Розділ 1 Соціальна-правова природа злочинів у сфері віросповідання.

МВС України

Луганський державний університет внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка

Кафедра кримінального права

КУРСОВА РОБОТА

з кримінального права

на тему «Кримінально-правова характеристика злочинів у сфері віросповідання».

курсанта _____ курсу

напряму підготовки_______________________

спеціальності____________________________

________________________________________

(прізвище та ініціали)

Керівник _______________________________________

________________________________________

(посада, вчене звання, науковий ступінь, прізвище та ініціали)

Національна шкала _________________________

Кількість балів: __________Оцінка: ECTS ______

Луганськ - 2012

ЗМІСТ

ВСТУП…………………………………………………………………..3-4

Розділ 1.Соціальна-правова природазлочинів у сфері віросповідання……………………………………………………………...5-14

Розділ 2.Аналіз об'єктивних та суб’єктивних ознак злочинів у сфері віросповідання ………………………………………………………………15-25

Розділ 2.1. Судова практика…………………………………………….26

Висновки………………………………………………………………………27-28

Список використаних джерел ……………………………………………29-30

ВСТУП

Побудова державної незалежності України та визнання нею міжнародних стандартів у галузі особистих прав та свобод людини поставили перед країною низку непростих завдань, пов’язаних із належним гарантуванням цих можливостей. Їх вирішення передбачає, насамперед, побудову цілісного та дієвого механізму правової охорони системи особистих прав та свобод людини, законодавче забезпечення заходів державного реагування на їх порушення. Чільне місце у такій системі займає свобода віросповідання, зміст якої знайшов своє відображення у ст.35 Конституції України:«Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність»[1].

У зв’язку з розвитком демократичних процесів зростає кількість релігійних організацій та їх членів. Тим часом поширюються безпідставні обмеження свободи віросповідання. Нерідко на регіональному рівні віддаються переваги та встановлюються привілеї за ознакою релігійних переконань. На ґрунті релігійної ворожнечі вчиняються захоплення та утримування культових будівель, хуліганські дії, заподіюються тілесні ушкодження тощо. Таким чином, зміна ознак злочинності у сфері віросповідання вимагає їх наукового аналізу.

Кримінальний кодекс України не містить спеціального окремого розділу, присвяченого злочинам у сфері релігійних відносин – всі вони розміщені у різних розділах КК України. Натомість, потрібно зауважити наявність у п. 3 ч. 1 ст. 67 Загальної частини КК України обтяжуючої обставини – вчинення злочину на ґрунті релігійної ворожнечі або розбрату. За наявності такої обставини будь-які злочини проти життя, здоров’я, власності, громадського порядку, громадської безпеки і т.п. можуть перетворюватися в розряд злочинів у сфері релігії.

Проблемам боротьби зі злочинами проти конституційних прав та свобод громадян, у тому числі боротьби зі злочинами у сфері віросповідання, приділяли увагу такі вітчизняні та зарубіжні автори, як Ю.В.Александров, П.П.Андрушко, Ю.В.Баулін, В.І.Борисов, Воробей, В.О.Глушков, В.В.Голіна, В.К.Грищук, Н.О.Гуторова, І.М.Даньшин, В.В.Джунь, О.М.Джужа, В.С.Зеленецький, А.Ф.Зелінський, О.Г.Кальман, О.М.Костенко, М.Й.Коржанський, В.М.Корчева, Г.П.Лупарєв, А.А.Музика, А.Й.Міллер, В.О.Навроцький, Д.В.Рівман, В.В.Скибицький, В.В.Сташис, Є.Л.Стрельцов, А.В.Тарасенко, В.Я.Тацій, І.К.Туркевич, О.Г.Фролова та інші.

Праці зазначених та інших авторів, безсумнівно, мають велике наукове і практичне значення, служать подальшому вдосконаленню законодавства та підвищенню результативності боротьби зі злочинністю. Проте і сьогодні деякі проблеми залишаються остаточно не розв’язаними.

Зазначені обставини зумовили актуальність обраної теми роботи та визначили необхідність її дослідження.

Мета і задачі дослідження. Мета дослідження полягає у визначенні кримінально-правової характеристики злочинності у сфері віросповідання.

Предметом дослідження суспільні відносини у сфері віросповідання.

Методи дослідження. У ході дослідження з урахуванням поставленої мети і сформульованих завдань, а також об’єкта та предмета дослідження використовувалися загальнонаукові та спеціальні методи пізнання.

Розділ 1 Соціальна-правова природа злочинів у сфері віросповідання.

Права на свободу віросповідання, згідно зі ст.35 Конституції України, реалізуються через сповідання релігії, відправлення релігійних культів і ритуальних обрядів та ведення релігійної діяльності. Відповідно до цього віросповідання є не тільки висловленням релігійної віри, а й діяннями, які здійснюються відповідно з нею. Таким чином, існує особлива сфера суспільних відносин, у якій реалізуються права на свободу віросповідання – сфера віросповідання. Поняття "сфера віросповідання", на нашу думку, є більш широким по відношенню до поняття "свобода віросповідання", оскільки у сфері віросповідання вчиняються як соціально корисні або соціально нейтральні дії, так і злочини. Проте вчинення злочинів у сфері віросповідання так чи інакше порушує свободу віросповідання.

Відповідно до Розділу V Особливої частини Кримінального кодексу України "Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина" у науково-практичному коментарі Кримінального кодексу України за редакцією М.І.Мельника, М.І. Хавронюка[2] до злочинів у сфері віросповідання віднесені: порушення рівноправності громадян залежно від їх релігійних переконань (ст. 161 КК України); пошкодження релігійних споруд чи культових будинків (ст.178 КК України); незаконне утримування, осквернення або знищення релігійних святинь (ст. 179 КК України); перешкоджання здійсненню релігійного обряду (ст. 180 КК України); посягання на здоров'я людей під приводом проповідування релігійних віровчень чи виконання релігійних обрядів (ст. 181 КК України).

Проте коло злочинів у сфері віросповідання значно ширше. До них належать, згідно із п.3 ст. 67 КК України, інші злочини, вчинені на ґрунті релігійної ворожнечі, наприклад, хуліганські дії, заподіяння тілесних ушкоджень, масові заворушення, насильства щодо працівників правоохоронних органів, оскільки такі дії не тільки мають своїм додатковим об’єктом свободу віросповідання громадян, а й дискредитують інститут свободи віросповідання.

Окреме місце займає такий злочин у сфері віросповідання як геноцид (ст.442 КК України), тому що його безпосереднім об’єктом є безпека існування релігійних груп, а одним із додаткових об’єктів - свобода віросповідання.[3]

Отже, злочинами у сфері віросповідання необхідно вважати суспільно-небезпечні винні діяння, передбачені Кримінальним кодексом України, які вчинені суб’єктом злочину з прямим або непрямим умислом і прямо чи опосередковано посягають на свободу сповідувати будь-яку релігію, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди та вести релігійну діяльність.

Розглянемо злочини, що прямо посягають на свободу віросповідання. До них належать діяння, передбачені статтями 161, 178-181 КК України.

У ст. 161 КК України до злочинів проти свободи віросповідання віднесено одразу чотири різновиди посягань, які класифіковані таким чином [4]:

Умисні дії, спрямовані на розпалювання релігійної ворожнечі та ненависті.

Образа почуттів громадян у зв’язку з їхніми релігійними переконаннями.

Пряме чи непряме обмеження прав залежно від ставлення до релігії.

Встановлення прямих чи непрямих привілеїв громадян за ознаками їх релігійних переконань.

Перш ніж перейти до розгляду сутності вказаних у ст.161 КК України різновидів посягань на свободу віросповідання, треба визначити поняття релігійної ворожнечі, релігійного конфлікту та умисних дій, спрямованих на розпалювання релігійної ворожнечі.

Характеризуючи релігійну ворожнечу, М.В. Палій доцільно, на наш погляд, визначає, що в її основі "лежать хибні уявлення про переваги одного віросповідання над іншим чи однієї конфесії над іншою всередині одного віросповідання"[5]. Тим часом автор не уточнює в чому саме полягають ці переваги в уявленнях тієї чи іншої особи, що, на наш погляд, має значення для визначення поняття релігійної ворожнечі. Сама належність віруючої особи до певного віросповідання та окремої конфесії є своєрідним наданням переваг перед іншими віросповіданнями та конфесіями, до яких особа не належить. Крім того, складовою більшості віросповідань є положення про їх виняткову істинність. Тобто уявлення про перевагу в істинності того чи іншого віровчення є природними для релігійного світогляду. Проте, коли уявлення про перевагу стосується прав на ведення релігійної діяльності, виникає ворожнеча, яка виходить за рамки свободи віросповідання, спрямовується на права іншої особи або групи осіб. Таким чином, релігійна ворожнеча – це обумовлене релігійними переконаннями уявлення про переваги у правах на ведення релігійної діяльності одного віросповідання перед іншим чи однієї конфесії перед іншою всередині одного віросповідання. Релігійна ворожнеча може бути пов’язана також і з уявленням про переваги у правах на ведення релігійної діяльності перед не релігійною (атеїстичною, культурною, громадською тощо). Тому умисними діями, спрямованими на розпалювання релігійної ворожнечі необхідно, на наш погляд, визнати дії, спрямовані на реалізацію та поширення релігійної ворожнечі. Відповідно до визначеного, релігійний конфлікт - це виявлення взаємної релігійної ворожнечі у відносинах між представниками різних релігійних організацій. Фактично релігійний конфлікт є різновидом передкримінальної поведінки, а відтак і об’єктом профілактики злочинів у сфері віросповідання.

Самостійними видами релігійних конфліктів виступають: соціально-релігійний конфлікт – діяльність особи або групи осіб, спрямована проти соціального оточення у зв’язку з релігійною ворожнечею; міжконфесійний конфлікт - діяльність представників однієї релігійної конфесії проти представників іншої на ґрунті релігійної ворожнечі; внутрішньоконфесійний конфлікт – діяльність представників одного віросповідання один проти іншого на ґрунті релігійної ворожнечі.

Проаналізуємо сутність визначених у ст.161 КК України посягань на свободу віросповідання. Так, при розпалюванні релігійної ворожнечі діяльність представників одного віросповідання спрямовується проти представників іншого, в результаті чого порушується свобода віросповідання їх обох. Релігійна ворожнеча переважно розпалюється через приниження честі, гідності та ділової репутації релігійних організацій і через несправедливе віднесення їх до суспільно небезпечних релігійних груп.

Вчинене з непрямим умислом поширення неправдивої інформації про релігійні організації, особливо якщо воно здійснюється службовою особою, також розпалює релігійну ворожнечу. Внаслідок цього формується образ “ворога” щодо окремої релігійної групи. А в представників цієї групи на ґрунті несправедливості посилюється негативне ставлення до тих релігійних організацій, які використовують неправдиву інформацію і, отже, штучно підвищують свій авторитет у суспільстві.

Особа, яка поширює неправдиві відомості, усвідомлює, що вони не перевірені, можуть бути недостовірними і ведуть до розпалювання ворожнечі як релігійного, так і загальносоціального характеру. Але вона свідомо допускає поширення таких відомостей. Значну небезпеку через розпалювання релігійної ворожнечі становить обмова з метою створення негативного ставлення до релігійних організацій або їх представників.

Необхідно відрізняти вчинення загальнокримінальних злочинів на ґрунті релігійної ворожнечі від її розпалювання. Основна відмінність між цими злочинами полягає в об’єкті посягання та суб’єктивній стороні злочину. За об’єктом дані злочини відрізняються тим, що при розпалюванні релігійної ворожнечі свобода віросповідання є основним, а при вчиненні злочину на ґрунті релігійної ворожнечі – додатковим об’єктом посягання (основним об’єктом тут можуть бути життя, здоров’я, честь, гідність громадян тощо).

З суб’єктивної сторони мотивом злочину на ґрунті релігійної ворожнечі є тільки нетерпимість релігійного характеру до представників іншого віросповідання або представників влади чи нерелігійного оточення. А при розпалюванні релігійної ворожнечі мотивом переважно виступає особиста матеріальна або політична заінтересованість.

З об’єктивної сторони – вчинення злочину на ґрунті релігійної ворожнечі, оскільки, як правило, здійснюється проти представника іншого віросповідання, буде, у свою чергу, розпалювати релігійну ворожнечу, проте у зв’язку з тим, що відповідна релігійна ворожнеча буде спрямована проти самого суб’єкта злочину, позаяк є наслідком, а не змістом його дій - складу злочину, передбаченого ст.161 КК України, в цьому випадку не буде. Однак розпалювання релігійної ворожнечі може здійснюватися і з мотивів релігійної ворожнечі Тоді такі дії треба кваліфікувати згідно з п.3 ст.67 та ст. 161 КК України.

Розглядаючи другий вид посягань на свободу віросповідання - образу почуттів громадян у зв’язку з їхніми релігійними переконаннями, за який ст. 161 КК України передбачає кримінальну відповідальність, варто сказати, що людина, яка зазнала образи почуттів у зв’язку з релігійними переконаннями, відчуває неповагу до того, що вона сповідує, вважає найвищою цінністю для себе і тому одержує значну моральну травму. Образа почуттів громадян у зв’язку з їх релігійними переконаннями передбачає скривдження, приниження гідності та інших почуттів представників окремих релігійних громад, конфесій, напрямів та течій або глум над такими, що належать їм, місцями богослужінь чи релігійних зібрань, місцями паломництва, шанованими у тій чи іншій релігії.

Кримінальний кодекс України містить ще три спеціальні норми, які встановлюють відповідальність за образу почуттів, пов’язаних з релігійними переконаннями, та передбачають окреме покарання за дії, які можуть бути проявами релігійної ворожнечі. Так, ст.178 КК "Пошкодження релігійних споруд чи культових будинків" встановлює відповідальність у виді штрафу до 300 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадськими роботами на строк від 60 до 240 годин, або арештом на строк до 6 місяців або позбавлення волі на строк до трьох років. Ст. 179 КК передбачає відповідальність за незаконне утримання, осквернення або знищення релігійних святинь – штраф до 200 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавлення волі на строк до трьох років.

Крім того, вказані статті встановлюють відповідальність за порушення права власності релігійних організацій, яке є невід’ємною складовою свободи віросповідання. Адже власність релігійних організацій має не стільки матеріальне, скільки моральне та духовне значення для їх членів. Тому власність релігійних організацій не можна розглядати тільки в класичному її розумінні. Предметом злочинів, передбачених ст.ст. 178-179 КК України, є культові споруди, будинки та святині.

Перешкоджання здійсненню релігійних обрядів, за що ст.180 КК України встановлено кримінальну відповідальність, також містить у собі заподіяння образи почуттям громадян у зв’язку з їх релігійними переконаннями.

Переходячи до вказаного у ст. 161 КК України третього різновиду посягань на свободу віросповідання треба зазначити, що пряме чи непряме обмеження прав залежно від ставлення до релігії є виявом нетерпимості та несприйняття віросповідання особи або групи осіб. Таке обмеження може здійснюватися із використанням спеціальних повноважень, тобто службовою особою. Тому кваліфікуючою ознакою даного складу злочину є його вчинення службовою особою. Пряме обмеження прав передбачає відкритий характер дій винного щодо дискримінації прав громадянина за вказаними ознаками. Прикладами прямих обмежень можуть бути: неприйняття особи на роботу у зв’язку з її належністю до якогось віросповідання, безпідставна відмова в реєстрації релігійній організації тощо.

Непряме обмеження свободи віросповідання нерідко здійснюється у поєднанні з оманою. Окрему релігійну організацію можуть не повідомити про проведення форумів, святкувань, круглих столів та інших заходів, на яких мають право бути присутніми всі зареєстровані в державі релігійні організації. До непрямого обмеження прав громадян у залежності від ставлення до релігії "під надуманими або завуальованими приводами, які маскують собою дійсну позицію стосовно тих чи інших громадян", належить ненадання дозволу на проведення релігійними організаціями масових заходів. Воно може здійснюватися під прикриттям інтересів, визначених у ст.35 Конституції України[6], тобто з посиланням на необхідність охорони громадського порядку, здоров’я та моральності населення.

Четвертий різновид посягань на свободу віросповідання, передбачений у ст. 161 КК України, - встановлення прямих чи непрямих привілеїв залежно від ставлення до релігії - містить у собі, як правило, не тільки нетерпимість до одного, але й протекціонізм іншого віросповідання або конфесії. Встановлення привілеїв завдає шкоди розвитку того віросповідання, відносно якого воно вчинюється, і тому також є своєрідним порушенням свободи віросповідання. Прямі привілеї надаються, наприклад, у вигляді матеріальної допомоги одній релігійній організації за рахунок місцевих бюджетів, а непрямі - через сприяння та організацію службовими особами зборів коштів тільки для однієї з релігійних організацій або координацію будівництва культових споруд.

Усі вищерозглянуті види посягань на свободу віросповідання тісно пов’язані між собою. Наприклад, розпалювання релігійної ворожнечі може здійснюватися через образу релігійних почуттів, обмеження або надання привілеїв залежно від ставлення до релігії може ображати релігійні почуття та розпалювати ворожнечу тощо. Тому всі зазначені посягання необхідно розглядати у їх взаємозв’язку.

Іншим чином порушують свободу віросповідання дії, передбачені ст.181 КК України "Посягання на здоров’я людей під приводом проповідування релігійних віровчень чи виконання релігійних обрядів". На нашу думку, ця стаття гарантує захист не тільки здоров’я і моральності громадян, а й авторитету та адекватного сприйняття населенням релігійної діяльності. Вона не дозволяє використовувати релігійний обряд чи релігійну діяльність як прикриття для заподіяння шкоди або статевої розпусти, оскільки це призводить до розпалювання релігійної ворожнечі та сприяє іншим злочинам у сфері віросповідання.

Так само як і дії, передбачені ст.181 КК України, злочини, що вчиняються на ґрунті релігійної ворожнечі, виходять за межі конституційних прав на свободу віросповідання.

Необхідно зазначити, що в кожному віросповіданні є елементи винятковості, існує несприйняття віровчення інших релігійних течій, містяться елементи аскетизму, який може зашкодити окремій людині за умови поганого стану її здоров’я. Кримінальний закон, з одного боку, захищає свободу віросповідання як права на сповідування релігії та ведення релігійної діяльності, а з іншого - обмежує її, як сказано у ст.35 Конституції України, інтересами охорони громадського порядку, здоров’я і моральності населення та з метою захисту прав і свобод інших людей. Ще С.В.Познишев зазначав, що обмеження свободи віросповідання, яке не пов’язане з положеннями Кримінального закону, дає широкий простір для маніпуляцій та фактичних посягань на свободу віросповідання[7].

Розглянуті вище злочини у сфері віросповідання нерідко мають ознаки агресивності та насильства, а в окремих випадках носять корисливий або політичний характер.

Таким чином, поняття "злочинність у сфері віросповідання" включає в себе сукупність учинених на певній території за певний період суспільно небезпечних винних діянь, за які встановлено кримінальну відповідальність та які перевищують межі свободи віросповідання та/або утискають свободу віросповідання. Крім того, злочинність у сфері віросповідання, як вид злочинності – це Таким чином, поняття "злочинність у сфері віросповідання" включає в себе сукупність учинених на певній території за певний період суспільно небезпечних винних діянь, за які встановлено кримінальну відповідальність та які перевищують межі свободи віросповідання та/або утискають свободу віросповідання. Крім того, злочинність у сфері віросповідання, як вид злочинності - це сукупність визначених діянь та осіб, які їх вчинили.

Розділ 2 Аналіз об'єктивних та суб’єктивних ознак злочинів в сфері віросповідання.

Здійснення конституційного права на свободу світогляду та віросповідання (ст. 35 Конституції України) може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров’я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.

Здійснення свободи сповідувати релігію або переконання підлягає лише тим обмеженням, які необхідні для охорони громадської безпеки та порядку, життя, здоров’я і моралі, а також прав і свобод інших громадян, встановлені законом і відповідають міжнародним зобов’язанням України. Ніхто не має права вимагати від священнослужителів відомостей, одержаних ними при сповіді віруючих.

Так, на думку деяких правознавців, свобода совісті досі залишається не достатньо захищеною вітчизняним кримінальним правом. Наприклад, як зауважує К.Б. Марисюк, поза увагою вітчизняного законодавця й досі залишаються певні аспекти. Зокрема, він говорить про необхідність встановити кримінальну відповідальність за порушення таємниці сповіді та виділення в окрему норму примушування священнослужителя до давання показань чи свідчень тощо[8].

У контексті теми дослідження вважаємо за необхідне докладніше зупинитися на аналізі суб’єктивних та об’єктивних ознак деяких складів злочинів проти віросповідання.

Так, ст. 161 Особливої частини КК України передбачає відповідальність за порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або релігійних переконань.

Виходячи із назви розділу та статті, більшість вчених вважають, що основним безпосереднім об’єктом злочину є «рівність громадян у їх конституційних правах та рівність їх перед законом як принцип конституційно-правового статусу людини і громадянина»^{^[9]}, «закріплений в Конституції України принцип рівності прав і свобод перед законом і судом та в громадянському суспільстві людини, особи і громадянина незалежно від статі, раси, національності, мови, походження, місця проживання, ставлення до релігії, політичних і інших переконань»^{^[10]}, «право громадян на рівноправність»^{^[11]} тощо. Крім того, іноді додають, що факультативним додатковим об’єктом можуть бути честь і гідність особи, її життя, здоров’я, власність, встановлений порядок виконання службовими особами своїх повноважень^{^[12]}.

Об’єктивна сторона цього злочину має наступні форми:

1) дії, спрямовані на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті, на приниження національної честі та гідності; або образа почуттів громадян у зв’язку з їхніми релігійними переконаннями;

2) пряме чи непряме обмеження прав або встановлення прямих чи непрямих привілеїв громадян за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Під діями, спрямованими на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті, на приниження національної честі та гідності, а також образою почуттів громадян у зв’язку з їхніми релігійними переконаннями слід розуміти будь-які активні дії винної особи, здійснені для того, щоб поширити в суспільстві чи його окремих груп поглядів, ідеології, що ґрунтуються на сильно виражених, агресивних почуттях ворожості, ненависті до людей за ознаками національності, раси або релігії, та/або викликають зневагу до таких людей, їх національної культури, віри тощо. Форми розпалювання такої ворожнечі, приниження національної честі й гідності та релігійних почуттів людей можуть бути різними. Наприклад, цей злочин може бути вчинений шляхом розповсюдження друкованої інформації, усних закликів або виражених іншим чином ідей, що принижують гідність людей через їх національність, расу чи релігію та/або спонукають до ескалації насильства чи дискримінації тощо. Під прямим чи непрямим обмеженням прав або встановленням прямих чи непрямих привілеїв громадян за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками слід розуміти незаконні та явно необґрунтовані об’єктивними причинами діяння, які перешкоджають рівній реалізації прав і свобод людей незалежно від їх раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мови тощо.

Перелік ознак, за якими кримінальний закон забороняє дискримінацію, не є вичерпним.

Кваліфікуючі ознаки злочину передбачені в ч.ч. 2 і 3 ст. 161 КК:

- дії, передбачені в ч. 1 цієї статті, поєднані з насильством, обманом чи погрозами, а також вчинені службовою особою, тягнуть кримінальну відповідальність за ч. 2 ст. 161 КК;

- дії, передбачені ч.ч. 1 або 2 цієї статті, які були вчинені організованою групою осіб або спричинили тяжкі наслідки, тягнуть кримінальну відповідальність за ч. 3 ст. 161 КК.

На думку М.І. Хавронюка та М.І. Мельника, під поняттям «насильство» в ч. 2 ст. 161 КК слід розуміти лише фізичне насильство (нанесення удару, заподіяння побоїв, легкого або середньої тяжкості тілесного ушкодження, а також інші насильницькі дії, пов’язані, наприклад, з фізичним примушуванням жінки до вчинення аборту або з незаконним позбавленням волі), у той час як психічне насильство (яке може проявлятися в залякуванні заподіянням фізичної, матеріальної чи іншої шкоди: вчинення вбивства чи статевого злочину, заподіяння тілесних ушкоджень, знищення чи пошкодження особистого майна, розголошення відомостей, які ганьблять потерпілого, тощо) охоплюється змістом «погроз»[13]. Фізичне насильство та погрози можуть супроводжуватися різними вимогами протиправного характеру, як наприклад, залишити Україну, покинути певну роботу чи припинити якусь діяльність тощо.

Обман полягає у введенні потерпілого в оману шляхом повідомлення неправдивої інформації, неповідомлення певних відомостей або вчинення інших діянь, які завідомо спрямовані на створення в потерпілого неправильного сприйняття дійсності.

Поняттям«тяжкі наслідки» в ч. 3 ст. 161 КК охоплюються: вбивство через необережність, необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження, доведення до самогубства, істотна матеріальна шкода тощо[14].

Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом. У формі обмеження прав громадян за відповідними ознаками він може бути вчинений також із непрямим умислом. Крім того, для першої його форми характерною є наявність спеціальної спрямованості - розпалити національну, расову чи релігійну ворожнечу в країні, окремому її регіоні чи районі або принизити національну честь і гідність представників окремих національних груп.

Потерпілим від злочину може бути як громадянин України, так і громадянин чи підданий іншої держави, або особа без громадянства.

Ст.178 КК встановлює кримінальну відповідальність за пошкодження релігійних споруд чи культових будинків.

Суспільно небезпечний характер цього злочину зумовлений тим, що його вчинення може привести до розпалювання релігійної ворожнечі, конфліктів між представникам різних конфесій, порушення права релігійних організацій щодо реалізації своїх конституційних прав тощо.

Безпосереднім об’єктом злочину є: «конституційне право людини на свободу віросповідання, яке у даному випадку включає свободу сповідувати будь-яку релігію, безперешкодно відправляти одноособово чи колегіально релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність, у т.ч. з використанням релігійних споруд чи культових будинків. Обов’язковим додатковим об’єктом виступає право власності»[15]; «суспільні відносини, що забезпечують свободу совісті й віросповідання. Додатковим обов’язковим об’єктом виступають відносини власності»[16]; «конституційне право громадян вільно і безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культури і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність»[17]; «свобода задоволення релігійних (духовних) потреб людей з використанням релігійних споруд чи культових будинків, при цьому додатковим обов’язковим об’єктом розглядуваного складу злочину виступає право власності на релігійні споруди, культові будинки»[18].

Виходячи зі змісту диспозиції ст. 178 КК, можна зробити висновок, що предметом злочину є релігійні споруди чи культові будинки.

В юридичній літературі більшість науковців схиляються до вузького розуміння релігійних споруд, культових будинків, як предмета злочинів проти свободи віросповідання, розуміючи під ними приміщення, призначені для проведення богослужінь, релігійних обрядів і церемоній, наприклад, церкви, собори, костьоли, синагоги, мечеті, пагоди, каплиці, дзвіниці, мінарети, молитовні, храми, кенафи, кірхи тощо[19].

На думку В. Маркіна релігійним спорудам, культовим будинкам як предмету складів злочинів проти свободи віросповідання властива низка ознак: фізичні (такі об’єкти є матеріальними, реально існуючими утвореннями навколишнього світу), соціальні (вони спеціально призначені для задоволення релігійних (духовних) потреб людей) та юридичні (ці об’єкти мають бути чужими для винної особи та бути власністю суб’єкта права власності). Враховуючи змістовні ознаки культових будинків, їх можна визначити як будівлі, що мають внутрішнє приміщення і спеціально призначені для задоволення релігійних (духовних) потреб людей (насамперед потреб у відправленні богослужінь, релігійних обрядів, церемоній і процесій). Поняття «релігійна споруда», на думку В. Маркіна, є ширшим за обсягом, ніж поняття «культовий будинок» і охоплює останній. У кримінально-правовому розумінні релігійними спорудами доцільно визнавати усі інші (крім культових будинків) будівлі, спеціально призначені для задоволення релігійних (духовних) потреб людей[20].

Об’єктивна сторона досліджуваного злочину полягає у вчиненні дій, спрямованих на пошкодження або зруйнування релігійних споруд чи культових будинків.

Під пошкодженням релігійних споруд чи культових будинків необхідно розуміти приведення їх у часткову непридатність за цільовим призначенням на певний проміжок часу, тобто неможливість їх використання для задоволення релігійних потреб, та погіршенні їх якісних показників і зменшенні цінності.

Під зруйнуванням релігійних споруд чи культових будинків необхідно розуміти вчинення дій щодо доведення їх до повної непридатності для цільового використання, внаслідок чого предмет даного злочину або зовсім перестає існувати, або втрачає свою цінність, і не може слугувати для задоволення релігійних потреб.

На думку М.І. Мельника, кримінально караним є будь-яке пошкодження чи зруйнування релігійної споруди або культового будинку, яке заподіяло чи могло заподіяти істотну шкоду фізичній чи юридичній особі, суспільству. Виняток, на його думку, становлять випадки малозначного пошкодження чи зруйнування релігійної споруди або культового будинку, яке в силу ч. 2 ст. 11 КК не може бути визнане злочином[21].

У разі пошкодження або зруйнування релігійної споруди, культового будинку, вчиненого шляхом підпалу чи іншим загальнонебезпечним способом, або якщо це спричинило загибель людей чи інші тяжкі наслідки, дії винної особи необхідно кваліфікувати за сукупністю злочинів: за ст. 178 та ч. 2 ст. 194 КК.

Відповідно до ч. 4 ст. 17 Закону «Про свободу совісті та релігійні організації» релігійним організаціям можуть бути передані і використовуватися ними, з додержанням установлених правил охорони і використання пам’яток історії та культури, культові будівлі та інше майно, які становлять історичну, художню або іншу культурну цінність. Тому у разі, коли винна особа усвідомлювала, що пошкоджує або знищує релігійну споруду чи культовий будинок, що має вищевказаний статус, її дії необхідно кваліфікувати за відповідною частиною ст. 298 КК.

За конструкцією об’єктивної сторони склад злочину, передбаченого ст. 178 КК, є матеріальним. Останній вважається закінченим з моменту настання суспільно небезпечних наслідків у вигляді пошкодження або зруйнування релігійної споруди чи культового будинку. При цьому розмір завданої шкоди для кваліфікації дій винної особи значення не має (крім, як вже зазначалось, випадку малозначності такої шкоди в розумінні ч. 2 ст. 11 КК).

Суб’єкт злочину – загальний.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується умисною формою вини. У разі, коли винна особа не усвідомлює, що пошкоджує або руйнує релігійну споруду, її дії за наявності підстав необхідно кваліфікувати як відповідний злочин проти власності. Мотиви та мета вчинення злочину не є обов’язковими ознаками його суб’єктивної сторони.

Ст. 21 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» передбачає, що релігійні організації мають право засновувати і утримувати вільно доступні місця богослужінь або релігійних зібрань, а також місця, шановані в тій чи іншій релігії (місця паломництва). Через це особливого значення набувають кримінально-правові гарантії реалізації даного права.

Так, ст. 179 КК передбачає кримінальну відповідальність за незаконне утримування, осквернення або знищення релігійних святинь.

Суспільна небезпека злочину полягає у тому, що дії винної особи, перш за все, порушують конституційне право громадян України вільно і безперешкодно відправляти одноособове чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.

Безпосередній об’єкт злочину в юридичній літературі визначають, як: «право людини на свободу віросповідання»[22]; «суспільні відносини у сфері охорони прав громадян на свободу совісті, проголошену ст. 35 Конституції України, і їх прав щодо своїх релігійних святинь»[23]; «суспільні відносини, що забезпечують свободу віросповідання і повагу почуттів віруючих»[24]; «правовідносини, змістом яких є право релігійних організацій та громадян володіти, користуватися та розпоряджатися спеціальними предметами – релігійними святинями, з метою реалізації права на свободу віросповідання»[25].

Предметом злочину є релігійні святині. Так, під релігійними святинями розуміються «шановані віруючими певної релігії предмети та місця релігійного поклоніння, а також місця паломництва віруючих. Релігійними святинями можуть бути будь-які предмети релігійного поклоніння – релігійні реліквії, тобто предмети, яким служителі чи віруючі певного релігійного культу приписують чудодійну силу, роблячи їх предметами релігійного поклоніння: ікони та хрести, зокрема, чудотворні, книги, манускрипти, останки і мощі святих, а так само інші речі – релігійні реліквії»[26]. Поряд з цим релігійними святинями можуть визнаватися і найбільш відомі й шановані віруючими певних релігій культові будинки і релігійні споруди, цільове призначення яких полягає у задоволення релігійних потреб.

Питання про визнання того чи іншого предмета матеріального світу чи місця релігійною святинею має вирішуватися на підставі висновків релігієзнавчої експертизи.

Об’єктивна сторона злочину може виражатися у формі:

1) незаконного утримування релігійних святинь;

2) оскверненні релігійних святинь;

3) знищенні релігійних святинь.

Під незаконним утримуванням релігійних святинь необхідно розуміти самоправні, всупереч встановленому законодавством порядку, дії винної особи щодо безпідставного збереження їх під своїм контролем, непередачі їх без правових підстав релігійним організаціям, які мають на них законне право, позбавляючи таким чином останніх передбаченої законом можливості реалізовувати за їх допомогою свої релігійні потреби. При цьому обов’язковими умовами є відсутність права винної особи на релігійну святиню, наявність вимог релігійної організації, якій належить даний релігійний предмет або місце релігійного поклоніння щодо їх повернення або звільнення, позбавлення можливості використовувати їх законними власниками для задоволення своїх духовних потреб.

Відповідно до ст. 20 Закону «Про свободу совісті та релігійні організації» у разі припинення діяльності релігійної організації майнові питання вирішуються відповідно до її статуту (положення) і чинного законодавства. Після припинення діяльності релігійних організацій майно, надане їм у користування державними, громадськими організаціями або громадянами, повертається його колишньому власнику. У разі припинення діяльності релігійної організації у зв’язку з порушенням названого Закону або інших законодавчих актів України майно, що перебуває в її власності, за винятком культового, може безоплатно переходити у власність держави. Культове майно передається іншим релігійним організаціям. Тому незаконним утримуванням може виступати непередача релігійних святинь після припинення своєї діяльності релігійною організацією відповідним суб’єктам.

Дана форма об’єктивної сторони злочину не охоплює порушення порядку користування різними релігійними святинями, якщо відповідні особи чи організації користуються ними на законних підставах. Тому порушення такого порядку може або взагалі не містити складу злочину, або містити склад іншого злочину, наприклад, передбаченого ст. 180 КК – у випадку створення незаконних перешкод для відправлення у святих місцях релігійних обрядів, обмеження доступу до них, тощо.

Під оскверненням релігійних святинь розуміється вчинення публічно чи таємно будь-яких дій щодо релігійних святинь, які свідчать про принизливе ставлення до релігійних почуттів громадян певної конфесії. Такі дії можуть виразитися у розмалюванні предметів та (або) місць релігійного поклоніння, здійсненні на них написів, інших дій, пов’язаних з наругою над святинями, тощо.

Під знищення релігійних святиньнеобхідно розуміти вчинення дій щодо доведення їх до повної непридатності для цільового використання, внаслідок чого предмет даного злочину або зовсім перестає існувати, або втрачає свою цінність, і не може слугувати для задоволення релігійних потреб.

У випадку вчинення дій, пов’язаних із знищенням релігійних святинь, що становлять собою могили або інші місця поховання, тіло (останки, прах) померлого або урну з прахом померлого, вони повинні додатково кваліфікуватися за ст. 297 КК. За наявності необхідних ознак дії винної особи можуть бути кваліфіковані також за ст. 161 КК.

Злочин вважається закінченим з моменту вчинення будь-якої дії (дій), що утворює (утворюють) незаконне утримування, осквернення або знищення релігійних святинь. Обов’язковою ознакою злочину у формі знищення релігійних святинь є завдання відповідної шкоди.

Суб’єкт злочину – загальний. Якщо цей злочин вчиняється службовою особою з використанням свого службового становища за наявності підстав потребує додаткової кваліфікації, зокрема, за статтями 364 або 365 КК.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується умисною формою вини. У випадку незаконно утримання релігійної святині об’єктивним підтвердженням наявності умислу винної особи можуть бути: пряме висловлення наміру утримування релігійної святині, характер дій (блокування, застосування насильства тощо), тривалість утримання тощо.

Приклад судової практики з розглянутої тематики.

Вироком Апеляційного суду м. Києва від 21 грудня 2009 року дві особи були засуджені за ч. 3 ст. 161 та п. 12 ч. 2 ст. 115 КК України за приниження національної честі та гідності, поєднане з насильством щодо громадянина Йорданії, та його умисне вбивство, вчинених за попередньою змовою групою осіб за таких обставин. 19 червня 2008 року в нічний час засуджені, будучи у стані алкогольного сп’яніння в м. Києві помітили раніше незнайомого їм громадянина Йорданії, який разом з іншою особою сиділи на лавці. Маючи умисел на приниження його національної честі та гідності, вони, діючи спільно та узгоджено, підійшли до нього і брутально стали висловлювати своє негативне ставлення та неприязнь до нього як до особи арабської національності, ображати його за колір шкіри, заявляючи при цьому, що він не має права підтримувати стосунки, спілкуватись і сидіти з українськими дівчатами, а потім вирішили застосувати до нього фізичне насильство та вбити його. Далі, реалізуючи цей спільний умисел, засуджені завдали йому численні удари руками й ногами в різні частини тіла, в т.ч. щонайменше 15 ударів у голову, внаслідок чого потерпілому було заподіяно тілесні ушкодження, від яких останній невдовзі помер на місці події[27].

ВИСНОВКИ

1. Поняття "сфера віросповідання", на нашу думку, є більш широким по відношенню до поняття "свобода віросповідання", оскільки у сфері віросповідання вчиняються як соціально корисні або соціально нейтральні дії, так і злочини. Проте вчинення злочинів у сфері віросповідання так чи інакше порушує свободу віросповідання.

2. Злочинами у сфері віросповідання необхідно вважати суспільно-небезпечні винні діяння, передбачені Кримінальним кодексом України, які вчинені суб’єктом злочину з прямим або непрямим умислом і прямо чи опосередковано посягають на свободу сповідувати будь-яку релігію, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди та вести релігійну діяльність.

3. Зі всіх злочинів можна виділити всього вісім, які можна віднести до таких, що в певній мірі посягають на відносини в релігійній сфері (ст. 161, 178, 179, 180, 181, 258, 297, 442 КК України). З них лише чотири кримінально-правових склади, які встановлюють відповідальність за посягання на свободу віросповідання, тобто присвячені виключно посяганню на свободу совісті і віросповідань, передбачені ст. 178-181 КК України. Решта складів змішані – лише опосередковано посягають на свободу віросповідання. У Кримінальному кодексі України немає спеціального окремого розділу, присвяченого злочинам в сфері релігійних відносин – всі вони розкидані по різних розділах КК України (по чотирьох розділах Особливої частини КК України). Натомість, потрібно зауважити наявність у п. 3 ч. 1 ст. 67 Загальної частини КК України обтяжуючої обставини – вчинення злочину на ґрунті релігійної ворожнечі або розбрату. За наявності такої обставини будь-які злочини проти життя, здоров’я, власності, громадського порядку, громадської безпеки і т.п. можуть перетворюватися в розряд злочинів у сфері релігії.

4. Кримінально-правова охорона свободи віросповідання забезпечується ст. 178, ст. 179, ст. 180 та ст. 181 КК України, а основними безпосередніми об’єктами відповідних складів злочинів виступають: свобода задоволення релігійних (духовних) потреб з використанням релігійних споруд, культових будинків (ст. 178); свобода здійснення релігійних обрядів (ч. 1 ст. 180); свобода утримання від проведення релігійних обрядів (ч. 2 ст. 180); свобода безпечної (для життя, здоров’я, моральності, статевої свободи та недоторканості) участі у релігійних обрядах чи проповідях релігійних віровчень (ст. 181). Основний безпосередній об’єкт складу злочину, передбаченого ст. 179 КК України, є складним: ним може виступати свобода задоволення релігійних (духовних) потреб із використанням релігійних святинь або ж суспільна моральність у частині шанобливого ставлення до релігійних святинь.

Суспільна небезпека злочинів полягає у тому, що їх скоєння може призвести до виникнення чи посилення соціальних конфліктів чи протистояння на ґрунті расової, національної, релігійної чи іншої нетерпимості, а також до порушення прав і свобод людей через їх дискримінацію за тими чи іншими ознаками.

5. На основі кримінально-правового аналізу з’ясовано, що суб’єкт усіх складів злочинів проти свободи віросповідання є загальним: фізична осудна особа, яка досягнула віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність.

6. Суб’єктивна сторона усіх складів злочинів проти свободи віросповідання характеризується виключно умисною формою вини, а вид умислу обумовлюється конструкцією об’єктивної сторони складу злочину. Мотив та мета не є обов’язковими суб’єктивними ознаками цих складів, хоча їх мають важливе значення для кваліфікації.

Список використаних джерел

1. Готін О.М. Злочини проти виборчих, трудових та особистих прав свобод людини і громадянина: Навч. посіб. – 2-е вид.– Луганськ: РВВ ЛДУВС, 2006 – 192 с.

2. Зінченко І.О. Деякі проблеми кримінальної відповідальності за злочин, передбачений ст. 161 КК України // Проблеми законності. – 2009. – № 106. – С. 156.

3. Закон України «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо відповідальності за злочини з мотивів расової, національної чи релігійної нетерпимості» від 5 листопада 2009 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2010. — № 5. — Ст. 43.

4.Козленко В.М. Свобода совісті та віросповідання як головний чинник духовної свободи // Філософська думка. - 1999. - №1-2. - С.143-155.

5. Конституція України : від 28.06.1996 р., № 254к/96-ВР // ВВР України. – 1996. – № 30. – С. 141.

6. Лобовик Б. Релігія як феномен і категорія релігієзнавства // Українське релігієзнавство: Бюлетень Асоціації релігієзнавців і Відділення релігієзнавства Інституту філософії НАН України. - 1996. - №4. - С.3-12.

7. Лихова С. Я. Злочини проти громадянських, політичних та соціальних прав і свобод людини і громадянина за Кримінальним кодексом України (теоретико-правове дослідження): Дис. … д-ра юрид. наук. – К., 2006. – С. 104-108.

8. Марисюк К.Б. Чи потрібна кримінально-правова відповідальність за порушення таємниці сповіді? // Вісник Львівського інституту внутрішніх справ при НАВС України. – 2003. – № 1. – С. 104; Марисюк К. Кримінально-правова відповідальність за порушення законодавства у сфері свободи віросповідання у державах пострадянського простору // Право України. – 2003. – № 9. – С. 34.

9. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за ред.. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка.- 9-те вид., переробл. Та допов.- К. : Юрид. Думка, 2012.-1251с.

10. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України. – 2-ге вид., переробл. та доповн. / Відп. ред. С.С. Яценко. – К.: А.С.К., 2002. – С. 331.

11. Палій М.В. Кримінологія, кримінальне право та духовність // Збірка доповідей третьої міжнародної конференції "Роль науки, релігії та суспільства у формуванні моральної особистості". – Донецьк: Державний інститут штучного інтелекту. – 2002. – С.157.

12. Палій М.В. Злочинність у сфері віросповідання та боротьба з нею: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – К., 2002. – 19 с.

13. Панькевич В.М. Кримінальна відповідальність за порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або ставлення до релігії: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – К., 2007. – С.9.

14.Познышев С.В. Религиозные преступления с точки зрения религиозной свободы. – М., 1906. - 313 с.

15. Тихонравов Ю.В. Религии мира. - М.: ЗАО "Бизнес школа "Интел-Синтез", 1996. - 320 с.

16. Толковый словарь русского языка / Сост. С.И.Ожегов, Н.Ю.Шведова. - 4-е изд. - М., 1997. - 944 с.

[1] Конституція України : від 28.06.1996 р., № 254к/96-ВР // ВВР України. – 1996. – № 30. – С. 141.

[2] Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за ред.. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка.- 9-те вид., переробл. Та допов.- К. : Юрид. Думка, 2012.-443 с.

[3] Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за ред.. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка.- 9-те вид., переробл. Та допов.- К. : Юрид. Думка, 2012.-1251с.

[4] Там само – С. 443

[5] Палій М.В. Кримінологія, кримінальне право та духовність // Збірка доповідей третьої міжнародної конференції "Роль науки, релігії та суспільства у формуванні моральної особистості". – Донецьк: Державний інститут штучного інтелекту. – 2002. – С.54-57.

[6] Познышев С.В. Религиозные преступления с точки зрения религиозной свободы. – М., 1906. - 10с.

[7] Познышев С.В. Религиозные преступления с точки зрения религиозной свободы. – М., 1906. – 90-93 с.

[8] Марисюк К.Б. Чи потрібна кримінально-правова відповідальність за порушення таємниці сповіді? // Вісник Львівського інституту внутрішніх справ при НАВС України. – 2003. – № 1. – С. 104; Марисюк К. Кримінально-правова відповідальність за порушення законодавства у сфері свободи віросповідання у державах пострадянського простору // Право України. – 2003. – № 9. – С. 34.

[9] Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка; 9-те вид., перероб. та доп. – К.: Юридична думка, 2012. – С. 443.

[10] Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України. – 2-ге вид., переробл. та доповн. / Відп. ред. С.С. Яценко. – К.: А.С.К., 2002. – С. 331.

[11] Уголовный кодекс Украины: Научно-практический комментарий. – 3-е изд., перераб. и доп. / Отв. ред. Е.Л. Стрельцов. – Х.: Одиссей, 2006. – С. 323.

[12] Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка; 9-те вид., перероб. та доп. – К.: Юридична думка, 2012. – С. 443.

[13] Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка; 7-ме вид., перероб. та доп. – К.: Юридична думка, 2010. – С. 419.

[14] Зінченко І.О. Деякі проблеми кримінальної відповідальності за злочин, передбачений ст. 161 КК України // Проблеми законності. – 2009. – № 106. – С. 156.

[15] Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка; 7-ме вид., перероб. та доп. – К.: Юридична думка, 2010. – С. 460.

[16] Кримінальне право України. Особлива частина: Підручник / 3-тє вид., перероб. і доп.; За ред. В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – К.: Юрінком Інтер, 2007. – С. 149.

[17] Коржанський М.Й. Науковий коментар Кримінального кодексу України. – К.: Атіка, 2001. – С. 277.

[18] Маркін В.І. Безпосередній об'єкт складу злочину, передбаченого ст. 178 «Пошкодження релігійних споруд ч культових будинків» Кримінального кодексу України // Університетські наукові записки. – 2009. – № 2. – С. 244-245.

[19] Кримінальне право України. Особлива частина: Підручник / Ю.В. Александров, О.О. Дудоров, В.А. Клименко та ін.; За ред. М.І. Мельника, В.А. Клименка. – К.: Юридична думка, 2004. – С. 141–142.

[20] Маркін В. Предмет складів злочинів проти свободи віросповідання // Вісник Львівського університету. Серія юридична. – 2008. – Вип. 47. – С. 199.

[21] Кримінальне право України. Особлива частина: Підручник / За ред. М.І. Мельника, В.А. Клименка. – К.: Юридична думка, 2004. – С. 142.

[22] Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка; 7-ме вид., перероб. та доп. – К.: Юридична думка, 2010. – С. 461.

[23] Кримінальне право України. Особлива частина: Підручник / За ред. Є.Л. Стрельцова. – Х.: Одіссей, 2009. – С. 73.

[24] Кримінальне право України. Особлива частина: Підручник / 3-тє вид., перероб. і доп.; За ред. В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – К.: Юрінком Інтер, 2007. – С. 150–151.

[25] Лихова С.Я. Злочини проти громадянських, політичних та соціальних прав і свобод людини і громадянина за Кримінальним кодексом України (теоретико-правове дослідження): Дис. … д-ра юрид. наук. – К., 2006. – С. 212.

[26] Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України. – 2-ге вид., переробл. та доповн. / Відп. ред. С.С. Яценко. – К.: А.С.К., 2002. – С. 364–365.

[27] Ухвала Верховного Суду України від 11 травня 2010 р. [Електронний ресурс] // Єдиний державний реєстр судових рішень. – Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/10120879.

Дата добавления: 2018-02-15; просмотров: 484; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

Мы поможем в написании ваших работ!