Поняття міжкультурної компетенції: сутність і специфіка.
Поняття компетенція (лат. competentia - належність за правом) означає обізнаність та досвід індивідума в певному питанні або колі питань і охоплює універсальні та вузько специфічні предметні сфери. Мета цієї статті – проаналізувати сутність поняття компетенції з позицій комунікативної лінгвістики як нового динамічного напряму сучасної антропоцетрично зорієнтованої науки. Предметом дослідження є поняття компетенції у теорії міжкультурної комунікації, що спирається на засади мовної комунікації, проте значно розширює межі її реалізації в комунікативному процесі. Саме це зумовлює новизну дослідження. Актуальність дослідження визначена інтересом до вивчення теорії комунікації та ефективного використання її механізмів, міжкультурних контекстах сьогодення. Ключові слова, якими автор оперує у ході аналізу, такі: мовна компетенція, культурна компетенція, комунікативна компетенція, міжкультурна компетенція та символічна компетенція.
Міжкультурна компетентність – є однією з найважливіших навичок сучасного фахівця. Використовуючи термін „міжкультурна компетентність”, І.Г.Шавкун говорить про сукупність наступних професійних якостей: теоретичні знання щодо національних культур і моделей виховання; психологічні особливості особистості (відвертість, гнучкість, терпимість, готовність працювати з представниками інших культур); знання іноземної мови [20, с. 117]. Міжкультурна компетенція – „це компетенція особливої природи, яка базується на знаннях та уміннях, здатність здійснювати міжкультурне спілкування завдяки створенню для комунікантів спільного значення того, що відбувається, і досягати зрештою позитивного для двох сторін результату спілкування. Метою формування міжкультурної компетентності є досягнення такої якості мовної особистості, яке дасть їй можливість вийти за межі власної культури і набути якості медіатора культур, не втрачаючи власної культурної ідентичності” [7, с.218].
|
|
|
Очевидно, що досягнення цієї мети стає можливим, якщо створено мотиви й умови, за яких студенти можуть виявляти пізнавальну активність і мати бажання реально користуватися набутими знаннями та сформованими мовними навичками й уміннями. Формування міжкультурної компетентності можливе шляхом пояснення особливостей світосприйняття та відчування світу іншими націями.
Міжкультурна компетентність сприяє виробленню практичних навичок спілкування із представниками інших культур та завжди виявляється в діяльності, а в контексті загальної інтеграції та інформатизації суспільства міжкультурна компетентність може тлумачитись як здатність студента до ефективного вирішення завдань під час міжкультурного спілкування, яке передбачає діалог взаєморозуміння, а не зіткнення різних культур.
|
|
|
Теорія міжкультурної комунікації як навчальна дисципліна спершу увійшла до навчальних планів факультетів іноземних мов або спеціалізації «Російська мова як іноземна», «Українська мова як іноземна», згодом закріпилася в Україні в межах професійної підготовки студентів філологічного профілю, які вивчають іноземні мови. Зміст означеної дисципліни охопив як загальнотеоретичні основи теорії і практики міжкультурної комунікації, так і суто прагматичні питання, пов’язані із особливостями культури мови, яка вивчається. Пріоритетність навчання діалогу культур призвела до значного зростання інтересу до іноземних мов, що супроводжується зіставленням звичаїв, традицій, побуту різних народів,об’єктивно збільшила зацікавленість і власною етнокультурою у всіх її різноманітних проявах і спричинила попит на дослідження національної культурної спадщини. У лінгводидактиці укорінилосярозуміння міжкультурної комунікації як такої, при якій комунікативні партнери, належачи до різних мов і культур, усвідомлюють факт чужинності один одного. Вчені схильні вважати, що ця наукова парадигма перестає бути приналежністю лише сфери навчання іноземних мов, розповсюджуючись на широке проблемне поле гуманітарного, міждисцип-лінарного знання. Ф. Бацевич у міжкультурну комунікацію характеризує тим, що її учасники у випадках прямого контакту використовують засоби мовного коду з культурно-специфічними смислами, а також стратегії і тактики спілкування, які відрізняються від тих, котрими вони користуються у випадках інтеракції всередині культури [3, с. 9], а також далі у словниковій статті: «Комунікація міжкультурна (у вузькому значенні слова)»:
|
|
|
1. Процес спілкування (вербального і невербального) людей (груп людей), які належать до різних національних лінгвокультурних спільнот, як правило, послуговуються різними ідіоетнічними мовами, мають різну комунікативну компетенцію, яка може стати причиною комунікативних невдач або культурного шоку в спілкуванні… Одним із найважливіших чинників міжкультурної комунікації є усвідомлення взаємної «культурної чужинності» її учасників.
2. Особливий тип культури, який характеризується взаємодією національних (етнічних) культур, етнокультурною компетенцією особистостей, толерантністю, прагненням до міжнаціональної згоди у всіх сферах спілкування» [3, с. 83]. Кожна людина сприймає зовнішній світ через певну призму культурних цінностей, які їй притаманні. Проте, часто індивід не усвідомлює, що такі культурні норми існують. Як правило, вони є надзвичайно природньою та невід’ємною частиною особистісної поведінки. Усвідомлення таких норм власної культури є можливим лише у взаємодії з представниками іншої культурно-ціннісної системи. Люди помилково вважають, що набувають повної міжкультурної компетентності у процесі вивчення іноземної мови, читаючи твори зарубіжної літератури, у спілкуванні з іноземцями, подорожуючи в закордонними країнами
|
|
|
Знання лише іноземної мови, якою розмовляє інша національна спільнота, є недостатнім для ведення успішної міжкультурної комунікації. Необхідним елементом для вивчення також є соціокультурний код суспільства, мовою якого здійснюється діалог, норми поведінки, які зберігаються у його «когнітивної базі» – сукупність знань та уявлень, що є притаманними усім представникам такої культури. Одним зі способів, до якого звертаються комуніканти є особиста інтерпретація вербальних та невербальних компонентів мовлення.
Виходячи з комунікативного підходу, в процесі навчання іноземним мовам необхідно сформувати вміння спілкуватися іноземною мовою, або іншими словами, придбати комунікативну компетенцію. Комунікативна компетенція передбачає вміння користуватися всіма видами мовленнєвої діяльності: читанням, аудіюванням, говорінням (монолог, діалог), листом.
Процес спілкування іноземною мовою досліджується не тільки як процес передачі і прийому інформації, але і як регулювання відносин між партнерами, встановлення різного роду взаємодії, як здатності оцінити, проаналізувати ситуацію спілкування, суб'єктивно оцінити свій комунікативний потенціал і прийняти необхідне рішення. Провідним компонентом у комунікативної компетенції є мовленнєві (комунікативні) вміння, які формуються на основі:
· мовних умінь і навичок;
· лингвострановедческих і країнознавчих знань.
У комунікативну компетенцію включаються такі найважливіші вміння:
· читати і розуміти нескладні, автентичні тексти (з розумінням основного змісту і з повним розумінням);
· усно спілкуватися в стандартних ситуаціях навчально-трудової, культурної, побутової сфер;
· в усній формі коротко розповістипросебе, оточення, переказати, висловити думку, оцінку;
· вміння письмово оформити і передати елементарну інформацію (лист).
Так визначається мінімальний рівень комунікативної компетенції у державному освітньому стандарті з іноземних мов.
Іншомовна комунікативна компетенція - це певний рівень володіння мовними, мовленнєвими та соціокультурними знаннями, навичками і вміннями, які дозволяють учням комунікативно прийнятно і доцільно варіювати свою мовну поведінку в залежності від ситуації спілкування.
Іншомовна комунікативна компетенція створює основу для комунікативного біокультурного розвитку.
Іншомовна комунікативна компетенція необхідна і достатня для коректного вирішення учнями комунікативно - практичних завдань у досліджуваних ситуаціях побутового, педагогічного, наукового, ділового, політичного і соціально - політичного спілкування, розвиток здібностей і якостей, необхідних для комунікативного та соціокультурного саморозвитку
Одже, явище міжкультурної компетентності є надзвичайно актуальним явищем в контексті сучасного глобалізованого світу. Ми виділяємо 6 типових послідовних стадій, що вказують на прогресивний розвиток сприйняття чужої культури у процесі міжкультурної комунікації. Проте, ми хочемо зазначити, що поведінка кожної окремо взятої людини залежить від ситуації, життєвого досвіду, міжкультурної освіченості, рівня володіння іноземною мовою тощо.
1. Заперечення відмінностей культур – тип сприйняття, який базується на стійкому переконанні в тому, що у світі люди живуть згідно однакових переконань, керуються такими ж нормами поведінки, цінностями. Це типова позиція індивіда, котрий переконаний у тому, що всі повинні думати і діяти так як і він.
Однак така реакція на іншу культуру поступово змінюється. Адже людина не може весь час бути замкнутою і опиратись новій інформації, уникати спілкування та зустрічей з представниками інших культур. У такому разі заперечення може перерости у захисну реакцію.
2. Захист власної культури – тип реакції, що базується на визнанні існування іншої культури, відмінної від рідною, проте у людини складається думка, що культурні цінності чужої культури загрожують звичному порядку речей, світогляду, сформованому способу життя. Така позиція є активною, часто агресивною, що реалізується в утвердженні власної культурної переваги і неповазі у відношенні до інших культур.
Міжкультурні відмінності при захисній реакції не лише ігноруються, але й навпаки, домінує така думка, що це негативні стереотипи чужої культури. Людина розділяє все зовнішнє середовище за ознакою «ми» (культурні та правильні) і «вони» (невиховані, неправильні тощо). Досить часто людина помилково вважає, що такі негативні характеристики притаманні представникам іншої культури в загальному, та кожному окремо. Типовими ситуаціями, коли формування захисної реакції є неминучим є комунікація представників різних рас, взаємодія іммігрантів та корінного населення, адаптація окремих індивідів у середовищі нової культури – студентів і фахівців, які навчаються або працюють за кордоном і т.д.
Може складатись таке враження, що люди різних національностей або релігійних поглядів безсумнівно сподобаються та порозуміються один з одним при контакті та ближчому знайомстві. Проте, якщо у людини низький рівень міжкультурної компетентності, який визначає «захисне» сприйняття чужої культури, ми спостерігаємо абсолютно протилежне – негативне агресивне стереотипне мислення тільки прогресує. Формування захисної моделі поведінки та відбувається як при міжособистісному спілкуванні, так і в соціальних інститутах.
3. Мінімізація культурних відмінностей – ми вважаємо доволі прогресивним способом інтерпретації іншої культури. На цій стадії індивід уже припускає можливість існування відмінних його культурі цінностей, правил, норм поведінки і намагається знайти спільні зі своєю культурою риси.
4. Визнання та сприйняття існування міжкультурних відмінностей – тип міжкультурної поведінки, якій характерне знання іншої культури, загалом, позитивне, дружнє ставлення. Але індивід все ще не дозволяє активну взаємодію з міжкультурним середовищем.
5. Адаптація до нової культури – доброзичливе ставлення до іншої культури, сприйняття культурних цінностей і норм. Ця стадія характеризується вмінням успішно функціонувати в новому міжкультурному середовищі за її правилами, при цьому зберігаючи власні культурну ідентичність.
6. Міжкультурна інтеграція – тип поведінки полікультурної особистості, сприйняття та запозичення культурних цінностей іншої культури на такому рівні, що вони сприймаються, як рідні.
З метою вироблення позитивного ставлення до міжкультурних відмінностей потрібно подолати стан культурної замкнутості, яка є причиною негативної реакції. Адаптація та інтеграція в чужу культуру в повній мірі базується не стільки в знанні іноземної мови, норм, цінностей і звичаїв, скільки в особистому бажанні зрозуміти її цінності та побудувати стосунки з представниками культури. Це стає можливим, якщо людина живе в міжкультурному середовищі тривалий час і активно спілкується з друзями, бере участь у суспільному житті. Проте випадки цілковитої інтеграції в міжкультурне середовище – рідкісне, оскільки це вимагає незвичайних особистих якостей, здатності сприймати спадщину своєї та іншої культур.
Еволюція сприйняття чужої культури людиною, що потрапила в міжкультурне середовище, проходить три основних етапи. Варто також зауважити, що такий досвід міжкультурного спілкування може призвести як до позитивних, так і негативних змін у поведінці.
Перший етап. «Медовий місяць», коли людина тільки потрапляє в міжкультурне середовище, вона сповнена оптимізму та впевнена в успішному спілкуванні та взаємодії; захоплюється культурними цінностями, цікавими звичаями тощо.
Другий етап. «Культурний шок». Цей період характеризується коли депресивний настрій приходить на зміну позитивному, з’являється ворожість та невпевненість. Шок виникає на емоційному рівні, важливу роль відіграють також соціальні фактори: непристосованість і нерозуміння нових звичаїв, поведінки і стилю спілкування, ритму життя, матеріальних відмінностей.
Однак культурний шок має і позитивні наслідки. Адже, такий емоційний стан можна розглядати як нормальну реакцію, етап процесу звикання до нового. Більше того, в ході цього процесу людина не просто здобуває знання про нову культуру і нові норми поведінки, але й розвивається у культурному плані, хоча це і супроводжується стресом.
Третій етап характеризується виробленням різних поведінкових моделей: «адаптація» - формування реалістичної оцінки ситуації, виникнення адекватного розуміння дійсності, успішна реалізація особистих цілей; «втеча» - цілковите несприйняття та заперечення нової культури і неминуча втеча як у переносному сенсі («закритись у собі»), так і прямому, фізичному сенсі. Послідовна зміна етапів у значній мірі залежить від тривалості міжкультурного взаємодії. Перебування у такому середовищі впродовж трьох місяців і довше дозволяє інтегруватися в нову культуру.
Отже, ми можемо зробити висновок, що людина, опиняючись у міжкультурному середовищі проходить 6 стадій адаптації та інтеграції в іншу культуру у процесі міжкультурної комунікації, вагому частину якої становлять засоби невербального спілкування. Саме тому міжкультурна компетентність є необхідною складовою освітнього процесу.
Сучасні вчені визначають технологію міжкультурного спілкування на заняттях з іноземної мови як цілісну педагогічну систему, складовими якої є цілі, зміст, методи і засоби, послідовність дій суб’єктів і об’єктів навчально-виховного процесу. За рівнем застосування в педагогічному процесі технології поділяють на: загальнопедагогічні (застосовуються до всіх навчальних дисциплін); предметнометодичні (враховують специфіку вивчення окремого предмета); локальні або внутрішньопредметні (враховують специфіку певної теми чи проблеми, стосуються окремого виду діяльності на занятті) – модульно-локальні мезотехнології і мікротехнології. Педагогічна технологія в межах курсу іноземної мови у ВНЗ реалізується в частковій технології навчання – прикладній методиці. Це система прийомів, об’єднаних певною логікою. Система методів – це основа навчальної технології. Система методів стає засобом технологізації навчання в тому разі, коли активна пізнавальна діяльність студентів орієнтована на запланований освітній результат. Під технологією навчання можна розуміти комплекс форм, основних, допоміжних методів і засобів, пов’язаних з проектуванням, організацією та проведенням навчального процесу, що забезпечують досягнення запланованого результату.
Мова, як відомо, є найвищим проявом культури. Культура, своєю чергою, складається з експліцитних та імпліцитних моделей поведінки, що є засобом інтерпретації світу. У розмаїтому світі мов та культур люди мають різні культурні образи, соціальні та політичні спогади; їм не завжди притаманне спільне розуміння соціальної реальності, у якій вони живуть . А. Вєжбіцька , всесвітньо визнаний експерт у теорії міжкультурної комунікації, стверджує, що люди різні не лише тому, що розмовляють різними мовами, а тому, що думають по-іншому, відчувають по-іншому та ставляться по-іншому до довколишнього світу. Міжкультурна компетенція означає усвідомлення власної культурної спадщини та розуміння культури іншої країни поряд із знанням її мови. Отже, дослідження міжкультурної комунікації охоплює комплекс проблем, пов’язаних з аналізом засобів мовного коду, а також з етнічними, соціальними, культурними тапсихологічними чинниками.
Слово не функціонує в культурному вакуумі без врахування певної комунікативної мети. Як відомо, мові кожної культурної спільноти притаманна певна система символів, які уособлюють певну ідею, якість за подібністю або асоціацією. Природа символів є унікальною, оскільки вони акумулюють життєвий досвід, пам’ять і пов’язують різні історичні періоди . Символи як культурні образи можуть асоціюватися з явищами природи, кольорами, предметами ужитку тощо.
Характерною ознакою глобалізованого сучасного світу з його розмаїттям мов та культур стає концепція «міжкультурної особистості» як ефективної моделі розвитку людства . Вона зумовлена динамічною взаємодією мовного, культурного, комунікативного та символічного типів компетенції учасників комунікативного процесу, які належать до різних культур. Ефективним механізмом формування такої міжкультурної особистості є концепт «третьої культури» (the third culture concept), що є предметом дослідження в галузі прикладної лінгвістики та бізнес-комунікації . Інтерпретація поведінки представників інших культур лише з позиції власної культури є обмеженою й неефективною. Отже, концепт третьої культури як психологічна ланка між власною та чужомовною культурою виступає як передумова порозуміння між людьми і є перспективним напрямом подальшого дослідження міжкультурної комунікації.
Дата добавления: 2018-02-18; просмотров: 2565; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!