Політика русифікації української культури в др.пол. ХІХ ст.. та її наслідки.



Русифікація України посилилася у другій половині 19 ст.: Валуєвський циркуляр 1863 p. та Емський указ 1876 p. загальмували до революції 1905 український літературний процес. Для остаточного знищення української мови у 1895 р. було заборонено українські книги для дітей та викладання рідною мовою в початкових школах. Одночасно російська культура й література, яка досягла великого розквіту у 19-20 ст., особливо впливали на духовість українських й інших народів, що перебували під політичним чи культурним впливами Росії. Незважаючи на офіційні заходи й заборони, до 1917 русифікація мала вплив майже винятково на міста і промислові центри, куди напливали росіяни й вищі прошарки українського суспільства (інтеліґенція, землевласники, духовенство, частина міщанства). Проте частина цих прошарків залишилася під впливом української національної стихії і не втрачала зв'язку з українськими традиціями, мовою й культурою. Головна маса населення українських земель під Росією – селяни (вони становили 95% всього українського населення), залишилася україномовною і на неї не мали значного впливу ані школа, ані церква, тільки подекуди військова служба. Русифікаторська політика царату поширювалася на громадські організації – громади, «Просвіти», товариства, братства, гуртки, клуби, бібліотеки. Під тиском реакції припиняли свою видавничу та пропагандистську роботу Громади, а їх організатор М.Драгоманов змушений був емігрувати до «Женеви», де почав видавати журнал «Громада», в якому виступав проти абсолютистського режиму в Росії з його антинародністю, особливо відносно національних меншин. Він вважав, що кожен народ, який проживає на території держави має право на свою самобутню мову та культуру, проте єдине що було можливо за тодішніх обставин, це збереження і поширення української культури і науки.

 

            33. "Просвіти" та їх роль у культурному процесі

Бурхливий розвиток індустрії великих міст, використання найманої праці в різних галузях виробництва, встановлення ринкових відносин у другій половині XIX ст. зумовили потребу підвищення кваліфікації, загальнокультурного рівня робітників. Потяг народу до освіти і культури сприяв діяльності громадських організацій. Створюються Харківське та Київське товариства грамотності; при них відкриваються недільні школи, бібліотеки-читальні, де читаються лекції та провадяться інші просвітницькі заходи.

"Просвіта" як громадське товариство засноване 8 грудня 1868 р. у Львові. Першим його головою став А. Вахнянин. Головним завданням товариства було поширення освіти серед народу та сприяння формуванню національної свідомості. У містах і містечках Галичини діяли його філії. На східноукраїнських землях "Просвіти" з'явилися під час революції 1905—1907 pp. — у Катеринославі, Одесі, Києві, Кам'янці-Поділь-ському, Чернігові, Житомирі. Дев'ять "Просвіт" мали 30 філій, їх діяльність була пов'язана з революційною та національно-визвольною боротьбою, і на відміну від галичанських, які були централізовані, кожна з них працювала автономно.

"Просвіти" видавали книги для народу, здійснювали театральні постановки, створювали народні хори, вели боротьбу за право викладання у школах українською мовою. Столипінським циркуляром 1910 р. східноукраїнські "Просвіти" були закриті.

У роботі "Просвіт" брали участь прогресивні діячі української культури — М. Шашкевич, Ю. Федькович, І. Франко, Г. Хоткевич, Леся Українка, М. Коцюбинський та багато інших.

 

 


Політичне життя та культурний процес в Україні на початку XX ст.

На початку XX ст. активізується революційний процес. Його складовою став творчий доробок як російських, так і європейських митців. В Україну широким потоком входили передові ідеї наукової і філософської думки. Загострилося протистояння між двома великими напрямками прихильників "чистого" мистецтва і прихильників ідейно-революційного спрямування.

Прихильники "чистого" мистецтва брали за основу мотиви, пов'язані з ідеалістичним баченням села і селянства. Письменники революційно-демократичного напрямку орієнтували свою творчість на робітничий клас та різночинну інтелігенцію. Цим активно користувалися більшовики, які на сторінках своєї преси, зокрема газети "Правда", пропагували творчість робітничих письменників, таких як А. Шабленко, Т. Романченко, П. Махиня, О. Чижик, оскільки вони показували робітничий клас як революційну перетворюючу силу. На творчість пролетарських письменників істотно впливали марксистські ідеї. Особливо праці К. Маркса і Ф. Енгельса вивчали І. Франко, П. Грабовський, Леся Українка, М. Коцюбинський. У своїх творах вони висвітлюють тяжке життя трудового люду, болісний процес пролетаризації, зростання класової свідомості і революційної активності.

Революційні події 1905—1907 pp. дали багатий матеріал для низки літературних і мистецьких творів. Зокрема повість М. Коцюбинського "Фата Моргана", де він показав становлення революційних виступів, ідеалізм бачення революційного процесу і що це дало за відсутності належної організації. У цій повісті, напевно, не ставлячи за мету, автор показав нерозуміння і протиборство двох соціальних груп щодо ідеї власної свободи.

Революцію 1905—1907 pp. вітали прогресивні українські письменники, такі як Панас Мирний поемою в прозі "Сон" та віршем "До сучасної музики", І. Франко поемою "Мойсей". Леся Українка пише низку творів революційного та сатиричного звучання: "Осіння казка", "Пісня про волю", "В катакомбах", "Помилка". У цих творах вона прославляє борців, оспівує героїв революції, а у віршах "Пан політик", "Веселий пан", "Пан народовець", "Практичний пан" в'їдливо висміює ліберальне панство.

Гостра ідеологічна боротьба розгорнулася на ниві суспільних наук. Особливо активно працював М. Грушевський. В основу свого бачення історії українського народу він поклав теорію його винятковості, зв'язків з Європою, непримиренність і різні шляхи розвитку російської і української нації. Ці погляди як підтримувались, так і піддавалися різкій критиці. Протистояння цих двох позицій продовжується й сьогодні.

Ідеологія царського уряду не хотіла розуміти й активно ігнорувала потребу в розвитку освіти. Це було характерним для всієї території Російської імперії. Україна не була винятком. Так, станом на 1914— 1915 pp. в Україні налічувалось лише 452 середні школи, які охоплювали навчанням усього 140 тисяч учнів, і лише 19 вищих навчальних закладів, у яких навчалося 26,7 тисяч студентів. Це становило близько 35 відсотків письменного населення. Вважалося, що підвищення рівня освіченості збільшує вільнодумство, особливо це небезпечно, коли освіта ведеться національними мовами. Так, в Україні до 1917 р. навіть після скасування заборонних розпоряджень щодо української мови 1863— 1876 pp. і 1881 р. не було жодної школи чи вищого навчального закладу з українською мовою навчання.

Незначні послаблення, що були зроблені царським урядом після 1905—1907 pp., пізніше було ліквідовано: закрито "Просвіти", припинено видання літератури, читання лекцій українською мовою, постановку театральних вистав; пісні дозволялося співати російською або французькою мовами. Так, у 1913 р. із 5283 книг, що вийшли в Україні, лише

176 були українськими, а з 1914 p., початку імперіалістичної війни, було заборонено взагалі всі україномовні видання.

Після проголошення маніфесту 17 жовтня 1914 р. царський уряд почав вживати різних заходів для того, щоб обмежити права і свободи народу. Знову стали переслідувати українців, білорусів та євреїв. Керуючись директивами, місцева влада почала утискувати українські установи: було закрито "Просвіти", українські клуби, бібліотеки. У Києві ліквідовано Товариство грамотності. Проте, як завжди трапляється, чим більше переслідувань і репресій, тим активніша зворотна реакція. Після короткого заспокоєння в університетах знову почалися сходки і страйки. Заборонялося приймати на посади вчи-телів-українців і професорів-українців. Службовцям не можна було передплачувати українські газети і журнали.

Україна не була ізольована від зовнішнього світу, на неї впливали події, що відбувались у сусідів. У Галичині Головна Українська Рада оголосила про організацію Українських Січових Стрільців. У декларації говорилось, що всі українці повинні взятися за зброю, щоб визволити Україну і розгромити Росію. Відповідно створити єдину самостійну державу зі столицею в Києві. Загальна Українська Рада звернулася до "всіх народів цивілізованого світу" із заявою, у якій декларувалася мета створення Української Держави. Але це залишилось у мріях.

Союз Визволення України здійснював велику просвітницьку роботу як у Галичині, так і у країнах Європи. На фронтах Першої світової війни майже не було змін. Почалися страйки і заворушення. Рік 1916 розпочався з гасла "Геть війну!". Страйки прокотилися по всій Україні. Такі ж настрої перекинулися на фронт. Цілі полки відмовлялися йти в бій. Йшла велика пропагандистська робота всіх партій, які функціонували того часу, — від крайніх лівих до крайніх правих. Починалася Лютнева революція. 27 лютого 1917 р. було створено Тимчасовий Комітет Державної Думи, а 1 березня наказом № 1 ліквідується, можна сказати, дисципліна в армії. З березня 1917 р. було повалено монархію і припинено правління династії Романових.

14 березня 1917 р. в Києві офіційно проголошено про падіння монархії та встановлення нового уряду.

 


Дата добавления: 2018-05-12; просмотров: 257; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:






Мы поможем в написании ваших работ!