Третій етап: останнє слово опонентів

Третій етап дебатів є найкоротшим: кожному з опо­нентів надається ще одна можливість висловитися. Все, що ви маєте сказати, занотуйте на папері. Дуже ризиковано ім­провізувати на цьому етапі дебатів.

Щоб ця промова була дієвою, необхідно ще раз наго­лосити на суті свого виступу.

 

Способи дебатування

Окрім техніки перебивання опонента і зустрічних методів, про які йшлося вище, існує багато й інших засобів, що допоможуть провести дебати успішно. Важливо визна­чити, що опонент послуговується тими ж засобами, що й ви, тому готуйтеся так, ніби ви знаєте, як саме їм можна протистояти.

 

Отже, за допомогою найрізноманітніших засобів ви по­винні вміти:

1) стверджувати, що аргументи опонента є непере­конливими (навіть недоречними);

2) наводити якомога більше доказів;

3) нагадувати опонентові його попередні слова, вико­ристовуючи їх проти нього ж;

4) звинувачувати опонента у недоречних зауваженнях;

5) спростовувати наведені опонентом приклади;

6) протистояти опонентові зауваженнями його ж колег, що вони, можливо, робили раніше;

7) протистояти узагальненням, звертатися до опонента з вимогою пояснити своє бачення проблеми на конкретних прикладах;

8) визначити хибну аргументацію опонента.

 

Помилки під час дебатів

Щоб досягти успіху та вдосконалити вміння дебатувати, треба уникати таких помилок.

1. Неуважне слухання опонента:

• розмови з сусідом;

• читання документів засідання;

• розмірковування над власним виступом.

2. Невиразне мовлення:

• нечіткість;

• занадто швидкий чи повільний темп мовлення;

• намагання вразити присутніх довгими складними ре­ченнями;

• спроба перебивати опонента (за винятком другого етапу).

3. Порушення регламенту:

• відхилення від пунктів порядку денного;

• невиконання прохань голови;

• виступ не по суті справи, невміння відрізнити головне від другорядного.

Занадто широкі узагальнення.

Надто емоційна поведінка.

Перебуваючи у стані емоційного збудження, особа час­то не може себе контролювати і дозволяє собі різкі вислов­лювання. Внаслідок цього її твердження можуть стати:

• менш переконливими;

• незграбними і навіть образливими для інших;

• ганебними для самого доповідача.

6. Негнучкість:

• дотримання своїх звичок;

• невміння думати й діяти по-іншому.

7. Дріб'язковість:

• спекуляція на дрібницях;

• прагнення за будь-яких умов здобути перемогу;

• постійне враховування незначних помилок опонента.

8. Незнання норм літературної мови:

• неправильна вимова звуків і звукосполучень;

• порушення усталеного наголосу;

• вживання скалькованих слів;

• неправильна побудова речень.

 

Мистецтво публічного виступу. Доповідь

Доповідь— одна з найпоширеніших форм публічних ви­ступів. Вона порушує нові проблеми, які ще потребують ви­рішення, має характер гострої злободенності. Доповідь є дуже важливим елементом системи зв'язків із громад­ськістю (приміром, повідомлення свого погляду на проб­лему, наукової та громадянської позиції тощо). Розрізняють політичні, звітні, ділові та наукові доповіді.

Представлення доповідача

Представлення доповідача передбачає надання стислої інформації про нього: його прізвище, ім'я та посада. Не потрібно викладати зміст його повідомлення, адже це — його власне завдання, але голова зібрання може пояснити, чому саме цю людину запрошено виступити. Якщо вже від моменту представлення доповідач прагне справити вражен­ня, він має дати якомога більше інформації про себе тому, хто його представлятиме.

Попередня інформація для доповідача

Доповідач повинен знати заздалегідь:

1) тему засідання, конференції, «круглого столу», зу­стрічі тощо;

2) склад аудиторії;

3) хто ще виступатиме на зібранні;

4) де й коли відбудеться засідання, конференція, «круг­лий стіл», зустріч тощо.

Доповідь

Проголошення доповіді вимагає серйозної підготовки. Перший крок у цім — накреслити мету й завдання виступу, визначити коло питань, що їх він має охопити. Насамперед, заздалегідь слід сформулювати предмет і тему останнього (можливо, все це вже було визначено організаторами зі­брання). Другий крок — добір допоміжної інформації. Ос­тання ж може бути отримана з двох джерел:

1) теоретичні джерела — це можуть бути статті в періодичних виданнях, книги та окремі публікації, що стосуються теми, енцикло­педичні, термінологічні та галузеві словники;

 2) усні розмо­ви з обізнаними з проблемою людьми.

 Висвітлювані питан­ня мають ґрунтуватися на найновіших дослідженнях і науко­вих публікаціях (якщо це науковий виступ), на останніх ви­ступах у пресі, на радіо й телебаченні як прихильників, так і опонентів (якщо це політичний виступ), на аналізі та поси­ланнях на протоколи попередніх засідань (якщо це громад­ські збори).

Добираючи інформацію, необхідно пам'ятати, що повідомлення буде теоретично обґрунтованим та акту­альним лише за умови наявності промовистих прикладів.

Завершивши підготовку, слід організувати інформацію в певні категорії, надати їй чіткості, визначити і сформулю­вати власне бачення проблеми. Доповідь слід будувати, дотримуючись таких вимог:

 теоретична обґрунтованість, опора на фактичний матеріал, наведення переконливих прикладів, власне бачення проблеми.

 

Наступний крок — написання плану доповіді на папері, що містить:

• вступ;

• основний текст (серцевина доповіді);

• висновки.

Вступ

Початок доповіді є визначальним і повинен чітко й пе­реконливо відображати причину та мету виступу, розкри­вати суть конкретної справи, містити докази. Першочергове завдання доповідача на цьому етапі — привернути й утрима­ти увагу аудиторії. Аби не дозволити думкам слухачів роз­порошитися, вже після перших речень доповіді необхідно висловлюватися чітко, логічно та змістовно, уникаючи зай­вого. Відповідно, речення мають бути короткими і стосува­тися тільки сутності питання, варто інтонаційно вирізняти найважливіші місця висловлювання і виражати своє став­лення до предмета мовлення.

Практичні поради доповідачеві:

1) подякуйте тому, хто представив вас аудиторії (на­приклад, голові);

2) чітко назвіть тему вашої доповіді та проблему, що їй

присвячена остання;

3) стисло поясніть, у який спосіб ви аналізуватимете проблему, на що, насамперед, звернете увагу.

 Обмежте кількість аналізованих у доповіді питань. Зазначте, яку візу­альну допомогу ви задієте (відеофільми, графіки, діаграми, таблиці та інші ілюстративні матеріали).

 

Основний текст

В основній частині викладається сутність проблеми, наво­дяться докази, пояснення, міркування, дотримуючись попе­редньо визначеної структури доповіді. Слід пояснювати ко­жен аспект проблеми, добираючи переконливі цифри, фак­ти, цитати (проте кількість подібних прикладів не має бути надто великою — нагромадження ілюстративного матеріалу не повинно поглинати змісту доповіді).

 Варто подбати про зв'язки між частинами, поєднавши їх в єдину струнку систему викладу; усі питання мають висвітлюватися збалансовано (при цьому не обов'язково кожному з них приділяти однако­ву кількість часу). Постійно й уважно потрібно стежити за відповідністю між словом і тим, що воно позначає.

Надзвичайно важливо продумати, в яких місцях тексту потрібні своєрідні «ліричні» відступи, адже суцільний текст не сприймається. Приміром, у політичних доповідях доцільно розповісти анекдот чи якусь кумедну історію. Анекдот — випробуваний і перевірений спосіб утримати увагу. Останній дає можливість дещо розрядити напруже­ність, а слухачам — перепочити. При цьому не слід забува­ти, що подібні відступи обов'язково мають бути короткими і, певна річ, ілюструвати повідомлення. Одного анекдоту цілком достатньо; розповідаючи більше, промовець ризикує зробити зміст доповіді фрагментарним.

 

Висновки.

 Підсумуйте все сказане. Висновки певним чином мають узгоджуватися зі всту­пом і не випадати з загального стилю викладу.

Якщо, готуючись до виступу, доповідач вирішить за­писати доповідь на папері, йому слід врахувати, що роз­мовна мова значною мірою відрізняється від писемної. Тому не варто говорити так, як пишемо, навпаки, потрібно писа­ти так, як говоримо, адже розмовна мова менш формалізо­вана, менш структурована, вільніша, сприймається легше (для порівняння зверніть увагу на мову оглядача новин на ТБ). При цьому не можна нехтувати дотриманням загально­прийнятих літературних норм у користуванні лексичними, фонетичними, морфологічними й стилістичними засобами мови, адже важливою умовою успіху є бездоганна грамот­ність. Мовлення повинно бути не тільки правильним, а й лексично багатим, синтаксично різноманітним.

Варто записати промову на касету й прослухати, оці­нюючи її критично. Виступаючи, можна користуватися но­татками. Зважаючи на це, було б доречно записати найваж­ливіші речення, щоби під час виступу відтворити їх дослів­но. Останнє може бути особливо корисним у процесі виго­лошення завершальної частини доповіді.

 

Страх перед аудиторією

Страх перед аудиторією — явище досить поширене се­ред промовців. Він дається взнаки по-різному: може тремті­ти голос, мов під час першого освідчення у коханні, може вкриватися червоними плямами обличчя, ніби доповідач щойно вчинив щось ганебне, може супроводжуватися по­вільним блокуванням будь-яких проявів волі. Ці ознаки — справжня напасть для доповідача. Найгірше ж те, що вони лише посилюють страх, і доповідач зазвичай думає вже не про логічний виклад думок, а про якомога швидше завер­шення цієї екзекуції. Він усвідомлює, що прояви страху є очевидними для слухачів, і, як наслідок, поспішає, ще біль­ше плутається, що часом призводить до завчасного завер­шення виступу.

Страх перед аудиторією відрізняється від емоційної на­пруженості, що може виникати під час публічних виступів; останнє є навіть необхідним — ненатягнутий лук не може випустити стрілу. Емоційно врівноважений доповідач знач­но «небезпечніший» у своїй нудній промові, аніж той, у чиє­му настрої присутня здорова доза нервового збудження.

---

Дата добавления: 2018-04-05; просмотров: 441; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!