Продовження лекції по Німеччині

Закінчення Л 1 по ВВС

Офіційно конференція мала вирішити питання про скорочення морських озброєнь і обговорити ряд тихоокеанських проблем. Запрошення отримали Японія, Франція, Італія, Бельгія, Англія, Голландія, Португалія, Китай + США. Делегація ДСР теж прибула, хоча участі не брала (опублікувала у американській пресі ряд статей про загарбницьку політику Японії). Були присутні також представники британських домініонів та Індії. Конференція працювала 12.11.1921 – 6.02.1922 рр. під гаслами відміни таємної дипломатії. Але фактично усі головні питання вирішувала “велика трійка”: Ч.Юз (США), А. Бальфур (Англія), С.Като (Японія).

Підписано кілька договорів. “Договір 4-х ”(13 грудня 1921 р.) на 10 років: про взаємну гарантію недоторканності острівних володінь США, Англії, Японії та Франції. Японія отримала згоду від США на мандат на Каролінські, Маріанські та Маршалові о-ви. Договір установив принцип партнерства великих держав на тихому океані.

· “Договір п’яти” (6 лютого 1922 р.) на 15 років – долучилась Італія. Стосувався обмеження морських озброєнь і йому передували гострі дебати на конференції. Встановлювалось співвідношення розмірів лінкорів, заборонено будувати лінкори водотоннажністю більше 35 тис. тонн. Обмежень для крейсерів та підводних човнів не було. Заборона створення нових військових баз у центральній та західній частинах Тихого океану. США та Англія позбавлялись права мати бази ближче 5 тис. км. до Японії. У результату США досягли паритету із Англією, але остання зберегла лідерство у надводному флоті. Японія теж отримала суттєві переваги.

· “Договір 9-ти” було підписано у заключний день роботи конференції усіма країнами-учасницями і включав принципи та зобов’язання стосовно Китаю у котрому на той час точилася жорстока боротьба за владу між численними “урядами”. На конференції був присутній Пекінський (Північний) уряд. Постановили поважати суверенітет та територіальну недоторканність Китаю + принципи рівних можливостей (ліквідація “зон впливу”). Японія втратила монопольне право на контроль над Китаєм. У рамках цієї угоди Японія повернула Шаньдун.

Загалом конференція підтвердила переваги американської дипломатії над європейською, котра підкріплювалася економічним впливом США у світі.

IV. Версальсько-Вашингтонська система договорів заклала підвалини нового етнотериторіального, політико-економічного та міжнародно-правового устрою світу, а також визначила нові принципи міжнародних відносин.

1. Так, у плані головних засад міжнародних відносин у Європі для цієї системи стало характерним поєднання двох принципів: системи рівноваги (на противагу Франції та Радянській Росії було збережено досить сильну Німеччину), і колективної безпеки (створено Лігу Націй, що мала упереджувати військові конфлікти). Але навіть обидві разом вони не вберегли світ від нової війни.

2.Ще одним характерним принципом, котрий частково був реалізований у Версальсько-Вашингтонській системі, став принцип національної відповідності територіальним межам держав. Вільсонівське ліберальне світобачення висувало на перший план створення у Європі та світі ідеальної моделі сучасної територіальної держави – “держави-нації”.В умовах нової хвилі національно-визвольного піднесення та націоналізму, що піднялась під час І світової війни ця ідея виглядала досить актуальною і схвально сприймалася. Зокрема ленінська та вільсонівська ідея про “самовизначення націй” знайшла підтримку серед громадськості Європи та США. Але реалізація цього принципу наштовхнулась на безліч перепон: найскладніше було в умовах багатовікового змішування етносів та переміщення їх на різні території визначити кордони новостворюваних держав. Інша складна проблема – надати право самовизначення одним народам і залишити без істотних змін статус етнічних груп, що тривалий час боролись за автономію чи незалежність, н.п. ірландці. Це призвело до загострення національних проблем всередині окремих великих держав. Зрештою у ВВС даний принцип не було повною мірою дотримано, зокрема за кордонами Угорщини залишилась значна частина угорців (у Румунії) – це призвело до масового невдоволення в країні. За кордонами Німеччини залишилось багато німців (у Польщі, Чехословаччині) і т.д. це також не сприяло стабільності у Європі, а для деяких країн, зокрема Чехословаччини, перетворилось на трагедію (Мюнхенська конференція визнала право Німеччини повернути собі Судетську область, де переважало німецьке населення). Закладений ВВС принцип етнокультурної ідентичності при невизначеності самого цього поняття і невирішеності цілого кола інших проблем дали у майбутньому привід говорити про необхідність переділу кордонів, а отже – до нової війни.

3.Фундатори ВВС декларували поширення принципу “самовизначення націй” і на народи колоніально-залежних територій. Але це мало відбутися згодом, коли народи будуть здатні створити незалежні держави та підтримувати власний суверенітет. А до того часу було запроваджено “мандатну систему” за якої країни-переможниці фактично перерозподілили колоніальні володіння переможених країн.

У рамках ВВС була спроба вирішити питання взаємовідносин із більшовицькою Росією. Режим встановлений у жовтні 1917 р.не був визнаний ні Європою, ні США. Більше того, на тривалий проміжок часу головним зовнішньополітичним завданням західного світу стала необхідність ліквідації більшовизму у Росії і недопущення його поширення у світі. Ситуація ускладнювалась погіршенням економічної ситуації у великих європейських країнах у перші повоєнні роки та невирішеністю соціальних проблем, що робило комуністичні лозунги досить привабливими. У результаті на ПМК одним із важливих питань була проблема Росії. Саме тут було санкціоновано економічну та військову блокаду більшовицької Росії. У Парижі перебували фактично усі претенденти на владу у Росії чи її частинах, тут визнали уряд Колчака. Радянська Росія фактично була виключена із світового співтовариства за ідеологічною ознакою. Це також не принесло стабільності ВВС.

Але варто зазначити, що частина політиків Європи та Америки розуміли небезпеку повного виключення із світової політики такої великої держави, як Росія, бо це порушувало як військово-політичну рівновагу, так і економічні стосунки. Так, у період роботи ПМКаналітики різних країн підготували багато пропозицій та проектів, що мали на меті подолати антиросійський комплекс, котрий тільки посилював протистояння, не даючи бажаних результатів.

А прихильники жорсткої лінії у Версалі, та й у подальшому, наголошували, що Росія – головна загроза не лише молодим східноєвропейським державам, а й західній демократії загалом і вона навіть більша ніж німецький реваншизм.

Саме радянська загроза підштовхнула до створення на теренах Східної Європи ряду нових держав – буферної зони. Але практика показала, що великі держави поспішили із створенням коаліції малих країн (Малої Антанти) – досить скоро вони перетворились на тягар і для Англії, і для Франції. До того ж уряди малих країн проводили непослідовну політику (то союз із СРСР, то із Німеччиною).

Взагалі поява у Європі близько десятка молодих держав не принесло стабільності, бо:

ü переможці у односторонньому порядку вирішили їх долю;

ü дві великі держави (Росія та Німеччина) були відсторонені від вирішення важливих територіальних питань;

ü гаранти даної системи так до кінця й не визначилися стосовно остаточності кордонів;

ü між новоутвореними державами часто виникали конфлікти (хоча їхні політико-економічні системи і базувалися на принципах західної демократії та ринкової економіки).

Загалом малі країни лишались допоміжною ланкою світової політики, а у кінці 30-х частина із них стали жертвами великих країн (Фінляндія, Чехословаччина, Прибалтика, Польща)

А от більшовицька Росія, як не дивно, перетворилася на стабілізуючий фактор у Європі та Азії. Першими це зрозуміли французи, котрі досить швидко відчули відсутність свого природного союзника на Сході. До того ж Радянський Союз, незважаючи на революційну фразеологію, потребував стабільності у Європі та світі.

Німеччина. Принижена і розорена нація була податливою до реваншистських лозунгів та ідей.

Невдоволена Італія також прагнула змінити ситуацію на власну користь і складала досить сильну ланку серед незадоволених ВВС держав.

Японія також прагнула відкоригувати постанови Вашингтонської конференції у сторону посилення впливу в АТР.

США не стали частиною ВВС: Конгрес не ратифікував ВВД; після В.Вільсона у Білому домі були президенти-ізоляціоністи (У.Гардінг, К.Кулідж, Г.Гувер); на європейські конференції (Генуя, Гаага, Лозанна) країна направляє не повноправних представників, а спостерігачів. Загалом Америка не стала гарантом ВВС, як на те розраховували європейці. Зокрема вони вважали, що сильна та впливова держава має допомогти вирішувати протиріччя у старому світі. Пізніше У.Черчілль скаже: «Новий світ прийшов, щоб урятувати Старий світ, але потім, коли Європа виявилася нездатною прислухатися до його порад, американці у відповідь відвернулися від неї». Не підписавши ВМД, США у 1921 р. укладає сепаратні мирні договори із Німеччиною, Австрією та Угорщиною.

Загалом ВВС не змогла усунути протиріччя навіть між великими країнами Європи, вона їх навіть посилила. Недосконалість системи полягала й у відсутності дієвого механізму гарантій виконання її основ. Ліга націй виявилась нездатною зробити це. Серед позитивних моментів: піднесення національної свідомості та посилення національно-визвольної боротьби у залежних територіях.

Варто також зазначити, що незважаючи на цілий ряд недоліків, ВВС забезпечила для Європи близько 15 років миру, що не так вже й мало для постійно воюючого континенту.


 

Продовження лекції по Німеччині

Значний вплив на політичне життя справляло репараційне питання. Невирішеність його та значне посилення податкового тиску спричиняли до частих реорганізацій урядів. Загалом для Веймарської республіки характерною була зміна кабінетів через 8-10 місяців. Зокрема через невдалу спробу домогтися зменшення суми репарацій кабінет Ференбаха у травні 1921 р. був замінений на новий на чолі із лідером лівого крила партії Центру Йозефом Віртом. До того ж частина політичних діячів та промисловців вважали за необхідне проводити т.зв. “політику катастроф” (загострювати економічну ситуацію, не сплачувати репарації таким чином змусити Захід їх відмінити). Більш поміркована група на чолі з Віртом виступала за “політику виконання” вимог переможців і таким шляхом поступово домогтися ревізії економічних положень В.д. Але 14 листопада кабінет Вірта пішов у відставку і його замінив уряд Куно (власник великої пароплавної компанії). Т.ч. перевагу здобули прихильники “політики катастроф”. Результатом її стала спочатку вимога мораторію по репараціях на 5 років, а потім фактична відмова Німеччини сплачувати репарації. У відповідь 11 січня 1923 р. франко-бельгійські військові частини окупували Рурський район (7% території ф 3 млн. населення). Це стало важкою втратою як для економіки (район давав 53% виплавки сталі та 72% добутку вугілля) так і значним випробуванням для політичної системи Веймарської республіки. Куно- заклик до “пасивного опору”: не виконувати розпоряджень, не сплачувати податки тощо. Ці події увійшли в історію під назвою “Рурська авантюра”: жодна із сторін конфлікту не виграла. Навпаки і у Німеччині, і у Франції погіршилась внутрішньополітична ситуація. Так у Німеччині знову посилився страйковий рух (У Рурі, Тюрінгії, Саксонії, багатьох промислових містах), а у серпні уряд Куно пішов у відставку.

Перед коаліційним урядом Штреземана постало складне завдання відновлення економіки та соціального миру у країні. Жорсткі заходи + поступки + позики = поступовий вихід із кризи.

Грудневі 1924 р. вибори привели до влади уряд Лютера із представників Національної п., Народної п. та п. Центру. Соціал-демократи не увійшли. Після смерті президента Ф.Еберта (1925 р.) – виборча кампанія значно активізувала німецьке населення. У другому турі переміг представник правих сил фельдмаршал Гінденбург. Локарнські угоди (гарантії західних кордонів Німеччини) привели до розколу урядового блоку. Національна партія, котра відмовлялася визнати цей договір у жовтні 1925 р. вийшла із складу уряду. Новий уряд було сформовано у грудні цього ж року із представників партій Центру, Народної та Демократичної, очолив знову Лютер. У травні 1926 р. відбулася зміна глави уряду: Лютера змінив В.Маркс. У 1928 р. – реорганізація уряду - повернулись представники Національної партії. Але протиріччя в урядовому блоці існували завжди. Так Національна партія сповідувала явно реваншистську політику, Народна партія виступала за можливість спілки із соціал-демократами. Шкільна реформа викликала теж масу протиріч (Народна партія – за світську школу, а п. Центру та Національна - проти). У результаті на передодні виборів 1928 р. урядовий блок фактично розпався. Вибори показали суттєве полівіння: тільки представники комуністів та соціал-демократів збільшили кількість мандатів, а представники буржуазних втратили голоси. Н. п., соціал-демократична партія отримала 152 мандати, Народна партія – 45, а п. Центру – 61. Уряд із представників СДПН, Народної, Демократичної і п. Центру очолив соціал-демократ Г.Мюллер. це т. зв. уряд “великої коаліції”. Але його робота гальмувалась постійними суперечками та конфліктами (надто різні політичні сили увійшли до уряду). До того ж ситуація загострювалася внаслідок економічної кризи. Соціал-демократи мали йти на непопулярні рішення, що йшли всупереч партійній програмі. У березні уряд пішов у відставку. До нового уряду соціал-демократи вже не увійшли. Головну роль у ньому відігравала партія Центру. Очолив уряд Брюнінг. Економічна криза безпосередньо впливала на уряд. Дострокові парламентські вибори, що відбулися у вересні 1930 р. відобразили зростання авторитету НСДАП(6400 тис. голосів проти 800 тис. у 1928 р.). уряд Брюнінга суттєво поправів. 1932 р. – вибори президента. Переміг Гінденбург (85 р.), але шанси Гітлератеж були непогані. Гітлера усе частіше запрошують до участі у великій політиці, але він не погоджується на частину влади, а прагне отримати усю. Останнім урядом Веймарської республіки був кабінет фон Папена, якого ще називали “кабінет баронів” через участь у ньому титулованих осіб. 30 січня 1933 року Гінденбургпризначає рейхсканцлером А.Гітлера.

5. На економічний розвиток Німеччини негативний вплив справляли наслідки І світової війни (територіальні, матеріальні, людські втрати + демобілізація + репарації + виключення із світового економічного поля). Тому не дивно, що на розорену Німеччину досить болісно вплинула криза 1921-1922 рр. (падіння виробництва, фінансова криза (дефіцит бюджету на 1920 р. – 70 млрд. марок + у січні 1921 р. золота марка рівнялась 15, а у кінці 1922 р. – 1800 паперовим маркам), падіння життєвого рівня (розрив між номінальною та реальною заробітною платою становив 50%, ціни із 1920 по 1922 р. виросли у 40 раз.). Безробіття. На с/г криза позначилася менше, але все ж частина селян розорилась. Вихід із кризи Німеччина шукала у ліквідації економічної ізоляції: квітень 1922 р. у Рапалло – торгівельно-економічний договір із Радянською Росією, котрий дозволив налагодити взаємовигідні економічні контакти.

Також негативний вплив на економіку справила окупація Руру. Тактика “пасивного опору” болісно вдарила не лише по Франції, потерпали від неї й самі німці. Поглибилась фінансова криза: у серпні 1923 р. 1$ = 3900 тис. марок, а у вересні – 1 млрд. марок. У серпні 1923 р. 49%, а у жовтні 94 % усіх німецьких підприємств були закриті або працювали із мінімальним навантаженням. Нове падіння реальної зарплати та рівня життя. Почалися збої у поставці продовольства та вугілля до міст, голод та холод стають реальністю. Ситуація гірша ніж у роки війни. Уряд Шртеземана у вересні 1924 р. припинив “пасивний опір”. Але економічну ситуацію вдалося дещо налагодити завдяки “плану Дауеса”, затвердженому на Лозанській конференції 1924 р. (тимчасовий, на 5 років). Він визначав суми виплат Німеччиною репарацій на 5 р. у кредит, починаючи із 1 і до 2,5 млрд. франків золотом, для нагляду – спеціальний комітет, Франція та Бельгія мали вивести війська. До того ж Німеччина отримала від США суттєву економічну допомогу у вигляді кредитів (800 млн. $). Загалом Німеччина за 1924 – 1929 рр. отримала 10-15 млрд. марок довгострокових займів (бл. 70% від США) + бл. 10 млрд. короткострокових, а сплатили 9 млрд.

Загалом, період 1924-1929 рр. був надзвичайно сприятливим для економічного розвитку. У результаті:

· було суттєво оновлено основний капітал;

· створено нові галузі виробництва;

·  особливо швидко розвивалась важка промисловість. За темпами приросту металургійна промисловість Німеччини у 1923 – 1929 рр. обігнала США, Англію та Францію;

· зросла питома вага галузей, що працювали на військову сферу (у цьому питанні значною була участь СРСР);

· у промисловості посилився процес концентрації капіталу, виникли нові монополістичні об’єднання;

· на зміну концернам, що виросли на інфляції і потім розвалились (Стіннес) прийшли нові монополії: у 1925 р. “ІГ Фарберіндустрі” (хімічна промисловість). “Фр. Тіссен”, “Фенікс”, “Рейн-Ельба”, “Рейншталь” та ін. у 1926 р. об’єднались у Стальний трест (бл. 50 % продукції). Існував також Мідний трест тощо; 

· у провідних галузях значно виросла продуктивність праці (з 1924 по 1929 рр. – на 40%);

· з кінця 1923 р. – фінансова стабілізація;

· зросла питома вага німецького експорту, активно витісняє інші країни як із власного, так і з європейського ринку;

· але позиції американського капіталу на німецькому ринку залишались досить сильними;

· зростає заробітна плата (з 28 до 46 марок/тиждень кваліфікованим робітникам і з 23 до 34 - некваліфікованим), але реальна заробітна плата все ж нижча рівня 1913 р.;

· скоротилось безробіття;

· відбулися зміни у системі соціального страхування: у 1927 р. державна допомога замінена системою страхування від безробіття (3% від робітників і 3% від підприємців). Загалом система соціального страхування була досить розвинена (пенсії старим та інвалідам, лікарняні каси на підприємствах тощо);

Але погіршення кон’юнктури на світовому ринку у 1927 – 1928 рр. позначилось і на економіці Німеччини. А у 1929 р. її охопила економічна криза, котра позначилася глибоким спадом виробництва, ростом безробіття (1932 р. – 8 млн.), падінням життєвого рівня тощо. Погіршення економічної ситуації знову поставило на порядок денний репараційне питання. У результаті було прийнято новий “план Юнга (або Янга)”, котрий передбачав тимчасовий мораторій на сплату репарацій, дещо зменшив їх загальний розмір, визначав дату остаточного розрахунку Німеччини по репараціях (1988 р.). Фактично з липня 1931 р. німці припинили виплату репарацій але це не врятувало німецьку економіку від спаду. Криза поглибила суспільні суперечності й проторувала дорогу до влади А.Гітлеру.

 


Дата добавления: 2018-02-15; просмотров: 373; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:




Мы поможем в написании ваших работ!