Соціологія електоральної поведінки
Nbsp;
СОЦІОЛОГІЯ ПОЛІТИКИ
План.
Предмет, об'єкт і суб'єкт соціології політики.
Влада — ключове поняття соціології політики.
Соціологія держави.
Соціологія політичних партій.
Соціологія електоральної поведінки.
Предмет, об'єкт і суб'єкт соціології політики
Політичні аспекти присутні практично у всіх видах діяльності людей: не випадково ми часто чуємо словосполучення
- "економічна політика",
- "соціальна політика",
- "культурна політика" тощо.
Політика — настільки багатоманітний і різноплановий феномен, що вона досліджується багатьма соціогуманітарними дисциплінами, кожна з яких вивчає її під власним кутом зору.
Соціологія політики — це галузь соціологічного знання, яка вивчає соціальні механізми влади та їх вплив у суспільстві, закономірності впливу соціальних спільнот, інститутів та політичний лад, соціальні засади політичних і державних інститутів, функціонування політичної свідомості та політичну поведінку.
Предметом соціології політикиє соціальні механізми влади і впливів у суспільстві на різних етапах його розвитку і функціонування.
Соціологія політики має також свої власні об'єкти:
- події, - процеси,
- суб'єкти політичної сфери.
Суб'єктами соціології політики є люди й організації, які є носіями політичної (державної) влади або прагнуть до неї.
|
|
Кожен індивід або соціальна група є потенційними суб'єктами політики, але не кожен стає таким реально.
Щоб стати політичним суб'єктом, людина чи соціальна група повинна
- практично засвоїти політичний досвід,
- усвідомити себе суб'єктом політичного процесу,
- виробити власну позицію в політичному процесі,
- свідомо визначити своє ставлення до світу політики, ступінь участі в ньому.
Суб'єктами соціології політики є як індивіди, так і соціальні спільноти, які самостійно виробляють і реалізовують такі програми дій, що націлені на досягнення певних політичних цілей.
Влада — ключове поняття соціології політики.
Головна особливість політики, як способу регулювання соціальних відносин, полягає у тому, що від моменту зародження політика ґрунтується на базі владних стосунків: панування-підкорення, управління-виконання.
Влада — це взаємодія, яка ґрунтується на нерівності індивідів, коли одна особа може примушувати іншу, або інших осіб до певних дій, незалежно від їхнього бажання, а іноді й всупереч йому.
Примусити людину діяти всупереч власному бажанню можна тільки трьома способами:
- прямим насильством;
- економічним примусом (наданням певних благ в обмін на підкорення);
|
|
- нормативним порядком (системою законів і правил).
Політична влада існувала не завжди, вона з'явилася, коли із невеликих родоплемінних об'єднань почали утворюватися союзи племен і людські спільноти розрослися настільки, що всі люди, які до них входили, уже перестали бути особисто знайомими між собою, а зв'язків, які складаються між родичами і сусідами стало вже недостатньо для врегулювання стосунків у межах цих спільнот.
Інституалізація політичної влади.
Цей процес починається із виділення статусно-рольових груп,які покликані керувати життям суспільства.
У родоплемінному суспільстві глава роду чи вождь племені був просто "першим серед рівних" — він виконував таку саму роботу, як і решта членів спільноти і тільки принагідно, епізодично виконував управлінські функції.
Ускладнення соціальної структури вимагало професійного заняття управлінською працею. Наприклад, Руська Правда — перший, датований 1016р., давньоруський писаний звід норм світського права — фіксує саме виділення спеціальних статусних груп (як їх називали: служилих людей або княжих мужів), які безпосередньо брали участь в управлінні, судочинстві, зборі податків тощо.
|
|
Одночасно зі становленням статусної управляючої групи, відбувалося створення нормативно-правової системи, яка врегульовує характер взаємодії цієї групи з рештою суспільства.
Регламентація стосунків між керівниками і підлеглими зводиться, як правило, до фіксації сфери компетенції керівників, тобто меж їхньої влади.
Сучасні закони чітко вказують межі влади посадових осіб.
Для підтримання нормативно правової системи створюється механізм санкцій, який забезпечує виконання індивідами приписуваних законодавством норм і правил.
Легітимність влади.
Якщо політичний філософ може розмірковувати наскільки легітимною (з лат. — законною) або нелегітимною є якась влада з точки зору її справедливості чи доцільності, то соціолог досліджує легітимність як віру людей у це явище.
Якщо більшість членів суспільства вважає, що влада перебуває у руках тих осіб, які мають на неї право, така влада вважається легітимною.
У демократичній державі особою, що володіє легітимною владою є обраний державний діяч, у монархії — спадкоємний володар трону.
Право такої особи керувати державою не може бути піддане сумніву навіть тоді, якщо окремі її дії викликають загальне несхвалення у суспільстві.
|
|
За визначенням американського соціолога і політолога Сеймура Ліпсета (нар. у 1922 р.), легітимність передбачає здатність системи породжувати і підтримувати віру, що існуючі політичні інститути є найбільш придатними для суспільства.
Якщо влада ґрунтується не на очікуваннях певних взірців політичної поведінки з боку суспільства, а опирається на примус і насильство, вона вважається нелегітимною.
Наприклад, ми без великого бажання, але й без особливого обурення, сплачуємо державні податки тому, що збір коштів державою для потреб державного управління, оборони та інших, вважається нами нормальною, очікуваною, узаконеною поведінкою, тобто ми визнаємо законним, право з боку держави призначати певні види податків і карати тих громадян, які відмовляються їх сплачувати.
Інакше кажучи, ми визнаємо владу держави легітимною. А уявімо, що якась окупаційна влада примушує нас сплачувати їй податки. Не виключено, що ми мусили би платити, однак ми так само змушені віддати свої гроші і грабіжнику, який загрожує нам. розправою. Окупаційна влада (як і будь-яка влада, яку ми не визнаємо законною), подібно до грабіжника, має над нами владу, проте ця влада є нелегітимною, вона базується винятково на силі.
Не варто думати, що легітимною є тільки демократична влада, а влада короля чи диктатора завжди є нелегітимною.
В історії є багато зворотних прикладів, скажімо, диктатор Гітлер прийшов до влади цілком законно, спираючись на волю більшості, яка висловила недовіру демократичним інститутам Веймарської республіки.
Відтак — вона, втративши довіру громадян, перестала бути легітимною.
Втрата легітимності влади завжди має певні зовнішні ознаки.
Вона виявляється у
- наростанні невдоволення громадян владою,
- масових виступах, заворушеннях,
- порушеннях звичних норм взаємин між владою і громадянами і,
- як наслідок, у підвищенні ролі каральних органів, застосуванні сили.
Німецький соціолог Макс Вебер виділив три основні види легітимності політичноївлади, залежно від джерела її походження.
- Традиційний тип легітимності.
Це найдавніший тип легітимності влади.
Він ґрунтується на звичаях і глибоко вкорінених культурних традиціях.
Монархи володарюють, успадковуючи це право від своїх предків.
Навіть, якщо якийсь певний конкретний монарх може бути визнаний недолугим чи злочинцем, традиційна система залишається в силі — влада переходить до родичів цього монарха або навіть до іншої династії і далі утримується у традиційному руслі.
Індустріалізація підірвала підстави традиційного типу легітимності.
- Раціонально-легальний тип легітимності.
Цей тип легітимності характерний для індустріальних суспільств.
Це така форма влади, яка ґрунтується на системі принципів і правил, схвалюваних суспільством.
Індустріальному суспільству притаманний тип раціональної людини, яка готова підкорятися такому політичному порядку, який є необхідний для досягнення її власних цілей.
А для досягнення власних цілей їй передусім необхідні чіткі й ефективні закони і правила.
Ось чому раціонально діюча людина готова підтримувати ту владу, яка гарантує їй стабільність, порядок і простір для власної ініціативи.
Такий тип легітимності називають ще бюрократичним пануванням.
Він пов'язаний швидше із певними суспільними статусами, ніж з конкретними особами. Скажімо, президент США Джордж Буш є дуже могутньою і впливовою особою, яка, наприклад, прийняла рішення про війну з Іраком. Однак, як тільки він позбудеться посади, він втратить і свої великі повноваження.
Крім того, для раціонально-легального типу легітимності властиво те, що особи, які займають певну посаду, володіють тільки тією владою, яка визначена їхніми посадовими обов'язками.
Навіть президент якої б то не було країни не має права вбити людину чи не платити податків або без оплати взяти якийсь товар у магазині.
- Харизматичний тип легітимності.
Слово "Сharisma" — в перекладі з грецької означає покликання, Божий дар. Харизматичний тип легітимності ґрунтується на особистісних рисах лідера, які, на думку суспільства, дають йому право володарювати.
Послідовники безмежно віддані своєму лідерові, вірять у його винятковість і готові виконувати його волю, сподіваючись на його унікальний дар.
Історія знає багато харизматичних особистостей, хоча не всіх із них оцінює позитивно. Ісус Христос, Гаутама Будда, Наполеон Бонапарт, Володимир Ленін, Адольф Гітлер, Іван Павло II — усі вони, як і багато інших, без сумніву є харизматичними особистостями, які завдяки видатним особистісним рисам згуртували навколо себе численних прихильників і послідовників.
Харизматичний тип легітимності притаманний тим суспільствам, у яких люди в силу певних причин керуються швидше емоціями, ніж звичкою чи розумом.
Дослідники вирізняють такі внутрішні складові соціології політики:
- як соціологія держави, - соціологія політичних рухів і партій,
- соціологія політичної свідомості, - соціологія електоральної поведінки,
- соціологія протестної поведінки, - соціологія політичного конфлікту,
- соціологія міжнародних відносин, - соціологія політичної культури тощо.
Соціологія держави
Центральним і головним елементом політичної організації суспільства є держава. Держава — це форма політичної організації суспільства, головне знаряддя політичної влади.
Теорії походження держави.
- Патріархальна теорія— започаткована ще давньогрецьким філософом Аристотелем (384—322 рр. до н. є.).
Держава виникає внаслідок природного розвитку сім'ї: спершу в селище, згодом — у плем'я, а згодом — і в державу.
Лідер держави стоїть на чолі суспільства, як батько на чолі сім'ї.
- Органічна теорія - німецько-російський вчений Петер Лілієнфельд(1829—1903), вважали, що держава подібна до своєрідної живої істоти, яка має свій організм і самостійну волю. Воля держави виражається в законах та інших правових нормах.
- Теорія завоювання, засновником якої вважається польсько-австрійський вчений Людвіг Гумплович(1838— 1909), держава виникає внаслідок підкорення одного племені іншим.
- Теорія суспільного договору(англійський філософ Томас Гоббс (1588—1679), французький філософ Жан-Жак Руссо (1712—1778) були впевнені, що держава виникає завдяки укладенню між людьми, які проживають на певній території, добровільного взаємного договору.
- Расово-психологічна теорія,найяскравішими представниками якої вважають французького філософа, письменника і дипломата Жозефа Артюра де Гобіно (1816—1882)і англійського германофіла філософа Г'юстона Чемберлена (1885—1927), які доказували, що люди не однакові і поділяються на два основних типи: ті, кому призначено панувати і ті, хто потребує керівників. Панівний тип переважає серед білої раси, особливо у родині арійців, які, на їхню думку, залишились на землі єдиними носіями, справжньої цивілізації.
Саме арійцям властивий творчий геній, енергія, безстрашність, воля. Це "раса панів".Очевидно, що положення теорії Гобіно і Чемберлена співпадають з ідеологічними постулатами фашизму.
- Марксистська теорія (Карл Маркс(1818—1883)) переконує, що держава виникла із поділом суспільства на класи і представляє державу — як орган політичного панування класу власників засобів виробництва, диктатуру експлуататорського класу.
Форми держави.
Кожне суспільство має певну політичну структуру, певну форму державного управління. 1. Монархічна держава.Це одна із найдавніших форм державного управління.
Влада у такій державі передається у спадок в рамках однієї родини від одного покоління до наступного.
Ранні монархії зазвичай були монархіями абсолютними— їхні правителі володіли необмеженою владою.
Сьогодні таких залишилось дуже мало: Саудівська Аравія, Оман, Султанат Бруней та деякі інші.
Сучасні монархії є переважно монархіями конституційними — влада монарха у них обмежена конституціями цих країн і є, як правило, символічною, а реальна влада зосереджена у руках уряду, який обирається шляхом загального голосування: Бельгія, Данія, Великобританія, Іспанія, Нідерланди, Норвегія, Швеція, Японія та ін.
2. Авторитарна держава.
- суспільство бере незначну участь у політичному житті,
- політичні права і свободи громадян і суспільно-політичних організацій — суттєво звужені;
- керівник (або керівники) держави не може бути усунутий зі свого владного становища конституційним шляхом.
- Опираючись на армію і каральні органи, керівництво держави робить необов'язковими легальні демократичні засоби і форми управління соціальним життям, подолання кризових ситуацій, замінює їх репресіями і свавіллям.
- Зберігаються певні елементи демократії:
- допускається існування кількох ідеологій, різних політичних партій,
- не контролюється економічна сфера життя суспільства, приватне життя громадян.
Приклади авторитарних режимів — хунта Августо Піночета у Чилі, режим Дока Дю-вальє на Гаїті, Хуана Перона в Аргентині, Фердинанда Марко-са на Філіппінах та ін.
3. Тоталітарна держава.
Це така держава, керівництво якої не визнає жодних обмежень для своєї влади і намагається контролювати абсолютно всі сфери суспільного життя (слово "тоталітарний" походить від лат. totus — увесь, цілий, повний).
Класичними прикладами тоталітарних держав є фашистська Італія, нацистська Німеччина, Радянський Союз.
Для тоталітарної держави властива
- монополізація влади в руках однієї партії, яка, в свою чергу, перебуває повністю під владою одного вождя,
- заборона демократичних організацій,
- ліквідація конституційних прав і свобод,
- репресії проти опозиціонерів,
- монополія на інформацію,
- мілітаризація суспільного життя.
4. Демократична держава.
Термін "демократія" походить від грецьких слів dетоs — народ, кrаtоs — влада.
Це такий тип держави, влада у якій перебуває у руках усіх громадян, які наділені правом участі у політичному житті, а також правом вибору і відкликання своїх керівників.
Демократія має довгу історію і на різних етапах її історії існували різні форми демократії. У Стародавній Греції, наприклад, існувала безпосередня демократія, яка передбачає особисту участь усіх членів спільноти у прийнятті політичних рішень. Жодних депутатів — вищою владою у такій державі були народні збори, на яких кожен міг висловити свою думку про державні справи, ставити свої пропозиції на голосування, а загал приймав їх або відкидав підняттям рук.
У сучасних суспільствах переважає представницька демократія, яка передбачає передачу громадянами влади на певний час своїм представникам, шляхом виборів.
До того часу доки основні права громадян поважаються, а їхні інтереси і потреби забезпечені, вони намагаються дистанціюватися від великої політики.
Важливим принципом демократичного політичного устрою є обмеження влади уряду, яке відбувається за допомогою так званого механізму стримувань і противаг: він передбачає розподіл влади на виконавчу, законодавчу і судову.
Демократія заперечує монополізм на істину, визнає свободу і рівність громадян в обговоренні і вирішенні спільних проблем, відстоює право на існування багатьох різноманітних поглядів та уподобань і розв'язання конфліктів на основі суспільної згоди та компромісу.
У сучасних умовах особливої актуальності набуває проблема побудови правової демократичної держави.
Правова держава — це форма здійснення народовладдя, політична організація громадян, яка функціонує на основі права. Це інструмент захисту і гарантії прав, свобод і обов'язків кожної людини.
Правова держава ґрунтується на таких принципах:
- панування закону в усіх сферах суспільного життя;
- верховенство і пряма дія конституції (основного закону держави);
- розподіл влади, наявність системи стримувань і противаг різних гілок влади;
- обмеження законом держави і її органів;
- правова організація системи органів державної влади;
- наявність розвинутого громадянського суспільства;
- правова захищеність особистості;
- наявність ефективних форм контролю за реалізацією законів;
- єдність прав і обов'язків громадян;
- відповідність внутрішнього законодавства країни принципам і нормам міжнародного права.
Якщо уважно проаналізувати ці принципи, то виявиться, що в Україні сьогодні можна говорити лише про наявність деяких елементів правової держави.
Соціологія політичних партій
Політична партія (від лат. рагв, рагііз — частина, група) — це ідеологічна організація, яка об'єднує найактивнішу і найбільш організовану частину соціальної спільноти, виражає і захищає інтереси цієї спільноти і здійснює практичну роботу для їх задоволення.
Партії з'явилися порівняно недавно, у XVIII ст..
Діяльність перших протопартій спочатку сприймалася як джерело кризи і "розколу" суспільства. Тому ставлення до них було переважно негативним.
Функції політичних партій.
1. Визначення цілі. Розробляючи ідеологію та програми, партії намагаються виявити найбільш перспективні стратегії розвитку суспільства і переконати громадян у можливості їх реалізації.
2. Висловлювання і об'єднання суспільних інтересів. Висловлювати інтереси можуть і групи, однак лише партії зводять їх воєдино в такій формі, яка виявляє безпосередній вплив на рішення центральних державних органів.
3. Мобілізація і соціалізація громадян. Партії намагаються посилити політичну активність громадян і створити основу довготермінової політичної діяльності.
4. Формування правлячої еліти і складу уряду. Ця функція має сьогодні центральне значення.
Типологія політичних партій.
За ознакою соціального носія інтересів, які висловлює партія, розрізняють
- "класові" політичні партії (робітничі, селянські, буржуазії тощо),
- "міжкласові" (робітничо-селянські, буржуазно-поміщицькі).
За політичною основою партій, їх ставленням до політичного й економічного устрою, форми правління, форми політичної діяльності :
- прогресивні, - демократичні,
- революційні, - ліберальні,
- радикальні, - республіканські, - монархістські та ін.
За ідеологічним, спрямуванням.
- комуністичні, соціалістичні,
- націонал-демократичні,
- консервативні та інші партії.
Можлива типологія партій і за такою ознакою — умови набуття партійного членства. Французький соціолог і політолог Моріс Дюверже виділяє за цим принципом
- кадрові , - масові партії.
Ці партії не мають інституту фіксованого членства і членських внесків.
Первинними осередками таких партій є комітети виборчого округу чи району, які намагаються залучити під час виборів якомога більшу кількість своїх прихильників.
Кадрові партії слабо ідеологізовані і здебільшого керуються виборчим прагматизмом. До типових кадрових партій належать Республіканська і Демократична партії у США.
Масові партії становлять собою централізовані організації зі статутним членством. Основне джерело їх фінансування — членські внески. Велике значення у них приділяється спільності поглядів та ідеології; ці партії більш організовані. Вони відрізняються суворою дисципліною, високою організованістю дій, культом вождів.
Партійні системи.
Це політичних структури, що складаються із сукупності політичних партій різного типу з їх стійкими взаєминами між собою, з державою та іншими інститутами влади, характером та умовами діяльності.
Одним із найпоширеніших підходів до типології партійних систем є виділення одно-, дво- і багатопартійних систем. Італійський політолог Джузеппе Сарторізапропонував у межах кожної із них виділити ще підвиди:
- однопартійна система (СРСР, Китай, Куба) — в країні існує тільки одна партія, всі інші — заборонені;
- гегемоністська система (країни колишнього соцтабору) — в країні існує декілька партій, але одна є панівною і її керівна і спрямовуюча роль закріплена законодавчо;
- система домінування однієї партії (Японія, Індія, Швеція в певні періоди їхньої історії) — в країні існує декілька політичних партій, одна з яких протягом тривалого періоду постійно перемагає на виборах і одноосібно формує уряд;
- двопартійна система (США, Канада, Великобританія) — відзначається домінуванням двох впливових партій, одна з яких перебуває при владі, а інша — в опозиції;
- система обмеженого плюралізму (Німеччина, Бельгія, Франція) — в країні існує багато партій, але в парламенті та уряді представлені лише деякі з них, а позасистемна опозиція відсутня;
- система поляризованого плюралізму — передбачає наявність політичного центру, який формує уряд і двосторонньої деструктивної опозиції. Така система існувала у різні часи у Франції, де роль партійного центру виконували Французька соціалістична партія і Об'єднання на підтримку республіки, лівої опозиції — комуністи, а правої — неофашисти; а також в Італії;
- атомізована система (властива для багатьох посттоталітарних держав) характеризується наявністю багатьох маловпливових малочисельних партій.
Соціологія електоральної поведінки
Електоральна (від лат. еlесtоr— виборець) поведінка різних груп населення.
Соціологія електоральної поведінки — це галузь соціологічної науки, яка займається вивченням політичної взаємодії суб'єктів суспільства шляхом аналізу механізмів їх політичної участі в житті суспільства, умов та особливостей об'єднання в політичні групи, політичної презентації інтересів у владній боротьбі тощо.
Дослідження електоральної поведінки можливі тільки у демократичних суспільствах, оскільки у самодержавних, авторитарних чи тоталітарних країнах виборці позбавлені такої можливості впливати на прийняття політичних рішень.
Соціологи виділяють декілька моделей електоральної поведінки.
Модель "залежного виборця".
Наголошує на тому, що одним із найголовніших факторів, який детермінує електоральну поведінку, є приналежність виборців до певних великих соціальних груп — політичних партій, класів, релігійних конфесій, етнічних спільнот тощо. При цьому аналіз програм, позицій кандидатів з приводу тих чи інших конкретних проблем відіграє суттєво меншу роль, а сама процедура вибору не сприймається строго раціонально. Політичні уявлення і досвід "залежного" виборця часто є обмежені і неповні. Групова ідентифікація у цьому випадку виконує подвійну роль — полегшує рішення про вибір і є сигналом, яку саме політику варто підтримувати.
Модель "раціонального виборця".
Цей підхід ґрунтується на ідеї проведення аналогій між поведінкою виборця і споживача на ринку.
Перший вибирає серед різних партій, а другий — серед продуктів, які конкурують на ринку. Серед чинників, які визначально впливають на електоральне рішення, переважають насамперед такі як соціально-економічна ситуація, поточні політичні події, позиції кандидатів щодо конкретних питань. Важлива роль у цій моделі належить фігурі партійного кандидата чи лідера. Причому тут, знову ж таки, проводиться аналогія із підприємством: виборець, приймаючи рішення підтримати своїми грішми якесь підприємство, або своїм голосом певного кандидата, здебільшого ґрунтується на оцінці результатів його попередньої діяльності, а не на аналізі його обіцянок щодо майбутнього.
Когнітивна модель виборця(від лат. соgnitiо — знання, пізнання).
Суть цього підходу полягає у тому, що, беручи за основу попередню концепцію (модель "раціонального виборця"), її доповнюють ще сукупністю таких чинників: соціальний контекст, у якому проходять вибори; особливості політичної культури; індивідуальні системи цінностей виборців.
У межах цієї моделі, наприклад, важливими факторами, які суттєво визначають електоральну поведінку, вважають вік і стать виборців, електоральні переваги батьків у юнацькі роки виборця, освіта, вплив сім'ї, друзів, членство у різних громадських організаціях, трактування виборцем минулого і майбутнього, попередній досвід голосування тощо.
Дата добавления: 2018-05-12; просмотров: 515; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!