Духовно-культурний «вибух» періоду «перебудови».



Причинами перебудови було відставання СРСР за темпами економічного розвитку, застійні тенденції в соціально-політичній і духовній сферах життя. У 1985 р. Генеральним секретарем ЦК КПРС став Михайло Горбачов. Основні напрями його реформ: демократизація суспільства, створення правової держави, гласність, реабілітація незаконно засуджених і репресованих за роки радянської влади, утвердження багатопартійності, запровадження інституту президентства, підготовка нового союзного договору, політика нового мислення у зовнішніх відносинах, підтримка демократичних революцій у Східній Європі. Головною ознакою духовного і культурного життя СРСР у роки перебудови була гласність — відкрите обговорення в засобах масової інформації історичного минулого та актуальних проблем сучасності. Відбувався процес лібералізації суспільно-політичного життя. У 1986 р. з в'язниць було звільнено близько 300 політичних в'язнів, серед них В.Чорновіл, М. Горинь, пізніше Л. Лук'яненко. Із Кримінального кодексу УРСР виключили статті про переслідування з ідейних міркувань. Новим явищем стала політика гласності, що поступово переросла у свободу слова. Однією зі значних подій періоду гласності напр.1980 — на поч. 1990-х pp. стала свобода історичної науки. У світ вийшли численні публікації художніх, філософських творів, які тривалий час залишалися недоступними: секретні протоколи пакту Молотова—Риббентропа, документи про голодомор І932—1933 pp., Українську революцію 1917— 1919 pp., діячів Центральної Ради і Директорії, події громадянської війни в Україні, сталінські репресії, війну в Афганістані. З'явилося неупереджене висвітлення діяльності ОУН-УПА в роки Другої світової війни. Глядачі змогли побачити раніше заборонені й нові фільми — «Тіні забутих предків», «Покаяння», «Холодне літо 53-го» та інші. З'явилися документальні фільми, що розповідали про сувору дійсність минулих років. Були повернуті із забуття романи В. Винниченка, драми М. Куліша, оповідання М. Хвильового, вірші М. Зерова, новели Г. Косинки. Гласність допомогла з'явитися на світ творам наших сучасників — В. Симоненка, Л. Костенко, Є. Сверстюка, І. Дзюби, І. Драча. Багато письменників у період гласності звернулися до публіцистики, поклавши початок екологічній тематиці (С. Плачинда, Ю. Щербак). М. Жулинський розгорнув публікацію забутої спадщини, ліквідацію «білих плям» з українській літературі. Нові телевізійні передачі пробуджували інтерес до української історії. Були створені умови для підвищення ролі української мови в житті республіки. Відомі письменники Ю. Мушкетик, Б. Олійник, Д. Павличко виступили за обов'язкове вивчення української мови в школах, проти «духовного Чорнобиля». У 1987 р. в Києві був створений Український культурологічний клуб (УКК). Учасники клубу проводили дискусії щодо закритих сторінок радянської історії, обговорювали проблеми української культури і мови. Відчуваючи тиск із боку влади через опозиційність режиму, УКК саморозпустився. Восени 1987 р. у Львові виникло «Товариство Лева» — молодіжна організація, що об'єднувала людей різних політичних поглядів і культури. У 1988 р. в Україні масово створюються нові суспільні неформальні об'єднання: студентська .рганізація «Громада» в Київському університеті, «Товариство української мови їм. Т. Шевченка» у Львові, а також «Спадщина», Союз незалежної української молоді, Демократичний союз студентів, Студентське братерство. Навесні 1989 р. у Києві виникло товариство «Меморіал». До нього входили письменники, художники, кінематографісти, театральні діячі, що виступали за реабілітацію жертв сталінських репресій в Україні. Із виникненням в 1988 р. опозиційних КПРС рухів в Україні починає формуватися багатопартійність. Головною метою демократичних сил було створення широкого об'єднання на зразок народного фронту. Восени 1988 р. діяло ряд самостійних об'єднань («Народний Рух за перебудову» тощо).

Політичні реформи не підкріплювалися економічними, соціальна криза загострювалася. Перебудова не досягла своєї мети, але на тлі послаблення тиску офіційної цензури мали можливість відкрито заявити про себе демократичні національні сили в Україні, що виступили за забезпечення реального, а не лише декларованого суверенітету республіки.

46. Культурна ідентифікація населення України: мовний та релігійний аспекти.                               Вікова розірваність українців як етносу супроводжувана міжконфесійним та мовним протистоянням, мала негативний вплив на формування їх як нації. Проблеми самовизначення українців Півночі й Півдня, Сходу і Заходу до цього часу зумовлюють існування різних рівнів та видів ідентичності: національна, політична, релігійна, історична, культурна, мовна, територіальна. У більшості країн світу відсоток ідентифікації людини із територією, на якій вона проживає, становить близько 100 %, проте за результатами соціологічних досліджень, проведених у 1994 р., в Україні лише 34 % опитаних ідентифікували себе із усією державою, із них 65 % на Правобережжі (в Галичині – 84 %) та 35 % на Лівобережжі. 17 % опитаних взагалі віднесли себе до Радянського Союзу. Близько третини висловилися за регіональну ідентичність. Ситуація не сильно змінилася і через 10 років. У 2004 р. лише 41 % респондентів ідентифікував себе з Україною, в той час як із СРСР пов’язувало лише 11 %, а регіональну ідентичність продовжувала висловлювати третина. Третина громадян протягом 15 років розбудови незалежності так і не пов’язала свою ідентичність із Україною. Відсоток громадян, які обрали Батьківщиною Україну, напряму залежав від регіону проживання. Віросповідання українців розколоте між Українською православною церквою Московського патріархату (УПЦ МП), Українською православною церквою Київського патріархату (УПЦ КП) та Українською автокефальною церквою (УАКЦ). При цьому найбільшу кількість громад має УПЦ МП, їх кількість за даними Держкомрелігії становить близько 10 тис. Стосовно кількості прихожан, то тут лідирує УПЦ КП. За даними соціологічних досліджень, їх удвічі більше, ніж Московського патріархату. За даними соціологічного збірника «Українське суспільство 1994 – 2001 роки», приналежність до релігійних конфесій характеризувалась стрімким зростанням прихожан та їх різною релігійною ідентифікацією. Якщо в УПЦ КП воно не було таким динамічним і збільшилося з 26 % до 30 %, то в УПЦ МП навпаки позначалося стрімким зростанням із 3 % до 12 %, а даними ж Рокер Шарма та Натана Вен Дюсена, у 2003 році до Української православної церкви Київського патріархату себе відносили 20 % громадян, Московського патріархату – 8 %, Автокефальної православної церкви – 1 %, на відповідь: «просто православна» відповіли 43 %. Як видно, існуюча релігійна ідентифікація українського суспільства є результатом не переконань самих громадян, а швидше необізнаністю в структурі українського православ’я. Вагомий вплив на це має протистояння УПЦ МП і УПЦ КП. Саме їх боротьба за право збирання під своїм крилом українських віруючих і призводить до виникнення різної релігійної ідентичності громадян. Важливе місце у виробленні ідентифікації людини відводиться й мові. Сьогодні в Україні існує двомовне середовище, що має регіональну структуру, яка не змінюється із плином часу. Так, за результатами всеукраїнського перепису 1989 р. та 2001 р. можна констатувати, хоч кількість росіян в Україні й скоротилася на 3 млн осіб, динаміка росту числа російськомовних громадян України зростає. Протягом 1989 – 2001 рр. кількість представників інших націй, що вибрали українську мову як рідну, зросла на 0,15 млн осіб, в той час як російської – на 0,5 млн осіб. При цьому число українців, що вважають рідною мовою українську, впало приблизно на 1 млн осіб, а кількість українців, які вважають рідною мовою російську, зросло на таку ж саму цифру. Отже, факт збільшення чисельності громадян, що віддають перевагу російській мові у спілкуванні, є беззаперечним. Близько 10 – 12 % громадян, які вважають себе українцями, не назвали українську мову рідною. За таких обставин дивним виглядає поступове зменшення кількості прихильників надання російській мові статусу офіційної в Україні – із 52 % у 1995 р. до 47,5 % у 2004 р., в той час, як кількість респондентів, які не визначилися з цього питання, зросла із 15,3 % у 1995 р. до 20 % у 2004 р. Малозмінним залишається й регіональний розподіл прихильників надання російській мові статусу державної. За дослідженнями С. Савоскула, проведеними у 90-х рр. ХХ ст., за надання російській мові статусу другої державної більше усього виступають мешканці східних та південних регіонів незалежно від національності. На Сході це підтримують близько 62 % опитаних українців та 74 % росіян, а Півдні – 32 % українців й 50 % росіян. В той час як на Західних регіонах ці показники становлять 27 % для росіян та 5 % для українців. Така ситуація автоматично позначається на інформаційних уподобаннях громадян південно-східних регіонів України та віддання переваги російськомовним газетам, журналам, телепередачам, фільмам. Вже ні для кого не таємниця, що електоральна карта України розподіляється за регіонами, які збігаються із регіонами мовної, релігійної, історичної ідентичності. Для південно-східних областей це домінування такої політичної сили, як Партія регіонів, західних й центральних – блоку «Наша Україна» та БЮТ. І хоча взаємозв’язок між історично-культурними особливостями регіонів та політичними програмами партій залишається дискусійним, збіг зон їх розповсюдження є беззаперечним фактом.

 


Дата добавления: 2018-05-12; просмотров: 254; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:






Мы поможем в написании ваших работ!