Західноукраїнські землі в ХІХ ст.



З кінця XVIII ст. українські землі Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпаття опинилися у складі Австрійської імперії. Влада Австрії, здійснюючи адміністративно-територіальний поділ, як і царський уряд, не зважала на етнічний склад населення. Так, східногалицькі землі (де більшість становили українці) і західногалицькі (де у більшості були поляки) потрапили в одну адміністративно-територіальну одиницю «Королівство Галіції і Лодомерії» з центром у Львові. У представницькому органі краю переважала польська шляхта, хоч вона і не була вирішальною силою місцевого управління. Повнота, влади зосереджувалася в руках губернатора, що призначався австрійським імператором. «Королівство Галіції і Лодомерії» поділялось на 12 округів. Окремим округом до королівства до 1861 р. входила Буковина (також без етнічного поділу на Північну — українську і Південну — румунську); Закарпаття входило до складу Угорщини, що була частиною Австрійської імперії.
У багатонаціональній Австрійській імперії західноукраїнські землі, в свою чергу, самі були багатонаціональними. Разом із представниками корінної нації — українцями — тут жило багато поляків, євреїв, німців, румун та ін. Але на соціальній драбині західноукраїнського суспільства українці знаходились на нижніх щаблях, оскільки здебільшого були представлені феодально залежним селянством. Щодо них провадилась асиміляторська політика. Народні маси західноукраїнських земель також відчували феодальний гніт, який призводив до їх зубожіння. До чотирьох п'ятих свого прибутку селяни мусили віддавати поміщикам, духовенству, а також державі у вигляді різних повинностей. На практиці поміщики не дотримувались якоїсь певної норми панщини. У селян для обробітку власних наділів часто не вистачало часу.
Поміщики розширяли продуктивне тваринництво, займались переробкою сільськогосподарської продукції (винокурінням, цукроварінням тощо), а також засновували підприємства гірничої промисловості. Окремі маєтки перетворилися на багатогалузеві господарства із застосуванням машинної техніки і найманої праці.
У 20—30-ті рр. XIX ст. поміщики і купці почали займатися підприємницькою діяльністю. Вони перепродавали в Австрію і Німеччину худобу, куплену в Наддніпрянській Україні. Розвивалися соляна, лісопереробна, тютюнова промисловість. Але в цілому промисловий розвиток західноукраїнських земель відбувався дуже повільно. Більшість промислових товарів у Західній Україні були привізними. Австрійська влада розглядала ці землі як сировинний придаток до промислово розвинутих центральних і східних областей імперії.
Відповіддю на посилення феодальної експлуатації в західноукраїнських землях Австрійської імперії були виступи селян. Нового розмаху набув на Прикарпатті традиційний опришківський рух. На Буковині понад десять років діяв загін, очолюваний Мироном Штолюком. Лише за допомогою значної військової сили владі вдалося розгромити повстанців. 1830 р. Штолюка було страчено.
1844 р. значного розмаху набуло повстання на Буковині, яке очолив Лук'ян Кобилиця. Під його керівництвом мешканці 22 буковинських сіл оголосили ліса і пасовиська своєю власністю, вигнали поміщиків і представників влади, встановивши самоуправління. Як і в багатьох випадках, уряд застосував військову силу для придушення повстання. Л. Кобилиця був заарештований.
1831 р. на Закарпатті спалахнули холерні бунти, приводом до яких стали обмеження пересування у зв'язку з епідемією холери в краї. Але при цьому селяни виступали взагалі проти всієї системи земельних відносин в краї. Хоча вони були розгромлені, але влада дійшла певних висновків і пішла на якісь поступки. 1836 р. були скасовані деякі другорядні повинності. Селяни отримали право за згодою поміщика відкупитись від повинностей та переходити від одного поміщика до іншого за умови сплати всіх податків і боргів. Було дещо обмежено права поміщиків у справі переслідування селян через суди, скасовано тілесні покарання селян.
Внаслідок революції 1848—1849 рр. на західноукраїнських землях, що входили до складу Австрійської імперії, склалися умови для розвитку капіталізму.
Вирішальну роль у переведенні народного господарства на ринкові відносини відіграла реформа 1848 р. Незважаючи на її обмежений характер (скасування панщини за викуп) та збереження значних залишків старого ладу (всесилля великих землевласників, системи відробітків), вона все ж відкрила шлях до вільного підприємництва і формування ринку вільнонайманої робочої сили. Цим було створено передумови для зростання товарності сільського господарства й здійснення промислового перевороту.
Проте більшість підприємств була дрібною: у Галичині 89,9% їх мали від 1 до 5 робітників, на Буковині — 98,1%. Подібне спостерігалось на Закарпатті. Про економічну відсталість краю яскраво свідчить також структура населення. Наприкінці XIX — на початку XX ст. в промисловості і ремеслах було зайнято 5,7—11 % населення, тоді як у Нижній Австрії — 41%. На селі поширився процес майнового розшарування селянства. На рубежі XIX—XX ст. у краї було від 4,5 до 5% економічно міцних заможних селянських господарств, до 90% — малоземельних та безземельних. Вони володіли відповідно понад 27% і майже 40% землі. Значна частина землі господарств, які розорювались, йшла на продаж.
З метою підвищення продуктивності сільськогосподарського виробництва, насамперед у великих маєтках, а згодом і в селянських господарствах, почалося впровадження у землеробство сільськогосподарських машин та поліпшених знарядь праці (вдосконалених залізних плугів і борін, культиваторів, сівалок, косарок, молотарок, віялок тощо). Традиційне трипілля поступово замінювалось прогресивними системами сівозмін, почали вносити в ґрунт органічні та мінеральні добрива, пропагувались агротехнічні знання.

БІЛЕТ№16


Дата добавления: 2018-06-01; просмотров: 565; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:






Мы поможем в написании ваших работ!