Тема I. Соціологія освіти: об’єкт, предмет, метод

Об’єктом соціології освіти служать система освіти та інформація про неї. Таке визначення вважається загальноприйнятим, проте при його розгортанні виникає проблема розкриття структури самого об’єкта.

Освіта є соціальною підсистемою, що має свою структуру. В якості її основних елементів можна виділити навчально-виховні установи як соціальні організації, соціальні спільноти (педагоги і учні, студенти), навчальний процес як вид соціокультурної діяльності. У зв’язку з цим у методологічному плані важливо показати, що об’єктом освіти виступає вся сфера освіти як соціальне явище, а саме: люди, їх об’єднання і організації у системі освіти, де відбувається функціонування процесів освіти, діють певні суб’єкти у формі різноманітних навчальних занять, де в ході таких занять складаються певні системи взаємовідношення людей.

Система освіти включає ряд ланок: систему дошкільного виховання, загальноосвітню школу, професійно-технічну освіту, середню спеціальну освіту, вищу освіту, післядипломну освіту, систему підвищення кваліфікації і перепідготовки кадрів, освіту за інтересами.

Таким чином, об’єктом вивчення є освіта з позицій її соціальної природи.

У ході нарощування знань в рамках наук про освіту поступово викристалізовувалися уявлення про освіту як про складний соціальний феномен у сукупності всіх її соціальних характеристик: це вид соціальних відносин, соціальний інститут, соціальна організація, соціальний процес і соціальна система. Її основними характеристиками є наступні:

√ освіта – це соціокультурний феномен: цілі і завдання її визначаються суспільством і одночасно освіта виступає важливим чинником суспільного розвитку, є компонентом культури;

√ освіта – це відкрита, гнучка і цілісна система спадкоємних освітніх програм, державних стандартів, освітніх установ і органів управління;

√ освіта – це цілеспрямований і неперервний процес і результат розвитку особи шляхом науково організованого навчання, виховання і самоосвіти;

√ освіта – це досягнутий громадянином певний ценз, який підтверджується відповідним документом.

Основними змістовними аспектами поняття «освіта» є наступні:

• освіта як цінність – цінність освіти полягає в єдності особистої, державної та суспільної складових;

• освіта як система (інститут) – освіта як система включає різні за рівнем і профілем державні і недержавні навчально-виховні організації та заклади, дошкільні і позашкільні установи, різні форми самоосвіти та інші ланки соціальної системи суспільства. Основними функціями суспільства як системи є: передача підростаючому поколінню накопичених людством знань; участь у процесах соціалізації особи, забезпечення спадкоємності соціального досвіду; засвоєння цінності людської культури; вплив на соціальну мобільність і формування соціально-професійної структури суспільства;

• освіта як процес – в освіті як процесі передачі і засвоєння знань, умінь і навичок і формування всебічно розвиненої особистості виділяють два взаємозв’язані структурні компоненти: процес навчання і процес виховання;

• освіта як результат – освіта як результат оцінюється на індивідуально-особовому і суспільно-державному рівнях. На індивідуально-особовому рівні її результат обумовлюється досягненням особою, що навчається, визначених державою освітніх рівнів (освітніх цензів) і засвідченням цього відповідним документом.

Отже, об’єкт соціології освіти складає сфера освіти, тобто те соціальне середовище, де розгортається функціонування процесів освіти. У цьому середовищі діють певні суб’єкти у формі різноманітних навчальних занять, складається система взаємин людей, їх інституціональна і неінституціональна [2, с. 17].

Соціологія освіти – це соціологічна дисципліна, предмет якої – система освіти як соціальний інститут та її взаємодія з суспільством. Вона вивчає соціально-освітні відносини, тобто соціальні відносини, в які вступають соціальні суб’єкти (люди, спільноти, організації, соціальні інститути) у процесі освіти.

Предметом соціології освіти виступає вивчення закономірностей функціонування і розвитку освіти, її взаємодія і взаємовплив на розвиток суспільства, соціальних спільнот, різних шарів і груп, їх відносин між собою у процесі життєдіяльності. У таке уявлення про предметну область соціології освіти органічно вписуються будь-які окремі соціальні проблеми освіти, які нерідко породжують відносно самостійні напрями цієї галузі соціологічної науки, – соціологія загальноосвітньої школи, соціологія вищої освіти, соціологія учительства, соціально-рольові соціології і т. п.

Визначення предмета соціології освіти завжди викликало і викликає дискусії, адже саме предмет специфікує область наукової діяльності, складає найважливіший аспект дослідження.

За кордоном обговорення цієї проблеми почалося через півстоліття після зародження соціології освіти. Цьому передували дуже абстрактні визначення, які нечітко описували предметні межі, структуру і пріоритети наукової галузі, а також свідомо вузькі трактування з позиції освітньої соціології. Предмет галузі зводився до суспільного призначення системи формальної освіти.

Формування соціології освіти на рубежі ХІХ–ХХ століть було обумовлене переходом європейських суспільств на індустріальну фазу розвитку, з розповсюдженням політичної демократії, виникненням масової школи і тенденціями розвитку педагогічних наук.

Дослідники в області педагогіки прийшли до висновку, що на еволюцію навчання і виховання впливають, у першу чергу, загальносоціальні чинники, а тому необхідно при аналізі соціальних взаємодій враховувати позашкільні аспекти. У той же час формувався і інший шлях дослідження: від осмислення загальної структури суспільства до виявлення ролі освіти у ньому. Пошук фундаментальних механізмів з’єднання педагогічної і соціальної систем якраз і став початком соціології освіти, основоположником якої і є Еміль Дюркгейм.

Освіту він вважав тим освітнім простором, де засвоюються ціннісні орієнтації суспільства, формуються здібності і уміння досягати найвищої соціальної позиції шляхом реалізації найбільш значущої соціальної функції [5, с. 368].

Основа соціології освіти була закладена у функціоналістській традиції Е. Дюркгеймом і Т. Парсонсом. Т. Парсонс розглядав освіту як один з ключових соціальних інститутів, що виконує функції соціалізації у сучасному суспільстві.

Подальший розвиток соціології освіти йшов у різних напрямах. У першій половині ХХ століття сформувалися різносторонні соціолого-педагогічні течії, в яких освіта досліджується у контексті культури і у зв’язку з певним способом життя (Дж. Дьюї, Т. Верлен, Е. Гобло та ін.).

Після Другої світової війни за кордоном розповсюджувалося «природне» розуміння предмета як застосування знання, методик і методів соціології до соціально-групових взаємин усередині освітніх систем і процесів (Ф. Знанецький, Н. Гросс). Зверталася увага на відношення між культурами, соціальними класами, носіями різних соціальних ролей, що взаємодіють в освіті (М. Мід), підкреслювалося значення структури і функцій соціальних груп, що впливають на освітні системи і процеси. У контексті концепцій соціальної стратифікації акценти ставилися на функціях освіти відносно соціальної структури і її взаємодії з іншими соціальними інститутами (Р. Будон, С. Боулз, Р. Мак-джі). Неомарксизм орієнтував галузь на виявлення ролі школи в увічненні соціальних відносин буржуазного суспільства зі всіма його суперечностями і можливостей використання системи освіти для культурної підготовки опору трудящих згубній політиці правлячого класу (А. Грамші, Л. Альтюссер) [4].

Можна виділити два основні підходи до позначення предметної області соціології освіти.

√ Соціологія освіти – це дисциплінарна область соціології, що досліджує соціальні аспекти освіти, закономірності взаємодії освітньої системи як соціального інституту і соціальної організації з суспільством, соціальними групами і особою.

√ Соціологія освіти – вузька предметна область, що об’єднує дослідників, які цікавляться формальними навчальними закладами і установами – школами, коледжами, університетами і т. п., а також процесами навчання у них і зв’язком між ними та іншими інститутами суспільства. Предмет і об’єкт соціології освіти включає навчальні заклади, їх системи, управління ними, організацію і структуризацію, рівні освіти, взаємодії груп у навчальних закладах, соціальні ролі вчителя і адміністратора.

У центрі уваги соціологів виявляються конкретні моменти внутрішньо суперечливої історичної еволюції середньої і вищої освіти (концепції «освітнього дозвілля» Ж. Фурастьє, Ж. Дюмазедьє, культурній конверсії соціальної позиції П. Бурдьє, Ж. Пассерона, культурного капіталу Б. Бернстайна, Дж. Коулмена, П. Бурдьє).

У сучасній західній соціології виробилися наступні методологічні підходи до дослідження освіти [8]:

▪ Функціоналізм (Е. Дюркгейм, К. Девіс, В. Мур, Дж. Коулман, Я. Блау, О. Данкен, Е. Хопер), який розглядає проблему нерівності можливостей у доступі до отримання знань; при цьому враховує індивідуальні здібності учнів і відмінності між школами і однотипними навчальними закладами, засновані на об’ємі знань.

▪ Теорія конфлікту (С. Боулз, Н. Пуланцас, Г. Гінтіс, Р. Коллінз, С. Ароновіц, Х. Жірокс, Л. Альтюссер, Дж. Аніон, М. Еппл, А. Грамші, П. Віліс, І. Шор, П. Фрайєр), яка фокусує увагу на суперечностях інтересів різних елементів надбудови суспільства, на класових суперечностях на основі економіки, а також на суперечностях, заснованих на неекономічних соціальних інститутах (культура, політика, релігія і т. п.).

▪ Структуралізм (П. Бурдьє, Б. Бернстайн. Ш. Хіф, Казден, Хімс та ін.), представники якого стверджують, що код знання виступає основоположним принципом, який формує відмінності у світоглядах, соціальній ідентифікації і різновиді знань; інституції освіти розглядаються як організації, які кодують культуру, а ці коди відтворюють соціальні категорії.

П. Бурдьє і його колеги в області соціології освіти зосередили свою увагу на проблемах рівного доступу представників різних соціальних класів до вищої освіти і в цілому розглядали освіту як спосіб відтворення існуючої соціальної структури в рамках стратифікованого капіталістичного суспільства. У дослідженнях П. Бурдьє, Дж. Коулмана, К. Дженкса, С. Боулза, Г. Гінтіса і деяких інших соціологів на основі аналізу емпіричних даних робиться висновок про соціально-селективну роль освіти у всіх індустріально-розвинених країнах, оскільки освітні системи, що функціонують у них, по суті, стимулюють соціальну нерівність (монографія К. Дженкса так і називається – «Нерівність») і зовсім не сприяють можливості переміщення з нижчих соціальних страт у вищі [8].

▪ Нова соціологія освіти (К. Манхейм, Горбут, Карабел, Халси, Браун, Векслер, Шарп, Жірокс та ін.) обґрунтовує принцип критичного осмислення наукового знання. Соціологія знання розглядається як наукова орієнтація, яка виражає більш загальний науковий і культурний напрям. Освіта, на думку представників нової соціології освіти, – це не тільки маскування ідеології групових інтересів у вигляді об’єктивного знання або навчального плану, це також відтворення соціальних зразків нерівності, що виявляються у відмінностях індивідуальної успішності у школі.

▪ Критична соціологія обґрунтовує ідею про те, що освіта особи – це складний соціокультурний процес, який не обмежується системою формальної освіти. М. Янг виділяє тенденції сучасної освіти: 1) комерціалізація і 2) акцент у контексті безперервної освіти на знаннях, необхідних базовій професії, і на навчанні, наближеному до життя, всі форми якого беруться інституціями формальної освіти ззовні [8].

На сучасному етапі розвитку соціології освіти провідною є концепція безперервної освіти, яка набула міжнародного масштабу завдяки діяльності ЮНЕСКО.

Об’єкт і предмет соціології освіти постійно розвивалися, уточнювалися у контексті відділення соціології від філософії, у зв’язку з розробкою концепцій теоретичної соціології. Особливу складність викликало виділення тієї істотної сторони об’єкта, яка складає основний аспект аналізу.

Завданням соціології освіти стає теоретичний розгляд освіти як елемента соціальної і культурної організації суспільства, як форми відтворення соціальної реальності. У фокусі соціології освіти опиняється формування суспільних потреб у сфері освіти, питання її якості та ефективності, соціальні характеристики суб’єктів освітнього процесу і т. п. [2, с. 16].

Соціологію освіти, перш за все, цікавлять соціальні характеристики освіти, вплив на неї соціальних інститутів, соціального макро- і мікросередовища.

Соціологія освіти – це галузь соціології, що вивчає освіту як соціальний інститут, як форму і засіб суспільного життя. Вона має своїм предметом соціологічне дослідження загальних соціальних закономірностей освіти і виховання як соціального процесу та їх функцій на всіх рівнях взаємодії суспільних сил. Предметом свого розгляду соціологія освіти вважає систему освіти як соціального інституту, взаємодію її підсистем, а також взаємодію системи освіти та її підсистем зі всією соціальною структурою.

У ході розвитку соціологічного знання соціологія нерідко удавалася до різних метафор, щоб охарактеризувати свій предмет (наприклад, «організм», «поле» і т. п.). За П. Штомпкою, домінуючий спосіб пізнання соціального життя у наш час визначають дві метафори: «міжособистісний простір» і «соціальне життя». У соціології освіти це означає акцентування уваги не тільки і не стільки на окремих людях, але і на тому, що відбувається між ними, як трансформуються відносини у сфері освіти під впливом різних чинників. Друга метафора підкреслює, що простір між людьми не залишається незмінним, статичним, а постійно міняється, «живе» завдяки діям суб’єктів у системі освіти. У зв’язку з цим соціологія освіти предстає як наука про людей, що навчають і навчаються, які діють у полі взаємин один з іншим і додають цьому полю динаміку постійного функціонування і формування (тобто підтримують «соціальне життя») [10].

Дослідження проблем структури освіти пов’язане з вивченням її соціальних функцій: передача накопичених знань, спадкоємність соціального досвіду і духовна спадкоємність поколінь, соціалізація особи, її саморозвиток і самореалізація, накопичення нею духовного, інтелектуального, соціального потенціалу.

Аналіз точок зору вчених різних країн світу показує, що вони по-різному трактують предмет соціології освіти і намагаються з’ясувати:

– по-перше, наскільки існуюча модель освіти задовольняє потребам суспільства, зокрема, у підготовці фахівців для різних сфер життя;

– по-друге, чи стійко функціонують національні системи, ступені і типи освіти (і тут інтереси соціології освіти співпадають і перетинаються з інтересами порівняльної педагогіки);

– по-третє, чи є асиметрія (розриви, невідповідність), дисфункція і диспропорція у підготовці кадрів;

– по-четверте, якість професійної підготовки фахівців і рівень їх конкурентоспроможності;

– по-п’яте, стимули і мотивації до здобуття освіти у різних соціальних груп населення в умовах реалізації ринкової моделі економічного і соціального розвитку суспільства;

– по-шосте, закономірності взаємодії освіти, навчання і виховання з громадянським суспільством;

– по-сьоме, механізм інтеграції, взаємодії наук, що досліджують систему освіти.

Всі дослідження у соціології освіти об’єднані за двома напрямами:

· внутрішньоінституціональні, такі, що охоплюють внутрішні проблеми освіти як соціального інституту і соціальні аспекти діяльності суб’єктів освіти;

· зовнішньоінституціональні, тобто всі дослідження соціальних аспектів взаємодії освіти з іншими соціальними інститутами.

Соціологія освіти може бути представлена у вигляді двох структур:

1) теоретико-концептуальний зміст:

– основні категорії: культура, освіта, виховання, соціалізація, навчання, особистість;

– соціальна детермінація освіти, соціокультурна організація сфери освіти, ефективність освіти;

2) технологічна послідовність пізнавальної діяльності:

– теоретична концепція: гіпотези, категорії, закони, принципи;

– методи і технології: діагностика, моделювання, прогнозування, проектування;

– фактичний матеріал: дані діагности і прогнозування;

У наший країні вирішення питання про предмет галузі було довгий час ускладнене політико-ідеологічними установками, повільним визнанням соціальної ролі інституту освіти, домінуючим положенням академічної педагогіки у загальних питаннях освіти, спробами звести галузь до вивчення процесів виховання і позбавити її права на теоретичний розвиток. Більшість соціальних досліджень освіти були розсіяні у периферійній проблематиці. У них частіше вгадувалися інтереси педагогіки, психології, етики, а стрижньові теоретичні питання соціології освіти, зокрема її предмет і базові концепції, залишалися без належної уваги.

З урахуванням дискусій у вітчизняній і зарубіжній науці можна констатувати, що вирішення проблеми предмета галузі полягає у поєднанні уваги до двох головних соціологічних аспектів освіти – її соціально-системних і інституційних характеристик.

Освіта є, по-перше, відносно самостійною підсистемою суспільства з складною сукупністю внутрішніх структур, насичених соціальними відносинами. Освіта – найбільша підсистема сучасних суспільств, тісно пов’язана зі всіма його інститутами, соціально-економічними шарами і численними професійними і культурними спільнотами. Як відкрита соціальна система освіта пов’язана з іншими соціальними системами. Процес освіти взаємодіє з іншими соціальними процесами. У такому розумінні освіта виступає як один з ліфтів трудової кар’єри.

По-друге, вона розглядається і як соціальний інститут з рядом функцій відносно суспільства, всіх його підсистем і рівнів соціальної організації і забезпечує спадкоємність і органічний розвиток галузі у складі соціологічної науки, чіткі взаємини з суміжними галузями соціології та іншими соціальними науками.

Освіта як інститут характеризується особливою системою функцій, зорієнтованих на певні суспільні потреби. Виконання цих функцій сприяє, з одного боку, підтримці цілісності і розвитку суспільства і, з іншого боку, відтворенню самого інституту освіти.

Ці потреби, трансформуючись через соціальні інтереси суспільства і груп, доводяться тим або іншим способом до системи освіти і таким чином набувають форми соціальних замовлень. Наприклад, однією з функцій освіти є відтворення професійно-освітнього складу населення. Соціальне замовлення сприймається системою освіти як більше або менше виразне побажання соціального суб’єкта щодо особливостей підготовки.

Соціальні замовлення на освіту багатопланові, як і спектр соціальних інтересів і джерела замовлення, якими можуть служити і державні, і територіальні, і групові, і індивідуальні інтереси. Але в цьому різноманітті виділяється провідне замовлення, що виражає або інтегральний інтерес, або інтерес домінантних груп. Саме провідне замовлення, сформульоване у поняттях даних груп, служить орієнтиром для практичного управління системою освіти і за певних умов .

В освіті як соціальній підсистемі в якості її основних елементів можна виділити навчально-виховні установи, соціальні спільноти і навчальний процес як вид соціокультурної діяльності. В той же час до неї включаються: об’єктивний статус людей у певній сфері діяльності, сукупність ролей, що виконуються особами, асоційованими у рамках даного соціального інституту (якщо статус визначається об’єктивними потребами, то соціальна роль виступає як процес його реалізації), наявність соціальної норми, яка виражає міру, за допомогою якої визначається стандарт поведінки людей, оцінюється їх діяльність і визначаються санкції. Але і соціальні норми є умовами вибору рольової поведінки, і спосіб її вимірювання (заохочення і осуд); вони організовують і регулюють діяльність людей та їх взаємини у рамках єдиного соціального інституту.

Освіта як інститут визначається двома аспектами – соціальним і культурним. Перший відображає структурну сторону соціального інституту, другий – функціональну сторону, певний спосіб його діяльності. Їх взаємодію обумовлює розвиток і самозбереження інституту.

Соціологія освіти – це галузь соціологічної науки, яка вивчає закономірності стихійної і організованої соціалізації підростаючого покоління та інших груп населення, досліджує становлення, структуру і функціонування школи, інших навчальних закладів, аналізує суспільні норми організації, управління і контролю за спадкоємністю історичного, наукового і культурного досвіду. Соціологія освіти розглядає освіту як особливий соціальний процес, систему складних педагогічних відносин, соціальну організацію навчання і виховання, соціальний інститут і підсистему всієї соціальної системи, а також особливий різновид продуктивної суспільної діяльності – специфічну форму суспільного виробництва і споживання [5, с. 367].

Специфіку соціології освіти визначають відмінності її дослідницького методу як сукупності способів пізнання, побудови і обґрунтування системи знань у сфері освіти і адаптації загальних теоретико-методологічних принципів до аналізу конкретних ситуацій і взаємодій в освітньому середовищі.

Необхідною умовою ефективного вивчення проблем освіти є інтеграція наукового знання, тісна взаємодія соціально-гуманітарних наук. При цьому дуже важливо використовувати як весь арсенал методів на вході процесу пізнання, так і верифікацію (підтвердження), і порівняння досягнутих ними результатів на виході, тобто зіставляти намічені цілі і поставлені завдання з реальним положенням справ, враховувати особливості соціокультурного середовища.

Провідна роль в інтеграції наукового знання належить філософії, дослідницькі підходи якої повинні бути доповнені педагогікою або психологією, економічною теорією або соціологією. Тому необхідно забезпечити інтеграцію наук на базі міждисциплінарного підходу, коли лідером стане та або інша спеціальна наукова дисципліна або її новий напрям.

Різні науки вивчають освіту під своєю точкою зору. У цілому, вони обґрунтовують положення про те, що освітою є процес і результат засвоєння систематизованих знань, умінь і навичок, що саме освіта є необхідною умовою підготовки людини до життя і трудової діяльності.

Філософія як найбільш абстрактна наука, що виступає методологічною основою для досліджень сфери освіти у всіх інших науках, розглядає загальний духовний процес формування людини. Досліджуючи освіту як культурно-історичне явище, філософія акцентує увагу не тільки на процесі формування людини, але і на результаті цього процесу – духовному образі людини. Тому освіта осмислюється філософією як засіб збереження, передачі і примноження накопичень духовної культури людства, народів, націй.

Філософія освіти як сукупність ціннісних оформлених уявлень про освітню теорію, політику і практику забезпечує цілісність бачення і розв’язування проблем в освіті. Це означає, що, на відміну від власне філософії, філософія освіти як вже, напевно, самостійна наукова область, що склалася усередині педагогічного знання, повинна надавати допомогу методології педагогіки, педагогічній теорії і, як наслідок, реальній освітній практиці і припускати взаємне посилення різних філософських підходів, направлених на вирішення освітніх завдань; їх взаємну доповнюваність, а не абсолютизацію відмінностей.

Педагогіка займається вивченням процесів і результатів оволодіння системою знань, формування світогляду і моральних якостей.

При формуванні парадигмальних моделей освіти використовуються наступні підходи:

▪ синергетичний, тобто такий, що є науковим напрямом теорії самоорганізації. Ця парадигма об’єднує знання про природу і людину, функціонування складних систем, нову картину світу;

▪ компетентнісний підхід, що визначає спрямованість освітнього процесу на формування і розвиток ключових (базових, основних) і предметних компетентностей особи;

▪ акмеологічний підхід, що визначає спрямованість особи на розкриття всіх її потенційних можливостей і досягнення вершин професійної майстерності. Об’єктом акмеології виступає зріла особа, яка прогресивно розвивається і самореалізується в основному у професійних досягненнях. Предметом акмеології виступають процеси, психологічні механізми, умови і чинники, що сприяють прогресивному розвитку зрілої особи та її високим професійним досягненням;

▪ інтерактивний підхід, який ґрунтується на принципах гуманізації, демократизації, диференціації та індивідуалізації. Інтерактивним навчанням є соціально мотивоване партнерство, центром уваги якого є не процес викладання, а організована творча співпраця рівноправних партнерів. Така суб’єкт-суб’єктна взаємодія дозволяє використовувати принципи андрогогіки, розвитку позитивної професійної «Я-концепції». Інтерактивне навчання передбачає моделювання життєвих ситуацій, використання методів, що дають можливості створення ситуацій успіху, ризиків, сумніву, суперечності, співпереживання, аналізу і самооцінки своїх дій, сумісного вирішення проблем.

Психологія вивчає вплив освіти на формування особи, залежність ефективності освіти від розвитку психіки людей, що навчаються.

Соціальна психологія розглядає людину як суб’єкта навчальної діяльності у рамках освіти як соціальної організації. Соціальна психологія досліджує перш за все поведінку людини у структурі організаційно опосередкованих норм, цінностей і цілей. Її цікавить, які закони і соціальні технології повинні лежати в основі організації навчальної діяльності, як система освіти повинна сприяти самоактуалізації і саморозвитку людини, її нормальному соціальному функціонуванню.

Освіта виступає історико-культурним феноменом менталітету суспільства, його свідомості. В освіті створюються передумови для виявлення і розвитку творчих здібностей суспільства, для послідовної передачі накопичених суспільством знань, умінь, культурної спадщини всіх поколінь.

Соціологію ж цікавить, як завдяки освіті людина включається у соціальні групи, займає певні позиції у соціальній структурі суспільства, освоює і виконує соціальні ролі. Забезпечуючи взаємодію різних наук на прикладному рівні, з позицій яких вивчаються проблеми навчання, виховання і становлення особи, соціологія сама збагачується, розвивається і диференціюється як теоретична і практична наука, що виявляється у все чіткішому виділенні соціології освіти як особливої і самостійної дисципліни.

Саме соціологія освіти стає тією областю науки, яка забезпечує взаємодію всіх причетних до освіти наукових дисциплін: педагогіки, психології, етики, культурології, політології та ін. Соціологія освіти вивчає не тільки інститути і організації сфери освіти, але і конкретний механізм їх функціонування, а також способи регулювання.

За рахунок цього соціологія освіти об’єктивно виконує інтеграційну роль. Як багаторівнева наука вона включає і практичне знання, і його теоретичне узагальнення. Соціологія освіти будується на методологічній базі дослідження освітніх процесів, передбачає адекватну їй методику і техніку. При цьому вона враховує багатофакторність соціальних процесів і плюралізм думок. У той же час плідно розвиватися соціологія освіти може, тільки спираючись на результати соціальної педагогіки, соціальної психології, соціальної медицини, антропології та інших наук, і жодною мірою не може замінити дослідження проблем освіти з їх позицій. Навпаки, вона «підживлюється» даними психолого-педагогічних і соціально-економічних досліджень і може успішно розвиватися тільки у союзі з іншими науками, що вивчають сферу освіти.

Специфіка соціології освіти як науки полягає не у підсумовуванні даних всіх інших наук про різні об’єкти і суб’єкти освіти, а у пізнанні закономірностей взаємозв’язку педагогічних, психологічних, правових і тому подібних відносин об’єктів у сфері освіти, принципів взаємодії самих суб’єктів освітньої діяльності. Соціологічне пізнання проблем освіти може мати різні вектори наукового пошуку.

▪ «Вторинний підхід»: використання соціологічних методів у процесі досліджень, що проводяться у рамках спеціальних дисциплін (у педагогіці, психології, етиці, антропології та ін.). При такому підході соціологія має підлеглий характер, адже безпосередній предмет дослідження залишається у рамках якоїсь з позначених наук і не виходить за її межі. Соціологія ж виступає просто як інструмент для вирішення завдань інших наук про освіту.

▪ «Первинний підхід»: вивчення об’єктів системи освіти ведеться з погляду предмету соціології та її методу, а всі психолого-педагогічні аспекти просто служать для теоретичного уявлення про дані об’єкти і відносини між ними.

Основоположним для соціології освіти є саме «первинний» підхід, адже вона вирішує конкретні, специфічні для свого предмета і методу завдання. Врешті решт. вона виходить з антропоцентристської парадигми, згідно якої людина – це центр всесвіту, тому головними вважаються її потреби та інтереси, її виховання, навчання і освіта.

Оскільки соціологія освіти вивчає соціальний інститут, що виконує функції підготовки і включення індивіда у різні сфери життєдіяльності суспільства, залучення його до культури даного суспільства, то саме вона є тією областю науки, яка найбільш яскраво висвітлює проблеми суміжних з нею наукових дисциплін про освіту. Соціологічні роботи надзвичайно важливі для успішного розвитку психології, соціальної психології, філософії, економіки освіти, і особливо педагогіки, і найактивніше сприяють їх розробці.

Інтеграційна роль соціології освіти виявляється у реалізації наступних функцій:

1) залишаючись наукою на теоретичному рівні, вона виконує методологічну функцію при проведенні досліджень проблем освіти і в рамках вузькоспеціальних дисциплін, і в рамках конкретно-практичного вирішення;

2) як теорія середнього рівня вона дає цілісне бачення будь-яких явищ освіти і дозволяє їх вирішувати у рамках діючих соціальних об’єктів;

3) забезпечуючи взаємодію різних наук на прикладному рівні, з позицій яких вивчаються проблеми навчання, виховання і становлення особи, соціологія сама збагачується, розвивається і диференціюється як теоретична і практична наука. Причому це все більшою мірою виявляється у виділенні соціології освіти як самостійної дисципліни, що має специфічний предмет та виконує особливі функції. Саме у цій універсальності міститься не тільки її актуальність і специфічність, але й її унікальність [11].

Як міждисциплінарна наука соціологія освіти тісно пов’язана з близькими їй за предметом і частково за методами дослідження науками – соціальною філософією, педагогікою, соціальною психологією та ін. Соціологія освіти вивчає такі основні проблеми: місце освіти у системі суспільних відносин, ефективність її функціонування, зв’язок з іншими сферами, соціальні механізми діяльності, роль освіти як каналу соціальної мобільності, освіту як чинник соціалізації особи, проблеми безперервної освіти, трансформацію функцій освіти, формування єдиного освітнього простору, соціальні процеси в умовах кризи освіти і тому подібне.

Як об’єкт і предмет соціологічного аналізу освіта традиційно досліджується, у першу чергу, з погляду її інституціональних характеристик і розуміється як «оволодіння перш за все інтелектуальними аналітичними знаннями». Сам освітній процес здійснюється як накопичення індивідом спеціальних знань з різних областей, визначених на інституціональному рівні.

Як і будь-який соціальний інститут, освіта характеризується наявністю соціально детермінованої мети свого існування, конкретними функціями і відповідним реєстром статусів і ролей. Вся система освіти вважається базисним соціальним інститутом, який визначає рівень науково-технічного, економічного і культурного прогресу суспільства. Щоб стимулювати цей прогрес, даний інститут повинен не тільки відповідати потребам часу, але і «володіти здатністю до випереджаючого розвитку» [9].

Інституціональний аналіз, що запроваджується у рамках соціологічної науки до системи освіти, направлений на виявлення ролі і місця освіти у сукупній системі суспільних відносин, встановлює ступінь адекватності функцій, які вона виконує, потребам соціальної системи в цілому, а також визначає характер взаємозв’язків між системою освіти та іншими соціальними інститутами. Крім того, здійснюється дослідження внутрішньої структури освіти, що включає притаманні їй соціальні ролі, статуси і види діяльності у рамках формальних організацій.

В умовах системної соціальної трансформації міняються і уявлення про функціональні, а, отже, і екзистенціональні характеристики освіти. «В основі класичної системи освіти лежить імператив людини, яка знає, тоді як світ більше всього потребує людину, яка не просто знає, але й розуміє – таку, що розуміє інших людей, інші культури, специфіку сучасного буття» [7, с. 4]. Однією з найважливіших соціальних функцій, що виконуються освітою як соціальним інститутом, є економічна функція, оскільки освіта виступає необхідною детермінантою формування соціально-професійної структури, а також працівника, що володіє необхідним для виконання ним своїх виробничих функцій комплексом знань і навичок, сукупністю ключових компетенцій.

Інституційна структурованість освіти неабиякою мірою обумовлена ще і тим, що вона виконує ряд фундаментальних соціальних функцій, серед яких, у першу чергу, слід виділити функцію соціалізації. Від характеру соціалізації залежить ступінь інтеграції індивідів у соціальне середовище.

Особливістю освіти як об’єкта управління є те, що це не просто один з інститутів соціальної системи, покликаний задовольнити суспільну потребу у підготовці кваліфікованих учасників трудового процесу для решти всіх сфер суспільного життя. Головна відмінність освіти як необхідної інституційної структури суспільства полягає у тому, що «ми розглядаємо поняття «освіта» як не рівнозначне навчанню, де останнє – тільки частина освіти і не єдина, і не домінуюча його частина» [3, с.15].

Вимірювання результатів якості управління вказаними процесами вимагає коректних, адекватних специфіці управлінської діяльності в освітньому середовищі методів. Дана обставина зовсім не означає, що через неможливість точного, однозначного визначення результативності такого процесу, як соціалізація, якісні характеристики управління в освіті взагалі неможливо визначити. Це суперечило б самій суті управління, оскільки будь-яка управлінська діяльність має цілепокладаючу природу, тобто в обов’язковому порядку припускає наявність цілей, заради досягнення яких управлінські дії, власне, і здійснюються. Вимірювання ж ступеня ефективності управління можливо тільки одним шляхом – зіставленням мети і результату. Слід зазначити, що саме цей аспект – визначення критеріїв результативності – є одним з актуальних питань сучасної проблематики в управлінні у сфері освіти.

Отже, соціологія освіти вирішує конкретні, специфічні для свого предмета і методу завдання, виходячи з антропоцентристської парадигми, коли у центр кута ставляться потреби та інтереси людини, її виховання, навчання і освіта. Її інтеграційна роль полягає: по-перше, у тому, вона виконує методологічну функцію стосовно вузькоспеціальних дисциплін, які в рамках конкретно-практичного вирішення звертаються до проблем освіти; по-друге, як теорія середнього рівня соціологія освіти дає цілісне бачення будь-яких явищ освіти; по-третє, у взаємодії з іншими науками про навчання, виховання і становлення особи, яку забезпечує соціологія освіти, вона сама збагачується, розвивається і диференціюється як теоретична і практична наука. Саме цим пояснюється її актуальність, універсальність і специфічність.

Висновки

1. Соціологія освіти є спеціальною соціологічною теорією, що бурхливо розвивається, яка: 1) забезпечує інтеграцію соціально-гуманітарних наук, що вивчають освіту, взаємозв’язок з іншими спеціальними соціологічними теоріями; 2) вивчає не тільки інститути і організації сфери освіти, але і конкретний механізм їх функціонування і способи регулювання.

2. Соціологія освіти – це галузь соціологічної науки, що розглядає освіту як соціальний інститут і соціокультурний процес передачі суспільного досвіду від одного покоління до іншого. Це така дисциплінарна область соціології, яка об’єднує теорії, концепції і дослідження соціального інституту освіти і її зв’язку з іншими соціальними інститутами.

3. Об’єктомсоціології освіти виступає соціальне середовище, де розгортається функціонування процесів освіти, діють певні суб’єкти у формі різноманітних навчальних занять, з певною системою взаємин людей, з їх інституційною і неінституційною організацією.

4. Предметомсоціології освіти є закономірності функціонування і розвитку освіти, її взаємодія і взаємовплив на розвиток суспільства, соціальних спільнот, різних шарів і груп, їх відносин між собою у процесі життєдіяльності.

Мы поможем в написании ваших работ!