СТАНОВИЩЕ В СІЛЬСЬКОМУ ГОСПОДАРСТВІ У ПОВОЄННИЙ ПЕРІОД. ГОЛОД В УКРАЇНІ 1946—1947 рр.

ВІДБУДОВА І ПОДАЛЬШИЙ РОЗВИТОК ПРОМИСЛОВОСТІ УКРАЇНИ

Значною мірою був виведений з ладу житловий фонд (знищений, спалений), внаслідок чого близько 10 млн. осіб залишилися без житла Україна втратила 40 відсотків свого економічного потенціалу. Потужність електростанцій після визволення становила всього 0,4 відсотка довоєнного рівня. З 20 тис. км. залізниць діяло лише 1500. Майже повністю були знищені великі підприємства, які були гордістю України. З 26 металургійних і 25 коксохімічних заводів не зберігся жодний. Було зруйновано більшість прокатних станів, доменних та мартенівських печей. У Донбасі знищені всі шахти, заводи гірничого машинобудування. Всього було виведено з ладу 16 150 промислових підприємств. Завдання відновлення промисловості ускладнювались тим, що при відступі окупанти цілеспрямовано підривали підприємства, щоб їх неможливо було швидко відбудувати. Як згадує інженер, а згодом державний діяч України О. Ляшко, який був учасником відбудови Ново-Краматорського машинобудівного заводу в Донбасі, окупанти підривали тисячотонні витяжні труби підприємства з таким розрахунком, щоб кожна з них впала на розташовані поруч цехи, перетворюючи їх на неймовірне місиво металу та цегли.

Гострою проблемою перших повоєнних років була нестача кадрів. За роки війни населення республіки скоротилося на третину (з млн у 1940 р. до 27,4 млн у 1945 р.). У вихорі війни загинуло « мирного населення, додому не повернулося багато фронтовиків. Частина населення тимчасово була відірвана від мирної праці та батьківщині два мільйони були забрані з України у неволю Німеччини, більшість чоловіків перебувала в армії. За перші три після війни становище з трудовими ресурсами дещо, армії повернулося 2,2 млн фронтовиків, особи, угнані до Німечіни на примусові роботи, а також ті, хто був евакуйований напочатку війни у східні райони СРСР. Проте довоєнну чисельність Україні вдалося відновити тільки через 20 років після війни.

Великі труднощі виникли і внаслідок того, що відбудову довелося проводити, спираючись в основному на внутрішні ресурси СРСР. Допомога Україні з боку інших країн світу у відновленні господарства виявилася мінімальною. Щоправда, міжнародна організація — Адміністрація допомоги і відбудови при Об'єднаних Націях (ЮНРРА), заснована ще у 1943 р., на прохання уряду Радянського Союзу виділила Україні 250 млн дол. До квітня 1948 р. за цією програмою в Україну надійшло устаткування, техніки, продуктів, товарів широкого вжитку на 189,3 млн дол. (Лещенко Л. О. Україна на міжнародній арені 1945—1949 —К, 1961 —С 42). У перші повоєнні роки надходила допомога від української діаспори Канади та США. Тільки в ході кампанії збору коштів на допомогу дітям — сиротам було зібрано понад 300 тис дол (Там само — С 50). На жаль, в наступні роки внаслідок гострого ідеологічного протистояння СРСР та США, «холодної війни» між Сходом та Заходом надання допомоги Україні з боку інших країн було припинено Допомога надходила тільки з інших республік Радянського Союзу.

Перші кроки у відбудові народного господарства України були зроблені ще в роки війни — тоді до ладу стало понад шість тисяч промислових підприємств, у тому числі понад 600 великих і середніх вугільних шахт. До кінця 1945 р. обсяг промислової продукції в Україні сягнув уже третини довоєнного рівня. Однак головні відбудовні роботи розгорнулися лише після повного завершення війни, коли всі зусилля народу можна було зосередити на відновлення народного господарства та культури.

Протягом 1946 р. робота з перебудови промислового виробництва на випуск мирної продукції була в основному завершена. В цьому році почалося виконання грандіозного за масштабами плану відбудовних робіт, які були окреслені в четвертому п'ятирічному плані відбудови і розвитку народного господарства СРСР (1946—1950 рр.) Основні завдання п'ятирічки полягали в тому, «щоб відбудувати потерпілі райони країни, відновити довоєнний рівень промисловості і сільського господарства і потім перевершити цей рівень у значних розмірах (Закон про п'ятирічний план відбудови й розвитку народного господарства СРСР на 1946—1950 рр — К, 1946 — С 7).

На основі союзного закону Верховна Рада УРСР у серпні 1946 р. прийняла Закон про п'ятирічний план відбудови і розвитку народного господарства Української РСР на 1946—1950 рр. Основні зусилля та капіталовкладення спрямовувалися на відновлення та розвиток важкої промисловості, енергетики та транспорту. Передбачалося відбудувати насамперед металургійні заводи Донбасу і Придніпров'я, Дніпровську ГЕС, відновити та розвинути далі вугільну промисловість Донбасу. Великі плани промислового будівництва було намічено в Західній Україні, зокрема передбачалося за п'ять років перетворити Львів на великий індустріальний центр республіки.

Одним із першочергових завдань, над розв'язанням якого довелося працювати в перші повоєнні роки, була відбудова «всесоюзної кочегарки» Донбасу. До війни він давав майже 60 відсотків загальносоюзного видобутку вугілля і понад 75 відсотків вугілля, що йшло на коксування. Для того щоб відбудувати Донбас, необхідно було відкачати з шахт 650 млн м3 води, відбудувати 2500 км. завалених гірничих виробок, побудувати п'ять млн м2 промислових споруд. Основні з цих робіт вдалося виконати лише у повоєнний час.

Тисячі юнаків і дівчат за комсомольськими путівками приїхали в Донбас з різних куточків країни, щоб узяти участь у його відбудові. Молодь з ентузіазмом працювала на відбудові шахт, хоча побутові умови були важкими. Газети щодня повідомляли про трудові здобутки шахтарів. Так, 29 березня 1946 р. вони повідомили про видатне досягнення молодого донецького шахтаря, прохідника шахти № 10-біс М. Лукичова і кріпильника О. Денисенка, які, використовуючи швидкісні методи проходки штреку, виконали за зміну понад 20 норм.

Швидкісні методи праці знайшли поширення у багатьох галузях промисловості та будівництва. Зокрема, виникли такі почини, як рух за швидкісне різання металу, збільшення зйому сталі з квадратного метра поду мартенівської печі при скороченні строків плавки, в будівництві — швидкісне укладання цегли. В Україні в той час широко були відомі імена ініціаторів і майстрів нових методів праці — київських токарів В. Семинського та Г. Царика, маріупольського сталевара М. Кучеріна, донецького шахтаря І. Бридько та багатьох їх послідовників, які звитяжною працею сприяли найшвидшій відбудові і реконструкції заводів та шахт. Проте, розгортаючи соціалістичне змагання, роблячи ставку на трудовий ентузіазм народу, партійні, профспілкові, комсомольські органи не враховували того, що за роки війни трудівники перевтомилися. Тому багато починів, що народжувалися в країні, залишалися нерідко здобутками ентузіастів — передовиків.

Працюючи в складних побутових умовах, долаючи величезні труднощі, трудівники України крок за кроком відновлювали промисловість. Важко починав підніматися з руїн і гігант південної металурги завод (Запоріжсталь). У перший рік п'ятирічки план відбудовних робіт не був виконаний. Переломити ситуацію вдалося лише наступного року. У вересні 1947 р. будівельники рапортували про завершення відбудови першої черги заводу-велетня. Для цього будівельникам довелося вигинати величезний обсяг робіт розібрати понад мільйон кубометрів завалів, укласти 85 тис. м3 бетону, 60 млн шт. цегли, змонтувати 62 тис. т. металоконструкцій.

Справжнім трудовим подвигом народу було відновлення перлини електроенергетики України — Дніпровської гідроелектростанції. Для забудови станції будівельникам потрібно було розібрати 240 тис м3 бетону та залізобетону, демонтувати 26 тис. т. устаткування

та металоконструкцій, а потім заново вкласти в споруди 164 тис. м бетону, змонтувати 30 тис. т. металоконструкцій.

У відновленні Дніпрогесу брали участь трудівники всіх областей України, значна допомога надходила і з інших республік Радянського Союзу. Замовлення Дніпробуду виконували 120 підприємств країни. За час відбудови з різних куточків країни надійшла майже тисяча ешелонів з устаткуванням та будівельними матеріалами. В березні 1947 р. перший агрегат Дніпровської ГЕС дав струм, у наступному році працювало вже чотири агрегати, а в червні 1950 р. станція була відбудована повністю — всі дев'ять турбін запрацювали на повну потужність Введення до ладу Дніпрогесу зміцнило енергетичну базу України, прискорило темпи її промислового розвитку.

Вирішальним у виконанні програми відбудовних робіт був 1948 р. Саме тоді був доведений до довоєнної потужності Харківський тракторний завод, стали до ладу гіганти чорної металургії — заводи «Запоріжсталь», «Азовсталь», Макіївський металургійний та ін. Було введено в дію газопровід Дашава—Київ 520 км. завдовжки, в республіці виникла нова галузь промисловості — газова індустрія.

На кінець п'ятирічки були відбудовані не тільки старі, а й споруджені нові промислові підприємства, наприклад, Запорізький трансформаторний, Харківський підшипниковий, Львівські інструментальний та автоскладальний, Київський мотоциклетний заводи. Обсяг промислового виробництва в Україні у 1950 р. перевищив рівень довоєнного 1940 р. не на п'ять відсотків, як планувалося, а на 15 Україна відновила свою роль у промисловому потенціалі Радянського Союзу. За рівнем індустріального розвитку вона вже на той час випереджала багато країн Європи. Особливо помітними були успіхи у промисловому розвитку західних областей України. До війни у промисловості та будівництві тут було зайнято менш як три відсотки населення. Бідою трудящих було масове безробіття. Після війни у західних областях розгорнулося велике промислове будівництво. Наприклад, у Львові обсяг промислової продукції за четверту п'ятирічку збільшився у 6,5 раза. Новобудов бавовнопрядильна фабрика, в Станіславі — шкіряновзуттєва та меблева фабрики, паровозобудівний завод, у Калуші — калійний комбінат, у Костополі — комбінат стандартного домобудування, на Волині були закладені перші вугільні шахти. Паралельно формувався місцевий робітничий клас, зростав і зміцнювався прошарок інженерів, техніків, було покінчено з безробіттям.

У цілому в Україні за 1946—1950 рр. чисельність робітників, інженерів, техніків збільшилася на 2,6 млн чол. У 1950 р. тут налічувалося 6,9 млн робітників і службовців, що на 133 тис. більше, ніж у довоєнний час (1940 р.).

Високо оцінюючи досягнення України у повоєнний період в розвитку промисловості, транспорту, енергетики, не можна не зазначити і недоліки. Так, відбудова підприємств часто здійснювалася на старій технічній основі, успіхи зарубіжної науки та техніки не враховувалися. Величезні кошти відволікалися на гонку озброєнь, удосконалення зброї. У серпні 1945 р. при Раднаркомі СРСР було створено урядовий орган для розробки і впровадження атомної зброї. Багато підприємств України були завантажені замовленнями цього органу. Основні зусилля народу спрямовувалися на розвиток важкої промисловості. Не випадково до 1950 р. виробництво засобів виробництва збільшилось у країні на 105, а предметів споживання — тільки на 23 відсотки. Внаслідок зневаги до розвитку легкої та харчової промисловості (їх продукція на кінець п'ятирічки становила лише 80 відсотків від довоєнного рівня) в Україні, як і в інших регіонах країни, не вистачало товарів широкого вжитку, одягу, взуття.

Примат розвитку важкої промисловості зберігся і в наступні роки. У наступній п'ятирічці, яка почалася у 1951 р. , продовжували будуватися насамперед велетні важкої промисловості. У лютому 1951 р. став до ладу Лисичанський хімкомбінат на Ворошиловградщині (нині Луганська обл.), у травні дав першу продукцію Львівський автобусний завод. Після завершення відбудови Комуністична партія вирішила надихнути народ новою ідеєю — здійснення в країні «великих сталінських будов комунізму». В лютому 1952 р. Пленум ЦК КП(б)У ухвалив постанову про будівництво Каховської ГЕС та Південно-Украінського каналу. Всі ці будови важким тягарем лягали на бюджет, скорочувати можливості держави у поліпшенні добробуту людей.

СТАНОВИЩЕ В СІЛЬСЬКОМУ ГОСПОДАРСТВІ У ПОВОЄННИЙ ПЕРІОД. ГОЛОД В УКРАЇНІ 1946—1947 рр.

Політику партії в галузі сільського господарства, як і в інших галузях, визначали партійні функціонери. Чого вартий такий факт, як призначення в березні 1947 р. секретарем ЦК КП(б)У з сільського господарства М. С. Патоличева, військового за освітою, який до цього був секретарем ЦК ВКП(б), зовсім не знав умов України і ніколи не працював у галузі сільського господарства. З перших секретарів ЦК КП(б)У повоєнного часу М. С. Хрущова (1938—1949 рр., з перервами), Л. М. Кагановича (березень—грудень 1947 р.), Л. Г. Мельнікова (1949—1953 рр.) тільки М. С. Хрущов дещо розбирався в проблемах сільського господарства. В цілому слід зазначити, що становище з керівними кадрами після війни було складним. У 1948 р. навіть серед секретарів обкомів КП(б)У половина керівників не мали вищої освіти. На якість керівництва негативно впливала надзвичайна плинність кадрів. Наприклад, за перші півтора повоєнні роки змінилося 83 відсотки голів райвиконкомів, за 1946 р. знято 833 голови колгоспів.

Громіздке планування, регламентація геть усього, гігантоманія, надмірна централізація, коли всі питання вирішувалися у Москві, або в кращому випадку у Києві — все це завдавало нечувано болючих ударів по сільському господарству. Недоліком також було те, що продовжувався курс на екстенсивне ведення господарства збільшення продукції за рахунок розширення посівних площ, кількості поголів'я худоби тощо. В 1946 р. в умовах, коли не вистачало техніки та тяглової сили, Україні було запропоновано збільшити посівні площі порівняно з минулим роком на 1965,8 тис. га.

У визначенні планів державних хлібозаготівель у колгоспах процвітав волюнтаризм. Вони визначалися, як пізніше змушений був визнати у своїх мемуарах М. С. Хрущов, вольовим методом «При цьому виходили в основному не з того, що буде вирощено, а з того, скільки можна одержати в принципі, стягнути у народу в засіки держави» (Хрущев Н. С. Воспоминания Избр. фрагменты —М, 1997 —С 202). Причому право збільшувати плани хлібозаготівель колгоспам, які отримали добрий врожай, було надано місцевим органам влади.

Справжньою бідою було знищення на селі економічної мотивації виробника до праці внаслідок нехтування властями принципом матеріальної зацікавленості. Колгоспи змушені були здавати вироблену продукцію за надзвичайно низькими заготівельними цінами, які навіть не покривали транспортних витрат на доставку продукції до заготівельних пунктів. Наприклад, колгоспам по обов'язкових поставках виплачували за 1 кг. борошна 1 коп., а м'яса — 23 коп. Водночас у роздрібній державній торгівлі ціни були значно вищими 1 кг. борошна — 31 коп., а м'яса — 1 крб 50 коп. Щодо насіння, то воно поставлялося селянам за цінами, які в 15—20 разів перевищували заготівельні ціни на ці культури. Надзвичайно низькою була оплата праці в колгоспах, вона мала символічний характер. Високі ціни були встановлені за користування технікою машинно-тракторних станцій.

Основним джерелом доходів для колгоспників залишалося власне присадибне господарство. За підрахунками вчених, воно давало грошових доходів —70 відсотків, м'яса — 80, картоплі — 90, яєць — 96 відсотків. Проте існуючі на той час податки перекривали і це джерело доходів. Крім податку на землю держава встановила натуральні податки у вигляді молока, м'яса, яєць тощо. Діяли навіть податки на плодово-ягідні дерева, кущі В зв'язку з неможливістю сплачувати надмірно високі податки селяни іноді вдавалися до вирубування садів. Безправним було соціальне становище селян: вони не мали паспортів, тобто не мали змоги вільно міняти місце проживання, були позбавлені навіть права на мізерну пенсію, яку отримували робітники та службовці. Колгоспам заборонено було створювати будь-які підсобні підприємства, які могли б поліпшити умови життя та побут селян.

Серед причин застійних явищ у сільському господарстві слід згадати і звичайну безгосподарність. Після війни в село направлялося багато техніки, однак використовувалась вона не завжди ефективно для її збереження більшість МТС та колгоспів не мали належних приміщень. До того ж у МТС щорічно змінювалося до третини фахівців. У тваринництві високим був падіж худоби. Так, у 1945 р. 2,8 відсотка великої рогатої худоби, 5,4 — свиней, 6,7 відсотка овець і кіз.

Весь комплекс перелічених вище причин призвів до незадовільного стану сільського господарства. Звичайно, несприятливі погодні умови також негативно впливали на врожаї.

Зима 1945—1946 рр. виявилася малосніжною, а весняно-літні місяці (квітень, травень, червень) найбільш засушливими за останні 50 років. Як наслідок цього, врожайність зернових у 1946 р. виявилася надзвичайно низькою — в середньому по Україні 3,8 ц/га, проте в деяких областях вона взагалі була мізерною — 0,6—1,4 ц/га, тобто деякі колгоспи не змогли навіть повернути зерно, що було посіяне. Валовий збір зерна виявився у 2,5 раза менший, ніж у довоєнному 1940 р. Однак можновладці, не зважаючи на катастрофічний неврожай, встановили колгоспам нереальні плани хлібозаготівель. У деяких областях, наприклад Кіровоградській, вони перевищували реально зібраний колгоспами врожай ЦК КП(б)У, керований М. С. Хрущовим, протягом жовтня—листопада з маніакальною настирністю кожного тижня обговорював питання про хід хлібозаготівель. Проте виконати план було неможливо. При плані 5846 тис. т. на 20 жовтня було здано 3522. За наступний місяць, незважаючи на посилений адміністративний тиск, вдалося зібрати ще 81 тис. т. Будь-яких резервів у селі не залишалося Перший секретар ЦК КП(б)У, Голова Ради міністрів УРСР М. С. Хрущов, усвідомлюючи неспроможність виконати нереальний план, подолавши страх, звернувся особисто до Й. Сталіна з проханням зменшити план. Відповідь не забарилася — 26 листопада до Києва надійшла директива ЦК ВКП(б) та Ради міністрів СРСР за підписами Й. Сталіна та А. Жданова Керівництво України звинувачувалося в нездатності вилучити хліб, який нібито є ще в колгоспах Директива вимагала покінчити з «небільшовицьким ставленням» до хлібозаготівель і пропонувала суворо судити приховувачів хліба і забезпечити його здавання державі

Московська директива стала основою для чергової постанови ЦК КП(б)У про посилення хлібозаготівель, але вона так і залишилася на папері, оскільки на той час в селі не залишилося хліба навіть на харчування селян. Важким було становище і з кормами для худоби, що призвело до посилення падіжу худоби.

Узимку в 1946—1947 рр. в Україні почався голод, який охопив значну територію, особливо південь, зокрема Одеську, Ізмаїльську, Кіровоградську, Миколаївську, Херсонську, Дніпропетровську області. Голод поширився навіть на найродючішу Полтавську область.

Трагічне становище селян в ті часи відбилося в їх листах до своїх синів та братів, які служили в Радянській Армії. Цим листам не судилося дійти до адресатів. Затримані цензурою, вони дають уявлення про безвихідне становище, в якому опинилося селянство А. Загребельна з с. Куцуруб Очаківського району писала «Вася Живемо погано, не лише ми, а усі люди. Приходить весна, картоплі нема хліба нема і нічим сіяти, працювали в колгоспі, а нічого не отримали, як далі жити, не знаю » (Шпитюк М. Голодомори XX століття — К, 1997 — С 54). Таким же безрадісним був лист К В Форманюк з сусіднього с Дмитрівки. «Народ ведуть на голодну смерть. Від недоїдання я не можу на ногах ходити» (Там само) Аналогічні за змістом листи йшли до армії і з інших областей України 15 січня 1947 р. хлопчик з Кіровоградської області писав брату «У нас зовсім нічого немає з продуктів, хліб ми вже забули, коли бачили. Зараз становище дуже важке. Батько і мати пухлі від голоду. Доведеться нам, брате, вмирати голодною смертю». (Голод в Україні 1946—1947 Документи і матеріали — К, 1996 — С 247).

У березні—червні 1947 р. в Україні було зафіксовано 764 випадки канібалізму, кількість померлих від голоду серед госпіталізованих хворих досягла 101 637 осіб (Бглас І. Репресивно-каральна система в Україні 1917—1953 Суспільно-політичний та історико-правовий аспекти Кн 1 — К, 1994 — С 354, 355). За станом на 20 червня 1 154 378 осіб хворіли на дистрофію (Там само). І всі ці страшні факти спостерігалися в центрі Європи в середині XX ст.

Тільки навесні 1947 р., коли становище стало зовсім нестерпним, рішенням союзних органів Україні була надана продовольча та насіннєва позики. Було виділено також безплатно 140 млн крб для організації безплатного харчування населення. Це дещо полегшило становище населення України.

Мимоволі постає питання чи можна було уникнути голоду в 1946— 1947 рр? Безумовно. Такої думки додержуються вчені та практики сільського господарства.

По-перше, Радянський Союз, незважаючи на неврожай, отримав у сільському господарстві в 1946 р. валової продукції на вісім відсотків більше, ніж у попередньому році.

По-друге, можна було по-іншому розпорядитися зерном, яке було у держави. Адже в 1946 р. значна кількість зерна була поставлена до Польщі, Болгарії, Румунії, Чехословаччини, Східної Німеччини. Загальний експорт зерна з Радянського Союзу (в основному безплатний) становив у той рік 1,7 млн т. Якби навіть частина цього зерна потрапила на допомогу потерпілим, голоду можна було б уникнути. Проте геополітичні інтереси керівництва Радянського Союзу виявилися вищими за інтереси власного народу.

Нарешті, тими ресурсами, які залишилися у держави, можна було б скористатися більш продуктивно, щоб надати допомогу не тоді, коли масового характеру набула смертність населення від голоду а значно раніше.

Отже, є всі підстави вважати, що голоду 1946—1947 рр. можна було уникнути.

У наступні роки добитися значних позитивних зрушень на селі не вдалося. Причому не можна стверджувати, що партійні та радянські органи обходили увагою проблеми сільського господарства. Вони обговорювалися на численних пленумах партійних комітетів, нарадах, де приймалися докладні постанови, складалися багато обіцяючі програми. Однак більшість з них не відбивала реальні потреби села.

19 серпня 1946 р. Рада міністрів СРСР та ЦК ВКП(б) прийняли спільну постанову «Про заходи щодо ліквідації порушень статуту сільськогосподарської артілі в колгоспах», в якій виступили проти розтягування колгоспних земель та реманенту, порушень демократичних засад управління в колгоспах. Поряд з позитивними заходами в ній були пропозиції, що йшли врозріз з інтересами селян. Колгоспи звинувачувались у негосподарській витраті трудоднів, а також збільшенні розмірів присадибних ділянок колгоспників. В Україні в кожному колгоспі було виявлено в середньому по 32 випадки перебільшення розмірів присадибних ділянок. На основі постанови ділянки, які були основним джерелом доходів селян, негайно почали скорочувати. На березневому пленумі ЦК КП(б)У у 1947 р. М. Хрущов рапортував, що за півроку після постанови колгоспам повернуто 581 тис. га. землі. Значну частину цієї площі становили землі, відрізані від присадибних ділянок селян, як такі, що перевищували встановлені норми. Керівників не засмучувало навіть те, що через смужжя відрізані ділянки часто не можна було приєднати до колгоспних земельних масивів і після вилучення у селян вони просто заростали бур'яном.

Численні плани розвитку сільського господарства у повоєнний період, що розроблялися в тиші номенклатурних кабінетів, були відірвані від реалій життя, тому так і залишалися на папері. Така доля спіткала, зокрема, викладений у спільній постанові ЦК ВКП(б) та Ради міністрів СРСР трирічний план розвитку громадського колгоспного та радгоспного тваринництва (1949—1951 рр.). Його завдання мали необгрунтований характер, не враховували фактичний, вкрай занедбаний стан тваринництва і його матеріально-виробничої бази. Як наслідок план в Україні та в цілому по СРСР було провалено. Це відверто визнав пізніше і М. Хрущов, який в 1958 р. зазначав, що громадське тваринництво в колгоспах виявилось економічно невигідним, колгоспники дедалі менше ним займалися, і планові завдання зависали у повітрі.

Усі повоєнні роки в історії сільського господарства заповнені прожектерськими планами, які завдавали нових ударів по селянству. В 1946 р., коли в українському селі лютував голод, з ініціативи М. Хрущова було розпочато економічно необгрунтовані роботи щодо освоєння заплавів Дніпра, його притоків Ірпіня, Остра та інших річок. У 1948 р. розгорнулася нова кампанія — по меліорації земель і осушенню боліт. Всупереч очікуваних наслідків на осушених землях укіс трав не збільшився, а навпаки, зменшився. Проте й це не застерегло М. Хрущова та інших горе — керівників від нових експериментів.

Один із них виявився у спробах створити замість сіл «агроміста» з населенням по п'ять тисяч мешканців. Ця кампанія супроводжувалась ліквідацією «неперспективних» сіл. І хоча від витівок створення «агроміст» швидко відмовились, кампанія щодо ліквідації невеликих сіл продовжувалась кілька десятків років. Внаслідок розпочатої в 1950 р. за ініціативою М. Хрущова кампанії укрупнення колгоспів в Україні замість 26 412 колгоспів стало 14 433, тобто їх кількість зменшилася на 45 відсотків (не враховуючи колгоспи західних областей УРСР). На кожний колгосп стало припадати 1628 га. землі Щоправда, економічні наслідки цього експерименту досі ніхто не проаналізував.

У повоєнні роки державні та партійні органи у відносинах із селянством не відмовилися від насильництва.

Оскільки колгоспники, одержуючи в артілях мізерну плату за свою працю, неохоче працювали на колгоспних ланах та фермах, президія Верховної Ради СРСР 21 лютого 1948 р. прийняла указ «Про зиселення з Української РСР осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності у сільському господарстві і ведуть антигромадський, паразитичний спосіб життя». За цим указом кожного, хто не виробив встановленого мінімуму трудоднів, можна було виселяти за межі України. Якщо враховувати, що мінімум трудоднів виробляли в той час 12—23 відсотки колгоспників, можна уявити, які широкі можливості для свавілля властей відкривав указ. З часу його прийняття до -ипня 1950 р. було винесено 11 991 «громадський вирок» про виселення селян за межі України. Серед них були люди похилого віку, інваліди, учасники війни. Як з'ясувалося в ході перевірки рішень, представники властей використовували виселення для розправа з людьми за критику. Не випадково 17 відсотків вироків було скасовано (Шаповал Ю І Україна 20—50-х років сторінки ненаписаної історії — К, 1993 — С 273).

Насильницькими методами у повоєнні роки була проведена колективізація сільського господарства у західних областях УРСР. У Закарпатті селянство вітало ліквідацію поміщицького землеволодіння, це в колгоспи селяни цієї та інших західних областей вступали неохоча. На початок 1949 р. відсоток колективізації коливався від 10 (Станіславська обл.) до 78,3 (Дрогобицька обл.). Тільки використовуючи адміністративно-вольові, насильницькі методи, властям вдалося в основному завершити колективізацію вона охопила 1,5 млн відсотка) селянських господарств. У західних областях було створено 7200 колгоспів, 237 машинно-тракторних станцій. Проте колгоспи працювали неефективно, що змушені були визнати і партійні органи. На початку 1948 р. ЦК КП(б)У визнав роботу щодо організаційно-господарського зміцнення колгоспів незадовільною.

Трудівники села у повоєнний час всупереч всім труднощам, бідам, що звалювалися на їх плечі, своєю звитяжною працею у надзвичайно важких умовах забезпечували основні потреби країни у продуктах харчування.

Доброї згадки заслуговують насамперед ті, хто йшов попереду, самовіддано, безкорисливо працюючи на колгоспних ланах та фермах. У той час на Україні були широко відомі імена майстрів вирощування кукурудзи М. Озерного (Дніпропетровська обл.) та О. Хобти (Київська обл.), бригадира першої жіночої тракторної бригади Я. Ангеліної (Донецька обл.), ланкової, яка вирощувала небувалі врожаї цукрового буряку, С. Виштак (Київська обл.), бригадира тракторної бригади О. Гіталова (Кіровоградська обл.) та багатьох інших працьовитих механізаторів, тваринників, полеводів. Це завдяки їм зростали посівні площі, хоча й повільно, збільшувалися врожаї сільськогосподарських культур і продуктивність тваринництва. Серед колгоспів виділялися артілі, керівникам яких вдалося попри всі труднощі налагодити виробництво на основі ефективного використання сучасних технологій. Це колгосп «Здобуток Жовтня» у Київській (згодом Черкаській) обл. (голова — Ф. Дубковецький), їм. Будьонного в Одеській обл. (голова — М. Посмігний), їм. Орджонікідзе в Харківській обл. (голова — Г. Могильченко). На жаль, численні розповіді про ці колгоспи на сторінках газет та в радіопередачах були своєрідним прикриттям загальної занедбаності колгоспів України.

На кінець п'ятирічки аграрний сектор порівняно з іншими дав найнижчі результати. За розмірами посівної площі, валовим збором зерна, його врожайністю країна залишалася майже на рівні 1914 р. В Україні, незважаючи на розширення посівних площ, валовий збір зернових у 1953 р. не досяг рівня 1940 р., нижчою також була їхня врожайність. У 1953 р. середні надої молока від корови становили всього 1181 кг. І хоча валове виробництво цукрових буряків, жита, кукурудзи, м'яса, яєць дещо перевершило довоєнний рівень, у цілому виробництво продуктів харчування та сировини значно відставало від зростаючого попиту на них. Лякав відток з села працездатного населення, особливо молоді. За перші п'ять повоєнних років чисельність колгоспного селянства в Україні зменшилась на 386 тис. осіб (без урахування демографічних зрушень у західних областях) Водночас з трибун повідомлялося про значні успіхи сільського господарства. В 1948 р. у доповіді про чергову річницю. Жовтневої революції В. Молотов повідомив, що за врожайністю та валовим збором зерна в СРСР перевищені довоєнні показники. Ще через рік інший лідер КПРС Г Маленков заявив про те, що в країні вирішена зернова проблема. Проте всі ці заяви були голослівними, грунтувалися на сфальсифікованих даних, що пізніше (у 1953 р.) визнали і самі лідери КПРС.

Внаслідок серйозного відставання сільського господарства дуже повільно підвищувався матеріальний добробут народу Щоправда, ще 14 грудня 1947 р. вдалося відмінити в країні карткову систему. Однак скасування її пройшло паралельно із значним підвищенням роздрібних цін у торгівлі і проведенням конфіскаційної грошової реформи. Вклади населення були зменшені в 10 раз, у такій самій пропорції було проведено обмін грошей. Все це створило базу для широко розрекламованого у пресі наступного триразового зниження цін у 1948—1950 рр. (вони знизилися за цей час на 43 відсотка).

Значного розмаху у повоєнний період набуло житлове будівництво на селі. Однак досягнути наміченого в планах рівня матеріального добробуту у повоєнні роки не вдалося. Занедбаність сільського господарства ставала все серйознішою перешкодою на шляху подальшого розвитку.

Десталінізація

Смерть Сталіна відкрила нову добу в історії України, врятувавши партійне керівництво республіки від нової “чистки”. Проте ця подія поклала початок гострій боротьбі за владу серед центрального московського керівництва. У центрі цієї боротьби постало національне питання. Остаточним переможцем став М.Хрущов. Україна одна із перших підтримала нового першого секретаря.

Кадрові зміни відбулися і в Україні. Керівником республіканської партійної організації став українець за походженням О.Кириченко. Уряд очолив Д.Коротченко, Раду Міністрів Н.Кальченко. Урядові посади дістали О.Корнійчук, В.Стефаник та ін.

Фізична смерть Сталіна не означала смерті тоталітаризму, але перші кроки по десталінізації суспільства було зроблено вже у 1953 р., що сповістило про наближення хрущовськоЇ “відлиги”. Почалася реабілітація незаконно репресованих людей, влітку перші з них почали повертатися із таборів.

На початку 1956 р. відбувся XX з'їзд КПРС, на закритому засіданні якого М.Хрущов виступив з критикою культу особи Сталіна. Ця критика була різкою, але недостатньо глибокою, оскільки не торкалася системних засад і фундаментальних причин режиму особистої влади. З'їзд не обговорював доповідь, лише прийняв колективну

постанову, проте ця критика справила значний вплив на політичну і морально-психологічну атмосферу в країні. Після з'їзду почався глибокий і болісний переворот в суспільній свідомості, перегляд усталених цінностей, критичний аналіз минулого. В липні 1956 р. було опубліковано відому постанову ЦК КПРС “Про подолання культу особи і його наслідків”. Засудження беззаконь, скоєних у сталінську епоху, і початок нового політичного курсу було схвально зустрінуто в Україні. Вже 3 липня постанову зачитали на деяких підприємствах Києва — “Ленінська кузня” та “Червоний екскаватор”. Перший мітинг на підтримку політики десталінізації відбувся у Київському педагогічному інституті.

За влучним виразом Б.Левицького становище України у складі Радянського Союзу в хрущовські часи було як “другої серед рівних”.

У 1954 р. святкували 300-річчя возз'єднання України з Росією. Ця подія відзначалася досить помпезно, проте головною подією стала передача Криму УРСР. 19 лютого 1954 р. Президія Верховної Ради СРСР прийняла Указ “Про передачу Кримської області із складу РРФСР у склад УРСР”, враховуючи спільність економіки, територіальну близькість та тісні господарські й культурні зв'язки між Кримом і Україною. За етнічним складом населення Криму у 1959 р. становило: 22,3% — українці, а росіяни — 71,4%.

Після початку десталінізації почали відбуватися відчутні зміни у житті країни: було послаблено ідеологічний тиск, що стало початком відлиги у культурному житті, потроху послаблювалася політика самоізоляції, більш скраденою стала політика русифікації, почалася підготовка до проведення глибоких змін в економіці.

Дата добавления: 2018-08-06; просмотров: 594; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

Мы поможем в написании ваших работ!