Сценарний метод прогнозування

Nbsp;

СОЦІОЛОГІЧНЕ ПРОГНОЗУВАННЯ ЯВИЩ І ПОДІЙ

 

План

Вступ

 1. Методологічні основи передбачення майбутнього

 2. Основні етапи розвитку уявлень про майбутнє

 3. Методи соціологічного прогнозування

 3.1 Методи опитування експертів

 3.2 Методи опитування населення

 3.3 Методи моделювання

 3.4 Сценарний метод прогнозування

 Висновки

 Література

 

Вступ

 

 Проблеми соціального прогнозування здавна привертають увагу вчених. Людство завжди прагнуло дізнатися про своє майбутнє, а здібності до передбачення високо цінувалися. В наш час, що характеризується величезним і безперервно зростаючим динамізмом соціально-політичних, економічних, науково-технічних, ідеологічних та інших змін, наукове передбачення майбутнього набуло винятково важливого, часто глобального значення. Близьке і далеке майбутнє прагнуть передбачити, пророкувати, віщувати, угадувати, прогнозувати, планувати, програмувати, проектувати. Без прогнозування різних явищ і процесів, без передбачення перспектив їх розвитку неможливе науково-обґрунтоване управління, вироблення і прийняття ефективних управлінських рішень. Виявлення назріваючих тенденцій, проблем і протиріч суспільного життя, пошук шляхів і методів їх вирішення, надійний соціальний прогноз — важливе завдання соціології.

 У кожній мові здавна існують поняття, якими позначаються ті чи інші судження про майбутнє: пророцтво, віщування, передбачення, прогнозування, футурологія та ін. Суть кожного з них неоднозначна. Часто вони використовуються як синоніми, іноді в кожне з них вкладається різний зміст, що породжує термінологічні дискусії.

 

 1. Методологічні основи передбачення майбутнього

 

 Загальним й інтегруючим всі різновиди одержання інформації про майбутнє є поняття «передбачення».

 Передбачення — обґрунтоване припущення про майбутній стан явищ природи і суспільства або про явища, невідомі в даний час, але які піддаються виявленню.

 Передбачення поділяються на наукові й ненаукові. Наукове передбачення ґрунтується на знанні закономірностей розвитку природи, суспільства, мислення, на використанні наукових методів дослідження. Ненаукове передбачення не використовує спеціальних наукових досліджень і ґрунтується на передчуттях людини про майбутнє з допомогою підсвідомості (інтуїтивне); на життєвому досвіді і пов'язаних з ними аналогіях, прикметах (буденне); на вірі в надприродні сили, що визначають майбутнє, на забобонах (релігійне передбачення).

 Однією з форм наукового передбачення є прогнозування — процес вироблення прогнозів.

 Прогноз — імовірне судження про стан того чи іншого явища в майбутньому.

 У вузькому значенні, прогноз — спеціальне наукове дослідження перспектив тих чи інших явищ, переважно з кількісними оцінками. Прогнозування не зводиться до спроб угадувати деталі майбутнього (хоча інколи це суттєво). Пророкування, на відміну від прогнозування, — це твердження про майбутнє, якому не властива ймовірність. Воно претендує на абсолютну достовірність.

 Прогноз є невід'ємною функцією науки, завершальним етапом наукового дослідження. Причому, на думку багатьох вчених, — обов'язковим, якщо це стосується розвитку теорії. А вдосконалення науки відбувається з посиленням її прогностичної функції.

 Прогнозування має також і велике прикладне значення. Воно сприяє вибору найоптимальнішого варіанта при обґрунтуванні плану, програми, проекту, управлінського рішення. Як і планування, управління не є наукою. Але може і повинна існувати наука про прогнозування, скажімо, як наука про управління (менеджмент).

 Теорія прогнозування (прогностика) як наука тільки формується, її предметом є дослідження законів і способів прогнозування, завданням — розробка проблем гносеології і логіки прогнозування, типології прогнозів, методів прогнозування, категорій і понять, спеціальних методологічних проблем прогнозування з метою підвищення методичного обґрунтування прогнозів. У структурі прогностики розвиваються окремі теорії прогнозування як у координатах загальної прогностики, так і відповідних сфер прогнозування.

 Поняття «прогностика» і «прогнозування» часто невиправдано використовують як синоніми, ототожнюють. Інколи прогностику трактують дуже широко, вважаючи, що вона охоплює не тільки теорію передбачення, але і сам процес прогнозування.

 Ще одним неоднозначним поняттям є футурологія. Термін цей запропонував у середині XX ст. німецький соціолог, який емігрував до СІЛА, О. Флехтгейм. Футурологію він тлумачив як «філософію майбутнього». У 60-х роках у зв'язку з «бумом прогнозів» на Заході утвердилося розуміння футурології як «науки про майбутнє», предмет дослідження якої — перспективи розвитку всіх явищ, на відміну від інших дисциплін, які досліджують сучасне і минуле. Згодом в поняття «футурологія» почали вкладати і соціальне прогнозування, і прогностику як науку про закони прогнозування.

 Важливою проблемою методології прогнозування є виявлення чинників, які детермінують майбутнє. Майбутнє — такий стан явищ, процесів, який витікає з теперішнього і має корені в минулому. Об'єктивні умови містять зародки майбутнього у вигляді нових елементів. Але визначити, яке майбутнє у них, можна тільки на основі законів розвитку тих чи інших об'єктів. Закони — зв'язки між явищами, які за певних умов діють незмінно, постійно і відповідним чином. Отже, соціальні факти і процеси, особливо нові, а також закони їх розвитку є носіями інформації про майбутнє.

 Одним із найбільш загальних і універсальних законів дійсності є закон причинності, або каузальної (причинної) залежності. Враховуючи основну ознаку цього закону — причина обов'язково зумовлює наслідок, — з'ясовуючи причини, можна передбачити і наслідки цих причин. Більше того, якщо певні наслідки не бажані, можна спробувати їх уникнути, паралізувавши або змінивши їх причини. Звичайно, не для всіх законів існує кількісне, математичне вираження.

 Важливе значення для прогнозування мають ритмоциклічні закономірні зв'язки явищ. Циклічний розвиток в суспільному житті простежується значно слабше, ніж в неорганічній природі чи в біосфері. Циклічність піддається кількісним вимірам, що і дає змогу прогнозувати тенденції суспільного розвитку.

 Системна будова явищ також є об'єктивною основою передбачення. Знаючи характерні риси, функції залежних між собою елементів явища як системи, можна передбачити і поведінку явища в цілому.

 Необхідною умовою пізнання майбутнього є з'ясування відповідних властивостей психіки. Корені таких властивостей лежать в психофізіологічній еволюції вищих тварин і людини. Адже передбачення хоча б найближчого майбутнього потрібне кожній живій істоті, наділеній психікою, навіть для елементарних дій. Психіка не тільки відображає дійсність, але й проникає в майбутнє. Цю властивість називають «випереджаючим відображенням», «моделлюпотрібного майбутнього». Таке передбачення виявляється як на безумовно-рефлекторному (інстинктивному), так і на умовно-рефлекторному рівнях психіки. Властивість психіки випереджати події зовнішньогосвіту є однією з найефективніших форм пристосування до середовища.

 Основою випередження майбутнього, випереджаючого відображення є досвід минулого. Він накопичується нервовою системою завдяки властивості нервової тканини «записувати» минулі події. А повторюваність, циклічність подій створюють об'єктивні умови для передбачення майбутнього.

 Оцінка людьми перспектив розвитку явищ чи процесів на основі попереднього досвіду, за аналогією з уже відомими подібними явищами і процесами, є одним з основних джерел інформації про майбутнє. Іншим джерелом є екстраполяція (умовне продовження в майбутнє тенденцій, закономірності розвитку яких в минулому і нині достатньо відомі). Ще одним шляхом одержання інформації про майбутнє є моделювання майбутнього стану того чи іншого явища, процесу з урахуванням очікуваних або бажаних змін деяких умов, перспективи розвитку яких достатньо відомі.

 Хоча соціальний детермінізм має імовірний характер, це не є на заваді передбачення суспільного розвитку. Саме ймовірний підхід до передбачення є особливістю і методичною основою соціального прогнозування. Воно стало динамічно розвиватися тільки після усвідомлення того, що продуктивним є не відгадування конкретних рис майбутнього, а вироблення ймовірного спектра перспектив його розвитку.

 Існують різні види прогнозів, їх типологія може бути побудована за різними критеріями — залежно від об'єкта, часу, на який прогнозується об'єкт, цілей, методів прогнозування і т. ін. Найзагальнішим є поділ прогнозів на природничо-наукові та соціальні. Основною специфічною особливістю природничо-наукових прогнозів є те, що об'єкти прогнозування неможливо або майже неможливо поки що змінити шляхом соціального управління, з допомогою програм, проектів, планів, організаційних рішень. Людина прагне передбачити природні явища, щоб заздалегідь пристосуватися до них.

 Соціальне прогнозування здійснюється, як правило, для вироблення рекомендацій щодо оптимального впливу на прогнозоване явище чи процес з метою їх реалізації чи відвернення.

 Залежно від часу, на який розраховане прогнозування, виділяють поточні, короткострокові, середньострокові, довгострокові і наддовгострокові прогнози.

 Залежно від мети прогнози поділяються на пошукові та нормативні.

 Пошуковий прогноз — це передбачення розвитку явищ шляхом умовного продовження в майбутнє тенденцій, які домінували у минулому і домінують нині, абстрагуючися від планів, проектів, програм, управлінських рішень, які можуть змінити існуючі тенденції, зумовити самоздійснення чи самозруйнування прогнозу. Пошуковий прогноз з'ясовує те, що найімовірніше відбудеться за збереження існуючих тенденцій. Відповідь при цьому дається не однозначна, а у формі певної шкали ймовірності.

 Нормативний прогноз — це передбачення бажаного стану явищ на базі попередньо визначених норм, ідеалів, цілей. У процесі його вироблення триває пошук відповіді на питання: як досягти бажаного? Нормативними можуть бути тільки соціальні прогнози. Нормативне прогнозування схоже на планування, проектні розробки, але не тотожне йому.

 

 2. Основні етапи розвитку уявлень про майбутнє

 

 Проблеми майбутнього, як свідчать етнографічні та археологічні дані, хвилювали людей ще на ранніх стадіях розвитку суспільства. «Передбачати» і навіть «впливати» на майбутнє в «міфічний» період було звичним заняттям, адже майбутній час, як і минулий, ототожнювався з теперішнім. Рецидиви подібного мислення і тепер іноді проявляються, наприклад, у формі футурофобії. Успадковані від далекого минулого особливості людської психіки і мислення враховують теоретики і практики прогнозування при опитуванні експертів, населення.

 Уявлення про майбутнє в давні часи втілювалися у найпростіших казках і міфах про фантастичні світи на небесах і під землею, згодом у релігійних і утопічних концепціях майбутнього. Наприклад, в індуїстсько-буддійській концепції Історія уявлялась як постійна зміна циклів регресу від «золотого віку» до «кінця світу», потім наставав стан «створення нового світу», знову регрес, і так без кінця. В утопічних концепціях поставав ідеальний суспільний лад, бажане майбутнє, плани соціальних перетворень, які вже не пов'язувались з надприродними силами, але і не були науково обґрунтованими.

 Спершу утопія тісно перепліталася з легендами про «золотий вік». В античності, а особливо в епоху Відродження, утопія була втілена у зображенні досконалих держав, що нібито десь існують (утопія Платона про суспільний лад, за якого на чолі держави стоять філософи, «Утопія» Т. Мора, «Місто Сонця» Т. Кампанелли, «Нова Атлантида» Ф. Бекона та ін.). Утопізм XVIII ст. широко використовував досягнення західноєвропейської філософії нового часу, ідеї Просвітництва у створенні трактатів, проектів та програм соціальних, політичних реформ. Із середини XIX ст. головними проблемами, до яких звертається утопізм, є соціальний ідеал і моральні цінності.

 У другій половині XIX ст. почався бурхливий розвиток «наукової фантастики». Жюль Берн, Г. Уеллс та інші автори науково-фантастичних творів використовували уже наукові методи передбачення майбутнього, зокрема екстраполяцію тенденцій розвитку науки, техніки, культури на близьке і далеке майбутнє. А художня форма творів розширила діапазон поглядів на проблеми майбутнього і привернула до них масову аудиторію. Соціальні наукові теорії та прогнози були покладені в основу багатьох науково-фантастичних творів. З іншого боку, наукова фантастика стала джерелом ідей для соціального прогнозування.

 Ще вищу практичну значимість мав новий жанр наукової публіцистики — «роздуми про майбутнє» вчених або письменників, добре обізнаних з проблемами науки. У їх працях спроби «проникнення в майбутнє» здійснювалися не тільки з допомогою засобів мистецтва, а й науки. Найвідо-мішими творами цього жанру були «Через сто років» (1892) ПІ. Ріше, «Уривки з майбутньої історії» (1896) Г. Тарда, «Завтра» (1898) Е. Говарда, «Передбачення про вплив прогресу механіки і науки на людське життя і думку» (1901) Г. Уелл-са, «Етюди оптиміста» (1907) І. Мечникова та ін.

 У 20—30-ті роки XX ст. в Європі спостерігається справжній бум «роздумів про майбутнє». Виходять друком фундаментальні монографії про перспективи розвитку науки, техніки, економіки, культури А. Лоу («Майбутнє»), Ф. Джиббса («Післязавтра»), Е. Біркенхеда («Світ в 7040 році»), Г. Уеллса («Війна і майбутнє», «Праця, добробут і щастя людства», «Доля Гомо сапієнс», «Новий світовий порядок») та ін.

 Особливе ставлення до утопії і фантастики сформувалися в Росії, що значною мірою вплинуло й на «українську ситуацію». Утопічні мрії, трактати й проекти набули тут глибшого розвитку, ніж в інших країнах. Саме бідність, економічна неефективність, низький культурний рівень і повне безправ'я народних мас живили мрії про стрибок у блискуче майбутнє, високу ефективність, багате життя і соціальну справедливість. Не випадково російська утопія багато в чому випередила розвиток світової утопічної думки. Так, В. Солов-йов «Короткою історією антихриста» (1900) випередив містичні фантазії Заходу. Загальновизнаним є вплив К. Ціол-ковського на сучасну космічну фантастику, В. Вернадсько-го — на духовні утопії. «Великий інквізитор» Ф. Достоєвсь-кого вплинув на появу антиутопій новітнього часу. Перша з них — «Ми» була створена Є. Замятіним у 1920 р. Найбільший соціальний експеримент (спроба радикального і швидкого стрибка до колективного щастя шляхом соціалістичної революції), який із сучасної точки зору виглядає як утопічний, також був здійснений у Росії.

 На Заході загальмований в період Другої світової війни розвиток концепцій майбутнього наприкінці 40-х років розгортається з новою силою. Цьому сприяла поява теорії НТР, що була викладена в книгах Дж. Бернала і Н. Вінера. Велику роль в її популяризації відіграла книга австрійського публіциста Р. Юнгка «Майбутнє уже розпочалося» (1952). Концепція НТР поставила питання про радикальні якісні зміни в житті людства протягом найближчих десятиріч.

 Розроблена в 50—60-х роках техніка пошукового і нормативного прогнозування, яка поставила прогностику на службу управлінню, зумовила появу сотень наукових закладів, які спеціально займалися виробленням технологічних прогнозів.

 «Буму прогнозів» 60—70-х років сприяло формування нових філософських, економічних і соціологічних концепцій суспільного розвитку, набору понять, категорій, соціальних норм, інших теоретичних передумов, необхідних для конструювання моделей майбутнього. Вирішальне значення щодо цього мали теорії «індустріалізму», «постіндустріалізму», згодом і концепції «інформаційного суспільства».

 На зміну оптимістичним теоріям майбутнього поступово приходить хвиля соціального песимізму. Перша «антиіндус-тріальна хвиля» була пов'язана із зростаючою тривогою світової громадськості у зв'язку з прогресуючим забрудненням навколишнього середовища. «Технофоби» Олвин Тоффлера (нар. 1928), Л. Мемфорд, Т. Роззак та інші, викладаючи концепцію «шоку від зіткнення з майбутнім», твердили, що не тільки технологія, але й інші соціальні процеси вийшли з-під контролю і що саме НТР, сучасна технологія є головною причиною всіх бід. Футурологічними бестселерами такого типу в 70-ті роки стали «Футурошок», «Екоспазм» і «Третя хвиля» О. Тоффлера. В першій з цих книг констатувалося: «Підсвідомий страх, масові неврози, вчинки, що не піддаються раціональному поясненню, нестримні акти насилля — все це тільки слабкі ознаки хвороби, яка нас чекає. Футурошок, — продовжував О. Тоффлер, — це знамення часу, результат зростаючого темпу життя, результат раптових змін, що відбуваються в суспільстві». Щоб підготуватися до цього «футурошоку», пропонувалось: негайно розвивати «дослідження майбутнього», створювати плацдарм для наступу на майбутнє шляхом проведення соціальних експериментів,' організувати «навчання майбутньому» в школах, університетах, інших навчальних закладах, а також через засоби масової інформації.

 Але ще до виходу в світ названих книг, в 1968 році, за ініціативою Ауреліо Печчеї — видатного італійського економіста, бізнесмена і громадського діяча, був створений Римський клуб — міжнародна організація вчених, що мала на меті привернути увагу державних керівників, вчених, громадськості до глобальних проблем, які загострювалися у світі. Ця невелика організація (100 осіб), яка не мала навіть власного бюджету, здобула авторитет і міжнародне визнання, здійснюючи активний вплив на світову громадську думку.

 

 Найбільші наукові центри світу взяли участь у дослідженні й підготовці знаменитих доповідей Римському клубу, керівники багатьох держав світу підтримують контакти з Клубом, конференції Клубу проводяться в багатьох столицях світу. Римський клуб здійснював пошуки надійного інструментарію вивчення глобальних проблем, оскільки рання футурологія 50—60-х років мала примітивну дослідницьку методологію, зокрема недосконалі методи екстраполяції та історичної аналогії, на основі яких і відбувалось усвідомлення майбутнього. На початку 70-х років американським кібернетиком Дж. Форрестером — відомим спеціалістом з теорії та моделювання складних динамічних (соціальних) систем, були створені економіко-математичні моделі глобального розвитку світу «Світ-1» і «Світ-2». Вони імітували світовий розвиток з допомогою декількох глобальних категорій — населення, капіталовкладення, використання невідновлюваних ресурсів, забруднення середовища, виробництво продовольства.

 Запропоновані Форрестером методи були широко використані при виробленні різноманітних соціальних моделей. Так, уже в першій доповіді Римському клубу під назвою «Межі росту» (1972) американський професор Денніс Медоуз представив і проаналізував низку гомогенних моделей світу. Висновок автора: колапс людства, пов'язаний з виснаженням ресурсів, забрудненням тощо, неминучий у найближчому столітті. Вихід з такого становища, на думку Медоуза, — в «нульовому зростанні» промисловості й населення. Головна мета доповіді, яка полягала у застереженні, була досягнута. Книга «Межі росту» за короткий час вийшла майже 30 мовами чотиримільйонним тиражем, понад 1000 навчальних курсів в університетах і коледжах використовували її як навчальний посібник.

 Двома роками пізніше у звіті Римському клубу американського математика М. Месаровича і німецького професора математики Е. Пестеля «Людство на поворотному пункті», світ розглядається як система взаємодіючих регіонів, що відрізняються один від одного рівнем економічного розвитку, культурними цінностями, способом життя. Тому світові, на думку авторів, загрожує не стільки глобальна небезпека, скільки регіональні катастрофи. І вихід із становища не в зупиненні економічного зростання на певному критично допустимому рівні, а в розвиткові усіх структур, але тільки у формі «органічного зростання». З середини 70-х років Римський клуб майже щорічно проводить конференції і публікує доповіді з проблем глобального моделювання.

 Відмінності глобального моделювання від футурології 60-х років полягають не тільки у використаннікомп'ютерних моделей, але і в застосуванні альтернативного, варіантного підходу при визначенні тенденцій розвитку майбутнього. Мета глобального моделювання якраз і полягає в тому, щоб дослідити різні альтернативи розвитку людства і виробити відповідні рішення для нейтралізації одних і створення сприятливих умов для реалізації інших. Наприклад, один з найвідоміших у світі вчених і консультантів з питань бізнесу та міжнародних відносин, а з початку 90-х років іноземний член НАН України Богдан Гаврилишин у доповіді Римському клубові «Дороговкази в майбутнє», вперше опублікованій у 1980 р. в Нью-Йорку, передбачав такі два варіанти майбутнього розвитку Радянського Союзу: «Або істотні перетворення еволюційного характеру, що вимагають великої рішучості і вміння з боку нинішнього керівництва, або збереження статус-кво з вірогідністю розпаду в кінці цього шляху».

 Нині майже в усіх розвинутих країнах існують футурологічні інститути, журнали. З кінця 60-х років систематично проводяться міжнародні і всесвітні конференції з проблем майбутнього. В 1973 р. завдяки зусиллям австрійського футуролога Роберта Юнгка була створена Всесвітня федерація дослідників майбутнього, до якої ввійшла більшість провідних футурологів світу.

 Наприкінці 60-х років прогнозування поступово втрачає ізольований, самостійний характер. Прогнози все органічніше входять у системи планування, програмування, проектування, управління. Відповідно в закладах і установах сфери управління створюються підрозділи прогнозування і проектування.

 У Радянському Союзі слово «прогнозування» з'явилося у вжитку у середині 60-х років. У 1966 р. заговорили про до-планові прогнозні розробки. В 1967 р. в окремих науково-дослідних закладах з'являються перші сектори і відділи з питань науково-технічного і соціально-економічного прогнозування. Тоді ж були створені секція і громадський Інститут соціального прогнозування при Радянській соціологічній асоціації. В 1968 р. засновано Радянську асоціацію наукового прогнозування. В Києві, Москві, Ленінграді почали скликати конференції, симпозіуми з питань теорії і практики прогнозування. Публікуються перші спеціальні праці (Г. Доброва, І. Бестужева-Лади, В. Косолапова).

 У 1969—1970 рр. внаслідок чергового тотального погрому суспільствознавства науково-прогностична активність була придушена. Адміністративне ця діяльність була покладена на Держкомітет з науки і техніки. Сили прогнозистів сконцентрували на вироблення «Комплексної програми науково-технічного прогресу і його соціально-економічних наслідків на 1976—1990 рр.», а пізніше й інших програм — від загальнодержавних (енергетичної і продовольчої) до сотень галузевих.

 Армія прогнозистів із десятків тисяч спеціалістів на початку кожної з останніх п'ятирічок створювали по півсотні гомів «Комплексної програми науково-технічного прогресу» на прийдешні 20 років. А крім того — тисячі конкретних прогнозів. Усі вони були призначені тільки для службового користування. Але Держплан, для якого готувалися прогнозні розробки, їх не використовував, оскільки плани п'ятирічок верстав «від досягнутого», для чого ніяких прогнозів не потрібно було.

 Як і в усьому світі, роль прогнозування буде зростати і в Україні, яка має певні традиції і досвід дослідження майбутнього. Досить згадати хоча б середньовічного доктора філософії і медицини Юрія Дрогобича (справжнє прізвище — Котермак), автора першої вітчизняної друкованої книги «Прогностична оцінка 1483 року», виданої в Римі в 1483 р., низки відомих рукописних праць з проблем прогностики. Наприкінці 20-х років XX ст. М. Грушевський у роботі «Початки громадянства» ставив питання про створення соціально-політичної прогностики, розвиток футурології. Один з відомих у колишньому СРСР прогностиків В. Косолапов жив і працював у Києві. Наприкінці 60-х років Київ став місцем проведення масштабних конференцій з питань теорії і практики прогнозування, симпозіумів з наукознавства і науково-технічного прогнозування. Значною подією для української прогностики стала Міжнародна науково-практична конференція «Проблеми діагностики і прогнозування соціально-економічних ситуацій», яка відбулася в 1992 р. у Кривому Розі.

 

 3. Методи соціологічного прогнозування

 

 З огляду на джерела інформації про майбутнє існують три основні способи вироблення соціальних прогнозів. Перший — опитування населення й експертів. Особливо велике значення мають оцінки експертів — людей, готових більш-менш об'єктивно оцінювати стан і перспективи певного явища або процесу. Другий — екстраполяція в майбутнє тенденцій, закономірності яких в минулому і в певний конкретний час добре відомі. При цьому можуть широко використовуватися можливості математики й обчислювальної техніки. І, нарешті, моделювання стану об'єкта на момент його дослідження у вигляді, сприятливому для здійснення прогностичних висновків, побудова пошукових і нормативних моделей з урахуванням імовірних і бажаних змін прогнозованого явища.

 Існує велика кількість різноманітних методів, процедур і прийомів прогнозування. Базові методи, які найчастіше використовуються в соціальному прогнозуванні, можна так класифікувати:

 1. Опитування експертів.

 2. Опитування населення.

 3. Моделювання.

 4. Прогнозний сценарій.

 Специфічним методом соціального прогнозування, який майже не використовується в інших галузях прогнозування, є опитування населення. А математичні методи у зв'язку з великою складністю об'єктів соціального прогнозування використовують досить обмежено. Особливо цінними є експертні оцінки.

 

 

 3.1 Методи опитування експертів

 

 Методи опитування експертів увійшли в практику наприкінці 60-х років, коли була виявлена обмеженість застосування екстраполяції і моделювання в соціальному прогнозуванні, особливо щодо складних соціальних процесів, які розвиваються в нелінійній формі.

 Надійність прогнозів підвищує колективне опитування експертів. Якщо на індивідуальні експертні оцінки впливає суб'єктивізм експерта, його конкретний досвід, то в груповому експертному опитуванні з виконанням певних методичних вимог відбувається процес об'єктивізації суб'єктивних оцінок. Серед методичних вимог найважливіше значення мають обгрунтований підбір експертів, оптимальна організація їх роботи, правильна процедура обробки результатів опитування.

 На практиці для підбору членів експертної групи використовують низку критеріїв. Найважливіший серед них — рівень компетентності експертів. Процедури організації роботи експертів бувають очні і заочні, одноразові і багаторазові. Одним з найпоширеніших конкретних методів прогнозування у формі експертного опитування є «інтелектуальна атака», або «колективна генерація ідей». Це колективне обговорення проблеми, у процесі якого забезпечується взаємний стимулюючий вплив експертів, виникає своєрідна ланцюгова реакція ідей і генерується якісно нова інформація про майбутнє предмета прогнозування. Результату досягають завдяки конкуренції ідей, самонавчання в колективному обговоренні перспектив розвитку соціального явища, процесу групою експертів приблизно рівного наукового і посадового статусу з категоричною забороною критики будь-якої, навіть не конструктивної думки, зі скрупульозною реєстрацією всіх висловлювань. Процедури такого обговорення бувають прості; у формі спонтанної дискусії зі сформульованої проблеми; синектичні (керовані), коли обговорення відбувається за заздалегідь розробленим планом з чітким розподілом ролей між експертами залежно від їх здібностей.

 Окремим варіантом синектичної процедури очного колективного опитування експертів є метод «віднесеної оцінки». Його суть — у повторенні декількох циклів дискусії із з'ясуванням суті розбіжностей і виробленням на цій основі єдиної думки (консенсусу) в оцінці майбутнього певного явища або процесу. Члени експертної групи, які не приймають загальної позиції, що склалася внаслідок обговорення, мають право на фіксацію своєї особливої думки в підсумковому документі експертної сесії. Дискусія ведеться згідно з детально розробленим планом і під цілеспрямованим керівництвом головуючого.

 Ще одним різновидом очного колективного опитування експертів є «метод комісії», або «традиційна дискусія». В процесі звичайного обміну думками кожен учасник дискусії має право підтримувати чи критикувати будь-яку точку зору, виступати необмежену кількість разів, змінювати свою точку зору з урахуванням нової інформації. Цей метод ефективний за умови, коли поставлена проблема добре відома учасникам обговорення.

 У практиці прогнозування широко використовуються заочні види опитування експертів. Найпростіший з них — разове анонімне опитування. Метод досить простий, але ефективність його низька. Найперспективнішим є заочний варіант «методу віднесеної оцінки», або, як його часто називають, — «метод Дельфі». В його основі — та ж ідея про самонавчання експертів, але вже у процесі заочного опитування протягом декількох турів з гарантією анонімності відповідей, що «розковує» респондентів, виключає «тиск авторитетів», забезпечує можливість змінювати свої попередні позиції з урахуванням нової інформації без ризику для власної репутації.

 Процедура цього методу передбачає заповнення експертами анонімних анкет або залучення безпосередньо до роботи з ЕОМ. Після першого туру опитування експерти знайомляться з узагальненими характеристиками позиції групи загалом.

 Кожен експерт порівнює свою позицію з позицією більшості, за необхідності може вивчити і обговорити причину свого ймовірного відхилення і в другому турі наблизити свою думку до позиції більшості. В третьому турі нова інформація дає змогу ще раз переглянути точку зору, що підвищує надійність прогнозних оцінок. Звичайно, позиції меншості експертів і навіть одинаків також необхідно брати до уваги.

 Розвиток комп'ютерної техніки створює сприятливі умови для широкого використання спрощеного варіанта «методу Дельфі» — «Мінідельфі», який дає змогу всю процедуру щодо вироблення прогнозних оцінок провести за декілька днів або навіть годин. Підключитися до цієї роботи завдяки об'єднаним комп'ютерним системам можуть експерти, які перебувають у різних містах країни.

 «Дельфійська техніка» дає змогу ускладнювати завдання експертам, сприяє переходові від суто інтуїтивної прогностичної діяльності до логіко-аналітичної, до складання прогностичних сценаріїв, матриць, моделей і т.ін. Вона забезпечує умови для багатоетапного комплексного прогностичного дослідження. Прикладом може бути одна з американських систем прогнозування ПАТТЕРН.

 Обробка результатів опитування експертів орієнтована передусім на одержання характеристик середнього значення. Найчастіше використовується середнє арифметичне експертних даних. Але за великої розкиданості експертних оцінок ефективність середньоарифметичної недостатня. Постає необхідність відсікати випадкові полярні оцінки, що здійснюється, як правило, шляхом поділу систематизованого ряду одержаних оцінок на чотири частини (квартилі), по 25% оцінок в кожній. Загальні висновки роблять на основі другого і третього квартиля, а оцінки першого і четвертого аналізують на предмет мотивів відхилень. Можна також вирахувати медіану, тобто середню величину між другим і третім квартилями, яка поділяє оцінки так, щоб кількість оцінок з більшим і меншим значенням відносно певної середньої величини була рівною. Але при цьому необхідно пам'ятати, що надійний прогноз не завжди збігається з середнім значенням чи з думкою більшості. Адже рівень компетентності кожного експерта різний, і це також слід ураховувати при виробленні остаточних висновків експертного опитування.

 

Методи опитування населення

 Їх широке використання пов'язане з тим, що в прогнозуванні багатьох соціальних явищ і процесів звичайний респондент може значною мірою розглядатися як своєрідний експерт, оскільки володіє певним соціальним досвідом. Цінність прогнозу опитаного населення прямо пропорційна його обізнаності з предметом прогнозування. Найбільшу прогностичну значимість мають опитування респондентів щодо їх особистого майбутнього або майбутнього їх найближчого соціального оточення.

 У практиці прогнозування особливо успішно використовують вивчення ціннісних орієнтацій, в яких відображаються потреби, інтереси, мотиви і установки респондентів. Зважаючи на те, що поведінка людей є виявом їх внутрішніх соціально-психологічних рушійних сил, вивчення ціннісних орієнтацій може надати важливу прогнозну інформацію про очікуваний і бажаний розвиток соціальних явищ і процесів. Прикладом такого підходу є соціологічні дослідження тернопільських соціологів в 1991—1992 роках щодо ставлення населення до фермерства як нового типу сільськогосподарських відносин; соціологів Дніпропетровського держуніверситету, проведене в 1993 р., «Орієнтація сільської молоді на діяльність в умовах формування ринкових відносин».

 Особливо ефективні періодичні опитування населення з урахуванням змін, яких зазнає ситуація. Такі періодичні опитування одних і тих самих груп населення називають «моніторингом». Найчастіше це поняття соціологи і політологи застосовують, коли йдеться про спостереження, оцінку та прогноз соціально-політичної ситуації локального, регіонального чи загальнодержавного масштабу. Прикладом такого «моніторингу» є дослідження соціально-політичних орієнтацій молоді України, проведені Інститутом соціології НАН України в 1990—1992 рр.

 

Методи моделювання

 У соціальному прогнозуванні застосування математичних методів, у тому числі методів моделювання, якуже зазначалося, обмежене. Це зумовлено складністю об'єкта прогнозування, відсутністю необхідної для побудови моделей достовірної інформації про розвиток соціальних процесів в часі, хоча б за декілька десятиліть.

 Модель у соціальному прогнозуванні — це спрощене математичне уявлення про той чи інший суспільний процес. Вона може бути рівнянням, таблицею, кривою, набором правил та ін. Найчастіше використовують трендові (екстраполяційні), рідше — факторні (аналітичні) моделі.

 Трендові моделі створюють для встановлення тенденції того чи іншого процесу як часового ряду кількісних даних, які можна екстраполювати в майбутнє за тією чи іншою математичною формулою, тобто вирахувати кількісне вираження необхідного показника на ту чи іншу дату прогнозування. Хоча для прогнозування придатними є багато математичних формул, на практиці прогнозистам доводиться мати справу лише з декількома типами змін, для кожної з яких підібрана відповідна функція.

 В основі побудови факторних моделей — виявлення механізму взаємодії різних чинників, залежності одного чи декількох вихідних даних від групи вхідних. При цьому використовують методи статистики, кібернетики, теорії прийняття рішень та ін. Цей вид моделей рідко використовують у соціології.

 Тільки недавно почали застосовувати в соціальному прогнозуванні евристичні різновиди моделювання: імітаційні та ігрові. З 70-х років XX ст. у зв'язку з усвідомленням глобальних проблем сучасності для вироблення альтернатив суспільного розвитку почалося широке використання глобального моделювання. Нині опубліковані десятки моделей і модельних комплексів глобального розвитку, які все ширше використовують в управлінні, процесі прийняття рішень.

 

 

Сценарний метод прогнозування

 Він дає змогу встановити логічну послідовність подій, побачити, як, виходячи з існуючої ситуації, може розвиватися стан об'єкта дослідження у майбутньому. На думку деяких вчених, складні та надскладні системи, до яких відносять ненадійний, схильний до само детермінованої, вільної поведінки людський чинник, вимагають не стільки прогнозів у власному розумінні слова, скільки сценаріїв розвитку.

 Вироблення соціального прогнозу починається з допрог-нозної діяльності: уточнення цілей і завдань, формулювання робочих гіпотез, визначення методів, структури та організації пошукової роботи. Потім збирається інформація про стан І динаміку розвитку в минулому об'єкта дослідження, даних прогностичного фону (зовнішніх чинників, які суттєво впливають на розвиток об'єкта прогнозування: економічних, науково-технічних, екологічних, демографічних, політичних та ін.). На цій основі у процесі використання різних методів здійснюють прогнозний пошук — з'ясування того, що відбудеться, в т.ч., які проблеми виникнуть за збереження існуючих тенденцій розвитку, тобто якщо бездіяльною залишиться у цьому плані сфера управління.

 У пошуковому соціальному прогнозуванні з'ясовують не реально очікуваний стан, до якого потрібно буде пристосуватися, а перелік різного рівня проблем, які доведеться вирішувати. Характерним щодо цього є уже згадуваний приклад з'ясування членами Римського клубу на початку 70-х років глобальних проблем, які можуть загрожувати людству в недалекому майбутньому, якщо не звернути на них увагу і не почати завчасно діяти.

 Після пошукового етапу настає черга нормативного прогнозу, головне завдання якого — визначення можливих шляхів вирішення виявлених у процесі пошукового прогнозування ймовірних проблем. Значення такої інформації для сфери управління важко переоцінити. Зіставлення даних пошукового та нормативного прогнозів дає змогу виробити рекомендації, зважити можливі наслідки від прийняття чи неприйняття певних управлінських рішень і тим самим підвищити рівень обґрунтованості, об'єктивності, ефективності планів, програм, проектів, поточних управлінських рішень. Прогноз підказує, як краще, економніше, ефективніше наблизити найбільш імовірне (за певних тенденцій, якщо не вживати ніяких заходів) до найбільш бажаного.

 Звичайно, таке значення мають тільки обґрунтовані, істинні прогнози. Тому бажано, щоб кожен прогноз був підданий верифікації — з'ясуванню ступеня його відповідності вимогам сучасної науки і практики. Для визначення надійності й точності соціального прогнозу використовують експертні оцінки, повторні або паралельні прогнозні розробки. В ідеалі технологічне прогнозування може і повинно бути безперервним.

 Постійний попит на прогнози сприяв створенню розгалуженої мережі спеціалізованих прогнозних організацій і компаній, формуванню ринку прогнозів. Державні та приватні фірми, органи управління в розвинутих країнах широко використовують результати прогнозування для обґрунтування економічної, науково-технічної, соціальної політики, перспектив розвитку тих чи інших сфер суспільства. Комплексні, а також галузеві прогнози національних масштабів застосовують нині у більшості країн світу.

 

Висновки

Отже, проблеми глобального моделювання становлять основу досліджень багатьох інших міжнародних, національних груп і центрів, їх прогнози на майбутнє цивілізації досить неоднозначні: від крайнього екопесимізму з тотальною глобальною катастрофою вже в найближчі десятиліття до крайнього оптимізму. Представниками оптимістичного напряму є, наприклад, відомі американські діагностики тенденцій світового розвитку Дж. Нейсбітт і П. Ебурдін, які в книзі «Мега-тенденції 2000» стверджують, що останнє десятиріччя XX ст. буде десятиріччям вражаючих технологічних новинок, безпрецедентних економічних можливостей, незвичайних політичних реформ і великого культурного відродження.

 Прогнозування не зводиться нині тільки до глобального моделювання, широко використовуються й інші методи вивчення майбутнього, створюється багато прогнозних розробок з конкретних проблем суспільного життя. Триває активна робота над теоретико-методологічними і методико-технічними питаннями щодо вдосконалення сучасного інструментарію прогнозування.

 

 Література

 

 1. Попова І.М. Соціологія. Пропедевтичний курс: Підручник для студентів вищих навчальних закладів. — К.: Тандем, 1996. — 271 с.

 2. Соціологія: Навчальний посібник / під ред. М.І. Сазонова. — Харків: “Фоліо”, 1998. — 436 с.

 3. Соціологія: Підручник / І.С. Дзюбко, К.М. Левківський, В.П. Андрущенка та ін. — К.: Вища шк., 1998. — 415 с.

 4. Соціологія. Посібник для студентів вищих навчальних закладів / 3а редакцією В.Г.Городяненка. — К.: Видавничий центр «Академія», 1999. — 255 с.

 5. Тихомирова Є.Б. Основи соціології: Навч. посібник. — Київ: ІЗМН, 1996. — 312 с.


Дата добавления: 2018-04-05; просмотров: 973; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:




Мы поможем в написании ваших работ!