахом, але, переконавшися, що він не може нам нічого вдіяти, ми зайшлися гучним реготом. Він сатанів що далі, то більше, і в безсилій люті тільки скреготів зубами, а ми дражнили й дражнили його у своїй уявній безпеці, бувши, як і все наше Плем’я, не дуже передбачливі. Червоноок ураз перестав бити себе в груди й скреготати зубами та метнувсь по стовбурах до берега. Так само враз прийшов край і нашій веселості; тривога заступила її. Не такий був Червоноок, щоб легко скинутися помсти. Ми, тремтячи з жаху, сиділи собі й чекали, і на думці не мавши відплисти далі від берега. А Червоноок уже стрибав до нас по стовбурах, маючи повню жменю круглих гальок, вигладжених водою. Я радий був, що він не зумів знайти нічого більшого, скажімо, каменюк по два чи три фунти, щоб кидати в нас. Бо ми були не далі, як за двадцять футів від берега, і він, звичайно, повбивав би нас. Та й так небезпека була чимала. Дзизь! Маленька галька прошила повітря повз нас із силою мало не справжньої кулі. Годі Клаповух і я, мов несамовиті, заходилися відгрібати далі від берега. Дз-зизь! Лясь!.. Ще одна галька — і Клаповух вереснув з раптового болю. Вона вдарила його поміж плечима. В мене теж улучила одна, і я мимоволі зойкнув. Нас урятувало тільки те, що Червоноокові незабаром забракло бойового припасу. Він кинувся набирати ще каміння, а ми погреблися геть. Помалу ми відпливли так, що стали недосяжні для нього. Проте він раз у раз бігав набирати нових камінців, і вони все свистіли навколо нас. Посередині саги була легенька течія, і ми згарячу не помічали, що нас виносить у річку. Ми гребли, а Червоноок ішов услід берегом, тримаючись якомога ближче до нас. У одному місці він надибав на більше каміння, замашніше, що його він міг кидати далі. Один уламок, що важив добрих п’ять фунтів, улучив у мій стовбур, і така була сила удару, що десятків зо два трісочок, як ті вогняні голочки, встромилися мені в ногу. Якби він попав у мене, там би мені й кінець. Не вгаваючи ми гребли далі так завзято, що й не помітили, як нас підхопив стрижень. Червоноок зауважив те перший, і тільки його тріумфальний крик перестеріг нас. Там, де течія з саги сходилася зі стрижнем річки, було багато невеличких вирів. Вони підхопили наші незграбні колоди й закрутили їх сяк і так. Ми кинули гребти й усю силу покладали на те, щоб тримати стовбури поряд, а тим часом Червоноок засипав нас камінням далі. Навколо падали каменюки, хлюпаючи на нас водою й загрожуючи нашому життю. І весь час він люто жер нас очима і дико горлав. Зразу за гирлом саги річка звертала крутим коліном на південь, а стрижень відхилявся до протилежного, північного берега. Нас і понесло туди за водою. За невеликий час ми були вже так далеко, що каміння Червоноокове не досягало нас. Востаннє ми загледіли його, як він там далеко, на виступні берега, підстрибував і на весь голос виспівував гімн перемоги. Ми нічого не робили, тільки дбали за те, щоб утримати наші колоди поряд. Ми скорилися долі й не рухались, доки не побачили, що нас несе повз північний берег футів за сто від нього. Тоді ми враз заходилися гребти. Уся сила стрижня тут відкидалась на південь, і нам довелося перетинати його там, де він був найшвидший, але й найвужчий. Незчулися ми, як уже були поза ним, у спокійній затоці. Стовбури, що тепер пливли повільно, м’яко торкнулися дна, ми з Клаповухом вихопились на берег, а їх понесло Далі за водою. Цей раз ми не сміялися, а тільки мовчки дивились один на одного. Місце було зовсім не знайоме, а повернутись додому тим самим способом, яким ми сюди дісталися, нам і на думку не спадало. Самі того не знаючи, ми навчились переправлятися перів річку. Ніхто з нашого Плем’я ніколи зроду не робив такого. Ми були перші, що ступили на північний берег, та, мабуть, і останні. Безперечно, згодом те стали б робити й інші; але наступ Огневиків та переселення недобитків Плем'я загальмували наш розвиток на цілі сторіччя. Не варт і говорити, який згубний для нас був той рух Огневиків. Сам я схиляюсь до думки, що він украй знищив нашу породу. Нас, парость нижчої раси, що вже почала розвиватися до справжньої людини, було просто вломлено, і ми погинули в гуркоті прибою там, де річка впливала в море. І лиш випадково я, Зубань. тоді вижив, щоб я нинішній міг тепер розповісти ту сумну історію. Але я знову забігаю наперед; про все буде розказано свого часу.
 РОЗДІЛ XII

 Я не можу сказати, як довго ми блукали в тій місцевості на північ від річки. Ми не могли повернутись додому, наче мореплавці, що після суднотрощі опинилися на безлюдному острові. Покинувши берег, ми цілі тижні й місяці навмання блукали по дикій країні, не знаній для нашого Плем’я. Мені дуже важко відновити в пам’яті всі наші мандри і зовсім неможливо змалювати їх день по дні. Майже все тут невиразне й імлисте, хоч про деякі події зринають і яскравіші спомини. Особливо виразно постає мені на пам’яті наше голодування в горах поміж Довгим та Далеким Озерами, та ще молодий олень, що його ми натрапили сонного в гущавині. В лісі поміж Довгим Озером та горами жили Деревики; то вони й загнали нас у гори, примусивши податись до Далекого Озера. Залишивши річку, ми спершу рушили на захід і йшли, доки не прибилися до маленького струмочка, що протікав багвою. Тут повернули ми на північ і, йдучи понад краєм мокравин, вийшли до озера, що йому я дав назву Довге. Поблизу його горішнього кінця ми знайшли багато їжі, тому й перебули там якийсь час. Там-таки набігли ми й на Деревиків. Ці створіння були не що більш, як злющі мавпи, хоч і мало чим від нас різнилися. Щоправда, вони були волохатіші за нас, їхні ноги трошечки кривіші й вузлуватіші, очі менші, шиї ледь грубші й коротші, а ніздрі скидалися радше на маленькі вдавлені дірочки, але, так само як і ми, вони не мали волосся на обличчях, на долонях та на підошвах, а згуки, що ними вони спілкувались, були майже такі самі, як наші, і означали трохи не те саме. Кінець кінцем Деревики й наше Плем'я не дуже відрізнялися одні від одних. Я перший побачив його, того маленького, дуже старого Деревика, висхлого, миршавого, з закислими очима й зморшкуватим обличчям. За тих часів не існувало ніякої приязні поміж окремими племенами. Він був нам законною здобиччю, бо не належав до нашої породи. Адже він був Деревик, до того ж дуже старий. Він сидів під деревом; очевидячки, під своїм власним, бо поміж гілками видно було напіврозвалене кубло, де він спав уночі. Я показав на нього Клаповухові, і ми разом кинулися до старого. Він ударився лізти на дерево, але вже пізно. Я схопив його за ногу й стяг додолу. Та й натішилися ж ми! Щипали його, скубли, крутили йому вуха й штрикали в нього патиками, весь час регочучи так, аж сльози лилися з очей. Безсила лють його найдужче смішила нас. То було справді кумедне видовисько, як він намагався роздмухати до полум'я холодний попіл своєї молодості, відживити колишню силу, що давно вже вмерла, геть витекла з нього разом із плином років. Замість лютих гримас виходили тільки жалюгідні, хоч він і скрипів своїми старечими з’їденими зубами та бив кволими кулаками себе в сухі груди. До того ж його мучив кашель, він весь час бухикав, бризкав слиною, задихався. Та щоразу, як він поривався втекти на дерево, ми стягали його додолу. Нарешті він скорився своїй долі й тільки сидів сумирно та плакав. Ми з Клаповухом сиділи поруч, обнявши один одного руками, й глумилися з його немочі. Спочатку він плакав потихеньку, потім заскиглив і врешті заголосив на весь ліс. Ми трохи злякались, але що більше намагалися втихомирити його, То голосніше верещав він. Коли це з лісу, не дуже здалека, почулося: «Квек! Квек!» — на що враз обізвалися крики з усіх боків, і ген здаля долетіло густе, басовите: «Квек! Квек! Квек!» А тоді ще: «Гу-у! Гу-у!» Незабаром увесь ліс навколо нас залящав тими криками. А потім почалась гонитва. Здавалося, кінця-краю їй не буде. Вони гналися за нами по деревах, уся їхня орда, і ледь-ледь не зловили нас. Ми мусили спуститися на землю, де мали велику перевагу над ними, бо вони таки були Деревики. На деревах вони переважали нас, зате на землі ми їх. Ми помчали на північ, і вся орда, завиваючи, бігла назирком за нами. На прогалинах ми відривались від них, але в гущавині вони не раз нас наздоганяли, щипали та скубли. Ми щодалі переконувалися, що не належимо до їхньої породи її що між нами нема нічого, крім ворожості. Вони гнали нас цілі години. Ліс, здавалося, не мав краю. Ми держалися прогалин, де лишень могли, але вони завжди кінчались гущинами. Не раз ми думали, що вже врятувалися й погінь відстала, але не встигали сісти та звести дух, як знову чули злісне: «Гу-у! Гу-у!» та жахливе: «Квек! Квек! Квек!», що часом закінчувалося диким: «Ха-ха-ха! Ха-ха-ха!» Так прогнали нас розлютовані Деревини крізь увесь ліс. Аж пополудні місцевість почала спинатись крутіш і крутіш угору; ліс щодалі рідшав. Урешті ми вибігли на чисте, поросле травою узбіччя гори. Тут Деревини облишили гонитву й повернулися до лісу; отож ми змогли трохи спочити. Гори здалися нам похмурі, непривітні, і ще разів зо три пробували ми були вернутися в ліс, але Деревини, чигаючи на узліссі, виганяли нас назад. Ніч ми переспали на маленькому карликуватому дереві. Підносилось воно не вище за кущі, а тому ми не чулися безпечно на ньому й легко могли стати здобиччю всякого хижака, що випадком натрапив би на нас. Деревики таки навчили нас їх поважати, і вранці ми подалися далі від них — у гори. Я певен, що якогось вираз* ного плану чи наміру ми не мали. Ми йшли світ за очі втікаючи від небезпеки. Мої спомини про те, як ми блудили між тими похмурими горами, дуже невиразні. Чимало днів перебули ми там і багато натерпілися, надто ж зі страху, бо все там було чуже й дивне для нас. Довелося зазнати чимало й холоду, а наприкінці навіть голоду. Країна була безрадісна, самі голі скелі, піняві бурчаки та ревучі водоспади. Ми або лізли вгору, або спускалися глибокими та вузькими тіснинами, але хоч би звідки дивилися, перед нами в усіх напрямах, пасмо за пасмом, тягліїся без кінця гори. Ночами ми ховались у розпадинах скель, а одного разу перебули довгу холодну ніч, примостившись на верхівці кам’яного слупа, схожого на вломлене дерево. Нарешті, одного жаркого полудня, коли нам у голові вже морочилось від голодування, доволоклися ми до вододілу. Звідти, з того високого кряжу, видніло далеко на півночі озеро. Воно миготіло поза рядами гірських пасом, що помалу нижчали в той бік. Сонце виблискувало на його поверхні, навколо простягалася поросла травою рівнина, а на схід сонця темніла безкрая смуга лісу. Та минуло ще два дні, поки ми допленталися до озера. З голоду ми зовсім підупали на силі, але на березі натрапили молодого оленя, що спокійно спав у густому чагарнику. Та й клопоту завдав він нам,— ми ж бо нічого не мали, крім власних рук, щоб його вбити. Наївшись досхочу, решту м’яса ми віднесли до лісу, що на сході, й заховали на одному дереві. Проте нам так і не довелося вернутись по те м’ясо. В річці, що текла через Далеке Озеро, при березі була сила-силенна лососів, що заходили туди нереститись, і ми годувалися ними. На захід сонця від озера далеко розлігся степ, де паслися череди бізонів, і гасали зграї диких собак. А що там не було дерев, то місцина та не була для нас безпечна. Отож ми подалися спершу понад річкою на північ і йшли так кілька днів, потім, не знаю, з якої причини, враз повернули на схід, а трохи згодом пішли лісом на південний схід. Та я не набридатиму вам, оповідаючи про ту нашу подорож. Я згадую про неї, тільки щоб ви зрозуміли, як це сталося, що ми потрапили в край Огневиків. Випадком ми знову прибилися до нашої річки, та не впізнали її. Занадто довго блукали ми в незнайомому краю і звикли до думки, що довіку там блукатимемо. Озираючись назад, на наше тодішнє життя, я виразно бачу, як дуже вся наша доля залежала від простої випадковості. Ми не знали, що це наша річка, та й способу не мали впізнати її, але якби ми не перепливли на другий її бік, то можлива річ, ми ніколи б не повернулись до нашого Плем’я, і я нинішній, що мав народитися тепер, за тисячу століть, ніколи б не народився. Проте обидва ми, і я, і Клаповух, прагнули повернутись додому. За всі наші мандри нас не покидала туга за домівкою, і ми жадали побачити знову своє Плем’я, свій край. Частенько згадував я й Прудку, те дівча, що з ним бувало мені так приємно, що так лагідно жебоніло й жило самотнє, невідомо де. І дивна річ, коли вона спадала мені на згадку, щоразу виникало в мене почуття якоїсь зголоднілості, навіть і тоді, коли я, щойно наївшись усмак, бував зовсім не голодний. Але повернімося до нашої річки. Харчу було там більше ніж удосталь — головно ягід та смачного, соковитого коріння. Цілими днями ми обидва бавились або вилежувалися на березі. А потім Клаповухові зродилась у голові одна думка. Я просто навіч бачив, як вона народжується: в очах йому з’явивсь якийсь жалісний і воднораз дражливий вираз. Видко було, що він дуже чимось збентежився. Трохи згодом очі йому потуманіли, ніби той зародок думки вислизнув від нього, потім знову стали дражливі й жалісні, наче думка повернулась і він знову спіймав її. Він глянув на мене, на річку, на далекий берег і спробував щось сказати, але, не маючи згуків, щоб виповісти свою думку, тільки незрозуміло забелькотів. Я зареготався. Це розсердило його, і він, злапавши мене, шпурнув горілиць на землю. Звісно, зчинилася бійка. Кінець кінцем я загнав його на дерево, звідки він, озброївшись довгою гілкою, спихав мене геть щоразу, як я пробував до нього долізти. Щодо думки, то вона так і згасла. Я не довідався, про що йшлося, а він забув ту думку. Проте другого ранку вона знову прокинулась йому в голові. Можливо, в тій настирливості виявлявся тільки інстинкт, що вів його додому. Та хай там як, а тепер він розумів краще, що йому треба, й привів мене до річки — туди, де лежав стовбур, прибитий хвилею до берега. Моя перша гадка була, що Клаповух хоче гратися, як колись у гирлі саги. Та й побачивши, як він заходився тягти по воді другу деревину, що лежала при березі трохи нижче, я не змінив своєї гадки. Аж коли ми вмостились на наших стовбурах і вигребли на стрижень, зрозумів я його намір. Спинившись на хвильку, він показав рукою на далекий другий берег і заходився знову завзято гребти, гучними вигуками підохочуючи мене. Я зрозумів і сам почав гребти щосили. Бистрінь підхопила нас і відкинула до південного берега, але не встигли ми пристати до землі, як течія понесла нас назад, знову до північного берега. Тут між нами знялася сварка. Бачивши північний берег зовсім поблизу, я підгрібав до нього, а Клаповух уперто гріб до південного. Стовбури закрутилися, ми не подавались ні в один, ні в другий бік, а мчали за водою так швидко, що побережний ліс тільки миготів повз нас. Побитися нам не було як, бо ми мусили триматися руками й ногами за колоди. Замість бійки дали ми попуск язикам і кричали та лаялись, поки нас знову не стало прибивати до південного берега. Забувши тоді за сварку, ми дружно погреблись туди й пристали до землі в маленькій тихій затоці. На березі ми насамперед вилізли на дерево, щоб роздивитись, де ми опинилися.
 РОЗДІЛ XIII

 Аж надвечір нашого першого дня на південному березі річки ми побачили Огневиків. Напевне, то була ватага мандрівних ловців. Вони отаборились неподалік дерева, де ми з Клаповухом примостилися ночувати. Спочатку нас сполохали їхні голоси, а трохи згодом, коли зовсім смеркло, зацікавив вогонь, що його вони розіклали. Потихеньку, крадькома перелізали ми з дерева на дерево, поки вибрались на місце, звідки все було добре видко. На галявині поміж деревами, близько річки, палало багаття. Навколо нього мостилося з півдесятка Огневиків. Клаповух нараз притиснувся до мене, і я відчув, як він труситься. Придивившись, пізнав я низенького старого ловця, що колись, перед трьома роками, стрілою збив Щербаня з дерева. Коли він підвівся з місця й заходив, підкидаючи свіжого гілля в огонь, я побачив, що він кульгає, як і тоді. Очевидячки, то було вже давнє каліцтво. Від того часу він схуд і посивів іще дужче. Заріст на обличчі був уже зовсім сивий. Решта ловців були сама молодь. На землі поруч кожного лежали стріли та лук. Тепер я вже знав, що то за зброя. Звірячі шкури висіли в них на плечах і навколо стану, але руки й литки були голі, узувок на ногах вони теж не мали. Як я вже казав, вони були не такі пелехаті, як наша порода. Голови в них були невеличкі, а лоби мало не такі самі спадисті, як у нас. Вони держались пряміш і були не такі звинні в рухах та гнучкі в хребті, крижах і колінах, як ми. Руки мали наче коротші, і я ані разу не помітив, щоб вони, ідучи, підпиралися руками задля рівноваги. М’язи в них були опукліші, доладніші, ніж у нас, обличчя приємніші. Ніздрі дивилися вниз, перенісся було виразніше, менш приплескане; губи не такі обвислі, кливаки менше скидалися на собачі ікла. Разом з усім тим, вони теж були безклубі й не дуже дебеліші за нас. Узагалі вони різнилися від нас менше, ніж ми від Деревиків. Безперечно, всі три племена були споріднені, і то досить близько. Багаття, що навколо нього вони сиділи, приваблювало нас над усе. Година по годині, не відвертаючи очей, дивились ми на полум’я та дим. Коли в огонь підкидано палива, роями злітали іскри, і те видовище просто чарувало нас. Мені кортіло підійти ближче й подивитися на вогонь, але шкода було й гадки про те. Ми сиділи, скоцюрбившись, у розсохах дерева край галяви й далі не важились, побоюючись, щоб нас не викрито.
 

 
 

 
 Огневики сиділи навколо багаття навкарачки і спали, поклавши голови собі на коліна. Але сон їхній був неспокійний. Вуха їм нашорошувались уві сні, і самі вони кидалися. Раз у раз один чи другий просинався і, звівшись на ноги, підкладав ще гілля у вогонь. Поза межами світляного кола в темряві лісовій сновигали хижі звірі. Ми з Клаповухом розрізняли їх по голосах: були там дикі собаки й гієна, і часом вони заводили таке виття та гарчання, що всі Огневики біля багаття нараз прокидалися. Одного разу під нашим деревом спинились лев і левиця. Наїжившись, примруживши очі, видивлялися вони на сонних людей довкола багаття. Лев облизувався жадібно й був готовий ураз стрибнути та всмак повечеряти. Левиця була обережніша. То вона перша нас нагледіла. Втягуючи повітря ніздрями, пара левів довго, мовчки дивились на нас; потім нагло вони заревли і, озирнувшись на багаття, повернули в ліс. А ми з Клаповухом усе сиділи й стежили. Часом у чагарнику, в гущавині лісу чути було, як щось тріщить під чиєюсь важкою ступою, а в темряві, потойбіч багаття, не раз блищали чиїсь очі. Здалеку долинав лев’ячий рев, а іноді й верещання жертви, її борсання та хлюпіт води на водопої. Від річки чулось і гучне рохкання носорога. Уранці, трошки поспавши, ми скралися до багаття ближче. Огневиків уже не було, але воно ще куріло. Вибігавши весь ліс довкола й переконавшися, що ніде нікого нема, ми вернулись до вогню. Мені кортіло довідатися, що то за диво. Двома пальцями схопив я жарину і, завивши з переляку й болю, шпурнув її геть. Мій крик наполохав Клаповуха, і він кинувся тікати в ліс, а це злякало й мене. Я й собі чкурнув услід за ним. Повернувшися знову до багаття, ми були вже обережніші й стереглися дотикатись до жару. За хвильку ми почали наслідувати Огневиків: сіли навкарачки біля вогню, повитягали шиї, поклали голови на коліна, удаючи, немов спимо, і перекривляли їхню розмову, белькотячи один до одного так, як вони. Мені спало на згадку, як сивий старий мисливець патиком перегортав жар. Я й собі став так само, як він, перегортати вугілля і збив цілу хмару попелу. Це нам дуже припало до вподоби, і незабаром ми були геть білі від нього. Певна річ, не забули ми й за те, як Огневики підживляли вогонь. Спочатку підкинули ми дрібного цурпалля. Все вийшло якйнайліпше: вогонь спалахнув і затріскотів. З радощів ми застрибали й зареготали, потім почали підкладати щораз більших уламків, аж поки розпалили здоровезне вогнище. Немов шалені, кидалися ми туди й сюди, тягали сухе гілля з лісу, а полум’я розгорялося що далі, то більше; стовп диму здіймався вже вище за дерева, і вогнище страшенно тріщало та гуготіло. Ще ніколи зроду не робили ми нічого величнішого й дуже горді були з діла своїх рук. Тепер і ми Огневики, думали ми, стрибаючи, ніби якісь білі гноми навколо багаття. А вогонь тим часом перекинувся далі. Ми й не помітили, як зайнялася суха трава, потім дрібний чагарник. Нагло спалахнуло високе дерево, що росло край галяви. Ми здивовано глянули один одному в вічі. Жар, що нараз подужчав, примусив нас відступити. Спалахнуло друге дерево, третє, і ось палало їх уже з десяток. Нас огорнув страх. Здавалось, видобулося на волю якесь страховище. Тремтячи, припали ми до землі, а вогонь розходився і оточував нас далі й далі. Погляд Клаповухів став жалісний, як завше, коли він чогось не розумів. Знаю, що й у мене в очах був такий самий вираз. Ми сиділи, скулившись і обнявши один одного, а вогонь уже мало не сягав до нас; у ніздрях лоскотало від їдкого смороду смаленого волосся. Нараз ми опритомніли, кинулись геть і помчали лісом на захід сонця, озираючись назад та регочучи. Опівдні ми вийшли на перешийок, що його утворювала річка, звиваючись і обводячи тут мало не повне коло, як ми довідалися пізніше. Почерез перешийок тяглася стяга низьких пагорбів, почасти зарослих лісом. Ми зійшли нагору і оглянулися на ліс позаду. Там уже вирувало ціле море вогню. Навальний вітер, знявшися, гнав його на схід. Ми пішли берегом далі на захід, і в голову не кладучи, що опинилися в осідку Огневиків. Зі стратегічного погляду місцевість була така, що годі й уявити кращу. То був півострів, захищений із трьох боків річкою. Продертися до нього суходолом можна було тільки по вузькому перешийку, але й там пагорби становили природну перепону. Огневики, відокремлені геть від решти світу, могли не тільки спокійно жити там, а й гараздувати довший час. Мені спливає на думку, що те їхнє гараздування, змусивши їх розселятись, і спричинило таке лихо нашому Плем’ю. їхня кількість безупинно зростала, аж поки їм стало тісно на батьківщині. Розсуваючи свої межі та шукаючи нових місць, вони й прогнали наше Плем’я, забрали наші печери й оселилися на нашому терені. Але про щось таке нам і в голові не мріло тоді, коли ми з Клаповухом опинилися в твердині Огневиків. У нас було одне бажання, одна думка — якнайскоріше втекти звідти. Проте як могли ми не піддатись невгамовній нашій цікавості й не поглянути на їхнє сельбище? Отоді вперше побачили ми їхніх жінок і дітей. На жінках були шкури з диких звірів, а дітлахи бігали здебільшого голі. Огневики, як і ми, жили в печерах. Галява, що була перед цими печерами, спускалася до річки. На ній подекуди горіли невеличкі багаттячка. Не знаю, чи варили на них Огневики собі їсти, чи ні. Ми з Клаповухом того не бачили. Проте, на мою думку, вони мусили вже знати примітивне куховарство. Воду вони приносили з річки так само, як і ми,-— в висохлих гарбузах. У сельбищі був великий рух. Чоловіки ходили, котрі туди, котрі сюди, жінки та діти галасували. Ті діти вовтузилися, гралися, витівали всячину, як і в нашому сельбищі; і взагалі, як ми помітили, діти Огневиків і нашого Плем’я більше були між собою подібні, аніж дорослі. Ми там барилися недовго. Побачивши, що хлопці-підлітки почали стріляти зі своїх луків, ми скралися назад у гущавину лісу й попрямували до річки. Там надибали ми на катамаран, справжній катамаран, що його, очевидячки, змайстрував якийсь Огневик: дві рівні, невеликі колоди, з’єднані дерев’яними поперечками й зв’язані цупким корінням. Цього разу мені й Клаповухові та сама думка шибнула в голову водночас. Нам треба будь-що-будь утекти з терену Огневиків. Чого ж краще — перепливти річку тими колодами? Ми залізли на них і відіпхнулися від берега. Бистра вода підхопила була нас, але щось немов шарпнуло катамарана й сильно шпурнуло назад, до берега. Ми мало не попадали в воду. Виявилося, що його тримала ужва, сплетена з коренів і прив’язана до пня. Миттю ми відв’язали її й знову відштовхнулися від берега. Незабаром катамаран потрапив у саму бистрінь і поплив за водою повз увесь берег, заселений Огневиками. Ми завзято гребли, не зводячи очей із другого берега, й нічого не завважували, коли враз до нас долинув якийсь дикий крик. Ми озирнулися. На березі юрмились Огневики, цілий натовп. Вони дивились на нас, показуючи руками, а з печер вилазили все нові та нові. Ми посідали й стежили за ними, навіть гребти забувши. На березі зчинився страшенний гвалт. Дехто поміж Огневиків почав стріляти по нас із луків. Декілька стріл упало поблизу, але жодна не влучила в нас — відстань була задалека. То був великий день для нас із Клаповухом. На сході пожежа, що сталася через нашу вину, оповила мало не півнеба густим димом, а ми, цілком безпечні серед річки, що обтікала твердиню Огневиків, сиділи на своєму катамарані й глузували з них. А бистра вода несла нас щораз далі на південь, тоді на південний схід, потім просто на схід, далі на північний схід, знову на схід, на південний схід, на південь і потім ураз повернула нас на захід. Таким чином зробили ми мало не повне коло в тому місці, де річка ніби зав’язувалась у вузол. Ми пливли на захід, оселище Огневиків лишилося далеко позаду, й перед нашими очима виникали знайомі краєвиди. Ось великий водопій. Ми були тут раз чи двічі й підглядали, як звірі приходять і п’ють воду. Трохи далі була морквяна галявина, а поза нею — печери, де жило наше Плем’я. Ми погреблися до берега, що швидко біг повз нас, і незчулись, як опинилися на тому місці, де брало воду наше Плем’я. Там було багацько жінок і дітей, водоносів, що набирали води в гарбузи. Побачивши нас, усі кинулися, немов шалені, тікати, гублячи свої гарбузи по стежках. Ми висіли на берег, а катамарана прив’язати нам, звичайно, на думку не спало, і він поплив собі за водою. Ми обережно побралися стежкою вгору. Люди поховалися по печерах і тільки де-не-де визирали з дір. Червоноока й знаку ніде не було. Отак ми опинилися знову вдома. Ту ніч ми вже ночували на кручі, у нашій старій печерці, звідки довелось потурити двійко забіякуватих підлітків, що вже присвоїли її собі.
 РОЗДІЛ XIV

 Минав місяць по місяці. Драма й трагедія майбутнього ще тільки мали вийти на кін. А тим часом ми жили й спокійно збирали собі горіхи. Як я пригадую, те поліття було на них дуже гарне. Ми набирали повні, гарбузи й несли їх до скелі. Там, поклавши горіхи в яку-небудь заглибнику, каменюкою трощили їх, а тоді їли. Коли ми повернулися додому після наших довгих, багатих на пригоди мандрів, рік уже доходив краю. Незабаром настала й зима, цей раз дуже лагідна. Я часто пробирався до старого матернього кубла на дереві й обнишпорював усю місцевість поміж чорничним болотом та гирлом саги, де ми з Клаповухом навчилися плавати на стовбурах. Але ніде не було й признаки Прудкої. Вона зникла. А я так жадав її! Мене нудив ніби якийсь голод. Я вже казав, що то був майже фізичний голод, тільки я відчував його й тоді, коли мій шлунок був повнісінький. Але всі мої розшуки виявилися марні. Щоб життя наше в печерах було завжди одноманітне, не можна сказати. Червоноок добре давався взнаки. Нам з Клаповухом і просвітку ніде не було, як тільки в нашій печерці. Хоч ми й добре поширили війстя, воно все ж лишалося зовсім вузьке, і нам самим нелегко було пропихатися крізь нього. Від часу до часу ми поширювали його ще, та однак воно було замале для дебеленного тулуба Червоноока. Він, щоправда, й не пробував більше здобути нашу печеру штурмом, добре затямивши собі науку: гуля, що набігла йому на шиї, там, де я гепнув його каменюкою, так і залишилась навік, така велика, що й здалеку було видно. Я часто вельми тішився, бачачи те діло своїх рук, і коли почувався в безпеці, то реготав від щирого серця, дивлячись на ту шию. Хоч із нашого Плем’я ніхто не став би нас визволяти, нехай би навіть Червоноок роздирав нас із Клаповухом на шматки у всіх перед очима, але всі нам співчували. А втім, може, то було й не співчуття, а тільки вияв ненависті до Червоноока. Так чи сяк, а нас завжди сповіщали, коли він був поблизу. Що в лісі, що на водопої, що на луговині перед печерами — всі однаково спішили попередити нас. Отже, в нашій ворожнечі з Червонооком ми мали певну перевагу: за ним стежило багато очей. Проте одного разу він мало не спопав мене. Сталося те рано-вранці, коли Плем’я ще спало, і цілком несподівано. Він раптом перетяв мені шлях до моєї печери. Не стямившись, я кинувся до подвійної печери, куди Клаповух колись, перед багатьма роками, заманив мене і де Гострозуб зазнав поразки, погнавшися за двома нашими. Я вихопився з вузького пролазу, що був між цими печерами. Червоноок не поліз слідом за мишо, але ту ж мить кинувся до мене знадвору. Я знову шмигнув у пролаз. Він оббіг кругом і напав на мене знов. Я назад у пролаз. Так ми крутилися мало не півдня, поки він не подався геть. Потім, коли Червоноок з’являвся на кону і ми були певні, що зможемо дістатися до подвійної печери, ми більше не тікали до нашої, що на кручі. Треба було тільки добре пильнувати, щоб він не перетяв нам відступу. Тої зими Червоноок своєю брутальністю та повсякчасним боєм загнав на той світ останню свою жінку. Я визначив його як «атавізм», але з цього погляду він був іще гірший. Самці в нижчих тварин не мордують і не вбивають своїх самиць. Мені здається, що Червоноок усупереч своїй жахливій атавістичності був ніби прообразом потомного чоловіка, бо вбивають своїх самиць тільки самці людської породи. Як і треба було сподіватися, Червоноок, позбувшись однієї жінки, зараз же заходився добувати собі другу. Цей раз він уподобав собі Співучу. То була Маслакова внука, дочка Безволосого, зовсім молоденьке дівча, що смерком завше виспівувало біля своєї печерки. Вона недавно спарувалася з Кривим — лагідним, плохим чолов’яжкою, що ніколи нікого не кривдив і ні з ким не заводився. Перебійник із нього був ніякий. Маленький, худорлявий, він буї! далеко не такий моторний, як ми всі. Мерзотнішого вчинку Червоноок, здається, ще ніколи не вдіяв. День тихо дотлівав; перше як лізти до печер, Плем’я помалу сходилося на луговині. Несподівано стежкою від водопою примчалася, скільки духу, Співуча. За нею гнався Червоноок. Вона кинулась до чоловіка. Бідолашний недоросток Кривий страшенно перелякався, проте явив себе героєм. Він знав, що то була смерть, але йому й на думку не спало тікати. Він випростався, заджерготів, наїжився й вищирив зуби. Червоноок заревів з люті. Така образа! Хтось насмілився стати йому поперек дороги! Миттю його рука простяглася й учепилась Кривому в карк. Той уївся в неї зубами, але за якусь хвилину вже борсався й корчився на землі зі скрученими в’язами. Співуча заголосила й забелькотіла. Червоноок схопив її за волосся й поволік до себе, брутально витяг на скелю і ввіпхнув у свою печеру. Ми закипіли гнівом, шаленим гнівом. Немов показившись, ми кричали, билися в груди, їжилися, скреготіли зубами, юрмлячись під кручею. То промовляв у нас гуртовий інстинкт, потреба об’єднуватися, потяг до спільних учинків. Ми невиразно відчували, що треба діяти гуртом, проте, не мавши способу висловитись, не могли справдити того відчуття. Ми не кинулися на нього всі разом, не знищили його геть, бо нам бракувало слів, цих символічних значків для неясних думок, що виринали нам у голові. Ті символи думок ще мали бути повільно, трудно винайдені. Ми намагалися хоч у згуках вилити думки, що, мов невиразні тіні, МИГТІЛИ в нашій свідомості. Безволосий ГОЛОСНО зашварготів. Йому треба було виповісти свій гнів і прагнення помститись Червоноокові, і ми добре зрозуміли його. Та як він спробував витлумачити нам оте своє поривання до спільного з нами чину, ми почули тільки незрозуміле белькотіння. Тоді нараз зашварготів Мордань, настовбурчивши брови й б’ючи себе в груди, а потім і всіх нас одного по одному захопила та оргія люті. Залопотів хрипко, прискаючи слиною, навіть старий хляпогубий Маслак. Тоді хтось ухопив ломаку й почав гепати нею по деревині. Те гепання ніби задало ритм нашим вигукам та верещанню, й за хвилину ми несвідомо вже горлали влад. Цим нас ураз заспокоїло: ми й не стямились, як забули свою лють, і почалося ревище. Ті хорові ревища — чудова ілюстрація непослідовності та несталості нашої породи. Нас зігнала докупи спільна лють і поривання до спільного чину, але скоро почули ми примітивний ритм, як забулися за все. Вдачею ми були громадські, гуртові, і оті хорові ревища чи сміховища тішили нас дуже. В певному розумінні ті хори становили туманний прообраз дикунських рад чи навіть великих національних та міжнародних зібрань і з’їздів нашої доби. Нам, насельникам Молодого Світу, бракувало мови, і сходячись, ми тільки галасували, але з того галасу поставав ритм. Він крив у собі зародки майбутнього мистецтва, ба сам був мистецтвом, що тільки-но народжувалося. Але ревища наші не довго трималися ритму. Ми швидко губили його, й тоді починалася пекельна какофонія, поки ми знову не вловлювали ритму або не натрапляли на новий. Часом збіговисько ніби розпадалося на півдесятка різних хорів: кожний додержував якогось свого ритму і щодуху силкувався заглушити інші. У перервах ми джерготіли, гигикали, вищали, скакали кожен сам собі, сповнений своїх думок, своїх прагнень, аж до повного забуття всіх довкола,— сам справжній осередок усесвіту, на час відрубний від решти таких самих осередків, що вили й скакали навколо нього. Потім знову зроджувався ритм: хтось починав плескати в долоні, або гепати дрючком по дереві, або стрибати ритмічно, або ж завивати: «А-ва! А-ва-ва!», розмірно підносячи голос. Той ритм захоплював одного по одному й решту нас, і незабаром усі знов скакали та співали хором. «Ге-е, ге-е, ге-е-го» була одна з наших улюблених хорових пісень, та ще «ей-вей, ей-вей, ей-вей-вей!». Так викривляючись, немов навіжені, скачучи, крутячись, перекидаючись, ми танцювали й співали в похмурому присмерку первісного світу самозабутньо, споюючись в одне й доводячи себе до чуттєвого шалу. Цей раз мистецтво теж угамувало нашу лють на Червоноока. Ми верещали нестямним хором, поки ніч не нагадала про свої жахи, тоді позалазили до своїх печер на урвищі й тихенько перегукувались. А тим часом ніч поволі огортала землю і зорі висипали на небо. Лякалися ми тільки темряви. У нас не було ані зародку релігії, ані уявлення про якийсь невидимий світ. Ми знали самий реальний світ, боялися самих реальних речей, конкретних небезпек, хижих тварин у плоті й крові. І темрява лякала нас тому, що для них то був час полювання. Вони тоді виходили зі своїх лігов і, чигаючи невидимо в мороці, кидалися з нього на нас. Може, з цього страху перед реальними насельниками темряви й розвинувся потім страх перед насельниками нереальними, уявлення про невидимий світ потужних сил. Уява розвивалась, і щодалі більший жах перед смертю в потомної людини перейшов у жах перед темрявою, яку та людина заселила духами. Я гадаю, що в Огневиків цей жах перед невідомими силами темряви вже зароджувався; але наше Плем'я уривало ревище й бігло ховатися до печер від небезпеки цілком реальної: Гострозуба, левів, шакалів, диких собак, вовків та іншого голодного хижацтва.
 РОЗДІЛ XV

 Клаповух узяв собі жінку. Сталося це другої зими після нашої мандрівки, і зовсім несподівано. Він мене не попередив. Дізнався я про це одного вечора, коли, видершись на кручу, почав просуватися до своєї печери: там уже не було для мене місця. Печеру посіли Клаповух та його жінка, не хто інша, як моя сестра, Джерготуна, мого вітчима, дочка! Я все ж спробував був упхатися, але де там! Місця в печері вистачало тільки на двох, і воно вже було зайняте. Користаючись із мого скрутного становища в тісному пролазі, вони так дряпали та скубли мене, що я радніше відступився. Ту ніч і ще багато ночей виспав я в пролазі подвійної печери. Там було досить безпечно, я знав це з досвіду. Двом нашим пощастило врятуватися там від Гострозуба, а мені від Червоноока. Природно, мені здавалося, що, снуючи пролазом туди й сюди, я зможу так само рятуватись від хижаків. Але я забув за диких собак. Вони були невеликі й могли пролізти скрізь там, де пролазив я. Одного разу нічною добою вони й знюхали мене. Коли б вони водночас залізли в обидві печери, був би я пропав. Але, вихопившися з пролазу, куди вже залізло декілька їх, я встиг вибігти другою печерою надвір. Там мене зустріла вся зграя. Собаки кинулись на мене; я подерся від них угору, на кручу. Один голодний, худющий пес учепився в мене ту саму мить, як я плигнув на скелю. Зуби його глибоко вгородилися мені в стегно, він мало не стяг мене додолу, але я навіть і не спробував струсити його з себе. З усієї сили дерся я далі вгору, щоб решта собак не дістали мене. Тільки відчувши себе в безпеці, я звернув увагу на ту живу здохляку, що повисла в мене на стегні. На височині футів із дванадцять над зграєю, що клацала зубами, здряпалась на скелю й падала назад, я схопив собаку за горло й задушив. Це забрало мені чимало часу. Пес дряпав мене задніми лапами, рвався, борсався й мало не стяг униз. Нарешті дух вийшов із нього, зуби йому розчепилися й пустились мого прокушеного стегна. Я витяг його вгору і переспав ніч, скулившись біля війстя в свою стару печеру, де спали Клаповух і моя сестра. Та спершу на мене посипалася градом лайка розбурканого Плем’я, бо Я\'7b то я спричинився до такого гвалту. Але ж і я добре помстився. Скоро починав угавати внизу гавкіт зграї, я шпурляв туди каменюку — і гавкіт зчинявся знову, і з усіх боків мене знову шпетило розгніване Плем’я. Вранці я поділився задушеним собакою з Клаповухом та його жінкою, і декілька днів ми не були вегетаріанцями, не годувалися самими рослинами та овочами. Подружнє життя Клаповухове не було дуже щасливе. Єдина втіха, що воно недовго тривало. Але весь той час і я, і він жили погано. Я почувався самотнім і, позбувшися затишної печерки, дуже бідував. А примоститись до котрого з молоді мені якось не довелося. Мабуть, заважало моє давнє приятелювання з Клаповухом, що стало мені вже за звичку. Звісно, я міг би й собі взяти жінку. Мабуть, я б і зробив так, та тільки їх у Плем’ї бракувало. Легко зрозуміти, що призвела до того Червоноокова розпусність і це показує, якою він був загрозою для самого існування нашого Ллєм я. До того ж, я ще не забув за Прудку. Одно слово, натерпівся я лиха за час подружнього життя Клаповуха. Жодної ночі не був я безпечний, і ніколи не почувався спокійно. Один з нашого Плем’я вмер, удову мого взяв інший, і я посів її печеру. Але війстя в ній було дуже широке, і Червоноок якось мало не застукав мене там. Я мусив повернутися до подвійної печери й знову ночувати в пролазі. Правда, влітку я цілими тижнями не бував у сельбищі. Я зліпив кубло на дереві поблизу гирла саги й ночував собі там. Як я вже казав, подружнє життя Клаповухове не повелося гарно. Моя сестра була правдива дочка Джерготуна й затруювала життя своєму чоловікові. Ніде в жодній печері не знано стількох сварок та бійок. Якщо Червоноок був Синя Борода, то Клаповух був увесь у жінчиній жмені. Либонь, на його жінку й сам Червоноок не заздрив, бувши надто розумний для того. На щастя Клаповуха, прожила вона недовго. Того літа сталася вельми дивна річ. Воно вже доходило краю, коли несподівано зійшла вдруге морква. Хоч і ликувата, вона була соковита й смачна, і все Плем’я стало ходити годуватись на морквяну галявину. Якось рано-вранці нас там зібралося й снідало кількадесят. По один мій бік пасся Безволосий, далі за ним його батько й син, старий Маслак і Вислогуб. По другий бік моя сестра, а за нею — Клаповух. Усе сталося зненацька. Моя сестра й Безволосий раптом підскочили й зойкнули, а я почув свист стріл, що прошили їх. За мить вони вже корчилися на землі, пускаючись духу а решта нас шугнула до дерев. Повз мене просвистіла ще одна стріла й вістрям загналася в землю; пір’яний хвіст її дрібно тремтів. Виразно пригадую, що я сахнувсь убік, немов схарапуджений кінь, і оббіг ту страшну ріп, накинувши великого круга. Клаповух, що мчав поруч зі мною, раптом гепнувся з розгону на землю. Нова стріла пробила йому литку й звалила його. Зразу схопившись, він кинувся був бігти далі, але знову впав. Тоді звівся, сів, скоцюрбившись, тремтячи з жаху, й жалібно покликав мене. Я вернувся до нього. Він показав мені на стрілу. Вхопивши її хвіст, я потяг був її, але він, ойкнувши з болю, вчепився мені в руку. Ще одна стріла пролетіла між нами обома, по ній друга вдарилась у камінь, розкололася й упала. То вже було занадто. Смикнувши з усієї сили, я зразу вирвав стрілу Клаповухові з ноги. Він несамовито скрикнув і з серця вдарив мене, та за хвилину ми вже гнали щодуху. Я оглянувся. Старий Маслак, усіма покинутий, зостався далеко позаду й мовчки дріботів наввипередки зі смертю. Він часто спотикавсь, одного разу навіть упав. На щастя, стріли вже не літали, і він поволі звівсь на ноги. Старість дуже тяжила йому плечі, проте вмирати він ще не хотів. Троє Огневиків, що саме вибігли зі своєї лісової засідки, могли б легко злапати його, але вони того навіть і не пробували. Може, він просто був надто старий і жилавий. Безволосого та мою сестру — ось кого їм треба було. Діставшись до дерев, я знову озирнувся й побачив, як вони гатять їх каменюками по головах. Один з тих Огневиків був старий кульгавий ловець, уже знайомий мені. Лісом ми попрямували до своїх печер. Наша зрушена, безладна юрба сполохала всіх дрібних тварин у лісі й загнала їх у нори. З верховіть зухвало кричали нам услід сойки. Тепер, коли безпосередня небезпека минулася, Вислогуб спішився й діждав свого діда Маслака. Тоді вони поплентались далі вдвох - дід і онук, замикаючи собою нашу черідку. Отак Клаповух і став знову нежонатий. Ту ніч я вже спав з ним у нашій печерці, і знову почалося наше колишнє товаришування. Втрата, здається, не дуже завгорила його. Принаймні не видно було, щоб він за жінкою журився чи щоб йому її бракувало. Непокоїла його лишень рана на нозі; минув добрий тиждень, поки вона загоїлась і до нього вернулася колишня жвавість. Маслак був єдиний старий дід на все Плем'я. Часом, коли я згадую про ту давнину і його постать яскраво постає переді мною, я бачу, як дивовижно він схожий на батька нашого садівника. Той садівників батько був дуже старий, зморшкуватий та мізерний; і коли він блимав своїми маленькими сліпаками та плямкав беззубими яснами, то, їй-бо, був викапаний Маслак. Та схожість дуже лякала мене змалку, і я завжди тікав, побачивши старого, що шкандибав на двох костурах. Навіть Маслакова сива, кошлата борідка була така сама, як рідкі бурці в старого. Я вже казав, що Маслак був єдиний дід на все Плем’я. То була дивина. У нас ніхто не доживав старості й мало хто середніх літ. Здебільшого вмирали наші не своєю смертю, а — як мій батько, як сестра, Щербань, Безволосий нагло й люто в розквіті життя. Природна смерть?! За тих часів умирати не своєю смертю якраз і було природно. Серед нашого Плем’я ніхто не вмирав зі старості. Такого випадку я не знаю. Навіть і старий Маслак не вмер так, хоч він, єдиний на ту пору, мав такий шанс. Каліцтво, хвороба, будь-яка, хоч і тимчасова втрата прудкості та сили означали скору смерть. Як правило, такі смерті завжди траплялися без свідків. Просто хто-небудь нагло зникав з очей. Уранці виходив із сельбища й більше ніколи не повертався, зникнувши в череві якогось хижого звіра. Наскок Огневиків на морквяній галявині був початком нашого кінця, хоч ми й не знали того. їхні ловці стали з являтися що далі, то частіше. Вони приходили вдвох або втрьох, скрадаючись лісом зі своїми летючими стрілами, що здіймали їм здобич з верховіття найвищих дерев, хоч би й як далеко. На ті дерева їм і злазити не треба було: луки і стріли правили їм за безмірно розвинені м’язи,— отож воші мовби стрибали та били за сотню футів, коли не далі. Те робило їх страшнішими над самого Гострозуба. Вони були дуже хитрі, мали справжню мову, що давала більшу силу їхній думці, а до того ще вміли об’єднуватись для спільних дій. Після появи Огневиків ми стали ще полохливіші, ще прудкіші та сторожкіші. Тепер нам доводилось бути обережними й у лісі. Дерева вже не давали нам надійного захистку, не можна було, сидячи на гілляці, дражнити своїх ворогів, що бігали долі. Огневики були ті кровожерні вороги з зубами й кігтями футів на сто завдовжки — найжахливіші з усіх хижаків, що блукали в первісному світі. Якось уранці, ще Плем’я й не розбрелося лісом, несподівано знявся переполох на водопої між тими, хто пішов напитись чи набрати води. Все Плем’я кинулося до печер. Такий уже був у нас звичай — перше тікати, а потому вже довідуватись, у чому річ. Прищулившись у війстях, ми чекали. Трохи згодом на майдан обережно вийшов Огневик. То був старенький кульгавий ловець. Він довго стояв, придивляючись до нас, до наших печер і розглядаючи наше урвище згори донизу. Тоді зійшов стежкою до водопою, а за хвилину повернувся іншою; знову довго стояв, спостерігаючи нас, і нарешті, обернувшись, зашкутильгав до лісу. А ми тим часом збентежено й жалісно перегукувалися у своїх печерах.
 РОЗДІЛ XVI

 Я знайшов її на давньому місці, неподалік чорничного болота, де жила моя мати і де ми з Клаповухом збудували наше перше житло на дереві. Це сталося цілком несподівано. Проходячи під деревом, я враз почув знайомий ласкавий згук і, зиркнувши вгору, побачив Прудку на гілляці. Вона теліпала ногами й дивилася на мене. Щасливий, я стояв хвильку непорушно, та скоро в те щастя почала закрадатись якась туга та тривога. Я подерся на дерево до неї. Вона поволі відступила. Я далі за нею, та коли вже трохи-трохи не дістав її, вона перестрибнула на ближче дерево і, шелестячи листям, визирала з зеленої гущини на мене, ласкаво щось жебонячи. Я теж стрибнув туди й погнався за нею, як навіжений, і ще раз вийшло те саме. Вона перескочила на третє дерево, і знов виглядала з листя, і знов лагідно жебоніла. Я відчув нараз, що є між нами щось нове, чого не було раніше, перед нашою з Клаповухом мандрівкою. Тепер я жадав її і був свідомий того. Вона теж це знала, а тому й не підпускала мене до себе. Забувши, що вона направду Прудка й що я лишень її учень у мистецтві лазити по деревах, я гнався за нею з дерева на дерево, а вона ніяк не давалася мені до рук. Вона дивилась на мене ласкавими очима, лагідно жебоніла, гуцалася та розгойдувалась на гілках зовсім близько, але недосяжна. Що довше вислизала вона від мене, то дужче я прагнув її спіймати. Та вже й вечір надходив, тіні на землі довшали, а зусилля мої все були марні. Поглинаючи її очима серед гонитви і під час коротких перепочинків, я бачив, що вона дуже змінилася. Стала більша, повніша, доросліша. Обриси її покруглішали, м’язи налились, і в усій її істоті відчувалася дозрілість, щось нове для неї й збудливе для мене. Я не бачив її три роки щонайменше, і, натурально, зміна була чимала. Я кажу три роки, але це тільки приблизно; може, їх було й цілих чотири, бо спомини мої дуже плутані, і що більше я думаю про те, то більше впевняюсь, що то мусило бути не три, а чотири роки. Проте куди та чому вона була щезла й що з нею за той час діялось, я не знаю. Вона не мала жодного засобу розповісти мені про те, так само як ми з Клаповухом не мали засобу повідати нашому Плем’ю про все, що ми бачили, мандрувавши. Мабуть, вона пустилася в мандри на відчай душі, як і ми. Можливо, що причиною того був теж Червоноок. Запевне, він не раз здибувався з нею в лісі; і якщо він раз погнався за нею, цього, певна річ, було досить, аби вона втекла світ за очі. З подальшого видно буде, що вона забилась геть-геть на південь, за гори, аж на берег невідомої річки, навідшиб від свого поріддя. В тих краях жило чимало Деревиків. Либонь, вони й примусили її врешті повернутись до Плем’я та до мене. Чому я так гадаю — поясню пізніше. Тіні все довшали, а я гнався за нею все завзятіше, та зловити не міг. Удаючи, ніби стрімголов тікає від мене, вона весь час трималася так близько, що тільки хапай її,— але не давалась. Я забув за все: за час, за хижих ворогів, за ніч, що вже западала. Я знавіснів з жадання й гніву, Що вона не підпускає мене до себе. Дивна річ, але той гнів був немов частиною мого поривання до неї. Як я щойно казав, я забув за все. Біжачи через прогалину, я напоровсь на ціле ліжбисько гадів. Та й вони мене не спинили. Я був мов навісний. Вони кидались на мене, але я крутивсь та петляв поміж ними й біг далі. За хвилю я наскочив на велетенського полоза. Перше я, верещачи з ляку, тікав би від нього десь аж на вершечок дерева. Тепер він теж загнав був мене на дерево; але Прудка якраз зникла мені з очей, і я сплигнув додолу й помчав за нею, бувши ту мить на волосинку від смерті. Тоді за мною вчепилась гієна, мій давній ворог, і бігла назирці добру годину, передчуваючи з моєї поведінки якусь поживу. А потім ми з Прудкою збурили цілу ватагу диких свиней, і вони теж порвалися за нами. Раз Прудка перескочила таку велику просторінь між деревами, що мені була не до снаги. Я мусив спускатися додолу. Мені було байдуже, що там чатують дикі свині. Я злетів на землю за ярд від тих тварюк, і вони кинулися за мною. Опинившись у мене з обох боків, вони примусили були мене рятуватись на дереві, але воно стояло трохи віддалік шляху, що ним тікала Прудка, і я відважно знову спустився додолу, повернув назад на старий слід і помчав широкою прогалиною навперейми. Вепри, наїжившися, клацаючи іклами та рохкаючи, наступали мені на п’яти. Коли б я спіткнувся або впав на тій прогалині, було о по мені. Але такого не трапилось, та я й не дбав про те. Я був у такому настрої, що не злякався б стати віч-на-віч із самим Гострозубом, ні з двадцятьма Огневиками, що пускають стріли. Такий любовний шал пойняв мене. Але тільки мене — з Прудкою нічого такого не діялося. Вона була розважна й на небезпеку дарма не наражалась. Оглядаючись крізь далечінь віків на ту давню любовну погоню, я пригадую, що, коли свині затримали мене, вона побігла тихцем, мовби вичікуючи, коли я зможу знов погнатися за нею. Крім того, втікаючи від мене, вона весь час сама бігла й мене вела, куди їй було треба. Вже зовсім смеркло, як я слідом за Прудкою обминув моховиту стіну бескида, випнуту з-поміж дерев, і заглибився в густий чагарник, що хвиськав і дряпав мене своїми гілками, коли я продирався крізь нього. Прудка ж ніде й не зачепилася. Вона добре знала дорогу. В самій гущавині ріс здоровезний дуб. Я майже наздоганяв її, коли вона полізла на того дуба. І там серед гілля, в її кублі, що його я так довго й марно шукав, я зловив її. Гієна знов нанюхала наш слід і тепер, сидячи під деревом, заводила з голоду. Але ми не зважали на те й тільки зареготали, коли вона нарешті, загарчавши, подалась геть у чагарник. Ніч була повна весняних згуків. Як звичайно весною, всюди по лісі билися один з одним самці. З нашого кубла на дереві ми чули іржання диких коней, сурми слонів і рикання левів. Та вже зійшов місяць, і година була тепла. Ми сміялися й нічого не боялись. Пригадую, другого ранку ми надибали двох розлютованих півнів-готурів. Вони билися так запально, що я просто підійшов до них і схопив обох за шию. Вони й стали нам із Прудкою за весільний сніданок. Півні були пресмачні. Повесні птахів легко ловити. Якось уночі ми навіть бачили, як билися при місяці два лосі. Поки ми з дерева стежили за тим боєм, до них тихцем підкралися лев і левиця й розірвали їх ще перше, ніж лосі помітили небезпеку. Важко сказати, скільки часу ми прожили б у кублі Прудкої. Якось, коли нас не було, в дерево ударив грім. Грубезні гілки потрощило, кубло наше зруйнувало. Я заходився був відбудовувати його, але Прудка не хотіла на нього й дивитися. Вона страшенно боялась блискавки, і я не міг намовити її повернутись на дерево. Отак закінчився наш медовий місяць, і ми подались до печерного сельбища. Там я витурив Клаповуха з нашої печерки так само, як колись зробив був він. Ми з Прудкою оселилися там, а він пішов ночувати в пролазі подвійної печери. Як ми повернулися до нашого Плем’я, так і прикрощі спіткали нас. Червоноок змінив не знаю вже скільки жінок після Співучої, що пішла тією ж дорогою, як і всі перед нею. Тепер у нього була маленька, тендітна й сумна самичка, що пхинькала й плакала, навіть коли він не лупцював її. Звичайно, вона мусила неминуче загинути, і то дуже скоро. Червоноок уже накидав оком на Прудку й коли нарешті забив свою жінку на смерть, почав ганятися за нею. Щастя наше, що вона справді була Прудка й мала дивовижний хист перемахувати з дерева на дерево. І все ж, аби не впасти йому в пазури, вона потребувала всієї своєї обачності й сміливості. Я не міг стати їй до помоги. Червоноок був такий сильнющий, що на клапті роздер би мене. Так довіку залишилося в мене покалічене плече — пам’ятка його рук. Дощовою погодою воно добре давалося взнаки й ломило. Покалічив він мені його, коли Прудка нездужала. Либонь, то в неї був напад пропасниці; ми всі частенько хворіли на неї. В кожному разі, вона була тоді якась млява, квола, немоторна. І ось у такому стані їй довелось утікати від Червоноока, що заскочив її десь поблизу лігва диких собак, кілька миль на південь від сельбища. Раніш вона поводила б його трохи по лісі, дражнячи, а тоді подалася б прямцем, лишивши його далеко ззаду, і незабаром була б у захистку нашої печерки, вузької з проходу. Тепер же вона була надто квола й незграбна, аби ще дражнитись. Він раз у раз заступав їй стежку, і вона мусила обернути всю снагу тільки на те, щоб уникнути його лап. Здоровій їй утекти від нього було б заіграшку, а тепер на те потрібні були всі її хитрощі й уся обережність. На щастя, вона мала перевагу в тому, що могла бігти по тонших, ніж він, гілках і перестрибувати далі. Ще й надто, вона несхибно визначала віддаль і інстинктивно вгадувала тривкість гілки чи сучка, навіть підгнилого. Гонитва не мала кінця. Круг по кругові, туди, сюди гасали вони обоє лісом. А в Плем’ї наростало збудження. Знявся шалений джергіт; він то гучнішав, коли Червоноок відставав, то стишувався, коли він наганяв Прудку. Жінки верещали й шварготіли, чоловіки в безсилій люті били себе в груди. Найдужче розпалився Мордань, і хоч він також притихав, коли наближався Червоноок, але не настільки, як решта. Щодо мене, то я не показав себе там вельми відважним. Я був хто завгодно, тільки не герой. Та й яка б із того була користь, коли б я зчепився з Червонооком? Він був така здоровезна потвора, така пекельна звірюка, що в двобої з ним я не мав би жодної надії. Він убив би мене, а нікому б тим не помоглось і на крихту. Прудка не встигла б дістатися до печерки, як він зловив би її. Отож я міг тільки дивитись у безсилій люті, вхилятися геть йому з дороги й замовкати, коли він наближався. Година минала по годині. Було вже далеко за полудень, а гонитва все тривала. Червоноок поклав собі зморити Прудку й навмисне загонив її. Вона довго кріпилась, та врешті почала втомлюватися і не могла вже стрибати так стрімголов. Тоді вона стала забиратись на найтонші гілки, неприступні для Червоноока, й так тільки могла віддихати. Але він був підступний, мов чистий диявол. Не маючи змоги дістатись до неї, він почав струшувати її. З усієї сили, всією своєю вагою він розгойдував гілку туди-сюди, поки не скидав Прудку, ніби муху з батога. Уперше вона врятувалась, потрапивши на нижчі гілки. Удруге вони хоч і не затримали її лету, але послабили силу падіння. А одного разу він так скажено струснув її, що вона перелетіла аж до другого дерева,— тільки добре, що напрочуд метко вхопилася за гілку й тим урятувалась. На тонких гілках Прудка шукала порятунку тільки в крайньому разі, але тепер вона була така втомлена, що не мала іншого способу врятуватися від Червоноока й раз у раз мусила забиратися ген високо. Гонитва тяглася далі. Всі, хто дивився, скрикували, билися в груди, скреготіли зубами. І нарешті прийшов кінець. Уже смеркало. Прудка, захекана, тремтячи й хапаючи повітря, жалібно припала до верху високої, тоненької гілки. До землі було футів з тридцять, і нічого, що могло б затримати падіння. Нижче на тій самій гілці гойдався Червоноок, налягаючи на неї всією своєю вагою. Гілка хиталась, ніби якесь вагало, і розмахи щоразу ширшали. Коли це він несподівано з усієї сили рвонув її навспак, не давши їй дійти до кінця розмаху. Прудка не вдержалася гілки, голосно зойкнула й сторчголов полетіла додолу. Якось ухистившися, вона перевернулась у повітрі й упала на ноги. Це мусило б зменшити силу падіння, але Прудка була така змучена, що ноги їй підломилися, і вона повалилась на бік. Все ж, як виявилося, падіння з такої страшної височини не покалічило її, а тільки забило їй дух. Вона лежала безпорадна й хапала ротом повітря. Червоноок кинувся й схопив її. Своїми цупкими пальцями вчепившись їй у волосся, він звівся на ноги й переможно заревів, дивлячись задирливо на Плем’я, що в жаху стежило за ним з дерев. Ось тоді я оскаженів. Обачність пішла за вітром, забулася любов до життя, що жила в моїй плоті. Ту саму мить, як заревів Червоноок, я ззаду наскочив на нього, і мій напад був такий несподіваний, що я збив його з ніг. Обвивши його руками й ногами, я з усієї сили намагався не пустити його. Звісно, це була б неможлива річ, коли б він однією рукою не держав за волосся Прудку. Мордань заразився моєю хоробрістю і несподівано став мені до помочі. Він угризся зубами в руку Червоноокові, дряпав і рвав пазурами йому лице. Отоді б усьому Плем’ю встряти! Коли б усі прийшли нам до помоги, Червоноокові, може, й настав би кінець; але вони полохливо зачаїлися на деревах. Червоноок неминуче подолав би нас обох, і тільки тому не вбив нас відразу, що Прудка сковувала його рухи. Вона вже віддихалася й тепер і собі змагалася з ним. Він не хотів пустити їй волосся, і це зв’язувало його. Нарешті він схопив мене за руку. То був для мене початок кінця. Він почав тягти мене до себе, щоб перегризти мені горло й, роззявивши рота, вже вищирив зуби. Отоді він викрутив мені плече, хоч стискав його ще, мабуть, тільки на півсили, і воно потім боліло мені вже довіку. Але саме під цей час скоїлося щось несподіване. Поки ми крутилися всі четверо клубком, на нас звалилося чиєсь здоровезне тіло й розкидало нас урізнобіч. Із несподіванки ми повипускали один одного. Мордань відчайдушно скрикнув. Я не знав, що то було таке, та коли кинувся до дерева, мені перед очима промайнула періста шкура і засмерділо тигром. То був старий Гострозуб. Його лігво було десь поблизу. Наш гомін розбудив його, і він тихцем, непомітно скрався до нас. Прудка була вже на дереві обік мого. Я перескочив туди, обняв її руками й пригорнув до себе. Вона хлипала й тихенько плакала. А здолу чулося гарчання й хрускіт кісток. Гострозуб вечеряв тим, що колись було Морданем. Червоноок запаленими очима зверху поглядав на звіра. То була потвора, дужча за нього. Ми з Прудкою подалися собі деревами геть і спокійно добулися до нашої печерки. Тим часом усе Плем’я, скупчившись над тигром на гілках, обсипало лайкою свого правічного ворога й шпурляло в нього павіттям. Він бив себе хвостом, рикав, але їсти не переставав. Отак ми врятувалися. Звичайно, то була чистісінька випадковість. Якби не та випадковість, я загинув би в лапах Червоноока, низка поколінь урвалася б і не довела через тисячоліття до нащадка, що читає газети, їздить у трамваї — і пише про минуле, навіть таке далеке, як у цім оповіданні.
 РОЗДІЛ XVII

 Це сталося підосені другого року. Після невдалої спроби зловити Прудку, Червоноок узяв собі іншу жінку, і, навдивовижу, вона ще жила. А ще дивніше — в них було немовля, декількох місяців, перше в Червоноока. Всі жінки, що були в нього доти, не встигали навіть привести йому дітей, як він забивав їх на смерть. Той рік був добрий для всіх нас, погода напрочуд лагідна, їжі вдосталь. Надто пригадується мені чомусь тодішня ріпа. На горіхи також був урожай, а щодо диких слив, то вони ще ніколи не бували такі великі й солодкі. Одно слово, рік був золотий. Але тоді й скоїлася біда. Нас заскочили в наших власних печерах. Ми прокинулись у холодній сірій млі на світанку того дня, щоб знайти собі смерть; принаймні більшість із нас. Мене й Прудку розбудили дикі крики та скажений вереск, ніби сюди на раду злетілися дияволи з усіх усюд. Наша печерка була найвища на урвищі, і, підповзши до війстя, ми побачили, що на луговині повно Огневиків. їхні поклики ще додавали гамору, але в цих людей був якийсь лад і певний план, а в нас ні того, ні другого. Ми всі билися нарізно, кожен сам за себе, і ніхто з нас і уявити не годен був, яке велике лихо спобігло нас. Огневики з’юрмилися під скелею. Ми сипнули на них цілий град каміння й, мабуть, декотрим попробивали голови, бо коли вони відхлинули, троє з них корчилися на землі. Один силкувався відповзти геть, але ми, скажено ревучи, знов закидали їх камінням. Декілька Огневиків повернулися, щоб відволокти своїх, але кам’яний град прогнав тих рятівників. Огневики розлютилися, проте стали обережніші. Завиваючи ще голосніше, вони, однак, трималися віддалік і тільки пускали в нас силу стріл. Це поклало край шпурлянню камінням. Коли з півдесятка наших було вбито, а десятків зо два поранено, ми відступили в печери. Моя, хоч і найвища на кручі, не була поза досягом стріли, але на такій відстані влучити було важко, а тому Огневики й не витрачали багато стріл на мене. Я був дуже цікавий, і мені хотілось побачити все, що діялося. Прудка, тремтячи з переляку, причаїлась у печері й жалібно квилила, закликаючи мене досередини. А я, припавши у війсті, стежив за всім. Бій ущухав, ніби застрягши на місці й не посуваючись ні сюди ні туди. Ми поховалися по печерах, і Огневикам якось треба було нас викурити звідти. Вони не важилися лізти до нас, а ми не хотіли наражатись на їхні стріли. Як котрийсь із них підступав ближче до кручі, той чи той з наших починав шпурляти в нього каміння, а тим часом з півдесятка стріл встромлялося в нього самого. Але такий підступ недовго мав успіх; скоро вже ми нічим не давалися виманитись надвір. Бій направду захряс на місці. Позад Огневиків я побачив старого кульгавого ловця. Він командував, і за його наказами люди метались туди-сюди. Декілька відрядилися до лісу й повернулися з оберемками хмизу, сухого листя і трави. Огневики підійшли ближче. Котрі з луками напоготові, щоб стріляти, як хто виткнеться з печери, а котрі заходилися накидати купи хмизу та сушні під війстями до нижніх печер і тоді виворожили з тих куп страхіття, що його ми найбільше боялися,— вогонь. Спочатку закурівся димок і став здійматися по скелі вгору. Потім, немов маленькі гадючки, вихопилися з сушняку червоні язички полум’я. Дим густішав і часом огортав усе урвище. У моїй печері він не дуже діймав мене, але очі щипало, і я тер їх руками. Старого Маслака викурено першого. Вітром знесло дим трохи вбік, і я виразно побачив його. Він вискочив з диму, наступив на жар, обпікся, з болю голосно зойкнув і кинувся лізти на кручу. Стріли, немов дощ, сипонули на нього. На прискалку він спинився й учепився руками в скелю. Хапаючи повітря, чхаючи й крутячи головою, стояв він там і хитався вперед та назад. З десяток стріл з пір’яними хвостами стирчало йому в тілі. Він був старий, але не хотів умирати й, хитаючись, щодалі жалібніше голосив. Та ось коліна йому підігнулися, рука пустилася каменя, він далеко відхитнувся й полетів додолу. Старі кістки, певне, геть побилися, проте він, стогнучи, ще силкувався звестись. Один Огневик підбіг до нього і шпорою розтрощив йому голову. Те саме, що з старим Маслаком, сталося й з багатьма іншими. Задихаючись у диму, наші вискакували з печер і лягали трупами від стріл. Декілька жінок і дітей подушилися в печерах, а більшість загинули надворі. Звільнивши таким способом перший ряд печер, Огневики почали лаштуватися зробити те саме з другим. Поки вони дерлися туди з посушем та травою, Червоноок та його жінка з немовлям, що тісно держалося її, кинулись урвищем нагору. Огневики, либонь, були певні, що тим часом ми лишатимемось у печерах, а тому луки в них не були напоготові. Коли ж стріли посипалися, Червоноок укупі з жінкою були вже високо. Опинившись на верху урвища, він обернувся й, б’ючися в груди та ревучи, лютими очима витріщився на ворогів. Вони знову пустили на нього стріли, й хоч жодна не влучила, він кинувся геть. Я бачив, як Огневики викурювали третій та четвертий поверхи печер і як вони розстрілювали наших, коли ті намагалися втекти нагору. Не багато кому пощастило дістатись до верху урвища. Більше загинуло. Мені пригадується Вислогуб. Жалібно зойкаючи, він добувся до мого прискалку, але тут стріла вдарила йому в спину й прошила наскрізь. Кістяний площин вистромлявся з грудей, а пір’яний хвіст зі спини. Закривавившись, Вислогуб повалився біля війстя до моєї печери. Близько того часу горішні печери самі спорожніли. Мало не всі наші разом кинулися вгору. Декого те справді врятувало, бо Огневики стріляли не досить швидко. Правда, в повітря знялася хмара стріл, і десятки наших летіли сторчака додолу, проте були й такі, хоч і не дуже багато, що добулися на саму кручу й утекли. Мене тепер самого порвало тікати, й те поривання переважило в мені цікавість. Стріли вже не летіли. Наші, видимо, втекли всі, хіба, може, дехто ще ховався по горішніх печерах. Тоді ми з Прудкою хутко подерлися на урвище. Побачивши нас, Огневики зчинили великий галас — певно ж, не через мене, а через Прудку. Вони шпарко загомоніли, один одному показуючи на неї. По ній вони ні разу не вистрелили, а почали ласкаво кликати її. Я спинився й заглянув униз. Вона ж, перелякана, хлипала й тягла мене геть. Ми пройшли верхом урвища й заглибилися в ліс. Я часто розважаю про цей випадок. Якщо вона справді була з їхнього плем’я, то, напевне, відбилась від них зовсім маленькою й нічого не пам’ятала, а тому їх боялась. З другого боку, може, вона ніколи й не відбивалась від них, а народилась десь у лісі, далеко від їхнього сельбища, від батька — втеклого Огневика — й матері з нашого Плем’я. Хіба хто міг щось певне сказати? Мені це було невідомо, а Прудка знала не більше за мене. Ми перебули день жаху. Більшість із тих, хто врятувався, втекли до чорничного болота й заховались у прилеглому лісі. Але цілий день ловці Огневики ватагами снували там і вбивали нас, де тільки знаходили. Либонь, вони виконували наперед повзятий план. Огневики розплодилися, їм стало тісно на своїх теренах, і вони поклали собі звоювати нас. Але яке ганебне було їхнє звоювання! Хіба ми мали якийсь шанс проти них? То була просто різанина, поголовна різанина, не помилувано ні старого ні малого. Вони геть вичистили нашу землю від нас. Того дня для нас немов настав кінець світу. Як я вже казав, ми кинулись до нашого останнього притулку, до лісу, і ховалися на деревах, але й там нас оточували та вибивали одну родину по одній. Багато довелось нам набачитись того дня! Я ж іще був до того й цікавий. Ми з Прудкою ніколи не зоставалися подовгу на одному дереві, а тому нас ні разу й не застукали. Але втікати, здавалося, не було куди. Скрізь снували Огневики, що поставили собі за мету винищити нас. Куди не поткнися, скрізь вони, тим-то й бачили ми так багато їхніх злочинств. Що сталося з моєю матір’ю, я не знаю, але Джерготуна перед моїми очима підстрелено на дереві в його власнім кублі. Боюся, що, бачивши це, я навіть весело захихотів. Перше ніж закінчити цю частину мого оповідання, я мушу ще сказати про Червоноока. Його заскочили разом з жінкою на дереві коло чорничного болота. Ми з Прудкою на хвильку спинилися, щоб на те подивитись. Огневики так захопилися своїм ділом, що не догледіли нас, а крім того, ми добре заховалися в густому листі. Добрих два десятки ловців зібралися під деревом і пускали в нього стріли, підбираючи їх, коли вони падали на землю. Червоноока не було видно, тільки чулося його завивання звідкись із дерева. Згодом воно стало якесь здушене. Очевидячки, він заліз у дупло. Жінка не встигла залізти. Стріла звалила її додолу, видимо, поранивши тяжко. Вона навіть і не спробувала тікати, тільки припала до свого немовляти, затуляючи його собою, і жалісно благала Огневиків голосом та на мигах. А ті, обступивши її, глузували з неї, як колись глузували я й Клаповух із старого Деревина. Як ми тоді штрикали його патиками, так і вони тепер штрикали жінку між ребра гострими кінцями своїх луків. Та забава вийшла погана. Жінка не боронилась і навіть не розлютовувалась. Вона й далі тільки благала, припавши до свого немовляти. Тоді один Огневик підійшов до неї з шпорою. Вона бачила те й зрозуміла, але до кінця благально скиглила. Червоноок же в своєму дуплі був убезпечений від стріл. Огневики порадились хвильку, а потім один з них поліз на дерево. Що сталося там, не знаю. Я тільки почув зойк Огневика і побачив, як захвилювались ті, хто стояв під деревом. Трохи згодом його тіло, ламаючи гілки, звалилося додолу й нерухоме зосталося на землі. Товариші підійшли, підвели йому голову, але вона знову впала. Червоноок помстився за себе. Огневики розлютились. У стовбурі дерева близько землі була діра. Натягавши туди ломини та листя, вони розклали вогонь. Ми з Прудкою, обійнявшись і визираючи крізь листя, чекали, що буде. Огневики підкидали у вогонь зелених гілок з листям, і дим густішав. Коли раптом усі сахнулись геть від дерева, та не досить швидко. Важке тіло Червоноокове впало серед натовпу. Страшенно роз’юшений, він замолотив навсібіч довгими ручиськами, здер одному обличчя — отак просто здер своїми вузловатими пальцями, а другому перегриз горлянку. Огневики, що спочатку відступили були, тепер, дико репетуючи, гуртом кинулися на нього, та він вихопив у одного шпору й почав трощити їм голови, немов гарбузи. Вони мусили знову відступити. Червоноок, скориставшіїся з цієї нагоди, обкрутнувся й помчав до лісу, люто завиваючи. Кілька стріл полетіло йому наздогін, але він, пірнувши в гущавину, зник. Ми з Прудкою крадькома подалися геть, та незабаром натрапили на іншу юрбу ловців, що загнала нас на чорничне болото. Там ми вже знали всі шляхи деревами понад трясовиною й помчали туди, де пішки не можна було гнатися за нами. Отак ми врятувалися й опинились по той бік болота, де вузенька смуга лісу відділяла його від другого, більшого, що простягалося на захід сонця. Там ми спіткали Клаповуха. Не уявляю собі, як він урятувався,— хіба що напередодні випадком не ночував у печерному сельбищі. В тому лісі ми могли б збудувати собі притулок на деревах і осісти там, але Огневики, певно, завзялися вибити нас до ноги. Пополудні ми побачили Бороданя та його жінку. Вони мовчки, з переляканими обличчями промчали деревами повз нас на схід сонця і зникли. Трохи згодом у тому напрямку, звідки вони вигулькнули, долинули крики й завивання ловців та зойки наших. Огневики таки знайшли собі дорогу через болото. Я, Клаповух і Прудка кинулися слідом за Бороданем та його жінкою й опинилися край великого мочара. Тут ми не знали жодної стежки. Той мочар був осторонь нашого терену. Ми завжди обминали його, і ніхто з Плем’я ніколи не заходив туди, чи вірніше, ніколи не вертався звідти. У нашій уяві він був повитий страшною таємницею, якогось жаскою невідомістю. Ми в страху спинилися край мокравини, але крики Огневиків лунали щораз ближче. Ми перезирнулись, і Бородань швидко побіг трясовиною до трав’яної купини ярдів з десяток від краю, де ноги вже не так грузли. Його жінка не зважилась бігти за ним. Вона спробувала була, але злякано сахнулась від зрадливої драговини й скулилася на землі. Прудка не стала чекати на мене й не спинилась, поки не промчала ще ярдів зі сто далі за Бороданя й не дісталася до більшої купини. Коли ми з Клаповухом догнали її, поміж деревами замаячили Огневики. У сліпому жахові жінка Бороданя кинулася до нас, але вона бігла навмання, без огляду, й тонка шкурина на твані прорвалася під нею. Саме тоді ми обернулися й побачили, як Огневики пускають у неї стріли, а вона потопає в твані. Стріли почали падати й навколо нас. Бородань був уже на нашій купині, й ми всі четверо подались трясовиною куди-глядя, забираючись щораз далі та далі в мочар.
 РОЗДІЛ XVIII

 У мене нема виразних споминів про наші мандри тим великим мочаром. Силкуючися згадати про них, я тільки плутаюсь в уривках вражень. Я й гадки не маю, як довго ми блукали в тій великій низовині,— мабуть, кілька тижнів. Як мені те сниться, то завше буває суцільний кошмар. Через незліченні сторіччя дожив до мене той столикий страх, та пам’ять про нескінченні блукання мокравою пустелею, де на нас кидалися отруйні гади, де навколо ревли дикі звірі, де твань дриготіла під ногами й засмоктувала п’яти. Пам’ятаю, що безліч разів звертали ми вбік, обминаючи стрічні потоки, озера й цілі моря твані. Часом зривалися бурі, наганяючи воду, що поймала величезні простори низини. Під час таких повенів ми, голодні й нещасні, сиділи, наче в’язні, цілими днями на деревах. Яскраво стає переді мною одна картина. Навколо високі дерева, сірі пасма моху звисають з гілок, а грубі ліани, ніби якісь страшенні гадюки, в’ються круг стовбурів і густо переплітаються в повітрі. Повсюди м’яка твань, що весь час булькає газами, весь час хвилює, ніби важко дихає, ніби щось ворушиться в її глибині. А в осередку ми, з дванадцятеро нас. Ми змучені, худі, сама шкура та кістки. Ми не співаємо, не джерготимо, не сміємося, і вже не до витівок нам. Нашу пустотливість і жвавість як водою змило. Ми тільки жалібно скиглимо й тулимось одне до одного, немов жменька людей, що пережили кінець світу. Та картина стоїть переді мною окремо, якось осібно, зовсім не пов’язана з усім іншим пережитим на тому мочарі. Не знаю, яким чином, але кінець кінцем ми таки виборсалися звідти, вийшли до стяги невисоких пагорбів понад берегом річки. То була наша річка, що так само, як і ми, прорвалась через великий мочар. На її південному березі, там, де вона пробивалася крізь пагорби, ми знайшли багато пісковикових печер. Далі на захід сонця ревіло море, б'ючись у наплавину поперек гирла річки. Тут, у цих печерах поблизу моря, ми й оселилися. Нас було небагато. Але за декілька днів з болота почали потроху надходити ще наші. Вони пленталися по одному, по двоє, по троє — справжні кістяки, радше мертві, ніж живі. Нарешті нас зібралось із тридцятеро. Більше ніхто з болота не виходив. Червоноока не було. Треба зауважити, що з дітей жодне не пережило тієї страшної подорожі’ Я не оповідатиму про ті роки, що ми прожили поблизу моря. Не гаразд там було, повітря вогке, холодне. Ми застуджувалися й увесь час кашляли. Серед таких умовин ми не могли вижити. Правда, в нас народжувалися діти, та тільки вони не дуже чіплялися за життя й рано вмирали. А ми, дорослі, вимирали ще скоріше, ніж вони народжувалися, і нас усе меншало. Та й різка зміна їжі теж не була нам на здоров’я. Тепер ми мало їли зелені та овочів, а більше годувалися рибою. На березі, надто після бурі, завжди бувало багато всяких скойок, абалои, мідій і великих океанських крабів, а також різних морських водоростів, добрих на смак. Одначе сама зміна в поживі спричинялася до шлункових хвороб. Гладких поміж нами не стало, всі були худі й завше мали такий вигляд, наче в нас боліли животи. Добуваючи великих абалон, загинув Клаповух. Під час відпливу одна така абалона защекнула йому пальці, й коли почався приплив, він захлинувсь у воді. Ми знайшли труп другого дня, і для нас то була добра наука. Більше ніхто з нас не защекнувся в скойці абалони. Нам із Прудкою щастило ростити дитя. Хлопчикові було вже кілька років, хоч тепер я певен, що він усе одно не вижив би в тому жахливому підсонні. Але одного дня знову з’явились Огневики. Вони припливли річкою, не на зв’язаних колодах, а на абияк видовбаному човні. їх було троє, й усі вони гребли. Серед них був і старий сивий ловець. Вони висіли в нашій затоці, й він закульгав по піску, пильно придивляючись до наших печер. За кілька хвилин вони відпливли геть, та Прудка страшенно сполошилась. Ми всі злякалися, але ніхто так дуже, як вона. Вона скімлила, плакала й цілу ніч не мала спокою. Уранці, схопивши дитя на руки, вона потягла мене, пронизливо покрикуючи, за собою, знов у далеку дорогу. В печерах залишилося восьмеро — все, що зосталося від нашого Плем’я. Для них не було ніякої надії, вони мусили скоро загинути, навіть якби Огневики й не прийшли. їх убивав поганий морський клімат. Наша порода не була пристосована до життя на морському узбережжі. Багато днів ми йшли на південь, понад краєм великого багнища, не важачись туди заглибитися. Одного разу ми повернули на захід сонця й, перейшовши стягу пагорбів, знову опинились на морському березі. Це місце було не для нас: жодного дерева, тільки грім прибою та навальний вітер, що, здавалось, ніколи не вщухав на тих похмурих надбережжях. Ми повернули назад через гори й пішли на схід і на південь, поки знову натрапили на велике багнище. Незабаром ми добулися до його південного краю і попрямували далі на південний схід. Там місцевість була гарна, повітря тепле й знову ліс. Перехопившися через ще одне пасмо низьких пагорбів, ми опинилися в іще кращій лісистій місцині; що далі відходили ми від моря, то ставало тепліше. Ми йшли та йшли, поки не дісталися до великої річки, що видалася знайомою Прудкій. Вона, мабуть, добивалася сюди за час своєї чотирирічної відсутності. Перепливши річку на колодах, ми висіли на другому березі під великою скелею. Високо на ній ми знайшли собі новий ді_м — заховану від очей, майже неприступну печеру. Тепер мені небагато лишається оповісти. Ми з Прудкою осіли в тій печері й жили там родиною. На тому мої спогади кінчаються. Більше ми нікуди не мандрували, і мені нічого не снилося більше, крім тої високої, неприступної печери. Там, мабуть, і народився той нащадок, що успадкував образи моїх сновиддів, що розчинив у своїй істоті всі враження мого життя, цебто життя Зубаня, мого другого «я», не справжнього, але такого для мене реального, що часом мені важко сказати, коли і в якій добі я живу. Я часто міркую про свій родовід. Я-сучасний, безперечно, людина, проте я-Зубань — іще не людина. Ці дві частини моєї двоїстої особи зростаються в стовбур родовідного дерева десь далеко внизу. Може, перед загином нашого Плем’я в ньому вже починався процес переходу в справжню людину? Може, той процес завершився в мені й у моїх нащадках? А з другого боку, хіба не міг хтось із них пристати до Огневиків, до їхнього племені? Не знаю, і нема способу довідатися про це. Одна тільки річ цілком певна — що Зубань відбив усі свої враження в мозку котрогось із своїх нащадків і відбив так міцно, що безліч проміжних поколінь не здолали їх витруїти. Ще одна річ, про яку я маю оповісти перше ніж скінчу. Це один сон, що мені часто сниться; а на яві воно, напевне, сталося тою добою, коли я жив у високій неприступній печері. Пригадую, що одного разу я заблукав лісом далеко на схід сонця й натрапив на плем’я Деревиків. Причаївшись у гущавині, я стежив, як вони бавляться. Вони саме зібралися на ревище чи то сміховище й скакали та репетували диким хором. Несподівано й гомін, і скакання вщухли. З переляку всі поприсідали, кидаючи очима, куди відступити. Тоді поміж гурт увійшов Червоноок. Усі з жаху сахалися від нього. Але він нікого не скривдив. Він був уже їхній. Слідом за ним, ступаючи кривими, жилавими ногами й спираючись на землю пальцями рук, ішла стара самиця з породи Деревиків — його остання жінка, Червоноок сів у середині кола. Ось зараз, пишучи оце, я як живого бачу його, похмурого, з запаленими очима; він обводить ними коло Деревиків, згинає свою страшнючу ногу й скарлюченими пальцями чухає собі черево. Це — Червоноок, це — атавізм.
  ДОРОГА
 

  Взагалі, ці веселі дороги у світ За життя свого всі перепробував я, Взагалі, вони добрі, про мене, для тих, Що не годні кротами нидіти в норі, Але рвуться, як я, до незнаних сторін І мандрують, аж поки спітка десь їх смерть. «Щирий бурлака», сестина^[4]   ВИСПОВІДЬ
 

  Джошії Флінтові^[5]— справжньому хлопаці, кат його не взяв.  
 Якось у Неваді я кілька годин поспіль розсипав перед одною жінкою щільну несосвітенну й безсоромну брехню. Не те щоб я хотів тепер перепросити її. Зовсім ні. Просто мені хочеться повісти їй усю правду, як то воно було. На жаль, я вам не докажу, як її на ймення, ані, тим більш, її теперішньої адреси. Та якщо ці рядки, бува, траплять їй на очі, то, чейже, вона черкне мені слово-друге. Діялось то в Рено, штат Невада, влітку 1892 року. Був саме ярмарок, і містечко аж кишіло авантюрниками та пройдисвітами, не кажучи вже про орди голодних волоцюггобо. Через це несите бурлацтво і зробилось містечко «голодним». Зайди стільки «накалатали» в тильні двері до містян, що врешті тим дверям увірилось і озиватись. В містечку стало «нев’їжно», як гомоніли поміж собою волоцюги. І я знаю, що не один мені ляснув обід, хоч я мав кебету «розкидати ногами» і не поступився б іншим, коли йдеться за «хляпи хвірткою», «подачки», «посиденьки» чи роздобутки «сякого-такого дріб’язку» на вулиці. Та що там казати, одного дня мене в тім містечку так прикрутило, що я під самим носом у провідника напробій удерся до персонального вагона якогось мандрівного мільйонера. Коли я вскочив до вагона, поїзд уже рушав, і я мотнувся до згаданого мільйонера, а провідник нависом за мною, сягаючи рукою по мою душу. Звитяжця у тих гонах не виявилося, бо я досяг фінішу — тобто мільйонера — ту ж мить, як провідник наздогнав мене. Часу на церемонії не було. «Ке-те-но чвертак на хліб»,— вихопивсь я, і хай я лусну, коли мій мільйонер не шусть собі до кишені і не тиць мені... якраз... точнісінько... чвертак! Його, либонь, так ошелешило, що він скорився механічно, і я відтоді й до сьогодні все не можу дарувати собі, що не загадав долара. Не йнакше, як він був би дав. Коли я стрибав з того вагона, провідник налучався копнути мене в лице. Але схибив. Якщо ти маєш стрибнути на залізничне полотно з найнижчої приступки вагона, і не вломити собі при цьому карка, а розлючений ефіоп зверху поціляє тобі в пику шкарбуном одинадцятого розміру, то становище твоє страшенно невигідне. Та попри все, я дістав той чвертак! А таки дістав його! Але повернімось до тої жінки, що перед нею розсипав я таку безсоромну брехню. Був останній день мого побуту в Рено. Я засидівся на іподромі, дивлячись, як скачуть поні, і зостався без обіду (нічим себто не проквасив душі вполудие). їсти аж пищало, а тут, як на те, створили комітет громадської безпеки, щоб очистити місто від таких от голодних грішників, як я. Вже не одного нашого брата-волоцюгу злапав Джон Закон, а з-поза холодних кряжів Сієрри мені вчувався поклик сонячних долин Каліфорнії. Перше ніж обтрусити порох Рено зі своїх ніг, я мав полагодити дві справи: почепитись на сліпий багажняк у трансконтинентальному курсом на захід, а перед тим ще набігати якогось підживку. Навіть-бо юнакові нелегко зважитись натщесерце на цілісіньку ніч дороги зовні поїзда, що чухрає захисними галереями та тунелями крізь віковічні сніги піднебесних гір. Але той підживок був тяжкою проблемою. Мене «трутонули» в доброму десятку домів. Часом доводилось чути ущипливі зауваги та прозорі натяки на гратчасті вікна, що десь плачуть по мені. Найдошкульніше в цьому те, що такі твердження були аж надто слушні. Саме тому я й вирушав того вечора на захід. Джон Закон нишпорив по цілому містечку, вганяючи за голодними та бездомними, бо не хто ж, як вони, мешкали у нього за гратчастими вікнами. В інших домах двері захряскувано мені під самісіньким носом, уриваючи моє чемне й покірне прохання дати чогось поїсти. В одному будинку так і дверей не відчинили. Я стояв на ганку й стукав, а вони видивлялись на мене крізь вікно. Хтось навіть підніс догори цупкеньке хлоп’ятко, аби малому з-за плечей дорослих видно було волоцюгу, що не дістане в їхньому домі ні крихти. Ішлося на те, чи не доведеться по підживок удатися до зовсім убогих. Зовсім убогі — це остання надія голодного волоцюги. На зовсім убогих все можна покластися. Вони зроду голодного не проженуть. Не раз по всіх Сполучених Штатах у кам’яниці на пагорбі відмовляли мені, тоді як десь біля струмка чи при багнистому низькодолі у злиденній халупі з вікнами, позатиканими шматур’ям, де порядкує спрацьована й виснажена мати,— я завжди діставав якийсь підживок. Ви, професійні добродійники! Підіть-но до вбогих та повчіться, бо тільки вбогі милосердні. Вони дають і ніколи не скупляться на те, що мають, хоч дуже часто відривають від самих себе. Кістка собаці — то ще не добродійство. Добродійство це кістка, що ти поділився нею з собакою, коли й сам голоден, як собака. Один дім, де мене трутонули того вечора, особливо мені затямився. Крізь прочинені вікна веранди видко було їдальню й чоловіка, що наминав запіканку,— грубезну запіканку з м’ясом. Я стояв на порозі, а він, балакаючи зі мною, не кидав їсти. Йому, мабуть, не зле гараздувалося, і з висоти тих гараздів чом би він і не бундючився перед безталанним своїм братом-горопахою. Моє прохання чогось поїсти він прикро урвав сердитим: «А працювати, либонь, не хочеш?» Отуди к лиху! За роботу ж я не згадував і словом. Харч — ось-бо за що йшлося. А працювати я й не поривався. Власне, думка була того вечора виїхати трансконтинентальним на захід. — Ти б не став до роботи, хоч би й мав нагоду,— дозоляв мені господар. Я позирнув на лагідне обличчя його дружини і зрозумів, що якби не той цербер, я б досхочу набрався його запіканки. А тим часом цербер сам її вперізував, тож я бачив, що мушу власкавити його, коли хочу й собі дістати пайку. Тим-то, згнітивши серце, я пристав на його трудову мораль. — Чом ні, я хочу працювати,— загнув я харамана. — Не вірю,— пирхнув він. — Візьміть мене на спробунок,— похопивсь я запально, впадаючи в роль. — Гаразд,— погодився він.— Приходь на ріг такої-то й такої-то вулиць (адреса мені вже звітріла з пам’яті) завтра вранці. Знаєш, де згарище. Я дам тобі роботу перекидати цеглу. — Слухаю, сер, я там буду. Він рохкнув і їв далі. Я все чекав. За кілька хвилин він глип на мене сторчака, мовляв: «То ти ще не пішов?» — і як не гарикне: — Ну? — Я... мені б чогось поїсти,— делікатно пробурмотів я. — А не казав я, що ти б не став до роботи? — гримнув він. Він мав рацію, що й казати, але дійшов того висновку, певно, читанням думок, бо логіка в нього була явно ганджувата. Тільки що прошакові під чужим порогом годиться бути покірним, і я пристав на його логіку, як раніше на його мораль. — Бачите, я зараз голодний,— пояснив я все так само делікатно.— Завтра вранці я буду ще голодніший. Уявляєте, як охляну я до вечора, коли цілий день поперекидаю цеглу, не мавши й ріски в роті? Ну, а коли ви дасте мені чогось перекусити, то взавтра мені та цегла за виграшки стане. Він поважно обмірковував мою супліку, не кидаючи при тім жувати, а його жіночка трепетно поривалась обстати за мене уласкавною промовою, та повстрималась. — Ось що я тобі скажу,— вирік він між двома кусами.— Виходь завтра на роботу, а вполудне дістанеш завдаток, щоб вистачило на обід. Там побачимо, яким ти духом дишеш. — А тим часом...— почав був я, та він урвав: — Дай тобі зараз чогось поїсти, то й шукай вітра в полі. О, я вашу породу знаю. Глянь ось на мене. Я нікому й цента не винен. Ніколи не попускався я так низько, щоб жебрати в когось поїсти. Я завжди жив своїми заробками. Біда твоя в тому, що ти розбещене ледащо. Це в тебе на лобі написано. Я завжди працював і жив чесно. Я сам постановив себе людьми. І ти можеш домогтися того самого, коли працюватимеш і житимеш чесно. — Так, як ви? — спитав я. Леле, в морок його закоржавілої від праці душі зроду не просотувалось і промінчика гумору. — Атож, як я,— відказав він. — І всі ми? — допоминався я. — Так, усі ви,— потвердив він, і в голосі його бриніла переконаність. — Але якби всі ми поставали такі, як ви,— мовив я,— то хто ні тоді, перепрошую, перекидав би вам цеглу? От їй же богу, що в очах його жінки залеліло просміхом! А він — він сторопів, та чи то від жахливої перспективи доброчесного людства, де нікому буде перекидати для нього цеглу, чи від мого нахабства, я так ніколи й не дізнаюсь. — Шкода й слів на тебе! — загримів він,— Геть відси, вишкрібку невдячний! Я шарнув ногою на знак свого наміру забратися звідти і таки ще поспитався: — То я так і не дістану чогось поїсти? Він раптом звівся на ноги. Чоловік він був огрядний. Я ж був чужаниця в чужому місті, і за мною улягав Джон Закон. Я мерщій умикнув геть. «Але за віщо ж невдячний? — спитав я сам себе, ляснувши його хвірткою.— Якої такої трясці він мені дав, щоб за неї міг я бути невдячний?» Я озирнувся. Його ще було видно крізь вікно. Він заходився далі порати свою запіканку. І тут я занепав духом. Я проминув багато будинків, усе не важачись зайти. Всі вони виглядали під один шанець, і жоден не скидався на «доброго». За півдесятка кварталів я, одначе, опанував себе і вдарив зневірою об землю. Все це жебрання — звичайна собі гра, і якщо карти не до масті, я завжди можу перетахлювати їх наново! Я поклав брати приступом перший-ліпший дім. У присмерку я обійшов будинок і приступився до дверей кухні. Я злегенька застукав і тільки-но побачив лагідне обличчя літньої жінки, що відчинила мені, як у голові одразу ж майнула «історія» до розповіді. Бо знайте, що успіх прошака залежить від його хисту оповісти доладну історію. Найперше в один змиг ока прошак має «зглибити» свою жертву. Потому він має викласти байку, що припала б до смаку й уподоби саме цій людині. І якраз тут криється чимала труднота: в ту ж мить, коли зглиблює жертву, він мусить почати й байку. Нема й хвилі промитої на роздум. Наче спалахом блискавки, повинен він осягнути вдачу своєї жертви й відповідно утнути історію, що влучила б у саму цяту. Щоб мати успіх, гобо має бути митцем. Йому треба творити як стій і невимушено — і не на тему, обрану із запасів власної уяви, а на ту, що вичитає він з обличчя відкривача дверей — чоловік то, жінка чи дитина, ласкавий чи дразливий, щедрий чи скупий, добросердий чи лихий, юдей чи християнин, чорний чи білий, з расовими забобонами чи братолюбний, провінціал чи космополіт, чи ще ким він там може виявитись. Я не раз думав, що мій успіх, як автора оповідань, багато чим завдячує вишколові за моїх блукацьких днів. Щоб устарати хліб щоденний, мені доводилось повідати правдоподібні історії. Та переконливість і щирість, якої всі знавці домагаються від оповідання, при дверях чорного ходу зроджується під тиском невблаганної скрути. І ще: я цілком певен, що якраз мої бурлацькі курси зробили з мене реаліста. Реалізм — єдиний крам, який під кухенними дверима можна виміняти на харч. Мистецтво, зрештою,— це тільки доконане штукарство, а штукарська вигадливість заощаджує не одну «історію». Пригадую, як вибріхувавсь я в поліційний дільниці у Вінніпегу, провінція Манітоба. Я саме добивався на захід Канадською Тихоокеанською. В поліції, звісно, мали охоту почути мою історію. І я загнув їм — перше, що голови вхопилось. Поліцаї були сухотопти в самісінькій щирині материка, то яка ж історія була для них ліпша од морської? Тут їм зроду не спіймати мене. От я й розповів їм слізну повість про своє поневіряння на гаспидському судні «Гленмор» (якось мені привелося бачити «Гленмора» в Сан-Франціській бухті). Я назвався юнгою-англійцем, мені заперечили, що говіркою я не схожий на англійського хлопця. Я тиць-миць, довелося переграти все на ходу. Народивсь я й ріс у Сполучених Штатах, по смерті батьків мене відіслано в Англію до діда з бабою. То вони ж і віддали мене в юнги на «Гленмор». Сподіваюсь, капітан «Гленмор» дарує мені характеристику, якою наділив я його того вечора в поліційній дільниці у Вінніпегу. Яка жорстокість! Яка брутальність! Яка пекельна винахідливість на тортури! Ось через віщо я дезертував з «Гленмор» в Монреалі. Але як же мене занесло посеред Канади зі сходу на захід, коли дід мій та баба живуть в Англії? Я зараз же створив заміжню сестру, що живе в Каліфорнії. Вона вже подбає про мене. Я став просторікувати про її любу та милу вдачу. Однак їм все було мало, тим твердосердим поліцаям. Даймо, що я найнявся на «Гленмора» в Англії; то чим промишляв і де побував «Гленмор» за два роки, аж до мого дезертирства в Монреалі? І тут я потяг тих сухотоптів разом з собою довкола цілого світу. Вони ставали на прю з розбурханим тайфуном біля берегів Японії. Вони разом зі мною вантажили й розвантажували судно в усіх портах Семи Морів^[6]. Я завозив їх до Індії, в Рангун, до Китаю і примусив, огинаючи мис Горн, разом зі мною оббивати молотом кригу, а врешті-решт об’якоритися у Монреалі. І тоді вони сказали мені зачекати хвилинку, один поліцай вийшов у нічну пітьму, а я тим часом грівся перед грубкою, бентежно мізкуючи, яку то пастку вони мені готують. Я аж застогнав подумки, побачивши, як увіходить він дверима слідом за поліцаєм. То не циган оздобив ті вуха крихітними золотими сережками; не в преріях обвітрилась та поморхла шкіра; не снігові замети і не гірські схили придали йому тієї розгойдистої ходи. А в його очах, коли вони зиркнули на мене, безпомильно вгледів я сонячні відлиски на морі. Горе ж мені з тою темою, що її було треба вичитати із обличчя жертви на очах у півдесятка поліцаїв,— мені, що зроду-віку не плавав у китайських морях, не огинав мису Горн, ані бачив увіч Індії та Рангуна! Відчай охопив мене. Лихо замаячило переді мною в постаті цього негодами битого сина морів з теліпанчиками у вухах. Хто він? Що за один? Я маю розгадати його, перш ніж він мене розгадає. Я мушу зорієнтуватись наново, інакше ці гиряві поліцаї зорієнтують мене до камери, до поліційного суду, а там ізнов до камери, і не до одної. Якщо він запитає мене, поки я доберу, що знає він сам, тут мені й гаплик. Але, думаєте, я виказав свою розпуку перед тими пантероокими охоронцями громадського спокою у Вінніпегу? Де б пак! Я стрінув пристаркуватого моряка, сяючи очима, вдаючи щиру полегкість потопельника, що останнім відчайдушним похватом учепився за рятувального пояса. Ось урешті тямовита людина, вона вже потвердить мою правдиву історію перед цими поліційними хортами, що не тямлять ані же,— таку роль я принаймні намагався розіграти. Я напосівся на нього, випитуючи, хто він та що він. Я мовби хотів засвідчити перед суддями надійність мого рятівника, перш ніж він порятує мене. Моряк був проста душа — легковірний лопух. Поки я допитував його, поліцаїв почала брати нетерплячка. Нарешті один з них сказав мені заткатись. Я заткався, проте й заткавшись, напружено творив, похапки накреслюючи сценарій наступної дії. Для початку я довідався досить. Він француз. Плавав завжди на французьких торговельних суднах, за винятком одного рейсу на фруктовозі. І нарешті — десь моя доля не вмирала! — не був на морі вже двадцять років. Той самий поліцай попросив його взяти мене на сниток. — До Рангуна ти заходив? — запитав моряк. Я кивнув головою: — Висадили там третього помічника. Тиф. Якби він поспитав, який саме тиф, я відповів би «ентеричний», хоч сном і духом не відаю, що воно таке. Але він не допитувався. Натомість його наступне запитання було: — Ну й як там Рангун? — На сто з оком. Поки ми там стояли, все прали дощі. — На берег тебе відпускали? — А певне,— відказав я.— Ми, трійко юнг, зійшли на берег разом. — Храм пригадуєш? — Який храм? — відповів я запитанням. — Ну, той великий, зі сходами. Коли я пам’ятаю той храм, то запевне мені доведеться змалювати його. Під ногами в мене роззявилось провалля. Я похитав головою. — Його видно з усієї гавані,— підказав він мені.— Не треба навіть сходити на берег, щоб побачити той храм. Зроду ще ні один храм не видавався мені таким осоружним. І все-таки я упорав той рангунський храм. — Його не видно з гавані,— заперечив я.— Не видно його й з міста. Його не видно навіть з верху сходів, тому що...— для посилення ефекту я трохи перечекав.— Тому що нема там ніякого храму. — Таж я сам його в живі очі бачив! — скрикнув моряк. — Це було в...? — запитав я. — Сімдесят першому. — А у вісімдесят сьомому він завалився при великому землетрусі,— пояснив я,— Він був дуже древній. Запала мовчанка. Моряк поринув у спогади юнацьких літ, відтворюючи перед своїм старечим зором чудовий храм над морем. — Сходи й досі на місці,— підсобив я йому.— їх видко з усієї гавані. А пригадуєте малий острівець по праву руч, як увіходити в гавань? — Мабуть, такий острівець мусив там бути (я був напоготові пересунути його по ліву руч), бо старий кивнув,— Ані сліду,— закінчив я.— Тепер сім сажнів завглибшки. Я виграв якусь хвильку на передих. Поки він розмірковував, як то все плине з часом, я наготував кілька довершальних штрихів до своєї історії. — А пам’ятаєте митницю в Бомбеї? Він пам’ятав. — Згоріла до цурки,— ознаймив я. — Джіма Вона ти пригадуєш? — знову взявся він за мене. — Вмер,— відказав я, хоч не мав і найменшого поняття, що воно в дідька за Джім Бон. Я знову опинився на тонкім льоду. — А тямите Білі Гарпера в Шанхаї? — швидко спитав я від себе. Старий матрос натужно силкувався пригадати, але пригадати Білі Гарпера — плід моєї фантазії — було його затужавілій пам’яті не до снаги. — Та вже ж, ви тямите Білі Гарпера,— наполягав я.— Його всі знають. Він там уже сорок років. Ну, так він там і досі, ото й тільки. І тут сталося чудо. Моряк пригадав Білі Гарпера. Може, й існував якийсь Білі Гарпер, може, він і прожив сорок років у Шанхаї і все ще лишався там; проте для мене то була новина. Ще цілих півгодини точили ми з моряком балаки таким-о робом. Наскінчу він заявив полісменам, що я той, ким назвався, і я, переспавши ніч та поснідавши вранці надурняк, дістав волю мандрувати на захід до своєї заміжньої сестри в Сан-Франціско. Та вдаймося знову до тої жінки з Рено, що смерком відчинила мені двері. Досить було глянути на її привітне обличчя, і я вже знав, яку роль маю грати. Я зробився любим, невинним, безталанним парубійком. Мені заціпило язика. Я розтуляв рота й знову затуляв. Ні в світочку ж бо досі не жив я жебраним хлібом. Сум’яття моє було болюче до краю. Мені було соромно. Я, хто дивився на жебри, як на захватне чудерство, клеїв із себе правдивого сина місіс Гранді^[7], обтяженого всією її буржуазною мораллю. Тільки гострі кольки в порожньому животі змогли штовхнути мене на таку ницість і ганьбу, як прошацтво. І я подбав, щоб надати своєму обличчю похнюпленого, нещасного вигляду, мов у зголоднілого юнака, незвиклого до жебрацтва. — Ти голодний, бідний мій хлопчику,— промовила вона. Отже, я примусив її заговорити першою. Я схитнув головою і глитнув. — Це вперше зроду я когось... прошу,— затинаючись, пробелькотів я. — Ну, то заходь же.— Двері широко розчахнулись.— Ми вже поїли, але вогонь ще горить, і я тобі чого-небудь зберу. Коли ми ввійшли на світло, вона пильно оглянула мене. — От щоб і мій хлопчик був такий здоровий та дужий, як ось ти,— сказала вона.— А то він у мене плохенький. Часом падає ні з того ні з сього. Оце й сьогодні по обіді впав і дуже забився, лебедашечка. В її голосі бриніла несказанна материнська ласка, якої мені раптом закортіло й для себе. Я глянув на того сина. Вій сидів через стіл, худий та блідий, голова в завоях. Він не ворушився, тільки зчудовані очі, незблимно втуплені в мене, блищали до лампи. — Чисто, як мій бідний тато,— озвавсь я,— Він теж мав падучку. Якась така заморока в голові. Лікарі не годні були дати йому ради. Так і не порозуміли, що в нього було. — Він помер? — лагідно запитала вона, ставлячи переді мною півдесятка нарідко зварених яєць. — Помер,— я глитнув.— Два тижні тому. При мені це й сталося. Ми разом переходили вулицю. Одразу впав — і вже. Так і не прийшов до пам’яті. Занесли його до аптеки. Там і помер. І тут я розвинув жалібну історію свого батька: як по материній смерті ми з ним перебралися з ранчо до Сан-Франціско; як його пенсії (підставного солдата) і дрібних заощаджень нам не вистачало і як він пробував був узятися поширювати передплату на книжки. Розповів я й про свої власні знегоди в ці дні по його смерті, як блукав я, самотній і всіма зацураний, вулицями Сан-Франціско. Поки ця добра жінка розігрівала грінки, смажила бекон та варила ще яйця, я, уминаючи хорошенько все, що вона ставила перед мене, увиразнив і збагатив подробицями портрет того бідолашного сироти. Я й насправжки зробився ним. Я вірив у нього, як вірив у чудові яйця, що їх тої хвилі поглинав. Я сам ладен був плакати з живого жалю до себе. Голос мій подеколи аж сльозами бринів. їй-бо, це було так зворушливо! А та добра душа з кожною новою рискою до портрета підкладала мені ще чого-небудь. Вона загорнула мені й пакунок на дорогу. Поклала туди гурт варених яєць, перцю, й соді, і ще чогось, а на додачу велике яблуко. Наділила вона мене трьома парами грубих червоних вовняних шкарпеток, дала чистих хусточок і ще бозна-чого, я вже тепер і позабував. І весь час вона варила й варила, а я все їв та їв. Жер я, мов той дикун, але зважте, передо мною лежала неблизька дорога через Сієрру на сліпому багажнику, і я не знав, де й коли їстиму знову. І весь цей час, наче мрець на бенкеті, мовчазно й непорушно низав мене очима її власний нещасливий син. Для нього я, мабуть, втілював таємничість, і романтику, й пригоду — все недосяжне для його хирлявого, безживного організму. І однак раз чи два я мимохіть запитав себе, а чи він, бува, не бачить мене наскрізь до самих глибин мого облудливого нутра? — Але куди ж ти добираєшся? — поцікавилась жінка. — До Солт-Лейк-Сіті,— відказав я.— Там у мене сестра — заміжня сестра.— Я прикинув, чи не зробити її мормонкою, та вирішив, що не варт.— Чоловік у неї водопровідник — працює за контрактом. Ну, а я знав, що водопровідники, які працюють за контрактом, славляться дуже добрими заробками. Одначе вже пробовкнувся. Тепер лишалось хіба якось викручуватись. — Вони б надіслали мені грошей на дорогу, якби попросити,— пояснив я,— але в них у родині хворіли, та ще й по роботі неприємності. Компаньйон обшахрав мого шуряка. Тож я й не хотів писати про гроші. Я знав, що якось і так доберусь. Я їм закинув навтямки, що в мене вистачить, аби дістатися до Солт-Лейк-Сіті. Вона така люба й добра. А за мною аж дух ронить. Я, певно, піду в учні до шуряка. У сестри дві доньки. Молодші від мене. Одна ще зовсім немовля. З-поміж усіх заміжніх сестер, що я розпорошив по великих містах Сполучених Штатів, ця сестра із Солт-Лейк-Сіті моя улюбленка. І вона для мене, як жива. Коли я розповідаю про неї, то уявки бачу її саму, й двох донечок, і чоловіка-водопровідника. Вона огрядна, по-материнському добра жінка, якраз на межі здорової повноти, із тих, знаєте, що завше варять ласі наїдки і ніколи не гніваються. Вона чорнявка, чоловік у неї спокійний та добросердий. Часом я аж наче знаю його зовсім добре. І хто зна, може, одного дня я і зустрінуся з ним? Пригадав же старий моряк Білі Гарпера, то чом би й мені десь не спіткати свого шуряка із Солт-Лейк-Сіті? Але знов-таки, в глибині душі я твердо знаю, що ніколи не здибаюсь увіч ні з ким із численних своїх батьків, дідів та бабусь,— бо я, бачте, незмінно заганяю їх на той світ. Хвороба серця — мій улюблений спосіб позбутися матері, хоч подеколи я вбавляю їй віку за допомогою сухот, запалення легенів та черевного тифу. Правда, як то можуть засвідчити полісмени з Вінніпега, дід і баба мої живуть в Англії, але то було давно, і досить імовірно, що донині й вони вже повмирали. Листів принаймні я від них не діставав. Я плекаю надію, що та жінка з Рено прочитає ці рядки і пробачить мені мою безсоромну нещирість. Я не збираюся перепрошувати її, бо сумлінням не угризаюсь. Молодість, радість життя, потяг до пригод — ось що завело мене під її двері. Мені то пішло на користь. Це навчило мене, що людській натурі притаманна внутрішня добрість. Сподіваюсь, що і їй то пішло на користь. У кожному разі, тепер вона може посміятись від душі, коли дізнається, як то воно було насправжки. Але тоді моя історія була для неї «правдива». Вона вірила в мене і мою рідню і пройнялася турботою через ту мою небезпечну подорож до Солт-Лейк-Сіті. Ця її турбота мало не завела мене в халепу. Саме коли я вже виходив, тримаючи обіруч наїдки на дорогу, а кишені віддималися мені від грубих вовняних шкарпеток, вона здумала про якогось там свого небожа, чи дядька, чи ще котрогось родича — поштового залізничника, що саме цього вечора мав проїздити на тому поїзді, що ним я нібито збирався махнути зайцем. Ото на руку ковінька! Вона відпровадить мене до станції, розповість поштовикові мою історію і вмовить його прихопити мене з собою у поштовий вагон. Так легко й безпечно дістанусь я аж до Огдена, а там до Солт-Лейк-Сіті лиш кілька миль. Мені аж у п’ятах похололо. Вона збуджено заходилась розвивати свій план, а я з похололими п’ятами мусив удавати безмежну радість і захоплення через таку полагоду моїх труднацій. Полагода! Адже я налаштувався махнути в той вечір на захід, а тут ще доведеться пертися на схід. Я таки вшелепався, бо не стало мені духу сказати їй, що все те було мерзенним ошуканством, і, вдаючи захват, я натужно мізкував, як же мені з тої біди вибратись. Та рятунку не було ніякого. Вона запровадить мене аж у поштовий вагон — так сама сказала - а потім уже той її поштовик довезе мене до Огдена. А відтак мені доведеться теліпатись назад за сотні миль пустизни! Але того вечора мені таки щастило. Саме як ладна була вже натягти свій капелюшок і йти зі мною, вона схаменулась. Її родич-поштовик не мав за розкладом проїздити того вечора, йому пересунули чергу. Приїздитиме він тільки за дві доби. Я був порятований, бо, звісно ж, моя непогамовна молодість не дозволить мені длятись тих два дні. Я бадьоро запевнив її, що швидше доберуся до Солт-Лейк-Сіті, коли вирушу одразу, і я таки вирушив, а у вухах мені відлунювали її благословення та найзичливіші побажання. Ну, а ті вовняні шкарпетки були ого-го! Хто-хто, а я вже знаю. Пару їх я одягнув тої ж ночі, коли їхав на захід, на сліпому багажнику трансконтинентального.
  МОЄ ТАКИ ГОРОЮ
 

 
 Як не підведе випадковість, то путній гобо, молодий та меткий, здатен узяти гору над цілим поїздом попри всі зусилля бригади «струтонути його під укіс» — при конечній, звісно, умові, ЩО це діється нічної доби. Як уже такий гобо наполяжеться взяти гору, то він таки постановить на своєму, хіба трапиться яка приключка. Поїздовій бригаді нема іншого законного способу, поза вбивством, щоб струтонути його під укіс. А віра в те, що поїздова бригада не зупиниться й перед убивством, повсюдно поширена у світі волоцюг. Не мавши пагоди пересвідчитися в цьому на власному бурлацькому досвіді, особисто я того запевнити ке можу. Але ось таке чував я про «лихі» дороги. Якщо волоцюга «заліз під спід» на пруття, а поїзд жене повним гоном, то виглядає на те, ніби його відти ніяким богом не викурити, доки не стане поїзд. Зручно примостившись на візку під захистом чотирьох коліс та залізного плетива, волоцюга «чхати хтів» на всю бригаду,— так принаймні він собі гадає, аж одного дня поїде на пруттях лихою дорогою. Це звикло така дорога, де нещодавно волоцюги вбили одного чи кількох залізничників. Зглянься, господи, на волоцюгу, якого запопали «під сподом» на такій дорозі, бо то вже таки його запопали, хоч би поїзд і витискав шістдесят миль на годину. «Гицель» (гальмівним) бере шворінь од вагонної зчепи та довгу линву і йде в тамбур перед вагоном, де під сподом лежить волоцюга. Припинає шворінь до линви, закидає ного вниз поміж вагони і попускає линву. Шворінь б’ється об шпали, відскакує від вагонового піддона і знов б’ється об шпали. Гицель водить ним на всі боки: то трохи послабить линву, то трохи підтягне, даючи своїй зброї вдаритися і так, і сяк, і онак. Кожен удар летючого шворня згубний, а при шістдесяти милях на годину він витатакує справжню зорю смерті. На другим день рештки того волоцюги підбирають уподовж залізничної колії, а в місцевій газеті з’являється коротенька нотатка про невідомого, безперечно волоцюгу, очевидячки II якого, що, ймовірно, мав завалитися спати на рейках. На приклад того, як удатний гобо може взяти гору над цілим поїздом, надумавсь я оце розповісти вам випадок із власного досвіду. Був я в Оттаві, добиваючись на захід Канадською Тихоокеанською. Три тисячі миль цієї залізниці слались передо мною; насувалися зазимки, а моя дорога перетинала Манітобу та Скелясті гори. Зо дня на день можна було сподіватися собачого холоду, і кожна згаяна хвилина означала додаткові труднощі в подорожі. До того ж мене злість брала. Від Монреаля до Оттави сто двадцять миль. Хто-хто, а я знаю, бо щойно подолав їх і вхекав на те шість днів. З незнаття я не подався головного магістраллю, а манівцями, і потрапив на якийсь миршавий «висмик» із двома лишень приміськими поїздами денно. І ці шість днів я прожив на сухих шкоринках, нажебраних у фермерів-французів, та й тих мав не вдосталь. А тут ще моя злість розтроюдилася за той день, що я промотався по Оттаві, роздобуваючи одежу на дорогу. Бо ж Оттава, як правду сказати, щодо жебрання одягу найсутужніше місто на всі Сполучені Штати з Канадою разом; єдиним винятком є Вашингтон, округа Колумбія. Це останнє благословенне місто скупе — далі нікуди. Я товкся там колись битих два тижні, силкуючись розжебрати пару черевиків, та так і виїхав ні з чим до Джерсі-Сіті. Але повернімось до Оттави. Якраз о восьмій ранку я вирушив по одяг. Я запопадливо працював цілий день. Пройшов я миль сорок, їй-бо, розмовляв із господинями тисячі домів. Не мав навіть обідньої перерви. І ось о шостій вечора, по десяти годинах безугавного безрадісного труду, мені все ще бракувало однієї сорочки, а штани, якими я розжився, були затісні та ще й виявляли всі ознаки завчасної руїни. О шостій я облишив роботу й подався на сортувальну станцію, маючи надію роздобути дорогою якогось харчу. Та лиха доля все ще тяжіла наді мною. Дім за домом годував мене облизнем. Аж нарешті мені тицьнули «дайку». Я піднісся духом, бо це була найбільша дайка за весь мій тривалий та розмаїтий досвід. То був пакунок, загорнений у газети і завбільшки в цілу валізку. Я поквапився на безлюдний пустир і там розгорнув пакунок. Перше, що я уздрів, було тістечко, далі ще тістечка всякого сорту й масті і знов-таки вони ж. Однісінькі тістечка. І ніякого хліба з маслом та здоровими скибками солонини — самі лише тістечка, і це мені, що від самого їх вигляду мене нудить. За інших часів, на іншому підсонні певне племено сиділо й плакало на ріках вавілонських. І на безлюднім пустирі в гордій столиці Канади я теж сидів і плакав... над кучугурою тістечок. Як в обличчя мертвого сина, утупився я в ту купу ласощів. Певно, з мене був невдячний бурлака, що я не зволив навіть покуштувати від щедрот того дому, де напередодні була вечірка. А втім, гостям тістечка теж десь не припали до вподоби. Ті тістечка позначили перелом у моїй долі. Гіршого вже не могло бути, тому справи мусили піти на краще. Так воно й сталося. В першому ж домі я сподобився «посиденьок». Ну, а «посиденьки» — це така вже розкіш! Вас кличуть всередину, незрідка дадуть і вмитись, а потім «садовлять» за стіл. А полюбляють волоцюги закидати ноги під стіл! Дім той був великий і вигідний, стояв на розлогім обійсті під „крислатими деревами подалік від вулиці. Господарі щойно покінчали їсти, і мене запросили просто до їдальні само з себе вже неабияке диво, бо звикло волоцюга, котрому пощастить на «посиденьки», відбуває їх на кухні. А поки я наїдався, зі мною розмовляли сивий люб’язний англієць, його статечна дружина та гожа молоденька француженка. «Хотів би я знати, чи та гожа француженка пам’ятає й донині, який сміх збудив у неї мій варварський вислів «пару кавалків» (себто 25 центів). Бачите, то я делікатно пробував вивудити в них «сякий-такий дріб’язок», тим-то й назвалося згадану суму. «Що?» — поспитала вона. «Пару кавалків», відказав я. Губи в неї сіп-сіп, і вона перепитала. «Що:» «Пару кавалків»,— пояснив я. Тут вона вибухла сміхом. «Чи не повторили б ви це ще раз?» — попрохала вона, коли вже опанувала себе. «Пару кавалків», промовив я. Вона знов зайшлася нестримним дзюркотливо-сріблястим сміхом. «Я дуже перепрошую,— спромоглася вона,— але що... що ви сказали?» — «Пару кавалків,— відповів я, хіба щось не так?» — «Та ні, я не знаю,— вичавила вона з себе між двома нападами сміху. Але що ж воно означає?» Я пояснив їй, однак зараз уже не пригадаю, дістав я тоді в неї тих пару кавалків чи ні, та не раз по тому набігала мені думка: хто ж то з нас двох був провінціал? Прийшовши на станцію, я побачив на превелику собі прикрість, що на сліпих багажниках трансконтинентального лаштується їхати ціле збіговисько волоцюг, душ двадцятеро. Ну, там двом-Троє волоцюг на сліпий багажняк - то ще добре. Але два десятки! Це вже пахне смаленим. Яка ж то поїздова бригада попустить нам усім їхати? Тут, либонь, саме враз буде з’ясувати, що таке сліпий багажняк. Деякі поштові вагони будуються без дверей по краях; такий от вагон і є «сліпий». У тих же поштових вагонах, що мають такі двері, вони завше замкнені. Припустімо, поїзд рушив з місця, і волоцюга вискочив на тамбур одного з цих «сліпих» вагонів. Дверей нема, або вони замкнені. Ні провідник, ні гальмівник ніяк не можуть дістатися до зайди, щоб злупити з нього проїзне а чи скинути його з поїзда. Ясно, що волоцюга в безпеці, аж до наступної зупинки. Тут йому треба сплигнути й бігти вперед у морок, а коли поїзд рушить, знову вистрибнути на сліпень. Але в цієї простої схеми відмін без ліку, як ви самі зараз побачите. Коли поїзд рушив, ті двадцятеро волоцюг гурмом набилися на всі три сліпні. Дехто повискакував на них, ще як поїзд не від’їхав і на довжину вагона. Це були пентюхуваті чвалаї, і я вже завбачав їм близький кінець. Певно, що поїздова бригада гав не ловила, і на першій же зупинці почалися прикрощі. Я сплигнув і побіг уперед повз колію. Зауважив, що кілька волоцюг зробило так само. Ці були явно биті жаки. Коли добираєшся на трансконтинентальному, то на зупинках треба все триматися добре поперед поїзда. На бігу я бачив, як один за одним відставали мої кумпани. То було мірою їхнього сприту й відваги у чіплянні на поїзд. Бо потім діється таке: коли поїзд рушає, гицель іде зовні сліпня. Дістатися всередину поїзда йому нема іншого способу, хіба зіскочити зі сліпня і вистрибнути на тамбур «несліпого» вагона. Коли поїзд набирає такої швидкості, що гицель далі не важиться ризикувати, він зіскакує, пропускає декілька вагонів і чіпляється знов. Отже, справа волоцюги — забігти так далеко наперед, щоб, поки той сліпень порівняється з ним, гицель уже звільнив його. Я випередив останнього волоцюгу футів на п’ятдесят і став чекати. Поїзд рушив. На першому сліпні я побачив гицлів ліхтар. Отже, гицель на тамбурі. І я побачив, як по ставали похнюплено ті чвалаї, пропускаючи сліпень повз себе. Вони й не поривалися чіплятись. їхня власна нездалість прирекла їх від самого початку. За ними вишнурувались волоцюги, що трохи вже тямили на грі. Перший сліпень з гицлем вони пропустили і почіплялись на другий та третій. Звісно, що гицель сплигнув з першого, видерся на другий і розходився там, тручаючи звідти зайд. Отож-бо вся сила в тім, що я забіг далеко наперед, і коли перший сліпень дорівнявся зі мною, гицель з нього вже забрався і порає волоцюг на другому. На перший сліпень повистрибувало ще з півдесятка спритніших бувальців, що забігли досить далеко наперед. На найближчій зупинці, коли ми бігли понад колією, я налічив нас п’ятнадцятеро. П’ятьох струтонули під укіс. Проколини почалися, як годиться, і не вщухали станція за станцією. Ось нас чотирнадцятеро, дванадцятеро, дев’ятеро, восьмеро. Це нагадало мені дитячу пісеньку про десять негренят. Я твердо поклав собі, що буду останнім негреням. А чом би й ні? Хіба не благословила мене доля силою, молодістю й спритністю? (Мені було вісімнадцять, І Я буя здоровий, як дуб). Чи мені зваги в кого позичати? Або, може, я не щирий бурлака? І хіба ці інші волоцюги не звичайнісінькі бецмани, «котолупи» і наївняки проти мене? Як не лишусь я останнім зацілілим негреням, то краще вже й зовсім кинути гру, а піти десь працювати на люцернову ферму. Наколи ми зосталися тільки четверо, вся поїздова бригада зацікавилась подіями. Відтоді змагання пішло на вправність і кмітливість, сі в них же становище було вигідніше. Один по одному троє інших зацілілих волоцюг випали з гри, аж лишився я сам-один. Ото я запишався! Жоден крез одвіку не хизувався так своїм першим мільйоном. Я таки взяв гору навкір обом гальмівникам, провідникові, кочегарові та машиністові. А ось, як для прикладу, кілька способів, якими я брав ту гору. Я забігаю далеко наперед у пітьму — так завдальшки, що гицель, котрий від’їжджає на сліпні, хоч-не-хоч мусить зіскочити, поки доїде до мене,— і тоді вискакую на той сліпень. Маю відтак спокій до наступної стан ції. Там я кидаюсь наперед з наміром повторити свій маневр. Поїзд рушає. Я бачу, як він наближається. На сліпні ліхтаревого світла не знати. Чи не махнула бригада на де діло рукою? Хто їх знає. Цього ніколи не вгадаєш, і треба щомить бути готовим на все. Коли перший сліпень минає мене, я кидаюсь бігти, щоб вистрибнути на нього, і напинаю очі, чи нема, бува, гицля на тамбурі. Скільки я знаю, він міг би любісінько причаїтись там із погашеним ліхтарем і, тільки-но я скочу на приступку, огріти мене ним по голові. Я горобець стріляний. Мені вже двічі-тричі діставалося ліхтарем. Проте ні, перший сліпень вільний. Потяг набирає ходу. До другої станції мені безпечно. Та чи безпечно? Відчуваю, що поїзд притишує хід. Одразу ж нашорошуюсь. Якесь лихо кується на моє безголів’я, а яке саме, не знаю. Я намагаюсь пильнувати на обидва боки, не випускаючи з уваги й тендера попереду. На мене може бути вчинено напад з будь-якого чи й з усіх трьох цих напрямків. Ага, ось воно що. Гицель їхав на паровозі. Перша для мене пересторога — туп його ніг об праву приступку. Я притьмом з вагона по ліву руч і бігма вперед, минаючи паровоз, і аж у темряву. Та сама ситуація, що й весь час від Оттави. Я спереду, і поїздові нема іншої дороги, як повз мене. І шанси мої почепитися не згірші, ніж коли. Я сторожко приглядаюсь. Бачу: ліхтар суне до паровоза, та щоб вертався — не бачу. Отже, він, мабуть, і досі там і цілком вірогідно, за ліхтареве держало тримається гицлева рука. Гицель той розтелепа, інакше він загасив би свій ліхтар, а не просто затуляв його, йдучи. Поїзд рушив. Перший сліпень порожній, і я видираюсь туди. Як і перед тим, поїзд притишує хід, гицель з паровоза чіпляється на сліпень з одного боку, а я сплигую з іншого і біжу наперед. Я чекаю в темряві й відчуваю, як все єство моє переймається трепетом гордощів. Трансконтинентальний двічі зупинився через мене, бідолашного волоцюгу. Я сам двічі зупинив трансконтинентальний з усіма його вагонами та силою пасажирів, з урядовою поштою і двома тисячами парових коней, що напинаються в паровозі. А важу я тільки шістдесят фунтів, і в кишені у мене катма й п'яти центів. Знов я бачу, як ліхтар суне вперед до паровоза. Та цього разу він рухається надто вже неприховано. Ця надмірна відвертість не до душі мені, і я мізкую, що то вони намислили. В кожному разі, я мушу пильнувати ще чогось, окрім гицля на паровозі. Поїзд суне повз мене. Саме вчасно, перед самісіньким стрибком, я завважую темну постать гицля без ліхтаря на першому сліпні. Я пропускаю його і цілюсь на другий сліпень. Але гицель з першого скочив долі і женеться за мною. Мелькома помічаю ліхтар гицля, що їхав на паровозі. Він сплигнув теж, і тепер обидва гицлі на землі по той самий бік, що і я. Ще мить — другий сліпень проти мене, і я вже на тамбурі. Але там не гаюсь. Я виметикував контрманевр. Перебігаючи тамбур, чую туп гицлевих ніг об приступку: лізе слідом за мною. Я сплигую з другого боку і кидаюся бігти по ходу поїзда. Мій план — забігти наперед і сісти на перший сліпень. Воловодитись нема коли, бо поїзд наддає ходу. Та й гицель у мене за спиною: женеться. Проти мене бігун з нього нікудишній, бо я наздоганяю перший сліпень, стаю на приступку й дивлюсь на свого переслідника, а він ще ступнів за десять позаду і чухрає щосили; але швидкість поїзда тепер дорівнялась його власній, і стосовно мене гицель застиг на місці. Я його підбадьорюю, простягаю йому руку; він вибухає страшними прокльонами, махає рукою на свій намір і чіпляється за кілька вагонів позаду. Поїзд жене вперед, і я не встиг ще перехихотіти, аж тут на мене зненацька як не поросне водою. Це кочегар з паровоза наставив шланг на мене. Я переступаю з тамбура на задній виступ тендера, де мене зверху прикриває дашок. Вода перелітає невадно мені понад головою. В мене аж руки сверблять видертися на тендер і телепнути кочегара грудкою вугілля; але я знаю, що якби мені те зробити, вони з машиністом замордували б мене, і я стримуюсь. На наступній зупинці я зіскакую і кидаюся вперед у темряву. Цього разу, коли поїзд рушає, обидва гицлі стовбичать на першому сліпні. Я вгадую їхню гру: це щоб мені вдруге не втяти своєї витівки. Я вже не зможу, випередивши другий сліпень, забігти на перший. Як тільки перший сліпень минає мене, а я не стрибаю на нього, вони обоє зіскакують врізнобіч поїзда. Я чіпляюсь на другий сліпень і при цьому знаю, що за мить обидва гицлі виринуть водночас з обох боків. Чисто тобі пастка. Обидва виходи затулено. Та є ще один вихід — нагору. Тон? я не чекаю на свою погоню. Витереблююсь на залізні бильця тамбура і стаю на колесо ручного гальма. На цьому гублю свою дотеперішню перевагу і вже чую тупіт гицлівських ніг на приступках обабіч. Я не озираюсь. Підношу руки догори так, щоб долоні вперлись в укосисті краї дахів обох вагонів. Одна долоня, звісно, лежить на одному вагоні, друга — на другому. В цей час обидва гицлі підіймаються на тамбур. Я знаю це, хоч мені й не до розглядин. Все це діється в лічені секунди. Я відштовхуюсь ногами і випинаюся на руках. Коли підтягую ноги, обидва гицлі кидаються до мене і хапають руками вітра. Це я знаю, бо дивлюся вниз і бачу їх, і чую також, як вони кленуть мене. Тепер я в непевному становищі, тримаючись водночас за укосисті краї двох вагонів. Напругом перехоплююсь обома ногами на заокруглий похил одного даху, а руками — на край другого. Потім, учепившись за край того другого покотистого даху, поковзом дістаюсь через його загин на рівне, де й сідаю відсапатись, держачись тим часом за вентилятор, що бовдуриться над дахом. Я «на палубі», як кажуть волоцюги, а вся ця процедура зветься по-їхньому «палубнутись». І щоб ви знали, тільки молодий та дужий волоцюга здолає зіп’ястися на палубу пасажирського поїзда, і той молодий та дужий волоцюга мусить бути ще й сміливцем. Поїзд прискорює хід, і я знаю, що до наступної зупинки мені буде безпечно, та тільки до наступної. Якщо я лишуся на даху після зупинки, то гицлі запевно закидають мене каміняччям. Гицель при здоров’ї здатен потаскати на дах вагона важенну каменюку — десь так, скажімо, фунтів од п’яти до двадцяти. Знов-таки гицлі, дуже ймовірно, сподіватимуться, що на зупинці я злізу там саме, де й заліз. Мені слід, отже, спуститися деінде. Ревне благаючи долю, аби не послала тунелю найближчих півмилі, я зводжусь навстоячки і ступаю по поїзду через півдесятка вагонів. І, повірте мені, в таких переходах полохливість поганий товариш. Дахи пасажирських вагонів не пристосовані до нічних прогулянок. А хто думає інакше — нехай спробує. Хай лишень пройдеться дахом трясучкого розколиханого вагона, де нема ніякого держива, окрім чорної порожнечі, а коли дійде до укосистого краю, геть мокрого й слизького від роси, хай з розгону переступить на сусідній укосистий, мокрий і слизький дах. Бігме, що тоді він узнає, чи не страшків він син та чи міцну має голову на замороки. Коли поїзд уповільнює хід перед зупинкою, я спускаюся за півдесятка вагонів від того місця, до вихопився на палубу. На тамбурі ні душі. Коли поїзд зупиняється, я крадемці ковзаю на землю. Спереду поменш мною й паровозом ворушаться два ліхтарі. Гицлі шукають мене по дахах вагонів. Я зауважую, що вагон, поруч із яким я стою,— «чотириколка», тобто має по чотири колеса на кожний візок. (Як лізете під спід на пруття, глядіть, уникайте «шестиколок»,— там легко напитати лиха). Я пірнаю під поїзд на пруття і, правду кажучи, з біса радий, що він стоїть на місці. Це я вперше поліз під спід на Канадській Тихоокеанській, і риштунки тут нові для мене. Я пробую просунутись між сподом вагона та колісним візком. Але там така тіснява, що годі пропхатись. Це мені новина. Вдома, у Сполучених Штатах, я звик шмигати під спід на доброму ходу поїзда, ловлячись руками за планшир і махом закидаючи ноги підлиз на гальмовий тяж, а звідти перепинався через візок і вмощувався на сідало, утворене поперечною штабою. В пітьмі я намацую руками пролаз між гальмовим тяжем і землею. Він з лиха тісний. Мені доводиться припасти ничма і плазувати хробаком. Утеребившись всередину візка, вмощуюсь на штабі і розмірковую собі, що там гицлі гадають, де я подівся. Поїзд рушає. Нарешті вони відкаснулися від мене. Та чи й справді? На першій же зупинці бачу ліхтареві блими під сусіднім візком з того краю вагона. Нишпорять за мною на пруттях. Треба мерщій забиратись. Повзу на череві попід гальмовим тяжем. Мене помічають, кидаються навперейми, та я навкарачки перевалююсь через рейку з протилежного боку і щодуху біжу до початку поїзда. Проминаю паровоз і ховаюсь у рятівній пітьмі. Все та сама ситуація: я попереду поїзда, і він мусить пройти повз мене. Поїзд рушає з місця. На першому сліпні — ліхтар. Я причаївся і бачу, як пропливає гицель. Він пильно вдивляється в морок. Але на другому сліпні теж ліхтар. Цей гицель углядів мене і згукується з тим, що на першому. Обидва зіскакують. Дарма, я почеплюсь на третій і «палубнуся». Та ба — на третьому сліпні теж ліхтар! Це кондуктор. Німіє як, тепер на мене употужилася вся бригада. Пропускаю і цей вагон і біжу проти ходу поїзда. Озираюсь через плече. Всі три ліхтарі спустилися на землю і хилитаються вздовж поїзда нагін ці за мною. Я додаю ходи і чіпляюсь, коли півпоїзда вже проминуло і мчить він досить шпарко. Я знаю, що два гицлі й кондуктор хижими вовками приженуть сюди секунд за дві. Виплигую на гальмове колесо, спираюсь руками об укосисті краї дахів і витискаюся на палубу, а моя розчарована погоня збилась на тамбурі піді мною, паче пси, що загнали кота на дерево, і гарикає на мене прокляттями та поминає негречними словами моїх предків. А мені до того що? їх п’ятеро на одного, рахуючи машиніста з кочегаром, та ще ж його величність закон і могутність великої корпорації у них за спинами, а моє таки зверху. Я заблизько до хвоста поїзда, тоне тепер біжу наперед дахами вагонів аж до п’ятого чи шостого від паровоза. Обачно зазираю вниз. На тамбурі гицель. По тому, як порско він шугнув усередину, здогадуюсь, що він мене постеріг; знаю я й те, що гицель принишк за дверима, ладний кинутись, тільки-но я злізу. Але вдаю, ніби я й не туди, і лишаюсь на місці, аби запевнився він у хибній гадці. Мені його не видко, та я знаю, що він раз відхилив двері і визирнув, щоб пересвідчитись, чи я ще тут. Перед станцією поїзд гальмує. Я звісив ноги та й гойдаю так ото ними. Поїзд зупиняється. Ногами я все ще погойдую. Чую: покрадьки клацнула защіпка у дверях. Гицель чигає на мене. Нараз я схоплююсь і бігма вперед по даху. Цс просто в нього над головою, там, де він виглядає з-поза дверей. Поїзд стоїть, і в нічній тиші я силкуюсь наробити чимпобільше гуркоту ногами об металевий дах. Запевно не скажу, але гадаю, що тепер він теж кинувся вперед, щоб перехопити мене, коли я спускатимусь по той край вагона. Але там я не спускаюсь. Добігши до півдаху, обертаюся і тихцем назад до тамбура, від якого ми оце бігли з гицлем. Шлях вільний. Я спускаюся на землю з глухої сторони поїзда і ховаюсь у темряві. Ані душа не вгледіла мене. Перелажу через огорожу покрай залізничної смуги і назираю собі. Ага! Що це? Бачу, як зверху поїзда суне ліхтар від паровоза до хвоста. Думають, я ще не спустився, і нишпорять за мною по дахах. Мало того,— долі обабіч поїзда сунуть вряд з верхнім ще два ліхтарі. Чисто тобі полювання на зайця,— і я той заєць. Коли верхній гицель сполохає мене, бічняки злапають. Я скручую цигарку і дивлюся, як процесія проходить повз мене. Тільки-но вони проминули, я можу безпечно йти наперед поїзда. Коли поїзд рушає, я безборонно запосідаю передній сліпень. Та не встиг поїзд розігнатись як слід, саме коли я присмалюю цигарку, бачу: кочегар виліз на тендер поверх вугілля і зорить униз на мене. Я стережусь якогось лиха. Згори він любісінько може збити мене вугляним груддям на драглі. Але натомість він забалакує, і я з полегшею зазначаю у нього в голосі нотки захоплення. — Ат, кручий ти сину,— каже він. Це великий комплімент, і я тремчу з радості, мов хлопчисько-школяр, премійований за успіхи в науці. — Чуєш,— озиваюсь до нього,— ти мене більше з кишки не поливай. — Гаразд,— відказує він і йде назад до своєї роботи. З паровозом, отже, я заприязнився, але гицлі все ще вганяють за мною. Після зупинки вони їдуть на всіх трьох сліпнях, і, як і перше, я пропускаю їх та вихоплююсь на палубу посеред поїзда. Тепер бригада заповзялася не на жарт і зупиняє поїзд. Гицлі поклали будь-що трутонути мене під укіс. Тричі потужний трансконтинентальний зупиняється на цій станції заради мене, і щоразу я увішаюсь від гицлів і видираюсь на палубу. Але до повного рятунку ще далеко, бо врешті вони починають краще розуміти ситуацію. Я навчив їх, що поїзда від мене годі вберегти. Вони мусять удатися на інші способи. І таки вдаються. Коли поїзд зупинився втретє, вони прожогом кидаються за мною. Ага, я бачу, до чого воно йдеться. Наважили загнати мене в тісний кут. Спершу відтискають у кінець поїзда. Я знаю, чим це пахне. Тільки-но я опинюся в хвості, поїзд рушить, лишаючи мене позаду. Якомога огинаюсь, вивертаюся, вислизаю крутькома, шмигаю поміж погонею, і ось я вже в голові поїзда. Один гицель ушнипився за мною. Ну ж гаразд, він у мене попобігає, віддиху мені стане. Я влупив просто вперед уподовж колії. Мені що. Хай женеться хоч і десять миль, йому ж однаково треба сісти на поїзд, а на якій швидкості почепиться він, почеплюсь і я. Тож я собі біжу, аби лиш трошки поперед нього, і приглядаюся, щоб у темряві не врізатись в яку загорожу чи стрілку. Я дивлюся задалеко наперед, і ось беркиць об якусь трясцю під самими ногами, якась мізерія, не що, і, зашпортнувшись, простягаюся навстяж долі. Мить — і я знов на ногах, та гицель уже тримає мене за комір. Я не пручаюся. Зосереджено і глибоко відсапуюсь та зважую гицля очима. В нього западисте огруддя і принаймні фунтів на тридцять менше ваги, ніж у мене. До того ж він захекався, так само, як і я, і хай лишень сікнеться з кулаками, то вже взнає, де козам роги правлять. Але кулачити мене він не поривається, отже, з цим поки що все гаразд. Натомість він береться вести мене назад до поїзда, і тут виникає нова проблема. Я бачу ліхтарі провідника та другого гицля. Ми зближаємося до них. Моє знайомство з нью-йоркською поліцією не минуло задарма. Недурно наслухався я в телячих вагонах та по цюпах розповідей про криваві розправи. Ану ж ці троє збираються відмотлошити мене? Бачить бог, я їм дозолив таки добре. В мене думка думку пошибає. Ми підходимо все ближче до тих двох. Я приміряюсь «під дихало» і до щелепи свого ворога, куди б йому зацідити за першої ж тривожної признаки. Ет, пусте! Я знаю для нього іншу штуку, шкода, що не вдався до неї одразу. Я міг би допекти йому до живого, хоч він і держить мене за комір. Його цупкі пальці глибоко запхані мені за комір. Піджак у мене щільно застебнутий. Траплялось вам коли бачити турнікет, яким накладають джгут? Так оце він. Мені треба тільки пірнати головою йому під руку й обертатись. Обертатись я мушу прудко — дуже прудко. Я знаю, як то робиться: обертаєшся шпаркими ривками, за кожним обертом пірнаючи головою йому під руку. Він і не стямиться, як ті його пальці, що полонили мене, самі опиняться в полоні. Це надзвичайно дійовий засіб. За двадцять секунд, відколи я закручуся, кров цирконе йому з пучок, тендітні жилки порозриваються, а м’язи й нерви почавляться та пошматуються на страхітливий гамуз. Спробуйте це якось, коли хто вхопить вас за комір. Та вважайте, крутіться швидко — дуже швидко, як блискавка. І ще, глядіть, обертаючись, прикривайтесь; прикривайте лице лівою рукою, а живіт — правою. Бачте, той може спробувати впинити вас добрим стусаном вільної руки. І ще: крутіться від тої вільної руки, а не до неї. Удар навздогін зроду не буде такий дошкульний, як удар назустріч. Той гицель так ніколи й не дізнається, як я мало не допік йому до живого. Врятувало його тільки те, що вони не збиралися мотлошити мене. Коли ми підійшли досить близько, він гукає, що впіймав мене, і вони подають паровозові гасло рушати. Нас проминає паровоз і три сліпні. Тут провідник та другий гицель вискакують на поїзд. А мій тримає мене й далі. Я бачу, до чого це. Він намірився дотримати мене, аж поки надійде хвіст поїзда. Тоді він почепиться, а я лишуся стручений під укіс. Але поїзд бере прикро з місця: машиніст швидкує, аби надолужити згаяний час. Та й поїзд це довгий. Він іде вже дуже шпарко, і я знаю, що гицель тривожно прицінюється до швидкості. — Думаєш, іще сядеш? — питаюся невинним тоном. Він відпускає мій комір, кидається бігти і вискакує на поїзд. Ще має прокотитись кілька вагонів. Він це знав і лишається на приступці: витягає шию та слідкує за мною. В цей момент я вирішую, що робити далі. Почеплюся на останній тамбур. Я знаю, що поїзд жене хутко і гнатиме ще хутчіш, але якщо я зірвуся, то хіба тільки викачаюся в поросі, юнацького ж оптимізму мені не забракне. Своїх замірів я не виказую. Стою знічений, усім своїм виглядом промовляючи за безнадію. Але водночас ногами намацую доброї жорстви. Це першорядна опора для ніг. Слідкую також за вистромленою головою гицля. Бачу, як вона ховається всередині. Він певен, що поїзд мчить зашвидко, аби мені сісти. А поїзд креше таки швидко — швидше, ніж мені будь-коли доводилося чіплятись. Коли підходить останній вагон, я шарпаюсь бігти по ходу поїзда. Короткий ривок щосили. Мені годі дорівнятися поїздові в швидкості, але треба якомога зменшити різницю наших швидкостей, щоб менше мене шарпнуло при вистрибі. В темряві не спосіб роздивитися залізних поручнів останнього тамбура, та й домацувати ніколи. Хапаюсь навгадькома, і в ту ж мить ноги мої відриваються від землі. Все це діється одним махом. За секунду я, може, покочуся по жорстві з потрощеними ребрами, руками чи головою. Але пальці мої міцно затискають поруччя, сіпком тіло моє трохи розвертає, а ноги лунко гупають з розгону об приступку. Я сідаю, не знати як гордий сам із себе. За всі мої поброди це найудатніший стрибок на поїзд. Я знаю, що глупої ночі на останньому тамбурі завжди можна спокійно проїхати кілька станцій, та не хочу звірятися на хвостовий вагон. Тим-то на першій же зупинці біжу наперед з глухої сторони поїзда, поминаю пульмани, пірнаю під спід і вмощуюся на верхнє пруття попід пасажирським вагоном. На другій станції знов кидаюся наперед і пересідаю на інше пруття. Тут я вже трохи вбезпечений. Гицлі певні, що тру тонули мене під укіс. Одначе довгий день і напружена ніч даються взнаки. До того ж під низом не так вітряно і холодно, і я починаю куняти. Це вже ні к лиху. Спати на прутті все одно що дражнити смерть, тож на станції я вилажу і перебираюсь уперед, на другий сліпень. Тут уже можу лягти й заснути; і я таки засинаю — не знаю, як надовго, бо мене будить ліхтар, піднесений до самого обличчя. Двоє гицлів вибалушилися на мене. Я підібгався, готовий боронитись, і прикидаю, котрий то з них перший «дзизне» мене. Та в них цього нема й на гадці. — А я думав, тебе трутонули під укіс,— каже той гицель, що тримав був мене за комір. — Якби ти мене тоді не пустив, то лишився б під укосом за гурт зі мною,— відмовляю я. — А це б пак чого? — питається він. — Я б зчепився з тобою і не відпустив, тільки й того,— пояснюю йому. Вони перегомоніли між собою, а відтак ознаймують свій вирок: — Ну, ти вже, хло’, їдь собі. Один чорт, тебе не спекаєшся. І вони йдуть геть, а я маю спокій аж до кінця їхньої дільниці. Все це я розповів як приклад того, що значить «взяти гору над поїздом». Я вибрав, звісно, зі свого пережиття щасливу ніч і змовчав про ті ночі,— а було їх до лиха,— коли мені пішло набакир і я зостався під укосом. Наостанку я хочу розповісти, як мені повелося на межі дільниць. На одноколійних трансконтинентальних лініях вантажні поїзди звичайно тут пропускають уперед пасажирські. Доїхавши до тієї станції, я зліз із поїзда й подався шукати товарняка, що мав їхати опісля. Товарняк я знайшов, він стояв готовий на бічній колії. Я забився у вантажний вагон, напівзавалений вугіллям, і враз заснув. Прочнувсь я від грюкоту відсуваних дверей. Вже сіріло. День вішав холодний і понурий, а товарняк наш іще й не рушав. Якийсь-то «конд» (кондуктор) встромив голову в двері. — Забирайся звідси, так тебе, розпронатак! — зіпонув він до мене. Я забрався і вже знадвору дивився, як іде він понад поїздом, оглядаючи кожен вагон. Коли його не стало, я подумав, що йому зроду не спаде на думку, щоб у мене вистачило зухвальства залізти вдруге до того самого вагона, з якого він мене витурив. От я й забрався назад і поновно вклався спати. Ну, а в того «конда», певно, думки снували рівнобіжно до моїх, бо він вирішив, що саме так я й зроблю. Отож він повернувся і витурив мене. Тепер, гадаю собі, де б йому подумати, що я зроблю це втрете, і знову заліз до того самого вагона. Однак я вирішив забезпечитись. З другого боку двері було забито. Від верху вугілля я вирив яму попри ті двері та й уклався до неї. Я чув, як відчинились незабиті двері. Вліз той «конд» і зазирнув поверх вугілля. Бачити мене він не міг. Він просто гукнув мені вилазити. Я спробував був відмовчатись. Та коли він почав швиргати на мене зверху грудками вугілля, я піддався і був витурений утретє. А він ще й звістив мене крутими словами про те, що зі мною зробиться, як накриє він мене тут ще раз. Я змінив тактику. Якщо думки снуються в когось рівнобіжно до ваших,— трутоніть його під укіс, Вломіть нагло плин своїх думок і наверніть їх на інший керунок. Так я і вчинив. Сховався між якісь вагони на сусідній бічній колії і став дивитись. Авжеж, той «конд» прийшов знову до мого вагона. Відхилив двері, заліз усередину, жбурляв грудками до моєї криївки. Видерся навіть на вугілля і зазирнув до неї. Аж цим він удовольнився. За п’ять хвилин товарняк рушив, а «конда» більше не було видно. Я побіг поряд з вагоном, відсунув двері й забрався всередину. Вій уже ні разу не заглядав до мене, і я проїхав у тому вагоні з вугіллям рівно тисячу двадцять дві милі, здебільшого відсипаючись, тільки на кінцях дільниць (де товарняки завжди спиняються на яку годину) виходив жебрати харч. В кінці тисяча двадцяти двох миль я відбіг того вагона через одну вдатну пригоду: мені пощастило на «посиденьки», а не вродився ще той волоцюга, котрий будь-коли не проміняв би «посиденьок» на поїзда.
  КАРТИНИ
 

  То байдуже, яка нам судилася смерть, Тільки б стало снаги, щоб побачити світ. «Щирий бурлака», сестина.  
 У мандрах найбільший, певно, поваб — це брак одноманітності. Життя в Гоболандії протеївське — воно повсякчасна фантасмагорія, де трапляється неможливе і вигулькує несподіване з-поза кущів на кожному скруті дороги. Гобо ніколи не знає, що спіткається йому наступної хвилі, тим-то він і живе собі від миті до миті. Він пересвідчився в марноті далекосяжних планів і радо пустився на призволяще примхливого Випадку. Я часто згадую свої мандрівні дні й завжди подивляю, як хутко перебігають одна по одній картини у мене в пам’яті. З чого б я не почав пригадувати, кожен день із тих часів — самоцінний, сповнений швидкоплинних і неповторних образів. Здумаю, приміром, про сонячний літній ранок у Гарісбургу, штат Пенсільванія, і одразу ж вирине в пам’яті щасливий початок того дня — «посиденьки» у двох літніх панн, і то не на кухні, а в їхній їдальні бік-о-бік з ними самими. Ми їли яйця, та ще й із спеціальних філіжанок! Раніше зроду-віку я й не чував про таке! Спочатку, правду мовити, порався я коло них трохи незграбно; але голод не свій брат, і мені було не до церемоній. Я опанував ті їхні філіжанки, і так давав раду яйцям, що мої панни аж дуба посідали з того дива. Та що там казати, самі вони їли, мов ті канарки, мишкаючи кожна біля свого одного яйця та лизькаючи манюсінькі скибочки сухариків. Життя ледь жевріло в їхніх тілесах, кров текла їм у жилах водява, і ніч вони переспали в теплі. Я ж цілу ніч товкся на голотечі, добиваючись із одного містечка на півночі, званого Емпорієм, і витратив чимало запасів пального в своїм тілі, аби зігрітися. Скибочки сухариків? Тільки їх і бачили! Адже кожної скибки мені було на раз укусити, та де, навіть на доброго раза не ставало. Аж нехіть брала за кожним кусом сягати по новий сухарик, коли чуєшся голінним на добрий гурт отих кусів. Ще зовсім малим хлопчиком тримав я крихітного цуцика на ймення Панч. Годував його я сам. Раз котрийсь із нашої родини настріляв силу качок, і в нас був розкішний обід із м’ясом. Наївшись, я зготував обід Панчеві — великий таріль, повний маслаків та ласих недогризків,— і виніс йому надвір. А вийшло так, що до нас заїхав гість із сусіднього ранчо, і з ним — пес-ньюфаундленд, здоровенний, мов теля. Я поставив таріль на землю. Панч замотиляв хвостом і заходився коло нього. Йому світило, щонайменше, півгодини блаженства. Раптом наче віхола налетіла. Панча швиргонуло вбік, як соломинку, і той собацюра нап’явся на таріль. Хоч пащеку він і мав величезну, та його десь, певно, ще й треновано на гвалтовні сніданки, бо за коротку хвилю, поки я встиг копнути його ногою під ребра, він дощенту витивкав усе, що було на тарілі. Підмів геть до крихти. Наостанку ще лизнувши язиком, він прибрав навіть масні плями. Отож як той здоровило ньюфаундленд при тарілі Панча, так і я повівся за столом двох панн із Гарісбурга. Я спустошив його. Не розбив я нічого, тільки трощив яйця, сухарики й каву. Служниця приносила ще, а я не давав їй передиху, і вона все носила й носила. Кава була першорядна, але ж пощо було її подавати в таких манюпусіньких чашечках? І коли ж мені їсти, як увесь свій час я мусив готувати безліч тих чашечок кави. Зате принаймні мав я нагоду поплескати язиком. Ті дві літні панни з біло-рожевими лицями й сивими кучерями зроду не зазирали у ясне обличчя Пригоди. Як сказав би «щирий бурлака», вони все життя відробили «в одну зміну». До пропахченої тісняви їхнього бідного на події існування я вдерся свіжим вітром із широкого світу і приніс за собою терпкий дух поту й боротьби, гострі пахощі незнаних країв і земель. І я таки добренько пошкріб їхні тендітні долоні своїми мозолями — тим півдюймовим нароснем, що натирається на долонях, коли тягаєш кодоли та довгими годинами запопадно обіймаєш лопатилно. Я робив це не лише з юнацького бажання похизуватись, але й щоб відробити за гостину. О, я й зараз бачу їх, тих любих панн, як і тоді, коли сидів у них за сніданком дванадцять років тому і постолакав про свої походеньки по світі, відкидаючи їхні доброзичливі поради, як і годилося хвацькому паливоді, та зачаровуючи їх пригодами не тільки власними, а й усього іншого парубоцтва, з яким доводилось мені накладати й звірятися пережитим. Я привласнив їх усі, ті чужі пригоди; і були б мої симпатичні господині не такі довірливі простухи, то любісінько могли поплутати мене на хронології. Та що з того? Вимін це був справедливий. За всі їхні чашечки кави, яйця і сухарики я відплачував сповна. Я розважав їх по-королівському щедро. Моя поява за їхнім столом була для них пригодою, а пригоду ні в яку ціну не увібгати. Ідучи вулицею від своїх панн, я прихопив газету з-під дверей якогось довгосплюха і простягнувся в парку на травичці, щоб увійти в курс подій у світі за останні двадцять чотири години. Там, у парку, я здибався з таким же волоцюгою, як і сам. Той розповів мені про себе й уперто намовляв уступити до армії Сполучених Штатів. Сам він дався на підмову вербувальникові й ось-ось мав нацупити військову робу, і ніяк не міг узяти втямки, чом би й мені не пристати до нього. Він брав участь у поході «армії Коксі»^[8] на Вашінгтон кілька місяців перед тим, і це начебто прищепило йому смак до військового життя. Я теж був із ветеранів, бо чи ж не ходив я рядовим чоти «Л» другої дивізії в «промисловому війську Келлі»? Щоправда, чота ця була більше відома як «невадське кодло». Та мій вояцький досвід подіяв на мене зовсім у протилежний бік. Тож я полишив того волоцюгу на шляху до його кривавої кар’єри, а сам «розкинув ноги» за обідом. Відбувши цю повину, я подався мостом через Сасквегану на західний берег. Не пам’ятаю, як звалася залізниця по той бік річки, але ще лежачи на траві, я надумав поїхати до Балтімори; тим-то я й збирався тепер гайнути туди тією залізницею, хоч як би вона там звалася. Була тепла пообідня пора, і серед мосту я нахопився на зграйку хлопців, що купались, плигаючи з бика. Одежі на мені як не було, і я й собі шубовсть у річку. Вода була напродиво, та коли я виліз і вдягся, то виявив, що мене обібрано. Хтось понишпорив у моїй одежі. Ну, то скажіть, хіба ж бути пограбованим це не така пригода, якої одної стало б на цілий день? Я знав людей, що їх було пограбовано, і вони потім торочили про ту подію до самого свого скопу. Правда, злодій, що порпався у моєму шматті, поживився не бозна-як: тридцять-сорок центів п’ятаками й центами та ще мій тютюн і цигарковий папір. Але то було все моє добро — більше, ніж можна звичайно пограбувати в людей, бо в них лишається дещо вдома, а я взагалі дому не мав. Я зміряв поглядом ватагу хлопців у воді і мав досить глузду не збивати бучі. Натомість я попросив «на закрутку», і присяйбі, що тютюнець загортав у свій власний папірчик. По тому я потеліпався мостом на західний берег. Тут пролягала залізниця, на яку я націлився. Станції ніде не було видно. Як би підчепити товарняк, не ходячи до станції, ось у чому полягав клопіт. Я зауважив, що колія круто збивалася вгору, куди я й вийшов, і я знав, що тяжкий вантажний поїзд не зможе тут їхати надто шпарко. Але ж як шпарко? Потойбіч колії підносилася висока круча. Зверху понад її краєм визирала з трави голова якогось чоловіка. Він міг знати, як швидко підіймаються товарняки схилом і коли буде найближчий на південь. Я гукнув до нього, як тут з поїздами, а він махнув мені лізти нагору. Так я й зробив, виліз туди і знайшов там ще чотирьох чоловіків, що лежали на траві обік першого. Я скинув на них оком і одразу впізнав, що то американські цигани. На галявині поміж деревами трохи віддалік від краю кручі стояло кілька непоказних возів-балагул. Обшарпані напівголі дітваки шмигляли по всьому табору, однак я зауважив, що вони не наверталися близько до чоловіків, щоб не докучати. Кілька худющих, негарних, пошкорбатілих від роботи циганок поралися по господарству, а одна, я помітив, скулилася сама на передку балагули, нахиливши голову і злігши підборіддям на коліна, знебуло охоплені руками. Щасливою вона аж ніяк не виглядала. Здавалося, ніби їй до всього байдуже,— в цьому я помилявся, бо згодом довідався, що були речі, не байдужі для неї. Нерозважне горе прозирало в неї на обличчі, а вираз був такий трагічний, наче більше страждання годі й знайти. Ніщо не зможе довадити їй дошкульніш,— так, здавалося, промовляло її лине; коли ж і в цьому я теж помилявся. Я простягся на траві покрай крутовини і завів мову з чоловіками. Ми були трохи зрідні — я був американський гобо, а вони американські цигани. Щоб нам збалакатись, я знав досить їхньої гутірки, а вони моєї. Б їхньому таборі було ще двоє, ті «ремісникували» за річкою в Гарісбургу. Вони мали хист рехтувати парасольки; але який направду хист крився за тими парасольками, мені не сказано, а доскіпуватись було б не гречно. День був чудовий. Вітер ані шелеснув, і ми вигрівались до мерехтливої сонячної тепліні. Звідусіль бриніло сонним дзижчанням комашні, а лагідне повітря напоїлося п’янкими пахощами землі та зеленої рути. Нам ліньки було навіть поворухнутись, хіба ото вряди-годи перекидалися спроквола яким словом. Але тут неждано-негадано цей мир і супокій брутально збаламутила людина. Двійко босоногих хлопчаків років по вісім-дев'ять вчинили якийсь дрібний переступ супроти таборових законів,— якої там вони шкоди накоїли, не знаю,— і один чоловік, що лежав поруч мене, знагла сів і гукнув на них. Вій був ватажок племені, цей вузьколобий, скулоокий чоловік, і досить було глянути на його тонкі губи та сардонічно перекривлене обличчя, аби зрозуміти, чому на звук його голосу ті двоє хлопчаків так стрепенулись і застигли на місці, мов сполохані олені. На обличчях у них вималювався страх і настороженість. І в паніці вони жахнули тікати. Ватажок гукнув їм повернутись, і один хлопчина відстав, завагавшись, а все його худорляве тільце відбивало, мов у пантомімі, внутрішню боротьбу страху з розсудливістю. Він хотів повернутись. Розум і минулий досвід підказували, що повернутись — менше лихо, ніж утікати; та хоч і менше, лихо було все ж досить велике, щоб окрилити страх і під’юдити ноги на втечу. Так вагаючись і відстаючи від товариша, добіг він до затінку під деревами, де й спинився. Ватажок його по переслідував. Він поволі підступив до балагули і видобув важкий батіг. Відтак вийшов насеред галявини й зупинився. Він не сказав ні слова, лише стояв непорушно. Він був Закон, нещадний і всевладний. Він просто стояв там і чекав. Знав я, знали й усі ми, і ті двоє хлопчаків під деревами теж знали, на що він чекав. Хлопчисько, який був отягався, повільно посунув назад. Його лице виявляло трепетну рішучість. Він уже не огинався. Він вирішив дістати те, що заробив. І, завважте, кара була не за первісний переступ, а за втечу. Проте в цьому той ватажок племені чинив так, як чинить і високорозвинуте суспільство, серед якого він живе. Ми караємо своїх злочинців, а коли вони втікають, повертаємо їх назад і додаємо кари. І ось хлоп’я підійшло просто до ватажка, спинившись якраз на зручній віддалі для замаху пугою. Цьвохнув батіг, розтинаючи повітря, і я здригнувся, вражений силою удару. Оця тонка маленька ніжка була така тонка й така маленька. Там, де вперезав її батіг, тіло взялось білим, а де побіліло, набубнявів страхітливий рубець, і місцями, де луснула шкіра, задзюрило червонавим. Новий замах батога, і все хлоп’яче тіло знітилося в чеканні удару, хоч хлопчик і не рушив з місця. Силу волі він мав неабияку. Схопився другий рубець і третій. Тільки за четвертим циганча зойкнуло і, вже не годне далі встояти під новими ударами, застрибало, повискуючи з болю, однак тікати й не поривалось. Якщо мимовільний танець заводив його туди, куди бич не досягав, воно підтанцьовувало знов поближче. А коли вже було по всьому — десяток канчуків — подалося, хлипаючи та скімлячи, геть між балагули. Ватажок усе стояв і чекав. 3-поміж дерев вийшов другий хлопець. Але цей не підходив просто. Він наближався поступцем, мов зіщулений собака, перейнятий панічним страхом, що раз у раз примушував його повертати і кидатись на яких півдесятка кроків назад. Щоразу вій повертався і з хлипанням та невиразним тваринним хрипом у глибині горлянки знову йшов, кружляючи, все ближче й ближче до ватажка. Я зауважив, що на самого цигана малий не глянув ані разу. Очі його були невідривно прикуті до батога, і в тих очах прозирав такий жах, що мені аж усередині защеміло,— невимовний жах украй затурканої дитини. Я бачив, як дужі чоловіки падали один за одним у битві й корчились у смертельній агонії, бачив, як десятки їх розшматовувало вибухами снарядів по повітрю, але то, повірте, було мені за смішки й веселу забаву проти цього видовища нещасного хлоп’яти. Шмагання розпочалось. Перший хлопець відбувся жартом порівняно з цим. Одразу ж по його тонких ніжках заструмила юшка. Він гоцав і в’юнився, карлючився так, що здавалося, ніби то якась химерна маріонетка, смикана за шворку. Кажу «здавалося», бо зойки його кепсько з тим в’язались і надавали всій картині реальності. Верещав він гостро й пронизливо; грубих звуків не було, чувся тільки тонкий голосок дитини з не проявленими ще ознаками статі. Нарешті хлопчині вже несила було терпіти далі. Розсудливість полишила його, і він сікнувся тікати. Але тепер уже циган не випускав його, переймаючи втікача ударами і заганяючи на відкрите. Аж тут ватажкові перешкодили. Я почув несамовитий здавлений крик. Жінка, що сиділа на передку балагули, сплигнула і кинулась боронити малого. Вона вскочила межи ним і циганом. — Що, й собі скортіло, га?— визвірився той з батогом,— Ну ж, начувайся. Він замахнувся. Спідниця в циганки була довга, тож він і не пробував підтинати по ногах. Він стьобав її по обличчю, а вона боронилася, як уміла, руками й долонями, втягнувши голову в худі плечі й приймаючи удари на ті худі плечі та руки. Геройська мати! Вона знала, що робить. Хлопчисько, все ще голосячи, югнув між балагули. І весь цей час четверо чоловіків лежали обік мене, дивились і навіть не поворухнулися. Не ворухнувсь і я, і кажу це без сорому; проте моєму розумові доводилося живосилом тлумити природне поривання схопитись і втрутитись. Але я знав життя. Яка пільга була б тій жінці чи мені, якби там, на березі Сасквегани, п’ятеро чоловіків збили мене до смерті? Раз я бачив, як вішали чоловіка, і хоч все єство моє волало проти, уста мовчали. Якби вони розтулились, то мені найправдоподібніше увалили б черепа руків’ям револьвера, бо Закон велів повісити того чоловіка. А тут, у цьому циганському таборі, Закон велів шмагати цю жінку. Та при всьому тому в обох випадках утримувало мене від втручання не веління Закону, а те, що Закон був дужчий за мене. Якби не ті четверо поряд зі мною, з якою радістю розміряв би я тим батогом плечі самому ватажкові! І певен, що не лишив би на ньому живого місця, хіба що мене припадком котрась із таборової жіноти шпортонула б ножакою чи огріла києм. Але ось поруч таки лежали на траві ті четверо. І завдяки їм Закон був дужчим за мене. О, повірте, серце мені кров’ю обкипало. Як б’ють жінок, бачив я й раніше, і то часто, але зроду не бачив, щоб так били, як тут. Одежа в неї на плечах подерлася на канцур’я. Один удар, від якого вона не вборонилася, лишив кривавий басаман від щоки до підборіддя. Не удар, не два, не десяток і не два десятки, а без кінця, без краю хльоскала та сириця, закручуючись навкруг неї. Піт заливав мене, і я тяжко дихав, уп’явшись руками в траву, аж видирав її з корінням, і весь той час мій розум нашіптував мені: «Дурню! Дурню!» Той басаман на щоці мало не доконав мене. Я почав зводитись на ноги, та рука одного із сусідів лягла мені на плече і притисли до землі. — Легше, приятелю, легше,— застеріг він мене стиха. Я глянув на нього. Його очі незмигно зустріли мій погляд. Це був кремезний чолов’яга, широкий у плечах і дужом’язий; а лице в нього мало вираз лінькуватий, флегматичний і сонний, притім не лихий, однак беземоційний і цілковито бездушний — темна душа, не зла, позбавлена моралі, тупа і вперта. Він просто тварина, в якої щойно заклюнулося на розум, добродушний звір, наділений силою та інтелектом горили. Рука його тяжко давила на мене, і я відчув усю міць її м’язів. Я позирнув на інших тварюк; двоє з них лежали незворушно і без жодних ознак зацікавленості, а один жадібно пас очима лоскітливе видовище. Розсудливість повернулась до мене, м’язи охляли, і я поник на траву. Я майнув думкою назад, до тих двох самітних панн, в чиєму товаристві снідав того ранку. Менш як дві милі навпрошки відділяли їх від цієї сцени. Тут ось тихої днини під благодатним сонцем мій брат катував їхню сестру. Тут писалася сторінка життя, якої ніколи їм не побачити, і так воно й ліпше, хоча, не бачивши цього, вони зроду не зможуть збагнути, ані чиї вони сестри, ані самих себе, ані пізнати, з якої глини їх стулено. Бо ж не дано жінці жити в тісних пропахчених кімнатах і чутися при тім сестрою цілого світу. Та от уже скінчилася кара, і циганка, затихнувши, повернулася на своє сідало. Решта жінок не підходили до неї — принаймні не підходили одразу. Вони боялися. Але вони попідходили згодом, коли зминув належний проміжок часу. Ватажок поклав батіг, вернувся до нас і простягся на траві по другий бік від мене. Він аж засапався з натуги. Він витер рукавом піт з очей і зиркнув козиря на мене. Я відповів байдужим поглядом: мене його справи не обходять. Від них я не пішов одразу ж, а пролежав там ще з півгодини — за даних обставин цього вимагали такт і етикет. Я ще скрутив цигарку з позиченого в них тютюну, а коли спустився з кручі на залізницю, то мав усю необхідну інформацію, щоб підчепити найближчий товарняк на південь. Але ж бо й що з того всього? Це була сторінка життя, і квит; а траплялось мені бачити багато гірших сторінок, куди гірших. Часом я твердив (жартома, як гадали мої слухачі) таке: головна відміна людини від інших тварин в тому, що людина — єдина істота, яка кривдить своїх самиць. Нічого такого не можна закинути ані вовкові, ані полохливому койотові. Навіть собака, розбещений одомашненням, так не ведеться. Собака ще й донині зберіг щодо цього свої дикі інстинкти, а ось людина втратила більшість їх — принаймні більшість добрих. Хочете знати сторінки життя, гірші за ті, що я описав? Почитайте звіти про дитячу працю в Сполучених Штатах — на сході, заході, півночі й півдні, байдуже де,— і дізнаєтесь, що всі ми з нашою гонитвою за зиском верстаємо й друкуємо ще прикріші сторінки життя, ніж ця поодинока сторінка жінкобійництва над Сасквеганою. Я пройшов яку сотню ярдів до місця, де була добра опора для ніг понад колією. Тут я міг почепитись на товарняк, коли той поволі повзтиме під гору, і тут-таки я надибав душ із півдесятка волоцюг, які чекали на те саме. Кілька з них різалися «в сьомаки» засмальцьованою колодою карт. Я прилучився до них. Один негрисько почав тахлювати карти. Обдемкуватий, молодий і кругловидий, він аж променився доброзичливістю, аж світився нею. Здавши мені першу карту, він спинився і поспитав: — Агов, хло’, я висе тебе наче десь бачив? — А то ж би й ні,— відказав я.— Тільки ризи на тобі були тоді трохи йнакші. Він видивився непорозуміло. — Бафело тямиш? — підказав я. Тоді він упізнав мене й зі сміхом та вигуками привітав, як старого друзяку, бо в Бафело одяг на ньому був смугастий, оскільки він відбував строк у виправній тюрмі округи Ері. Мій одяг, властиво, теж був тоді смугастий, бо ж і я там відбував свій строк. Гра точилася далі, і я довідався, на що ми грали. Вниз у бік річки збігала крута й вузька стежка, що провадила до джерела якихось двадцять п’ять футів під нами. Ми грали на краю пагорба. Чия «влипне» — мусив брати невелику бляшанку з-під згущеного молока і носити нею воду вигранцям. Зіграли перший кін, і влип негрисько. Він узяв ту малу бляшанку і потирився вділ, а ми сиділи на горі й шкилювали з нього. Воду ми дудлили, мов риби. Тільки для мене самого йому довелося сходити чотири рази, а в інших спрага була така ж ненаситна. Стежка була дуже прикра, і часом негрисько напівдорозі послизався, розпліскував воду й мусив вертатись по нову. Але він не мав того за зле. Він з душі реготався, як і ми всі, тим-то й послизався так часто. А ще він запевняв нас, що коли влипне хто інший, так отоді-то вже він вихлище хтозна й скільки води. Вдовольнивши спрагу,, ми почали новий кін. Влип знов-таки негрисько, і знов ми обпивалися від пуза. Третій кін і четвертий скінчилися так само, і щоразу наш повновидий чорнюк мало не вмирав у захваті від того, що доля до нього така зичлива. І ми теж мало не вмирали із захвату вкупі з ним. Там, на тім пагорбі, ми рвали боки зо сміху, мов безтурботні дітлахи чи боги. Я сам так заходився реготати, що маківка мені мало з голови не відскакувала, і цмолив з бляшанки воду, поки геть не набряк. Виникло серйозне побоювання, чи не завадить нам тягар спожитої води чіплятись на товарняка, як той надійде. Ця деталь мало не доконала негриська. На добрих п’ять хвилин йому довелося облишити носити воду, поки він, регочучи, викачувався по землі. Довшали тіні, снуючись усе далі й далі через річку, і запали лагідні підхолодні сутінки, а ми все жлуктили воду і наш чорний чашник носив її ще й ще. Забулася жінка, побита перед годиною. То була прочитана й перегорнута сторінка; тепер мене заполонила ця нова, а коли на схилі засюрчить паровоз, буде й по цій сторінці і почнеться інша; і так гортається книга життя, сторінка за сторінкою, і сторінкам тим не видно кінця — поки ти молодий. А потім ми зіграли кін, де негрисько якимось побитом не влип. Жертвою став худий і хоровитий гобо, той, що сміявся менше за всіх. Ми сказали, що зовсім не хочемо води,— і то була щира правда. Ні за які багатства Ормуза^[9] й Інду, ні під яким давилом не увібрав би я й краплини в свій пересичений організм. Наш негрисько виглядав розчарованим, а тоді, щоб якось зарадити справі, ознаймив, що, мабуть, трохи вип’є. І слів своїх він не кинув на вітер. Випив трохи, потім ще трохи, а там і ще трохи. Меланхолійний гобо все спускався й підіймався крутим пагорбом, а негрисько все пив іще й іще. Він вицмулив води більше, ніж усі ми разом. Сутінки згусли в нічну темінь, висіялись зорі, а той усе пив. Я певен, що якби не свисток товарняка, він би й досі сидів там, упиваючись водою та помстою а меланхолійний гобо так і сновигав би все вниз та вгору! Але пролунав свисток. Сторінка дійшла кінця. Ми позривались на ноги і витягайсь у розпорошку вподовж коли. ось наближається поїзд, чахкаючи та чмихаючи на схилі, його прожектор обертає ніч на день, виразно окреслюючи наші постаті. Паровоз проминув нас, і всі ми кинулись бігти поряд з вагонами, дехто вискакував на бічні драбини, дехто «розшугакував» двері порожніх товарних вагонів і видирався туди. Я вибрав платформу, навантажену всілякими дошками та брусами, й забився в затишний закамарок. Я лежав горілиць, газета в голови за подушку Наді мною переморгувалися зорі, цілими зграями шарпаючись то в один бік, то в другий на поворотах, і дивлячись на них, я й заснув. Було по дневі — одному з моїх днів. Завтра прийде новий день, і я був молодий.
  «ЗАЛОБОДАЛИ»
 

 
 До Ніагара-Фолса я приїхав у «пульмані з бічними дверима», чи, по-простецькому кажучи, у вантажному вагоні. Платформу, до речі, братва називає «гондолою». Та менше з тим. Прибув я проти вечора і просто з товарняка до водоспаду. Щойно моїм очам відкрилось те чудо з падучої води,— я пропав. Я був не годен відірватися, щоб «покалатати» по вечерю до «приваток» (осель). Навіть «посиденьки» й ті не виманили б мене звідти. Настала ніч, чудова місячна ніч, але я не йшов від водоспаду аж до одинадцятої. Тоді прийшла мені пора шукати місця на «кимару». «Кимарити», «храпонути», «бебехнутися», «чавити вухо»,— все це означає те саме: спати. Звідкись я нюхом чув, що Ніагара-Фолс — лихе місто для волоцюги, і я подався за околицю. Там я переліз через якусь огорожу і «бебехнувся» на чиємусь полі, втішаючи себе надією, що тут мене Джон Закон зроду не відшукає. Я вивернувся в траві горілиць і заснув, наче немовля. Було мені так затишно й тепло, що за цілу ніч я ні разу не пробудився. Та тільки засіріло, я розтулив очі і згадав той казковий водоспад. Я переліз назад через ту саму огорожу й подався, аби ще раз на нього позирнути. Було зарання, хіба п’ята, калатати ж по сніданок до восьмої — марна річ. Щонайменше три години я міг пробути коло річки. Та ба! Не судилось мені вже ніколи бачити ані річки, ані цього водоспаду. Я увійшов до сонного міста. Простуючи тихою вуличкою, я вгледів на тротуарі трьох чоловіків, що рядком зближались до мене. «Наш брат, волоцюга,— вирішив я,— повставали вдосвіта». В цьому припущенні я лиш почасти мав слушність, тобто на шістдесят шість і дві третини відсотка. По краях то були й справді волоцюги, але середній — ні. Я збочив на край тротуару, щоб пропустити трійцю. Та вони по пройшли повз мене. По слову того, котрий був середній, усі троє стали, і він звернувся до мене. Я враз ізмикитив, що до чого. Він був полісмен-«шухєр», а ті два гобо — його бранці. Джон Закон не спав і полював на раннього хробака. За хробака був я. Якби мені тоді той розум, що по кількох місяцях, я завернув би голоблі й дав звідти дьору, як сам дідько. Хай би був стріляв,— мене він би запопав хіба що влучивши. Гнатись він ні в світі б не гнався, бо два гобо в жмені варті більш, як один на втіках. Та я був тоді такий бевзень, що коли він спинив мене, застиг на місці. Балачка в нас була коротка. — В якому готелі ви зупинились? — поспитав він. Я влип. Ні в якому готелі я не спинявся. А що я не знав назви жодного місцевого готелю, то не міг і брехнею собі зарадити. До того ж я був занадто рано на ногах. Все свідчило проти мене. — Я щойно приїхав,— відповів я. — Ну, так повертайся і дибай поперед мене, тільки не дуже попереду. Тут дехто хоче з тобою познайомитись. Отже, мене було «залободано». Я знав, хто це зі мною хоче познайомитись. «Шухер» і двоє волоцюг ступали слідом за мною, і я за вказівками полісмена допровадив усіх до міської тюрми. Там нас обшукали й позаписували наші прізвища. Я забув уже, під яким саме іменем мене зареєстровано. Я назвався Джеком Дрейком, та під час обшуку знайшли листи, адресовані Джекові Лондону. Вийшла неприємність, від мене зажадали пояснень,— деталі всього того стерлися мені в пам’яті, то я й не пам’ятаю вже, залободали мене як Джека Дрейка чи як Джека Лондона. Але той чи інший повинен числитись в архівах тюрми Ніагара-Фолс. Це можна з’ясувати на місці. Діялось то десь під кінець червня 1894 року, а за кілька днів по моєму арешті розпочався великий страйк залізничників. З реєстратури нас завдали на «гобо» і замкнули. «Гобо» — це та частина тюрми, де у великій залізній клітці тримають дрібних правопорушників. Оскільки гобо-волоцюги становлять основну їх масу, ця залізна клітка й називається «гобо». Тут ми застали кількох волоцюг, що попалися ще раніше того ж дня, і раз у раз нам підкидали по двоє-троє нових. Нарешті, коли нас набралося шістнадцятеро, всіх повели нагору до судової зали. А тепер я правдиво опишу все, що діялося в тій судовій залі, бо знайте, що мій патріотизм американського громадянина зазнав там удару, від якого так ніколи вповні й не оклигав. В судовій залі нас було шістнадцятеро в’язнів, суддя і двоє бейліфів^[10]. Суддя, здавалося, сам собі правив і за писаря. Ніяких свідків не було. Не був там присутній жоден із громадян Ніагара-Фолса, щоб побачити, як чиниться правосуддя в їхній громаді. Суддя зирнув перед собою до списку справ і викликнув чиєсь прізвище. Підвівся один гобо. Суддя глянув на бейліфа. — Волоцюзтво, ваша честь,— промовив той. — Тридцять діб,— вирік його честь. Гобо сів, а суддя вже викликав інше прізвище, й інший гобо зводився на ноги. Суд над першим волоцюгою забрав ледве п’ятнадцять секунд. Суд над другим відбувся в такому ж темпі. Бейліф сказав: «Волоцюзтво, ваша честь», а його честь вирік: «Тридцять діб». Так воно і йшло, як по-заведеному: п’ятнадцять секунд на гобо — і тридцять діб на душу. Німе жалюгідне бидло, подумав я сам собі. Та постривайте, дійде ось черга до мене; я його честі утну «концерта». Десь там на півдорозі його честь із якоїсь примхи дав одному з нас можливість вимовитись. Трапилося так, що цей чоловік не був справжній гобо. В нього не було ніяких прикмет заводового «шугая». Якби він підійшов до решти нас, коли ми чекали товарняка де-небудь під водокачкою, ми як стій визнали б його за котолупа. «Котолуп» у Гоболандії — синонім новачка. Цей котолуп був чоловік уже літній, мав так, либонь, років під сорок п’ять. Плечі він трохи горбатив, а лице йому поборознили негоди. Багато років, за його словами, візникував він у якійсь фірмі в Локпорті (коли не помиляюсь), штат Нью-Йорк. Згодом у фірми справи пішли кепсько, і нарешті в сутужному 1893 році вона й зовсім збанкрутувала. Його тримали доостанку, хоч під кінець він працював уже тільки від нагоди до нагоди. Він докладно розповів про свою скруту з роботою в наступні місяці, коли стільки людей сиділо без роботи. Врешті він вирішив, що на Озерах у нього будуть кращі перспективи, й вирушив до Бафело. Він, звісно, «дійшов до краю», і ось він тут. Оце така історія. — Тридцять діб,— вирік його честь і викликав чергового волоцюгу. Викликаний підвівся. — Волоцюзтво, ваша честь,— промовив бейліф, і його честь вирік: — Тридцять діб. Так воно і йшло, по п’ятнадцять секунд і по тридцять діб на кожного. Жорна правосуддя мололи без затину. Зважаючи на ранню годину, дуже можливо, що його честь ще не снідав і тому квапився. Кров американця скипіла в моїх жилах. За плечима в мене було кілька поколінь американських предків. Одна із свобод, за які вони змагались і накладали головами, було право на суд присяжних. То була моя спадщина, скроплена й освячена їхньою кров’ю, вона перейшла від них до мене, отже, я мав стояти на своєму. Ну ж гаразд, погрозився я подумки. Нехай він лише дійде до мене! І він дійшов до мене. Викликнув моє. прізвище, яке воно там не було, і я підвівся. Бейліф промовив: «Волоцюзтво, ваша честь», і я почав говорити. Та суддя почав говорити водночас, і сказав він: «Тридцять діб». Я запротестував, та в цю мить його честь саме викликав по списку наступну жертву. Його честь відірвався тільки, щоб кинути мені: «Замовч!» Бейліф живосилом посадив мене. А за мить наступний гобо дістав своїх тридцять діб і ще один ось-ось мав дістати свої. Упоравши нас усіх по тридцять діб на брата, його честь перш ніж відпровадити нас, несподівано повернувся до візника з Локпорта — того єдиного чоловіка, якому дав висловитись. — Чому ти покинув роботу? — поцікавився його честь. Ну, а той візник уже пояснював, як робота його покинула, і запитання спантеличило його. — Ваша честь,— почав він ошелешено,— та ж чи не смішно таке питати? — Ще тридцять діб за те, що покинув роботу,— вирік його честь, і суд скінчився. Ось вам вислід: візник дістав разом шістдесят діб, а всі ми решта — по тридцять. Нас повели вниз, замкнули й дали поснідати. Сніданок, як на в’язницю, був досить добрий, і кращого за весь наступний місяць мені їсти не траплялося. Я був приголомшений. Оце так засуджують на судовій комедії, де мене позбавлено не тільки права на суд присяжних, але й права визнати себе винним чи невинним. І ще одне право, за яке боролись мої предки, свінуло мені в думці — габеас корпус^[11]. Ну, я ж їм покажу! Та коли я зажадав адвоката, мене взяли на глузи. З габеас корпус було все гаразд, але який мені з того пожиток, коли я не мав змоги знестися ні з ким поза тюрмою? «Та все-таки я їм покажу. Не доки ж триматимуть мене тут. Нехай-но вийду. Отоді вони в мене поскачуть. Я трохи знаюся на законах і на своїх власних правах, і я виведу їхні зловживання на чисту воду». Перед очима в мене замаячили видива компенсацій за збитки та сенсаційних заголовків у газетах, аж тут нагодились тюремники і почали витурювати нас до головної канцелярії. Полісмен клацнув мені на правому зап’ястку наручнем. (Ага, подумав я, ще одна наруга. Ну, стривайте, хай-но я вийду.) Другий наручень тої ж пари він начепив на лівий зап’ясток якогось негра. Це був вигончастий негр — понад шість футів зросту, такий високий, що коли ми стояли пліч-о-пліч, його рука трохи аж підтягувала мою. І ще він був найщасливіший і найобідраніший негр, що я будь-коли бачив. В такий спосіб нас усіх наручнями забили в пари. Потім де не взявся блискучий нікельований ланцюг, його прошилено крізь ланки всіх наручнів і позамикано спереду й ззаду подвійної шеренги. Тепер ми всі були нанизані на одному ланцюзі. Подано команду рушати, і під охороною двох полісменів ми потягли вулицею. Нам із вигончастим негром дісталось почесне місце: ми очолювали процесію. Після могильного мороку в’язниці сонце надворі сліпило очі. Ніколи не було воно мені таке любе, як тепер, заклинцьованому в брязкотливі ланці кайданникові. Я знав, що розлучаюся з ним на тридцять діб. Ми пройшли вулицями міста до залізничної станції під цікавими поглядами перехожих і особливо гурту туристів на веранді готелю. Ланцюг провисав наослаб, і з превеликим грюкотом та дзенькотом ми порозсідалися по двоє на лавах вагона для курців. Хоч як я палав обуренням від заподіяної мені й моїм предкам кривди, практичності я мав досить, щоб не стратити голови зовсім. Все це було зовсім нове для мене. Тридцять днів таємниці чекало попереду, і я роззирався довкола за кимось, хто мав ключі до неї. Бо я вже довідався, що мені світить не миршава хурдига на яку сотню душ, а солідна виправна тюрма на кілька тисяч в’язнів із термінами від десяти діб до десяти років. На лаві позад мене сидів прикутий до ланцюга присадкуватий, кремезний і дужий чоловік. Було йому десь так тридцять п’ять — сорок років. Я зважив його поглядом. В кутиках очей я вгледів у нього усміх, лагідність та гумор. Все інше виказувало в. ньому брутальну тварюку, вкрай неморальну, сповнену каламутних пристрастей і дикого шалу. Але ті кутики очей, той гумор і лагідність правдили його переді мною і робили прийнятним. На ньому я й спинився. Я «приклепався» до нього. Поки мій кайдановий товариш, височенний негр, зі сміхами та хихами журився за якоюсь там пральнею, що її він неминуче втратить через арешт, а поїзд котився у бік Бафело, я розгомонівся з тим чолов’ягою на лаві позад мене. Його люлька була порожня. Я натоптав її своїм дорогоцінним тютюном — за одним разом на добрий десяток закруток. Та що там казати, чим довше ми з ним розмовляли, тим більше я впевнявся в своєму виборі, аж під кінець розділився з ним усім своїм тютюном. А треба вам знати, що єство в мене якесь плинне, здатне ладитись із будь-якими формами життя й обговтуватись майже де завгодно. Я поклав собі конче пристати до цього чоловіка, хоч тоді й не уявляв, у якій великій пригоді це мені стане. Саме в тій тюрмі, куди нас везли, він ніколи не був, але відбував одне «коло», два, ба й п’ять по різних інших в’язницях («коло» означає рік) і набрався чималої мудрості. Ми з ним запанібратались куди твоє діло, і серце моє аж підскочило, як він застеріг, щоб я його тримався. Він звав мене «Джек», і я теж звав його «Джек». Поїзд зупинився на станції миль за п’ять від Бафело, і ми всією вервечкою злізли. Не пригадую назви тої станції, але певен, що котрась із цих: Роклін, Роквуд, Блек-Рок, Рокасл чи Ньюкасл. Та хай як вона там звалась, нас прогнали трохи пішки, а потім посадовили до трамвая. Вагон був старосвітський, із сидіннями у всю довжину обабіч. Пасажирів попросили пересісти на один бік, а ми, страшенно брязкотячи ланцюгом, вмостилися на другий. Пригадую, як ми сиділи одні навпроти одних, і ще пригадую переляканий вираз жіночих облич; ці жінки, безперечно, мали нас за банколупів та засуджених убивць. Я спробував прибрати якнайлютішого вигляду, але той мій кайдановий товариш, невміру щасливий негр, одно, знай, закочував очі і, сміючись, усе товк своєї: «0 господи! 0 господи!» Ми висіли з трамвая, ще пройшли пішки й опинились у канцелярії виправної тюрми округи Ері. Тут нас поза-реєстровували, і в тих списках і донині має бути котресь із моїх імен. І ще нам оголосили, що ми повинні залишити тут усі свої цінності: гроші, тютюн, сірники, кишенькові ножики й таке інше. Мій новий товариш похитав до мене головою. — Не лишите своїх речей тут,— їх конфіскують усередині,— застеріг службовець. Та й на це мій товариш похитав головою. Вій щось ворожив руками, ховаючи їх поза чужі спини. (Наручні нам поскидано). Я придивився до нього й собі теж згорнув до хустинки все, що хотів пронести з собою. Ті клуночки обоє ми позапихали за пазуху. Я зауважив, що наші співв’язні, за винятком одного чи двох, не поздавали своєї мізерії тому конторникові. Вони сподівались пронести її якось, та їм бракувало мудрості мого товариша, бо вони не позагортали свій дріб’язок у клуночки. Наші колишні конвоїри забрали наручні й ланцюг і подалися назад до Ніагара-Фолса, а нас під новим конвоєм повели до тюрми. Поки ми були ще в канцелярії, до нас прилучились інші партії новоприбулих в’язнів, так що тепер наша процесія налічувала душ сорок чи й п’ятдесят. Знайте ж, о неув’язнені, що у великій тюрмі можливості для пересування так само обмежені, як була обмежена торгівля в середньовіччі. Коли потрапиш досередини, то своєю волею розгулювати там не будеш. Трохи не на кожнім кроці натикаєшся там на великі сталеві двері чи й ворота, які завжди під замком. Нас повели до перукарні, але дорогою ми кілька разів зупинялися, поки для нас відмикали двері. Так ми затримались у першому корпусі, куди ввійшли. Корпус — це не просто приміщення. Уявіть собі подовгастий цегляний куб на шість поверхів заввишки, де кожен поверх — це ряд камер, скажімо, по п’ятдесят в одному ряді — коротше, уявіть собі куб з велетенських стільників, поставте цей куб на землю й обведіть будівлею з дахом поверху та стінами зусібіч. Все це разом і творить один корпус у тюрмі округи Ері. А ще для повноти картини уявіть собі вузьку галерею зі сталевим поруччям на всю довжину кожного ряду камер, а в кінцях того подовгастого куба — системи вузьких протипожежних сталевих драбин, якими сполучені всі галереї. Ми загаялись у першому корпусі, чекаючи, поки в’язничий відімкне двері. Тут і там снували стрижені наголо тюряжники в посмугованій одежі і з виголеними обличчями. Одного такого в’язня я помітив над нами на галереї третього ярусу. Він перехилився вперед, спершись долонями на поруччя, і начебто зовсім нас і не помічав. Здавалось, він просто ловить випорожні. Мій товариш потиху і якось особливо засичав. Той в’язень глипнув униз. Вони показали щось один одному на мигах. Потім у повітрі пролетів клуночок мого товариша. Той в’язень перехопив клуночок і блискавично сховав за пазуху, а сам далі стоїть і ловить випорожні. Мій товариш сказав мені зробити, як і він зробив. Я вибрав слушний момент, коли наглядач відвернувся спиною, і мій клуночок так само майнув за пазуху в’язневі нагорі. За хвилину двері було відімкнено і ми посунули до перукарні. Тут теж поралися люди в арештантському смуговинні. Це були тюремні перукарі. І ще були там ванни, гаряча вода, мило і щітки-скребачки. Нам звеліли роздягтися і вимитись, щоб кожен потер спину сусідові,— примусова ця купіль була марною осторогою, бо в тюрмі аж кишіло від нужі. Після купелі нам дали кожному по парусиновому мішку на одяг. — Одежу поскладайте, до мішків,— звелів наглядач.— Потай пронести всередину не вдасться нічого. На огляд мусите вишикуватись голими. Хто на тридцять діб чи менше, лишає при собі черевики та шлейки. Хто на більше — не лишає нічого. Ця новина всіх ошелешила. Як то голому чоловікові приховати щось на огляді? Тільки ми з моїм товаришем чулися безпечно. Отут наші перукарі й заходилися. Вони шастали поміж новоприбульцями, люб’язно пропонували свої послуги: взяти на схов дорогоцінні пожитки, обіцяючи повернути їх пізніше, того ж дня. Ті перукарі, як їх послухати, були такі вже добродійники, аж нікуди. Люди зроду-віку не здавали так хутко на вазі, хіба що у випадку Фра Ліппо Ліпні^[12]. Сірники, тютюн, цигарковий папір, люльки, ножики, монети — все це попливло за просторі пазухи перукарівських сорочок. Вони помітно порозбухали від тих надбань, але наглядачі вдавали, ніби нічого не помічають. Аби довго з тим не розводитись, одразу скажу, що не повернули вони ані гич. Навіть гадки не мали повертати понабиране. Вони вважали все те законним своїм набутком. То була цирульницька хаптура. В тій тюрмі, як я згодом довідався, було багато всякої хаптури; і мені теж судилося стати одним з халтурників завдяки своєму новому товаришеві. В тій кімнаті було кілька стільців, і перукарі справувалися моторно. Ніколи ще в житті я не бачив таких швидких постригів та побриттів. Арештанти намилювалися самі, а перукарі голили їх у темпі один в’язень за хвилину. Постригти забирало трохи більше часу. За три хвилини пушок вісімнадцятилітнього парубка зішкребли мені з обличчя, а голова моя зробилася гладенька, наче більярдна куля, щойно поросла щетиною. Бороди й вуса так само, як і нашу одежу,— мов лизень позлизував. Повірте моєму слову, коли нас усіх упорали, ми стали чисто як галайстра мерзенних харцизяк. Доти мені й на думку не спадало, яка з нас була насправді страшенна негідь. Потім нас, сорок чи п’ятдесят душ, вишикували гільцем-голісіньких, мов тих Кіплінгових героїв, що брали приступом Лунгтунгпен. Обшукувати нас було просто. Окрім самих нас, були ще тільки наші черевики. У двох чи трьох відчайних небораків, що не звірились перукарям, знайшли їхнє добро — тютюн, люльки, сірники, дрібні монети,— і все незагайно було сконфісковано. По цьому принесли нам новий одяг — здорові посмуговані сорочки, куртки та штани. Доти я був гадав, що людину вбирають в арештантське смуговиння тільки після того, як засудять за злочин. Тепер я тої гадки позбувся, бо сам нап’яв на себе ці ганебні шати і вперше дізнався, як то воно маршується черідкою. Низкою, щільно один попри одного, поклавши кожен руки на плечі передньому, подались ми до іншого великого корпусу. Тут нас вишерегували в довгий ряд попід стіною і наказали заголити ліву руку. Молодий хлопець, студент-медик, що практикувався на такій худобі, як ми, пройшов уздовж ряду. Він давав нам застрики разів у чотири проворніше, ніж перукарі голили. На прощання він застеріг ні об віщо не тертись рукою, щоб кров присхнула на струп, і нас розвели по камерах. Тут ми з моїм товаришем розлучились, але він ще встиг шепнути мені: «Висмокчи». Щойно мене замкнули, я начисто висмоктав собі з руки. А згодом у тих, хто цього не зробив, я бачив страхітні вирви на руках, куди можна було засадити ціле кулачище. Самі собі винні. Хто їм не давав висмоктати? Разом зі мною був ще один в’язень, з яким ми мали мешкати в одній камері. Це був бравий парубійко, небалакучий, та дуже тямущий, просто-таки навдивовижу, і то незважаючи на те, що він оце недавно відбув два роки ув’язнення в якійсь виправній тюрмі в Огайо. Не минуло й півгодини, як, походжаючи по галереї, до нас зазирнув якийсь в’язень. Це був мій товариш. Йому вільно ходити по всьому корпусу, пояснив вій. Його відмикатимуть о шостій рано і не замикатимуть аж до дев’ятої вечора. Він полигався з «кодлом» у цьому корпусі, і його одразу ж призначено на привілейоване становище — так званим «корпусним». Призначив його також привілейований в’язень, що звався «перший корпусний». Всього корпусних у цьому корпусі було тринадцять. Десятеро з них опікувались кожен одною галереєю камер, а над ними стояли зверхниками — «перший корпусний», «другий» і «третій». Ми, новаки, мали зоставатися по своїх камерах до кінця того дня, звістив мене товариш, аби застрик прищепився. Наступного ранку нас постановлять до тяжкої праці в тюремному дворі. — Та я відбаглую тебе від роботи, тільки-но нагода,— пообіцяв він.— Я підстрочу, щоб шугонули котрогось із корпусних, і витягну тебе на його місце. Він застромив руку за пазуху, видобув хустинку з моїм прекоштовним добром, простяг її мені крізь пруття і пішов далі по галереї. Я розгорнув клуночок. Усе було на місці. Не пропало й сірничини. Я поділився з однокамерником закруткою. Коли я намірився запалити сірника, він спинив мене. У кожного з нас на нарах лежало по благенькому брудному коцу. Він віддер вузеньку смужку тонкої тканини і туго скрутив цівочку, яку й припалив від дорогоцінного сірника. Туга бавовняна цівочка не спалахнула полум’ям, а лише мляво затліла з кінця вогнистою вуглинкою. її мало стати на кілька годин. Мій товариш називав її «губкою». А як уже догорала до кінця, треба було закачати нову, прикласти кінцем до старої, подмухати і так перенести жаринку. Го-го, то ми б ще й самого Прометея повчили, як вогонь зберігати! О дванадцятій подали обід. При самому споді дверей нашої клітки був малий отвір, щось наче дверцята на курнику. В те війстя нам просунули два шматки сухого хліба і дві миски «супу». Порція суну складалася десь так із кварти окропу та масної плями-сирітки поверху. І ще в тій воді було трохи солі. Суп ми випили, але хліба їсти не стали. Не те, щоб ми були ситі чи хліб неїстівний. Той хліб був досить добрий. Але в нас були поважні причини. Товариш мій виявив, що в нашій камері блощиць аж кишіло. По всіх шкалубинах та шпарах між цеглинами, де пообсипався тиньк, проквітали їх великі колонії. Тамтешні тубільці важились навіть серед дня виповзати і цілими сотнями таборилися по стінах та стелі. Мій товариш пречудово знався, як випрудити цю звіроту. Мов Чайлд Роланд^[13], безстрашно в гнутий ріг він засурмив. Битва затялась нечувана і не вщухала годинами. Це був справжній погром. Та коли ворожі недобитки порозбігалися по своїх цегляно-тинькових фортецях, то було ще хіба півділа. Ми набирали повен рот хліба і жували його, доки зробиться як замазка. Тільки-но котрийсь Із розпорошеного супротивного вояцтва рятувався втечею до шпарки між цеглинами, як ми одразу ж замуровували його там розжованим хлібом. Трудились ми так до самих сутінків, поки всі дірки, шпари та закамарки позашпакльовували. Я аж здригаюся, подумавши, які трагедії голодування та канібальства мусили розігруватись поза тими хлібними брустверами! Змучені й ненаїджені, попадали ми на свої койки, чекаючи вечері. Добре ми попрацювали того дня. Принаймні в наступні тижні не дошкулятимуть нам орди блощиць. Ми рішились обіду, рятуючи свої шкури коштом черева, та ще й тим тішилися. Гай-гай, що то за марні всі людські зусилля! Ледве скінчили ми працю, як наші двері відчинив наглядач. В’язнів перерозподілювано, і нас завдали до іншої камери двома ярусами вище. Другого дня вранці камери повідмикали, і кількасот нашого брата-арештанта вишикувано внизу корпусу черідкою, впритул один до одного, і поведено до тюремного двору на роботу. Попри сам задвірок тюрми проходив канал Ері. Пас поставили розвантажувати баржі, носити на плечах до тюрми здоровенні анкерні прогоничі, як ото носять шпали на залізниці. Працюючи, я зважував ситуацію і вивчав шанси на втечу. Навіть і близько нічого такого не показувало. По стінах походжали вартові з багатозарядними гвинтівками, а крім того, я чув, що на сторожових вежах стояли ще й кулемети. Та я не дуже побивався. Тридцять діб не бозна-скільки. Переб’юсь і ще накопичу матеріалу проти гарпій правосуддя. Я їм покажу, як вийду, на що здатен американський хлопець, коли його права і привілеї зневажено так, як ось мої. Мене позбавили права на суд присяжних; позбавили права визнати себе винним чи невинним; позбавили навіть суду (бо не міг же я вчорашню комедію в Ніагара-Фолсі вважати за суд); мені не дали зв’язатися з адвокатом ані з будь-ким іншим, і таким чином позбавили права домагатися писаної санкції на арешт; лице мені поголили, голову геть обстригли, на тіло нап’яли посмуговані арештантські лахмани; мене змушували тяжко працювати на хлібі з водою та ходити в ганебній колоні черідкою — і все те за віщо? Що я заподіяв? Який злочин учинив супроти добрих громадян Ніагара-Фолса, щоб волокти на мене таку пеню? Я навіть не порушив їхньої заборони ночувати надворі. Я спав тої ночі поза межами її чинності — в полі. Я навіть не жебрав харчу і не калатав по «сякий-такий дріб’язок» на їхніх вулицях. Тільки й того, що пройшовся їхнім тротуаром та скинув оком на їхній миршавий водоспад А який у тім злочин? Юридично я не завинив жодним переступом. Ну ж гаразд, я їм покажу, як вийду! Наступного дня я вдався до наглядача. Я хотів зв’язатися з адвокатом. Той наглядач висміяв мене. Так само й інші. Я був повним «ізолянтом», оскільки йшлося за зовнішній світ. Спробував я був написати листа на волю, але довідався, що всі листи читає, цензурує і конфіскує тюремна адміністрація, а хто «малострокач», то й узагалі йому не вільно писати листів. Трохи згодом я спробував передати листа кимось із тих, що звільнялися, але виявив, що їх обшукують, листи знаходять і нищать. Та нічого. Все це тільки додасть чорної барви, як я заходжуся коло них із волі. Однак збігали тюремні дні (я опишу їх у наступному розділі), і мене «трохи навчило». Я наслухався неймовірних і страхітливих історій про поліцію та поліційні суди, про адвокатів. З власного досвіду в’язні розповідали мені жахливі речі про поліцію великих міст. А ще жахливіші були їхні перекази про людей, замордованих руками поліції, людей, що не могли самі посвідчити за себе. Через кілька років у звіті комісії Лексоу^[14] мені довелось читати правдиві історії, ще моторошніші за ті, яких я тут наслухався. А я ще й глузував у перші дні тюрми з почутого! Проте збігали дні, і я переконався. На власні очі в тій-таки тюрмі я побачив речі неймовірні й страхітливі. І що певніше я переконувався, то глибшала моя шаноба супроти хортів від правосуддя і супроти цілої машини кримінального законодавства. Моє обурення пішло з димом, і єство моє заполонив страх. Я вочевидь побачив, з чим стаю напереваги. Я зробився покірний та сумирний. Що день, то твердіше впевнявсь я на ухвалі не здіймати ніякої бучі, коли вийду. Все, чого я жадав, вийшовши звідси,— це мати змогу злузнути куди-небудь світ за очі. І саме так я й учинив, коли мене випустили. Затягнув язика поглибше в горлянку, пішов тишком-нишком і слизнув до Пенсільванії людиною вже мудрішою та погамованою. Два дні я впирався рогами на тюремному дворі. Робота була тяжка, і хоч як я огинався від неї при найменшій нагоді, з сили таки вибився. Винен був харч. Хто б це витримав тяжко робити на такому харчі? Хліб та вода — ото й уся була наша годівля. Раз на тиждень належалося нам давати м’ясо, та м’яса того не завжди всім перепадало, а що всю поживність перед тим виварювали з нього в супі, то, зрештою, байдуже було, куштував ти його раз на тиждень чи ні. До того ж наша хлібно-водяна дієта мала один істотний гандж: води ми діставали вдосталь, а ось хліба обмаль. Пайка хліба завбільшки була зо два кулаки, і щодня кожному в’язневі давали тричі по такій пайці. Щодо води, то слід визнати, що одним вона була добра — була гаряча. Вранці її звано «кавою», в полудень її величали «супом», а ввечері вона рядилася «чаєм». Але то була все одна й та сама вода. Арештанти звали її «водичка-чарівничка». Вранці вона була чорна і кольором своїм завдячувала тому, що її кип’ятили з перепаленими шкоринками хліба. В полудень її подавали без того кольору, зате з додачею дрібки солі й краплини лою. А надвечір приносили, забарвлену багрянисто-брунатно, причину чого було годі розгадати. Як чай це було чисте ошуканство, але окріп був із біса добрий. Всі ми в тюрмі округи Ері були голодні, наче вовки. Тільки довгострокачі знали, що то значить наїдатись. Бо на такому харчі, як малострокачі, вони просто повитягали б ноги. Я знаю, що довгострокачі одержували поживнішиий харч, бо на першому поверсі нашого корпусу був цілий ряд їхніх камер, і коли я вибився в привілейовані, то звичайно цупив з їхнього харчу, поки розносив по камерах. Не може ж чоловік жити самим хлібом, та й ще як того не вдосталь. Мій товариш не збрехав. По двох днях роботи в дворі мене взято з камери і наставлено легкобитом-корпусним. Рано й вечір ми розносили хліб арештантам по камерах; але о дванадцятій вдавалося до іншого способу. В’язні йшли з роботи довгою низкою. Вступивши в двері, вони ламали черідку і знімали руки передущим з пліч. Всередині, якраз біля дверей, були нагромаджені таці з хлібом і тут-таки стояв перший корпусний та два простих корпусних. Я був один з тих двох. Наше діло було тримати таці з хлібом, поки проходитиме арештантська лава. Щойно одна таця, скажімо та, що тримав я, спорожніє, другий корпусний займає моє місце з повното, а як спорожніє й та, то я стаю на його місце з новою повного. Так шерега безупинно суне повз нас, і кожен бере правою рукою свою пайку з виставленої таці. Перший корпусний мав інше завдання: він стояв коло таці й пантрував, орудуючи кийком. Голодні сіроми ніяк не могли позбутись манливої ілюзії, що їм пощастить якимось припадком хапонути з таці дві пайки. Та за мене такого ні разу не сталось. Кийок першого корпусного — меткий, мов тигряча лапа,— завше випереджував заміри зухвальця-зажери. Він, перший корпусний, окомір мав досконалий і вчистив кийком своїм уже стільки рук, що прихистився бити безпомильно. Він ніколи не хибив і звичайно карав винуватця тим, що відбирав у нього і його власну пайку та виряджав до камери обідати голим окропом. І часом, коли ті бідолахи лежали голодні по своїх камерах, я бачив десь із сотню зайвих пайок хліба, схованих у камерах корпусних. Може видатися, що той хліб нам наче й ні до чого. Та насправді, то був один з наших набутків. В своєму корпусі ми були економічними магнатами і вдавались на такі самі способи, що й економічні магнати цивілізованого світу. Ми контролювали постачання людності харчами і, подібно до наших братів-розбійників на волі, правили за них, як за батька. Ми гендлювали тим хлібом. Раз на тиждень арештанти, що працювали в дворі, отримували п’ятицентову пачку жувального тютюну. Оцей тютюн правив у нашому царстві за розмінну монету. Дві-три пайки хліба за пачку — такий ми встановили курс, і вони приставали на той торг не тому, що менше любили тютюн, а тому, що дужче любили хліб. О, я знаю, то все одно, що відбирати в дитини цукерку, та що ви хочете? Ми ж мусили жити. І, безумовно, за ініціативу й заповзяття ми заслуговували на якусь винагороду. До того ж ми всього лишень чинили за прикладом своїх братів на волі, котрі в ширшому обсязі і під маскою респектабельних торгівців, банкірів та промислових верховодів творили те самісіньке, що й ми. Я навіть уявити не годен, які лихоліття спіткали б ту нещасну сірому, якби не ми! Присяйбі, ми у виправняку округи Ері таки пустили хліб у товарообіг. А так, ми заохочували ощадність і поміркованість... у тих нещасних сердег, що позбавляли себе тютюну. А ще ж бо — наш приклад! У грудях кожного в’язня ми зароджували амбітну мрію стати такими ж, як і ми, і лупити й собі хаптури. Чисті тобі рятівники суспільства, не інакше! Ось голодний арештант без крихти тютюну. Може, він марнотравець і сам його весь розтринькав. Дуже добре; в нього є пара шлейок. Я їх у нього вимінюю за півдесятка пайок хліба — чи й за десяток, коли шлейки зовсім справні. Правда, сам я шлейок не носив зроду, але то байдуже. За рогом сидить один довгострокач — тягне десятку за вбивство. Він носить шлейки і якраз потребує пару. Я можу виміняти їх йому за дещицю м’яса. М’ясо — це те, чого я потребую. А може, в нього є пошарпаний роман у паперовій палітурці. То вже цілий скарб. Я можу прочитати його, а потім збути пекарям за коржі, чи кухарям за м’ясо й городину, чи кочегарам за путню каву, чи кому-небудь за газету, що бозна-як потрапляли часом із волі. Кухарі, пекарі й кочегари були такі самі арештанти, як і я, і жили вони в нашому корпусі в камерах ярусом над нами. Коротше кажучи, в тюрмі округи Ері проквітала досконала система мінової торгівлі. В обігу були навіть гроші. Деколи їх крадькома проносили малострокачі, частіше вони походили з перукарницької хаптури, як облуплювано новаків, та здебільшого вони пливли з камер довгострокачів,— а ось ті вже де їх брали — не знаю. Перший корпусний, чоловік і так високого становища, мав ще й славу людини вельми заможної. На додачу до своїх розмаїтих хаптурів, він халтурив і з нас. Ми богували над загальними злиднями, а перший корпусний богував над усіма нами. Ми брали хаптури з його дозволу і мусили могоричити його за той дозвіл. Як я вже казав, подейкували, що людина він заможна, тільки ми тих його грошей у живі очі ніколи не бачили, і мешкав він одним один на цілу камеру у велебній самоті. Та я знав довідно, що в тюрмі наскарбляються грішми, бо певний час жив в одній камері з третім корпусним. Він мав понад шістнадцять доларів. І був у нього звичай лічити свої гроші щовечора по дев’ятій, коли нас замикали. І ще був у нього звичай щовечора пояснювати мені, що він зі мною зробить, як я викажу його іншим корпусним. Він, бач, боявся грабунку, і небезпека чигала на нього з трьох різних боків. По-перше, наглядачі. Вони могли навалитись удвох на нього, дати доброго чосу, мовбито за непослух, і вкинути до «самітні» (карцера), а в тій заметні його шістнадцять доларів і загули б. Далі, знов-таки, перший корпусний міг відгарбати їх, нагрозившись вигнати його з корпусних і запроторити на тяжкі роботи в тюремному дворі. А тут ще й десятеро нас, простих корпусних. Якби лиш ми занюхали його багатство, то дуже ймовірно, що одної погожої днини всім кагалом притисли б його десь у тісному кутку й обчистили б йому кишені. О, ми були вовки, повірте мені,— точнісінько, як ті хлопці, що крутять бізнес на Уолл-стріті. Він мав поважні підстави побоюватись нас, так само, як і я його. То було неписьменне, огрядне мурло, колишній устричний пірат з Чезапікської затоки, колишній «каторжака», що відбув п’ять років у Сінг-Сінгу^[15], і взагалі, як не кинь, тупа м’ясожерна звірина. Він мав звичай ловити на принаду горобців, що запурхували до корпусу через відкриті грати. Спіймавши котрогось, він поспішав із своїм ловом до камери, і я бачив, як він там хрумав кістки та спльовував пір’я і глитав усе сирцем. О ні, я не виказав його іншим корпусним. Оце вперше я прохопився про ті його шістнадцять доларів. І все-таки я живився його коштом. Він втелющився в одну арештантку, ув’язнену в «жіночому відділенні». А що він не знав ні читати, ні писати, то я завжди читав йому ті листи й писав відповіді. Ну, й примушував за це платити. Але то були добрі листи. Я аж зі шкури пнувся, силкувався, як міг, і таки звоював йому її; хоч мені самому було гаразд утямки, що закохалась вона не в нього, а в скромного писаря. Ще б пак, листи ж ті були силющі. Іншим способом хаптурництва було для нас «розносити губку». В цьому залізному світі засувів та пруття ми були посланці неба, вогненосці. Коли арештантів увечері приводили з роботи й зачиняли по камерах, їм кортіло покурити. Тоді ми й запалювали божественну іскру та бігли по галереях від камери до камери з жеврявою губкою. Ті, хто був мудріший, чи з ким ми накладали, тримали свої губки напоготові. Та не всім діставалась божественна іскра. Хто відмовлявся тицьнути куку в руку, той ішов спати без іскри й без диму. А нам який по тому клопіт? Він був у нас набезрік у кулаці, і якби часом закостричився, то ми двоє-троє наскочили б на нього і дали б доброго чосу. Така вже, бачте, у корпусних була робоча філософія. Нас було тринадцятеро. В’язнів у нашому корпусі — щось із півтисячі. Від нас вимагалося робити своє діло і підтримувати лад. Останнє було обов’язком наглядачів, та вони перекладали його на наші плечі. І ми таки мусили підтримувати в усьому лад, а якби ні, то нас би потурили назад на тяжкі роботи, та ще й дали скуштувати карцера. Але доки був лад, нам вільно було дерти собі хаптури. Застановімось на хвильку над ситуацією. Ось нас тринадцять бестій над півтисячею інших. Та тюрма — то було суте пекло, і нам належало в ньому правити. Правити лагодою ми не могли, через натуру тих бестій. Ми правили страхом. Звісно, у нас була за спинами підпора — наглядачі. У скруті ми вдавались до них за допомогою; та якби ми стали робити це надто часто, тим увірилося б, і вони, запевне, підібрали б собі інших посіпак натомість. Та ми вдавались до них не часто, хіба що в неутрудливий спосіб, коли нам треба було дістатись у камеру до затятого арештанта. В таких випадках наглядач тільки відмикав двері і йшов собі геть, щоб не бути свідком, як півдесятка корпусних заходили всередину і завдавали, кому слід, трохи гарту. Про подробиці того «гартування» не говоритиму нічого. І, зрештою, фізична розправа всього лишень дрібниця серед невимовних жахів тюрми округи Ері. Я кажу «невимовних», та по правді слід сказати і «немислимих». Вони були немислимі ДЛЯ мене, ДОКИ Я не вздрів ЇХ увіч, а я Я! не був жовторотий пуцьверінок і знав страхітливі глибини людського виродження. Та щоб дістатись дна окружної тюрми в Ері, потрібен був би задовгий лот, я ж лиш ковзаю злегенька та грайливо по поверхні того, що там побачив. Часами, скажімо, вранці, коли арештанти сходили вниз умиватись, тринадцятеро нас були серед них фактично самі, і всі вони до одного мали на нас храпа. Тринадцятеро проти п’ятисот, і ми правили терором. Ми не могли пропускати найменшого зухвальства, найменшого порушення правил. А пропустили б, то тут нам і содухи. Наше правило було бити арештанта, тільки-но він роззявить рота — бити сильно, бити чим попадя. Держално мітли довбом у пику витвережувало дуже добре. Але то ще не все. Такий арештант мусив послужити за приклад для решти; отже, друге правило було — наскочити на нього одразу ж і довести з ним справу до кінця. При цьому ти, звісно, мав певність, що кожен корпусний, котрий нагодиться, незабарно кинеться тобі на підмогу, бо це теж було правило. Скоро котрийсь корпусний має замороку з арештантом, на обов’язку КОЖНОГО ІНШОГО корпусного, ЩО трапиться поблизу) було підсобити кулаком. Не дивись, хто там правий, хто винуватий,— нападайся і бий, лупи чим завгодно, щоб не стямився. Пригадую молодого вродливого мулата років двадцяти віком, якому вроїлась у голову скажена думка обстоювати свої права. І таки він мав на те право, та це не допомогло йому ані кришки. Його камера була на верхній галереї. Восьмеро корпусних вайлом збили з нього пиху за якихось півтори хвилини — час, потрібний, щоб дістатися вздовж галереї до її кінця і вниз п’ятьма прогонами сталевих драбин. Він сповна пролопотів цю віддаль на всіх частинах своєї анатомії, за винятком ніг, а восьмеро корпусних тим часом не байдикували. Він чварахнувся об бруковану підлогу там, де я стояв, дивлячись на це все. На мить мулат звівся на ноги й випростався. При цьому він широко розкинув руки і моторошно зойкнув з жаху, болю й розпуки. І вмах, як у сцені з перевдягом, клапті його простої арештантської сорочки облетіли геть, лишивши хлопця зовсім голим, а кров йому цебеніла по всім тілі. Потім він ураз повалився купою, знепритомнівши. Це його трохи провчило, як і кожного в’язня в тих стінах, котрий чув його зойк. Навчило дечого й мене. Мало втіхи бачити, як чоловік заламується за півтори хвилини. А ось приклад того, як ми збивали собі клієнтуру в хаптурництві з розносом губки. Ряд наших камер заповнюють новаками. Ти проходиш повз грати з губкою. «Агов, хло’, дай нам вогнику!» — гукає тобі котрийсь. Ну, то вже ясно, що той арештант має тютюн. Даєш йому губки і йдеш собі. Трохи перегодом повертаєшся і недбало прихиляєшся до грат: «Чуєш, хло’, ти нам трохи тютюну, бува, не підкинеш?» Як він не тямить, що до чого, то, запевне, побожиться, ніби в нього не лишилось і крихти. Чи так, то й так. Висловлюєш йому співчуття і йдеш своєю дорогою. А знаєш, що йому губки стане хіба до кінця того дня. На другий день проходиш там, і він знову гукає: «Гов, хло’, дай нам вогника!» А ти й відказуєш: «В тебе не лишилось тютюну й крихти, то й вогника тобі не треба». І таки не даєш. За півгодини чи там за годину, за дві ти проходиш знов, а той арештант озивається так лагідно: «Підійди-но, хло’, сюди». Ти й підходиш. Просуваєш руку крізь грати, а її наповнюють дорогоцінним тютюном. Тоді даєш йому вогника. Однак часом з’являвся новак, з якого не вільно було дерти жодної хаптури. Від уст до уст переходив потаємний наказ поводитися з ним як слід. Звідки брався той наказ, я так ні разу й не зміг довідатися. Одне було ясно, що в того арештанта є «рука». Може, хто із старших корпусних; може, котрийсь наглядач десь в іншій частині тюрми; може, добре ставлення, куплене ще у вищих хабарників; та хоч би там як, а ми знали, що поводитися з ним треба обережно, коли хочемо уникнути халепи. Ми, корпусні, були всім за посередників і просто за гінців. Ми ладнали торгові оборудки поміж ув’язненими в різних частинах тюрми і здійснювали товарообмін. Ну, й стягували комісійне з обох сторін. Іноді товар мав перейти через руки півдесятка посередників, кожен з яких брав свою частку або ж якось інакше бував відплачений за послугу. Деколи ти сам комусь заборгуєш, а деколи хтось тобі заборгує. Я, приміром, вступив до тюрми боржником того в’язня, що переховав мій дріб’язок. Десь так за тиждень один з кочегарів передав мені до рук листа. Він його одержав від перукаря, а той від в’язня, котрий переховував був мій дріб’язок. А я, бувши перед ним у боргу, мусив передати листа далі. Але писав не він сам. Первісний адресат був довгострокач з його корпусу. Лист призначався для однієї арештантки в жіночому відділенні. Та чи він до неї й був написаний, чи вона, в свою чергу, була тільки ланка в ланцюгу посередників, я не знав. Мені лише описали її зовнішність, і я мав передати листа їй до рук. Проминуло два дні, і цей час я протримав листа в себе, аж ось випала нагода. Жінки рехтували весь одяг арештантів. Кілька наших корпусних мали сходити в жіноче відділення по величезні клумаки з одягом. Я домовився з першим корпусним, щоб послано й мене. Нам відмикали двері за дверима, як ми пробиралися через тюрму до жіночої половини. Ми зайшли до великої кімнати, де сиділи жінки, лагодячи шмаття. Я пошукав очима ту жінку, що мені змалювали. Нагледів її і примостився поближче. Жінок пильнували дві гостроокі матрони. Я затис листа в долоні і промовисто позирнув на ту жінку. Вона зметикувала, що я маю щось для неї; либонь, вона того сподівалась і, тільки ми ввійшли, опитувалась угадати, котрий саме з нас посланець. Та одна матрона стояла за два ступні від неї. Вже корпусні підбирали клумаки, які треба було виносити. Час спливав. Я барився коло свого клумака, вдаючи, ніби вій слабко зав’язаний. Чи ця матрона так і не відвернеться? Невже мені судилась невдача? І саме тоді якась жінка пустотливо зачепила одного з корпусних — підставила ногу, щоб він зашпортнувся, чи вщипнула його, чи там що. Матрона зиркнула в той бік і гостро вибештала провинну. Так ось, я не знаю, чи то було вчинено зумисне, аби відвернути увагу наглядачки, але я знав, що то моя нагода. Рука моєї жінки зронилася з колін набік. Я нахилився, щоб підняти свій клунок. Нахилений, я тицьнув їй у руку свого листа й одержав інший навзамін. Ще мить, і клунок опинився на моєму плечі, а погляд матрони звернувся знов на мене, що забарився останнім, і я поспішив наздогнати своїх товаришів. Листа від тої жінки я передав кочегарові, а від нього він потрапив через перукареві руки до в’язня, що переховав був мій дріб’язок, і нарешті до довгострокача на другому кінці ланцюга. Часто ми передавали листи такими заплутаними лініями зв’язку, що не знали ні відправника, ні адресата. Ми були тільки проміжні ланки. Десь якось котрийсь арештант тицьне мені в руку цидулу і скаже передати далі по ланцюгу. Всі такі послуги були ласкою, за яку згодом мусило віддячитись, коли матимеш справу безпосередньо з автором послання. Вся тюрма була обснована мережею ліній зв’язку. А ми, контролюючи всю ту систему, природна річ,— адже ми наслідували капіталістичне суспільство,— здирали тяжке мито із своєї клієнтури. То було платне обслуговування і ніщо інше, хоча вряди-годи ми прислужувалися і за так. Весь час свого побуту в тій тюрмі я був нерозлийвода зі своїм товаришем. Він для мене зробив чимало і сподівався не меншого й для себе. По виході на волю ми з ним мали вдвох пуститись у забрід і, звісно, разом-таки вершити «оборудки». Бо мій товариш був злочинець — о, не чистої води діамант, а так собі, дрібний злодіяка, здатний вкрасти і пограбувати, вломитися в чужий дім, а при скруті то й душу з кого випустити. Не одну годину просиділи ми з ним за мирною бесідою. На найближче майбутнє він мав собі на думці дві-три оборудки, де знайшлася б і мені робота. І я теж планував подробиці вкупі з ним. Мені доводилось немало обертатися поміж злочинців, тож мій товариш і гадки не гадав, що я тільки морочу його, пускаючи блахмана в тридцять днів завгрубшки. Я в нього уходив за справжняка, подобався йому, що був не з дурників, а трохи, мабуть, і просто сам по собі. Звичайно, я не мав жодного наміру приставати до нього і пускатись на мерзенний шлях дрібного злочинства; та був би я останній йолоп, якби відкинув усе те добре, що давала мені його приязнь. Якщо ступаєш по розжареному приску в пеклі, нема коли перебирати стежками. Так було й зо мною у виправняку округи Ері. Я мусив або накладати з «кодлом», або впиратись рогами на хлібі та воді; а щоб лишатись у «кодлі», я мав зберігати добрі стосунки зі своїм товаришем. Життя в нашій тюрмі не було одноманітне. Що не день, то й пригода: в когось напад хвороби, хтось там збожеволів, десь побились в’язні або корпусні понапивалися. Джек Сновига, один з простих корпусних, був «центровою» зіркою на нашому обрії. Він був справжнім «професякою», таким, що й «кат його не візьме», отож мав усілякі пільги від старших корпусних. Джо Пітсбург, другий корпусний, звичайно товаришив Джекові Сновизі в його пиятиках; і в цієї двійки було таке прислів’я, що виправняк округи Ері єдине місце, де можна «набратись», не боячись арешту. Не знаю довідно, та мені казали, що вони заживали калій-броміду, правдами й неправдами добутого в аптеці. Однак добре знаю, що яку б вони там хирю не заживали, наджулювались вони часом до синього пороху. Наш корпус був просто якесь кишло, напхане різним набродом і потолоччю, відметами та відсівками суспільства — спадково неповноцінними, дегенератами, каліччю, вар’ятами, недоумками, епілептиками, покручами, недолугами, одне слово, людською почварністю. Тим-то нападів хвороби ми мали невиводно. Ці напади були, немов пошесть. Тільки найде на одного, так інші й собі за ним. Я бачив, як по сім чоловік ураз корчились долі, гидячи повітря своїм вереском, а ще стільки ж біснуватих шаленіло, репетуючи, по цілому корпусу від гори до низу. Для цих нещасних ніколи нічого не робилось, хіба що їх обливали холодною водою. Марно було б посилати за лікарем чи студентом-медиком. їх не вільно було клопотати з приводу таких незначних і буденних випадків. Був там один молодий хлопець-голландець років вісімнадцяти, на котрого находило найчастіше. Звичайно з ним то бувало по разу на день. Через це ми й тримали його на першому поверсі якомога далі в кінці того ряду камер, де самі жили. Після кількох нападів, що спіткали його в тюремному дворі, наглядачі махнули на нього рукою, і він сидів цілий день у камері, разом з одним кокні для товариства. Та з того кокні пожитку було мало. Щойно голландець заведеться, як кокні вже заціп із жаху. Голландець не знав ні гу, ні ме по-англійському. Він був син фермера і відбував дев’яносто діб за якусь бійку. Перед нападом він заходився вити і вив, наче вовк. А падь нападала його навстоячки, і це було для нього страшенно невигідно, бо в пароксизмі він завжди кінчав тим, що падав стовбула долі. Зачувши протягле вовче виття, я звичайно хапав мітлу й біг до його камери. Ну, а що корпусним ключів таки не довіряли, то дістатись до нього я не міг. Він завжди стояв посеред своєї вузької камери, здригаючись із корчів і, закотивши очі під лоба, аж видніли тільки самі білки, голосив, мов стеряна душа. Як я не силкувався, так ніколи й не домігся від кокні якоїсь допомоги. Поки той стояв і вив, кокні забивався скулиніг на верхню койку і тремтів, утнувшись перестрашено в ту страхітливу поторочу з закоченими очима, що все вила й вила без угаву. Йому теж було не з медом, бідоласі кокні. У нього й самого не з лиха міцно глузд голови тримався. І то диво, як він і собі не зваріював. Я тільки й годен був пособити, що мітлою. Я просував її крізь грати, підводив під груди голландцеві й чекав. Перед самою кризою він починав розхитуватись узад-вперед. Я водив мітлою слідом, бо не вгадаєш було, коли він своїм звичаєм сторчакне жахливо долілиць. Та коли сторчакне, то я тут як тут, готовий підхопити його мітлою і послабити падіння. Проте, хоч як я примудрявся, він ніколи не падав зовсім плавко, і обличчя йому все було в саднах від кам’яної підлоги. А коли він опинявся долі, я виливав на нього цебро води. Не знати, чи холодна вода саме те, що треба, але так уже повелося у виправняку округи Ері. Поза тим йому більш ніколи нічого не роблено. Поваляється він так ото мокрий годину чи скільки, а тоді вилазить на свою койку. Удаватись до наглядачів по допомогу я й не думав. Не яке, зрештою, цабе в’язень з нападом! Постінь з голландцем жив один химерник — відбував шістдесят діб за коштунок помиїв з бочки в цирку Барнума, так принаймні він про те оповідав. У голові йому бракувало не одної клепки, та напочатку це була дуже лагідна й делікатна людина. Він заблукав на терен цирку і, бувши голодний, поліз до бочки з циркачівськими недоїдками. «І то таки добрий був хліб,— запевняв не раз він мене,— і м’ясце було, що ну». Його вздрів поліцай, заарештував, ось і вся історія. Якось я ніс повз його камеру тонку жорстку дротину. Він попрохав її в мене так пильно, що я подав йому ту дротину крізь грати. Він одразу, без жодного струменту, голими пальцями поламав дріт на короткі шматки, а з них понавигинав із півдесятка вельми пристойних англійських шпильок. Кінці він позагострював об кам’яну підлогу. Після того я завів справжню торгівлю англійськими шпильками. Я постачав сировину і спродував готову продукцію, а він виконував роботу. Платив я йому зайвими пайками хліба, а вряди-годи шматком м’яса чи костомахою із суну з дрібкою шпику всередині. Та ув’язнення позначилось на ньому, і він з дня на день став комизитись усе гірше. Корпусні завели звичай під’юджувати його собі на втіху. Вони натовкли його благувату голову байками про залишений йому буцімто великий спадок. На те його й завдано до цюпи, щоб те добро відгарбати. Адже — він і сам здоров знає — нема такого закону, щоб не їсти з бочки. Значить, посадили його не по праву. Це змова, щоб позбавити його спадку. Вперше я про те довідався, коли почув, як реготалися корпусні з блахмана, що йому підпустили. Навпісля він мав зі мною поважну раду, де й сповістив про свої мільйони та змову проти нього і призначив мене своїм детективом. Я робив, що сила, аби потихеньку розневірити його, натякаючи, що то помилка, що законний спадкоємець — інший чоловік з таким самим прізвищем. Я залишив його зовсім охололим; та не міг же я ізолювати його від інших корпусних, а ті й далі підпускали йому, і ще й завзятіш. Нарешті під час шаленої сцени він «трутонув» мене, позбавив звання приватного детектива і застрайкував. Моїй торгівлі запала клямка. Шпильки він зарікся робити і обсипав мене крізь грати сировиною, коли я проходив поблизу його камери. Я так ніколи й не склеїв розбитого з ним глека. Інші корпусні наговорили йому, наче я вивідач на руку змовників. І так ото корпусні своїми піддрочками звели його з розуму. Гадана кривда гнобила йому розум і врешті довела до небезпечного сказу та манії вбивства. Наглядачі не хотіли слухати його теревенів про вкрадені мільйони, і він звинуватив їх у причетності до змови. Одного дня він пошпурив в одного з них кухлем гарячого чаю, і тоді на нього звернено увагу. Наглядач побалакав з ним кілька хвилин через грати камери. По тому його завдали на лікарську комісію. Звідти він уже не повернувся, і я часто думаю, чи помер він, чи й досі торочить про свої мільйони десь у божевільні. Аж ось нарешті настав довгожданий день мого звільнення. Того ж дня звільнявся третій корпусний, і дівчина-малострокачка, що я здобув для нього, чекала його за тюремним муром. Щасливі, пішли вони далі вкупі. Ми з товаришем вийшли вдвох і вдвох рушили до Бафело. Чи ж не мали ми бути разом до скону? Разом жебрали ми того дня центи на «головному волочаку» і, все, що дістали, спустили на пиво. Весь час чекав я слушної миті, щоб дряпонути. Від одного гобо на волочаку я дізнався, коли відходить товарняк. Відповідно я й розраховував свій час. Коли настала пора, ми з товаришем сиділи в барі. Перед нами пінилось два кухлі пива. Я з душі був би радий з ним попрощатись. Він мені зичив добра. Та я не зважився. Я вийшов з бару задніми дверима і майнув через паркан. Це була безоглядна втеча, а за кілька хвилин я вже сидів на товарняку і мчав на південь Західною залізницею Нью-Йорку та Пенсільванії.
  «ГОБО, ЩО ВИРИНАЮТЬ ІЗ НОЧІ»
 

 
 У поброді я здибувався із сотнями гобо, я вітав їх, а вони мене, разом товклися ми попід водокачками, «парили парка», варили «гамулу», калатали на «волочаку» чи по «приватних», чіплялися на поїзди, а відтак вони щезали набезрік. Але траплялись і такі гобо, що зникали і знову з’являлись навдивовижу часто, а то ще й такі, що незримо проходили, мов привиди, під самісіньким носом, так ніколи й не побачені. За одним таким я вганяв через цілу Канаду на трьох тисячах миль залізниці і так ніколи й не вздрів у вічі. «Псевдо» в нього було Джек-Бом-Брамсель. Вперше нагибав я це псевдо в Монреалі. Складаним ножем було видряпано корабельний бом-брам-рей. Виконання було першорядне. Підсподом стояло: «Джек-Бом-Брамсель», а згори: «К. 3. 10-15-94». Це останнє доводило до відома, що він проїхав Монреаль, тримаючи курс на захід, п’ятнадцятого жовтня 1894 року. Він на один день випередив мене. Джек-Моряк — таке в мене під той час було псевдо, і я одразу ж викарбував його поряд з тим підписом разом з датою та вказівкою, що й я теж правую на захід. На найближчій сотні миль дороги щастя оминало мене, і аж через вісім днів я натрапив на слід Джека-Бом-Брамселя за триста миль західніше Оттави. Там, на водокачці, було видряпано його автограф, і з дати я побачив, що й у нього сталася затримка. Він лише на два дні випередив мене. Я був «кометою» і «щирим бурлакою», так само й Джек-Бом-Брамсель, і моїм гордощам та репутації залежало на тому, щоб його наздогнати. Я мчав залізницею як день, так ніч, і проминув його; а потім і він проминув мене. Часом він на який день мене випереджав, часом я його. Від волоцюг курсом на схід я вряди-часи мав чутку про нього, коли пін вів перед; від них же я довідався, що він зацікавився Джеком-Моряком і розпитував за мене. З нас, я певен, вийшла б чудова пара, були б ми стрілися, та цього так і не сталось. Я вів перед через усю Манітобу, зате в Альберті він мене випередив, а в кінці одної дільниці, одразу на схід за перевалом Кікінг-Горс я почув, ніби його бачено минулої ночі між Кікінг-Горсом і Роджерс-Пасом. Ті відомості дійшли до мене в досить-таки незвичний спосіб. Цілу ніч я їхав у «пульмані з бічними дверима» і, мало не задубівши з холоду, вибрався поблизу дільниці жебрати харч. Сунув морозяний туман, і я «підчалився» до кочегарів у паровозному депо. Ті наділили мене недоїдками від свого снідання, а на додачу дали ще мало не цілу кварту божественної «Яви» (себто кави). Я розігрів її і тільки-но сів їсти, як над’їхав товарняк із заходу. Бачу: відсунулись бічні двері і звідти виліз дорожній хлопака. Він закульгав до мене крізь потік туману. Бідолаха аж цубом став з холоду, губи йому посиніли. Я розділився з ним «Явою» та харчем, розпитав про Джека-Бом-Брамселя, а відтак і про нього самого. Як на те хлопака виявився земляком, з мого рідного Окленда, штат Каліфорнія, і належав до прославної «Гоп-галайстри», що я з нею зрідка накладав. За півгодини ми похапцем побалакали і переїли все, а потім мій товарняк рушив і я поїхав на захід слідами Джека-Бом-Брамселя. Між двома перевалами я застряг, два дні провів надголодь, а на третій пройшов пішки одинадцять миль, поки розідбав хоч якого харчу, та все ж, однак, спромігся випередити Джека-Бом-Брамселя понад річкою Фрейзер у Британській Колумбії. Я тоді їхав «пасажирняками» і надолужував час; та він десь теж мав ними їхати і мав більше паю чи хисту, ніж я, бо до Мішна дістався передніше мене. Ну, а Мішн — це вузлова станція сорок миль на схід від Ванкувера. Від неї можна їхати й на південь через Вашингтон та Орегон Північною Тихоокеанською. Я прикидав і так і сяк, куди схоче податися Джек-Бом-Брамсель, бо гадав, що їду попереду нього. Щодо мене, то я простав усе на захід, до Ванкувера. Я пішов до водокачки, щоб лишити про це звістку, і побачив там свіжонадряпане, датоване тим самісіньким днем псевдо Джека-Бом-Брамселя. Я поквапився до Ванкувера. Та він уже виїхав. Одразу ж сів на корабель і помчав далі на захід, шукаючи пригод по цілім світі. Далебі, Джеку-Бом-Брамселю, ти був щирим бурлакою і братом тобі «вітер, волоцюга на весь світ». Віддаю тобі чолом. Ти таки був справжнім хлопакою, кат тебе не взяв. За тиждень я теж піднявся на судно — пароплав «Уматіла», на якому простим матросом відробив переїзд до Сан-Франціско. Джек-Бом-Брамсель і Джек-Моряк -— танана! От якби ми були стрілися! Водокачки — це волоцюжні довідники. Не з марного нічев’я карбує братва свої псевда, маршрути й дати. Часто, дуже часто здибав я гобо, що притьмом допитувались, чи не бачив я де того й того «шугая» чи його псевда. І не раз міг я повідомити про псевдо зі свіжою датою, про водокачку й маршрут того волоцюги. І гобо, якому я передавав ці відомості, не гаючись, кидався нагінці за своїм товаришем. Траплялись мені волоцюги, що, вганяючи за товаришем, перетяли весь континент в один бік, тоді в другий і все ще були в гонитві. «Псевда» — це прізвиська, що волоцюги самі собі прибирають або що накине їм товариство. Джо Полохун, наприклад, був несмілкий, і так йому й приклали товариші. Жоден гобо з почуттям самоповаги не вибрав би собі такого псевда, як Голозад. Мало кому з гобо до душі згадувати своє ганебне минуле, коли ще він був працював, тому псевда, основані на ремеслі, дуже рідкісні, хоч я й пригадую такі, як Чорняк-Ливар, Рудий Маляр, Чі-Слюсар, Казаняр, Салага, Друкар. «Чі», до речі, на жаргоні значить Чікаго. Полюбляють гобо давати собі назвиська за місцевостями, звідки вони родом, як-от: Томі-Нью-Йорк, Зух- Пасіфік, Ковалик-Бафело, Тім-Кантон, Джек-Пітсбург, Лискун-Сіракузи, Мікі-Троя, К. Л. Біл, Джімі-Конектікат. Був ще такий: «Джім-Грім з Вінегар-Гіла, робити не змусить і чортова сила». Лискун — то завжди негр, мабуть, за сяйво на виду. Лискун-Техас або Лискун-Толедо виказують як расу, так і місце вродин. З-поміж прізвиськ, що розголошували своє походження, пригадую такі: Лискунець-Фріско, Ірландець-Нью-Йорк, Француз-Мічіган, Джек-Англієць, Пацан-Кокні та Голландець-Мілвокі. Решта, як виглядає, прибирають собі псевда почасти від природженого кольору, як то Білявка-Чі, Рудько-Нью-Джерсі, Чорниш-Бостон, Русявка-Сієтл, Жовтий Дік і Жовтопузько — останній був креол з Міссісіпі, і псевдо це, боюся, накинуто йому силоміць. Щирий Техас, Джо-Вдаха, Бухало-Конорс, Бурмило, Чорнявка-Торнадо та Лабза-Маккол поперехрещувалися з більшою вигадливістю. Інші, вбогіші на фантазію, носять імена за своїми фізичними прикметами, як-от: Худорба-Ванкувер, Детройт-Куцак, Огайо-Бамбула, Джек Довгов'язий, Джім-Здоровань, Джо-Малюк, Блимкало-Нью-Йорк, Чі-Носяра, та Бен-Ламана-Спина. В окрему групу вирізняються дорожні хлопаки, чиї псевда виграють нескінченною розмаїтістю: Хверт-Хлопака, Сліпий Хлопака, Коротай-Хлоп, Святий Хлопака, Кажан-Хлопака, Хлоп Моторний, Кухар-Хлоп, Айова-Хлоп, Штанатий Хлопака, Хлоп-Оратель (це котрий умів розписати, як та що), Губатий Хлопака (йому нахаби не бракувало, будьте певні). На водокачці в Сан-Маршіалі, штат Нью-Мехіко, років десять тому красувалась така гобівська програмка: 1. Головний волочак — гаразд. 2. Бики — нічого. 3. Депо годиться кимарити. 4. Поїзди на північ не годяться. 5. Приватки не годяться. 6. Ресторани годяться лиш кухарям. 7. Вокзал годиться лиш для нічної роботи. Пункт перший знаймує, що головна вулиця сприятлива на жебрання грошей; пункт другий — що поліція не докучає волоцюгам; пункт третій — що в депо можна переспати. Пункт четвертий, однак, двозначний. Поїздами на північ або погано їхати, або погано в них жебрати. Пункт п’ятий означає, що по домівках не нажебраєшся, а пункт шостий — що з-поміж волоцюг лише колишні кухарі можуть розживитись на харч у ресторанах. З пунктом сьомим не все ясно. Я не врозумію, чи то на вокзалі добре вночі жебрати будь-якому гобо, чи тільки гобо-кухарям, а чи кожен гобо, кухар або ні, може підмогти вночі кухарям на вокзалі і тим заробити собі чогось поїсти. Та повернімось до наших гобо, що виринають із ночі. Пригадую одного волоцюгу, з котрим я спіткався в Каліфорнії. Він був швед, але мешкав так довго в Сполучених Штатах, що його національність було годі вгадати, хіба б сам признався. Власне, до Штатів привезено його ще немовлям. Я здибав його вперше в гірському містечку Тракі. «Куди, хло’?» — привітали ми один одного, і кожен відповів: «На схід». Ціла купа «шугаїв» поривалась тої ночі виїхати трансконтинентальним, і я загубив Шведа в шамотні. Не потрапив також і на той трансконтинентальний. Приїхав я до Рено, штат Невада, в товарному вагоні, який одразу ж загнали на бічну колію. Було то в неділю вранці, і, розкинувши спершу ногами по сніданок, я почвалав до табору індіян з племені пают, подивитись, як вони ріжуться в карти. І там стояв Швед, захоплено приглядаючись до гри. Звісно, ми зійшлися. Він був єдиний, кого я знав у цих краях, а я був для нього також єдиний знайомий. Ми враз заприятелювали, наче двійко зневірених самітників, і разом переднювали й на обід розжилися, а надвечір спробували «наштрикнути» той самий товарняк. Але Шведа струтонули під укіс, і я поїхав один, щоб зазнати такої ж долі в пустелі за двадцять миль далі. З-поміж усіх глушин місце, де мене струтонули під укіс, було таке, що вже годі. Звалось воно зупинкою на вимогу і складалося з халупи, недоладно притуленої серед піску та полину. Подимав холодний вітер, насувалась ніч, і самотній телеграфіст, що жив у тій халупі, побоювався мене. Я знав, що ні харч, ані постіль мені в нього не світять. Через отой його неприхований страх переді мною я не повірив його словам, що поїзди на схід ніколи тут не зупиняються. До того ж хіба не на цьому самісінькому місці мене скинули з такого поїзда заледве п’ять хвилин тому? Телеграфіст запевняв, що цей поїзд зупинився за спеціальним розпорядженням і що може зминути цілий рік, поки зупиниться ще один. Він порадив мені ліпше піхтурити до Водсворта, куди хіба яких миль п’ятнадцять. Я, однак, волів чекати і мав приємність провести очима три товарняки, що пройшли без зупинки — два на захід і один на схід. Я ще й подумав, чи нема, бува, на останньому Шведа. Випадало мені чухрати по шпалах до Водсворта, і я так і зробив на превелику полегкість телеграфістові, бо ж я не спалив йому халупи та не замордував його самого. Телеграфістам є за що богові дякувати. Миль за шість мені довелося зійти зі шпал і перепустити трансконтинентальний на схід. Він гнав гоном, та я помітив на першому сліпні якусь невиразну постать, що шибала на Шведа. Минув ще один стомливий день, поки я знов побачився з ним. Мене носило на сотні миль через Невадську пустелю. Для швидкості я їхав уночі трансконтинентальними, а вдень у товарних вагонах, де й відсипався. Діялось це на початку року, і на тих пасовиськах було морозно. На пониззю лежав лиш подекуди сніг, а гори були всуціль у білій пелені, і ночами з них тягло найпронизливішим вітром, який тільки можна собі уявити. В такому краю нема чого баритись. І не забувайте, любий читачу, що гобо перебирається через такий край без притулку, без грошей, на жебраному харчі, і спить ночами без укривала. З цієї останньої обставини здати собі справу можна хіба що на власному досвіді. Якось надвечір прибув я на Огденський вокзал. Трансконтинентальний Об’єднаної Тихоокеанської компанії мав ось-ось рушати на схід, а я волів їхати не затримуючись. Попереду паровоза між плутанкою колій надибав я в сутінках чиюсь ізгорблену постать. Це був Швед. Ми потиснули один одному руки, мов брати, що довго були в розлуці, і виявили, що в обох на руках рукавиці. «Де ти їх шопнув?» — поцікавився я. «В машиністовій будці»,— відказав Швед. «А ти?» — «У кочегара,— пояснив я,— Він вуха розвісив». Коли трансконтинентальний рушив, ми почепились на сліпень, і було там нам таки холоднюще. Дорога пролягала вузькою ущелиною між засніженими горами; ми тремтіли та тряслися і звіряли один одному свої пригоди між Рено та Огденом. Минулої ночі я зовсім не стуляв очей, хіба на яку годину, а сліпень це не таке вже затишне місце, аби навернути на дрімоту. На зупинці я пройшов до голови поїзда. Наш поїзд мав два паровози, щоб у такий спосіб легше було всю валку витягти на похил. Я знав, що на буфері чільного паровоза було б захолодно, бо він «крає вітра»; тим-то вибрав буфер на другому паровозі, затуленому першим. Учепившись за буфер, я завважив, що там уже хтось є. В темряві намацав тіло якогось хлопчиська. Він твердо спав. Впритул на буфері можна було вдвох уміститись, і я, потиснувши хлопця, увіпхався поруч з ним. Ніч була то непогана; «гицлі» (гальмівники) не турбували нас, і ми любісінько собі спали. Часом розпечена жужелиця чи рвучкі струси буркали мене, тоді я тулився поближче до хлопця і дрімав далі під паровозові чмихи та скрегіт коліс. Наш трансконтинентальний доїхав до Івенстона, штат Вайомінг, і там зупинився. Попереду шлях перегородила аварія. Принесли мертвого машиніста, чий труп потверджував, яка небезпечна та дорога. Вбило ще й якогось волоцюгу, тільки його трупа не принесли. Я розбалакався з хлопцем. Йому було тринадцять років. Він утік з дому десь в Орегоні і їхав на схід до бабусі. Він розповів, як над ним збиткувалися вдома, і та історія звучала правдиво; бо ж і не було йому пощо вибріхувати переді мною, безіменним подорожнім гобо. Але ж і не терпілось тому хлопцеві! Наврипився в одну ^ШКУРУ хутчій їхати. Коли дільничне начальство вирішило послати трансконтинентальний назад тим самим шляхом, яким він щойно приїхав, потім на поперечний «висмик» і на Орегонську лінію і далі тією дорогою, щоб вискочити на Об’єднану Тихоокеанську по той бік аварії, хлопець поліз на буфер, сказавши, що нікуди звідси не рушить. Для нас із Шведом це було вже занадто. Це означало труситися решту морозяної ночі заради того, щоб просунутись на якийсь десяток миль, Ми сказали, що підождемо, поки розчистять колію від уламків, а тим часом добре виспимось. Ну, а потрапити в чужо місто голіруч, поночі, та ще й без прихилища для сну — то вам не жарт. У Шведа не було й цента за душею. Мій весь достаток становили два десятицентовики і один п’ятак. Від місцевих хлопців ми довідались, що пиво тут по п’ять центів, а бари відкрито цілу ніч. Якраз те, що нам треба. Два кухлі пива потягнуть десять центів, усередині буде грубка, крісла, і ми зможемо там переспати до ранку. Ми подалися на вогні бару, а сніг хрумтів у нас під ногами, і холодний вітрисько продіймав до кісток. Та ба, я зле порозумів тих місцевих хлопців. Пиво було по п’ять центів тільки в одному барі на все місто, і ми до нього не втрапили. Але той, куди ми ввійшли, був цілком пристойний. Гоготіла благословенна грубка, розжарена аж до білого; стояли крісла з очеретяними сідалами, і був там ще не надто приязний хазяїн, що призро витріщився на нас. Чоловік не годен без угаву як день, так ніч лишатися вдягненим, їздити під дощем із сажі й жужелиці, спати де попадя і зберігати при тому добрий «фасад». Наші фасади безумовно промовляли проти нас; та що нас це обходило? У мене в штанях лежали гроші. — Пару пива,— кинув я недбало хазяїнові, і поки той націджував, ми зі Шведом поспирались на прилавок, потайки пориваючись до крісел біля грубки. Хазяїн поставив перед нами два пінявих кухлі, і я гордо виклав десять центів. Ну, а я був готовий на все. Як тільки мені стало б ясно, що помилився в ціні, я б одразу видобув ще десять центів. Дарма, що потім лишився б із самим п’ятаком у кишені, чужинцем в чужому краю. Все одно я б заплатив. Та хазяїн бару не дав мені того зробити. Тільки-но він уздрів мій десятицентовик, та як не вхопить обидва кухлі, по одному в кожну руку, і шубурх тим пивом у зливальницю поза прилавком. Та ще й злісно глянувши на нас, крикнув: — У вас носи коростяві! Носи коростяві! Носи коростяві! От що! Ані я, ані Швед корости не мали й слідно. З носами в нас усе було гаразд. Прямий сенс його слів був нам невтямки, та переносний був ясний, як день: наш вигляд не припав йому до вподоби, а пиво запевне йшло по десять центів за кухоль. Я сягнув до кишені й виклав на прилавок ще десять центів, немов між іншим зауваживши: — О, я думав, це п’ятицентова забігайлівка. — Тут твої гроші не годяться,— хазяїн штовхнув обидві монети через прилавок до мене. Скрушно вкинув я їх назад до кишені, скрушно позирнули ми до благословенної грубки та крісел і скрушно вийшли через двері на морозяну ніч. А як ми виходили, хазяїн бару, все ще яро блимаючи очима, крикнув нам навздогін: — У вас носи коростяві, от що! Відтоді я побачив чимало світу, побував у чужих країнах, гортав чимало книжок, сидів не в одній лекційній залі, а проте й до сьогодні, хоч і як пильно та довго мусував над тим, так і не здолав розгадати загадкового вислову хазяїна бару з Іванстона, штат Вайомінг. З носами в нас усе було таки справді гаразд. Спали ми тої ночі зверху казанів на електростанції. Як ми нагибали ту «кимару», не можу згадати. Мали десь просто прибитись до неї інстинктивно, як до водопою копі чи поштові голуби до рідного голубника. Але та ніч не лишила по собі приємних спогадів. З десяток волоцюг уже позалазило на казани передніше за нас, а для всіх там було занадто варко. Та ще і механік не давав постояти внизу. Не лишав нам іншого вибору: хоч казани, хоч сніг надворі. —- Казав, що хочеш спати, так спи ж, коротеча на тебе,— мовив він до мене, коли, очемерідий та розімлілий від жароти, я зійшов униз до кочегарки. — Води,— пролебедів я, перехапуючи дух та змахуючи піт з очей,— води. Він тицьнув на двері й запевнив, що десь там унизу, в чорному мороці, я знайду річку. Я подався до річки, заблукав у темряві, запорпався у дві-три кучугури, облишив шуканину і повернувся напівзамерзлий на верх казанів. Відтанувши, я відчув ще дужчу спрагу. Бурлацтво довкола стогнало, скімлило, хлипало, зітхало, сопло, хекало, переверталося, підкидалося, шарпалося в тяжких муках. Ми були наче ті пропащі душі, що смажаться у пеклі, а механік, чисто Сатана в людській подобі, не лишав нам іншого вибору, хіба що кацубнути надворі. Швед сидів і шпетив на всю губу людський потяг до мандрівок, що підстирив його вдаритись у забрід на такі муки. — Як вернусь до Чікаго,— постолакав він,— знайду собі роботу і триматимусь її, аж доки пекло кригою візьметься! А тоді знов повіюся по світі. Мов на глум, другого дня, коли дорогу попереду розчистили від уламків аварії, ми зі Шведом виїхали з Івенстона в льодовниках «помаранчевого спеца», швидкого товарного поїзда з плодами сонячної Каліфорнії. Через морози льодовники були порожні, але нам від того вони не потеплішали. Залазили ми до них через ляду на даху вагона; льодовники ті були пороблені з оцинкованого заліза і під таку морозяну погоду торкатись до них було мало приємності. Ми лежали там, тремтіли та тряслися і, вицокуючи зубами, радили раду, та й врадили: зоставатися в льодовні день і ніч, доки не виді станемося з цієї негостинної високорівні в долину Міссісіпі. Але їсти ж однаково щось треба, і ми вирішили в кінці дільниці розкинути ногами по харч і мерщій назад у льодовники. До містечка Грін-Рівер ми приїхали пізно пополудні, хоч для вечері ще зарано. Пора перед їдженням найгірша, щоб «калатати» в тильні двері; та ми зібралися з духом, і, коли товарняк заїхав у парк, прожогом спустились бічною драбиною, і бігма до будинків. Зараз же ми й розлучились, але домовилися зійтися у льодовнику. Спершу мені не повелось, та врешті з двома «подачками» за пазухою я метнувся до поїзда. Той вагон-холодник, де ми змовилися зустрітись, уже проминув і аж за півдесятка вагонів позад нього я вчепився за бічну драбину, поквапом видерся на дах і стрибнув у якийсь льодовник. Та з гальмового вагона мене вгледів гицель і на першій же зупинці, Рок-Спрінгс, через кілька миль, встромив голову до мого льодовника й гукнув: «Скок на пісок, жабин ти сину! Скок на пісок!» Та й ухопив мене за барки і виволочив геть. Я собі скок на пісок, хіба мені що, а помаранчевий спец разом зі Шведом покотився далі без мене. Засніжило, насувалась холодна ніч. Як смеркло, я шаснув туди-сюди по станції, знайшов порожній вагон-холодник і заліз усередину, не в льодовник, а таки в самий вагон. Я з розмаху засунув важкі двері, і їх краї, облямовані смугами гуми, щільно закубрили вагон. Стіни були грубі, холод ніяк не міг продертися зназовні. Однак усередині було не тепліш, як надворі. Проблема полягала в тому, щоб нагріти вагон. Але з цим уже «професяка» дасть собі раду. З кишень я видобув три-чотири газети і спалив їх одну по одній. Дим знявся під дах. Тепла ані крихти не могло вивітритись, і в теплі та в добрі я перебув ту ніч паном діло. Не пробудивсь і разу. Вранці все ще порошило. Поки я розкидав ногами по сніданок, то згавив товарняк на схід. Згодом удень двічі я чіплявся на товарняки і обидва рази мене струтонули під укіс. Пополудні не пройшло на схід жодного поїзда. Сніг повалив густіше, проте в сутінках я таки виїхав на першому сліпні трансконтинентального. Коли я скочив на сліпень, хтось вихопився на нього з другого боку. Це був той хлопчина-втікач з Орегону. Ну, а перший сліпень швидкого поїзда в люту хуртечу — це вам не прогулянка вліті. Вітер пройма тебе наскрізь, б’ється об перед вагона і вертається назад. На першій зупинці — вже й зовсім споночіло,— я пройшов на балаки з кочегаром. Запропонував «пошарудити» вугілля, поки його зміна, що кінчалася в Ролінзі, і мою пропозицію було прийнято. Моя робота була зовні, на тендері під снігопадом; я кришив молотом вугільне груддя і підкидав лопатою до будки. Та що я не мусив працювати весь час, то міг заходити вряди-годи в будку погрітись. — Слухай,— закинув я кочегарові за першого ж передиху,— там ззаду на першому сліпні пацан. Замерз як цуцик. Будки на паровозах Об’єднаної Тихоокеанської досить просторі, ми примостили хлопчину в теплий закутень перед високим кочегаровим сідалом, і той одразу ж заснув. До Ролінза ми прибули опівночі. Сніг сипав рясно, як ніколи. Тут паровоз мали загнати в депо і замінити іншим. Щойно поїзд зупинився, я скочив з приступки паровоза просто в обійми кремезного чоловіка у просторому пальті. Він як стій наскіпався мене розпитувати, і я без загайки поцікавився, що він за один. Він так само незагайно звістив мене, що він місцевий шериф. Я враз прищулив роги і став слухати й відповідати. Він заходився описувати хлопчину, що спав у будці. Я шпарко змізкував. Певно, родина переслідувала малого, і шериф отримав телеграфну вказівку з Орегону. Атож, хлопчину я бачив. Спіткав його вперше в Огдені. Дата збігалася з шерифовими відомостями. Та хлопчина ще десь там позаду, пояснив я, бо його струтонули сю ніч під укіс із цього-таки самого трансконтинентального, при відході з Рок-Спрінгса. І весь цей час я молив бога, щоб хлопчина не виліз із будки, прочнувшись, і не завдав мені брехню. Шериф подався далі розпитати гицлів, та перед тим дав мені навіжки: — Це місто не про тебе, хло’. Ясно? Катай цим поїздом далі і, гляди, не прогав. Якщо попадешся після його відходу... Я запевнив шерифа, що в його місто потрапив не з охоти; що тут я лишень тому, що поїзд зупинився, і що я вчешу з його клятущою міста так, що за кушпелами й слід мій замететься. Поки він ходив брати інтерв’ю в гицлів, я метнувся назад у будку. Хлопчина прокинувсь і протирав очі. Я оповів йому новину і порадив їхати на паровозі в депо. Щоб довго не розводитися, скажу, що малий виїхав на тому ж трансконтинентальному на буфері, і я дав йому навід на першій же зупинці вдатись до кочегара й попроситись усередину. Ну, а сам я лишився під укосом. Новий кочегар був молодий і ще не зледащів так, аби порушувати приписи Компанії, що забороняла тримати на паровозі волоцюг; тож він відкинув мої пропозиції і не пустив пошарудити йому вугілля. Маю надію, що тому хлопчакові повелося з ним удатніше, бо перебути цілу ніч на буфері під таку завірюху — то запевно смерть. Дивна річ, я тепер не годен пригадати, як саме в Ролінзі мене струтонули. Я дивився услід поїздові, який відразу ж поглинула заметіль, а відтак подався до бару обігрітись. Тут було тепло й світло. Бар аж ходором ходив. Столи для фараона, рулетки, костей і покера були всі позаймані, а гурт підпилих ковбоїв розважав душу веселою нічною гульнею. Ледь устиг я побрататися з ними і саме перепускав перший пугарчик їхнім коштом, як на плече мені лягла чиясь тяжка рука. Я озирнувся й зітхнув. То був шериф. Не мовивши ані слова, він вивів мене на сніг. Там на колії стоїть помаранчевий спец,— сказав він. — З біса холодна ніч,— відказав я. — Він відходить за десять хвилин,— сказав він. Тільки й того. Жодних перекорів. А коли той помаранчевий спец рушив, я сидів у льодовнику. Я потерпав, щоноги мені до ранку повідмерзають, і останні двадцять миль перед Ларамі простояв, випростаний у розтворі люка, і кресав у жижки. Сніг падав такий густий, що гицлі навряд чи могли вгледіти мене, та й мені було, зрештою, все одно, хай бачать. В Ларамі за свої чверть долара я купив гаряче снідання і одразу ж по тому вчепився на сліпий багажняк трансконтинентального, що видирався до перевалу через хребет Скелястих гір. Вдень на сліпих багажниках ніхто не їздить; але під таку завірюху на верхів’ї Скелястих гір, я був певен, жодному гицлеві не стане духу скинути мене. Та вони й не скидали. Тільки взяли натуру приходити на кожній зупинці подивитись, чи я ще не закляк. Біля Еймського монумента на верховині Скелястих гір,— забув, яка там височінь,— гицель прийшов востаннє. Слухай, хло,— сказав він,— бачиш оце товарняк загнали на бічну колію, щоб нас пропустити? Я бачив. Товарняк стояв на сусідній колії, шість футів від нас. ще кілька футів, і його за віхолою не було б і видно. — Ну, так в одному з вагонів там «тилова братія» війська Келлі. Під ними там на два фути соломи, і їх там стільки, що у вагоні не холодно. Рада його була путня, і я її послухав, готовий, одначе, на разі б виявилося, що гицель «блазнючить», скочити на сліпень, коли трансконтинентальний рушить. Проте крам був доброякісний. Я відшукав той вагон — великий холодник, в якому двері на підвітряній стороні було широко розчинено задля провітрення. Видершись до вагона, я ввійшов досередини. Зразу ж наступив комусь на ногу, тоді комусь на руку. Світло було тьмаве, і я тільки й розгледів, що безнадійну плутанину рук та ніг. Світ не бачив такої набганки людських тіл. Люди валялися на соломі, один під одним, один поверх одного і один попри одного. Вісімдесят чотири кремезних гобо, коли їх розіслати покотом долі, займають чималенько місця. Ті, на кого я наступав, обурювались. їхні тіла здиблювались піді мною морськими хвилями і спонукували хіть-не-хіть просуватися вперед. Годі було знайти вільної соломи, тож я знов і знов ступав по людях. Обурення дужчало, а вкупі з ним і мій поступний рух. Я втратив рівновагу і несподівано з розмаху сів. На лихо, якраз комусь на голову. Негайно ж той у гніві став рачки, і я злетів у повітря. Те, що злетіло, мусить упасти, і я впав на голову комусь іншому. Що діялось далі, тямлю, як крізь туман. То було так, наче ти потрапив у молотарку. Мене швиргали з кінця в кінець вагона. Ті вісімдесят чотири гобо мотлошили мене, аж поки мої злиденні рештки якимось дивом знайшли собі клапоть соломи на спочивок. Отак мене було прийнято до веселого товариства. Весь той день ми краяли завірюху і, щоб якось загаяти час, вирішили, що кожен мусить розповісти історію. Умовою покладено, щоб історія була добра і до того ж така, якої ніхто не чув. За кару невдасі правила молотарка. І не схибив ні один. Я хочу одразу ж зазначити, що зроду не траплялось мені бувати на такому чудовному бенкеті оповідок. Тут набгалося вісімдесят чотири чоловіки з цілого світу, я був вісімдесят п'ятий, і в кожного розповідь була шедевром. То й мусив бути шедевр, бо як ні — молотарка. Надвечір ми прибули до Шайена. Завірюха розходилась, далі нікуди, і хоч кожен з нас востаннє їв ще зранку, ніхто не схотів розкидати ногами по вечерю. Цілу ніч ми котилися крізь хурделицю, а наступного дня опинилися внизу на лагідній рівнині Небраски і все котили далі. Ми вихопилися з хурделиці й гір. Благословенне сонце сяяло над усміхненим краєм, а ми цілу добу не мали ані крихти в роті. Ми довідалися, що близько полудня поїзд має над’їхати до міста з назвою, коли не помиляюсь, Гранд-Айленд. Ми скинулися хто по скільки і вдарили телеграму властям того міста. Зміст нашого послання зводився до того, що опівдні до міста прибуде вісімдесят п’ять здорових зголоднілих волоцюг, і було б до речі, аби їх чекав наготований обід. Власті Гранд Айленда мали дві можливості. Або нагодувати нас, або вкинути до в’язниці. В останньому випадку їм однаково довелося б нас годувати, і вони мудро зміркували, що нагодувати один раз обійдеться дешевше. Коли наш поїзд опівдні пригромився до Гранд-Айленда, ми сиділи по дахах вагонів і гойдали на осонні ногами. До складу вітальної комісії увійшла вся міська поліція. Вони розвели нас групами по різних готелях та ресторанах, де нам наготовлено обід. Тридцять шість годин пробули ми не ївши, і нас не треба було вчити, що робити. Опісля нас так само відвели назад на залізничну станцію. Поліція завбачливо затримала той товарняк до нашого повороту. Він поволі взяв з місця, а ми, всі вісімдесят п’ятеро, виструнчились уподовж колії і подерлися на бічні драбини. Той поїзд ми «взяли штурмом». Вечері того дня нам не перепало — принаймні братії. Бо саме в пору для вечері, коли товарняк від’їздив від якогось містечка, до вагона, де я з трьома іншими хлопцями різався в педро, заліз чоловік. У руці він тримав сплюснуту кварту, з якої парувало. Я зачув пахощі «Яви», передав свої карти одному з тугаїв, що споглядав гру, і перепросив товариство. По цьому в другому кінці вагона під заздрими поглядами хлопців підсів до прибульця і пригостився його «Явою» та дайками, що роздимали йому пазуху. То був Швед. О десятій вечора ми прибули до Омахи. — Чкурнім від братії,— сказав мені Швед. — А чом би й ні,— погодивсь я. Коли товарняк в’їхав у Омаху, ми наладнались так і вчинити. Та омахівські теж не дрімали. Ми зі Шведом позависали на бічних драбинах, готові стрибати. Але товарняк не спинявся. Окрім того, довгі шереги полісменів, поблискуючи спижовими гудзиками до електричного світла, вишикувались обабіч колії. Ми зі Шведом знали, що б нам було, якби потрапити їм до рук. Ми поприкипали до бічних драбин, а поїзд покотився через річку Міссурі до Каунсіл-Блафса. Генерал Келлі з військом у дві тисячі гобо розташувався за кілька миль звідти біля Шетоква-Парку. Тилова братія, з якою ми їхали, становила ар’єргард генерала Келлі. Вивантажившись із вагонів, вона валом посунула до табору. Ніч зробилася холодна, і ми мокли й мерзли під дошкульним поривчастим дощем та вітром. Сила поліції стерегла нас і гнала, мов худобу, до табору. Але ми зі Шведом виждали слушну хвилю і щасливо драпонули. Дощ перейшов у зливу, в пітьмі не видко було й долоні перед носом, і ми, як пара сліпців, мацали за леда-яким притулищем. Інстинкт не підвів нас, бо небавом наштовхнулись ми на якийсь бар — не відкритий для відвідувачів бар, і не просто бар, замкнутий на ніч, ані навіть бар з постійною адресою, але бар на покотах, кудись ізвідкись пересовуваний. Двері були замкнуті. Нас діймав шквальний вітер з дощем. Ми не вагалися. Рраз — двері виламано, і ми добулися всередину. Свого часу мені перепадали прикрі ночівлі, доводилось «носити прапора» в пекельних столицях імперій, слатися в калюжах, спати на снігу під двома коцами, коли спиртовий термометр показував 74 градуси нижче нуля (тобто не що інше як 106 градусів морозу); але кажу вам по щирості, зроду не перепадало мені прикрішої ночівлі, жодна ніч не долягала мені так, як та ніч зі Шведом у мандрованому барі в Каунсіл-Блафсі. Раз, що та споруда, начебто підвішена в повітрі, зяяла безліччю шкалубин у підлозі, крізь які аж гоготів вітер. Друге, що той бар був порожній: не було там і плящини з «вогнистою водою», аби нам зігрітись і забути своє лихо. Коців ми не мали і пробували заснути в мокрому до нитки одягу. Я закотився під прилавок, Швед — під стіл. За тими шпарами та щілинами в підлозі було нам невліжно, і через півгодини я перебрався на самий прилавок. Трохи перегодя Швед теж перебрався на верх свого столу. І тут ми циконіли з холоду та молили бога, аби вже світало. Я принаймні дотремтівся до того, що далі вже не годен був і тремтіти, бо м’язи виснажились і тільки прикро нили. Швед раз по раз охав та кректав і бубонів собі під ніс, видзвонюючи в зуби: «Більш ніколи, більш ніколи». Він бубонів ці слова знов і знов, без угаву, тисячу разів; а коли задрімав, то бубонів їх далі крізь сон. Щойно засіріло, ми покинули наш дім страждань і опинились надворі в густому пронизливо-холодному тумані. Шкопертаючи, дотюпали ми до залізниці. Я збирався податись назад до Омахи, розкинути ногами по сніданок; мій товариш наміривсь їхати до Чікаго. Настала хвилина прощання. Наші закоцюблі руки потяглися одна до одної. Обоє ми дрижали. Сікнулися заговорити — тільки зуби лунко зацокотали в довколишній тиші. Ми стояли самотні, відірвані від цілого світу; короткий відтинок залізничної колії, обидва кінці якого губились у туманній потопі,— ось і все, що нам було видно. Німо дивились ми один на одного і щиро трясли один одному руки. Шведове лице посиніло з холоду, і моє, мабуть, теж. — Більш ніколи — що? — ледь подужав я вимовити. Слова застрягли Шведові в горлянці; потім, наче десь іздалеку, аж із глибин його замороженої душі кволим, ледь чутним шепотом здобулися слова: — Більш ніколи волоцюгою. Йому заціпило, а коли він знов прийшов до мови, стверджуючи свою волю, голос його набрав сили й певності. Більш ніколи не буду волоцюгою. Стану до праці. Ти б і собі зробив те саме. Від таких, як ця, ночей дістають ревматизм. Він міцно стиснув мені руку. — Бувай, хло’,— сказав він. — Бувай, хло’,— сказав я. По тому нас нарізно поглинула мряка. Більш ми так ніколи й не бачились. А ось, містере Шведе, слово до вас, де б ви не були. Маю надію, що ви таки стали до праці.
  «ДОРОЖНІ ХЛОПАКИ І КОТОЛУПИ»
 

 
 В газетах, журналах та біографічних довідниках не раз мені трапляються нариси про моє життя, звідки я, делікатно мовлячи, дізнаюся, що то заради соціологічних студій став я волоцюгою. Це дуже мило та любо з боку біографів, однак неточно. Я став волоцюгою — ну, та через ту свою життєву снагу, через той потяг до мандрів, що буяв мені в крові. Соціологія — то вже між іншим, вона прийшла тільки згодом, як мокра шкіра по стрибкові в воду. Я побрався на Дорогу, бо несила було втриматись; бо в штанях моїх бракувало грошей на залізничні квитки; бо така моя натура, що я не годен працювати все своє життя «в одну й ту саму зміну»; бо — ну, та-бо легше було вчинити так, ніж інак. Це сталось у моєму рідному місті, Окленді, як було мені шістнадцять років. На той час у добірному колі друзяк-пригодників я зажив гучної слави й голосного титулу принца устричних піратів. Щоправда, поза тим вузьким колом, наприклад, серед чесних матросів, портовиків, власників яхт і законних господарів устричних ділянок, взивано мене «драбом», «гайдабурою», «харцизякою», «злодюгою», «грабіжником» та всілякими іншими негречними прізвиськами,— але все це мене тільки тішило і підносило на ще запаморочливішу височінь. На той час я не читав іще «Втраченого раю», і згодом, коли мені трапилось Мільтонове «Краще бути царем у пеклі, ніж рабом на небі»^[16], я цілком упевнився, що великі уми снуються у тих самих річищах. Якраз у ту пору збіг обставин завів мене в першу пригоду на Дорозі. Сталося так, що саме тоді з устрицями справа захиріла; що за сорок миль, в Бенішії, мені треба було забрати якісь укривала; що в Порт-Кості, за кілька миль від Бенішії, стояла на якорі під охороною констебля крадена шаланда. Ну, а ця шаланда належала моєму приятелеві, Діні Маккреєві на ймення. Вкрав її і залишив у Порт-Кості Боб Віскі, теж мій приятель. (Бідолаха Боб Віскі! Оце останньої зими на пляжі підібрали його труп, геть подірявлений бозна-чиїми кулями). Я невдовзі перед тим спустився з «верхоріччя» і доповів Діні Маккреєві про місце перебування його шаланди, і Діні Маккрей тут-таки запропонував мені десять доларів, якщо я прижену йому шаланду в Окленд. Нічев’я мене заїдало. Я сидів на причалі і гомонів про це з Нікі Греком, ще одним безробітним устричним піратом. «То берімося»,— сказав я, і Нікі пристав. Він був голий, як бубон. Я мав п’ятдесят центів та невеликого човна. Ці кошти я реалізував і навантажив на човна у вигляді сухарів, консервованої солонини і десятицентової пляшки французької гірчиці. (В ті дні ми страх як упадали за французькою гірчицею). Потім, уже надвечір, ми нап’яли вітрило й відчалили. Пливли цілу ніч, а на ранок з першою веселою хвилею припливу під супутнім вітром хвацько піднялися Каркінезькою протокою до Порт-Кости. Там стояла крадена шаланда, не далі, як двадцять п’ять футів від причалу. Ми підпливли до неї впритул і хутко стягли своє вітрильце. Нікі я послав наперед піднімати якір, а сам заходився розсупонювати зав’язки на вітрилі шаланди. На причал вихопився якийсь чоловік і загукав на нас. То був констебль. Тут мені сяйнуло, що я ж не додумався взяти в Діні Маккрея вірчого листа на шаланду. Та й констебль зажадає щонайменше двадцять п’ять доларів за те, Що відібрав шаланду в Боба Віскі, а тоді ще стеріг її. Мої ж останні п’ятдесят центів похурчали на солонину і французьку гірчицю, а винагорода, в кожному разі, становила тільки десять доларів. Я зиркнув на Нікі. Вій мордувався коло якора, смикаючи щосили за линву. — Виваж якір,— тихо кинув я йому, обернувся до констебля і закричав. Вийшло, що ми з ним кричали разом, і наші вимовлені думки, зіткнувшися напівдороги, змішались у нерозбірливий гергіт. Констебль ставав щодалі настирливіший, і хоч-не-хоч, мені довелося прислухатись. Нікі тяг якоря, аж йому жили мало не тріскали. Коли констебль скінчив свої погрози та остороги, я поцікавився, що він за один. Поки він відповідав, Нікі здолав нарешті вирвати якір. Я похапки метикував. Біля ніг констебля з причалу до води спускалася драбина, а до тої драбини було прив’язано човна. Весла лежали всередині. Одначе сам човен був примкнутий колодкою. Я ризикнув поставити все на ту колодку. На щоці я відчував подих свіжого бризу і бачив, що підступає приплив; я глянув на ті зав’язки, які ще втримували вітрило згорненим, майнув поглядом по мотузах аж до блоків, пересвідчився, що все гаразд, і перестав прикидатись. — Тягни всередину,— гукнув я до Нікі, а сам кинувся розв’язувати решту зав’язок, благословляючи долю, що Боб Віскі позакріпляв їх прямими, а не «бабськими» вузлами. Констебль уже зліз драбиною і копирсав ключем у колодці. Якір був на шаланді і остання зав’язка на вітрилі попустила в ту ж мить, коли констебль вивільнив свого човна і схопився за весла. — Шпиль-галівки! — наказав я своїй команді, сам водночас пориваючись до горлових галівок. Шурх — залопотіло, розгортаючись, вітрило. Я притужив линву і побіг назад до стерна. — Наставляй під вітер! — гукнув я до Нікі, що орудував шпильовими галівками. Констебль уже саме сягав нам до корми, аж ось поривом вітру нас підхопило і відкинуло від нього. Ух! Був би в мене тоді чорний стяг, їй-бо, я підняв би його з тих радощів. Констебль схопився в своєму човні на рівні ноги, і сяйво ясного дня зблякло від його чорної лайні. І він ще гірко нарікав, що не має при собі пістолета. Це, бачте, був ще один бік ризику, на який ми йшли. В кожному разі, шаланди тої ми не крали. Вона була не констеблева. Ми лише вкрали в нього винагороду, що становила, власне, особливий різновид хаптури. Та й не собі крали ми ту винагороду, а моєму приятелеві Діні Маккреєві. До Бенішії добулися ми за кілька хвилин, а ще за кілька хвилин мої укривала були в шаланді. Човна я загнав аж на самий край пароплавної пристані, і з цієї вигідної позиції ми могли бачити кожного, хто надходив би по наші душі. Бо хто його зна. Констебль із Порт-Кости міг зателефонувати до свого колеги в Бенішії. Ми з Нікі провели військову раду. Ми лежали на палубі під теплим сонцем, свіжий бриз холодив нам щоки, приплив грав брижами довкіл нас. Назад в Окленд плисти було неможливо аж до полудня, коли вода почне спадати. Але ми зважили, що коли почнеться відплив, той констебль назиратиме за Каркінезькою протокою, і нам лишається тільки чекати нового відпливу о другій ночі. Тоді ми зможемо прослизнути повз цербера непомітно. Отак лежали ми на палубі, смалили цигарки і тішились шиттям. Я сплюнув за облавок і зміряв течію. — При такому вітрі приплив підкинув би нас аж до Ріо-Вісти,— обізвався я. — А на річці саме фруктовий сезон,— докинув Нікі. — І низька вода. Найкраща пора добиратись до Сакраменто. Ми сіли і ззирнулися. Розкішний вітер-західняк винно п’янив нам душі. Ми обидва сплюнули за облавок і зміряли течію. Тепер я певен, що у всьому завинив той приплив і сприятний вітер. Вони розбурхували наше моряцьке нутро. Якби не вони, весь той ланцюг подій, що призвів мене на Дорогу, був би урвався. Не промовивши ані слова, ми поскидали притяганки і наставили вітрило. Пригоди наші на річці Сакраменто не мають нічого спільного з цією моєю розповіддю. Не за великий час ми осягнули місто Сакраменто і прив’язали шаланду на причалі. Вода була напродиво, і ми одно знай собі купалися. На піщаній косі повиш залізничного мосту ми пристали до гурту хлопців, що теж купалися. Між запливами ми лежали на березі й розмовляли. Мова у них видавалась інакшою, ніж у хлопців, з якими я знався. То була якась нова говірка. Вони були «дорожні хлопаки», і з кожним їхнім словом зваба Дороги все владніш опановувала мене. «Як був я в Алабамі»,— зачинав один хлопець; або інший: «їхавши з Канзас-Сіті Чікаго-Альтонською»; на що третій: «На Чікаго-Альтонській сліпні без східців». А я мовчки лежав на піску і слухав. «Це було в одному Огайському містечку на Озерно-Береговій і Південно-Мічіганській», — заводив один, а другий: «Лучалося коли їздити Гарматнем по Вобешу?», а ще інший: «Нє-а, зате їздив Білим Поштовим з Чікаго».— «Балакаєш про залізниці,— ось попадеш-но в Пенсільванію; чотири колії, водокачок— ні близько, бере воду на ходу, ото діла».— «Північна Тихоокеанська тепер кепська дорога».— «В Салінасі свинство, бики зубасті».— «Мене залободали в Ель Пазо вкупі з Віслюком».— «Ет, балакай про датки, ось попадеш у французьку сторону під Монреалем — ані словечка англійського, ти кажеш: «Манджі, манджі, мадам, нон говори по-французька» і треш себе по череву та зиркаєш голодними очими, а вона тиче тобі лусту свинячого бендюха і скибку сухої папи». А я все лежав та слухав. Проти цих мандрівників моє устричне піратство виглядало на миршавих тридцять центів. Новий світ надив мене кожним почутим словом — світ штаб і планширів, сліпих багажників, «пульманів з бічними дверима», «биків» і «гицлів», «кимар» і «жуванок», «лободанок» і «дралимонів», «дужих рук» і «шанькотрясів», «пацанків» і «професяк». І все це пашіло Пригодою. Ну що ж, гаразд; я візьму цей світ за роги. І я «приклепався» до тих дорожніх хлопаків. Я був не слабший за будь-кого з них, такий же меткий, такий же зухвалий і голову мав на плечах не дурнішу. По купанці, як звечоріло, хлопці повдягались і подалися до міста. Я — з ними. Вони почали «калатати» на «головному волочаку» по «сякий-такий дріб’язок», чи інакше кажучи, жебрати грошей на головній вулиці. Доти мені зроду в житті не доводилося жебрати, і це було для мене найприкріше в Дорозі, коли я вперше вийшов на неї. Я мав дурні поняття про жебри. Моя тодішня філософія зводилась до того, що ліпше красти, аніж жебрати: а грабунок — то ще ліпше, бо ризик і кара відповідно більші. Бувши устричним піратом, я вже заробив собі на карб у правосуддя із добру тисячу років в’язниці. Грабувати — це мужньо; жебрати — це ницо й ганебно. Але скоро я з тим оговтався, вхопив тропи і став дивитись на прошацтво, як на веселу витівку, гру в кмітливість, вправу у самовладанні. Однак того вечора я не спромігся піднестись до такого погляду, внаслідок чого, коли хлопці вже зібралися до ресторану вечеряти, я не був готовий. Я сидів на обмілині. Міні-Хлопака,— либонь, то був він,— дав мені грошей, і ми вечеряли всі разом. Та ївши, я собі подумки розважав. Кажуть, хто користає з краденого, той такий самий крадій; Міні-Хлопака нажебрав, а я з тих жебрів мав вечерю. Тож я вирішив, що хто користає з краденого, стократ гірший за крадія, і що таке вже не повториться. І таки не повторилось. Другого дня я розкидав ногами незгірше за першого-ліпшого дорожнього хлопаку. Але от Нікі Грека Дорога не вельми вабила. Ногами він розкидав без успіху, і одного вечора потаємці забрався на баржу й поплив зайцем униз до Сан-Франціско. Оце тільки тиждень тому я бачився з ним на перебійницькому фестивалі. Він вийшов у люди — сидів-бо на почесному місці обік рингу. Він за антрепренера в боксерів-професіоналів і не знати як тим пишається. Та й справді, у вузьких межах місцевих спортивних кіл він таки світило. «Доки не перетяв пагорбів, ти ще не дорожній хлопака» — такий закон Дороги»,— розтлумачили мені в Сакраменто. Гаразд, я перетну пагорби й доведу свою зрілість. «Пагорби», до речі, означало Сієрра-Неваду. Вся ватага збиралась на веселу прогулянку за пагорби, і я певно що пристав до них. Для Француза то також була перша пригода на Дорозі. Він тільки-но драпонув з дому в Сан-Франціско. Нам із ним належалось показати, що ми чогось варті. Побіжно зазначу, що мій колишній титул «Принц» загув. Я дістав собі «псевдо». Тепер я був Моряк, а згодом, коли від рідного міста мене вже відділяли Скелясті гори, перетворився на Фріскача. О десятій двадцять вечора трансконтинентальний Центральної Тихоокеанської від’їхав від станції Сакраменто на схід — ця деталь з розкладу руху незагладно викарбувалась мені в пам’яті. Нас у ватазі було душ десятеро, і в темряві ми низкою розтягайся перед поїздом, готові взяти його на абордаж. Всі знайомі дорожні хлопаки з місцевих збіглися виряджати нас — ну, і струтонути під укіс, коли пощастить. Це таке в них було поняття про жарти, і щоб здійснити той жарт, зібралося їх лишень чоловік сорок. Верховодив у них один хвацький дорожній хлопака, Боб на ймення. Родом він був із Сакраменто, але Дорога носила його мало не по всій країні. Він одвів нас із Французом набік і порадив щось ніби такого: — Ми вашу кумпанію спробуємо трутонути під укіс, ясно? Ви двоє слабачата. Інші за себе самі постоять. Так ви обоє, тільки загнуздаєте сліпень, шасть махом на палубу і сидіть там, поки проїдете Роузвіл, бо в тім городі зубасті поліцаї, цуплять, кого лиш уздрять. Засюрчав паровоз, і трансконтинентальний рушив. У валці було три сліпні — місця досить на всіх нас. Ми десятеро, що мали брати поїзд на абордаж, воліли б зробити це тишком, але наші друзяки збилися докупи, з дивовижною безсоромністю афішуючи свій гурт. На Бобову раду я зараз же подерся на палубу, тобто на дах одного з поштових вагонів. Там я й заліг,— а серце тьох-тьох, трохи частіш, ніж звичайно,— і став слухати, як точиться шура-бура. Вся поїздова бригада мотнулася наперед, і почалася скиданина, швидка й безжальна. Проїхавши з півмилі, потяг спинився, бригада знову кинулася вперед і «потручала» зацілілих під укіс. Сам тільки я і втримався на тому поїзді. А позаду, біля станції, мавши двох чи трьох хлопців з нашої ватаги за свідків нещастя, лежав Француз без обох ніг. Він послизнувся чи то спіткнувся — тільки й того, решту зробили колеса. Отак вступив я на Дорогу. Аж за два роки побачився я знову з Французом і оглянув його культі. Це був акт чемності. Каліки люблять, щоб їм оглядали оцупки. Нема втішнішого видовища на Дорозі, як зустріч двох калік. Спільне лихо править їм за невичерпну тему до балачки; і вони повідають, як то воно сталось, викладають, що їм відомо про ампутацію, кидають критичні зауваги на карб своїх та чужих хірургів, розмотують завої і порівнюють свої оцупки. Та про нещастя з Французом я довідався щойно кількома днями пізніше, вже в Неваді, коли ватага наздогнала мене. Сама ватага прибула досить помотлошена. Вона вскочила в залізничну аварію в протиснігових галереях; Джо Щастюк чепуляв на милицях — обидві-бо ноги йому почавило, а решта зализувала синці та подряпини. А тим часом я лежав на даху поштового вагона, силкуючись пригадати, чи той Роузвіл, проти якого застерігав мене Боб, перша зупинка чи друга. Задля певності я зволікав зі спуском, доки не минули й другу зупинку. Та й тоді не спустився. Я був новаком у цій грі і чувся безпечніше там, де був. Але хлопцям я так і не прохопився, що відлежав цілу ніч на палубі, аж поки проїхав через Сієрру, галереї та тунелі до самого Тракі по той бік, куди прибув о сьомій ранку. То була страшенна ганьба, і мене підняли б на глузи. Тільки ось тепер я зізнав щиру правду про ту першу поїздку свою через пагорби. Що ж до братії, то вона вирішила, що я молодчага, і, повернувшись назад через пагорби до Сакраменто, я вже зробився повноправним дорожним хлопаком. Та мені ще треба було багато дечого навчитись. Боб мені став за ментора, і ментор з нього був путящий. Пригадую один вечір (в Сакраменто стояв саме ярмарок, ми шалались по всіх усюдах і розважались, як знали), коли я згубив у бійці капелюха. Я опинився на вулиці з непокритою головою і мене вирятував не хто ж, як Боб. Він одвів мене вбік від братії і навчив, як діяти. Попервах мені було трохи лячно його ради. Я тільки-но вийшов по трьох днях з буцегарні і гаразд тямив, що якби поліція «залободала» мене знову, було б мені непереливки. З другого боку, не смів я показатися і слабодухом. Я побував за пагорбами, братія мала мене за справжняка, і я мусив довести, що це не задарма. Тим-то я пристав на Бобову пораду, і він пішов зі мною доглянути, щоб усе було зроблено, як годиться. Ми розташувались на К-стріт, на розі, либонь, П’ятої. Щойно почало вечоріти, і вулиця була людна. Боб ретельно вивчав головний убір кожного перехожого китайця. Я був дивувався, звідки в кожного дорожнього хлопака на голові «п’ятидоларовий стетсонівський капелюх зі штивними крисами», аж тепер мені стало ясно. Вони добували їх так, як я збирався добути свого: від китайців. Мені було якось мулько — довкола стільки народу; а Боб, той тримався спокійно, мов айсберг. Кілька разів, коли, набравшись духу, я напруго поривався вперед до якогось китайця, Боб здержував мене. Він хотів, щоб я дістав таки доброго капелюха і саме до своєї голови. То пройде капелюх мого розміру, та не новий; а після десятка недоладних капелюхів раптом пройде новий, та не того розміру. А як проходив новий і мого розміру, то криси були завеликі чи замалі. Ну, з Боба й перебендя був! Я ж, украй збуджений, ладен був ухопити перше-ліпше покриття. Аж урешті надійшов мій капелюх, єдиний капелюх на ціле Сакраменто, якраз по мені. Я одразу побачив, що йому дістанеться перший приз. Зиркнув на Боба. Той розглянувся, чи не видно поліції, і кивнув. Я здійняв капелюха з китайцевої голови і наклав на свою. Прийшовся, як там був. Тоді я влупив бігти. Я ще почув Бобів окрик і мигцем помітив, як він забарив розгніваного азіата, перечепивши його ногою. Я біг далі. Югнув за найближчий поворот. Ця вулиця була не така залюднена, і я пішов собі нормальною ходою, переводячи дух і вітаючи себе з капелюхом та втечею. І тут раптом з-за повороту позаду вихопився той голомозий китаєць. Разом з ним ще двоє китайців, а слідом з півдесятка чоловіків та хлопців. Я рвонувся через вулицю до найближчого перехрестя і знову завернув. Ну, думаю, вже його вхоркав, і знов перейшов на звичайну ходу. Та настирливий азіат і тут вискочив з-за повороту, в тропі за мною. Стара історія з зайцем та черепахою. Йому несила було бігти так швидко, як я, але він і не здавався, непевно трюхикаючи нагінці й марнуючи дихання на голосні прокльони. Він закликав ціле Сакраменто в свідки вчиненого йому безчестя, і чимала частина міста почула його і з’юртувалася в нього за спиною. Я мигав п’ятами, наче той заєць, а настирливий азіат вкупі із щораз більшою гурмою наздоганяли мене. Та врешті, коли до них долучився полісмен, я вчесав на всі жили. Я петляв, шмигав туди-сюди і, слово честі, забіг звідти кварталів за двадцять. І більш того китайця ніколи вже не бачив. А капелюх був куди там, новісінький стетсон, щойно з крамниці, всю братію аж завидки брали. Поза тим же він був символом мого справжняцтва. Проносив я того капелюха понад рік. Дорожні хлопаки — це милі та любі паруб’ята, коли ви з ними наодинці і вони розповідають, «як було діло»; та послухайтесь мого слова, бережіться їх, коли вони ходять ярчаком. Тоді вони вовки і, наче ті вовки, здатні звалити з ніг найдужчого чоловіка. Вони в таких випадках страху не знають. Нападуться на чоловіка, вчепляться і держаться геть до останньої дрібки сили в своєму жилавому тілі, аж доки повалять його, зовсім безпорадного. Не раз я бачив, як то вони роблять, і знаю, про що кажу. Мета їх, звичайно, грабунок. І бережіться «тугої руки». Кожен хлопака в тій ватазі, з якою я мандрував, був мастак на «тугу руку». Навіть Француз опанував це, ще коли не позбувся ніг. Немов зараз бачу одну картину під «Вербами». «Верби» — то була купка дерев на пустирі неподалік станції, яких п’ять хвилин ходи від центру Сакраменто. Ніч, сцена освітлена кволим сяйвом зірок. Я бачу дебелого робітника серед зграї дорожніх хлопаків. Він люто клене їх, анітрохи не боячись, бо певний своєї сили. Важить він фунтів сто вісімдесят і має тверді м’язи; але він не знає, з ким стає напереваги. Хлопаки гарчать, картина не вельми приємна. Вони нападають з усіх боків, а чоловік викручується і відбивається від них. Коло мене стоїть Голярчук. Як робітник повертається, Голярчук стрибає вперед і робить своє діло: коліном упирається чоловікові в спину, права рука ззаду захоплює йому шию, кісточка зап’ястка давить на яремну вену. Голярчук всією своєю вагою відкидається назад. Важіль неабиякий. Та ще й чоловікові передавлено подих. Це і е «туга рука». Чоловік опинається, та він уже, власне, безпорадний. Хлопці зависли на ньому з усіх боків, учепившись за руки, ноги й тулуб, а Голярчук висить у нього на горлі, наче вовк на лосеві, і тягне назад. Чоловік падає і опиняється на споді купи. Голярчук змінює позицію, але стиску не попускає. Поки одні хлопці «нишпорять» по жертві, інші тримають її за ноги, щоб не брикнулася й не хвицнула. Користуючись із нагоди, здіймають ще з того чоловіка черевики. А він уже здався. Його переможено. До того ж туга рука на горлі не дає дихати. Він здавлено векає, і хлопаки поспішають. Вони зовсім не збираються його вбивати. Все готове. На команду всі разом попускають і кидаються врозсип. Один з них тягне чоловікові черевики — він знає, де за них дістати півдолара. Чоловік сідає й озирається довкола, приголомшений і безрадний. Хоч би він і хотів, гнатись у темряві босоніж — марна річ. Я на хвильку затримуюсь і слідкую за ним. Він обмацує собі горло, сухо відкашлюється і якось кумедно смикає головою, мовби хоче пересвідчитися, що шия на місці. Тут я щезаю і наздоганяю братію, а чоловік той назавше зникає з моїх очей,— хоч до самого скону я бачитиму його, наче живого, як він сидить при світлі зірок, дещо спантеличений, трохи перестрашений, дуже скуйовджений і кумедно смикає головою та шиєю. П'яні особливо часто стають за жертву дорожнім хлопакам. Грабувати підпилого —- це по-їхньому «качати бадана»; і де б не були, вони все роззираються за п’яницями. П’яниця для них такий же пожаданий, як павукові муха. Дивитись, як закачують балана, буває дуже втішно, особливо, коли балан безпорадний і коли братії ніщо не загрожує. За першим заходом зникають баланові гроші та коштовності. По тому хлопці обсідають свою жертву кружка, мов індіяни на раді. Котромусь до вподоби баланова краватка. її знято. Іншому забаглося білизни. Знято й ту, а ніж проворно вкорочує рукави та холоші. Бува, на штани й піджак, завеликі для них самих, закличуть приятеля-гобо. А врешті йдуть геть, полишаючи обік балана купу своїх лахманів. І ще одна картина зринає мені в пам’яті. Глупа ніч. Наша ватага суне хідником на передмісті. Попереду під електричним ліхтарем якийсь чоловік навскоси перетинає вулицю, в ході його вчувається щось непевне й недоладне. Хлопці одразу ж відчули здобич. Той чоловік під доброю мухою. Він звертає наспотич із хідника і зникає в темряві, прошкуючи почерез пустир; мисливського кличу не чути, але вся зграя хутко кидається навздогін і серед пустиря переймає чоловіка. Та що це? — чиїсь малі, невиразні постаті з гарчанням снуються межи нами й здобиччю. Це інша зграя дорожних хлопаків. В напруженому передиху ми довідуємося, що то їхня здобич, за нею вони йдуть тропою з десяток кварталів, а ми встряли на перечепі. Але тут світ первісний. Вовки ті лишень вовчуки. (З них, власне, ні один, мабуть, не був старший за тринадцять років. Декотрих я згодом здибав і довідався, що вони тільки-но приїхали з-за пагорбів, а родом були з Денвера та Солт-Лейк-Сіті). Наша зграя кидається вперед. Вовчуки вищать і скавулять та б’ються, мов чортенята. Довкола п’янички точиться завзята бійка за право посілості на нього. Він падає в гущавині бойовиська, і битва шаліє над його тілом, наче між греками й троянцями за тіло й зброю поляглого лицаря. Крики, плач, скімління — у вовчуків відгарбано їхню здобич, і наша ватага закочує бадана. На повік-віку затямлю я того бідолаху і його отетерілий подив від бійки, що так нагло вибухла на пустирі. Я, мов зараз, бачу, як він стоїть поночі, пришелепувато-вражено хилитається на непевних ногах, добродушливо опитуючись замирити побоїсько, сенс якого йому невтямки, і щиру образу в нього на обличчі, коли його, хто ж не скривдив ані душечки, вхопило багато рук і потягло вниз у самісінький тиск. Улюблена здобич дорожніх хлопаків — шанькотряси. «Шанькотряс» — це волоцюга, що працює строкарем. Його назвисько походить від сувою коців, які він носить за собою, званого «шанькою». Оскільки шанькотряс трудяга, то вважається, що він усе має при собі трохи дрібної грошви, і от за тою грошвою і вганяють дорожні хлопаки. Найкращі «ловецькі грунти» на шанькотрясів — це повітки, клуні, лісосклади, сортувальні тощо на околицях міста, а час ловів — це присмерк, коли шанькотряс шукає таких місць, щоб, закутавшись у свої коци, покластися спати. Котолупи теж зазнають лиха з руки дорожніх хлопаків. Звичніші назви для котолупів: куцорогі, «чечаки», новобранці чи бентеги. «Котолуп» — це новак на дорозі, що вже досяг дорослого чи бодай юнацького віку. А от хлопчисько , хоч який би зелений, ніколи не буде на Дорозі котолупом; він дорожній хлопчак або «пацанок», а якщо мандрує з «професякою», то зветься відповідно «професявкою». Я ніколи не був професявкою, бо не полюбляв опіки над собою. Спершу я був дорожнім хлопчаком, а відтак професякою. А що почав я замолоду, то фактично уникнув котолупської стадії. Протягом короткого часу, поки я міняв своє псевдо з Фріскача на Джека-Моряка, наді мною тяжіла підозра, ніби я котолуп. Та ближче знайомство хутко розвіяло всі сумніви у тих, що їх мали, і не за великий час я набув характерних манер та прикмет затятого професяки. І хай усі знають віднині й навіки, що професяки — це аристократія Дороги. Це пани й володарі, заповзятливці, первісна шляхта, «біляві бестії», такі любі Ніцшевому серцю. Коли я повернувся з Невади по цей бік пагорбів, то дізнався, що котрийсь із річкових піратів украв шаланду Діні Маккрея. (Дивна річ, але я ніяк не можу пригадати, що сталося з тим човном, на якому ми з Нікі Греком припливли з Окленда до Порт-Кости. Знаю, що він тому констеблеві не дістався, і як ми пливли проти води по Сакраменто, його з нами не було, а більш нічого не тямлю). По згубі Маккреєвої шаланди мені лишалася хіба тільки Дорога; а коли Сакраменто мені увірилось, я розпрощався з братією (яка по-друзьки пробувала струтонути мене з товарняка при виїзді з міста) і подався на «промашку» долиною Сан-Хоакіну. Дорога владно запосіла мене й уже не відпускала; а згодом, після морської мандрівки та багатьох пригод я повернувся на Дорогу до значно довших рейсів, був «кометою» й професякою і шубовснув з головою в соціологію, що вимочила мене геть до щирця. «Шугай» — це волоцюга. Якось мені судилося кілька тижнів промандрувати з «кодлом» на дві тисячі душ, відомим як «військо Келлі». По всьому дикому й свавільному Заходу, від самої Каліфорнії, генерал Келлі зі своїми зухами захоплював поїзди; та коли вони перетяли Міссісіпі й посунули на випещений Схід, їм не повелося. Схід не виявляв жодної охоти возити задурно дві тисячі гобо. На якийсь час військо Келлі безпорадно засіло в Каунсіл-Блафсі. Того дня, що я пристав до нього, розодчайдушене загаянкою військо вийшло на ловитву поїзда. Там було на що глянути. Генерал Келлі сидів верхи на чудовному чорному румаку; маяли прапори, загін флейт і барабанів затинав військової музики, і чота за чотою дві тисячі гобо продефілювали перед ним і вийшли на польовий шлях до Вестона, містечка, одлеглого за сім миль. Бувши останнім вербуванцем, я потрапив до останньої чоти останнього полку другої дивізії, та ще й в останню лаву ар’єргарду. Військо отаборилось у Вестоні біля залізничної колії, чи радше колій, бо там проходило дві дороги: на Чікаго — Мілвокі — Сент-Пол і на Рок-Айленд. Ми намірилися всісти на перший же поїзд, але залізничне начальство обставило нас. Першого поїзда так і не було. Обидві дороги заблокували і припинили рух поїздів. Тим часом, поки ми байдикували біля завмерлих колій, добрі люди з Омахи та Каунсіл-Блафса заходились діяти. Вони готувалися зібрати юрбу, захопити якийсь поїзд у Каунсіл-Блафсі і підігнати його нам у подарунок. Залізничне начальство обставило нас і цього разу. Воно не чекало, аж збереться юрба. Другого дня рано-вранці на нашу станцію прикотив паровоз з одним-єдиним персональним вагоном і був загнаний на бічну колію. На ту ознаку пожвавлення доти завмерлих доріг усе військо вишикувалось уподовж колії. Та ніколи ще життя на завмерлих коліях не відроджувалось так потворно, як на тих двох залізницях. Із заходу долинув свист локомотива. Ішов до нас, на схід. Наші ряди заюртувались, готуючись до штурму. Свисток надривався, мов несамовитий, і поїзд прохурчав повним гоном повз нас. Не вродився ще той гобо, котрий здолав би його всідлати. Засвистів ще один локомотив, і ще один поїзд простугонів повним гоном, і ще один, і ще, поїзд за поїздом, поїзд за поїздом, аж поки пішли під кінець поїзди, зліплені з пасажирських та вантажних вагонів, платформ, зіпсутих паровозів, гальмових і поштових вагонів, аварійних пристроїв і всього того зношеного й занехаяного базалуччя з рухомого складу, що назбирується на сортувальних станціях великих залізниць. Коли сортувальня в Каунсіл-Блафсі геть спорожніла, той персональний вагон з паровозом покотив на схід, і колії завмерли остаточно. Зминув день, ще день — дорога не оживала, а тим часом сльота, дощ і град прали дві тисячі гобо, що витяглися попри колію. Аж тої ночі добрі люди з Каунсіл-Блафса взяли гору над залізничною адміністрацією. Юрба з Каунсіл-Блафса перебралася через річку до Омахи і там, прилучившись до іншої юрби, вчинила наскок на сортувальну станцію Об’єднаної Тихоокеанської залізниці. Спершу вони захопили паровоз, відтак зліпили сяку-таку валку, і тоді об’єднана юрба нагромадилась у вагони, перетяла Міссурі і погнала Рок-Айлендською віткою, щоб передати нам той поїзд. Залізничне начальство спробувало було і тут їх обставити, та не вигоріло, причому дільничний бригадир з одним робітником дізнали смертельного страху. Ці двоє за потаємним телеграфним наказом зібралися влаштувати аварію поїзда з нашими симпатинами, розвівши рейки. Як на те, ми стереглися підступу і виставили чатових. Злапані на гарячому, оточені двома тисячами розлючених гобо, бригадир той зі своїм поплічником наготувалися прийняти смерть. Не пригадую, що їх урятувало, чи, бува, не прибуття поїзда. Тепер настала черга на облизня нам, і ми його спіймали, ще й здорового. За поспіхом ті дві юрби не подбали стулити досить довгий поїзд. Місця на дві тисячі гобо не вистачило. От обидві юрби та гобо разом помітингували, побратались, погорлали пісень та й розлучились. Городяни повернулися на захопленому поїзді в Омаху, а гобо наступного дня рушили в стосорокамильний похід на Де-Мойн. Тільки аж перетявши Міссурі, військо Келлі почало йти пішки і по тому вже їхати йому не довелося. Це коштувало залізницям чортову силу грошей, та вони діяли з принципу й перемогли. Андервуд, Лола, Менден, Евока, Волнат, Марно, Атлантік, Вайото, Еніта, Едер, Едем, Кейзі, Стюарт, Декстер, Карлгем, Де-Сото, Ван-Метер, Бунвіль, Номере, Велі як яскраво зринають у пам’яті назви всіх цих міст, коли пробігаю очима по карті наш шлях родючими землями Айови! А гостинні айовські фермери! Вони прибували своїми возами і підвозили наше манаття; опівдні годували нас гарячими сніданками край дороги; мери затишних містечок виголошували вітальні промови і квапили нас іти далі; делегації з маленьких дівчаток і дівиць виходили нам назустріч, а доброчесні городяни сотнями висипали з домівок і, взявшись попід руки, розгонисто маршували разом з нами головними вулицями. Ми приходили до міста, наче цирк приїздив, і щодень божий був цирк, бо міст було копно. Вечорами до нашого табору збігалася вся місцева людність. Кожна чота розкладала своє вогнище, і навколо кожного вогню щось діялось. Кухарі з моєї чоти, чоти «Л», були мастаки танцювати й співати, і найчастіш вони спричинялися до наших розваг. В іншому краю табору співав самодіяльний хор — одною з зірок там був Зубодер із чоти «Л», і ми ним страшенно пишались. Він же смикав зуби всьому війську, а що цю процедуру здійснювано звичайно під час їди, то наше травлення стимулювали розмаїті пригоди. Знеболювальних засобів Зубодер не мав, але двоє-троє з нас усе раді були прислужитись — потримати пацієнта. До того ж на розвагу чотам і хорові, місцеві священики мали звичай правити службу, і завжди виголошувалося багато політичних промов. Все це діялось навперебій; позаду лежало півдороги, і похід наш був у розпалі. З-поміж двох тисяч гобо можна випорпати силу талантів. Пригадую, в нас була добірна бейзбольна дев’ятка, і по неділях ми звикле громили всі місцеві команди. Часом навіть по двічі в ту саму неділю. Торік, відбуваючи лекційну подорож, я завітав у Де-Мойн пульманом — я маю на увазі не «пульман з бічними дверима», а таки справжній. На околиці міста я побачив сушарні старої цегельні, і серце мені скалатнуло. Це ж там, під тими сушарнями, дванадцять років тому окотилось наше військо і присяглося страшною клятвою, що далі й кроку не ступить своїми натрудженими ногами. От ми заповіли ті сушарні й ознаймили Де-Мойнові, що тут і лишимось — що сюди ми прийшли пішака, але нехай нам те й се, якщо ми пішака заберемося звідси. Де-Мойн був гостинний, та хорошого потроху. Нумо, любий читачу, трохи рахуби. Тричі сито поїсти двом тисячам гобо треба шість тисяч пайок на день, сорок дві тисячі пайок на тиждень або сто шістдесят вісім тисяч пайок на найкоротший календарний місяць. Це вам не пхе яке. Грошей у нас не було. Все лягало Де-Мойнові на плечі. Місто було в розпуці. Ми стояли табором, виголошували політичні промови, давали побожні концерти, смикали зуби, грали в бейзбола і в «сьомаки», з’їдали наших шість тисяч пайок денно, а Де-Мойн за це платив. Місто спробувало уломити залізниці, але ті затялися; вони заявили, що ми не поїдемо, та й квит. Дозволити нам їхати, значить, створити прецедент, а їм ніякі прецеденти не потрібні. А ми все знай їли та їли. То був найстрахітливіший чинник у ситуації. Ми добивались до Вашінгтона, і, щоб заплатити за наш проїзд, не увійти б Де-Мойнові муніципальної позики, навіть при пільговому тарифі; наколи б же ми й далі лишалися в місті, то йому все одно довелося б випускати позику, щоб прогодувати нас. Тоді проблему розв’язав якийсь місцевий геній. Ми не хочемо йти пішки. Дуже добре. Ми поїдемо. Від Де-Мойна до Кіокака на Міссісіпі тече річка Де-Мойн. Відстані тут миль триста. Ми можемо проплисти їх,— заявив місцевий геній. А вже маючи засоби до плавби, ми легко по Міссісіпі досягнемо Огайо, а звідти проти води підемо по Огайо і закінчимо коротким переходом через гори до Вашінгтона. Де-Мойн удався до підписки. Високосвідомі громадяни зібрали кілька тисяч доларів. Закуплено силу дерева, мотуззя, гвіздків та конопаті, і на берегах Де-Мойну розгорнулась ера небаченого суднобудівництва. Ну, а той Де-Мойн — миршавий струмок, хтозна за що вшанований назвою «річка». У нас на розлогому Заході його б нарекли «потічком». Найстаріші поміж демойнян хитали головами і пророкували нам невдачу, бо води замало і плисти не спосіб. Де-Мойн, одначе, тим не журився, аби здихатися нас, а ми, від’ївшись, набралися такого оптимізму, що теж собі тим голови не сушили. В середу 9 травня 1894 року ми вирядилися в дорогу, і наша велична прогулянка розпочалася. Де-Мойн відбувся абищицею, і за це він, безумовно, завинив бронзового пам’ятника місцевому генієві, що вирятував місто з притуги. Правда, Де-Мойнові довелося заплатити за наші човни; в сушарнях ми з’їли шістдесят шість тисяч пайок і ще дванадцять тисяч їх прихопила з собою інтендантська служба,— це щоб відвернути голод у пустелі; але ж подумаймо, що було б, якби ми лишалися в Де-Мойні одинадцять місяців замість одинадцяти днів! А при від’їзді ми ще й пообіцяли Де-Мойнові повернутися назад, якщо річка не понесе нас. Запас у дванадцять тисяч пайок — річ дуже добра, і наша інтендантська «придурня», безперечно, зрозуміла це, бо ціле інтендантство хутко не знати де й злузнуло, і мій човен, приміром, так його більше й не бачив. Чотовий лад під час плавби розвалився безповоротно. В кожній людській громаді завжди знайдеться певний відсоток ледацюг, невдах, простих смертних і завзятців. В моєму човні було десять чоловіка, і то все вершки чоти «Л». Кожен з нас був завзятець. Мене включено до тої десятки з двох причин. По-перше, я не поступався завзяттям жодному шугаєві, а по-друге, я був Джек-Моряк. Я знався на човнах і на човнярстві. Наша десятка забула за решту сорок чоловік з чоти «Л», а коли нам не дісталося вчасно належної пайки з запасів, ми одразу ж забули й за інтендантство. Ми ні від кого не залежали. Пливли за водою «своїм богом», вистаруючи собі «жуванку», обганяючи всі човни з нашого флоту, і, як не прикро мені то визнавати, часом привласнюючи харчі, зібрані фермерами для нашого війська. Бо на тих трьох сотнях миль ми здебільша випереджували військо на півдня, а то й на день. Якимось робом ми доп’яли кілька американських прапорів. Підпливаючи до містечка чи помітивши гурт фермерів на березі, ми підіймали свої прапори, називалися «передовим човном» і жадали звіту, які харчі зібрано для війська. Ми, звісно, були представниками цілого війська, і харчі передавали нам. Та ми не дріб’язкували. Ми ніколи не брали більше, ніж годні були захопити з собою. А вже як брали, то найліпше. Наприклад, якщо котрийсь добросердий фермер пожертвував на кілька доларів тютюну, ми це брали. Так само брали масло й цукор, каву й консерви; та коли запаси були з лантухів борошна чи бобів, або двох-трьох забитих бичків, ми рішуче повстримувались і. пливли собі далі, лишаючи наказ передати цей харч інтендантським човнам, що, мовляв, пливуть слідом за нами. Та й пожили ж ми десятеро як у бога за дверима! Генералові Келлі довго не щастило убрати нас в шори. Він послав нагінці за нами двох веслярів у легкому круглодонному човнику, щоб покласти край нашому добичництву. Вони й справді наздогнали нас, та їх було двоє, а нас десятеро. Генерал Келлі уповноважив їх заарештувати нас, так вони нам і ознаймили. Коли ж ми не зохотилися стати в’язнями, вони поспішились до найближчого містечка просити підмоги у властей. Ми одразу ж вийшли на берег і завчасу зварили вечерю; а тоді під пеленою ночі прослизнули повз містечко з його властями. За тої подорожі я один час вів щоденник, і тепер, гортаючи його, бачу, що раз по раз там усе трапляється один вираз: «гаразди». Бо ми таки й справді гараздували. Кава на воді — то вже було не в наш смак. Ми варили собі каву на молоці й називали той чудовний трунок, якщо пам’ять моя не хибить, «віденською білопінною». Поки ми вели перед, збираючи вершки, а інтендантство теліпалося десь далеко позаду, основне військо, рухаючись посередині, голодувало. Щодо війська це, я згоден, було жорстоко; але ж ми десятеро були індивідуалісти. Ми твердо вірили, що їдло належить тому, хто його перший нагибав, а «віденська білопінна» — дужому. Якось військо пливло сорок вісім годин поспіль не ївши; а по тому прибуло до одного сільця, чи не Ред-Рока, як я собі пригадую. Це сільце за прикладом усіх інших населених пунктів на шляху війська створило комітет безпеки. Рахуючи по п’ять душ на родину, в Ред-Року було шістдесят господарств. їхній комітет безпеки на смерть перелякався навали двох тисяч голодних гобо, що вишикували свої човни по два-три в ряд уподовж берега річки. Генерал Келлі був людина справедлива. Він не мав наміру накладати на те сільце завеликого тягаря. Він не сподівався, що шістдесят господарств настачить шість тисяч пайок. Але ж військо мало скарбницю.
 

 
 

 
 Однак той комітет безпеки зовсім стерявся. «Жодного попусту непроханцям» — таке в них було гасло, і коли генерал Келлі зажадав купити харчів, комітет завалив його пропозицію. У них, мовляв, нема чого продавати; гроші генерала Келлі нічого не варті в їхньому містечку. І тоді генерал Келлі перейшов у наступ. Просурмили сурми. Військо висипало з човнів і стало покрай берега в лави до побою. Комітет усе те бачив. Генералова промова була коротка. — Хлопці,— сказав він,— коли ви їли востаннє? — Позавчора! — ревнули хлопці. — Ви голодні? Могутнє потвердження гуком струсонуло повітря. Тоді генерал Келлі повернувся до комітету безпеки: — Ви бачите, панове, як воно є. Мої люди нічого не їли сорок вісім годин. Якщо я напущу їх на ваше село, то не можу ні за що поручитись. Терпець у них ось-ось урветься. Я пропонував купити для них їжі, та ви не схотіли. Тепер я знімаю свою пропозицію. Натомість я вимагатиму. Маєте п’ять хвилин на роздум. Або забийте мені шість бичків і зготуйте чотири тисячі пайок, або я дам волю своїм хлопцям. П’ять хвилин, панове. Перестрашені члени комітету безпеки споглянули на дві тисячі голодних гобо і занепали духом. Не стали чекати й п’яти хвилин. Бо на що ж було й надіятись? Негайно ж заходилися вбивати бичків, реквізувати харчі — і військо пообідало. А десять безсоромних індивідуалістів усе гонили вперед і підбирали, що тільки траплялося. Та генерал Келлі таки обійшов нас. Він послав вершників униз по обидва береги, щоб застерігати проти нас городян та фермерів. Вони своє діло зробили як слід, нічого не скануєш. Перше гостинні, фермери почали зустрічати нас крижаним холодом. Ще й закликали констеблів, коли ми прив’язували човна в березі, і цькували нас собаками. Я то вже знаю. Двійко їх напороли мене під огорожею з колючого дроту, а річка була по той бік огорожі. Я ніс дві цеберки молока для «віденської білопінки». Тої огорожі я не пошкодив ані-ні, а проте ми мусили пити плебейську каву на вульгарній воді, а мені довелося розкидати ногами по нові штани. Цікавий я знати, любий читачу, чи пробували ви коли хутко дертися через огорожу з колючого дроту, маючи в кожній руці по цеберці молока? Від того дня й донині я маю упередження супроти колючого дроту і назбирав уже з цього питання певний статистичний матеріал. Не мавши змоги провадити чесне життя, поки генерал Келлі держав своїх вершників попереду нас, ми повернулись до війська і зчинили заколот. Це була дрібна Ворохобня, проте вона спустошила чоту «Л» другої дивізії. Капітан чоти «Л» відцурався нас; сказав, що ми дезертири, зрадники й шалапути, і коли отримував харчі від інтендантства на чоту, то не давав нам і понюхати. Той капітан недооцінив нас, бо інакше не позбавляв би харчів. Ми тут-таки злигалися з першим лейтенантом. Він пристав до нас разом з десяткою свого човна, а ми за те обрали його на капітана чоти «М». Капітан чоти «Л» зняв бучу. Генерал Келлі, полковник Спід, полковник Бейкер на нас. Ми двадцятеро твердо стояли на своєму, і вийшло таки на наше. Та до інтендантських запасів нам було байдуже. Наші завзятці діставали кращі пайки у фермерів. Однак наш новий капітан не йняв нам віри. Як ми вранці вирушали в дорогу, він не певен був, коли знов побачить нас десятьох, тож він закликав коваля, щоб приклепати своє капітанство. На кормі нашого човна по одному з кожного боку забили два здорових залізних прогоничі з вічком. На носі його човна відповідно закріпили два гаки. Човни звели докупи, корму до носа, гаки зачепили за вічка на прогоничах, і ось маєш, нас уже прикуто. І ніяк нам було відбігти отого капітана. Та ми були непогамовні. Саме таки своє кайдання ми обернули в нездоланний пристрій, що допоміг нам випередити решту човнів нашої флотилії. Як і всі великі винаходи, наш теж був випадковий. Своє відкриття ми зробили першого ж разу, коли напоролись на корч у бистрині. Чоловий човен вискочив на корч і застряг, обертаючись на місці, поки тильний заносило течією. Я сидів у тильному човні за стерника. Марно ми намагалися зіпхнутись. Годі я наказав хлопцям з чолового човна перейти у тильний. Одразу ж перший човен вільно сплив і його залога повернулась на своє місце. Після цього корчаги, пороги, мілини й перекати вже не лякали нас. Тільки-но чоловий човен застрягав, його залога перескакувала на тильний. Перший човен, звісно, знімався з перечепи, а застрягав другий. Тепер ми всі двадцятеро, наче автомати, перескакували в передній човен, і задній спливав і собі. Човни в нашому війську були всі одним шибом, абияк постулювані, аж пальці знати. Вони були плоскодонні Й прямокутні. Кожен човен — шість футів завширшки, десять завдовжки і півтора фути завглибшки. Таким чином, коли два наші човни було зчеплено докупи, я, сидячи на другій кормі, стернував судном на двадцять футів довгим, навантаженим укривалами, куховарським начинням та приватними харчовими запасами і з залогою в двадцятеро здорових гобо, що підміняли один одного на веслах і гребачках. Та все одно генерал Келлі мав з нами мороку. Вершників своїх він відкликав і замінив їх трьома поліційними човнами, що пливли в авангарді й не давали нікому себе випереджувати. Судно з чотою «М» весь час насідало на поліційні човни. Ми легко могли б їх обійти, але це було проти правил. Тож ми трималися на поважній відстані ззаду й вичікували. Ми знали, що попереду цілинний фермерський край, неожебраний і щедрий; проте ми вичікували. Біла вода ось чого нам було треба, і коли за скрутом річки вигулькнули пороги, ми вже знали, що тепер буде. Геп! поліційний човен номер один наскакує на камінь і застряє. Бубух! Поліційний човен номер два і собі за ним. Торох! Гака ж доля спіткала поліційний човен номер три. З нашим човном, ясна річ, робиться те саме, але — раз-два — всі з чолового човна в тильний, раз-два — всі з тильного в чоловий; і раз-два — залога заднього човна повертається на своє місце, і ми мчимо вперед. «Стій, так вас, розтак!) — горлають нам з поліційних човнів. «А що ми вдієм? Такай на розпродану річку»,— жалібно відповідаємо, проносячись повз них, підхоплені нещадною течією, що заносить нас геть їм з очей в лоно гостинного фермерського краю, де ми поповнюємо свої приватні харчові запаси вершками з фермерської данини. Знов ми п’ємо «віденську білопінну» і переконуємося, що хто вхопив, той і з’їв. Бідолашний генерал Келлі! Він добрав нового способу. Весь флот пішов попереду нас. Чота «М» другої дивізії вирушила на відведеному їй місці в останньому ряді. Але нам вистало одного-однісінького дня, щоб знов перекабанити все на своє. Попереду лежало двадцять п’ять миль лихої води — самі пороги, обмілини, наплинки та каміння. Якраз оцю ділянку й мали на увазі найстаріші демойняни, коли похитували гологамії. Мало не дві сотні човнів вийшли на лиху воду перед нами, і всі згромадились у неймовірно безладну купу. Ми ж прорізали цей безпорадний флот, як ніж масло. Брояків, обмілин та корчів годі було оминути, хіба що берегом. Але ми їх і не оминали. Ішли впрост на них, і раз-два, раз-два, чоловий—тильний, чоловий—тильний, вся залога назад, вперед і знов назад. Тої ночі ми таборилися самотою і били байдики аж весь наступний день, поки військо латало й рехтувало свої порозбивані повни і поволі підтягувалось до нас. Нашим вибрикам не було вговку. Ми наставили щоглу, нап’яли вітрила (укривала) і вкоротили собі робітний день, військо ні тим часом натужувалося, щоб не спускати нас з очей. Тоді генерал Келлі вдався до дипломатії. У перегонах жоден човен не міг нам протистати. Де-Мойн, запевне, ніколи не носив на собі меткішої ватаги. Поліційну заставу було скасовано, а полковника Спіда посаджено до нас у човен, і з цим визначним офіцером на борту, ми мали честь прибути в Кіокак на Міссісіпі. І саме тут я хочу сказати генералові Келлі та полковникові Спіду: «Ось вам моя рука. Ви були герої, як один, так і другий,— і справжні! І я перепрошую щонайменше за десять відсотків тої турбанини, що вам завдав чільний човен чоти «М». В Кіокаку весь флот скремцювали докупи у величезний плот і по одноденній затримці через супротивний вітер підчепили на буксир до пароплава, який потяг нас униз по Міссісіпі до Квінсі, штат Іллінойс, де ми й окошилися за річкою на Гусячому острові. Тут від вигадки з плотом відмовилися, човни поєднали по чотири і понакривали спільними палубами. Хтось мені сказав, нібито Квінсі, як на свій розмір, найбагатше місто в цілих Сполучених Штатах. Тільки-но я те зачув, як мені одразу ж пробі забаглося розкинути ногами. Жоден «істий професяка» не проминув би такої фортунної місцини. Через річку до Квінсі я перемкнувся в невеличкій довбанці; та повернувся спорим байдаком, по самі облавки вивершеним вислідами моїх «ногорозкидів». Звісно, що вистарані гроші я всі лишив при собі, заплативши тільки за перевіз; і ще я відклав собі найліпше з білизни, шкарпеток, приношеного одягу, сорочок — все найліпше, що тільки «дивилось на мене», але коли й чота «М» набралася по зав’язку, то все одно ще лишилася добрезна купа, яку й було передано чоті «Л». Гай-гай, був я молодий у ті часи та щедрий! Добрим людям у Квінсі я розповів тисячу «історій», і всі вони були «до ладу»; та відколи почав писати до журналів, я не раз пригадував з жалем скільки то оповідок, яке багатство вигадки розсипав я рясно того дня у Квінсі, штат Іллінойс. У Ганібалі, штат Міссурі, наша нездоланна десятка розпалася. Це вийшло якось ненароком. Просто ми самі собою розвіялися хто куди. Я й Казаняр дезертували потай. Того ж дня Шотландчик з Дейві дали дмухача на Іллінойський берег; Мак-Авой і Фіш пішли й собі в свист. Це вже з десяти шестеро; що стало з рештою чотирма, не знаю. Як приклад життя на Дорозі наводжу витяги із свого- щоденника за кілька днів після втечі. «П'ятниця, 25 травня. Ми з Казанярем покинули табір на острові. Перепливли на іллінойську сторону в каяку і пройшли шість миль по Чікаго-Берлінгтонській до Фел-Кріку. Шість миль ми покрили пішки, зате потім сіли на ручну дрезину й шість миль до Гала на Вобаші проїхали. Там здибали Мак-Авоя, Фіша і Шотландчика з Дейві, котрі теж чкурнули з війська. Субота, 26 травня. О 2.11 ночі ми сіли на Гарматна, як той стишив ходу на схрещенні доріг. Шотландчика й Дейві струтонули одразу, а нас чотирьох у Блафсі, на сорок миль далі. Пополудні Фіш із Мак-Авоєм сіли на товарняк, а ми з Казанярем тим часом ходили в розвідини по харч. Неділя, 27 травня. О 3.21 ночі ми сіли на Гарматня і нахопилися в сліпні на Шотландчика з Дейві. Вдень усіх нас стручено під укіс у Джексонвілі. Там проходить Чікаго-Альтонська, і ми ладимось махнути тою дорогою. Казаняр відкинувся од нас, та й слід простиг. Мабуть, сів на товарняка. Понеділок, 28 гривня. Казаняр так і не об’явився. Шотландчик з Дейві десь повіялись передрімнути й проспали пасажирський із Канзас-Сіті о 3.30 ночі. Я на нього сів і, як зійшло сонце, доїхав до Месн-Сіті, 25 000 мешканців. Почепився на скотовоза і їхав цілу ніч. Вівторок, 29 травня. Прибув о 7-й ранку до Чікаго...»
 Згодом, через багато років, у Китаї мав я прикрість довідатись, що той спосіб долати пороги Де-Мойну — ту придумину: раз-два, раз-два, чоловий-тильний, чоловий-тильний — зовсім і не ми відкрили. Я довідався, що китайські річковики тисячоліттями вдавалися до такого способу, пливучи по «лихій воді». Та все одно, вигадка то була добра, хоча й не нам належить честь винаходу. Вона задовольняла критерій істини доктора Джордана^[17]: «Чи буде з цього діло? Чи можемо ми звірити на нього своє життя?»
  «БИКИ»
 

 
 Якби в Сполучених Штатах нараз пощезали волоцюги, багато сімей опинилося б у злиднях. Волоцюга уможливлює тисячам людей чесно заробляти на прожиття, виховувати дітей і ростити їх у страху божім та любові до праці. Хто-хто, а я знаю. Один час мій батько був констеблем і заробляв на життя полюванням на волоцюг. Громада платила йому за спійманих волоцюг стількись там з голови, і начебто, ще й проїзне. Фінансові проблеми завжди дошкуляли нашій родині, і все — від м’яса на обід та нової пари черевиків до шкільного підручника й екскурсії за місто — залежало від батькового ловецького щастя. Добре пригадую, з якою стримуваною нетерплячкою і тривогою чекав я щоранку новин про наслідки його нічних трудів скільки волоцюг він виловив та яка надія, що їх засудять. Тим-то, коли вже згодом волоцюгою мені вдавалося випорснути з рук якомусь хижому констеблеві, я мимохіть відчував жаль до його малих діток: мені все ввижалося, ніби я в чомусь ошукав їх і позбавив деяких життєвих вигод. Але така вже воно гра. Гобо кидає виклик суспільству, а сторожові пси суспільства живляться його коштом. Буває, що гобо сам дається псам у лапи, особливо взимі. Такий гобо, звісно, вибирає громаду з «пристойною» цюпою, де не ганяють на роботу, а харч доїжний. Поза тим завжди були, та певно, й досі не перевелися констеблі, що діляться винагородою із арештованим заволокою. Такому констеблеві нема чого полювати. Тільки свисни, а дичина сама до рук іде. Просто диво, які добрі гроші заробляється на злиденному волоцюзі. По всьому Півдню — так було принаймні за мого поброду — розкидано в'язничні табори та плантації, де волоцюг на термін їхнього вироку продають фермерам, і волоцюга мусить відробити той час. А є й такі місця, як Ратлендська каменярня в штаті Вермонт, де волоцюгу нещадно визискують, а сальце, що він надурняк нагуляв, «калатаючи на волочаку» чи «ляскаючи хвірткою», переганяють на прибуток для тої громади. Ні, я нічого не знаю про каменярню в Ратленді, штат Вермонт. І дуже радий, що не знаю, надто згадавши, що й сам туди мало не втрапив. Волоцюги переказують вістки з уст в уста, і вперше я зачув про ту каменярню ще в Індіані. А опинившись у Новій Англії, я вже тільки про них і чув, і все мов про яке страхіття. «В каменярнях нестача робочих рук,— остерігало зустрічне бурлацтво,— і шугаям нікому не дають менше трьох місяців». Поки дістався до Нью-Гемпшіра, я вже наслухався про ті каменярні стільки, що обминав десятою дорогою залізничних поліцаїв — «биків» — і констеблів. Якось надвечір я завітав на сортувальню в Конкорді і побачив там товарняк, сформований і готовий рушати. Я підійшов до порожнього вагона, відсунув бічні двері й заліз усередину. На ранок я сподівався доїхати до Уайт-Рівера за річкою; це завело б мене у Вермонт, моторошно близько від Ратленда. Але навпісля, просуваючись на північ, я почав би віддалятися від небезпечного пункту. У вагоні я надибав котолупа, що, побачивши мене, затрусився, мов у лихоманці. Він подумав, що я гицель (тобто гальмівник), а коли довідався, що я тільки шугай, то щиро сказав, що перестрашився мене так через Ратлендську каменярню. Це був молодий сільський парубок, і переїздив він лишень місцевими вітками. Товарняк рушив, і ми поклалися в кутку вагона й позасинали. За дві чи три години на зупинці мене розбудив скрип крадьки відсуваних правих дверей. Котолуп спав’ далі. Я не ворушився, але, примруживши очі, міг усе бачити. У пройму дверей просунувся ліхтар, а за ним — гицлева голова. Він помітив нас і якусь хвильку розглядав. Я вже чекав од нього крутих слів чи звичного «скок на пісок, жаб’ячий сину!». Натомість він обережно забрав ліхтар і потиху-тиху причинив двері. Це видалось мені надзвичайно дивним і підозрілим. Я прислухався і почув, як ледве чутно клацнула клямка. Двері, отже, защепнуто ззовні. Зсередини їх відкрити не було змоги. Один шлях до відступу нам відтяли. Це вже ні к лиху не годилось. Я трохи перечекав, потім підліз до лівих дверей і поторгав. Ці двері не було замкнено. Я відчинив їх, скочив на землю і засунув за собою. Тоді переліз через буфери на другий -бік поїзда. Відщепнув, двері, коло яких ворожив гицель, забрався досередини й закрив їх за собою. Знов обидва виходи були до наших послуг. А котолуп знай собі спав. Поїзд рушив. Ось і наступна зупинка. По ріні зашаруділа чиясь хода. Потім ліві двері з гуркотом прочинилися. Котолуп збудився, я вдав, що мене теж розбуджено. Ми посідали і вирячились на гицля з ліхтарем. Той не гаяв марно часу і зразу ж узявся до діла. — Давайте три долари,— сказав він. Ми позводились і підійшли на переговори. Ми запевнили його в своїй непохитній і рішучій згоді дати йому три долари, але пояснили, що лиха доля змушує нас лишити своє бажання несповненим. Гицель не йняв віри. Він почав дріб’язково торгуватися з нами. Поступився до двох доларів. Ми поскаржились на скрайні злидні. Він наговорив нам цілу купу прикростей, узвав нас жаб’ячими синами й вишпетив уздовж і впоперек. Тоді удався до погроз. Він з’ясував нам, що як ми не потрусимо своїх кишень, то він замкне нас і довезе до Уайт-Рівера, а там здасть властям. Не забув він пом’янути і Ратлендський кар’єр. Отож гицель вважав, що загнав нас у тісний кут. Чи ж не стеріг він одні двері і чи ж не сам він защепнув другі кілька-но хвилин тому? Коли він заговорив про каменярню, переляканий котолуп бокаса посунув до інших дверей. Гицель зареготав голосно й нестримно: «Не поспішай так дуже. Я замкнув їх знадвору на тій зупинці». І так безоглядно він вірив у свої слова, що спонукав до віри й інших. Котолуп йому повірив і занепав духом. Гицель висунув нам ультиматум. Або ми нашкребемо два долари, або він замкне нас і здасть констеблеві в Уайт-Рівері — а це означало три місяці каменярні. Ану ж, уявіть собі, читачу любий, що інші двері було й справді замкнуто. Зважте лиш, на якій волосинці висить людське життя. За браком одного долара я попався б на три місяці каторжанок» до каменярні. Так само й котолуп. Він міг вийти по тих трьох місяцях доконаним злодієм. І згодом колись розчерепити вам голову кастетом при спробі заволодіти грошима з вашої кишені,— а як не вам, то якійсь іншій нещасливій і безневинній істоті. Та двері були відімкнені, і я один це знав. Ми з котолупом благали зглянутись на наше безталання. Я пристав до тих скиглень та благань, либонь, просто задля жарту. Але вдавав я на повному серйозі. Я загнув «історію», що розтопила б серце першому-ліпшому фраєрові,— але не цьому захланному жмикрутові-гицлю. Коли він доконався, що грошей у нас катма, то щільно засунув двері, защепнув їх, а тоді ще на якусь хвилю загаявся на випадок, якби ми досі водилися з ним, а тепер запропонуємо тих два долари. І тоді я трохи попустив віжки. Тепер уже я узвав його жаб’ячим сином. Я узвав його по-всякому, як тільки він узивав був мене. А потім на додачу узвав ще й по-інакшому. Я ж родом із Заходу, де знають клясти, і чорта пухлого я попустив би, щоб якийсь там пархатий гицель на шолудивому «виприсну» в Новій Англії перехвинтив мене силою та соковитістю лайки. Спершу гицель думав одбутися смішками. Потім схибив: почав огризатися. Я попустив ще віжки, і дійняв його до живого, і ще й додав серця кучерявими, шпульними епітетами. Та й злість до нього я відчував справжню, це не було саме бажання подуріти; мене таки обурював цей бісів харло, за якийсь там долар ладний запроторити людину на три місяці в рабство. До того ж у мене майнула підозра, що йому перепадала «дещиця» з констеблевої винагороди. Але я ж бо й дав йому духу! Я дозолив його самолюбству та гордощам не на один долар. Він спробував залякати мене, нагрозив залізти всередину й відбити мені бебехи. Я на те пообіцяв копнути йому ногою в писок, як залазитиме. Позиційна перевага була на моєму боці, і він це розумів. Тож він тримав двері зачиненими й закликав решту поїздової бригади на підмогу. Я чув, як ті відгукнулись і як рінь зарипіла в них під ногами. І весь той час другі двері стояли незамкнені, та їм то було невгадно; а котолуп, так той мало не млів зо страху. О, я тримався козирем діло -- маючи за спиною шлях до відступу. Я кобенив гицля з його товаришами, аж доки ті розчинили двері і я вздрів у ліхтаревому світлі їхні розлючені обличчя. їм усе видавалося дуже просто. Ми у вагоні, наче в пастці, ось вони залізуть і відлатають нам боки. І таки полізли. Нікого я не копнув ногою в писок. Я лишень рвучко розчахнув протилежні двері, і ми з котолупом гайда в ноги. Бригада за нами навздогін. Щось мені таке тямиться, начебто ми перескочили якийсь мур. Зате де ми опинились, це вже я запевне пам’ятаю. У пітьмі я одразу гепнувся на надгробок. Котолуп запоров носом інший. А потім ми що тьху вчесали цвинтарем, рятуючи свої шкури. «Ото пруть»,— либонь, подумали собі духи. Те саме подумала, мабуть, і поїздова бригада, бо коли ми вихопилися з цвинтаря й пірнули в темний ліс через дорогу, наші гицлі облишили гонитву і повернулися до поїзда. Трохи згодом уночі ми з котолупом опинилися коло криниці на чиїйсь садибі. Нам похотілося пити, аж гульк — обік цямрини до криниці спускається мотузка. Ми потягли за неї і на кінці мотузки знайшли галоновий бідон сметани. Ось так я мало не втелющився до Ратлендської каменярні в штаті Вермонт. Коли між гобо прогуде чутка, що в такому й такому місті «бики — зубасті», обійдіть його по змозі, а як незмога — проминіть тишком-нишком. Є такі міста, що їх усе треба проїздити нишком. Ось, наприклад, Шайєн, на Об’єднаній Тихоокеанській залізниці. По всій країні розійшлася про нього лиха слава — і все завдяки зусиллям такого собі Джефа Кара (якщо я не переплутав його ймення). Джеф Кар міг з одного погляду розпізнати волоцюгу. В розмови він ніколи не вступав. В перший мент він оцінював гобо, а в другий голомшив його обома кулаками, кийком або чим нагодиться. Відлупцювавши гобо, він виряджав його з міста, приобіцявши дати ще й не такого затьору, як попадеться йому знов. Джеф Кар знав, що робить. На північ і на південь, на захід і на схід, у найдальші закутки Сполучених Штатів (та й Канади з Мексікою) розносили налупцьовані гобо поголоску, що Шайєн «зубастий». На щастя, я ніколи не стикався з Джефом Каром. Шайєн я проїхав під завірюху. Нас тоді було вісімдесят п’ятеро волоцюг. Таким гуртом їхавши, нам було начхати на багато дечого, та тільки не на Джефа Кара. Сам звук цього імені — Джеф Кар — паралізував нам уяву, позбавляв нас духу, і вся наша ватага страх як боялася спіткатись із ним. Рідко коли виплачується спинятись і вступати в пояснення перед биками, коли вони виглядають «зубастими». Треба хутко накивати п’ятами, та й годі. Поки я це засвоїв, пройшло трохи часу; остаточно ж напутив мене один бик у Нью-Йорку. Відтоді в мене виробився автоматичний рефлекс давати ногами знати, тільки-но забачу, що бик сягає по мою душу. Цей автоматичний рефлекс став основною рушійною пружиною моєї поведінки, завпеди накрученою і готового вмить випростатись. Довіку мені цього не позбутись. Буде мені вісімдесят років, кульгатиму я на милицях, та хай лиш який полісмен раптом простягне руку до мене,— я твердо знаю, що покину милиці і чкурну сполоханим оленем. Те остаточне напутенство у науці про биків я отримав одного спекотного літнього пообіддя в самому Нью-Йорку. Цілий тиждень шкварило немилосердно. Я взяв собі звичку вранці розкидати ногами, а пополудні спочивати в скверику поблизу Газетного ряду й міської ратуші. Там недалеко можна було за кілька центів придбати з візка свіжу книжчину (з якимось ганджем у друкові чи палітурці). А вже в самому сквері стояли невеличкі ятки, де продавалося пречудове крижано-холодне стерилізоване молоко та сколотини, по центу шклянки. Щодня пополудні я сидів на лаві й читав, бенкетуючи молоком. Я виджулював по п'ять-десять шклянок кожен день. Спекота ж бо стояла страшенна. Отак я сидів собі, смиренний волоцюга-книголюб, попивав молоко, і послухайте лишень, що мені за те все. Одного разу пополудні приходжу я до свого скверу, свіжокуплена книжка в мене під пахвою, ненаситна спрага на сколотини за пазухою. Не встиг я дійти до молочної ятки, як посеред вулиці перед ратушею побачив якусь юрбу. Збилося людей саме гам, де мені переходити через вулицю, тож я спинився поглянути, що то зібрало цікавих роззяв. Спершу нічого не міг добрати. Згодом, з вигуків і дещо мелькома розгледівши, я здогадався, що то хлопчаки грають у «коци». Ну, а грати в коци на вулицях Нью-Йорка не дозволяється. Я того не знав, але небавом довідався, і досить відчутно. Простояв я там яких, може, секунд із тридцять, поки второпав через що це збіговисько, аж чую, котрийсь хлопчак гукає: «Бик!» Пацанва народ метикований, ноги на плечі та й драла. Не те, що я. Юрба зараз же сипнула врозпорошку по тротуарах обабіч вулиці. Я подався на тротуар з того боку, де сквер. В тому ж напрямку подалось чоловік, либонь, п’ятдесят із недавньої юрби. Ми собі розтягайся хто куди дорогою. Я помітив бика — рослявого полісмена в сірій формі. Він ішов неквапно серединою вулиці, так наче на прохідці. Мимохідь я звернув увагу, що він змінив курс і простує тепер навкоси до того самого тротуару, до якого я зближався під прямим кутом. Він поволі ступав крізь розпорошену юрбу, і я зауважив, що його шлях має перетнутися з моїм. Я чувся таким безгрішним та невинним, ідо попри весь свій досвід з биками та їхніми звичаями нічого лихого не передчував. Мені і на думку не заносилося, що то бик за мною. З поваги до закону я вже навіть намірився спинитись у наступну мить і дати полісменові пройти. І я таки спинився, та не своєю волею; власне, проти своєї волі. Той бик — ні сіло ні впало — бебех мене обома кулачищами в груди. І при цьому словесно окрив мій родовід ганьбою. Кров вільного американця скипіла у мене в жилах. Всі мої волелюбні предки обурено заволали в мені. «Що де значить?» — спитав я. Я, бачите, жадав пояснень. І я їх дістав. Лусь! Його кийок огрів мене по голові, аж я захитався, наче п’яний, а зацікавлені обличчя перехожих загойдалися переді мною, мовби хвилі морські, моя дорогоцінна книжка віщала з-під пахви в бруд, а бик заніс кийок для нового удару. І в цю запаморочливу мить у моїй уяві промайнуло видиво. Я побачив, як той кийок раз по раз падає мені на голову; себе я побачив побитого, скривавленого і знівеченого в поліційному суді; я почув, як секретар зачитує обвинувачення в неподобній поведінці, лихослів’ї, опорі полісменові та інших переступах; і я побачив себе за річкою на Блеквелз-Айленді^[18]. О, я знав, чим то пахне. Я втратив усякий інтерес до пояснень. Я навіть не загаявся, щоб підібрати свою дорогоцінну непрочитану книжку. Я повернувся —, й драла звідти. Я ледве тримався на ногах, але біг. І до самого скопу свого кидатимусь я навтіки, щойно бик почне пояснювати кийком. Та що там казати! Минули роки після того, як я відблукав своє, і, вже бувши студентом Каліфорнійського університету, я пішов одного вечора до цирку. По виставі та концерті я затримався поглянути, як працюють вантажні пристрої великого цирку. Того вечора цирк від’їздив. Біля вогнища я надибав гурт хлоп’ят. Було їх там із двадцятеро, і з їхньої балачки я зрозумів, що вони зібрались тікати з тим цирком. Ну, а циркачам тільки цієї мороки з дітлашнею бракувало, і телефонний дзвінок до поліції «підклав міну» під хлоп’ячий задум. На місце вислано загін з десятка полісменів, щоб поарештовувати хлопців за порушення заборони виходити дітям на вулицю після дев’ятої вечора. Полісмени оточили багаття, і в темряві підповзли мало не до самого вогнища. На команду вони кинулися в атаку і почали хапати хлопчаків, наче в’юнких вугрів у козубі. Ну, а я про поліцію не знав ані-ні, але щойно вздрів, як гурмом вискочили мідно-угудзяні бики в шоломах і кожен сягав обіруч, усе моє самовладання де й поділося. Лишився один рефлекс — драпати. І я дряпонув. Я не усвідомлював, що біжу. Я нічого не усвідомлював. Я діяв, кажу ж бо, автоматично. Мені не було жодної причини бігти. Я не був ніякий гобо. Я був повноправний член своєї громади. Це було моє рідне місто. Я був богу духа винен. Я був студент. Моє ім’я навіть у газетах згадувалось, і на мені був добрий костюм, в якому ні разу не спалося. А проте я тікав — наосліп, без тями, наче сполоханий олень, відбіг цілий квартал і ще далі. А коли стямився, то помітив, що все ще біжу. Аж довелося таки силою спиняти оті свої ноги. Ні, довіку мені цього не збутись. Тут нічого не врадиш. Тільки бик до мене — я в ноги. Та й то сказати, мені з лиха везе на хурдигу. Я частіше потрапляв до неї, переставиш бути волоцюгою, аніж коли був ним. їду я, приміром, у неділю з дівчиною прогулятись на велосипедах. Ще не встигли ми виїхати за межі міста, як нас затримують за об’їзд перехожого на тротуарі. Вирішую бути обережнішим. Другим разом їду на велосипеді вже поночі, і мій ацетиленовий ліхтар щось коверзує. Я пильно дбаю хирлявий язичок полум’я, бо є на те постанова. Мені квапно, та однак я повзу, наче равлик, щоб не збити мерехтливого вогника. Виїжджаю за межі міста, я вже поза досягом тої постанови, і починаю гнати, мов ошпарений, щоб надолужити згаяний час. А через півмилі мене «лободає» бик, і, випущений на поруки, я нарано ухиляюсь від приходу в суд. Місто підступно розсунуло свої межі на милю далі, а я того не знав, ото й усе. Я згадую про своє невід’ємне право на свободу слова й мирних зібрань і витереблююсь на ящик з-під мила — на трибуну б то,— похизуватись певного економічною мухою, що саме вкусила мене, а бик стягує мене з того ящика й веде до міської в’язниці, звідки мене випускають на поруки. То вже мені на пропадиме. В Кореї мене заарештовували трохи не щодень. Те саме й у Маньчжурії. За останнього побуту в Японії мене завдали до тюрми під тим приводом, що я російський шпигун. Не моя голова той привід вигадала, та до в’язниці потрапив не хто ж, як саме я. Нема для мене рятунку. На роду мені написано утнути ще колись штуку шільйонського в’язня^[19]. Це таке моє пророцтво. А раз я загіпнотизував бика на Бостонській залізниці. Було це після півночі, і я безнадійно втелющився йому до лап; але скінчилось тим, що я вициганив у нього срібний четвертак; та ще він дав мені адресу нічного ресторану. А був один бик у Брістолі, штат Нью-Джерсі, так той зловив мене й випустив на всі чотири, хоч, їй-богу, я дав йому підстав з подостатком засадити мене до в’язниці. Я стусонув його так, як його зроду не стусали, слово честі. Ось як воно вийшло. Близько півночі я сів на товарняка, що відходив із Філадельфії. Гицлі мене струтили. Поїзд поволі вибирався з плутанки стрілок та колій товарної сортувальні. Я знову почепився, і знову мене струтили. Бачите, мені доводилось чіплятися «позверху», бо товарняк то був наскрізний, і всі двері було позамикано й запломбовано. За другим разом гицель вичитав мені. Він сказав, що я важу своєю головою, що це швидкий товарняк і пре як скажений. Я відповів, що й сам звик перти як скажений, та тільки з того мені вийшло мале спасибі. Гицель повів, що не попустить мого самогубства, і я зробив скок на пісок. Але таки почепився на той поїзд утретє, на буфери між вагонами. То були наймізерніші буфери, що коли-будь мені траплялись,— я маю на увазі не справжні залізні відпружники на зчепі вагонів, ті, що ляскають і труться один об одного; я кажу про ті виступи, що, наче великі снози, тягнуться поперек усього товарного вагона при його кінцях понад самими відпружниками. «їхати на буферах» — це означає стояти на тих виступах, по одній нозі на виступі кожного вагона, власне ж буфери в тебе між ногами внизу. Та виступи, на яких я стояв, були не ті широкі, щедрі снози, звичайні за тих часів на товарних вагонах. Вони були страх які вузькі — не більше півтора дюйма завширшки. На них не вміщалось і півпідошви. Та ще й руки не мали за що держатись. Краї вагонів — так то були гладкі, прямовисні стінки. Ні за що вхопитись. Хіба тільки впертися долонями в ті стінки. Але то б іще туди-сюди, якби хоч опора для ніг досить широка. Щойно виїхавши за Філадельфію, поїзд почав набирати ходи. Аж тут мені свінуло, до чого той гицель казав про самогубство. Товарняк гнав усе швидше й швидше. Це був наскрізний товарняк, і спинятися він не мав по що. В тій частині Пенсільванії пролягли одна попри одну чотири колії, і моєму поїздові, що йшов на схід, не було чого журитися товарняками на захід, ані перепускати здогінні експреси на схід. Він мав собі вільну колію і користав з неї. Я стояв самими краєчками підошов на куцих виступах, відчайдушно впершись долонями у гладкі прямовисні краї вагонів. А ті вагони скакали гоцки, всяк сам по собі, вгору й униз, вперед і назад. Траплялось вам бачити у цирку, як верхівець гарцює двома кіньми, стоячи врозкрок на їхніх спинах? Ну, то так їхав і я, тільки з деякими відмінами. Вершник тримається за поводи, тоді як мені не було за що; він стоїть на всій підошві, я ж стояв на краєчках; він згинає коліна, і вигин тіла надає поставі твердості, бо центр ваги низько, я ж мусив випростуватись на рівних ногах; він скаче лицем наперед, я ж їхав боком; і нарешті, якби він упав, то відбувся б качанкою в тирсі, мене ж покремсало б на гамуз під колесами. А товарняк той і справді пер як скажений, з ревом і свистом, осатаніло поколихуючись на поворотах і громохко перелітаючи естакади; і коли край одного вагона підскакував догори, інший скрегітно западав униз або смикався праворуч саме в ту мить, коли перший хнябився ліворуч, а я весь час молив у бога зупинки. Та поїзд не зупинявся. Не було чого. В перший, єдиний і останній раз на дорозі, я відчув, що з мене досить. На превелику силу прихитривсь я перелізти з буферів на бічну драбину; це був добрий шмат роботи. Зроду не попадались мені краї вагонів такі скупі на держиво для рук і ніг, як ті. До мене долинув паровозів посвист, і я відчув, як він тамує хід. Я знав, що зупинятись поїзд не збирається, та наважився спробувати щастя, якщо він досить сповільниться. Залізнична колія в цьому місці завертала, проходила мостом понад канал і врізалася в містечко Брістоль. Такий збіг примусив уповільнити швидкість. Я прикляк до бічної драбини й чекав. Я не знав, що ми зближаємося до Брістоля, не знав, що спричинило притишення ходу. Я знав тільки одне: доволі з мене тої їзди. Принатуживши поночі зір, я виглядав якогось перехрестя, де б приземлитись. Я був мало не у хвості поїзда, й, поки мій вагон в’їхав у містечко, паровоз уже проминув станцію, і я відчув, як він знову набирає ходи. Ось і вулиця. Було затемно роздивлятись, яка вона завширшки і що там з другого боку. Я знав, що мені потрібна вся її ширина, аби втриматись на ногах після стрибка. Я сплигнув проти ближнього краю вулиці. На словах воно просто. Та ось що значить те «сплигнув»: по-перше, на бічній драбині я вихиляюсь тілом наперед, скільки мога, це щоб мати чим більший замах для ривка назад при стрибку. По тому я відкидаюсь убік і назад, назад — з усієї сили, і пускаюся, водночас вилягаючи на спину, так начеб я збирався гепнутись потилицею об землю. Це робиться для того, щоб по змозі вгамувати розгін тіла за інерцією від руху поїзда. Коли ногами я торкнувся грунту, тіло моє було похилено навспак, під кутом у сорок п’ять градусів. Отже, я дещо послабив свій розгін, бо коли ноги вдарилися об землю, я не заорав носом. Але одразу ж тіло піднеслося навсторчки і почало перехилятись наперед. Тобто мій тулуб ще зберігав розгін, тоді як ноги від зіткнення з землею цей розгін втратили. Ту втрату я мав компенсувати, піднімаючи ноги чимпошвидше й спонукаючи їх до бігу, аби втримати їх під стрімким тілом. Тому ноги мої прудко й лунко залопотіли поперек вулиці. Я не смів спиняти їх. Якби спинив, то одразу заорав би носом. Мені лишалось тільки чесати далі. Отак я летів стрімголов, тим лишень заклопотаний, щоб по другий бік вулиці не врізатись у кам’яний мур чи телеграфний стовп. І тут я таки на щось напоровся. Леле! Я розгледів аж в останню секунду перед катастрофою: в темряві стояв не хто інший, як бик. Ми обоє покотилися долі один почерез одного; і так цупко вкоренилася в того бідолахи автоматична звичка, що простягти руку в мить зіткнення і вхопивши мене, він тої руки й не розімкнув. Обоє ми були в нокауті, а коли він очутився, то тримав рукою покірного, мов телятко, гобо. Якщо бик той не був позбавлений уяви, то я йому мав видатись за мандрівника з інших світів, за людину щойно з Марсу, бо в темряві він же не бачив, як я стрибав з поїзда. Та й справді, перші його слова були: «Звідки ти взявся?» Потім, не встиг я ще відповісти, він сказав: «Доведеться, мабуть, тебе запакувати». Ці останні слова, я певен, вимовилося теж автоматично. Бо як направду, бик той мав добре серце; коли я виточив йому «історію» і допоміг обтрусити одяг, він дав мені строку до першого ж товарняка, щоб забратися з міста. Я виставив дві умови: по-перше, той товарняк мусить іти на схід і, по-друге, щоб то не був наскрізний товарняк з позамиканими й запломбованими дверима. На це він пристав, і так, завдяки «Бристольському пактові», я уник лободанки. Пригадую ще один вечір у тих самих краях, коли я ледве не налетів на бика. Якби я був поцілив, то приплющив би його, наче розсувний телескоп, бо летів я онукою згори, а кілька інших биків сливе наступали мені на п’яти, от-от маючи мене злапати. Ось як це сталося. Промешкав я тоді на одному візничому дворі у Вашінгтоні. В моєму розпорядженні було стійло й ціла валява попон. За ці розкоші та вигіддя відробляв я тим, що кожного ранку ходив коло гурту коней. Може, я б і досі там пробував, коли б же не бики. Раз увечері, близько дев’ятої, повернувсь я до стайні вкладатися спати і застав там з’юрмище завзятих костирників. Гралося на інтерес. День був базарний, і всі негри при грошві. Тут би треба з’ясувати розташування стайні. Візничий двір виходив на дві вулиці. Я ввійшов у головний вхід, проминув контору й далі опинивсь у сутках поміж, двома рядами стійл на всю довжінь будівлі аж до виходу на іншу вулицю. Посередині тих суток, між двома рядами коней, під газовим ріжком набгалося душ сорок негрів. Я пристав до них за глядача. Грошей у мене було голо, й, отже, грати я не мав чим. Один негр усе пасував і не загрібав узятки. Він грався з долею навпереваги, і з кожним його пасом загальна ставка подвоювалась. Ціла купа всяких монет валялася на підлозі. Це просто зачаровувало. З кожним пасом імовірність того, що негр зробить ще один пас, катастрофічно падала. Збудження зростало. І саме тут розляглися громові удари у ворота, що виходили на задню вулицю. Кілька негрів одразу шугнули в протилежний бік. Я на мить забарився, щоб гарбонути монет з долівки. Це не була крадіж: просто такий був звичай. Всі, хто не тікав, загрібали. Ворота з луском подались і розчахнулися всередину, а з них висипав загін биків. Ми ж пороснули від них. Гурмом стовпились міг в темній конторі, але там було затісно, щоб усім разом вискочити на вулицю. Тлум зчинився страшенний. Один негр пірнув у вікно, вибивши при тім раму; за ним ринули й інші. З тилу бики її ж о хапали бранців. У дверях я зітнувся з одним дебелим негром. Він був здоровілий, відтрутив мене, аж я крутнувся, а сам вискочив перший. В ту ж мить кийок улучив його по голові, і він повалився, як сніп. Другий загін биків чигав на нас під конторою. Воші знали, що голими руками такої навали не впинити, отже, голомшили кийками куди попадя. Я спіткнувся об збитого з ніг негра, що був відтрутив мене, увинувся від кийка, прослизнув якомусь бикові попід ноги і вискочив на волю. Ух, і дременув же я тоді! Поперед мене біг сухорлявий мулат, і я підладнався до його темпу. Він знав місто ліпше за мене, тож я розумів, що біжить він де найбезпечніше. Але він, бігши неозирці, мав мене за бика-переслідувача і одно, знай, чухрав і чухрав. У мене дихання було добре, я все невідступно біг за ним і мало не загнав сірому на смерть. Урешті він, висилений, зашпортнувся, впав на коліна і здався на мою ласку. А коли побачив, що я не бик, то порятувало мене тільки те, що він засапався до повної знемоги. Ось через віщо я розпрощався з Вашінгтоном — тобто не через мулата, а через биків. Я пішов на станцію і сів на перший сліпень пенсільванського експреса. Коли поїзд добре розігнався і я зауважив, з якою він іде швидкістю, в мене виникло якесь побоювання. То була чотириколійка, і паровози набирали воду на ходу. Гобо давно вже мене застерігали не їздити на першому сліпні там, де воду набирається на ходу. Але дозвольте, я поясню вам, про що йдеться. Поміж коліями прокладено помілкі металеві лотоки. Коли поїзд повним гоном пролітає понад ними, в лотоки спускається щось на взірець жолоба, і вода рине з лотока в жолоб, заповнюючи тендер. Десь між Вашінгтоном та Балтіморою над сліпнем, де я сидів, заімжило дрібним водяним пилом. Він анітрохи не дошкуляв. Ага, подумав я, то все байка, буцімто набирання води на ходу лихе для волоцюги на першому сліпні. Що кому шкодять ці дрібненькі бризки? Потім я став подивляти, який то мудрий пристрій. Оце так залізниця! Куди там вашим старосвітським дорогам Заходу,— і саме тут тендер виповнився, а лотоки ще не скінчились. Вода бурхонула через тильний край тендера і впрост на мене. На мені руба сухого не зосталось, наче я побував за бортом корабля. Поїзд прибув до Балтімори. Як звичайно у великих містах Сходу, залізниця пролягає тут нижче рівня вулиці на дні великої вийми. Коли поїзд під’їхав до освітленої станції, я щомога зіщулився на своєму сліпні. Та залізничний бик мене прикмітив і мотнувся навздогін. До нього пристали ще двоє. Я вже проминув станцію і стругонув далі вподовж колії. Я був наче в пастці. З обох боків підносилися круті стіни, і якби я наважився подертись на них, а зазнав невдачі, то вскочив би запевне бикам до лап. Я біг і біг, придивляючись до стін вийми, де підхоже місце вихопитись нагору. Нарешті я таке набачив — одразу поза мостом, де над виймою проходила вулиця. Я кинувся догори крутим похилом, чіпляючись руками й ногами. Ті три залізничних бики подерлися нависом за мною. Зверху я опинився на пустирі. З одного боку виступав невисокий мур, що відділяв пустир від вулиці. Дуже додивлятися не було коли — бики мало не на п’яти мені наступали. Я кинувся до муру й одним духом майнув через нього. І тут мене спіткала найбільша несподіванка за все життя. Ми звикли гадати, що по обидва боки муру земля на одному рівні. Але цей мур був інакший. Розумієте, пустир той лежав значно вище від вулиці. З мого боку мур був невисокий, а от по той бік... коли я каменем перешугнув через мур, мені здалося, ніби я лечу стойма в якесь провалля. І там підо мною, на тротуарі, в світлі вуличного ліхтаря стояв бик. Відстані до тротуару було, мабуть, футів дев’ять-десять; мені ж видалося з переляку та зопалу вдвічі більше. Я випростався в повітрі й полетів униз. Спершу я думав, що втраплю просто на бика. Моя одежа черкнулась об нього, а сам я ногами відлунисто гупнув на тротуар. То ще диво, як він не беркицьнув трупом, бо ж не чув, як я лечу! Це знов був той самий трюк: людина з Марсу. Ну, кажу вам, той бик і підскочив! Він сахнувся від мене, мов кінь від автомобіля; а потім таки сягнув рукою по мою душу. Я не марнувався на пояснення. Полишив це на своїх переслідників, що з превеликою осторогою перелазили через мур. Та гонитва все ж була нічогенька. Я ушкварив одною вулицею, потім другою, звернув в один бік, у другий і врешті спекався їх. Споживши трохи тих монет, що хапонув у костирників, і збавивши годину часу, я повернувся до залізничної вийми одразу ж за станційними вогнями і став чекати на поїзд. Кров моя трохи охолола, і через мокрий одяг я трусився мов цуцик. Нарешті на станцію прибув поїзд. Причаївшись у темряві, я діждався, коли він відходитиме, і щасливо почепився, цього разу подбавши потрапити на другий сліпень. Досить з мене водобрання на ходу. До першої зупинки поїзд гнав миль сорок. Я зліз на освітленій станції, що видалася мені навдивовижу по знаку — я опинився знов-таки у Вашінгтоні. За поспіхом балтіморської втечі, вганяючи незнайомими вулицями, петляючи, крутячись туди-сюди, я збився з плигу. Я сів на поїзд не в той бік. Цілу ніч я не стуляв очей, вимок до кісток, давав драчки, мов сам не при собі, рятуючи шкуру, і за всі ті знегоди маєш — ізнов там, де й був. О, життя на Дорозі не все медяне! Але на візничий двір я не повернувся. Я там не зле погрів руки і не мав охоти до порахунків з неграми. Тим-то я сів на найперший поїзд і снідав уже в Балтіморі.
  ЗАЛІЗНА П’ЯТА
 Роман
 

  Наш світ — страшний театр кінець кінцем; Аж млість бере від круговерті сцен. Потерпіть! Автор десь у п’ятій дії Вам навісної драми суть розкриє.  
 ПЕРЕДМОВА

 Так званий «Евергардівський рукопис» не можна вважати за цілком надійний історичний документ, 3 погляду історика він рясніє помилками — не у викладі фактів, але в тлумаченні їх. Оглядаючись на сім сторіч, що минули відтоді, коли Евіс Евергард закінчила свій рукопис, ми бачимо не лише події, але й їхні наслідки, яких вона собі й не уявляла. Пишучи свої спогади, Евіс Евергард не мала необхідної історичної перспективи. Вона була занадто близька до подій, які описує. Мало сказати близька — вона була у самому вирі тих подій. І все ж «Евергардівський рукопис», як людський документ, має неоціненну вартість, хоча й тут дається взнаки те, що його авторка дивилась на все занадто зблизька, без достатньої перспективи, та ще й крізь призму свого кохання. Одначе ми з усмішкою пробачимо Евіс Евергард, що вона надала таких героїчних рис своєму чоловікові. Тепер ми знаємо, що його постать не була така титанічна і не виступала так яскраво на тлі подій того часу, як може здатися з рукопису. Ернест Евергард був людина справді видатна, але не така вже виняткова, як уявляла собі його дружина. Він був кінець кінцем лише один із численних героїв, що в усьому світі віддавали своє життя революції. Проте не можна не визнати, що він виконав величезну роботу, надто ж у царині розробки та пропаганди ідеології робітничого класу. Він називав її «пролетарською наукою» і «пролетарською філософією», виявляючи цим деяку обмеженість свого світогляду, щоправда, неминучу за тих умов. Але вернімось до рукопису. Його головна цінність полягає в тому, що він доносить до нас почуття людей, які жили в той страшний час. Жодне інше джерело не змальовує нам яскравіше психології людей бурхливого періоду між 1912 і 1932 роками — з усіма їхніми помилками й обмеженістю, сумнівами, страхами, хибними уявленнями, з їхньою безглуздою мораллю, несамовитими пристрастями, незбагненною ницістю й егоїстичністю. Нам, людям світлої доби, дуже важко зрозуміти такі речі. Історія переконує, що все справді було так, біологія й психологія пояснюють, чому наше минуле було саме таке, а не інакше, але ні історія, ані біологія, ані психологія не можуть відживити цього минулого. Ми віримо, що світ колись був такий, але він залишається чужий і незрозумілий для нас. Та як ми читаємо рукопис Евіс Евергард, той світ стає зрозуміліший і рідніший. Ми переймаємось думками й почуттями дійових осіб цієї давноминулої світової драми і самі починаємо думати, як вони. Ми не тільки розуміємо любов Евіс Евергард до її героя-чоловіка, ми відчуваємо, як відчував він у ті давні дні, невиразну й страшну тінь Олігархії, що нависла над людством. І бачимо, як Залізна П’ята (що за влучна назва!) наступає на людство, погрожуючи роздушити його. До речі, зазначимо, що саме Ернест Евергард — автор славнозвісного виразу «Залізна П’ята». Можна сказати, що це єдине з не з’ясованих досі історичних питань, на яке новознайдений рукопис проливає світло. Досі вважалося, що термін «Залізна П’ята» вперше вжив Джордж Мілфорд у своєму памфлеті «Ви — раби!», опублікованому в грудні 1912 р. Ніяких інших відомостей про Джорджа Мілфорда— очевидно, маловідомого соціалістичного публіциста,— ми не маємо. Правда, в рукопису Евіс Евергард є згадка, що його розстріляно під час Чікагського повстання. Можна гадати, що Мілфорд чув вираз «Залізна П’ята» з уст Ернеста Евертарда під час однієї з промов, з якими той виступав у передвиборній кампанії восени 1912 року. З рукопису видно, що сам Евергард уперше вжив цього крилатого виразу на одному приватному обіді ще навесні того ж року. Отож, скільки відомо, саме тоді вперше сформульовано цю назву олігархічного режиму. Перемога Олігархії назавжди лишиться загадкою для історика й філософа. Інші великі історичні події були закономірними щаблями розвитку людського суспільства. А тому вони були неминучі. Настання тих подій можна було передбачити з такою ж певністю, як у наші дні астроном передбачає й вираховує рух зірок. Без тих необхідних етапів не могли б настати інші етапи соціальної еволюції. Первісний комунізм, рабовласницький лад, феодальне рабство і, нарешті, рабство- капіталістичне були неминучими ступенями розвитку людства. Але смішно було б запевняти, ніби таким же неминучим етапом була й доба панування Залізної П’яти. Нині ми радше схильні вважати її якимось викривленням нормального розвитку, кроком убік чи навіть назад до жорстоких часів страшної, але настільки ж закономірної на світанку людства тиранії, наскільки випадковою була пізніше Залізна П’ята. Хоч яка похмура доба феодалізму, історично вона була неминуча. Що, крім феодалізму, могло настати вслід за падінням такої величезної централізованої держави, як Римська імперія? Однак про Залізну П’яту цього сказати не можна. На нормальному шляху розвитку людського суспільства для неї не було місця. Доба її панування не була необхідна і тому неминуча. Для нас Залізна П’ята лишиться назавше якимсь страшним вибриком історії, примхою її, примарою, випадковістю, несподіваною й немислимою; але вона була, і це має служити попередженням для тих надто поквапливих творців політичних теорій, що нині так самовпевнено тлумачать соціальні процеси. Соціологи тих часів уважали капіталізм за кульмінаційний пункт панування буржуазії, достиглий плід буржуазної революції. І нині ми можемо тільки приєднатись до цієї думки. Слідом за капіталізмом мав настати соціалізм; так гадали навіть такі велетні мислі з ворожого табору, як Герберт Спенсер. Чекали, що зі смердячих останків егоїстичного капіталізму виросте квітка, про яку мріяли віками,— Вселюдське братерство. Замість цього, на наш подив і жах,— і на ще більший подив і жах тогочасних людей,— капіталізм, який, здавалося, достиг, аби впасти й зігнити, дав нову потворну парость — Олігархію. Соціалісти початку двадцятого сторіччя запізно помітили прихід Олігархії. Коли вони схаменулися, влада Залізної П’яти вже стала жахливою, приголомшливою дійстністю, що кров’ю стверджувала себе. Але й тоді, як свідчить рукопис Евіс Евергард, ніхто не хотів вірити у тривалість її панування. Революціонери вважали, що мине лише кілька років — і Олігархія повалиться. Добре розуміючи, що Селянське повстання було стихійне, а Перше повстання — передчасне, вони не бачили того, що й Друге повстання, попри старанну підготовку і початок у передбаченні! момент, було приречене на ще жорстокіший розгром. З рукопису видно, що Евіс Евергард закінчила свої спогади напередодні Другого повстання. Саме тому в її записках немає ні слова про його трагічний кінець. Ясно, що вона сподівалась надрукувати їх зразу ж після повалення Залізної П’яти і таким чином віддати належне пам’яті й заслугам свого недавно загиблого чоловіка. А тоді сталася жахлива катастрофа, і вона в хвилину небезпеки, перед утечею чи то арештом, сховала рукопис у дуплі старого дуба в Вейк-Робін-лоджі. Про дальшу долю Евіс Евергард ми нічого не знаємо. Напевне, її стратили найманці Залізної П’яти; а вони, як відомо, ніколи не вели обліку своїх незліченних жертв. Але, ховаючи рукопис і готуючись до втечі, Евіс Евергард навіть гадки не мала, якого жахливого розгрому вже зазнало Друге повстання. Вона не могла передбачити й того, що важкий та кручений шлях суспільного розвитку приведе в подальших трьох сторіччях до Третього й Четвертого повстань і ще багатьох героїчних виступів трудящих — поки нарешті робітничий клас здобуде остаточну перемогу в усьому світі. їй і на думку не спадало, що ці її записки, данина кохання до Ернеста Евергарда, цілих сім довгих сторіч пролежать у дуплі вікового дуба. Ентоні Мередіт^[20] Ардіс 27 листопада 419 р. ери Вселюдського братерства.
  Розділ I
 МІЙ ОРЕЛ
 

 
 Лагідний літній вітрець шелестить у глиці могутніх секвой, грайлива Дикунка ніжно дзюрчить по мохуватому камінні. Пурхають у сонці метелики, звідусюди лине дрімотне гудіння бджіл. Така тиша і спокій навколо — а я за думками й тривогою не знаю, де дітись. Саме тиша й не дає мені спокою. Вона здається якась нереальна. Все затихло, але це тиша перед бурею. Я напружую слух і всі свої чуття, щоб уловити наближення цієї неминучої бурі. О, якби лиш не почалась вона передчасно! Аби лиш не передчасно!^\'7b1\'7d Чи ж диво, що я така тривожна? Все думаю й думаю, і не можу відігнати тих думок. Мені так довго довелося бути в самому вирі життя, що спокій і тиша пригнічують мене. Я не можу збутися думок про той шалений ураган смерті й руйнації, що ось-ось має вибухнути. Я ніби знову чую крики жертв, ніби знову бачу те, що бачила недавно на власні очі^\'7b2\'7d,— як калічать і нівечать прекрасну, ніжну людську плоть, як люте насильство розлучає душі з їхніми гордими тілами. Отак ми, нещасне поріддя людей, нищили самі себе, щоб через насильство, кров і хаос пробитися до своєї мети, назавжди встановити на землі мир і щастя. І ще — я тепер самотня... Коли я не думаю про те, що має бути, то згадую те, що було і вже не вернеться,— мого орла, що на крилах невтомних злітає до того, що завжди було його сонцем — до полум’яного ідеалу людської волі. Несила сидіти склавши руки і чекати великої події, яку він покликав до життя, хоч сам її вже не побачить. Усю свою силу і саме життя віддав він за цю справу. Це плід його праці, витвір його рук^\'7b3\'7d. Тому ці важкі й тривожні дні чекання я хочу присвятити нам’яті мого чоловіка. Є багато такого, про що з усіх, хто знав Ернеста, можу розповісти лише я одна. А таку величну постать навряд чи можна вславити надміру. Ернест був людиною великої душі, і коли я в своїй любові до нього забуваю за особисту втрату, то найдужче болить мені те, що його немає з нами, що він не побачить світанку нового дня. Ми переможемо напевне. Ернест будував надто міцно, щоби його будова могла завалитися. Горе Залізній П’яті! Близько час, коли людство випростається й скине її з себе. Щойно пролунає заклик, повстануть робітничі маси всього світу. Історія ще не бачила нічого подібного до цього повстання. Єднання робітників усіх країн забезпечене. Це буде перша міжнародна революція, що охопить весь світ^\'7b4\'7d. Я вся, як бачите, перейнята тим, що насувається на нас. Дні й ночі я жила тільки цим, жила так довго, що воно завжди у мене на думці. Тому, згадуючи чоловіка, я не можу не думати й про це. Він був душею цієї справи, тож як можу я відокремити його від неї в своїй думці? Як я вже казала, є багато такого, що лише я можу розповісти про Ернеста. Всім відомо, що він тяжко працював для Революції і багато страждав. Але яке то було страждання і яка надлюдська праця, знаю тільки я сама. Я була з ним останні двадцять повних тривоги років. Я бачила його терпіння, невтомні зусилля і безмежну відданість тій справі, за яку лише перед двома місяцями віддав він життя. На цих сторінках я спробую просто і послідовно розказати про те, як Ернест Евергард увійшов у моє життя,— про свою першу зустріч із ним, про те, як зростав він у моїх очах, аж поки я сама стала часткою його істоти, як він перевернув усю мою долю. І тоді ви, можливо, побачите його моїми очима. Я хочу, щоб ви пізнали його так, як пізнала я,— в усьому, опріч хіба рис, надто інтимних і дорогих мені, аби розповідати про них. Уперше я побачила Ернеста в лютому 1912 року. Мій батько^\'7b5\'7d запросив його до нас на обід. Жили ми тоді в Берклі, у власному будинку. Не можу сказати, що моє перше враження від Ернеста було дуже сприятливе. Ернест був один з багатьох гостей на тому обіді, і у вітальні, де ми зібрались, чекаючи, поки зійдуться всі запрошені, видавався досить химерною появою. Тоді в нас зібравсь, як жартома казав тато, «синедріон», і серед гурту священиків Ернест, звичайно, виглядав не на своєму місці. Перш за все вбраний він був не до лиця. Готовий костюм з темного сукна сидів на ньому якось недоладно. Йому взагалі не можна було носити одяг, куплений готовим. Сукно напиналося на його м’язах, а поміж широкими плечима бралося зморшками. Шия в нього була могутня, як у боксера^\'7b6\'7d. То ось який він, цей «соціальний філософ» і колишній коваль, нове відкриття мого тата, подумала я. Своїми випнутими м’язами й бугаячою шиєю він і справді скидався на коваля. Знов самородок, ураз наліпила я етикетку. «Сліпий Том»^\'7b7\'7d робітничого класу. Але як він стиснув мені руку! Його потиск був твердий і сильний, своїми чорними очима він сміливо дивився на мене — занадто сміливо, здалося мені. Бачте, тоді я ще була цілком дитина свого класу, і класовий інстинкт був у мені дуже сильний. Така сміливість з боку людини мого кола була б майже непрощенна. Пригадую, що тоді я мимохіть спустила перед ним очі й відчула справжню полегкість, коли, поминувши його, звернулася з привітанням до епіскопа Моргауза — мого улюбленця, приємного й поважного чоловіка середніх літ, що вродою й добрістю скидався на Христа, а до того ж був дуже інтелігентний. Ця сміливість, що тоді здалася мені самопевністю, була головною рисою вдачі Ернеста Евергарда. Він був людина проста й пряма, нічого не боявся і не любив марнувати час на всілякі умовності та церемонії. «Ти сподобалась мені,— пояснював він багато пізніш,— то чому ж я не повинен був дивитися на те, що мені подобається?» Я вже сказала, що Ернест нічого не боявся. Він був природжений аристократ — хоч перебував у протилежному таборі. Це була надлюдина, справжня «білява бестія», як її змалював Ніцше^\'7b8\'7d, але передовсім він був палкий демократ. Через те несприятливе перше враження я, бавлячи інших гостей, зовсім забула про робітничого філософа, хоч за столом раз чи двічі звернула увагу на нього — зокрема, на глузливі іскринки, що блискали в його очах, коли він прислухався до священицьких розмов. А він не позбавлений гумору, подумала я і майже пробачила йому його вбрання. Та минав час, минав і обід, а він усе не втручався в розмову. Священики говорили без упину про робітничий клас, про його ставлення до церкви та про те, що церква зробила або робить для нього. Я помітила, що мого батька починає дратувати Ернестова мовчанка. Нарешті, скориставшись із хвилинної тиші, тато попросив його висловитись, але Ернест лише знизав плечима: «Мені нема чого сказати»,— і жував собі далі солоний мигдаль. Однак тата не так легко було скараскатись. Трохи згодом він сказав, звертаючись до всіх: — Серед нас є представник робітничого класу. Я певен, що він може висвітлити все з нового для нас погляду, і цікавого, й повчального. Я маю на увазі містера Евергарда. Решта гостей, чемно вдаючи зацікавленість, теж почали прохати Ернеста викласти свої погляди. Вони зверталися до нього так ласкаво й підбадьорливо, аж ніби поблажливо. Але я помітила, що Ернеста те смішить. Він повільно обвів усіх очима, і знову я побачила глузливу іскринку в його погляді. — Я не маю досвіду в гречностях священицьких диспутів...— скромно почав він і загнувся нерішуче. — Просимо, просимо! — підбадьорювали його, а доктор Гамерфілд сказав: — Ми не ображаємось на правду, хоч би з чиїх вона була уст. Аби тільки щира,— додав він. — Значить, по-вашому, правда й щирість — це не те саме? — засміявся Ернест. Докторові Гамерфілду аж дух перейняло; він тільки й спромігся відповісти: — І найкращі з нас можуть помилятися, молодче, навіть найкращі. Поведінка Ернестова враз змінилася. Це була вже зовсім інша людина. — Гаразд,— відповів він,— тоді дозвольте мені почати з того, що всі ви помиляєтесь. Ви нічого, анічогісінько не знаєте про робітничий клас. Ваша соціологія така ж хибна й нічого не варта, як і ваш метод мислення взагалі. Мене вразило не стільки те, що він сказав, скільки те, як він сказав. Я мимоволі стрепенулася при перших звуках його голосу, що був такий же сміливий, як і його погляд. Щось у мені відгукнулось, мов на поклик сурми. Та й усіх за столом той голос ніби стрепенув, збудив з нуди й дрімоти. — Чому ж це наш метод мислення такий хибний і нічого не вартий, молодче? — спитав доктор Гамерфілд уже ледь прикро. — А тому, що ви метафізики. За допомогою метафізики ви можете довести все, що завгодно. А отже, кожен метафізик собі на втіху може довести, що кожен інший метафізик помиляється. Ви анархісти в мисленні; крім того, ви божевільні деміурги. Кожен з вас живе у світі, що його він сам творить із своїх власних фантазій та бажань і що не має нічого спільного з реальністю. Ви не знаєте реального світу, в якому живете, а ваша думка якщо й здатна на щось, то лише на те, щоб бути прикладом розумової аберації. Ви хочете знати, про що я думав, слухавши ваші балачки? Найдужче ви нагадували мені тих вимерлих середньовічних схоластів, що поважно, з ученим виглядом обмірковували глибокодумне питання про те, скільки янголів може танцювати на вістрі голки. Любі мої панове, ви такі ж далекі від справжнього розумового життя двадцятого сторіччя, як індіянським шаман, що діяв свої закляття у первісному лісі десять тисяч років тому. Промовляючи, Ернест увесь переймався пристрастю. Його обличчя пашіло, очі блискали вогнем, підборіддя войовниче випиналося наперед. Інакше сперечатися він не вмів. І та манера завжди розбуркувала людей. Він говорив, наче молотом трощив, неодмінно доводячи опонентів до нестями своїми нападками. Так сталося й тоді. Єпіскоп Моргауз весь обернувсь у слух і нахилився вперед. Обличчя доктора Гамерфілда аж горіло з роздратування і гніву. Інші гості теж були роздратовані, хоч дехто ще осміхався іронічно й зверхньо. Мене все те дуже бавило. Озирнувшись на тата, я просто злякалася, що він зараз зарегочеться,— таке задоволення від вибуху цієї людини-бомби, що кинув він у наше коло, видно було на його обличчі. — Ви висловлюєтесь не досить ясно,— перебив Ернеста доктор Гамерфілд.— Скажіть точніше, що саме ви маєте на увазі, називаючи нас метафізиками? — Я називаю вас метафізиками, бо ви мислите метафізично,— провадив далі Ернест.— А цей метод мислення протилежний науковому методові. Ваші висновки ніколи не відповідають дійсності. Ви можете довести все, що завгодно, але будь-які двоє з вас не можуть погодитись на одній думці. Кожен з вас звертається тільки до власної свідомості, щоб у ній знайти пояснення себе самого й цілого всесвіту. А пояснювати свідомість свідомістю — це однаково, що піднімати себе самого за волосся. — Я вас не розумію,— озвався єпіскоп Моргауз,— Мені здається, що всі явища духовного світу метафізичні. Візьмімо, наприклад, найточнішу і найпереконливішу з усіх наук — математику. Адже це — чистісінька метафізика. Так само метафізичні всі розумові процеси вченого-мислителя. Я думаю, що на цьому ви погодитесь зі мною? — Ви ж самі щойно сказали, що не розумієте мене,— відповів Ернест.— Метафізик мислить дедуктивно, виходячи з власних суб’єктивних даних. Учений мислить індуктивно, виходячи з фактів і досвіду. Шлях думки метафізика — це шлях від теорії до фактів. Шлях ученого — від фактів до теорії. Метафізик пояснює довколишній світ, виходячи з себе самого. Вчений пояснює себе самого, виходячи з довколишнього світу. — Хвалити бога, ми не вчені,— самовдоволено промовив доктор Гамерфілд. — Тоді хто ж ви? — обернувся Ернест до нього. — Філософи. — Отакої! — засміявся Ернест.— Ви відірвалися від реальної, твердої землі і злетіли в емпіреї на слові, як на повітряній кулі. Будь ласка, спустіться на землю і з’ясуйте мені точно, що саме ви розумієте під філософією. — Філософія — це...— доктор Гамерфілд застановивсь на мить і відкашлявся,— це щось таке, чого не можна приступно витлумачити нікому, опріч тих умів і темпераментів, що самі є філософічними. Вузький науковець, що встромив носа в пробірку, ніколи не зможе зрозуміти, що таке філософія. Ернест пустив повз вуха ту шпильку. Його улюблений метод завше був повертати опонентову зброю проти нього самого. Так він зробив і зараз — із щонайприязнішою міною на обличчі. — В такому разі ви, напевне, зрозумієте визначення філософії, яке дам я. Але перш ніж дати це визначення, я ставлю умовою, що ви або вкажете мені на яку-небудь помилку в ньому, або позбавляєтеся слова і будете метафізично мовчати. Отже, філософія — це найширша з усіх наук. Її метод — такий самий, як і в кожної окремої науки і в усіх наук, разом узятих. Інакше кажучи, це індуктивний метод, за допомогою якого філософія об’єднує всі окремі науки в одну велику науку. Тому філософія — це наука наук, головна наука, коли хочете. Як вам подобається це визначення філософії? — Похвально, дуже похвально,— промимрив доктор Гамерфілд. Але Ернест був невблаганний. — Завважте,— застеріг він,— що моє визначення філософії фатальне для метафізики. Якщо ви зараз же не знайдете хиби в ньому, ви надалі будете позбавлені права висувати свої метафізичні аргументи. Вам доведеться відшукати цю хибу, а не відшукаєте — то сидіть і метафізичне мовчіть. Ернест чекав відповіді. Настала ніякова тиша — надто ніякова для доктора Гамерфілда. Він розгубився. Ернестова манера гатити словами, мов молотом, збила його з пантелику. Не звиклий до простого, прямого методу полеміки, він почав озиратися на всіх, ніби благаючи допомоги. Проте всі мовчали. Я помітила, що тато нишком сміється, прикрившись серветкою. — Існує й інший спосіб розвінчати метафізиків,— сказав Ернест, коли поразка доктора Гамерфілда стала цілком очевидна,— це судити їх по ділах їхніх. Що вони зробили для людства, крім того, що вигадували химери і з власної тіні творили богів? Вони розважали людство, це правда, але яке конкретне добро вони зробили для нього? Вони філософували — вибачте мені таке вживання цього слова — про серце як оселище почуттів, тоді коли вчені досліджували кровообіг. Вони проголошували голод і чуму божою карою, тоді коли вчені будували зерносховища та міську каналізацію. Метафізики творили богів за своїм образом і подобою, зі своїх власних бажань, тоді як учені творили дороги й мости. Метафізики проголошували землю центром усесвіту, тоді як учені відкривали Америку, вивчали зоряне небо і закони руху небесних тіл. Словом, для людства метафізики не зробили нічого корисного, анічогісінько. Крок за кроком відступали вони перед прогресом науки. Тільки-но встановлені наукою факти спростовували їхнє суб’єктивне тлумачення явищ, вони негайно вигадували нові суб’єктивні теорії, що охоплювали вже й ці нові факти. І я не маю сумніву, що метафізики робитимуть так, покіль світу. Метафізики — це шамани, шановні панове. Різниця між вами й ескімосом, що зробив собі вбраного в хутро божка і маже його китовим лоєм, полягає лише в кількох тисячоліттях нагромадження фактів. Оце й усе. — І все ж ідеї Арістотеля правили Європою протягом дванадцятьох сторіч,— бундючно промовив доктор Балінгфорд.— А хіба Арістотель не був метафізик? Він переможно обвів очима товариство, і всі схвально заусміхалися й закивали йому головами. — Невдалішого прикладу годі знайти,— відповів Ернест.— Ви ж посилаєтесь на найтемніший період людської історії. Його не випадково називають «мороком середньовіччя». То була доба, коли науку придушували метафізики, коли фізика перетворилась у розшуки філософського каменя, коли хімія виродилась в алхімію, а астрономія — в астрологію. Яке ж бо жалюгідне було те «панування ідей Арістотеля»! Доктор Балінгфорд трохи зніяковів, але скоро оговтався: — Звісно, ця похмура картина, що ви намалювали, досить переконлива; і все ж ви мусите визнати, що в метафізиці крилася велика сила, бо вона вивела людство з темряви середньовіччя у світло подальших часів. — Метафізика тут ні до чого,— відрубав Ернест. — Як? — обурено скрикнув доктор Гамерфілд.— Хіба не споглядальна філософія і чисте мислення призвели до великих географічних відкрить? — Шановний добродію,— всміхнувся Ернест,— вас, здається, позбавлено слова, доки ви не знайдете помилки в моєму визначенні філософії. Ви зараз ніби не існуєте. Але така вже доля метафізиків, і я дарую вам. Ще раз кажу: метафізика нічого спільного з поступом не має. Хліб і масло, шовк і самоцвіти, золото й срібло — та ще, між іншим, закриття сухопутних торговельних шляхів до Індії — ось що спричинило великі географічні відкриття. В 1453 році, як упав Константинополь, турки закрили караванний шлях в Індію. Європейські купці мусили знайти інші шляхи. Ось де справжня причина тих відкрить. Саме шукаючи нового шляху до Індії, Колумб поплив через океан. Про це говориться в усіх підручниках історії. А заразом було здобуто нові відомості про природу, розміри та форму Землі, і Птоломеєва система полетіла шкереберть. Доктор Гамерфілд зневажливо чмихнув. — Ви не згодні зі мною? — спитав Ернест.— Тоді в чому я помиляюся? — Я можу лише сказати, що не змінив свого погляду,— гостро заперечив доктор Гамерфілд.— Але то була б надто довга пісня — спростовувати вас. — А для справжнього вченого не буває надто довгих пісень,-— лагідно сказав Ернест.— Ось чому вчені кінець кінцем знаходять істину, як колись Колумб знайшов Америку. Я не змальовуватиму всього того вечора до самого кінця, хоч мені й тепер солодко пригадувати кожну мить, кожну подробицю тих перших годин мого знайомства з Ернестом. Запекла словесна баталія тривала, й наші пастирі дедалі дужче гарячились, аж на виду червоніючи, коли Ернест узивав їх філософами-романтиками та пускачами туману. І раз у раз він тіснив їх з їхніх позицій фактами. «Факт, добродію, незаперечний факт!» —проголошував він тріумфально, побивши в суперечці ще когось із них. Ернест весь ніби їжачився фактами. Він ловив своїх опонентів у пастки фактів, збивав їх з ніг фактами, розстрілював цілими випалами фактів. — Ви, мабуть, молитеся ідолові Фактові,— шпигнув його доктор Гамерфілд. — Немає бога, крім Факту, і пан Евергард пророк його,— підхопив доктор Балінгфорд. Ернест тільки весело засміявся. — Я мов той техасець,— сказав він і, побачивши, що від нього чекають пояснення, додав: — Знаєте, міссурієць завжди каже: «Не побачу — не повірю», а техасець каже: «Не повірю, доки не помацаю». З цього й видно, що він не метафізик. Трохи згодом, коли Ернест сказав, що філософи-метафізики так і не змогли виробити критерій істини, доктор Гамерфілд раптом напосів на нього: — А який же той критерій істини, любий мій? Може, ви ласкаво відкриєте нам те, над чим так довго й марно билися голови, мудріші за вашу? — Аякже,— промовив Ернест, дратуючи їх своєю задирливою впевненістю.— Ті ваші мудрі голови билися над критерієм істини так тяжко, бо вони шукали його десь у захмар’ї. Якби вони не покидали твердої землі, то знайшли б його досить легко. Вони б зрозуміли тоді, що самі встановлюють критерій істини кожним своїм практичним учинком, кожною своєю думкою. — Ні, ні, ви дайте нам критерій,— наполягав доктор Гамерфілд нетерпляче.— Не треба передмов, дайте нам те, чого ми так довго шукали. Дайте нам критерій істини, щоб ми з вами разом стали подібні до богів. Аж до нечемності зневажливо-скептичний тон тих слів, видимо, потішив майже всіх гостей. Лише епіскоп Моргауз, здавалось, почувався ніяково. — А доктор Джордан^\'7b9\'7d сформулював його дуже просто і ясно,— відповів Ернест.— Ось його критерій істини: «Чи буде з цього діло? Чи можемо ми звірити на нього своє життя?» Доктор Гамерфілд тільки зневажливо пирхнув. — Ви забули про епіскопа Берклі^\'7b10\'7d, якого ще ніхто ніколи не спростував. — А, король метафізиків! — засміявся Ернест.— Але й цей ваш приклад невдалий. Берклі сам засвідчував, що на його метафізику звіритись не можна. Доктор Гамерфілд аж підскочив з обурення. У нього був такий вигляд, ніби він зловив Ернеста на крадіжці або на брехні. — Молодче! — заволав він.— Ви перевершили самі себе! Це вже зовсім ница й безпідставна інсинуація! — Ну, тепер мене зовсім знищено,— промовив Ернест покірливо.— Не знаю лише, що мене вдарило. Може, ви дасте мені його помацати, пане докторе? — Дам, дам, не бійтеся! — доктор Гамсрфілд аж захлинався з люті.— Звідки ви взяли, ніби епіскоп Берклі сам засвідчував, що на його метафізику не можна звіритися? Ви вигадали це! Ви ж не маєте ніяких доказів! На неї завше можна було звіритись, голубе мій! — Вам треба доказів? Будь ласка. Я бачу такий доказ у тому, що...— Ернест хвильку помовчав,— у тому, що Берклі на практиці мав звичку ходити дверима, а не пертися крізь стіни. І в тому, що він волів звіряти своє життя на реальний хліб, масло та волову печеню. І в тому, що він мав звичку голитися реальною бритвою, переконавшись на ділі, що вона знімає реальний заріст із його обличчя. — Але ж усе це речі буденні, земні! — вигукнув доктор Гамерфілд,— Метафізика ж чинна в царині чистої уяви. — І в царині чистої уяви на неї можна звіритися? — запитав Ернест спокійно. Доктор Гамерфілд ствердно кивнув головою. — Ну звісно, в чистій уяві на вістрі голки можуть танцювати цілі хмари янголів,— немовби в задумі вів далі Ернест.— І ескімоський божок у хутрі, годований тюленячим лоєм, теж може існувати в уяві, і звірятись на нього можна — в уяві, якщо тільки не знайти в тій же уяві доказів протилежного... Треба гадати, пане докторе, що ви теж живете в царині чистої уяви? — «Уява — то царство моє»^[21],— гордо відповів доктор Гамерфілд. — Тобто, як я вже казав, витаєте в надхмар’ї? Але ви напевне повертаєтесь на землю, як настає час обіду або як ця сама земля починає раптом труситись у нас під ногами. Або ж скажіть мені, наприклад, чи не боїтеся ви під час землетрусу, що вашу безтілесну голову може розвалити якоюсь нематеріальною цеглиною? Доктор Гамерфілд відразу мимовільно схопився за голову, де було видно великого шрама. Випадково Ернест як у око вліпив: під час недавнього Великого землетрусу^\'7b11\'7d доктора Гамерфілда мало не вбило цегляним комином, що звалився з будинку. За столом вибухнув регіт. — Ну як? — спитав Ернест, коли веселощі вщухли.— Можете ви довести протилежне? Запала тиша. Ернест ще раз спитав: «Можете чи ні?» — а потім додав: — Ну що ж, ваша мовчанка — це теж аргумент, тільки не на вашу користь. Доктора Гамерфілда було тимчасово вибито з сідла, і баталія за столом повернула в іншому напрямку. Ернест кидав священикам виклик за викликом. Коли вони твердили, що знають робітничий клас, Ернест кидав їм у вічі такі щонайпростіші факти з життя робітництва, що їх вони не знали, і пропонував ті факти спростувати. Він оперував самими фактами і не давав своїм опонентам утекти в метафізичні абстракції, щоразу вертаючи їх на тверду землю, до фактів. Як яскраво пригадується мені ця сцена! Я ніби навіч бачу Ернеста, чую войовничі нотки в його голосі, стежу, як він безжально побиває своїх супротивників тими фактами, мов ударами батога. Ернест був невблаганний. Він сам не просив ощади^\'7b12\'7d, але й нікому не давав її. Я ніколи не забуду того прочухану, що він завдав їм під кінець. — Сьогодні ви тут не раз наочно довели, що не знаєте робітничого класу. Дехто з вас визнав це відверто, за інших промовляло невігластво їхніх тверджень. Проте вас не можна й винуватити в цьому. Справді, звідки вам знати робітництво? Ви ж не живете з ним і серед нього. Ви тулитеся до класу капіталістів. Ще б пак ні! Капіталісти платять вам, вони годують вас, одягають в оце гарне вбрання. Натомість ви платите своїм хазяям якраз тими гатунками метафізики, що їм до вподоби, а до вподоби вони їм тому, що не загрожують панівному суспільному ладові. По товариству перебіг гомін незгоди. — О, я не маю сумнівів щодо вашої особистої щирості,— застеріг Ернест.— Ви цілком щирі. Ви вірите в тс, що проповідуєте. І якраз у цьому ваша сила і ваша особлива цінність для класу капіталістів. Та досить було б вам змінити свої переконання на такі, що загрожували б панівному ладові, як ваші проповіді стали б не до вподоби вашим роботодавцям, і вам негайно показали б на двері. Адже ж такі випадки трапляються раз у раз^\'7b13\'7d, чи не правда? Цього разу ніхто не висловив незгоди. Всі мовчки погодилися з тими словами. Лише доктор Гамерфідд заперечив: — На двері показують лише тим, хто збивається думкою на хибні шляхи. — Цебто, іншими словами, на ті шляхи, котрі не до вподоби класові капіталістів,— відповів Ернест,— Отож я й кажу вам: проповідуйте собі далі, заробляйте свою платню, але, заради бога, дайте спокій робітничому класові. Ви належите до ворожого табору. У вас немає нічого спільного з робітничим класом. Ваші руки випещені, бо інші руки працюють на вас. Ваші животи розпасені на ситому харчі.— (По цих словах доктор Балінгфорд знітився, й усі мимоволі поглянули на його величезне черево. Про нього злі язики казали, що він уже багато років не бачив власних ніг).— І голови ваші напхані ідеями, що підтримують лад, який вас годує. Ви такі ж найманці — щоправда, цілком щирі,— як колись були найманці а швейцарської гвардії^\'7b14\'7d. Отже, служіть своїм хазяям вірою й правдою, захищайте їхні інтереси своїми проповідями, але не лізьте до робітничого класу і не обплутуйте його своєю брехнею. Не можна, якщо хочеш лишатися чесним, перебувати одночасно в двох супротивних таборах. Робітничий клас досі якось обходився без вас. Повірте мені, він і надалі без вас обійдеться. І навіть більше: без вас робітничому класові буде краще, ніж з вами.
  Розділ II
 ВИКЛИК
 

 
 Щойно двері зачинилися за останнім гостем, тато впав у крісло і вибухнув нестримним реготом. Відтоді, як померла мати, я ще ні разу не бачила його таким веселим. — Закладаюся, що доктор Гамерфілд зроду-віку не чув нічого такого,— сміявся він.— «Гречності священицьких диспутів»! Ти завважила, як він почав, мов ягня,— Евергард тобто,— і як швидко обернувся на лева рикучого? У цього молодика надзвичайно дисциплінований розум. З нього вийшов би чудовий науковець, якби його енергія була скерована в бік науки. Чи треба казати, що Ернест глибоко зацікавив мене саму? Не тільки тим, що він говорив і як він говорив, а й сам собою як людина. Мені ще ніколи не траплялося здибати такого чоловіка. Либонь, саме через те я була тоді ще незаміжня, хоч мала вже двадцять чотири роки. Я мусила признатися собі, що він мені сподобався. І вподобала я його не розумом і не логікою. Попри свої могутні м’язи й боксерську шию, він справив на мене враження дитинно щирого юнака. Я відчувала, що під личиною задираки-полеміста в ньому криється делікатна й чуйна душа. Не знаю, як я збагнула те,— мабуть, жіночим чуттям. Його голос, схожий на поклик сурми, все лунав мені в душі. В ньому було щось таке, що дійшло до мого серця. Я відчувала, що хотіла б знову почути той голос, побачити іскринки сміху в його очах, що так суперечили незворушно-спокійному виразові обличчя. І ще якісь неясні, невимовленні почуття хвилювали мене. Я вже тоді майже кохала його, хоч певна, що, коли б нам не довелося знову зустрітись, ті невиразні почуття легко згасли б і я просто забула б за нього. Та доля не допустила до цього. Власне, не допустило нове захоплення мого батька соціологією та бесіди, що він уряджав. З фаху батько не був соціологом. Щасливий у шлюбі з моєю матір’ю, захоплений дослідженнями в царині своєї улюбленої фізики, він був вельми задоволений життям. Та як померла мати, сама фізика вже не могла заповнити порожнечі в його душі. Тому він удався до філософії, потім, зацікавившись економічними науками та соціологією, поринув у них. У нього було дуже розвинене почуття справедливості, і він палко захопився ідеями боротьби з суспільною кривдою. Мене тішили ознаки Цього нового зацікавлення, хоч я тоді й гадки не мала, які з того можуть постати наслідки. В правдиво юнацькому ентузіазмі він з головою поринув у нові дослідження, зовсім не дбаючи, куди вони заведуть його. Звикнувши до роботи в лабораторії, він і їдальню нашу обернув у соціологічну лабораторію. На наших бесідах збиралися люди всіх чинів і станів — науковці, політики, банкіри, комерсанти, професори, профспілкові лідери, соціалісти, анархісти. Тато підбивав їх на дискусії, а потім аналізував їхні погляди на життя й суспільство. З Ернестом він познайомився незадовго перед тим днем, як скликав у себе «синедріон». Коли гості розійшлися, тато розповів мені, як він спіткав Ернеста, проходячи ввечері вулицею і зупинившись послухати випадкового промовця. Оратор стояв на ящику з-під мила і промовляв до натовпу робітників. Той оратор і був Ернест. Він не був тільки вуличним агітатором. Він посідав високе становище в соціалістичній партії, як один з її лідерів і визнаний авторитет у питаннях соціалістичної філософії. Але він мав особливий хист простою мовою пояснювати щонайскладніші речі, був природжений агітатор і вчитель і не гребував навіть ящиком з-під мила як кафедрою, щоб розтлумачувати робітникам економічні питання. Тато спинився послухати його — і зацікавився. Тоді він познайомився з Ернестом і відразу запросив його до нас на обід, де мало бути багато церковників. Вже після цього обіду тато розповів мені все, що тільки знав про Ернеста. Він походив з робітничої родини, хоч був нащадком старовинного роду Евергардів, які жили в Америці вже понад двісті років. Десятирічним хлопцем він пішов працювати на завод, тоді навчивсь фаху і став ковалем. Він самотужки здобував освіту, вивчив німецьку та французьку мови і потроху заробляв на прожиток, перекладаючи наукові та філософські праці для одного бойового соціалістичного видавництва в Чікаго. Ще трохи грошей давала йому публікація власних соціологічних та економічних робіт, що розходилися невеликими тиражами. Ось що я довідалася про нього, перше ніж лягти спати, і довго лежала безсонна, викликаючи в пам’яті його голос. Я сама лякалася своїх думок. Ернест був такий несхожий на чоловіків мого кола, такий незнайомий і такий дужий! Його владність чарувала і водночас лякала мене, бо, давши волю фантазії, я кінець кінцем почала уявляти його своїм коханим, своїм чоловіком. Я часто чула, що мужня сила нездоланно вабить жінок. Але він був занадто сильний. «Ні, ні! — вигукувала я.— Яка нісенітниця!» Але вранці я прокинулася з бажанням побачити його знову. Я хотіла знову бачити, як він громить у суперечці своїх супротивників, упевнено збиває з них пиху, розхитує їхню віру й переконання, хотіла чути бойові ноти в його голосі. А що, як він тільки задирака? Що ж, і з задираки, за його власним висловом, «може бути діло». Його задирливість захоплювала, збуджувала, як поклик до бою. Минуло кілька днів. Я прочитала Ернестові книжки, які знайшлись у мого батька. Писав він так, як і говорив,— ясно й переконливо. Абсолютна простота його викладу переконувала навіть тоді, коли ви не хотіли здаватися. Він мав справжній хист ясного викладу думки і був чудовим популяризатором. І все ж, попри той блискучий стиль, у його книжках було багато такого, що мені не сподобалось. На мою думку, він занадто випинав те, що він називав класовою боротьбою, антагонізмом між працею та капіталом, конфліктом інтересів. Через кілька днів тато, сміючись, переказав мені думку доктора Гамерфілда про Ернеста. Ця думка зводилась до того, що Ернест — «зухвалий шмаркач, що дере носа, нахапавшись сяких-таких знань». Доктор Гамерфілд категорично відмовився надалі зустрічатися з Ернестом. Зате епіскоп Моргауз, як виявилося, дуже зацікавивсь Ернестом і хотів нової зустрічі. «Дуже сильний молодик,— сказав він татові про Ернеста.— І повний життя. Але надто самовпевнений, надто самовпевнений». Якось увечері тато знову привів Ернеста. А епіскоп уже гостював у нас, і ми з ним пили чай на веранді. Ернест ще перебував у Берклі, де він слухав спецкурс біології в університеті і багато працював над своєю новою книжкою «Філософія та революція»^\'7b15\'7d. Коли він зайшов, веранда враз стала неначе тісна. Не те, що він був дуже високий — на зріст він мав лише п’ять футів дев’ять дюймів,— але все якось наче меншало поряд з ним. Вітаючись зі мною, він ніби трохи зніяковів, що якось не пасувало до сміливою погляду його очей і твердого впевненого потиску руки. Але й у цю мить його очі дивились упевнено й рішуче. Цього разу я прочитала в них запитання, а він знову, як і перше, довго не спускав з мене погляду. — Я переглянула вашу «Філософію робітничого класу»,— сказала я, і в очах йому блиснула радість. — Сподіваюся,— відповів він,— що ви не забували, для якого кола читачів призначено цю книжку. — Авжеж, і саме тому я буду сперечатися з вами,— сказала я, і це пролунало як виклик. — Я також буду сперечатися з вами, пане Евергарде,— озвався епіскоп Моргауз. Ернест знизав плечима потішено й узяв з моїх рук чашку чаю. Єпіскоп уклонився мені, щоб я говорила перша. — Своєю книжкою ви розпалюєте класову ненависть,— почала я.— Я вважаю, що хибно і навіть злочинно звертатися до ницих і брутальних інстинктів робітничого класу. Класова ненависть — це антисоціальне почуття і, мені здається, навіть антисоціалістичне. — Не винен,— ніби на суді, відповів Ернест.— Ні в словах, ні в дусі того, що я будь-коли писав, класової ненависті немає. — Які — вигукнула я і, діставши його книжку, розгорнула. Він спокійно пив чай і усміхався, дивлячись, як я гортаю сторінки. — Сторінка сто тридцять друга,— почала я голосно.— «Отже, на нинішній стадії соціального розвитку класова боротьба точиться між класом, що дає заробітну платню, і класом, що її одержує». Я переможно глянула на нього. — Але ж тут немає ані слова про класову ненависть,— усміхнувся він знову. — Проте ви кажете: «класова боротьба». — А це зовсім інша річ, ніж класова ненависть,— відповів Ернест.— І повірте мені, ми не розпалюємо ніякої ненависті. Ми тільки кажемо, що класова боротьба — це закон соціального розвитку. Ми не винайшли класової боротьби. Ми тільки пояснюємо її, як колись Ньютон пояснив силу тяжіння. Ми пояснюємо природу суперечності інтересів, що породжує класову боротьбу. — Але ж ніякої суперечності інтересів не повинно бути! — вигукнула я. — Отут я цілком згоден з вами,— відповів Ернест.— Це саме те, чого ми, соціалісти, домагаємося,— знищити суперечності інтересів. Дозвольте, я прочитаю інший уривок з цієї книжки.— Він узяв її й перегорнув назад кілька сторінок. — Сторінка сто двадцять шоста: «Епоха класової боротьби, що почалася з розкладу первісно-племінного комунізму і з виникнення приватної власності, закінчиться з усуспільненням приватної власності». — Я не можу погодитися з вами,— втрутився до розмови епіскоп. Його бліде аскетичне обличчя ледь почервоніло, зраджуючи хвилювання.— Ви виходите з хибних засновків. Між працею та капіталом ніякої суперечності інтересів нема або принаймні не повинно бути. — Дякую вам,— сказав Ернест цілком поважно.— Цими останніми словами ви вертаєте мене до мого засновку. — Але чому неодмінно має бути суперечність? — допитувався епіскоп. Ернест знизав плечима: — Гадаю, тому що ми такими створені. — Але ж нас створено зовсім, зовсім не такими! — вигукнув епіскоп. — Ви маєте на увазі ідеальних людей? — спитав Ернест.— Людей богоподібних, саможертовних, котрих так мало, що їх не варт і до уваги брати? Чи людей звичайних, пересічних? — Я маю на увазі людей звичайних, пересічних,— відповів епіскоп Моргауз. — Отже, людей слабодухих, хибких, схильних помилятися? Єпіскоп кивнув головою. — Людей дріб’язкових, себелюбних? Єпіскоп знову кивнув. — Стережіться! — попередив Ернест.— Я сказав «себелюбних». — Пересічна людина завжди себелюбна,— відважно ствердив єпіскоп. — І прагне мати все, що тільки можна? — І прагне мати все, що тільки можна. Прикро, але це правда. — Тоді ви впіймались,— Ернестові зуби клацнули, наче пастка.— Зараз я вам це доведу. Візьмімо, наприклад, людину, що працює у вуличному транспорті. — Вона не могла б працювати, якби не було капіталу,— перебив його епіскоп. — Слушно, але ж і ви погодитеся, що капітал загинув би, коли б не було робітників, що забезпечують йому дивіденти? Єпіскоп змовчав. — Чи ні? — наполягав Ернест. Єпіскоп кивнув головою. — Тоді ми з вами сквитались і можемо почати спочатку,— спокійним, діловим тоном сказав Ернест.— Робітники, що працюють у вуличному транспорті, дають підприємцям свою працю. Акціонери дають капітал. Об’єднаними зусиллями праці й капіталу виробляється нова вартість, нові гроші^\'7b16\'7d. Ці гроші вони розподіляють між собою. Ту частку, яка припадає капіталові, ми називаємо дивідендом. Ту ж, яка припадає робітникам, — заробітною платнею. — Ну то й що? — перебив його єпіскоп.— 3 якої речі той розподіл не може бути дружній? — Ви вже забули те, на чому ми з вами допіру погодилися,— відповів Ернест.— Ми погодились на тому, що пересічна людина себелюбна. Така вже вона е. А ви злітаєте за хмари й збираєтесь розподіляти прибутки не між тими людьми, які є, а між тими, які лишень мали б бути. Повернімось на землю Робітник, як людина себелюбна, бажає одержати від розподілу якнайбільше. Капіталіст, як людина себелюбна, бажає того ж самого. Коли ділити є не дуже багато чого, а обидві сторони хочуть мати все, що тільки можна,— неминуче виникає суперечність інтересів. Оце й є суперечність між працею й капіталом. Ця суперечність непримиренна. Доки існують робітники й капіталісти, вони будуть гризтися за розподіл. Якби ви сьогодні були в Сан-Франціско, вам довелося б іти через усе місто пішки. Всі трамваї стоять. — Знову страйк?^\'7b17\'7d — стривожився епіскоп. — Так, робітники і капіталісти сваряться за розподіл прибутків від трамваю. Єпіскоп Моргауз розхвилювався. — Але ж це тяжка помилка! — вигукнув він,— Яка короткозорість з боку робітників! Хіба можуть вони сподіватися на наше співчуття... — Коли ми змушені ходити пішки,— докінчив за нього Ернест. Проте епіскоп пустив повз вуха ту шпильку й вів далі: — Не можна бути такими обмеженими. Люди повинні бути людьми, а не звірами. Разом зі страйками знову почнуться насильства й убивства, знов будуть удови й сироти. Капітал і праця повинні жити в злагоді. Вони повинні трудитися разом, дбаючи про взаємну користь. — Ви знову залітаєте за хмари,— сухо зауважив Ернест.— Не забувайте, ми погодилися, що пересічна людина себелюбна. — Але вона не повинна така бути! — вигукнув епіскоп. — От щодо цього я цілком згоден з вами,— відповів йому Ернест.— Людина не повинна бути себелюбна, але вона не може така не бути, поки живе в суспільстві, де основою є свиняча мораль. Єпіскоп отетерів. А мій батько тільки засміявся. — Так, свиняча мораль,— невблаганно провадив Ернест.— У цьому — суть капіталістичної системи. І саме це й захищає ваша церква, саме це ви проповідуєте щоразу, як стоїте на амвоні. Свиняча мораль! Іншої назви не придумаєш. Єпіскоп Моргауз благально обернувся до тата, але той тільки засміявся, киваючи головою, й сказав: — Боюся, що містер Евергард має рацію. Принцип «laissez fаіге», або «кожен сам за себе, лише чорт за всіх». Як казав містер Евергард минулого разу, ваша, церковників, функція — це підтримувати панівний лад, а він стоїть саме на цій основі. — Але ж Христос учив зовсім іншого! — вигукнув єпіскоп. — А ніші церква вже не пам’ятає Христового вчення,— вкинув Ернест,— Тим-то робітникам і немає діла до церкви. Бо церква вибачає будь-яку несправедливість і жорстокість капіталістів щодо робітничого класу. — Церква зовсім не вибачає цього,— заперечив єпіскоп. — Вона не протестує проти цього,— відповів Ернест,— А оскільки не протестує,— значить, вибачає. Та це й зрозуміло, бо капіталісти ж підтримують церкву. — Я ніколи не дивився на речі з цього боку,— наївно сказав епіскоп,— Але ви, напевне, помиляєтесь. Я знаю, що в цьому світі багато сумного й лихого. І я знаю, що церква втратила тих, кого ви називаєте пролетаріатом...^\'7b18\'7d — Церква не могла втратити пролетаріату, бо він ніколи не належав церкві! — вигукнув Ернест,— Пролетаріат виріс поза церквою і без неї. — Я вас не розумію,— промимрив єпіскоп. — Ну, то я вам поясню. Наприкінці XVIII сторіччя, як було запроваджено машини й нинішню фабричну систему, Пролетаріат — від латинського слова proletarii; так у цензових списках Сервія Туллія^[22] називали тих, хто не міг дати державі нічого, крім своїх нащадків (proles). То були люди, які не мали ні майна, ні громадського становища, ані якихось виняткових здібностей. Великі маси трудящого люду відірвано від землі. Стару систему праці було поламано. Селян масово зганяли з їхніх сіл до міст. На фабриках біля нових машин примушували працювати не лише чоловіків, але й жінок та дітей. Робітник більше не мав родини. Умови життя його були жахливі. Історія тих часів написана кров’ю. — Правда, правда,— урвав його епіскоп із болісним виразом на обличчі.— То справді було страхіття. Але ж то діялося давно, півтораста років тому. — Саме тоді, півтора сторіччя тому, і народився сучасний пролетаріат,— вів далі Ернест.— Церква його не помічала. Хоч які криваві страхіття капіталісти чинили над народом, вона лишалася німа. Церква не протестувала тоді, як не протестує вона й тепер. Як каже Остін Льюїс^\'7b19\'7d про ті часи — ті, кому було сказано: «Пасіть овечок моїх», спокійно дивились, як тих овечок продавали в рабство, щоб замучити роботою до смерті^\'7b20\'7d. Церква мовчала тоді, і, перше ніж говорити далі, я хочу, щоб ви або погодились зі мною, або спростували мої слова. Отже, чи визнаєте ви, що тоді церква мовчала? Єпіскоп вагався. Як і доктор Гамерфілд, він не звик до подібних, як казав Ернест, «лобових атак». — Історію вісімнадцятого сторіччя вже написано,— напосідав Ернест.— І якби в ті часи церква не мовчала, про те можна було б прочитати в книжках. — Боюся, що церква справді мовчала,— визнав єпіскоп. — Як вона мовчить і нині. — З цим я не можу погодитись,— заперечив єпіскоп. Ернест хвильку подивився на нього пильно і прийняв виклик. — Гаразд,— сказав він.— Зараз побачимо. Ось, наприклад, у Чікаго є жінки, що тяжко працюють за дев’яносто центів на тиждень. Чи протестувала церква проти цього? — Я про це не знав. Дев’яносто центів на тиждень! Це жахливо! — Чи протестувала церква? — наполягав Ернест. — Я певен, що церква нічого про це не знала,— відчайдушно захищався епіскоп. — Але ж церкві було сказано: «Паси овечок моїх»,— глузливо мовив Ернест. Тоді похопився :— Пробачте, епіскопе, що я сміюсь. Але чи ж диво, що нам терпцю не стає, дивлячись на вас?.. Хіба ви коли-небудь протестували перед своєю буржуазною паствою проти праці дітей на бавовняних фабриках Півдня?^\'7b21\'7d Адже на цих фабриках працюють діти шести-семи років. Працюють ночами, дванадцятигодинну зміну. Ці діти ніколи не бачать сонячного світла. Вони мруть, як мухи. Дивіденди акціонерам виплачуються їхньою кров’ю. І з цих дивідендів будуються розкішні церкви в Новій Англії, щоб такі, як ви, епіскопе, могли читати в них солодкі проповіді ситим, пещеним власникам акцій. — Я нічого не знав про це,— кволим голосом промовив епіскоп. Він зблід на виду, немов його нудило. — Отже, ви не протестували? Єпіскоп мовчав. — Отже, церква й нині мовчить, як мовчала у вісімнадцятому сторіччі? Єпіскоп знову нічого не відповів, але цього разу Ернест і не наполягав на відповіді. — І не забувайте,— сказав він,— коли який священик надумає протестувати, йому негайно покажуть на двері. — Ну, в це вже я не вірю,— заперечив єпіскоп. — А ви протестуватимете? — спитав його Ернест. — Покажіть мені в нашій церковній громаді такі несправедливості, як ви оце розповідали, і я виступлю проти них. — І покажу,— спокійно сказав Ернест.— Я до ваших послуг. Я проведу вас через ціле пекло. — І тоді я протестуватиму.— Єпіскоп випростався, на його лагідному обличчі проступила суворість воїна.— Церква не буде мовчати. — Вас виженуть зі служби,— попередив його Ернест. — Я доведу вам протилежне,— заперечив єпіскоп.— Коли все, що ви казали,— правда, я доведу, що церква помилялася з невідання. Навіть більше, я переконаний: усе жахливе в нашому суспільстві існує лише тому, що про те не знає панівний клас. Коли він дізнається, він виправить усі свої хиби. А розкрити йому очі — це місія церкви. Ернест засміявся — відверто глумливо; і я стала на захист епіскопа. — Не забувайте,— сказала я йому,— що ви бачите справу лише з одного боку. І в нас є багато гарного, хоч ви того й не хочете визнати. Єпіскоп Моргауз правду каже. Всі страхіття в нашому суспільстві можливі лише через те, що панівний клас нічого про них не знає. А причина та, що класи надто відмежувались один від одного. — Коли хочете знати, навіть дикі індіяни не такі жорстокі й кровожерні, як ваші капіталісти,— відказав Ернест, і в ту мить я майже зненавиділа його. — Ви нас не знаєте. Ми не жорстокі й не кровожерні. — Доведіть,— кинув він мені виклик. — Як можу я довести де... вам? — Мене вже брала злість. Він уважно подивився на мене. — Я не прошу вас довести це мені. Доведіть це самі собі. — А я й так знаю. — Нічого ви не знаєте,— гостро відповів він. — Тихо, тихо, дітки,— заспокійливо озвавсь тато. — Яке мені діло...— почала я обурено, але Ернест перебив мене: — Скільки мені відомо, ви — чи ваш батько, це те саме — маєте акції Сьєррських заводів. — Ну й що з того?— відрубала я. — Та нічого,— мовив Ернест повільно,— коли тільки не зважати на те, що сукня, яку ви носите, заплямована кров’ю. Страва, яку ви їсте, присмачена кров’ю. Кров малих дітей і дужих чоловіків крапає з вашого даху. Досить мені заплющити очі, і я чую, як вона крапає: кап, кап, кап — кругом мене. Ніби прислухаючись до того крапоту, він заплющив очі і відхилився на бильце крісла. Сльози бризнули мені з очей від такої образи. Ще ніколи ніхто так брутально зі мною не поводився. Єпіскоп і тато, збентежені й уражені, спробували звести розмову на спокійніші теми, але Ернест розплющив очі, подивився на мене і порухом руки спинив їх. Губи його були суворо стиснуті, а в очах уже не світилась усмішка. Але я так і не дізналася, що він хотів сказати, яку нову кару готував мені, бо в ту саму мить до нас на веранду зазирнув якийсь чоловік, що йшов повз наш будинок вулицею. Був той чоловік високий, бідно вдягнений і ніс на спині цілу гору плетених столиків, стільців та ширм. Він дивився на наш будинок, ніби міркуючи, чи не спробувати продати нам щось із свого краму. — Його звуть Джексон,— промовив Ернест. — Такий здоровенний чолов’яга мав би працювати, а не ходити з крамом по хатах^\'7b22\'7d,— сказала я. — Подивіться на його лівий рукав,— тихо відповів Ернест. Я глянула й побачила, що рукав порожній. — Та кров, що крапає з вашого даху, як мені вчувалося, витекла і з його руки,— вів далі Ернест.— Джексон утратив руку на Сьєррських заводах. А ви тоді покинули його на життєвому шляху здихати з голоду, як скалічілу коняку. Кажучи «ви», я маю на увазі адміністрацію та правління компанії, що їм ви й інші акціонери платите гроші за керування вашими заводами. З Джексоном стався нещасливий випадок. Стався тому, що Джексон намагався вберегти для компанії кілька доларів. Побачивши між зубцями барабана тіпальної машини камінець, він простяг руку, щоб його вихопити, бо той камінець вибив би на барабані два ряди зубців. Але руку захопило барабаном і розтрощило аж до плеча. Це сталося вночі. Завод тоді працював день і ніч, бо ринок вимагав продукції, а акціонери хотіли жирніших дивідендів. Простоявши біля машини багато годин, Джексон стомився, рухи його стали мляві, тому він не зміг вчасно вихопити руку, і машина затягла її. А в нього жінка й троє дітей. — І що зробила компанія для нього? — спитала я. — Нічого. А втім, дещо зробила — вона виграла позов, коли Джексон подав у суд на відшкодування непрацездатності, вийшовши з лікарні. Адже в компанії, знаєте, дуже вправні адвокати... — Ви не все розповіли,— сказала я переконано.— А може, ви й самі всього не знаєте. Може, цей Джексон зухвало повівся. — Зухвало! Ха-ха! — засміявся Ернест сардонічно.— Боже мій! Зухвало повівся! З відірваною рукою! Ні, Джексон дуже плохий, покірливий чоловік, і ні про яке зухвальство мови не було. — Але ви самі кажете, Джексон програв свій позов,— наполягала я.— Якби то була вся правда, що ви розповіли, цього не могло б статися. — Судові справи компанії веде полковник Інгрем. А він дуже спритний адвокат. Ернест пильно подивився на мене, а потім додав: — Ось що я пораджу вам, міс Канінгем. Поцікавтеся справою Джексона. — Я вже сама так вирішила,— відповіла я холодно. — От і гаразд,— промовив Ернест добродушно.— Я розкажу вам, де його знайти. Але повірте, мені стає страшно, як подумаю про все, що вам розкриє його рука. Отак сталося, що ми обоє, епіскоп і я, прийняли Ернестів виклик. Коли епіскоп і Ернест пішли, мене ще довго пекла образа — і за себе, і за весь свій клас. «Це якась потвора»,— думала я про Ернеста. В ту хвилю я ненавиділа його і втішала себе одною думкою: а якої ще поведінки можна чекати від колишнього робітника?
  Розділ III
 ДЖЕКСОНОВА РУКА
 

 
 Чи гадала я тоді, яку фатальну роль відіграє у моєму житті рука Джексона! Сам він не справив на мене великого враження, коли я розшукала його. Знайшла я його в старенькому перехнябленому бараці^\'7b23\'7d на околиці, поблизу затоки, край болота. Довкола стояли калюжі гнилої води, вкритої зеленим баговинням, і отруювали повітря нестерпним смородом. Джексон видався мені саме такий, як описував його Ернест,— плохий і покірливий. Він щось плів із комишу, не кидаючи роботи й тоді, коли я розмовляла з ним. Проте, попри всю його лагідність та сумирність, мені вчулася в його голосі прикра нотка, коли він сказав: — Вони могли б узяти мене бодай за сторожа...^\'7b24\'7d Випитала я в Джексона небагато. Я вже подумала була, що він просто тупий, коли мені впало в вічі, як спритно працює він однією рукою. Ні, на тупість те не виглядало... Мені набігла ще одна думка. — Як же це гак сталося, що ваша рука попала в машину? — спитала я. Він глянув на мене замислено, тоді повільно покивав головою. — А хто його зна... Сталося — і квит. — З необережності? — підказала я. — Ні ,— відповів він.— Я б того не сказав. Просто дуже довга зміна була, і я, либонь, утомився. За сімнадцять років, що я відробив на тому заводі, набачивсь я таких пригод силу. Тож можу сказати, що здебільша стаються вони якраз перед гудком^\'7b25\'7d. Закладаюся, що за останню годину зміни більше людей калічиться, ніж за цілий день. Як попоробиш кільканадцять годин уряд, то неповороткий стаєш. О, я надивився на тих пошматованих та скалічілих, то вже знаю. — І багато таких? — спитала я. — Сотні. І діти теж. Опріч кількох жахливих подробиць, Джексон розповів мені про своє нещастя лиш те, що я вже знала від Ернеста. Коли я спитала його, чи не порушив він якихось правил роботи на машині, він похитав головою. — Я штовхнув пас правою рукою, а лівою сягнув по камінця, не глянувши, чи таки скинув паса. Я гадав, що права рука те зробила,— аж воно ні. Я його похапцем штовхнув, і він не злетів зі шківа зовсім. Отак мені й прихопило руку. — Мабуть, боляче було? — спитала я співчутливо. — Та вже ж не солодко, як кістки трощить...— відповів він. Джексон не дуже втямив того, що відбулося на суді. Йому було ясно тільки одне — відшкодування на непрацездатність він не одержав. Він уважав, що причиною несправедливого вироку були криві свідчення майстрів та директора фабрики. «Не по правді вони посвідчили»,— так він і сказав. І я вирішила піти до майстрів та до директора. Одне побачила я добре: що Джексон у тяжкій скруті. Його жінка весь час хорувала, а заробітку від продажу плетених виробів не ставало, щоб прогодувати сім’ю. Він заборгував комірне, і його старший син, хлопчик одинадцяти років, уже мусив іти працювати на завод. — Еге ж, бодай за сторожа могли мене взяти,— ще пробурмотів він, як я прощалась. Потім я побачилася з адвокатом, що вів Джексонову справу, і з двома майстрами та директором, що свідчили на суді. І помалу мені стало здаватися, що якась правда в Ернестовому звинуваченні таки е. Адвокат був миршавий, якийсь жалюгідний на вигляд. Дивлячись на нього, я вже не дивувалася, що Джексон програв свій позов. Спершу в мене майнула думка, що він сам винен, коли вибрав собі такого адвоката. Але ту ж мить мені в голові блиснули дві Ернестові репліки: «В компанії, знаєте, дуже вправні адвокати»,— і ще: «Полковник Інгрем дуже спритний адвокат». Я швидко зробила висновки. Мені стало зрозуміло, що компанія, звісно, має змогу найняти кращих юристів, ніж звичайний робітник. Але й це лишень другорядні деталі. Я була певна, що існує якась поважніша причина, з якої Джексонові не пощастило на суді. — Чому ви програли позов? — запитала я адвоката. Він так розгубився й знітився, що мені аж шкода стало небораку. Потім почав нарікати. Видно, й натурою був такий скиглій, змалечку прибитий долею. Зараз він нарікав на свідків. Вони, мовляв, давали свідчення, корисні тільки для компанії. Він не міг добитися від них жодного слова на користь Джексона. Вони добре знали, чий хліб їдять. Джексон — дурень. Полковник Інгрем відразу заплутав його й збив з пантелику. О, то великий майстер перехресного допиту, він примусив Джексона давати відповіді, які йому ж і шкодили. — Як же могли Джексонові відповіді зашкодити йому, коли його була правда? — Ет, до чого тут правда? — своєю чергою спитав адвокат.— Бачите ось оці книжки? — Він обвів рукою ряди полиць по стінах своєї малюсінької конторки.— Читаючи та вивчаючи їх, я тільки й пересвідчився, що закон — це одне, а правда — це щось зовсім інше. Та спитайте будь-якого юриста, він вам скаже те саме. Що таке правда, ви почуєте в недільній школі. А ці книжки розкажуть вам, що таке... закон. — Ви хочете сказати, що правда була Джексонова, і все ж він програв позов? — обережно спитала я.— Ви хочете сказати, що суддя Колдуел судить несправедливо? Адвокатик пильно дивився на мене з хвилину; тоді войовничий вираз на його обличчі погас. — Де мені було з ними змагатися,— знову забідкався він.— Вони пошили в дурні і Джексона, й мене. На що я міг сподіватися? Полковник Інгрем — видатний адвокат. Якби він не був такий, йому б не доручили вести юридичні справи Сьєррських заводів, Бретонського земельного синдикату, Берклійського акційного товариства і трьох електричних фірм Окленда, Сан-Леандро і Плезентона. Адже він довірений корпорацій, а корпорації дурням гроші не платять^\'7b26\'7d. Як ви гадаєте, чому самі лише Сьєррські заводи виплачують полковникові Інгремові двадцять тисяч доларів на рік? Бо його послуги варті тих грошей, ось чому. А моя праця того не варта. Якби була варта, то я б не скнів отут, склавши зуби на полицю, й не брав би на себе такі справи, як Джексонова. Як ви гадаєте, скільки б я одержав, вигравши цю справу? — Та, либонь, облупили б його дочиста,— відповіла я. — Авжеж, облупив би! — вигукнув він сердито.— Мені теж треба жити^\'7b27\'7d. — У нього жінка й діти,— докірливо сказала я. — І в мене жінка й діти,— відказав він.— І ні одна душа на світі, крім мене, не подбає, аби вони мали що їсти. Обличчя його раптом злагідніло, він розкрив свого годинника і показав мені наліплену зсередини накришки невеличку фотографію жінки й двох маленьких дівчаток. — Ось подивіться. Мені з ними теж дуже важко. Я сподівався вирядити їх на дачу, якби виграв Джексонів позов. У місті їм нездорово жити... Але яка вже там дача... Коли я підвелася й стала прощатись, він знову забідкався: — То було безнадійно. Полковник Інгрем і суддя Колдуел — приятелі. Я не кажу, що це приятельство вирішило б справу й тоді навіть, коли б я на суді витяг із свідків такі, як треба, свідчення. Та все ж мушу сказати, що суддя Колдуел зробив усе, що лиш міг, аби перешкодити мені витягти з них такі свідчення. Суддя і полковник Інгрем належать до однієї масонської ложі й ходять до одного клубу. І живуть вони поряд, у такому районі, де я не маю змоги жити. їхні жінки теж приятелюють; вони весь час одні до одних у гості ходять, і на віст збираються то в одного, то в другого... — Значить, ви вважаєте, що правда тут була Джексонова? — спитала я, затримавшися на порозі. — Я не вважаю, я знаю це,— відповів він.— Спочатку я вірив навіть, що виграю цей позов. Але жінці я про те сказати не насмів, щоб її потім не розчарувати. Вона так мріяла поїхати на дачу... — Чому, свідчивши на суді, ви не сказали про те, що Джексон намагався врятувати машину? — спитала я Пітера Донелі, одного з майстрів, які виступали свідками на суді. Він довго думав, перш ніж відповісти. Потім, сторожко озирнувшись навколо, сказав: — Чому? Тому що у мене добра жінка і троє прегарних діток. — Я вас не розумію,— промовила я. — Ну тому, що воно б мені на зле обернулось. — Ви хочете сказати...— почала я. Але він палко перебив мене: — Я хочу сказати те, що я сказав. Я вже багато років працюю на заводі. Я ще зовсім малим хлопчаком став до прядильного верстата. І тяжкою роботою добився до нинішньої високої посади. Я майстер, щоб ви знали. 1 навряд, чи знайшлася б на фабриці хоч одна душа, що простягла б мені руку, якби я потопав. Колись я, звичайно, був у профспілці, але в двох страйках роботи не кинув, і робітники за це стали називати мене штрейкбрехером. Зараз жоден з робітників чарки зі мною не схоче випити, хоч би й за мої гроші. Ви бачите осьде шрами в мене на голові? То на мене каміняччя кидали. Кожне хлоп’я, що в нас у прядильні працює, проклинає моє ім’я. Єдиний мій друг — це компанія. Та не з якогось там обов’язку тягну я руку за компанією,— я хочу, щоб діти мої мали хліб і масло й жили по-людському. — Чи Джексон сам був винен? — спитала я його. — Ні, йому слід було присудити пенсію. Він був добрий робітник, не баламут. — Отже, на суді ви не сказали правди, як присягалися? Донелі похитав головою. — Ви ж присягалися говорити тільки правду, саму правду,— сказала я урочисто. І знов обличчя йому спалахнуло: він звів очі вгору, ніби звертавсь не до мене, а до неба: — Хай моя душа в пеклі горить, але мої діти матимуть хліб і масло. Директор Генрі Даллес, чоловічок із лисячим обличчям, зухвало подивився на мене і зовсім відмовився розмовляти. Я не змогла витягти з нього жодного слова про суд та його власні свідчення. Але з іншим майстром мені пощастило більше. Його звали Джеймс Сміт. Це був чоловік із різкими, суворими рисами обличчя, і я зневірилася в успіху, щойно побачила його. Він теж справив на мене враження людини, що боїться за свою шкуру, але, розбалакавшись із ним, я зрозуміла, що розумово він розвиненіший за першого майстра. Сміт погодився з Пітером Донелі в тому, що Джексонові повинні були присудити пенсію. Він навіть сказав, що то було жорстоко і безсердечно — викинути на вулицю робітника, що скалічився на фабриці. Сміт теж розповів мені, як багато каліцтв трапляється на фабриці, й сказав, що компанія завжди якомога викручується від сплати пенсії покаліченим робітникам. — Це ж означало б для акціонерів сотні тисяч доларів видатку на рік,— сказав він, і я згадала про останні дивіденди, які нещодавно одержав мій батько, про мою гарну сукню і нові батькові книжки, куплені на ті гроші. Ернестові слова про те, що моя сукня заплямована кров’ю, зринули в моїй пам’яті, і я здригнулася з огиди й жаху. — Виступаючи свідком на суді, ви не сказали, що Джексон скалічився тому, що намагався врятувати машину від аварії? — спитала я Сміта. — Ні, не сказав,— промовив він, і уста йому гірко скривились.— Я сказав, що Джексон покалічився через свою власну неуважність та необережність і що компанія відповідати за те не може. — Але то справді була необережність? — Ет, називайте так чи інак, не в тім річ. Річ у тім, що, працювавши стільки годин біля верстата, людина виморюється. Я зацікавилася цим чоловіком. Безперечно, він розумово стояв вище за своїх товаришів. — Ви, мабуть, здобули кращу освіту, ніж більшість робітників? — спитала я його. — Я закінчив середню школу,— відповів він.— Щоб платити за навчання, мені довелося працювати двірником. Я хотів учитись в університеті, але як помер батько, мені довелось піти на завод. Колись я мріяв стати природознавцем,— пояснив він мені соромливо, ніби визнаючи якусь таємну ваду.— Я люблю тварин. А от довелося працювати на фабриці. Коли мене призначили майстром, я одружився, пішли діти... і я вже не хазяїн сам собі. — Що ви хочете цим сказати? — Я вам пояснюю, чому я свідчив на суді проти Джексона, чому я додержувався даних мені інструкцій. — Чиїх інструкцій? — Полковника Інгрема. Він сам сказав мені, як я повинен свідчити. — І це згубило Джексона? Густо червоніючи, він ствердно кивнув головою. — А в Джексона жінка й двоє дітей, яких він повинен годувати. — Знаю,— сказав Сміт спокійним голосом, хоч червонів дедалі дужче. — Скажіть мені,— не вгавала я,— чи легко вам було стати з такого, як ви були, скажімо, в школі, людиною, здатною криво свідчити на суді? Сміт ураз так скипів, що я аж злякалась. Він брутально вилаявся і стиснув кулаки, ніби хотів ударити мене, але швидко отямився. — Пробачте,— відразу сказав він.— Ні, нелегко. Ну, а тепер вам, мабуть, уже час іти. Ви витягли з мене все, що вам треба було. Але дозвольте вас попередити, що ви нічого не доб’єтеся, коли десь будете переповідати мої слова. Я від усього відмагатимуся, свідків нашої розмови немає. Якщо доведеться, я навіть перед судом заприсягнуся, що нічого цього не казав. Після розмови з Смітом я пішла до батька на хімічний факультет. У його кабінеті я зустріла Ернеста. Зустріч була цілком несподівана, але він привітався зі мною, так само сміливо дивлячись в очі й міцно потискаючи мені руку. І так само химерно поєднувались у ньому ніяковість і невимушеність. Здавалося, він забув про нашу бурхливу суперечку, але я була не в такому настрої, щоб її забути. — Я познайомилась із справою Джексона,— випалила я зразу. Він насторожився й зацікавлено чекав, що я скажу далі, хоч я вже бачила в очах його певність, що мої колишні переконання похитнулися. — Здається, з ним справді повелися негарно,— призналась я.— Я... я... гадаю, що, мабуть-таки, його кров справді крапає з нашого даху. — Авжеж,— відповів Ернест спокійно.— Якби з Джексоном та його товаришами поводилися не так безжально, дивіденди не були б такі великі. — Ніколи вже більш мене не тішитиме нова гарна сукня,— промовила я. Я почувалася покаянною грішницею, і мені було солодко на душі від того, що мій сповідник — Ернест. Уже й тоді, як завше потім, мене вабила його сила. Він ніби випромінював спокій і почуття безпеки. — В ряднині вам не буде легше,— сказав він поважно.— Бо на джутових фабриках робиться те саме. Скрізь так. Наша хвалена цивілізація стоїть на крові, вся просякла кров’ю, ні ви, ні я, ніхто з нас не може уникнути її ганебного кривавого тавра. З ким ви розмовляли? Я розповіла йому все. — Ніхто з них не вільний,— сказав він, вислухавши мене.— Всі вони прив’язані до невблаганної промислової машини. І весь трагізм становища в тому, що вони прив’язані до цієї машини своїми живими жилами. Вони намагаються оборонити своїх дітей. І цей батьківський інстинкт у них сильніший за будь-яку моральність. Візьміть, наприклад, мого батька. Він і брехав, і крав, і ладен був зробити щонайганебнішу річ, аби тільки нагодувати мене, моїх братів і сестер. Він теж був рабом цієї машини, і вона вичавила з нього душу, виссала життя. — Але ж ви,— перебила я,— ви ж вільна людина. — Не цілком,— відповів він.— Щоправда, живими жилами я до цієї машини не прив’язаний. Я часто дякую своїй долі за те, що в мене нема дітей, хоч я дуже люблю їх. Навіть коли б я одружився, то не зважився б мати дітей. — Ну, це вже негарний принцип,— вирвалося в мене. — Знаю, що негарний,— сказав Ернест невесело,— зате практичний. Я революціонер, а це небезпечна професія. Я недовірливо засміялася. — Уявіть собі, що було б, якби я вночі заліз до вас у дім украсти гроші, які ваш батько одержує на акції Сьєррських заводів. Що б він зробив? — У тата на нічному столику лежить револьвер,— відповіла я.— Напевне, він застрелив би вас. — А що було б, якби я та кілька моїх товаришів привели півтора мільйона людей^\'7b28\'7d в оселі багатіїв? Мабуть, багато було б стрілянини, як ви гадаєте? — Але ж ви цього не робите,— заперечила я. — Якраз це я й роблю. І ми маємо намір забрати не тільки все добро, що є в таких оселях, але й усі джерела того багатства — шахти, залізниці, заводи, банки, склади. Це і є революція. Це справді небезпечна професія, і я боюся, що стрілянини буде навіть більше, ніж я уявляю. Але, як я вже казав, зараз ніхто не може почуватися вільним. Усіх нас захопили колеса й зубці величезної промислової машини. Ви вже переконалися, що й вас вони захопили і всіх тих людей, із якими вам довелося розмовляти. Побалакайте ще й з іншими. Підіть до полковника Інгрема, до газетних репортерів, що писали про Джексонову справу. Познайомтеся з редакторами, що випускають ці газети. Ви побачите — всі вони раби промислової машини. Трохи згодом я спитала його, чи часто з робітниками трапляються нещасливі випадки на роботі, й вислухала цілу невеличку лекцію про умови праці в промисловості. — Статистика свідчить,— говорив Ернест,— що нещасливі випадки рідко трапляються в перші години роботи. Але кількість їх швидко зростає в дальші години, в міру того, як утомлюються робітники й відповідно сповільнюється робота їхніх м’язів та мозку. Ви, мабуть, не знаєте, що ваш батько має втричі більше шансів зберегти своє життя і здоров’я, ніж простий робітник? Але це факт, добре відомий страховим товариствам^\'7b29\'7d. Страхуючи життя вашого батька на тисячу доларів, вони візьмуть з нього чотири долари двадцять центів на рік, а з робітника вони здеруть п’ятнадцять доларів. — А які шанси у вас? — спитала я, відчуваючи вже не просто цікавість, а радше тривогу. — Як революціонер, я маю разів у вісім більше шансів бути покаліченим або вбитим, ніж робітник,— спокійно відповів Ернест.— Страхуючи хіміків, що мають справу з вибуховими речовинами, страхові товариства беруть з них у вісім разів більше, ніж з робітника. А мене вони, мабуть, узагалі не схотіли б застрахувати. А чому вас це цікавить? Я раптом почервоніла й зовсім розгубилася. Не тому, що Ернест відчув моє хвилювання за нього, а тому, що я сама це відчула — в його присутності. Цю мить увійшов тато й почав збиратися додому. Ернест повернув йому деякі позичені книжки і пішов. Уже в дверях він обернувся і сказав мені: — До речі, коли ви вже наважились розбити свій спокій, як я розбиваю епіскопів, вам слід було б відвідати місіс Віксон та місіс Пертонвейт. їхні чоловіки, як вам відомо,— головні акціонери заводу. Ці жінки прив’язані до промислової машини, як і всі люди, але вони сидять на її вершечку.
  Розділ IV
 РАБИ МАШИНИ
 

 
 Думка про Джексонову руку не давала мені спокою. Вперше зроду я зіткнулася з реальною дійсністю, побачила життя, яке воно є. Навчання в університеті, наука, культура — все це здавалося мені тепер якесь несправжнє. Життя й суспільство я знала лише з книжок, де все виглядало дуже гарно; але тепер я побачила живе життя навіч. І один з фактів цього життя була Джексонова рука. «Факт, добродію, незаперечний факт»,— ці Ернестові слова весь час бриніли в моїй свідомості. Думка про те, що все наше суспільство побудоване на крові, просякнуте кров’ю, здавалася мені страхітлива, неймовірна. Але як же тоді Джексон? Я не могла не думати про нього. Моя думка раз у раз верталась до нього, як компасна стрілка до полюса. З ним повелися жахливо. Щоб виплатити більше грошей акціонерам, йому не заплатили за кров. Я знала десятків зо два щасливих і задоволених сімей, що дістали ці гроші. Виходило, що вони розкошують за Джексонову кров. Якщо могли обійтися так жахливо з однією людиною і суспільство не звернуло на це ніякої уваги, то чи не могло трапитись так з багатьма? Я пригадувала Ернестові слова про чікагських жінок, що тяжко працюють за дев’яносто центів на тиждень, про малолітніх рабів на бавовняних фабриках Півдня. Мені ввижалися їхні бліді, безкровні руки,— кров з них виссала робота над тканиною, з якої пошито мою сукню. Згадувала я й про Сьєррські заводи та про дивіденди, що вони виплачують,— і знову бачила на своїй сукні Джексонову кров. Усі думки неодмінно вертали мене до нього. Десь у глибині душі в мене тліло таке відчуття, наче я стою на краю безодні. Життя ніби поверталося до мене новим, жахливим боком. І не тільки до мене. Весь мій світ перевертавсь. Я бачила, який вплив уже має Ернест на мого батька. Або на епіскопа. Коли я востаннє бачила його, він був зовсім хвора людина. Нерви йому були нап’яті до краю, а в очах ніби застиг невимовний жах. З того, що я почула від нього, я зрозуміла, що Ернест виконав свою обіцянку провести його крізь пекло. Але які саме сцени пекла побачили епіскопові очі, я так і не дізналася,— він був занадто приголомшений, щоб про них говорити. Одного разу, як уже надто тяжко налягло на мене те відчуття, що мій маленький світ, та й увесь великий світ, завалюється, я подумала була, що винен в усьому Ернест: «Як спокійно й щасливо жили ми, поки його не знали!» Та за мить я вжахнулася цієї думки як відступництва від правди, і Ернест постав перед моїми очима мов ясночолий апостол істини, що з безстрашністю янголів господніх бореться за правду й справедливість, бореться, щоб допомогти бідним, самотнім і пригніченим. І тоді я згадала Христа. Він теж боронив бідних і пригнічених, повставши проти влади священиків та фарисеїв. Згадала про його смерть на хресті, і серце моє стислося з болю за Ернеста. Невже й він, із усією своєю мужньою силою, з голосом, мов бойова сурма, рокований на розп’яття? І в цю мить я збагнула, що кохаю його, що нема в мене бажання сильнішого, ніж бажання дати йому щастя. Я подумала про його життя. Яке воно суворе й безрадісне! Я згадала про його батька, що мусив брехати й красти заради сім’ї, поки не вмер від надсильної праці. А як він сам мусив іти на фабрику десятирічним хлопчиком! Моє серце аж рвалося від палкого бажання обняти його, пригорнути його голову до своїх грудей, цю голову, змучену від стількох думок, і дати йому спочинок, тільки спочинок, полегкість і забуття хоч на короткий час. Полковника Інгрема я зустріла на церковному прийомі. Я була знайома з ним уже багато років і добре знала його. Я спіймала його в куті, за пальмами й фікусами, хоч він і не здогадувався, що спіймавсь. Говорив він зі мною, як звичайно, весело і гречно. Це був приємний чоловік, дуже делікатний і тактовний. Своєю аристократичною зовнішністю він виділявся серед нашого товариства. Поруч з полковником Інгремом навіть поважний ректор університету здавався незграбний і непоказний. Але виявилося, що становище в полковника Інгрема таке саме, як і в малописьменних робітників. І він був прив’язаний до колеса машини. Ніколи не забуду, як він змінився, коли я згадала про справу Джексона. Добродушну усмішку неначе вітром звійнуло. Випещене обличчя раптом злісно перекривилося. Я злякалась — як тоді, коли несподівано вибухнув гнівом Джеймс Сміт. Але полковник Інгрем не вилаявся. Тільки й різниці між ним та заводським майстром. Де й поділась Інгремова славлена дотепність. Він мимоволі кидав погляди в різні боки, шукаючи, куди втекти. Проте між пальмами й фікусами він був наче в пастці. Полковник не стямився з роздратування, зачувши саме ім’я Джексонове. Чого це я згадую про ту справу? Якщо це жарт, то йому мій жарт не подобається. Це несмак і нетактовність. Хіба мені невідомо, що в професії адвоката на особисті почуття не зважається? Такі почуття він залишає дома. У своїй конторі він дає волю лише професійним почуттям. — Чи належалось Джексонові відшкодування за каліцтво? — спитала я. — Авжеж,— відповів він.— Тобто я особисто вважаю, що належалося б. Але до юридичного боку справи моя особиста думка зовсім не стосується. Розгубленість його вже миналась, і він знову ставав по адвокатському спритний на язик. — Хіба сила закону не в тому, що він служить справедливості? — спитала я. — Сила закону в тому, що він служить силі,— усміхнувся він, відповідаючи мені каламбуром. — І все ж ми сподіваємося від закону справедливості. — Оце ж бо й є парадокс, що кожен дістає по справедливості. — Це ви вже з професійного погляду кажете? — спитала я. Полковник Інгрем почервонів — так, почервонів! — і знову неспокійно озирнувся, видимо шукаючи шляху для втечі. Але я, стоячи йому на дорозі, й не думала вступатися. — Скажіть мені,— попросила я,— коли хто приносить свої особисті почуття в жертву професійним, чи не слід це кваліфікувати як свого роду духовне самоскалічення? Відповіді я не дістала. Адвокат безславно кинувся навтьоки, перекинувши пальму. Далі я спробувала звернутись до газет. Я написала спокійний, стриманий, об’єктивний виклад справи Джексона. В ньому я не звинувачувала нікого з тих, із ким мені довелося розмовляти. Я їх навіть не згадувала. Було описано самі лігше факти: довгі роки Джексонової праці на фабриці, його спроба врятувати машину від аварії, нещасливий випадок і нинішнє злиденне становище каліки. Я надіслала свого дописа в три місцеві газети. Вони відмовились надрукувати його; два журнали так само. Тоді я звернулася до Персі Лейтона. Випускник нашого університету, він недавно почав працювати репортером в одній із згаданих газет. Він лише осміхнувся, коли я його спитала, чому газети замовчують усяку згадку про справу Джексона. — Редакційна політика,— сказав він,— Ми тут нічого не вдіємо. Це залежить цілком від видавців і редакторів. — А звідки така політика? — Всі газети якнайтісніше зв’язані з корпораціями,— почула я на відповідь.— Тому, якби ви навіть оплатили свою інформацію, як оголошення, її однаково не вмістили б у газеті. Якби хтось із газетних працівників спробував нишком пропхати такий матеріал, його негайно потурили б з газети. Цього б не надрукували, навіть якби ви заплатили вдесятеро, ніж за оголошення. — А в чому ж полягає ваша власна політика? спитала я його,— Чи, може, ваш обов’язок — фальшувати правду з наказу видавців, які своєю чергою роблять те, що наказують їм корпорації? Він на хвилину зніяковів, але враз викрутився зовсім по-хлоп’ячому: — Мене це не обходить. Сам я неправди ніколи не пишу, отже, моє сумління чисте. Ну, а в щоденній роботі, звісно, трапляється багато неприємного. Така вже наша професія. — Але яг ви, мабуть, сподіваєтесь колись посісти крісло редактора. Тоді ви теж провадитимете таку політику? — На той час я вже буду досить загартований для цього,— відповів він. — Ну, в такому разі, поки ви ще не встигли загартуватися, скажіть мені, що ви самі думаєте про цю політику видавців і редакторів? — А нічого не думаю,— швидко відповів він,— Хто хоче досягти успіху в журналістиці, не повинен дуже брикатися. Це я вже добре втямив. І по-старечому поважно покивав головою. — А як же правда і справедливість? — наполягала я. — Ви не розумієте цієї гри. Якщо вдається домогтись успіху, значить, усе правильно й справедливо. Хіба не ясно? — Та куди вже ясніше,— пробурмотіла я; але серце мені стискалося з болю за його молодість, і я відчувала, що ось-ось розревуся. Я вже почала потроху бачити, що криється за фасадом суспільства, в якому я жила зроду, яка жахлива дійсність ховається за ним. Здавалося, наче проти Джексона існує справжня мовчазна змова, і мене раптом пойняло гостре співчуття до невдахи-адвоката, що так безславно захищав його позов. Але ця мовчазна змова була значно ширша, її жертвою був не сам Джексон. Жертвами її були всі робітники, покалічені на Сьєррських заводах. А коли так, то чому взагалі не всі робітники? Справді, хіба порядки не однакові в усій промисловості? А коли так, то, значить, усе наше суспільство стоїть на несправедливості й брехні. Я сама злякалася цього висновку. Він був занадто страшний і неймовірний, щоб бути правдивим. Але ж куди дітися від Джексона, від його руки, від тої крові, що плямувала мою сукню й крапала з нашого даху? Адже таких Джексонів дуже багато — сотні на одному тільки підприємстві, як сам Джексон казав. Від Джексона годі було втекти. Я відвідала містера Віксона та містера Пертонвейта, двох найбільших акціонерів компанії Сьєррських заводів. Але їх я не змогла розворушити так, як їхніх підсобників. Я виявила, що у них своя власна мораль, яку вони ставили над мораллю решти суспільства. То була, сказати б, аристократична мораль, мораль володарів^\'7b30\'7d. Розмовляли зі мною вони по-батьківському, поблажливо ставлячись до моєї молодості та недосвідченості. Обидва прочитали мені цілу лекцію про політику і право, що були для них тотожні. Слухаючи їх, я переконалася, що з усіх, кого я спіткала під час своїх шукань, вони найбезнадійніші. Обидва вони були абсолютно впевнені, що чинять справедливо. Тут для них не існувало ніяких сумнівів. Обидва були переконані, що вони рятівники суспільства й ущасливлюють безліч людей. Вони малювали мені страхітливі картини злигоднів, що їх мусило б терпіти робітництво, якби вони, і тільки вони, своєю мудрістю не забезпечували йому роботу і шмат хліба. Ще під свіжим враженням від зустрічі з цими двома владарями життя я зустріла Ери еста і все йому розповіла. Він подивився на мене з виразом задоволення на обличчі й сказав: Так це ж чудово! Ви починаєте самостійно докопуватись до істини. Ви починаєте узагальнювати на основі власного досвіду, і ваше узагальнення правдиве. У промисловій машині згори донизу ніхто не може відчувати себе вільним, крім хіба великих капіталістів, а вони й тим більш не вільні, даруйте мені цей ірландизм^\'7b31\'7d. Ви самі переконалися, що хазяї ділком певні своєї правоти й справедливості своїх учинків. Цей абсурд гідно вінчає всю систему, їхня власна людська натура настільки зв’язує їх, що вони нічого не можуть учинити, поки не впевнять самі себе, ніби той вчинок буде справедливий. їм, бачте, потрібна моральна санкція на свої дії. (Ще до народження Евіс Евергард Джон Стюарт Мілль^[23] у своєму есеї «Про волю» писав: «Поки в суспільстві існує панівний клас, мораль значною мірою визначається його класовими інтересами і почуттями».) Якщо ці люди надумають щось зробити,— в діловій царині, звісно,— то вони неодмінно перше відшукають релігійне, етичне, наукове або філософське виправдання своїм діям. А тоді вже беруться до діла, і гадки не маючи про одну з головних хиб людського розуму: бажання може народити яку завгодно думку. Хоч би що вони захотіли зробити, виправдання завжди знайдеться. Вони неперевершені казуїсти, правдиві єзуїти. Вони щиро вважають, що мають право на зло, бо з цього може вийти добро. Одна з найприємніших і найнепохитніших їхніх ілюзій — це певність, що вони мудрістю і здібностями перевершують усе людство. З цього переконання вони логічно висновують своє покликання годівників людства. Вони дійшли до того, що навіть відродили теорію божественного походження королівської влади,— щоправда, тепер ідеться за промислових королів^\'7b32\'7d. Біда в тому, що ці люди — тільки діловики. Вони не філософи, не біологи і не соціологи. Інакше все було б гаразд. Діловик, що водночас був би біологом або соціологом, приблизно знав би, що треба людству. Але поза межами комерції вони тупі як пні. І, не знаючи нічого, опріч комерції, ці самозванці беруться вирішувати долю мільйонів голодних людей і взагалі всього людства. Історія колись жорстоко насміється з них. Розмова з місіс Віксон та місіс Пертонвейт уже нічим не могла здивувати мене. Це були жінки з вищого світу. Жили вони в справжніх палацах. У них було багато розкішних будинків по всій країні — в горах, на озерах і на морському узбережжі. Оточені цілою армією челяді, вони не мали чого робити у себе вдома і тому розгортали дивовижно широку громадську діяльність. Обидві дами були патронесами університету і багатьох церков, і священицтво просто плазувало перед ними^\'7b33\'7d. Величезні гроші давали цим паніям неабияку владу. Грошовими пожертвами вони могли як хотіли впливати на пресу, а через неї і на громадську думку, як я незабаром дізналася під Ернестовим проводом. Мавпуючи своїх чоловіків, вони теж пишномовно говорили про політику, про обов’язки та відповідальність, що лежать на багатих людях. Вони були перейняті тією ж мораллю, що й їхні чоловіки,— мораллю свого класу. Обидві товкли бундючні фрази, самі їх не розуміючи. І одна, й друга страшенно розгнівались, коли я розповіла їм про скрутне становище сім’ї Джексона, а надто ж як я висловила свій подив, що вони нічим його не запомогли. Вони сказали мені, що самі знають свої громадські обов’язки і нічиїх порад не потребують. Коли ж я навпростець попросила їх допомогти Джексонові, вони так само навпростець відмовились. І дивна річ: обидві дами висловили свою відмову майже однаковими словами, хоч я розмовляла з кожною окремо і жодна з них не знала, що я вже говорила або мала намір говорити про це з другою. Обидві водно сказали: вони раді нагоді цілком ясно показати, що не збираються нікому платити за необережність. І взагалі не хочуть, платячи за каліцтво, заохочувати бідняків калічити себе^\'7b34\'7d. Ці дві жінки справді говорили цілком щиро. їх просто п’янила певність високої місії їхнього класу і їхньої власної. їхня класова мораль виправдовувала кожний їхній учинок. Виходячи з великого будинку місіс Пертонвейт, я оглянулась на нього й згадала Ернестові слова про те, що ці люди теж прив’язані до машини, але прив’язані таким чином, що сидять на ній зверху.
  Розділ V
 ФІЛОМАТИ^[24]
 

 
 Ернест часто бував у нас. І принаджували його не лише товариство мого батька та дискусії з нашими гостями. Вже тоді я тішила себе думкою, що приходить він почасти й задля мене. Незабаром я переконалася, що здогади мої слушні. Ернест не був схожий на звичайного закоханця; його погляд і потиск руки стали ще твердіші, якщо це лишень було можливо, а німий запит, що засвітився в його очах, іще як ми побачились уперше, ставав щодалі владніший. Перше моє враження від Ернеста було не дуже сприятливе. А потім я відчула, що мене тягне до цієї людини. Далі різкість його наскоків на мій клас відштовхнула мене. Але переконавшися, що в словах Ернестових не було наклепу і що його жорстокі й гіркі звинувачення правдиві, я знову потяглась до нього. Незабаром я вже слухала його мов оракула. Зірвавши переді мною машкару з лиця суспільства, Ернест показав мені правду життя,— таку ж непривабливу, як і незаперечну. Я вже сказала, що Ернест не був схожий на звичайного закоханця. Чи можливо, щоб дівчина, доживши до двадцяти чотирьох років в університетському місті, не мала ніякого досвіду в сердечних справах? І до мене залицялися безвусі студенти й сиві професори, спортсмени, зірки футбола. Але ніхто з них не виявляв свого кохання так, як Ернест. Я й незчулася, як опинялась у його обіймах, уста його припали до моїх, і я не могла ні протестувати, ні опиратись. Перед його щирістю звичайна дівоча соромливість здавалася б смішна. Він скорив мене своїм-чудовно-непереможним поривом. Ернест не освідчувався словами. Він схопив мене в обійми і поцілував, і це означало, що ми повинні одружитися й годі про те сперечатись. Засперечалися ми — та й то лише згодом — тільки за те, коли ж саме нам одружитися. Це була така нечувана річ, що мені віри не йнялося. І все ж, за Ернестовим критерієм істини, «з того вийшло діло». Я звірила на нього своє життя, і мій вибір був щасливий. Але в перші дні нашого кохання я часто боялася за своє майбутнє. Так шалено, бурхливо виявлялось Ернестове почуття, що я мимохіть думала, чи не буде воно таке яг скороминуще. Та це даремно. Жодна жінка в світі не мала чоловіка відданішого й ніжнішого. Шаленство й ніжність поєднувались в Ернесті так само дивно, як невимушеність і смішна вайлуватість у його рухах. О, та чарівна вайлуватість! Він ніколи не міг позбутися її. Щоразу, бачивши його в нашій вітальні, мені набігала думка про обережного буйвола в крамниці посуду^\'7b35\'7d. Скоро розвіялися й останні мої сумніви, чи справді я його кохаю,— сумніви радше підсвідомі. Розвіялись вони того вечора, коли в Клубі філоматів Ернест учинив справжній погром хазяям міста в їхньому власному лігві. Клуб філоматів був найаристократичніший на всьому тихоокеанському узбережжі. Заснувала його міс Брентвуд, неймовірно багата стара панна, якій клуб заступав і чоловіка, і дітей, і хатнього песика. Члени клубу могли бути лише найбагатші городяни і найтвердолобіші з найбагатших. Ну, і звісно, дехто з учених, аби надати клубові інтелігентного тону. Постійного приміщення Клуб філоматів не мав. То був клуб не такого типу. Раз на місяць його члени збиралися в домі котрогось із них, щоб прослухати чергову доповідь. Лекторам здебільшого — хоч і не завжди — платили. Скажімо, коли якийсь нью-йоркський хімік робив нове відкриття в царині, пов’язаній з радієм, йому не лише оплачували дорогу через весь континент, а по-царському винагороджували й за саму лекцію. Іноді запрошували мандрівників, дослідників полярних країн, видатних письменників та митців. Сторонніх людей на збори клубу не допускалося, бо філомати не бажали, щоб їхні дискусії потрапляли до газет. Тому визначні діячі мали тут змогу висловлюватися цілком відверто — і часом із тієї змоги користалися. Переді мною лежить зім’ятий лист, що його Ернест написав мені двадцять років тому; я списую з нього ось ці рядки: «Твій батько — член Клубу філоматів, отже, ти маєш право входу на їхні збори. Приходь у вівторок увечері. Обіцяю, що не пошкодуєш. Твої недавні спроби розворушити наших володарів не вдалися. Приходь, побачиш, як розторсаю їх я. Вони в мене по-вовчому загарчать. Тобі вдалося лише зачепити їхнє сумління. Від такого вони завше відбуваються зверхньою позою. Але я зачеплю їхні гаманці. Це збурить їхні примітивні натури до дна. Приходь, побачиш печерних людей у фраках, що гарчатимуть і гризтимуться за кістку. Обіцяю тобі величезний котячий концерт і повчальну демонстрацію справжньої натури цих хижих звірів. Вони запросили мене, щоб розірвати на шматки. Це ідея міс Брентвуд. Вона ненароком прохопилася, коли запрошувала мене виступити в них на зборах. Вона й раніше вже влаштовувала їм такі розваги, і тепер вони заздалегідь тішаться, сподіваючись побачити якогось довірливого й наївного реформіста. Міс Брентвуд гадає, що я м’який, хоч коники ліпи, і тупий та лагідний, як теля. Не відмагаюся, що я сам допоміг їй скласти таке враження про мене. Спершу вона всіляко випитувала мене і нарешті впевнилася, що я зовсім плохута. За виступ я одержу солідну суму двісті п’ятдесят доларів — як і слід людині, що, попри свій радикалізм, все ж як-не-як виставлялася колись кандидатом на губернатора штату. Мені доведеться навіть надягти фрак. Це — обов’язково. До речі, я ніколи зроду ще не надягав його. Треба буде десь позичити. Але я ще й не на таке згоден задля нагоди добратися до цих філоматів». Того вечора клуб обрав для зборів дім Пертонвейтів. У великій залі поставили додаткові стільці, бо послухати Ернеста зібралося чоловік двісті. То був справжній цвіт нашого товариства. Я розважалась, вираховуючи, які багатства вони репрезентують; виходило кількасот мільйонів. Але власники тих мільйонів були не багатії-ледарі, а люди діла, що брали якнайактивнішу участь у промисловому та політичному житті. Всі вже сиділи на своїх місцях, коли міс Брентвуд увела Ернеста. Всі зразу пооберталися до нього. Широкоплечий, з величною поставою голови, Ернест був прекрасний. І все я бачила ту ледве помітну незграбність у його рухах! Мені здається, що й за саме те можна було в нього закохатися. Велика радість пойняла мене. Я ніби знов відчула потиск його руки, дотик його уст, і мене раптом охопила така гордість, що я ладна була підвестися й крикнути: «Він мій! Він тримав мене у своїх обіймах, і я, тільки я сама володіла тоді його помислами, примусившії хоча б на мить забути всі свої величні задуми!» Міс Брентвуд відрекомендувала Ернеста полковникові Ван-Гілбертові, що цього разу мав головувати на зборах. То був славнозвісний адвокат, що нажив величезні багатства, провадячи судові справи корпорацій. Він не погоджувався на гонорар, менший за сто тисяч доларів. Зате у своєму ділі був справжній віртуоз. Для полковника Ван-Гілберта закон був іграшкою, з якою він міг робити все, що заманеться. Він м’яв його, мов глину, перекручував і переінакшував, тлумачив, як хотів. Манери й мова в полковника були старомодні, але своєю спритністю і винахідливістю цей адвокат не відставав від найновіших законів. Уперше він прославився, коли домігся скасування заповіту Шардуела^\'7b36\'7d. За один лиш цей судовий процес полковник Ван-Гілберт одержав п’ятсот тисяч доларів. Відтоді його кар’єра нагадувала зліт ракети.. Ван-Гілберта часто називали найвидатнішим адвокатом країни,— з-поміж корпораційних адвокатів, звісно,— а до числа трьох найкращих правників Сполучених Штатів його зараховували всі. Полковник підвівся і кількома добірними фразами, в яких почувалась нотка іронії, відрекомендував присутнім Ернеста. Тонко глузуючи, він знайомив присутніх з «реформатором суспільства, представником робітничого класу», і слухачі почали всміхатися. Це розсердило мене, і я глянула на Ернеста. Його вигляд розсердив мене ще більше. Він не звертав уваги на ці натяки. Навіть гірше — він, здавалося, не помічав їх. З міною сумирного недотепи Ернест спокійно, сонливо сидів перед публікою. На мить у мене промайнула думка, чи не розгубився Ернест перед таким блискучим парадом могутності й інтелекту. Та зразу ж я всміхнулась сама до себе. Ні, мене він не обдурить! Але решту він обдурив так само, як раніше — міс Брентвуд. Сама вона сиділа в передньому ряді праворуч і, повернувши голову до своїх приятелів, з усмішкою на устах відповідала на якісь їхні репліки. Коли полковник Ван-Гілберт скінчив, підвівся й заговорив Ернест. Він почав тихим голосом, скромно й ніби ніяковіючи. Він розповідав про своє злиденне дитинство, про злиденні умови, в яких виріс. Ернест змальовував свої прагнення й ідеали, свої уявлення про рай, де живуть люди вищого класу. Він казав: — Я вірив, що там, угорі, можна знайти справжню самовідданість і некорисливість, мисль ясну і благородну, напружене й витончене інтелектуальне життя. Я вірив у все це, бо читав романи «Курортної бібліотечки»^\'7b37\'7d. У цих романах усі чоловіки й жінки, опріч хіба негідників та авантюристів, захоплені прекрасними думками, розмовляють добірною мовою, і кожен їхній вчинок — це справжній подвиг благородства. Одно слово, все, що було на тих вершинах життя, здавалося мені чистим, прекрасним і благородним, Я думав, тільки там можна знайти все те, що дає життю вартість, а людині гідність і відшкодовує її за всі труди та злигодні життя. Далі Ернест розповів про свою роботу на заводі, про учнівство в кузні, про зустріч із соціалістами. Він говорив про те, що серед них знайшов він людей з гострим розумом і блискучими здібностями. Серед соціалістів траплялися навіть колишні священики, позбавлені сану за те, що їхнє розуміння християнства було занадто широке для поклонників Мамони. Серед них він спіткав і колишніх професорів, що не могли змиритися з рабським духом в університетах. Соціалісти, говорив він, це революціонери, що борються за знищення нинішнього нерозумного суспільного ладу, щоб на руїнах його побудувати розумне суспільство. Ернест говорив довго й багато, всього мені не переказати, але я ніколи не забуду, як описував він життя революціонерів. Уся його нерішучість зникла. В голосі залунала впевненість і сила, слова його палили наче вогнем. Він говорив: — Серед революціонерів я знайшов палку віру в людину, вірність ідеалам, самовідданість і самозречення всі чудові й високі вияви людського духу. Життя їхнє чисте, шляхетне й діяльне. Я зійшовся з людьми, що підносились душею понад долари й центи, з людьми, для яких жалібний плач голодної дитини із злидарського кварталу звучав гучніше, ніж весь галас про торговельну експансію та світове панування. В цих людях я бачив тільки благородну мету і героїчні зусилля. Мої дні й ночі були осяяні сонячним світлом і зоряним сяйвом, перед моїм внутрішнім зором палав священний Грааль — символ великострадного, пригнобленого людства, що ждало рятунку. Тепер я бачила Ернеста таким, як він увижався мені раніше в мріях. Його чоло світилося натхненням, що палало в його душі, очі горіли вогнем серед сяйва, що ніби огортало всю його постать. Але решта в залі не бачила цього сяйва, і я мусила признатися собі, що то, мабуть, сльози радості й кохання затуманили мій зір. У всякому разі, містер Віксон, що сидів позад мене, залишився байдужий, і я почула, як він глузливо процідив крізь зуби: «Утопія»^\'7b38\'7d. Піднявшися трохи вгору на щаблях суспільної драбини, розповідав Ернест, він уперше зітнувся з представниками панівного класу, зайшов у стосунки з людьми, що посідали високе становище. Там його чекало прикре розчарування, і це розчаруваня він описував у виразах, не дуже приємних для слухачів. Його вразила нікчемність цих людей, беззмістовність і пустота їхнього життя. Він просто розгубився з подиву, побачивши, який егоїзм панує серед них. Та ще більше його вразила цілковита відсутність духовного життя. Після знайомства з революціонерами він жахнувся розумової обмеженості панівного класу. Він скоро переконався, що все це панство,— як жінки, так і чоловіки,— грубі матеріалісти, попри всі їхні пишні церкви та добре плачених проповідників. Звісно, на язиці в них Були високі ідеали та шляхетна мораль, але в житті їхньому панував грубий матеріалізм. Вони були позбавлені й справжньої моральності — такої, наприклад, яка колись була ідеалом християнства. — Я бачив людей,— казав Ернест,— що в палких промовах проклинали війну ім’ям Христовим і водночас роздавали зброю пінкертонам^\'7b39\'7d, щоб розстрілювати страйкарів на їхніх фабриках. Я бачив людей, що обурювалися проти жорстокості боксу, а самі продавали фальшовані харчові продукти, від яких щороку вмирало більше дітей, ніж загинуло від рук кривавого Ірода. Ось елегантний аристократ, фіктивний директор фірми й слухняне знаряддя корпорацій, крізь пальці дивиться, як його фірма грабує вдів та сиріт. Ось другий джентльмен, колекціонер рідкісних видань і меценат, підплачує тупорилого, вузьколобого боса місцевої муніципальної машини. Ось видавець газети, що публікує рекламу патентованих ліків^\'7b40\'7d. Він назвав мене підлим демагогом, коли я спробував надрукувати в його газеті правду про цю патентовану отруту. Ось оцей добродій, що вміє вельми розумно й серйозно розважати про красу ідеалізму та благість божу — і воднораз безсоромно дурить своїх компаньйонів. Ось іще один, опора церкви, він щедро жертвує на місіонерство — і водночас примушує працювати продавщиць у своїх магазинах по десять годин на день за мізерну платню і тим самим штовхає їх на шлях проституції. Ось філантроп, що дає гроші на відкриття нових кафедр в університетах і будує розкішні церкви, а в той же час заради доларів і центів криво свідчить на суді. Ось залізничний магнат, що, забуваючи про свою честь громадянина, джентльмена і християнина, по-шахрайському знижує залізничний тариф для одних клієнтів і підвищує для інших. Ось шановний сенатор, що насправді є слухняним знаряддям, маріонеткою в руках невихованого й неосвіченого боса політичної машини^\'7b41\'7d, як і оцей губернатор або отой член Найвищого суду. Усі вони їздять із безплатними квитками; отже, тому спритному капіталістові, власникові залізниці, належить уся політична машина разом із босом. Отак замість раю я потрапив у безплідну пустелю гендлярства. Всюди я бачив людей, чий розум виявлявся тільки в грошових справах. Нічого чистого, шляхетного і живого я серед них не знайшов. Тільки зажерливість та гнилизну. Тільки жахливий егоїзм і безсердечність, брутальний, ненажерливий матеріалізм і практицизм. Ернест іще довго говорив слухачам про них самих та своє розчарування. Розумово вони виявилися нудні; морально й духовно — гидкі. Отож він радий був повернутися знов до революціонерів, чистих, благородних, діяльних, наділених усім тим, чого бракувало капіталістам. — А тепер,— сказав він нарешті,— я вам розповім, що таке революція. Але тут я мушу зазначити, що ця Ернестова інвектива зовсім не зачепила його слухачів. Розглядаючись по їхніх обличчях, я бачила, що всі його звинувачення нітрохи не похитнули їхнього відчуття власної моральної переваги. Мені пригадались Ернестові слова про те, що ніякі напади на їхню мораль їх не зворушать. Все ж я помітила, що сміливість Ернестової мови вразила міс Брентвуд. Тепер вигляд у неї був збентежений і стривожений. Ернест почав описувати армію революції, і як він навів цифри, що визначали її силу — кількість голосів, поданих на виборах за соціалістів у різних країнах,— слухачі заворушились. Я бачила, як стискаються їм губи, зацікавленіші стають погляди. Кінець кінцем Ернест кинув їм виклик. Він докладно описав міжнародну організацію соціалістів, що об’єднувала півтора мільйона членів у Сполучених Штатах з двадцятьма трьома мільйонами в інших країнах. — Армія революції,— говорив Ернест,— що нараховує двадцять п’ять мільйонів бійців, примусить капіталістичних правителів задуматися. Гасло цієї армії: «Ніякого милосердя! Ми візьмемо все, чим ви володієте. Нас може задовольнити тільки все. Ми візьмемо до своїх рук кермо влади і долю людства. Ось наші руки! Вони могутні! Ми заберемо у вас вашу владу, ваші палаци, всю вашу розкіш, і вам доведеться працювати, щоб заробляти собі на хліб, як зараз працює селянин на полі, робітник біля верстата чи затурканий клерк у ваших конторах. Ось наші руки! Це руки дужі!» Кажучи це, він простяг уперед свої справді дужі ковальські руки: його пальці зціплювались і розціплювались, мов кігті орла. Як втілення переможної Праці, він стояв з простягненими руками, ніби ладними роздерти, знищити тих, що сиділи перед ним. Я бачила, як дехто в залі аж сахнувсь перед цією втіленою подобою революції, живою, могутньою і грізною. Але сахнулись і зіщулилися тільки жінки, і тільки на їхніх обличчях помітила я страх. Не те чоловіки: то були діяльні, енергійні багатії — не ледарі, а бійці. Загрозливий тихий гомін почувся в залі. За хвильку він і вщух. Це була ніби призвістки того правдиво звірячого гарчання, що пізніше не раз лунало в залі того вечора. І загули вони цілком несвідомо. Цей гомін нагадав мені інстинктово гарчання зграї псів, що почула загрозу. Ту хвилину, побачивши їхні суворі обличчя і войовничий блиск в очах, я зрозуміла, що не так легко буде вирвати у них з рук владу над світом. А Ернест уже знову пішов у наступ. Те, що в Сполучених Штатах нараховується півтора мільйона соціалістів, казав він, свідчить про неспроможність капіталістів керувати країною і суспільством. Він накреслив слухачам розвиток людського суспільства від дикунства, що не знало ні знарядь, ні машин, а тільки силу власних рук, і до нинішньої машинної цивілізації, і виснував з усього, що праця цивілізованої людини в тисячу разів продуктивніша за працю дикуна. — П’ятеро робітників,— сказав Ернест,— можуть нині настачити хліба на тисячу чоловік. Один робітник може виробити бавовняної тканини на двісті п’ятдесят, сукна — на триста чоловік, взуття — на тисячу. Неважко вивести звідси, що при розумному суспільному устрої сучасна цивілізована людина мала б жити незрівнянно краще, ніж людина печерна. А що ми бачимо в дійсності? У Сполучених Штатах зараз злидарюють п’ятнадцять мільйонів чоловік^\'7b42\'7d. Злидарюють — це значить не мають достатнього харчування й нормального житла, необхідних для відновлення витраченої на роботі сили. У Сполучених Штатах, незважаючи на все наше так зване робітниче законодавство, змушені працювати на виробництві три мільйони дітей^\'7b43\'7d. За дванадцять років їх число подвоїлося. До речі, панове, дозвольте запитати вас, як хазяїв країни, чому ви не опублікували даних перепису 1910 року? Я сам відповім за вас: ви побоялися. Ці статистичні дані ще більше прискорили б революцію, що й так уже насувається. Але повернімося до мого звинувачення. Якщо виробнича спроможність сучасної людини в тисячу разів перевищує можливості людини первісної, то звідки взялись у Сполучених Штатах п’ятнадцять мільйонів чоловік, що не мають ні задовільного житла, ні достатнього харчування? Звідки ці три мільйони дітей, що мусять тяжко працювати? Хіба це не доводить вашої провини? Ви погано керуєте суспільством. Факти кажуть, що сучасна людина живе гірше, ніж навіть печерна, хоч продуктивність її праці в тисячу разів вища. З цих фактів можна зробити один лише висновок — клас капіталістів керує суспільством погано: як керівники суспільства, ви, панове, банкрути, зловмисні й егоїстичні банкрути. На це звинувачення ані ви не зможете відповісти мені отут, цю хвилину, ані увесь ваш клас не зможе відповісти півтора мільйонам соціалістів, які є у Сполучених Штатах. Ви не зможете дати відповіді. Ось я кидаю вам виклик — дайте мені відповідь! І кажу наперед, що ви мені її не дасте. Тут вам потягне язики, хоч про все інше ви вмієте просторікувати дуже красномовно. Ви нездатні керувати суспільством. Ви зробили з цивілізації торжище. Ви сліпі й зажерливі. У своїх законодавчих палатах ви не соромитесь виголошувати з трибуни (явне посоромитесь і сьогодні), що без дитячої праці неможливі прибутки. Я не прошу, щоб ви вірили мені на слово: все це давно записано в документах, що свідчать проти вас. Ви приспали своє сумління балаканиною про солодкі ідеальчики та мораль. Ви розжиріли від свого багатства, вас розпирає ваша сила, п’янять ваші успіхи: але вас чекає доля трутнів, що обліпили медові стільники саме перед тим, як трудящі бджоли мають покласти край їхньому паразитичному існуванню. Ви нездатні правити суспільством, і тому владу треба забрати з ваших рук. Півтора мільйона робітників проголошують, що вони об’єднають і решту робітничого класу й відберуть від вас владу. Це й буде революція, панове. Спиніть її, якщо зможете! Якусь хвилю відгомін його голосу ще лунав у залі, а потім знову знялося те гарчання розтривоженої зграї, яке я вже чула раніше. З десяток людей схопилося на ноги, вимагаючи від полковника Ван-Гілберта слова. Я помітила, що плечі міс Брентвуд тіпаються, і на хвильку розсердилася, подумавши, що вона сміється з Ернеста, але відразу ж зрозуміла, що то не сміх, а істерика. Вона перелякалась, побачивши, що наробила, привівши Ернеста до свого спасенного Клубу філоматів. Полковник Ван-Гілберт не звертав уваги на тих, хто з перекривленими з люті обличчями вимагав слова. Вираз гніву спотворив і його власне обличчя. Він схопився на ноги, вимахував руками і першу мить тільки белькотів щось незрозуміле. Але враз його слова полилися нестримним потоком. Однак то не була мова стотисячного адвоката; де й поділася його трохи старомодна елоквенція. — Неправда! Софістика! — загорлав він.— Зроду не чув, щоб за такий короткий час було сказано стільки неправди. До того ж ви, молодче, нічого не сказали нового. Всього того, що ви отут нам розказували, мене вчили в коледжі, ще як вас і на світі не було. Жан-Жак Руссо проголосив цю вашу соціалістичну теорію трохи не двісті років тому! Повернення до природи, мовляв! Біологічна наука доводить, що це безглуздя! Слушно сказано, що недоуцтво річ небезпечна. Своїми божевільними теоріями ви сьогодні це потвердили наочно! Всі ваші слова — це неправда й софістика! Зроду ще я не відчував такої огиди до надміру мудрагельства. Ось що я скажу на всі ваші незрілі узагальнення і дитячі розумування! Він презирливо клацнув пальцями і сів. У залі почувся схвальний жіночий гомін і зневажливі репліки чоловіків. З тих десятьох, що вимагали слова, п’ятеро заговорили разом. Безладдя і гамір зчинилися такі, що й описати неможливо. Ніколи ще простора зала в домі місіс Пертонвейт не чула чогось такого. Справді, ці врівноважені капітани індустрії й господарі суспільства виглядали зараз немов достеменні дикуни у фраках. Простягані руки ніби до їхніх гаманців, Ернест збурив усе їхнє єство. У тих руках їм уже ввижалися руки півторамільйонної армії соціалістів. Та Ернест ніколи не губився. Не встиг полковник Ван-Гілберт сісти, як він схопився на ноги й ступив наперед. — По черзі! — гримнув він на розгаласований натовп. Його могутній голос легко перекрив цю людську бурю. Самим своїм владним виглядом він зразу втихомирив усіх. — По черзі! — знову сказав Ернест уже спокійно.— Але насамперед дозвольте мені відповісти полковникові Ван-Гілбертові. Потім кожен з вас зможе вийти на мене — але по одному, пам’ятайте. Не влаштовуйте масових ігрищ. Це вам не футбольне поле! — Що ж до вас,— провадив він далі, обернувшись до полковника Ван-Гілберта,— то ви так і не дали мені відповіді. Ви обмежилися лише кількома дратливими й бездоказовими натяками щодо мого розумового рівня. В практиці вашій така манера вам, може, й помагає, але зі мною прошу так не розмовляти. Я вам не робітник, що, скинувши шапку, прохає збільшити йому платню чи полегшити умови роботи. То ж не думайте, що й для мене кожне ваше слово — істина: побережіть такі звичаї для розмов зі своїми слугами. Вони не наважаться заперечити вам, бо ви тримаєте в своїх руках їхній добробут, усе їхнє життя. Коли говорити про повернення до природи, про яке, за вашими словами, ви вчили в коледжі ще як мене на світі не було, то дозвольте зауважити, що, очевидно, відтоді ви більше нічого й не навчились. Соціалізм має стільки ж спільного з поверненням людини до природного стану, скільки диференціальне числення з катехізисом. Я вже казав, що ваш клас відзначається тупістю в усьому, що не стосується ділової сфери. Ви, добродію, своїм власним прикладом блискуче потверджуєте мої слова. Нерви міс Брентвуд не витримали такої жорстокої розправи з її стотисячодоларовим адвокатом. Вона почала так лементувати й битися в істериці, що її довелося вивести. І саме вчасно, бо далі почалося ще гірше. — Не тіште себе думкою, що це тільки мої слова,— провадив Ернест після того, як міс Брентвуд вивели з зали.— Ваші власні наймані авторитети водно потвердять, що ви кажете дурницю, ставлячи знак рівності між соціалізмом і поверненням до природи. Це вам скаже кожен з ваших платних постачальників знання. Зверніться до найсмиреннішого асистента будь-якої кафедри соціології і спитайте його, яка різниця між теоріями Руссо про повернення до природи й науковим соціалізмом; спитайте те саме в найбільших ваших ортодоксально-буржуазних політекономів та соціологів; загляньте в перший-ліпший підручник цих наук, що стоїть на полицях фінансованих вами бібліотек,— і звідусіль ви дістанете одну відповідь: соціалізм не має нічого спільного з поверненням до природи. Навпаки, всі джерела в один голос скажуть вам, що це речі діаметрально протилежні. Кажу ж вам, я не вимагаю, щоб ви мені вірили на слово. Свідоцтво своєї тупості ви можете знайти в книжках, у ваших книжках, що їх ви самі не читали. З цього погляду ви гідний представник свого класу. Ви досвідчений юрист і бізнесмен, полковнику Ван-Гілберте. Ви добре знаєте, як служити корпораціям, щоб збільшувати їхні дивіденди, перекручуючи закони. От і добре. Держіться цього діла. Тут ви, можна сказати, фігура. Ви чудовий правник, але нікчемний історик, і ви нічого не тямите в соціології, а ваша біологія — це біологія часів Плінія^[25]. Полковник Ван-Гілберт аж закрутився на своєму кріслі. В залі панувала тиша. Всі сиділи ніби загіпнотизовані чи паралічем розбиті. Це було неймовірно — так жахливо повестися з уславленим адвокатом, що перед ним навіть судді тремтіли, коли він підводився говорити. Але Ернест ніколи не давав попусту ворогові. — Я кажу це, звичайно, не на догану вам,— вів далі Ернест.— Кожному своє. Тільки держіться свого діла, а я держатимуся свого. Ви — фахівець у своїй справі. Коли потрібне знання закону, щоб якнайкраще цей закон обминути або скласти новий закон на користь грабіжницькому концернові, тоді я проти вас — ніщо. Але як ідеться про соціологію — мій фах — тут ви ніщо проти мене. Затямте це. Затямте також, що ваші закони — одноденки і завтра можуть нічого не значити, а ви нічого не знаєте, крім них. Тому ваші самовпевнені твердження й занадто квапливі узагальнення в історії й соціології — це даремна трата пороху. Ернест на мить спинився і якось задумливо подивився на полковника Ван-Гілберта, на його побагровіле й спотворене гнівом обличчя, на груди, що здіймалися бурхливо, на тонкі білі пальці, що нервово стискалися в кулаки. — Але ви, здається, ще не витратили всього свого пороху, і я дам вам таку нагоду. Я звинуватив весь ваш клас. Доведіть мені, що моє звинувачення несправедливе. Я показав вам тяжку долю сучасної людини, я говорив про три мільйони дітей-рабів у Сполучених Штатах, без чиєї праці ваші прибутки були б неможливі, я говорив про п’ятнадцять мільйонів напівголодних, напівроздягнених і безпритульних людей. Водночас я зазначив, що продуктивність людської праці завдяки сучасній організації виробничого процесу і техніці стала в тисячу разів більша, ніж у людини первісної. І я сказав, що з цих двох фактів не можна зробити ніякого іншого висновку, крім того, що клас капіталістів як керівник суспільства — банкрут. Таке було моє звинувачення, і я викликав вас спростувати його, якщо ви зможете. Навіть більше: я наперед сказав, що ви не дасте відповіді на мої закиди. Отже, спростуйте це моє передбачення. Ви назвали мій виступ неправдою й софістикою. Доведіть, що це софістика, полковнику! Дайте відповідь на звинувачення, яке я і півтора мільйона моїх товаришів висуваємо проти вас і вашого класу! Полковник Ван-Гілберт зовсім забув про те, що вій головує і що звичай вимагає надати слово й іншим. Схопившись на ноги, вимахуючи руками, забувши за всю свою елоквенцію й навіть пристойність, він то закидав Ернестові його молодість та демагогію, то люто нападав на робітництво, силкуючись довести, що цей клас ні до чого не здатний і нікчемний самою своєю природою. - Як на адвоката ви не вельми логічні,— почав Ернест у відповідь на цю тираду.— До чого тут моя молодість чи нікчемність робітничого класу? Хіба це спростовує те, що я сказав? Я закинув класові капіталістів, що він погано керує суспільством. На це звинувачення ви так і не дали відповіді. Ви навіть і не спробували дати її. Чому? Тому, що у вас нема її? Ви тут, можна сказати, речник усіх присутніх. Кожен з них, крім мене, сподівається з ваших уст почути відповідь, яка б захистила всіх. Усі сподіваються, бо самі не мають цієї відповіді. ІД о ж до мене, то я глибоко певен, що ви не тільки не можете відповісти, але навіть і не спробуєте зробити це. — Неподобство! — вигукнув полковник Ван-Гілберт.— Це образа! — Неподобство те, що ви не відповідаєте,— відказав Ернест поважно.— А образи в моїх словах не було. Образа — то вияв емоцій, а я лишень констатував факти. Заспокойтеся і дайте мені відповідь, засновану на фактах, а не на емоціях, відповідь на звинувачення в тому, що клас капіталістів нездатний керувати суспільством. Полковник Ван-Гілберт мовчав, пихато надувшись, немов людина, що вирішила не звертати уваги на грубощі. — Не журіться,— сказав йому Ернест.— Можете втішитися тим, що жоден представник вашого класу ніколи ще не дав відповіді на це звинувачення.— Ернест повернувся до інших, які давно вже поривались виступити.— Тепер ваша черга, висловлюйтесь, але не забувайте, що я й вас закликаю дати відповідь, якої полковник Ван-Гілберт не спромігся дати. Неможливо навіть коротко переповісти все, що було сказано в тих дебатах. Я ніколи не уявляла раніше, що за короткі три години можна наговорити так багато. У кожному разі, вийшло знаменито. Що дужче розпалювались його опоненти, то спокійніше і влучніше дратував їх Ернест. Його енциклопедичні знання дозволяли йому короткою фразою або одним словом завдавати супротивникам ударів, гострих і точних, як уколи рапіри. Він ловив їх на логічних помилках; одному він вказував на хиби в силогізмі, у другого висновок суперечив засновкові, в третього засновок уже хитро ховав у собі бажаний висновок. Тут він легко знаходив помилку, там — довільне судження або твердження, що суперечило загально-визнаній істині. Бій тривав. Іноді Ернест міняв рапіру на довбню і нею трощив своїх супротивників навсібіч. І весь час він вимагав фактів, не заходячи в обговорення надуманих теорій. Факти стали для філоматів справжнім Ватерлоо. Коли вони нападали на робітничий клас, вій заперечував: «Навіщо кивати на інших, від цього ваші руки не стануть чистіші». І кожному він ставив те саме запитання: «Чому ви не відповідаєте на звинувачення, що ваш клас нездатний керувати суспільством? Ви весь час ухиляєтесь у різні боки, а відповіді не даєте. Чи не тому, що ви її не маєте?» Вже під кінець дебатів виступив містер Віксон. Він один з присутніх зберіг спокій, і лише до нього Ернест ставився з повагою. — А відповідь і не потрібна,— повільно й суворо промовив містер Віксон.— Я слідкував за всією вашою дискусією і не відчував нічого, крім подиву та огиди. Я не розумію вас, панове! Ви, представники мого класу, поводились, як малі, нерозумні школярі, мішаючи в таку дискусію мораль та запал дешевих політиканів. Отож вас і покладено на лопатки. Ви говорили багато, але те все було наче пищання комарів навколо ведмедя. Ось він стоїть, ваш ведмідь, панове,— він кивнув головою на Ернеста,— і ви досі лише лоскотали його слух. Повірте мені, становище серйозне. Сьогодні цей ведмідь простяг свої лапи, щоб роздушити нас. Він сказав, що в Сполучених Штатах півтора мільйона революціонерів. Це факт. Він сказав, що вони хочуть забрати в нас нашу владу, наші палаци і всю нашу розкіш. І це теж факт. Зміна, велика зміна назріває в суспільстві, але, на щастя, це буде не та зміна, що її пророкує ведмідь. Він загрожує, що задушить нас. А що як ми задушимо ведмедя? Погрозливий гомін знову пролунав у залі. Чоловіки схвально, ніби заспокоєно закивали головами один до одного. Обличчя їхні стали тверді й суворі. Це знову були бійці. — Але не комариним гудінням задушимо ми ведмедя,— провадив далі містер Віксон холодно.— Ми зацькуємо його. Ми не відповідатимемо йому словами. Ми дамо відповідь мовою куль. Влада належить нам. Цього ніхто не може заперечити. Силою цієї влади ми й збережемо своє панівне становище. Він раптом обернувся до Ернеста. Момент був драматичний. — Це й є наша відповідь. Ми не гаятимемо на вас слів. Коли ви простягнете ваші хвалені дужі руки по наші палаци і по нашу розкіш, ми покажемо вам, що таке сила. В громі гармат і свисті картечі, в тріскотняві кулеметів почуєте ви нашу відповідь^\'7b44\'7d. Ми розчавимо вас, революціонерів, утопчемо вас у землю своєю п’ятою. Світ наш! Ми його володарі, і нашим він залишиться. Що ж до армії трудящих, про яку ви тут говорили, то вона завжди лежала в багні з самого початку історії, а історію я читав уважно. І в багні вона лишатиметься, доки влада в наших руках. Влада! — ось слово, якому немає рівних. Не бог, не багатство,— влада! Вдумайтеся в це слово, відчуйте його смак! Влада! (Наводимо цікаве визначення слова «картеч» з «Лексикону циніка» (1906 p.), що його написав Амброз Бірс^[26], відомий мізантроп того часу. «Картеч — аргумент, який майбутнє готує у відповідь на вимоги американських соціалістів».) — Оце і є відповідь,— спокійно сказав Ернест.— Єдина відповідь, яку можна було дати. Влада. Це те, чого хоче домогтися робітничий клас. Ми знаємо, добре знаємо, з гіркого досвіду, що ніякі заклики до справедливості, права й гуманності не зворушать вас. Ваші серця затверділі, як та п’ята, що нею ви топчете бідняків. І ми знаємо ціну владі, тому й боремося за неї. Ми завоюємо її на виборах і заберемо від вас... — Невже ви сподіваєтеся, що ми добровільно відмовимось від влади, якщо вам навіть пощастить здобути більшість на виборах? — урвав його містер Віксон. — Ми готові й до цього,— відповів Ернест.— Тоді й ми дамо вам відповідь мовою куль. Влада, казали ви, це слово, якому немає рівних. Хай буде так. І якщо в той день, коли ми завоюємо більшість на виборах, ви не віддасте нам влади, здобутої мирним конституційним шляхом і спитаєте, що ж ми збираємось робити,— ми дамо вам свою відповідь. У громі гармат, у свисті картечі, в тріскотняві кулеметів почуєте ви нашу відповідь. Вам не сховатися від нас. Це правда, що ви уважно читали історію. Правда й те, що армія трудящих з давніх-давен живе в багні. Так само правда, що вона залишатиметься там, доки ви і ваші наступники триматимете владу в своїх руках. Тут я згоден з вами, як згоден і в іншому: останнє слово належатиме силі, яка завжди все вирішувала. Це класова боротьба. Так само, як колись ваш клас повалив старе феодальне панство, мій клас, робітничий клас, повалить вас. Коли ви познайомитеся з біологією і соціологією так само уважно, як вивчали історію, ви побачите, що цей кінець неминучий. Байдуже, коли це станеться — через рік, через десять або через тисячу років,— усе одно ваш клас буде повалено. І це зробить сила. Сила приведе нас до влади. Ми, борці робітничого класу, добре вдумалися в це слово, відчули його, воно дзвенить у всьому нашому єстві. Влада! Слово, якому немає рівних. Так скінчився вечір з філоматами.
  Розділ VI
 ТІНІ МАЙБУТНЬОГО
 

 
 Саме в той час над нами зачорніли перші хмари, ознаки прийдешніх грізних подій. Ернест уже не раз перестерігав тата, що його можуть спіткати прикрощі, коли він запрошуватиме до себе соціалістів та відвідуватиме їхні збори. Але тато тільки сміявся з цих застережень. Що ж до мене, то я багато чого дізналася з тих зустрічей із лідерами й теоретиками робітничого класу. Тепер я бачила другий табір. Я захоплювалася самовідданістю і благородним ідеалізмом цих людей, хоч мене й брав страх перед величезною кількістю філософської та іншої наукової літератури про соціалізм, що мені відкрилася. Я вчилася швидко, але не настільки швидко, аби зрозуміти, яка над нами нависла загроза. Тривожних ознак було багато, але я не звертала на них уваги. Місіс Пертонвейт і місіс Віксон, що мали величезний вплив на громадськість нашого університетського міста, наприклад, почали ширити чутки, ніби я надто вільнодумна молода особа, з надміру великими претензіями і з неприємною звичкою стромляти носа куди мене не просять. З огляду на мої розвідини у справі Джексона, те видалось мені цілком природним; але я недооцінила ваги тих чуток, що походили від двох усемогутніх законодавиць нашої громадської думки. Я помітила, що декотрі з моїх знайомих почали уникати мене, тільки я пояснювала це тим, що серед людей нашого кола всі засуджують мене за майбутній шлюб з Ернестом. Аж згодом Ернест ясно показав мені, що така поведінка не була мимовільна, що за нею ховалися пружини добре організованого керівництва. «Ти дала притулок ворогові свого класу,— сказав він.— І не тільки притулок — ти віддала йому своє кохання, саму себе. Цим ти зрадила свій клас. Не думай, що тобі пощастить уникнути кари». Ще до цієї розмови мій тато, якось повернувшись додому, застав у мене Ернеста. Я враз помітила, що тато роздратований — по-філософському роздратований. Він рідко сердився по-справжньому, але певну міру контрольованого гніву собі дозволяв, називаючи це душевною гімнастикою. Якраз у такому стані ми й побачили його тоді. — Як це вам подобається? — спитав він.— Я мав честь снідати з самим Вілкоксом. Вілкокс був ректор нашого університету, старезний дідуган. Його висхлий мозок був напханий тривіальними істинами, модними років сорок тому. — Мене зумисне запрошено,— оголосив тато.— По мене послали. Він хвильку помовчав, а ми чекали, що він скаже далі. — О, звичайно, це було зроблено дуже делікатно. Але я дістав догану. Я! Від цієї старої мумії! — Закладаюсь — я знаю, за що ви її дістали,— сказав Ернест. — І за три рази не відгадаєте,— засміявся тато. — Відгадаю зразу,— заперечив Ернест.— А сказати правду, й не відгадаю, а лише зроблю висновок. Вам оголошено догану за вашу поведінку поза службою. — Саме так! — здивувався тато.— Як це ви відгадали? — Я знав, що так буде, і попереджував вас. — Справді, ви попереджували...— тато замислився.— Але я не міг у це повірити. У кожному разі, це буде ще один наочний приклад для моєї книжки. — Це ще дрібнички: ось побачите, що буде далі,— провадив Ернест,— якщо ви стоятимете на своєму і прийматимете в себе в домі соціалістів та всіляких радикалів, у тому числі й мене. — Це саме казав і старий Вілкокс. Він багато за що докоряв мені. Казав, що це несмак, так поводитись, і що користі мені з того ніякої не буде, і що це, врешті, не узгоджується з університетськими традиціями та принципами. Він багато наговорив, і все в таких загальних виразах, що я ніяк не міг причепитись до чогось конкретного. Йому, видно, й самому незручно було, тож він без кінця товк тс саме та запевняв, що й він, і всі поважають мене як ученого. То було не дуже приємне завдання для нього. Я бачив, як воно його самого дратує. — Він теж невільник,— сказав Ернест.— А в кайданах^\'7b45\'7d не так легко ходити. — Еге ж; і ось на що все зійшло. Він сказав, що університет потребує значно більше коштів, ніж адміністрація штату має намір дати йому цього року, і що ці кошти можна одержати лише як пожертву від багатих осіб, на яких не може не справити поганого враження те, що університет відходить від високих ідеалів невтручання в політику і служіння чистій науці. Коли я спробував спіймати його на слові, запитавши, яким чином моє особисте життя може спричинитися до того, що університет відійде від своїх високих ідеалів, він запропонував мені дворічну відпустку на повному утриманні, щоб я поїхав до Європи для відпочинку й наукової роботи. Звичайно, за таких обставин я не міг на це погодитись. — Куди краще було б, якби ви погодилися,— сказав Ернест поважно. — Так це ж підкуп,— запротестував тато. Ернест кивнув головою.— Іще той старий шкарбун переказував мені всілякі плітки про те, що моя дочка прилюдно з’являється з людиною такої поганої слави, як ви, і що це, мовляв, не в’яжеться з університетським тоном та пристойністю. Сам він, мовляв, нічого проти не має, зовсім ні, він тільки переказує чутки і сподівається, що я зрозумію. Ернест хвилинку міркував над цією звісткою, а потім промовив із суворим обличчям, із гнівом у голосі: — За цим криється щось більше, ніж університетські ідеали та пристойність. Хтось натиснув на ректора Вілкокса. — Ви так гадаєте? — спитав тато; по ньому видно було, що він скорше зацікавився, ніж злякався. — Я хотів би, щоб ви зрозуміли одну ще не зовсім ясну думку, що віднедавна складається в мене,— сказав Ернест.— Ще ніколи в світовій історії суспільство не було в такому страшенно нестійкому стані, як тепер. Швидкі зміни в нашій системі виробництва спричинюють такі самі швидкі зміни в релігійній, політичній та соціальній структурі. Невидима, страшна переміна заходить у надрах нашого суспільства. Можна тільки неясно відчувати її, але вона вже носиться в повітрі. Можна вгадувати її тінь, величезну, невиразну й страшну. Мій розум жахається, уявляючи, у віщо та тінь може матеріалізуватися. Ви чули, як говорив Віксон того вечора. За його словами й крилося те безіменне і безформне, що я відчуваю. Він говорив, теж підсвідомо щось передчуваючи. — Ви вважаєте...— почав тато і зупинився. — Я вважаю, що тінь чогось колосального й загрозливого вже тепер падає на країну. Назвіть це тінню Олігархії, коли хочете; певнішого визначення я дати не можу. Конкретної його форми я ще не годен уявити^\'7b46\'7d. Але ось що я хотів би сказати вам: ви в небезпечному становищі, і ця небезпека тривожить мене тим більше, що я не можу навіть уявити її справжніх розмірів. Послухайтесь моєї поради й беріть відпустку. — Але ж це означало б злякатися,— запротестував тато. — Зовсім ні. Ви вже не молоді, ви зробили своє діло — і велике діло. Тепер передайте зброю нам, молодим і сильним. Нам треба ще зробити своє діло в житті. Евіс буде зі мною. В майбутніх подіях вона буде вашим представником у лавах борців. — Нічого вони мені не зроблять,— заперечив тато. Дякувати богові, я не залежу від них. О, запевняю вас, я знаю, як вони можуть дошкуляти професорам, що матеріально залежать від свого університету. Мені це не загрожує. Я став професором не задля платні. Я цілком можу прожити за свої власні прибутки. Все, що вони можуть зробити,— це відібрати від мене професорську платню. — Але ви ще не уявляєте всього,— відповів Ернест.— Коли все те, чого я боюся, справдиться, то і ваші власні прибутки, і навіть капітал ваш відберуть від вас так само легко, як і вашу платню в університеті. Кілька хвилин тато мовчав. Він глибоко задумався, і я бачила, як помалу його обличчя стає рішуче. Нарешті він сказав: — Я не візьму відпустки.— Тоді, ще хвильку помовчавши, додав: — Я працюватиму далі над своєю книжкою^\'7b47\'7d. Може, ви й помиляєтесь. Та чи помиляєтесь ви, чи ні, а я від своїх принципів не відступлюсь. — Гаразд,— сказав Ернест,— Ви йдете тією ж стежкою, що й епіскоп Моргауз, і вас чекає однакова доля. Ви обидва й незчуєтеся, як від вас відберуть усе і зроблять вас пролетарями. У розмові згадали за епіскопа, і ми попросили Ернеста розповісти, що він з ним зробив. — Він просто захворів душевно від тієї подорожі крізь пекло, яку я йому влаштував. Ми разом побували в житлах декого з фабричних робітників. Я показав йому людей, понівечених і викинутих на вулицю промисловою машиною, і він почув історію їхнього життя. Я був з ним у злидарських околицях Сан-Франціско, і там він довідався, що пияцтво, проституція та злочинність мають причини глибші, ніж природжена нецнота. Він зовсім розбитий духом, навіть гірше — він стратив здоровий глузд. У нього занадто чиста душа, і те, що він бачив, надто тяжко вразило його. До того ж він, як ведеться, зовсім не знає життя і носиться з ілюзіями й планами моральної проповіді серед культурної пастви. Він уважає, що йому припала місія відродити стародавній дух християнства, і хоче донести той дух до хазяїв суспільства. Він весь кипить усередині. Рано чи пізно вій вибухне, і тоді буде біда. Я навіть не можу передбачити, якої подоби вона прибере. Це чиста екзальтована душа, але зовсім непрактична. З такими людьми я безсилий. Мені незмога примусити його повернутись на землю, і в тому прекраснодушному надхмар'ї він простує до своєї Голгофи. Його розіпнуть. Такі високі душі створено для хреста. - І тебе теж? — спитала я, ховаючи за усмішкою болісну тривогу кохання. — О ні,— засміявся вій на відповідь.— Мене можуть стратити або вбити ножем у спину, але ніколи не розіпнуть. Я надто міцно й твердо стою ногами на землі. — Навіщо ж було доводити епіскопа до розп’яття? — запитала я,— Ти ж не заперечуватимеш, що ти — причина цьому. — А навіщо мені залишати одну блаженну душу в спокої, коли мільйони мучаться в тяжкій праці і злиднях? — і собі запитав він. — Чому ж ти радиш татові взяти відпустку? — Тому що я не чиста і не екзальтована душа,— відповів він.— Я егоїст і цілком земна людина. Я кохаю тебе, і, як у біблійної Руфі, твої кревні — мої кревні. Що ж до епіскопа, то в нього немає дочки. Крім того, хоч би яка незначна була від нього користь для революції, не можна нехтувати навіть такою дрібницею, як його безсилий стогін. Я не могла погодитися з Ернестом. Я добре знала шляхетну вдачу епіскопа Моргауза і не могла уявити, що його голос, піднесений за справедливість,— це не більш ніж безсилий стогін. Але я ще не знала жорстокості життя так, як Ернест. Він ясно бачив марність героїчних єпіскопових зусиль, а незабаром те побачила і я. Невдовзі опісля Ернест розповів мені як анекдот, що йому запропоновано посаду уповноваженого з питань праці при уряді Сполучених Штатів. Я дуже зраділа. Ернест одержував би досить велику платню, і ми мали б за що жити після одруження. І це, напевне, була б якраз відповідна робота для нього; а ще дужче я, горда своїм Ернестом, зраділа цій пропозиції, бо ж то було визнання його видатних здібностей. Але тут я помітила іскринки в його очах. Він сміявся з мене. — Чи не думаєш ти... відмовитись? — тремтячим голосом спитала я. — Це ж підкуп,— сказав він.— За цим криється спритна рука Віксона, а за Віксоном — руки людей, іще сильніших за нього. Це давній воєнний викрут, такий же давній, як і сама класова боротьба — викрадати полководців у робітничої армії. Бідне, зраджуване робітництво! Якби ти знала, скількох робітничих лідерів підкуплено в минулому таким способом! Дешевше, куди дешевше купити генерала, ніж воювати проти нього та його армії. Ось, скажімо... та краще не називати їхніх імен. І так прикро. Люба моя, я один з провідників робітничої армії. Я не можу продатися. Попри все інше, сама лише згадка про мого сердешного батька, замученого роботою, не дозволила б мені цього. На його очах, очах мого незламного героя, заблищали сльози. Він не міг забути: покаліченого життя свого батька, що мусив бруднити себе брехнею та дрібними крадіжками, аби нагодувати дітей. — Мій батько був добрий чоловік,— сказав мені якось Ернест.— Душа в нього була добра, але знівечена, розтоптана, приголомшена жорстоким життям. Він не мав людської гідності, бо життя його було нелюдське, бо хазяї його були нелюди. Він би й досі був живий, як твій батько, бо здоров’я мав міцне, але його затягла машина і замучила в роботі задля чужих прибутків. Подумай лишень! Віддати життя заради чужих бенкетів, коштовних дрібничок, пустих утіх багатих паразитів, нелюдів, звірів у людській подобі!
  Розділ VII
 ЄПІСКОПОВІ ВИДІННЯ
 

 
 «Єпіскоп стратив здоровий глузд,— писав мені Ернест.— Зовсім відірвавсь від землі. Сьогодні ввечері він збирається навертати на путь істини наш грішний світ. Він хоче виконати свою місію. Так він сказав мені, і я не можу умовити його не робити цього. Увечері він головує на з’їзді ІПГ^\'7b48\'7d і хоче викласти ту свою місію у вступній промові. Чи не хочеш піти послухати його разом зі мною? Єпіскопа, звичайно, чекає жорстока поразка. Вона тяжко вразить тебе, як і його самого, але тобі це буде чудова наука. Люба моя, ти знаєш, як я пишаюся твоїм коханням. І саме бажаючи, щоб ти знала все, що є в мені доброго, я хочу розвіяти найменші твої сумніви щодо мене. Гордість моя вимагає, щоб ти переконалась, наскільки мої погляди справедливі. Ти знаєш, які вони в мене суворі, але марність зусиль навіть такої шляхетної людини, як епіскоп, переконає тебе, що ця суворість конечна. Отже, приходь увечері. Хоч побачиш ти й почуєш невеселі речі, але я знаю, що вони ще тісніше з’єднають нас». Того вечора збори ІПГ відбувалися в Сан-Франціско^\'7b49\'7d. На порядку денному стояло питання про занепад моральності в суспільстві та про засоби боротьби з цим. Головував епіскоп Моргауз. Він дуже хвилювався, сидячи в президії, і легко було помітити, які напружені його нерви. Обіруч нього сиділи епіскоп Дікінсон; Г. Г. Джонс, керівник кафедри етичних наук Каліфорнійського університету: місіс В. В. Герд, видатна діячка доброчинних організацій; Філій Ворд, теж відомий філантроп,— та ще кілька менших знаменитостей у царині моралі та доброчинності. Єпіскоп Моргауз підвівся й несподівано почав: — Їхав якось я своєю коляскою по місту. Стояла ніч. Вряди-годи я виглядав із вікна коляски; і раптом очі мої розкрились, і я побачив дійсність такою, яка вона насправді. Вражений жахливим видовищем, я несамохіть закрив очі руками, щоб не бачити, але в темряві прийшло питання: що ж робити? Що робити? А за хвилю питання те змінилося на інше: що зробив би на моєму місці Христос? І в ту саму мить немов яскраве світло залило все довкола, і в цьому світлі, як Савлові на шляху до Дамаска, мені відкрилося, що я маю робити. Я спинив екіпаж, вийшов і, звернувшись до двох вуличних жінок, умовив їх сісти в мою коляску. Якщо слова Христові правдиві, то виходить, що ці дві нещасні мої сестри, і єдиний засіб очистити їх від гріха — любов і ласкавість. Я живу в одній з найкращих частин Сан-Франціско. Будинок, який я займаю, коштує сто тисяч доларів, і ще стільки коштують меблі, книжки, мистецькі твори. Це панська садиба, ні, справжній палац із численними слугами. Раніш я не знав, навіщо потрібні такі палаци. Я гадав — на те, щоб жити в них. Але тепер я знаю. Я взяв двох жінок з вулиці до свого будинку, там вони й житимуть. Я сподіваюся заселити всі його кімнати такими ж моїми сестрами, як і вони. Слухачі щодалі дужче совгалися на стільцях та шепотілись; обличчя тих, що сиділи в президії, виказували чимраз більший жах і замішання. Єпіскоп Дікінсон підвівся, бридливо скривившись, зійшов з помосту й вийшов із зали. Але епіскоп Моргауз, забувши про все на світі, бачачи перед собою тільки свої видіння, говорив далі: — О сестри і брати! У цьому своєму вчинку знайшов я єдину раду на всі труднощі. Я не знав, навіщо існують коляски, але тепер я знаю. Вони на те, щоб возити безсилих, хворих і старих, вони на те, щоб віддавати шану людям, у яких згасло навіть почуття сорому. Я не знав, нащо збудовані палаци, але тепер я знаю, як їх використати. Палаци, що належать пастирям церкви, повинні стати лікарнями та притулками для тих, хто знесилений упав при дорозі й гине. Єпіскоп мовчав довгу хвилю, мабуть, не можучи опанувати своїх схвильованих думок і гарячково шукаючи, як їх висловити. — Дорогі братове мої, не мені говорити вам про моральність. Я занадто довго жив у соромі й лицемірстві, щоб мати право повчати інших, але те, що я зробив з ними жінками, сестрами своїми, підказує мені, що раду знайти не важко. Для тих, хто вірить у Христа та в його святе євангеліє, не може бути інших взаємин між людьми, крім любові. Сама лише любов сильніша від гріха, сильніша за смерть. Тому я кажу всім багатим серед вас: їхній обов'язок — робити те, що зробив і роблю я. Нехай кожен з вас, хто живе в достатку, візьме до себе злодія й поводиться з ним, як з братом, або нехай візьме якусь нещасну і поводиться з нею, як із сестрою, тоді в Сан-Франціско стануть непотрібні суди й поліція, в’язниці будуть перетворені на лікарні, не стане злочинців та злочинів. Ми повинні віддати самих себе, а не тільки наші гроші. Ми повинні робити, як робив Христос: у цьому обов’язок церкви в наші дні. Ми далеко відійшли від заповітів Учителя. Потураючи тілові, ми забули про душу. На місце Христа ми поставили Мамону. Ось тут у мене є вірш, де чудово сказано про це. Я хотів би прочитати його вам. Написав його великий грішник, який, проте, багато бачив і розумів^\'7b50\'7d. Не треба думати, що тут він картає лише католицьку церкву,— ні, він картає всі церкви, бичує розкіш і пишність усіх церков, що зійшли зі стежки Вчителя і відгородилися від його овечок. Слухайте:
 В соборі труби срібні загриміли,
 І всі серця пройняв побожний жах.
 Мов дивний скарб, понесли на плечах
 Наступника апостольської сили.
 
 Як жрець, він мав одіння сніжно-біле
 Та багряницю, ніби вождь і цар,—
 А над чолом, земної слави дар,
 Корони три сіяли і горіли.
 
 Я глянув — і згадався той мені,
 Хто у сумній блукав самотині,
 Шукаючи даремно, де спочити.
 
 «Звір має пори, має гнізда птах,—
 Я ж ноги б’ю по кам’яних стежках,
 Від сліз гірке вино я мушу пити»

Присутні розхвилювались, але не тому, що їх зворушили епіскопові слова. Проте епіскоп Моргауз не помічав цього. Bin неухильно провадив далі: — І я звертаюсь до багатих серед вас, до всіх багатих узагалі, і кажу, що жорстоко ви гнобите овечок господніх. Ваші серця зачерствіли. Ви закрили ваші вуха для стогону, що лунає по країні,— стогону горя й болю. Ви його не чуєте, але настане колись день, і той стогін буде почуто. І я кажу... Але тут Джонс і Філіп Ворд, що вже підвелися з своїх крісел, підхопили епіскопа під руки і звели його з помосту; слухачі в залі сиділи, затамувавши віддих, глибоко скандалізовані. Коли ми вийшли на вулицю, Ернест злісно засміявся. Сміх його обурив мене. Серце мені, здавалося, ось-ось розірветься від насилу стримуваних сліз. — От він і виконав свою місію,— вигукнув Ернест,— Він розкрив їм своє мужнє й ніжне серце, а його християнське слухацтво, що так любило його, вирішило, що він збожеволів. Чи бачила ти, як дбайливо звели його з помосту? Мабуть, усе пекло реготалося з цього видовиська. — Однаково, те, що епіскоп сьогодні сказав і зробив, справить велике враження,— сказала я. — Ти так думаєш? — іронічно спитав Ернест. —- Побачиш, яка буде сенсація,— наполягала я,— Хіба ти не помітив репортерів, що наввипередки писали у своїх блокнотах, коли він говорив? — Жодний рядок із їхньої писанини не потрапить до завтрашніх газет. — Не вірю! — скрикнула я. А ось побачиш,— відповів він.— Жодного рядка, жодної його думки. Наша преса? То лише вичавки з-під преса. — Але ж репортери,— не здавалась я,— Я їх сама бачила. Ані слова з того, що він казав, не потрапить до ДРУ^КУ Ти забула про редакторів. Вони одержують свою платню за те, що здійснюють певну політику. Ця політика — не друкувати нічого, що загрожувало б нинішньому ладові. Виступ епіскопа був жорстоким нападом на встановлену мораль. Це — єресь. Вони звели його з помосту, щоб він не сказав більшого. Газети потоплять його єресь у мовчанні. Преса Сполучених Штатів? Це паразитичний наріст на тілі класу капіталістів. Функція її — всіма засобами підтримувати встановлений лад, обробляючи громадську думку, і вона добре робить своє діло. Хочеш, я скажу тобі, що буде далі. Завтрашні газети лише побіжно згадають, що епіскоп занедужав, що він перевтомився, що йому стало зле на вчорашніх зборах. За кілька днів про епіскопа сповістять, що він захворів на нервовий розлад і одержав відпустку від своєї вдячної пастви. Далі станеться одне з двох: або епіскоп, зрозумівши свою помилку, повернеться з відпустки здорового людиною, що вже не бачить ніяких видив, або він стоятиме на своєму, і тоді — можна сподіватися — ти прочитаєш у газетах зворушливе й патетичне сповіщення про його божевілля. А далі йому нададуть змогу розповідати про свої видива оббитим ватою стінам. — Ну, це вже ти занадто,— запротестувала я. — В очах суспільства то буде й справді божевілля,— відповів він.— Яка ж порядна людина, крім божевільної, набере до себе в дім злодіїв та розпусних жінок, щоб жити з ними, як з братами й сестрами? Правда, Христос був розіп’ятий поміж двох злодіїв, але то інша річ. Що таке божевілля? Коли з нами хтось не погоджується, ми маємо його думку за хибну. А отже, й розум у цієї людини схиблений. А де межа між схибленим розумом і божевіллям? Люди не гідні уявити, щоб розумна людина могла не погоджуватися з їхньою власного розумною думкою. Ось тобі яскравий приклад із сьогоднішньої вечірньої газети. Мері Маккена живе на південь від Маркіт-стріт. Це бідна, але чесна жінка й до того ж патріотка. Але в неї якісь чудні уявлення про американський прапор та захист, що він дає і символізує. І от що трапилося з нею. Її чоловік потерпів від нещасливого випадку і три місяці пролежав у лікарні. Вона стала прачкою і все ж не могла сплатити комірне. Вчора її виселили. Вона виставила американський прапор і, обгорнувшись ним, оголосила, що перебуває під його захистом і тому ніхто не насміє викинути її на вулицю. Ну, і як ти думаєш, що з нею зробили? Арештували і відіслали на психіатричну експертизу. Сьогодні її оглянули експерти-психіатри і визнали душевнохворою. Зараз вона в лікарні для божевільних. — Але це ж сюди не стосується,— заперечила я. Припустімо, що я не погоджуюся з усіма щодо літературного стилю якоїсь книжки. Мене ж не замкнуть за це до божевільні. — Слушно,— відповів він.— Але така розбіжність із загальною думкою не загрожує суспільному ладові. Отож-бо й є. А розбіжність поглядів у випадку з Мері Маккена або з епіскопом справді становить загрозу суспільному ладові. Що коли б усі бідняки, прикрившись американським прапором, відмовилися платити комірне? Домовласники пішли б із торбами! Погляди епіскопа такі самі небезпечні. Тому — в божевільню його! Але мені ще не йнялося віри. — Почекай, сама побачиш,— сказав Ернест. І я стала чекати. Другого ранку я послала купити всі газети. Поки що Ернест мав рацію. Ані слова з промови епіскопа не надрукували. Лише в одній чи двох газетах згадувалося, що епіскоп не міг договорити, бо був занадто схвильований. Зате банальну балаканину тих, що виступали після нього, було надруковано повністю. Через кілька днів з’явилося коротке повідомлення, що в зв’язку з перевтомою епіскоп одержав відпустку. Досі Ернестове передбачення справджувалось, але в повідомленні не було й натяку на божевілля або навіть на нервову хворобу епіскопа. Чи могла я уявити, яка жахлива доля чекала його — Голгофа і розп’яття, що передрік йому Ернест!
  Розділ VIII
 РУЙНІВНИКИ МАШИН
 

 
 Незадовго до того, коли Ернест виставив свою кандидатуру на виборах до конгресу по списках соціалістичної партії, мій тато врядив обід, який він у дружньому колі називав «обідом прибутків і збитків». Ернест назвав його «обідом руйнівників машин». Насправді то був обід для діловиків — дрібних, звичайно. Не думаю, щоб хоч один з них був власником або компаньйоном підприємства з капіталом понад сотню-дві тисяч доларів — звичайні представники середнього класу. Серед них був містер Оуен із товариства «Сілверберг, Оуен і Спілка», великої бакалійної фірми з кількома філіями. Ми були їхні постійні покупці. Серед присутніх були також обидва власники аптекарської фірми «Коволт і Вошберн», містер Асмунсен, власник каменярні в окрузі Контра-Коста, і ще кілька таких же власників або співвласників невеликих фабрик і торговельних підприємств, одно слово — дрібні капіталісти. Це були цікаві люди з розумними обличчями, висловлювалися вони просто і ясно. Всі вони водно нарікали на корпорації й трести. їхнє спільне гасло було: «Геть трести!» Трести душили їх, і кожен з них уважав, що всі їхні труднощі походять від трестів. Вони виступали за те, щоб уряд забрав у державну власність такі підприємства’ як залізниці та телеграф, і вимагали нещадного прогресивного оподаткування прибутків, яке б знищило великі нагромадження капіталу. Крім того, як панацею від місцевих лих, вони обстоювали передачу в муніципальну власність таких комунальних закладів, як водогін, газогін телефон та трамвай. Найдужче зацікавили нас скарги містера Асмунсена на його клопіт зі своєю каменярнею. Він запевняв, що не має ніякого прибутку з тієї каменярні, хоч у Сан-Франціско, зруйнованому останнім землетрусом, дуже багато будують і каменю він продає силу. За ті шість років, відколи відбудовується місто, підприємство його зросло у вісім разів, а прибутки залишились ті самі. — Залізнична компанія знає стан моїх справ краще, ніж я сам,— сказав він.— Вона знає мої експлуатаційні витрати до останнього цента, як і умови моїх контрактів. Звідки вона все це знає, я можу лише здогадуватися. Певне, вона має своїх шпигунів серед моїх службовців, і в неї, мабуть, зв’язки з усіма моїми контрагентами. Зважте самі: досить мені укласти якийсь контракт, що повинен дати великий прибуток, як раптом відповідно зростає залізничний тариф на перевіз каменю з моєї каменярні. Робиться це без жодних пояснень. І весь мій прибуток забирає залізниця. Мені ніколи не щастило домогтися від неї, щоб вона скасувала збільшений отаким чином тариф. З другого боку, коли трапляються невдачі, зростають виробничі видатки або доводиться укласти контракт на умовах менш вискових, мені завжди йдуть на поступку, і компанія зменшує перевізну плату. І виходить — який не буде в мене прибуток, його завжди забирає залізниця. — А те, що залишається вам,— перебив його Ернест,— дорівнює платні, яку ви одержували б, якби каменярня належала залізничній компанії, а ви були б її управителем, адже так? — Ваша правда,— відповів містер Асмунсен.— Нещодавно я зробив підрахунок по бухгалтерських книгах за останні десять років. Виявилося, що прибуток мій якраз дорівнює платні управителя. Залізнична компанія так самісінько могла б держати мою каменярню й платити мені як найманому директорові. — Але в такому разі,— засміявся Ернест,— компанії довелось би взяти на себе весь ризик, що його вона так люб’язно полишає на вас. — Отож-бо,— похмуро відповів містер Асмунсен. Давши їм висловитися, Ернест почав їх розпитувати. Спочатку він звернувся до містера Оуена. — Ви, здається, відкрили нову крамницю в Берклі шість місяців тому? — Так,— відповів містер Оуен. — Відтоді я помітив, що три бакалійні крамнички в цьому районі закрилися. Чи не ваш магазин спричинився до нього? Містер Оуен потвердив це, самовдоволено всміхаючись. — Звичайно, вони не могли витримати нашої конкуренції. — А чому? — Бо в нас капітал більший, тому ми одержуємо більші прибутки при менших видатках. — Виходить, ваш магазин поглинув прибутки цих трьох крамничок? А скажіть мені, що сталося з їхніми власниками? — Один з них розвозить наш крам, про інших я нічого не знаю. Ернест раптом обернувся до містера Коволта. — Ви часто влаштовуєте дешевий розпродаж товарів у своїх аптеках^\'7b51\'7d. А що сталося з власниками малих аптек, яких ви приперли до стіни? — Один з них, містер Газфуртер, зараз завідує нашим рецептурним відділом,— відповів той. — Отже, вам дісталися всі їхні колишні прибутки? — Атож. Задля цього ми й торгуємо. — А ви? — несподівано звернувся Ернест до містера Асмунсена.— Ви обурені тим, що залізниця забирає ваші бариші? Містер Асмунсен кивнув головою. — Ви самі хотіли б одержувати їх? Містер Асмунсен знову кивнув. — Коштом інших? Відповіді не було. — Коштом інших? — наполягав Ернест. — Інакше зиску не матимеш,— коротко відповів містер Асмунсен. — Отже, бізнес полягає в тому, щоб одержувати прибутки коштом інших і не давати іншим мати прибутки вашим коштом? Адже так? Ернест мусив запитати ще раз, і тоді лише містер Асмунсен дав відповідь: — Це так, але ж ми не проти того, щоб і інші мали прибутки, аби тільки не надмірні. — Надмірними ви називаєте великі прибутки, але самі ви не від того, щоб одержувати їх?.. Чи не так? Містер Асмунсен мусив визнати, що справді так. Далі Ернест так само притис містера Келвіна, колишнього власника великої молочарні. — Колись ви боролися з молочним трестом, а тепер організовуєте фермерську партію. Як це вийшло? — О, я не перестав боротися,— відповів містер Келвін з досить войовничою міною.— Я воюю з трестом там, де з ним ще можна воювати,— на політичній арені. Дозвольте вам пояснити. Кілька років тому ми, молочарі, діяли кожен за себе. — І конкурували між собою? — перебив Ернест. — Так, і ця конкуренція зменшувала наші прибутки. Тому ми пробували скооперуватись, але завжди хтось не бажав приставати до гурту, і все зривалося. Ось тоді й з’явився молочний трест. — Фінансований з надприбутків «Стандард Ойл»? — Еге ж,— погодився містер Келвін,— Але тоді ми цього не знали. Агенти молочного тресту пристали до нас із короткими гужами. «Вступайте до тресту, будете ситі,— пропонували вони,— а не вступите — скрутно вам буде». Більшість наших вступило. Тим, хто відмовився, справді довелося скрутно. О, воно нам оплачувалося... тільки спочатку. Молоко піднялося в ціні на цент за кварту. Одна чверть цього цента йшла нам, а три чверті — трестові. Далі молоко знову подорожчало на один цент, але з цього цента ми вже нічого не одержали. Скарги наші були марні. Трест усе тримав у своїх руках, і ми побачили, що стали його попихачами. Нарешті в нас відібрали й ту додаткову чверть цента. Після цього трест почав просто випирати нас із діла. Що ми могли вдіяти? Нас таки повипирали. Самостійних молочарень не стало, залишився самий лише молочний трест. — Але ж як молоко подорожчало на два центи, то вам, либонь, можна стало конкурувати з трестом,— хитро докинув Ернест. — Так і нам здавалося. Ми й пробували.— Містер Келвін помовчав хвильку.— Це нас добило. Трест мав змогу продавати молоко значно дешевше, ніж ми, і все ж одержувати хоч невеликий прибуток, тоді як ми за цих умов терпіли самі лише збитки. Я сам утратив п’ятдесят тисяч доларів на цій справі. Більшість нас збанкрутували^\'7b52\'7d. Самостійні невеликі молочарні зникли. — Отже, трест відібрав ваші прибутки,— сказав Ернест,— і ви звернулися до політики, щоб законодавчим шляхом знищити трест і повернути свої прибутки собі? Обличчя містера Келвіна засяяло: — Оце якраз те, що я кажу в своїх промовах фермерам. У цьому — суть нашої платформи. — Але ж трест виробляє молочні продукти значно дешевше, ніж би окремі маленькі молочарні? — спитав Ернест. — Ще б пак ні — з такою досконалою організацією виробництва, новітнім устаткуванням і великим оборотним капіталом! — Безперечно,— мовив Ернест,— інакше й бути не може. Тут містер Келвін виголосив цілу політичну промову, викладаючи свої погляди. Його палко підтримувала решта, і всі вони одностайно вимагали знищити трести. — Бідні простаки,— шепнув мені Ернест.— Все бачать дуже ясно, але не далі свого носа. Трохи згодом він знов оволодів розмовою і вже до самого кінця, як завжди, скеровував усю дискусію. — Я уважно слухав усіх вас,— почав він,— і бачу, що ви намагаєтесь вести сучасну комерційну гру застарілими методами. Єдиний сенс життя полягає, по-вашому, тільки в прибутках. Всі ви щиро й несхитно переконані, що створено вас тільки на те, аби одержувати прибутки. І раптом — перешкода. У ваше змагання за прибутки втручається трест і забирає їх собі. Для вас це катастрофа, що порушує одвічну гармонію, і вам здається, ніби існує одна лише рада — знищити те, що заважає вам збагачуватись. Слухаючи вас, я думав про те, що до вас дуже пристає одна назва. Хочете знати, яка? Ви — руйнівники машин. Знаєте, що це таке? Дозвольте, я поясню. У вісімнадцятому сторіччі в Англії чоловіки й жінки ткали сукно на ручних верстатах у себе вдома. Ця домашня мануфактурна система була повільним, незручним і дорогим способом виробництва. Згодом з’явилася парова машина, яка ощадила багато праці. Тисяча верстатів, зібраних на великій фабриці, де їх рухала центральна парова машина, виробляли тканину незмірно дешевше, ніж окремі ткачі на ручних верстатах у себе вдома. Концентрація виробництва на фабриці знищила конкуренцію окремих ткачів. Чоловіки й жінки, що раніше працювали на себе на ручних верстатах, тепер пішли на фабрики працювати при механічних верстатах, але вже не на себе, а на капіталістів, власників фабрик. Далі до праці на механічних верстатах залучено дітей. їм платили менше, і дитяча праця почала витісняти працю дорослих робітників. Для робітників настали тяжкі часи, вони бідували, голодували. Вважаючи, що всьому винні машини, робітники почали розбивати їх. Це нічого їм не дало та й узагалі було нерозумно. Їхній досвід мав би вам бути за науку. Але минуло півтора сторіччя, і ось ви теж хочете руйнувати машини. Ви самі визнали, що машини трестів виробляють дешевше й більше продукції, діж виробляли ви, а тому ви не можете конкурувати з ними. Проте ви хочете зруйнувати ці машини. Виходить, ви помиляєтесь, як колись помилялись відсталі англійські робітники. І поки ви балакаєте про повернення до часів вільної конкуренції, трести спокійнісінько доводять вас до руїни. Всі ви розповідаєте, власне, ту самісіньку історію про те, що минають часи вільної конкуренції і настає доба концентрації, об’єднання. Ви, містере Оуене, самі вбили конкуренцію в Берклі, відкривши тут свою філію. Ваш магазин витіснив три крамнички завдяки більшій концентрації капіталу. Але як вас притискає ще концентрованіший капітал в особі тресту, ви зчиняєте галас. Це тому, що ви самі не володієте трестом. Якби ви були хазяїном бакалійного тресту, єдиного на території Сполучених Штатів, тоді б ви співали іншої. Ви б тоді співали: «Хай живуть трести!» Але, на жаль, ваша невелика фірма — не трест, і ви самі розумієте, що вам бракує пороху змагатися з трестами. Ви вже починаєте передчувати, що скоро вам кінець. Ви бачите, що ви самі й ваша фірма з усіма її філіями — лише пішаки у великій грі. Ви бачите, як щодень зростає могутність великих капіталістів: ви відчуваєте, як їхні залізні пазури тягнуться до ваших прибутків. З ваших рук виривають шматок по шматкові — то тут, то там: залізничний трест, нафтовий, стальний, вугільний; і ви добре знаєте, що кінець кінцем вони зруйнують вас і відберуть останні ваші невеличкі прибутки. Ви, добродію, програли в цій грі. Коли ви задушили своєю конкуренцією три маленькі крамнички тут, у Берклі, тоді ви гордо говорили про свою велику фірму, про свою спритність та заповзятливість, і на ті гроші, що їх добули, поглинувши трьох дрібних крамарів, послали свою дружину в подорож до Європи. Так, ви їх поглинули, як хижак поглинає хижака. Але тепер вас своєю чергою поглинають більші хижаки, і ви починаєте лементувати. Це стосується не тільки вас, але й усіх тут присутніх. Ви всі скиглите, бо програєте свою гру. Але, скиглячи через те, ви не хочете сказати всієї правди, як оце я кажу. Ви не признаєтеся, що любите привласнювати прибутки інших і лементуєте лише тому, що хтось забирає собі ваші власні прибутки. Для цього ви надто хитрі. Ви кажете зовсім інше. Тому ви й виголошуєте промови на захист дрібного підприємництва, як оце допіру містер Келвін. Що ж ви кажете? Ось кілька його фраз, що мені запам’ятались: «Наші споконвічні принципи найкращі!», «Наша країна повинна вернутися до найпершої американської засади: рівні можливості для всіх», «Дух свободи завжди був притаманний нашій нації», «Вернімось до принципів наших батьків». Коли містер Келвін вимагає «рівних можливостей для всіх», він насправді має на увазі можливість самому одержувати прибутки коштом інших, можливість, яку відібрали від нього трести. Ви так часто твердите ці фрази, що самі почали їм вірити, і це якраз иайбезглуздіше. Вам потрібна можливість грабувати своїх ближніх, як ви це робили досі, а ви гіпнотизуєте себе думкою, ніби домагаєтеся свободи. Ви — звичайнісінькі зажерливі визискувачі, але ви так заворожили себе власними гарними фразами, що повірили у свій патріотизм. Свою жадобу прибутків, чистісінький егоїзм ви виставляєте за альтруїстичну турботу про стражденне людство. Гості почервоніли — сердито, але й трохи сполохано. Видно було, що їх налякав цей молодик із спокійним обличчям, нищівна сила його слів і його жахлива манера називати чорне чорним, а біле білим. Однак містер Келвін не розгубився. — А чом би й ні? — спитав він.— Чом не повернутися до звичаїв наших батьків, до часів заснування Республіки? Ви сказали багато правди, містере Евергарде, хоч вона й прикра. Але тут, серед своїх, можна говорити відверто. Скиньмо маски, панове, і визнаймо всю правду, як допіру сказав містер Евергард. Це правда, що ми, дрібні капіталісти, жадаємо прибутків і що трести відбирають їх у нас. І те правда, що ми хочемо знищити трести, аби наші прибутки залишилися нам. А чому ми не можемо зробити цього? Чому, я вас питаю? — Ось тепер ми підійшли до самої суті,— сказав Ернест задоволено.— Я спробую пояснити вам, чому, хоч зробити це буде нелегко. Ви всі трохи вивчали комерцію, але вам ніколи не доводилося вивчати соціальної еволюції. Тепер ви перебуваєте якраз у перехідній стадії економічного розвитку, але не бачите цього — звідки й усе непорозуміння. Чому ви не можете повернутись назад? Бо це неможливо. Ви не можете повернути назад розвиток суспільства, як не можете примусити воду текти знизу вгору. Ісус Навій примусив сонце спинитися над Гаваоном, а ви хочете зробити ще більше. Ви хочете примусити сонце рухатись назад, від полудня до ранку. Виступаючи проти сучасних досконалих машин, пової організації виробництва, проти вищої продуктивності праці й усіх інших економічних переваг концентрації капіталу, ви хочете повернути економіку країни назад на ціле покоління, до тих часів, коли не було великих капіталів, розвиненої техніки, залізниць — до часів, коли купки дрібних капіталістів гризлися між собою в умовах економічної анархії, коли виробництво було примітивне, неекономне, неорганізоване й дороге. Повірте мені, перед Навіном стояло легше завдання, не кажучи вже про те, що йому помагав сам бог. Але про вас, дрібних капіталістів, бог забув. Сонце дрібних капіталістів заходить. Воно вже ніколи не зійде знову. Ви не можете навіть спинити його. Ви гинете, засуджені на те, щоб зникнути цілком з арени історії. Такі закони розвитку. Вони дані згори, як слово боже. Об’єднання сильніше за конкуренцію. Первісні люди були жалюгідні кволі створіння, що ховались по печерах. Але об’єднавшись, вони самі стали нападати на своїх хижих ворогів. Хижі звірі між собою конкурували; а первісна людина виявилася звіром, здатним до об’єднання, і завдяки тому вона піднялася вище за всіх звірів. Відтоді люди об’єднувалися щораз більше. Боротьба об’єднання з конкуренцією триває вже тисячі років, і в ній конкуренція завпеди зазнавала поразки. Хто стає на шлях конкуренції, той гине. — Але ж самі трести виникли з конкуренції,— перебив його містер Келвін. — Щира правда,— відповів Ернест.— І самі ж трести знищили конкуренцію. Ось чому вам, як ви самі тут розповідали, довелось розпрощатися з вашою власного молочарнею. Вперше за цей вечір за столом залунав сміх, і навіть сам містер Келвін засміявся з себе разом з усіма. — Коли вже ми завзялись на трести,— вів далі Ернест,— то домовмося про основні засади. Я виставлятиму їх, і, якщо ви не погоджуватиметеся,— заперечуйте. Мовчанка означатиме згоду. Гаразд? Правда, що механічні верстати виробляють більше тканини і виробляють дешевше, ніж ручні? — Він зачекав, але ніхто не заперечив,— У такому разі чи не буде безглуздо руйнувати механічні верстати, щоб повернутись до незручного й дорожчого методу виробляти тканини на ручних верстатах? — Усі закивали головами на знак згоди,— Правда, що економічне об’єднання, відоме під назвою трест, виробляє більше й дешевше, ніж може виробити тисяча дрібних підприємств, які конкурують між собою? — Знов піхто не заперечив.— Чи розумно руйнувати цю дешеву й корисну організацію? Довго ніхто не давав відповіді. Нарешті заговорив містер Коволт. — Що ж нам робити? — спитав він.— Знищення трестів — це, на нашу думку, єдиний спосіб усунути їхній гніт. Ернест ураз стрепенувся. — Я вкажу вам інший спосіб! — вигукнув він,— Не треба руйнувати ці чудові машини, що виробляють більше товарів і виробляють їх дешевше. Треба опанувати їх. Використаймо їхню силу й переваги! Хай вони служать нам самим. Витіснімо теперішніх власників цих чудових машин і зробімося самі їхніми власниками! Ось вам, панове, соціалізм — об’єднання більше, ніж трести, найбільше економічне й соціальне об’єднання людей із усіх об’єднань, які будь-коли існували на нашій планеті. Це не суперечитиме еволюції. Проти об’єднання ми виставляємо ще більше об’єднання. Тільки так ми можемо перемогти. Переходьте до нас, соціалістів, і ви теж переможете. Почулися заперечення. Присутні хитали головами, знявся невдоволений гомін. — Гаразд! — засміявся Ернест.— Тоді залишайтесь у ролі анахронізму. Цим ви самі засуджуєте себе до загибелі, бо анахронізми завжди гинуть. Чи питали ви себе, що станеться з вами, коли виникнуть об’єднання ще більші, ніж теперішні трести? Чи замислювалися ви коли-небудь, де ви подінетесь, коли великі трести самі почнуть об’єднуватись у гігантські трести трестів — аж поки зіллються в один колосальний соціальний, економічний і політичний трест? Раптом він рвучко обернувся до містера Келвіна: — Скажіть, хіба це не правда? Хіба вам не довелось боротися за створення нової політичної партії тому, що старі партії в руках трестів? Але й тут — у боротьбі за об’єднання фермерів — ви знову стикаєтеся з трестами. За кожною перепоною, що виростає на вашому шляху, за кожним ударом по ваших інтересах, за кожною вашою поразкою криється рука трестів. Хіба це не правда? Признайтеся! Містер Келвін зніяковіло мовчав. — Сміливіше,— підбадьорював його Ернест. — Це правда,— признався містер Келвін.— Ми завоювали на виборах законодавчу владу в Орегоні й провели чудовий закон, що захищав дрібних власників від трестів, але губернатор, ставленець трестів, наклав вето на цей закон. Ми провели на виборах свого губернатора в Колорадо, але палата не затвердила його. Двічі ми домоглися проведення федерального закону про прогресивний прибутковий податок, і щоразу Найвищий суд скасовував його, як неконституційний. Суди в руках трестів. У нас не вистачить грошей, щоб підкупити всіх суддів. Але настане час, коли... — Коли об’єднання трестів керуватиме всім законодавством, коли об’єднання трестів саме стане урядом,— урвав його Ернест. — Ніколи! Ніколи цього не буде! — почулися войовничі вигуки. — Скажіть мені,— запитав Ернест,— що ви робитимете, коли все ж настане такий час? — Удамося до сили! Повстанемо! — вигукнув містер Асмунсен, і багато голосів підтримало його. — Це буде громадянська війна,— попередив Ернест. — Хай і так,— відповів містер Асмунсен, знову підтриманий вигуками решти.— Ми не забули подвигів наших батьків. За нашу волю ми готові битись і вмерти. Ернест осміхнувся. — Не забувайте,— сказав він,— що ми мовчки погодились на тому, що воля, як ви, панове, її розумієте, означає волю визискувати інших. Тепер уже всі за столом розсердилися й розпалились, але Ернест утихомирив їх і примусив слухати себе. — Ще одне запитання. Коли вам доведеться вдатися до сили, пам’ятайте: повстанете ви через те, що уряд опинився в руках трестів. Отже, вашій силі уряд протиставить регулярну армію, флот, національну гвардію, поліцію — коротше кажучи, всю організовану військову машину Сполучених Штатів. Чи багато варта буде тоді ваша сила? Слухачі розгубилися. Не даючи їм опам’ятатись, Ернест знов ударив по них: — Чи пам’ятаєте ви, як іще недавно наша регулярна армія налічувала тільки п’ятдесят тисяч солдатів? Рік у рік вона зростала і тепер налічує вже триста тисяч. Далі — ще один удар. — І це ще не все. Поки ви, забувши про все на світі, ганялися за своїм примарним ідолом, що зветься прибуток, та розводилися про другий свій укоханий фетиш — конкуренцію, трести домоглися ще важливішого. Національна гвардія... — Національна гвардія і є паша сила! — вигукнув містер Коволт.— 3 нею ми відіб’ємо напад регулярної армії. — Вас самих буде покликано до національної гвардії,— гостро відповів Ернест,— і послано в штат Мен, у Флоріду або на Філіппіни чи ще кудись топити в крові виступи ваших товаришів, що піднялись на громадянську війну за свою волю. А тим часом з Канзасу, чи Вісконсину, чи ще з якого штату ваші товариші, яких теж буде покликано до національної гвардії, прийдуть сюди, в Каліфорнію, щоб залити кров’ю повстання у ваших краях. Ці слова справді приголомшили всіх, і вони сиділи мовчки, неспроможні на слово здобутись; нарешті містер Оуен промимрив: — Тоді ми не підемо до національної гвардії, та й квит. Не такі ми дурні. Ернест відверто зареготав: — Ви не розумієте свого становища, нічого ви не зможете зробити. Вас примусять вступити до національної гвардії. — Але ж існують громадянські права,— стояв на своєму містер Оуен. — Поки уряд не оголосить у країні надзвичайного становища. В той самий день, коли ви спробуєте вдатися до сили, вашу силу обернуть проти вас самих. До національної гвардії вас примусять уступити, хочете ви того чи ні. Я чую, хтось згадує габеас корпус. Я боюся, що замість габеас корпусу ви матимете поминальну молитву. Якщо ви відмовитеся вступити до національної гвардії або, перебуваючи в ній, відмовитесь виконати наказ, вас віддадуть до військово-польового суду і розстріляють, як собаку. Такий закон. — Нема такого закону,— переконано заявив містер Келвін.— Нема такого закону. Молодче, вам приснилося це все. Ви казали, що національну гвардію можуть послати на Філіппіни. Це ж суперечить конституції. В конституції спеціально говориться про те, що національна гвардія не може бути послана за межі країни. — Та до чого тут конституція? — спитав Ернест.— Конституцію тлумачать суди, а суди, як уже погодився містер Асмунсен, служать трестам. До того ж такий закон є. Він існує вже давно — цілих дев’ять років, панове. — Закон про те, що нас можуть примусити служити в національній гвардії? — неймовірно спитав містер Келвін.— Про те, що нас можуть розстріляти за вироком військово-польового суду, коли ми відмовимося вступити до неї? — Так,— відповів Ернест,— саме про це. — Чому ж ми нічого не чули про такий закон? — спитав тато, і я зрозуміла, що це новина й для нього. — З двох причин,— відказав Ернест.— По-перше, не було нагоди застосувати його. Якби трапилась така нагода, ви відразу про нього довідалися б. А по-друге, закон проведено через конгрес і сенат таємно, власне, без обговорення. Звичайно, газети й не згадали про це. Ми, соціалісти, знали й писали про нього в своїх газетах, але ж ви наших газет ніколи не читаєте. — Я все ж думаю, що вам це наснилося,— вперто сказав містер Келвін.— Країна ніколи б не дозволила такого. — Вона вже дозволила,— відповів Ернест.— А щодо моїх снів,— він, застромивши руку в кишеню, витяг невеличку брошурку,— скажіть мені, чи скидається це на сон? Розгорнувши книжечку, він почав читати: — «Стаття перша. По всіх штатах, територіях та в окрузі Колумбія всі особи чоловічої статі від вісімнадцяти до сорока п’яти років, визнані придатними за станом здоров’я, зобов’язані служити у національній гвардії. Стаття сьома. Кожного зобов’язаного служити в національній гвардії...» —не забувайте статтю першу, панове: згідно з цією статтею всі ви зобов’язані,— «...що не з’явиться без поважних причин на виклик свого начальника, буде притягнено до військово-польового суду і покарано згідно з вироком цього суду. Стаття восьма. Військово-польові суди, що їм підсудні як офіцери, так і рядові національної гвардії, утворюються тільки з офіцерів національної гвардії. Стаття дев’ята. Офіцери та рядові національної гвардії, покликані на дійсну військову службу, підлягають тим самим військовим законам і наказам, що й регулярне військо Сполучених Штатів». Ось маєте, панове американські громадяни й національні гвардійці! Дев’ять років тому ми, соціалісти, гадали, що цей закон спрямовано проти робітників. Але здається, що він спрямований також і проти вас. Член конгресу Вайлі в коротких дебатах при затвердженні законопроекту сказав: «Новий закон створює необхідні резерви військової сили, щоб схопити голоту за горлянку (ви, панове, і є ця «голота») і захистити від усіх випадковостей життя, свободу і власність». Отож у той самий день, коли ви вирішите вдатися до сили й повстати на захист своїх прав, пам’ятайте, що це буде повстання проти власності трестів і їхньої волі душити вас згідно з законом. Вам, панове, вирвано зуби й обрізано пазури. І в той день, коли ви повстанете — без зубів і пазурів,— ви будете не страшніші, ніж військо устриць. — Не вірю,— вигукнув Коволт,— Нема такого закону! Це ви, соціалісти, ману пускаєте! — Проект цього закону внесено до палати представників 30 липня 1902 року,— відповів Ернест.— Запропонував його Дік, депутат від штату Огайо. Законопроекта поквапились пропхати якнайшвидше. 14 січня 1903 року його одноголосно схвалив сенат. А вже через тиждень затвердив президент Сполучених Штатів^\'7b53\'7d.
  Розділ IX
 МАТЕМАТИЧНА НЕЗАПЕРЕЧНІСТЬ МРІЇ
 

 
 На ті слова всі мов заціпли з жаху. А Ернест заговорив знову: — Багато хто з вас сьогодні запевняв, що соціалізм неможливий. Ви кажете — неможливий, а я зараз вам доведу, що він неминучий. Не лише ви, дрібні капіталісти, неминуче зникнете, але так само неминуче зникнуть і великі капіталісти та трести. Запам’ятайте, потік суспільної еволюції ніколи не тече назад. Він тече вперед і вперед, переходячи від конкуренції до концентрації, від дрібних об’єднань до великих, а від великих до величезних і далі до соціалізму, що буде об’єднанням, найбільшим із можливих. Ви кажете, що я сню, що все це — мої мрії. Гаразд. Я викладу вам математику своїх мрій. І наперед викликаю вас спростувати мене, якщо зумієте. Спочатку я доведу вам, що капіталістична система неминуче мусить загинути, доведу з математичною незаперечністю, чому саме вона мусить загинути. Отже, слухайте і майте терпіння, якщо спочатку вам здасться, що я відхиляюся від суті. Насамперед розгляньмо якийсь окреміш промисловий процес, але щойно я скажу щось таке, з чим ви будете не згодні, прошу мене зупинити. Отже, візьмімо, приміром, взуттєву фабрику. Фабрика ця одержує шкіру і переробляв її на черевики. Візьмімо шкіру вартістю в сто доларів. Вона проходить через фабрику й виходить звідти у формі черевиків вартістю, скажімо, у двісті доларів. Звідки ж узялися додаткові сто? Зараз побачимо. Цю додаткову вартість, ці сто доларів створили об’єднані зусилля капіталу та праці. Капітал дав фабрику, машини та оплатив усі видатки. Робітники дали свою працю. Поки що ніхто не заперечує? Всі круг столу закивали головами на знак згоди. — Праця та капітал, створивши що сотню доларів, тепер починають ділити її. Задля зручності візьмімо не справжні статистичні дані про цей поділ, а умовні круглі цифри. Капітал забирає собі п’ятдесят доларів, і праця забирає у вигляді заробітної платні свою частку, теж п’ятдесят доларів. Ми не розглядатимемо гризні за розподіл^\'7b54\'7d. Довго гризуться чи коротко, а певну частку додаткової вартості одержує кожна сторона. І зауважте собі: якщо це слушно в окремому випадку, то слушно й у масштабах усієї промисловості, чи не так? І знов усі погодилися з Ернестом. — Тепер уявіть собі, що робітники, одержавши свої п’ятдесят доларів, захочуть купити на них черевики. Вони можуть купити їх ляше на п’ятдесят доларів, це ясно. Правда? А тепер перейдімо від цього окремого випадку до всієї промисловості Сполучених Штатів, що охоплює обробку шкіри та іншої сировини, транспортування, продаж, одно слово — все господарство. Скажімо, в круглих цифрах загальна продукція різних товарів у Сполучених Штатах становить чотири мільярди доларів. Робітники одержали у вигляді заробітної платні два мільярди доларів. Вироблено товарів на чотири мільярди. На яку суму можуть робітники купити цих товарів? На два мільярди. Тут, я певен, нема про що сперечатись. І то я ще взяв перебільшені цифри. Через тисячі всіляких хитрощів, що на них пускаються капіталісти, робітники навіть і половини всіх товарів не можуть купити. Але вернімося назад. Скажімо, робітники купили товарів на два мільярди доларів. Отже, очевидячки, вони можуть спожити їх лише на два мільярди. Але залишається ще на два мільярди виробів, яких робітники викупити й спожити не можуть. — Робітники навіть своїх двох мільярдів не витрачають,— озвався містер Коволт.— Якби вони їх витрачали, то не мали б внесків у ощадних касах. — Внески робітників в ощадних касах — то лише рухомий резервний фонд, що витрачається в міру нагромадження. їх зберігають на старість, на випадок хвороби чи каліцтва, на похорон. Внески в ощадних касах — це тільки шматок хліба, що його кладуть на полицю, аби з’їсти на другий день. Насправді робітники витрачають усі кошти, що одержують у вигляді заробітної платні. Капітал одержав теж два мільярди доларів. Сплативши виробничі витрати, чи споживає він решту грошей? Чи споживає капітал свої два мільярди повністю? Поставивши це запитання, Ернест примовк. Слухачі не відповідали. Нарешті один щиро признався: — Я не знаю. — Ні, знаєте,— заперечив Ернест.— Подумайте трохи. Якби капітал споживав свою частку цілком, то загальна сума капіталу не могла б зростати. Вона лишалася б незмінна. Але, поглянувши на економічну історію Сполучених Штатів, ви побачите, що загальна сума капіталу весь час зростає. Виходить, що капітал не споживає своєї частки. Пригадуєте, як Англія придбала велику кількість наших залізничних облігацій? Але минуло кілька років, і ми викупили їх назад. Про що це свідчить? Про те, що неспожита частина капіталу дозволила викупити ці облігації. А про що свідчить той факт, що капіталісти Сполучених Штатів мають на сотні й сотні мільйонів доларів мексіканських, російських, італійських, грецьких облігацій? Він теж свідчить про те, що капіталісти не спожили цих сотень мільйонів свого паю. Навіть більше, від самого початку існування капіталістичної системи капіталісти ніколи не споживали всього свого паю. Тепер ми підійшли до суті справи. За один рік у Сполучених Штатах вироблено різних товарів на чотири мільярди. Робітники купують і споживають на два мільярди. Капіталісти не споживають своїх двох мільярдів. Велика кількість виробів залишається неспожита. Що робити з цим лишком? Що можна з ним зробити? Робітники не годні спожити більше нічого, бо вони вже витратили свою платню. Капіталісти не годні спожити більше, ніж дозволяють їхні природні потреби. А зайвина залишається. Що з нею зробити? Що роблять з зайвими виробами? — Їх вивозять за кордон,— охоче відповів містер Келвін. — Саме так,— погодився Ернест.— Через цей лишок і виникає наша потреба в закордонних ринках. Його вивозять за кордон. Його треба вивезти за кордон, бо іншого способу позбутися його немає. І от вивіз цих неспожитих лишків за кордон і становить те, що ми називаємо активним торговельним балансом. Заперечень немає? — Які ж можуть бути заперечення? Ви марно гаєте час, викладаючи нам цю абетку комерції,— в’їдливо зауважив містер Келвін,— Ми самі знаємо її. — Цією самою абеткою, яку я щойно так детально виклав вам, я й розіб’ю вас,— негайно відповів Ернест.— Що простіший доказ, то він переконливіший. А розіб’ю я вас дуже скоро. Ось послухайте. Сполучені Штати — капіталістична країна з високорозвиненою промисловістю. Завдяки капіталістичній системі господарства, вона має неспожиті вироби, яких треба позбутися, які треба вивезти за кордон^\'7b55\'7d. Що справедливо для Сполучених Штатів, в однаковій мірі справедливо й для кожної іншої капіталістичної країни з розвішеною промисловістю. Кожна з таких країн має неспожиті лишки виробів. Не забувайте, що ці країни вже торгують міні: собою, а лишки все ж іще є. Робітники в усіх країнах витратили свою платню і не можуть купити більше нічого з цих виробів. Капіталісти теж купили все, що їм було потрібно. І все ж залишаються зайві товари. їх нікуди подіти. Як позбутися цієї зайвини? — Продати її країнам, що не мають розвиненої промисловості,— здогадавсь містер Коволт. — Слушно. От бачте, докази такі ясні й прості, що ви самі підказуєте мені висновки. Тепер далі. Уявіть собі, що Сполучені Штати розмістили свої лишки виробів у такій країні з нерозвиненою промисловістю, як, наприклад, Бразілія. Пам’ятайте, що внутрішній ринок Сполучених Штатів більше товарів не потребує і тому не може прийняти бразільських виробів в обмін на свої. Що візьмуть Сполучені Штати від Бразілії за цих умов? — Золото,— підказав містер Коволт. — Але ж золота на світі лише певна кількість і до того ж невелика, його не вистачить,— заперечив Ернест. — Золото у формі цінних паперів, облігацій тощо,— поправився містер Коволт. — От ми й прийшли до істини,— сказав Ернест.— З Бразілії Сполучені Штати за свої вироби одержать облігації та інші цінні папери. А що ж це значить? Це значить, що Сполучені Штати стануть власниками залізниць, фабрик, шахт і грунтів у Бразілії. А який висновок випливає з цього? Містер Коволт, поміркувавши хвилинку, похитав головою. — Я скажу вам,— вів далі Ернест,— Це означає, що продуктивні сили Бразілії розвинуться. А коли Бразілія за капіталістичної системи розвине свої продуктивні сили, вона сама матиме неспожитий лишок виробів. Чи зможе вона продати його Сполученим Штатам? Ні, не зможе, бо Сполучені Штати вже мають занадто багато неспожитих виробів. Чи зможуть Сполучені Штати за цих умов робити те, що робили раніше, а саме — збувати свої лишки виробів Бразілії? Ні, не зможуть, бо Бразілія сама матиме таку зайвину. Що ж виходить? І Сполученим Штатам, і Бразілії доведеться шукати інших країн з нерозвиненою промисловістю, щоб вивезти туди свої вироби. Але це призведе до розвитку продуктивних сил у цих країнах, і вони незабаром теж матимуть свої «зайві» вироби й почнуть шукати інших країн, куди б їх вивезти. Тепер, панове, слідкуйте за моєю думкою. Планета наша не безмежна, країн на світі є лише певна кількість. Що ж буде, коли кожна країна на світі, навіть найменша й найвідсталіша, стане розвиненою і з неспожитими товарами на руках? Він замовк і обвів поглядом слухачів. У них на обличчях виразно проступало замішання. Ернест немов закляттям створив з абстракції яскраве видиво і показав його присутнім. Побачивши те видиво, вони злякалися. — Ми почали з перших літер абетки, містере Келвіне,— лукаво провадив Ернест,— тепер я познайомив вас із рештою літер. Це дуже просто, а що простіший доказ, то він переконливіший. Ви, мабуть, уже знайшли відповідь. Куди подінуться зайві вироби, коли кожна країна матиме неспожитий лишок? Що тоді станеться з усією вашою капіталістичною системою? Але містер Келвін замість відповіді лише збентежено хитав головою. Він, очевидно, перебирав у дум ці Ери естові міркування, шукаючи в них помилки. — Дозвольте мені ще раз коротко переповісти вам усе,— сказав Ернест.— Ми почали з окремого промислового процесу, з фабрики взуття. Ми встановили, що розподіл там нової вартості подібний до розподілу в усіх інших промислових процесах. Далі ми встановили, що робітники могли купити на свою заробітну платню тільки певну кількість продукту і що капіталісти не спожили всієї решти його. Ми встановили, що після того, як робітники витратили всю суму своєї платні, а капітал спожив усе, що зміг, ще залишається неспожитий лишок. Ми погодилися на тому, що цей лишок можна розмістити тільки за кордоном. Ми також погодилися, що внаслідок вивозу цього лишку до іншої країни розвинуться її власні продуктивні сили і через якийсь час ця країна сама матиме зайві вироби. Ми поширили цей процес на всі країни нашої планети і дійшли до того моменту, коли кожна країна, щороку, щодня виробляючи більше товарів, ніж вона може спожити, не матиме куди збувати ту зайвішу. А тепер я знов запитую вас, що нам робити з цими лишками? Ніхто не відповів. — Містере Келвіне? — запитав Ернест. — Визнаю свою поразку,— признався містер Келвін. — Мені ніколи й не снилося таке,— сказав містер Асмунсен.— А тим часом усе це здається ясне, як на долоні. Мені вперше довелося почути виклад одного з висновків теорії Карла Маркса^\'7b56\'7d про додаткову вартість. Ернест зробив це так просто, що я сама була вражена й сиділа в німому захопленні. — Я скажу вам, як позбутися цього лишку,— сказав Ернест.— Кинути його в море. Кидайте щороку в море на сотні мільйонів доларів черевиків, пшениці, сукна і всяких інших виробів. Хіба таким чином ми не зменшимо лишки? — Авжеж, зменшимо,— відповів містер Келвін.— Але ж це безглуздя. Тут Ернест і напосів на нього: — Невже це більше безглуздя, ніж ваш заклик, заклик руйнівників машин, повернутися до допотопних засобів виробництва, які були ще у ваших предків? Що пропонуєте ви, щоб збутися надлишку виробів? Ви хочете ліквідувати цю проблему, не виробляючи того лишку зовсім. А як же цього досягти? Повернутися до примітивного методу виробництва, такого хаотичного і дорогого, навіть безглуздого, що при ньому не буде не тільки лишків, але й узагалі не вистачатиме виробів? Удар був такий влучний, що містерові Келвінові аж дух забило. — Ваша правда,— сказав він, прокашлявшись.— Я побитий. Це таки безглуздя. Але ж треба робити щось. Це справа життя й смерті для нас, середнього класу. Ми не хочемо гинути. Ми вважаємо за краще робити безглузді речі і повернутися до невигідних методів виробництва, які були ще в наших батьків. Ми повернемо індустрію до її дотрестівського стану. Ми потрощимо машини. А що б ви зробили? — Потрощити машини ви не зможете,— заперечив Ернест.— Ви не зможете повернути назад суспільний розвиток. Проти вас стоять дві величезні сили, і кожна з них могутніша за ваш середній клас. Великі капіталісти, іншими словами — трести, не дозволять вам повернутися назад. Вони не хочуть, щоб їхні машини потрощено. А ще більша, ніж трести, ще могутніша сила — робітничий клас — теж не дозволить вам зробити цього. Робітничий клас і трести борються за владу над світом за допомогою машин. Це мета їхньої боротьби. Жодна з сторін не хоче руйнувати машин. Кожна хоче володіти ними. В цьому бою середній клас не відіграє самостійної ролі. Він — пігмей між двох велетнів. Хіба ви не бачите, що ваш середній клас затиснуто поміж двома жорнами, які вже почали його розчавлювати? Ось я й показав вам з математичною незаперечністю, що капіталістична система неминуче загине. Коли кожна країна матиме неспожитий лишок виробів, якого не можна буде продати, капіталістична система впаде під вагою страхітливої системи зиску, яку вона сама спорудила. Але й у той день машин не руйнуватимуть, боротьба йтиме за володіння ними. Якщо переможе робітничий клас, вам буде легше. Для Сполучених Штатів і цілого світу настане нова, світла ера. Замість нищити життя, машини зроблять його прекраснішим, щасливішим і благороднішим. Середній клас розсиплеться, він помалу перетвориться на трудящий клас,— отже, ви разом з робітниками братимете участь у справедливому розподілі виробів цих чудовних машин. І ми, всі ми створимо нові, ще чудовніші машини. І тоді не буде неспожитих лишків, бо не буде гонитви за зиском, яка їх породжує. — А якщо трести переможуть у цій боротьбі за владу над світом і над машинами? — спитав містер Коволт. — Тоді,— відповів Ернест,— і ви, і робітники, й усі ми будемо розчавлені залізною п’ятою деспотизму, такого нещадного й страшного, як іще ніколи не знали найчорніші часи історії людства. Ось якраз відповідна назва для цього деспотизму — Залізна П’ята^\'7b57\'7d. Запала довга мовчанка, всі за столом глибоко й тривожно замислились. — Але ваш соціалізм — це лише мрія,— сказав містер Келвін.— Химера. — Тоді я покажу вам не химеру,— відповів Ернест.— Я назву її олігархією. Ви її звете плутократією. І я, і ви маємо на увазі те ж саме — великих капіталістів, трести. Спробуймо встановити, кому належать влада тепер, а для цього спочатку розгляньмо, на які класи поділяється наше суспільство. Воно складається з трьох великих класів. Перший — це плутократія: багаті банкіри, власники великих підприємств, залізничні магнати, директори корпорацій тощо. Другий — це дрібна буржуазія, або середній клас, ваш клас, панове. Сюди належать фермери, крамарі, дрібні підприємці та особи вільних професій. Третій і останній — це мій клас, пролетаріат, що складається з найманих робітників^\'7b58\'7d. Ви не можете не погодитись, що багатство становить тепер найголовнішу силу в Сполучених Штатах. Як же розподіляється багатство між цими трьома класами? Ось вам цифри. Плутократія володіє майном на шістдесят сім мільярдів доларів. Вона становить тільки дев’ять десятих відсотка загальної кількості населення Сполучених Штатів, проте їй належить сімдесят відсотків національного багатства. Середній клас володіє майном на двадцять чотири мільярди. Середній клас становить двадцять дев’ять відсотків населення. Йому належить двадцять п’ять відсотків національного багатства. Лишається пролетаріат. Йому належить чотири мільярди. Пролетаріат становить сімдесят відсотків усього населення, а належить йому лише чотири відсотки всього багатства. В чиїх, отже, руках влада, панове? — З ваших цифр виходить, що ми, середній клас, сильніші, ніж робітники,— зауважив містер Асмунсен. — Називаючи нас слабкими, ви самі не станете сильніші за плутократію,— відповів Ернест.— До того ж я ще не закінчив. Є сила більша, ніж багатство; більша вона тому, що її не можна відібрати. Наша сила, сила пролетаріату,— у наших м’язах, у наших руках, щоб кидати бюлетені до виборчих урн; у наших пальцях, щоб натискати на курок рушниці. Цієї сили ніхто нас не позбавить. Це проста сила, сила, притаманна життю, вона могутніша, ніж багатство, і багатство не зможе відібрати її від нас. Вашу ж силу можна від вас відібрати. Вже тепер плутократія відбирає її у вас. Урешті дійдеться до того, що вона відбере її всю. 1 тоді не буде середнього класу. Ви спуститесь до нас, станете пролетарями. І це добре, тому що ви додасте свою силу до нашої. Ми вітатимемо вас, як братів, і разом з вами боротимемось за долю всього людства. Як бачите, робітники не мають нічого такого, що можна було б забрати від них. їхню частку в багатстві країни становить одяг та хатнє начиння і подекуди, дуже зрідка — куплені на виплат маленькі й тісні будиночки, та й то здебільшого заставлені. У вас же є реальне багатство — двадцять чотири мільярди доларів, і плутократія забере його від вас. Правда, може статися,— і це дуже ймовірно,— що пролетаріат забере його ще раніш. Тепер ви розумієте своє становище, панове? Середній клас — це безсиле ягня між левом і тигром. Як не один, то другий проковтне вас. Якщо плутократія проковтне вас раніше, то однаково рано чи пізно пролетаріат знищить плутократію. Навіть ваше теперішнє багатство не є справжньою мірою вашої сили. Та сила тепер — набій без пороху. Тому ви й викрикуєте своє ледве чутне бойове гасло: «Назад до предків!» Ви свідомі свого безсилля і знаєте, що сила ваша — набій без пороху. Неважко довести, що це справді так. Візьмімо фермерів. Хіба це сила? Більше половини їх — раби, раби оренди і заставних боргів. І всі вони — раби трестів, які володіють або керують (що, по суті, те саме) усіма засобами торгівлі й вивозу врожаю — елеваторами, холодниками, залізницями, пароплавами. Ще й надто — трести тримають у своїх руках ринки збуту фермерських виробів. Ось чому фермери не мають ніякої сили. Щодо їхньої політичної ваги, то я скажу про це далі, коли йтиметься про значення середнього класу в цілому. Трести систематично грабують фермерів, так само як вони пограбували містера Келвіна та інших власників дрібних молочарень. Те саме вони роблять і з торгівцями. Хіба вам не в пам’ятку, як шість місяців тому тютюновий трест примусив закритися більше чотирьохсот дрібних тютюнових крамничок у самому лише Нью-Йорку? А де колишні власники окремих вугільних шахт? Ви й без мене знаєте, що всі поклади антрациту тепер у власності або під контролем залізничного тресту. Хіба вам невідомо, що «Стандард Ойл» володіє багатьма океанськими пароплавними лініями? Хіба ви не знаєте, що в його руках увесь видобуток мідної руди й витопленім міді в Сполучених Штатах? Освітлення десяти тисяч американських міст у цей вечір цілком залежить від електричних компаній, які належать трестові «Стандард Ойл» або перебувають під його контролем. Увесь електричний транспорт — міський, приміський та міжміський,— теж у руках цього тресту. Дрібні капіталісти, які раніше володіли тисячами невеличких підприємств, збанкрутували й зникли. Ви самі це знаєте. Не на іншому шляху й ви. Становище в дрібних підприємствах таке саме, як і в фермерів: воно нагадує становище кріпаків за феодалізму. Представники так званих вільних професій — юристи, науковці, митці тощо — такі самі кріпаки, вільні вони лише за назвою, а політики стали прислужниками великого капіталу. Чому ви, містере Келвіне, всі сили покладаєте, щоб організувати політичну партію з фермерства та міської дрібної буржуазії? Та тому, що старі політичні партії не хочуть захищати ваші назадницькі прагнення, а не хочуть тому, що вони, як я вже сказав, прислужники, найманці трестів, плутократії. Я назвав людей вільних професій кріпаками. А як же їх іще назвати? Всі вони як один,— викладачі, священики, журналісти,— заробляють на хліб, служачи плутократії, тобто поширюючи тільки ті ідеї, які не шкодять плутократії або вихваляють її. Щойно вони починають висловлювати супротивні ідеї, їх виганяють геть. Не забезпечивши себе на чорний день, вони спускаються до пролетаріату і або гинуть, або робляться робітничими агітаторами. Не забувайте, що саме преса, церква та університети й створюють громадську думку, дають певний напрям національному мисленню. Що ж до митців, то вони лише догоджають низькому смакові плутократії. Але врешті багатство саме собою ще не реальна влада, воно тільки шлях до влади, а влада належить урядові. Хто тепер в уряді? Пролетаріат, двадцять мільйонів робітників? Бачте, на саму цю думку вам смішно. Може, середній клас, ті вісім мільйонів? Не більше за пролетаріат. Хто ж тоді порядкує в уряді, чверть мільйона плутократів? Навіть не вони, хоч усі вони віддано йому служать. Уряд під контролем самого мозку плутократії — семи невеличких, але могутніх груп людей^\'7b59\'7d. Не забувайте, що ці групи діють у цілковитій згоді. Зараз я розповім вам про силу однієї з цих груп — залізничної. Щоб вигравати судові процеси, вона утримує сорок тисяч адвокатів. Вона без ліку видає безкоштовні квитки суддям, банкірам, видавцям газет, міністрам, ученим, членам законодавчих палат штатів та депутатам конгресу. Вона дає змогу розкішно жити лоббістам^\'7b60\'7d у столицях усіх штатів та у Вашінгтоні; по всіх містечках і містах країни вона утримує величезну армію крутіїв та дрібних політиканів, чий обов’язок — пропихати потрібних кандидатів на виборах, пролазити в присяжні, давати хабарі суддям та всілякими засобами захищати інтереси своєї компанії^\'7b61\'7d. Панове, я коротко змалював вам лише одну з сімох груп, що становлять мозок плутократії^\'7b62\'7d. Ваші двадцять чотири мільярди не дають вам політичної влади і на двадцять п’ять центів. Ваша сила — це набій без пороху, а незабаром і той набій від вас заберуть. Плутократія зосередила тепер у своїх руках повну владу. Вона видає закони, бо панує в сенаті, конгресі, в судах, у законодавчих палатах штатів. І це ще не все. Крім закону, треба мати силу, щоб здійснювати ті закони в житті. Плутократія видає закони, а щоб здійснювати їх, вона має до своїх послуг поліцію, армію, флот і, нарешті, національну гвардію, тобто вас, мене — всіх пас. Переговоривши ще трохи, гості розійшлися. Всі вони були пригнічені і прощалися тихо й понуро. Здавалося, вони злякались тих примар майбутнього, що їм було показано. — Становище справді серйозне,— звернувся містер Келвін до Ернеста.— Я не спростовуватиму того, що ви нам змалювали. Але я не погоджуюся з вами щодо долі середнього класу. Ми житимемо й повалимо трести. — І повернетеся до способу виробництва ваших предків,— закінчив його думку Ернест. — Хоч би й так,— повільно відповів містер Келвін.— Я знаю, що це, як ви кажете, руїнництво машин і що це безглуздя. Але ж і все життя здається тепер безглузде через махінації плутократів. Та принаймні наші плани руйнування машин реальні, здійсненні, чого не можна сказати про вашу мрію. Ваша соціалістична мрія — це... тільки мрія. Ми не можемо йти за вами. — Я тільки бажав би, щоб ви, друзі мої, хоч трохи знали соціологію та закони суспільного розвитку,— задумливо сказав Ернест, потискуючи їм руки на прощання.— Тоді ми позбулися б багатьох труднощів.
  Розділ X
 ВИР
 

 
 Невдовзі після цього «бізнесменського обіду» на нас, мов ураган, одна за одною налетіли страшні події, і я, скромна дівчина, що доти спокійно жила собі в тихому університетському місті, раптом побачила, що й моє особисте життя затягло в самий вир усесвітнього розруху. Не знаю, через що саме стала я революціонеркою,— чи з кохання до Ернеста, чи тому, що він розкрив мені очі на наше суспільство. Так чи сяк, але я стала революціонеркою і опинилась у вирі подій, яких і уявити по годна була ще перед трьома місяцями. Криза в моєму власному житті прийшла разом з великою кризою в суспільстві. Насамперед мого батька вигнали з університету. О, формально його не вигнали, а лише попросили подати у відставку,— тільки й усього. Само собою це означало ще небагато. Батько був навіть задоволений, бо звільнення від роботи було спричинене виданням його книжки «Економіка та освіта». Це звільнення підтвердило його власні переконання, викладені у тій книжці. Чи ж міг бути кращий доказ того, що освіту тримає в руках клас капіталістів? Проте цей «доказ» став відомий не всім. Мало хто знав, що тата примушено подати у відставку. Тато був такий славетний учений, що якби оголосити справжні причини його звільнення, то була б сенсація на весь світ. Газети бучно славословили його і вихваляли за те, що він відмовився від чорної роботи в лекційній залі, щоб віддати весь свій час науковим дослідженням. Спершу тато тільки сміявся. Далі він почав сердитися,— хоч спочатку й не дуже, ніби для «душевної гімнастики». Потім заборонено його книжку. Це зробили дуже обережно, так що спочатку ми навіть нічого не могли зрозуміти. Ось як воно було зроблено. Вихід книжки відразу викликав жваві відгуки. Капіталістична преса ввічливо дорікала батькові, висловлюючи жаль з приводу того, що такий видатний учений занедбав свій основний фах і поліз у соціологію, де нічого не тямить. Це тривало з тиждень. Батько лишень посміювався й казав, що книжка влучила в шкульке місце капіталізму. І раптом газети та критичні журнали зовсім перестали згадувати книжку. Водночас вона так само несподівано зникла з продажу. В жодній книгарні не стало ані одного її примірника. Тато написав листа видавцям про додатковий тираж. Йому відповіли, що матриці книжки випадково пошкоджено. І на дальші вимоги видавці всіляко відкручувались, а як тато припер їх до стіни, сказали навпростець, що книжки перевидати по можуть, але згодні скасувати угоду й повернути йому всі права на рукопис. — Тепер ви не знайдете в країні жодного видавництва, яке б погодилось перевидати вашу книжку,— сказав Ернест татові,— І бувши вами, я б більше не рипався. Бо це вам знак, що Залізна П’ята накинула на вас оком. Але мій тато був справжній учений. Він ніколи не робив поквапливих висновків. Дослід не був для нього справжній, поки не довести його до кінця в усіх деталях. Тому він терпляче обійшов цілу низку видавництв, але жодне не погодилося друкувати книжку. Переконавшися, що на видання книжки по суті накладено заборону, тато звернувся з цим фактом до газет, але й там його писання не схотіли друкувати. Нарешті, використавши якісь збори соціалістів, де було багато репортерів, він виступив і розповів усю історію, що сталася з його книжкою. Другого ж дня він читав газети, де було викладено його виступ. Спочатку він сміявся, а потім розсердився — і розсердився вже не в жарт. Газети навіть не згадували про книжку, а перекрутили його стриману і тактовну промову так, що годі впізнати, зробивши з тата якогось несамовитого анархіста. Виконано те було майстерно. Пригадую один приклад. Виступаючи на зборах, тато вжив термін «соціальна революція». Один репортер у своєму звіті навмисно випустив слово «соціальна». Це повідомлення розійшлося по всій країні в телеграмах агентства Асошіейтед Прес, і а усіх кінців Сполучених Штатів на татову адресу посипалися протести. Тата почали називати нігілістом і анархістом. В одній дуже розповсюдженій карикатурі його зобразили з червоним прапором на чолі якоїсь орди оскаженілих людей, що тримали в руках смолоскипи, ножі та динамітні бомби. Преса цькувала тата дедалі настирливіше. В довгих і образливих статтях узивали його баламутом, а то натякали, ніби він просто здитинів. Ернест казав нам, що в цій компанії нема нічого ні нового, ні дивного. Це, мовляв, давній звичай буржуазної преси — посилати репортерів на всі збори соціалістів із спеціальною метою перекручувати все, що на них буде сказано, аби відстрашити дрібну буржуазію від будь-якої спілки з робітництвом. Ернест знов і знов попереджав тата, щоб той відмовився від боротьби та пошукав собі безпечного притулку від переслідування. Правда, соціалістична преса виступила на татів захист: розповіла своїм читачам про те, як фактично заборонено й вилучено з продажу книжку «Економіка та освіта». Але що її читачі були майже виключно робітники, то ширша публіка нічого про те й не дізналась. Незабаром «Заклик до розуму» — велике видавництво соціалістичної літератури — уклало з татом угоду про перевидання його книжки. Тато тріумфував, але Ернеста не покидала тривога. — Я вам кажу, що ми на порозі невідомого,— твердив він,— навколо таємно готуються й відбуваються великі події. Ми можемо лише відчувати їх. Ми ще не розуміємо їх, але вони вже відбуваються. Вся будова нашого суспільства здригається від них. Не питайте мене. Я сам не знаю. Але з цього здригання щось викристалізується. Воно вже викристалізовується. Заборона книжки — це грізна прикмета. Скільки книжок заборонено по всій країні? Ми й гадки не маємо. І ніякої змоги дізнатися про це. Тепер можна чекати заборони соціалістичних журналів, газет і навіть видавництв. Боюся, що це вже недалеко. Нас хочуть роздушити. Ернест відчував пульс подій краще, ніж решта керівників соціалістичної партії. Уже через два дні після згаданої вище розмови налетів перший шквал. Видавництво «Заклик до розуму» випускало тижневик під такою ж назвою. Тираж цього журналу сягав семисот п’ятдесяти тисяч примірників, і він увесь розходився серед робітників. Крім того, видавництво часто випускало окремі спеціальні додатки до журналу тиражем від двох до п’яти мільйонів примірників. Ці великі видання оплачували й поширювали активісти-робітники, що гуртувалися навколо видавництва. Перший удар реакції був націлений проти спеціальних додатків, і то був нищівний удар. Зроблено це так. Поштове відомство відмовилося розсилати ці видання під тим приводом, що вони відрізняються від звичайних випусків журналів. Минув що тиждень, і сам журнал оголошено підривним органом і взагалі заборонено приймати на пошту для пересилання. То був страшний удар для соціалістичної пропаганди. Видавництво «Заклик до розуму» опинилося в безпорадному становищі. Воно спробувало пересилати журнал передплатникам через транспортні контори, але й ті відмовились перевозити його. Для видавництва це був кінець; однак воно ще боролося. Його управа вирішила перейти на випуск книжок. Для початку стали готувати нове видання татової книжки. Двадцять тисяч примірників її вже лежало в палітурному цеху, а з друкарських машин сходило її ще більше й більше. І ось однієї ночі несподівано насунула юрба погромників. Махаючи американським прапором і співаючи патріотичних пісень, вони підпалили велику друкарню «Заклику» і зруйнували її. І все це відбулося в канзаському містечку Джірарді, яке завжди було тихим та спокійним. Там ніколи не траплялося ніяких робітничих заворушень. «Заклик» був найбільшим підприємством міста. Видавництво виплачувало платню робітникам за умовами колективної угоди з профспілкою, і жодних конфліктів з цього приводу ніколи не виникало. Видавництво давало роботу й прожиток сотням робітників, і юрба погромників складалася не з тамтешніх мешканців. Здавалося, вона наче з-під землі з’явилась і, зробивши своє діло, знов провалилася під землю. Ернест убачав у тій події вельми лихий знак. — В Сполучених Штатах створюються чорні сотні^\'7b63\'7d говорив він,— Це ще тільки початок. їх буде більше, Залізна П’ята зухвалішає. Так загинула татова книжка. Минали дні, і нам ще не раз довелося бачити, як діють чорні сотні. Щотижня надходили повідомлення про заборону все нових і нових соціалістичних газет або про заборону пересилати їх поштою. З різних міст повідомляли також про нові погроми в друкарнях, що видавали соціалістичну літературу. Звичайно, буржуазні газети вихваляли реакційну політику панівної верстви, обкидаючи болотом переслідувану соціалістичну пресу, а чорносотенців виставляючи як правдивих патріотів і рятівників суспільства. Цю брехню подавалося так майстерно, що навіть щирі священики прославляли чорносотенців з церковних амвонів. Події розгорталися швидко. Наближалися чергові вибори до конгресу. Соціалістична партія висунула кандидатуру Ернеста. Він мав великі шанси на перемогу. Незадовго до того в Сан-Франціско придушено страйк трамвайників, а потім і страйк возіїв. То були дуже гіркі поразки для робітничої організації. Уся федерація профспілок портовиків разом з будівельниками підтримувала страйкарів-возіїв — і всіх було жорстоко розгромлено. Лилася й кров; гумові кийки поліцаїв так і гуляли по головах. А перед складами транспортової контори Марсдена страйкарів розстрілювано з кулемета. Отож люди ходили понурі й жадали помсти. Зазнавши поразки в страйковій боротьбі, робітники мріяли про реванш у політиці. Незважаючи на той розгром, профспілки не розпалися, і саме те давало їм силу до політичної боротьби. Тому Ернестові шанси на обрання все зростали. Щодень одна профспілка за одною оголошували про свої наміри підтримати кандидатуру соціаліста на наступних виборах. Ернест сміючись розповідав мені, що за нього збираються голосувати навіть трунарі й масажисти. Робітництво збурилося. На збори соціалістів люди товпом товпились і бурхливо вітали промовців, зате політикани старих партій мусили тепер виступати перед майже порожніми залами, а як і траплялось стати перед повного, то не раз зазнавали від слухачів такої наруги, що доводилось викликати поліцію. Події насувалися швидко. Земля двигтіла від їхньої ходи. Країна стояла на порозі господарської кризи^\'7b64\'7d. Причиною цієї кризи були кілька років економічного піднесення, під час яких вироблено товарів забагато для того, щоб їх можна було продати навіть за кордоном. Заводи скорочували робочий день; багато великих підприємств узагалі тимчасово припиняли роботу, щоб дати змогу розпродати наявні запаси виробів. Заробітну платню робітникам щодалі втинали. Зазнав поразки й великий страйк машинобудівників. У тому страйку брали участь двісті тисяч робітників машинобудівних підприємств і п’ятсот тисяч їхніх товаришів з профспілки металістів. Такого кривавого страйку ще не знала історія Сполучених Штатів. Між робітниками та загонами штрейкбрехерів^\'7b65\'7d, організованих об’єднаннями підприємців, відбувалися справжні бої. Чорносотенці, захоплюючи цілі квартали міст, чинили погроми. Скориставшіїся з нагоди, уряд посилав на місця подій сотню тисяч солдатів регулярних військ, щоб потопити в крові робітничий виступ. Заарештовано багато робітничих лідерів. Декого з них стратили, інших засудили. Під час придушення робітничих заворушень кілька тисяч чоловік «загнано до різниць»^\'7b66\'7d і нещадно бито. Країні доводилося розплачуватись за роки економічного піднесення. Ринок був переповнений товарами, на біржі панувала паніка, і серед загального катастрофічного зниження цін ціна праці падала найшвидше. Країна билася в конвульсіях економічного хаосу. Робітники страйкували майже всюди, а де не страйкували, там їх викидали на вулицю капіталісти. Газети були повні описів кривавого насильства. У всьому тому чорні сотні відіграли свою роль. Грабіжництво, підпали й безглузде руйнування — таке було їхнє діло, і вони робили його добре. Використавши як привід заворушення, викликані чорними сотнями^\'7b67\'7d, уряд мобілізував усе регулярне військо. Великі й малі міста перетворювалися на збройні табори, і робітників убивали, як диких звірів. З величезної армії безробітних капіталісти вербували штрейкбрехерів, а як робітничі загони тих штрейкбрехерів перемагали, прибувало військо й громило робітників. Національну гвардію також було мобілізовано, хоч удаватися до таємного закону не мали ще потреби. Поки що в діло пускали тільки постійне військо штатів. У ті дні терору уряд призвав до федеральної армії ще сто тисяч чоловік. Ніколи раніше робітники не зазнавали такого нищівного розгрому. Королі промисловості, олігархи, тоді вперше кинули всю силу на підтримку підприємницьких асоціацій, що боролись із страйками. Ті асоціації були, по суті, об’єднаннями середньої буржуазії. Приперті до стіни кризою, вони стялись на відчай душі з робітниками й завдали їм, при підтримці великих капіталістів, страшної й рішучої поразки. То була всемогутня спілка, але спілка лева з ягням, як мала невдовзі середня буржуазія дізнатися. Робітництво стинало зуби, але воно було розбите. Однак і це не могло покласти край економічній кризі. Банки, одна з найголовніших сил Олігархії, і далі вимагали повернення кредитів. Фінансові акули Уолл-стріту^\'7b68\'7d зробили з біржі якийсь пекельний вир, у якому йшли на дно і оберталися внівець багатства країни. І над усім тим хаосом поставав грізний образ Олігархії — спокійної, байдужої і певної своєї сили. Її спокій та впевненість були просто страхітливі. Для здійснення своїх планів Олігархія користалася не лише власного незмірною фінансовою могутністю, але й усіма ресурсами державної скарбниці Сполучених Штатів. Завдавши поразки робітництву, промислові магнати взялися за середній клас. Об’єднання дрібних підприємців, які допомагали розбивати робітників, тепер самі були розбиті своїми недавніми спільниками. Серед загальної руїни середнього класу — дрібних торгівців та підприємців — самі лише трести стояли міцно. Та не тільки стояли: вони й наступали. Воли сіяли вітер, без кінця сіяли, сіяли й сіяли вітер, бо лишень вони спроможні були пожати бурю й мати з тих жнив зиск. Та ще який зиск! Величезний! Досить сильні самі, щоб вистояти у знятій ними бурі, вони тепер користалися з нагоди і підбирали уламки, що плавали навколо. Все спродувалося запівдарма; великі трести скуповували підприємства, що раніше належали дрібній буржуазії, і поширювали свою владу на всі галузі економіки коштом середнього класу. Отже, влітку 1912 року дрібній буржуазії завдано смертельного удару. Навіть Ернест здивувався, так швидко це зроблено. Він тільки понуро хитав головою, без ніякої надії чекаючи осінніх виборів. — Тепер нічого не вийде,— казав він.— Ми розбиті. Впаду захопила Залізна П’ята. Колись я сподівався мирної перемоги через вибори, але я помилився. Віксон мав рацію. Нас позбавлять скоро навіть і тієї мізерної волі, яка ще є у нас, і Залізна П’ята ступатиме по наших обличчях. Робітничому класові не лишається нічого, крім кривавої революції. Звичайно, ми переможемо, але я здригаюся на саму думку, якою ціною. Відтоді Ернест усю свою віру покладав тільки на революцію. Щодо цього вій ішов попереду інших лідерів своєї партії. Його товариші ще не погоджувалися тоді з ним. Вони ще сподівалися мирної перемоги на виборах. Не те що події приголомшили їх; задля цього вони були надто холоднокровні й мужні. Вони просто не вірили, що шансів на мирну перемогу вже нема. Ернест нізащо не міг утовкмачити їм, яка то страшна загроза — настання влади Олігархії. Вони були стривожені, але занадто певні своєї сили. В їхніх поглядах на суспільний розвиток не було місця для Олігархії, тому вони й не хотіли бачити її, навіть коли вона стала дійсністю. — Ми пошлемо вас до конгресу, і все буде гаразд,— якось сказали Ернестові на таємних зборах. — А що, як вони заберуть мене з конгресу, поставлять до стіни й розстріляють, що тоді? — холодно спитав Ернест. — Тоді ми повстанемо всією нашою силою,— відповіло кілька голосів. — І захлинетесь у власній крові,— відповів Ернест.— Колись я вже чув, як вихвалялися дрібні підприємці, як вони погрожували своєю силою. Де тепер їхня сила?
  Розділ XI
 ВЕЛИКА СПРОБА
 

 
 Містер Віксон і мій тато випадково зустрілися на поромі до Сан-Франціско, отож навряд чи те, що він сказав татові, було надумано заздалегідь. Якби вони не зустрілися тоді, тато так і не почув би тої перестороги, хоч це однаково нічого не могло змінити. Ведучи свій рід ще від тих, хто прибув до Америки на «Травневій квітці»^\'7b69\'7d , тато мій вдачею був рішучий. — Ернест мав рацію,— сказав він мені, щойно прийшов додому.— Твій Ернест розумний хлопець, і такого зятя я не поміняв би ні на самого Рокфеллера чи навіть англійського короля. — А що сталося? — спитала я стривожено. — Олігархія готується наступити нам на обличчя,— мені й тобі. Принаймні Віксон так натякнув. Він був дуже люб’язний, навіть занадто люб’язний як для олігарха. Побачивши мене на поромі, він запропонував улаштувати мене назад до університету. Як тобі це подобається? Цей підлий грабіжник бере на себе право вирішувати, буду я професором Каліфорнійського університету чи ні! Він навіть зробив мені ще -кращу пропозицію — запропонував очолити величезний інститут фізичних наук, що незабаром має відкритися. Як бачиш, Олігархії будь-що треба позбутися своїх зайвих капіталів, тож вона вкладає їх у науку. «Чи пригадуєте ви, що я сказав тому соціалістові, приятелеві вашої дочки? — спитав він мене.— Я йому сказав, що ми ступатимемо по обличчях робітничого класу. І так буде. Щодо вас, то я глибоко поважаю вашу вченість. Але якщо ви зв’яжете свою долю з долею робітничого класу, то... бережіть своє обличчя, от і все». Повернувся й пішов. — Це означає, що нам доведеться приспішити наше одруження,— сказав Ернест, почувши про татову розмову з Віксоном. Тоді я не зрозуміла його слів, але скоро мала зрозуміти. Настав черговий термін виплати квартальних дивідендів компанії Сьєррських заводів. Але нам нічого не прислали. Зачекавши кілька днів, тато написав листа до секретаря компанії. Йому негайно відповіли, що в списках акціонерів його прізвища немає. Ще й увічливо попросили дати пояснення. — Ну, я їм поясню, грім їх побий! — пообіцяв тато і пішов до банку взяти акції зі свого сейфа. — Ернест дуже розумний хлопець,-— знову сказав він, повернувшись, коли я допомагала йому скинути пальто. Можеш мені повірити, дочко, що твій наречений — дуже розумний хлопець. Я вже знала: коли він так хвалить Ернеста, то треба сподіватись якоїсь нової біди. — Мені вже наступили на обличчя,— пояснив тато.— Я не знайшов своїх акцій. Мій сейф у банку стоїть порожній. Тобі з Ернестом справді слід одружитись якнайскоріш. Але й тоді тато не покинув звичного йому стилю дослідження. Вій заклав позов до суду на компанію Сьєррських заводів. Але він не міг принести в суд рахівничі книги компанії. Він не мав влади над судом, а компанія мала. Це й вирішило все. Закон обернувсь проти нього, й зухвалі грабіжники взяли гору. Тепер, оглядаючись на минуле, мені аж смішно стає, коли я згадаю, як добивали мого батька. Він випадково спіткав на вулиці містера Віксона і назвав його мерзотником. Батька тоді, заарештували за образу й оштрафували. Все це було так смішно, що, повернувшись додому, він і сам реготав. Але який галас зняли місцеві газети з цього приводу! Цілком серйозно вони писали про бацилу насильства, що заражає всіх людей, які пристають до соціалізму. Тата, його довге й спокійне доти життя виставляли за яскравий приклад дії цієї заразної бацили. Деякі газети твердили, що надмірне напруження в науковій праці виснажило йому розум. Ще й налякалося, що його б треба помістити до психіатричної лікарні. І то не були тільки балачки. Небезпека загрожувала цілком справжня, і тато мав досить розуму, щоб збагнути це. Досвід епіскопа став йому за добру науку. Тому тато сидів тихо, не огризаючись на всі ті образи, що посипались на нього, і, гадаю, дуже дивуючи тим своїх ворогів. Далі надійшла черга нашого будинку. Звідкись з’явився прострочений заставний лист, і нам було запропоновано негайно звільнити будинок. Звичайно, заставний лист був фальшивий. За землю ми давно сплатили всі гроші, будинок також повністю належав нам, і разом з землею був вільний від будь-яких боргів. Проте той заставний лист виглядав як цілком справжній. На ньому стояли підписи, печатки й навіть було записано стовпчик цифр про виплату відсотків за кілька років уряд. Тато й тут стримав себе і не зняв галасу. Отже, як заграбували в нас гроші, так само заграбували й дах над головою. Сила була в руках у тих, хто поставив собі на меті знищити нас. Але тато, як філософ, уже навіть не сердився. Мене покладено роздушити,— сказав він мені,— але це не рація, що я повинен сам пертися під гніт. Мої старі кістки багато не витримають, і я вже добре затямив собі науку. Бог свідок, що я не хочу останні свої дні прожити в божевільні. Уже як спала на мову божевільня, розповім про епіскопа Моргауза, якого я давно не згадую; але спочатку дозвольте спинитися коротко на нашому з Ернестом одруженні. Я знаю, що то була дрібничка серед величних подій, отож довго не розводитимуся. — Тепер ми будемо справжні пролетарі,— сказав мені тато, коли пас випхали з нашого дому.— Я. раніше часто заздрив твоєму Ернестові, що він знає життя пролетарів з власного досвіду. Тепер мені й самому доведеться зазнати його. В татових жилах, мабуть, текла кров шукача пригод, бо_ він і на нашу катастрофу дивився як на пригоду. Ані гніву, ані прикрості він не відчував. Він мав занадто філософський розум, аби жадати помсти, й був занадто заглиблений у інтереси духовні, аби шкодувати за втраченими матеріальними вигодами. Тому, коли ми перебрались до поганенького помешкання у пролетарському районі Сан-Франціско, на південь від Маркіт-стріт, він сприйняв ту пригоду радісно й захоплено, як дитина, і водночас тонко й глибоко, як мудрець. Справді, розум його не міг застигнути, скостеніти. І ніяких фальшивих уявлень про цінності він не мав. Загальновизнані чи звичні цінності нічого не важили для нього. Єдині цінності, які він визнавав, були наукові факти. Батько був велика людина, і він мав розум і душу, властиву великим людям. Де в чому він переважав навіть Ернеста, а людини, вищої за Ернеста, я не знала. Треба сказати, що і я зітхнула полегшено, коли змінився лад нашого життя. Принаймні я втекла від того організованого бойкоту, що дедалі тяжче переслідував нас в університетському місті, відколи ми накликали на себе гнів новонародженої Олігархії. Для мене то була теж ніби пригода, та ще й найцікавіша — бо то була пригода любовна. Те, що скоїлося з нами, прискорило мій шлюб з Ернестом. У нову хату на Пел-стріт у бідняцькому районі Сан-Франціско я ввійшла вже як Ернестова дружина. І ось чого ніхто в мене не відбере: я зробила Ернеста щасливим. Я ввійшла в його бурхливе життя не як нова бентежна сила, а навпаки — я принесла йому мир і спокій, дала йому спочинок. Це був найкращий дарунок мого кохання і неомильна ознака того, що ми обоє не помилились у своєму виборі. Якої ще більшої втіхи могла я хотіти, ніж дати йому хвилину забуття, засвітити радість у його стомлених очах! Ох, ті любі стомлені очі! Ернест працював як мало хто. Все своє життя він працював для інших людей. То була міра його мужності. Він був гуманіст, людинолюбець. Цей втілений дух битви з статурою гладіатора і душею орла був воднораз ласкавий і ніжний зі мною, як поет. Він і справді був поет, тільки не в словах, а у вчинках. Ціле своє життя він співав гімн людині — співав зі щирої любові до людей, і за них він віддав життя, пішов на хрест. І все це він робив без надії на якусь майбутню винагороду. Він не вірив у вічне життя. Він, що сам палав безсмертним вогнем, не визнавав безсмертя. Вогненний дух, він скував себе холодною, аскетичною філософією — матеріалістичним монізмом. Я часто сперечалася з ним, кажучи, що я міряю його безсмертя крилами його душі і що мені треба прожити нескінченні віки, щоб виміряти її до кінця. А він лише сміявся, простягав до мене руки, називав мене своїм любим метафізиком, і я бачила, як утома зникає з його очей: їх заливало щасливе сяйво кохання — новий і достатній для мене доказ його безсмертя. Іще він часто називав мене своєю любою дуалісткою та пояснював, як Кант за допомогою чистого розуму знищував цей самий розум, щоб поклонятися богу. Тоді порівнював мене з Кантом і закидав мені той самий гріх. А коли я, визнавши свою провину, захищалася тим, що, мовляв, такий погляд доцільний, Ернест ще міцніше пригортав мене до себе і сміявся, як може сміятись тільки улюбленець богів. Я не могла погодитися, що його своєрідність і блискучий розум можна пояснити спадковістю та впливом оточення — так само як холодні пальці науки не можуть намацати незбагненної сили, що криється в основі життя. Я вважала, що простір — це вияв божества, а душа людська — відбиток божественної сили. Коли Ернест називав мене своїм любим метафізиком, я називала його своїм безсмертним матеріалістом. І ми були щасливі: я прощала йому його матеріалізм, бачивши, яку величезну роботу він провадить для людства, не сподіваючись ніякої винагороди на тім світі. Йому можна було простити все за ту надзвичайну скромність духу, що не дозволяла йому гордитись та величатися своїми здібностями. Але гордість у нього була. Як вій, цей орел серед людей, міг не мати гордості? Ернест уважав, що людині більше, ніж самому божеству, слід почувати себе божественною саме тому, що вона — маленьке й смертне створіння. Він дуже любив декламувати уривки з однієї поеми. Всієї поеми він ніколи не читав і даремно намагався дізнатись, хто її автор^\'7b70\'7d. Я наводжу тут цей уривок не лише тому, що Ернест його любив, але й тому, що ці рядки відбивають оту суперечність між безсмертим вогнем його духу і Ернестовою невірою в безсмертя. Прочитайте ці вірші. Хіба могла бути лише смертним порохом земним, нетривкою, скоро-минущою подобою людина, що так схвильовано, палко, піднесено декламувала їх, як Ернест? Ось вони: Знати щастя судилось мені,
 Хай цвітуть мої радісні дні,—
 Я співаю, хвалу їм складаю!
 Грай же, земле, від краю до краю!
 Хоч зазнаю я муку і смерть,
 Але випив налитий ущерть
 Келих пристрастей, сили і слави
 Та солодкої вроди жінок.
 Я до дна вже його допиваю,
 З решти квітів звиваю вінок,—
 Тост за смерть, за життя підіймаю!
 А як зникну я в темній імлі,
 Як вернусь до старої землі,—
 Інший «я» буде пити цей трунок,
 Пишний трунок, краси поцілунок!
 Я в ньому відроджусь, оновлюсь —
 І маленьким дитям пригорнусь
 До гарячого ніжного лона.
 Це ж мій світ, і страждання, й любов,
 Це ж людська тут струмує червона
 І солона, освячена кров!
 О життя, що в безмірності тоне!
 Цілий всесвіт живе у мені,
 Всі поріддя, всі раси земні...
 Я людина, людина, людина!..
 Все, що любить, що родиться й гине,—
 Стогін матері, співи ясні,
 Крик агонії, шепіт кохання,
 Перші ранки і ночі останні,—
 Все росте й умирає в мені.
 Світ увесь моїй волі кориться!
 Коли кубок до дна спорожниться,
 Все погасне навік і навік!
 Але поки я, боже, не зник —
 Я жагою своєю сповняю
 Твою землю од краю до краю!
 Той, кого ти з едему прогнав,—
 Я був, господи! З заходу й сходу
 Це мій світ, де я щастя зазнав,
 Де я вирвав квітки насолоди!
 Все моє: од арктичних країв
 До дитинства зелених садів,
 До ночей молодої любові!..
 Слава ж полум’ю юної крові!
 Слава кубку, що я не допив!

Ернест завжди працював дуже багато. Чудове здоров’я Ернеста багато дозволяло йому, але він не міг приховати втоми, ідо проглядала в його очах. О, ті любі втомлені очі! Він ніколи не спав більше чотирьох з половиною годин на добу, і все ж йому не вистачало часу зробити все, що він хотів. Він ніколи не припиняв своєї діяльності пропагандиста і завжди бував ангажований далеко наперед на лекції в робітничих організаціях. Далі, треба було вести передвиборну кампанію, і майже всю цю роботу він виконував сам. Коли було закрито соціалістичні видавництва, його мізерні гонорари припинилися, і Ернест мусив працювати ще більше, бо, крім усієї іншої роботи, доводилося ще заробляти на життя. Він перекладав чимало наукових та філософських статей для журналів. Повертаючись додому пізно ввечері, знесилений від напруженої праці по виборчій кампанії, він брався за переклади і працював трохи не до ранку. І це ще не все: він безперестану вчився. Ернест учився до самої смерті, і вчився дуже багато. І при всьому тому він ще знаходив час кохати мене, дарувати мені щастя. Але це йому вдавалося лише тому, що я все своє життя злила з його життям. Я навчилася стенографувати й друкувати на машинці і стала йому секретаркою. Він запевняв, що цим я скоротила йому роботу наполовину. Так чи ні, але я сама, працюючи з ним, училася краще розуміти ту його роботу. Наші інтереси стали спільні, ми разом працювали, разом розважались. А які солодкі крадені хвилини були у нас під час роботи! Слово кохання, погляд, короткі пестощі; і тим солодші були для нас ті хвилини, що крадені. Жили ми на височині, до повітря прозоре й сяйне, де люди працюють для людства, де немає місця ні для підлоти, ні для егоїзму. Нашого кохання ніщо не затьмарювало. І цього в мене ніхто не відбере. Я не помилилася на Ернесті. Я можу це сказати після всього того, що було. Я давала йому спокій, якийсь перепочинок, йому, моєму коханому, що так тяжко працював для людей і не вірив у власне безсмертя.
  Розділ XII
 ЄПІСКОП
 

 
 Скоро по одруженню я випадково спіткала епіскопа Моргауза. Але розповім про все, як воно було, поряду. Після свого виступу на з’їзді IПГ епіскоп, людина лагідної вдачі, здавшись на умовляння друзів, пішов у відпустку. Проте повернувся він ще завзятіший у своїх намірах проповідувати істинну місію церкви, як він її тепер розумів. На превеликий подив пастви, його перша ж проповідь після відпустки була цілком подібна до того виступу, з яким він звернувся до з’їзду ІПГ. Він знову довго, з подробицями, які шокували слухачів, говорив про те, що церква зійшла зі стежки Вчителя, що для неї Мамона заступила Христа. Наслідок був той, що епіскопа відвезли до приватної психіатричної лікарні. В газетах з’явилися патетичні статті про його божевілля та про його святе життя. В лікарні епіскопа тримали, як в’язня. Я по раз приходила до нього, але не діставала дозволу на побачення. Мене страшенно схвилювала ця трагедія розумної, чистої, шляхетної людини, яку зламала жорстока воля суспільства. Бо епіскоп був і розумний, і чистий, і шляхетний. Як казав Ернест, лихо спіткало його тому, що він погано знав закони суспільного розвитку. А не знаючи їх, він, звичайно, й не міг так, як треба, приступитись до боротьби проти соціальної несправедливості. Мене просто жахало єпіскопове безсилля. Якщо він стоятиме на своїй правді, він приречений на божевільню. І нічого він не міг удіяти. Його не могли врятувати ні гроші, ні становище, ні освіта. Його погляди визнано небезпечними для суспільства, і воно не бажало розуміти, що такі небезпечні думки МОГЛИ бути продуктом здорового розуму, або принаймні, як я гадала,— вдавало, що не розуміє. Проте виявилося, що епіскоп попри свою лагідність та душевну чистоту мав ще й дрібку хитрості. Він ясно зрозумів небезпеку. Побачивши, що заплутався в павутинні, епіскоп спробував звільнитися. Його друзі, такі, як мій батько, Ернест чи я, не могли допомогти йому, і він мусив боротися власними силами. І от у вимушеній самоті психіатричної лікарні він «видужав». Перед його духовними очима більш не з’являлися ніякі видива, і химера, нібито суспільство повинне дбати за Христових овечок, вилетіла йому з голови. Буржуазні газети й церковники бучно вітали одужання епіскопа і повернення його до своїх обов’язків. Одного разу я пішла до церкви послухати його проповідь. Вона була така ж, як і всі ті, що він виголошував до «хвороби». Я була розчарована, вражена. Невже його приборкали? Чи, може, він злякався? Може, тягар виявився заважкий для нього, і він покірно схилив коліна перед непереможним злом? Я вирішила піти до нього додому. Єпіскоп страшенно змінився. Він схуд, обличчя йому порізали нові зморшки. Мій прихід видимо збентежив його. Розмовляючи зі мною, він нервово смикав себе за рукав, його очі неспокійно бігали, уникаючи мого погляду. Він був немов чимсь заклопотаний: говорячи, нараз якось чудно замовкав, то несподівано змінював тему, а то наче забував, про що допіру мовив. «Невже це та сама врівноважена, лагідністю схожа на Христа людина,— думала я,— що так подобалась мені раніше? Де подівся його чистий, ясний і непохитний погляд?» Видно було, що його залякали й примусили скоритися. Занадто тендітну мав він душу і не зміг стати віч-навіч з організованою вовчою зграєю, що правила суспільством. Мені зробилося сумно, невимовно сумно. Єпіскоп говорив якось ухильно, він просто боявся кожного мого слова. Побачивши те, я вже не важилася розпитувати його. Він коротко згадав про свою хворобу, далі ми якось недоладно поговорили про церкву, про ремонт органа, про доброчинні пожертви. Коли я почала збиратися додому, він зітхнув з такою відвертою полегкістю, що я ладна була засміятись, якби мов серце не обливалось кров’ю. Бідний скромний герой! Якби я тільки знала! Він боровся, як велетень, а я й не здогадувалась. Самотній, весь час самотній серед мільйонів людей, він не кидав своєї боротьби. Його роздирали жах перед божевільнею і вірність правді та справедливості, і він не зрадив правді й справедливості, але був він такий самотній, що не важився звіритись навіть мені. Він дістав добру науку і добре її затямив. Та незабаром усе відкрилось. Одного дня єпіскоп зник. Нікому не сказав, куди йде, і зник. Дні минали, а він не з’являвся. Пішла чутка, що віл відібрав собі життя в нападі божевілля. Проте що думку довелося відкинути, коли стало відомо, що єпіскоп заздалегідь продав усе своє майно, свій міський будинок, віллу за містом, біля Менлов-парку, картини, колекції і навіть свою укохану бібліотеку. Таким чином, перше ніж зникнути, єпіскоп добре все підготував. Це сталося саме тоді, коли й на пас упала біда. Тому, лише добре влаштувавшись у новому помешканні, ми змогли як слід поміркувати над учинком епіскопа. Та скоро все з’ясувалось. Одного вечора, що не смеркло, я побігла до різниці через вулицю купити м’яса на вечерю Ернестові. (Тепер, у нашому новому оточенні, останнє їдження вдень ми називали вечерею). Саме в ту мить, як я виходила звідти, з сусідньої бакалійної крамнички теж вийшов якийсь чоловік. Мені він видався дуже знайомий, і я оглянулась. Але чоловік той повернувся до мене спиною й швидко пішов геть. Побачивши похилі плечі й вінчик срібного волосся між коміром і крислатим капелюхом, я задумалась. Цей чоловік дуже нагадував мені когось добре знайомого. Замість перейти вулицю, я поспішила за ним. Усе наддаючи ходи, я відганяла настирливу думку. Мені весь час здавалося, що то єпіскоп. Але ж це було неможливо! Він — і в цьому злинялому робітничому комбінезоні, такому довгому, аж ноги плутались у вистріпаних холошах,— ні, це неможливо! Я засміялася з себе самої, спинилась і хотіла була вже вертатись. Але ж які знайомі плечі, і оте срібне волосся! Я знову побігла за чоловіком. Наздогнавши його, я зазирнула йому в обличчя. Це був справді епіскоп! Я спинилася перед ним. Він теж спинився. З несподіванки з його правої руки вислизнув великий паперовий пакунок, упав на тротуар, розірвався, і під ноги нам покотилась картопля. Єпіскоп Моргауз сторопіло й тривожно подивився на мене, потім якось зів’яв, плечі його безнадійно обвисли, і він важко зітхнув. Я простягла йому руку. Він потиснув її — рука його була холодна й вогка. Він збентежено прокашлявся, і я побачила, як на лобі в нього виступає піт. Очевидно, він не в жарт злякався. — Картопля,— пробурмотів він.— Вона так дорого коштує! Ми з ним нахилилися підбирати картоплю та складати її до роздертого пакунка, якого він тепер обережно притискав до себе. Я сказала, що дуже рада зустріти його і що він неодмінно повинен зараз же зайти до нас. — Тато так зрадіє, коли вас побачить! Ми живемо зовсім близько, отам навпроти. — Я не можу,— стиха відповів він.— Мені треба йти. До побачення,— Він з острахом озирнувся навколо, ніби боячись, що його можуть упізнати, і вже пірвався йти.— Скажіть мені, де ви живете, і я зайду до вас пізніше.— мовив він мені, побачивши, що я йду поруч і не збираюсь облишити його. — Ні,— відказала я твердо,— ви повинні зайти до нас зараз. Він глянув на картоплю і на невеличкі пакуночки, що їх тримав під лівою пахвою. — Справді, я не можу,— благально сказав він — Пробачте мені, але я не можу. Якби ви тільки знали... Здавалося, що він ось-ось зомліє, однак він скоро опанував себе. — І ще мені треба занести ці харчі,— сказав він далі,— Я їх несу одній старій жінці. Вона голодує. Це просто жахливо. Я мушу зараз їй усе це віднести. Мені треба йти. Зрозумійте мене. А потім я прийду. Обіцяю вам. — Дозвольте мені провести вас,— набивалась я,— Це далеко? Вій знову зітхнув, а тоді поступився. — Лише за дві вулиці,— сказав він.— Ходімо швидше. Ідучи слідом за епіскопом, я роздивлялася на всі боки. Я навіть не уявляла собі, що тут, близенько від нашого нового дому, такі злидні. Річ у тім, що я ніколи не брала участі в доброчинних заходах. Я була переконана, що Ернест мав рацію, коли сміявся з доброчинності, називаючи її примочкою до відкритої рани. «Загойте рану,— радив Ернест,— дайте робітникові те, що він заробив, дайте пенсію тим, хто зістарівсь на чесній роботі,— і не буде ніякої потреби в доброчинності». Вірячи в те, я працювала разом з ним на користь революції, не тратячи марно сили на дріб’язкове полегшення соціальних- лих, неминучих при нашому несправедливому суспільному ладі. Ми з епіскопом увійшли в маленьку комірчину розміром десять на дванадцять футів, що виходила вікном на задвір’я. В комірчині сиділа маленька стара жінка, німкеня. їй було вже шістдесят чотири роки, як сказав епіскоп. Вона здивувалась, побачивши мене, але приязно кивнула головою на моє вітання, не перестаючи шити штани, що були в неї на колінах. На підлозі лежала ціла купа таких штанів. У кімнаті було дуже холодно. Не знайшовши ні вугілля, ні дров, епіскоп вийшов купити їх. Я взяла одні штани й почала розглядати її роботу. — Шість центів, пані,— сказала вона мені, привітно кивнувши головою і далі все шиючи. Працювала вона повільно, але невпинно. За всю цю роботу? — спитала я.— Оце стільки вам платять? Скільки ж часу забирають у вас одні штани? — Так, шість центів за всю роботу,— відповіла вона.— Стільки платять. Дві години на штани. Але хазяїн цього не знає,— додала вона поквапно, видимо боячися завдати клопоту своєму хлібодавцеві,— Я працюю так повільно, бо в мене ревматизм у руках. Молоді дівчата працюють, звичайно, куди швидше. їм і години досить. Але хазяїн добрий, він дозволяє мені брати роботу додому, бо я вже стара і в мене від скрекоту машин голова болить. Якби не його ласка, я б умерла з голоду. Ті, хто працює в майстерні, одержують по вісім центів за штани. Що ж удієш? Роботи й для молодих не вистачає, а для старих і поготів. Часто буває так, що мені припадають тільки одні штани на день. Іноді, як от сьогодні, мені дають аж восьмеро. І я їх мушу до вечора кінчити. Я спитала її, коли вона більше працює, зранку чи ввечері, і вона відповіла, що це залежить від сезону. — Улітку, як роботи багато, я працюю від п’ятої ранку до дев’ятої вечора. Але взимку надто холодно, руки в мене зранку закляклі, терпнуть з холоду, й доводиться працювати довше, іноді аж за північ. Цього літа тяжко мені довелося. Скрутні часи настали. Мабуть, бога ми прогнівили. Ось перед оцим-о хазяїн цілий тиждень роботи мені не давав, а як не заробиш, то що ж їстимеш? Та я звична. Я все своє життя шила: і в себе ще, в старому краю, і тут, у Сан-Франціско,— вже цілих тридцять три роки. Як стає на комірне, то ще добре. Хазяїн дому — дуже чоловік хороший, але ж і йому грошей треба. Він бере тільки три долари місячно за цю кімнату. Це дуже дешево. Але добути щомісяця ті три долари, ох, як важко. Вона замовкла, і голка знов заходила в її руках. — Вам, мабуть, доводиться над кожним центом труситися? — спитала я. Вона закивала головою. — Як заплачено комірне, то ще нічого. Певне, м’яса не накупуєшся. Не купиш і молока до кави. Ну, та бодай раз попоїсти таки щодня, а то й двічі,— останні слова вона промовила аж гордо,. немов хвалячись своїми успіхами. Та як вона знову замовкла, схилившись над шиттям, я помітила смуток в її лагідних очах і гірко опущені кутики уст. Погляд її став замислений, невидющий. Тоді вона похапцем витерла очі, бо сльози заважали їй шити. — Ні, це я не з голоду плачу,— пояснила вона.— До голоду я вже звикла. Це я за дочкою плачу. Машина її вбила. То правда, вона тяжко працювала, а все ж я не візьму в тямку... Вона ж була така здорова, молода ще, всього сорок років, а працювала тільки тридцять. Правда, почала змалечку. Чоловік мій, тато її, на заводі загинув, убило його, як паровий казан розірвався. То що ж ми мали діяти? Хоч їй ще тільки десять годочків було, але така здоровенька, могла вже працювати. Еге ж, машина її вбила, силу виссала. А працювала вона швидше за всіх у майстерні, я добре знаю. Ось чого я не можу працювати там. Мені від тої машини в голові паморочиться. Весь час ніби чую, як вона цокоче: «Це я, це я, це я»,— і так цілісінький день. Тоді мені дочка спливає на думку, і я не можу працювати. Сльози знов виступили їй на очах. Вона витерла їх і шила далі. Я почула ходу епіскопа, що, спотикаючись, піднімався сходами, і відчинила йому двері. Боже, що це було за видовище! На спині півмішка вугілля, тріски на розпал. Обличчя запорошене вугільним пилом, з лоба тече піт. Скинувши свій вантаж у куток біля груби, він витер обличчя цупкою картатою хусточкою. Я очам своїм не вірила: витончений епіскоп Моргауз був чорний, як вугляр, у дешевій бавовняній сорочці, як носять робітники — верхній гудзик на ній відірвався,— і в комбінезоні. Той комбінезон вразив мене найдужче — по-вантажницькому підперезаний вузеньким ремінцем, холоші внизу вистріпані, забрьохані. Єпіскопові було жарко з натуги, але розпухлі пальці старої жінки закоцюбли з холоду. Тому, перше ніж ми вийшли, епіскоп запалив у грубі, а я почистила картоплю і поставила її варитись. Згодом я дізналася, що жахливі надра нашої околиці криють у собі багато ще й гірших трагедій бідності. Повернувшись додому, я застала Ернеста стривоженого, що мене так довго нема. Він дужо зрадів, як побачив епіскопа. Коли вщухли вітання, епіскоп сів у крісло, відкинувсь на бильце, простяг ноги й зітхнув у справдешній полегкості. Ми були перші з його давніх друзів, кого він спіткав після своєї втечі, сказав вій. І ці тижні він дуже страждав від самотності. Є пі скоп багато розповів нам про своє нове життя, але найбільше говорив про ту радість, якої зазнає тепер, свято виконуючи заповіт господній. — Бо лиш тепер я справді доглядаю овечок його,— сказав він.— Я пройшов велику науку. Я зрозумів, що не можна спасти душу, не наситивши голодного шлунка. Мою паству спочатку треба нагодувати хлібом та м’ясом, а тоді вже духовною поживою. Він смачно з’їв вечерю, що я зварила. Ніколи раніше за старих часів епіскоп не обідав і не вечеряв з такою охотою за нашим столом. Ми завели про це мову, і він сказав, що зроду не почувався таким здоровим, як тепер. — Зараз я ходжу тільки пішки,— сказав він і почервонів на згадку про ті часи, коли їздив у колясці, ніби то був непрощенний гріх.— І здоров’я моє через це доправилось,— додав він.-— Я тепер дуже щасливий. Справді, щасливий. Нарешті я прийняв справжню посвяту. І все ж із обличчя його не сходила глибока скорбота за тих людей, чиє горе стало його власним горем. Тепер епіскоп Моргауз бачив життя таким, яке воно є, і воно дуже різнилося від знаного йому з книжок. — І все це через вас,— сказав він Ернестові. — Я, я... вас попереджував,— почав був Ернест трохи ніяково. — Ні, ви не зрозуміли мене,— промовив епіскоп.— Я не дорікаю, а дякую вам. Я мушу дякувати вам за те, що ви показали мені мій шлях. Ви привели мене від життєвих теорій до справжнього життя. Ви зірвали перед моїми очима те покривало, під яким ховалась облудність нашого суспільства. Ви принесли світло в мою темряву. Тепер я теж бачу світло і дуже щасливий, тільки...— Він якось болісно скривився, і в очах його загорівся жах,— Тільки якби не це переслідування. Я ж нікому не роблю кривди. Чого вони не дадуть мені спокою? Але навіть і не це головне. Я б нічого не сказав, якби вони шматували моє тіло, або спалили на вогнищі, або навіть розп’яли мене головою донизу. Але божевільня мене жахає. Подумайте лишень! Я — в божевільні! Це жах! Я бачив там кількох буйних. Кров холоне, коли згадаю. Бути ув’язненому до кінця своїх днів серед божевільних! Ні, ні! Тільки не це! Що завгодно, тільки не це! Жаль брав дивитись на нього. Руки йому трусилися, він весь тремтів перед картиною, що виникла в його уяві. Але за мить епіскоп уже заспокоївся. — Пробачте мені,— сказав він просто.— Це все нерви. І коли воля господня приведе мене туди, хай буде так. Хто я такий, щоб ремствувати? Ридання душило мене, в голові билася думка: «Велика людина! Герой! Борець за правду божу!» За той вечір ми багато довідались про нове життя епіскопа. — Я продав свій будинок, чи, краще сказати, будинки,— розповідав він,— і все інше майно. Я знав, що це треба робити нишком, бо інакше вони заберуть від мене все. То було б жахливо. Тепер я частенько дивуюсь, яку величезну кількість картоплі можна купити за двісті або триста тисяч доларів, скільки хліба, м’яса, вугілля, дров.— Тут він звернувся до Ернеста: — Ваша правда, друже. Праця надзвичайно низько оплачується. Ніколи в житті я не робив нічого, хіба тільки звертався з приємними фразами до фарисеїв, гадаючи, що проповідую істину. І я мав півмільйона доларів. Я навіть не уявляв, що це означав, поки не пересвідчився, скільки картоплі, хліба, масла, м’яса можна купити на ці гроші. Але я зрозумів ще більше. Я зрозумів, що вся та картопля, хліб, масло, м’ясо належали мені, хоч я не виробив їх своєю працею. Мені стало ясно, що хтось інший працював і виробляв їх і що того іншого пограбовано. І от, спустившись на дно, поживши із злидарями, я знайшов тих, кого пограбовано: тому вони й голодні та нещасні., що їх обібрали. Ми спитали його, де він сховав свої гроші. — Гроші? — Я вклав їх до різних банків на різні прізвища. Тепер їх не відберуть від мене, бо ніколи не знайдуть. А це таке добро, ті гроші, на них можна купити стільки їжі. Я ніколи не знав раніше, на що вони можуть придатися. — Якби-то хоч частину їх нам, для нашої пропаганди,— сказав Ернест задумливо.— 3 того була б величезна користь. — Ви так гадаєте? — спитав епіскоп.— Я не дуже вірю в політику. Боюся, що й не розумію її. Ернест був дуже делікатний у таких справах. Він не натякнув удруге, хоч добре знав, у якій тяжкій скруті перебуває соціалістична партія через брак грошей. — Я ночую в дешевих номерах,— провадив епіскоп.— Але боюся довго лишатись на одному місці. Тому я ще наймаю дві кімнати в квартирах робітників у різних кінцях міста. Воно, може, й дорого, я знаю, але так треба. Я ощаджаю на тому, що сам варю собі їсти, хоч іноді заходжу пообідати в дешеві кав’ярні. Я зробив відкриття, що тамали^\'7b71\'7d — це дуже добра річ, надто коли холодно. Правда, воші дуже дорогі, але я знайшов місце, де їх дають аж три на десять центів. Не такі, правда, добрі, як в інших рестораціях, але зігрівають хіба ж так. Тепер я можу сказати, що знайшов собі діло на цьому світі, і це завдяки вам, друже. Це праця на славу господню.— Тоді він подивився на мене.— Ви якраз спіймали мене на тому, що я пас овечок господніх. Ви, певна річ, не зрадите моєї таємниці? Він говорив досить безтурботно, але за його словами почувався справжній страх. Він обіцяв заходити до пас ще. Але за тиждень ми прочитали в газетах, що з епіскопом Моргаузом сталася сумна пригода: його знову помістили до психіатричної лікарні; газети писали, що є деяка надія на одужання. Даремно намагались ми побачитися з ним і домогтися, щоб його випустили. Ми нічого не могли довідатись про нього. Але кожного разу нам казали, що якась надія на одужання є. — Христос звелів багатому юнакові продати все, що він має, і роздати гроші бідним,— сказав Ернест гірко.— Єпіскоп виконав цю заповідь Христову, і ось його ув’язнено до божевільні. Не ті часи, що за Христа... Багач, що віддає все своє майно бідним, уважається тепер за божевільного. Суперечки зайві. Така воля суспільства.
  Розділ XIII
 ЗАГАЛЬНИЙ СТРАЙК
 

 
 На виборах восени 1912 року Ернеста, звичайно, було обрано до конгресу. Обставини сприяли соціалістам. До того ж їхню перемогу полегшило падіння Херста^\'7b72\'7d. Олігархія впоралася з ним дуже легко. Видавати свої численні газети коштувало Херстові вісімнадцять мільйонів доларів на рік; але він одержував ще більші гроші за рекламу^\'7b73\'7d, яку вміщували до його газет дрібні підприємці, тобто середній клас. Джерело його фінансової сили було в середньому класі, бо трести тоді не користувалися рекламою. Щоб зруйнувати Херста, досить було забрати від нього рекламу. Середній клас ще не весь винищили трести, але від нього лишився самий тільки кістяк, що вже не мав сили боротись. Зацілілі дрібні фабриканти й крамарі цілком залежали від ласки плутократії. Власної ваги вони вже не мали — ні економічної, ні політичної. Тому, коли плутократія наказала, всі вони забрали свої рекламні оголошення з херстівських газет. Херст відчайдушно боровся. Він видавав газети далі, втрачаючи на них півтора мільйона щомісяця. Він і далі вміщував оголошення, нічого не одержуючи за них. Плутократія видала новий наказ. Дрібні крамарі й фабриканти засипали Херста листами, в яких вимагали, щоб він припинив друкувати їхню стару рекламу. Херст стояв на своєму, незважаючи на вирок суду. Тоді його ув’язнили на шість місяців за неповагу до суду, що виявилась у непідкоренні вирокові. І нарешті він збанкрутував, бо позовам не було кінця. Він програв справу. Плутократія виголосила свій присуд над ним, підвладні їй суди виконали його. З поразкою Херста розвалилась і демократична партія, яку він ще недавно тримав у своїх руках. Коли Херст і демократична партія зазнали поразки, його прихильникам лишилося або йти до соціалістичної партії, або до республіканської. Соціалісти і скористалися на виборах з наслідків псевдосоціалістичної проповіді Херста, тому що величезна більшість його колишніх прихильників перейшла до нас. Масове в той час зубожіння фермерів також збільшило б кількість голосів, поданих за соціалістів, якби не короткочасне й безплідне піднесення впливу фермерської партії. Ернест та інші соціалістичні лідери завзято боролися за вплив на фермерів, але знищення соціалістичної преси та видавництв поставили перед ними майже непереборні труднощі: усну пропаганду ще не було налагоджено. Тому політиканам типу містера Келвіна, які самі належали до числа людей, пограбованих трестами, пощастило не лише стати на чолі фермерської партії, але й утягти її в марну боротьбу. — Бідні фермери,— сміявся Ернест,— Трести їх у жмені держать. Так воно й було. Сім великих трестів, об’єднавшись, утворили сільськогосподарський, або фермерський, трест. Залізничні тарифи і повний контроль банкірів та біржовиків над цінами на сільськогосподарську продукцію вже давно вицідили з фермерів усі соки. Фермерство давно вже невиплатно заборгувало банкам і трестам. Воно заплуталося в цих тенетах. Лишалося тільки затягти зашморг. Для цього й створено фермерський трест. Криза 1912 року сама собою викликала жахливе падіння цін на сільськогосподарському ринку. Фермерський трест і далі навмисно знижував їх, доводячи фермерів до повного банкрутства. Залізничні компанії грабіжницькими тарифами й зовсім зламали хребта фермерству. Ферми все глибше залазили в борги, робили нові й нові позички, не маючи змоги виплатити старі. Тоді з них ураз почали судом стягати борги по векселях та гіпотеках, і вони мусили віддавати фермерському трестові за борг свою землю. А залишившись без землі, наймалися працювати у фермерському тресті управителями, інспекторами, бригадирами та звичайними робітниками. Працювали вони за платню. З них стали кріпаки, прикуті до землі тією злиденною платнею. Піти від хазяїна вони не могли, бо хазяїном була вся плутократія. Не могли вони й податися до міст, бо й там панувала плутократія. Їм лишалося хіба одне ще —- кинути все і стати голодними волоцюгами. Але й цей вихід було закрито — видано нові закони, що суворо карали бездомних людей. Звичайно, подекуди окремі фермери, навіть цілі фермерські громади уникали експропріації завдяки якимсь винятковим умовам. Але це були саме винятки, до того ж за якийсь рік фермерський трест і їх упорав^\'7b74\'7d. Зважаючи на всі ці обставини, восени 1912 року всі керівні діячі соціалістичної партії, опріч Ернеста, вирішили, що капіталізмові вже настав кінець. Криза і, як наслідок її, зростання армії безробітних, зубожіння фермерів і середнього класу, рішуча поразка, якої робітничі профспілки зазнали по всьому фронту,— все це спонукало соціалістів повірити, що капіталізм доживає останні дні. І вони кинули виклик плутократії. Але як ми недооцінили сили ворога! Ще не здобувши перемоги, соціалісти вже сповіщали про неї. Плутократія прийняла виклик. І вона побила нас, роз’єднавши наші сили. Наймані агенти плутократії розгорнули шалену пропагандистську кампанію проти соціалістів, називаючи соціалізм ученням безбожним і блюзнірським; плутократія кинула в бій церкву — надто католицьку — і відібрала тим у нас чимало робітничих голосів. Маневруючи, плутократія навіть подала таємну підтримку фермерській партії та організаціям міської дрібної буржуазії, щоб підірвати наш вплив. І все ж ми чекали вирішальної перемоги аж до переходу урядової влади у наші руки, сподівалися завоювати більшість в усіх законодавчих установах штатів. Але натомість ми опинилися в меншості. Правда, ми провели в конгрес п’ятдесят своїх кандидатів, які почали виконувати депутатські обов’язки з нового 1913 року, але швидко переконалися, що вони безсилі. Проте нам усе ж пощастило більше, ніж фермерській партії, що завоювала на виборах владу в двадцяти штатах, але посісти ту владу їй не дозволили: стара влада відмовилась поступитися місцем, а суди були в руках Олігархії. Одначе я забігаю наперед. Спочатку треба розповісти про бурхливі події зими 1912 року. Економічна криза викликала катастрофічне зменшення споживання. Робітники, залишившись без роботи, нічого купувати не могли. А через те в руках плутократії опинилися більші, ніж звичайно, лишки виробів. Ці лишки вони мусили будь-що розмістити за кордоном, тим більше, що для виконання її грандіозних планів плутократія потребувала грошей. У своїй боротьбі за панування на світовому ринку американська плутократія зіткнулася в гострому конфлікті з Німеччиною. Економічні конфлікти звичайно закінчуються війною, і цей конфлікт теж не був винятком. Німецький кайзер готувався до війни; готувалися й Сполучені Штати. Темні зловісні хмари нависли над людством. Усе віщувало всесвітню катастрофу. Економічна криза охопила весь світ. Всюди розгорялись робітничі заворушення, гинув середній клас, зростали армії безробітних, точилася гостра боротьба за панування на світовому ринку, всюди було чути грізний підземний гуркіт і клекотіння соціалістичної революції^\'7b75\'7d. Олігархія бажала війни з Німеччиною. Бажала вона її з багатьох причин. У безладді подій, викликаних війною, неминуче повинні були перетасуватися міжнародні карти, утворитись нові пакти та союзи, і Олігархія сподівалася багато виграти на цьому. Крім того, війна мала поглинути всю неспожиту продукцію американської промисловості, зменшити армії безробітних, що загрожували всім країнам, та дати олігархії перепочинок, щоб довести до кінця свої плани. Війна могла б допомогти Олігархії захопити світовий ринок. Вона дозволила б Олігархії створити велику постійну армію, якої можна було б потім і не розпускати, а поширене в народі гасло «Соціалізм проти олігархії» можна було б замінити гаслом «Америка проти Німеччини». І справді, війна сприяла б усьому цьому, якби не соціалісти. В наших чотирьох кімнатках на Пел-стріт відбулась таємна нарада соціалістичних лідерів західних штатів. На цій нараді вирішено, яку політику повинні проводити соціалісти щодо війни. Соціалістам уже не вперше доводилося виступати проти загрози війни^\'7b76\'7d, але в Сполучених Штатах цього ще ніколи не було. Після нашої таємної наради соціалісти західних штатів звернулися до всеамернканської організації; а скоро через Атлантичний океан полетіли шифровані телеграми, якими ми обмінювалися з Міжнародним соціалістичним бюро. Німецькі соціалісти готові були виступити разом з нами. В Німеччині налічувалося понад п’ять мільйонів соціалістів, багато з них перебувало у війську, до того ж вони мали великий вплив на профспілки. В обох країнах соціалісти виступили з рішучими заявами проти війни, погрожуючи загальним страйком. І це не були самі слова: до страйку готувалися. Більше того, в усіх країнах революційні партії оголосили, що мир між народами треба зберегти будь-якими засобами, аж до повстання й революції. Загальний страйк був нашою великою перемогою, перемогою всіх американських соціалістів. Четвертого грудня американський уряд відкликав свого посла з Німеччини. Тієї ж ночі німецький флот учинив напад на Гонолулу, де потопив три американських крейсери і митне судно та бомбардував місто. Наступного дня Америка й Німеччина оголосили війну одна одній, а вже за годину соціалісти обох країн розпочали загальний страйк. Уперше німецький кайзер зустрів опір народу своєї країни. Без підтримки народу його влада була безсила. Що в тому було нового, так це пасивність опору. Люди не повстали на бій, вони просто нічого не робили і цим зв’язували руки кайзерові. Він тільки й чекав нагоди спустити своїх собак — військо — на непокірний пролетаріат. Але він був безсилий це зробити. Він не міг ані мобілізувати армію, щоб розпочати війну, ані покарати неслухняних підданих. У країні зупинилися всі колеса, жоден потяг не виходив зі станції, жодна телеграма не бігла по дротах, бо й телеграфісти, і залізничники припинили роботу разом з усіма іншими. Те саме, що в Німеччині, робилось і в Сполучених Штатах. Організовані в профспілки робітники нарешті зрозуміли, як треба боротись. Жорстоко розбиті на своєму власному бойовищі — в царині чисто економічної боротьби,— вони приєднались до політичної боротьби соціалістів, бо загальний страйк був страйком політичним. Зрештою, профспілчани були вже такі розгромлені, що не мали чого втрачати, і до загального страйку приєднувались часом просто з розпачу. Робітники мільйонами кидали машини й припиняли роботу. Особливо відзначились машинобудівники. їхню профспілку було знищено, вони просто спливали кров’ю, проте знов повстали на боротьбу разом із своїми товаришами-металістами. Роботу припинили навіть чорнороби і позаспілкові робітники. Страйк паралізував усе. Ніхто й не міг працювати. Найактивнішими агітаторами за страйк виявилися жінки. Вони збурилися проти війни, бо не хотіли, щоб їхні чоловіки йшли вмирати. Ідея загального страйку захопила всіх, розбудила народний гумор. Вона виявилась надзвичайно заразлива. Діти й собі оголосили страйк по всіх школах, і ті вчителі, що приходили ще вести урок, знаходили в класі лише порожні лави. Загальний страйк набув форми великої національної розваги. Ідея солідарності трудящих, так ясно доведена, вразила всіх. І, кінець кіпцем, не було ніякої небезпеки брати участь у цій гігантській витівці, бо коли всі винні, то кого ж можна карати? Сполучені Штати було паралізовано. Ніхто не знав, що де робиться. Газети не виходили. Пошта й телеграф не працювали. Міста й селища були ізольовані одне від одного, здавалося, ніби між ними та зовнішнім світом простяглися десятки тисяч миль первісної пустелі,— ніби той зовнішній світ узагалі перестав існувати. І так тривало цілий тиждень. У Сан-Франціско ми навіть не знали, що діється по той бік бухти, в Окленді й Берклі. Було від того аж моторошно. Здавалося, ніби весь світ лежав мертвий. Пульс країни перестав битися, нація ніби вмерла. Трамваї більше не мчали вулицями, не чулося фабричних гудків, не працювали електростанції, не їздили візники, не кричали продавці газет — нічого. Тільки вряди-годи, мов таємничий привид, промайне людина,— пригнічена, якась нереальна серед загальної тиші. Але цей тиждень тиші багато чого навчив Олігархію: вона добре засвоїла науку. То було грізне попередження, і Олігархія не збиралась у майбутньому допустити до чогось такого. Наприкінці тижня телеграфісти Німеччини й Сполучених Штатів, як було умовлено заздалегідь, повернулися до роботи. Через них керівники соціалістичних партій обох країн подали урядам свої ультиматуми — скасувати оголошення війни, інакше загальний страйк триватиме далі. Незабаром було досягнуто згоди. Оголошення війни скасували. Лише після цього населення обох країн повернулося до роботи. Відновлення миру призвело до союзу Німеччини із Сполученими Штатами. Власне, то був союз між німецьким кайзером та Олігархією проти їхнього спільного ворога — революційного пролетаріату обох країн. Цей союз Олігархія по-зрадницькому порушила згодом, коли німецькі соціалісти повстали й скинули кайзера з трону. Цього лишень Олігархія і прагнула — знищити свого могутнього конкурента на світовому ринку. Загибель капіталізму в Німеччині поклала край її торговельній експансії. Сама природа соціалістичного ладу дає змогу населенню країни споживати всю продукцію народного господарства. Звичайно, Німеччина і після революції експортувала за кордон деякі свої вироби, але тільки щоб одержати за них те, чого не виробляла сама. Такий обмін виробами не мав нічого спільного з вивозом неспожитих лишків. — Закладаюся, що Олігархія знайде спосіб виправдатись,— сказав Ернест, коли стало відомо про порушення Олігархією угоди з німецьким кайзером.— Вона, як завше, доводитиме, що зробила це в інтересах народу. І справді, в пресі Олігархія виправдувалася тим, що це, мовляв, зроблено задля добра американського народу: ненависного конкурента усунуто із світового ринку, і тепер Америка матиме де збувати свої зайві вироби. — І ось що тут найбезглуздіше і найстрашніше: ми такі безсилі, що наші інтереси, наше добро справді в руках у цих йолопів,— казав про це Ернест.— Вони, бачте, дали нам змогу більше продавати за кордон, цебто менше споживати самим!
  Розділ XIV
 ПОЧАТОК КІНЦЯ
 

 
 Вже в січні 1913 року Ернест зрозумів, у якому напрямку розвиватимуться події. Але він ніяк не міг домогтись, щоб і його товариші, керівники соціалістичної партії, побачили небезпеку, яку він сам ясно бачив,— небезпеку Залізної П’яти. Вони були занадто благодушні, а події розвивалися занадто швидко. Трагічна розв’язка наближалася. Американська Олігархія фактично захопила панування над світовим ринком, і десятки країн опинилися за бортом із своїми неспожитими й непроданими виробами на руках. Цим країнам лишався тільки один рятунок — змінити суспільний лад. Жити й далі по-старому, виробляючи товари в надлишку, вони не могли. Капіталістична система в цих країнах безнадійно збанкрутувала. Зміна ладу в тих країнах набрала форми революції. Настали часи насильства й хаосу. Падали уряди, розпадалися віковічні основи суспільства. Всюди, за винятком двох чи трьох країн, колишні владарі суспільства — капіталісти — люто боролися за свою власність, але бойовий пролетаріат відібрав у них владу. Нарешті здійснилося геніальне передбачення Карла Маркса: «Вже чути подзвін по капіталістичній приватній власності. Експропріаторів експропріюють». В міру того, як у різних країнах розвалювався капіталізм, там установлювався соціалістичний лад. «Чому відстають Сполучені Штати?» — «Ворушіться, американські революціонери!» — «Що сталося з Америкою?» — запитували в телеграмах наші чужоземні товариші, що перемогли в своїх країнах. Але ми не могли поспіти за ними. На нашому шляху до влади величезним страховищем стояла Олігархія. — Стривайте, ми візьмемо владу навесні! — відповіли ми.— Тоді побачите. В цьому й полягала наша таємниця. Ми схилили на свій бік фермерську партію, а навесні, згідно з результатами недавніх виборів, влада в дванадцяти штатах мала перейти до її рук. Це означало, що в дванадцяти штатах відразу встановиться влада народного співробітництва. Далі вже все було легко зробити. — А що, як фермерам не передадуть влади? — запитував Ернест. Але його товариші тільки називали його кракуном і панікером. Проте головну небезпеку Ернест побачив не в тому, що фермерам можуть не віддати влади. Чого він справді боявся, то це можливого розколу робітничого класу. Він боявся, що великі профспілки можуть відійти від руху і пролетаріат розпадеться на окремі касти. — Книжка Гента навчить олігархів, як цього досягти,— говорив Ернест.— Я певен, що вони вивчають його «Благодійний феодалізм»^\'7b77\'7d як підручник. Я ніколи не зможу забути тієї ночі, коли він прийшов до мене після палкої суперечки з шістьма профспілковими лідерами і спокійно сказав: — Ну все. Залізна П’ята перемогла. Вже видно кінець. Ті невеличкі збори в нашому домі були неофіційні. Разом із своїми товаришами Ернест вимагав від профспілок твердої обіцянки підняти робітників на другий загальний страйк. Голова Спілки машинобудівників О’Коннор перший із шістьох профспілчан відмовився дати таку обіцянку. — Хіба ви ще не пересвідчилися, що вас із вашою тактикою окремих страйків та бойкотів тільки б’ють весь час? — переконував його Ернест. О’Коннор і решта закивали головами. — Ви бачили також, що може дати загальний страйк,— провадив далі Ернест.— Загальним страйком ми зірвали війну з Німеччиною. Ніколи ще так чудово не виявлялася солідарність і могутність робітництва. Робітники можуть керувати світом і керуватимуть ним. Якщо союз між соціалістами та профспілками триватиме далі, ми покладемо край пануванню капіталізму. В цьому єдина надія для вас. І ви самі знаєте, що іншого шляху немає. Робіть хоч що за своєю старою тактикою, ви однаково приречені на поразку, вже хоч би тому, що ваші хазяї цілком контролюють суди^\'7b78\'7d. — Ви занадто поспішаєте,— відповів О’Коннор.— Ви ще не випробували всіх засобів. Є й інший шлях. Ми знаємо, що нам треба робити. Нам уже набридли ці страйки, сили вже нема. І я не думаю, щоб знов виникла потреба закликати наших людей до страйку. — Який же цей ваш шлях? — навпростець запитав Ернест. О’Коннор засміявся й похитав головою: — Я можу вам лише сказати, що ми не дрімали останній час. І тепер не дрімаємо. — Ви що ж, боїтеся сказати? Чи, може, соромитесь? — спитав його Ернест із викликом. — Ми самі знаємо своє діло,— відповів О’Коннор. — Це, мабуть, темне якесь діло, якщо ви так із ним криєтеся,— сказав Ернест уже гнівно. — Ми заплатили за свою науку потом і кров’ю і відробили все, що належить нам,— відповів О’Коннор.— Шкура ближча як сорочка. — Коли ви боїтеся сказати мені, який він, цей ваш новий шлях, тоді я вам скажу! — Ернест уже відверто кипів гнівом,— Ви хочете урвати най із награбованого. Ви змовилися з ворогом, ось що ви зробили. Ви продали інтереси робітників, усього робітничого класу. Ви покидаєте поле бою, як боягузи й дезертири. — На це я вам нічого не скажу,— похмуро відповів О'Коннор.— Тільки, я гадаю, ми ліпше за вас знаємо, що для нас корисніше. — А про те, що корисніше для всіх робітників, ви не дбаєте! Вам на це начхати! — Нічого я вам не скажу,— знову відповів О’Коннор.— Хіба тільки що я голова профспілки машинобудівників і що мій обов’язок — дбати перш за все про тих людей, які обрали мене. От і все. Коли робітничі лідери пішли, Ернест із спокоєм відчаю змалював мені, що має тепер статися. Соціалісти завжди радо віщували, що настане день, коли профспілки, зазнавши поразки в економічній боротьбі, перейдуть до боротьби політичної. І ось тепер Залізна П'ята розбила профспілки в економічній боротьбі. Вони перейшли до боротьби політичної. Але замість радості вийшло з того горе. Залізна П’ята теж здобула науку. Ми показали їй свою силу в загальному страйку, і вона вжила заходів, щоб не допустити до цього в майбутньому. — Але як? — спитала я. — Дуже просто. Вони підкупили великі профспілки. Майбутній загальний страйк вони не підтримають, отже, загального страйку більш не вийде. — Але ж для Залізної П’яти це буде занадто дорога тактика, аби весь час її дотримуватись,— заперечила я. — Вона й не підкуплюватиме всіх профспілок. Це й не потрібно. Ось що буде зроблено. Платню збільшать, а робочий день скоротять для членів профспілок залізничників, металургів та машинобудівників. І таке привілейоване становище закріплять за ними й надалі. Членство в такій профспілці буде ніби квиток до раю. — І все ж я не розумію,— відказала я.— А що станеться з іншими спілками? Адже більшість профспілок лишається поза цією групою. — Інші профспілки буде знищено. Бачиш, залізничники, машинобудівники та металурги в нашу добу машинної цивілізації виконують усю життєво потрібну роботу. Забезпечивши собі їхню вірність, Залізна П’ята зможе легко прибрати до рук решту робітників. Залізо, сталь, вугілля, машини й транспорт — це спинний хребет усього нашого промислового організму. — А шахтарі? — спитала я.— Адже в країні є близько мільйона шахтарів. — Майже всі вони некваліфіковані робітники. З ними не стануть рахуватися. їхню платню ще зменшать, а робочий час збільшать. Вони стануть рабами, як і решта робітників, навіть гірше — їх перетворять на справжню робочу худобу. їх примусять працювати так, як тепер фермерів примусили працювати на трести, що відібрали в них землю. Те саме буде з усіма іншими спілками, що не ввійдуть до числа привілейованих. Побачиш, як вони розпадуться, а їхні члени стануть рабами, яких примусять гарувати голод і закон. Хочеш знати, що робитиме Фарлі^\'7b79\'7d з своїми штрейкбрехерами? Я скажу тобі. Штрейкбрехерство як професія зникне, бо страйків більше не буде. Замість страйків почнуться повстання рабів. Фарлі та його банда стануть наглядачами рабів. О, звичайно, так цього не називатимуть. Це буде називатися здійсненням державного закону про примусову працю. Зрада великих і впливових профспілок дуже відтягне нашу перемогу. Тепер одному тільки небу відомо, як і коли переможе революція. — А чи можна ще сподіватися, що революція переможе проти такого могутнього об’єднання, як Олігархія — З привілейованими профспілками? — спитала я.— Може, вони довічно пануватимуть? Ернест похитав головою. — Один з основних висновків нашої теорії полягає, в тому, що кожне суспільство, яке поділяється на класи і касти, містить у собі насіння власної загибелі. Там, де існують класи, неминуче виникнуть привілейовані касти. Цього не зможе уникнути і Залізна П’ята, і кастовість призведе її до загибелі. Олігархи вже являють собою таку замкнену касту. Мине якийсь час, і привілейовані спілки теж виродяться в касту. Залізна П’ята вживе всіх сил, щоб запобігти цьому, але нічого в неї не вийде. В цих привілейованих профспілках — цвіт американського робітництва. Це сильні, діяльні люди. Вони стали членами своїх спілок, витримавши справжній конкурс. Кожний здібний робітник у Сполучених Штатах з самолюбства домагатиметься того, щоб стати членом такої спілки. Олігархія буде заохочувати робітників до цього, сприятиме розвитку конкуренції та шанолюбства серед них. Таким способом людей сильних, які могли б стати революціонерами, вона перетягне до себе, щоб використати їхні сили на зміцнення самої Олігархії. З другого боку, члени привілейованих профспілок намагатимуться зробити з них замкнені касти. Цього вони досягнуть. Право бути членом цих робітничих каст стане спадкове. Сипи заміщатимуть своїх батьків, і приплив нових сил з вічного джерела сили — простого трудового народу — припиниться. Це означатиме звиродніння робітничих каст; вони дедалі слабшатимуть і слабшатимуть. Але як організація вони на якийсь час стануть всемогутні. З них зробиться щось на зразок преторіанців стародавнього Риму, вони чинитимуть палацові перевороти, захоплюватимуть кермо влади. Будуть і контрперевороти з боку Олігархії; при владі опинятимуться то одні, то другі. Водночас відбуватиметься процес неминучого звиродніння каст, аж поки простий народ візьме в свої руки те, що йому належить. Цю картину повільного розвитку суспільства Ернест накреслив під першим гнітючим враженням зради великих профспілок. Я й тоді з ним не погодилася, а тепер, пишучи ці рядки, не згодна ще більше. Бо саме тепер, хоч Ернеста вже немає, ми стоїмо напередодні повстання, яке змете всіх олігархів. Я навела тут це пророцтво лише тому, що воно належало Ернестові. Й сам він хоч і вірив у нього, але боровся, як титан, проти такого ходу подій і більше, ніж будь-хто інший, зробив для повстання, яке тепер лише чекає сигналу, щоб вибухнути^\'7b80\'7d. — А якщо Олігархія стоятиме твердо,— спитала я тоді в нього,— що станеться з величезними надприбутками, які вона одержуватиме щороку? — Ці прибутки треба буде так чи інакше витрачати, і — можеш повірити мені — олігархи зуміють це зробити. Побудують чудові шляхи. Настане розквіт науки і особливо мистецтва. Коли олігархи остаточно підкорять собі народ, у них знайдеться вільний час і для інших справ. Вони встановлять культ краси, опікуватимуться мистецтвом. Під їхньою опікою, за щедру винагороду працюватимуть митці. Постане справді високе мистецтво, бо зникне потреба догоджати, як досі, міщанським смакам дрібної буржуазії. О, то буде справжнє мистецтво! Збудується дивні міста, з якими не порівняти навіть найпишніших міст минулого. Там житимуть олігархи і по клонитимуться красі^\'7b81\'7d. Олігархи витрачатимуть свої прибутки на розкіш і красу, а робітникам припаде сама лише важка праця. Спорудження грандіозних міст та шляхів забезпечить напівголодне існування мільйонам простих робітників. Величезні прибутки вимагатимуть таких же величезних витрат, і олігархи будуватимуть, розраховуючи на тисячоліття,— де там! — на десятки тисяч років. Вони будуватимуть такі споруди, які ніколи й не спилися стародавнім єгиптянам та вавілонянам. Коли владу олігархів буде повалено, ті великі шляхи й чудові міста дістануться Братерству трудящих і ними буде користуватися народ^\'7b82\'7d. Олігархи будуть змушені створювати всі ті споруди. Не робити цього вони не зможуть. Те величезне будівництво стане неминучою формою витрачання прибутків, так само як у давнину панівний клас Єгипту витрачав награбоване з народу на спорудження храмів та пірамід. Але під владою олігархів розквітне не клас жерців, а клас митців; замість класу торгівців будуть робітничі касти. А внизу буде чорна прірва, де голодуватиме, гнитиме живцем і весь час поповнюватиметься величезна маса простого народу. Та настане день —- ніхто не знає коли, але він настане,— і простий народ вийде зі своєї прірви, робітничі касти та Олігархія впадуть, і тоді нарешті, після вікової неволі, сонце засяє і для простої людини. Я мріяв побачити той день, але тепер знаю, що не побачу його. Ернест замовк, поглянув на мене і додав: — Та й повільний же цей суспільний розвиток, правда, голубко моя? Я пригорнула його голову до своїх грудей. — Заспівай мені, щоб я заснув,— прошепотів він.— Я бачив примари і хотів би забути їх.
  Розділ XV
 ОСТАННІ ДНІ
 

 
 Наприкінці січня 1913 року відомості про нове ставлення Олігархії до привілейованих профспілок з’явились у газетах. Повідомлялося про нечувано збільшення платні та скорочення робочого дня залізничникам, робітникам металургійної промисловості й машинобудівникам. Але то було ще не все. Всієї правди олігархи не зважились розкрити. Насправді платню підвищено навіть більше, ніж повідомлялось. Відповідно зросли й інші вигоди. Все це робилося таємно, але шила в мішку не втаїш. Члени привілейованих спілок розповіли своїм жінкам, жінки роздзвонили далі, і незабаром весь трудовий народ дізнався про те, що сталося. Це був лише логічний розвиток того, що в дев’ятнадцятому сторіччі було відоме під назвою «паю в награбованому». Ще тоді капіталісти пробували втихомирити робітників, матеріально зацікавивши їх пайкою в прибутках. Але участь робітників у прибутках, як система, була сміховинна й неможлива. Її можна було здійснити тільки на окремих напрямках фронту класової боротьби, бо якби капіталістам довелося ділити з робітничим класом усі свої прибутки, вийшло б те на те. Одначе з непрактичної ідеї про паї робітників у капіталістичних прибутках виникла практична ідея «паю в награбованому». «Платіть нам більше й беріть більшу ціну за те, що ми виробляємо»,— вимагали привілейовані спілки. Подекуди ця шкурницька політика мала успіх. Але збільшення цін на товари означало посилення економічного гноблення величезної маси позаспілкових робітників та членів рядових спілок. Ці робітники фактично й платили надбавку до платні своїх сильніших колег — членів спілок-монополій. Отож, як я кажу, ця ідея, доведена до логічного кінця, здійснена в широкому масштабі, і дала в результаті блок олігархів з привілейованими спілками^\'7b83\'7d. Щойно просочилася звістка про зраду великих профспілок, по робітництву пройшло ремство. Але привілейовані спілки на цьому не спинилися. Вони вийшли з міжнародних робітничих організацій і порвали з ними всі зв’язки, Почалась колотнеча, сутички. Членів привілейованих спілок ганьбили як зрадників. Скрізь — у шинках, на вулиці, на роботі — на них насідали недавні їхні товариші, що їх вони так ганебно зрадили, Скільки було проломлено голів! Багатьох навіть убили. Ніхто з членів привілейованих спілок не почувався в безпеці. Вони змушені були збиратися гуртами, коли йшли на роботу або з роботи додому. Вони ходили завжди серединою вулиці, бо на хідниках їм щохвилини могла впасти з вікна або з даху цеглина на голову. Влада всіляко їх захищала: тих, хто на них нападав, кидали у в’язниці й піддавали тортурам. Членам привілейованих спілок дозволяли навіть носити зброю, що було суворо заборонено для всіх інших і каралось як тяжкий злочин. Але обурені робітники й далі мстилися на зрадниках. І так сам собою виникав кастовий поділ. Дітям зрадників допікали діти зраджених. їм не можна було навіть гратися на вулиці або ходити до ніколи. Родини робітників бойкотували родини зрадників, навіть крамарі, що обслуговували їх, зазнавали бойкоту. Кінець кінцем цьковані з усіх боків зрадники та їхні родини стали відмежовуватися від решти робітництва. Розуміючи, що їм не вдасться спокійно жити серед зраджених, вони переїздили жити в інші місця, на окремі висілки. Олігархія сприяла їм у цьому. Для них будувалося зручні будинки, сучасні й гігієнічні, з широкими дворами, садками та спортивними майданчиками. їхні діти стали ходити до нових, спеціально збудованих шкіл, де їх учили ремества й ужиткових наук. Це відокремлення відразу неминуче призвело до утворення касти. Члени привілейованих профспілок стали робітничою аристократією. Вони були осторонь решти робітників. Вони жили в кращих житлах, краще одягалися, краще їли, і з ними краще поводилися. Грабуючи разом з олігархами своїх недавніх товаришів, вони й мстилися на них. Тим часом решту робітників притискали чимраз крутіше. Всі дрібні пільги, завойовані раніше впертою боротьбою, було скасовано. Платня зменшувалась, рівень життя падав дедалі нижче. Загальні школи помалу закривались, освіта переставала бути обов’язкова. Кількість неписьменних серед нового робітничого покоління зростала катастрофічно. Захопивши владу над світовим ринком, Сполучені Штати підірвали економіку решти світу. Скрізь падали уряди, мінявся суспільний лад. Німеччина, Італія, Франція, Австралія та Нова Зеландія стали соціалістичними державами. Британська імперія розвалювалась на очах, але англійський уряд нічого не міг удіяти — величезне повстання -в Індії ділком зв’язало йому руки. По всій Азії лунав заклик «Азія для азіатів». Це гасло висунула Японія, що весь час підбурювала азіатські народи проти білих. Мріючи створити континентальну імперію і борючись за здійснення цієї мрії, японські капіталісти водночас жорстоко придушили у себе пролетарську революцію. В країні точилася відверта війна класів — кулі проти самураїв. Кулі-соціалістів страчувано десятками тисяч. Сорок тисяч кулі вбито на вулицях Токіо, коли вони марно намагалися штурмом захопити імператорський палац. У Кобе влаштовано справжню різанину — повсталих ткачів косили з кулеметів. Цей розстріл став класичним прикладом найжахливішого масового винищення людей. З тої громадянської війни постала японська олігархія, жорстокіша за всі інші. Японія підкорила собі весь Схід, крім Індії, і запанувала над усією азіатською частиною світового ринку. Англії теж вдалося придушити пролетарську революцію у себе і втримати Індію, але ця боротьба так знесилила її, що вона не змогла зберегти владу над іншими колоніями. Тому соціалісти Австралії та Нової Зеландії змогли відвоювати незалежність і створити в своїх країнах робітничі уряди. Така ж була доля й англійських володінь у Північній Америці. Але соціалістичну революцію в Канаді придушили місцеві олігархи, яким допомогла Залізна П’ята Сполучених Штатів. Вона допомогла також придушити повстання в Мексіці та на Кубі. Внаслідок цього Залізна П’ята стала повним хазяїном у Новому Світі. Вона об’єднала в суцільний політичний масив усю Північну Америку від Панамського каналу до Льодовитого океану. Англія ж, утративши всі інші колонії, змогла утримати Індію, але ненадовго. Боротьба з Японією та всією Азією за Індію тільки відтяглась. Англії судилося незабаром втратити й Індію, а за цими подіями вже настигала боротьба між об’єднаною Азією та рештою світу. В ці бурхливі часи, коли чвари шматували весь світ, у Сполучених Штатах теж не було миру й спокою. Відступництво великих спілок загальмувало повстання робітничого класу, але боротьба тривала. Насильство лютувало всюди. Крім робітничих заколотів та незадоволення серед фермерів і залишків середнього класу, почалися релігійні заворушення. Несподівано на передній план висунулася секта адвентистів сьомого дня, послідовники якої проголошували скорий кінець світу. — Триклята колотнеча! — вигукнув Ернест.— Хіба можна серед усіх цих сварок та гризні сподіватись на єдність робітників? І справді, релігійний рух набирав загрозливих розмірів. Терплячи страшні злидні та зневірившись у всіх земних надіях, люди звертали свої помисли до царства небесного, куди тиранам-капіталістам важче пролізти, ніж верблюдові в голчане вушко. По всій країні ходили мандрівні проповідники-фанатики. Незважаючи на урядову заборону й тяжкі кари, полум’я релігійного божевілля роздмухувалося на незліченних збориськах. «Це останні дні,— казали проповідники,— починається кінець світу. Всі божі кари випущено на землю. Бог посіяв зваду між племенами людськими». Настав час видив і чудес, з’явилося без ліку пророків та ясновидців. Сотні й тисячі людей кидали роботу, тікали в гори і там чекали неминучого приходу месії та піднесення на небо ста сорока чотирьох тисяч обранців божих. Месія не з’являвся, і багато людей загинуло з голоду. Ошалілі з розпачу, вони грабували ферми: в сільськогосподарських районах країни панувала анархія, що дошкуляла ще дужче й так уже зубожілим фермерам. Склади продовольства та більшість ферм належали Залізній П’яті, яка посилала каральні загони на місця релігійних заворушень. Військо багнетами зганяло фанатиків назад на роботу, в міста. Там вони знову збиралися в юрби, чинили бешкети. Проповідників страчували за заклик до бунту або садовили в божевільні. Вони йшли на смерть радо, як мученики перших сторіч християнства. То були часи масового божевілля. Неспокій ширився; в пустельних місцях по всій країні, від Флоріди до Аляски, збиралися рештки індіян, які ще жили там, і влаштовували ритуальні танки, викликаючи свого власного месію. І серед того розруху все повніш і невблаганніш підносилося нове страховище — Олігархія. Залізною рукою і залізною п’ятою вона придушила бунт мільйонів. Із страхітливого безладдя вона творила новий лад, із самого хаосу складала підвалину свого царства. «Постривайте, скоро ми прийдемо до влади,— від ім’я фермерської партії казав нам містер Келвін, що приходив до нас на Пел-стріт.— Подивіться лише, в скількох штатах нам уже належить більшість. Якщо ви, соціалісти, підтримаєте нас, ми візьмемо владу, тоді вони в нас не тієї заспівають!» «Мільйони незадоволених і зубожілих ідуть за нами,— казали соціалісти,— фермери, середній клас, робітники. Капіталістичний лад розвалюється. За місяць у конгресі буде п’ятдесят наших депутатів. За два роки в наших руках будуть усі державні посади — від президента до міського гицеля». Ернест на все це тільки хитав головою і промовляв: — Краще скажіть, скільки рушниць ви вже маєте? І де візьмете набої для них? Як дійдеться до пороху, хімічні сполуки надійніші за механічні суміші, пам’ятайте це.
  Розділ XVI
 КІНЕЦЬ
 

 
 Нам з Ернестом уже був час рушати до Вашінгтона, але тато з нами не поїхав — так уподобав він пролетарське життя. Для нього наше брудне передмістя було величезною соціологічною лабораторією, і він з головою поринув у дослідження, якому не видно було кінця. Заприятелювавши з робітниками, він став серед них своєю людиною. Він і сам охоче брався за випадкову роботу на різних підприємствах. Та робота була йому водночас розвагою і науковим експериментом. У такі дні він завжди повертався додому веселий, з силою нових спостережень і записів, ущерть повен новими враженнями. Він був правдивий учений. Ніякої потреби, щоб він працював, не було. Своїми перекладами Ернест заробляв досить, щоб утримувати пас усіх, але батько затявся й усе вганяв за своєю улюбленою маною — маною багатоликою, коли судити з усіх робіт, за які він брався. Ніколи не забуду того вечора, коли він приніс додому скриньку вуличного торгівця підтяжками та шнурівкою до черевиків, або як я зустріла його у вигляді продавця бакалійної крамнички, куди зайшла щось купити. Після того я вже не дивувалася, коли цілий тиждень він стояв за прилавком у пивниці недалеко нашого будинку. Він працював нічним сторожем, продавав печену картоплю на вулиці, наліплював етикетки на консервному заводі, був чорноробом на картонажній фабриці, носив воду для будівників трамвайної колії і навіть вступив до спілки посудомийників саме перед тим, як вона розпалася. Певно, епіскопів приклад, принаймні щодо одягу, вподобався татові, бо він теж почав носити дешеву робочу сорочку й комбінезон та підперізуватися вузеньким паском. Але одна звичка з минулого в нього збереглася — він завжди перевдягався на обід, або, краще сказати, на вечерю. З Ернестом я була б щаслива скрізь, а те, що й тато не журився нашою нинішньою бідністю, лише довершувало моє щастя. — Ще хлопчаком,— розповідав він нам,— я був страшенно цікавий. Мені завжди хотілося дізнатись, як, що й чому. Через це я й став фізиком. Такий цікавий я лишивсь і досі, а отже, й життя моє цікаве — інакше б і жити не варт. Інколи він заходив на північ від Маркіт-стріт, у ті квартали, де були великі магазини й театри. Там він продавав газети, розносив пакунки, відчиняв перед пасажирами дверцята екіпажів. І от одного разу, зачиняючи дверцята коляски, він несподівано побачив у ній містера Віксона. Ввечері тато в захваті описував нам цю сцену: — Віксон пильно придививсь до мене, коли я зачинив за ним дверцята, й тільки пробурмотів: «Грім мене побий!» Уявляєте? «Грім мене побий!» Ураз почервонів, як буряк, і так розгубився, що забув дати мені датку. Але, мабуть, усе ж таки швидко опам’ятався, бо його коляска, не від’їхавши й на п’ятдесят футів, повернулася й під’їхала до мене. Віксон висунувся з дверцят. «Слухайте, професоре,— сказав він.— Це вже занадто. Що я можу зробити для вас?» «Я зачинив дверцята вашої коляски,— відповів я.— Як годиться в таких випадках, ви могли б дати мені десять центів». «Ет, облиште! — огризнувся він.— Я маю на думці щось поважніше». В нього й справді була стурбована міна. Може, в ньому прокинулися рештки сумління чи щось таке. Я удав, ніби замислився. Він дививсь на мене в напруженому чеканні, коли я заговорив, але побачили б ви його, коли я скінчив. «Ви могли б повернути мені мій будинок,— сказав я,— і акції Сьеррських заводів». Тато помовчав трохи. — І що ж він відповів? — спитала я нетерпляче. — А що він міг відповісти? Нічого не відповів. Зате я сказав: «Сподіваюся, ви тепер щасливі?» Він якось дивно глянув на мене. А я знов: «Скажіть, ви щасливі?» Вій крикнув візникові рушати і, люто вилаявшись, поїхав. Навіть належних десяти центів не дав, не те що будинку та акцій. Як бачиш, люба моя, вулична кар’єра твого батька пов’язана з певними розчаруваннями. Отже, тато залишився в нашому помешканні на Пел-стріт, коли ми з Ернестом поїхали до Вашінгтона. Хоча остаточний переворот іще не відбувсь, але давні порядки там уже минулися. Та й остаточний переворот був ближчий, аніж я могла гадати. Попри наші сподівання, ніхто не перешкоджав депутатам-соціалістам зайняти їхні місця в конгресі. Все йшло добре, і я сміялася з Ернеста, коли він і в цьому вбачав щось зловісне. Ми знайшли наших товаришів-соціалістів певними своєї сили й сповненими надій. Кілька фермерських представників, обраних до конгресу, збільшували нашу силу, і ми склали спільну програму наступної роботи. В усіх цих справах Ернест брав енергійну участь, хоч і не міг утриматися, щоб не сказати вряди-годи, ніби не зовсім і до речі: «Як дійдеться до пороху, хімічні сполуки надійніші за механічні суміші, пам’ятайте це!» Перші заколоти виникли по тих штатах, де фермери перемогли на останніх виборах. Таких штатів було дванадцять, але обраних фермерів там не допустили на їхні посади. Урядовці з тих посад відмовилися їх звільнити. Це зробилося дуже просто. Вони тільки опротестували вибори як незаконні, і почалася звичайна безконечна тяганина. Фермери нічого не могли вдіяти. Останньою інстанцією, яка вирішувала суперечку, був суд, а він цілком перебував у ворожих руках. То була небезпечна ситуація. Якщо одурені фермери почнуть домагатися своїх прав сплою,— все пропало. Як ми, соціалісти, намагалися стримувати їх! Ернест не спав цілими ночами. Лідери фермерської партії бачили небезпеку, і всі держалися нашої лінії. Але що ми могли вдіяти! Олігархії потрібно було, щоб фермери вдалися до насильства, і вона нацькувала на них провокаторів. Безперечно, Селянське повстання було їхньою роботою. Воно спалахнуло в дванадцятьох штатах. Обібрані трестами фермери силою захопили там владу. Звичайно, це був бунт проти конституції, і, скориставшись цим, уряд Сполучених Штатів послав проти фермерів військо. Провокатори й далі роз’ятрювали народ. Ті агенти Залізної П’яти ховалися під личиною ремісників, фермерів, наймитів. У Сакраменто, столиці штату- Каліфорнія, керівникам фермерів пощастило зберегти порядок. Тоді тисячі таємних агентів ринули в це приречене місто. Юрби їх палили й грабували будинки та фабрики. Вони підбурювали народ, поки й він разом з ними почав грабувати; темну масу споювали горілкою, щоб ще дужче розпалити пристрасті. І коли вони домоглися свого, на кін з’явились солдати уряду Сполучених Штатів, що насправді були солдатами Залізної П’яти. Одинадцять тисяч чоловіків, жінок та дітей розстріляно тоді на вулицях Сакраменто або вбито у їхніх домівках. Федеральний уряд узяв до своїх рук владу в штаті, і з Каліфорнією було покінчено. Таке, як у Каліфорнії, діялося й скрізь. Усі фермерські штати було розгромлено й залито кров’ю. Всюди спочатку провокатори та чорні сотні зчиняли заворушення, а потім викликалося військо. Погроми лютували по всіх сільських округах. Дні й ночі палали ферми, села та міста, дим від пожеж закривав небо. З’явився динаміт. Якісь невідомі люди висаджували в повітря залізничні мости й тунелі, пускали під укоси поїзди. Ні в чому не провинних фермерів розстрілювали й вішали без числа. Фермери люто мстилися: було вбито багатьох плутократів та офіцерів. Жадоба крові й помсти оволоділа серцями людей. Регулярне військо винищувало фермерів так само жорстоко, як давніше індіян. Воно мало підставу для цього: дві тисячі вісімсот солдатів та офіцерів загинуло від цілої низки жахливих динамітних вибухів у штаті Орегон. Багато війська було знищено й в інших місцях тим же способом — під час залізничних катастроф, улаштованих фермерами. Тому солдати, як і фермери, билися за своє життя. Закон 1903 р. про національну гвардію нарешті було застосовано, і робітників одного штату змушено під загрозою смертної кари стріляти у своїх товаришів-робітників по інших штатах. Звичайно, спочатку уряд мав деякі труднощі з цим законом. Багатьох офіцерів гвардії було вбито, і багато гвардійців розстріляно за вироками польових судів. Передбачення Ернестове щодо долі містера Коволта й містера Асмунсена справдилося цілком. Обох їх мобілізовано до національної гвардії й послано в складі каральної експедиції проти міссурійських фермерів. Містер Коволт і містер Асмунсен відмовилися служити за межами Каліфорнії. Розмова з ними була коротка. Військово-польовий суд засудив їх на смерть, і їх розстріляла в спину чота національної гвардії. Багато молодших тікало в гори, щоб уникнути військової служби. Уряд оголосив їх поза законом, а масову розправу з ними влаштували трохи пізніше, коли порядок загалом відновився. То було щось жахливе. Спершу запропонували всім утікачам протягом трьох місяців здатися добровільно. Коли цей термін закінчився, півмільйона солдатів почали полювання на людей по всіх гірських округах. Кожного стрічного розстрілювали на місці без суду й слідства. Мовляв, коли кого знайдено в горах, то він дезертир. Кілька загонів утікачів, що мали вигідні бойові позиції, відважно боронились, але врешті дезертирів з національної гвардії вибито було всіх до одного. Та ще наочнішою наукою народові стала жорстока розправа над національними гвардійцями в штаті Канзас. Великий бунт канзаської національної гвардії вибухнув на самому початку військових операцій проти повсталих фермерів. Збунтувалося шість тисяч національних гвардійців. Вони ворохобились уже кілька тижнів, через що їх тримали в таборі. Проте на відвертий бунт їх безперечно підбили провокатори. Повстали вони вночі перед 22 квітня, перебивши майже всіх своїх офіцерів: утекла лише невелика частина їх. Це не входило в плани Залізної П’яти, тут провокатори перебрали міри. Але Залізній П’яті й те було до речі. Вона хотіла бунту, аби розправитися з національними гвардійцями , і вбивство стількох офіцерів тільки виправдувало майбутню різанину. Мов за помахом чарівної палички, сорок тисяч солдатів регулярної армії оточили повсталих національних гвардійців. Вони опинились у пастці. Сердешні повстанці скоро побачили, що їхні кулемети зіпсовані, а набої до рушниць мають не той калібр. Вони викинули білий прапор на знак капітуляції, але ніхто не звернув на те ніякої уваги. Всі шість тисяч повсталих було перебито до останнього. З безпечної відстані їх засипали гранатами та шрапнеллю, а коли національні гвардійці в розпачі кинулись на військо з багнетами, їх почали косити кулеметним вогнем. Я розмовляла з одним очевидцем, і він казав, що жодному повстанцеві не вдалося підійти до кулеметів ближче як на півтораста ярдів. Земля була вкрита трупами, мов килимом, а під кінець загін кінноти, з шаблями й револьверами, налетів на поранених, перебивши та перетоптавши їх до решти. Одночасно з розгромом фермерів вибухло повстання шахтарів. То були вже передсмертні корчі робітничих організацій. Три чверті мільйона шахтарів застрайкували, але вони були надто розпорошені по всій країні, щоб скористати зі своєї сили. їх оточували по окремих округах і примушували до покори. Історично це був перший великий рух рабів доби Залізної П’яти. Покок^\'7b84\'7d саме тоді заслужив свою славу наглядача рабів і незгасну ненависть пролетаріату. На його життя робилося незліченні замахи, але він, здавалося, був заворожений від них. То з його ініціативи для шахтарів запроваджено російську паспортну систему, яка позбавила їх права вільно пересуватися з однієї частини країни до другої. Самі лише соціалісти вистояли серед цих бурхливих подій. Фермери гинули в полум’ї й крові, робітничі профспілки було знищено, але соціалісти трималися спокійно і впевнено та вдосконалювали свою таємну організацію. Дарма лідери фермерської партії напосідали на нас. Ми занадто добре бачили, що будь-яка авантюра з нашого боку буде справжнім самогубством для революції в цілому. Залізна П’ята, яка спочатку побоювалась виступити проти всього пролетаріату відразу, тепер, після несподівано легкої перемоги над фермерами, тільки й чекала повстання робітників, щоб скрутити нам в’язи. Але ми зуміли стримати робітників, хоч провокатори так і сновигали серед нас. У ті давні часи агенти Залізної П’яти орудували ще досить незграбно. їм треба ще було багато чого навчитися; а тим часом наші бойові групи вибавляли їх. То була жорстока й кривава робота, але ми боролися за життя і за революцію, тому мусили застосовувати проти ворога його власну зброю. Однак і в цьому ми були справедливі, й жодного агента Залізної П’яти не страчено без суду. Може, ми іноді й помилялися, але дуже рідко. До бойових груп ішли наші найвідважніші, найсамовідданіші товариші. Коли минуло десять років такої боротьби, Ернест якось підрахував цифри, що їх подавали командири бойових груп, і дійшов висновку, що той, хто вступав до бойової групи, мав шанс прожити в середньому не більше п’яти років. Всі наші товариші з бойових груп були герої. Принципові противники вбивства, вони йшли на вбивство, бо любили свободу і вважали, що для такої справи ніяка жертва не буде затяжка^\'7b85\'7d. Ми поставили собі три завдання. По-перше — винищити агентів Олігархії, що проникли в наші лави. По-друге — створити таємні бойові групи і, незалежно від них, всеосяжну запільну революційну організацію. І по-третє — мати своїх агентів у кожному органі Олігархії: в робітничих кастах, особливо серед телеграфістів, секретарів та адміністративних службовців, у армії, серед провокаторів та наглядачів за рабами. То була робота марудна, повна ризику, і часто за успіхи доводилося платити тяжкими втратами. Залізна П’ята тріумфувала у війні відкритій, але ми оголосили їй війну таємну. Це була небачена, химерна й страшна підпільна війна. В цій війні все було невидиме, нерозглядне; жорстока боротьба точилася наосліп, а проте в ній панували лад, певна мета і тверде керівництво центру. Вся організація Залізної П’яти була насичена нашими агентами, але й у нашу організацію проникло багато агентів Залізної П’яти. Та війна в темряві, на манівцях, була повна інтриг і конспіраторства, змов і контр-змов. Поряд кожного з нас постійною загрозою стояла смерть, смерть у страшних муках. Наші найближчі й найдорожчі товариші й товаришки зникали невідомо куди. Сьогодні вони ще були з нами, а завтра вони зникали, і ми ніколи більше їх не бачили. І ми знали, що вони загинули. Нікому не можна було вірити. Людина, яка разом з нами брала участь у змові, могла виявитись агентом Залізної П’яти. Своїми таємними агентами ми мінували організацію Залізної П’яти, а Залізна П’ята своїми таємними агентами вела контрпідкопи в середині своєї ж власної системи. Те саме було й з нашою організацією. Ми мусили все будувати на довір’ї, хоч і не мали права ні на кого звірятися. Нас часто зраджували. Бували серед нас і слабкодухії. Залізна П’ята спокушала наших грошима, веселощами й насолодами, що чекали на них у диво-містах. Ми ж могли дати тільки одне — шляхетне задоволення вірністю високому ідеалові. Платою за це задоволення була постійна небезпека, загроза смерті у страшних муках. Бували, кажу, серед нас і слабкодухі. Для них ми мали єдину відплату — смерть. Необхідність примушувала пас карати зрадників. Кожного зрадника переслідували десятки месників. Траплялося, що нам не щастило виконати присуд над ворогом, як це було, наприклад, із Пококом; але в помсті зрадникам ми не мали права схибити. Іноді наші найвідважніші товариші одержували наказ прикинутися зрадниками, щоб проникнути в коло Олігархії і мати змогу виконати смертний вирок справжньому зрадникові. Кінець кінцем ми стали такою грозою для зрадників, що безпечніше було залишатися з нами, аніж нас зрадити. Революція великою мірою набула характеру релігії. Ми приносили жертви на вівтар Революції, на вівтар свободи. Ми горіли її божественним вогнем. Чоловіки й жінки віддавали своє життя служінню Революції, їй присвячували життя новонароджених дітей, як колись його присвячувано богу. Ми служили Людству.
  Розділ XVII
 КРИВАВА ЛІВРЕЯ
 

 
 Після придушення селянського повстання фермерські депутати зникли з конгресу. Звинувачені в державній зраді, вони опинились по в’язницях, а їхні місця в конгресі посіли ставленці Залізної П’яти. Депутати-соціалісти становили мізерну меншість у конгресі, і було ясно, що скоро їм кінець. Дебати в конгресі й сенаті обернулись на чистісінький фарс. Депутати з поважним виглядом обговорювали суспільні проблеми, дотримуючись установленого порядку, але насправді все це робилось тільки для того, щоб диктатура Олігархії мала подобу конституційності. Ернест був у самій гущі бою, коли прийшов кінець. Це сталось, як дебатувався законопроект про допомогу безробітним. Криза попередніх років спричинила масовий голод серед пролетаріату, а господарський хаос по всій країні ще дужче посилив його злигодні. Мільйони безробітних були на краю голодної смерті, тим часом як олігархи та їхні прислужні купалися в розкошах^\'7b86\'7d. Щоб полегшити тяжкі страждання цих «людей на дні прірви»^\'7b87\'7d, соціалісти і внесли до конгресу законопроект про безробітних. Але це не припало до смаку Залізній П’яті. Вона мала свої власні плани щодо того, як використати тих безробітних, тому її ставленцям було наказано провалити наш законопроект. Ернест і всі інші депутати-соціалісти, звичайно, розуміли, що їхні зусилля провести закон, який поліпшив би становище мільйонів безробітних, будуть марні, але їм обридло чекання. Вони хотіли нарешті якихось змін. Вони по сподівалися досягти чогось, але хотіли бодай покласти край цьому законодавчому фарсові, в якому мимоволі брали участь. Вони знали, що це добром не скінчиться, але навіть і уявити собі не годні були, що станеться в дійсності. Того дня я сиділа на галереї для глядачів у залі конгресу. Ми всі відчували, що насувається щось страшне. Ми духом чули те: про нього свідчили й лави озброєних солдатів у коридорах та гурт офіцерів перед дверима до зали засідань. Олігархія замахувалась на вдар. Ернест виступав з промовою. Він змалював страшні страждання безробітних, ніби хотів зворушити серця й розум депутатів, але й республіканці, й демократи тільки глузували з нього. В залі стояв страшенний галас. Ернест раптом змінив фронт. — Я не знаю таких слів, що могли б на вас вплинути,— сказав він.— Бо вплинути можна лише на людей, на істот, наділених душею. Ви ж — якісь безхребетні м’якуни. Ви бундючно називаєте себе республіканцями й демократами. Але тут немає ні республіканців, ні демократів, як немає в нашій країні справжньої партії ані республіканців, ані демократів. Ви лише лизоблюди й лакузи плутократії. Ви широко й пишномовно розводитеся про свою любов до свободи, але хто ж не бачить на вас закривавленої лівреї Залізної П’яти? Тут гамір і крики «До діла! До діла!» покрили Ернестів голос. Він, презирливо осміхаючись, чекав, поки галас ущухне, а потім повів рукою, ніби показуючи на всіх тих, хто кричав, і, звернувшись до своїх товаришів, промовив: — Слухайте, як виють угодовані пси. Знову зчинився пекельний галас. Голова став закликати до порядку й гукнув очікувально на офіцерів, що стояли в дверях. Залунали вигуки: «Це бунт!», а один високий і гладкий нью-йоркський депутат крикнув до Ернеста: «Анархіст!» І Ернест мав не дуже приємний вигляд. Кожна жилка в ньому тремтіла, обличчя було як у звіра, що от-от кинеться в бій, але воднораз він був холодний і стриманий. — Пам’ятайте,— вигукнув він, покриваючи гамір своїм могутнім голосом,— як ви тепер не маєте жалю до пролетаріату, так цей самий пролетаріат колись буде безжальний до вас. Крики «Бунт!», «Анархіст!» ще погучнішали. — Я знаю, що ви не голосуватимете за цей законопроект,— провадив далі Ернест.— Від своїх панів ви дістали наказ голосувати проти нього — і ви ще називаєте мене анархістом. Ви знищили владу народу й зухвало, прилюдно хизуєтеся своїм кривавим злочином, і ви називаєте мене анархістом. Я не вірю в пекельний вогонь, але в такі моменти, як оце, я жалкую за своєю невірою; навіть більше, в такі моменти я майже вірю. Справді, пекло потрібне, бо інакше якою ще карою можна відповісти за ваші злочини? Поки існуєте ви, мусить існувати й пекельний вогонь. Коло дверей зчинився якийсь рух; Ернест, голова і всі депутати обернулися туди. — Чому ви не кличете солдатів, пане голово, і не наказуєте їм робити своє? — запитав Ернест.— Вони б, не гаючись, виконали ваші плани. — Існують ще й інші плани, крім наших,— різко відповів голова.— Тому солдати й присутні тут. — Чи не наші це плани часом? — глузливо мовив Ернест.— Бомба чи щось подібне? При слові «бомба» в залі знову зчинився галас. Ернест не міг примусити слухати себе, проте він по сходив з трибуни й чекав, поки галас стихне. І тут воно сталося. Із свого місця на галереї я бачила тільки виблиск вибуху. Розітнувся страшенний гуркіт, і я побачила, як Ернест захитався й упав серед хмари диму, а до трибуни по всіх бокових проходах кинулися солдати. Наші товариші посхоплювалися на ноги, не тямлячи себе з гніву, готові на все. Але Ернест підвівся на хвилину і махнув рукою, вимагаючи тиші. — Це провокація! — пролунав його голос, застерігаючи товаришів.— Спокійно, інакше ви самі себе згубите. Знесилений, він повільно осів додолу, і солдати оточили його. А інші погнали публіку з галереї, і я нічого більше не бачила. Мене не пустили до Ернеста, хоч він був мій чоловік. Коли ж я сказала, хто я, мене одразу заарештували. Одночасно було схоплено всіх наших депутатів-соціалістів у Вашінгтоні, навіть тих, хто не був присутній на засіданні конгресу. Разом з іншими заарештували Сімпсона, що лежав удома в гарячці. Суд був короткий. Вирок було винесено заздалегідь. Хоч як це дивно, але Ернеста не засудили до смертно і кари. Це, звичайно, було помилкою Олігархії, яка потім їй дорого коштувала. Проте в той час Олігархія була занадто певна своєї могутності. Вона впивалася своїм успіхом і гадки не мала, що ця маленька купка героїв має досить сили, аби захитати її владу до самих підвалин. Завтра, коли вибухне Велика революція і цілий світ задуднить від ходи повсталих мільйонів, Олігархія зрозуміє, яку величезну силу становила ця маленька купка героїв, але тоді буде запізно^\'7b88\'7d. Сама революціонерка, я знала всі надії, всі страхи, всі потаємні плани нашої організації. Тому я краще, ніж хто інший, можу дати свідчення в справі про звинувачення за вибух бомби у конгресі. Знаючи все, я абсолютно певно, без вагань і застережень можу сказати, що соціалісти в конгресі і поза ним зовсім не причетні до цієї справи. Ми не знали, хто кинув бомбу, але напевно знали, що це зробили не ми. З другого боку, є багато даних, які свідчать про те, що вся вина лежить на Залізній П’яті. Правда, довести це неможливо, ми можемо тільки здогадуватись. Але деякі факти нам відомі. Таємні агенти уряду сповістили голову конгресу, що соціалістичні депутати мають намір перейти до терористичної тактики і що вони нібито вже призначили день, коли здійснити свої терористичні плани. Це був саме той день, коли стався вибух. Тим-то до Капітолію навели повно солдатів. Отже, раз ми нічого не знали про бомбу, а влада готувалась заздалегідь до цього вибуху, й він справді стався, то ясно, що Залізна П’ята знала про майбутній замах. Навіть більше, ми заявляємо, що Залізна П’ята вчинила цей злочин за розробленим заздалегідь планом, щоб звинуватити нас і влаштувати судову розправу. Від голови попередження про замах стало відоме всім іншим запроданцям Залізної П’яти, що сиділи в конгресі. Тому вже під час Ернестової промови вони чекали замаху і так нервово реагували на випадкові слова Ернеста про бомбу. Треба визнати, що вони справді вірили, ніби соціалісти готують вибух бомби в конгресі. На суді декілька свідків цілком щиро запевняли, що бачили, як Ернест збирався кинути бомбу, але вона вибухнула передчасно. Звісно, нічого такого вони не бачили, хоч з переляку могли дати переконати себе в чому завгодно. На суді Ернест говорив: — Коли б я мав намір кинути бомбу, то невже я вибрав би таку нікчемну цяцьку, як та, що її кинуто? Вона ж тільки диму напустила, але нікого не зачепила, крім мене самого. Вона навіть мене не вбила, хоч вибухнула в мене під ногами. Можете мені повірити, що коли б я взявся кидати бомби, то самим димом по обійшлося б. На суді свідки обвинувачення твердили, що соціалісти просто не зуміли розрахувати силу бомби, а передчасний вибух стався, мовляв, через те, що Ернестові нерви не витримали і він упустив її. На додачу кілька депутатів посвідчили, що вони бачили, як Ернест, заморочившись, упустив бомбу. З-поміж нас ніхто не знав і не бачив, як і хто кинув ту бомбу. Пізніше Ернест розповідав мені, що за мить перед вибухом він почув і побачив, як щось упало на підлогу біля його ніг. Він говорив про це й на суді, але на його слова суд, звичайно, не зважив. Усю цю справу оборудувала Залізна П'ята, щоб учинити погром депутатам-соціалістам, і було б наївно сподіватися справедливості. Кажуть, правда завжди відкривається. Я не вірю в це. Дев’ятнадцять років минуло відтоді, а нам і досі не пощастило знайти того, хто справді кинув бомбу, хоч ми докладали всіх сил, щоб розкрити що таємницю. Безперечно, то був якийсь агент Залізної П’яти. Але нам так і не вдалося натрапити на його слід. І тепер, коли минуло вже стільки часу, цю справу, мабуть, треба вважати за одну з нерозгаданих таємниць історії^\'7b89\'7d.
  Розділ XVIII
 В ГОРАХ СОНОМИ
 

 
 Я дуже мало можу розказати про себе в цей період. Шість місяців мене тримали в тюрмі, без обвинувачення. Я була «підозріла» — з цим страшним словом невдовзі довелося познайомитись усім революціонерам. Але наша новонароджена таємна служба вже розпочинала свою роботу. Наприкінці другого місяця мого ув’язнення мені стало відомо, що один з наших тюремників — революціонер і має зв’язок з організацією, а через кілька тижнів виявилося, що Джозеф Паркгерст, щойно призначений тюремним лікарем,— член однієї з бойових груп. Таким чином наша організація непомітно обплутувала своєю павутиною всі органи Олігархії, і тому я була зазнайомлена з усім, що діялося в зовнішньому світі. Ще й більше, кожен ув’язнений депутат мав зв’язок з нашими відважними товаришами, які ховалися під личиною прислужнів Залізної П’яти. Хоч Ернест сидів у тюрмі за три тисячі миль від мене, на тихоокеанському узбережжі, я весь час могла вільно з ним листуватись. Соціалістичні лідери, що сиділи по тюрмах, так само, як і ті, що залишалися на волі, могли брати активну участь в обговоренні всіх важливих питань і, отже, керувати спільною боротьбою. Вже через кілька місяців відкрилася змога декому з них улаштувати втечу, та коли ми побачили, що ув’язнення не перешкоджає нашій діяльності, вирішено було не квапитись. Крім п’ятдесяти двох депутатів, в ув’язненні перебувало ще цілих три сотні наших керівних працівників. Поклали визволити їх усіх разом. Якби частина з них утекла раніше, це примусило б Олігархію пильніше стерегти решту. Крім того, ми вважали, що одночасне визволення всіх наших в’язнів по всій країні справить величезний моральний вплив на пролетаріат. Воно мало показати нашу силу й піддати йому впевненості в боротьбі. Отож вирішили, що, коли мене випустять на волю, я муситиму зникнути сама і знайти надійну схованку для Ернеста. Але навіть зникнути з очей поліції було нелегко. Не встигла я вийти на волю, як ціла зграя шпигунів Залізної П’яти стала нюшити за кожним моїм кроком. Мені треба було добитися до Каліфорнії, а для цього перш за все я мала збити їх із сліду. Мені й зараз стає весело, коли я згадаю, як це було зроблено. Саме тоді Залізна П’ята стала запроваджувати паспортну систему на зразок російської. Я не могла переїхати через усю країну в своїй власній подобі. Мені треба було зовсім зникнути, якщо я хотіла коли-небудь знову побачити Ернеста. Інакше я сама б навела шпигунів на його слід, якби йому пощастило втекти. Не могла я і пускатися в мандрівку через континент у вигляді простої робітниці. Залишалося тільки одне — виставити себе за члена олігархії. Надолігархів було зовсім небагато, але олігархів дрібних, таких як Віксон, що мали по кілька мільйонів, були тисячі. Вони становили опору влади надолігархів. А вже жінкам та дочкам тих дрібних олігархів і ліку не було, тому ми вирішили, що мені найкраще замаскуватись одною з них. Через кілька років, коли паспортну систему настільки вдосконалили, що всіх чоловіків, жінок і дітей у країні й кожен їхній рух було взято на облік, цього вже по пощастило б зробити. В потрібний момент шпигунів збили з мого сліду, а ще за годину Евіс Евергард зникла. Натомість на вокзалі з’явилася панна Філіс Ван-Вердіган; у супроводі двох своїх служниць і болонки та ще однієї служниці, що доглядала ту болонку^\'7b90\'7d, спокійно зайшла до пульманівського^\'7b91\'7d салон-вагона. За кілька хвилин вона вже мчала на захід. Ті мої три «служниці» теж були революціонерки. Дві з них уже належали до бойових груп, третя, Грейс Голбрук, вступила до такої групи через рік після нашої подорожі, а ще через півроку була страчена Залізною П’ятою. То вона вдавала служницю при болонці. З двох інших моїх супутниць, одна, Берта Стол, через дванадцять років зникла безвісти, а Ен Ройлстон жива й досі, і роль її у революційній боротьбі щодалі більшає^\'7b92\'7d. Без ніяких пригод ми проїхали через усі Сполучені Штати і опинилися в Каліфорнії. Коли поїзд, прибувши до Окленда, зупинився біля дебаркадера на 16-й вулиці ми спокійно вийшли на перон — і панна Філіс Ван-Вердіган з двома служницями, болонкою та служницею при болонці зникла. Служниць багатої дами зустріли й повели у безпечне місце надійні люди, інші товариші подбали про мене. Через півгодини після прибуття поїзда до Окленда я вже була на рибальському човні, що його колихали хвилі бухти Сан-Франціско. Скоро вітер змінився,_ і нам довелось лягти у дрейф. Так ми простояли на місці трохи не цілу ніч, але я бачила вогні фортеці Алькатрас, де сидів Ернест, і тішилася думкою, що я недалеко від нього. На світанку рибалки довезли нас на веслах до Маршових островів. Там ми переховувались цілий день, а наступної ночі, підхоплені припливом та свіжим вітром, за дві години перекинулися через затоку Сан-Пабло і ввійшли в гирло річки Петалуми. Нас уже чекали з осідланими кіньми. Новий товариш повів нас далі. Проти зоряного неба на півночі перед нами я вже бачила неясні обриси Сономських гір, до яких і стелився наш шлях. Обминувши старе містечко Соному, ми поїхали глибокою ущелиною, що лежала між неосяжними бескеттями. Скоро брукований шлях перейшов у лісову дорогу, а далі — у вузьку стежку, що ховалася й зникала в гірських полонинах. Ми поїхали просто через Сономські гори. Це був найбезпечніший шлях, ніхто нас не міг там побачити. Світанок застав нас на північному схилі гір, і в ранковій імлі ми крізь вічнозелені чагарі стали спускатися в заросле величезними секвойями глибоке міжгір я, що пашіло теплим літнім повітрям. Мені цей край був добре знайомий, і тут уже й я могла бути за провідника. Місце криївки для Ернеста вибрала я сама. Вже не ховаючись і без будь-яких перешкод ми перейшли широку полонину, перебралися через невисоке гірське пасмо, поросле дубами, спустилися, в меншу полонину і знову подерлись на гору. Дорога ввесь час ішла під рудокорими мадронами та темно-червоними мансанітами. Сонце привітало нас своїм промінням, коли ми вже вийшли на гору. Тетерук вилетів з гущавини, великий дикий кріль перебіг нам дорогу, скачучи хутко й нечутно, як олень. А ось і сам олень з гіллястими рогами, весь червоно-золотавий від сонця, з’явився перед нами на гребені гори й зник. Ми поїхали слідом за ним, а потім звернули покрученою стежкою, яку він обминув, до гайка розкішних секвой, що обступали озерце з темною від гірських мінералів водою. Тут я знала кожен клаптик землі. Колись ця земля належала одному письменникові, моєму приятелеві. Він теж став революціонером, але його доля була гірша за мою, бо вій уже загинув і ніхто не знав, до і як. Тільки нам двом була відома та криївка, куди я тепер простувала. Письменник купив цей ліс, бо дуже, полюбив його красу, і заплатив за нього чималі гроші, завдавши цим великої прикрості околишнім фермерам. Він часто й весело розповідав, як вони хитали головами, Силкуючися збагнути, чого вігі сподівався від цієї землі, купуючи її за таку велику ціну, а потім казали йому: «Ви ж не матимете й шести відсотків прибутку на ці гроші». Але він уже вмер, і навіть дітям його не довелося володіти цією красою. Тепер ліс був власністю Віксона якому належало все східне та північне узгір’я Сономських гір, від маєтку Спреклів до Бенетської долини. Віксон улаштував тут розкішний мисливський парк для полювання на оленів, що вільно бігали по чудових узгір’ях, галявах та ярах на просторі в кілька тисяч акрів майже первісного дикого лісу. Щоб звільнити місце для оленів, Віксон вигнав звідси власників окремих ділянок і каліфорнійську психіатричну лікарню, зруйнувавши всі будинки. -закінчуючи цей опис, треба сказати, що мисливська хатина Віксона стояла за чверть милі від моєї криївки але це не тільки нічим не загрожувало нам, а навпаки, ще додавало безпеки. Ми ніби потрапляли під захист одного з дрібних олігархів. Нікому б і на думку не спало, що ми можемо ховатися в такому місці. Мисливський парк олігарха був поза підозрою. Це було останнє місце в світі де шпигуни Залізної П’яти стали б шукати мене з Ернестом, що мав приєднатися до пас після втечі. - Ми прив’язали коней серед дерев біля озера. Зі схованки під гнилою колодою- мій супутник дістав різні речі — мішок борошна на п’ятдесят фунтів, консерви, кухонний посуд, укривала, брезент, книжки та письмове приладдя, велику пачку листів, п’ятигалонний бідон з гасом, гасницю й нарешті найголовніше: великий клубок міцної линви. Запас речей був такий великий, що не раз ми спотикалися, поки перенесли його до криївки. Але вона була дуже близько. Я взяла линву і пішла стежкою поміж переплетених диким виноградом кущів. Стежка вилася серед порослих лісом пагорбів і раптом уривалася на крутому березі струмка. Цей невеличкий джерельний струмок не висихав навіть у літню спеку. З усіх боків бовваніли високі, вкриті лісом горби. Здавалося, що недбала рука якогось титана кинула їх сюди цілою купою. Вони стояли окремо від гірського хребта і здіймалися вгору на сотні футів. Складалися вони з червоної вулканічної глини, славнозвісної виноградної землі Сономи. Струмок прорізав у цьому грунті глибоке, звивисте ложе. Нам довелося просто рачкувати вниз до струмка, а спустившись, ми ще пройшли за течією ступнів зі сто і врешті добулися до глибокої яруги чи, краще сказати, байрака, що нічим не виказував себе ззовні. Пролізши крізь густий чагарник, ви опинялися на краю його і бачили крізь зелену завісу величезну западину, кількасот футів завдовжки й заввишки і вдвічі менше завглибшки. Виникнувши тут, мабуть, через ту саму примху природи, що розкидала всі ці горби навколо, западина ця сторіччями розмивалася струмком. Всередині ніде не видно було голої землі; западину вкривала суцільним килимом усіляка рослинність — від ніжної травиці й золотавої папороті до гігантських секвой та сосон-дугласівок. Могутні дерева подекуди росли просто з стін яруги. Декотрі з них нахилялися під кутом до сорока п’яти градусів, але здебільшого вони тягліїся вгору, вчепившись корінням у майже прямовисну стіну. Це було чудове місце для криївки. Ніхто ніколи не заходив сюди, навіть хлопчаки з Глен-Елена. Якби ця западина містилась в ущелині хоча б із милю завдовжки, вона була б добре відома. Але тут не було каньйону. Від свого початку й до самого кінця струмок мав не більше п’ятисот ярдів. Починаючись за триста ярдів від байрака з джерела край гірської луки, він за сотню ярдів нижче його вихоплювався на луговину і зливався з річкою, що спокійно текла по травистій долині. Мій супутник припнув линву до дерева і, обв’язавши мене другим кінцем, обережно спустив униз. За мить я вже опинилась на дні байраку. Потім він приніс усі речі, які вийняв із схованки, і спустив їх мені. А тоді витяг линву й пішов, весело попрощавшись зі мною. Перше ніж розповідати далі, скажу кілька слів про цього товариша. Джон Карлсон був один із незліченних скромних і вірних солдатів Революції. Він служив у Віксона, доглядав коней при його мисливській хатині. Власне, Сономські гори ми переїхали на Віксонових конях. Майже двадцять років Карлсон був охоронцем нашої криївки, і я певна, що за весь цей час йому й разу на думку не спало нас зрадити. Він негоден був і уявити чогось такого. Вигляд він мав такий флегматичний і вайлуватий, що можна було тільки дивуватися, як це він зв’язав свою долю з революцією. А проте любов до волі ніколи не згасала в його спокійній душі. Почасти це було навіть добре, що вій не був бистрий на розум і не мав багатої уяви. Вій ніколи не втрачав самовладання. Виконуючи наші накази, він ніколи ні про що не розпитував, і ми знали, що він нікому нічого не скаже. Якось я спитала його, чому він став революціонером. — Змолоду я був у солдатах,— відповів він.— Це було в Німеччині. Там усі молоді хлопці повинні служити в армії, і я служив. Там був ще один солдат, теж молодий. Батько його був агітатором, як ви це називаєте. Він сидів у тюрмі за образу імператорської величності — за те, власне, що казав правду про кайзера. Той хлопець, син його, чимало говорив зі мною про народ, про те, як він працює і як його грабують капіталісти. Він показав мені життя з іншого боку, і я став соціалістом. Він дуже гарно говорив і правдиво, я ніколи не забуду його слів. Приїхавши до Сполучених Штатів, я розшукав соціалістів і став членом їхньої секції — то було ще за часів соціалістичної робітничої партії. Пізніше, після розколу, я приєднався до місцевої організації соціалістів. Тоді я візникував у Сан-Франціско. То було ще перед землетрусом. Двадцять два роки я сплачував членські внески; я ще й тепер член партії і сплачую внески, хоч доводиться з цим ховатись. Я завжди сплачуватиму, і коли настане народна влада, для мене це буде велика радість. Залишившись сама, я зварила собі на гасниці сніданок і стала давати лад своєму новому житлу. Карлсон часто спускався до криївки на світанку або пізно ввечері й допомагав мені. Спочатку я жила просто під напнутим брезентом, потім ми спорудили невеличкого намета, а ще пізніше, впевнившись, що тут цілком безпечно, збудували невелику хатину. Вона була так добре схована за деревами, що коли б хто випадково став на краю байрака й подивився вниз, то й тоді не побачив би її. Буйна рослинність зовсім закривала наше сховище. Хатину ми збудували біля самої прямовисної стіни байраку, потім видовбали в цій стіні дві невеличкі кімнатки і обшили їх дошками. В цих кімнатках завжди було чисте повітря, і вони були цілком сухі. Можете мені повірити, жили ми з вигодами. Коли трохи пізніше разом з нами там ховався німецький терорист Біденбах, він улаштував пристрій, що вбирав дим, і таким чином ми мали змогу зимовими вечорами сидіти коло коминка, де весело палали й тріщали дрова. Згадавши про Біденбаха, мушу сказати кілька слів про цього терориста, людину шляхетної душі, що про нього розійшлася якнайхибніша слава. Він не був зрадник, і його не скарали наші товариші, як усі думають. Такі чутки поширювали агенти Олігархії навмисне. Біденбах був надзвичайно неуважлива людина і завжди все забував. Він забув умовлений пароль, і через це його випадково застрелив вартовий біля нашої печери-схованки в Кармелі. То була прикра помилка. А що він зрадив свою бойову групу — то чистісінька брехня. Не було людини, котра б працювала для Революції вірніше й самовідданіше^\'7b93\'7d. Протягом дев’ятнадцяти років наша криївка ніколи не -стояла пусткою. І все ж за весь цей довгий час нікому не вдавалося знайти її, за винятком одного випадкового епізоду. А тим часом вона була не далі як за чверть милі від мисливської хатини Віксона і зовсім близько від селища Глен-Елен. Я завжди могла чути, як приходять і відходять ранкові та вечірні поїзди, і могла перевіряти свого годинника, слухаючи гудки на цегельні^\'7b94\'7d.
  Розділ XIX
 МИСТЕЦТВО ПЕРЕВТІЛЕННЯ
 

 
 «Ти повинна зовсім змінити себе,— писав мені Ернест.— Евіс Евергард мусить зникнути. Замість неї повинна з’явитися зовсім інша жінка, інша не лише одягом, але й усією істотою, щоб навіть я тебе не впізнав,— твого голосу, жестів, ходи, манери поводитися, геть усього». Я послухалась цього наказу. Щодня цілими годинами я вправлялась, ховаючи навіки колишню Евіс Евергард під зовнішністю іншої жінки, яку можна назвати моїм другим «я». Таке перевтілення вимагало постійних і тривалих вправ. Я мусила вправлятися майже безупинно, щоб змінити найтонші відтінки свого голосу, поки голос мого другого «я» не став цілком натуральний. Прийшов час, коли я вже автоматично виконувала ту роль, до якої себе призначила. Треба було так напрактикуватися, щоб одурити й саму себе. Це скидалося на вивчення нової мови, наприклад, французької. Спочатку чужа мова вимагає певного напруження свідомості й волі. Той, хто її вивчає, мислить англійською мовою, а говорить французькою, або, читаючи французький текст, подумки перекладає його на англійську мову, щоб зрозуміти. Пізніше, коли знання і навички нової мови добре укріпляться в свідомості, вживання їх стає автоматичне, і людина вже думає французькою мовою, без ніякої допомоги англійської. Так було і з нашим перевтіленням. Ми мусили вправлятися, поки ролі, що їх ми грали, ставали для нас дійсністю, поки для того, щоб повернутися до нашого справжнього «я», нам уже потрібна була увага й напруження волі. Звичайно, спочатку було багато помилок. Ми творили нове мистецтво, і нам доводилося відкривати багато нового. Так робота велася скрізь. З’явилися справжні майстри цього мистецтва; вони зібрали величезний матеріал про всякі викрути та хитрощі перевтілення,— і цей матеріал правив нам за підручника, по якому ми вчилися в школі революції^\'7b95\'7d. Саме тоді зник мій батько. Листи, які я доти весь час одержувала від нього, перестали надходити. Не з’являвсь він більш і в наше давнє помешкання на Пел-стріт. Наші товариші шукали його всюди, обшукували в’язниці по всій країні. Але він зник, ніби земля поглинула його, і до сьогодні ми не маємо ніяких відомостей про те, що з ним сталося^\'7b96\'7d. Шість місяців прожила я в криївці сама, але ті шість місяців я не байдикувала. Революційна організація розросталася швидко, і у нас завжди було сила роботи. Цією роботою керували з в’язниць Ернест разом з іншими лідерами руху, і нам на волі лишалося тільки виконувати їхні плани. Треба було організувати усну пропаганду, створити розгалужену агентурну мережу, заснувати таємні друкарні, налагодити підпільні зв’язки та явки, щоб сполучити між собою всі наші незліченні криївки та влаштовувати нові сховища — нові ланки того ланцюга, яким ми обплели всю країну. Роботу, як я вже сказала, годі було переробити. Наприкінці шостого місяця мого перебування в криївці до мене приєдналося ще двоє товаришок. Це були дві відважні дівчини, сповнені палкої любові до волі — Лopa Петерсон, що зникла в 1922 p., та Кейт Бірс, що пізніше одружилася з Дюбуа^\'7b97\'7d. Кейт і тепер разом з нами віддає свої сили наближенню того дня, що відкриє нову еру в історії людства. Ці дві дівчини прибули страшенно схвильовані смертельною небезпекою. Серед веслярів рибальського човна, що перевозив їх через затоку Сан-Пабло, виявився шпигун. Цей агент Залізної П’яти зумів прикинутись революціонером і глибоко проникнув у таємниці нашої організації. Безперечно, він натрапив на мій слід. Нам давно стало відомо, що моє зникнення викликало велику тривогу серед таємної поліції Олігархії. На щастя, як виявилося згодом, він ще не сповістив нікого про те, що винюхав. Очевидячки, він не хотів поспішати, вважаючи за вигідніше для себе довести всю справу до кінця — виявити мою схованку та затримати мене саму. Але його відомості загинули разом з ним. Коли дівчата вийшли на берег у гирлі Петалуми й сіли на коней, він кудись зник з човна. У Карлсона виникла підозра, і він, пустивши дівчат самих їхати частину дороги в Сономські гори, сам повернувся назад і знайшов шпигуна. Потім він так розповів про те, що сталося. — Я задушив його,— просто сказав він, залишаючи нам самим домальовувати своєю уявою цей опис.— Я задушив його,— ще раз сказав він із похмурим блиском в очах. Його великі, шкарубкі від праці руки промовисто зціпились і розціпились,— Він і не писнув. Я сховав його там. Пізніш, як стемніє, піду й закопаю. В ту пору я сама часто дивувалася з метаморфози, що відбулася зі мною. Іноді мені просто віри не йнялося,— або що я колись жила спокійним, мирним життям в університетському місті, або що я стала революціонеркою, звиклою до сцен насильства й смерті. Дійсністю могло бути лише одне щось. Одне було справжнє, а друге сон. Але що саме було дійсністю? Чи кошмар теперішнього життя революціонерки, що ховається по печерах? Чи, може, насправді я завжди була революціонеркою, і мені лише примарилось, ніби колись я жила в Берклі, тільки й знаючи, що бали та танці, балачки за обіднім столом та лекції? Я гадаю, таке відчуття було в усіх, хто з’єднався під червоним прапором боротьби за вселюдське братерство. Я часто пригадувала людей з того іншого життя. Цікаво, що вони іноді з’являлися й зникали і в моєму новому житті. Ось, наприклад, єпіскоп Моргауз. Ми довго й марно розшукували його, коли наша організація розгорнула свою роботу. Його весь час перевозили з одної божевільні до іншої. Ми слідкували за ним, коли його перевели з Папської державної клініки до Стоктона, а звідти до Егнюса в долині Санта-Клара. Потім його сліди зникли. І воднораз ніщо не свідчило про його смерть. Можна було сподіватися, що він якимсь побитом утік. Мені й на думку не спадало, за яких жахливих умов мені доведеться ще раз побачити його — в страшні дні різанини, що супроводила розгром Чікагського повстання. Джексона, що втратив руку на фабриці і що через нього я й стала революціонеркою, я ніколи більше не бачила, але всім нам стало відомо, що він зробив перед своєю смертю. Він не став революціонером. Весь поглинений своєю кривдою, він став анархістом. Не ідейним анархістом,— ні, у ньому просто прокинулась безумна, тваринна ненависть і жадоба помсти. І він таки добре помстився. Обдуривши сторожів, він уночі, коли всі спали, висадив у повітря палац Пертонвейтів. Ніхто не врятувався, навіть сторожі загинули. А в тюрмі, чекаючи суду, він задушив сам себе своїм укривалом. Доктор Гамерфілд та доктор Балінгфорд свою долю влаштували краще, ніж Джексон. Вони лишилися вірні своїм хазяям. За це їх відповідно нагородили багатими палацами, де вони гараздують і досі. Обидва вони стали апологетами Олігархії, обидва дуже погладшали. «Доктор Гамерфілд,— сказав якось Ернест,— зумів пристосувати свою метафізику до того, щоб санкціонувати владу Залізної П’яти божим ім’ям, щоб проповідувати культ краси — та ще звести геккелівського газуватого бога до подоби просто невидимого духа. Між ним і доктором Балінгфордом різниця лише та, що в цього останнього бог олігархів ще трошечки газуватіший і невидиміший». Пітер Донелі, керівник штрейкбрехерів на Сьеррських заводах, з яким я зустрілася, вивчаючи справу Джексона, дуже здивував усіх нас. У 1918 році мені довелося бути на зборах «Червоних з Фріско»^\'7b98\'7d. З усіх наших бойових груп це була найгрізніша і найбезжальніша. Власне кажучи, ця група не належала до нашої організації. Це була купка навісних фанатиків. Ми не хотіли залучати їх до себе, проте підтримували з ними стосунки. Мене привела до них ту ніч надзвичайно важлива справа. Були присутні два десятки чоловіків: усі в масках, крім одної мене. Коли наші переговори закінчились, один з них узявся вивести мене. В темному проході він засвітив сірника і, тримаючи його так, щоб він освітлював йому обличчя, скинув маску. На хвильку перед моїми очима постало обличчя Пітера Донелі, потім сірник погас. — Я тільки хотів, щоб ви впізнали мене,— сказав він у темряві.— Чи пам’ятаєте ви директора Даллеса? Я відповідала, що пам’ятаю, пригадавши лисяче обличчя директора Сьеррських заводів. — Його першого я рішив,— сказав Донелі гордо.— Це було ще перед тим, як я пристав до «Червоних з Фріско». — Але як ви опинились серед них? — спитала я.— А ваша жінка й діти? — Померли,— відповів він.— Тим-то я й тут. Ні,— раптом сказав він,— я не мщуся за них. Вони померли своєю смертю, від хвороби. Раніше вони зв’язували мені руки, а тепер, коли їх не стало, я мщуся за своє понівечене життя. Колись я був Пітер Донелі, підлий штрейкбрехер, а тепер я номер двадцять сьомий у групі «Червоних з Фріско». Ходімо, я виведу вас звідси. Більше я почула про нього вже пізніш. Зі свого погляду він казав правду, ніби всі його кревні померли. Проте один син його, Тімоті, був живий, але батько вважав його за померлого, бо він став на службу до найманого війська Залізної П’яти^\'7b99\'7d. Кожен член групи «Червоних з Фріско» мав виконати дванадцять смертних вироків щороку. Хто не спромігся на це, повинен був сам відібрати собі життя. Але й у них виконання терористичних актів не було віддано на волю примхи. Час від часу ці маніяки збиралися й виносили масові смертні вироки олігархам та їхнім прислужням. Виконання присудів розподіляли жеребком. Саме на одному з таких судів я й була присутня тієї ночі. Один з наших товаришів, що багато років успішно працював під виглядом священика в місцевому бюро таємної служби Залізної П’яти, був засуджений до смертної кари «Червоними з Фріско». Якраз у ту ніч розглядалося його справу — певна річ, судді не знали, що він наш. Отож мені було доручено посвідчити, що він справді член нашої організації і цілком певна людина. Може, ви здивуєтеся, як це нам пощастило дізнатись про цю справу. Але це було дуже просто. Один з членів групи «Червоних з Фріско» був наш агент. Нам. доводилось стежити за своїми спільниками, як і за ворогами, а ця група маніяків мала неабияку вагу, отже, ми мусили пильно слідкувати за нею. Але вернімось до Пітера Донелі та його сина. З ним усе було гаразд, поки він якось не побачив у списку засуджених, яких припало стратити йому, ім’я Тімоті Донелі. Тоді в ньому озвалось батьківське почуття. І от, щоб урятувати свого сина, він зрадив товаришів. Справу свою він не зовсім довів до кінця, проте дванадцять членів його групи було страчено і цим самим загибла майже вся група. Ті, що врятувалися, виконали смертного вироку Донелі, якого він заслужив своєю зрадою. Не довго прожив і Тімоті Донелі. «Червоні з Фріско» заприсяглися і його вбити. Олігархія вживала всіх засобів, щоб урятувати Донелі, і весь час переводила його з одного місця в інше. Троє «Червоних» загинули, марно намагаючись Добутись до нього. Група складалася з самих чоловіків, але для досягнення цієї мети вони змушені були звернутися до жінки, однієї з наших товаришок, а саме до Ен Ройлстон. Наш штаб заборонив їй братися за цю справу, але вона завжди робила те, що хотіла, й не визнавала дисципліни; і за її успіхи, та ще за особистий чар їй те часто вибачали. Вона людина особлива, загальною міркою її годі міряти. Незважаючи на нашу заборону, Ен узялася за цю справу. Блискуча красуня, вона легко причаровувала людей. Багато наших молодих товаришів були закохані в неї, деякі тільки через те й приєднались до нашого руху. Але вона вперто відмовлялась одружитися. Вона дуже любила дітей, але вважала, що власна дитина заважатиме їй вести революційну боротьбу, якій вона присвятила своє життя. Закохати в себе Тімоті Донелі Ен Ройлстон було неважко. Сумління не мучило її, бо саме тоді сталася нешвільська різанина, під час якої найманці під командою того Донелі перебили вісімсот ткачів. Ен не вбила Донелі, а тільки передала його до рук «Червоних з Фріско». Це сталося лише рік тому, і від того часу їй дали нове ім’я. Тепер усі революціонери звуть її «Червоною дівою». Пізніше мені довелося спіткатися ще з двома добре знайомими особами — з полковником Інгремом та полковником Ван-Гілбертом. Полковник Інгрем високо піднісся за часів Олігархії і був призначений послом у Німеччині, Його однаково палко ненавидів пролетаріат обох країн. Зустрілась я з ним у Берліні, де він прийняв мене як міжнародну шпигунку Залізної П’яти і вельми посприяв мені. Я повинна між іншим зазначити, що в цій подвійній ролі мені пощастило не раз здобувати дуже важливі відомості для революції. Полковник Ван-Гілберт став відомий під прізвиськом «Скаженюки». Він брав головну участь у складанні нового кодексу законів після Чікагського повстання. Але що до цього, коли він був карним суддею, ми засудили його на смерть за звірячу жорстокість. Я брала участь у цьому суді. Виконала присуд Ен Ройлстон. Ще одна постать виринула з кола моїх колишніх знайомих — адвокат Джексона Джозеф Герд. Я менш за все сподівалася знову спіткати цю людину. Химерна то була зустріч. Через два роки після Чікагського повстання ми з Ернестом прибули до криївки в Бентон-Гарборі, штат Мічіган, по другий бік озера від Чікаго. Увійшли ми саме в ту мить, коли скінчився суд над шпигуном. Засудженого на смерть, його виводили. Якраз тут ми й увійшли. Раптом цей чоловік вирвався з рук своїх конвоїрів і кинувся мені в ноги, обхопивши їх, наче лещатами й, мов навісний, благаючи помилувати його. Коли він підняв до мене спотворене страхом обличчя, я впізнала Джозефа Герда. Ніякі жахливі випадки, що я бачила, не вплинули на мене так гнітюче, як це безумне благання дарувати життя. Він нестямно хотів жити. Жалюгідне то було видовище. Герд не випускав мене, хоч товариші відтягали його. А коли нарешті його відірвали і, незважаючи на крики, повели далі, я аж зомліла. Куди легше дивитися на смерть відважних людей, ніж слухати, як боягуз вимолює собі життя^\'7b100\'7d.
  Розділ XX
 ОЛІГАРХ-ВІДСТУПНИК
 

 
 Пригадуючи минуле, я інколи забігаю далеко вперед. Масове визволення революціонерів сталося тільки в 1915 році. Хоч ця справа була дуже складна, нам пощастило виконати її чисто, і такий успіх дуже підбадьорив нас. З десятків каторжних та військових в’язниць і фортець від Куби до Каліфорнії ми за одну ніч визволили п’ятдесят одного члена конгресу з п’ятдесяти двох і ще понад три сотні наших товаришів — усіх, кого готувалися визволити. Вони не тільки втекли з своїх в’язниць, але кожен із них спокійно дістався до тієї криївки, яку йому призначено за планом. Одного тільки депутата нам не пощастило визволити — Артура Сімпсона, бо він ще раніше помер у Кабаньясі після тяжких катувань. Наступні вісімнадцять місяців були, мабуть, найщасливішим періодом нашого життя з Ернестом. Весь цей час ми жили разом, зате потім, коли знову повернулися в світ, мусили часто розлучатись. Ані завтрашнього повстання я не чекаю нетерплячіше, ніж чекала ту ніч Ернеста. Я так довго не бачила його, і від думки про те, що якась перешкода або помилка в наших планах може зірвати його визволення з острова, аж у голові мені морочилось. Години тяглися, як роки. Я була сама і від того почувалася ще важче. Біденбах і троє юнаків, що жили в нашій криївці, пішли в гори зустрічати Ернеста, добре озброєні й готові на все. Тієї ночі, мабуть, усі наші товариші по всій країні повиходили із своїх сховищ. Ледве стало світати, як я почула умовний сигнал з гори й дала відповідь. У темряві я мало не обняла Біденбаха, що спустився перший, а після цього опинилася в обіймах Ернеста — і ту ж мить відчула, як я змінилась. Тільки напруживши всю силу волі, я могла знову стати колишньою Евіс Евергард з колишніми манерами, фразами та інтонацією голосу. Лише на превелику силу я могла повернути своє колишнє «я». Ледве я на хвилину забувалась, як знову моє нове «я» автоматично брало гору. При світлі всередині нашої хатинки я побачила Ернестове обличчя. Воно анітрохи не змінилось, коли не зважати на тюремну блідість, чи принаймні змінилося не дуже. Він був такий самий, мій коханий, мій муж, мій герой. Тільки обличчя його трохи витяглося, стало аскетичніше, але це не вадило йому, а лиш додавало витонченої шляхетності його рисам, що завше аж надміру дихали буйним життям. Він, може, став трохи поважніший, ніж раніше, тільки в очах йому світились давні іскринки сміху. Вигляд у нього був добрий, хоч він і втратив фунтів двадцять ваги. Протягом всього ув’язнення він не переставав робити гімнастичні вправи, і м’язи його були наче залізні. Правду кажучи, зараз він виглядав далеко краще, ніж тоді, коли його заарештували. Минула не одна година, поки Ернест дав себе умовити лягти спочити. Але мене сон не брав, я не відчувала втоми, бо занадто була щаслива в цей час, і до того ж мені не довелося їхати верхи після втечі з в’язниці, як йому. Поки Ернест спав, я перевдяглася, змінила зачіску і знову стала тією новою істотою, що вже автоматично з’являлася в мені. Коли Біденбах та решта товаришів прокинулись, ми разом з ними уклали маленьку змову. Все вже було готове, і ми сиділи в підземній кімнаті, що правила нам за кухню й за їдальню, коли Ернест відчинив двері й увійшов. Біденбах забалакав до мене, назвавши мене Мері, а я обернулась і відповіла йому. Потім глянула на Ернеста зацікавлено, ніби молода товаришка, що вперше бачить такого відомого героя Революції. Та Ернест неуважно подивився на мене і нетерпляче озирнувся навколо. Мене познайомили з ним, назвавши Мері Голмс. Аби ще більше піддурити його, ми поставили на стіл зайву тарілку, а один стілець під час сніданку залишався не зайнятий. Я мало не кричала з радості, спостерігаючи, як зростають Ернестова тривога й нетерплячка. Нарешті він не витримав. — Де Евіс? — спитав він навпростець. — Вона ще спить,— відповіла я. То був критичний момент. Але мій голос настільки змінився, що він не впізнав у ньому нічого знайомого. Я говорила багато й захоплено, як і годиться говорити шанувальниці героя. Він і справді був моїм героєм. В своєму захваті я дійшла до того, що незчувся Ернест, як я обвила йому шию руками й поцілувала його в губи. Він відсторонив мене і розглянувся досадливо і непорозуміло. Всі присутні вибухнули голосним сміхом. Спершу Ернест не повірив, коли йому розказали про моє маскування. Він уважно придивився до мене й ніби наполовину переконався, потім похитав головою і таки відмовився вірити. Аж коли я напруженням волі знову стала колишньою Евіс Евергард і шепнула йому на вухо дещо таке, що знали тільки ми самі, він нарешті визнав мене за свою справжню жінку. Пізніше, обіймаючи мене, він трохи зніяковіло виповів мені свої полігамічні почуття. — Ти — моя Евіс,— сказав він,— і водночас — ти інша жінка. Зараз в одній тобі дві жінки, отже, ти — мій гарем. У кожному разі, ми тепер безпечні. Якщо в Сполучених Штатах нам занадто припече, я зможу стати громадянином Туреччини^\'7b101\'7d. Життя в криївці стадо для мене дуже щасливе. Правда, мені доводилось багато працювати, але тепер зі мною був Ернест, і ми працювали разом. Так прожили ми аж вісімнадцять дорогоцінних місяців. Ми не були самотні. Часто прибували й відходили товариші, вожді революції — дивні голоси з підземного світу змов і конспірації, що доносили ще дивніші звістки про бої з усієї лінії фронту. І ми бавились, веселилися. Ми не були похмурі змовники. Ми багато працювали, нам доводилося страждати, втрати наші були великі, але ми поповнювали свої лави і йшли далі; і серед важкої праці й небезпечної гри, гри в життя та смерть, ми знаходили час для сміху й кохання. Серед нас були митці, вчені, музики й поети, і в нашому підпіллі культура була вища і витонченіша, ніж у палацах або в диво-містах олігархів. До того ж у тих палацах та диво-містах працювали, творячи красу, й наші товариші^\'7b102\'7d. Ми не були весь час прикуті до нашої криївки. Часто ночами їздили ми в гори на Віксонових конях. Якби він тільки знав, скількох революціонерів перевозили його коні! Ми навіть їздили на пікніки у відомі нам затишні Місця, де лишалися цілий день, виїхавши ще вдосвіта, а повертаючись, коли вже сутеніло. Треба сказати, що навіть вершки й масло, які ми їли, теж належали Вісонові^\'7b103\'7d. Ернест був не від того, щоб іноді постріляти перепілок та зайців, що належали олігархові, а при нагоді — і його молодих оленів. Наша криївка справді була безпечна. Я вже писала, що лиш один раз її знайшла стороння людина, і тут треба розкрити таємницю зникнення молодого Віксона. Тепер, коли його вже нема, я можу розповісти про це. На дні нашого байраку був куточок, де сонце світило кілька годин, хоч зверху того куточка не було видно. Ми наносили туди багато річкової ріні і влаштували щось на зразок маленького пляжу, де можна було добре засмагати. Якось пополудні я вмостилася там з книжкою Менденгола^\'7b104\'7d. Сонце пригрівало, мені було так вигідно і спокійно, що навіть палкі вірші не могли перемогти легкої дрімоти. Раптом я прокинулась від того, що на мене посипалися грудки землі, і почула, ніби хтось дереться по стіні; ту ж мить якийсь юнак, посунувшись зі стіни, мало не впав мені на ноги. Це був Філіп Віксон, хоч тоді я цього ще не знала. Він холодно подивився на мене і здивовано свиснув. — От тобі й маєш,— промовив, а потім, скинувши капелюха, додав: — Перепрошую. Я не сподівався знайти тут когось. Я не могла залишатися така спокійна. Я була ще не досить досвідченим конспіратором і не знала, як треба поводитись за таких виняткових обставин. Пізніше, ставши вже міжнародною шпигункою, я напевне виявила б більше спритності, але тоді я схопилася на ноги й подала сигнал небезпеки. — Що це означає? — спитав він, пильно дивлячись на мене. Очевидно, він і не здогадувався про нашу присутність тут, коли спускався вниз. Я помітила це з полегкістю. — А як ви гадаєте? — спитала я його на відповідь. Справді, конспіратор з мене тоді був абиякий. — Не знаю,— відповів він, хитаючи головою.— Певно, ви маєте тут своїх приятелів. В усякому разі ви повинні пояснити мені. Це мені не подобається. Ви прийшли сюди незаконно. Це земля мого батька і... Але в ту мить Біденбах, завжди такий чемний і лагідний, промовив за його спиною грубим голосом: — Руки вгору, юначе! Молодий Віксон зразу ж підняв руки вгору, потім повернувся лицем до Біденбаха, що націлив на нього автоматичну рушницю; але дивився Віксон спокійно. — Ого,— сказав він,— кубло революціонерів, та ще таких, що кусаються. Ну, ви тут довго не просидите, запевняю вас. — А може, ви просидите тут досить довго, щоб змінити свою думку,— спокійно сказав Біденбах.— А тим часом я вас попрошу зайти всередину. — Це ж куди? — Юнак справді здивувався.— Чи не катакомби у вас тут? Я чув про такі речі. — Ходімо, побачите,— відповів Біденбах, чарівно всміхаючись. — Ви не маєте права! — скипів полонений. — Так, з погляду ваших законів,— поважно промовив терорист.— А за нашими законами, повірте мені, ми маємо на це повне право. Ви мусите звикнути до факту, що опинилися в іншому світі, ніж той світ насильства й жорстокості, де ви жили. — Це ще треба довести,— пробурчав Віксон. — От ми вам і доведемо, на це ви- матимете досить часу. Юнак засміявся і пішов із своїм конвоїром у наш будиночок. Віксона ввели у внутрішню підземну кімнату. Одного з наших молодих товаришів приставили стерегти його. А ми зібралися в кухні, щоб обміркувати становище. Біденбах мало не зі слізьми на очах доводив, що Віксона треба вбити, і дуже зрадів, коли ми обурено відкинули що пропозицію. З другого боку, нам і думати не випадало випустити юного олігарха на волю. — Я скажу вам, що зробити з ним,— сказав Ернест,— Ми залишимо хлопця в себе й перевиховаємо. — Тоді я зберігаю за собою право бути його вихователем у питаннях юриспруденції! — вигукнув Біденбах. Під загальний сміх ми так і ухвалили. Філіп Віксон повинен був залишитися з нами й пройти повний курс нашої етики й соціології. Але перш за все нам треба було знищити всі сліди юного олігарха, які він залишив, коли спускався в яму по сипкій кручі. Ця робота припала Біденбахові, який, повиснувши на линві, старанно працював аж до вечора, поки ніяких слідів не зосталося. Були також знищені всі Віксонові сліди, що вели від краю яруги, де він злазив униз, до верхів’я ущелини. Але й це ще було не все. Ввечері Карлсон попросив Віксона, щоб той скинув свої черевики. Юнак не схотів роззуватись і спробував опиратися, але, відчувши залізну силу ковальських Ернестових рук, здався. Карлсон потім розповідав, що дуже натер собі ноги тими тісними черевиками, проте виконав у них свою роботу. Дійшовши назад туди, де кінчався юнаків слід, Карл-сон узув черевики й рушив ліворуч. Він пройшов кілька миль по горах, полонинах та ущелинах і нарешті довів слід до дна гірської річки. Там він роззувся і, щоб остаточно заховати слід, пройшов водою попід берегом, а вже тоді взувся в свої власні черевики. Через тиждень Віксон одержав свої черевики назад. Тієї ж ночі Віксонові родичі випустили собак шукати юнака, і нам уже не довелося спати в нашій криївці. Другого дня собаки кілька разів, гавкочучи, добігали майже до нашого байраку, кидались ліворуч на слід, що приготував для них Карлсон, і гавкання їхнє затихало далеко в горах. І весь цей час наші чекали в криївці з пістолетами та гвинтівками в руках, не кажучи вже про те, що було настановлено всі пекельні машини Біденбахового виробу. Важко уявити собі, як здивувалися б шукачі, якби натрапили на нашу криївку. Така була справжня історія зникнення Філіпа Віксона, колишнього олігарха, який став революціонером, бо ми таки перевиховали його.. Він не був розбещений юнак, мав шляхетну вдачу і легко зрозумів, на чиїй стороні правда й право. Через кілька місяців ми в ж о цілком довіряли Філіпові Віксонові і послали його верхи на одному батькових коней до гирла Петалуми, а там перевезли його на невеличкому рибальському човні. Далі його вже легко було переправити таємною лінією наших підпільних зв'язківців до криївки в Кармелі. Там він перебув вісім місяців, а потім йому довелось розпрощатися з нами. Цьому, було дві причини. По-перше, як і треба було чекати, він закохався в Ен Ройлстон, а по-друге, він уже став цілком наш. І тільки переконавшись, що його кохання безнадійне, він, уволив наше бажання й повернувся до свого батька. Залишавшись зовні олігархом, він насправді до самої своєї смерті був один із найцінніших наших агентів. Недарма Олігархія щораз опинялася перед цілковитим провалом своїх таємних планів, спрямованих проти нас. Вона б менше дивувалася з цього, якби знала, скільки людей у її власних лавах допомагали нам. Молодий Віксон завжди залишався вірний революції. Навіть до смерті його спричинилась вірність обов’язкові. 1927 року під час страшної бурі він пішов на збори соціалістичних керівників, застудився в дорозі, захворів на запалення легенів і скоро номер.
  Розділ XX
 РЕВУЧИЙ ЗВІР ІЗ ПРІРВИ
 

 
 Переховуючись тривалий час у криївці, ми були тісно пов’язані з усім, що відбувалося в зовнішньому світі, і добре вивчили силу Олігархії, проти якої боролися. Пора непевності й хаосу закінчилася. Все ясніше вимальовувався новий устрій; нові установи, створені Залізною П’ятою, набували сталого й незмінного вигляду. Олігархія зуміла створити всеосяжну урядову машину, складний і потужний апарат державної влади, який добре працював, попри всі наші намагання сплутати й загальмувати його роботу. Це було несподіванкою для багатьох революціонерів. Вони не припускали, що таке можливе. Проте життя в країні йшло своїм ладом. Люди працювали на лапах, заводах і на шахтах. Але тепер вони працювали з примусу, були просто раби. Щодо найважливіших галузей промисловості, то вони процвітали. Члени великих робітничих каст жили добре і працювали з охотою. Вперше за все своє життя вони працювали спокійно. Зникла небезпека і страх безробіття, припинилися страйки та локаути, переслідування за належність до профспілок. Тепер вони жили в добрих будинках, у гарних невеличких містах, збудованих спеціально для них,— гарних порівняно з тими брудними гетто, де вони жили раніше. Вони краще їли, менше працювали, мали більше дозвілля і багато розмаїтих та цікавих розваг. Про своїх нещасних братів та сестер, непривілейованих робітників, людей з дна прірви, вони зовсім забули. Настала нова доба — доба егоїзму. Але все ж це було не зовсім так. І серед робітничих каст була сила наших прихильників, людей, для яких інтереси черева не могли закрити світлих ідеалів волі й братерства. Ще одна нова велика установа, що працювала надійно й рівно, це була армія найманців. Вона виникла із старої регулярної армії і налічувала тепер мільйон солдатів, крім колоніального війська. Найманці становили окрему групу суспільства. Вони жили у своїх великих містах, де було запроваджено повне самоврядування, і мали багато привілеїв. Олігархія витрачала на них велику частину своїх неймовірних надприбутків. Вони розірвали всякі стосунки з рештою народу й виробили для себе, по суті, свою власну класову моральність і свідомість. Але навіть серед них ми теж мали тисячі своїх агентів^\'7b105\'7d. Олігархи самі пройшли чималий і, треба визнати, несподіваний процес розвитку. Вони запровадили в себе сувору класову дисципліну. Кожен з них повинен був нести певний громадський обов’язок. Молоді багатії-нероби зовсім перевелися. їх було використано для зміцнення об’єднаної сили Олігархії. Вони служили офіцерами у війську, посідали командні пости в промисловості, а іноді були й видатними науковцями та інженерами. Вони займали численні державні посади, служили в колоніях, десятками тисяч працювали в таємній поліції Залізної П’яти. їх, можна сказати, в обов’язковому порядку навчали богослов’я, природничих та інших наук, прищеплювали їм смак до літератури й мистецтва. І в усіх тих царинах вони служили одному головному завданню — увічнювати панування Олігархії та виховувати всю націю в цьому дусі. Їх учили, а потім і вони вчили інших, що правда на їхньому боці. Змалку вони засвоюють ідею своєї класової винятковості. Ця ідея проникла їм у плоть і кров. Вони розглядають себе як приборкувачів диких звірів, пастирів нерозумних тварин. Під своїми ногами вони постійно відчувають поштовхи і підземний гуркіт бунту. Привид смерті йде назирці за ними. Бомби, ножі й кулі — то для них пазури ревучого звіра з прірви, що його вони повинні приборкувати в ім’я спасіння людства. Вони й уважають себе за рятівників людства, що героїчно й самовіддано працюють для найвищого добра. Вони мають себе за єдиних носіїв цивілізації. Вони переконані, що коли б їхня сила ослабла, звір із прірви поглинув би їх самих, а разом з ними загинула б уся краса, радість і добро життя. Без них запанує хаос анархії, і людство повернеться до тієї первісної темряви, з якої йому так важко було вийти. Від самого дитинства їм малювали страшні картини анархії, і вони, одержимі тим методично навіюваним жахом, і своїх дітей лякають тими картинами. Ревучого звіра з прірви треба тримати в покорі, і найперший та найвищий обов’язок аристократа — приборкання цього грізного звіра. Коротше кажучи, тільки вони, мовляв, своєю безнастанною працею й самопожертвою здатні захистити кволе людство від всежерного звіра, і вони вірять у це, вірять непохитно. Вагу цієї властивої класові олігархів моральної самопевності годі переоцінити. В цьому й полягає сила Залізної П’яти,— а цього, на жаль, занадто багато наших товаришів не бажали або не могли зрозуміти. Багатьом здавалося, що сила Залізної П'яти — в її системі нагород і покарань. Це хибна думка. Рай і пекло можуть бути головні стимули релігійного пориву в фанатиків, але для величезної більшості релігійних людей рай і пекло — лише другорядні символи добра і зла. Любов до добра й прагнення до нього, неприйняття всього, що не є добро,— коротше кажучи, праведне життя — такий головний стимул релігії. Так воно є й з Олігархією. Тюрми, вигнання й заслання, почасти палаци та диво-міста мають у її системі лише другорядну вагу. Головна спонукальна сила олігархів — певність своєї правоти. Дарма, що є винятки і що влада Залізної П’яти зародилася з гноблення й несправедливості. Все це так, але головне — що сьогодні сила Олігархії полягає в непохитній певності своєї правоти^\'7b106\'7d. Але й революція за ці страшні двадцять останніх років черпала силу з самої лише свідомості своєї правоти. Тільки цим можна пояснити наші безмежні жертви й мучеництво. Хіба не цією свідомістю горіла душа Рудольфа Менденгола, що проспівав свою лебедину пісню Революції й загинув за неї? Хіба не вона дала силу Гелбертові вмерти на тортурах, не зрадивши товаришів? Хіба не вона примусила Ен Ройлстон відмовитись від радості материнства? І ніщо більше не спонукало Джона Карлсона вірно й некорисливо охороняти криївку в Глен-Елені. Всі — старі й молоді, чоловіки й жінки, мудрець і проста людина, вождь і рядовий солдат революції,— всі вони мали єдину спонуку — могутнє, владне прагнення до справедливості. Але я відійшла від своєї розповіді. Ще до того, як нам довелося покинути нашу криївку, ми з Ернестом уже добре розуміли, в чому сила Залізної П’яти. Робітничі касти, найманці, хмари таємних агентів, поліція всіляких гатунків служили Олігархії. Втрата власної волі не дуже їх боліла, а жилось їм тепер значно краще, ніж раніше. З другого боку, величезні безпорадні маси населення, люди з дна прірви, все глибше тонули в тваринній апатії безнадії та покори. Якщо серед цієї маси виростали окремі сильні духом люди, олігархи негайно піднімали їх вище, до робітничих каст або найманського війська. Так присиплялося протест і відбиралось у пролетаріату його природних вождів. Люди з дна прірви животіли в жалюгідних умовах. Звичайно, шкільна освіта стала для них неприступна. Жили вони в тісних, брудних гетто, приречені на злидні та звиродніння. Всі рештки волі було в них відібрано. Вони стали рабами капіталу. Вибирати собі роботу- до вподоби вони не мали права. Не мали вони права також міняти місце перебування, не кажучи вже за право на зброю. Якщо фермери перетворилися на невільників, прикутих до землі, то робітники стали невільниками, прикутими до машин. Для виконання великих робіт — будування шляхів, аеропортів, каналів, тунелів, фортець — у робітничих гетто силоміць мобілізовували десятки тисяч пролетарів і відвозили до місця майбутньої роботи. Величезні армії цих рабів працюють і нині на будівництві Ардіса, цього диво-міста, живучи в напівзруйнованих бараках, де родинне життя неможливе і де пристойність заступає тваринна розпуста. Направду — в робітничих гетто причаївся ревучий звір із прірви, той звір, що його олігархи так бояться. Але вони самі його Створили, самі не дають умерти в ньому інстинктам мавпи й тигра. А тепер ходять чутки, ніби будуть знову мобілізовувати робітників — на будівництво Асгарда, нового диво-міста, що за проектом має перевершити навіть Ардіс^\'7b107\'7d. Ми, революціонери, продовжуватимемо цю роботу, але не руками рабів. Мури, вежі та колони цього дивного міста зводитимуть співаючи, його чудовна краса буде переткана не стогоном і зітханням, а музикою і сміхом. Ернест шалено рвався у світ — готувати наше нещасливе Перше повстання, що спливло кров’ю в Чікаго. Підготовча робота йшла на повний хід. Однак йому довелося ще довго чекати, і поки Гедлі, що спеціально задля цього прибув з Іллінойсу, робив з нього зовсім іншу людину^\'7b108\'7d, він обмірковував грандіозні плани революційної пропаганди серед робітників та плани поширення хоча б початкової освіти серед людей з дна прірви на той випадок, звісно, коли повстання зазнає поразки. Лише в січні 1917 р. ми змогли покинути свою криївку. Все було підготовлено. Ми зразу стали таємними агентами Залізної П’яти. Я виставляла себе за Ернестову сестру, Наші товариші, що займали впливові посади серед олігархів, забезпечили нас потрібними документами й службою та поручилися за наші вигадані біографії. їм те все було неважко зробити, бо в темному світі -таємної служби у кожній людині було щось непевне й двоїсте. Таємні агенти з’являлися й зникали, наче привиди, діставали накази й виконували їх, тропили крамолу, доповідаючи про зроблене часто зовсім не знайомим офіцерам або працюючи з іншими агентами, яких вони ні раніш, ні потім ніколи не бачили.
  Розділ XXII
 ЧІКАГСЬКЕ ПОВСТАННЯ
 

 
 Як таємні агенти Олігархії, ми не тільки вільно скрізь їздили, але сама наша робота давала нам змогу бути в постійних стосунках з пролетарями й нашими товаришами-революціонерами. Ми водночас перебували в двох таборах, легально служачи Залізній П’яті, а нелегально всією силою сприяючи Революції. Багато наших працювало в різних таємних органах Олігархії, і вона ніколи не могла викоренити їх звідти, незважаючи на часті чистки та реорганізації таємних служб. Ернест розробив детальний план Першого повстання. День його було призначено на ранню весну 1918 року. Наприкінці 1917 року ми не були готові, лишалося ще багато зробити, і через це, коли повстання вибухнуло, воно з самого початку було приречене на поразку. Загальне повстання було надзвичайно складною справою, і всякий передчасний виступ виявився б згубний для неї. Залізна П’ята враховувала це і чинила відповідно. Ми замірялись насамперед ударити по нервовій системі Олігархії. Пам’ятаючи науку загального страйку, коли відмова телеграфістів працювати паралізувала всі її зв'язки, Олігархія збудувала мережу радіостанцій, що їх охороняли найманці. На це ми теж мали свій контрплан. За нашим сигналом по всій країні мали вийти з криївок, із міст, селищ, із робітничих гетто загони вірних товаришів і повисаджувати ті радіостанції в повітря. Наш перший удар мав скувати Залізну П’яту, оглушити й осліпити її. В той же день наші загони повинні були повисаджувати в повітря мости й тунелі та пошкодити всі залізниці. Водночас ще інші загони мали заарештувати офіцерів найманського війська та поліції, а також олігархів, що посідали важливі пости або мали велику вагу в системі влади Залізної П’яти. Таким чином у боях, що неминуче мали розгорітися по всій країні, вороже військо лишилося б без проводу. За тим же сигналом мало відбутися ще дуже багато чого. Одночасно з нами мали виступити канадські та мексіканські товариші, багато сильніші, ніж уявляла собі Залізна П’ята. Жінкам (бо для чоловіків було багато іншого ціла) доручалося поширювати прокламації, видрукувані в наших підпільних друкарнях. Інші люди, що сиділи на високих постах у органах влади Залізної П’яти, повинні були негайно порушити нормальну роботу цих органів, сіючи безлад і хаос. У війську найманців теж були тисячі й тисячі наших товаришів. На них покладалося висадити в повітря арсенали та військові склади й розладнати тонку машину командування військом. Інші товариші мали чинити таке яг безладдя в містах, де жили найманці та робітники з привілейованих каст. Коротко кажучи, мав статися раптовий, величезний, страшенної сили вибух. Паралізованій Олігархії прийшов би край, перш ніж вона встигла б оговтатися. Це був би страшний, кривавий переворот, загинула б безліч людей, але революціонерів таке не зупиняє. В своїх планах ми відвели певне місце і неорганізованим юрмам людей з дна прірви. їх ми думали напустити на палаци олігархів та їхні міста. Нехай руйнують і вбивають. Хай звір із прірви реве, а найманці та поліція ллють кров. Нехай дві небезпечні для нас сили зітнуться одна з одною, а ми тим часом без перешкод робитимемо своє діло й захопимо в свої руки весь механізм влади над суспільством. Такий був наш план; кожну подробицю його треба було обміркувати і з наближенням призначеного дня таємно ознайомити з ним широкі кола наших товаришів. То був би небезпечний момент — розширення нашої змови. Але до того моменту й не дійшлося. Залізна П’ята, дізнавшись через своїх агентів про наші готування, вирішила дати нам ще один кривавий урок. Відповідним місцем обрано Чікаго^\'7b109\'7d, і науку ми дістали справді криваву. Чікаго найдужче достигло для того. Ще за старих часів воно заслужило славу кривавого міста і виправдало цю назву. Революційний дух у Чікаго завжди був сильний. Ще до часів Залізної П'яти там придушено стільки страйків, що робітники не могли того ні забути, ані подарувати. В цьому місті навіть робітники з привілейованих каст готові були повстати. Надто добре пам’ятали вони своїх товаришів, що загинули в страйкових боях. Навіть попри теперішнє ліпше життя в них не вмерла ненависть до панівного класу. Той дух непокори заразив і найманців, розташованих у Чікаго, і три полки їх були готові приєднатися до повстання. Чікаго завжди було вогнищем конфліктів між робітництвом та капіталом, містом кривавих вуличних боїв. Не тільки капіталісти, але й робітники там відзначалися високою класовою свідомістю та організованістю. У Чікаго колись навіть шкільні вчителі були організовані у профспілки, що разом з робітничими спілками входили до Американської федерації праці. Чікаго й стало ареною передчасного Першого повстання. Залізна П’ята підштовхнула заворушення. Зроблено те було дуже хитро. З усім населенням міста, навіть з членами привілейованих спілок, почали поводитись надзвичайно брутально. Всі привілеї робітничих каст у Чікаго було скасовано, навіть дріб’язкові переступи стали каратися нечувано жорстоко. Ці навмисні знущання розбуркали людей на дні прірви з апатії. Залізна П’ята домагалася, щоб звір із прірви заревів. Воднораз вона виявляла просто незбагненне недбальство щодо охоронних заходів у Чікаго. Дисципліна серед полків найманого війська, розташованих у місті, занепала. Більше того, багато військових частин було вивезено з Чікаго і розіслано в різні кінці країни. Залізній П’яті не потрібно було багато часу, щоб усе підготувати,— всього кілька тижнів. До нас доходили якісь невиразні чутки, але занадто непевні, аби ми могли щось зрозуміти. Ми гадали, що то лише вияви бунтівного духу населення, який треба тільки обережно спрямовувати. Ми й гадки не мали, що все те було підстроєно навмисне, за таємним планом — і то таким таємним, що знало про нього лише найвужче коло олігархів, отож і ми не могли нічого прочути. Контрзаходи Залізної П’яти були майстерно розроблені і майстерно виконані. Я була у Нью-Йорку, коли одержала наказ виїхати негайно до Чікаго. Чоловік, що передав мені наказ, був олігархом. Я зрозуміла це з його манери говорити, хоч не знала його і не бачила його обличчя. Вказівки були надто ясні, щоб помилитись. Між рядків я виразно прочитала, що нашу змову викрито і що під нас підведено контрміну. Лишалося тільки піднести вогонь до пороху. Саме для цього до Чікаго посилали велику кількість агентів Залізної П'яти, в тому числі й мене. Можу похвалитися, що я зберегла зовнішній спокій і вираз мого обличчя не змінився під пильним поглядом олігарха, але моє серце шалено калатало. Я мало не скрикнула і ледве стримала себе, щоб не вчепитися йому голіруч у горлянку, коли він спокійно й байдуже давав мені свої вказівки. Опинившись сама, я розрахувала час. Залишалося кілька хвилин до відходу поїзда. За всяку ціну мені треба було зв’язатися з ким-небудь з наших керівних товаришів у Нью-Йорку. Переконавшись, що за мною ніхто не слідкує, я побігла до лікарні швидкої допомоги. Мені пощастило, і я відразу знайшла товариша Гелвіна, головного хірурга цієї лікарні. Коли я, захекана, почала говорити, він спинив мене. Я вже знаю,— сказав він спокійно, хоч його ірландські очі горіли.— Я вже знаю, чого ви прибігли. Мене сповістили чверть години тому, і я вже доповів кому слід. Ми все зробимо, щоб хоч тут утримати товаришів від виступу. Доведеться пожертвувати Чікаго, але самим тільки Чікаго. — Ви спробували сповістити тамтешніх товаришів? — спитала я. Він похитав головою. Телеграф не працює. Чікаго відрізане. Там починається пекло. Він помовчав хвилину, потім зціпив свої білі руки. — Боже, як би я хотів бути зараз там! — Ще є змога спинити це,— сказала я,— Якщо не скоїться чогось із поїздом, то я встигну прибути туди вчасно. А може, хто інший з наших товаришів у таємній службі, збагнувши правду, встигне дістатись туди. Як же це сталося, що ви прогавили? Я сумно похитала головою. — Все це робилося дуже таємно,— відповіла я,— Напевне, знало тільки найвужче коло олігархів. А так високо ми ще не встигли проникнути, отож і не могли ні про що дізнатися. Коли б хоч Ернест був тут. А може, він тепер у Чікаго? Тоді все буде гаразд... Доктор Гелвін похитав головою. — Востаннє я чув, що його послали до Бостона чи Нью-Гевена. Ця машкара таємного агента, либонь, страшенно заважає йому, і все ж це краще, ніж сидіти у криївці. Я встала, і Гелвін стиснув мою руку. — Будьте тверді духом,— сказав він на прощання. Що ж, коли перше повстання зазнає поразки — буде друге, і тоді ми будемо хитріші. Прощавайте, хай вам щастить. Не знаю, чи доведеться ще побачитися з вами. Там буде пекло, але я віддав би десять років свого життя, щоб бути там, як ви будете. Поїзд «Двадцяте сторіччя» ¹ вийшов з Нью-Йорка о шостій вечора і мав прибути до Чікаго о сьомій ранку, але цього разу він спізнився. Перед нами весь час ішов другий поїзд. Серед пасажирів мого вагона був товариш Гартмен,— агент таємної служби Залізної П'яти, як і я. Він і пояснив мені, що то за поїзд перед нами. То був точнісінько такий поїзд, як і наш, тільки без пасажирів. Боячись диверсії на залізниці, начальство пустило перед «Двадцятим сторіччям» порожній поїзд. Тим-то й у нашому поїзді було дуже мало людей. В тому вагоні, де їхала я, було тільки тринадцятеро пасажирів. — З нами, мабуть, їдуть якісь високі чини,— додав ще Гартмен.— У кінці поїзда причеплено вагона-люкс. Уже була ніч, коли ми спинилися замінити паровоза. Я вийшла на перон подихати свіжим повітрям і сподіваючись щось побачити. В освітлених вікнах вагона-люкс мимохідь угледіла трьох осіб і впізнала їх. Гартмен мав рацію. Один з них був генерал Альтендорф, а решта двоє — Мезон та Вандерболд, головні керівники таємної служби Олігархії. Була тиха місячна ніч, але я все переверталася з боку на бік у тривозі й не могла заснути. О п’ятій годині ранку я вдяглася і вийшла з купе. Поїзд ще стояв. Побачивши в туалетній кімнаті покоївку-мулатку, я спитала її, на скільки запізнюється поїзд. Вона відповіла, що на дві години. Обличчя в неї було змучене, під очима темні дуги, а самі очі широко розкриті, мов з невідчепного страху. — Що з вами? — спитала я. — Нічого, міс, я просто не виспалася,— відповіла вона. ¹ Славнозвісний експрес тих часів, що вважався за найшвидший у світі. Я уважно подивилась на неї й показала їй один з наших умовних знаків. Вона відповіла, і я побачила, що це наша людина. — Щось страшне має статися в Чікаго,— сказала вона.— Ви знаєте, що попереду зовсім порожній поїзд? Цей поїзд та військові ешелони і затримують нас. — Військові ешелони? — перепитала я. Вона ствердно кивнула головою. — Вони забили всі колії. Цілу ніч ми переганяли їх. Стільки ешелонів, і всі вони йдуть на Чікаго. Навіть літаками військо перевозять — щось не в жарт затівається... Мій коханий у Чікаго,— додала вона, ніби виправдуючись. — Він наш, але служить у найманцях. Я дуже боюся за нього. Бідна дівчина. Її хлопець служив в одному з бунтівних полків. Ми з Гартменом поснідали разом у вагові-ресторані; я ледве присилувала себе їсти. Небо затяглося хмарами, і поїзд летів, як зловісна блискавка, крізь сіру ранкову сутінь. Навіть офіціанти-негри знали, що насувається щось страшне. Де й поділась їхня природна жвавість: тяжко пригнічені, вони були дуже неуважні і похмуро шепотілись між собою в далекому кутку вагона біля кухні. Гартмена опанувала безнадія. — Ну, що ми можемо вдіяти? — вдвадцяте запитав він, безрадно здвигаючи плечима. Тоді показав у вікно:— Дивіться, все вже готове. Будьте певні, що вони тримають військо отак за тридцять чи сорок миль від міста на кожній станції. Він говорив про ешелони на запасних коліях. Солдати варили собі сніданок на багаттях просто серед колій і цікаво дивилися на наш поїзд, що пролітав далі, не зменшуючи швидкості. Коли ми прибули до Чікаго, в місті ще було спокійно. Очевидно, тут ще ніщо не почалося. На зупинці в передмісті у вагон увійшли продавці газет. У газетах, здавалося, не було нічого цікавого, однак хто вмів читати між рядків, той міг знайти там багато дечого. Спритну руку Залізної П’яти видно було в кожній шпальті. Газети прозоро натякали на те, що Олігархія не має досить війська. Звичайно, певного нічого не говорилося; але кожний читач міг легко зрозуміти натяки. Все було зроблено дуже хитро. Ці ранкові чікагські газети за 27 жовтня являли собою фальшивки-шедеври. Місцевої хроніки в них зовсім не було. Навіть це вже був майстерний маневр, що вкривав Чікаго запоною таємниці і навіював читачеві думку, ніби Олігархія не зважилась подати місцеву хроніку. Натикалося на заворушення — вигадані, звісно,— по всій країні, висловлювавсь явно нещирий жаль з приводу карних заходів, що їх влада змушена вживати. Повідомлялося про численні висаджені у повітря радіостанції й оголошувалося про щедру нагороду для тих, хто виявить зловмисників. Звичайно, жодної радіостанції ніхто в повітря не висаджував. Згадувалося й про інші нібито вчинені диверсії, подібні до тих, що передбачалися в справжніх наших планах. Усе це мало справити на наших чікагських товаришів таке враження, ніби вже почалося загальне повстання, хоч у багатьох деталях і невдало. В непоінформованої людини це не могло не викликати хоч і неясного, але твердого почуття, що вся країна готова до повстання і що воно вже починається. Повідомлялося також, ніби розклад серед найманців, розташованих у Каліфорнії, дійшов до того, що довелося розпустити шість полків, а всіх солдатів цих полків разом із їхніми родинами виселити до робітничого гетто. Насправді ж каліфорнійські найманці були найвірніші з усіх, що їх мала Олігархія. Але як могли те знати у відрізаному від усього світу Чікаго? В одній телеграмі, чи радше уривку телеграми, говорилося про повстання населення в Нью-Йорку, до якою нібито приєдналися робітничі касти. Телеграма закінчувалася запевненням — таким, щоб воно здавалося брехливе,— ніби військо Олігархії вже контролює становище в повсталому місті. Те, що олігархи зробили в Чікаго за допомогою ранкових газет, вони робили й у тисячу інших способів. Пізніше ми дізналися, що, наприклад, протягом першої половини ночі навмисне передавалися телеграфом фальшиві накази Олігархії, аби про них дізнались революціонери. — Здається, Залізна П’ята обійдеться тут і без наших послуг,— похмуро зауважив Гартмен, поклавши газету, коли поїзд підходив до центрального вокзалу Чікаго. Вони тільки марнували час, посилаючи пас сюди. Мабуть, їхні плани здійснюються успішніше, ніж вони самі сподівалися. Тепер буря може зірватися щохвилини. Коли ми вийшли, він обернувся й подивився в кінець поїзда. — Я так і думав,— пробурмотів він.— Вони відчепили цей вагона-люкс, коли надійшли газети. Гартмен був безнадійно пригнічений. Я намагалася підбадьорити його, але він не звертав уваги на мої слова. Як ми йшли через вокзал, він раптом шпарко заговорив притишеним голосом. Спочатку я не могла зрозуміти його. — У мене немає ніяких доказів,— говорив він,— тому я й мовчав. Уже кілька тижнів я шукаю доказів, але, хоч і досі не знайшов їх, далі мовчати не можу. Стережіться Ноултона. Я маю на нього підозру. Ноултонові відомі десятків зо два наших криївок. У його руках життя сотень наших людей, а він, по-моєму, зрадник. У всякому разі, я то відчуваю, хоч довести не маю чим. Віднедавна я помічаю, що він якось змінився. Боюся, що він збирається зрадити нас, якщо не зрадив досі. Я майже певен цього. Я б не став ділитися з вами своєю підозрою, але мені здається, що я навряд чи вийду з Чікаго живий. Пильнуйте Ноултона. Його треба викрити. Більше я нічого не можу сказати. Це тільки здогад, ні на який слід мені досі натрапити не пощастило.— Ми саме вийшли на вулицю.— Пам’ятайте, що я вам сказав,— закінчив Гартмен.— Пильнуйте Ноултона. Гартмен не помилився. Не минуло й місяця, як Ноултон поплатився за зраду життям. Його судили й стратили товариші з Мілвокі. На вулицях було спокійно — надто спокійно. Місто ніби вимерло. Не чути було звичайного людського гамору. Вуличний рух припинився. Екіпажі, трамваї, поїзди міської залізниці — все стояло. Інколи з’являлися поодинокі постаті і швидко зникали. Хто важивсь вийти в цей час на вулицю, біг прямо туди, куди йому треба було, не гаючись. Упадало в око, що люди ті ніби бояться чогось, ніби чекають, що будинки заваляться на них або тротуар западеться під ногами чи злетить у повітря. Тинялось, правда, й кілька вуличних хлопчаків, і в очах їм світилася стримувана цікавість, нетерпляче очікування великих і дивовижних подій. Звідкись із південної частини міста долинув до нас приглушений звук вибуху. Потім знов усе затихло. Хлопчаки позастигали, прислухаючись, як молоді олені. Двері в усіх будинках були замкнені, на вікнах магазинів поспускано жалюзі. Всюди видко було багато поліції та двірників, і раз у раз мчали на автомобілях військові патрулі. Ми з Гартменом вирішили, що нам не варто з’являтися до місцевого начальства таємної служби. Ми знали, що, зважаючи на події, нас не стануть за це звинувачувати. Тому ми попрямували до великих робітничих кварталів у південній частині міста, сподіваючись спіткати когось із товаришів. Ми знали, що вже запізно. Але ми не могли залишатися спокійні та бездіяльні на цих жаских мовчазних вулицях. «Де ж то Ернест? — тривожно думала я.— Що діється в кварталах робітничих каст та найманців? Що робиться в Чікагській фортеці?» Ніби у відповідь на мої думки пролунав різкий гуркіт вибухів, трохи заглушений відстанню, і кілька разів віддався луною. — Це фортеця,— сказав Гартмен.— Нещасні наші три полки! Вийшовши на перехрестя, ми побачили величезний стовп диму над районом різниць. На другому перехресті ми побачили такі самі стовпи диму над західною частиною міста. Над кварталами найманців було видно величезний військовий аеростат, що вибухнув перед нашими очима і, охоплений вогнем, ринув униз. Ми не могли розгадати цієї трагедії в повітрі, визначити, хто був на тому аеростаті — наші товариші чи вороги. Потім до нас долинув якийсь невиразний протяглий звук, наче кипіння величезного казана, і Гартмен сказав, що то кулемети й автоматичні гвинтівки. Але в тому районі, де ми йшли, ще панувала тиша. Тут ще нічого не починалося. Тільки ходили поліцаї та проїздили автомобілями військові патрулі. Потім промчало кілька пожежних машин, очевидно, повертаючися з пожежі. Ми почули, як на запитання офіцера з одного автомобіля пожежник вигукнув у відповідь: — Води немає. Вони висадили в повітря водогін. — Ми зруйнували водопостачання,— крикнув мені схвильовано Гартмен.— Коли ми змогли зробити це під час ізольованого і передчасного виступу, то чого ми лишень не зробимо спільними, підготовленими зусиллями зразу по всій країні?! Автомобіль з тим офіцером помчав далі. Раптом розітнувся страшенний гуркіт. Машина разом з людьми, що сиділи в ній, злетіла вгору в хмарі диму, і на землю попадали тільки її уламки та трупи. Гартмен був у захваті. — Добре зроблено. Добре,— раз у раз шепотів він.— Пролетаріат дістане сувору науку сьогодні, але й сам добре навчить кого слід. До місця вибуху бігли поліцаї, під’їхав другий патруль. Я була засліплена тим, що сталося, раптовість подій приголомшила мене. Як це сталося? Щойно я бачила цю машину цілою і ось... Ту хвилю я ні про що інше не думала і навіть не помітила, що нас зупиняє поліція... Я нараз побачила, що поліцай цілиться в Гартмена. Але Гартмен спокійно сказав йому пароль. Я побачила, як націлений на нього револьвер затремтів і опустився, і почула брутальну лайку поліцая. Він був страшенно розлючений, проклинав усю таємну службу та її агентів. «Тільки в ногах плутаються та заважають»,— твердив він, а Гартмен заперечував і, мов справжній агент таємної служби, доводив йому, що це поліція ні до чого не здала. Нарешті я збагнула, що сталося. На місці вибуху зібралася купка людей. Двоє з них піднімали пораненого офіцера, щоб покласти його на другу машину. Несподівано паніка охопила їх усіх, і вони сипнули врозтіч. Пораненого офіцера покинули, вже не дбаючи за нього. Поліцай, кленучи, пробіг повз мене й Гартмена. Ми бігли всі, не знаючи, від чого тікаємо. Нас пройняв сліпий жах, усі ми хотіли тільки втекти якнайдалі від цього страшного місця. Та нічого не скоїлось, і паніка минулася. Всі боязко повернули назад, з острахом поглядаючи вгору, де чорніли вікна високих будинків, що здіймалися, мов стіни провалля, обабіч вулиці. Бомбу кинуто з одного з цих незліченних вікон. Але з котрого саме? Проте другої бомби не було — був тільки страх перед нею. Після цього ми вже й самі пильно поглядали на вікна. Кожне з них загрожувало смертю. Кожний будинок міг бути засідкою. Це була війна у великому місті, у нетрях сучасних джунглів. Тут кожна вулиця була ущелиною, кожний будинок — скелею. Ми не багато чим різнилися від первісної людини, хіба тільки тим, що мали військові автомобілі, які раз у раз пробігали вулицею. Завернувши за ріг, ми натрапили на жінку. Вона лежала на тротуарі в калюжі крові. Гартмен схилився, розглядаючи її, а в мене враз усе замліло всередині. Того дня мені ще довелося побачити багато вбитих, але вся різанина не так мене вразила, як те перше покинуте мертве тіло, що лежало посеред вулиці. «Пострілом у груди»,— сказав Гартмен. У руках, притуливши до грудей, мов дитину, жінка тримала жмут друкованого паперу, ніби й мертва не хотіла розлучитися з тим, що принесло їй смерть. Коли Гартмен вийняв з її задубілих рук цей жмут, ми побачили, що то прокламації революціонерів. — Наша товаришка,— сказала я. Гартмен тільки люто вилаяв Залізну П’яту. Ми пішли далі. Нас часто спиняли поліцаї та патрулі, але наш пароль відкривав нам дорогу. З вікон: більше не кидали бомб, останні перехожі позникали з вулиць, і тиша навколо нас дедалі глибшала, хоч величезний казан усе кипів десь далеко; глухий гуркіт вибухів чути було звідусіль, і стовпи диму ще зловісніше здіймалися до неба.
  Розділ XXIII
 НА ДНІ ПРІРВИ
 

 
 Раптом усе якось змінилося. Повітря ніби тривожно затремтіло. Промайнули автомобілі,— два, три, цілий десяток,— і з них до нас застережливо гукали. Одна з машин на повному ходу раптом звернула вбік, і в ту ж мить позад неї брук злетів угору від вибуху бомби. Ми бачили, як поліцаї порозбігалися в перехресні вулиці, і зрозуміли, що насувається щось страшне. — Наші товариші йдуть,— сказав Гартмен. Ми побачили колону людей, передні лави якої зразу затопили всю вулицю. Промчав останній військовий автомобіль. Машина на хвилину спинилась коло нас, і з неї вискочив солдат, що обережно ніс у руках якусь річ. Так само обережно поклавши її в риштак понад тротуаром, він знову сів на своє місце; машина рвонулася, завернула за ріг і зникла нам з очей. Гартмен побіг до риштака й схилився над тим, що поклав там солдат. — Не підходьте,— гукнув він до мене. Я побачила, що він хапливо порається біля того предмета. Коли він повернувся, його чоло було рясно зрошене потом. — Я вийняв капсуля,— сказав він,— ледь-ледь устиг. Солдат — йолоп. Він заклав бомбу проти наших, але не розрахував, і вона все одно мала б вибухнути передчасно. Тепер уже не вибухне. Далі все пішло дуже швидко. Я побачила, як з високого будинку по той бік вулиці висунулося кілька голів. Щойно я встигла показати на них Гартменові, як полум'я й дим укрили чоло будинку в тому місці й повітря струсонулося від вибуху. Подекуди з стін повипадала цегла, відкривши залізні балки каркаса. Ту ж мить полум’я й дим жахнули й з другого будинку, вже по наш бік вулиці. Між вибухами ми чули стрілянину з пістолетів та рушниць. Кілька хвилин точився цей бій, потім стих. Ясно було, що в одному будинку наші товариші, а в другому — найманці, і що це вони перестрілюються через вулицю. Але ми не могли зрозуміти, де саме паші, а де найманці. А колона підійшла вже близько. Коли передні її лави увійшли між ті два будинки, стрілянина знялася знову. З одного дому почали кидати бомби на вулицю. З будинку навпроти обстрілювали той дім, а з нього відстрілювалися. Тоді ми вже побачили, в якому будинку сиділи наші, що рятували від ворожих бомб колону на вулиці. Гартмен схопив мене за руку і втяг у широкий під’їзд. — Це не наші! — гукнув він мені на вухо. Ворота у двір були замкнені. Тікати було нікуди. В ту ж мить голова колоші порівнялася з нами. Це була не колона, а просто юрба, страшний потік, що затопив усю вулицю, п’яні від горілки й від кривди люди з дна прірви, що нарешті повстали й прагнули крові своїх гнобителів. Я бачила цих людей і раніше, ходячи по робітничих гетто, і думала, що знаю їх, але тепер мені здалося, що я бачу їх уперше. їхня тупа й німа апатія зникла. Тепер цей натовп увесь був повний руху — величне й жахливе видовище. Переді мною ніби пропливали хвилі втіленого гніву, рику, гарчання, п’яні від віскі з пограбованих льохів, від ненависті, від жадоби крові. Чоловіки, жінки, діти, всі в лахмітті, понурі, люті істоти, що з облич їм стерто все богоподібне й натомість відбито на них усе диявольське, люди-мавпи й люди-тигри, то анемічні й сухотні, то дебелі в’ючні тварини, бліді лиця, з яких упир суспільства спив усі життєві соки, обрезклі, бридкі, знівечені розпустою тіла, висхлі відьми й сивобороді лисі діди-патріархи, гнила юнь і гнила старість, криві, покорчені, покалічені, потворні виродки, виснажені від тяжких хвороб і хронічного недоїдання, покидьки й шумовиння життя — шалена, ревуча, пекельна орда. Як же їм було не повстати? Воші, люди з дна прірви, не мали чого втрачати, крім злиднів та мук. А що могли вони здобути? Теж нічого, крім останньої страшної насолоди дикої помсти. Дивлячись на них, я подумала, що серед цього навального потоку людської лави є й наші товариші, герої, кому ми доручили збудити звіра з дна прірви, щоб відтягти ворожі сили на боротьбу з ним. І тоді я відчула в собі якусь дивну зміну. Страх смерті страх за себе, за інших — зник. Мене пойняв якийсь дивний, незвичайний захват, я відчула себе іншою істотою в іншому світі. Ніщо мене вже не тривожило. Нехай цього разу нас розіб’ють — однаково наша справа повстане завтра, ясна, чиста і переможна. І від тої хвилини я могла зі спокійною цікавістю стежити за оргією страхіть, що розбуялася далі. Смерть і життя втратили вагу для мене. Я стала ніби цікавим глядачем подій, що часом захоплюють у свій потік і його самого — однак лише як глядача. Мій дух піднявся до тих висот, з яких байдуже дивляться на землю холодні зірки, і був готовий зважити та переоцінити все заново. Якби не це, я б не витримала. Повз нас пропливло вже з півмилі того людського потоку, коли нас викрили. Якась жінка в химерному дранті, з запалими щоками і з вузькими чорними очима, наче вогняні свердла, загледіла Гартмена й мене. Вона пронизливо закричала й кинулась на нас. Частина юрби відірвалася від решти й посунула за нею. І зараз, пишучи ці рядки, я бачу, як вона стрибає вперед, бачу розмаяні пасма рідких сивих кіс, і кров, що капає в неї з рани на голові, і сікач у правій руці, й худу, зморщену ліву руку, що конвульсійно хапає повітря, немов великими жовтими пазурами. Гартмен вискочив наперед і закрив мене. Тут ніколи було пояснювати. Ми добре вдягнені — цього було досить. Він ударив жінку кулаком межи очі. Удар відкинув її назад, але вона, продершись крізь юрбу своїх товаришів, знову скочила наперед, засліплена й безпорадна, і, кволо замахнувшись, опустила сікач на Гартменове плече. Що сталося далі, я вже не знаю. Юрба ринулась на мене і збила з ніг. Наш невеличкий захисток сповнився криком, голосінням, лайкою. Удари так і сипались на мене. Чиїсь руки рвали на мені одежу, роздирали тіло. Я відчувала, що мене розірвуть на шматки. Під тиском тіл я почала задихатися. Та раптом чиясь дужа рука вхопила мене серед тієї тисняви за плече і шалено смикнула до себе. З болю й тиску я зомліла. Гартмен так і не вийшов з того під їзду. Обороняючи мене, він прийняв на себе перший удар. Це врятувало мені життя, бо натовп скоро став такий тісний, що люди нічого не могли вже зробити і тільки хапали та дряпали мене. Я прийшла до тями вже на ногах і побачила, що рухаюсь. Але рухалась не я сама. Неосяжний потік захопив мене й ніс невідомо куди. Свіже повітря війнуло мені в обличчя й солодко залоскотало в легенях. Квола, млосна, я невиразно почувала, що чиясь дужа рука обіймає мій стан і майже тягне мене вулицею. Ноги ледве слухались мене. Переді мною рухалась чоловіча спина в пальті. Воно посередині було розпороте з верху до низу й то розтулялось, то стулялось за кожним кроком людини. Ніби зачарована, якусь хвилину я тупо дивилась на те. Свідомість потроху поверталась до мене. Спершу я зрозуміла, що мені щемлять щоки і ніс і відчула, що по обличчі тече кров. Капелюшок мій зник, зачіска розкуйовдилася, шкіра на голові щеміла, і я згадала руку, що вчепилася мені в коси у під’їзді. Огруддя й руки мої були потовчені й боліли в багатьох місцях. Коли мені в голові трохи проясніло, я обернулась подивитися на чоловіка, що мене підтримував. Це він витяг і врятував мене. Він помітив той мій рух. — Усе гаразд,— хрипко промовив він,— я відразу вас упізнав. Я, одначе, ніяк не могла пізнати його. І перше ніж устигла сказати слово, я відчула, як ступила на щось живе, що ворушилося під моїми ногами. Мене штовхали задні, і я не могла приглядатись, а тільки помітила, що то якась жінка. Вона впала, і її топтали тисячі ніг. — Усе гаразд,— ще раз сказав він.— Я — Гартвейт. Він заріс бородою, схуд і був страшенно брудний, але я врешті впізнала у ньому того дужого юнака, що перебув кілька місяців у нашій глен-еленській криївці три роки тому. Він показав мені умовний знак таємної служби Залізної П’яти, даючи наздогад, що він теж служить серед її агентів. Я виведу вас звідси, тільки-но зможу,— запевнив він. Ступайте обережно. Глядіть, не спіткніться і не впадіть, бо тоді ви пропали. Того дня все відбувалось якось раптово. Так само раптово аж похолола — юрба спинилася. Мене сильно здушило між високою жінкою попереду (чоловік у розірваному пальті кудись зник) і тими, що напирали ззаду. Знявся пекельний гвалт — крики, прокльони, передсмертні зойки, а над усім цим розглягалося невгавне торохтіння кулеметів та уривчасте бахкання рушниць. Спочатку я нічого не могла зрозуміти. Люди падали біля мене з усіх боків. Жінка переді мною раптом зігнулася, схопившись руками за живіт, і повалилась додолу. Якийсь чоловік, конаючи, корчився в мене коло ніг. Я помітила, що ми опинились на чолі колони. Люди, що розтягліїся на півмилі попереду нас, зникли, але яким чином і куди — я не знала. Я й досі не уявляю, що сталося з тією силою людей. Чи їх було знищено, стерто з лиця землі якимсь страшним знаряддям війни, чи, може, їм пощастило втекти? Так чи сяк, а ми опинились на чолі колони, замість бути всередині, і тепер страшна злива куль нищила нас. Коли смерть розрідила тисняву, Гартвейт схопив мене за руку й кинувся разом з рештками натовпу в широкий під’їзд якогось урядового будинку. Ззаду на нас напирала двигка, захекана маса людей. Нас притисло до воріт так, що ми не могли й поворухнутися. — Та й знайшов же я, куди вивести вас! — розпачливо прокричав Гартвейт.— Завів просто в пастку. На вулиці ми мали хоч якийсь шанс, а тут шкода й гадки. Тільки й лишається, що кричати «Vive la Revolution!»^\'7b110\'7d. І почалося те, чого він боявся. Найманці вбивали всіх, нікого не милуючи. Спочатку людська хвиля мало не задушила нас, та як нищення тривало, тиск слабшав. Мертві й поранені падали, звільняючи місце для живих. Гартвейт щось крикнув мені на вухо, але через страшенний галас я нічого не розчула. Не довго думаючи, він схопив мене і повалив додолу. Потім накинув на мене якусь поранену жінку і серед дикої колотнечі, розштовхуючи людей, ліг на землю поруч зі мною, прикриваючи мене і своїм тілом. Гора мертвяків виростала над нами, а зверху, стогнучи, корчилися ще живі. Але скоро й вони стихли, і запанувала напівтиша, порушувана стогоном, хлипанням та харчанням напівзадушених людей. Мене б таки роздушили, якби не Гартвейт. Я й досі не розумію, як могла витримати ту вагу і залишитися жива. Та, крім фізичного болю, я відчувала тільки цікавість. Який буде мій кінець? На що схожа смерть? У чікагській різанині я пройшла своє бойове хрещення. Раніше смерть була для мене просто абстракція. Тепер вона стала буденним фактом, зовсім не страшним і не тяжким. Але найманці не задовольнилися тим, що зробили. Воші прийшли у під’їзд, убиваючи поранених і вишукуючи тих, хто ховався, як і ми, вдаючи з себе мертвих. Пригадую, як один чоловік, якого найманці витягли з купи, принижено благав не вбивати його, поки постріл з револьвера не урвав йому життя. А одна жінка сама вилізла з купи і кинулася на солдатів з револьвером. Вона вистрілила шість разів, поки найманці рішили її. Чи влучила вона в кого, ми так і не дізналися. До нас доходили тільки звуки тих трагедій. Раз по раз зчинялась коротка шамотня, що закінчувалась револьверним пострілом. А в проміжках ми чули мову й лайку солдатів, що порпалися в трупах, та покрики офіцерів, що підганяли солдатів. Нарешті вони дійшли й до нашої купи, і ми відчули, як тиск мертвих тіл став легшати. Солдати розтягали мертвих і поранених. Гартвейт почав вигукувати пароль, але зразу його не почуто, і він став кричати щосили. — Слухайте! — почули ми вигук якогось солдата, а потім владний голос офіцера: — Стривайте! Обережніше там! Як добре було дихнути на повні груди, коли нас витягли! Гартвейт, вигукнувши пароль, відразу переконав найманців, що він агент таємної служби, мені ж довелося витримати коротенький допит, поки я довела, що теж служу там. — Усе гаразд,— нарешті сказав офіцер,— це наші агенти. Вій був ще зовсім юнак, видно, син якогось впливового олігарха. — Пекельна робота,— почав нарікати Гартвейт.— Треба буде попроситися, щоб перевели до війська. Ваша служба проти нашої забавка. — Ви справді заслужили, щоб вас перевели до війська, відповів молодий офіцер.— Спробую вам допомогти. У мене є впливові родичі. Я розповім, як знайшов вас. Він записав Гартвейтове прізвище й номер, а потім звернувся до мене. — А ви? — О, я скоро вийду заміж, і буде по всьому,— недбало відповіла я. Поки ми розмовляли, солдати все добивали поранених. Тепер, як я пригадую, мені це здається страшним сном, але тоді воно сприймалось як найзвичайніша річ. Гартвейт і молодий офіцер заходилися жваво розмовляти про різницю між тактикою сучасної війни та вуличними боями поміж хмарочосів, що саме в той час відбувалися по всьому місті. Я уважно слухала їх, причепурюючи своє волосся й зашпилюючи розірвану сукню. А солдати все добивали поранених. Тріскотнява револьверних пострілів заглушувала голоси Гартвейта і офіцера, і їм доводилося по двічі казати те саме. Три дні я була у повсталому Чікаго. Ви зможете уявити, яка то була величезна різанина, коли я скажу, що за весь час нічого не бачила, крім масового винищення людей з дна прірви та боїв поміж хмарочосів. Мені не довелося бути свідком героїчної боротьби наших товаришів, я тільки чула вибухи їхніх мін та бомб і бачила заграви величезних пожеж. Більш нічого. Один лише подвиг наших товаришів мені вдалося побачити — напад аеростатів на фортецю. Це сталося другого дня. Три збунтовані полки найманців було вже знищено в фортеці до останньої людини. Фортеця була вщерть набита найманцями. Коли повіяв ходовий вітер, наші випустили аеростати з даху одного хмарочоса. Біденбах, уже після того як залишив глен-еленську криївку, винайшов вибухову речовину надзвичайної сили, що їй він дав назву «експедит». Нею й були озброєні аеростати. Це були примітивні, нашвидку зроблені балони, наповнені нагрітим повітрям, але своє вони зробили. Стоячи на даху одного урядового будинку, я бачила, як вони знялися в повітря. Перший аеростат пролетів мимо фортеці і зник десь за містом. Пізніше ми довідались про його дальшу долю. на ньому були Бертон і О’Салівен. Уже спускаючись на землю, вони перелетіли залізничну колію, по якій повним ходом йшов до Чікаго ешелон із найманцями. Бертон із Салівеном скинули на локомотив увесь свій експедит. Вибух так зруйнував колію, що рух по ній припинився на кілька днів. Цим двом героям дуже пощастило звільнившись від бомби, аеростат підскочив угору, пролетів ще шість миль, і обидва вони опинились у безпечному місці. Другому аеростатові не повелося. Він летів надто низько, і поки вітер доніс його до фортеці, його всього подірявило кулями. На тому аеростаті летіли Герфорд і Гвінеє. Обох їх розірвало на шматки, коли аеростат упав на полі й експедит вибухнув. Біденбах у відчаї — ми вже згодом довідались про все те — сам полетів на третьому аеростаті. Він теж летів дуже низько, але йому пощастило більше -кулі не дуже пошкодили оболонку. Перед моїми очима і досі стоїть ця картина — надутий мішок повільно пливе в повітрі й несе під собою людину, що здається тільки маленькою цяточкою. Я не могла бачити фортеці, але ті, хто стояв поряд мене на даху, казали, що він саме над нею. Як Біденбах кинув бомбу, я не помітила, але побачила, що аеростат раптом підскочив угору. А за якусь хвилину в повітря знявся величезний стовп диму, і зараз же я почула гуркіт вибуху. Лагідний, тендітний Біденбах ущент зруйнував половину фортеці. Зразу після цього вилетіли ще два аеростати. Один з них загинув у повітрі через вибух бомби; цей вибух, струсонувши повітря, пошкодив другий аеростат, який, падаючи, потрапив на вцілілі рештки фортеці. Напад був успішний, хоча коштував життя кільком нашим. Але, опріч того повітряного нападу, я бачила в Чікаго тільки бунт людей з дна прірви. Вони лютували, вбивали, нищили й гинули тільки в самому місті: їм ні разу не вдалося пробитися в район олігархів на західній околиці Чікаго. Олігархи охороняли себе добре. Дарма що центр міста зазнав страшної руйнації, їхні жінки й діти, їхні будинки були в безпеці. На власні очі я бачила, як їхні діти в ті страшні дні гралися собі в парках. Улюблена їхня гра стала удавати розправу з пролетаріатом, що її чинили їхні батьки. Але найманцям не легко виявилося поборювати водночас і юрми людей із дна прірви, і наших товаришів. Чікаго залишилося вірне своїм традиціям — хоч під час боїв у місті загинула сила революціонерів, наших ворогів полягло не менше. Звичайно, Залізна П’ята ніколи не називала справжньої цифри, але навіть обережні підрахунки показують, що в тих боях убито не менше ста тридцяти тисяч найманців. І все ж наші були приречені на поразку. Повстання в Чікаго залишилося ізольоване, і тому Олігархія змогла кинути сюди всі свої резерви. Щодня й щогодини до Чікаго прибували ешелони з сотнями тисяч найманців. Але як же багато було в місті людей з дна прірви! Втомившись убивати, найманці почали заганяти цілі юрми, як худобу, в озеро Мічіган. Якраз тоді ми з Гартвейтом і спіткалися з молодим офіцером. Тільки паші товариші фактично поламали той план. Найманці спромоглися загнати в воду лише сорок тисяч нещасних. Щоразу, як вони, збивши докупи величезний натовп, гнали його вулицями до озера, наші нападали на них, проривали їхні лави, і юрба діставала змогу втікати крізь той вилам. Одну таку сцену ми з Гартвейтом спостерігали невдовзі після зустрічі з молодим офіцером. Тій юрбі, серед якої ми були, сильні загони війська загородили вихід на південь га на схід. Загін, куди потрапили ми, не давав їй прорватись на захід. Залишався тільки шлях на північ, що вів якраз до озера: туди юрбу й гнали зі сходу, з заходу і з півдня вогнем кулеметів та автоматичних рушниць. Не знаю, чи юрба збагнула, що її женуть в озеро, чи, може, це був тільки несвідомий рух, але вона посунула перехресною вулицею на захід і завернула дальшою вулицею назад, туди, звідки її гнали, простуючи на південь до великого гетто. Намагаючись пройти на захід, аби вибратися з терену вуличних боїв, ми з Гартвейтом знову потрапили в саму гущу. Вийшовши на перехрестя, ми побачили, що на пас знов суне ревуча юрба. Гартвейт схопив мене за руку, і ми кинулись бігти, та нараз він потяг мене назад, бо просто перед нами з’явилося з півдесятка військових автомобілів, озброєних кулеметами; вони мчали назустріч юрбі, а за ними бігли солдати з автоматичними рушницями. Поки вони займали позицію, юрба вже добігла до них, і здавалося, що їх розтопчуть, перше ніж вони відкриють вогонь. То той, то другий солдат починав, стріляти з рушниці, але ті рідкі постріли не могли спішити юрби. Вона пасувала, дико, по-звірячому ревучи. А кулемети не стріляли — наче позатикались. Автомобілі перегородили вулицю. Солдати стояли в них, між ними і на тротуарах. Найманців прибувало щораз більше, і вибратися з тієї тисняви ми вже не могли. Гартвейт тримав мене за руку, і ми щільно притулились до стіни. Юрба була не далі як за двадцять п’ять футів від найманців, коли кулемети застрочили. Під тією зливою смертельного вогню ніщо не встояло б. Юрба прибувала, але далі просуватись не могла. Купа вбитих і поранених, спершу невелика, дедалі більшала і нарешті перетворилась у височенну гору. Ззаду напирали; лави людей, що заповнили всю вулицю, підіймалися по трупах і падали. Хвилі все нових людей, чоловіків і жінок, переливалися через верх тієї жахливої греблі, й убиті та поранені скочувались униз, аж під колеса автомобілям та під ноги солдатам. А ті багнетами добивали нещасних. Я бачила, як один з них таки схопився на ноги й зубами вп’явся солдатові в горло. І обидва вони — солдат і раб — зникли у вирі. Стрілянина затихла. Справу було зроблено. Розпачливу спробу юрби пробитись ліквідували. Офіцери наказали повідтягати трупи з-під коліс. Переїхати через гору трупів вони не могли, але хотіли вибратись на суміжну вулицю. Солдати почали відтягати трупи, коли сталося те. Аж згодом ми довідались, що саме. Виявляється, недалеко від місця цього розстрілу в одному будинку засіла сотня наших. Дахами вони дісталися сюди, і, як опинились над збитими в купу солдатами, почалася контррозправа. Зненацька з даху градом посипалися бомби. У повітря злетіли уламки автомобілів та розірвані на клапті трупи найманців. Солдати, котрі вціліли, кинулися тікати. Ми побігли за ними. За кілька десятків кроків їх обстріляли ще з одного будинку. Допіру солдати встилали вулиці трупами рабів, а тепер — своїми власними. Але ми з Гартвейтом були наче заворожені. Нам знову вдалося сховатись у під’їзді якогось будинку. Цього разу Гартвейт вирішив більше так не попадатися. Тому, ледве гуркіт бомб ущух, він визирнув з під’їзду. — Натовп вертається,— крикнув він мені,— Треба вибиратися звідси. Держачись за руки, спотикаючись та сковзаючись, побігли ми залитим кров’ю бруком. Вибігши за ріг, ми побачили на перехресній вулиці кількох солдатів, які втікали Щодуху. Ніхто їх не обстрілював, і шлях був вільний. Ми спинилися на мить і озирнулися назад. Натовп повільно насувався. Люди озброювались рушницями вбитих найманців, добивали поранених. Ми побачили, як загинув той молодий офіцер, що врятував нас. Він насилу підвівся на лікоть і почав стріляти з пістолета. — Пропала моя військова кар’єра,— засміявся Гартвейт, коли якась жінка вгородила в пораненого офіцера великого різницького ножа.— Ну, біжімо. Хоч нам не в цей бік треба, але якось виберемось. Ми побігли на схід тихими вулицями, готові до всякої несподіванки на кожному перехресті. На півдні величезна заграва охопила небо, і ми зрозуміли, що це палає робітниче гетто. Нарешті я мусила сісти на край тротуару. Я зовсім знесиліла й не могла йти далі. Все тіло мені боліло; але все ж я не стримала посмішки, коли Гартвейт, крутячи цигарку, почав лаяти самого себе. — От дурень. Узявся рятувати вас, а сам нічого не можу второпати. Мішанка якась. Тільки-но виберемось із одної халепи — влипаємо в другу. Ми тепер лишена два квартали від того під’їзду, з якого я вас витяг. Свої, вороги — все перемішалось. Хаос, та й годі. Хіба вгадаєш, хто сидить у цих клятих будинках? Спробуй дізнатися дістанеш бомбою по голові. Йдеш собі, нікого не чіпаєш однаково не пропустять. Тут тебе потягне з собою юрба і підведе під кулемети, там тебе потягнуть із собою солдати і підставлять під бомби твоїх же товаришів. А потім знов тікай від юрби, бо вб’ють. Він сумно похитав головою, запалив цигарку й сів поруч мене. — А до того ж я ще й страшенно голодний, додав він,— їв би, здається, оце каміння.— Він і справді схопився на ноги і почав виколупувати камінь з бруку. Потім, повернувшися з ним, загилив у вітрину крамниці кінської збруї, під якою ми сиділи. — Перший поверх, тут не сховаєшся,— бурмотів він, допомагаючи мені влізти крізь розбиту вітрину,— але це найкраще, що ми можемо зробити. Ви задрімайте тут, а я піду на розвідини. Може, ж ми якось порятуємось, хоч для цього треба багато, дуже багато часу... та й щось попоїсти. Влізши слідом за мною в крамницю, Гартвейт знайшов хід у невеличку кімнату в глибині будинку. Він заніс туди кілька попон і намостив мені зручну постіль. У мене, крім усього іншого, страшенно розболілося голова, і я рада була вже з того, ідо можу заплющити очі й заснути. Я скоро вернуся,— сказав він, залишаючи мене саму.— Навряд чи мені вдасться знайти для вас авто, але якогось харчу я знайду. Зустрілися ми з Гартвейтом лише через три роки. Замість повернутися до мене, як обіцяв, він з простреленими легенями і шиєю потрапив до шпиталю.
  Розділ XXIV
 КОШМАР
 

 
 Після безсонної ночі в поїзді, після всіх хвилювань і втоми цього страшного дня я зразу ж заснула. Прокинулась я вночі. Гартвейта що не було. Я загубила годинника і не мала ніякого уявлення, котра година. Лежачи з заплющеними очима, я прислухалась до далеких глухих вибухів. Пекло ще лютувало. Я скралась до вітрини. Від заграви величезної пожежі на вулиці було ясно, як удень. Легко можна було б читати газету, надруковану дрібними літерами. За кілька кварталів від мене рвалися ручні бомби та торохкотіли кулемети, а здалеку раз у раз лупали важкі вибухи. Я вернулась до своїх попон і знову заснула. Коли я прокинулася вдруге, на мене падало кволе жовте світло світанку. Це був світанок другого дня чікагської різанини. Я знов скралася до вікна. Важка хмара диму, подекуди прорізана червоними спалахами вогню, закривала небо. По той бік вулиці, спотикаючись, плентавсь якийсь нещасний раб. Одну руку він міцно притискав до тіла. За ним тягся кривавий слід. В його блудному погляді світився невимовний біль і жах. На якусь мить його погляд зустрівся з моїм, і я побачила в ньому німу скаргу пораненої і зацькованої тварини. Він угледів мене, але для нього між нами нічого спільного не було, і співчуття від мене він не сподівався. Зіщулившись, він поплентався далі. В цілому світі він ні від кого не міг чекати порятунку. Він був жертвою у величезному полюванні на ілотів^[27], яке влаштували ного хазяї. Він сподівався і шукав лише одного — якої-небудь нори, куди б йому сховатися, наче пораненій звірині. Зачувши різкий сигнал карети швидкої допомоги, він здригнувся. Карети були не для таких, як він. Застогнавши з болю, він кинувся ховатись до найближчого під’їзду. А за хвильку знов вийшов на тротуар і безнадійно поплентався далі. Я лягла на свої попони і з годину чекала Гартвейта. Біль у голові не тільки не минувсь, але ще подужчав. Лише великим зусиллям я змогла розплющити очі й подивитись навколо. Але й те завдавало мені нестерпної муки. Кров так і бухала в скронях. Хитаючись із кволості, я вилізла крізь розбиту вітрину й пішла вулицею, інстинктово, навмання намагаючись вибратися з того жахливого побойовиська. Від тієї хвилини я жила паче в страхітливому сні. Все, що сталось наступними годинами, пригадується мені як сонна змора. Деякі уривки відбились у моїй пам'яті виразно, але між тими нестертими картинами лежать проміжки цілковитої темряви. Що було в ці години забуття, я не знаю — і ніколи не знатиму. Пригадую, що на розі я спіткнулась об чиїсь ноги. Це був той самий нещасний зацькований раб, що пройшов повз мене, коли я дивилася на заграву з вітрини своєї схованки. Я ніби зараз бачу перед собою ті розкинуті на тротуарі безкровні вузлуваті руки, що більше нагадували лапи або ратиці якоїсь тварини -— понівечені, зсудомлені від щоденної важкої праці, з суцільними мозолями на долонях півдюйма завтовшки. Підвівшись іти далі, я придивилась до його обличчя й побачила, що він іще живий: його очі, в яких досі жевріла свідомість, дивились на мене й бачили мене. Потім настало благодійне забуття. Нічого не бачивши, нічого не розуміючи, я наосліп снувалася, інстинктом шукаючи порятунку. Моїм дальшим кошмарним видивом була мовчазна вулиця трупів. Я опинилась перед нею раптово, мов подорожній у лісі, що несподівано натрапив на потік. Тільки потік, на який я дивилася, був нерухомий. Смерть заморозила його. Затопивши всю вулицю, мертві тіла рівно встелили брук і тротуари, і тільки подекуди купи й гори трупів порушували рівну одноманітність цієї поверхні. Нещасні гнані люди з дна прірви, зацьковані і лоти, вони лежали там, наче кролі в Каліфорнії після великої облави^\'7b111\'7d. Я подивилась в один, потім у другий бік вулиці. Все завмерло, не чути було ані звуку. Мовчазні будинки незліченними темними вікнами дивилися на цю картину смерті. І раз, тільки один раз я раптом побачила руку, що ворухнулася в цьому мертвому потоці. Я бачила, як вона химерно сіпнулась у передсмертних корчах, разом з нею звелася закривавлена голова з виразом невимовного жаху на обличчі, щось пробурмотіла до мене і впала, щоб більше не піднестися. Пригадую я ще одну вулицю з тихими будинками обабіч та інстинктовий жах, що розбурхав мене з забуття, коли я знов загледіла потік людей із дна прірви, але вже не мертвий, а живий, текучий. Але я враз збагнула, що боятись нема чого. Потік той котився поволі, і над ним здіймалися стогін, лемент, прокльони, гістеричні, божевільні крики, старече белькотіння. Це були старі й діти, хворі й каліки. Вони були зовсім безпорадні, ці недобитки з гетто. Пожежа у великому робітничому районі на півдні міста вигнала їх у пекло вуличних боїв. Куди вони дійшли, що з ними сталося, я так і не знаю^\'7b112\'7d. Тьмаво пригадую, як я розбила вітрину в якійсь крамниці, аби сховатися від юрби, гнаної солдатами. Пригадую також, як недалеко мене на якійсь тихій вулиці, де я не бачила жодної живої душі, несподівано вибухла бомба. Дальший мій виразний спогад починається з того, що я зачула постріл з рушниці й побачила, що в мене цілиться солдат з автомобіля. Він схибив, і я стала махати руками та вигукувати пароль. Дуже неясно пригадую, як я вже їхала цим автомобілем. Не пам’ятаю, як мене взяли в машину і як довго я їхала, але й у цій темряві спалахує одна яскрава картина. Солдат поруч мене вистрелив, я розплющила очі й побачила, як на тротуарі похитнувся й осідає на землю Джордж Мілфорд, якого ми з Ернестом знали ще за часів нашого життя на Пел-стріт. Поки він падав, солдат вистрілив ще раз. Мілфорд зігнувся, потім тіло його випросталось і повалилося додолу. Солдат зареготав, і автомобіль поїхав далі. Далі пам’ятаю, як мене розбудив із міцного сну якийсь чоловік, що безупинно ходив уперед і назад по кімнаті. У нього перекривлене болем обличчя, вкрите рясним потом, що збігає з чола. Він міцно притискує здорового рукою до грудей поранену руку, з якої тече кров і капає на підлогу. На ньому військова форма найманців. Знадвору крізь товсті стіни чути приглушений гуркіт вибухів. Я лежу в кімнаті будинку, що веде бій з іншими будинками. Приходить лікар перев’язати пораненого солдата, і я дізнаюся, що вже друга година дня. Біль у голові не стихає, і лікар відривається від своєї роботи, щоб дати мені якихсь міцних ліків. Вони заспокоюють серце і трохи вгамовують біль. Я знову заснула. Потім пригадую, що опинилась на даху. Бої поблизу вщухли, і я спостерігаю атаку аеростатів на фортецю. Хтось обіймає мене рукою, я тулюся до нього й зовсім не дивуюся тим, що Ернест знову Зі мною — я тільки не можу додуматись, де це він так обсмалив собі чуба й брови. Ми спіткалися з ним у цьому страшному місті цілком випадково. Він зовсім не знав, що я виїхала з Нью-Йорка, і, проходячи через кімнату, де я спала, не міг спочатку впізнати мене. Потому я вже не довго залишалась у Чікаго. Після тієї атаки аеростатів на фортецю Ернест звів мене з даху всередину будинку, де я й проспала цілий вечір і цілу ніч. Там ми пробули й весь третій день, а на четвертий Ернест дістав у місцевої влади автомобіль та дозвіл виїхати, і ми покинули Чікаго. Голова перестала боліти, але я була зовсім знесилена тілом і душею. В автомобілі я горнулася до Ернеста і апатично стежила за солдатами, що намагалися вивести машину з міста. Бої точилися вже тільки де-не-де. Окремі райони ще були в руках наших товаришів, але їх оточили великі загони найманців. Революціонери опинилися в сотнях окремих пасток, і солдати штурмували їх одну по одній. Милосердя нікому не дарувалося, тому наші героїчно билися до останку^\'7b113\'7d. Коли ми наближалися до районів, де ще тривали бої, нас зупиняли і посилали в об’їзд. Одного разу нам довелося їхати дорогою, що пролягала по спалених кварталах. З обох боків наші товариші ще боролися, займаючи сильні позиції. Машина йшла серед страшенного гуркоту вибухів, насилу пробиваючись між руйновищ. Багато будинків ще горіло, воші надали, загороджуючи нам шлях цілими горами грузу. В тому лабіринті руїн ми просувалися дуже повільно. Весь район славнозвісних чікагських різниць, разом з робітничим гетто, вигорів до решти. Далеко праворуч величезна хмара диму застилала небо. «Це горить містечко Пульмана,— сказав солдат-шофер,— чи те, що було колись містечком Пульмана, бо тепер воно геть зруйноване». На третій день повстання він ледве вибрався звідти із своєю машиною. «Це район найбільших боїв,— казав він,— на багатьох вулицях лежать такі гори трупів, що й не проїхати». Об’їжджаючи повалену стіну якогось будинку в районі різниць, автомобіль спинився перед горою мертвих тіл. Вона нагадувала застиглу морську хвилю. Нам ясно стало, що тут відбулося. Коли юрба вийшла на перехрестя, її зблизька обстріляли кулемети з обох флангів. Але й солдати дістали своє. Видно, серед них вибухнула бомба, і тоді потік юрби, спинений, було, горою-хвилею власних трупів, перехлюпнувся через неї, мов жива й грізна піна- Солдати й раби лежали поряд, пошматовані, серед уламків автомобілів і кулеметів. Раптом Ернест вискочив з машини. Йому впали в око знайомі плечі у сорочці з простого полотна й вінчик сивого волосся. Я не мала сили дивитись, і тільки коли вія повернувсь і ми вже від’їхали, Ернест схилився до мене й сказав: — Єпіскоп Моргауз. Незабаром ми виїхали за місто, і я востаннє озирнулась на вкрите димом небо. Здалеку долинув приглушений гуркіт вибуху. Я припала обличчям до Ернестових грудей і тихо заплакала. Ернест ласкаво обняв мене рукою. — Цього разу нас розбито, люба моя,— сказав він,— але не назавжди. Це буде нам наука. Наша Справа повстане знову, сильна своїм досвідом і дисципліною. Автомобіль під’їхав до станції, звідки ми мали вирушати на Нью-Йорк. Поки ми чекали на пероні свого поїзда, три поїзди, гуркочучи, пролетіли повз нас, на захід, на Чікаго. Вагони були напхані обідраними чорноробами, людьми з дна прірви. — Женуть рабів відбудовувати Чікаго,— сказав Ернест,— бо в Чікаго всіх рабів знищено.
  Розділ XXV
 ТЕРОРИСТИ
 

 
 Але весь розмір страшної поразки ми з Ернестом зрозуміли лише через кілька тижнів після повернення до Нью-Йорка. Це була правдива катастрофа. Нашу Справу потопили в крові. Повстання рабів та різанина відбулись у багатьох містах. Список жертв не мав кінця. По всій країні прокотилися масові страти. Гори й ліси були переповнені втікачами, оголошеними поза законом. На них полювали, як на диких звірів. Наші криївки не могли вмістити всіх, хто потребував притулку. Багато сховищ було викрито шпигунами Залізної П’яти і розгромлено її солдатами. Багато наших товаришів з розпачу та з жадоби помсти перейшли до тактики терору. Виникло безліч терористичних організацій, незалежних від нас, і вони завдали нам чималого клопоту^\'7b114\'7d. Не знаючи, як інакше відплатити ворогові, вони тільки легковажно жертвували своїм життям, часто плутаючи наші плани і заважаючи нашій організаційній роботі. А серед усього цього незворушно й розважливо діяла Залізна П’ята, перетрушуючи всю країну та всі суспільні кола у розшуках наших товаришів, пересіюючи військо найманців, робітничі касти й усі свої таємні служби, безжально й спокійно караючи, мовчки терплячи нашу помсту і заповнюючи прогалини у своїх лавах, щойно вони утворювались. І вряд із тим Ернест та інші робітничі вожді невтомно працювали над перебудовою сил Революції. Всю велич їхньої праці можна збагнути лише беручи до...^\'7b115\'7d
 notes

  Примітки
 

  1
 

 Вейсман, Август (1834—1914) — німецький біолог, основоположник вчення про безперервність «зародкової плазми».  2
 

 Дамон і Піфій — два піфагорейці із давніх Сіракуз (Сіцилія), взірець щирої дружби.  3
 

 Отець Даміен (1840—1889) — бельгійський католицький місіонер, що поселився в колонії прокажених на Молокаях (один з Гавайських островів).  4
 

 «Щирий бурлака», сестина, — поезія Р. Шилінга (1896).  5
 

 Джошія Флінт — товариш Джека Лондона з часів його блукань по країні.  6
 

 Сім Морів — тобто всі моря й океани земної кулі.  7
 

 Місіс Гранді — персонаж комедії англійського драматурга Т. Мортона «Наляж на плуг» (1798), носійка показної доброчесності.  8
 

 Армія Коксі — Коксі, Джекоб Секлер (1854—1951) — американський політичний діяч. 1894 р. він очолив так звану «армію Коксі» — великий загін безробітних, що вирушив до Вашінгтона вимагати від уряду допомоги.  9
 

 Ормуз — місто в давній Персії.  10
 

 Бейліф — урядовець, що допомагає судді в проведенні судової процедури.  11
 

 Габеас корпус (латинське, дослівно: «пристав тіло») — термін англійського права. В основі цього терміну лежить закон про недоторканність особи, прийнятий англійським парламентом у 1679 році.  12
 

 Фра Ліппо Ліппі (бл. 1406—1469) — мається на увазі однойменна поема Р. Браунінга про італійського художника часів Відродження. В цьому творі змальовано його пригоди на вулицях нічної Флоренції.  13
 

 Чайлд Роланд — герой однойменної поеми Р. Браунінга.  14
 

 Лексоу, Кларенс (1852—1910) — американський політичний діяч, що 1894 року головував у спеціальній комісії, створеній для розслідування корупції в поліційному апараті Нью-Йорка.  15
 

 Сінг-Сінг — тюрма поблизу міста Нью-Йорк.  16
 

 «Краще бути царем у пеклі, ніж рабом на небі» — слова з пертої книги поеми Дж. Мільтона «Втрачений рай» (1667).  17
 

 Джордан, Девід Стар (1851—1931) — американський природознавець.  18
 

 Блеквелз-Айленд (тепер Велфер-Айленд) — острів на Іст-рівері в Нью-Йорку, де містяться шпиталі та інші муніципальні заклади; в часи Дж. Лондона там була також тюрма.  19
 

 Шільйонський в'язень.-— Мається на увазі женевець Франсуа Бонівар (1493—1570), що боровся за незалежність рідного міста від герцога Савойського Карла III і протягом шести років (1530—1536) був прикутий до кільця у замку Шільйон (над Женевським озером у Швейцарії).  20
 

 Ентоні Мередіт — за задумом Дж. Лондона,— людина XXVII століття, перший видавець і коментатор рукопису Евіс Евергард. Посторінкові примітки до «Залізної П’яти» зроблено від його імені.  21
 

 «Уява — то царство моє» — назва твору англійського поета Е. Дайєра (1588).  22
 

 Сервій Туллій (VI ст. до н. е.) — легендарний цар-законодавець давнього Риму.  23
 

 Джон-Стюарт Мілль (1806—1873)—англійський буржуазний економіст, філософ і логік.  24
 

 Філомати — «Філомат» по-грецькому означає «аматор науки».  25
 

 Пліній — ім’я двох діячів давнього Риму: Плінія Старшого (23—79) — письменника, вченого та державного діяча, і його небожа, Плінія Молодшого (бл. 62 — бл. 113),— державного діяча та письменника.  26
 

 Амброз Бірс (1842—1914?) — американський новеліст.  27
 

Ілоти — прошарок населення давньої Спарти, що перебував на становищі рабів. comments

  Коментарі
 

  1
 

 Друге повстання значною мірою було результатом зусиль Ернеста Евергарда, хоч він, звичайно, готував його спільно з європейськими революційними лідерами. Сам Евергард не дожив до початку повстання. Його було заарештовано й таємно страчено навесні 1932 року. Але він так грунтовно підготував повстання, що його товаришам пощастило майже без проволоки здійснити його плани. Після страти Евергарда його дружина знайшла собі притулок у Вейк-Робін-лоджі, невеличкій садибі в горах Сономи, в Каліфорнії.  2
 

 Тут Евіс Евергард, очевидно, має на увазі Чікагське повстання.  3
 

 Хоч би як ми шанували пам’ять Евіс Евергард, однак мусимо відзначити, що її чоловік був лише один з численних діячів, які керували готуванням Другого повстання. Тепер, коли минуло вже кілька сторіч після тих подій, ми знаємо, що це повстання було приречене на поразку, навіть якби він не загинув.  4
 

 Друге повстання справді набуло міжнародного характеру. Його план був занадто грандіозний, щоб бути витвором однієї людини, навіть геніальної. За одним сигналом мали повстати трудящі всіх олігархічних країн світу. Німеччина, Італія, Франція і вся Австралазія — на той час робітничі держави з соціалістичними урядами — були готові надати допомогу повсталим. Вони й справді відважно стали до бою, і саме тому розгром Другого повстання був і їхньою поразкою. Уряди цих країн було повалено, і об’єднані олігархічні держави нав’язали їм свій лад.  5
 

 Джон Канінгем, батько Евіс Евергард, був професор Каліфорнійського університету в містечку Берклі. З фаху він був фізик; опріч викладання, виконав багато оригінальних досліджень і був вельми визначним ученим. Його головний внесок у науку — дослідження електрона і капітальна праця «Тотожність матерії та енергії», де він бездоганно й остаточно довів, що елементарна одиниця матерії і елементарна одиниця енергії тотожні. Думку ту висловлювали, не довівши її однак, сер Олівер Лодж та інші Дослідники нової тоді царини радіоактивності.  6
 

 Так називалися люди, що, за тодішнім звичаєм, билися між собою навкулачки за грошову винагороду. Коли одного було побито до непритомності або до смерті, другий одержував гроші.  7
 

 Ця неясна згадка стосується сліпого музики-негра, що викликав шалене захоплення публіки в другій половині XIX ст. християнської ери.  8
 

 Фрідріх Ніцше — божевільний філософ XIX ст. християнської ери, що іноді вловлював примхливі відблиски істини, але врешті, заплутавшись у лабіринтах людської думки, дорозумувався до цілковитого божевілля.  9
 

 Видатний діяч освіти кінця XIX — початку XX ст. християнської ери. Був ректором Стенфордського університету, заснованого на приватні кошти.  10
 

 Філософ-ідеаліст, що довго збивав з пантелику тогочасних мислителів своїм запереченням реального існування матерії, але врешті був спростований філософським узагальненням нових відкрить емпіричної науки.  11
 

 Йдеться про землетрус, що 1906 р. зруйнував місто Сан-Франціско.  12
 

 Цей вислів породили варварські звичаї тих часів. Коли в звірячому смертельному двобої переможений кидав зброю додолу, від переможця залежало вбити його чи залишити живого.  13
 

 Саме тоді багато священиків було відлучено від церкви за проповідь неприйнятних для капіталістів ідей. Особливо переслідували тих, чиї проповіді набували соціалістичного присмаку.  14
 

 Чужоземна наймана варта палацу Луї XVI, французького короля, страченого своїм народом.  15
 

 Книжку цю багато разів таємно публікували протягом трьох сторіч панування Залізної П’яти. Кілька примірників різних видань її зберігається в Національній бібліотеці в Ардісі.  16
 

 У ті часи групи хижаків-власників контролювали всі засоби пересування і за користування ними брали з населення плату.  17
 

 Страйки — конфлікти між робітниками й підприємцями — були звичайним явищем за тої доби анархії й безглуздя. Іноді робітники відмовлялися працювати. В інших випадках капіталісти відмовлялися допускати робітників до роботи. Ці конфлікти часто супроводилися справжніми битвами, де гинуло багато добра і навіть людей. Усе це, звичайно, так само незбагненне для нас, як незбагненний і інший звичай тих часів — чоловіки нижчих класів били меблі й посуд, коли сварилися зі своїми жінками.  18
 

 Пролетаріат — від латинського слова proletarii; так у цензових списках Сервія Туллія називали тих, хто не міг дати державі нічого, крім своїх нащадків (proles). То були люди, які не мали ні майна, ні громадського становища, ані якихось виняткових здібностей.  19
 

 Кандидат від соціалістичної партії на пост губернатора Каліфорнії у виборах 1906 р. Англієць родом, автор низки книжок з політичної економії та філософії, один з провідних соціалістів у ті часи.  20
 

 Одна з наймоторошніших сторінок в історії людства — це визиск дітей і жінок на англійських фабриках у другій половині XVIII ст. християнської ери. В такому індустріальному пеклі створювалися найпишніші маєтності тих часів.  21
 

 Евергард міг би навести ще яскравіші приклади відвертого захисту рабовласництва церквою в роки перед так званою «громадянською війною». Ось кілька прикладів з документів тих часів. У 1.835 році Всеамериканський собор пресвітеріанської церкви постановив, що «рабство визнається як Старим, так і Новим завітом і не засуджується волею божою». У тому ж році Чарльстонська асоціація баптистів проголосила, що «право власників володіти часом своїх рабів прямо визнав творець усього сущого, бо він своєю волею надає право на володіння, кому забажає». Преподобний Е. Д. Сімон, доктор богослов’я і професор Рендольф-Меконського методистського коледжу в штаті Вірджинії, писав: «Тексти святого письма недвозначно потверджують право на володіння рабами разом з усіма наслідками, які випливають із цього права. Право купівлі й продажу рабів установлюється цілком ясно. Всюди — чи то звернемось ми до давньоєврейського права, встановленого самим господом, чи взагалі до звичаїв та практики всіх часів і народів, чи до настанов Нового завіту і його моральних норм — ми доходимо висновку, що рабство не є неморальним. Оскільки встановлено, що перших африканських рабів, завезених до Америки, було продано в рабство згідно з законом, право утримувати у рабстві їхніх нащадків незаперечне. Таким чином, ми бачимо, що рабство в Америці засноване на праві». Не диво, що на яке покоління пізніш церква співала ту саму пісню про капіталістичну власність. У великому книгосховищі в Асгарді є книжка під назвою «Спроби тлумачення» Генрі Ван-Дейка. Цю книжку було видано 1905 року християнської ери. Скільки можна судити, той Ван-Дейк був священик. Книжка ця — яскравий приклад того, що Евергард назвав би буржуазним мисленням. Зверніть увагу на подібність наведеного вище твердження Чарльстонської асоціації баптистів до твердження Ван-Дейка через сімдесят років: «Біблія вчить, що бог — власник світу. Він наділяє кожну людину згідно зі своєю власного волею, у відповідності з загальними законами».  22
 

 Тоді було багато бідних крамарів, що носили свій крам від будинку до будинку. То було щонайбезглуздіше марнування людської енергії. Розподіл продукції був тоді такий же безладний і нерозумний, як і вся суспільна система.  23
 

 Так звалися тоді злиденні будинки, де мешкала більшість робітників. Навіть за таке житло вони мали платити комірне хазяїнові, і то надзвичайно велике, як зважити вартість такого житла.  24
 

 В ті часи крадіжки були звичайнісіньким явищем. Майже всі крали одне в одного. Панівні верстви крали законно, чи радше узаконювали свій крадіж, незаможні класи крали незаконно. Все доводилось охороняти. Величезна кількість людей була зайнята спеціально тим, що охороняла чужу власність. Цих людей називали сторожами. Будинки заможних людей були схожі на справжні фортеці для охорони майна. Коли тепер у наших дітей інколи спостерігається бажання привласнити чужу річ, то це рудимент звичаїв, що панували в ті давні часи.  25
 

 Тоді робітників скликали на роботу і відпускали з роботи пронизливими, дикими гудками.  26
 

 Обов’язки юриста корпорацій полягали в тому, щоб шахрайськими методами служити грабіжницьким інтересам своїх хазяїв. Історично засвідчений факт, коли Теодор Рузвельт, на той час президент Сполучених Штатів, заявив у 1905 p., звертаючись до випускників Гарвардського університету: «Всім відомо, що багато найвпливовіших та найкраще плачених юристів у кожному значному економічному центрі спеціалізувалися на винайденні зухвалих та хитромудрих засобів, за допомогою яких їхні багаті клієнти — як окремі особи, так і корпорації,— можуть обходити закони, видані для обмеження багатіїв у інтересах широкого загалу».  27
 

 Це типовий приклад тієї жорстокої боротьби, яка охоплювала все суспільство. Люди полювали одне на одного, як голодні вовки. Більші вовки жерли менших, а Джексон у тому суспільстві-зграї належав до найдрібніших вовків.  28
 

 Мова йде про кількість голосів, що їх одержала в США соціалістична партія на виборах 1910 р. Збільшення кількості голосів на виборах ясно показує швидке зростання впливу цієї партії в Тон час. У 1888 р. вона дістала 2008 голосів, у 1902—127 713; у 1904 p. — 435 040, у 1908 p. — 1 108 427, а в 1910 p.— 1 688 211.  29
 

 В умовах жорстокої боротьби за існування люди, навіть багаті, не могли бути спокійні за своє майбутнє. Тому, турбуючись за долю своїх рідних, вони винайшли систему страхування. Для людей, що живуть у вік розуму, ця вигадка здається смішною до безглуздя, але тоді страхування було дуже серйозною справою. Надзвичайно характерно для моралі тих часів, що фонди страхових товариств часто розкрадали службовці, які повинні були їх охороняти.  30
 

 Ще до народження Евіс Евергард Джон Стюарт Мілль у своєму есеї «Про волю» писав: «Поки в суспільстві існує панівний клас, мораль значною мірою визначається його класовими інтересами і почуттями».  31
 

 Такі каламбури вважалися тоді особливістю ірландського гумору.  32
 

 У 1902 році християнської ери, наприклад, газети захоплено коментували виступ власника вугільного тресту Джорджа Ф. Пера, який проголосив: «Права та інтереси робочого люду охороняються християнами, яким бог у своїй безмежній мудрості віддав у власність багатства країни».  33
 

 «Несіть нам свої брудні гроші» — таке було гасло в тогочасної церкви.  34
 

 Тодішній тижневик «Огляд», відомий своїм критичним напрямком, 18 серпня 1906 року описав випадок з робітником, що втратив руку. Подробиці його нещастя нагадують історію Джексона, про яку розповідає Евіс Евергард.  35
 

 Люди тих часів мали звичай заповнювати свої житла різними дрібничками. Тоді ще не розуміли переваг суворої простоти. Житла заможних людей нагадували якісь музеї й вимагали величезної праці для утримання їх у чистоті. В домах панував демон пороху. Існувало безліч приладів для боротьби з ним, але нічого не робилося, щоб не заводити його зовсім.  36
 

 Порушення заповітів було звичайним явищем тих часів. Нагромаджуючи величезні капітали, власники їх немало турбувалися тим, як і хто порядкуватиме багатствами після їхньої смерті. Складання заповітів та їх порушення закономірно доповнювали одне одне, як виробництво панцеру і гармат. Для складання заповітів, яких не можна було б опротестувати, багаті люди закликали на допомогу щонайдосвідченіших юристів, але й ті заповіти скасовувалися часто за допомогою тих самих адвокатів, які їх складали. І все ж серед багатих верств панувала ілюзія, ніби можна скласти такий заповіт, якого нікому її ніколи не далося б скасувати. Цілі покоління багатих клієнтів та юристів намагалися здійснити те прагнення. Ці марні намагання нагадують нам шукання чудотворного «еліксиру життя» середньовічними алхіміками.  37
 

 Це була серія кумедних і недоладних книжок, що сіяли серед трудящих хибні уявлення про паразитичні класи.  38
 

 Люди тих часів були справжні раби слів: нам годі збагнути те огидне рабство. Слова справляли на них магічний вплив, сильніший за гіпноз. Мозок у людей був такий затуманений, у думках панував такий хаос, що часом досить було одного слова, аби знищити в їхніх очах весь авторитет серйозних висновків та узагальнень, плоди зусиль та шукань цілого життя. Таку магічну силу мало слово «утопія». Досить було вимовити його, щоб перекреслити яке завгодно економічне вчення, яку завгодно теорію суспільної перебудови, хоч би яка вона була доцільна. Мільйони носилися з такими фразами, як «чесно зароблений гріш», «ситий шматок» тощо. Вигадування подібних фраз вважалося мало не за прояв геніальності.  39
 

 Спершу агенти приватного розшуку, що згодом стали платними захисниками капіталістів і врешті найманим військом Олігархії.  40
 

 Широко вживані тоді патентовані ліки були, власне, патентованим шарлатанством. Проте люди вірили їм, як у середньовіччя вірили талісманам та індульгенціям. Єдина різниця між патентованими ліками й талісманами полягала в тому, що ліки були дорожчі й шкідливіші.  41
 

 Ще й у 1912 році більшість населення щиро вірила, ніби вона керує країною за допомогою виборчих бюлетенів. Насправді ж керували так звані «політичні машини». Спершу хазяї тих «політичних машин» дерли з великих капіталістів грубі гроші за протікання потрібних законів, та згодом капіталісти визнали сподобнішим держати власні «політичні машини» та їхніх управителів на постійній платні.  42
 

 В 1906 р. Роберт Гантер у книжці «Злидні» відзначив, що на той час у Сполучених Штатах десять мільйонів чоловік жили в злиднях.  43
 

 За переписом 1900 р. (останній перепис, що його дані публікувались) у Сполучених Штатах нараховувалося 1 752 187 дітей, що працювали на заводах і фабриках.  44
 

 Наводимо цікаве визначення слова «картеч» з «Лексикону циніка» (1906 p.), що його написав Амброз Бірс, відомий мізантроп того часу. «Картеч — аргумент, який майбутнє готує у відповідь на вимоги американських соціалістів».  45
 

 У кайдани колись забивали рабів і карних злочинців. Кайдани вийшли з ужитку лише з настанням ери Вселюдського братерства.  46
 

 Як і Евергард, ніхто тоді ще не уявляв собі цього належно, але були люди, які ще раніше вгадували обриси цієї тіні майбутнього. Джон Келгоун писав: «У наш час при владі стоїть сила, сильніша за самих людей; цю силу створюють численні, різноманітні і могутні інтереси, що їх єднає спільність величезних прибутків». А великий гуманіст Авраам Лінкольн незадовго до того, як його вбито, казав: «Я бачу в недалекому майбутньому наближення кризи, що лякає мене і примушує тремтіти за долю моєї країни... Корпорації сіли на трон, насувається доба продажності, що охопить вищі органи влади; капітал у нашій країні намагатиметься продовжити своє владарювання, використовуючи темні інстинкти юрми, аж поки всі національні багатства буде сконцентровано в небагатьох руках,— і тоді настане кінець республіки».  47
 

 Книжку ту «Економіка та освіта» — видано того ж року. Збереглося три примірники її — два в Ардісі й один в Асгарді. В ній піддано детальному аналізові одне з явищ капіталістичної дійсності вплив капіталу на університети та загальноосвітню школу. В цілому книжка становила невідпорне й нищівне звинувачення всієї системи виховання, яка прищеплювала студентам тільки ті ідеї, що підтримували капіталістичний лад, викорінюючи ідеї критичні й ворожі йому. Книжка викликала велику сенсацію, і Олігархія негайно заборонила її.  48
 

 Розшифрувати це скорочення не пощастило.  49
 

 Від Берклі до Сан-Франціско можна було дістатися катером за кілька хвилин. Ці двоє міст разом з іншими, що лежали довкола бухти, фактично утворювали одне ціле.  50
 

 Оскар Уайльд, уславлений письменник XIX ст. християнської ери.  51
 

 Зниження продажної ціни до собівартості й навіть нижче. Багата фірма могла довше торгувати зі збитками, ніж дрібні, і таким чином доводила конкурентів до банкрутства. Звичайний засіб конкуренції.  52
 

 Банкрутство — своєрідний засіб, що давав змогу тим, хто зазнав поразки в конкуренції, уникнути сплати своїх боргів. У такий спосіб пом’якшувалося занадто жорстокі умови соціальної боротьби.  53
 

 Евергард помилився лише щодо дати внесення законопроекту до конгресу. Це сталося не ЗО липня, а ЗО червня 1902 року. В Ардісі зберігся примірник «Протоколів конгресу», де згадується такі дати: 30 червня, 9, 15, 16 та 17 грудня 1902 р. і 7 та 14 січня 1903 р. Нема чого дивуватись, що діловики у розмові з Евергардом виявили гаку необізнаність. Про існування закону мало хто знав. Революціонер Унтерман у липні 1903 р. опублікував у Джірарді (штат Канзас) брошуру «Закон про національну гвардію». Брошура ця мала деяке поширення серед робітників, але класовий поділ за тих часів сягав так далеко, що середні верстви навіть не чули про цю брошуру, а тому й не знали нічого про існування закону.  54
 

 Тут Евергард яскраво розкриває причину робітничих заколотів того часу. Коли розподілялося додаткову вартість, капітал намагався забрати собі все, що змога. Робітники так само. Конфлікт був нерозв’язний. Весь час існування капіталістичної системи праця і капітал гризлися на розподіл додаткової вартості. Нам це смішно, але ми не повинні забувати, що то було сім сторіч тому.  55
 

 За кілька років до того президент Сполучених Штатів Теодор Рузвельт заявив: «У справі купівлі і продажу потрібна ліберальніша й активніша політика, щоб можна було вільно вивозити зайвину продукції американської промисловості за кордон». Звичайно цю «зайвину продукції» становила та частина паю капіталістів у прибутках, що її вони, задовольнивши свої потреби, не могли спожити. Приблизно в той же час сенатор Марк Гена говорив: «Щорічне виробництво в Сполучених Штатах на одну третину переважає потреби країни». Його колега, сенатор Чонсі Деп’ю, заявив, що «американський народ щороку виробляє товарів на два мільярди доларів більше, ніж він може спожити».  56
 

 Карл Маркс — великий теоретик соціалізму. Німецький єврей, що жив у XIX сторіччі, сучасник Джона Стюарта Мілля. Нам тепер здається неймовірним, що протягом цілих поколінь після публікації економічних відкрить Маркса з нього тільки глузували загальновизнані мислителі та вчені. За ці відкриття його вигнали з рідної країни, і він помер у вигнанні в Англії.  57
 

 Перший відомий нам випадок, коли вжито цю назву Олігархії.  58
 

 Цей поділ суспільства відповідає поділові Люсьєна Сеніела, одного з тодішніх авторитетів у царині статистики. Використовуючи матеріали перепису 1900 p., Сенієл так розподіляв чоловіче населення Сполучених Штатів за класовою належністю: клас плутократії— 250 251; середній клас — 8 429 845 і пролетаріат — 20 393 137 чоловіка.  59
 

 До 1907 року вважали, що країною править одинадцять груп, але число це зменшилося до семи через злиття п’яти залізничних трестів в одне величезне залізничне об’єднання. Ось ці п’ять трестів та їхні фінансові й політичні керівники; 1) Залізнична компанія Північного Заходу; власник — Джеймс Дж. Гіл; 2) Пенсільванська залізнична група; її директор Шіф одночасно був директором великих банкових фірм у Філадельфії та Нью-Йорку; 3) Компанія залізниць Центру, Південного Заходу та Тихоокеанського узбережжя, власник — Гарріман, юрисконсульт фірми — Фрік, політичний керівник — Одел; 4) Залізниці родини Гулд і 5) Мур, Рейд і Лідс — так звана «Рок-Айлендська група». Ці могутні олігархи, що самі виросли з конкурентної боротьби, неминуче стали на шлях об’єднання.  60
 

 Лоббісти — агенти корпорацій для підкупу делегатів конгресу — людей, що нібито були представниками народу.  61
 

 За десять років до цієї промови Евергарда нью-йоркська торговельна палата у своєму звіті писала: «Залізниці керують законодавством у більшості штатів. Вони настановляють і скидають сенаторів Сполучених Штатів, членів конгресу і губернаторів фактично диктують політику країни».  62
 

 Наведемо, як приклад, історію однієї з наймогутніших плутократичних династій Сполучених Штатів — дому Рокфеллерів. Перший Рокфеллер вийшов з низів суспільства. Спритний діловій, він заснував перший великий трест у Сполучених Штатах, відомий «Стандард Ойл». Ми не можемо не вгадати тут знаменної сторінки з історії тих часів, щоб показати, як вільні капітали «Стандард Ойл», що шукали собі застосування, звідусіль витісняли дрібних капіталістів, сприяючи таким чином наближенню руїни капіталістичної системи в цілому. Автор цього уривка тодішній лівий журналіст Девід Грейм Філіпс, його статтю було надруковано в тижневику «Сетердей івнінг пост». Єдиний примірник тижневика від 4 жовтня 1902 року, який зберігся досі, своїм зовнішнім виглядом і змістом свідчить, що журнал був дуже популярний і друкувався великим тиражем. Ось цей уривок: «Десять років тому прибутки Рокфеллера, як твердять авторитетні особи, становили тридцять мільйонів доларів на рік. Нафтова промисловість не могла вже прийняти нових капіталовкладень. Тим часом прибутки самого лише Джона Дейвісна Рокфеллера становили два мільйони на місяць. Питання про дальше застосування цих грошей поставало дедалі нагальніше. Прибутки від нафтових підприємств усе зростали й зростали, а знайти їм застосування було навіть важче, ніж тепер. Проникнення Рокфеллерів у все нові галузі економіки диктувалося не лише ненаситною жадобою нових прибутків, але й необхідністю дати вихід щораз більшому припливу мільйонів, які, немов магнітом, притягувалися нафтовою монополією. Щоб розв’язати це завдання, було створено спеціальний штаб дослідників та розвідників ділової кон'юнктури. Керівник цього штабу одержував платню 125 тис. доларів на рік. Першим великим об’єктом відкритої експансії Рокфеллерів за межами нафтової промисловості були залізниці. В 1895 р. вони вже контролювали п’яту частину всіх залізниць країни. А скільки залізниць вони мають або контролюють тепер? Рокфеллерам підвладні майже всі залізничні лінії, що віялом розходяться від Нью-Йорка на північ, схід і захід, крім однієї, в котрій, однак, їм теж належить кількамільйонний пай. Вони контролюють більшу частину розвиненої системи залізниць Чікагського вузла, як і тих, що йдуть на захід, до Тихого океану. Це їхня підтримка дозволила містерові Морганові стати таким могутнім, хоч тепер, треба сказати, вони більше потребують його порад, ніж він їхньої підтримки. Ось де справді об’єднання двох фінансових олігархій становить «спільність інтересів»! Але самі залізниці не могли б швидко поглинути цей могутній приплив грошей. Ніші прибуток Джона Д. Рокфеллера з 2 500 000 доларів збільшився до чотирьох, п’яти, шести мільйонів на місяць, до 75 000 000 доларів на рік. Продаж гасу на_ освітлення давав основний прибуток. Розміщення самих прибутків теж додавало до нього нові мільйони. Коли газ і електрика розвинулися настільки, що стали прибутковою справою, Рокфеллери почали вкладати свої капітали в ці галузі економіки. Відтоді кожен американець, як тільки зайде сонце, починає платити данину Рокфеллерам, байдужо яким освітленням він користується — гасовим, електричним чи газовим. Рокфеллери відкрили позичкові банки для фермерів. Повідають, що коли кілька врожайних років дали фермерам змогу здихатися боргів, Джон Д. Рокфеллер мало не плакав: вісім мільйонів, уміщених так добре, здавалося, на довгі роки під високий відсоток, раптом з’явилися на його порозі й заверещали, вимагаючи собі нового місця. Цей несподіваний новий клопіт у розшукуванні місця для застосування прибутків від нафти та прибутків від тих прибутків і знов для прибутків від нових прибутків, був затяжкий для втомленої та хворої на шлунок людини. Рокфеллери вдалися до гірництва — до видобування заліза, вугілля, міді й олова, до інших галузей промисловості й транспорту, до національних, штатових та муніципальних облігацій, до судноплавства і зв’язку, до продажу й купівлі нерухомості, будівництва хмарочосів, палаців, готелів і торговельних закладів, до страхування життя і до банків. Незабаром не стало направду жодної галузі економіки, де не було б їхніх мільйонів... Рокфеллерівський «Нейшенел сіті бенк» — найбільший банк Сполучених Штатів. У всьому світі з ним можуть рівнятися лише англійський та французький державні балки. Щоденні вклади у цей банк становлять більше сотні мільйонів; він панує над фінансовим та фондовим ринками Уолл-стріту. А він не один, він тільки центр цілої системи рокфеллерівських банків, що налічує 14 банків у самому лише Нью-Йорку і багато могутніх і впливових банків у кожному фінансовому центрі країни. Джон Д. Рокфеллер самих лише акцій «Стандард Ойл» має по біржовому курсу на суму від чотирьох до п’яти сотень мільйонів. Bin має сто мільйонів у стальному тресті, майже стільки в одній західній залізниці, половину цієї суми в іншій і т. д., і т. д., годі все й перелічити. Його прибуток за останній рік становив 100 000 000 доларів. Прибутки всіх Ротшильдів разом узятих навряд чи переважають його. І той прибуток зростає щодень і щогодини».  63
 

 «Чорними сотнями» називали банди погромників, які організувало приречене на загибель самодержавство для боротьби проти російської революції. Ці банди нападали на революціонерів, а також чинили погроми і грабунки, щоб дати привід владі пустити в хід козацьке військо.  64
 

 За капіталізму господарські кризи були явищем так само неминучим, як і безглуздим. Розквіт економіки неминуче призводив до катастроф. Спричинювали те все, звісно, нагромаджені неспожиті прибутки.  65
 

 Штрейкбрехери, тобто «страйколоми», були справжнім приватним військом капіталістів. Добре організовані та озброєні, вони завжди були готові виїхати спеціальними поїздами в будь-яку частину країни, де починався страйк або оголошувано локаут. Тільки в ті далекі часи можна було побачити таке видовисько, коли, наприклад, відомий організатор штрейкбрехерів Фарлі на чолі своєї банди мчав спеціальним експресом через усю територію Сполучених Штатів з Нью-Йорка до Сан-Франціско, щоб руками двох тисяч п’ятисот озброєних горлорізів зірвати страйк трамвайників. Такі дії капіталістів були кричущим порушенням законів, але цей випадок, як і тисячі подібних, залишився безкарний, бо суди були цілком у руках плутократії.  66
 

 Під час страйку шахтарів у шахті Айдахо наприкінці XIX сторіччя війська загнали страйкарів у різницю і жорстоко били їх там. Від того часу вираз «загнати в різницю» став означати розправу над беззахисними робітниками-страйкарями.  67
 

 Ці чорні сотні були чисто американськими організаціями, лише назву запозичено в Росії. Американські чорні сотні виросли з організацій таємних агентів, яких капіталісти використовували у боротьбі проти робітників ще в XIX сторіччі. Це підтверджується свідченням такої авторитетної особи, як Керол Д. Райт, державний уповноважений з питань праці при уряді Сполучених Штатів. У своїй книжці «Битви робітничого класу» він пише, що «в деяких великих історичних страйках підприємці самі підбурювали до насильства», що фабриканти часто навмисно провокували страйки, коли на складах у них набиралося багато виробів. На залізницях агенти власників самі підпалювали товарні вагони під час страйків залізничників, щоб спричинити ще більший розрух. Ото з тих таємничих агентів і виросли чорні сотні; а з них пізніше вийшло страшне знаряддя Олігархії — провокатори,  68
 

 Уолл-стріт — одна з вулиць старого Нью-Йорка, де містилася фондова біржа. Безглузда організація суспільства дозволяла королям біржі робити там усілякі темні махінації над економікою країни.  69
 

 Один з кораблів, на яких до Америки прибули перші колоністи. Нащадки їхні надзвичайно пишалися своїм походженням; однак з часом поріддя їхнє так розійшлось по всій країні, що Фактично їхня кров текла в жилах у всіх американців.  70
 

 Автор поеми залишився невідомий. Зберігся лише уривок, що наводиться далі.  71
 

 Мексіканська страва, іноді згадується в літературі тих часів. Гадають, що вона подавалася з гострими приправами. Рецепт її до нас не дійшов.  72
 

 Вільям Рендольф Херст — молодий каліфорнійський мільйонер, що став на деякий час найвпливовішим видавцем газет у Сполучених Штатах. Його газети, що друкувалися по всіх великих містах країни, були розраховані на масового читача — дрібну буржуазію та пролетаріат. Популярність Херста була така велика, що він спромігся посісти провідне становище в демократичній партії, тоді, щоправда, вже безсилій. Херст поєднував проповідь якогось беззубого соціалізму з апологією дрібнобуржуазного капіталізму. Хоч така програма була цілковитою нісенітницею, Херстова демагогія якийсь час викликала серйозне занепокоєння плутократів.  73
 

 Ціна реклами в ті безладні часи була надзвичайно висока. Конкурували тільки дрібні капіталісти, і вони вміщували в газетах свої оголошення. Трести ще не знали конкуренції, тому й обходилися без реклами.  74
 

 Зникнення вільного селянства в стародавньому Римі відбулося не так швидко, як знищення американських фермерів та дрібних капіталістів. Стародавній Рим не знав такого розгону. Багато фермерів у сліпому бажанні будь-що зберегти свою землю, ладні були повернутися до первісних форм життя. Щоб уникнути експропріації, вони нічого не купували і не продавали, обмежуючись примітившім товарообміном. Злидні їхні були страхітливі, але вони не здавались. На цьому грунті виник навіть цілий рух серед американського фермерства. Подолано його було навдивовижу просто. Користуючись своїм впливом на уряд, плутократія збільшила податки, завдавши цим удару по найвразливішій позиції фермерів. Не продаючи і не купуючи, фермери не мали грошей, і їхню землю кінець кінцем спродано з аукціону для стягнення податкових боргів.  75
 

 Цей підземний гуркіт і клекотіння було чути вже давно. Ще раніше, 1906 p., лорд Евебері, виступаючи в англійській палаті лордів, сказав: «Заворушення в Європі, поширення соціалізму й зловісне посилення анархізму — це попередження урядам та панівним класам, попередження про те, що умови життя робітничого класу в Європі стали нестерпні і, щоб уникнути революції, треба вжити деяких заходів для збільшення заробітної платні., скорочення робочого дня і зниження цін на предмети першої потреби». «Уолл-стріт джорнел», орган американських біржовиків, коментуючи промову лорда Евебері, писав: «Слова ці належать аристократові, членові найконсервативнішої законодавчої установи Європи. Це надає їм ще більшої ваги. Вони містять в собі політичну економію, переконливішу за ту, яку можна знайти в більшості книжок. У них звучить нота остороги. Добре подумайте про це, панове військових та морських міністерств!» Тоді ж Сідней Брукс писав у американському журналі «Гарперс віклі»: «Ви ніколи не почуєте, щоб у Вашінгтоні хтось згадав про соціалістів. Чому? Тому, що наші політики завжди останні бачать те, що робиться у них під носом. Вони сміятимуться з мене, коли я скажу, і то цілком певно, що на наступних президентських виборах соціалісти одержать мільйон голосів».  76
 

 Свою політику щодо війни міжнародна організація соціалістів остаточно сформулювала ще на початку XX ст. В кількох словах суть цієї політики можна викласти так: «Навіщо робітникам однієї країни воювати з робітниками іншої країни в ім’я прибутків їхніх спільних ворогів — капіталістів?» 21 травня 1905 p., коли виникла загроза війни між Австрією та Італією, соціалісти Італії та Австро-Угорщини організували конференцію в Трієсті, погрожуючи загальним страйком робітників обох країн, якщо війну буде оголошено. Те саме сталося наступного року, коли марокканська криза загрожувала втягти у війну Францію, Німеччину та Англію.  77
 

 Книжку В. Дж. Гента «Наш благодійний феодалізм» було видано 1902 р. Після цього багато хто твердив, ніби ідеї олігархічного правління великі капіталісти запозичили з цього твору. Така думка панувала в літературі протягом трьох сторіч влади Залізної П’яти і навіть протягом усього першого сторіччя Вселюдського братерства. Тепер ми знаємо, що це не так, але факт лишається фактом: мабуть, за всю історію людства жодної людини стільки не проклинали, як безневинного Гента.  78
 

 Як зразки судових вироків проти робітників можна навести такі приклади. У вугільних районах країни широко експлуатувалася дитяча праця. 1905 р. робітникам Пенсільванії пощастило домогтися закону, який вимагав, щоб вік і освіту підлітків, які йдуть працювати, під присягою потверджували батьки. Суд округи Люцерн визнав цей закон неконституційним на тій підставі, що він нібито порушує чотирнадцяту поправку до конституції, встановлюючи нерівноправність між особами того самого класу, а саме — між підлітками віком до чотирнадцяти років і дорослішими. Суд штату затвердив цю ухвалу. Спеціальна сесія нью-йоркського суду в 1905 р. визнала неконституційним закон, що забороняв підліткам і жінкам працювати після дев’ятої години вечора на тій підставі, що такий закон був би «класовим законодавством». _ Наведім ще такий приклад. Робочий день пекарів був надміру довгий. Законодавчі збори штату Нью-Йорк ухвалили закон, що обмежував пращо пекарів до десяти годин на день. 1906 р. Найвищий суд Сполучених Штатів визнав цей закон неконституційним У постанові суду говорилося: «Немає достатньої підстави втручатися у волю осіб або їхнє право вільно укладати контракти, обмежуючи години праці пекарів».  79
 

 Джеймс Фарлі — відомий у той час організатор штрейкбрехерів. Безпринципний, але здібний авантюрист, він у період панування Залізної П’яти піднісся високо і нарешті був прийнятий до числа олігархів. 1932 р. його вбила Сара Дженкінс, що мстилася за свого чоловіка, який загинув від рук бандитів із штрейкбрехерської організації Фарлі ще перед тридцятьма роками.  80
 

 Не можна не дивуватися з надзвичайної прозорливості Евергарда, ясності, з якою він передбачав і зраду великих профспілок, і піднесення та повільний занепад робітничих каст, і майбутню боротьбу між олігархами та робітничими кастами за владу.  81
 

 І тут ми можемо лише дивуватися далекоглядності Евергарда. Олігархам ще й на думку не спадало будувати такі дивовижні міста, як Ар діє або Асгард, а Евергард уже бачив їх, знав, що їх неминуче збудується.  82
 

 Після цього пророцтва минуло три сторіччя панування Залізної П’яти і чотири сторіччя Вселюдського братерства, але ще ті тепер ми ходимо do шляхах і живемо в містах, збудованих за часів Олігархії. Щоправда, ми тепер будуємо ще прекрасніші міста, але й чудові міста олігархів існують, і я пишу ці рядки в Ардісі, найкращому з цих міст.  83
 

 До блоку з Олігархією ввійшли всі залізничні профспілки. Цікаво зазначити, що в XIX сторіччі першою серед робітничих організацій звернулася до системи «паю в награбованому» профспілка залізничників — «Братство паровозних машиністів». Незмінним керівником цієї спілки протягом двадцяти років був П. М. Артур. Після страйку на Пенсільванській залізниці в 1877 р. він уклав з компанією угоду, яка поставила його спілку у виняткові умови порівняно з іншими робітничими організаціями, що брали участь у боротьбі з компанією. План цей мав цілковитий успіх. Він був настільки ж успішний, наскільки й зрадницький; з цього й виник термін «артуризація» для визначення тактики «паю в награбованому», якої стали дотримуватися декотрі спілки. Етимологи довго не могли пояснити цей термін, але тепер, я гадаю, його походження стане зрозуміле.  84
 

 Альберт Покок — другий з відомих штрейкбрехерів того часу. Аж до самої своєї смерті він тримав у покорі всіх шахтарів країни. Після смерті Покока-старшого влада перейшла до його сина Льюїса Покока, і так протягом п’яти поколінь ця династія наглядачів за рабами деспотично панувала над шахтарством. Зберігся такий опис Покока-старшого, відомого як Покок Перший: «Довгаста суха голова з великою лисиною й вінчиком сивувато- рудого волосся, з великими вилицями й важким підборіддям... Бліде обличчя, згаслі сірі очі, металічний голос, мляві рухи». Він був простого походження і почав свою кар’єру буфетником. Потім зробився приватним шпигуном трамвайної компанії серед робітників, поки не став професійним організатором штрейкбрехерів. Покок П’ятий, останній представник цієї династії, в 2073 р. загинув від вибуху бомби під час невеликого повстання шахтарів на індіанській території.  85
 

 Ці бойові групи було організовано на зразок бойових груп російської революції; і попри всі величезні зусилля Залізної П’яти придушити їхню діяльність, вони існували протягом усіх трьох сторіч її панування. До складу бойових груп входили як чоловіки, так і жінки. Борючись за велику мету і зневажаючи смерть, вони були значною силою, що стримувала люту жорстокість правителів країни. їхня діяльність не обмежувалась невидимою війною найманими агентами Олігархії. Самі олігархи нерідко мусили прислухатися до вимог бойових груп і часто платили життям за порушення цих вимог, не кажучи вже про офіцерів армії та керівників робітничих каст. Ці організовані месники додержували суворої справедливості. Найцікавіші були їхня безсторонність та судова процедура. Вони ніколи й нікого не засуджували похапцем. Затриманого бойовою групою приводили на суд і давали йому змогу захищатись. Якщо він бажав, йому дозволялося мати на суді оборонця. Але якщо інакше не виходило, то влаштовували заочний суд, як от у справі генерала Лемптона. Це було в 2138 р. Генерал Лемптон був, мабуть, найкровожерніший кат з усіх, яких тільки мала Залізна П’ята. Бойові групи сповістили його про те, що над ним відбувся заочний суд, який визнав його винним і засудив його до страти. Звістку про це він одержав після того, як його було тричі попереджено, що він повинен припинити знущання з пролетаріату. Він ужив безліч запобіжних заходів. Минали роки, і бойові групи марно намагалися виконати свій вирок. Один за одним члени бойових груп гинули в спробах виконати той вирок. Олігархія безжально страчувала цих героїв. Саме в зв’язку з замахом на генерала Лемптона було відновлено розпинання на хресті як законний спосіб страти революціонерів. Але все ж таки й цього ката дістала рука бойової групи в особі Медлін Прованс, тендітної дівчини сімнадцяти років, яка для здійснення свого наміру цілих два роки служила в його палаці за швачку. Медлін Прованс померла в самотньому ув’язненні після тривалих і страшних тортур. Тепер вона стоїть у нетлінній бронзі в Пантеоні Братерства, в чудовому місті Серлі. Ми, що нічого не знаємо про ті криваві вбивства, не повинні суворо судити героїв бойових груп. Вони віддавали своє життя за людство, ніяка жертва не була для них завелика, а невблаганна необхідність змушувала їх лити кров за тих кривавих часів. Бойові групи були на тілі Залізної П’яти болісною раною, якої вона ніколи не могла загоїти. Евергард був засновник цієї своєрідної армії. її успішна трьохсотрічна боротьба свідчить, як мудро він її організував та яку міцну підвалину заклав для переможної боротьби майбутніх поколінь. До певної міри, організація бойових груп — це найбільше досягнення Евергарда, вже не кажучи про його видатні заслуги як теоретика й вождя революції.  86
 

 Таке саме становище було в Індії в XIX ст., за часів британського панування. Мільйони індійців помирали з голоду, пограбовані англійськими колонізаторами, а ті мало не на трупах улаштовували пишні паради та свята. В наш час нам залишається лише червоніти за вчинки наших предків та втішати себе тим, що капіталізм був такий же закономірний етап соціальної еволюції людства, як колись був етап мавпи. У своєму розвитку від нижчих форм органічного життя людство неминуче мало пройти ці етапи, несучи на собі той бруд, який пристав до нього і який нелегко було скинути.  87
 

 «Люди на дні прірви» — перший ужив цього виразу англійський письменник Г. Уеллс наприкінці дев’ятнадцятого сторіччя. Уеллс часто писав як соціальний пророк,— тверезий, прозірливий і водночас щиро людяний. До нас дійшло багато уривків його творів, а дві найголовніші його книжки — «Передбачення» та «Розвиток людства» — збереглися цілком. Уеллс, як видно з тих книжок, задовго до олігархів передбачав, що буде збудовано диво-міста, які він називав «містами насолод».  88
 

 Евіс Евергард писала для своїх сучасників і тому не згадує про те, чим закінчився процес депутатів-соціалістів, звинувачених у державній зраді. В рукопису можна натрапити багато таких пропусків. До суду було віддано п’ятдесят двох депутатів-соціалістів. Усіх їх визнано винними. Можна лише дивуватись, що жодного з них не засудили до смертної кари. Евергарда та ще одинадцятьох, серед них Теодора Донелсона і Метью Кента, засуджено до довічного ув’язнення. Інших засудили до різних термінів — від тридцяти до сорока п’яти років, а Артур Сімпсон, про якого згадує авторка рукопису, дістав «лише» п’ятнадцять років, тому що був хворий під час вибуху. Він умер нібито з голоду в поодинчій камері. З ним повелися так жорстоко через його непогамовну вдачу та палку й нестримну ненависть до тюремних катів. Він загинув у тюрмі Кабаньяс на острові Кубі, де було ув’язнено ще трьох його товаришів. Усі депутати-соціалісти були вкинуті до військових в’язниць у різних районах країни. Дюбуа й Вудс перебували в Пуерто-Ріко, Евергард та Мерівезер — у старій фортеці на Алькатрасі, маленькому острові в Сан-Франціській бухті.  89
 

 Евіс Евергард довелося б прожити не одне життя, щоб дочекатися розгадки цієї таємниці. Майже сто років тому, тобто понад шістсот років після її смерті, в таємних схованках ватіканського архіву знайдено зізнання Первеза, яке він зробив на сповіді. Доречно буде розповісти про цей темний документ епохи, хоч у цілому він може становити інтерес лише для історика. Американець французького походження, Первез 1913 р. сидів у нью-йоркській в’язниці і чекав суду за вбивство. З його сповіді можна побачити, що він не був справжній злочинець. Це була просто запальна, неврівноважена людина. В нападі диких ревнощів він убив свою жінку — факт, досить звичайний за тих часів. Охоплений страхом смерті, про який він докладно розповідає, Первез був готовий на все, аби тільки залишитися живому. Агенти поліції підтримували в ньому цей настрій, залякуючи його тим, що йому, мовляв, не уникнути електричного стільця. Такий тоді був спосіб страти. Засуджених до смертної кари садовили на спеціально збудований стілець смерті і під доглядом компетентних лікарів убивали електричним струмом. Цей спосіб страти був тоді дуже поширений. Анестезію як спосіб страти стали використовувати пізніше. Отже, Первез, може, взагалі й непогана, але непогамовної вдачі людина, сидів у тюрмі, чекаючи смерті, коли до нього звернулись агенти Залізної П’яти, пропонуючи кинути бомбу в конгресі. Його запевнили — в своєму зізнанні він це особливо підкреслює,— що бомба буде зовсім слабенька і нікого не зможе вбити. Це цілком збігається з тим фактом, що бомба, яка вибухла просто під ногами в Евергарда, не завдала йому великої шкоди. Первеза сховали в одній з галерей, замкненій ніби для ремонту. Вій сам повинен був вибрати момент, щоб кинути бомбу, і, як він наївно признається, так зацікавився промовою Евергарда, що майже забув про дане йому доручення. За той вчинок Первеза не тільки випущено з в'язниці, але й призначено йому довічну пенсію. Проте йому не довго довелося користати з неї. У вересні 1914 р. він захворів на серце і за три дні помер. Перед смертю він покликав до себе католицького священика, патера Пітера Дербана, і висповідався перед ним. Священика так уразила ця сповідь, що він записав її і примусив умирущого заприсягтися в правдивості його слів. Про те, що сталося далі, ми можемо тільки здогадуватися. Запис сповіді Первеза, мабуть, було визнано таким важливим документом, що його надіслали до Рима. Видимо, було натиснуто потужні пружини, аби заховати той документ якнайдалі від людських очей. Протягом цілих сторіч ніхто навіть гадки не мав про його існування. Аж у минулому сторіччі славетний італійський історик Лорбія випадково натрапив на нього в архівах Ватікану. Отож тепер не лишилося ніякого сумніву, що вина за вибух бомби в конгресі в 1913 р. лежить на Залізній П’яті. Якби навіть не вийшла на світ Первезова сповідь, і тоді не було б жодного сумніву, бо цей замах, що дозволив Олігархії ув’язнити п’ятдесят двох депутатів-соціалістів, надзвичайно подібний до безлічі таких же злочинів, учинених як олігархами, так і капіталістами до них. Класичним прикладом цинічного й жорстокого судового вбивства невинних людей е страта так званих геймаркетських анархістів у Чікаго в кінці XIX ст. християнської ери. Особливу категорію злочинів у ті часи становили зумисні провокаційні підпали та знищення іншими способами майна капіталістів руками самих капіталістів. А карали за це дуже часто зовсім не винних людей — їм «пришивали» злочини, за тодішнім жаргоном. Під час робітничих заворушень у першому десятиріччі XX ст. капіталісти пустили в хід ще кривавіші способи боротьби проти робітників. Щоб розгромити Західну федерацію гірників, капіталісти через своїх агентів висадили в повітря залізничну станцію Індепендене. Тринадцять чоловік було вбито, ще більше поранено. Маючи у своїх руках законодавчі та судові органи в штаті Колорадо, капіталісти звинуватили в цьому злочині шахтарів і замалим не засудили їх. Один з виконавців цього злочину, Ромен, як і Первез, сидів у тюрмі в іншому штаті — Канзасі,— коли до нього звернулися агенти капіталістів з аналогічною пропозицією. Однак Роменова сповідь стала відома широкій публіці ще За його життя. За тих же часів відбувся процес Мойера та Гейвуда, двох видатних і безстрашних робітничих лідерів. Один був головою; а другий — секретарем Західної федерації гірників. За непевних обставин було вбито колишнього губернатора штату Айдахо. Соціалісти й гірники відкрито обвинувачували в цьому злочині власників шахт. Незважаючи на це, губернатори штатів Айдахо і Колорадо, порушуючи федеральну конституцію та закони штатів, наказали поліції схопити Мойєра та Гейвуда. Обох їх було ув’язнено і звинувачено в убивстві. Ось що писав з цього приводу тодішній лідер американських соціалістів Юджін В. Дебс: «Проти тих вождів робітничого класу, яких не щастить підкупити, ані залякати, буржуазія пускає в хід убивство або судову розправу. Єдиною провиною Мойєра та Гейвуда була їхня непохитна вірність робітничому класові. Капіталісти загарбали в свої руки нашу країну, розбестили наших політиків та наших суддів, затиснули в лещатах робітників, а зараз вони ще хочуть розправитися з тими, хто не бажає беззастережно улягати їхній звірячій владі. Губернатори штатів Айдахо і Колорадо — це лише попихачі справжніх панів, плутократів. У цій справі позиваються робітництво й плутократія. І якщо плутократія завдала першого удару, то наш удар буде останній».  90
 

 Ця картина добре змальовує дикі звичаї та жорстокість панівних класів. Коли народ голодував — панських собачок доглядали служниці. То був дуже відповідальний маскарад для Евіс Евергард. Ішлося про життя і смерть — і про справу Революції, отож ми повинні їй вірити.  91
 

 Пульманами — за ім’ям конструктора — називалися розкішні залізничні вагони тих часів.  92
 

 Хоч їй довелося перебувати серед постійних небезпек, Ен Ройлстон дожила до глибокої старості і вмерла на дев’яносто першому році життя. Як сім’ї Пококів щастило уникати помсти революціонерів, так. і вона була невловима для агентів Залізної П’яти. їй щастило просто неймовірно, вона виходила ціла з тисяч пасток і найнебезпечніших пригод. Вона була виконавицею присудів бойової групи. Товариші прозвали цю месницю «Червоного дівою» і вона стала одним з найпопулярніших образів революції. Вже старою жінкою, коли їй було 69 років, вона застрелила «кривавого Гелкліфа» серед його озброєної охорони і втекла жива й цілісінька Померла вона в спокійній криївці революціонерів серед Озаркських гір.  93
 

 Вивчаючи всі вцілілі документи тих часів, ми не знаходимо жодних згадок про Біденбаха. Про нього говориться лише в цьому уривку рукопису Евіс Евергард.  94
 

 Якщо ви нині вийдете з Глен-Елена і повернете на південь, то опинитеся на бульварі, що проходить там, де сім сторіч тому пролягав старий путівець. За чверть милі від Глен-Елена за другим мостом праворуч буде видко яр, що прорізає, мов шрам, рівну місцевість і купку вкритих лісом пагорбів. Далі він проходить через терен, що за часів приватної власності на землю належав до маєтку якогось Шовета, французького піонера з Каліфорнії. Той Шовет прибув зі своєї рідної країни ще за легендарних часів золотої гарячки. Ось про ці лісисті пагорби і згадує Евіс Евергард. Великий землетрус 2368 р. зруйнував один з них і завалив байрак, де переховувались Евергарди. Після того, як випадково знайшовся рукопис, на цьому місці провадили дальші розкопки. Було знайдено невеличку хатину, дві кімнатчини, виконані в сухій землі, та різні речі, що свідчать про довгочасне перебування там людей. Усі ці речі є коштовними реліквіями революційної боротьби наших предків. Цікаво, між іншим, що було знайдено і пристрій для вбирання диму, про який згадується в рукопису. Тим, хто цікавиться цією справою, можна порекомендувати брошуру Арнольда Бентама, яку незабаром буде надруковано. За милю на північний захід від тих лісистих пагорбів, там, де Дикунка впадає в річку Соному, лежить Вейк-Робін-лодж. Між іншим, тут слід зазначити, що Дикунка колись мала назву Грейм-крік. Цю назву можна знайти на давніх картах тієї місцевості. Але тепер відома лише пізніша назва. Саме тут іноді жила Евіс Евергард, коли пізніше їй доводилося виставляти себе за агента Залізної П’яти, щоб мати змогу вести далі революційну роботу, оберігся офіційний дозвіл, виданий їй для проживання в Вейк-Робін-лоджі. Підписав його Віксон, дрібний олігарх, що його згадується в рукопису.  95
 

 Маскування й перевтілення стали в ті часи справжнім мистецтвом. Серед революціонерів виросли видатні майстри цього мистецтва. Вони зневажали такі засоби маскування, як перуки, бороди, підроблені брови та інше, що вживали театральні актори. Боротися доводилось не на життя, а на смерть, і погане маскування могло згубити людину. Суть маскування полягала за цих умов у тому, щоб цілком змінити всю подобу. Розповідають, що найвизначнішим майстром цього мистецтва була «Червона діва», чим і можна пояснити її тривалу та успішну діяльність.  96
 

 Таємне зникнення людей було одним з найбільших страхіть тої доби. Цей мотив раз у раз подибуємо у всій тогочасній літературі. Явище це було породженням жорстокої підпільної боротьби, що не стихала цілих три сторіччя. Зникали не лише революціонери, але й олігархи та члени робітничих каст. Чоловіки, жінки, навіть діти несподівано й безслідно щезали, і ніхто ніколи більше їх не бачив.  97
 

 Дюбуа, нинішній головний бібліотекар центрального книгосховища в Ардісі,— нащадок цього подружжя революціонерів.  98
 

 Крім робітничих каст, виникла ще й військова каста. Залізна П’ята створила постійну армію з професійних солдатів. Офіцерами цієї армії могли бути лише олігархи. Ця нова армія, відома під назвою найманців, заступила національну гвардію, яку було визнано невідповідною до нових умов. Крім того, на додаток до звичайної таємної поліції створили також паралельну таємну службу з найманців, що була сполучною ланкою між поліцією та армією.  99
 

 «Червоні з Фріско» змогли відновити свого терористичну діяльність лише після придушення Другого повстання. Протягом двох поколінь група Діяла успішно. А потім один агент Залізної П’яти проникнув до її лав, вивідав усі таємниці, й за цим разом групу знищено вже остаточно. Це сталося в 2002 р. християнської ери. Членів групи страчували по одному що три тижні, а їхні мертві тіла виставляли в робітничому гетто Сан-Франціско.  100
 

 Криївка в Бентон-Гарборі являла собою підземелля, вхід до якого був майстерно замаскований під криницю. Воно збереглося в доброму стані, і відвідувачі можуть і тепер пройти його лабіринтами до зали зборів, де, напевне, відбулася сцена, яку описує Евіс Евергард. Далі розташовані камери, в яких сиділи в’язні, і смертні камери, де виконувалося страти. Вище розташовано кладовище — довгі покручені галереї, вирубані в міцній скелі, з нішами обабіч, де лежать поховані революціонери, покладені один над одним, так, як їх схоронили товариші багато років тому.  101
 

 За тих часів у Туреччині ще було поширене багатоженство.  102
 

 Це не була пуста хвальба Евіс Евергард. Цвіт мистецького та інтелектуального світу був па боці революції. За винятком небагатьох музик і співаків, та ще тих із них, що самі походили з олігархів, усі великі митці тої доби, імена яких дійшли до нас, були революціонери.  103
 

 Вершки й масло виробляли тоді з коров’ячого молока. Синтез харчових продуктів був ще не відомий.  104
 

 В усіх літературних документах того періоду, що дійшли до нас, згадуються або цитуються вірші Рудольфа Менденгола. Товариші звали його «Полум’яним». Безперечно, то був надзвичайно талановитий поет, але, крім окремих уривків з його віршів, наведених у інших письменників, більше нічого не дійшло до нас. Залізна П’ята стратила його в 1928 р. християнської ери.  105
 

 Під кінець існування Залізної П’яти найманці стали великою силою. Серед постійної боротьби між робітничими кастами та олігархами вони займали позицію третьої сили, кидаючи свій меч то на одну, то на другу шальку, залежно від гри інтриг та змов.  106
 

 Замість еклектичної, повної непослідовностей та суперечностей моралі капіталістів олігархи створили нову мораль, послідовну й непохитну, сувору й невблаганну, але воднораз безглузду й повну нісенітниць, і все ж наймогутнішу з усіх, які будь-коли були на службі тиранічних класів. Олігархи твердо вірили в свою моральність, хоч вона суперечила всім законам еволюції та біології, і _ ця віра дозволила їм цілих три сторіччя стримувати могутній хід людського поступу. Для метафізика це — загадкове, страшне й незбагненне явище; та й матеріалістові тут е над чим застановитись.  107
 

 Будування Ардіса було закінчено в 1042 р., Асгарда— тільки к 1984 р. християнської ери, Асгард будували п’ятдесят два роки. Весь той час працювала постійна півмільйонна армія рабів. Були періоди, коли це число зростало до мільйона, не рахуючи сотень тисяч робітників з привілейованих каст і великої, кількості архітекторів та художників.  108
 

 Серед революціонерів було багато хірургів, що досягли величезних успіхів у пластичних операціях. Як пише. Евіс Евергард, вони могли направду зробити з однієї людини іншу. Такі операції, як усунення шрамів, родимок та бородавок, були для них зовсім просте діло. Свої операції вони робили так уміло, що по залишалося ніяких слідів. Найпершим об’єктом цієї хірургії був ніс., Ніяких труднощів не становило також пересадити шкіру або волосся. В зміні виразу обличчя вони досягали просто неможливого. Очі., брови, вуха, губи ставали зовсім нові. Операціями язика, горла, голосників та носової порожнини ці хірурги цілком змінювали вимову, тембр голосу й самий голос. Надзвичайні умови вимагали надзвичайних заходів, і хірурги-революціонери були на рівні своїх завдань. Вони вміли, між іншим, навіть збільшувати зріст людини на чотири-м'ять дюймів і зменшувати його на один-два дюйми. Мистецтво таких перетворень загинуло, але зараз воно й не потрібне.  109
 

 Чікаго було справжнім індустріальним пеклом дев’ятнадцятого сторіччя християнської ери. До нас дійшов цікавий анекдот, зв'язаний з їм ям Джона Бернса, одного з робітничих лідерів Англії, що колись входив до складу британського уряду. Якось, коли він приїхав до Сполучених Штатів, один газетний репортер спитав його думку про Чікаго. «Чікаго,- відповів Бернс,- це кишенькове видання пекла». Трохи згодом, коли він уже плив на пароплаві до Англії, його знов спитав про це вже інший репортер бажаючи дізнатися, чи не змінив він своєї думки про Чікаго «Так, я змінив свою думку,— відповів Берне,— тепер я гадаю що пекло — це кишенькове видання Чікаго».  110
 

 Хай живе революція! (Франц.)  111
 

 За тих часів Каліфорнія була так рідко заселена, що польові гризуни часто ставали справжнім лихом. Тому в Каліфорнії часто влаштовувалося облави на кролів. У призначений день усі фермери з певної місцевості збиралися, оточували велику територію суцільною лінією і десятками тисяч зганяли кролів у приготовану загороду, де чоловіки й хлопчаки забивали їх кийками.  112
 

 Питання про те, чи випадково виникла пожежа в робітничому гетто на півдні Чікаго, довго залишалося предметом суперечок. Тепер остаточно встановлено, що цю грандіозну пожежу влаштували найманці за наказом свого начальника.  113
 

 Оборона багатьох будинків тривала більше тижня, а один навіть тримався одинадцять днів. Кожний будинок найманцям доводилося штурмувати, як фортецю. Запекла боротьба точилася за кожний поверх, за кожну кімнату. Боролися на смерть, ощади ніхто не давав і не просив. Перевага революціонерів полягала в тому, що вони відбивалися з горішніх поверхів. Хоч усі вони загинули, ворогів вони винищили не менше. Гордий чікагський пролетаріат справдив свою давню славу.  114
 

 Літописи цієї недовгої доби відчаю просякнуті кров’ю. Втративши всякі надії на майбутнє і зневажаючи власне життя, члени терористичних організацій думали тільки про помсту. У горах Далекого Заходу з’явилися «Даніти», названі за ім’ям янголів помсти мормонської міфології. Вони діяли на всьому тихоокеанському узбережжі від Панами до Аляски. Найстрашніша була жіноча терористична організація «Валькірії». її членами могли бути лише ті жінки, які втратили у боротьбі з Олігархією своїх кревних. Ворогів, що потрапляли до їхніх рук, вони катували до смерті. Другою такою організацією була група «Вдови війни». Серед чоловічих організації! найстрашніші були «Берсеркери». Для цих терористів власне життя не мало ніякої ціни. Саме «Берсеркери» дощенту зруйнували Беллону, велике місто найманців, і знищили все його населення — понад сто тисяч душ. Серед рабів виникли терористичні організації «Бедламітів» та «Гелдамітів». Крім того, була ще релігійна секта рабів, що називала себе «Гнівом божим», але ця організація проіснувала недовго. З-поміж інших, аби показати вибагливість назв, можна згадати ще «Криваві серця», «Синів світанку», «Вранішні зорі», «Фламінго», «Троїстих трикутників», «Трьох штаб», «Команчів», «Духів Еребу» та «Месників».  115
 

 На цьому уривається рукопис Евіс Евергард. Остання фраза так і залишилася незакінчена. Мабуть, товариші вчасно попередили її, що наближаються найманці, бо вона встигла заховати в безпечному місці рукопис перед тим, як утекла або потрапила до рук ворогів. Доводиться тільки шкодувати, що вона вмерла, не закінчивши рукопису, бо тоді, безперечно, розвіялася б таємниця, яка сім сторіч криє обставини страти Ернеста Евергарда.
 

---

Дата добавления: 2018-10-26; просмотров: 372; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!