Захоплення України Польщею. Річ Посполита в 16-17 ст.
До сер. XV ст. західноукраїнські землі жили за правом, що базувалося на законах "Руської правди" і старовинних звичаях. Лише в 1434 р. корінним мешканцям накинули польські закони. На завойованих територіях поляки створили три воєводства — Руське, Подільське, Белзьке — та окрему Холмську адміністративну одиницю. Ці воєводства отримали регіональні суди. Упродовж кінця XIV— XVI ст. відбувалися процеси зближення родової знаті з військово-службовим станом, який добивається значних пільг, та їх об'єднання в одну панівну верству — шляхту (від давньонім. alaht — рід, порода). Вся повнота влади опинилася в руках місцевої шляхти, а точніше — у законодавчих органів, т. зв. сеймів і сеймиків, участь у яких могли брати тільки дворянство і католицьке духовенство.
Українське боярство тоді було зрівняне в правах з польською шляхтою, тобто звільнене від усяких податків, крім кількатижневої щорічної військової служби у королівському ополченні. Ввійшовши в середовище обласканого королем панства, знать до сер.XVII ст. в основному ополячилася. Лише дрібне боярство, "ходачкова" шляхта, яка найбільше збереглась у Руському воєводстві, не зрадили свого народу, його мови, віри, звичаїв, традицій.Основну масу населення західноукраїнського краю складали селяни. їм надавали малими ділянками ріллю чи сіножаті в тимчасове користування, за які вони відробляли своїм інвентарем панщину, платили грошові чинші, сплачували десятки натуральних данин. На поч. XV ст. (1436) селянину дозволялося залишити свого поміщика тільки після Різдвяних свят, а в 1505 р. було повністю заборонено будь-які переходи. Для галицького землероба настала понад 400-літня кріпацька неволя. Шляхтич став для свого підлеглого єдиним суддею, паном його життя чи смерті.Український народ не мирився із підневільним становищем, піднімався на боротьбу з іноземними гнобителями. Першим збройним народним виступом, що потряс феодальну Польщу, було повстання під проводом Мухи в 1490—1492 pp. Воно почалося в Коломийському повіті на Покутті й незабаром охопило Північну Буковину, Галичину, Західне Поділля. Загін повсталих, який нараховував до 10 тис. чол., здобув Снятин, Коломию, Галич і вирушив на Львів.Занепокоєний успіхами повстанського війська польський уряд організував шляхетське ополчення Руського воєводства і навіть запросив на допомогу прусських лицарів. У результаті повстанці були розбиті, а їхній керівник схоплений і ув'язнений у тюрмі в Кракові, де незабаром помер від катувань.
|
|
|
Релігійні процеси в Речі Посполитій. Брестська унія.
Унія не внесла спокою і не поєднала церков. Навпаки, крім двох - Православної і Римо-Католицької - з'явилася штучно створена третя, Уніатська. Менші чисельно прихильники унії при всебічній підтримці Риму та уряду Речі Посполитої, користуючись вседозволеністю, зміцнювали та утверджували свій життєвий простір в буквальному сенсі, на крові і кістках православних українців - мечем і вогнем.
|
|
|
Найпершою жертвою "Берестейського святого з'єднання" став головуючий на православному соборі в Бересті екзарх Никифор, протосинкел Константинопольського Патріарха. Зразу після Берестейського собору він за наказом короля був безпідставно звинувачений як "турецький шпигун". Після суду на Варшавському сеймі в 1597 році під головуванням самого короля Никифор спростував всі висунені проти нього звинувачення. Не домігшись осуду Никифора на формально законній підставі, король звелів його затримати під приводом продовження розслідування справи. Никифор був вкинутий до в'язниці в Марієнбурзькій фортеці, де і помер в 1599 році від уморіння голодом .
Зразу після Берестейського собору уніатські ієрархи, кожен в своїй єпархії, почали енергійно силоміць насаджувати унію. За повної підтримки польської влади та королівського війська вони не зупинялись ні перед яким насильством - як по відношенню до духівництва, яке не приймало унію, так і до вірних. В буквальному сенсі будь-якими методами вони намагалися примусити православних до зречення від своєї віри та загнати їх, "як телят у стайню", до Уніатської церкви.
|
|
|
В православних відбирались храми, духівництво позбавлялось своїх парафій, народ силоміць, особливо по селам, заганяли на уніатські богослужіння. Монахів викидали з монастирів та заселяли їх уніатами. Церковні та монастирські маєтності переходили у власність до уніатів. Де народ чинив хоч найменший спротив унії, там застосовували каральні заходи - від різноманітних фізичних покарань та принижень до різних соціальних утисків, відкритого грабунку та, навіть, вбивств.
Найбільш ревними в цьому були уніатські ієрархи Іпатій Потій, який після смерті Михайла Рогози в 1599 році став Митрополитом, та Йосип Рутський. Вони знущалися з православного духівництва різними методами. Потій проганяв православних священиків з парафій, карав їх ув'язненням, брив їм бороди і голови. Любив під час богослужінь на чолі озброєного королівського війська вдиратися до православних храмів, хапати священиків, бити їх, обдирати престоли; забирав з собою чаші, хрести та інше богослужбове начиння. При цьому Потію дуже подобалося нахвалятися: "Ніякий суд в Польщі не посміє засудити мене!"
|
|
|
У своїх злочинах не відставав від нього Йосип Рутський, а особливо безчинствував "хижий вовк в монашій рясі" Йосафат Кунцевич, архієпископ Полоцький. Його витончена садистська жорстокість щодо православних обурювали навіть багатьох поляків.
Сам Лев Сапіга, ревний католик, не витримав цього і дванадцятого березня 1622 року написав Кунцевичу: "Мені ніколи і на думку не спадало, що Ви будете заганяти в унію такими жахливими методами. Безоглядним насиллям мучите Ви руський народ і штовхаєте його на бунт... Вам відомі нарікання простого народу, що йому ліпше було б бути в турецькій неволі, ніж терпіти такі страшні переслідування за віру і благочестя... Ви пишете, що Ви без докорів сумління топите православних і рубаєте їм голови... що треба православні храми віддати на безчестя... Ви закриваєте храми, щоб люди без покаяння і християнських обрядів помирали, як нехристи... Замість радості ваша унія принесла нам одне лише горе, неспокій, бунти, так що ми хотіли би, щоб її вже зовсім не було"... [1, 303].
По всій своїй Полоцькій єпархії - в Могильові, в Орші він наводив жах на православних. Нормальною неодноразовою практикою для Йосафата Кунцевича була видача розпоряджень викопувати тіла православних померлих і кидали їх собакам.
Двадцять другого травня 1620 року в Троїцькому монастирі поблизу Полоцька місцеве населення зібралося, щоб помолитися, але на нього очікувала велика трагедія: уніати разом з солдатами оточили всіх, зігнали в храм, який потім підпалили. А в цей самий час на сусідньому пагорбі під крики тих, зачинених у храмі, які гинули в полум'ї, Йосафат Кунцевич звершував подячний молебень, "що стало ворогів святої унії менше"
У неділю дванадцятого листопада 1623 року Кунцевич з загоном війська прибув до Вітебська і розгромив намети, в котрих православні звершували богослужіння, тому що всі храми в місті були закриті. Виведений з терпіння народ, навіть не зважаючи на військо, накинувся на Кунцевича і камінням та палками забив його до смерті. Його тіло запхали в мішок і кинули в річку Двину. Польський уряд за смерть Йосафата відповів звірячими репресіями: близько сотні православних міщан Вітебська було мучено, а потім убито, а саме місто позбавлено Магдебурзького права.
Становище Православної церкви в Речі Посполитій після проголошення Берестейської унії, яка поставлена була державною владою на місце вікового в українськім народі Православ'я, можна прирівняти до становища церкви в перші три століття християнства в Римській імперії.
Православна церква в Речі Посполитій знаходилася поза законом. Вона втратила всі свої "старожитні" права "грецької релігії", які перейшли до уніатів.
БІЛЕТ№6
Дата добавления: 2018-06-01; просмотров: 632; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!