І. Загальна характеристика будови і функцій нервової системи.
Нервова система координує функцію всіх органів і систем, забезпечує ефективне пристосування організму до зовнішнього середовища і формує цілеспрямовану поведінку. Всі ці функції здійснюються за допомогою нейронів, які спеціалізуються на сприйманні, обробленні, зберіганні й передачі інформації. Для виконання цих функцій нейрони об'єднуються у спеціалізовані нейронні ланцюги, мережі чи інші структури, утворюючи різні функціональні системи мозку. За своєю структурою залежно від кількості відростків розрізняють уні-, бі- та мультиполярні нейрони. За функціональним призначенням розрізняють аферентні (чутливі), еферентні (рухові) і вставні (проміжні, інтернейрони) нейрони. Первинні аферентні нейрони розміщені поза центральною нервовою системою, вони сприймають сигнали, які виникають у рецепторах, і передають їх до ЦНС. Вставні нейрони розміщені в межах ЦНС. Вони забезпечують зв'язок між аферентними та еферентними нейронами. Еферентні нейрони своїми аксонами іннервують усі ефекторні органи і регулюють їхню функцію.
Крім нейронів у мозку є також нейрогліальні клітини — гліоцити, які, на відміну від нейронів, не мають синапсів. Гліоцити розміщуються навколо нейронів і в деяких ділянках мають з ними щільні контакти.
Нейроглія сформована двома типами клітин: астроцитами та олігодендроцитами. Астроцити контактують з капілярами і нейронами, а олігодендроцити формують мієлінові оболонки навколо довгих аксонів.
|
|
|
Основні функції нейроглії — опорна і трофічна. Нейроглія виконує також важливу роль резервуара електролітів, швидко поглинає К+ з міжклітинних проміжків, що важливо для підтримання внутрішньомозкового гомеостазу.
Структури нервової системи, розміщені у порожнині черепа і хребтовому каналі, називають центральною нервовою системою. Це — головний і спинний мозок. Нервові волокна, які виходять з ЦНС або входять до ЦНС і розміщені за її межами, становлять периферичну нервову систему. Частина периферичної нервової системи, яка регулює функції внутрішніх органів, забезпечує внутрішній гомеостаз організму і розміщена в різних ділянках тіла, утворює периферичну частину автономної (вегетативної) нервової системи. Вона поділяється на симпатичний і парасимпатичний відділи.
ІІ. Рефлекторна діяльність нервової системи.
Головною формою нервової діяльності є рефлекси. Рефлекс — це реакція організму на дію подразників зовнішнього чи внутрішнього середовища, яка здійснюється через нервову систему. Для кожного рефлексу існує своя рефлекторна дуга, яка у найпростішому випадку складається з рецептора, чутливого (аферентного) нейрона, нервового центру, де розміщене тіло рухового (еферентного) нейрона, його аксона, який у складі рухового нерва підходить до ефектора, наприклад м'яза. Рефлекторна дуга переважної більшості рефлексів проходить через центральну нервову систему: у спинному мозку замикаються відносно прості рухові та вегетативні рефлекси, головний мозок здійснює замикання складніших безумовних і умовних рефлексів, контролює поведінку, забезпечує реалізацію вищої нервової і психічної діяльності. Невелика частина рефлексів може замикатись поза центральною нервовою системою — у периферичних вузлах. Це периферичні рефлекси, які регулюють локальні реакції внутрішніх органів.
|
|
|
ІІІ. Поняття про нервові центри та їх властивості.
Нервовий центр — це складна сукупність нейронів, необхідних для здійснення рефлекторного акту чи регуляції певної функції організму.
Діяльність нервових центрів ґрунтується на взаємодії двох процесів: збудження і гальмування.
Збудження — активний фізіологічний процес, яким нервові клітини відповідають на зовнішню дію. Збудженню притаманні такі властивості.
1. Однобічне проведення збудження — це здатність проводити збудження в одному напрямку, що зумовлена властивістю хімічних синапсів проводити збудження від аферентного аксона до еферентного нейрона через синапс, а в ньому завжди від пре- до постсинаптичної мембрани.
|
|
|
2. Уповільнене проведення збудження в нервовому центрі зумовлене синаптичною затримкою, тобто часом, потрібним для повного розвитку дії медіатору на постсинаптичну мембрану проміжних та еферентних нейронів.
3. Сумація збуджень. Рефлекторну реакцію викликає не лише подразнення, яке має достатню, тобто порогову силу, а і подразнення, що може виникнути внаслідок часової чи просторової сумації слабких допорогових подразників.
4. Трансформація ритму збудження. Частота імпульсів, які нервові центри надсилають до виконавчих органів, певною мірою визначається силою і частотою подразнення рецепторів.
5. Післядія збудження — це продовження рефлекторної відповіді після припинення подразнення.
6. Тонус нервових центрів — це стале незначне збудження нейронів нервового центру.
7. Домінанта. Полягає у тому, що в ЦНС постійно виникають і можуть тривалий час існувати домінуючі осередки збудження, які підкоряють собі роботу інших нервових центрів.
|
|
|
Гальмування — активний нервовий процес, який призводить до зменшення чи припинення збудження в локальній ділянці нервової тканини.
Постсинаптичне гальмування є найпоширенішим у ЦНС. Воно полягає в тому, що медіатор, який виділяється пресинаптичним закінченням гальмівних нейронів, змінює властивості постсинаптичної мембрани таким чином, що вона не може генерувати збудження.
Структурною основою пресинаптичного гальмування є аксоаксонні синапси, утворені закінченнями аксонів гальмівних нейронів на пресинаптичних нервових закінченнях (терміналях) збуджувальних нейронів.
Песимальне гальмування виникає внаслідок зниження функціональної лабільності збудливої структури в разі надмірних за силою або частих подразнень і виявляється пригніченням рефлекторної діяльності.
Значення процесів гальмування у функціонуванні нервової системи надзвичайно велике: воно обмежує неконтрольоване поширення збудження у ЦНС, забезпечуючи чіткі координовані реакції; відіграє охоронну роль, захищаючи нейрони від ушкодження внаслідок надмірних за силою подразнень.
Дата добавления: 2018-05-12; просмотров: 754; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!