Види педагогічного процесу та його функції



Педагогічний процес – багатогранне, складне, цілісне педагогічне явище, яке включає кілька взаємопов’язаних функціональних елементів: навчання, викладання, учіння, самонавчання, виховання, самовиховання тощо.

Навчанняцілеспрямований і спроектований процес взаємодії педагога та учнів, який забезпечує засвоєння останніми соціально-культурного досвіду з метою використання його у практичній діяльності. Навчання, як один з видів людської діяльності, складається з двох взаємозалежних процесів – викладання й учіння.

Викладанняпроцес, який полягає у організації та керівництві пізнавальною діяльністю учнів, передаванні їм знань та формуванні умінь і навичок.

Учінняпроцес засвоєння особами знань, оволодіння вміннями та навичками, який відбувається під керівництвом педагога. Учіння містить і такий процес як самонавчання.

Самонавчанняпроцес самопроектування, самоорганізації та саморегулювання власної навчально-пізнавальної діяльності. Для учнів і студентів він відбувається під керівництвом педагога, управлінська діяльність якого може поступово згортатися за умови активізації самокерування навчанням з боку самого індивіда.

Методологічною основою процесів викладання, навчання і самонавчання є наукова теорія пізнання, яка вивчає та розкриває сутність наукового пізнання світу та його можливостей, основні закономірності, форми й методи пізнавального процесу, умови істинності пізнання.

Пізнанняпроцес цілеспрямованого відображення об’єктивної реальності у свідомості людей. Між навчанням та пізнанням є багато спільного:

– пізнаються і вивчаються закони і закономірності об’єктивного світу;

– обидва процеси спираються на закон пізнання: від живого споглядання – до абстрактного мислення і від нього – до практики та інші.

Між навчанням та науковим пізнанням існують і певні відмінності, головне з яких полягає у тому, що у процесі навчання лише засвоюються, а не відкриваються нові закони та закономірності.

Вихованняцілеспрямований процес формування у вихованця спроектованих індивідуальних та особистісних якостей, суспільно визнаних ідеалів, принципів, цінностей.

Виховання тісно пов’язане з самовихованням, ці складники органічно доповнюють, взаємно пронизують та взаємозалежать один від одного.

Самовихованнясвідома діяльність людини, націлена на продукування у собі позитивних рис і якостей, та подолання негативних.

Педагогічний процес тісно пов’язаний з процесом розвитку людини, може впливати на динамічність, інтенсивність, результативність, якість останнього. Тлумачення цього поняття у педагогіці досить неоднозначне, що обумовлене його складністю. Відомий український психолог Г. С. Костюк дотримується наступної позиції.

Розвитокбезперервний процес, який виявляється у кількісних та якісних змінах людини. Можна виділити три види розвитку:

– фізичний, що виявляється у рості організму, змінах біологічних процесів;

– психічний – у змінах і становленні психіки людини;

– соціальний – як процес оволодіння соціальним досвідом (мовою, моральними якостями, духовно-культурними цінностями та ін.).

Педагогічний процес як цілісна система підпорядкованих процесів реалізується через провідні функції, які діють не відокремлено, а в тісному взаємозв’язку: освітня, виховна, розвивальна (схема 4.2).

Термін «функція» означає діяльність, обов’язок, робота, призначення, тому «функцію педагогічного процесу» ми будемо розуміти як «призначення педагогічного процесу».

Освітня функція є основною та визначальною. Вона передбачає високоефективну, з одного боку, організацію педагогічного процесу, застосування тих методів і засобів, які сприяли б успішному опануванню змістом навчання, формування світогляду, переконань, а з іншого – організації самонавчання. З набуттям особистістю досвіду людини у навчанні та самонавчанні освітня функція слугує здійсненню завдань творчого характеру, художньо-естетичного ставлення до явищ природи і суспільного життя, розв’язанню нових проблем.

Розвивальна функція педагогічного процесу забезпечує розвиток психологічних, моральних, фізіологічних та інших якостей індивіда. Теоретичною основою здійснення цієї функції є теорія радянського психолога Л. С. Виготського про співвідношення між навчанням та розвитком людини. Він виділив і узагальнив найбільш поширені ідеї, корені яких сягають давніх часів. Ще видатний китайський філософ Конфуцій (бл. 551 р. до н. е. – 479 р. до н. е.) стверджував: «Навчання без роздумів не приносить користі, але й роздуми без навчання небезпечні… Я цілі дні проводив без їжі та цілі ночі без сну, але знайшов, що одні роздуми не дають


Схема 4.2

 
Р О З В И В А Л Ь Н А
В И Х О В Н А
О С В І Т Н Я
Ф У Н К Ц І Ї
Функції педагогічного процесу


користі», отже слід навчатися, тобто поєднувати навчання, виховання та розвиток. Але педагогами різних часів висловлювалися діаметрально протилежні думки щодо цього:

виховання,навчання та розвиток – незалежні один від одного процеси, причому навчання лише формально, чисто зовнішньо використовує можливості, які з’являються у процесі розвитку;

– навчання та розвиток – два тотожних процеси;

– навчання та виховання відіграють провідну роль у розвитку людини , тому що «навчання йде попереду розвитку, просуваючи його далі та викликаючи в ньому новоутворення», вважав Л. С. Виготський.

Думка Л. С. Виготського, що навчання повинно орієнтуватися не на вчорашній, а на завтрашній день, перегукується з висловом іншого видатного радянського психолога С. Л. Рубінштейна про те, що людина як особистість характеризується не лише тим, ким вона є, а й тим, ким вона хоче стати, до чого активно прагне.

Розвиток у педагогічному процесі здійснюється одночасно у різних напрямках і передбачає удосконалення розумових здібностей, що забезпечують здійснення пізнавальної діяльності, перш за все:

а) самостійність, логічність та швидкість мислення, міцність засвоєних знань, винахідливість при розв’язанні нестандартних завдань, критичність, гнучкість операцій, перенесення прийомів розумової діяльності, вміння робити зіставлення, доводити, висувати гіпотези тощо;

б) розвиток мовлення (збагачення та удосконалення словникового запасу, глибоке розуміння змісту знань, оволодіння виразовими засобами мови, влучність, образність, логічність);

в) розвиток уяви, фантазії, спостережливості;

г) розвиток пам’яті, почуттів, волі тощо.

Реалізація розвивальної функції пов’язана з якісною організацією педагогічного процесу, формуванням змісту, використанням форм, методів, засобів навчання, створенням таких педагогічних умов, за яких особистість прагнула б не лише розвивати психічні якості, а й самостійно та творчо розв’язувати завдання, які сприяють позитивним новоутворенням у психіці людини. 

Виховна функція педагогічного процесу є закономірною, невіддільною від освітньої і забезпечує їх єдність. У навчальній діяльності людина набуває знань, умінь та навичок, що стають базою для формування світогляду, наукових переконань, професійно-ділових якостей. Виховний процес забезпечує здійснення морального, інтелектуального, естетичного, екологічного, трудового та інших напрямків виховання, духовне збагачення та всебічний розвиток особистості. Цілеспрямоване та ефективне використання форм, методів та засобів педагогічного процесу сприяє позитивному виховному впливові на формування чуттєво-емоційної та вольової сфер, формуванню інтересу та захопленості певною сферою діяльності. Набуття людиною чуттєвого досвіду активізує розвиток людини. Це експериментально підтвердив видатний російський фізіолог І. П. Павлов, показавши значення емоцій для продуктивної роботи кори головного мозку людини: позитивні емоції активізують мозкову діяльність, а негативні – гальмують, затримують розвиток.

Але функціональність педагогічного процесу не вичерпується означеними трьома функціями (освітньою, виховною, розвивальною). Педагогічний процес можна розглядати, наприклад, з позицій інших наук (І. Лінгарт):

а) біології – як процес, у основі якого лежать спадковість, середовище, регуляція;

б) фізіології – як продукування умовних рефлексів та комплексної аналітико-синтетичної діяльності мозку;

в) психології – як активність, діяльність, фактор психічного розвитку, що приводить до змін поведінки людини;

г) соціології – як фактор соціалізації та умова зв’язку індивідуальної та суспільної свідомості;

д) аксіології, етики – як процес ціннісного формування і самовизначення, засвоєння суспільних норм, правил, цінностей;

е) кібернетики – як інформаційний процес у системі, яка навчає, що характеризується управлінням, прямими та зворотніми зв’язками, розробкою стратегій, програм і алгоритмів;

є) філософії (гносеологічний аспект) – як специфічна форма пізнання, розв’язання протиріч між об’єктивним і суб’єктивним, формою і змістом тощо;

ж) логіки – як процес формування логічного мислення.

Отже, багатофункціональне педагогічне явище, основні функції якого націлені на навчання, виховання та розвиток особистості.

 

4.3. Рушійні сили педагогічного процессу

Рушійна сила – усвідомлення або відчуття труднощів у розв’язанні поставлених завдань.

Рушійними силами педагогічного процесу виступають протиріччя, що виникають між потребами суспільства у якісних результатах освіти та виховання і можливостями сучасного педагогічного процесу, тобто між пізнавальними та практичними завданнями освіти й фактичними результатами педагогічного процесу. Вирішення цих суперечностей сприяє просуванню педагогічного процесу до нових цілей.

Протиріччя поділяються на різні види: внутрішні тазовнішні, суб’єктивні та об’єктивні, істотні та неістотні.Розглянемо сутність внутрішніх та зовнішніх протиріч, які найбільш динамічно впливають на педагогічний процес.

Внутрішні (діалектичні)– це протиріччя між складниками однієї й тієї ж системи, у нашому випадку – педагогічного процесу. Саме вони, наприклад, збуджують внутрішні психічні сили суб’єктів навчання і виховання, виступають рушійними силами педагогічного процесу.

Серед внутрішніх виділяють протиріччя:

– між завданнями щодо засвоєння знань, умінь та навичок учнями і їхніми можливостями щодо оволодіннями змістом освіти (головне протиріччя педагогічного процесу); 

– між змістом знань та формами і методами їх транслювання, якщо педагогічний процес не дає якісних результатів;

– між прагненням педагогів використовувати комп’ютерні технології та слабкою забезпеченістю комп’ютерами навчального закладу;

– між потребами обдарованих дітей щодо засвоєння складнішого за програмний навчального матеріалу і обмеженими можливостями вчителя щодо організації навчання за індивідуальними программами;

– між необмеженими можливостями розвитку людської природи і обмежуючими умовами соціального життя тощо.

Зовнішні протиріччя – це взаємодії між елементами різних систем, що протистоять один одному, але, разом з тим, взаємно обумовлюють та взаємно доповнюють один одного. До таких протиріч належать:

– протиріччя між соціальним замовленням на підготовку висококваліфікованих та високоморальних фахівців та соціальними умовами, які негативно впливають на результати виконання цього замовлення: падіння стану суспільної моральності, розбалансованості фінансової, виробничої й інших сфер у державі та ін.;

– між потребами у оновленні матеріально-технічної та методичної бази навчальних закладів і обсягом відведених для цього коштів та інші протиріччя.

Протиріччя є джерелом змін та розвитку педагогічного процесу, але не слід їх перетворювати в антагоністичні, які приведуть до його занепаду або й знищення. Дія рушійної сили – обов’язковий чинник процесу пізнання. Механізм її дії є непомітний, якщо протиріччя, що її породжують, мають неантагоністичний характер, і збурений – якщо проявляються протиріччя антагоністичного характеру. У педагогічній діяльності слід ураховувати діалектичний закон єдності й боротьби протилежностей,розкриває загальні особливості спів дії протиріч, розуміння яких буде сприяти удосконаленню педагогічного процесу.

 


Дата добавления: 2018-06-27; просмотров: 144;