Стаття 155. Статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості

КРИМІНАЛЬНЕ ПРАВО УКРАЇНИ (ОСОБЛИВА ЧАСТИНА)

 

1. Поняття і система Особливої частини кримінального права.

Особлива частина Кримінального кодексу — це система норм, що встановлюють, які саме конкретні суспільно небезпечні діяння (дія чи бездіяльність) є злочинами, та які види покарань і в яких межах можуть бути застосовані до осіб, які їх вчинили.

В Особливій частині КК наведено вичерпний перелік злочинів, які заборонені кримінальним законом під загрозою покарання. Іншими словами, тільки діяння, передбачене відповідною статтею Особливої частини КК, може вважатися злочином. Найважливіший принцип будь-якого цивілізованого права, зокрема кримінального права України — немає злочину без вказівки щодо цього в законі (nullum crіmen sіne lege) — цілком втілюється в Особливій частині КК. Діяння, прямо в ній не передбачене, за жодних умов не може тягти за собою покарання. Застосування кримінального закону за аналогією тут цілком виключається. Тому суд, розглядаючи справу, має точно керуватися приписами кримінального закону, що підлягають застосуванню в цьому конкретному випадку, і не може поширювати їх на діяння, що не охоплюється диспозицією відповідної статті Особливої частини КК. Суд зобов’язаний керуватися тільки вказівками того закону, який передбачає відповідальність за цей злочин. Він не має права заповнювати, на свій розсуд, дійсно існуючі чи такі, що здаються існуючими, прогалини. Заповнення таких прогалин, тобто криміналізація діяння (віднесення його до кола злочинів), — виняткова прерогатива законодавця. У частині 4 ст. 3 зазначено, що застосування закону про кримінальну відповідальність за аналогією заборонено.

Значення Особливої частини полягає насамперед у тому, що вона встановлює законодавчі межі криміналізації суспільно небезпечних діянь, забезпечуючи тим самим реальні підстави додержання законності та прав людини. Крім того, в Особливій частині законодавець диференціює кримінальну відповідальність за конкретні злочини з урахуванням їх тяжкості, тобто характеру і ступеня суспільної небезпеки. Це створює ефек­тивні можливості для здійснення цілеспрямованої кримінальної політики і проведення її в рамках закону. Оголошуючи відповідні діяння злочинними і караними, законодавець тим самим має на меті сформувати у людей непримиренне ставлення до злочинних проявів, усвідомлення необхідності боротьби з такого роду вчинками. Загальнопревентивна функція норм Особливої частини полягає також у тому, щоб під загрозою покарання примусити нестійких членів суспільства утриматися від вчинення злочинів і, тим самим, сприяти їх запобіганню.

Норми Особливої частини розташовано в окремих розділах Кодексу за певною системою та у певній послідовності. Ця система має такий вигляд:

Розділ І. Злочини проти основ національної безпеки України.

Розділ ІІ. Злочини проти життя та здоров’я особи.

Розділ ІІІ. Злочини проти волі, честі та гідності особи.

Розділ ІV. Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканності особи.

Розділ V. Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина.

Розділ VІ. Злочини проти власності.

Розділ VІІ. Злочини у сфері господарської діяльності.

Розділ VІІІ. Злочини проти довкілля.

Розділ ІX. Злочини проти громадської безпеки.

Розділ X. Злочини проти безпеки виробництва.

Розділ XІ. Злочини проти безпеки руху та експлуатації транспорту.

Розділ XІІ. Злочини проти громадського порядку та моральності.

Розділ XІІІ. Злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів та інші злочини проти здоров’я населення.

Розділ XІV. Злочини у сфері охорони державної таємниці, недоторканності державних кордонів, забезпечення призову та мобілізації.

Розділ XV. Злочини проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об’єднань громадян.

Розділ XVІ. Злочини у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку.

Розділ XVІІ. Злочини у сфері службової діяльності.

Розділ XVІІІ. Злочини проти правосуддя.

Розділ XІX. Злочини проти встановленого порядку несення військової служби (військові злочини).

Розділ XX. Злочини проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку.

Якщо Особлива частина сама по собі є певною системою норм, то важливо визначити ту підставу, за якою побудовано цю систему. Інакше кажучи, слід з’ясувати, що лежить в її ос­нові, чим керувався законодавець, розподіляючи за певними її розділами відповідні злочини.

Вивчення наведеної вище системи доводить висновку, що вона побудована головним чином за родовими об’єктами злочинів. В окремі розділи Особливої частини КК об’єднано норми про відповідальність за злочини, які посягають на один і той самий родовий об’єкт. Родовий об’єкт — це певна група (комплекс) суспільних відносин, що відрізняються своєю однорідністю і, отже, певною єдністю. Цій групі суспільних відносин відповідає і певна група однорідних злочинів, які посягають на ці відносини.

Назви відповідних розділів Особливої частини КК здебільшого прямо вказують на цей об’єкт. Приміром, розділ І — «Злочини проти основ національної безпеки України». Отже, родовим об’єктом усіх злочинів, передбачених у цьому розділі, є основи національної безпеки. Деякі розділи Особливої частини виділено за безпосереднім об’єктом. Зокрема, розділ ІІ об’єднує злочини проти життя і здоров’я особи, тобто безпосередніми об’єктами цих злочинів є життя та здоров’я особи. На цій самій підставі виділено також розділ ІІІ — злочини проти волі, честі та гідності особи — та розділ ІV — злочини проти статевої свободи та статевої недоторканності особи.

Систематизація всіх злочинів за їх об’єктом має важливе значення. Насамперед, саму систему побудовано таким чином, щоб забезпечити виконання завдань, визначених у ч. 1 ст. 1.

Поділ злочинів за їх об’єктом на розділи має й істотне кодифікаційне значення. Видаючи новий кримінальний закон, яким встановлюється відповідальність за певний злочин, законодавець включає його у відповідний розділ Кодексу залежно від родового чи безпосереднього об’єкта, на який це діяння посягає.

Розташування у системі Особливої частини норм про відповідальність за окремі злочини за їх об’єктом має неабияке значення для правильного застосування закону, тлумачення його дійсного змісту, орієнтування у самому Кодексі. Наприклад, застосування ст. 201 про контрабанду, яка має своїм родовим об’єктом певну сферу господарської діяльності, виключається, якщо контрабанда пов’язана з переміщенням наркотичних засобів. До таких дій має застосовуватися ст. 305, яка призначена для кримінально-правової охорони іншого об’єкта, а саме — здоров’я населення.

Всі норми Особливої частини КК за своїм змістом можна поділити на три групи: заборонні, роз’яснювальні та заохочувальні.

Переважну більшість становлять заборонні норми (норми-заборони), що забороняють певні вчинки людей (злочинна дія або злочинна бездіяльність) під загрозою застосування особливого виду державного примусу — кримінального покарання. Приміром, у ч. 1 ст. 115 встановлено, що за вчинення умисного вбивства винному загрожує покарання у вигляді позбавлення волі на строк від семи до п’ятнадцяти років. Заборонні норми за структурою поділяють на диспозиції та санкції.

Роз’яснювальні норми пояснюють певні поняття, розкривають зміст термінів, що вживаються у КК. Наприклад, у примітці 1 до ст. 185 (крадіжка) дається визначення повторних злочинів, передбачених у статтях 185, 186, 189—191, а у примітці 3 — злочину, вчиненого у великих розмірах, вказівка на який є в статтях 185— 191. У примітці до ст. 286 роз’яснюється, що під транспортними засобами в цій статті та статтях 287, 289 і 290 слід розуміти всі види автомобілів, трактори та інші самохідні машини, трамваї та тролейбуси, а також мотоцикли та інші механічні транспортні засоби. У примітці 1 до ст. 364 роз’яснюється, кого слід вважати службовими особами як суб’єктами службових злочинів. У частині 2 ст. 385 встановлено, що не підлягає кримінальній відповідальності особа за відмову давати показання під час провадження дізнання, досудового слідства або в суді щодо себе, а також членів її сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом.

У КК також міститься багато заохочувальних норм, сутність яких полягає в тому, що за певних умов особа, яка вчинила злочин, звільняється від кримінальної відповідальності з урахуванням її посткримінальної поведінки. Це спеціальні норми, які, на відміну від добровільної відмови при незакінченому злочині (ст. 17) і загальних норм, що регулюють звільнення від кримінальної відповідальності (розділ ІX Загальної частини КК), звільняють особу від відповідальності, незважаючи на те, що вона вже вчинила злочин і в її діях є всі ознаки відповідного складу злочину. Ці випадки передбачено в деяких статтях КК. Наприклад, у ч. 3 ст. 263 зазначено, що звільняється від кримінальної відповідаль­ності особа, яка вчинила злочин, передбачений частинами 1 або 2 цієї статті, якщо вона добровільно здала органам влади зброю, бойові припаси, вибухові речовини чи вибухові пристрої. В частині 4 ст. 307 сказано, що особа, яка добровільно здала наркотичні засоби, психотропні речовини або їх аналоги і вказала джерело їх придбання або сприяла розкриттю злочинів, пов’язаних з їх незаконним обігом, звільняється від кримінальної відповідальності за незаконне їх виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення, пересилання (ч. 1 ст. 307, ч. 1 ст. 309).

Заохочувальні норми мають важливе значення для запобігання і припинення відповідних злочинів, стимулювання пост-кримінальної поведінки, що свідчить про втрату особою су­спільної небезпечності.

 

2. Наукові основи кваліфікації злочинів.

Класифікація злочинів та їх правове значення.

Під класифікацією злочинів розуміють поділ їх на групи залежно від того чи іншого критерію. Так, залежно від форми вини зло чини можна поділити на умисні і необережні; залежно від ступеня завершеності злочинної діяльності – на закінчені і незакінчені тощо. Кожна з таких класифікацій може вирішувати конкретні зав дання, а тому має і теоретичне, і практичне значення. Однак розвиток кримінального права останнім часом нерозривно пов'язаний із завданням індивідуалізації кримінальної відповідальності і покарання залежно від тяжкості злочину.

Ст.12“Класифікація злочинів”:

1. Залежно від ступеня тяжкості злочини поділяються на злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі.

2. Злочином невеликої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років, або інше, більш м'яке покарання.

3. Злочином середньої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п'яти років.

4. Тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше десяти років.

5. Особливо тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк понад десять років або довічного позбавлення волі.

 

Кваліфікація злочинів, як поняття науки кримінального права, може вживатися в кількох значеннях в залежності від особливостей змісту даного поняття і суб'єкта кваліфікації. Ці значення мають умовний характер і можуть розглядатися як певні види кваліфікації злочинів.

Залежно від юридичної значимості (зокрема її правових наслідків) кваліфікація злочинів поділяється на:

Офіційну (легальну) — здійснюється компетентним право-застосовчим органом в процесі розслідування і розгляду конкретної кримінальної справи.

Неофіційну — не тягне за собою відповідних правових на слідків, оскільки здійснюється не в процесі реального застосування правових норм і не відповідним компетентним правозастосовчим органом.

В залежності від суб'єкта такої неофіційної кваліфікації вона умовно поділяється на:

а) доктринальну кваліфікацію — дається вченими в межах наукових досліджень, узагальнення судової практики тощо;

б) учбову кваліфікацію — дається викладачами і студентами в межах навчання;

в) публіцистичну кваліфікацію — дається журналістами в своїх публікаціях.

Кваліфікація злочинів — це встановлення і юридичне закріплення відповідності між фактично вчиненими діяннями і юридичним складом злочину, який передбачений нормами кримінального кодексу.

Основний правовий зміст кваліфікації злочинів:

кваліфікація злочинів — різновид юридичної кваліфікації (з позиції загальної теорії права), що полягає у виборі тієї правової норми, яка передбачає відповідну ситуацію;

кваліфікація злочинів є юридичною кваліфікацією у процесі застосування правових норм;

за своїм змістом кваліфікація злочинів — це встановлення відповідності певної поведінки особи у поєднанні з іншими фактичними обставинами (юридичними фактами) юридичному складу злочину певного виду чи окремого різновиду такого злочину;

висновок про відповідність певної поведінки особи в поєднанні з іншими фактами юридичного складу злочину як результат кваліфікації має свої зовнішні форми закріплення в процесуальних документах.

Загальною передумовою кваліфікації злочинів є встановлення і узагальнення фактичних обставин, що мають значення для кваліфікації. Таке узагальнення передбачає перехід від фактичного рівня викладу і сприйняття відповідних обставин на рівень їх юридичного змісту.

Наступним етапом кваліфікації є визначення юридичної значимості фактичних обставин в контексті відповідних елементів чи ознак юридичного складу злочину, що передбачає таку систематизацію фактичних обставин, яка дозволяє віднести їх до певної складової частини юридичного складу злочину, яку вони характеризують (наприклад, насильство переважно характеризує діяння як ознаку об'єктивної сторони).

Після проведення оцінки фактичних обставин, здійснюється загальна програма кваліфікації злочинів. Підставами кваліфікації є:

фактична — встановлення наявності конкретних фактичних обставин у діяннях особи стосовно якої здійснюється кваліфікація;

нормативна — наявність у нормах КК конкретного складу злочину, який передбачає відповідальність за вчинене, та за своїми ознаками повністю співпадає із фактичними обставинами вчиненого.

 

3. Дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конститу­ційного ладу або на захоплення державної влади (ст. 109 КК).

Стаття 109. Дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади

1. Дії, вчинені з метою насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або захоплення державної влади, а також змова про вчинення таких дій, —

караються позбавленням волі на строк від п'яти до десяти років.

2. Публічні заклики до насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або до захоплення державної влади, а також розповсюдження матеріалів із закликами до вчинення таких дій, —

караються обмеженням волі на строк до трьох років або позбавленням волі на той самий строк.

3. Дії, передбачені частиною другою цієї статті, вчинені особою, яка є представником влади, або повторно, або організованою групою, або з ви­користанням засобів масової інформації, —

караються обмеженням волі на строк до п'яти років або позбавленням волі на той самий строк.

1. Безпосереднім об'єктом злочину, передбаченого в ст. 109 КК, є

суспільні відносини, що забезпечують внутрішню безпеку України, захистїї конституційного ладу та державної влади. Правовою підставою криміналізації цих діянь є ч. З ст. 5 Конституції України, відповідно доякої право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і ніхто не може узурпувати державну владу.

Конституційний лад —це устрій держави і суспільства, а також їх інститутів відповідно до норм Конституції. Це цілісна система основних соціально-правових відносин, що визначають форми і способи функціонування держави як єдиного державно-правового механізму. Формальне функціонування конституційного ладу дозволяє реалізувати прагнення суспільства до справедливого і стабільного соціального порядку на основі поєднання індивідуальних і суспільних відносин.

Державна влада —це головна складова публічної влади, яка належить тільки державі і реалізується нею шляхом прийняття компетентним органом обов'язкових для виконання усіма рішень (правових актів), та застосування в разі необхідності державного примусу. Завдяки цьому здійснюється керівництво справами суспільства як самою державою, так і її органами.

2. Об'єктивна сторонавиявляється в чотирьох формах:

1) дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або захоплення державної влади; 2) змова про вчинення таких дій;

3) публічні заклики до насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або захоплення державної влади;

 4) розповсюдження матеріалів із закликами до вчинення таких дій.

Загальною ознакою всіх цих дій є спрямованість їх саме на насильницькі зміну чи повалення конституційного ладу або захоплення державної влади, тобто із застосуванням фізичного або психічного насильства до представників державної влади, осіб, що виконують функцію її охорони, або осіб, що перешкоджають вчиненню таких дій.

Саме вчинення таких дій є закінченим злочином.

Змовапро вчинення таких дій передбачає умисну угоду двох або більше осіб про спільні насильницькі дії, спрямовані на зміну чи повалення конституційного ладу або захоплення влади. В цій формі злочин є закінченим з моменту досягнення домовленості між двома або більше особами про вчинення зазначених дій (так званий усічений злочин).

Закликидо насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або до захоплення державної влади, передбачені ч. 2 ст. 109 КК, обов'язково повинні мати публічний характер, тобто проголошуватися відкрито, в присутності багатьох громадян (ці заклики можуть бути на зборах, на мітингу, демонстрації тощо). Самі заклики з визначеним змістом становлять закінчений злочин, незалежно від реагування присутніх громадян.

Четверта форма об'єктивної сторони злочину, передбачена в ч. 2 ст. 109 КК, виявляється у розповсюдженні матеріалів із закликами того ж змісту. Розповсюдження означає поширення матеріалів із закликами до насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або захоплення державної влади серед широкого кола осіб з метою ознайомлення їх з цими закликами (розповсюдження листівок, плакатів, роздавання книг тощо).

3. Частина 3 ст. 109 КК передбачає кваліфікуючі ознаки діянь, передбачених у ч. 2 ст. 109 КК: 1) вчинення цих дій особою, яка є представником влади; або 2) повторно; або 3) організованою групою; або 4) з використанням засобів масової інформації.

Представником владиє особа, яка перебуває на службі в органах державної влади та наділена владними повноваженнями, виконує владні функції (наприклад, депутат місцевої влади, голова суду, працівник міліції тощо (див. коментар до ст. 364 КК).

Повторність означає, що особа хоча б вдруге вчинює публічні заклики або розповсюджує матеріали з такими закликами. При цьому не має значення, повторно вчинюється те саме діяння чи інше (наприклад, особа, яка раніше вчинила публічні заклики, іншого разу розповсюджує матеріали із закликами). Не має значення, чи була особа раніше судима, чи ні.

 

4. Державна зрада та шпигунство. їх відмінність (ст.ст. 111, 114 КК).

Ст.111“Державна зрада”

1. Державна зрада, тобто діяння, умисно вчинене громадянином України на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України: перехід на бік ворога в умовах воєнного стану або в період збройного конфлікту, шпигунство, надання іноземній державі, іноземній організації або їхнім представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України.

2. Звільняється від кримінальної відповідальності громадянин України, якщо він на виконання злочинного завдання іноземної держави, іноземної організації або їх представників ніяких дій не вчинив і добровільно заявив органам державної влади про свій зв’язок з ними та про отримане завдання.

1.Об’єктом злочину є національна безпека України у будь-якій її сфері (політичній, інформаційній, економічній, науково-технологічній, воєнній).

Державна безпека– захищеність державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності України, її економічного, науково-технічного і оборонного потенціалу, державної таємниці, правопорядку, державного кордону, життєво важливої інфраструктури та населення від розвідувально-підривної діяльності іноземних спецслужб, а також від терористичних та інших особливо небезпечних посягань з боку злочинних організацій, груп чи осіб.

2. Об’єктивна сторона:

1) шпигунство;

2) перехід на бік ворога у воєнний час;

3) надання допомоги у проведенні підривної діяльності проти України.

Іноземна держава– це будь-яка держава, крім України, незалежно від того, чи визнана вона Україною як суверенна і чи має Україна з нею дипломатичні відносини.

Під іноземною організацією слід розуміти будь-яку державну чи недержавну установу, підприємство, об’єднання, орган іншої країни, у тому числі політичну партію, релігійну організацію, комерційне підприємство, а також міждержавну чи міжнародну організацію, у тому числі неофіційну, нелегітимну чи злочинну (“тіньовий” уряд у вигнанні, міжнародна терористична організація тощо), крім офіційної міжнародної організації, членом якої є Україна. Іноземною організацією є також військова, політична, економічна, фінансова, прикордонна чи інша розвідка.

Представник іноземної держави або іноземної організації– це особа, яка уповноважена виражати інтереси тієї чи іншої іноземної держави (іноземної організації) та діє від її імені або представляє її за спеціальним повноваженням, у тому числі таємним (не офіційним). До представників іноземних держав слід, зокрема, відносити глав та членів дипломатичних представництв (послів, посланників, повірених у справах, радників, аташе), консульських установ (генеральних консулів, консулів, віце-консулів, консульських агентів), осіб, що включені до парламентських і урядових делегацій іноземних держав як їх члени, та знаходяться на території України з офіційними чи неофіційними дорученнями. Не має значення, представляє особа державу, яка визнана чи не визнана Україною як суверенна, або організацію, яка є законною чи незаконною. Крім того, іноземною за певних обставин може бути визнана й організація, зареєстрована в Україні, а представником іноземної організації не обов’язково є іноземець чи особа без громадянства.

3. Суб’єктом державної зради у будь-якій її формі може бути тільки громадянин України, який досяг 16-річного віку.

4. Суб’єктивна сторона державної зради характеризується виною у вигляді прямого умислу. При вчиненні державної зради винний усвідомлює, що він здійснює перехід на бік ворога в умовах воєнного стану або в період збройного конфлікту (вчинює шпигунські дії, надає іноземній державі, іноземній організації або їх представникам допомогу в проведенні підривної діяльності проти України) і бажає цього.

5. Ч.2 ст.111 визначає спеціальну підставу звільнення від кримінальної відповідальності, яке може мати місце за наявності трьох умов в їх сукупності:

1) суб’єктом звільнення є лише такий громадянин України, який вступив у зв’язок з іноземною державою, іноземною організацією або їх представниками й отримав їх злочинне завдання;

2) цей громадянин не вчинив жодних дій на виконання злочинного завдання іноземної держави, іноземної організації або їх представників;

3) він добровільно заявив органам влади України про свій зв’язок з іноземною державою, іноземною організацією або їх представниками та про отримане завдання.

 

Ст.114“Шпигунство”:

1. Передача або збирання з метою передачі іноземній державі, іноземній організації або їхнім представникам відомостей, що становлять державну таємницю, якщо ці дії вчинені іноземцем або особою без громадянства.

2. Звільняється від КВ особа, яка припинила діяльність, передбачену частиною першою цієї статті, та добровільно повідомила органи державної влади про вчинене, якщо внаслідок цього і вжитих заходів було відвернено заподіяння шкоди інтересам України.

1. Безпосереднім об’єктом злочину є державна безпека України в інформаційній, а також політичній, економічній, воєнній і науково-технологічній сферах.

Предметом шпигунства є відомості, що становлять державну таємницю, які матеріалізовані у відповідному документі чи виробі.

Відомості, що становлять державну таємницю, – це інформація у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки і охорони правопорядку, розголошення, якої може завдати шкоди національній безпеці України і які рішенням державних експертів з питань таємниць визнано державною таємницею та включено до Зводу відомостей, що становлять державну таємницю (ЗВДТ). З моменту опублікування вказаного Зводу (змін до нього) ці відомості підлягають охороні з боку держави як такі, що становлять державну таємницю, хоча б на цей час вони ще не були матеріалізовані.

2. З об’єктивної сторони шпигунство полягає у таких діях:

1) передача іноземній державі, іноземній організації або їх представникам відомостей, що становлять державну таємницю;

2) збирання з метою передачі іноземній державі, іноземній організації або їх представникам відомостей, що становлять державну таємницю.

Ініціатива збирання чи передачі відповідних відомостей може належати як виконавцю, так і адресату шпигунства. Для кваліфікації злочину це значення не має.

Передача відомостей– це їх усне повідомлення іноземній державі, іноземній організації, їх представникам, вручення певних документів, виробів чи інших матеріальних носіїв інформації (безпосередньо, через посередників, з використанням тайників тощо) або їх пересилання. Якщо вказані відомості було передано іншій державі у порядку, передбаченому законодавством України, це не є злочином.

Збираннязазначених відомостей полягає в їх пошуку і добуванні, придбанні будь-яким способом з наступним зосередженням їх в одному чи кількох місцях.

Іноземна державау даному випадку поняття збірне. Передача іноземній державі певних відомостей передбачає передачу їх не державі як субстанції, а офіційному державному органу, у т. ч. розвідувальному.

3. Суб’єкт злочину, передбаченого ст.114, тільки іноземець або особа без громадянства (про зміст відповідних понять див. коментар до ст.ст.7-8). Шпигунство, вчинене громадянином України, кваліфікується за ст.111.

4. Суб’єктивна сторона даного злочину характеризується виною у вигляді прямого умислу.

5. Ч.2 ст.114 передбачає спеціальну підставу звільнення від КВ особи, яка вже передала чи зібрала для передачі іноземній державі, іноземній організації або їх представникам відомості, що становлять державну таємницю. Такою підставою є сукупність трьох умов, із яких тільки дві повністю залежать від волі вказаної особи:

а) особа припинила раніше розпочату шпигунську діяльність;

б) вона добровільно повідомила органи державної влади України про вчинене нею на шкоду інтересам України;

в) внаслідок виконання особою перших двох умов і вжитих органами державної влади України (можливо, за участю цієї ж особи) заходів було відвернено шкоду інтересам України.

 

5. Посягання на життя державного чи громадського діяча та його відмежування від вбивства у зв’язку із виконанням особою її службо­вого чи громадського обов’язку (ст. 112 КК)

Стаття 112. Посягання на життя державного чи громадського діяча

Посягання на життя Президента України, Голови Верховної Ради України, народного депутата України, Прем'єр-міністра України, члена Кабінету Міністрів України, Голови чи судді Конституційного Суду України або Верховного Суду України, або вищих спеціалізованих судів України, Генерального прокурора України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Голови Рахункової палати, Голови Національного банку України, керівника політичної партії, вчинене у зв'язку з їх державною чи громадською діяльністю, —

карається позбавленням волі на строк від десяти до п'ятнадцяти років або довічним позбавленням волі.

1. Як випливає з самої назви ст. 112 КК,безпосереднім основним

об'єктомцього злочину є відносини, що забезпечують нормальну діяльність усіх гілок державної влади (законодавчої, виконавчої, судової), а також політичних партій.

Обов'язковим додатковим об'єктомє життя людини — державного чи громадського діяча.

2. Об'єктивна сторонацього злочину законодавцем визначається як посягання на життя державного діяча чи керівника політичної партії.

Під посяганням розуміється вбивство або замах на вбивство. Тому цей злочин вважається закінченим не тільки при настанні смерті зазначених осіб, але й при наявності замаху на злочин, який кваліфікується безпосередньо за ст. 112 КК, без посилання на ст. 15 КК.

Перелік осіб, на життя яких вчинюється посягання, в ст. 112 КК є вичерпним і поширюватися не може. При цьому потрібно встановити, що посягання вчинене у зв'язку з державною або громадською діяльністю потерпілих.

3. Суб'єктивна сторонацього злочину характеризується прямим умислом, при якому суб'єкт усвідомлює, що потерпілим є державний діяч або керівник політичної партії і що посягання здійснюється у зв'язку з його державною чи громадською діяльністю, для того, щоб перешкодити цій діяльності або помститися за її виконання.

Вбивство перелічених осіб на ґрунті особистих взаємовідносин кваліфікується за статтями про злочини проти життя.

4. Суб'єкт— особа, яка досягла 14-ти років.

 

6. Диверсія та її відмінність від злочинів проти життя, здоров’я, власності, (ст. 113 КК).

Ст.113“Диверсія”:

Вчинення з метою ослаблення держави вибухів, підпалів або інших дій, спрямованих на масове знищення людей, заподіяння тілесних ушкоджень чи іншої шкоди їхньому здоров’ю, на зруйнування або пошкодження об’єктів, які мають важливе народногосподарське чи оборонне значення, а також вчинення з тією самою метою дій, спрямованих на радіоактивне забруднення, масове отруєння, поширення епідемій, епізоотій чи епіфітотій.

1. Основний безпосередній об’єкт диверсії – безпека держави в економічній, екологічній, воєнній або будь-якій іншій сфері відповідно до спрямованості конкретного акту диверсії. Крім того, для цього злочину характерним є обов’язковий додатковий об’єкт, який має різний зміст у різних формах цього злочину: це життя і здоров’я особи, власність, навколишнє середовище.

2. Об’єктивна сторона диверсії проявляється в семи формах, кожна із яких передбачає вчинення суспільне небезпечних дій (зокрема, вибухів і підпалів), спрямованих на:

1) масове знищення людей, заподіяння тілесних ушкоджень чи іншої шкоди їх здоров’ю;

2) зруйнування або пошкодження об’єктів, які мають важливе народногосподарське чи оборонне значення;

3) радіоактивне забруднення;

4) масове отруєння;

5) поширення: епідемій, епізоотій, епіфітотій.

Диверсія, вчинена у будь-якій із її форм, є закінченою з моменту вчинення вибуху, підпалу, затоплення, обвалу чи інших дій відповідної спрямованості, незалежно від того, чи фактично настали ті або інші наслідки (наприклад, в результаті вибуху у зв’язку зі слабкою міцністю заряду може взагалі не настати будь-яких помітних наслідків, через дощ може не загорітися підпалене сховище або отрута виявиться неефективною).

Масове знищення людей– це позбавлення життя багатьох людей. Конкретна кількість людей, знищення яких можна визнати масовим, визначається з урахуванням обставин справи. Це може бути як декілька тисяч осіб, що скупчені в одному місці під час, наприклад, демонстрації, так і декілька десятків осіб.

3. Суб’єктом злочину є осудна особа, якій виповнилось 14 років.

4. Суб’єктивна сторона диверсії характеризується виною у виді прямого умислу і спеціальною метою. Характерною ознакою диверсії є те, що вчинення зазначених вище дій не є самоціллю, а використовується винним як засіб досягнення його головної мети – ослаблення держави. Саме за ознакою спеціальної мети диверсію треба відмежовувати від суміжних умисних злочинів (вбивства, терористичний акт, забруднення моря тощо).

Вказана мета означає наявність прагнення знизити економічний, науково-технічний, військовий потенціал держави тощо. При цьому не вимагається, щоб винний намагався суттєво ослабити державу (повалити, підірвати її), достатньо його бажання хоча б певним чином вплинути на ту чи іншу складову її потенціалу. Склад злочину побудований як формальний, а тому на перший план виступає не фактичний результат (ослаблення держави чи принаймні реальна загроза такого ослаблення), а саме вороже ставлення особи до держави.

 

7. Поняття та види вбивств за кримінальним правом України.

Загальне поняття вбивства може бути визначене як умисне або необережне протиправне заподіяння смерті іншій людині.

Злочини проти життя. Кримінально-правове поняття вбивства. Види вбивств за КК України. Умисне вбивство без обтяжуючих і без пом’якшуючих обставин: відмежування від інших видів умисних вбивств. Умисне вбивство при обтяжуючих обставинах: аналіз юридичного складу злочину, особливості кваліфікації окремих його різновидів. Умисні вбивства при пом’якшуючих обставинах: особливості юридичних складів умисного вбивства, вчиненого в стані сильного душевного хвилювання, умисного вбивства матір’ю своєї новонародженої дитини та умисного вбивства при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця. Вбивство через необережність: особливості суб’єктивної сторони юридичного складу злочину. Доведення до самогубства: особливості юридичних складів злочину, відмежування від умисного вбивства та вбивства через необережність.

У частині 1 ст. 115 дається поняття вбивства як умисного протиправного заподіяння смерті іншій людині. Крім того, в ст. 119 передбачена відповідальність за вбивство через необережність. Тому загальне поняття вбивства може бути визначене як умисне або необережне заподіяння смерті іншій людині. Заподіяння смерті іншій людині – це позбавлення її життя. Об’єктом вбивства є життя людини. Початком життя при цьому слід вважати початок фізіологічних пологів. Посягання на плід людини до початку родового процесу не є посяганням на життя і може призвести до відповідальності за незаконне проведення аборту. Кінцевим моментом життя є біологічна смерть. Закон рівною мірою охороняє життя будь-якої людини, незалежно від її життєздатності, віку, моральних якостей тощо. Вбивство – це позбавлення життя іншої людини. Самогубство або замах на самогубство злочином не вважається. З об’єктивної сторони вбивство може бути здійснене шляхом дії або бездіяльності. Для позбавлення людини життя може застосовуватися як фізичний вплив (удар ножем, задушення, отруєння тощо), так і психічний (заподіяння душевної травми, що викликала смерть, підбурювання до самогубства особи, яка не усвідомлює значення цього акту тощо). У разі вчинення вбивства шляхом бездіяльності йдеться про вчинення винним дій, що запобігли б настанню смерті за умови, що він зобов’язаний був і мав можливість їх вчинити. Наприклад, особа медичного персоналу з метою заподіяння смерті хворому не застосовує необхідного лікування. Обов’язковою ознакою закінченого складу вбивства є настання злочинного наслідку – смерті людини. При цьому необхідно встановити причинний зв’язок між діянням винного і настанням смерті потерпілого. Вбивство – це протиправне позбавлення життя. Тому не є вбивством, наприклад, позбавлення життя людини в стані необхідної оборони. Навпаки, згода потерпілого на позбавлення його життя не виключає протиправності діяння. З суб’єктивної сторони вбивство може бути вчинене як з умислом (прямим або непрямим), так і через необережність (злочинну самовпевненість або злочинну недбалість). Правильна кваліфікація умисного вбивства передбачає ретельне дослідження його мотивів і мети. Суб’єкт вбивства – будь-яка особа, яка досягла 14-ти років за вбивства, передбачені статтями 115–117, і 16-ти років – за вбивства, передбачені статтями 118 і 119. За суб’єктивною стороною розрізняють вбивства умисні (статті 115–118) і вбивства через необережність (ст. 119). У свою чергу умисні вбивства розрізняються за ступенем своєї суспільної небезпеки (тяжкості) на три види: так зване просте вбивство, тобто вчинене без обтяжуючих чи пом’якшуючих обставин (ч. 1 ст. 115); вчинене за обтяжуючих обставин, так зване кваліфіковане вбивство (ч. 2 ст. 115) і вчинене за пом’якшуючих обставин, так зване привілейоване вбивство. Цей розподіл має дуже важливе практичне значення, оскільки у разі вчинення умисного вбивства за наявності як обтяжуючих, так і пом’якшуючих обставин, вчинення належить кваліфікувати як вбивство за пом’якшуючих обставин.

 

8. Просте вбивство (ст. 115 КК).

Ст.115“Умисне вбивство”:

1. Вбивство, тобто умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині.

2. Умисне вбивство:

1) двох або більше осіб;

2) малолітньої дитини або жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності;

3) заручника або викраденої людини;

4) вчинене з особливою жорстокістю;

5) вчинене способом, небезпечним для життя багатьох осіб;

6) з корисливих мотивів;

7) з хуліганських мотивів;

8) особи чи її близького родича у зв’язку з виконанням цією особою службового або громадського обов’язку;

9) з метою приховати інший злочин або полегшити його вчинення;

10) поєднане із зґвалтуванням або насильницьким за-, доволенням статевої пристрасті неприродним способом;

11) вчинене на замовлення;

12) вчинене за попередньою змовою групою осіб;

13) вчинене особою, яка раніше вчинила умисне вбивство, за винятком вбивства, передбаченого статтями 116-118 КК.

1. Об’єктом злочину є життя особи.

Вбивство– винне, протиправне заподіяння смерті іншій людині. Залежно від вини суб’єкта злочину вбивство може бути умисним (ст.ст.115-118) або необережним (ст.119).

Життя– динамічний стан організму людини, який полягає у неперервності процесів обміну матерією та енергією з оточуючим середовищем.

2. Об’єктивна сторона злочину характеризується:

1) діянням – посяганням на життя іншої особи;

2) наслідками у вигляді фізіологічної смерті потерпілого;

3) причинним зв’язком між вказаними, діянням та наслідками.

Суспільно небезпечним наслідком вбивства є настання незворотної смерті потерпілого. З цього моменту даний злочин вважається закінченим.

3. Суб’єктом злочину є осудна особа, яка на момент вчинення злочину досягла 14-річного віку.

4. Суб’єктивна сторона умисного вбивства характеризується виною у формі умислу.

Для відмежування умисного вбивства від заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого, слід ретельно досліджувати докази, що мають значення для з’ясування змісту і спрямованості умислу винного. Якщо винний діяв з умислом на вбивство, тривалість часу, що минув з моменту заподіяння ушкоджень до настання смерті потерпілого, для кваліфікації злочину як умисного вбивства значення не має.

Замах на вбивство може бути вчинено лише з прямим умислом, коли винний передбачав настання смерті потерпілого і бажав цього, але такі наслідки не настали з незалежних від його волі обставин.

Мотив імета злочину підлягають з’ясуванню, оскільки у ряді випадків вони є кваліфікуючими ознаками цього злочину. Ч.2 ст.115 передбачає відповідальність за умисне вбивство: з корисливих мотивів (п.6), з хуліганських мотивів (п.7), у зв’язку з виконанням потерпілою особою службового або громадського обов’язку (п.8), а також з метою приховати інший злочин або полегшити його вчинення (п.9). Особливий емоційний стан є ознакою умисного вбивства, вчиненого в стані сильного душевного хвилювання (ст.116), та умисного вбивства матір’ю своєї новонародженої дитини (ст.117).

 

9. Умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилю­вання (ст. 116 КК).

Стаття 116. Умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання

Умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання, що раптово виникло внаслідок протизаконного насильства, систематичного знущання або тяжкої образи з боку потерпілого, — карається обмеженням волі на строк до п'яти років або позбавленням волі на той самий строк.

1. Злочин, що розглядається, є видом вбивстваза пом'якшуючих обставин. Особа, що його вчинила, притягається до кримінальної відповідальності з урахуванням особливого психічного стану винного, обумовленого поведінкою самого потерпілого.

Так, Н. вчинила вбивство свого чоловіка, який систематично пиячив, не давав грошей, бив дружину, приводив додому інших жінок. Одного разу, будучи п'яним, він став вимагати, щоб Н. задовольнила його статеву пристрасть неприродним способом, а коли Н. відмовилась, ударив її ногою в живіт. У відповідь па це Н. кухонним ножем завдала йому удару в груди, спричинивши смертельне поранення. Верховний Суд України засудив Н. за вбивство в стані сильного душевного хвилювання, що раптово виникло внаслідок тяжкої образи і протизаконного насильства з боку потерпілого (Рад. право. — 1968. — № 1. — С. 85).

Згідно з п. 7 ч. 1 ст. 66 КК вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними або аморальними діями потерпілого, є обставиною, що пом'якшує відповідальність. У статті 116 КК це положення знаходить свою подальшу конкретизацію — вчинення злочину в стані сильного душевного хвилювання, що виникло внаслідок протизаконного насильства, систематичного знущання або тяжкої образи з боку потерпілого перетворюється в обов'язкову ознаку даного складу злочину. Але, крім цієї ознаки, для застосування ст. 116 КК законодавець вимагає наявності ще низки умов.

2. Об'єктивна сторонахарактеризується: 1) діями, спрямованими на позбавлення життя іншої людини; 2) наслідками у вигляді смерті людини;

3) причинним зв'язком між зазначеними діями та наслідком; 4) певною обстановкою вчинення злочину.

3. Стан сильного душевного хвилювання, про який ідеться в ст. 116 КК,— це стан фізіологічного афекту, що являє собою короткочасну інтенсивну емоцію, яка домінує в свідомості людини, котра значною мірою (хоча і не повністю) втрачає контроль над своїми діями і здатність керувати ними. Пленум Верховного Суду України спеціально зазначив, що вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання, характеризується не лише умислом, а й таким емоційним станом винного, який значною мірою знижував його здатність усвідомлювати свої дії або керувати ними (абз. 1 п. 23 постанови ПВСУ «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я особи»).

Від фізіологічного афекту слід відрізняти патологічний, за якого людина втрачає здатність усвідомлювати свої вчинки і керувати ними. При патологічному афекті, який є одним з видів тимчасового розладу душевної діяльності, виключається осудність суб'єкта. Тому позбавлення життя іншої людини суб'єктом, який перебуває в стані патологічного афекту, на підставі ст. 19 КК не може тягти кримінальної відповідальності.

Для вирішення питання про те, чи діяння вчинене в стані фізіологічного чи патологічного афекту, слід призначити судово-психіатричну експертизу.

Необхідно мати на увазі, що будь-який афект припускає не взагалі стан хвилювання, який у багатьох випадках присутній під час вбивства на ґрунті особистих неприязних стосунків, а стан сильного душевного хвилювання. Відсутність такого виключає стан фізіологічного афекту і тим самим можливість застосування ст. 116 КК.

4. Для застосування ст. 116 КК необхідно, щоб сильне душевне хвилювання було викликане протизаконним насильством, систематичним знущанням або тяжкою образою з боку потерпілого. Тільки наявність зазначених підстав для виникнення сильного душевного хвилювання може свідчити про наявність даного складу. Якщо таке хвилювання було обумовлене іншими обставинами, склад злочину, що розглядається, відсутній.

5. Насильство може бути як фізичним (завдання ударів, побоїв, заподіяння тілесних ушкоджень, незаконне позбавлення волі тощо), так і психічним (погроза заподіяти фізичну, моральну, майнову шкоду). Таке насильство повинне бути значним, тобто спроможним за своїм характером викликати сильне душевне хвилювання, а також реальним, а не уявним.

Стаття 116 КК може бути застосована лише за умови, що насильство, яке викликало сильне душевне хвилювання, було незаконним, протиправним. Умисне вбивство в стані фізіологічного афекту, викликаного правомірними діями щодо винного, не містить складу злочину, що розглядається. Так, вчинення представником влади чи іншою службовою особою або навіть окремими громадянами законних дій, поєднаних з правомірним насильством (наприклад, при затриманні небезпечного злочинця), не може розглядатися як привід для виникнення сильного душевного хвилювання в розумінні ст. 116 КК.

6. Стан фізіологічного афекту може виникнути і під час бійки, будучи викликаним насильством з боку одного з її учасників. Вбивство в бійці чи сварці саме по собі не виключає можливості наявних обставин, які дають підставу розглядати вбивство як вчинене в стані сильного душевного хвилювання, що раптово виникло.

 

10. Умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини (ст. 117 КК).

Ст.117“Умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини”:

Умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини під час пологів або відразу після пологів.

1. Об’єктом злочину є життя новонародженої особи.

Потерпілимвід цього злочину може бути лише власна новонароджена дитина матері.

2. Об’єктивна сторона злочину характеризується:

1). діями – посяганням на життя іншої новонародженої дитини;

2) наслідками у вигляді її смерті;

3) причинним зв’язком між зазначеними діями та наслідком;

4) часом і певною обстановкою – це діяння може бути вчинено лише під час пологів або відразу після пологів.

Пологи– фізіологічний процес народження людини, який розпочинається з регулярних скорочень мускулатури матки вагітної жінки і закінчується вигнаннями плоду з утроби матері та виділення плаценти, плодової оболонки і пуповини.

3. Суб’єктом злочину може бути лише мати потерпілої дитини, яка є осудною і на момент вчинення злочину досягла 14-річного віку.

Умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини може бути вчинене у співучасті. Співвиконавець цього вбивства підлягає кримінальній відповідальності залежно від обставин справи за відповідною частиною (і пунктом ч. 2) ст. 115. Дії підбурювача і пособника кваліфікуються, відповідно, за ч.3 або ч.4 ст.27 і ст.117.

4. Суб’єктивна сторона характеризується прямим або непрямим умислом. Психічне ставлення особи при вчиненні цього злочину характеризують такі особливості:

1) його вчинення обумовлене емоційною напругою, викликаною вагітністю і пологами та психічними процесами, що їх супроводжували (зокрема сімейним конфліктом, подружньою зрадою, матеріальними та іншими соціально-побутовими негараздами);

2) тимчасовий психічний розлад послаблює здатність матері усвідомлювати свої дії та керувати ними, у зв’язку з чим вона є обмежено осудною.

Якщо умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини вчинено із заздалегідь обдуманим умислом, у т.ч. за взаємною згодою подружжя, вчинене слід кваліфікувати за п.2 ч. 2ст. 115, а за наявності підстав – і за іншим пунктом ч.2 цієї статті.

 

11. Умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця (ст. 118 КК).

Стаття 118. Умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця

Умисне вбивство, вчинене при перевищенні меж необхідної оборони, а також у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця, —

карається виправними роботами на строк до двох років або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на строк до двох років.

 1. Спричинення смерті тому, хто посягає з метою захисту інтересів чи прав особи, яка захищається, або іншої особи, інтересів суспільства або держави від суспільне небезпечного посягання, тобто здійснене в стані необхідної оборони, згідно зі ст. 36 КК не є злочином, якщо при цьому не були перевищені межі необхідної оборони. Не є злочином за ст. 38 КК також заподіяння шкоди особі, яка вчинила злочин, з метою її затримання і до-ставлення відповідним органам влади, якщо при цьому не було допущено перевищення заходів, необхідних для затримання такої особи (див. коментар до статей 36, 37 та 38 КК).                        ,

Так, Верховний Суд України не знайшов складу злочину в діях М., засудженого за вбивство при перевищенні меж необхідної оборони П.

Як встановлено у справі, М., працюючи сторожем в школі-інтернаті, мав у користуванні рушницю. Почувши увечері, що хтось хоче викрасти сіно зі шкільного подвір'я, М. вийшов на подвір'я і побачив П. з сином, які стояли біля копиці. М. сказав їм, щоб вони йшли геть, але П. став наближатися до нього. М. відступив назад і попередив, що стрілятиме, але П. не зупинився. Коли П. наблизився до М. на відстань 1—2 метри, останній вистрілив з рушниці і вбив П. Верховний Суд України визнав, що М. діяв у стані необхідної оборони, оскільки він здійснив постріл під час виконання обов'язків з охорони шкільного майна для відбивання нападу розкрадача (Рад. право. - 1970. - № 7. - С. 106-107).

2. Вбивство при перевищенні меж необхідної оборони та у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця, не виключає кримінальної відповідальності, пом'якшуючи її. Підставою для пом'якшення відповідальності в цих випадках є прагнення винної особи захистити від суспільне небезпечного посягання особисті, суспільні чи державні інтереси або затримати злочинця та доставити його відповідним органам влади. Винний тут діє, як правило, в стані душевного хвилювання, викликаного злочинною поведінкою потерпілого, що позбавляє його можливості достатньою мірою контролювати свої дії.

3. Об'єктивна сторонахарактеризується: 1) діями спрямованими на позбавлення життя іншої людини; 2) наслідками у виді смерті людини; 3) причинним зв'язком між зазначеним діянням та наслідком; 4) певною обстановкою вчинення злочину.

4. Умисне вбивство, передбачене ст. 118 КК, може бути вчинене за умови наявності: необхідної оборони, передбаченої ст. 36 КК, уявної оборони, коли обстановка, що склалася, давала особі достатні підстави вважати, що мало місце реальне посягання, і вона не усвідомлювала і не могла усвідомлювати помилковості свого припущення (ч. 2 ст. 37 КК), або затримання особи, що вчинила злочин (ст. 38 КК).

5. Перевищенням меж необхідної оборони відповідно до ч. З ст. 36 КК визнається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту. Так само перевищенням заходів, необхідних для затримання злочинця при умисному заподіянні йому смерті згідно з ч. 2 ст. 38 КК визнається явна невідповідність вчиненого небезпечності посягання або обстановці затримання злочинця.

Так, В. була визнана винною в тому, що з метою вбивства завдала обухом сокири удару по голові вітчиму Б., який бив її матір. Дії В. були кваліфіковані як вбивство без пом'якшуючих та обтяжуючих обставин. Вища судова інстанція перекваліфікувала злочин на вбивство при перевищенні меж необхідної оборони, зазначивши, що в день вбивства Б. у стані сп'яніння ганявся за матір'ю В., наздогнав її та став бити. Почувши крики матері, В., що ремонтувала будинок, з сокирою кинулася на допомогу і, захищаючи свою матір, завдала смертельного удару вітчиму. Тим самим вона перевищила межі необхідної оборони, застосувавши засоби, явно невідповідні характерові і небезпеці посягання (Судебная практика... — С. 149—150).

При вирішенні питання про наявність або відсутність ознак перевищення меж необхідної оборони не можна механічно виходити з вимоги розмірності засобів захисту та засобів посягання, інтенсивності захисту та інтенсивності посягання. Пленум ВСУ у постанові від 26 квітня 2002 р. вказав, що при розв'язанні питання про наявність перевищення меж обо­рони необхідно враховувати не лише відповідність чи невідповідність знарядь захисту і нападу, а й характер небезпеки, що загрожувала особі, яка захищалася, обставини, що могли вплинути на реальне співвідношення сил, зокрема: місце і час нападу, його раптовість, неготовність до його відбиття, кількість нападників і тих, хто захищався, їхні фізичні дані (вік, стать, стан здоров'я) та інші обставини (п. 5 постанови ПВСУ «Про судову практику у справах про необхідну оборону» від 26 квітня 2002 р. № 1).

 

12. Умисне вбивство за обтяжуючих обставин (ч. 2 ст. 115 КК).

Стаття 115. Умисне вбивство

1. Вбивство, тобто умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині, -

карається позбавленням волі на строк від семи до п'ятнадцяти років.

2. Умисне вбивство:

1) двох або більше осіб;

2) малолітньої дитини або жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності;

3) заручника;

4) вчинене з особливою жорстокістю;

5) вчинене способом, небезпечним для життя багатьох осіб;

6) з корисливих мотивів;

7) з хуліганських мотивів;

8) особи чи її близького родича у зв'язку з виконанням цією особою службового або громадського обов'язку;

9) з метою приховати інший злочин або полегшити його вчинення;

10) поєднане із зґвалтуванням або насильницьким задоволенням статевої пристрасті неприродним способом;

11) вчинене на замовлення;

12) вчинене за попередньою змовою групою осіб;

13) вчинене особою, яка раніше вчинила умисне вбивство, за винятком вбивства, передбаченого статтями 116—118 цього Кодексу, —

карається позбавленням волі на строк від десяти до п'ятнадцяти років або довічним позбавленням волі, з конфіскацією майна у випадку, передбаченому пунктом 6 частини другої цієї статті.

1. Життя людини, згідно зі ст. З Конституції України, є найвищою соціальною цінністю. Кожна людина має невід'ємне право на життя і ніхто не може свавільно позбавити її життя. Тому охорона життя людини — найважливіше завдання кримінального права України. Серед злочинів проти особи вбивство становить особливу небезпеку. Це найтяжчий злочин проти життя людини, тому рішуча боротьба з вбивствами є важливим завданням правоохоронних органів.

2. У частині 1 ст. 115 КК дається поняття вбивства як умисного протиправного заподіяння смерті іншій людині. Крім того, в ст. 119 КК передбачена відповідальність за вбивство через необережність. Тому загальне поняття вбивства може бути визначене як умисне або необережне протиправне заподіяння смерті іншій людині.

3. Об'єктом вбивства є життя людини.

Початковим моментом життяяк об'єкта посягання при вбивстві слід вважати початок фізіологічних пологів. Тому посягання на плід після початку пологового процесу є посяганням на життя людини. При цьому не має значення, що дитина, яка народжується, ще не розпочала самостійного, по-заутробного життя і навіть не відділилася від утроби матері. Посягання на плід, що відділився від утроби матері внаслідок пологового процесу (незалежно від його життєздатності), тим більше є посяганням на життя. У свою чергу, посягання на плід людини до початку пологового процесу не є посяганням на життя (незалежно від віку плода) і не може кваліфікуватися як вбивство. Внутрішньоутробне знищення плода до початку пологів може тягти відповідальність за незаконне проведення аборту. Як посягання на життя слід розглядати й умертвіння дитини, що народилася в результаті передчасних пологів (у тому числі штучних). Якщо було здійснено спробу позба­вити життя дитину, що народилася мертвою, відповідальність має наставати за замах на вбивство (непридатний замах).

Кінцевим моментом життяв важається біологічна смерть, тобто момент, коли внаслідок припинення роботи серця відбулися незворотні процеси розпаду клітин центральної нервової системи. Від біологічної смерті відрізняють клінічну, коли, незважаючи на припинення дихання і серцебиття, протягом дуже короткого часу життя в організмі не припиняється і його життєздатні функції можуть бути відновлені. Навмисне приведення людини в стан клінічної смерті у випадку, коли біологічна смерть не настала, може кваліфікуватися як замах на вбивство. У свою чергу, за певних умов може бути визнано вбивством посягання на життя людини, що перебуває в стані клінічної смерті. Дії винного, спрямовані на вбивство померлого раніше, є замахом на непридатний об'єкт.

4. Закон рівною мірою охороняє життя будь-якої людини, незалежно від її життєздатності (хворої, божевільної, такої, що перебуває в безнадійному стані внаслідок травми, хвороби тощо), моральних якостей, віку (немовляти, старого), службового становища тощо.

  5. Вбивство — це позбавлення життя іншої людини. Самогубство і замах на самогубство не може розглядатися як злочин.

6. Об'єктивна сторонавбивства характеризується: 1) діянням у вигляді посягання на життя іншої людини;

2) наслідком у вигляді смерті людини;

3) причинним зв'язком між вказаними діянням та наслідком.

 

13. Вбивство через необережність (ст. 119 КК).

Стаття 119. Вбивство через необережність

1. Вбивство, вчинене через необережність, — карається обмеженням волі на строк від трьох до п'яти років або позбавленням волі на той самий строк.

2. Вбивство двох або більше осіб, вчинене через необережність, — карається позбавленням волі на строк від п'яти до восьми років.

1. За своїми наслідками вбивство через необережність нічим не відрізняється від вбивства, вчиненого умисно. Проте суб'єктивна сторона злочину, що розглядається, — необережна вина — свідчить про меншу суспільну небезпечність винного і всього діяння в цілому порівняно з аналогічними діями, вчиненими умисно.

2. Об'єктивна сторонахарактеризується: 1) діянням у вигляді посягання на життя іншої людини; 2) наслідками у виді смерті людини; 3) причинним зв'язком між зазначеним діянням та наслідком.

3. Злочин вважається закінченим з моменту настання смерті людини.

4. З суб'єктивної сторонивбивство через необережність може бути вчинене внаслідок як злочинної самовпевненості, так і злочинної недбалості. Вид необережної вини на кваліфікацію злочину, що розглядається, не впливає. Проте його встановлення є необхідним для оцінки ступеня суспільної небезпечності вчиненого, а також для правильного відмежування даного злочину від умисного вбивства і випадкового спричинення смерті.

5. При вбивстві внаслідок злочинної самовпевненості винний передбачає можливість настання смерті іншої особи від вчинюваної ним дії (бездіяльності), але легковажно розраховує на її відвернення. При цьому повинен мати місце розрахунок на конкретні обставини, які, на думку винного, відвернуть настання смерті. Однак такий розрахунок виявляється легковажним. Обставинами, які, на думку винного, відвернуть настання смерті, можуть бути його власні сили і можливості, діяльність інших людей тощо. При вчи­ненні злочину, що розглядається, характерним є те, що винний переконаний у ненастанні злочинного наслідку.

6. Вбивство через необережність внаслідок злочинної самовпевненості необхідно відмежовувати від вбивства з непрямим умислом, коли винний, передбачаючи настання смерті, свідомо її допускає. При цьому винний усвідомлює можливість настання смерті потерпілого в даному випадку від його поведінки, не бажаючи разом із тим злочинного наслідку або байдуже ставлячись до його настання. Про наявність непрямого умислу свідчить, зокрема, розрахунок винного на випадковість, «навмання».

7. При вбивстві внаслідок злочинної недбалості винний не передбачає можливості настання смерті іншої особи від вчиненої ним дії (бездіяльності), але повинен був і міг її передбачити, діючи з більшою обачністю.

Так, Верховний Суд України визнав наявність злочинної недбалості в діях П., який під час сварки ударив кулаком в живіт п'яногоС., внаслідок чого той упав і, ударившись головою об асфальт, помер від одержаної травми. Суд мотивував свій висновок тим, що винний повинен був і міг передбачити можливість падіння потерпілого і настання від цього суспільне небезпечних наслідків у виді смерті (Рад. право. - 1970. - № 9. - С. 105).

На практиці часто зустрічаються справи, коли внаслідок недбалого поводження з вогнепальною зброєю настає смерть потерпілого, яку винний міг і ' повинен був передбачити. Такі дії утворюють собою злочин, передбачений ст. 119 КК.

8. Вбивство через необережність внаслідок злочинної недбалості слід відрізняти від випадкового спричинення смерті, коли особа не передбачала настання смерті іншої людини, не повинна була і не могла її передбачити. При випадковому невинному спричиненні смерті скоєне не містить у собі складу злочину.

9. Для застосування ст. 119 КК необхідно встановити наявність необережної вини щодо злочинного наслідку — смерті іншої людини. Саме ж діяння, що призвело до даного результату, може бути як необережним, так і умисним.

10. Виходячи з того, що співучасть є можливою при вчиненні умисного злочину, відповідальність за співучасть у вбивстві через необережність настати не може.

11. Вбивство через необережність слід відрізняти від умисного заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого (ч. 2 ст. 121 КК). Якщо умислом винного не охоплювалося заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, а щодо смерті потерпілого в його діях є необережна вина, вчинене належить кваліфікувати як вбивство через необережність (див. коментар до ст. 121 КК).

12.Суб'єктом злочину є осудна особа,яка досягла 16-ти років.

13. Кваліфікуючою ознакою злочину(ч. 2 ст. 119 КК) є вбивство через необережність двох або більше осіб.

14. Необережне заподіяння смерті, відповідальність за яке охоплюється іншими складами злочинів (наприклад, ч. 2 ст. 134, ч. З ст. 135, ч. 2 ст. 271, частини 2 та 3 ст. 286 КК тощо), додаткової кваліфікації за ст. 119 КК не потребує.

 

14. Доведення до самогубства (ст. 120 КК).

Ст.120“Доведення до самогубства”:

1. Доведення особи до самогубства або до замаху на самогубство, що є наслідком жорстокого з нею поводження, шантажу, примусу до протиправних дій або систематичного приниження її людської гідност.

2. Те саме діяння, вчинене щодо особи, яка перебувала в матеріальній або іншій залежності від винуватого, або щодо двох або більше осіб.

3. Діяння, передбачене частинами першою або другою цієї статті, якщо воно було вчинене щодо неповнолітнього.

1. Об’єктом злочину є життя та здоров’я особи.

2. З об’єктивної сторони злочин характеризується:

1) діянням у формі: а) жорстокого поводження з особою; б) шантажу; в) примусу до протиправних дій; г) систематичного приниження людської гідності потерпілого;

2) наслідками у вигляді доведення особи до: а) самогубства; б) замаху на самогубство; 3) причинним зв’язком між вказаними діянням і наслідками.

Самогубство– це умисне позбавлення себе життя.

Жорстоке поводженняможе проявитися у безжальних, грубих діяннях винного, які спричиняють потерпілому фізичні чи психічні страждання – мордування, позбавлення їжі, ліків, води, сну, одягу, житла, систематичне нанесення тілесних ушкоджень чи побоїв, примушування до вчинення дій сексуального характеру тощо.

Шантаж передбачає погрозу розголошення компроментуючих або інших відомостей, які потерпілий бажає зберегти у таємниці. Змістом шантажу може бути також залякування заподіяння іншої шкоди – звільненням з роботи, розлученням, позбавленням засобів до існування, виселенням, відібранням дитина тощо.

Примус до протиправнихдій означає домагання від іншої особи шляхом погрози, насильства чи інших подібних дій вчинити дії, які заборонені чинним законодавством.

Систематичне приниження людської гідностіполягає, зокрема, у багаторазових образах, глумлінні над потерпілим, цькуванні, поширенні наклепницьких вигадок, іншому принизливому ставленні до потерпілого. Самогубство або замах на самогубство, що стало наслідком перевищення влади або службових повноважень, охоплюється ч. З ст. 365 і не потребує додаткової кваліфікації за ст. 120.

Злочин вважається закінченимз моменту вчинення потерпілим дій, безпосередньо спрямованих на позбавлення себе життя.

3. Суб’єкт злочину загальний.

4. Суб’єктивна сторона злочину характеризується умислом або необережністю. Якщо винний умисно схилив до самогубства особу, яка не усвідомлює значення своїх дій, вчинене, залежно від обставин справи, слід кваліфікувати за відповідною частиною (і пунктом ч.2) ст.115.

5. Кваліфікуючими ознаками цього злочину є вчинення його щодо:

1) особи, яка перебувала в матеріальній або іншій залежності від винуватого;

2) двох або більше осіб (ч.2 ст.120);

3) щодо неповнолітнього (ч.3 ст.120).

 

15. Погроза вбивством (ст. 129 КК).

Стаття 129. Погроза вбивством

1. Погроза вбивством, якщо були реальні підстави побоюватися здійснення цієї погрози, —

карається арештом на строк до шести місяців або обмеженням волі на строк до двох років.

2. Те саме діяння, вчинене членом організованої групи, — карається позбавленням волі на строк від трьох до п'яти років.

1. Суспільна небезпечністьцього злочину визначається тим, що він, викликаючи у людини почуття тривоги і неспокою, заважає її нормальній праці та відпочинку, порушуючи разом із тим у деяких випадках і громадський порядок.

2. З об'єктивної сторонизлочин характеризується дією у виді погрози вчинити вбивство, тобто виявленому намірі позбавити іншу людину життя.

Така погроза може бути виражена різними засобами: усно, письмово, за допомогою жестів, міміки, демонстрації зброї тощо. Для кваліфікації за ст. 129 КК не має значення, чи була така погроза одноразовою або кількаразовою, систематичною, такою, що має характер тероризування.

Відповідальність за ст. 129 КК може настати лише за погрозу вбивством. Погроза здійснити інші дії (наприклад, заподіяти тяжкі тілесні ушкодження, знищити майно) за ст. 129 КК кваліфікуватися не може.

3. Погроза повинна бути реальною, тобто сприйматися потерпілимяк така, що може здійснитися.

Харківський обласний суд визнав неправильним засудження за погрозу вбивством Ш. за те, що він вчинив зґвалтування, а потім погрожував потерпілій вбивством, якщо вона розповість про це своїй матері. Суд не встановив, що у потерпілої були реальні підстави побоюватися здійснення цієї погрози, яка в даному випадку не супроводжувалася якимись діями, що свідчать про реальність погрози вчинити вбивство (Рад. право. - 1970. - № 9. - С. 106).

Реальність погрози встановлюється в кожному окремому випадку з урахуванням конкретних фактичних обставин. При вирішенні цього питання слід враховувати як суб'єктивний критерій (сприйняття погрози потерпілим), так і об'єктивний (спосіб та інтенсивність її вираження, особу винного, характер стосунків між ним і потерпілим тощо). Для визнання погрози вбивством реальною необхідно встановити, що винний вчинив такі дії, які давали потерпілому підстави побоюватися її здійснення, і що поведінка винного, його стосунки з потерпілим об'єктивно свідчили про реальність погрози.

4. Погроза може бути висловлена як безпосередньо потерпілому, так і через третіх осіб. Необхідною умовою є те, що вона звернена до конкретної особи. Погрожувати вбивством можуть як особі, якій адресовано погрозу, так і близьким їй особам.

5. Злочин, передбачений ст. 120 КК, вважається закінченим з моменту, коли погрозу було доведено до відома потерпілого.

6. Суб'єктивна стороназлочину, що розглядається, характеризується виною у формі прямого умислу. При цьому не має значення, чи збирався винний здійснити свою погрозу в дійсності або ні, досить того, щоб у потерпілого були реальні підстави побоюватися такої погрози. Мотиви вчинення цього злочину на його кваліфікацію не впливають.

7. Суб'єктомпогрози вбивством може бути осуднаособа, яка досягла 16-річного віку.

8. Кваліфікуючою ознакою злочину згідно з ч. 2 ст. 129 КК є вчинення погрози вбивством членом організованої групи (див. коментар до ст. 28 КК).

9. У разі, якщо винний, не обмежуючись погрозою, вчиняє дії, спрямовані на створення умов для вчинення вбивства або навіть безпосередньо спрямовані на його вчинення, відповідальність настає за готування до вбивства або за замах на вбивство.

10. Якщо погроза вбивством є ознакою іншого, більш тяжкого злочину (наприклад, передбаченого статтями 187, 189, 206 тощо), ст. 129 ККне застосовується.

 

16. Поняття та види тілесного ушкодження.

Об’єктом тілесного ушкодження є здоров’я людини. Будь-яке тілесне ушкодження заподіює певну шкоду здоров’ю людини. У випадках, якщо заподіяння шкоди здоров’ю виступає як засіб заподіяння суспільно небезпечних наслідків будь-яким правоохоронним інтересам, відповідальність за цю шкоду може охоплюватися іншими статтями КК (наприклад, заподіяння тяжкого тілесного ушкодження при здійсненні розбою тягне відповідальність за ч. 4 ст. 187). Здоров’я людини як об’єкт тілесного ушкодження може виступати з моменту початку родового процесу. Закон охороняє здоров’я кожної людини, незалежно від її фізичного стану (бездоганно здорова людина, хворий, божевільний, особа, яка знаходиться в безнадійному стані внаслідок травми і т.д.), а також від її моральних якостей, віку, посадового положення тощо. Тілесне ушкодження – це посягання на здоров’я іншої людини. Заподіяння самому собі тілесного ушкодження, навіть тяжкого, за загальним правилом не є злочином і кримінальну відповідальність тягне лише у випадках, якщо воно є засобом здійснення іншого злочину. Так, ухилення від військової служби, вчинене військовослужбовцем шляхом заподіяння собі тілесного ушкодження, містить склад злочину, передбаченого ст. 409. З об’єктивної сторони тілесне ушкодження може бути заподіяне дією або бездіяльністю винного. Вплив застосовується як фізичний (нанесення удару, заподіяння опіку тощо), так і психічний (загроза або переляк, що спричинили душевне захворювання та ін. Винний може використати різні знаряддя і засоби, фактори природи тощо. Склад тілесного ушкодження вважається закінченим з моменту настання злочинного наслідку у вигляді шкоди здоров’ю людині різної тяжкості. При цьому необхідно встановити причинний зв’язок між діянням винного і шкідливими наслідками для здоров’я потерпілого, які настали. Для відповідальності за тілесне ушкодження необхідно, щоб заподіяння шкоди здоров’ю іншої людини було протиправним. Заподіяння такої шкоди за обставин, що виключають протиправність діяння (наприклад, у стані необхідної оборони, крайньої необхідності та ін.), не може тягти відповідальність за тілесні ушкодження. Згода потерпілого на заподіяння йому тілесних ушкоджень не усуває відповідальності особи, яка їх заподіяла, якщо згода була дана для досягнення суспільно небезпечних і, тим більше, злочинних цілей. Суб’єктивна сторона тілесних ушкоджень може виражатися в умисній і необережній вині. Якщо умисел винного був спрямований на заподіяння невизначеної шкоди здоров’ю, відповідальність настає за фактично заподіяне тілесне ушкодження. Фактичне заподіяння більш легкого тілесного ушкодження, ніж те, на яке був спрямований умисел винного, тягне відповідальність за замах на заподіяння тілесного ушкодження, яке винний бажав спричинити. Суб’єктом злочинів, передбачених статтями 121 і 122, може бути особа, яка досягла 14-ти років. За інші тілесні ушкодження відповідальність настає з 16-ти років. За ступенем тяжкості тілесні ушкодження в КК розподіляються на тяжкі, середньої тяжкості і легкі. Міністерством охорони здоров’я України 17 січня 1995 р. затверджені Правила судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень (далі – Правила). Згідно зі ст. 76 КПК проведення експертизи за цими справами є обов’язковим Правила передбачають, що судово-медичне визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень проводиться згідно з Кримінальним і Кримінально-процесуальним кодексами України та цими Правилами. Умисне тяжке тілесне ушкодження (ст. 121). У частині 1 ст. 121 під умисним тяжким тілесним ушкодженням розуміється умисне тілесне ушкодження, небезпечне для життя в момент заподіяння, чи таке, що спричинило втрату будь-якого органу або його функцій, психічну хворобу або інший розлад здоров’я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менше як на одну третину, або переривання вагітності чи непоправне знівечення обличчя. До числа тяжких слід відносити тілесне ушкодження, небезпечне для життя в момент заподіяння. Правила до небезпечних для життя відносять ушкодження, що самі собою загрожують життю потерпілого в момент нанесення або за звичайним своїм перебігом закінчуються смертю. Наслідок заподіяного ушкодження не може впливати на визнання його тяжким. Так, своєчасна медична допомога, що привела до швидкого і повного видужання потерпілого, не виключає відповідальності за ст. 121, якщо ушкодження були небезпечними для життя в момент їх заподіяння. Фактичне заподіяння тілесних ушкоджень, небезпечних для життя, за наявності умислу, спрямованого на позбавлення життя, кваліфікується як замах на вбивство. Так само судова практика кваліфікує і випадки умисного нанесення ушкоджень життєво важливим органам тіла, що, як правило, спричиняють загибель потерпілого, і не призвели до смерті лише внаслідок випадкового збігу обставин, які не залежали від винного. Тяжким визнається тілесне ушкодження, що призвело до втрати будь-якого органу або до втрати його функцій. Правила відносять до таких ушкоджень втрату чи безповоротну втрату функцій руки, ноги, зору, слуху, репродуктивної здатності. Суб’єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 121, характеризується умисною виною. Винний усвідомлює, що може заподіяти тяжку шкоду здоров’ю потерпілого, і бажає або свідомо допускає настання такої шкоди. Тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, передбачає, що причиною смерті було ушкодження, вказане в ч. 1 ст. 121. Для застосування ч. 2 ст. 121 в цьому випадку слід встановити наявність умислу на заподіяння тяжкого тілесного ушкодження і необережної вини стосовно смерті потерпілого. Якщо смерть потерпілого була результатом тяжкого тілесного ушкодження, вчиненого через необережність, відповідальність за ч. 2 ст. 121 наставати не може. У цьому випадку особа може нести відповідальність за вбивство через необережність. Частина 2 ст. 121 не застосовується також у разі, якщо винний в умисному заподіянні тяжкого тілесного ушкодження не передбачав можливості настання смерті та за обставинами справи не повинен був або не міг її передбачити. Випадкове заподіяння смерті у вину не ставиться. Для відмежування умисного тяжкого тілесного ушкодження, внаслідок якого настала смерть потерпілого, від умисного вбивства, слід ретельно дослідити всі обставини, що мають значення для встановлення спрямованості умислу винного. Слід виходити з сукупності всіх обставин вчиненого злочину і враховувати, зокрема, попередню поведінку винного і потерпілого, їх взаємовідносини, спосіб і знаряддя злочину, а також характер і локалізацію поранень (наприклад, в життєво важливі органи людини). Якщо суд визнає доведеним, що підсудний передбачав можливість заподіяння смерті та байдуже ставився до цих наслідків (непрямий умисел), дії винного кваліфікуються як умисне вбивство Умисне поранення життєво важливих органів, внаслідок якого настала смерть, свідчить про наявність прямого чи непрямого умислу винного на вбивство. Тому такі дії кваліфікуються як умисне вбивство, а не як умисне нанесення тяжкого тілесного ушкодження, внаслідок якого настала смерть. Умисне тяжке тілесне ушкодження, заподіяне у стані сильного душевного хвилювання (ст. 123), є тілесним ушкодженням за пом’якшуючих обставин. Поняття сильного душевного хвилювання та інші умови застосування ст. 123 аналогічні таким самим ознакам, висвітленим при аналізі складу умисного вбивства, вчиненого в стані сильного душевного хвилювання (ст. 116). Суб’єктивна сторона злочину, який розглядається, характеризується як прямим, так і непрямим умислом. Необережне заподіяння тяжкого тілесного ушкодження в стані сильного душевного хвилювання тягне відповідальність за ст. 128, причому такий стан має розглядатися як обставина, що пом’якшує відповідальність (п. 7 ст. 66). Якщо в діях винного поряд з ознаками, передбаченими ст. 123, є така кваліфікуюча ознака, як настання смерті потерпілого, відповідальність все одно настає за ст. 123. Умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень у разі перевищення меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця (ст. 124). Відповідальність за цей злочин настає за наявності наслідків, зазначених у ст. 121. Умови, за яких тяжке тілесне ушкодження вважається вчиненим при перевищенні меж необхідної оборони або заходів щодо затримання злочинця, такі самі, як і при умисному вбивстві, передбаченому ст. 118. Умисне легке тілесне ушкодження (ст. 125). У частині 1 ст. 125 встановлена відповідальність за легке тілесне ушкодження. Це таке тілесне ушкодження, яке не спричинило короткочасного розладу здоров’я чи незначної стійкої втрати працездатності. До них Правила відносять ушкодження, що мають незначні скороминущі наслідки, тривалістю не більше як шість днів (садна, синці тощо). Суб’єктивна сторона злочину, який розглядається, характеризується тільки умисною виною. Відповідальність за ст. 125 настає і в тих випадках, коли умисел винного був спрямований на заподіяння невизначеної шкоди здоров’ю, якщо фактично було заподіяно легке тілесне ушкодження Суб’єктом цього злочину є особа, якій виповнилося 16 років.

 

17. Правове регулювання та критерії визначення характеру і ступеня тяжкості тілесних ушкоджень.

Найчастішим приводом для проведення судово-медичної експертизи живих осіб є необхідність встановлення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень.

Основним документом, який регламентує порядок проведення експертиз з метою встановлення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, є Правила судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, затверджені наказом МОЗ Украї-ни від 17 січня 1995 р. № 6.

З медичної точки зору тілесні ушкодження — це порушення анатомічної цілості тканин, органів та їх функцій, що виникають як наслідок дії одного чи кількох зовнішніх травмуючих чинників — фізичних, хімічних, біологічних, психічних.

У разі неналежного надання медичної допомоги, що дістало вияв у порушенні анатомічної цілості тканин і органів та їх функцій, експертна комісія вправі розглядати це порушення як тілесне ушкодження і визначити ступінь його тяжкості згідно з чинними Правилами.

Відповідно до чинного Кримінального кодексу розрізняють тілесні ушкодження трьох ступенів: тяжкі, середньої тяжкості та легкі.

Ознаками тяжкого тілесного ушкодження є: небезпека для життя; втрата будь-якого органа або втрата органом його функцій; душевна хвороба; розлад здоров'я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менш як на третину; переривання вагітності; непоправне знівечення обличчя.

Ознаками ушкодження середньої тяжкості є: відсутність небезпеки для життя та інших ознак тяжкого тілесного ушкодження; тривалий розлад здоров'я; стійка втрата працездатності менш як на третину.

Ознаками легкого тілесного ушкодження є: короткочасний розлад здоров'я; незначна стійка втрата працездатності. Легке тілесне ушкодження може бути таким, що спричинило короткочасний розлад здоров'я чи незначну стійку втрату працездатності або не спричинило таких наслідків.

При проведенні судово-медичної експертизи з метою визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, як правило, вирішуються такі питання:

1) Які характер та локалізація ушкоджень, заподіяних потерпілому?

2) У результаті якого виду травматичної дії (предмета) могли бути спричинені виявлені ушкодження?

3) Які характеристики мав травмуючий чинник (предмет)?

4) Який безпосередній механізм (механізми) заподіяння ушкоджень?

5) Яка давність заподіяння ушкоджень?

6) Який ступінь тяжкості заподіяних потерпілому тілесних ушкоджень?

7) Чи могли заподіяні ушкодження утворитись за обставин, викладених у постанові про призначення експертизи?

 

18. Умисне тяжке тілесне ушкодження та його види (ст. 121 КК).

Ст.121“Умисне тяжке тілесне ушкодження”:

1. Умисне тяжке тілесне ушкодження, тобто умисне тілесне ушкодження, небезпечне для життя в момент заподіяння, чи таке, що спричинило втрату будь-якого органу або його функцій, психічну хворобу або інший розлад здоров’я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менш як на одну третину, або переривання вагітності чи непоправне знівечення обличчя.

2. Умисне тяжке тілесне ушкодження, вчинене способом, що має характер особливого мучення, або вчинене групою осіб, а також з метою залякування потерпілого або інших осіб, або вчинене на замовлення, або спричинило смерть потерпілого.

1. Об’єктом злочину є здоров’я особи. КВ за заподіяння шкоди власному здоров’ю настає лише у спеціально передбачених КК випадках, коли це пов’язано з посяганням на інші суспільні відносини, крім здоров’я іншої особи (зокрема ч.ч. 1 і 2 ст.409).

Обов’язковою ознакою цього злочину є потерпілий. Ним може бути лише людина — громадянин України, особа без громадянства, іноземець.

2. Об’єктивну сторону злочину утворюють:

1) діяння (дія або бездіяльність);

2) наслідки у вигляді тяжкого тілесного ушкодження;

3) причинний зв’язок між зазначеними діянням і наслідками.

Тілесні ушкодження– це протиправне і винне порушення анатомічної цілості тканин, органів потерпілого та їх функцій, що виникає як наслідок дії одного чи кількох зовнішніх ушкоджуючих факторів.

3. Суб’єктом злочину є осудна особа, яка досягла 14-річного віку.

4. Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим або непрямим умислом.

Мета умисного заподіяння тяжкого тілесного ушкодження впливає на кваліфікацію цього діяння лише в одному випадку — коли нею є залякування потерпілого або інших осіб.

5. Кваліфікованими видами умисного тяжкого тілесного ушкодження ( ч.2 ст.121) є вчинення його:

1) способом, що має характер особливого мучення;

2) групою осіб;

3) з метою залякування потерпілого або інших осіб;

4) на замовлення;

5) спричинення ним смерті потерпілого.

 

19. Умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст. 122 КК).

Стаття 122. Умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження

1. Умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження, тобто умисне ушкодження, яке не є небезпечним для життя і не потягло за собою наслідків, передбачених у статті 121 цього Кодексу, але таке, що спричинило тривалий розлад здоров'я або значну стійку втрату працездатності менш як на одну третину, —

карається виправними роботами на строк до двох років або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на строк до трьох років.

2. Ті самі дії, вчинені з метою залякування потерпілого або його родичів чи примусу до певних дій, —

караються позбавленням волі від трьох до п'яти років.

1. З об'єктивної сторони злочин характеризується: 1) дією або бездіяльністю, спрямованими на заподіяння середньої тяжкості тілесного ушкодження; 2) наслідками у виді спричинення середньої тяжкості тілесного ушкодження; 3) причинним зв'язком між зазначеними діянням та наслідками.

2. Тілесним ушкодженням середньої тяжкості є таке ушкодження, яке не заподіює здоров'ю шкоди, небезпечної для життя в момент заподіяння, не потягло за собою інших наслідків, властивих тяжкому тілесному ушкодженню, але разом із тим спричинило тривале порушення функцій будь-якого органу або інший тривалий розлад здоров'я.

3. Тривалий розлад здоров'я у більшості випадків виявляється в порушенні функцій будь-якого органу, до якого Правила відносять послаблення функцій органів зору, слуху, язика (мовлення), руки, ноги та ін. Повна втрата органа або позбавлення його назавжди здатності функціонувати є тяжким тілесним ушкодженням і за ст. 122 КК кваліфікуватися не може. Разом з тим склад злочину, що розглядається, може мати місце й у випадках повної, але тимчасової втрати органом його функцій. До тривалого розладу здоров'я в розумінні ст. 122 КК слід відносити також випадки, коли заподіяна здоров'ю шкода не була пов'язана з порушенням функцій будь-якого органа, але викликала втрату працездатності (наприклад, інфекційне захворювання).

4. Стаття 122 КК застосовується лише за умови, що розлад здоров'я був тривалим, яким, згідно з Правилами, визнається розлад здоров'я строком понад три тижні (більше ніж 21 день).

Під стійкою втратою працездатності менш як на одну третинуслід розуміти втрату загальної працездатності від 10 до 33 відсотків.

5. Правила вимагають, щоб судово-медичний експерт, оцінюючи характер і тривалість захворювання або порушення функцій, пов'язаних з ушкодженням, виходив з об'єктивних медичних даних, встановлених у процесі проведення експертизи. Якщо тривалість захворювання, що зазначена в наявних медичних документах, не відповідає характеру заподіяного тілесного ушкодження і не підтверджується об'єктивними даними, судово-медичний експерт визначає цю обставину і встановлює ступінь тяжкості виходячи із звич­них термінів. Тому сам по собі листок непрацездатності без урахування характеру ушкодження не може свідчити про тяжкість тілесного ушкодження, оскільки він може бути необґрунтовано продовжений, або, навпаки, на прохання потерпілого передчасно закритий, а тому не відбиваючи справжньої тривалості захворювання.

6. Моментом закінчення злочину є заподіяння потерпілому середньої тяжкості тілесного ушкодження.

7. З суб'єктивної сторони злочин, що розглядається, може бути вчинений ,3 прямим або непрямим умислом.

Відповідальність за ст. 122 КК настає також і у випадках, коли умисел винного був спрямований на заподіяння невизначеної шкоди здоров'ю і фактично було заподіяне тілесне ушкодження середньої тяжкості.

Відсутність умислу виключає застосування ст. 122 КК.

Так, у сварці, що виникла на ґрунті особистих стосунків, Б. на подвір'ї свого будинку ударив потерпілого Н. рукою по обличчю, від чого той упав на купу каменів і одержав тілесне ушкодження середньої тяжкості. Скасовуючи вирок, яким Б. був засуджений за умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження, ВСУ зазначив, що тілесні ушкодження не були безпосереднім результатом удару в обличчя, якого Б. завдав Н., а сталися внаслідок падіння останнього і удару головою об тверді предмети. Таких наслідків Б. хоча й не передбачав, але повинен був і міг за обставинами справи передбачити, внаслідок чого його дії були перекваліфіковані на необережне заподіяння середньої тяжкості тілесного ушкодження (Практика... — С. 135—136).

8. Умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого і щодо якого має місце необережна вина, повинно тягти відповідальність за сукупністю злочинів — за статтями 119 та 122 КК.

9. Суб'єктом злочину є осудна особа, якій виповнилося 14 років.

10. Кваліфікуючою ознакою злочину згідно з ч. 2 ст. 122 КК є заподіяння умисного середньої тяжкості тілесного ушкодження з метою залякування потерпілого або його родичів чи примусу до певних дій (наприклад, звільнити житлову площу тощо).

 

20. Умисне легке тілесне ушкодження та його види (ст. 125 КК).

Стаття 125. Умисне легке тілесне ушкодження

1. Умисне легке тілесне ушкодження — карається штрафом до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадськими роботами на строк до двохсот годин, або виправними роботами на строк до одного року.

2. Умисне легке тілесне ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров'я або незначну втрату працездатності, — карається громадськими роботами на строк від ста п'ятдесяти до двохсот сорока годин або виправними роботами на строк до одного року, або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до двох років.

1. З об'єктивної сторони злочин характеризується: 1) дією або бездіяльністю, спрямованими на заподіяння легкого тілесного ушкодження;

2) наслідками у виді спричинення легкого тілесного ушкодження; 3) причинним зв'язком між вказаними діянням та наслідками.

2. У частині 1 ст. 125 КК встановлюється відповідальність за легке тілесне ушкодження, яке виявилося в порушенні анатомічної цілісності тканини або в порушенні нормального функціонування тканин чи органів тіла людини, але не спричинило короткочасного розладу здоров'я чи незначної стійкої втрати працездатності. До них Правила відносять такі ушкодження, що мали незначні скороминучі наслідки, тривалістю не більше шести днів. Це, наприклад, садно, синець тощо.

3. Суб'єктивна сторона злочину, що розглядається, характеризується тільки умисною виною. Відповідальність за ст. 125 КК настає і у тих випадках, коли умисел винного був спрямований на заподіяння невизначеної шкоди здоров'ю і фактично було заподіяно легке тілесне ушкодження. Заподіяння легкого тілесного ушкодження внаслідок необережної вини не є караним.

4. Заподіяння легкого тілесного ушкодження в стані сильного душевного хвилювання, у разі перевищення меж необхідної оборони або заходів, необхідних для затримання злочинця, не тягне за собою кримінальної відповідальності.

5. Суб'єктом цього злочину є осудна особа, якій виповнилося 16 років.

6. Кваліфікуючою ознакою злочину згідно з ч. 2 ст. 125 КК є заподіяння легкого тілесного ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров'я або незначну втрату працездатності. Згідно з п. 2.3 Правил короткочасним належить вважати розлад здоров'я тривалістю понад шість днів, але не більше 21 дня (три тижні). Під незначною стійкою втратою працездатності слід розуміти втрату загальної працездатності до 10 відсотків.

7. При вирішенні питання про тривалість захворювання необхідно керуватися об'єктивними даними, які характеризують тяжкість ушкодження, а не тільки листком непрацездатності. Наприклад, незначне ушкодження пальця руки у майстра, позбавленого можливості протягом семи днів виконувати свою професійну роботу, само по собі ще не свідчить про наявність розладу здоров'я в розумінні ч. 2 ст. 125 КК.

 

21. Необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст. 128 КК).

Стаття 128. Необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження

Необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження — карається громадськими роботами на строк від ста п'ятдесяти до двохсот сорока годин або виправними роботами на строк до двох років, абообмеженням волі на строк до двох років.

 1. Необережне тілесне ушкодження тягне кримінальну відповідальність за умови, якщо були заподіяні тяжкі або середньої тяжкості тілесні ушкодження. Заподіяння з необережності легких тілесних ушкоджень не є караним.

2. З об'єктивної сторони злочин характеризується: 1) дією або бездіяльністю у виді посягання на здоров'я іншої людини; 2) наслідками у виді спричинення тяжких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень;

3) причинним зв'язком між вказаними діяннями та наслідками.

3. Про поняття тяжкого і середньої тяжкості тілесного ушкодження див. коментар до статей 121, 122 КК.

4. Суб'єктивна сторона злочину може виявлятися у формі як злочинної самовпевненості, так і злочинної недбалості.

5. Заподіяння тяжкого або середньої тяжкості тілесного ушкодження внаслідок злочинної самовпевненості має місце тоді, коли винний передбачає можливість настання зазначеної шкоди, але легковажно розраховує на її відвернення. При цьому має бути розрахунок на конкретні обставини, які, на думку винного, перешкодять настанню злочинного наслідку. Цей розрахунок об'єктивно виявляється легковажним.

Наприклад, В. викопав яму для колодязя біля свого будинку, тимчасово обгородив її тонкою мотузкою на кілках. Неповнолітній К., який пробігав пізно увечері біля будинку, порвав мотузку і упав у яму, одержавши середньої тяжкостітілесні ушкодження.

6. Необережне тілесне ушкодження внаслідок злочинної самовпевненості слід відмежовувати від випадків заподіяння його з непрямим умислом, коли винний передбачав можливість заподіяння шкоди здоров'ю іншої людини і свідомо припускав її настання. Про наявність непрямого умислу свідчить, зокрема, розрахунок винного на випадковість, «навмання».

7. Заподіяння тяжкого або середньої тяжкості тілесного ушкодження внаслідок злочинної недбалості має місце тоді, коли винний не передбачає можливості настання зазначеної шкоди для здоров'я іншої особи, але повинен був і міг передбачити це, діючи з більшою обачністю.

Так, ВСУ знайшов наявність необережного заподіяння середньої тяжкості тілесного ушкодження внаслідок злочинної недбалості в діях Т. Винний під час скирду-вання сіна самовільно сів за кермо трактора і під'їхав до копиці сіна, щоб забрати її до скирди. Не помітивши жінок, які сиділи там, він наїхав на них, заподіявши однії"! жінці тілесні ушкодження середньої тяжкості. ВСУ зазначив, що, рухаючись трактором по полю і знаючи, що під копицями сіна проводять свій обідній відпочинок колгоспники, Т. повинен був і міг передбачити можливість наїзду на людей (Рад. право. - 1972. - № 1. - С. 109 -110).

Під час сварки, яка переросла в бійку, М. ударив У. по обличчю, від чого той упав і, ударившись головою об східець сходів, одержав перелом кісток основи черепа, що віднесено судово-медичним експертом до тяжкого тілесного ушкодження. Виходячи з того, що умислом М. не охоплювалось заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, було визнано, що він вчинив необережне заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, оскільки, ударяючи п'яного У. по обличчю, М. хоча й не передбачав, але повинен був і міг передбачити, що потерпілий може впасти і одержати травму внаслідок удару об сходи (Судебная практика... — С. 174).

8. Необережне заподіяння тілесних ушкоджень внаслідок злочинної недбалості слід відрізняти від казусу, коли особа не передбачала можливості настання шкоди для здоров'я іншої людини, не повинна була і не могла її передбачити. Кримінальна відповідальність у таких випадках виключається.

9. Необережне заподіяння тілесного ушкодження, що викликало смерть потерпілого, щодо якої має місце необережна вина, кваліфікується як вбивство через необережність.

10.Суб'єктом злочину є осудна особа, яка досягла 16-ти років.

 

22. Відмінність побоїв і мордування від тілесних ушкоджень (ст. 126 КК).

Стаття 126. Побої і мордування

1. Умисне завдання удару, побоїв або вчинення інших насильницьких дій, які завдали фізичного болю і не спричинили тілесних ушкоджень, —

карається штрафом до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадськими роботами на строк до двохсот годин, або виправними роботами на строк до одного року.

2. Ті самі діяння, що мають характер мордування, вчинені групою осіб, або з метою залякування потерпілого чи його близьких, —

караються обмеженням волі на строк до п'яти років або позбавленням волі на той самий строк.

1. Об'єктивна сторона злочину характеризується завданням удару, побоїв або вчиненням інших насильницьких дій, які завдали фізичного болю і не спричинили тілесних ушкоджень.

2. Під ударом слід розуміти одноразовий вплив тупим предметом на тіло людини, що заподіяв фізичний біль.

3. Побої — це неодноразове завдання потерпілому численних ударів.

4. Під іншими насильницькими діями слід розуміти фізичний вплив на людину (крім ударів та побоїв), що спричинив болісні відчуття (стискування частин тіла, виривання волосся тощо).

5. Передбачений у ст. 126 КК злочин не спричиняє порушення анатомічної цілості тканин або нормального функціонування тканин чи органів тіла людини. За цією ознакою він відрізняється від тілесного ушкодження. Водночас він повинен обов'язково викликати фізичний біль. Побої, не будучи особливим видом тілесних ушкоджень, характеризуються заподіянням болю шляхом завдання кількох ударів. Факти завдання ударів, побоїв або інших болісних насильницьких дій визначаються судом, а не експертизою.

6. Суб'єктивна сторона злочину характеризується умисною виною.

7. Суб'єктом є осудна особа, яка досягла 16-річного віку.

8. Кваліфікуючими ознаками згідно з ч. 2 ст. 126 КК є вчинення діянь, передбачених ч. 1 цієї статті: 1) що мають характер мордування; 2) групою осіб; 3) з метою залякування потерпілого чи його близьких.

9. Під мордуванням Правила розуміють дії, що полягають у багаторазовому або тривалому спричиненні болю: щипання, шмагання, завдання численних, але невеликих ушкоджень тупими чи гостроколючими предметами, дія термічних факторів та інші аналогічні дії. Якщо внаслідок таких дій заподіяно тілесні ушкодження, то відповідальність повинна наставати залежно від ступеня їх тяжкості за статтями 121, 122 чи 125 КК.

10. Вчинення побоїв і мордування групою осіб згідно з ч. 1 ст. 28 КК має місце у випадках, якщо в ньому брали участь декілька (два або більше) виконавців без попередньої змови між собою. Як вчинення розглядуваного злочину групою осіб слід також розглядати умисне тяжке тілесне ушкодження, вчинене за попередньою змовою групою осіб та організованою групою (див. коментар до ст. 28 КК).

11. Побої і мордування, вчинені з метою залякування потерпілого чи його близьких мають місце, якщо особа вчиняє злочин, прагнучи викликати почуття страху перед винним або іншими особами. Залякування близьких потерпілому осіб може бути вчинене щодо його родичів, друзів, а також інших осіб, близьких до потерпілого, в яких, на думку винного, спричинення потерпілому побоїв або мордування викличе почуття страху.

 

23. Катування (ст. 127 КК).

Стаття 127. Катування

1. Катування, тобто умисне заподіяння сильного фізичного болю або фізичного чи морального страждання шляхом нанесення побоїв, мучення або інших насильницьких дій з метою спонукати потерпілого або іншу особу вчинити дії, що суперечать їх волі, —

карається позбавленням волі на строк від трьох до п'яти років.

2. Ті самі дії, вчинені повторно або за попередньою змовою групою осіб, —          

караються позбавленням волі на строк від п'яти до десяти років.

1. Стаття 127 включена до КК відповідно до Конвенції 00Н проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання від 10 грудня 1984 р., ратифікованої Україною 26 січня 1987 р. (Міжнародні договори України 1988—1990. — К., 1997. - Т. 1. - С. 190).

2. З об'єктивної сторони цей злочин характеризується: 1) діями у виді завдання побоїв, мучення або іншими насильницькими діями; 2) наслідками у вигляді заподіяння сильного фізичного болю або фізичного чи морального страждання; 3) причинним зв'язком між зазначеними діями і наслідками.

3. Про поняття побоїв див. коментар до ст. 126 КК.

4. Під мученням слід розуміти дії, що заподіяли потерпілому страждання шляхом тривалого позбавлення їжі, пиття, тепла, залишення його в шкідливих для здоров'я умовах та інші подібні дії.

5. Інші насильницькі дії можуть полягати у мордуванні, тобто діях, пов'язаних з багаторазовим або тривалим спричиненням болю (щипання, шмагання, завдання численних, але невеликих ушкоджень тупими чи гос-троколючими предметами, застосування термічних факторів тощо), посяганні на статеву недоторканність, заподіянні тілесних ушкоджень тощо.

6. Злочин вважається закінченим з моменту настання наслідків у виді заподіяння потерпілому сильного фізичного болю або фізичного чи морального страждання, а також причинного зв'язку між вказаними діяннями й наслідками. Заподіяння під час катування потерпілому умисного тяжкого тілесного ушкодження потребує додаткової кваліфікації за ст. 121 КК.

7. Якщо катування було поєднане з незаконним позбавленням волі, зґвалтуванням, насильницьким задоволенням статевої пристрасті неприродним способом, то вчинене належить кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених ст. 127 та відповідно статтями 146, 152 чи 153 КК.

8. З суб'єктивної сторони злочин характеризується умисною формою вини та наявністю спеціальної мети — спонукати потерпілого або іншу особу вчинити дії, що суперечать її волі. Це, наприклад, мордування потерпілого з метою спонукати його повідомити якісь відомості, що він бажає зберегти у таємниці тощо.

9. Суб'єктом катування є осудна особа, яка досягла 16-річного віку.

10. Кваліфікуючими ознаками згідно із ч. 2 ст. 127 КК є вчинення діянь, передбачених ч. 1 цієї статті: 1) повторно; 2) за попередньою змовою групою осіб.

Про вчинення злочину повторно див. коментар до ст. 32 КК, про вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб — див. коментар до ч. 2 ст. 28 КК.

 

24. Залишення в небезпеці та ненадання допомоги особі, яка пере­буває у небезпечному для життя становищі, їх відмінність (ст.ст. 135, 136 КК).

Ст.135“Залишення в небезпеці”:

1. Завідоме залишення без допомога особи, яка перебуває в небезпечному для життя стані і позбавлена можливості вжити заходів до самозбереження через малолітство, старість, хворобу або внаслідок іншого безпорадного стану, якщо той, хто залишив без допомоги, зобов’язаний був піклуватися про цю особу і мав змогу надати їй допомогу, а також у разі, коли він сам поставив потерпілого в небезпечний для життя стан.

2. Ті самі дії, вчинені матір’ю стосовно новонародженої дитини, якщо матір не перебувала в обумовленому пологами стані.

3. Діяння, передбачені частинами першою або другою цієї статті, якщо вони спричинили смерть особи або інші тяжкі наслідки.

1. Об’єктом злочину є життя і здоров’я особи.

Суспільна небезпекацього злочину, а також злочинів, передбачених ст.ст.136, 137, 139 і 140, полягає у поширенні аморальної поведінки, змістом якої є неповага до права людини на життя і безпеку, нехтування моральними і правовими нормами”, що зобов’язують надавати допомогу людям, які перебувають у небезпечному для життя стані.

Потерпілим від цього злочину є особа, яка характеризується сукупністю двох ознак. Так, вона:

а) перебуває в небезпечному для життя стані;

б) позбавлена можливості вжити заходів до самозбереження через малолітство, старість, хворобу або внаслідок іншого безпорадного стану.

2. З об’єктивної сторони злочин полягає у суспільне небезпечній бездіяльності, що виражається у залишенні без допомоги вказаної особи.

Залишення без допомоги передбачає невжиття особою заходів, необхідних для відвернення небезпеки для життя потерпілого. Злочин вважається закінченим з моменту ухилення від надання допомоги особі, що перебуває в небезпечному для життя стані, незалежно від того, наскільки ефективною могла бути така допомога. Настання суспільне небезпечних наслідків певного характеру є підставою для кваліфікації діяння за ч. З ст.135.

3. Суб’єкт злочину спеціальний. Ним можуть бути лише дві категорії осіб, а саме ті, які:

1) первісно зобов’язані були піклуватися про потерпілого і мали можливість надати йому допомогу;

2) самі поставили потерпілого в небезпечний для життя стан.

4. З суб’єктивної сторони злочин характеризується прямим умислом: винний усвідомлює суспільне небезпечний характер своєї бездіяльності, а саме те, що він залишає без допомоги особу, яка перебуває, у небезпечному для життя стані і позбавлена можливості вжити заходів до самозбереження, те, що він зобов’язаний піклуватися про особу і має реальну можливість надати їй допомогу, або що він сам поставив потерпілого в небезпечний для життя стан і бажає чинити саме так.

5. Кваліфікованим видом злочину є завідоме залишення без допомоги матір’ю своєї новонародженої дитини (ч.2 ст.135), а особливо кваліфікованим – діяння, передбачене ч. ч. 1 або 2 ст.135, якщо воно спричинило смерть особи, залишеної без допомоги, або інші тяжкі наслідки.

Залишення без допомоги матір’ю своєї новонародженої дитини тягне КВ лише за умови, що матір при вчиненні такого діяння не перебувала в обумовленому пологами стані.

 

Ст.136 “Ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані”:

1. Ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані, при можливості надати таку допомогу або неповідомлення про такий стан особи належним установам чи особам, якщо це спричинило тяжкі тілесні ушкодження.

2. Ненадання допомоги малолітньому, який завідомо перебуває в небезпечному для життя стані, при можливості надати таку допомогу або неповідомлення про такий стан дитини належним установам чи особам.

3. Діяння, передбачені частинами першою або другою цієї статті, якщо вони спричинили смерть потерпілого.

1. Об’єктом злочину є життя і здоров’я особи.

2. З об’єктивної сторони злочин може набувати таких форм:

1) ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані, при можливості надати таку допомогу, якщо це спричинило тяжкі тілесні ушкодження;

2) неповідомлення належним установам чи особам про знаходження іншої особи в небезпечному для життя стані, якщо це спричинило тяжкі тілесні ушкодження.

Обов’язковою ознакою злочину є причинний зв’язок між бездіяльністю винного і наслідками у вигляді настання тяжкого тілесного ушкодження.

3. Обов’язок подавати невідкладну допомогу особам, які перебувають у загрозливому для їх життя і здоров’я стані, закон загалом покладає на всіх громадян України, іноземних громадян та осіб без громадянства. Тому суб’єктом цього злочину є будь-які осудні і такі, що досягли 16 років, особи, крім: 1) медичних працівників; 2) службових осіб, на яких законом чи іншим нормативним актом покладено обов’язок надавати допомогу особам, що перебувають в небезпечному для життя стані; 3) інших осіб, які зобов’язані за законом чи іншим нормативним актом, а також цивільно-правовим договором надавати допомогу вказаним особам. Відповідальність цих осіб за Ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані, настає, відповідно, за ст. 139, або за ст. ст. 284, 364 чи 426, або за ст. 135.

4. З суб’єктивної сторони злочин характеризується непрямим умислом до бездіяльності і необережністю до наслідків у вигляді тяжких тілесних ушкоджень.

Ставлення винної особи до бездіяльності, передбаченої ч.2 ст.136, характеризується тільки прямим умислом, а ставлення до наслідків, передбачених ч.3 ст.136, – тільки необережністю.

5. Кваліфікованими видами злочину є: 1) ненадання допомоги малолітньому, який перебуває в небезпечному для життя стані, при можливості надати таку допомогу; 2) неповідомлення належним установам чи особам про перебування дитини в небезпечному для життя стані (ч. 2 ст. 136). Про зміст поняття малолітній див. коментар до ст. 135. Дитиною визнається особа, яка не досягла 18-річного віку.

Особливо кваліфікуючою ознакою злочину, передбаченого ч.ч. 1 і 2 ст. 136, є смерть потерпілого.

 

25. Зараження венеричною хворобою (ст. 133 КК).

Стаття 133. Зараження венеричною хворобою

1. Зараження іншої особи венеричною хворобою особою, яка знала про наявність у неї цієї хвороби, —

карається виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до двох років, або позбавленням волі на той самий строк.

2. Дії, передбачені частиною першою цієї статті, вчинені особою, раніше судимою за зараження іншої особи венеричною хворобою, а також зараження двох чи більше осіб або неповнолітнього, —

караються обмеженням волі на строк до п'яти років або позбавленням волі на строк до трьох років.

3. Дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, якщо вони спричинили тяжкі наслідки, —

караються позбавленням волі на строк від двох до п'яти років.

1. Суспільна небезпечністьцього злочину полягає в тому, що він призводить або може призвести до тяжких інфекційних захворювань потерпілих. Заподіюючи серйозну шкоду здоров'ю окремих громадян, такі захворювання можуть спричинити, навіть у разі вилікування потерпілого, тяжкі наслідки (наприклад, безпліддя тощо). Боротьбу з поширенням венеричних захворювань здійснюють у першу чергу органи охорони здоров'я. Відповідно до вимог законодавства України органи охорони здоров'я зобов'язані вживати спеціальних заходів профілактики і лікування захворювань, небезпечних для оточуючих. До таких захворювань належать і венеричні.

Хворі на венеричні захворювання підлягають обов'язковому лікуванню у відповідних лікувально-профілактичних установах, а також диспансерному спостереженню до їх вилікування. Сучасні засоби і методи, які є у розпорядженні медицини, дають змогу повністю вилікувати різні венеричні захворювання за умови своєчасного лікування і найсуворішого додержання режиму цього лікування.

2. Об'єктивна сторона злочину характеризується зараженням іншої особи венеричною хворобою.

Венеричні хвороби —це інфекційні захворювання, які передаються переважно статевим шляхом і вражають передусім органи сечостатевої системи. Це, зокрема, сифіліс (люес), гонорея (перелой, трипер), м'який шанкр, паховий лімфогранулематоз тощо.

Характер венеричних захворювань, методи та тривалість їх лікування, можливість повного одужання, а також наслідки вельми різноманітні, що, проте, не впливає на кваліфікацію злочину. Для відповідальності за ст. 133 КК потрібно лише зараження однією з венеричних хвороб іншої особи.

3. Потерпілою від злочину може виступати тільки інша особа, згода якої на зараження не виключає відповідальності винного. Відповідальність за ст. 133 КК виключається, якщо зараження відбулося в результаті насильницьких дій, які позбавили хворого можливості відвернути ці наслідки, наприклад, внаслідок зґвалтування.

Самозараження венеричною хворобою (наприклад, шляхом уведення собі ін'єкції з носіями цієї хвороби або іншим шляхом) за ст. 133 КК не є караним і може тягти за собою кримінальну відповідальність лише у разі, коли воно є способом вчинення певного злочину (наприклад, передбаченого ст. 335 КК — ухилення від призову на строкову військову службу).

4. Способи зараження венеричною хворобою можуть бути різними (статеві зносини, задоволення статевої пристрасті неприродним способом, порушення правил гігієни тощо). На кваліфікацію вчиненого вони не впливають.

5. Злочин, передбачений ст. 133 КК, вважається закінченим з моменту, коли потерпілий захворів на венеричну хворобу. Необхідним елементом об'єктивної сторони даного злочину є також причинний зв'язок між діянням винного і наслідком, що настав, тобто зараженням потерпілого. У справі повинно бути встановлено, що венеричне захворювання потерпілого є наслідком діянь саме винної особи.

6. З суб'єктивної сторони зараження венеричною хворобою може бути вчинене з прямим або непрямим умислом, а також із злочинною самовпевненістю. У законі спеціально встановлено, що відповідальність за ст. 133 КК настає, якщо особа знала про наявність у неї венеричного захворювання, тобто усвідомлювала, що хворіє саме на таку хворобу і що її захворювання перебуває в стадії зараження (наприклад, особа вступає в статеві зносини, не закінчивши курсу лікування).

З прямим умислом діє той, хто, знаючи, що він хворий на венеричну хворобу в заразній стадії, передбачає, що дії, які він вчиняє, призведуть або можуть призвести до зараження потерпілого, і бажає настання цих наслідків (наприклад, вступаючи з статеві зносини, винний з помсти прагне заразити потерпілу і досягає такого наслідку). Непрямий умисел при вчиненні цього злочину наявний там, де винний, знаючи, що він хворий на венеричну хворобу в заразній стадії, передбачає, що дії, які він вчиняє, призведуть або можуть призвести до зараження потерпілого, не бажає цих наслідків, але свідомо їх припускає (наприклад, вступивши в статеві зносини, винний прагнув лише до задоволення своєї статевої пристрасті, байдуже ставлячись до можливого зараження потерпілої).

 

26. Ненадання допомоги хворому медичним працівником (ст. 139 КК).

Стаття 139. Ненадання допомоги хворому медичним працівником

1. Ненадання без поважних причин допомоги хворому медичним працівником, який зобов'язаний, згідно з установленими правилами, надати таку допомогу, якщо йому завідомо відомо, що це може мати тяжкі наслідки для хворого, —

карається штрафом до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років, або виправними роботами на строк до двох років.

2. Те саме діяння, якщо воно спричинило смерть хворого або інші тяжкі наслідки, —

карається обмеженням волі на строк до чотирьох років або позбавленням волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.

1. Суспільна небезпечністьцього злочину полягає в тому, що медичний працівник не надає допомоги хворому, інваліду, потерпілому від нещасного випадку або при гострому захворюванні, що призводить часто до настання смерті або інших тяжких наслідків. Відповідно до ст. 78 «Основ законодавства України про охорону здоров'я» медичні та фармацевтичні працівники зобов'язані безплатно надавати першу невідкладну медичну допомогу громадянам у разі нещасного випадку та в інших екстремальних ситуаціях.

2. З об'єктивної сторони злочин виявляється в бездіяльності медичного працівника — ненаданні допомоги хворому. Необхідність надання такої допомоги може виникнути на роботі, вдома, на вулиці чи в зоні відпочинку або медичному закладі.

3. Крім обов'язку медичного працівника надати допомогу, він повинен мати можливість виконати цей обов'язок. Поважними причинами, які не дали можливості надати допомогу, можуть визнаватися: дія нездоланної сили, поломка автомобіля, на якому медичний працівник добирався до хворого, знесений повністю міст через річку, дія інших стихійних сил природи. Поважною причиною може також визнаватися хвороба самого медичного працівника, відсутність у нього медикаментів чи інструментів або практичного досвіду тощо. Питання про визначення причини поважною вирішує суд. Посилання медичного працівника на інші обставини: неробочий час чи день, перебування у відпустці чи на відпочинку не повинне вважатися поважною причиною.

4. Можливість настання тяжких наслідків для хворого повинна бути реальною. Це такий стан хворого, за якого невтручання медичного працівника, тобто ненадання необхідної допомоги, може призвести до його смерті чи настання інших тяжких наслідків (тілесні ушкодження, ускладнення хвороби тощо).

5. Злочин є закінченим з моменту неиадання допомоги хворому, якщо медичний працівник мав можливість таку допомогу надати.

6. Суб'єктивна сторона злочину полягає у прямому умислі щодо факту ненадання допомоги хворому, якщо медичний працівник усвідомлює, що це може викликати тяжкі наслідки для хворого.

7. Суб'єктом злочину є медичний чи фармацевтичний працівник незалежно від його освітньо-кваліфікаційного рівня (лікар, медсестра, фельдшер, фармацевт) у тому числі й особи, яким надана ліцензія на зайняття індивідуальною підприємницькою діяльністю в галузі охорони здоров'я.

8. Частина 2 статті передбачає більш сувору відповідальність за ненадання допомоги, якщо воно спричинило смерть хворого або інші тяжкі наслідки. Це можуть бути тяжкі тілесні ушкодження або середньої тяжкості, або якщо це викликало важкі ускладнення хвороби.

9. Між ненаданням допомоги і зазначеними наслідками повинен бути встановлений причинний зв'язок. Якщо буде встановлено, що такі наслідки настали неминуче незалежно від того надавалася допомога, чи ні, то тяжкі наслідкине можуть інкримінуватися медичному працівнику через відсутність причинного зв'язку. Але це не виключає відповідальностіза ч. 1 ст. 139 КК.

10. Якщо медичним працівником допомога хворому надавалася, але внаслідок недбалого чи несумлінного виконання своїх професійних обов'язків настала смерть чи інші тяжкі наслідки, то відповідальність повинна настати за ст. 140 КК — «Неналежне виконання професійних обов'язків медичним або фармацевтичним працівником».

 

27. Неналежне виконання обов’язків щодо охорони життя та здоров’я дітей (ст. 137 КК).

Стаття 137. Неналежне виконання обов'язків щодо охорони життя та здоров'я дітей

1. Невиконання або неналежне виконання професійних чи службових обов'язків щодо охорони життя та здоров'я неповнолітніх внаслідок недбалого або несумлінного до них ставлення, якщо це спричинило істотну шкоду здоров'ю потерпілого, —

карається штрафом до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадськими роботами на строк до двохсот сорока годин, або позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

2. Ті самі дії, якщо вони спричинили смерть неповнолітнього або інші тяжкі наслідки, —

караються обмеженням волі на строк до чотирьох років або позбавленням волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.

1. Суспільна небезпечністьцього злочину полягає в тому, що особи, які займаються вихованням та навчанням дітей, несумлінно виконують свої обов'язки, внаслідок чого спричиняється шкода здоров'ю неповнолітніх або навіть смерть. Така діяльність щодо неповнолітніх перешкоджає забезпеченню гармонійного розвитку фізичних і духовних сил, високої працездатності і довголітнього активного життя громадян. Потерпілим від цього злочину може бути лише неповнолітня особа, тобто особа, якій не виповнилося 18 років.

2. Об'єктивна сторона злочину характеризується: 1) діянням (дієюабо бездіяльністю); 2) наслідками; 3) причинним зв'язком між ними.

3. Діяння виявляється у невиконанні або неналежному виконанні професійних чи службових обов'язків щодо охорони життя та здоров'я неповнолітніх.

4. Невиконання професійних обов'язків — є бездіяльність особи (вихователя дошкільного навчального закладу, вчителя, тренера та ін.), яка займається вихованням, наглядом, тренуванням, щодо виконання покладених на неї обов'язків з охорони життя і здоров'я дітей.

5. Неналежне виконання професійних обов'язків можливе у випадках, коли особа виконує покладені на неї обов'язки, але не так, як цього вимагають відповідні правила, інструкції, інші приписи або обстановка, в якій знаходяться вихованці.

6. Крім виконання обов'язків, які передбачені нормативними актами, угодами, наказами, або випливають з життєвих ситуацій і не регламентуються писаними правилами, така особа має можливість забезпечити охорону життя і здоров'я дітей. Проте вона не виконує або виконує неналежним чином свої обов'язки внаслідок недбалого або несумлінного до них ставлення.

7. Невиконання або неналежне виконання службових обов'язків щодо охорони життя та здоров'я неповнолітніх може бути вчинене службовою особою в дитячих садках, школах, дитячих будинках, санаторіях, інтернатах, спортивних школах, базах відпочинку тощо, де не створені і не підтримуються належні умови при проведенні навчання, тренувань, виробничої практики, дозвілля, купання та ін., внаслідок чого створюється загроза для жит­тя і здоров'я дітей.

8. Обов'язковою ознакою об'єктивної сторони цього злочину є наслідки. У частині І—це істотна шкода здоров'ю потерпілого, а у ч. 2 — смерть неповнолітнього або інші тяжкі наслідки.

9. Істотна шкода здоров'ю потерпілого може виявлятися в отруєннях дітей, розповсюдженні серед них різних інфекційних захворювань, спричиненні травм, у тому числі й психічних, які викликали настання легкого тілесного ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров'я або незначну втрату працездатності тощо.

10. Інші тяжкі наслідки, про які говориться в ч. 2 ст. 137 КК, — це є середньої тяжкості або тяжкі тілесні ушкодження одному або кільком неповнолітнім.

11. При розслідуванні цих справ важливо встановити, які конкретні обов'язки особа не виконала, або виконала не так, як цього вимагала обстановка, що й обумовило настання наслідків. Обов'язковою ознакою об'єктивної сторони є причинний зв'язок між діянням та наслідками.

12.Суб'єктивна сторона цього злочину характеризується прямим умислом або злочинною недбалістю щодо діяння і необережністю (злочинна самовпевненість або злочинна недбалість) щодо наслідків цього злочину.

13.Суб'єкт злочину спеціальний, тобто особа, яка займається вихованням, наглядом, проведенням занять, тренувань, дозвілля тощо, а також службові особи дитячого садка, школи, санаторію, інтернату й інших дитячих закладів, у яких повинні бути створені безпечні умови щодо охорони життя і здоров'я неповнолітніх.

14. За багатьма ознаками цей злочин має схожість із службовою недбалістю (ст. 367 КК). Передусім потерпілими у злочині, який розглядається, можуть бути лише неповнолітні особи. Крім того, наслідками цього злочину є істотна шкода здоров'ю потерпілого, тілесні ушкодження або смерть, а наслідками службової недбалості може бути і майнова шкода.

Насамкінець, суб'єктом злочину, передбаченого ст. 137 КК, може бути не тільки службова особа, а й інша особа, яка не є службовою.

 

28. Незаконне позбавлення волі або викрадення людини (ст. 146 КК).

Ст.146 “Незаконне позбавлення волі або викрадення людини”:

1. Незаконне позбавлення волі або викрадення людини.

2. Ті самі діяння, вчинені щодо малолітнього або з корисливих мотивів, щодо двох або більше осіб або за попередньою змовою групою осіб, або способом, небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого, або таке, що супроводжувалося заподіянням йому фізичних страждань, або із застосуванням зброї, або здійснюване протягом тривалого часу.

3. Діяння, передбачені частинами першою або другою цієї статті, вчинені організованою групою, або такі, що спричинили тяжкі наслідки.

1. Основним безпосереднім об’єктом злочину є воля, честь і гідність особи.

Волюлюдини слід розуміти як право ніким не бути примушеним робити те, що не предбачено законодавством, право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, як гарантовану можливість реалізації нею таких конституційних прав і свобод як, зокрема: свобода та особиста недоторканість, право на невтручання в її особисте життя, свобода пересування і право на вільний вибір місця проживання.

Честь– сукупність моральних принципів, якими керується людина у своїй поведінці. Гідність людини передбачає усвідомлення людиною як носієм сукупності певних моральних, світоглядних, професійних тощо якостей своєї суспільної цінності, що створює у неї підстави для самоповаги.

Обов’язковою ознакою цього злочину є потерпілий.

2. З об’єктивної сторони злочин може бути вчинений у двох формах: 1) незаконне позбавлення волі людини; 2) викрадення людини.

Незаконним позбавлення волі є у всіх випадках, коли воно здійснюється не відповідно до Конституції, законів України, а також чинних міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Викрадення людини передбачає: а) відкрите заволодіння нею (коли остання або інші, треті особи, у присутності яких здійснюється викрадення, завідомо для винного розуміють значення вчинюваних ним злочинних дій. Таке заволодіння може відбутися, скажімо, шляхом грабежу чи розбійного нападу); б) таємне заволодіння (вчинене за відсутності інших осіб щодо людини, яка не розуміє значення вчинюваних з нею дій у зв’язку з малоліттям, знаходженням у безпорадному стані тощо); в) заволодіння людиною, вчинене шляхом обману чи зловживання довірою (скажімо, винна особа забирає людину із притулку для старих на підставі підроблених документів); г) заволодіння людиною в результаті вимушено-доброві-льної передачі її винному під погрозою насильства над її батьком, усиновителем, опікуном, піклувальником, вихователем тощо, або лід погрозою насильства над особами, близькими для останніх, або розголошення відомостей, що їх ганьблять, пошкодження чи знищення їхнього майна. Такий спосіб є близьким до вимагання (ст.189).

Закінченим злочином викрадення людини є з моменту заволодіння нею і фактичного початку обмеження її волі.

3. Суб’єкт злочину загальний.

4. Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом: особа усвідомлює, що за законом вона не має права позбавляти волі іншу особу, але бажає це зробити. Мотиви незаконного позбавлення волі можуть бути різні, крім суспільне корисних. Ставлення особи до тяжких наслідків незаконного позбавлення волі може бути умисним або необережним.

5. Кваліфікованими видами незаконного позбавлення волі або викрадення людини є вчинення їх: 1) щодо малолітнього; 2) із корисливих мотивів; 3) щодо двох або більше осіб; 4) за попередньою змовою групою осіб; 5) способом, небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого; 6) пов’язане із заподіянням потерпілому фізичних страждань; 7) із застосуванням зброї; 8) протягом тривалого часу.

Особливо кваліфікованими видамирозглядуваного злочину є: 1) вчинення його організованою групою; 2) спричинення ним тяжких наслідків.

 

29. Захоплення заручників та його відмежування від незаконного позбавлення волі або викрадення людини (ст.ст. 146, 147 КК).

Ст.147“Захоплення заручників”:

1. Захоплення або тримання особи як заручника з метою спонукання родичів затриманого, державної або іншої установи, підприємства чи організації, фізичної або службової особи до вчинення чи утримання від вчинення будь-якої дії як умови звільнення заручника.

2. Ті самі дії, якщо вони були вчинені щодо неповнолітнього або організованою групою, або були поєднані з погрозою знищення людей, або такі, що спричинили тяжкі наслідки.

1. Основним безпосереднім об’єктом злочину є воля, честь і гідність особи. Його додатковим факультативним об’єктом можуть бути громадська безпека, життя та здоров’я особи, власність тощо.

2. Об’єктивна сторона його характеризується суспільне небезпечними діями у двох можливих формах: 1) захоплення особи як заручника; 2) тримання особи як заручника.

Заручником є особа, яку захоплює або утримує інша особа, погрожуючи при цьому її вбити, спричинити тілесні ушкодження, вчинити інші насильницькі дії або продовжувати утримувати далі.

Триманняособи передбачає насильницьку заборону особі залишати певне місце чи унеможливлення це зробити.

3. Суб’єктом злочину є осудна особа, яка досягла 14-річного віку.

4. Суб’єктивна сторона характеризується прямим умислом. Ставлення особи до тяжких наслідків цього злочину може бути умисним або необережним.

Оскільки захоплення і тримання особи фактично означають позбавлення її волі, від злочину, передбаченого ст.146, розглядуваний злочин відрізняється переважно за спеціальною метою.

5. Кваліфікованими видами розглядуваного злочину є: 1) вчинення його щодо неповнолітнього; 2) вчинення його організованою групою; 3) захоплення або тримання особи як заручника, поєднане з погрозою знищення людей; 4) спричинення ним тяжких наслідків.

 

30. Експлуатація дітей (ст. 150 КК).

Стаття 150. Експлуатація дітей

1. Експлуатація дітей, які не досягли віку, з якого законодавством дозволяється працевлаштування, шляхом використання їх праці з метою отримання прибутку —

карається арештом на строк до шести місяців або обмеженням волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

2. Ті самі дії, вчинені щодо кількох дітей або якщо вони спричинили істотну шкоду для здоров'я, фізичного розвитку або освітнього рівня дитини, або поєднані з використанням дитячої праці в шкідливому виробництві, —

караються позбавленням волі на строк від двох до п'яти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

1. У частині 2 ст. 52 Конституції України зазначено: «Будь-яке насильство над дитиною та її експлуатація переслідуються за законом». Стаття 150 уведена до КК на розвиток цього конституційного положення, томубезпосереднім об'єктом злочину, передбаченого цією статтею, є суспільні відносини, що забезпечують особисту волю дитини, її фізичне і психічне здоров'я. Потерпілою особою є дитина, яка не досягла віку, з якого законодавством про працю дозволяється працевлаштування. Умови залучення неповнолітніх до праці викладені у ст. 188 Кодексу законів про працю України.

2. З об'єктивної сторони цей злочин полягає в експлуатації дитини, яка не досягла віку, з якого дозволяється працевлаштування, шляхом використання її праці з метою отримання прибутку. Це, наприклад, використання праці підлітка підприємцем у своїй майстерні без належної оплати або використання підлітка для миття автомашин, що знаходяться на стоянці, з вилученням у нього повністю або в більшій частині отриманої від клієнтів ви­нагороди. Частиною 1 ст. 150 КК охоплюються також випадки експлуатації кількох дітей, коли використання праці кожної із них здійснюється в різний час і містить ознаки самостійного злочину.

3. Суб'єктивна сторона злочину — прямий умисел, поєднаний з корисливою метою — отримання від праці потерпілого (потерпілих) прибутку. Ця мета є поряд з виною обов'язковою ознакою суб'єктивної сторони цього злочину.

4. Суб'єкт злочину — будь-яка особа, яка досягла 16-ти років. Якщо зазначені в ст. 150 КК діяння вчинить службова особа, то її дії кваліфікуються за сукупністю ст. 150 та ст. 364 або ст. 365 КК, якщо діяння, передбачені останніми статтями, містять всі ознаки складу відповідного злочину.

5. У частині 2 ст. 150 КК зазначені такі обставини, що обтяжують відповідальність: вчинення злочину щодо кількох дітей або якщо була спричинена істотна шкода для здоров'я, фізичного розвитку або освітнього рівня дитини, або якщо дії, зазначені в ч. 1 ст. 150 КК, були поєднані з використанням дитячої праці в шкідливому виробництві.

Експлуатація кількох дітей означає, що винна особа використовує одночасно працю двох або більше підлітків, які не досягли віку, з якого законодавством дозволяється працевлаштування, для виконання спільної роботи.

Істотна шкода для здоров'ядитини. Це випадки спричинення з необережності потерпілому тяжкого або середньої тяжкості тілесного ушкодження під час або внаслідок експлуатації його праці. Умисне спричинення тілесних ушкоджень дитині, наприклад, з метою примусити працювати або як покарання за недоброякісно виконану роботу, потребує кваліфікації за сукупністю ч. 2 ст. 150 та відповідно за статтями 121, 122 або 125 КК.

Істотною шкодою для фізичного розвиткудитини визнаються випадки суттєвого гальмування або припинення взагалі її фізичного розвитку.

Істотною шкодою для освітнього рівнядитини слід визнавати випадки тривалого припинення навчання дитини у школі, що призвело до суттєвого відставання її освітнього рівня від ровесників.

Для з'ясування показників, що свідчать про настання зазначених видів шкоди, необхідно призначати відповідну судову експертизу.

Шкідливе виробництво —це певні роботи або види виробничої діяльності, які у фізичному або моральному відношенні є шкідливими для неповнолітніх. До таких належать не тільки безпосередньо шкідливі, а й важкі роботи або роботи з небезпечними умовами праці, на яких забороняється застосування праці неповнолітніх (наприклад, «Перелік важких робіт і робіт із шкідливими і небезпечними умовами праці, на яких забороняється застосування праці неповнолітніх», затверджений наказом Міністерства охорони здоров'я України від 31 березня 1994 р. № 46 (Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 1999. — № 12; Охорона праці в Україні. — С. 258—325). Визнання виробництва шкідливим для дитини, праця якої використовується, встановлюється на підставі законодавства про працю.

 

31. Незаконне поміщення в психіатричний заклад (ст. 151 КК).

Стаття 151. Незаконне поміщення в психіатричний заклад

1. Поміщення в психіатричний заклад завідомо психічно здорової особи — карається арештом на строк від трьох до шести місяців або обмеженням волі на строк до двох років, або позбавленням волі на той самий строк, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

2. Те саме діяння, що спричинило тяжкі наслідки, — карається позбавленням волі на строк від двох до п'яти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

1. Незаконне поміщення в психіатричний заклад являє собою спеціальний вид незаконного позбавлення волі.Безпосереднім об'єктом злочину є воля особи, її гідність та недоторканність. Потерпілим від злочину є психічно здорова людина (ст. 14 Закону України «Про психіатричну допомогу» від 22 лютого 2000 р. (ВВР. - 2000. - № 19. - Ст. 143).

2.З об'єктивної сторони цей злочин полягає в поміщенні в психіатричний заклад завідомо психічно здорової особи на стаціонарне обстеження або лікування. Місцем перебування потерпілого є стаціонарний психіатричний заклад. Це психоневрологічний, наркологічний чи інший спеціалізований заклад, центр, відділення тощо всіх форм власності, діяльність яких пов'язана з наданням психіатричної допомоги (ст. 1 вищезазначеного Закону). Вид нагляду в закладі за хворим не має значення для визначення цієї ознаки складу злочину.

Злочин вважається закінченим з моменту поміщення потерпілого в психіатричний заклад на стаціонарне обстеження або лікування.

3. З суб'єктивної сторони цей злочин здійснюється з прямим умислом, за якого винний усвідомлює, що поміщує в психіатричний заклад завідомо психічно здорову людину і бажає цього. Мотиви цього злочину можуть бути різними (прагнення отримати матеріальну вигоду, заволодіти житлом потерпілого, бажання позбутися людини тощо) і на кваліфікацію злочину не впливають. Вони можуть ураховуватися при призначенні покарання.

4. Суб'єкт злочину спеціальний — лікар-психіатр, член комісії лікарів-психіатрів, головний психіатр. Якщо таким суб'єктом є службова особа (завідуючий відділенням, головний психіатр тощо), вчинене утворює сукупність злочинів і кваліфікується за статтями 151 і 365 КК (перевищення влади).

5. У частині 2 ст. 151 КК зазначена обставина, що обтяжує відповідальність — спричинення тяжких наслідків. Такими наслідками можуть бути визнані смерть потерпілого, його самогубство, тяжка хвороба тощо. Ставлення винної особи до тяжких наслідків може бути як умисним, так і необережним. Залежно від виду тяжких наслідків та ставлення винного до них скоєне може бути кваліфіковане і за сукупністю злочинів: ч. 2 ст. 151 і відповідно частини 1 або 2 ст. 115, частини 1 або 2 ст. 119, ч. З ст. 120, частини 1 або 2 ст. 121, ч. 2 ст. 122 КК.

 

32. Зґвалтування та його відмежування від статевих зносин з осо­бою, яка не досягла статевої зрілості (ст. 152, 155 КК).

Ст.152 “Зґвалтування”:

1. Зґвалтування, тобто статеві зносини із застосуванням фізичного насильства, погрози його застосування або з використанням безпорадного стану потерпілої особи.

2. Зґвалтування, вчинене повторно або особою, яка раніше вчинила будь-який із злочинів, передбачених статтями 153-155 цього Кодексу.

3. Зґвалтування, вчинене групою осіб, або зґвалтування неповнолітньої чи неповнолітнього.

4. Зґвалтування, що спричинило особливо тяжкі наслідки, а також зґвалтування малолітньої чи малолітнього.

1. Основний безпосередній об’єкт злочину – статева свобода чи статева недоторканість особи. Його додатковим факультативним об’єктом можуть бути здоров’я, воля, честь і гідність особи, нормальний розвиток неповнолітніх.

Статева свобода– право психічно і фізично здорової особи, яка досягла шлюбного віку, самостійно обирати собі партнера для статевих зносин і не допускати у сфері статевого спілкування будь-якого примусу.

Статева недоторканіть– абсолютна заборона вступати у статеві контакти з особою, яка, в силу певних обставин не є носієм статевої свободи (перебуває у безпорадному стані, є малолітньою тощо), всупереч її справжньому волевиявленню або ігноруючи його.

Потерпілою від злочину може бути особа як жіночої, так і чоловічої статі.

2. З об’єктивної сторони зґвалтування полягає у статевих зносинах, які поєднуються із: 1) застосуванням фізичного насильства; 2) погрозою його застосування (воля потерпілої особи придушується) або 3) з використанням безпорадного стану потерпілої особи (її воля ігнорується). Склад злочину — формальний. Статеві зносини при зґвалтуванні відбуваються проти волі потерпілої особи. Внаслідок застосування фізичного насильства або погрози ним воля потерпілої особи пригнічується, а при використанні безпорадного стану, коли потерпіла особа не здатна чинити опір, така воля ігнорується. Для відповідальності за ст. 152 КК достатньо, щоб статеві зносини супроводжувалися хоча б одним із зазначених в законі способів: застосуванням фізичного насильства, погрозою застосування такого насильства або використанням безпорадного стану потерпілої особи. Одне лише домагання на вступ у статевий зв'язок, якщо він мав місце без застосування фізичного насильства, погрози ним або використання безпорадного стану, не утворює складу цього злочину. Не є зґвалтуванням і випадки, коли особа вступає у статевий зв'язок, застосовуючи обман або зловживання довірою.

Під статевими зносинами слід розуміти природний (гетеросексуальний) статевий акт.

Поняттям фізичного насильства при зґвалтуванні охоплюється і застосування без згоди потерпілої особи з метою викликати її безпорадний стан наркотичних засобів, психотропних, отруйних або сильнодіючих речовин (наприклад, клофеліну у поєднанні з міцними спиртними напоями). Дія визнання зґвалтування вчиненим з використанням безпорадного стану потерпілої особи внаслідок дії на її організм зазначених речовин не має значення, привів винний потерпілу особу до такого стану або вона знаходилась у безпорадному стані незалежно від його дій. Якщо введення в організм потерпілої особи вказаних вище засобів і речовин відбулося без її згоди (із застосуванням до неї фізичного чи психічного насильства) і після цього було вчинене природний статевий акт, дії винного слід кваліфікувати як зґвалтування, вчинене із застосуванням насильства та з використанням безпорадного стану потерпілої особи. У разі, коли психотропні, сильнодіючі або інші речовини чи засоби вживались особою добровільно, за власною волею, а згодом безпорадний стан був використаний винним для скоєння статевих зносин, його дії треба розглядати як зґвалтування з використанням безпорадного стану потерпілої особи.

Погроза як спосіб вчинення зґвалтування – це залякування потерпілої особи застосуванням фізичного насильства за допомогою висловлювань, жестів, інших дій (наприклад, демонстрацією зброї). У будь-якому разі погроза повинна сприйматись як реальна, тобто у потерпілої особи має скластись враження, що, якщо вона протидіятиме ґвалтівникові і не виконає його вимог, цю погрозу буде негайно реалізовано. Про сприйняття погрози як реальної може свідчити, зокрема, сама обстановка, в якій опинилась потерпіла особа (оточення її групою осіб, безлюдне місце, нічний час, зухвале, грубе і настирливе домагання вступити в статевий зв’язок тощо). При цьому для визнання психічного насильства способом злочину, передбаченого ст.152; не має значення, чи мав ґвалтівник насправді намір і фактичну можливість реалізувати висловлену ним погрозу.

3. Суб’єктом злочину є осудна особа чоловічої або жіночої статі, яка досягла 14-річного віку. При цьому стать безпосереднього виконавця злочину має бути протилежна статі потерпілої особи. Співвиконавцем злочину, учасником групового зґвалтування може бути особа, яка фізіологічне неспроможна вчинити природний статевий акт, а також особа однакової статі з потерпілим.

4. Суб’єктивна сторона зґвалтування характеризується прямим умислом. Винний усвідомлює, що вчиняє природний статевий акт із застосуванням фізичного насильства, погрози його застосування або з використанням безпорадного стану потерпілої особи, і бажає це зробити. Мотиви, не впливаючи на кваліфікацію, можуть бути різними (задоволення статевої пристрасті, помста, бажання принизити потерпілу особу, прагнення сексуального самоствердження, хуліганські спонукання тощо).

5. Кваліфікуючими ознаками зґвалтування є вчинення його: 1) повторно; 2) особою, яка раніше вчинила один із злочинів, передбачених ст. ст.153-155 (ч.2 ст.152), а особливо кваліфікуючими: 1) вчинення його групою осіб; 2) зґвалтування неповнолітньої особи (ч.3 ст.152); 3) спричинення особливо тяжких наслідків; 4) зґвалтування малолітньої особи (ч.4 ст.152).

 

Стаття 155. Статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості

1. Статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості, — караються обмеженням волі на строк до трьох років або позбавленням волі на той самий строк.

2. Ті самі дії, вчинені батьком, матір'ю або особою, що їх замінює, або якщо вони спричинили безплідність чи інші тяжкі наслідки, — караються позбавленням волі на строк від трьох до п'яти років.

1. Суспільна небезпечністьцього злочину полягає в тому, що він посягає на нормальний моральний і фізичний розвиток неповнолітніх, їх статеву недоторканість. Передчасні статеві зв'язки деморалізують світогляд підлітків на статеві зносини, в певних випадках призводять до настання тяжких наслідків.

2. Потерпілим може бути особа жіночої або чоловічої статі, яка не досягла статевої зрілості. Визначальною ознакою для потерпілої особи є. не-досягнення нею статевої зрілості. Разом з тим, якщо особа досягла шлюбного віку, то добровільні з нею статеві зв'язки не тягнуть кримінальної відповідальності. Згідно зі ст. 22 Сімейного кодексу України, прийнятого 10 січня 2002 р., шлюбний вік для жінки встановлено у 17, а для чоловіка — у 18 років.

Статева зрілість —це такий фізіологічний стан організму людини, який характеризується здатністю повного виконання статевих функцій. Так, для осіб жіночої статі він характеризується процесом повного формування її організму до статевих зносин, зачаття плоду та здатністю його виносити, можливістю до нормальних пологів та годування дитини.

Особи як жіночої, так і чоловічої статі до 14-річного віку вважаються такими, що не досягли статевої зрілості. Питання щодо досягнення статевої зрілості у віці з 14-ти років і до шлюбного віку вирішується у кожному випадку на підставі висновку судово-медичної експертизи.

3. Об'єктивна сторона злочину являє собою добровільні статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості.

Добровільними статевими зносинами слід визнати такі, що здійснюються без застосування фізичного насильства, погрози застосування такого насильства або використання безпорадного стану потерпілої особи. Особливої уваги потребує встановлення останньої обставини. Якщо потерпіла особа внаслідок свого розумового відставання або малолітнього віку не могла розуміти характеру та значення здійснюваних з нею дій, скоєне слід оцінюва­ти як зґвалтування з використанням безпорадного стану потерпілої особи і кваліфікувати за частинами 3 або 4 ст. 152 КК.

4. Злочин вважається закінченимз початку статевих зносин. Якщо потерпіла особа була спочатку зґвалтована, а потім мала із ґвалтівником добровільні статеві зносини, все скоєне слід кваліфікуватиза сукупністю злочинів за частинами 3 або 4 статей 152 та 155 КК.

5. Суб'єктивна сторона. Щодо дії повинен мати місце прямий умисел. А щодо факту — досягла потерпіла особа статевої зрілості чи не досягла, ставлення суб'єкта може бути умисним або необережним.

6. Суб'єктом злочину може бути особа як чоловічої, так і жіночої статі, що досягла 16-річного віку.

7. В частині 2 ст. 155 КК передбачені обставини, що обтяжують відповідальність за злочин: вчинення його батьком, матір'ю або особою, що їх замінює (1); спричинення безплідності та інших тяжких наслідків (2).

Батько або мати підлягають відповідальності за ч. 2 ст. 155 КК незалежно від того, чи перебувають (або перебували) вони між собою у шлюбі або чи є щодо них запис у відповідних документах (посвідка про народження). Головною ознакою визнання їх батьками є кровне споріднення із потерпілою особою. Під особами, які замінюють батьків, слід розуміти прийомних батьків (вітчим, мачуха), усиновителів, опікунів і піклувальників.

Безплідність —це нездатність жінки або чоловіка до запліднення, для особи жіночої статі це також нездатність до виношування плоду та пологів. Інші тяжкі наслідки — це, наприклад, випадки самогубства потерпілої особи, тяжка хвороба, що настала внаслідок статевих зносин з нею.

 

33.Насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом та його відмежування від зґвалтування (ст.ст. 152, 153 КК).

Стаття 153. Насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом

1. Задоволення статевої пристрасті неприродним способом із застосуванням фізичного насильства, погрози його застосування або з використанням безпорадного стану потерпілої особи — карається позбавленням волі на строк до п'яти років.

2. Тесаме діяння, вчинене повторно або групою осіб, або особою, яка раніше вчинила будь-який із злочинів, передбачених статтями 152або 154 цього Кодексу, а також вчинене щодо неповнолітньої чи неповнолітнього, — карається позбавленням волі на строк від трьох до семи років.

 3. Те саме діяння, вчинене щодо малолітньої чи малолітнього, якщо воно спричинило особливо тяжкі наслідки, — карається позбавленням волі па строк від восьми до дванадцяти років.

1. Суспільна небезпечністьцього злочину полягає в тому, що він знаходиться у протиріччі із загальноприйнятим природним укладом статевих відносин, супроводжується моральною зневажливістю, поєднаною із насильством або використанням безпорадного стану людини, здатний спричинити шкоду здоров'ю потерпілої особи, глибоку психічну травму.

2. Потерпілим від злочину може бути особа як жіночої, так і чоловічої статі.

3. З об'єктивної сторони задоволення статевої пристрасті неприродним способом може бути у виді: 1) неприродного статевого зв'язку чоловіка із жінкою (зв'язок шляхом рег 05 або рег опит); 2) мужолозтва, орогенітально-го контакту чоловіка з чоловіком (рег ок)', 3) лесбіянства; 4) інших дій, спрямованих на задоволення статевої пристрасті (наприклад, примушування потерпілої особи до мастурбації репіз'о). Зазначені статеві зв'язки або інші дії, спрямовані на задоволення статевої пристрасті, повинні супроводжуватися фізичним насильством або погрозою застосування такого насильства чи використанням безпорадного стану потерпілої особи. Отже, суспільне небезпечне діяння, що скоюється винною особою, складається принаймні з двох дій (складне діяння). Перша — обов'язкова дія для об'єктивної сторони злочину — це задоволення статевої пристрасті неприродним способом; друга — допоміжна, необхідна для вчинення першої, — фізичне або психічне насильство або використання безпорадного стану потерпілої особи (можливі випадки поєднання цих дій, коли, наприклад, винна особа від погроз переходить до фізичного насильства).

4. За конструкцією об'єктивної сторони склад злочину, що коментується, є формальним, а тому він вважається закінченим з моменту початку здійснення певних дій сексуального характеру, спрямованих на задоволення статевої пристрасті неприродним способом. Тому лише застосування, наприклад, фізичного насильства, спрямованого на задоволення статевої пристрасті, за відсутності початку здійснення дій сексуального характеру з причин, що не залежали від волі винної особи, треба кваліфікувати як не-закінчений замах на вчинення злочину (ч. З ст. 15 та відповідна частина ст. 153 КК).

5. Фізичне насильство — див. п. 6 коментарю до ст. 152 КК.

6. Погроза застосування фізичного насильства — див. п. 7 коментарю до ст. 152 КК.

7. Використаннябезпорадного стану потерпілої особи— див. п. 8 коментарю до ст. 152 КК.

8. З суб'єктивної сторони злочин здійснюється з прямим умислом та з метою задоволення статевої пристрасті неприродним способом. Мотиви вчинення злочину необов'язково повинні мати сексуальну мотивацію. Злочин може бути вчинений із помсти чи з хуліганських спонукань. Тому мотиви, як і віддалені цілі (наприклад, таким чином примусити потерпілу особу дати згоду на подальші добровільні природні статеві зв'язки) не є ознаками складу злочину.

9. Суб'єктом злочину може бути особа як чоловічої, так і жіночої статі, якій виповнилося 14 років. При здійсненні певних дій сексуального характеру безпосереднім фізичним виконавцем може бути лише особа чоловічої статі (при мужолозтві) або жіночої статі (при лесбіянстві), Співвиконавцем цього злочину може бути будь-яка особа, незалежно від виду обов'язкової дії сексуального характеру.

10. Для застосування ч. 2 ст. 153 КК достатньо встановити хоча б одну з таких обтяжуючих обставин: 1) вчинення даного злочину повторно;

2) здійснення злочину групою осіб; 3) здійснення злочину особою, яка раніше вчинила один із злочинів, передбачених статтями 152 або 154 КК;

4) здійснення злочину щодо неповнолітньої чи неповнолітнього.

 

34. Примушування жінки чи чоловіка до вступу в статевий зв’язок (ст. 154 КК).

Стаття 154. Примушування до вступу в статевий зв'язок

 

1. Примушування жінки чи чоловіка до вступу в статевий зв'язок природним або неприродним способом особою, від якої жінка чи чоловік матеріально або службове залежні, —

карається штрафом до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців.

2. Ті самі дії, поєднані з погрозою знищення, пошкодження або вилучення майна потерпілої (потерпілого) чи її (його) близьких родичів або розголошення відомостей, що ганьблять її (його) чи близьких родичів, —

караються арештом на строк до шести місяців або обмеженням волі на строк до трьох років.

1. Суспільна небезпечністьцього злочину полягає в тому, що винна особа використовує своє службове або матеріальне становище як засіб психічного примусу на іншу особу з метою примусити її до вступу в статевий зв'язок.

2. Потерпілою особою може бути як жінка, так і чоловік, що перебувають у матеріальній або службовій залежності від винної особи. Потерпілими можуть бути і неповнолітні особи. Якщо примушування призвело до статевих зносин з особою, яка не досягла статевої зрілості, дії винної особи повинні кваліфікуватися за сукупністю злочинів (статті 154 і 155 КК).

Склад злочину, передбаченого ст. 154 КК, може мати місце лише за умови доведеності, що на потерпілу особу здійснювався вплив із використанням її матеріальної чи службової залежності від винного.

3. Матеріальна залежність потерпілої особи має місце тоді, коли, наприклад, вона перебуває на утриманні особи, яка застосовує примушування, або проживає на її житловій площі. Службова залежність має місце, коли жінка або чоловік обіймає посаду, згідно з якою вона підлегла особі, яка застосовує примушування, або підпадає під контрольні дії такої особи (наприклад, дії ревізора), або інтереси потерпілої особи залежать від службового становища, яке займає особа (наприклад, комендант гуртожитку).

Використання матеріальної або службової залежності особи для примушування до вступу в статевий зв'язок її родичів чи близьких їй осіб не утворює складу цього злочину.

4. З об'єктивної сторони зазначений злочин є примушуванням жінки чи чоловіка до вступу в статевий зв'язок. Примушування — це протиправний вплив на жінку чи чоловіка з тим, щоб примусити її (його) вступити у статевий зв'язок. Примушування за своїми об'єктивними якостями загрожує потерпілій особі серйозними втратами або неприємностями. Вплив на волю потерпілої особи являє собою погрозу здійснення або фактичне здійснення дій, які ставлять її в гірше матеріальне чи службове становище або іншим чином суттєво погіршуються інтереси такої особи (позбавлення матеріальної допо­моги або надбавок за працю, переведення на нижчеоплачувану роботу).

Сама лише пропозиція особі, яка залежна по роботі, до вступу у статевий зв'язок, за відсутності примушування, виключає застосування ст. 154 КК. Не можна розглядати як примушування обіцянку іншій особі покращити її матеріальне або службове становище, якщо жінка або чоловік дадуть згоду на вступ у статевий зв'язок. Такі дії, спрямовані на спокусу, складу злоч;ину, передбаченого ст. 154 КК, не містять.

5. Статевий зв'язок, до якого примушується жінка або чоловік, передбачає здійснення його природним або неприродним способом. Може мати місце примушування як до одиничного зв'язку, так і до неодноразових статевих зносин або до співжиття. Примушування може бути спрямованим на те, щоб примусити іншу особу до статевого зв'язку як з тим, хто примушує, так і з іншою особою, на користь якої діє винна особа.

6. Злочин вважається закінченим з моменту примушування чоловіка або жінки до вступу в статевий зв'язок природним або неприродним способом. Для відповідальності за ст. 154 КК саме здійснення статевого зв'язку із потерпілою особою не вимагається. Такі дії знаходяться за межами ознак складу злочину.

7. З суб'єктивної сторони злочин, передбачений ст. 154 КК, вчиняється лише з прямим умислом. Особа, здійснюючи примушування, має спеціальну мету — вступ у статевий зв'язок із залежною від неї особою.

8. Суб'єктом злочину може бути особа як чоловічої, так і жіночої статі, яка досягла 16-ти років.

9. Обтяжуючими обставинами цього злочину є примушування до вступу у статевий зв'язок, поєднане з погрозою: 1) знищення, пошкодження або вилучення майна потерпілої (потерпілого) чи її (його) близьких родичів;

2) розголошення відомостей, що ганьблять її (його) чи близьких родичів (ч. 2 ст. 154 КК).

10. Погроза знищення, пошкодження або вилучення майна потерпілої (потерпілого) чи її (його) близьких родичів. Погроза повинна бути реальною та адресована потерпілій особі. Може бути одноразовою чи багаторазовою, такою, що переростає в постійне домагання. Погроза може бути доведена до відома потерпілої особи безпосередньо або передана їй через інших осіб. За змістом може стосуватися інтересів самої потерпілої (потерпілого) або її (його) близьких родичів.

11. Про поняття близьких родичів див. п. 40 коментарю до ст. 115 КК.

 

35. Розбещення неповнолітніх (ст. 156 КК).

Стаття 156. Розбещення неповнолітніх

1. Вчинення розпусних дій щодо особи, яка не досягла шістнадцятирічного віку, — караються арештом на строк до шести місяців або обмеженням волі на строк до трьох років.

2. Ті самі дії, вчинені щодо малолітньої особи або батьком, матір'ю або особою, що їх замінює, — караються обмеженням волі на строк до п'яти років або позбавленням волі на строк до трьох років.

1. Суспільна небезпечністьцього злочину полягає в тому, що він спричиняє шкоду нормальному моральному та фізичному становленню неповнолітніх, формує аморальні погляди у дитини.

 

2. Потерпілим від даного злочину можуть бути особи як чоловічої, так і жіночої статі, яким не виповнилося 16 років. Для відповідальності за цей злочин не має значення, чи досягла потерпіла особа статевої зрілості! чи давала вона згоду на вчинення з нею розпусних дій.

3. Об'єктивна сторона цього злочину являє собою вчинення розпусних дій щодо особи, якій не виповнилося 16 років.

Розпусні дії можуть бути спрямовані на задоволення статевої пристрасті особи, що їх здійснює, або на задоволення такої пристрасті інших осіб, якщо дії здійснюються в їх присутності, чи в розпалюванні статевого інстинкту у самої потерпілої особи. Однак такими діями не є протиправні природні або неприродні статеві зносини із особою, що не досягла 16-ти років. Відповідальність за такі дії передбачена статтями 152, 153, 155 КК.

Розпусні дії можуть бути фізичними або інтелектуальними. До фізичних розпусних дій відносяться непристойні доторкання до статевих органів, навчання статевим збоченням, вчинення статевих зносин у присутності дитини тощо. Інтелектуальними розпусними діями можуть бути випадки ознайомленнядитини із порнографічними малюнками, відеофільмами, цинічні бесіди на статеві теми.

Розбещення неповнолітніх є злочином з формальним складом, тому він вважається закінченим з моменту вчинення розпусних дій.

4. З суб'єктивної сторони даний злочин потребує встановлення прямого умислу. Винна особа усвідомлює, що здійснює розпусні дії щодо особи, яка не досягла шістнадцятирічного віку, і бажає їх вчинення.

5. Суб'єктом злочину, передбаченого ст. 156 КК, може бути особа як чоловічої, так і жіночої статі, яка не досягла 16-ти років.

6. У частині 2 ст. 156 КК встановлена відповідальність за наявності таких обтяжуючих обставин: вчинення розпусних дій щодо малолітньої особи

(1) або батьком, матір'ю чи особою, що їх замінює (2). Малолітня особа — див. п. 20 коментарю до ст. 152 КК. Про зміст другої обставини див. п. 7 коментарю до ст. 155 КК.

 

36. Перешкоджання здійсненню виборчого права або права брати участь у референдумі, роботі виборчої комісії або комісії з референду­му чи діяльності офіційного спостерігача (ст. 157 КК).

Стаття 157. Перешкоджання здійсненню виборчого права

 

1. Перешкоджання насильством, обманом, погрозами, підкупом або іншим чином вільному здійсненню громадянином права обирати і бути обраним Президентом України, народним депутатом України, депутатом Верховної Ради Автономної Республіки Крим, депутатом місцевої ради або сільським, селищним, міським головою, вести передвиборну агітацію —

 

карається обмеженням волі на строк від трьох до п'яти років або позбавленням волі на строк від двох до чотирьох років.

 

2. Ті самі діяння, вчинені за попередньою змовою групою осіб або членом виборчої комісії чи іншою службовою особою з використанням влади або службового становища, —

 

караються позбавленням волі на строк від трьох до п'яти років.

 

3. Діяння, передбачені частинами першою або другою цієї статті, що вплинули на результати голосування або виборів, —

 

караються позбавленням волі на строк від семи до дванадцяти років.

 

1. Конституція України у ст. 38 передбачає право кожного громадянина України брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраним до органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

 

2. Організація і порядок проведення виборів на території України визначається згідно із законами: «Про вибори народних депутатів України» від 18 жовтня 2001 р. (ВВР. - 2001. - № 51-52. - Ст. 265), «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» від 3 липня 1991 р. (ВВР. — 1991. — № 33. — Ст. 443), «Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» від 14 січня 1998 р. (ВВР. - 1998. - № 3-4. - Ст. 15), «Про вибори Президента України» від 5 березня 1999 р. (ВВР. — 1999. — № 14. - Ст. 81).

 

3. Суспільна небезпечністьданого злочину полягає в тому, що він завдає шкоду виборчим правам (право обирати або право бути обраним) громадян України, а також праву громадян вести передвиборну агітацію.

 

4. Потерпілими від даного злочину можуть бути виборці, кандидатина виборні посади, а також особи, які забезпечують реалізацію виборчих прав громадян, наприклад, члени виборчих комісій, довірені особи кандидатів тощо.

 

5. Об'єктивна стороназлочину виражається в двох самостійних діях:

 

1) у перешкоджанні вільному здійсненню громадянином права обирати і бути обраним; і 2) у перешкоджанні здійсненню права вести передвиборну агітацію.

 

6. Перешкоджання як протидія полягає в активному впливі на волю особи, з метою примусити її відмовитися від участі у виборах, або змінити зміст свого волевиявлення, або відмовитись від проведення передвиборної агітації тощо. Така протидія може мати місце як під час голосування, так і в період усієї виборчої кампанії. Перешкоджання може виявитись, наприклад, у позбавленні виборця можливості бути включеним до списку виборців, примушуванні виборця поставити підпис у підписному листі на підтримку пев­ного кандидата, у відмові в реєстрації кандидатом у депутати, примушуванні кандидата зняти свою кандидатуру з балотування тощо.

 

7. Способи перешкоджання можуть бутирізними — насильство, обман, погрози, підкуп або інші.

 

Насильство полягає в завданні побоїв, спричиненні тілесних ушкоджень різного ступеню тяжкості, зв'язуванні тощо. Якщо таке насильство утворює більш тяжкий злочин (наприклад, тяжке тілесне ушкодження або незаконне позбавлення волі), кваліфікація настає за сукупністю злочинів — статті 157, 121 або 146 КК.

 

Обман як спосіб перешкоджання здійсненню громадянами своїх виборчих прав може мати два різновиди. Активний обман полягає в завідомому введенні потерпілого в оману шляхом повідомлення йому неправдивих відомостей щодо обставин, пов'язаних з виборами (наприклад, щодо особи кандидата в депутати, часу, місця проведення виборів тощо), в наданні неправдивих документів або вчиненні інших активних дій, які створюють у грома­дянина помилкове уявлення про кандидата в народні депутати або в Президенти України.

 

Пасивний обман (бездіяльність) може виявлятися в замовчуванні юри-дично значущих фактичних обставин, повідомити про які винна особа була зобов'язана, наприклад, як член виборчої комісії або комісії з проведення референдуму.

 

Погроза — це залякування застосуванням фізичного насильства як до потерпілої особи, так і до її близьких, знищенням їх майна, поширенням ганебних відомостей про них тощо. Наприклад, шляхом погрози поширення ганебних відомостей винний примушує кандидата в депутати зняти свою кандидатуру.

 

Підкуп являє собою передачу особі грошей, інших цінностей, надання яких-небудь переваг, пільг майнового характеру, будь-яких послуг як винагороду за зміну свого волевиявлення в участі у виборах або за відмову від такої участі. Підкуп, вчинений стосовно службової особи, за наявності до того інших підстав, слід розцінювати як давання хабара і додатково кваліфікувати за ст. 369 КК.

 

Інший спосіб перешкоджання — це будь-які протидії вільному здійсненню громадянином свого конституційного права обирати чи бути обраним.

 

37. Порушення таємниці голосування (ст. 159 КК).

Стаття 159. Порушення таємниці голосування

 

Умисне порушення таємниці голосування під час проведення передбачених законом України виборів, вчинене членом виборчої комісії або іншою службовою особою з використанням влади чи службового становища, —

 

карається штрафом від п'ятисот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням волі на строк від одного до трьох років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

 

 

 

1. Згідно зі ст. 71 Конституції України і Законом України «Про вибори народних депутатів» голосування на виборах народних депутатів і Президента України є таємним. Контроль за волевиявленням громадян, які голосують, не припускається. Порушення даного положення є посяганням на політичні права громадян.

 

2. Суспільна небезпечністьданого злочину полягає в тому, що він посягає на виборче право громадян у частині здійснення ними голосування під час виборів.

 

3. Об'єктивна стороназлочину виявляється в порушенні таємниці голосування, тобто спеціального порядку виборів, що забезпечує здійснення громадянином свого виборчого права без втручання будь-яких осіб. Порушення може виражатися в дії (наприклад, домагання повідомити про те, за якого кандидата виборець віддав свій голос, присутність сторонніх осіб при заповненні виборчих бюлетенів тощо). Порушення таємниці голосування шляхом бездіяльності виявляється у невстановленні закритих спеціальних кабін для заповнення бюлетенів; неопломбуванні урн тощо.

 

Обов'язковою ознакою об'єктивної сторони злочину є час його здійснення. Закон визначає, що порушення таємниці голосування має місце тоді, коли воно вчинене під час проведення виборів. Таким часом є період, який починається з моменту висування та реєстрації кандидатів і закінчується оголошенням результатів виборів. Злочин вважається закінченим з моменту вчинення дії чи бездіяльності, які призвели до порушення таємниці голосування під час проведення виборів.

 

4. Суб'єктивна стороназлочину характеризується прямим умислом. Винна особа усвідомлює, що порушує таємницю голосування і бажає вчинити такі дії. Порушення таємниці голосування, вчинене з необережності, виключає кримінальну відповідальність за ст. 159 і за наявності до того підстав може розглядатися як службова недбалість за ст. 367 КК. Мотиви і мета даного злочину можуть бути різними. Їх встановлення не впливає на кваліфікацію вчиненого.

 

5. Суб'єктзлочину спеціальний. Ним є лише член виборчої комісії або інша службова особа, яка порушує таємницю голосування, використовуючи владу або службове становище у зв'язку з проведенням голосування. Порушення таємниці голосування іншими особами за наявності достатніх до того підстав може кваліфікуватися як самоправствоза ст. 356 КК.

 

38. Порушення недоторканості житла (ст. 162 КК).

Стаття 162. Порушення недоторканності житла

 

1. Незаконне проникнення до житла чи до іншого володіння особи, незаконне проведення в них огляду чи обшуку, а так само незаконне виселення чи інші дії, що порушують недоторканність житла громадян, —

 

караються штрафом від п'ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до трьох років.

 

2. Ті самі дії, вчинені службовою особою або із застосуванням насильства чи з погрозою його застосування, —

 

караються позбавленням волі на строк від двох до п'яти років.

 

 

 

1. Стаття ЗО Конституції України гарантує кожному громадянину недоторканність житла. Не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду.

 

2. Суспільна небезпечністьданого злочину полягає в тому, що він порушує конституційне право громадянина на недоторканність житла. Під порушенням недоторканності житла слід розуміти протиправне таємне або відкрите проникнення в чуже житло (будинок, квартиру або кімнату) без згоди власника житла на такі дії.

 

3. Об'єктивна стороназлочину полягає у виконанні однієї з таких дій:

 

а)незаконному проникненню в житло або інше володіння особи проти його волі; б) в незаконному проведенні в них огляду або обшуку; в) в незаконному виселенні; г) інших діях, що порушують недоторканність житла громадян.

 

4. Незаконним є будь-яке проникнення до житла всупереч чинному законодавству. Під житлом слід розуміти індивідуальний житловий будинок з житловими і нежитловими приміщеннями, що до нього належать, жиле приміщення, яке належить до житлового фонду і є придатним для постійного чи тимчасового проживання, а також будь-яке приміщення, яке призначене для тимчасового проживання. Не має значення проміжок часу, протягом якого особа проживає в даному приміщенні. Потерпілим від даного злочину може бути тільки фізична особа — громадянин України, іноземець або особа без громадянства. Порушення встановленого законом порядку проникнення у приміщення, яке належить за правом власності юридичній особі, не містить складу злочину, передбаченого ст. 162 КК. Такі дії, за наявності необхідних підстав, можуть бути кваліфіковані як перевищення влади або службових повноважень (ст. 365 КК), самоправство (ст. 356 КК) або інший злочин.

 

Проникнення в житло сторонніх можливе лише за добровільноюзгодою власника на таку дію. Якщо згода була отримана в результаті насильстваабо погроз, то виключається і правомірність проникнення.

 

5. Незаконним вважається обшук, здійснюваний особами, які не мають на це права, або вчинений із порушенням Кримінально-процесуального кодексу України, тобто особами, що за певних умов мають на це право, але в цьому випадку не були наділені необхідними повноваженнями (наприклад, проведення обшуку працівниками міліції за відсутності санкції суду). На відміну від обшуку, огляд житлового приміщення за чинним законодавством може бути проведений без рішення суду і санкції прокурора. Однак згідно з п. 13 Перехідних положень Конституції України такий порядок передбачається змінити, і огляд житла також стане можливим лише за вмотивованим рішенням суду.

 

6. Відповідно до ч. З ст. 47 Конституції України ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду. Незаконне виселення має місце у разі, якщо воно здійснюється без законних підстав, тобто без судового рішення, яке набуло чинності. Незаконним слід також вважати виселення, що здійснене неуповноваженими на те особами.

 

7. Під іншими діями, що порушують недоторканність житла громадян, слід розуміти будь-яке інше вторгнення до житла проти волі осіб, які там проживають, за винятком випадків крайньої необхідності, як то: тимчасове використання житла без згоди його власника, з метою самовільного вселення до чужого житла інших осіб тощо.

 

8. Даний злочин вважається закінченим з моменту вчинення однієї із зазначених у цій статті дій.

 

9. Суб'єктивна сторонацього злочину характеризується лише прямим умислом. Винна особа усвідомлює, що порушує недоторканність житла громадян і бажає вчинити такі дії. Мотиви і мета цього злочину можуть бути різними. Однак слід мати на увазі, що з'ясування мотивів дозволяє відмежувати даний злочин від самоправства (ст. 356 КК).

 

10.Суб'єктом даного злочину може бути будь-яка фізична осудна особа, що досягла 16-річного віку.

 

11. У частині 2 ст. 162 КК передбачені кваліфікуючі ознаки даного злочину: 1) вчинення його службовою особою; 2) вчинення із застосуванням насильства чи з погрозою його застосування.

 

12. Поняття службової особи див. у коментарі до ст. 364 КК.

 

39. Невиплата заробітної плати, стипендії, пенсії чи інших уста­новлених законом виплат (ст. 175 КК).

Стаття 175. Невиплата заробітної плати, стипендії, пенсії чи інших установлених законом виплат

 

1. Безпідставна невиплата заробітної плати, стипендії, пенсії чи іншої установленої законом виплати громадянам більше ніж за один місяць, вчинена умисно керівником підприємства, установи або організації незалежно від форми власності, —

 

карається штрафом від ста до трьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до п'яти років, або виправними роботами на строк до двох років, або позбавленням волі на строк до двох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

 

2. Те саме діяння, якщо воно було вчинене внаслідок нецільового використання коштів, призначених для виплати заробітної плати, стипендії, пенсії та інших встановлених законом виплат, —

 

карається штрафом від п'ятисот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до п'яти років, або позбавленням волі на строк до трьох років.

 

3. Особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо до притягнення до кримінальної відповідальності нею здійснено виплату заробітної плати, стипендії, пенсії чи іншої встановленої законом виплати громадянам.

 

 

 

1. Частина 7 ст. 43 Конституції України проголошує, що право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом. Тому безпідставна невиплата заробітної плати, стипендії, пенсії чи інших установлених законом виплат громадянам вважається злочином.

 

2. Суспільна небезпечністьданого злочину виражається в тому, що він порушує конституційне право працівника на своєчасне отримання заробітної плати і право на соціальний захист.

 

3. Об'єктивна стороназлочину полягає в безпідставній невиплаті громадянам заробітної плати, стипендії, пенсії чи інших установлених законом виплат більше ніж за один місяць.

 

Під невиплатою заробітної плати, стипендії чи пенсії слід розуміти неповну або несвоєчасну виплату громадянам зазначених видів виплат. Невиплата як ознака даного злочину має місце там, де вона: а) є безпідставною; б) триває понад один місяць.

 

Заробітна плата — це винагорода у грошовому виразі, яку за трудовим договором власник або уповноважений ним орган сплачує працівникові за виконану ним роботу згідно з існуючими нормами праці.

 

Пенсія — це форма соціального забезпечення, яка передбачаєсобою Платіж, встановлений до кінця життя або на тривалий строк для непрацездатних громадян, а також для інших громадян, що мають право на пенсію. Згідно із законодавством України пенсії поділяються на трудові та соціальні. Відповідальність за ст. 175 КК настає за невиплату будь-якого виду пенсій, встановленого громадянину відповідно до закону.

 

Стипендія — це вид соціальної виплати, який встановлюється студентам, аспірантам, учням навчальних закладів, а також деяким іншим категоріям громадян з метою їхнього матеріального забезпечення та соціального захисту. Відповідальність за ст. 175 КК тягне невиплата будь-якого виду стипендії.

 

Під іншою встановленою законом виплатою слід розуміти будь-які інші, крім заробітної плати, стипендії та пенсії виплати громадянам, що здійснюються на регулярній основі (щомісячно), наприклад, соціальна допомога по догляду за дитиною, доплати і компенсації громадянам, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи та ін.

 

4. Злочин вважається закінченим з моменту, коли після спливання строків, вказаних в законі, заробітна плата, стипендія, пенсія або інший вид грошового утримання не були виплачені громадянам, і невиплата становить строк більше, ніж за один місяць.

 

5. Суб'єктивна сторонаданого злочину характеризується прямим умислом.

 

6. Суб'єктзлочину спеціальний: керівник (власник) підприємства, установи, організації незалежно від форми власності.

 

7. Частина 2 ст. 175 КК передбачає відповідальність за те саме діяння, якщо воно було вчинене внаслідок нецільового використання коштів, призначених для цих виплат. Під нецільовим використанням коштів розуміють використання коштів, що призначалися на виплату заробітної плати, пенсії, стипендії та на інші заходи, які не пов'язані із зазначеними виплатами, наприклад, використання коштів з фондів зарплати для придбання обладнання, для ремонту приміщення, оплати оренди, послуг тощо.

 

8. Якщо нецільове використання зазначених коштів було пов'язане із вчиненням іншого злочину, наприклад, привласненням чужого майна, зловживанням владою чи службовим становищем, службовим підробленням, то вчинене слід кваліфікувати за сукупністю злочинів: статтями 175, 191, 364, 366 КК.

 

9. У тих випадках, коли предметом нецільового використання були бюджетні кошти, вчинене утворює ідеальну сукупність злочинів і потребує кваліфікації за ч. 2 ст. 175 і ст. 210 КК.

 

10. Частина 3 ст. 175 КК містить заохочувальну норму і передбачає можливість звільнення від кримінальної відповідальності особи, яка вчинила даний злочин. Звільнення від кримінальної відповідальності в даному випадку можливе за наявності двох умов: а) особа здійснила виплату заробітної плати, стипендії, пенсії чи іншої встановленої законом виплати громадянам;

 

б) цебуло зроблено до притягнення її до кримінальної відповідальності.

 

40. Порушення таємниці листування, телефонних розмов, теле­графної чи іншої кореспонденції, що передаються засобами зв’язку або через комп’ютер (ст. 163 КК).

Стаття 163. Порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції^ що передаються засобами зв'язку або через комп'ютер

 

1. Порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції, що передаються засобами зв'язку або через комп'ютер, —

 

караються штрафом від п'ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі до трьох років.

 

2. Ті самі дії, вчинені щодо державних чи громадських діячів або вчинені службовою особою або з використанням спеціальних засобів, призначених для негласного зняття інформації, —

 

караються позбавленням волі на строк від трьох до семи років.

 

 

 

1. Суспільна небезпечністьданого злочину полягає в тому, що він порушує конституційне право громадян на таємницю листування, телефонних переговорів, телеграфної або іншої кореспонденції. Це право закріплене в ст. 31 Конституції України. Воно означає, що ніхто без згоди самого громадянина не має права знайомитися з його листуванням чи розголошувати зміст його кореспонденції.

 

2. Предметомзлочину є відомості, які містяться в кореспонденції громадян і становлять їхню особисту таємницю. Не можуть визнаватися предметом цього злочину відомості та повідомлення службового характеру, які становлять зміст службової кореспонденції. За наявністю до цього інших підстав такі дії можуть розглядатися як комерційне шпигунство (ст. 231 КК), розголошення комерційної таємниці (ст. 232 КК), розголошення державної таємниці (ст. 328 КК), передача відомостей, що становлять конфіденційну інформацію, яка є власністю держави (ст. 330 КК), розголошення відомостей військового характеру (ст. 422 КК) тощо.

 

3. Об'єктивна стороназлочину полягає у вчиненні незаконних дій, спрямованих на порушення таємниці кореспонденції, яка передається від однієї особи до іншої за допомогою засобів зв'язку або через комп'ютер. Засоби зв'язку — це технічне обладнання, що використовується для організації зв'язку. Про поняття комп'ютер див. коментар до ст. 361 КК.

 

4. Засоби передачі інформації можуть бути різноманітними: листування, телефонні переговори, телеграфна, а також інша кореспонденція. Під листуванням варто розуміти будь-які види кореспонденції: листи, посилки, бандеролі тощо, тобто ті послуги, що надаються установами зв'язку громадянам або юридичним особам. Під іншою кореспонденцією слід розуміти інші види повідомлень, наприклад, отримані телетайпом, факсомтощо. Інформацією, що містить таємницю, слід вважати таку, яку адресатабо джерело інформації не бажають доводити до відома інших осіб.

 

5. Незаконність дій з порушення таємниці листування, телефонних розмов або телеграфних повідомлень має місце за відсутності згоди особи на ознайомлення з її кореспонденцією або за порушення встановленого законом порядку, що визначає винятки із загальних правил щодо можливості ознайомлення із змістом кореспонденції або переговорів громадян за певних умов.

 

Так, відповідно до ст. 31 Конституції України таке ознайомлення може здійснюватися тільки за постановою суду у випадках, вказаних у законі, з метою запобігти злочинові чи з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати таку інформацію неможливо.

 

6. Даний злочин вважається закінченим з моменту ознайомлення третьої особи із змістом листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції громадян.

 

7. Суб'єктивна стороназлочину характеризується прямим умислом. Винна особа усвідомлює, що незаконно ознайомлюється з відомостями або повідомленнями громадянина, що передаються засобами зв'язку або через комп'ютер і бажає вчиняти такі дії. Мотиви злочину можуть бути будь-якими і значення для його кваліфікації не мають.

 

8. Суб'єктомзлочину визнається будь-яка фізична осудна особа, що досягла віку кримінальної відповідальності.

 

9. У частині 2 ст. 163 КК передбачена відповідальність за вчинення цього злочину щодо державних чи громадських діячів; або службовою особою;

 

або з використанням спеціальних засобів, призначених для негласного зняття інформації.

 

10. Про поняття службової особи див. коментар до ст. 364 КК.

 

11. Про поняття державного та громадського діяча див. відповідний коментар до ст. 112 КК.

 

12. Під використанням спеціальних засобів, призначених для негласного зняття інформації варто розуміти застосування будь-яких приладів, апаратури, технічних засобів, призначених для фіксування, розшифровки запису, або відтворення різної інформації. Докладніше про поняття спеціальних засобів див. коментар до ст. 359 КК. Незаконне використання таких засобів, поєднане із порушенням таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції, охоплюється ч. 2 ст. 163 КК, але за наявності кваліфікуючих обставин, що передбачені в ч. 2 ст. 359 КК, кваліфікуються за сукупністю злочинів, передбачених частинами 2 статей 163 та 359 КК.

 

41. Грубе порушення законодавства про працю. Грубе порушення угоди про працю (ст.ст. 172, 173 КК).    

---

Дата добавления: 2018-04-05; просмотров: 771; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!