Теми реферативних повідомлень



 

1. Студентські переписи кінця XIX – початку XX століття як перші соціологічні дослідження проблем студентства.

2. Сучасні наукові школи дослідження проблем освіти.

 3. Соціологічне вивчення реалізації Болонського процесу в Україні.

 

Тема III. Освіта як соціальний інститут

 

План лекції

 

1. Освіта як складний соціальний феномен: шляхи становлення.

2. Система освіти. Генезис структури і трансформація її основних елементів.

 

Соціологія освіти – спеціальна соціологічна теорія, що вивчає освіту як соціальний інститут. При макросоціологічному підході вивчається, перш за все, місце освіти у системі суспільних відносин, ефективність її функцій, взаємозв’язок з іншими сферами, системний характер самої освіти.

При мікросоціологічному підході вивчаються суб’єкти і соціальні механізми діяльності.

Проблеми соціології освіти розглядалися і Емілем Дюркгеймом, і Максом Вебером, що досліджують соціальні функції освіти, її зв’язок з економічними і політичними процесами, а також навчальні заклади і педагогічні процеси з соціологічної точки зору. Пізніше Т. Парсонс запропонував досліджувати освіту як інститут соціалізації у сучасному суспільстві, розглядати навчальні установи та їх елементи як соціальні системи (системи ролей, норм і т. д.). У рамках цього підходу вивчаються школи, класи, неформальні групи учнів, існуючі тут соціометричні структури, соціально-психологічний клімат, групові процеси, джерела конфліктів, стиль викладання (У. Гордон, Дж. Гетцельс, Дж. Коллеман). З початку 70-х років все більша увага приділяється аналізу впливу соціального положення учнів на їх успіхи у системі освіти, зв’язку освіти і соціальної стратифікації (Н. Гросс, У. Буновер, Р. Будон, Р. Коллінс), її взаємовідношення з процесами в економіці і політиці (П. Бурдьє, М. Ханнан).

Освіта є складним соціальним феноменом, який можна аналізувати у різних планах. У культурологічному – освіта розглядається як визначальний компонент культури, що забезпечує спадкоємність і відтворення соціального досвіду. Дуже важливим при цьому є аналіз освіти як одного з чинників прогресу культури. Діяльнісний аспект аналізу освіти передбачає вивчення цілей, змісту, мотиваційної структури, організації діяльності. Самостійного значення набуває технологічний аспект – аналіз методів, способів, процедур цієї діяльності.

Освіту можна розглядати як процес усвідомленого і систематизованого відтворення накопичених у минулому знань і практичних навичок людського співтовариства; з одного боку, і як перетворення образу майбутньої життєдіяльності як окремої людини, так і всього суспільства у цілому; з іншого, освіта як процес включає і навчання, і виховання, взаємна обумовленість яких визначається тим, що учіння як форма виховання зорієнтоване на розвиток конкретно заданих окремих якостей, сторін культури особи у спеціально організованому середовищі. Виховання орієнтоване на формування цілісності особи, і середовище виховного процесу набагато ширше – це все суспільне життя. На основі єдності навчання і виховання формуються моральні норми особи.

Основоположник соціології освіти Е. Дюркгейм, аналізуючи освіту у контексті концепції солідарності, розглядає виховання як один з найважливіших соціальних інститутів, який сприяє досягненню солідарності, згуртованості, згоди. Дослідник трактує виховання дуже широко і освіту включає у нього. Проблематика виховання, за Дюркгеймом, стає ядром предметного поля соціології освіти, доповнюється ідеями соціалізації молоді, оскільки він вважав, що цей процес реалізується саме через освіту. Пріоритет виховання в освітньому процесі є особливістю національної культурно-педагогічної традиції. «Освіта без виховання є справа помилкова і небезпечна, – писав відомий педагог І. А. Ільїн. – Вона створює найчастіше людей напівосвічених, недовірливих і зарозумілих, пихатих сперечальників, напористих і безсоромних кар’єристів: вона розв’язує і заохочує у людині «вовка».

Сьогодні, коли криза духовного життя в Україні посилюється безконтрольним розповсюдженням сучасної західної масової культури, яка сприяє впровадженню у масову свідомість культу насильства, порнографії, бездуховності, комерціалізації багатьох художніх колективів, установ культури, видавництв, низької якості програм телебачення, першорядним завданням, яке повинна вирішувати система освіти, стає формування моральності суспільства, відродження національної культури, запобігання соціальній деградації, перехід від суспільства споживання до суспільства творення.

Предметом спеціального аналізу соціолога є діяльність з навчання і виховання. Соціологія аналізує навчально-виховний процес як соціальну взаємодію суб’єктів освітньої діяльності, на відміну від педагогіки, яка вивчає організацію, методи, процедури, що забезпечують ефективність дій педагога.

Освіту можна розглядати і як результат навчання. При цьому розмежовується формальний результат, що фіксується такими формальними показниками, як диплом, атестат, посвідчення, що підтверджують факт закінчення певного навчального закладу.

Особливо важливо виділити реальний результат засвоєння систематизованих знань, умінь, навичок і розвитку особи через рівень її знань, якостей, фактичної освіченості, яка відповідає потребам суспільства, що є предметом соціологічного вивчення.

Освіта – це цілісна самостійна система, що носить інституційний характер. Це особливим чином організована, неранжирована, рольова діяльність. Це інститут суспільства, що додає суспільним відносинам по передачі і накопиченню соціального досвіду, цілеспрямованому формуванню особи стійкості і визначеності. Ознаками соціального інституту освіти є: соціальні функції навчання і виховання, що підкоряються суспільним потребам; наявність суспільно вироблених форм освітніх установ, їх організація і положення у суспільстві; наявність певних осіб, що здійснюють функціонування даного інституту, їх статус у суспільстві; наявність регулятивів по функціонуванню даних установ і осіб, що беруть участь в освітній діяльності, тобто свідомо поставлених цілей, законів, які визначають діяльність установ, реалізують права і обов’язки осіб, що реалізовують ці права і обов’язки, методи освітньої діяльності (методи навчання, виховання), матеріально-технічні засоби (економічна базу).

Американський учений Д. Ньюман вважає, що освіта разом із сім’єю, політикою, економікою і релігією належить до ключових соціальних інститутів сучасного суспільства.

Передумови для становлення освіти як спеціального соціального інституту виникають після відділення розумової праці від фізичної, коли з’являється можливість виділити підготовку людей до праці в особливий вид діяльності. На інституціоналізацію освіти свій вплив чинили релігійно-культові, політичні інститути, професії. Вирішальним у появі сучасного інституту освіти було виникнення і розвиток науки. Ознаки соціального інституту можна спостерігати в освіті вже у Стародавній Індії, Єгипті та інших державах Стародавнього Сходу.

Істотні зміни зазнає школа у Стародавній Греції, де вона стає вже загальнодоступною, а не кастовою. Правда, ця загальнодоступність розповсюджувалася тільки на вільні і заможні верстви суспільства.

Еллінський період розвитку школи створив таку педагогічну концепцію, як ідея гармонійного розвитку. Платон і Арістотель заклали принципи органічного поєднання розумового, фізичного і морального виховання підростаючого покоління, зв’язки вікової періодизації із ступенями освіти – педагогічні концепції, які суттєво вплинули на подальший розвиток освіти. Платон побудував одну з перших ідеальних моделей неперервної освіти людини аж до 35-річного віку. Арістотель розглядав освіту як основу розвитку людини і вважав, що не слід поспішати з ранньою професійною підготовкою.

У Стародавньому Римі продовжується диференціація шкіл. Разом з елементарними школами виникають школи підвищеного рівня: граматичні і риторичні, де давали широку гуманітарну освіту і готували до діяльності політика і ритора. Принципово важливим стало те, що закінчення школи риторів було необхідною умовою для заняття державних посад. Плата за навчання була достатньо високою, тому школи підвищеного рівня були доступні тільки забезпеченим римлянам. Граматичні школи і школи риторів стали державними школами, викладачам яких – професорам, що призначалися імператором, – встановлювалися оклади, пільги. Слід відмітити, що у Стародавньому Римі вводилися норми, які визначають кількість вчителів на певну чисельність населення.

У Середньовіччі система освіти функціонувала під заступництвом церкви, навчання проходило у монастирських і соборних школах. У монастирях навчання організовували як у внутрішніх школах, де вчилися хлопчики, яких батьки віддавали у чернецтво, так і у зовнішні школах, де навчали дітей жителів церковного приходу. При кафедрі єпикопа створювалися соборні або кафедральні школи. Вони також ділилися на внутрішні, де готували священнослужителів, і зовнішні, де навчалися дворяни та імениті громадяни. Монастирські і соборні школи мали особливі приміщення, терміни навчання у них не встановлювалися. Більш масове навчання проводилося у приходських школах, де навчали читанню молитов на латинській мові і церковному співу, рідше учили письму.

Курс навчання у монастирських і соборних школах складали дисципліни, що представляють «сім вільних мистецтв». Перший ступінь – трипуття – граматика, риторика і діалектика. Другий ступінь – чотирипуття – арифметика, геометрія, астрономія і музика. Вінцем наук вважалося богослів’я.

Разом з монастирськими школами у середньовічних містах почали створюватися цехові школи, де діти ремісників навчалися читанню і письму на рідній мові, рахунку і релігії; навчання ремеслу велося у сімейній або цеховій майстерні. Купці відкривали свої гільдійські школи приблизно з тією ж програмою, що і в цехових школах. Поступово ці школи перетворилися на початкові міські школи, що знаходились на утриманні органів міського самоврядування.

У XV–ХVI століттях мережа середніх навчальних закладів розгортається у двох напрямах: як класична і реальна освіта. Перший був представлений коледжами, граматичними школами, привілейованими школами в Англії, рицарськими академіями і гімназіями у Германії, коледжами у Франції. Реальна освіта – реальними і професійними школами, училищами. Слід підкреслити, що реальна освіта спочатку розвивалася як форма боротьби за викладання рідною мовою, що пізніше стало рухом за більш широке і раннє викладання природничих наук.

На рубежі XII–ХIІІ століть у Західній Європі поступово з’являються університети як світські навчальні заклади, що об’єднують у корпорації викладачів і студентів. Вони виникали за ініціативою органів міського самоврядування, місцевого феодала, окремих професорів, а також церкви. В Італії у 1119 році було відкрито Болонський університет, потім Неапольський (1224 р.), Римський (1303 р.); у Англії – Оксфордський (XII ст.), Кембріджський (1202 р.); у Франції – Монпельє (1180 р.), Паризький (Сорбонна – 1257 р.); у Іспанії – Сієнський (1240 р.). Пізніше відкриваються Краківський, Віденський, Гейдельбергський та ін. Структура цих університетів була майже однаковою: вони мали чотири факультети (facultas здатність, можливість). Спочатку школяри навчалися на підготовчому (філософському) факультеті, де викладалися «сім вільних мистецтв». Цей факультет грав роль середньої школи; навчання на ньому велося 6–7 років. Після закінчення отримували ступінь «магістра мистецтв» (magistr – начальник, наставник). У ряді університетів тим, хто пройшов курс тривія, присвоювався проміжний (перший) ступінь бакалавра (bacalauerus – підвасал), і лише тим, хто пройшов курс квадривіума. – ступінь магістра. Далі студентам надавалася можливість продовжити освіту на одному з трьох основних факультетів: богословському, медичному або юридичному, де навчання продовжувалося 5–6 років; після закінчення вони отримували звання доктора наук (doctor – вчитель, викладач).

Спочатку студентами (students – що старанно працює, займається) називали всіх учнів, пізніше в університетах студентами почали називати тільки учнів старших факультетів. В університетах навчалися студенти з різних країн, а навчання велося латинською мовою. Кожне європейське місто прагнуло відкрити свій університет. До кінця ХVI століття в Європі були вже 63 університети.

На стадії свого зародження університети отримували найменування «studium generale», і за своїми завданнями і змістом освіти протистояли «studium particulare». «Studium» – означало вказівку на школу, «generale» – на залучення студентів з будь-якої місцевості і держави, на відміну від «particulare» – навчання місцевих городян вузькоспеціалізованому знанню. Для отримання статусу «studium generale» необхідно було декілька умов:

– відповідні санкції церкви або монарха;

– наявність викладацької і студентської гільдії;

– можливість навчання семи ліберальним мистецтвам.

У 1158 році Болонському університету було даровано Хартію, що і є формальною хронологічною точкою відліку розвитку власне університетської освіти.

Принципова відмінність університету – універсальне навчання, яке охоплює гранично широкий круг дисциплін. Підготовчий факультет (артистичний, філософський) давав загальну освіта. Інші факультети забезпечували спеціалізовану підготовку, але не припинялось і викладання фундаментальних дисциплін; всі студенти мали можливість відвідувати лекції і семінари професорів. Спеціалізована підготовка здійснювалася в області теології, права, медицини, або у їх сукупності. Студентам було дано право прослуховувати курс лекцій в інших університетах.

Створення університетів стало переходом освіти у світську форму. У цьому була зацікавлена церква, вона прагнула розширювати свій вплив на світське життя. Священнослужителі, які вели навчання у кафедральних школах, викладали спочатку і в університетах, вони були зацікавлені у відкритті світських навчальних закладів як в джерелі доходу. Слід відмітити, що основний попит на вищу світську освіту йшов від багатих і знатних городян. Університети формувалися як одна з міських гільдій. Розвиток муніципального, міського життя, торгівлі, формування ринкових відносин зумовили необхідність підготовки висококваліфікованих юристів.

Моделями ррозвитку університетської освіти стали Болонський і Паризький університети.

У ХIХ столітті виникає масова школа, освіта як соціальний інститут приймає розвинуті форми, створюється розгалужена диференційована система освітніх закладів, що охоплює великі маси людей. У нас в країні на початку ХХ століття початкову освіту давали міністерські сільські однокласні (3–4 роки навчання) і двокласні (5–6 років) училища, міські (6 років) і вищі початкові (4 роки) училища, церковно-приходські, земські та інші школи. Середню освіту давали чоловічі і жіночі гімназії (7–8 років), реальні (6–7 років) і комерційні (7–8 років) училища, а також духовні училища (4 роки) і семінарії (6 років), кадетські корпуси та інші навчальні заклади.

До кінця ХХ століття темпи зростання загальної кількості учнів у багато разів разів перевищують темпи збільшення населення Землі. У середньому на двох зайнятих у народному господарстві приходиться один учень. Вища освіта поступово набуває масового характеру. У провідних індустріальних країнах світу студенти утворюють третину поповнення, і таким чином швидко зростає доля людей, зайнятих розумовою працею. Це відбулося у першу чергу під впливом потреб і характеру суспільного виробництва, що постійно ускладнювалося і вимагало усе більшої кількості працівників високого рівня професійної підготовки і компетенції (див. табл. 1).

Таблиця 1


Дата добавления: 2018-04-05; просмотров: 412; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:






Мы поможем в написании ваших работ!