Соціологія електоральної поведінки



Nbsp;

СОЦІОЛОГІЯ ПОЛІТИКИ

План.

Предмет, об'єкт і суб'єкт соціології політики.

Влада — ключове поняття соціології політики.

Соціологія держави.

Соціологія політичних партій.

Соціологія електоральної поведінки.

Предмет, об'єкт і суб'єкт соціології політики

 

Політичні аспекти присутні практично у всіх видах діяль­ності людей: не випадково ми часто чуємо словосполучення

-  "економічна політика",

- "соціальна політика",

-  "культурна полі­тика" тощо.

Політика — настільки багатоманітний і різнопла­новий феномен, що вона досліджується багатьма соціогуманітарними дисциплінами, кожна з яких вивчає її під власним кутом зору.

Соціологія політики — це галузь соціологічного знання, яка вивчає соціальні механізми влади та їх вплив у суспільстві, закономірності впливу соціальних спільнот, інститутів та полі­тичний лад, соціальні засади політичних і державних інсти­тутів, функціонування політичної свідомості та політичну пове­дінку.

Предметом соціології політикиє соціальні механізми влади і впливів у суспільстві на різних етапах його розвитку і функ­ціонування.

Соціологія політики має також свої власні об'єкти:

- події,    -  процеси,

- суб'єкти політичної сфери.

Суб'єктами соціології політики є люди й організації, які є носіями політичної (державної) влади або прагнуть до неї.

Кожен індивід або соціальна група є потенційними суб'єктами політи­ки, але не кожен стає таким реально.

Щоб стати політичним суб'єктом, людина чи соціальна група повинна

-  практично за­своїти політичний досвід,

- усвідомити себе суб'єктом політич­ного процесу,

- виробити власну позицію в політичному процесі,

-  свідомо визначити своє ставлення до світу політики, ступінь участі в ньому.

Суб'єктами соціології політики є як індивіди, так і соціальні спільноти, які самостійно виробля­ють і реалізовують такі програми дій, що націлені на досягнен­ня певних політичних цілей.

Влада — ключове поняття соціології політики.

Головна особливість політики, як способу регулювання соці­альних відносин, полягає у тому, що від моменту зародження політика ґрунтується на базі владних стосунків: панування-підкорення, управління-виконання.

Влада — це взаємодія, яка ґрунтується на нерівності ін­дивідів, коли одна особа може примушувати іншу, або інших осіб до певних дій, незалежно від їхнього бажання, а іноді й всу­переч йому.

Примусити людину діяти всупереч власному бажанню мож­на тільки трьома способами:

- прямим насильством;

- економічним примусом (наданням певних благ в обмін на підкорення);

- нормативним порядком (системою законів і правил).

Політична влада існувала не завжди, вона з'явилася, коли із невеликих родоплемінних об'єднань почали утворюватися союзи племен і людські спільноти розрослися настільки, що всі люди, які до них входили, уже перестали бути особисто знайомими між собою, а зв'язків, які складаються між родичами і сусідами стало вже недостатньо для врегулювання стосунків у межах цих спільнот.

Інституалізація політичної влади.

Цей процес починається із виділення статусно-рольових груп,які покликані керувати життям суспільства.

У родоплемінному суспільстві глава роду чи вождь племені був просто "першим серед рівних" — він виконував таку саму роботу, як і решта членів спільноти і тіль­ки принагідно, епізодично виконував управлінські функції.

Ускладнення соціальної структури вимагало професійного за­няття управлінською працею. Наприклад, Руська Правда — перший, датований 1016р., давньоруський писаний звід норм світського права — фіксує саме виділення спеціальних статусних груп (як їх називали: служилих людей або княжих мужів), які безпосередньо брали участь в управлінні, судочинстві, зборі податків тощо.

Одночасно зі становленням статусної управляючої групи, відбувалося створення нормативно-правової системи, яка вре­гульовує характер взаємодії цієї групи з рештою суспільства.

Регламентація стосунків між керівниками і підлеглими зво­диться, як правило, до фіксації сфери компетенції керівників, тобто меж їхньої влади.

 Сучасні закони чітко вказують межі влади посадових осіб.

Для підтримання нормативно правової системи створюєть­ся механізм санкцій, який забезпечує виконання індивідами приписуваних законодавством норм і правил.

Легітимність влади.

Якщо політичний філософ може розмірковувати на­скільки легітимною (з лат. — законною) або нелегітимною є якась влада з точки зору її справедливості чи до­цільності, то соціолог досліджує легітимність як віру людей у це явище.

Якщо більшість членів суспільства вважає, що вла­да перебуває у руках тих осіб, які мають на неї право, така влада вважається легітимною.

У демократичній державі особою, що володіє легітимною владою є обраний державний діяч, у монар­хії — спадкоємний володар трону.

Право такої особи керувати державою не може бути піддане сумніву навіть тоді, якщо окре­мі її дії викликають загальне несхвалення у суспільстві.

За визначенням американського соціолога і політолога Сеймура Ліпсета (нар. у 1922 р.), легітимність передбачає здатність системи породжувати і підтримувати віру, що існую­чі політичні інститути є найбільш придатними для суспільства.

Якщо влада ґрунтується не на очікуваннях певних взірців політичної поведінки з боку суспільства, а опи­рається на примус і насильство, вона вважається нелегітимною.

Наприклад, ми без великого бажання, але й без особливого обурення, сплачуємо державні податки тому, що збір коштів державою для потреб державного управління, оборони та інших, вважається нами нормальною, очікуваною, узаконеною поведінкою, тобто ми визнаємо законним, право з боку держа­ви призначати певні види податків і карати тих громадян, які відмовляються їх сплачувати.

 Інакше кажучи, ми визнає­мо владу держави легітимною. А уявімо, що якась окупаційна влада примушує нас сплачувати їй податки. Не виключено, що ми мусили би платити, однак ми так само змушені відда­ти свої гроші і грабіжнику, який загрожує нам. розправою. Оку­паційна влада (як і будь-яка влада, яку ми не визнаємо закон­ною), подібно до грабіжника, має над нами владу, проте ця влада є нелегітимною, вона базується винятково на силі.

Не варто думати, що легітимною є тільки демократична вла­да, а влада короля чи диктатора завжди є нелегітимною.

 В істо­рії є багато зворотних прикладів, скажімо, диктатор Гітлер при­йшов до влади цілком законно, спираючись на волю більшості, яка висловила недовіру демократичним інститутам Веймарської республіки.

Відтак — вона, втративши довіру громадян, пере­стала бути легітимною.

Втрата легітимності влади завжди має певні зовнішні озна­ки.

 Вона виявляється у

- наростанні невдоволення громадян вла­дою,

- масових виступах, заворушеннях,

- порушеннях звичних норм взаємин між владою і громадянами і,

-  як наслідок, у підви­щенні ролі каральних органів, застосуванні сили.

Німецький соціолог Макс Вебер виділив три основні види легітимності політичноївлади, залежно від джерела її похо­дження.

- Традиційний тип легітимності.

Це найдавніший тип легі­тимності влади.

Він ґрунтується на звичаях і глибоко вкоріне­них культурних традиціях.

 Монархи володарюють, успадкову­ючи це право від своїх предків.

Навіть, якщо якийсь певний конкретний монарх може бути визнаний недолугим чи злочин­цем, традиційна система залишається в силі — влада перехо­дить до родичів цього монарха або навіть до іншої династії і далі утримується у традиційному руслі.

Індустріалізація підірвала підстави традиційного типу ле­гітимності.

- Раціонально-легальний тип легітимності.

 Цей тип легітим­ності характерний для індустріальних суспільств.

Це така фор­ма влади, яка ґрунтується на системі принципів і правил, схва­люваних суспільством.

 Індустріальному суспільству притаман­ний тип раціональної людини, яка готова підкорятися такому політичному порядку, який є необхідний для досягнення її власних цілей.

А для досягнення власних цілей їй передусім необхідні чіткі й ефективні закони і правила.

Ось чому раціо­нально діюча людина готова підтримувати ту владу, яка гаран­тує їй стабільність, порядок і простір для власної ініціативи.

Такий тип легітимності називають ще бюрократичним па­нуванням.

Він пов'язаний швидше із певними суспільними статусами, ніж з конкретними особами. Скажімо, президент США Джордж Буш є дуже могутньою і впливовою особою, яка, наприклад, прийняла рішення про війну з Іраком. Однак, як тільки він позбудеться посади, він втратить і свої великі повно­важення.

Крім того, для раціонально-легального типу легітим­ності властиво те, що особи, які займають певну посаду, воло­діють тільки тією владою, яка визначена їхніми посадовими обов'язками.

Навіть президент якої б то не було країни не має права вбити людину чи не платити податків або без оплати взя­ти якийсь товар у магазині.

- Харизматичний тип легітимності.

 Слово "Сharisma" — в пе­рекладі з грецької означає покликання, Божий дар. Харизма­тичний тип легітимності ґрунтується на особистісних рисах лідера, які, на думку суспільства, дають йому право володарю­вати.

Послідовники безмежно віддані своєму лідерові, вірять у його винятковість і готові виконувати його волю, сподіваю­чись на його унікальний дар.

 Історія знає багато харизматичних особистостей, хоча не всіх із них оцінює позитивно. Ісус Христос, Гаутама Будда, Наполеон Бонапарт, Володимир Ленін, Адольф Гітлер, Іван Павло II — усі вони, як і багато інших, без сумніву є харизматичними особистостями, які завдяки видатним особистісним рисам згуртували навколо себе численних при­хильників і послідовників.

 


Харизматичний тип легітимності притаманний тим суспіль­ствам, у яких люди в силу певних причин керуються швидше емоціями, ніж звичкою чи розумом.

Дослідники вирізняють такі внутрішні скла­дові соціології політики:

- як соціологія держави,             - соціологія політичних рухів і партій,

- соціологія політичної свідомості,  - соціологія електоральної поведінки,

- соціологія протестної по­ведінки,   - соціологія політичного конфлікту,

- соціологія міжна­родних відносин,    - соціологія політичної культури тощо.

 

Соціологія держави

Центральним і головним елементом політичної організації суспільства є держава. Держава — це форма політичної органі­зації суспільства, головне знаряддя політичної влади.

Теорії походження держави.

- Патріархальна теорія— започаткована ще давньогрець­ким філософом Аристотелем (384—322 рр. до н. є.).

 Держава виникає внаслідок природного роз­витку сім'ї: спершу в селище, згодом — у плем'я, а згодом — і в державу.

Лідер держави стоїть на чолі суспільства, як бать­ко на чолі сім'ї.

- Органічна теорія -  німецько-російський вчений Петер Лілієнфельд(1829—1903), вважа­ли, що держава подібна до своєрідної живої істоти, яка має свій організм і самостійну волю. Воля держави виражається в зако­нах та інших правових нормах.

- Теорія завоювання, засновником якої вважається польсько-австрійський вчений Людвіг Гумплович(1838— 1909), держава виникає внаслідок підкорення одного племені іншим.

- Теорія суспільного договору(англійський філо­соф Томас Гоббс (1588—1679), французький філософ Жан-Жак Руссо (1712—1778) були впевнені, що держава виникає завдя­ки укладенню між людьми, які проживають на певній терито­рії, добровільного взаємного договору.

- Расово-психологічна теорія,найяскравішими представника­ми якої вважають французького філософа, письменника і дип­ломата Жозефа Артюра де Гобіно (1816—1882)і англійського германофіла філософа Г'юстона Чемберлена (1885—1927), які доказували, що люди не однакові і поділяються на два основ­них типи: ті, кому призначено панувати і ті, хто потребує ке­рівників. Панівний тип переважає серед білої раси, особливо у родині арійців, які, на їхню думку, залишились на землі єди­ними носіями, справжньої цивілізації.

 Саме арійцям власти­вий творчий геній, енергія, безстрашність, воля. Це "раса па­нів".Очевидно, що положення теорії Гобіно і Чемберлена співпадають з ідеологічними постулатами фашизму.

- Марксистська теорія (Карл Маркс(1818—1883)) переко­нує, що держава виникла із поділом суспільства на класи і пред­ставляє державу — як орган політичного панування класу влас­ників засобів виробництва, диктатуру експлуататорського кла­су.


Форми держави.

Кожне суспільство має певну політичну структуру, певну форму державного управління. 1. Монархічна держава.Це одна із найдавніших форм держав­ного управління.

 Влада у такій державі передається у спадок в рамках однієї родини від одного покоління до наступного.

 Ранні монархії зазвичай були монархіями абсолют­ними— їхні правителі володіли необмеженою владою.

 Сьогодні таких залишилось дуже мало: Саудівська Аравія, Оман, Султа­нат Бруней та деякі інші.

 Сучасні монархії є переважно монар­хіями конституційнимивлада монарха у них обмежена кон­ституціями цих країн і є, як правило, символічною, а реальна влада зосереджена у руках уряду, який обирається шляхом загального голосування: Бельгія, Данія, Великобританія, Іспанія, Нідерланди, Норвегія, Швеція, Японія та ін.

2. Авторитарна держава.

- суспільство бере незначну участь у політичному житті,

-  політичні права і сво­боди громадян і суспільно-політичних організацій — суттєво звужені;

-  керівник (або керівники) держави не може бути усу­нутий зі свого владного становища конституційним шляхом.

- Опираючись на армію і каральні органи, керівництво держави робить необов'язковими легальні демократичні засоби і форми управління соціальним життям, подолання кризових ситуацій, замінює їх репресіями і свавіллям.

- Зберігаються певні елементи демо­кратії:

-  допускається існування кількох ідеологій, різних полі­тичних партій,

-  не контролюється економічна сфера життя су­спільства, приватне життя громадян.

Приклади авторитарних режимів — хунта Августо Піночета у Чилі, режим Дока Дю-вальє на Гаїті, Хуана Перона в Аргентині, Фердинанда Марко-са на Філіппінах та ін.

3. Тоталітарна держава.

Це така держава, керівництво якої не визнає жодних обмежень для своєї влади і намагається контролювати абсолютно всі сфери суспільного життя (слово "то­талітарний" походить від лат. totus — увесь, цілий, повний).

Класичними прикладами тота­літарних держав є фашистська Італія, нацистська Німеччина, Радянський Союз.

Для тоталітарної держави властива

- моно­полізація влади в руках однієї партії, яка, в свою чергу, пере­буває повністю під владою одного вождя,

-  заборона демокра­тичних організацій,

- ліквідація конституційних прав і свобод,

- репресії проти опозиціонерів,

- монополія на інформацію,

- міліта­ризація суспільного життя.

4. Демократична держава.

Термін "демократія" походить від грецьких слів dетоs — народ, кrаtоs — влада.

Це такий тип держави, влада у якій перебуває у руках усіх громадян, які наділені правом участі у політичному житті, а також правом вибору і відкликання своїх керівників.

Демократія має довгу історію і на різних етапах її історії існували різні форми демо­кратії. У Стародавній Греції, наприклад, існувала безпосередня демократія, яка передбачає особисту участь усіх членів спільно­ти у прийнятті політичних рішень. Жодних депутатів — ви­щою владою у такій державі були народні збори, на яких ко­жен міг висловити свою думку про державні справи, ставити свої пропозиції на голосування, а загал приймав їх або відки­дав підняттям рук.

У сучасних суспільствах переважає представницька демо­кратія, яка передбачає передачу громадянами влади на певний час своїм представникам, шляхом виборів.

До того часу доки основні права громадян поважаються, а їхні інтереси і потреби забезпечені, вони намагаються дистанціюватися від великої політики.


Важливим принципом демократичного політичного устрою є обмеження влади уряду, яке відбувається за допомогою так званого механізму стримувань і противаг: він передбачає роз­поділ влади на виконавчу, законодавчу і судову.

Демократія заперечує монополізм на істину, визнає свободу і рівність громадян в обговоренні і вирішенні спільних проблем, відстоює право на існування багатьох різноманітних поглядів та уподобань і розв'язання конфліктів на основі суспільної зго­ди та компромісу.

У сучасних умовах особливої актуальності набуває пробле­ма побудови правової демократичної держави.

Правова держа­ва — це форма здійснення народовладдя, політична організа­ція громадян, яка функціонує на основі права. Це інструмент захисту і гарантії прав, свобод і обов'язків кожної людини.

Правова держава ґрунтується на таких принципах:

- панування закону в усіх сферах суспільного життя;

- верховенство і пряма дія конституції (основного закону держави);

- розподіл влади, наявність системи стримувань і противаг різних гілок влади;

- обмеження законом держави і її органів;

- правова організація системи органів державної влади;

- наявність розвинутого громадянського суспільства;

- правова захищеність особистості;

- наявність ефективних форм контролю за реалізацією за­конів;

- єдність прав і обов'язків громадян;

- відповідність внутрішнього законодавства країни прин­ципам і нормам міжнародного права.

Якщо уважно проаналізувати ці принципи, то виявиться, що в Україні сьогодні можна говорити лише про наявність де­яких елементів правової держави.

Соціологія політичних партій

Політична партія (від лат. рагв, рагііз — частина, група) — це ідеологічна організація, яка об'єднує найактивнішу і най­більш організовану частину соціальної спільноти, виражає і за­хищає інтереси цієї спільноти і здійснює практичну роботу для їх задоволення.

Партії з'явилися порівняно недавно, у XVIII ст..

Діяльність перших протопартій спочатку сприймалася як джерело кризи і "розколу" суспільства. Тому ставлення до них було переважно негативним.

Функції політичних партій.

1. Визначення цілі. Розробляючи ідеологію та програми, партії намагаються виявити найбільш перспективні стратегії розвитку суспільства і переконати громадян у можливості їх реалізації.

2. Висловлювання і об'єднання суспільних інтересів. Вислов­лювати інтереси можуть і групи, однак лише партії зводять їх воєдино в такій формі, яка виявляє безпосередній вплив на рішення центральних державних органів.

3. Мобілізація і соціалізація громадян. Партії намагаються посилити політичну активність громадян і створити основу довготермінової політичної діяльності.


4. Формування правлячої еліти і складу уряду. Ця функція має сьогодні центральне значення.

Типологія політичних партій.

 За ознакою соціального носія інтересів, які висловлює пар­тія, розрізняють

- "класові" політичні партії (робітничі, се­лянські, буржуазії тощо),

- "міжкласові" (робітничо-селянські, буржуазно-поміщицькі).

За політичною основою партій, їх ставленням до політичного й економічного устрою, форми правлін­ня, форми політичної діяльності :

- прогресивні,            - демократичні,

- революційні,            - ліберальні,

- радикальні,             - республіканські,  - монархістські та ін.

За ідеологічним, спрямуванням.

- комуністичні, соціалістичні,

- націонал-демократичні,

- консервативні та інші партії.

Можлива типологія партій і за такою ознакою — умови набуття партійного членства. Французький соціолог і полі­толог Моріс Дюверже виділяє за цим принципом

- кадрові ,    - масові партії.

Ці партії не мають інституту фіксо­ваного членства і членських внесків.

Первинними осередками таких партій є комітети виборчого округу чи району, які нама­гаються залучити під час виборів якомога більшу кількість своїх прихильників.

Кадрові партії слабо ідеологізовані і здебільшо­го керуються виборчим прагматизмом. До типових кадрових партій належать Республіканська і Демократична партії у США.

Масові партії становлять собою централізовані організації зі статутним членством. Основне джерело їх фінансування — членські внески. Велике значення у них приділяється спіль­ності поглядів та ідеології; ці партії більш організовані. Вони відрізняються суворою дисципліною, високою організованістю дій, культом вождів.

Партійні системи.

Це політичних структури, що складаються із сукупності політичних партій різного типу з їх стійкими взаєминами між собою, з державою та іншими інститутами влади, характером та умовами діяльності.

Одним із найпоширеніших підходів до типології партійних систем є виділення одно-, дво- і багатопартійних систем. Італій­ський політолог Джузеппе Сарторізапропонував у межах кож­ної із них виділити ще підвиди:

- однопартійна система (СРСР, Китай, Куба) — в країні існує тільки одна партія, всі інші — заборонені;

- гегемоністська система (країни колишнього соцтабору) — в країні існує декілька партій, але одна є панівною і її керівна і спрямовуюча роль закріплена законодавчо;

- система домінування однієї партії (Японія, Індія, Шве­ція в певні періоди їхньої історії) — в країні існує декілька політичних партій, одна з яких протягом тривалого періоду постійно перемагає на виборах і одноосібно формує уряд;

- двопартійна система (США, Канада, Великобританія) — відзначається домінуванням двох впливових партій, одна з яких перебуває при владі, а інша — в опозиції;

- система обмеженого плюралізму (Німеччина, Бельгія, Франція) — в країні існує багато партій, але в парламенті та уря­ді представлені лише деякі з них, а позасистемна опозиція від­сутня;

 

- система поляризованого плюралізму — передбачає на­явність політичного центру, який формує уряд і двосторонньої деструктивної опозиції. Така система існувала у різні часи у Франції, де роль партійного центру виконували Французька соціалістична партія і Об'єднання на підтримку республіки, лівої опозиції — комуністи, а правої — неофашисти; а також в Італії;

- атомізована система (властива для багатьох посттоталітарних держав) характеризується наявністю багатьох маловпли­вових малочисельних партій.

 


 


Соціологія електоральної поведінки

 Електо­ральна (від лат. еlесtоrвиборець) поведінка різних груп насе­лення.

Соціологія електоральної поведінки — це галузь соціологіч­ної науки, яка займається вивченням політичної взаємодії суб'єктів суспільства шляхом аналізу механізмів їх політичної участі в житті суспільства, умов та особливостей об'єднання в політичні групи, політичної презентації інтересів у владній боротьбі тощо.

Дослідження електоральної поведінки можливі тільки у демократичних суспільствах, оскільки у самодержавних, авторитарних чи тота­літарних країнах виборці позбавлені такої можливості впливати на прийняття політичних рішень.

Соціологи виділяють декілька моделей електоральної пове­дінки.

Модель "залежного виборця".

Наголошує на тому, що од­ним із найголовніших факторів, який детермінує електораль­ну поведінку, є приналежність виборців до певних великих соці­альних груп — політичних партій, класів, релігійних конфесій, етнічних спільнот тощо. При цьому аналіз програм, позицій кандидатів з приводу тих чи інших конкретних проблем відіграє суттєво меншу роль, а сама процедура вибору не сприймається строго раціонально. Політичні уявлення і досвід "залежного" виборця часто є обмежені і неповні. Групова ідентифікація у цьому випадку виконує подвійну роль — полегшує рішення про вибір і є сигналом, яку саме політику варто підтримувати.

Модель "раціонального виборця".

Цей підхід ґрунтується на ідеї проведення аналогій між поведінкою виборця і спожи­вача на ринку.

Перший вибирає серед різних партій, а другий — серед продуктів, які конкурують на ринку. Серед чинників, які визначально впливають на електоральне рішення, переважають насамперед такі як со­ціально-економічна ситуація, поточні політичні події, позиції кандидатів щодо конкретних питань. Важлива роль у цій моде­лі належить фігурі партійного кандидата чи лідера. Причому тут, знову ж таки, проводиться аналогія із підприємством: ви­борець, приймаючи рішення підтримати своїми грішми якесь підприємство, або своїм голосом певного кандидата, здебільшо­го ґрунтується на оцінці результатів його попередньої діяль­ності, а не на аналізі його обіцянок щодо майбутнього.

Когнітивна модель виборця(від лат. соgnitiо знання, пізнання).

Суть цього підходу полягає у тому, що, беручи за основу попередню концепцію (модель "раціонального виборця"), її доповнюють ще сукупністю таких чинників: соціальний кон­текст, у якому проходять вибори; особливості політичної куль­тури; індивідуальні системи цінностей виборців.

У межах цієї моделі, наприклад, важливими факторами, які суттєво визна­чають електоральну поведінку, вважають вік і стать виборців, електоральні переваги батьків у юнацькі роки виборця, освіта, вплив сім'ї, друзів, членство у різних громадських організаці­ях, трактування виборцем минулого і майбутнього, попередній досвід голосування тощо.


Дата добавления: 2018-05-12; просмотров: 515; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:






Мы поможем в написании ваших работ!