Список рекомендованої літератури

2. Внутрішні принципи функціонування механізму освіти

3. Трансформація соціальних принципів функціонування освітніх систем у сучасному суспільстві

Методологічні принципи побудови і розвитку сучасних освітніх систем склалися у практиці останніх десятиліть у процесі удосконалення освітньої сфери у багатьох країнах світу. Природно, ці принципи обумовлюються закономірностями економічного, соціально-політичного і національно-культурного розвитку країн з позицій не тільки їх декларативності, але і дієвості в умовах конкретної історичної ситуації. Їх загальність закріплюється рівнем соціокультурного співтовариства у світі і прагненням науково планувати і прогнозувати розвиток національних освітніх систем. Ці принципи закладені у фундамент освітніх стратегій і реформ.

Метою даних принципів є працездатність освітніх систем, а завдання полягають в їх створенні, підтримці і розвитку.

Соціальні принципи розвитку освітніх систем складаються з двох взаємообумовлених компонентів:

1) об’єктивних суспільних умов і чинників, які формують відповідну систему освіти (за характером, структурою, цілями і функціями);

2) внутрішніх принципів функціонування механізму освіти, які корелюють її якість і життєздатність як соціальної системи та інтелектуальної самоцінності.

Системи освіти сучасних держав не можна розглядати у відриві від гострих соціальних, економічних, національно-політичних і глобальних суспільних проблем.

Об’єктивність глобалізації характеризується залученістю всіх людей, незалежно від їх волі, у цей процес. Глобалізація є складним, суперечливим процесом соціальних перетворень, в якому можна виділити такі основні риси: загальність змін; руйнування організаційних основ соціальної структури, її децентралізація; змішування культур; ослаблення національно-державного чинника; перехід до нового типу раціональності; зміна системи цінностей.

Глобалізація виступає системним чинником, що змінює всі параметри соціальної структури суспільства; це характеристики не тільки інститутів і норм, але і цінностей. Глобалізація змушує до відповідального вибору перед лицем безлічі суспільних розривів, що поглибилися. Всіх людей глобалізація ділить за принципом, позначеним М. Кастельсом, на «ідентичність опору» і «ідентичність проекту», спрямовану у майбутнє [6].

Оскільки освіта тісно пов’язана з наукою, культурою і розвитком людини, то саме вона виступає соціокультурним перетворювачем людського співтовариства. Як справедливо підкреслює Ю. Д. Гранін, «ця тема вплетена у дискурс європейської соціал-демократії, що стосується проектів глобалізаційного розвитку, принципів мінімізації соціальної нерівності, економічних і культурних розривів між окремими країнами і регіонами. Освіта сприймається в образі двигуна моделі суспільства ХХІ ст. – «суспільства знань», для якого пріоритетними виступають інвестиції в людський капітал – найбільш цінний ресурс» [5, з. 169].

Освіта є ключовим чинником стійкого розвитку демократії і миру усередині кожної з країн і між ними, соціальної інтеграції і співучасті у справах суспільства. Освіта позитивно впливає на поколінські, гендерні і класові відмінності, соціальні і економічні бар’єри усередині суспільства.

Порівняльний аналіз поглядів класиків соціології на освіту дозволяє показати спадкоємність у розгляді ними питань, що стосуються розвитку освіти в умовах глобалізації, виявити ряд «наскрізних» проблем, які постійно знаходяться у полі зору як вітчизняних, так і зарубіжних соціологів. Досліджуючи об’єктивні соціальні чинники розвитку освіти у сучасному світі, вони обгрунтовують ідеї про те, що розподіл суспільства на багатоваріантні соціальні структури і його соціальна диференціація у сучасних умовах не можуть не впливати на стан освітніх систем. В результаті усередині соціального інституту освіти загострюються розбіжності структурного, змістовно-дидактичного і концептуального порядку. Крім того, проблеми взаємозалежності освіти і національних відносин усередині країн і між ними зумовлюють цілий ряд гострих тенденцій в освітній політиці держав.

У міжнародному масштабі ставиться завдання доступності освітніх можливостей для всіх дітей, юнацтва і дорослих, забезпечення рівного права на освіту, сприяння розширенню та інтенсифікації застосування електронних, комп’ютерних освітніх технологій. Вирішення цих завдань дозволяє вийти на вирішення загальноцивілізаційних проблем: екології, хвороб, бідності тощо.

В умовах глобалізації не зменшується, а, навпаки, актуалізується завдання зміцнення національних, громадянських зв’язків, патріотичного єднання народу кожної країни, який повинен усвідомити свої інтереси і найефективніше відстоювати їх у спілкуванні з іншими державами. Необхідно навчити співіснувати з іншими людьми і соціальними структурами, регулювати різні психологічні, соціальні, політичні, міжнаціональні конфлікти у руслі плюралізму підходів.

В цілому, можна виділити три основні напрями реагування освіти на трансформації глобального характеру: реформи школи, становлення нових педагогічних практик і спроби створення нового органону педагогічного знання. І хоча багато програм і реформи освіти як в Україні, так і в інших країнах зрештою не досягають своїх цілей, проте впливають на її функціонування і розвиток.

Глобалізація, безсумнівно, є важливою проблемою, перш за все, для вищої освіти, оскільки від адекватного впровадження у процес освіти складових елементів глобалізації та інтернаціоналізації залежить, по суті, сама модель майбутньої системи освіти, рівень кваліфікації трудових ресурсів.

Серед ключових проблем, вирішення яких утворює область сумісного плідного існування глобалізації та освіти, можна виділити наступні:

– стратегії інтернаціоналізації;

– транснаціональна освіта;

– забезпечення міжнародної якості;

– регіональна і міжрегіональна співпраця;

– інформаційна і комунікаційна технології та віртуальні університети;

– проблеми рівності і доступності освіти [3].

У ході трансформацій у сучасному світі, що глобалізується, в цілому і в Україні зокрема можна виділити стійкі риси, які вказують, що освіта так само, як і економіка, політика, культура в цілому, підпадає під постійний вплив постмодернізму, вона ніби то «спланувала» у постмодерністський простір. Постмодернізм є культурою постіндустріального, інформаційного суспільства, разом з тим він виходить за межі культури і в тій чи іншій мірі проявляється у всіх сферах суспільного життя, включаючи економіку і політику. Мінливому світові властива економічна гнучкість, технологічна складність, моральна і наукова невпевненість, а також недостатній рівень національної безпеки. Ці «постмодерністські» умови вплинули на характер і рівень професіоналізму у викладанні.

В останні десятиліття у всьому світі дають про себе знати проблеми, які не вдається вирішити у рамках традиційних методичних підходів, тому все частіше говорять про всесвітню кризу освіти. Існуючі освітні системи не можуть виконати своєї основної функції – формувати творчі сили суспільства. Залежно від умов, що склалися у країнах (розвинених і таких, що розвиваються, багатих і бідних, таких, що відвіку славляться своїми навчальними закладами або таких, що насилу створюють їх зараз), ця криза виявляється у різних формах. Криза супроводжується поверхневим характером реформ системи освіти, втратою викладацьких кадрів, зниженням якості освіти, розривом інформаційних зв’язків, руйнуванням матеріально-технічної бази і різкою девальвацією самого статусу викладацької діяльності.

На початку XXІ ст. ситуація стала ще тривожніша. Констатація кризи освіти з наукової літератури перейшла до офіційних державних документів. Навіть США, стурбовані слабкою підготовкою учнів у галузях науки і техніки, визначили ситуацію як «божевільне освітнє роззброєння».

За останні десятиліття практично всі розвинені країни проводили різні за глибиною і масштабам реформи національних систем освіти, вкладаючи у це величезні фінансові кошти. Реформи освіти отримали статус державної політики, оскільки держави почали усвідомлювати, що рівень освіти у країні визначає їх майбутнє. Розвиток науки і пов’язаних з нею технологій виробництва зажадали реформування як структури, так і змісту освіти. В якості основних напрямів реформ у кінці XX – на початку XXI ст. були визначені наступні:

– демократизація системи навчання і виховання;

– гуманітаризація і гуманізація процесу освіти;

– комп’ютеризація;

– інтернаціоналізація процесу освіти.

До 2010 року передбачається у рамках Болонського процесу вирішити наступні завдання:

• побудова європейської зони вищої освіти як ключового напряму розвитку мобільності громадян з можливістю працевлаштування;

• формування і зміцнення інтелектуального, культурного, соціального і науково-технічного потенціалу Європи; підвищення престижності в світі європейської вищої школи;

• забезпечення конкурентоспроможності європейських ВНЗ з іншими системами освіти у боротьбі за студентів, гроші, вплив; досягнення більшої сумісності і порівнюваності національних систем вищої освіти; підвищення якості освіти;

• підвищення центральної ролі університетів у розвитку європейських культурних цінностей, в якому університети розглядаються як носії європейської свідомості [10].

В той же час положення Декларації не дають ніяких підстав вважати Болонський процес рухом до уніфікації освітніх систем і методів організації навчального процесу. Європейський освітній простір повинен будуватися на принципах збереження національної самобутності підготовки фахівців різних країн.

Виконувати свої завдання освітня сфера може лише за умови дотримання системи внутрішніх соціальних принципів власного розвитку, які і складають суб’єктивний механізм, що корелює життєздатність освіти та її саморозвитку.

У вирішенні цих проблем важливо виділити два взаємопов’язані блоки:

І. Основними принципами побудови освітніх систем, направлених на розробку, створення схеми і використання необхідних ресурсів для запуску і функціонування освітнього проекту, є наступні:

· свобода вибору – освітня система повинна будуватися, виходячи з практичних потреб і потреб суспільства, взаємних інтересів тих, хто вчиться. і тих, хто навчає;

· структурація – взаємозв’язок і врахування всіх елементів системи, їх конструктивна і толерантна взаємодія;

· повнота ресурсів – забезпеченість системи всіма необхідними ресурсами для свого максимально ефективного функціонування;

· самоаналіз – постійний перегляд об’єкта, відбраковування некоректно працюючих елементів;

· толерантність – взаємоповага і взаємодопомога у процесі функціонування системи;

· адаптивність – зусилля індивідів різних вікових груп з різним сприйняттям дійсності у ході побудови системи;

· розрахунок – націленість системи на вирішення конкретно поставлених завдань;

· права і гарантії суб’єктам, що обслуговують дану систему, в цілях її розвитку.

Домінуючим «чинником» у побудові нині існуючих освітніх систем є структурно-функціональний підхід, на основі якого будуються моделі соціалізації і адаптації особи до суспільства. У ньому розвиток людини здійснюється згідно функціонально-рольовому, діяльнісно-комунікативному призначенню (людина як громадянин, сім’янин, професіонал, споживач, суб’єкт спілкування, пізнання).

ІІ. Принципи функціонування освітніх систем, направлені на їх конструктивну роботу і постійний розвиток, зводяться до наступних:

· вертикальна і горизонтальна взаємодії, що визначають структуру, порядок, можливості взаємодії елементів і суб’єктів структури у рамках певних правил;

· мікросистемність, тобто врахування у процесі розвитку системи складної внутрішньої структури кожної окремої одиниці і суб’єкта системи;

· вільний вибір спеціальності, ВНЗ, форми навчання і т. п.;

· креативність і збалансованість, тобто побудова системи на основі заохочення творчості.

Дані принципи мають практичну спрямованість і сприяють ефективному розвитку системи. Головна проблема їх застосування – гнучкість, тобто необхідність перебудови і адаптації під кожний конкретний елемент і систему, що вимагає високої інтелектуальної і практичної підготовки. Плюсами цих підходів є створення збалансованої високоефективної освітньої системи.

Освіта виступає як автономна система, що має відносну самостійність, здатна активно впливати на функціонування і розвиток суспільства. Як галузь соціальної сфери освіта – це процес і результат, система установ і державна політика у галузі отримання гарантованої Конституцією України освіти. Освіта завжди була і залишається невід’ємною і важливою сферою людської діяльності.

Якість і життєздатність освіти як соціальної системи та інтелектуальної самоцінності корелюється завдяки внутрішнім принципам функціонування механізму освіти.

Як чинник соціально-економічного прогресу освіта відноситься до пріоритетних аспектів політики держави. Людина в якості суб’єкта процесу, виступаючи продуктивною силою у суспільному виробництві, повинна за своїми якостями відповідати рівню сучасного соціально-економічного розвитку держави, в якій живе і трудиться.

Потреба у формуванні людини нового тисячоліття – це серйозний виклик усій системі освіти. Наскільки чітко й адекватно вдається визначити і вирішити її цілі, зміст і завдання, настільки ефективно освіта виконає це історичне замовлення.

Мета державної політики щодо розвитку освіти полягає у створенні умов для розвитку особи і творчої самореалізації кожного громадянина України, у вихованні покоління людей, здатних ефективно працювати і вчитися впродовж життя, зберігати і примножувати цінності національної культури і громадянського суспільства, розвивати і зміцнювати суверенну, незалежну, демократичну, соціальну і правову державу як невід’ємну складову європейського і світового співтовариства.

До внутрішніх соціальних принципів організації і генезису освітніх систем традиційно відносять: загальність, безперервність, спадкоємність, підготовку кадрів широкого профілю, єдність навчання і виховання, інтенсифікацію накопичених знань завдяки гнучкості і самоадаптації змісту освіти [7].

√ Принцип загальності освіти (демократизація) означає доступність освіти для всіх членів суспільства незалежно від соціальних, національних, расових і майнових критеріїв.

Загальна освіта – це отримання всіма дітьми шкільного віку певного рівня освіти, встановленого законодавством країни. Для українських громадян обов’язковим рівнем освіти є повна загальна середня освіта, яка може бути отримана у навчальних закладах різних типів. Держава гарантує право на здобуття повної середньої освіти і відповідно до Конституції України фінансує її за рахунок свого бюджету.

У більш широкому соціальному контексті загальна освіта – це результат оволодіння основами наук, необхідних людині для розуміння основних явищ природи і суспільства, участі у суспільній і трудовій діяльності. При цьому загальна освіта є основою для здобуття професійної (спеціальної) освіти.

Найважливішими шляхами загальної освіти є навчання у загальноосвітніх школах, середніх професійних навчальних закладах. Рівні загальної освіти – початкова, неповна середня і середня.

√Згідно принципу безперервності освіти всі її рівні, включаючи вищу школу, не повинні бути замкненими та ізольованими один від одного. Безперервність освіти означає стиковку програм і можливість вільного руху учнів і студентів по можливих маршрутах від загальної освіти до післядипломної.

Післядипломна освіта в його різних формах впродовж всього життя дозволяє удосконалювати професійну підготовку шляхом поглиблення, розширення і оновлення професійних знань, умінь, навичок або отримання іншої спеціальності на основі отриманого раніше освітньо-кваліфікаційного рівня і практичного досвіду.

Післядипломна освіта створює умови для безперервності і поэтапности освіти, розвитку потенціалу фахівця, задоволення вимог господарської системи у кваліфікованих кадрах і включає: перепідготовку – отримання іншої спеціальності на основі одержаного раніше освітньо-кваліфікаційного рівня і практичного досвіду; спеціалізацію – придбання особою здібностей виконувати окремі завдання і обов’язки, які мають особливості у рамках спеціальності; розширення профілю (підвищення кваліфікації) – придбання особою здібностей виконувати додаткові завдання і обов’язки у рамках спеціальності (орієнтоване на ринок освітніх послуг і збільшення вимог до якості підвищення кваліфікації фахівців у зв’язку з необхідністю вирішувати завдання перехідного суспільства в умовах конкурентного середовища і зростаючого розповсюдження освітніх послуг); стажування – придбання особою досвіду виконання завдань і обов’язків певної спеціальності.

√ Принцип спадкоємності освіти забезпечує тісний зв’язок між всіма її рівнями. Вертикальна спадкоємність полягає у наданні можливостей учням і студентам переходити без зайвих витрат часу від нижчих рівнів освіти до вищих. Горизонтальна спадкоємність освіти полягає у тому, що навчаючись у двох ВНЗ (факультетах), студенти можуть вибрати спеціальність, яка більшою мірою відповідає їх здібностям та інтересам.

У результаті усвідомлення суспільством, державою, освітнім співтовариством необхідності подолання уніфікації і одноманітності в освітній сфері, що панувала в школі до кінця 1980-х років, була визначена націленість на забезпечення максимально можливого ступеня індивідуалізації освіти.

Варіатівность освіти – це один з найважливіших напрямів розвитку сучасної системи освіти в умовах трансформації суспільства, плюралістичних підходів до освіти і виховання особи у мінливому соціокультурному середовищі. Це здатність системи освіти надати учням і студентам достатньо велике різноманіття повноцінних, якісно специфічних і привабливих варіантів освітніх траєкторій, спектр можливостей (осмисленого і адекватного запитам учнів) вибору такої траєкторії.

Шляхи і способи реалізації ідеї варіативності освіти різні: різноманіття освітніх програм та установ, що їх реалізовують; плюралізм і гнучкість навчальних програм, підручників; варіативність і можливість вибору програмно-методичного забезпечення, освітніх технологій. Впровадження принципу варіативності освіти обумовлює створення органів, служб і форм роботи, які могли б узяти на себе діагностику різних освітніх потреб і можливостей учнів та студентів, оцінку існуючих освітніх траєкторій та їх відповідності наявним і перспективним потребам молоді, що навчається, виявлення потреб у диференціації та індивідуалізації освітнього процесу, розробку і здійснення принципів комплектування класів, груп, потоків учнів та студентів.

√Згідно принципу підготовки кадрів широкого профілю, професійна підготовка повинна супроводжуватися поглибленою загальноосвітньою підготовкою. Начальні предмети повинні бути наповнені як базисними матеріалами, так і загальнонауковими уявленнями. За рахунок цього фахівець освоює методологію, теоретичні основи обраної професії, а при необхідності може у стислі терміни продуктивно освоювати нову спеціальність.

Основна суперечність професійного навчання полягає у тому, що оволодіння моделями діяльності фахівця повинно бути забезпечене у рамках і засобами якісно іншої навчальної діяльності. Ця суперечність долається у контекстному навчанні, що є реалізацією динамічної моделі розвитку діяльності студентів: від власне навчальної діяльності (у формі лекцій, наприклад) через квазіпрофесійну (ігрові форми) і навчально-проблемну (науково-дослідна робота студентів, виробнича практика тощо) до власне професійної діяльності.

У ході контекстного навчання динамічно моделюється предметний і соціальний зміст професійної праці, тим самим забезпечуються умови трансформації навчальної діяльності студента у професійну діяльність фахівця. В якості засобів реалізації теоретичних підходів у контекстному навчанні використовуються методи активного навчання. Викладання загальноосвітніх дисциплін пропонується трактувати у контексті професійної діяльності, відходячи у цьому від академічного викладення наукового знання.

√ Гуманізація освіти є спрямованістю всього освітнього процесу на людину, її блага, розвиток її завдатків; формування її свободи і відповідальності, задоволення її потреб у знаннях. Гуманізація освіти – це заміна предметноцентричної системи навчання системою антропоцентричною, це зміна стратегічних цілей освіти і повне підпорядкування її інтересам людини. Цей принцип орієнтує на формування гуманістичного світогляду у процесі навчання, тобто проголошення блага людини як вищої мети освітньої діяльності. Для цього зміст освіти, форми і методи навчання повинні забезпечувати вільний і всебічний розвиток особи, діяльну участь індивіда у житті суспільства.

Гуманізація освітньо-виховної системи – це по суті кардинальна зміна цілеспрямованості вищої школи взагалі: не стільки підготовка кваліфікованої робочої сили для задоволення потреб економічного розвитку, скільки створення всебічних умов для задоволення потреб людини у самовдосконаленні, у постійному підвищенні рівня своїх знань і культури. Принцип гуманізації освітньо-виховної системи орієнтує на виховання людини демократичного світогляду, яка дотримується цивільних прав і свобод, з повагою відноситься до традицій культури, віросповідання і мовам спілкування народів світу. При цьому акцент ставиться на розвиток сучасного світогляду, творчих здібностей і навичок самостійного наукового пізнання, самоосвіти і самореалізації особи, а також на підготовку кваліфікованих кадрів, здатних до творчої праці, професійного розвитку, освоєння і впровадження наукоємких і інформаційних технологій, конкурентноздатних на ринку праці [3, с. 88–89].

√ Принцип єдності навчальної та виховної роботи передбачає координацію дій виховних і культурних інститутів, сім’ї, комунікаційного середовища, засобів масової інформації, громадських організацій в їх впливі на особистість учня, студента.

Освітою є процес і результат засвоєння систематичних знань, умінь і навичок. Це синтез навчання і учіння, виховання і самовиховання, розвитку, дорослішання і соціалізації. Вихованням є процес становлення, збагачення і вдосконалення суб’єктивно-особистісного і духовного світу людини. Воно реалізується за допомогою творчого оволодіння всією доступною культурою у конкретному соціально-історичному контексті, відображаючи тріаду: «знання» – «переконання» – «практична діяльність».

При всьому різноманітті пошуків виховної парадигми можна виділити чотири основні напрями:

1. Раціоналістичний, який може мати авторитарний або ліберальний характер, але обов’язково з перевагою наукової раціональності. Суть цього напряму полягає в абсолютизації наукових знань («знаннєцентризм»). У витоків цього напряму стояли К. Д. Ушинський, М. І. Пирогов, у педагогічній творчості яких обгрунтовувався принцип єдності навчання і виховання. Сьогодні у цьому напрямі виділяються як прогресивні, так і реакційні тенденції.

2. Культуроцентристський, в якому культура розглядається як основа виховання і освіти. Він не обмежується школою, передбачає гуманний соціум, здатний до гармонізації відносин людини і суспільства. Така парадигма забезпечує тріаду – Істина, Добро, Краса – і базується на культуротворчому принципі «цілісності картини світу і людини в ній».

3. В. Вернадський, створюючи своє вчення про ноосферу, головним чинником формування нового біосоціального буття людства вважав наукову думку, яку він розглядав як впорядковане сприйняття дійсності. Грунтуючись на вченні В. Вернадського і сучасних світових тенденціях, учені визнають ще одну – нову виховну парадигму як планетарно-особистісну, глобально-історичну за своїм значенням, в основі якої – освічена людина, озброєна науковими знаннями і новітніми культурними досягненнями людства.

4. На зміну знаннєцентристській і культуроцентристській парадигмі прийшла нетрадиційна особистісно-гуманістична парадигма виховання, яка має антропоцентричний характер. Її системоутворюючим чинником виступає не культура, не освіта, а особистість учня як унікальна неповторність і вища цінність. Для практичної реалізації цієї сучасної парадигми необхідне забезпечення суб’єкт-суб’єктних, морально-естетичних взаємин студентів і викладачів на рівні співпраці і співтворчості.

У цілому, ця концепція має перспективний характер, оскільки в умовах інтеграції України в європейський культурно-освітній простір вона адекватна цілям держави і потребам конкретної особи. Саме на її основі ведуться пошуки найбільш досконалої моделі, яка повинна базуватися на кращих національних, культурних і виховних традиціях, враховувати уроки історії українського народу, власні ресурси і можливості держави, забезпечувати педагогічну творчість у вищій школі.

У сучасній педагогіці вироблені наступні принципи виховання: педагогічної доцільності, виховання у колективі, зв’язку виховання з життям, розвитку самодіяльності особи, єдність вимог у поєднанні з повагою до особи та ін.

Принцип єдності навчальної та виховної роботи в сучасних умовах втратив свій ідеологічний зміст. Сьогодні виховання передбачає координацію дій всіх освітніх структур, сім’ї, ЗМІ, громадських організацій щодо їх впливу на становлення психологічної, моральної та громадянської зрілості особи.

√ Принцип інтенсифікації накопичення знань, тобто включення у систему освіти сучасних досягнень науки, техніки, культури з урахуванням розумного поєднання рівня складності і можливостей засвоєння цього матеріалу окремими групами учнів і студентів. Акселерація розумового і фізичного рівня молоді у контексті системної трансформації суспільного життя вимагає від системи освіти гнучкості і мобільності як з погляду організаційної структури, так і з позицій оновлення методів і змісту навчання.

Широкі перспективи в організації пошукової творчої діяльності відкриваються завдяки евристичному методу навчання. Це частково-пошуковий метод вирішення цілісної задачі, коли потрібні наступні уміння: аналізувати її умови; перетворювати основні проблеми в ряд конкретних, підлеглих головній; проектувати план і етапи вирішення; формулювати гіпотезу; синтезувати різні напрями пошуків; перевіряти рішення і т. д.

У сучасній Україні повинен забезпечуватися прискорений, випереджальний інноваційний розвиток освіти, а також створюватися умови для розвитку самоствердження і самореалізації особистості впродовж життя. Тому основними пріоритетами освіти у державній політиці є:

▪ надання можливості кожній людині підвищувати свій освітній рівень протягом всього життя;

▪ правова підтримка і соціальний захист освітніх установ всіх форм власності, що забезпечують реалізацію державної політики у сфері освіти;

▪ інтеграція освіти, науки і виробництва, включаючи інтеграцію наукових досліджень, з освітнім процесом, наукових організацій з освітніми установами, науки і освіти з виробництвом;

▪ підтримка різних форм самоорганізації учнів і студентів як невід’ємної частини всієї системи освіти і формування громадянської, правової культури молоді;

▪ інтеграція національної системи освіти і світової освітньої системи з урахуванням вітчизняного досвіду, досягнень і традицій.

Освіта є сферою накопичення людського капіталу, вираженого у духовності, здібностях, працьовитості, знаннях, уміннях і моральності громадян, сфері зайнятості населення, прибуткових довгострокових інвестиціях.

Розвиток особистісних якостей у сучасної молоді, безумовно, слід розглядати як стратегічний пріоритет держави, який передбачає безперервність освіти, формування здібностей до саморозвитку, самоствердження, творчості протягом всього життя. Він повинен стати і фінансовим пріоритетом. Тоді духовність підростаючого покоління стане історичним показником соціального розвитку держави.

У складних умовах соціальної динаміки соціологія освіти здійснює постійну модифікацію соціальних принципів освіти. Причому істотна кореляція принципів відбувається як у зв’язку з об’єктивними процесами розвитку всієї соціальної системи, так і трансформацією освітньої сфери.

√В результаті ускладнення соціоетнічної картини світу і певних політичних вирішень суверенних держав, міграційних процесів у світовому масштабі сформувався новий принцип функціонування освіти – принцип полікультурності. В етнічно неоднорідних суспільствах цей принцип стимулює трансформацію традиційних систем освіти у плюралістичні інтегровані культурно-освітні системи.

√Від системи освіти потрібна адекватна реакція на зміни у структурі і критеріях соціального замовлення. У реалізації принципів освітньої політики важлива не тільки послідовність, але і гнучкість. На підставі цього в якості нового принципу освітньої системи можна сформулювати інституційну рефлексію.

√В основі освітньої політики і провідних освітніх стратегій лежить принцип випереджаючого розвитку освіти у порівнянні з динамікою соціального зростання. З одного боку, система освіти сама покликана адаптуватися до нової соціально-культурної ситуації, з іншого – перед нею стоїть завдання перспективного стратегічного забезпечення підтримки, оптимізації реконструкцій, яким підлягає українське суспільство у соціально-економічній і політичній сферах.

Також принципово важлива роль системи освіти при включенні України у процеси світової глобалізації, що робить особливо актуальною прогностичну функцію освіти, обумовлює тісний зв’язок освіти і науки.

З метою реалізації прогностичної функції освіти важливо добитися гармонійної взаємодії системи освіти зі всіма областями сучасної науки як гуманітарного, так і природничонаукового і науково-технічного профілів. Причому ця взаємодія є не просто локалізацією передових наукових знань у вузівських лабораторіях, на кафедрах з урахуванням їх інтелектуальних потужностей, але й органічний зв’язок інноваційного наукового пошуку з процесом навчання, професійного становлення і удосконалення фахівців.

√Реформаційні процеси в освіті висунули в якості пріоритетного принцип інноваційності, що означає сприйнятливість до нововведень і здатність відтворювати їх у всіх ракурсах освітньої практики. Але в той же час важливо розвивати фундаментальні наукові дослідження, зберегти і захистити інтелектуальну самоцінність освіти як елемент духовної культури і духовного виробництва.

Спираючись на вдосконалення науково-педагогічного потенціалу вищих навчальних закладів, важливо проявляти «зважений консерватизм», зберігати демократичні етико-комунікативні, методико-дидактичні традиції освіти, перспективні для майбутнього.

√У ході зміни освітніх парадигм ряд загальноприйнятих соціальних принципів наповнюються новим змістом, модернізуються. Наприклад, принцип загальності, доступності освіти, сформульований у руслі загальної гуманістичної традиції, повинен органічно поєднуватися з елітарністю деяких освітніх структур, перед якими ставиться завдання відбору і розвитку талановитої молоді залежно від здібностей і рівня інтелектуальної підготовки.

Освіта є одним з найскладніших інститутів соціалізації. Саме через освіту суспільство забезпечує свій розвиток. Метою освіти є всебічний розвиток людини як особистості і найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових і фізичних здібностей, виховання високих моральних якостей, формування громадян, здатних до усвідомленого суспільного вибору, збагачення на цій основі інтелектуального, творчого, культурного потенціалу народу, підвищення його освітнього рівня, забезпечення народного господарства кваліфікованими фахівцями.

По суті, мета освіти – наблизити людину до досконалості власної природи, допомогти їй самореалізовуватися. Освіта по суті є створенням образів, схем, за допомогою яких людина стратифікує простір навколо себе. При цьому вона повинна докласти неймовірні зусилля, щоб здобути освіту. Нормативним ідеалом освіти виступає людина, що генерує знання, уміє самостійно орієнтуватися у потоках інформації.

Перспективним в цьому відношенні є особистісний підхід в освіті, тобто послідовне ставлення педагога до вихованця як до особистості, як до самосвідомого відповідального суб’єкта власного розвитку і як до суб’єкта виховної взаємодії. Особистісний підхід виступає як базова ціннісна орієнтація педагога, що визначає його позицію у взаємодії з кожним учнем і колективом. Особистісний підхід сприяє усвідомленню кожним вихованцем себе як особистості, виявленню, розкриттю своїх можливостей, становленню самосвідомості.

Саме на основі особистісного підходу виявляється можливим здійснення особливо значущих і суспільно прийнятних умов для самовизначення, самореалізації і самоствердження. В умовах, коли зміст і форми організації життєдіяльності різноманітні і відповідають віковим особливостям та інтересам, врахування своєрідності кожної особи збагачує колектив і інших його членів.

√Принципи безперервності і спадкоємності навчання повинні доповнюватися сьогодні інноваційними педагогічними можливостями і технологіями, які розвиваються на основі створення позабюджетних форм освіти. Створення вільного освітнього середовища здійснюється на демократичних засадах: розширюються можливості вибору спеціальності, простір мобільної перекваліфікації, розширення профілю по отриманій спеціальності, соціальні гарантії зайнятості.

Перспективним напрямом розвитку сучасної системи освіти в умовах трансформації суспільства, плюралістичних підходів до освіти і виховання особи у мінливому соціокультурному середовищі є варіативність освіти, що являє собою націленість на забезпечення максимально можливого ступеня її індивідуалізації [2].

Завдяки варіативності студенти можуть отримувати велике різноманіття повноцінних, якісно специфічних і привабливих варіантівосвітніх траєкторій. Це стає можливим через різноманіття освітніх програм і освітніх установ, плюралізм і гнучкість навчальних програм і підручників, через можливість вибору програмно-методичного забезпечення і освітніх технологій.

Таким чином, до соціальних принципів організації і розвитку освітніх систем відносять наступні: загальність, безперервність, спадкоємність, підготовку кадрів широкого профілю, єдність навчання і виховання, інтенсифікацію накопичених знань завдяки гнучкості і самоадаптації змісту освіти, демократизм, свободу і плюралізм освітньої сфери, гуманізм і пріоритет загальнолюдських цінностей у процесах навчання і виховання, адаптивність, випереджаючий розвиток, принцип інноваційності.

Освіта являє собою послідовний, систематичний і цілеспрямований процес засвоєння змісту навчання, який складають обумовлені цілями і потребами суспільства знання, уміння і навички, професійні, світоглядні і громадянські якості, що повинні бути сформовані в процесі навчання з урахуванням перспектив розвитку суспільства, науки, техніки, технологій, культури і мистецтва.

Освіта – це один з показників соціального статусу індивіда і один із чинників зміни і відтворення соціальної структури суспільства. Це той соціальний інститут, що виконує функції підготовки і включення індивіда в різні сфери життєдіяльності суспільства, залучення його до культури даної соціальної системи. Він визначає не тільки знання, уміння і навички людини, але й її особистісні якості, світоглядні і поведінкові пріоритети.

В умовах становлення в Україні громадянського суспільства, правової держави освіта стає важливим чинником гуманізації соціально-економічних відносин, формування нових життєвих орієнтирів особи. Державна політика у сфері освіти направлена на посилення ролі місцевого самоврядування, активізацію участі батьків, опікунських рад, меценатів, громадських організацій, фондів, засобів масової інформації в навчально-виховній, науково-методичній, економічній діяльності навчальних закладів, у прогнозуванні їх розвитку, в оцінці якості освітніх послуг.

Вирішення складних соціально-економічних завдань, що стоять перед Україною, формування нової цивілізаційної якості українського суспільства, що враховує, з одного боку, культурні традиції країни, з іншої – тенденції розвитку загальносвітової цивілізації, вимагають видозміни соціокультурних типів особи. У цьому процесі освіті відводиться ключова роль.

Зміст освіти визначається як освітньою потребою суспільства, так і особовою потребою в освіті. Система освіти створює можливості розвиватися особі, що навчається, в двох основних напрямах:

1) розвиток соціально значущих якостей особи: формування інтелектуального, морального і ресурсного потенціалу суспільства і держави; сприяння політичному, економічному і культурно-технологічному розвитку суспільства.

2) формування професійної компетентності: розвиток, навчання і виховання особи на користь самої особи, суспільства і держави; підготовка людини до успішної і безпечної перетворюючої діяльності в сучасному соціумі.

З одного боку, освіта сполучає людину з консервативним потенціалом знань і умінь (передісторією), що спонукає до їх ретлянсляції, передачі, розповсюдження (загальної комунікації), а з іншого – виступає передумовою формування творчої індивідуальності. Крім того, відносно кожної конкретної людини освіта є складною інституційною підсистемою суспільства, тобто вона являє собою деяку соціокультурну цілісність, структуру, яка покликана допомогти індивідові включитися в загальну діяльність.

Враховуючи, що саме освіті відводиться ключова роль у формуванні нової цивілізаційної якості українського суспільства, в останні десятиліття здійснюються постійні спроби її реформування, зміни цілей, змісту, методів.

Необхідно швидше зробити все можливе для заміни авторитарної педагогіки педагогікою толерантності, трансформації суб’єкт-об’єктного відношення між викладачем і студентом у суб’єкт-суб’єктні, щоб фахівці були самодостатніми особистостями, здатними брати на себе відповідальність і бути ефективними у ринковій економіці.

Оскільки знання в інформаційному суспільстві виступають як безпосередня продуктивна сила, потрібно здійснити перехід від кваліфікації до компетенції, яка дасть можливість знаходити рішення у будь-яких професійних і життєвих ситуаціях. Такий фахівець, оволодівши технологією ухвалення рішень, свободою вибору, буде здатний адаптуватися в умовах постійних змін.

За роки незалежності України все ще, на жаль, не вдалося подолати соціально-економічну кризу, яка яскраво виявляється і в системі вищої освіти. Реформи освіти виявляються поверхневими і не скоординованими. Вони не вирішують насущних проблем, таких як: зниження якості освіти, розрив інформаційних зв’язків, різка девальвація статусу викладацької і наукової діяльності, залишковий принцип фінансування освіти, відсталість матеріально-технічної бази вищої школи, існування навчальних закладів різних форм власності, неадекватне пенсійне забезпечення і соціальний захист викладачів і студентів, втрата викладацьких кадрів вищої кваліфікації.

У результаті, вища освіта в Україні стає неліквідною і неконкурентноздатною, поступається рівню освіти розвинених країн і не визнається європейським співтовариством. Така несприятлива ситуація вимагає продуманих і системних реформ, щоб дати можливість реалізуватися величезному інтелектуальному потенціалу, який є в нашому суспільстві. Найбільш прийнятним способом реформування української вищої школи на сьогоднішній день представляється модернізація її за європейським зразком. Великою підмогою в цьому плані може стати Болонський процес, завдання якого – приведення вищої освіти в європейських країнах до єдиних стандартів і критеріїв.

√ розвиток вищої освіти в Україні до рівня досягнень розвинених країн світу та її інтеграція у міжнародну науково-освітню спільноти [9, с. 94].

З метою розвитку інтелектуального, культурного і економічного потенціалу України її освітня система керується наступними принципами, а саме:

– принцип саморозвитку – децентралізація і демократизація управління, надання самостійності ВНЗ та їх регіональним об’єднанням;

– принцип якості – забезпечення якості освітніх програм шляхом поєднання в них цінності освіти як для суспільства, так і для особи;

– принцип різноманітності типів вищої освіти за термінами і рівнями підготовки, формами навчання, дипломами, академічними ступенями і званнями, що присуджуються вченим;

– принцип єдності – забезпечення спадкоємності і необхідної міри інтеграції ступенів освіти в рамках системи безперервної освіти;

– принцип рівності – створення для всіх громадян рівних можливостей у здобуванні будь-якої освіти, реалізація конституційних прав і свобод в області вищої освіти;

– принцип ефективності – задоволення потреб регіонів у висококваліфікованих трудових ресурсах з найменшими витратами.

Основними цільовими установками розвитку системи освіти в Україні повинні бути наступні:

▪ усвідомлення необхідності і можливості подолання знеособлення, неповаги до суб’єктів навчального процесу; застереження від вузькоутилітарної концепції освіти, її спрямованість на особистість як на мету освіти, а не як на економічний чинник;

▪ диверсифікація вищої освіти, її гнучкість, здатність передбачати; розширення меж освіти з метою органічного входження у систему безперервної освіти для всіх;

▪ акцентування місії вищої освіти, демократизація доступу до неї, автономія і демократичні свободи, науково-дослідні, освітні і виховні завдання, етична, культурна і критична функції, зв’язки і взаємодії з суспільством і його основними інститутами, управління освітою та її фінансування;

▪ створення для громадян рівних можливостей в здобуванні освіти, розвиток системи безперервної освіти і навчання впродовж всього життя, забезпечення освітніх потреб національних меншин;

▪ інтеграція вітчизняної освіти в європейський і світовий освітній простір, різноманітність типів навчальних закладів, варіативність навчальних програм, індивідуалізація навчання і виховання, поліпшення якості освітніх послуг.

Основні цілі, смисли, орієнтації, підходи до системи освіти з урахуванням конкретних потреб особи і суспільства знаходять своє втілення у парадигмах, на основі яких виробляються основні моделі освіти. Парадигма виступає сукупністю теоретичних і методичних передумов, що визначають конкретне наукове дослідження і якими керуються як зразком в науковій практиці на даному етапі [2].

У сучасній педагогіці можна виділити чотири провідні парадигми освіти:

1. Когнітивна парадигма («знаннєва», імперативна, традиційна): освіта розглядається тільки як пізнання на основі мислення; метою навчання виступають знання, уміння і навички (ЗУН), які відображають соціальне замовлення; основним джерелом знань виступає педагог (вчитель, викладач); учень або студент розглядається головним чином як об’єкт, який потрібно наповнити знаннями; завдання всебічного розвитку особи не ставиться; особистісні аспекти навчання зводяться до формування пізнавальної мотивації і пізнавальних здібностей; навчальний матеріал сприймається як дидактично інтерпретовані наукові знання; вся організація навчального процесу направлена на відображення у програмах і підручниках стану наукового знання і способів його освоєння; характеристика особистісного розвитку не враховується; основним критерієм ефективності навчання служать знання, уміння і навички; розвиток розглядається як «побічний продукт» навчальної діяльності; основна увага приділяється інформаційному забезпеченню особи; головним завданням вважається розвиток пам’яті, а не уміння логічно мислити.

2. Особистісно орієнтована парадигма: системоутворюючим чинником методів особистісно орієнтованої педагогіки виступає унікальна і неповторна особистість учня; інтеграція різних дидактичних концепцій: розвиваючого навчання, проблемного навчання, програмованого навчання, оптимізації навчання і т. п.; якісне інструментальне забезпечення практико-орієнтованих систем, їх визначеність і цілісність; ставлення педагога до вихованця як до особистості, самостійного і творчого суб’єкта власного розвитку і в той же час як до суб’єкта виховної дії; суб’єкт-суб’єктні відносини педагога і студента; безпосередня взаємодія між вчителем і учнем, яке направлена на оволодіння матеріалом за допомогою форм, методів і засобів; кожен, хто навчається, має свій вектор розвитку, який будується від учня до вчителя.

3. Функціоналістська парадигма: освіта сприймається як соціокультурна технологія; вона повинна готувати потрібні суспільству кадри; особа повинна прийняти на себе частину деяких функцій суспільства; функціоналістська парадигма знайшла більш повне відображення у системі недержавної освіти; формування певних компетенцій особи, пов’язаних з умінням набувати знання, творчо їх використовувати і створювати нове знання; чітка професійна спрямованість – підготовка особи до праці.

4. Культурологічна парадигма: об’єкт і мета освіти – людина культури; людина як суб’єкт культури, власного життя та індивідуального розвитку; освіта як культурно розвиваюче середовище; творчість і діалог як способи існування і саморозвитку людини у культурно-освітньому просторі; відтворення в освітніх структурах культурних зразків і норм життя, що випереджають сучасний стан суспільства.

Необхідною умовою для цього є інтеграція освіти в культуру; перехід від ідеології до культури, зокрема – до педагогічної; освіта сприймається як духовний образ людини, який складається в процесі освоєння духовних і моральних цінностей культури; гуманізація змісту освіти, здійснення гуманістичних технологій навчання і виховання; створення в освітніх установах середовища, що формує особу, здатну до творчої самореалізації в сучасній соціокультурній ситуації.

Основним принципом освіти в контексті культури є принцип креативності; створення атмосфери співпраці і співтворчості; відношення до освіти як до культурного процесу, рушійними силами якого є особистісний сенс, діалог і співпраця його учасників; ставлення до педагога як до посередника між особою, що отримує освіту, і культурою; відношення до школи як до цілісного культурно-освітнього простору, де відтворюються культурні зразки життя і здійснюється виховання людини культури [8, с. 89-93].

В рамках освітніх парадигм виникають різні моделі освіти. У світовому освітньому процесі в даний час діють чотири основні моделі освіти.

1. Традиційна модель освіти – це модель систематичної академічної освіти як способу передачі молодому поколінню універсальних елементів культури минулого і сьогодення. Особа, що навчається, як об’єкт освітньої діяльності освоює знання, уміння і навички, завдяки дії на механізми пам’яті, а не на мислення учнів та студентів.

Метою такої освіти є особа із заздалегідь заданими властивостями. Система освіти розглядається як державно-відомча організація, з жорстким централізованим визначенням цілей, змісту освіти, номенклатури освітніх установ і навчальних дисциплін.

2. Раціоналістична модель освіти основний акцент ставить не на змісті освіти, а на ефективних способах засвоєння знань особами, що здобувають освіту. При цьому студентам відводиться пасивна роль, не ставиться завдання розвитку творчості, самостійності, відповідальності. На основі отриманих знань, умінь і навичок студенти напрацьовують адаптивний «поведінковий репертуар» відповідно до соціальних норм, вимог і очікувань суспільства.

Поведінкові моделі вносять до освіти дух вузького утилітаризму і нав’язують вчителеві механічний, нетворчий образ дій. Діяльність педагога нерідко перетворюється на натаскування студентів на вирішення завдань, виконання тестів і т. п. Основними методами такого навчання виступають навчення, тренінг, тестовий контроль, корекція, індивідуальні заняття.

В цілому, раціоналістична модель освіти забезпечує практичне пристосування молодого покоління до існуючого суспільства і виробництва.

3. Гуманістична (феноменологічна) модель освіти зорієнтована на розвиток внутрішнього світу студента, міжособистісне спілкування. В рамках цієї моделі існують багато концепцій освіти: гуманітарно-освітня, особистісно орієнтована, аксіологічна, проектна, педагогічної підтримки, культурологічна та ін. Але їх об’єднує те, що всі вони визнають пріоритет розвитку особистості над навчанням, а знання, уміння і навички вважають не метою навчання, а засобом розвитку осіб, що отримують освіту.

У центр освітнього процесу ставиться особистість учня (студента) і його розвиток як суб’єкта життєдіяльності. Вважається, що освіта повинна найбільшою мірою відповідати справжній природі людини, надавати психолого-педагогічну підтримку в особистісному зростанні. Необхідно створювати умови для самопізнання і саморозвитку, а не формувати особу із заздалегідь заданими властивостями.

Гуманістичний напрям передбачає свободу і творчість як педагога, так і студента, а також право індивіда на автономію розвитку і власну траєкторію освіти.

4. Неінституціональна модель освіти орієнтується на її організацію поза соціальними інститутами, зокрема освітніми. Це освіта «на природі», в умовах паралельних шкіл (радіо, телебачення, преса, які систематично розробляють спеціальні освітньо-виховні програми), за допомогою системи Інтернет, «відкриті університети», дистанційне навчання і т. п. Ризики таких форм навчання полягають, по-перше, у витісненні нічим не замінимих у вихованні людських контактів, живого спілкування, і по-друге, у можливості за допомогою сумнівних цінностей масової культури руйнувати особу, а не розвивати її [8, с. 100–102].

Пріоритетними напрямами державної політики в розвитку освіти є: ▪ особистісна орієнтація освіти (створення умов для творчої самореалізації);▪ Розвиток системи безперервної освіти (шляхом координації освітньої діяльності на різних рівнях освіти, формування інтегрованих навчальних планів, навчально-виробничих комплексів поетапного навчання, забезпечення зв’язку середньої, вищої і післядипломної освіти);▪ впровадження сучасних інформаційних технологій;▪ інтеграція науки і освіти (інтенсифікація наукових досліджень, збільшення їх фінансування, формування змісту освіти на основі новітніх наукових досягнень); ▪ розширення ринку освітніх послуг (система перепідготовки, підвищення кваліфікації, післядипломна освіта, дистанційна освіта).

Саме така організація вищої освіти дозволяє забезпечити особистісну орієнтацію освіти, формування загальнолюдських цінностей, єдність освіти і науки, підвищення якості освіти, впровадження інновацій, освітніх технологій, об’єднання науки і техніки, розвиток дистанційної освіти, інтеграцію вітчизняної освіти у світовий освітній простір.

 

Висновки

1. Освітоювиступає як цілеспрямований процес виховання і навчання на користь людини, суспільства і держави, головною метою якої є формування вільної, освіченої, такої, що має цілісне уявлення про навколишній матеріальний і духовний світ, творчої і моральної особи. Освіта – один з показників соціального статусу індивіда і один із чинників зміни і відтворення соціальної структури суспільства. Це соціальний інститут, що виконує функції підготовки і включення індивіда у різні сфери життєдіяльності суспільства, залучення його до культури даної суспільної системи.

2. Соціальні принципи розвитку освітніх систем складаються з двох компонентів: по-перше, з об’єктивних чинників і умов, які формують відповідну систему освіти (за цілями, функціями і структурою); по-друге, з внутрішніх принципів функціонування механізму освіти, які визначають її характер, зміст і якісні ознаки.

3. До соціальних принципів організації і розвитку освітніх системвідносять: загальність; безперервність; спадкоємність; підготовку кадрів широкого профілю; єдність навчання і виховання; інтенсифікацію накопичених знань завдяки гнучкості і самоадаптації змісту освіти; демократизм, свободу і плюралізм освітньої сфери; гуманізм і пріоритет загальнолюдських цінностей у процесах навчання і виховання; адаптивність; випереджаючий розвиток; принцип інноваційності.

4. У складних умовах соціальної динаміки соціологія освіти здійснює постійну модифікацію соціальних принципів освіти. Формуються нові принципи функціонування освіти – принцип полікультурності, інституційна рефлексія, принцип випереджаючого розвитку освіти, принцип інноваційності, а також елітарність деяких освітніх структур, перед якими ставиться завдання відбору і розвитку талановитої молоді залежно від здібностей і рівня інтелектуальної підготовки.

5. Принципи безперервності і спадкоємності навчання повинні доповнюватися сьогодні інноваційними педагогічними можливостями і технологіями, які розвиваються на основі створення позабюджетних форм освіти. Створення вільного освітнього середовища здійснюється на демократичних засадах: розширюються можливості вибору спеціальності, простір мобільної перекваліфікації, розширення профілю за отриманою спеціальністю, соціальні гарантії зайнятості.

---

Дата добавления: 2018-04-05; просмотров: 477; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

⇐ Предыдущая12345678910Следующая ⇒

---

Мы поможем в написании ваших работ!