Проблема визначення предмету філософії



Http://sesia.in.ua/archives/345 - шпаргалка в интернете(на ФСС например)

Філософська Пропедевтика. Відповіді:

 

Концепції походження філософії

• міфогенна

• соціогенна

• гносеогенна

Ми додаємо ще одну:

• освітогенну

Вступ

Однією з найістотніших характеристик світоглядного знання взагалі (філософського зокрема) є його принципово історичний характер. Звичайно, проблеми виникнення й розвитку об'єктів несвітоглядних галузей знання (скажімо, природничо-наукового) також мають неабияке значення для успішного їх дослідження. Мабуть, ніхто не стане заперечувати важливість космогонічних теорій, палеонтології, дарвінської теорії еволюції тощо для астрономічних, геологічних, біологічних та інших досліджень. Проте лише для світоглядного, насамперед філософського, знання, головна увага якого спрямована на відношення «людина — світ», а не просто на даність людини чи світу самих по собі, історія набуває сутнісного значення, стає одним • із визначальних «вимірів» цього знання.

Адже на відміну від тварин (тим більше — неживої природи), які задовольняють свої потреби і взагалі взаємодіють із наявними, вже існуючими елементами навколишнього середовища, люди мають створювати предмети своєї потреби, оскільки останні не існують готовими, даними самою природою. Предмет людської потреби — це завжди результат праці, що перетворює наявний стан речей. Тому предмет людської потреби постає завжди як майбутній, нині не існуючий стан речей, як можливість, а не дійсність, тобто існує в уяві людини як мета, можлива реальність. Поспіль змінений світ знову ж таки не задовольняє нові інтереси людини, оскільки задоволення одних інтересів породжує інші.

Постійно орієнтована у майбутнє людина водночас глибоко укорінена в минулому, завжди несе його (досвід, пам'ять тощо) з собою. І головне полягає в тому, що майбутнє (бажання, цілі, плани, та ін.) і минуле, не існуючи наявно, справді становлять невід'ємну частину людської особистості.

Питання про походження філософії — це досить складна філософська проблема, її висвітлення передбачає відповіді на питання: коли, де, за яких обставин, з чого, чому і як виникла філософія. Щодо цих питань у літературі (як навчальній, так і науково-дослідній) існує кілька точок зору, котрі хоч і відрізняються, все ж пов'язані між собою і доповнюють одна одну.


1. Передумови виникнення філософії

Майже всі дослідники сходяться на тому, що в середині І тис. до н. е., десь приблизно в VI ст., в трьох осередках стародавньої цивілізації — Індії, Китаї та Греції — практично одночасно виникає філософія.

Історики ще мають відповісти на питання, чому саме VI ст. до н. е. виділяється із загального поступу віків І тис. до н. е. як час потужного вибуху інтелектуальної енергії. Вже зараз відомі численні передумови економічного, соціального, політичного та інтелектуально-духовного характеру, які підготували цей перелом. Стрибок у розвитку продуктивних сил внаслідок переходу від бронзи до заліза, від варварства до цивілізації, поява товарно-грошових відносин, ослаблення жорстких традиційних родоплемінних структур, виникнення держави, побудованої на політичних принципах, зростання опозиції традиційній релігії і її ідеологам в образі стану жерців, переоцінка нормативних моральних установок і уявлень, посилення критичного духу і зростання наукових знань — ось деякі фактори, з яких складалась духовна атмосфера, що сприяла зародженню філософії. Інакше кажучи, в епоху, про яку йдеться, здійснювались певні кардинальні зміни в економічній та соціально-політичній сфері, і ці зміни супроводжувались змінами у сфері духу, що породили філософію.

Суспільство общинно-родової формації виникає й організується на ґрунті кровнородинних відносин, які лежать в основі і всього виробництва, і розподілу праці між членами та общиною, і розподілу продуктів праці. Якщо під характером виробництва розуміти виробничу категорію, то перед нами — докласове суспільство. Це той первісний колективізм, де все не лише економічне, а й політичне, і військове життя суспільства визначається тільки самою общиною, на чолі якої стоїть спочатку жінка (матріархат), а пізніше — чоловік (патріархат), коли довелось повною мірою відділяти організаційні функції від чистородинних стосунків. Проте скрізь і завжди в общинно-родовій формації більше за все зрозумілими були саме родинні відносини. 1 коли виникало питання про природу чи світ у цілому, то й у цій цілком об'єктивній сфері теж не знаходили нічого іншого, окрім родинних відносин, тобто стосунків батьків і дітей, братів і сестер, дідів і онуків, предків і нащадків. Все довкола: і сонце, і місяць, і зірки, аж до неорганічної і неодушевленої природи, — розумілося як всезагальна родова община. І оскільки таке всезагальне одушевлення є ознакою міфологічної свідомості, то маємо вважати, що основний метод общинно-родового мислення — це міфологія.Міф — це форма існування духу. яка відповідала общинно-родово-му суспільству, була його світоглядом і як світогляд зумовила його духовні і моральні особливості. Міф є історичною передумовою і витоком філософії. Цієї тези дотримуються автори майже всіх існуючих концепцій походження філософського стилю мислення — міфогенної (за якою філософія виникає з міфу внаслідок його внутрішнього розвитку), гносеогенної (автори якої бачать виток філософії у розвитку пізнання), гносеогенно-міфогенної (ця концепція прагне врахувати і роль генези міфологічного світогляду, і роль росту пізнання), соціогенно-міфогенної, якої дотримуються автори підручника і яка прагне синтезувати попередні концепції, врахувавши соціально-економічні та політичні перетворення в традиційному суспільстві і перетворення у сфері духу, у сфері міфологічного світогляду.

 

Яким же бачиться світ крізь призму міфологічного світогляду? Якщо врахувати, що призму цього бачення становлять общинно-родові зв'язки, то і зв'язки явищ світу бачаться як взаємостосунки одушевлених та одуховлених предметів подібно до зв'язків індивідів в общині, зв'язків між родичами, які відчувають, усвідомлюють один одного, відрізняючи "своїх" від "чужих". Спочатку душевна взаємопов'язаність предметів світу мислиться ще у своїй повній тотожності з самою дійсністю, так що душа і дух цих предметів цілком тотожні їх матеріальному єству. Це, як відмічає О. Ф. Лосєв, є фетишизм, за яким принцип життєво-родинних стосунків речі з оточуючим колективом, або, як стали говорити потім, її демон, душа або дух і ще пізніше — її сутність та ідея, залишався невіддільним від фізичного тіла самої речі.

В первіснообщинному суспільстві фетишами ставали природні речі, які ще не слугували предметом людської діяльності. Природні властивості речей наділялися надприродною суттю, і фетишизм супроводжувався сакралізацією (освяченням предметів, завдяки чому вони набували статусу соціальних регуляторів стосунків між людьми, виконували функцію репрезентатора певних соціальних норм. Нерідко такі фетиші (як правило, тварини, іноді рослини) ставали тотемами — уособленнями першородича общини та носія спільного імені її членів — "синів змії", "доньок орла" тощо. На думку багатьох дослідників тотемізму, тотем якраз і виступає не стільки як божество, скільки як прародич, покровитель общини, страж культу предків, наглядач за виконанням общинних традицій. Спочатку тотем пов'язувався із системою табу — забороною вбивати та поїдати тотемну тварину чи рослину. Потім значення табу розширилось. Вони стали заборонами форм поведінки (заборони кровозмішення, замахів на лідера общини, заборони на форми діяльності, які виходили за межі традиції, взагалі на будь-яку оригінальність тощо).

Первіснообщинне суспільство, на думку наших дослідників, було суспільством рутинним, яке орієнтувалось тотемами і табу на традицію, на постійне відтворення наявного стану речей. Зміни в ньому відбувались повільно — і суспільні, і у сфері духу. Але вони відбувались і здебільшого перші залежали від останніх.

Як уже зазначалося, (міф — первісний й історично перший світогляд, тобто історично перша його форма. У звичайному розумінні слово світогляд — це задана певними передумовами (колективним несвідомим, віруваннями, традиціями тощо) форма усвідомлення людиною навколишнього світу, свого місця у ньому, свого ставлення до цього світу і до себе, своїх намірів і претензій у відношенні до світу, норм, критеріїв та ідеалів належної стратегії життя, шляхів здійснення життєвої програми. Світогляд — це специфічна призма, яка визначає певний кут зору на світ, певне бачення останнього. З одного боку, передумови, які задають той чи інший кут зору на світ, здебільшого неначе програмують людину, кодують й, визначаючи, крім бачення світу, ще й певну стратегію поведінки, систему цінностей, об'єкти прагнень тощо. З іншого боку, ці передумови заважають бачити й розуміти ті аспекти світу, які перебувають поза межами заданого кута зору. Те саме можна сказати відносно бачення людиною самої себе, усвідомлення себе, своєї особистості як вільної чи невільної, залежної чи незалежної.

Міфологічний світогляд — досить вузький погляд на світ. У діалозі "Держава" Платон уподібнює носіїв міфологічного світогляду до в'язнів, з дитинства прикутих ланцюгами до стін печери і спроможних бачити лише тіні реальних подій, що відбуваються поза входом до неї. Дійсні події, реальний, справжній світ для них закриті, оскільки кайдани безсумнівних родових авторитетів, традицій, вірувань і забобонів до краю звужують кут їх зору, зумовлюючи і духовну, і тілесну несвободу та пасивність.У своїх практичних орієнтаціях міфологічний світогляд був спрямований не на творчий пошук нових, досконаліших форм і способів взаємовідносин з навколишнім світом та між людьми, а на збереження та постійне відтворення традиційного (наявного) стану речей, який склався впродовж багатьох поколінь, освятився тотемами, усталився під захистом заборон — табу. Сам міф як особливе світобачення був першим і чи не найголовнішим захисником традиції, родової моралі, родової общини загалом.

Отже, виникненню філософії як нового типу світогляду передували, по-перше, суспільство общинно-родового типу, по-друге, міф як світогляд та спосіб мислення, притаманний цьому суспільству. В середині І тис. до н. е. в суспільствах Індії, Китаю, Греції відбуваються кардинальні зміни, які супроводжувались змінами світогляду і, зрештою, привели до трансформації міфу в філософію.

2. Проблеми походження філософії з різних точок зору

Філософія формується в той період, коли сенс людського життя, його звичний устрій і порядок виявляються під загрозою, коли старі світоглядні орієнтири та настанови відмовляються функціонувати, коли мораль, що зросла на основі родових стосунків, вступає у конфлікт не просто з приватним інтересом окремої особи. Між собою стикаються, з одного боку, родова, сімейна мораль, яка являє собою всезагальне начало, але дане в його природній безпосередності, а з іншого — новий, щойно народжений тип всезагального, по відношенню до якого окремий рід, сім'я виступають як дещо часткове — це поліс, держава, всі громадяни якої становлять правове і політичне ціле.

Кризи в суспільстві, кризи у сфері духу, що ними характеризується епоха зародження філософії, ставлять людину в жорстку неоднозначну ситуацію, вміщують її у поле насущних смисложиттєвих проблем, стосовно яких неможливо застосувати звичну канву міфологічного світорозуміння та мислення. І не лише виникнення, а й розквіт філософії у ті чи інші історичні періоди, як правило, зумовлений глибокою соціальною кризою, коли людині стає важко, а інколи й неможливо жити за старими зразками, коли попередні цінності втрачають своє значення і гостро постає питання: як бути далі?

Філософія витикає з критичного ставлення до традиції, з сумніву щодо обґрунтованості підстав міфологічного світобачення, з подиву і спроб звільненої думки охопити нескінченний світ.

На відміну від міфологічного світогляду, що стоїть на охороні традиції, пасивності, незмінюваності сталого порядку речей, філософський світогляд ґрунтується на активності. Філософія є діяльність, що піддає сумніву та критичному перегляду всі авторитети, забобони, табу та вірування.

Відомий французький дослідник походження філософської думки Ж.-П. Вернан вважає, що новий тип мислення, який привів у VI ст. до н. е. до виникнення зародків давньогрецької філософії і науки, засновується на трьох світоглядних принципах.

По-перше, виділилась ідея космічного порядку, яка ґрунтувалась віднині не на могутності бога — верховного правителя, монарха басилевса (як у традиційних теогоніях), а на понятті космосу, який підкоряється закону, правилу (nomos). Nomos встановлює для всіх складових природи елементів (стихій) порядок, відповідно до якого жоден елемент не може здійснити свою владу над іншими.

По-друге, нове мислення ґрунтувалося на розвитку математичних, передусім геометричних, уявлень з їх ідеальними об'єктами, умоглядністю, доказовістю, раціоналізмом та логічністю. Незважаючи на те, про що йдеться (про політичні, онтологічні чи космологічні питання), філософське мислення проектує світ у просторові рамки, які більше не визначаються релігійними категоріями високого та низького, небесного та підземного, але створюються симетричними, зворотними співвідношеннями.

По-третє, абстрактне філософське мислення стало можливим завдяки тому, що його підґрунтям слугував певний життєво-практичний розум, інструментом якого була мова і який давав можливість впливати на людей, а не перетворювати природу, розум політичний у тому значенні, в якому Аристотель визначає людину як політичну тварину.

Проблемою виникнення філософії цікавилися вже деякі античні філософи. Ті чи інші аспекти цієї проблеми притягали до себе увагу Платона й Аристотеля, Діогена Лаєрція й Олімпіодора.Уже Платон помітив психологічний аспект цієї проблеми. Відповідно до Платона, початок філософії в подиві (здивуванні). У платонівському діалозі «Теєтет» сказано: «...саме філософу властиво відчуття... здивування. Воно і є початок філософії...». Цей здогад Платона про евристичне значення емоції подиву розвиває далі Аристотель. Дійсно, відповідно до Аристотеля, люди почали філософствувати, уникаючи незнання. Але для цього вони повинні були досягти знання свого незнання. Адже знання незнання не є те, що дано безпосередньо. Як правило, люди своє незнання не усвідомлюють. Незнання ж, якщо воно не усвідомлено, не може бути і переборено. Перш ніж прагнути пізнати що-небудь, людина повинна усвідомити, що вона цього не знає. А для цього людина повинна відчути стан подиву, здивування. От цей-той емоційний стан, ця здатність дивуватися, дивуватися тому, що звичайно здається самоочевидним, звичним, а тим самим зрозумілим, — психологічне джерело як початку самої філософії, так і того, що люди стають філософами. «Завдяки подиву, — сказано в «Метафізиці» Аристотеля, — люди і тепер філософствують і почали філософствувати вперше». Але подив сам по собі ще не дає ні філософії, ні науки. Наука виникає з подиву лише тоді, коли люди виявляються здатними відкрити справжні причини того явища, що здивувало, а тим самим зняти не тільки ситуацію незнання, але і ситуацію подиву. А для цього потрібно пізнати причини дивного.

Аристотель насамперед досліджує питання про сутність філософії. Філософія для нього — це вища теоретична наука. Тому питання про сутність філософії Аристотель зв'язує з питанням про сутність науки. Слова «наука» в Аристотеля, зрозуміло, немає. Він говорить «епістеме». Але ототожнити ці два терміни — «наука» і «епістеме» — можливо тому, що однією з головних особливостей знання на рівні «епістеме» є можливість навчання — не на рівні передачі навичок (таке навчання можливо і на нижчому рівні досвіду), а на рівні передачі інформації про причини і початки досліджуваного. Аристотель розумів під наукою знання, що виходить за межі звичайних почуттів (цим наука відрізняється від сприйняття), знання причин (цим наука відрізняється від досвіду), знання заради нього самого, а не заради якої-небудь практичної вигоди (цим наука відрізняється від мистецтва).

 

Що ж стосується питання: з чого виникає філософія, то в Аристотеля можна помітити натяки на те, що філософія виникає і з науки — як результат її розвитку, і з міфології.

Про те, де виникає філософія, говорить Діоген Лаєрцій у «Пролозі» до своїх десяти книг «Про життя, навчання і речення знаменитих філософів». В часи Діогена Лаєрція (II-III ст. н. э,), тобто коли минуло вже більш ніж п’ятсот років після Аристотеля, в умовах Римської імперії, що об'єднала латинський світ із грецьким, а латино-грецький світ із близькосхідним, в умовах наступу релігій і міфології Сходу на античну культуру, питання про місце виникнення філософії було, очевидно, животрепетним. Багато людей стверджують, констатує Діоген Лаєрцій, що заняття філософією почалося вперше у «варварів», що першими філософами були перські маги, ассиро-вавилонські халдеї, індійські гімнософісти, єгипетські жерці, галльські друїди і семнофеї та ін. Наприклад, кельтські друїди й індійські гімнософісти викладали свою філософію в загадкових виразах, у яких учили почитати богів, не робити дурного і вдосконалюватися в мужності, ассиро-вавилонські халдеї займалися астрономією і пророкуванням, перські маги висловлювалися про сутність і походження богів, міркували про справедливість і учили про два початки усього сущого — про добро і зло.

У Новий час проблему генезису філософії розглядали багато філософів.

Цю проблему Гегель підняв в «Феноменології духу» і в «Передмові» до другого видання «Науки логіки». Але особливо докладно він писав на цю тему в «Уведенні» до своїх лекцій по історії філософії.

Проблему виникнення філософії Гегель трактує в рамках загального дослідження змісту історико-філософського процесу, парадоксальність якого полягає в тому, що в "ньому філософія виявляється на перший погляд у протиріччі зі своєю власною історією, тому що філософія хоче пізнати незмінне, вічне, суще саме по собі; її мета — істина”.Особливість гегелівської концепції виникнення філософії полягає не у вченні про те, що філософія виникла з релігії (міфології), - таких концепцій багато, а в тому, що Гегель максимально і навіть надмірно раціоналізував релігію і міфологію, уподібнюючи їх філософії, а не філософію — релігії і міфології. Гегель підкреслює раціональний, пізнавальний аспект міфу, коли говорить про те, що «мислячий дух повинен відшукувати субстанціональний зміст, думку, філософему, що у ній (у міфології) містяться implicite подібно тому, як ми шукаємо розуму в природі». Хоча він говорить: «У древніх міфах міф не є лише покрив, у них справа обстоїть не так, що спочатку була думка і її тільки прикрили формою міфу», усе-таки для нього більш характерна думка про таку близькість внутрішнього змісту міфології змісту філософії, що можна просто «виділити цей зміст із міфів у формі філософем». Гегелівську концепцію виникнення філософії можна визначити в цілому як раціоналістичний варіант релігійно-міфогемної концепції виникнення філософії.

Прикладом релігійної концепції є концепція Корндорфа.

З робіт Ф. Корнфорда пряме відношення до розглянутої проблеми мають такі його монографії, як «From religion to philosophy. A study in the origins of Western Speculation» (Cambridge, 1912) і «Principium sapientiae» (1952). Обидві монографії присвячені походженню античної філософії. Правда, в останній роботі Ф. Корнфорд досліджує наступність між вавілонською міфологією, з одного боку, і грецької міфологією і філософією — з іншого, думаючи, що філософія найпершої в античності філософської школи відбулася з «Теогонії» Гесіода, а «Теогонія» — походить із давньовавілонської поеми «Енума еліш».

Будучи ідеалістом, Ф. Корнфорд не торкається питання про соціально-економічні і політичні умови виникнення філософії, обмежуючи лише її духовними передумовами. Ф. Корнфорд каже про два джерела філософії: релігію й інтелект, але з цих двох можливих духовних джерел філософії вирішальну роль він відводить релігії.

Проблемою виникнення філософії займався й інший англійський учений, професор Бірмінгемського університету Дж. Томсон, автор багатьох робіт, у тому числі книги «Перші філософи», що має безпосереднє відношення до теми. Концепція виникнення філософії Дж. Томсона може бути кваліфікована як міфогенна: він відокремлює міфологію від релігії і говорить про виникнення філософії з міфології, вбачаючи в міфології єдине джерело філософії.

Філософія, згідно Дж. Томсону, виникає з міфології (а наука — з магії), успадковуючи від останньої ряд моментів, насамперед стихійно-діалектичні представлення про єдність і боротьбу протилежностей. Дж. Томсон зв'язує виникнення філософії з переходом древнього суспільства зі ступені раннього на ступінь зрілого рабовласницького виробництва, зі зміною «бронзового віку» «віком залізним», предметних грошей — карбованою монетою, з розвитком товарно-грошових відносин і становленням суспільства товаровиробників. Безпосередня причина виникнення філософії — «товарний фетишизм». У відповідності зі своїм розумінням філософії Дж. Томсон бачить і у виникненні філософії не початок вищої, у порівнянні е міфологією, ступіні пізнання світу, а всього лише проекцію на зовнішній світ, переломлення у філософських категоріях соціально-економічних відносин суспільства товаровиробників. Так, наприклад, філософська категорія субстанції, по Дж. Томсону, — не що інше, як проекція на зовнішній світ мінової форми вартості.

Проблема визначення предмету філософії

Філософія як певна система знань з’явилася бл. 2,5 тис. років тому. Першим запровадив цю назву давньогрецький вчений Піфагор (друга половина 6 ст. - початок 5 ст. до н.е.). Слово “філософія” походить від двох грецьких слів : “філео” – “люблю” та “софія” – “мудрість”, отже означає “любов до мудрості”, “любомудріє”. Пояснення і закріплення в європейській культурі слова „філософія” пов’язане з ім’ям Платона (427 – 347 рр. до н. е.)

Предмет філософії можна визначити як „ ...система знань про світ як ціле, універсальну основу світу, місце людини у світі та смисли її існування”. Отже, предметом філософії не є окремо взяті світ або людина, а система відношень “людина – світ”. Таке уявлення про предмет філософії виникло не відразу. Впродовж тривалого часу вона сприймалась як своєрідна “цариця наук”. У Стародавній Греції поняття “філософ” було рівнозначно слову “мудрець” взагалі, тобто людина, яка має грунтовні знання в різних областях. Проте вже за часів давнини людина за допомогою філософії намагалася знайти відповіді на питання, які прийнято називати вічними : “…що таке світ і хто така людина ? Як вони співвідносяться між собою ? Чи створені вони кимось, чи залежать від когось, чи існують самі по собі ?…Чи має їхнє існування якусь мету або призначення ? Що є найбільш цінним у світі та в людському житті ?…”. Кожне нове покоління філософів по-новому розв’язує для себе ці проблеми.

Звичайно, формуваннння предмету філософії не було швидким одноразовим актом. Це був тривалий процес поступового виявлення специфічного філософського змісту, усвідомлення його окремішності від попередніх типів світогляду – міфології та релігії. Процес історичної трансформації предмету філософії обумовлений як об’єктивними, так і суб’єктивними причинами: “До об’ективних причин слід віднести стан, рівень накопичених конкретних і філософських знань про навколишній світ (природу, людину і суспільство), про духовні, в першу чергу пізнавальні особливості, можливості як окремої людини, так і суспільства в цілому. До суб’єктивних причин відносять своєрідність насамперед форми осягнення предмета філософії тим чи іншим філософом, філософською школою або течією”.

 

Світогляд, як загально-широке уявлення про місце людини в світі, її призначення, та засоби буття, виникає історично і стихійно. історично першою формою світогляду є міфологія. Але практична діяльність людини : трудова, соціально-культурна, професійна і т. п. ,атакож винекнення держави привело до перевороту в людській свідомості. Таким чином філософія виникає внаслідок розпаду міфології, внаслідок появлення нової свідомості : структурованої, впорядкованої, більш зоосередженої.

«Філософія «походить від давньогрецких слів phileo (люблю) і sophia (мудрість)

Термін філософія вперше зустрічається в Піфагора, а в якості науки вперше виділив її Платон. Філософія є теоретична форма світогляду, яка спрямована на критичний аналіз світоглядних знань, з метою збільшення ступеню їх досовірності

В своєму розвитку філософія приймала слідуючі історичні етапи :

I. Філософія стародавнього світу (VII ст. до н. е. – V, VI ст. н. е. );

II. Філософія середньовіччя (II-IV ст. н. е. – XV, XVI ст. ) ;

III. Філософія доби відродження (XV-XVI ст. н. е. – XVII ст. );

IV. Філософія нового часу (XVII ст. – перша тритина XVIII ст. );

V. Перехід від некласичної філософії до класичної (XVII-XXст. );

VI. Філософія XX ст. або сучасна філософія.

Філософія є специфічним феноменом людської культури. Хоч вона виникла у VII-VI ст. до н. е. , але її коріння сягають у темні глибини початку людської історії. Саме там у примітивних структурах стихійного світогляду первісної людини, формувалися ті характерні моменти, як згодом стали відмітними рисами філософської форми суспільної

діяльності. Філософія і своїм походженням, і специфікою свого функцуваннянайтісніше звязана з світоглядом, є своєрідною формою його існування.

Основні функції філософії

 

Філософія виконує багато функцій в життєдіяльності людини. їх треба згрупувати, виділити найбільш важливі. На основі останніх можна виділити і розкрити специфіку всіх інших, похідних від них функцій.

До основних функцій філософії слід зарахувати світоглядну, пізнавальну (гносеологічну), методологічну, практично-діяльну (праксеологічну).

Світоглядна функція філософії полягає в тому, що вона, озброюючи людей знаннями про світ та про людину, про її місце у світі, про можливості його пізнання і перетворення, здійснює вплив на формування життєвих установ, на усвідомлення людиною цілей та сенсу життя.

Як правило, коли мова йде про світогляд, насамперед дається його характеристика як узагальненої системи ідей та поглядів на світ, людину, її місце в світі тощо. Такий підхід є важливим. Але обмежуватися цим не можна. Адже світогляд у цьому разі зводиться до об'єктивованої системи знань, відірваної від суб'єкта. Нерідко при характеристиці світогляду звертається увага фактично на етимологію слова і тоді поняття світогляду зводиться до "погляду на світ".

Світогляд слід розглядати не лише з погляду його змісту (тобто як результат відображення дійсності в свідомості людей), а й обов'язково враховувати взаємозв'язок знання про світ і людину із соціальним суб'єктом, з його ставленням до дійсності, яке базується на цьому знанні.

За такого підходу на перший план висувається значення знання для життєдіяльності людини. Тобто під світоглядом треба розуміти не просто систему узагальнених знань про світ і людину, а таку систему знань, яка для соціального суб'єкта є способом бачення, розуміння, аналізу, оцінювання явищ, що визначає характер ставлення до світу і до себе, усвідомлення цілей та сенсу життя, характер вчинків та дій. Світогляд є способом практично-духовного освоєння світу.

Філософія є методологічною основою світогляду. Для його побудови вона дає вихідні, основні принципи, застосування яких дає змогу людині виробити свої життєві настанови, що стають головними орієнтирами, визначають характер та спрямованість її ставлення до дійсності, характер і спрямованість практичної діяльності. Серцевина світогляду – усвідомлення людиною цілей та смислу життя.

Пізнавальна (гносеологічна) функція полягає в тому, що вона, орієнтуючи пізнавальні прагнення людини на пізнання природи і сутності світу, природи та сутності самої людини, загальної структури світу, зв'язків і законів його розвитку, з одного боку, озброює людей знанням про світ, людину, про зв'язки і закони, а з іншого – здійснює вплив на кожну форму суспільної свідомості, детермінуючи необхідність для кожної з них (в своїй сфері) усвідомлювати дійсність крізь призму відношення "людина – світ".

Формуючись і розвиваючись на основі досягнень наукового пізнання та узагальнення результатів у сфері політичної, правової, моральної, естетичної, релігійної свідомості, філософія виступає як особлива сфера пізнавального ставлення людини до дійсності, об'єктом якої є відношення "людина – світ". Разом із тим зміст і результати філософського знання здійснюють вплив на особливості пізнавального процесу в усіх інших сферах життєдіяльності людей. Цей вплив проявляється в тому, що філософське знання набуває значення всезагального методу пізнання дійсності, а також в тому, що пізнання в будь-якій сфері в кінцевому результаті виявляється як різні аспекти усвідомлення відношення "людина – світ".

Методологічна функція. Виділення її як однієї з основних зумовлено тим, що філософія займає особливе місце у процесі усвідомлення буття у структурі суспільної свідомості. Кожна з форм суспільної свідомості, виступаючи як усвідомлення залежності життєдіяльності людини від певної сфери дійсності, е відображенням саме цієї сторони людського буття. Специфіка філософії полягає в тому, що вона в найузагальненішій формі вивчає ставлення людини до світу і до самої себе. Тому основні положення філософії мають важливе методологічне значення для кожної з форм суспільної свідомості в процесі усвідомлення свого специфічного предмету.

Для більш глибокого і дохідливого усвідомлення цього питання слід зупинитися на понятті методології. Методологія – це система вихідних, основоположних принципів, що визначають спосіб підходу до аналізу й оцінки явищ, характер ставлення до них, характер та направленість пізнавальної і практичної діяльності.

Кожна філософська концепція має свої вихідні, основні принципи. Так, матеріалістичні філософські концепції стверджують, що первинним є матерія, природа, а вторинним, похідним – свідомість, дух. Одним із принципів матеріалізму є визнання пізнаванності світу. Визнається, як правило, стан речей, процесів, що знаходяться в розвитку. Ці та інші принципи слугують природничим та суспільним науковим дослідженням. У цілому можна стверджувати, що сутністю методологічної функції філософії є логіко-теоретичний аналіз наукової та практичної діяльності людей. Філософська методологія визначає напрямки наукових досліджень, створює можливість орієнтуватися в розмаїтті фактів і процесів, що відбуваються в світі. Філософська методологія сприяє більш ефективному і раціональному використанню наукових методів конкретних наук.

Практично-діяльна (праксеологічна) функція філософії полягає в тому, що вона стає знаряддям активного, перетворювального впливу на оточуючий світ і на саму людину. Філософія відіграє важливу роль у визначенні цілей життєдіяльності, досягнення яких є найважливішою умовою забезпечення існування, функціонування і розвитку людини.

Засвоєння філософських положень має розглядатися не як доповнення до формування фахівця, який буде використовувати ці положення у своїй професії, а як та загальна основа формування духовного світу особистості, яка через усвідомлення людиною себе як людини, через усвідомлення сенсу свого буття відіграє визначальну роль у становленні особистості як фахівця.


Дата добавления: 2018-02-18; просмотров: 1564;