Українці Буковини у складі румунського королівства.
Дослідники наголошують, що Сен-Жерменська угода 1919 р., на основі якої Буковину було включено до складу Румунії, містила застереження про те, що національні меншини повинні мати таке ж право, як і румуни, на використання своєї мови, здобуття освіти, віросповідання та ін7. Варто зауважити, що румунська делегація тривалий час не хотіла підписувати мирну угоду саме через наявність положення про національні меншини, а її підписання відбулося лише після зміни керівництва румунської делегації. Водночас більшість фахівців засвідчують, що положення про національні меншини румунською владою ігнорувалося, а дискримінація представників інших національностей, зокрема українців, стала повсякденною нормою в діяльності владних
структур Румунського королівства. За словами П. Рихли, для обґрунтування власної політики влада взяла на озброєння так звану «теорію рутенізації» румунського історика І. Ністора, згідно з якою тільки румуни є автохтонами в Буковині, а українці іммігрували сюди значно пізніше й денаціоналізували автохтонне населення такою мірою, що воно цілковито втратило свою румунську сутність, у тому числі й мову. При цьому українці в Буковині як єдина національна спільність не визнавалися, а їх намагалися розділити на гуцулів та русинів. Загалом, підсумував І. Буркут, «історичні факти переконливо свідчать, що українське населення Буковини і Бессарабії протягом майже 22 років (1918–1940 рр.) зазнавало постійного асиміляційного тиску з боку Бухареста і відчувало на собі негативні наслідки румунізаторської політики, яка спрямовувалась на реалізацію ідеї Великої Румунії». Водночас він зазначає, що подібна політика не проводилася винятково щодо українців, а була характерною стосовно всіх представників не румунської національності10. Подібної точки зору дотримується канадський історик українського походження О. Субтельний, який писав, що «своєю нетерпимістю до національних меншостей Румунія перевершувала навіть Польщу»11. Дослідники звертають увагу на особливо жорстку політику румунської влади в галузі освіти. Як засвідчила Л. Медвідь, «якщо в 1914 р. на Буковині діяло 218 українських початкових шкіл, 2 українські та 2 змішані гімназії, то до 1940 р. тут не залишилося жодного українського навчального закладу. Незважаючи на те, що з 20-х років у Румунії було введено обов’язкову 7-річну школу, число неписьменних у Бессарабії сягало 48%, у Північній Буковині 80 %, а в цілому по Румунії – 34,4 %» Автори навчального посібника «Історія України та її ержавності» відзначають, що «на українців румунська влада дивилася як на громадян румунського
|
|
|
походження, які забули свою рідну мову. Навіть українські назви місцевостей було замінено румунськими, щоб таким чином зовсім заперечити укр.. характер краю, а Буковину перетворити в звичайну румунську провінцію»13. М. Сеньків також пише про зміну українських прізвищ на румунський кшталт, підтримуючи думку більшості вітчизняних вчених про те, що окупаційна влада ставила собі за мету якнайшвидше інтегрувати до складу Румунії українські етнічні землі Північної Буковини, Марморощини та Бессарабії, а українське населення цих земель позбавити національної індивідуальності Історики мають власну думку і щодо політики влади у відношенні до церкви. Зокрема, М. Михайлуца наводить дані Циркуляру єпископа Діонісія від 1938 р., в якому наголошувалося на проведенні богослужінь, усіх записів і написів на церквах румунською мовою, проведенні державною мовою диспутів, проповідей тощо. При цьому від духовенства вимагали не підтримувати розмови на вулицях слов’янською мовою, щоб уникнути судових санкцій. Отже, підсумовує автор, румунське володарювання українськими землями було негативним з огляду на людське право релігійного волевиявлення та відправляння православного культу С. Попик звертає увагу на активну діяльність українських політичних партій у Румунії. За його словами, важливу роль у формуванні політичної та національної свідомості українського населення Буковини відігравала національно-демократична течія, а найбільш авторитетною серед українців була Українська національна партія. Проте автор вірно вказує на те, що постійні намагання націонал-демократів офіційно співпрацювати з румунською владою не тільки не сприяли розв’язанню проблем, а й завдали значної шкоди іміджу демократичних політиків в 1937 р. відбулися два судові процеси над українськими націоналістами, яких звинувачували в революційній діяльності та невизнанні румунської влади над українськими землями. оголошення в 1938 р. у Румунії королівської диктатури та розпуску всіх політичних партій. Проте українці і в таких умовах намагалися добитися поступок від уряду. За словами М. Головка, нестерпна політична атмосфера змусила представників українських громадських і релігійних інституцій Буковини й Бессарабії в лютому 1939 р. звернутися до урядових структур з меморандумом, в якому містилася вимога рівних прав для українців у всіх галузях суспільного життя, відміни порядку, відповідно до якого будь-яка громадська акція (конференція, з’їзд, семінар, духовний концерт тощо) вимагала спеціальної санкції Міністерства внутрішніх справ22. У цьому контексті висвітлюється також створення лідерами колишньої Української національної партії Української національної громади в Румунії, представники якої весною 1940 р. уклали угоду з королівським урядом, спрямовану на захист прав українців у галузі культури й освіти, зокрема викладання українською мовою в початкових школах, ліцеї, університеті, проведення українською мовою богослужіння тощо. Ряд науковців вказують на те, що тиск на українців чинився й економічним шляхом. Так, румунська влада заохочувала переселення колоністів-румунів до Буковини, надаючи їм земельні наділи, нестачу яких гостро відчувало місцеве сільське (переважно українське) населення. Певні привілеї мали румуни і в промисловому виробництві та створенні приватних підприємств. Румунія, постійно остерігаючись збройного вторгнення на свою територію з боку Радянської Росії й відторгнення захопленої Бессарабії, не квапилася з розвитком краю, через що румунські підприємці відмовлялися вкладати гроші в економіку регіону, вважаючи, що там ось-ось може встановитися радянська влада. У результаті, з 1919 по 1937 доля Бессарабії в промисловому виробництві Румунії різко скоротилася на цензових підприємствах за всіма показниками, зокрема за капітальними вкладеннями — з 6 до 1,6 %, за вартістю продукції — з 4 до 2,3 %.
|
|
|
|
|
|
|
|
|
До 1937 року виробничі потужності підприємств харчової, деревообробної, текстильної, будівельної і хімічної промисловості використовувалися лише на 12,5-16,9 %, металообробної — на 5,4 %, шкіряно-хутряної — на 0,2 %. Багато підприємств не працювали, а їхнє устаткування вивозилося за Прут. Так, наприклад, були вивезені до Румунії залізничні майстерні Бендер, Бессарабки, Флорешт, текстильна й трикотажна фабрики, один із кишинівських заводів. Розорення дрібних власників призвело до збільшення сільськогосподарських робітників, число яких в 1930 році склало більше 18 тис. чоловік. Багато хто виїжджав на заробітки в інші регіони Румунії та за кордон.
Таким чином, зайняття румунськими військами Бессарабії в січні 1918 поклало початок двадцятидворічному радянсько-румунському антагонізму, а всі спроби вирішення Бессарабського питання дипломатичними шляхами успіху не мали.
Дата добавления: 2018-08-06; просмотров: 543; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!