Право громадян та юридичних осіб на отримання екологічної інформації.

 

зако­нодавством гарантовано право громадян на екологічну інформацію,яке, з урахуванням існуючих правових положень, за своїм змістом охоплює сукупність можливостей, спрямованих на: вільний доступ до інформації про стан навколишнього природного середовища (екологічна інформація) та вільне отримання, використання, поширення та зберігання такої інформації, за винятком обмежень, встановлених законом (ст. 9 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища»). Громадяни вправі вільно збирати, (збрігати, використовувати і поширювати таку інформацію усно, письмово або в інший спосіб — на свій вибір (ст. 34 Конституції); одержувати таку інформацію в установленому порядку (статті 32—37 Закону України «Про інформацію») шляхом звернення з інформаційним запитом до уповноважених на це органів державної влади і місцевого самоврядування.

Екологічна інформація— це будь-яка інформація про стан навколиш­нього природного середовища в письмовій, аудіовізуальній, електронній чи іншій матеріальній формі про події, явища, матеріали, факти, процеси і окремих осіб у сфері використання, відтворення та охорони природних р'есурсів, природних компонентів та ландшафтів, охорони довкілля та забезпечення екологічної безпеки.

Національне законодавство відносить до екологічної інформації відомості про:

—стан навколишнього природного середовища чи його об'єктів — землі, вод, надр, атмосферного повітря, рослинного та тваринного світу та рівні їх забруднення;

—біологічне різноманіття і його компоненти, включаючи генетично видозмінені організми та їх взаємодію з об'єктами навколиш­нього природного середовища;

—джерела, фактори, матеріали, речовини, продукцію, енергію, фізичні фактори (шум, вібрацію, електромагнітне випромінювання, радіацію), які впливають або можуть вплинути на стан навколишнього природного середовища та здоров'я людей;

—загрозу виникнення і причини надзвичайних екологічних ситуацій, результати ліквідації цих явищ, рекомендації щодо заходів, спрямованих на зменшення їх негативного впливу на природні об'єкти та здоров'я людей;

—екологічні прогнози, плани і програми, заходи, у тому числі адміністративні, державну екологічну політику, законодавство про охорону навколишнього природного середовища;

— витрати, пов'язані із здійсненням природоохоронних заходів за
рахунок фондів охорони навколишнього природного середовища, інших джерел фінансування, економічний аналіз, проведений у процесі прийняття рішень з питань, що стосуються довкілля (ст. 25 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища»).

Основними джерелами інформації є: дані моніторингу довкілля, кадастрів природних рссурсів, реєстри, автоматизовані банки даних, архіви, а також довідки, що видаються уповноваженими на те органа­ми державної влади, органами місцевого самоврядування, громадськими організаціями, окремими посадовими особами.

Засобом забезпечення цього права виступає обов'язок Міністерства охорони навколишнього природного середовища України, його органів на місцях, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, діяльність яких може негативно вплинути або впливає на стан навколишнього природного середовища, життя і здоров'я людей, забезпечувати вільний доступ населения до інформації про стан навколишнього природного середовища у формах, визначених Законом «Про охорону навколишнього природного середовища».

Закон України «Про екологічну експертизу» (ст. 35) зобов'язує замовників екологічної експертизи опубліковувати Заяву про екологічні наслідки запланованої діяльності, яка має містити відомості про: заплановану діяльність, мету і шляхи її здійснення; суттєві фактори, що впливають чи можуть впливати на стан навколишнього природ­ного середовища з урахуванням можливості виникнення надзвичайних екологічних ситуацій; кількісні та якісні показники оцінки рівнів екологічного ризику запланованої діяльності, а також заходи, що гарантують впровадження діяльності відповідно до екологічних стандартів і нормативів; інформування громадськості щодо запланованої діяльності, її мету і шляхи здійснення.

На визначення джерел екологічної інформації може впливати ста­тус уповноваженої особи та стадія реалізації суб'єктивного права на екологічну інформацію. Так, на стадії вільного доступу така інформація набувається будь-якою особою, — як фізичною, так і юридичною, як право- та дієздатною, так і обмежено та повністю недіездатною тошо, — шляхом одержання її із повідомлень засобів масової інформації, офіційних повідомлень органів держави, опублікованих у спеціальних бюлетенях, збірниках, що можуть міститися в інформаційних (комп'ютерних) мережах, у бібліотечних фондах. При цьому інформація про екстремальне забруднення довкілля, про надзвичайні екологічні ситуації природного та техногенного характеру має повідомлятися через засоби масової інформації, державну систему оповіщення негайно.

На стадії одержання екологічної інформації в установленому по­рядку шляхом офіційного звернення з інформаційним запитом право на екологічну інформацію реалізується право- та дієздатними особами, законними представниками недієздатних та обмежено дієздатних осіб. При цьому джерелами екологічної інформації можуть виступати офіційні документи, автоматизовані системи офіційних даних типу списки, реєстри, кадастри тощо. На цій стадії важливого значения набувають терміни задоволення запитів, форма запиту та форма розгляду запиту, відмови та відстрочки задоволення запиту. 3 урахуван­ням міжнародних та національних правових положень про таке запит та відповіді на нього мають бути переважно у письмовій формі (на випадок оскарження справи в суді), запит має бути розглянутий у мак­симально стислі строки, але не більше тридцяти днів. У тих випадках, коли державний орган не має у своєму розпорядженні екологічної інформації, що міститься у запиті, цей орган у максимально стислий строк (10 днів) інформує подавця запиту про державний орган, до якого, як він вважає, можна звернутися із запитом про надання відповідної інформації, або передає цей запит безпосередньо такому органу та належним чином повідомляє про це подавця заяви.

Екологічна інформація надається безкоштовно, крім випадків, коли подавець запиту просить надати йому копії офіційних документів.

На стадії поширення набутої законним шляхом екологічної інформації доцільно враховувати, що така інформація може висту­пати об'єктом права власності і тому втручання інших осіб у процес реалізації права власності на екологічну інформацію забороняеться.

Право на екологічну інформацію може бути обмежене в умовах воєнного або надзвичайного стану із зазначенням строку дії цих обмежень (ст. 64 Конституції). Згідно з Орхуською ковенцією у запиті про надання екологічної інформації може бути відмовлено, якщо її оприлюднення може негативно вплинути на:

—конфіденційність діяльності державних органів у випадках, ко­ли така конфіденційність передбачена національним законодавством;

—міжнародні стосунки, національну оборону або державну безпеку;

—відправлення правосуддя, можливість для осіб бути відданими під справедливий судовий розгляд або спроможність державних органів проводити розслідування кримінального чи дисциплінарного характеру;

—конфіденційність комерційної та промислової інформації у ви­падках, коли така конфіденційність охороняється законом з метою захисту законних економічних інтересів. У цьому контексті інформація про викиди, скиди забруднюючих речовин, про розміщення відходів, про інші негативні впливи на навколишнє природне середо­вище підлягає оприлюдненню;

—права інтелектуальної власності;

—інформацію, що стосується особистого життя громадян;

—інтереси третьої сторони, яка надала інформацію, якщо ця сто­рона не зв'язана зобов'язаннями поступати належним чином, або як­що на цю сторону не може бути покладено такого зобов'язання, і в тих випадках, коли ця сторона не дає згоди на оприлюднення відповідного матеріалу;

—навколишнє природне середовище, на яке поширюється така інформація, наприклад місця розмноження рідкісних видів рослин і тварин (ст. 4 Конвенції).

Право на екологічну інформацію реалізується передусім з метою забезпечення права на екологічну безпеку, а тому у випадках його порушення законодавство передбачає не лише його поновлення, а й відшкодування матеріальної та моральної шкоди, якщо така заподіяна. Розмір відшкодування визначається судом (ст. 49 Закону «Про інформацію»).

 

42. Правове забезпечення екологічної безпеки.

 

Постійність проявів екологічного ризику для життя і здоров'я лю­дей, а також довкілля внаслідок небезпечних впливів техногенного та природного характерів зумовлюють необхідність активного пошуку дієвих заходів та підходів, спрямованих на попередження настання таких впливів, ліквідацію їх наслідків у разі виникнення небезпек, надзвичайних екологічних ситуацій. Чільне місце в системі таких заходів відводиться державно-правовому механізму, який передбачає цілу систему заходів і засобів, що спрямовані на забезпечення екологічної безпеки, зокрема розвиток і вдосконалення законодавст­ва у цій сфері.

Оскільки система правовідносин, що формують екологічну безпе­ку, постійно змінюється, знаходиться у динамічному русі, так само постійно змінюється і законодавство у сфері забезпечення екологічної безпеки. Особливо це виявляється щодо напрацювання процедур, спрямованих на попередження виникнення небезпек. Не останню роль в цьому відіграє так звана «глобалізація» або «інтернаціоналізація» норм екологічної безпеки, запровадження обов'язкових вимог на загальносвітовому рівні, регіональне співробітництво, зокрема тенденція гармонізації окремих положень національного законодавства до європейських норм безпеки, врахування позитив­ного досвіду правового регулювання, накопиченого країнами Співдружності Незалежних Держав. Подальшого розвитку набуває гуманізація екологічного законодавства — спрямування його насамперед на захист суб'єктивного права громадян на безпечне для життя і здоров'я довкілля.

Правові норми щодо забезпечення екологічної безпеки містяться на сьогодні в більшості законодавчих і підзаконних нормативно-правових актів, тим самим справляючи комплексний, міжгалузевий вплив на регламентацію правовідносин у різних сферах діяльності, особливо щодо здійснення екологічно небезпечної діяльності. Наявність розвиненої систем и джерел права у сфері екологічної безпеки — суттєва умова забезпечення здійснення права громадян на екологічно безпечне для життя і здоров'я довкілля.

Положення щодо забезпечення екологічної безпеки містяться у Декларації про державний суверенітет України (1990), у якій виділено окремий розділ «Екологічна безпека», Конституції, Основних напрямах державної політики України в галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки (1998), Законі «Про основи національної безпеки України» (2003) та інших нормативно-правових актах. Конституція не лише проголоси­ла право громадян на безпечне для життя та здоров'я довкілля, а й передбачила систему гарантій цього права.

Особливу увагу екологічній безпеці приділено у Законі «Про охорону навколишнього природного середовища» (розділ XI, статті 50-59). Норми цього розділу закріплюють екологічні вимоги щодо окремих видів діяльності: інвестиційної, господарської та у процесі розміщення і розвитку населених пунктів (містобудівної) (статті 51, 59); вимоги екологічної безпеки: транспортних засобів (ст. 56); щодо проведения наукових досліджень, впровадження відкриттів, винаходів, застосування нової техніки, імпортного устаткування, технологій і систем (ст. 57) та щодо військових оборонних об'єктів і військової діяльності (ст. 58), а також вимоги щодо охорони довкілля від неконтрольованого та шкідливого біологічного впливу (ст. 53); від акустичного, електромагнітного, іонізуючого та іншого шкідливого впливу фізичних факторів і радіоактивного забруднення (ст. 54); від забруднення виробничими, побутовими, іншими выхода­ми (ст. 55); у процесі застосування засобів захисту рослин, мінеральних добрив, токсичних, хімічних речовин та інших препаратів (ст. 52).

Діяльність, яка перешкоджає здійсненню права громадян на без­печне для життя і здоров'я довкілля (ст. 50 Конституції), підлягає припиненню в порядку, встановленому Законом «Про охорону навколишнього природного середовища» та іншими законодавчими актами України. Підставою для припинення діяльності підприємства є систематичне порушення екологічних нормативів (у тому числі нормативів екологічної безпеки) та екологічних стандартів, що не можуть бути усунені з технічних, економічних та інших причин.

Місцевим радам надано можливість припиняти господарську діяльність підприємств, установ, організацій місцевого підпорядкування у разі порушення ними права громадян на безпечне для життя і здоров'я довкілля (ст. 15 Закону), а припинення діяльності підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності та підпорядкування віднесено до компетенції Кабінету Міністрів України.

Закон «Про охорону навколишнього природного середовища» закріплює повноваження органів держави у сфері екологічної безпе­ки. Зокрема, на Верховну Раду України покладається встановлення правового режиму зон надзвичайної екологічної ситуації, статусу потерпілих громадян, визначення повноважень рад, порядку організації та діяльності органів управління у галузі забезпечення екологічної безпеки та прийняття до свого розгляду інших питань у цій сфері.

Норми, що регулюють питания екологічної безпеки, містяться не лише в законодавчих актах власне екологічного спрямування, а й ак­тах іншого законодавства, спрямованого на регулювання різних видів діяльності. Це, зокрема, нормативно-правові приписи, які:

—визначають статус органів місцевого самоврядування та їхні по­вноваження в галузі забезпечення екологічної безпеки, передбачені Законом України «Про місцеве самоврядування»;

—закріплюють статус органів центральної та місцевої виконавчої влади, спеціалізованих структур у галузі екологічної, в тому числі техногенно-екологічної, безпеки: Закон України «Про Раду національної безпеки і оборони України», Положения про Міністерство охоро­ни навколишнього природного середовища України, Положения про Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, Положения про Державний комітет України з промислової безпеки, охорони праці та гірничого нагляду тощо;

—спрямовані на захист життя і здоров'я людей та довкілля від над­звичайних ситуацій техногенного і природного характеру, які містяться, зокрема, в законах України «Про об'єкти підвищеної небезпеки», «Про захист населения і територій від надзвичайних ситуацій техно­генного та природного характеру», «Про забезпечення санітарного і епідемічного благополуччя населення», в Основах законодавства про охорону здоров'я;

—регламентують забезпечення екологічних вимог, у тому числі вимог екологічної безпеки, у надзвичайних ситуаціях: закони України«Про правовий режим надзвичайного стану», «Про аварійно-рятувальні служби» тощо;

—зобов'язують дотримуватися вимог екологічної безпеки у межах територій і зон, на яких запроваджено режим надзвичаиних екологічних ситуацій: Закон України «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи»;

—спрямовані на забезпечення ядерної і радіаційної безпеки (як складових і передумови екологічної безпеки) у процесі використання ядерної енергії, видобування та переробки уранових руд, поводження з радіоактивними матеріалами і відходами та радіаційний захист насе­ления: закони України «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку», «Про видобування та переробку уранових руд», «Про поводження з радіоактивними відходами», «Про дозвільну діяльність у сфері використання ядерної енергії», «Про фізичний захист ядерних установок, ядерних матеріалів, радіоактивних відходів, інших джерел іонізуючого випромінювання», «Про захист людини від впливу іонізуючого випромінювання»;

—містять вимоги щодо забезпечення екологічної безпеки у процесі стандартизації і сертифікації продукції, товарів тощо: Закон України «Про стандартизацію»;

—закріплюють вимоги екологічної безпеки при здійсненні інвестиційної, інноваційної, містобудівної та іншої господарської діяльності: закони України «Про інвестиційну діяльність», «Про курорти», «Про туризм», «Про електроенергетику», «Про залізничний транс­порт», «Про трубопровідний транспорт», «Про дорожній pyx», Повітряний кодекс України та інші;

—містять комплекс спеціальних вимог щодо забезпечення екологічної безпеки у разі здійснення діяльності в аграрному секторі економіки: закони України «Про сільськогосподарську кооперацію», «Про особисте селянське господарство», «Про фермерське господарство»;

—визначають принципи забезпечення екологічної безпеки у сфері наукової та науково-технічної політики: Закон України «Про наукову та науково-технічну діяльність»;

—встановлюють вимоги екологічної безпеки у процесі здійснення деяких специфічних видів діяльності, що можуть справляти негативний вплив на стан екологічної ситуації: Закон України «Про космічну діяльність»;

—визначають вимоги екологічної безпеки у процесі використання хімічних та інших токсичних, шкідливих і небезпечних речовин, їх сполук, продуктів біотехнологій, інших біологічних агентів, а також мінеральних добрив, у тому числі пестицидів і агрохімікатів: закони України «Про пестициди і агрохімікати», «Про державну систему біобезпеки при створенні, випробуванні, транспортуванні та використанні генетично модифікованих організмів»;

—спрямовані на регламентування екологічної безпеки у процесі реалізації продукції, товарів та захисту прав споживачів: закони України «Про захист прав споживачів», «Про питну воду та водопостачання», «Про рибу, інші водні живі ресурси та харчову продукцию з них», «Про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини» та інші;

—закріплюють нормативно-правові вимоги щодо забезпечення екологічної безпеки у сфері територіальної та цивільної оборони: за­кони України «Про цивільну оборону», «Про оборону України»;

—визначають склад правопорушень у цій сфері та підстави і поря­док притягнення винних осіб за їх учинення до дисциплінарної, адміністративної, кримінальної, цивільної, еколого-правової відповідальності. Такими є, зокрема, норми, що містяться в Кодексі законів про працю України, Кодексі України про адміністративні правопорушення, Кримінальному кодексі України, Цивільному кодексі України, Земельному кодексі України, Кодексі України про надра тощо;

—регламентують діяльність правоохоронних органів у галузі за­безпечення екологічної безпеки: закони України «Про міліцію», «Про прокуратуру».

Отже, законодавство у сфері забезпечення екологічної безпеки в Україні розвивається динамічно і передбачає сукупність важелів як регламентуючого, так і забезпечувального спрямування

43. Загальна характеристика економіко-правового механізму в галузі екології.

 

Розвиток науково-технічного прогресу та перехід економіки країни до ринку зумовлює зростання техногенного навантаження на природу, що спричиняє у сучасних умовах негативні наслідки для довкілля. Погіршення стану навколишнього природного середовища в результаті, наприклад, забруднення його відходами виробництва знижує продуктивність сільського, лісового, рибного і мисливського господарства. Щорічні витрати економіки України від забруднення довкілля і нераціонального природокористування, за оцінками вчених, становлять від 15 до 20% її національного доходу.

Нинішній стан довкілля, як підкреслюється в Основних напрямах державної політики України в галузі охорони природного середовища, використання природних ресурсів і забезпечення екологічної безпеки можна характеризувати як кризовий. Він формувався протягом тривалого періоду і причиною його було зневаження законами розвитку і відтворення природно-ресурсного комплексу України.

Екологічна ситуація, що склалася в Україні в останній час, є результатом того, що раніше економічний розвиток країни планувався і здійснювався без належного врахування екологічних вимог і екологічних інтересів суспільства. Природоохоронні заходи були не адекватними навантаженням на довкілля, які створювалися енергетикою, промисловістю, сільським господарством, транспортом і значною мірою ігнорувалися природокористувачами та управлінськими структурами.

Головним завданням впровадження економічних методів в управління природоохоронною діяльністю є: забезпечення еколого-економічної узгодженості між суспільними інтересами й інтересами окремих підприємств-природокористувачів; доповнення механізмів регулювання господарської діяльності економічними елементами стимулювання, які спрямовані на досягнення певного рівня екологічної безпеки; забезпечення оптимального, раціонального використання фінансових, матеріально-технічних ресурсів, які можуть бути використані на природоохоронні цілі. Економічні і адміністративні методи не можна протиставляти, вони тісно пов'язані між собою і взаємно доповнюють один одного. Адміністративні методи встановлюються адміністративним законодавством, а економічні — екологічним, а також природоохоронними нормами, що містяться в інших галузях законодавства — цивільному, трудовому, аграрному та ін. Характерною особливістю адміністративних методів впливу на природокористувачів є те, що вони ґрунтуються на адміністративних приписах, виконання яких забезпечується примусовою силою держави. У сучасних умовах вони теж є об'єктивно необхідними засобами впливу на екологічну мотивацію природокористувачів. Економічні ж методи спонукають до необхідної поведінки, яка ґрунтується на майновому (економічному) інтересі, вигоді, на матеріальній зацікавленості носія екологічних прав у досягненні реальної цілі.

Поєднання адміністративних і економічних методів забезпечення охорони довкілля та раціонального природокористування — основний напрям оптимізації економіко-правового механізму в зазначеній сфері.

Сукупність передбачених законодавством економічних заходів, що забезпечують охорону навколишнього середовища і раціональне природокористування, складає економічний механізм. Основними елементами цього механізму згідно із Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища» (ст. 41) виступають: визначення джерел фінансування заходів щодо охорони навколишнього природного середовища; встановлення лімітів використання природних ресурсів, викидів і скидів забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище та розміщення відходів; встановлення нормативів плати і розмірів платежів за використання природних ресурсів, викиди і скиди забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище, розміщення відходів та інші види шкідливого впливу; надання підприємствам, установам і організаціям, а також громадянам податкових, кредитних та інших пільг при впровадженні ними маловідхідних, енерго- і ресурсозберігаючих технологій та нетрадиційних видів енергії; здійснення інших ефективних заходів щодо охорони навколишнього природного середовища. Що ж стосується відшкодування в установленому порядку збитків, завданих порушенням законодавства про охорону навколишнього природного середовища, яке назване в ст. 41 Закону серед економічних заходів забезпечення охорони навколишнього природного середовища, то віднесення його до економічного механізму є дискусійним. Таке відшкодування здійснюється в порядку застосування майнової відповідальності.

У складі економіко-правового механізму поєднуються як власне економічні регулятори, так і правові чинники. Він передбачає організаційно-правову, інституційну, функціональну та економічну (ресурсну) сторони.

Економічний механізм, включений до системи правового регулювання екологічних відносин, виконує ряд важливих функцій. Він спрямований у першу чергу на економічне забезпечення природокористування і охорони довкілля. Це одна з його головних функцій, яка реалізується шляхом послідовного здійснення всіх необхідних заходів, що входять до складу економічного механізму.

Самостійне значення має стимулююча функція економіко-правового механізму. Вона полягає в створенні умов економічної зацікавленості підприємств та інших природокористувачів у виконанні адресованих їм вимог екологічного законодавства. Ця функція здійснюється відповідно до ст. 48 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» шляхом надання пільг при оподаткуванні підприємств, установ, організацій і громадян при реалізації ними заходів щодо раціонального використання природних ресурсів та охорони навколишнього природного середовища, переході на маловідхідні і безвідхідні ресурсо- і енергозберігаючі технології, організації виробництва і впровадженні очисного обладнання й устаткування для утилізації забруднюючих речовин, переробки відходів, а також приладів контролю за станом навколишнього природного середовища та джерелами викидів і скидів, забруднюючих речовин, виконанні інших заходів, спрямованих на поліпшення охорони навколишнього природного середовища; надання на пільгових умовах короткострокових і довгострокових позичок для реалізації заходів щодо забезпечення раціонального використання природних ресурсів та охорони навколишнього природного середовища; встановлення підвищених норм амортизації основних виробничих природоохоронних фондів; звільнення від оподаткування фондів охорони навколишнього природного середовища; надання можливості отримання природних ресурсів під заставу тощо.

До складу економіко-правового механізму входять як постійно діючі правові інститути, без яких він не може нормально функціонувати, так і нові, виникнення яких пов'язане з переходом до ринкових відносин у сучасних умовах. До інститутів першої групи належать пільги по кредитуванню, оподаткуванню, звільнення від оподаткування, встановлення зборів та ін. У той же час з'являються нові економічні стимули: екологічне страхування, введення заохочувальних цін на екологічно чисту продукцію, екологічний аудит та ін.

Економіко-правовий механізм регулювання охорони навколишнього природного середовища складається з різноманітних засобів впливу на економічні інтереси суб'єктів природоохоронних відносин з метою стимулювання впровадження і реалізації ефективних екотехнологічних та інших заходів, необхідних для підвищення рівня екологічної безпеки в країні.

Заходи правового забезпечення економічного механізму охорони довкілля за своєю юридичною природою різні. Це можуть бути заходи як адміністративного, так і цивільно-правового характеру. Але всі вони спрямовані на стимулювання фінансової зацікавленості суб'єктів господарської діяльності.

Зрозуміло, що запровадження системи економічних засобів забезпечення дотримання екологічних вимог у процесі господарської діяльності ще не дає гарантії їх дотримання. Тому слід розраховувати тільки на комплексне економіко-правове забезпечення реалізації екологічної функції держави, в якій повинні поєднуватися економічні важелі з управлінськими та використовувався б інститут юридичної відповідальності.

Головними складовими елементами економіко-правового механізму природокористування виступають: збір за спеціальне використання природних ресурсів; збір за забруднення навколишнього природного середовища та інші види шкідливого впливу на довкілля; система фінансування і кредитування природоохоронних заходів (державний, республіканський — Автономної Республіки Крим) і місцеві бюджети, природоохоронні фонди, банки, кошти підприємств, іноземні надходження та інвестиції тощо); екологізація податкової і цінової систем; підтримка становлення і розвитку екоіндустрії та ін.

Закріплені чинним законодавством, а також потенційно можливі заходи економічного регулювання відносин у галузі екології можна підрозділити на декілька груп: економічні санкції, економічні стимули і економічні гарантії.

Основу економічних санкцій становлять заходи фінансового характеру, які інколи в юридичній літературі називають економічною відповідальністю, наприклад, за забруднення оточуючого середовища. Такі платежі за своєю юридичною природою мають податковий характер.

До економічних стимулів необхідно віднести податкові, кредитні та інші пільги.

Економічні гарантії — це заходи, які дозволяють створити адекватні фінансові умови в сфері охорони довкілля. До їх числа належать екологічне страхування, екологічний аудит тощо

 

44. Правова характеристика зони надзвичайної екологічної ситуації. Правовий статус територій, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи.

Зона надзвичайної екологічної ситуації - окрема місцевість України, на якій виникла надзвичайна екологічна ситуація. Законодавство про зону надзвичайної екологічної ситуації
базується на Конституції України і складається із законів України "Про охорону навколишнього природного середовища" , "Про аварійно-рятувальні служби" , "Про правовий режим надзвичайного стану", цього Закону та інших законів, а також прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів. Підставами для оголошення окремої місцевості зоною надзвичайної екологічної ситуації є:

значне перевищення гранично допустимих норм показників якості навколишнього природного середовища, визначених законодавством;

 виникнення реальної загрози життю та здоров'ю великої кількості людей або заподіяння значної матеріальної шкоди юридичним, фізичним особам чи навколишньому природному середовищу внаслідок надмірного забруднення навколишнього природного середовища, руйнівного впливу стихійних сил природи чи інших факторів;

негативні зміни, що сталися в навколишньому природному середовищі на значній території і які неможливо усунути без застосування надзвичайних заходів з боку держави;

негативні зміни, що сталися в навколишньому природному середовищі, які суттєво обмежують або виключають можливість проживання населення і провадження господарської діяльності на відповідній території;

значне збільшення рівня захворюваності населення внаслідок
негативних змін у навколишньому природному середовищі.

Окрема місцевість України оголошується зоною надзвичайної екологічної ситуації Президентом України за пропозицією Ради національної безпеки і оборони України або за поданням Кабінету
Міністрів України. Указ Президента України про оголошення окремої місцевості зоною надзвичайної екологічної ситуації затверджується Верховною Радою України протягом двох днів з дня звернення
Президента України.      Кабінет Міністрів України вносить подання про оголошення окремої місцевості зоною надзвичайної екологічної ситуації на підставі пропозицій центрального органу виконавчої влади, до відання якого віднесені питання екологічної безпеки, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та  Севастопольської міських державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування або за власною ініціативою.
 Оголошення окремої місцевості Автономної Республіки Крим зоною надзвичайної екологічної ситуації або окремих її місцевостей може ініціювати Верховна Рада Автономної Республіки Крим.
В Указі Президента України про оголошення окремої місцевості зоною надзвичайної екологічної ситуації зазначаються, зокрема:

обставини, що стали причиною оголошення окремої місцевості зоною надзвичайної екологічної ситуації;

обгрунтування необхідності оголошення окремої місцевості зоною надзвичайної екологічної ситуації;

межі території, на якій оголошується зона надзвичайної екологічної ситуації;

заходи щодо  організаційного,  фінансового  та матеріально-технічного забезпечення життєдіяльності населення в зоні надзвичайної екологічної ситуації;

основні заходи, що запроваджуються для подолання наслідків надзвичайної екологічної ситуації;

обмеження на певні види діяльності в зоні надзвичайної екологічної ситуації;

час, з якого окрема місцевість оголошується зоною надзвичайної екологічної ситуації, і строк, на який ця територія оголошується такою зоною.

Указ Президента України про оголошення окремої місцевості зоною надзвичайної екологічної ситуації негайно доводиться до відома населення через засоби масової інформації та систему оповіщення цивільної оборони.

Зміна меж території, на якій оголошується зона
          надзвичайної екологічної ситуації

Межі території, на якій оголошується зона надзвичайної екологічної ситуації, можуть бути змінені з дотриманням вимог, встановлених статтею 6 цього Закону. Правовий режим зони надзвичайної екологічної ситуації - це особливий правовий режим, який може тимчасово запроваджуватися в окремих місцевостях у разі виникнення надзвичайних екологічних ситуацій і спрямовується для попередження людських і матеріальних втрат, відвернення загрози життю і здоров'ю громадян, а також усунення негативних наслідків надзвичайної екологічної ситуації.

Запровадження відповідного правового режиму зони надзвичайної екологічної ситуації передбачає виділення державою та/або органами місцевого самоврядування додаткових фінансових та інших
матеріальних ресурсів, достатніх для нормалізації екологічного стану та відшкодування нанесених збитків, запровадження спеціального режиму поставок продукції для державних потреб, реалізацію державних цільових програм громадських робіт.      За наявності достатніх підстав у межах зони надзвичайної екологічної ситуації може бути введено правовий режим надзвичайного стану в порядку, встановленому Законом України "Про правовий режим надзвичайного стану"

Центральні органи виконавчої влади, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування,
підприємства, установи і організації здійснюють повноваження, надані їм Конституцією України та законами України, і забезпечують додержання правового режиму зони надзвичайної екологічної ситуації
та виконання заходів, передбачених цим Законом та актами Президента України.

     Дія правового режиму зони надзвичайної екологічної ситуації може бути достроково припинена Президентом України за пропозицією Ради національної безпеки і оборони України або за поданням
Кабінету Міністрів України у разі усунення обставин, що стали причиною оголошення окремої місцевості зоною надзвичайної екологічної ситуації, виконання заходів, які необхідно було
здійснити для нормалізації екологічного стану на території зони надзвичайної екологічної ситуації.  Припинення дії правового режиму зони надзвичайної екологічної ситуації на території Автономної Республіки Крим або в окремих її місцевостях може ініціювати Верховна Рада Автономної Республіки Крим.      Подання Кабінету Міністрів України про дострокове припинення дії правового режиму зони надзвичайної екологічної ситуації готуються з урахуванням пропозицій органів місцевого самоврядування та місцевих органів виконавчої влади.
З достроковим припиненням дії правового режиму зони надзвичайної екологічної ситуації така територія не вважається зоною надзвичайної екологічної ситуації.      Зміна правового режиму зони надзвичайної екологічної ситуації проводиться з дотриманням вимог, встановлених статтею 6 цього Закону. Для забезпечення збору, обробки, збереження та аналізу інформації про негативні зміни в навколишньому природному середовищі, що сталися в зоні надзвичайної екологічної ситуації, відповідно до законодавства проводяться спеціальні спостереження за станом навколишнього природного середовища з метою:

визначення ступеня впливу небезпечних факторів, що спричинили виникнення і призвели до надзвичайної екологічної ситуації;

короткострокового і довгострокового прогнозування негативних змін навколишнього природного середовища в зоні надзвичайної екологічної ситуації, а також на прилеглих до неї територіях.

Стаття 12. Обмеження на певні види діяльності в зоні
           надзвичайної екологічної ситуації

Рішенням про встановлення правового режиму зони надзвичайної екологічної ситуації, з метою здійснення заходів для нормалізації екологічного стану, можуть встановлюватися обмеження на здійснення
певних видів діяльності шляхом встановлення тимчасової заборони на:

будівництво та функціонування об'єктів, що становлять підвищену екологічну небезпеку;

застосування в господарській та іншій діяльності особливо небезпечних речовин (хімічних, радіоактивних, токсичних, вибухових, окислювальних, горючих, біологічних агентів тощо),
засобів захисту рослин, сукупність властивостей яких і/або особливості їх стану можуть погіршувати екологічну ситуацію в цій зоні;

функціонування санаторно-курортних закладів;

провадження будь-якої іншої діяльності, що становить підвищену екологічну небезпеку для людей,рослинного, тваринного світу та інших природних об'єктів.

Стаття 13. Забезпечення громадського порядку в зоні
           надзвичайної екологічної ситуації

Забезпечення громадського порядку в зоні надзвичайної екологічної ситуації здійснюється силами та засобами підрозділів Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України відповідно до закону. Чорнобильська катастрофа створила на значній території
України надзвичайно небезпечну для здоров'я людей і навколишнього
природного середовища радіаційну обстановку. Україну оголошено
зоною екологічної катастрофи. Усунення наслідків цієї катастрофи
залежить від законодавчого визначення правового режиму різних за
ступенем радіоактивного забруднення територій і заходів щодо його
забезпечення. Закон регулює питання поділу території на відповідні
зони, режим їх використання та охорони, умови проживання та роботи
населення, господарську, науково-дослідну та іншу діяльність в цих
зонах. Закон закріплює і гарантує забезпечення режиму використання
та охорони вказаних територій з метою зменшення дії радіоактивного
опромінення на здоров'я людини та на екологічні системи.До територій, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок
Чорнобильської катастрофи, в межах України належать території, на
яких виникло стійке забруднення навколишнього середовища
радіоактивними речовинами понад доаварійний рівень, що з
урахуванням природно-кліматичної та комплексної екологічної
характеристики конкретних територій може призвести до опромінення
населення понад 1,0 мЗв (0,1 бер) за рік, і яке потребує вжиття
заходів щодо радіаційного захисту населення та інших спеціальних
втручань, спрямованих на необхідність обмеження додаткового
опромінення населення, зумовленого Чорнобильською катастрофою, та
забезпечення його нормальної господарської діяльності.  Стаття 3. Визначення радіаційно небезпечних земель

Радіаційно небезпечні землі - це землі, на яких неможливе
подальше проживання населення, одержання сільськогосподарської та
іншої продукції, продуктів харчування, що відповідають
республіканським та міжнародним допустимим рівням вмісту
радіоактивних речовин, або які недоцільно використовувати за
екологічними умовами.  До зазначених у цій статті земель належать території, вказані
в пунктах 1 і 2 статті 2 цього Закону.

Стаття 4. Визначення радіоактивно забруднених земель

Радіоактивно забруднені землі - це землі, які потребують
проведення заходів радіаційного захисту та інших спеціальних
втручань, спрямованих на обмеження додаткового опромінення,
зумовленого Чорнобильською катастрофою, та забезпечення нормальної
господарської діяльності. До зазначених у цій статті земель належать території, вказані
в пунктах 3 і 4 статті 2 цього Закону.

Стаття 5. Компетенція України щодо зон, що зазнали
          радіоактивного забруднення внаслідок
          Чорнобильської катастрофи

Україна визначає правовий режим   зон, що зазнали
радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи,
укладає договори на проведення робіт з іншими державами,
міжнародними організаціями. Кабінет Міністрів України визначає всю господарську
міжнародну діяльність у зоні відчуження. Координацію робіт у зонах здійснює Міністерство України з
питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від
наслідків Чорнобильської катастрофи.

Стаття 6. Фінансування робіт у зонах, що зазнали
          радіоактивного забруднення

Фінансування робіт для подолання наслідків Чорнобильської
катастрофи здійснюється за рахунок державного бюджету України, а
також інших фінансових надходжень. Для цього в   системі банків України створюється
кредитно-фінансовий банк "Чорнобиль". Розпорядником коштів є Кабінет Міністрів України.
Планування, матеріально-технічне забезпечення, обсяги
фінансування робіт, а також умови оплати праці в зоні відчуження
визначаються Кабінетом Міністрів України за поданням Міністерства
України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту
населення від наслідків Чорнобильської катастрофи незалежно від
відомчої підпорядкованості та форм власності підприємств,
установ, організацій, залучених до робіт по подоланню наслідків
Чорнобильської катастрофи та виведенню Чорнобильської АЕС з
експлуатації.

45. Юридична відповідальність за екологічним законодавством України.

Відповідальність за порушення екологічного законодавства — це різновид юридичної відповідальності, яка полягає в покладенні на винну особу специфічного обов'язку зазнавати відповідних обмежень особистого чи майнового характеру за вчинене правопорушення відповідно до санкції порушеної норми права.

Під юридичною відповідальністю за порушення екологічного законодавства, тобто за екологічні правопорушення, слід розуміти відносини між державою в особі уповноважених органів у галузі охорони навколишнього природного середовища, правоохоронних органів, інших уповноважених суб'єктів і особою (фізичною чи юридичною), яка вчинила екологічне правопорушення, по застосуванню до порушника відповідного покарання. Сутність такої відповідальності полягає в несприятливих для порушника екологічних вимог наслідках у межах, установлених екологічним законодавством за правопорушення в галузі екології. Так, згідно з Конституцією України (ст. 66) кожен зобов'язаний не завдавати шкоди природі. Невиконання цього конституційного обов'язку тягне за собою для винної особи несприятливі наслідки правового характеру.

Відповідальність за порушення екологічного законодавства треба відрізняти і від певних економічних форм впливу на поведінку носіїв екологічних прав, передбачених екологічним законодавством. У даному разі йдеться, наприклад, про плату за забруднення навколишнього середовища в межах встановлених нормативів. Безперечно, що тут теж виникають певні несприятливі економічні наслідки для суб'єкта, але такі дії закон не вважає правопорушенням. Якщо ж суб'єктом буде допущене понаднормативне забруднення в зазначеній сфері, він має бути притягнутий до юридичної відповідальності.

Юридична відповідальність у галузі екології має на меті покарання винних, припинення і попередження порушень законодавства в галузі природокористування і охорони навколишнього природного середовища, а також поновлення порушених прав власників природних ресурсів і природокористувачів, відновлення якості навколишнього природного середовища, відтворення природних ресурсів до стану, придатного для використання за цільовим призначенням.

Юридична відповідальність за порушення екологічного законодавства виконує важливі функції:

— стимулюючу на дотримання норм екологічного законодавства та забезпечення екологічної безпеки;

— компенсаційну, спрямовану на відшкодування збитків та втрат у сфері екології;

— превентивну, що забезпечує попередження нових правопорушень;

— каральну, яка полягає в карі особи, винної у вчиненні екологічного правопорушення.

Відповідальність за порушення екологічного законодавства розглядають у трьох різних, але взаємопов'язаних значеннях: по-перше, як державний примус до виконання вимог, закріплених чинним законодавством; по-друге, як правовідношення, яке реалізується в межах правоохоронних правовідносин, що виникають між державою в особі її органів і правопорушником, по-третє, як правовий інститут, що включає сукупність правових норм, які закріплюють види, засоби і порядок застосування уповноваженими державними органами примусових заходів впливу на правопорушників.

Відповідальність за порушення екологічного законодавства є міжгалузевим інститутом. Вона реалізується через застосування всіх традиційних видів відповідальності (кримінальної, адміністративної, цивільно-правової і дисциплінарної). Специфіка застосування відповідальності за порушення еколого-правових вимог при використанні кожного природного об'єкта викладається в Особливій частині цього підручника.

 

46. Адміністративна відповідальність

 

Сутність цього виду юридичної відповідальності полягає у застосуванні до порушників екологічного законодавства адміністративно-правових санкцій (стягнень). Перелік екологічних правопорушень, за які настає адміністративна відповідальність, закріплений у главі 7 «Адміністративні правопорушення в галузі охорони природи, використання природних ресурсів, охорони пам'яток історії та культури» КпАП України. Водночас екологічний характер мають і деякі адміністративні правопорушення, які поміщені в інших главах КпАП.

Правопорушеннями в галузі охорони і використання землі є: псування і забруднення сільськогосподарських та інших земель (ст. 52); порушення правил використання земель (ст. 53); самовільне зайняття земельної ділянки (ст. 53^і); приховування або перекручення даних земельного кадастру (53²); несвоєчасне повернення тимчасово займаних земель або неприведення їх у стан, придатний для використання за призначенням (ст. 54 КпАП України).

Правопорушеннями в галузі охорони і використання надр є: порушення права державної власності на надра (ст. 47); порушення вимог щодо охорони надр (ст. 57); порушення правил і вимог проведення робіт по геологічному вивченню надр (ст. 58 КпАП України).

Правопорушеннями в галузі охорони і використання вод є: порушення права державної власності на води (ст. 48); порушення правил охорони водних ресурсів (ст. 59); порушення вимог щодо охорони територіальних і внутрішніх морських вод від забруднення і засмічення (ст. 59^і); порушення правил водокористування (ст. 60); пошкодження водогосподарських споруд і пристроїв (ст. 61); невиконання обов'язків по реєстрації в суднових документах операцій з шкідливими речовинами і сумішами (ст. 62 КпАП України).

Правопорушеннями в галузі охорони і використання лісу є: порушення права державної власності на ліси (ст. 49); незаконне використання земель державного лісового фонду (ст. 63); порушення встановленого порядку використання лісосічного фонду, заготівлі і вивезення деревини, заготівлі живиці (ст. 64); незаконна порубка, пошкодження та знищення лісових культур і молодняка (ст. 65); знищення або пошкодження полезахисних лісових смуг та захисних лісових насаджень (ст. 65^і); знищення або пошкодження підросту в лісах (ст. 66); здійснення лісових користувань не у відповідності з метою та вимогами, передбаченими в лісорубному квитку (ордері) або лісовиму квитку (ст. 67); порушення правил відновлення і поліпшення лісів, використання ресурсів спілої деревини (ст. 68); пошкодження сінокосів і пасовищних угідь на землях державного лісового фонду (ст. 69); самовільне сінокосіння і пасіння худоби, самовільне збирання дикорослих плодів, горіхів, грибів, ягід (ст. 70); введення в експлуатацію виробничих об'єктів без обладнання, що запобігає шкідливому впливу на ліси (ст. 71); пошкодження лісу стічними водами, хімічними речовинами, нафтою і нафтопродуктами, шкідливими викидами, відходами і покидьками (ст. 72); засмічення лісу відходами (ст. 73); знищення або пошкодження лісоосушувальних канав, дренажних систем і шляхів на землях державного лісового фонду (ст. 74); знищення або пошкодження відмежувальних знаків у лісах (ст. 75); знищення корисної для лісу фауни (ст. 76); порушення вимог пожежної без пеки в лісах (ст. 77); самовільне випалювання сухої рослинності або її залишків (ст. 77^і КпАП України).

Правопорушеннями в галузі охорони атмосферного повітря є: порушення порядку здійснення викиду забруднюючих речовин в атмосферу або впливу на неї фізичних та біологічних факторів (ст. 78); порушення порядку здійснення діяльності, спрямованої на штучні зміни стану атмосфери і атмосферних явищ (ст. 78^і); недодержання вимог щодо охорони атмосферного повітря при введенні в експлуатацію і експлуатації підприємств і споруд (ст. 79); випуск в експлуатацію транспортних та інших пересувних засобів з перевищенням нормативів вмісту забруднюючих речовин у відпрацьованих газах (ст. 80); експлуатація автомототранспортних та інших пересувних засобів з перевищенням нормативів вмісту забруднюючих речовин у відпрацьованих газах (ст. 81 КпАП України).

Правопорушеннями в галузі охорони і використання тваринного та рослинного світу є: порушення, зазначені у статтях 85, 85^і, 86^і, 87, 88, 88^і; порушення вимог щодо охорони видів тварин та рослин, занесених до Червоної книги України (ст. 90-1); порушення правил охорони та використання територій та об'єктів природно-заповідного фонду (ст. 91 КпАП України).

Інша група екологічних правопорушень пов'язана з порушеннями вимог екологічної безпеки у процесі: а) створення, виробництва, зберігання, транспортування, використання, знешкодження, ліквідації, захоронення мікроорганізмів, біологічно активних речовин та інших продуктів біотехнологій (ст. 90^і); б) впровадження відкриттів, винаходів, корисних моделей, промислових зразків, раціоналізаторських пропозицій, нової техніки, технологій і систем, речовин і матеріалів (ст. 91^і); порушення правил і норм з ядерної та радіаційної безпеки при використанні джерел іонізуючого випромінювання (ст. 95 КпАП України).

До цієї групи слід також віднести допушення наднормативних викидів і скидів забруднюючих речовин (статті 59^і, 78), а також порушення вимог щодо зберігання, транспортування, використання, знешкодження і захоронення хімічних засобів захисту рослин, мінеральних добрив, токсичних хімічних, радіоактивних речовин, у тому числі відходів (статті 82¹-82⁷, 83 КпАП України).

Окрему групу становлять проступки, що стосуються екологічних прав громадян. Це, зокрема, відмова від надання чи несвоєчасне надання екологічної інформації (ст. 91⁴ КпАП України).

Суб'єктами адміністративної відповідальності за екологічні правопорушення відповідно до КпАП є тільки фізичні особи — громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства та посадові особи, наділені адміністративною дієздатністю.

При цьому відповідно до ст. 12 Кодексу адміністративній відповідальності підлягають особи, які на момент вчинення адміністративного проступку досягли 16 років і є осудними. До неповнолітніх, які вчинили адміністративні проступки, можуть бути застосовані примусові заходи, які не є адміністративними стягненнями: зобов'язання публічно вибачитися; застереження; догана або сувора догана; передача під нагляд батькам або особам, що їх заміняють, чи під нагляд педагогічному або трудовому колективу за їх згодою, а також окремим громадянам на їх прохання (ст. 241).

В юридичній літературі дискусійним є питання про адміністративну відповідальність юридичних осіб. Помітною при цьому є тенденція від повного заперечення такої відповідальності до її повного визнання¹. По суті економічні та інші санкції, що застосовуються до юридичних осіб за порушення екологічного та природоресурсного законодавства, за своєю правовою природою є заходами адміністративної відповідальності. Адміністративні санкції до юридичних осіб зараз передбачені багатьма законами України: «Про відповідальність підприємств, установ та організацій за порушення законодавства про ветеринарну медицину»², «Про відповідальність підприємств, установ та організацій за правопорушення у сфері містобудування»³, «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення»⁴, «Про виключну (морську) економічну зону»⁵ та іншими.

Наприклад, відповідно до Закону «Про виключну (морську) економічну зону» юридичні особи несуть відповідальність за незаконну промислову діяльність (ст. 22), незаконну експлуатацію природних ресурсів (ст. 24), забруднення морського середовища (ст. 26). Попри те, що законодавець у цьому випадку не називає відповідальність юридичних осіб адміністративною, вона за всіма ознаками є саме та кою: оскільки за відповідні правопорушення на юридичних осіб накладаються адміністративні санкції — штрафи, конфіскація засобів і знарядь, із застосуванням яких вчинено правопорушення, конфіскація незаконно добутих природних ресурсів.

Систему адміністративних стягнень за екологічні правопорушення становлять як передбачені КпАП України, так і закріплені іншими законодавчими актами стягнення. Зокрема, відповідно до ст. 24 КпАП України за відповідні правопорушення можуть накладатись такі адміністративні стягнення: попередження, штраф, оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення; конфіскація: предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення; грошей, одержаних внаслідок вчинення адміністративного правопорушення; позбавлення спеціального права, наданого даному громадянинові (права керування транспортними засобами, права полювання); виправні роботи; адміністративний арешт.

Близькими за своєю правовою природою до цих стягнень є такі санкцїї: скасування дії та анулювання дозволу (ліцензії), обмеження, зупинення (тимчасова заборона), припинення дїї суб'єкта господарювання тощо.

Так, анулювання чи скасування дозволу (ліцензїі) на природокористування здійснюється відповідно до Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»¹ та Положення про порядок видачі дозволів на спеціальне використання природних ресурсів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 10 серпня 1992 р. № 459. А Порядком обмеження, тимчасової заборони (зупинення) чи припинення діяльності підприємств, установ, організацій і об'єктів у разі порушення ними законодавства про охорону навколишнього природного середовища передбачені обмеження, тимчасова заборона (зупинення) та припинення діяльності підприємств, установ і організацій у разі перевищення ними лімітів використання природних ресурсів, порушення екологічних нормативів, екологічних стандартів, а також вимог екологічної безпеки².

Передбачені КпАП України адміністративні стягнення класифікуються на основні та додаткові. Тільки як основні можуть застосовуватись усі адміністративні стягнення, закріплені у ст. 24 Кодексу, крім оплатного вилучення та конфіскації відповідних предметів. Останні можуть застосовуватись і як основні, і як додаткові. При цьому за одне адміністративне правопорушення може бути накладено або основне, або основне і додаткове стягнення.

Адміністративне стягнення може бути накладено не пізніш як через два місяці з дня вчинення екологічного правопорушення, а при триваючому правопорушенні (наприклад, забрудненні навколишнього середовища) — не пізніш як через два місяці з дня його виявлення. У разі відмови в порушенні кримінальної справи або закриття кримінальної справи, але за наявності в діях порушника ознак адміністративного правопорушення адміністративне стягнення може бути накладено не пізніш як через місяць з дня прийняття рішення про відмову в порушенні кримінальної справи або про її закриття (ст. 38 КпАП України).

Якщо внаслідок вчинення адміністративного екологічного правопорушення заподіяно майнову шкоду, то відповідний державний орган адміністративної юрисдикції під час вирішення питання про накладення стягнення за адміністративне правопорушення має право одночасно вирішити питання про відшкодування винним майнової шкоди, якщо її сума не перевищує двох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а суддя районного (міського) суду — незалежно від розміру шкоди (ст. 40 КпАП України).

Адміністративна відповідальність за екологічні правопорушення застосовується спеціально уповноваженими на те державними органами (їх посадовими особами). Ці органи (посадові особи) є суб'єктами виконавчої влади, реалізуючи яку, вони накладають адміністративні стягнення. Коло суб'єктів адміністративної юрисдикції та обсяг їх юрисдикційних повноважень встановлено в КпАП України.

Підвідомчість справ про адміністративні екологічні правопорушення передбачена нормами глави 17, а порядок провадження у справах про ці правопорушення — розділу IV КпАП України. Кодексом, зокрема, встановлено, що адміністративне екологічне порушення фіксується здебільшого у відповідному протоколі, який складається уповноваженою на це посадовою особою або представником громадської організації чи органу громадського самоврядування. Справа про адміністративне екологічне правопорушення розглядається за місцем його вчинення або за місцем проживання порушника у п'ятнадцятиденний строк з дня одержання відповідним державним органом (посадовою особою), правомочним розглядати справу, протоколу про правопорушення та інших матеріалів справи. Рішення у справі приймається у формі постанови. Це може бути постанова: а) про накладення адміністративного стягнення; б) про застосування заходів впливу до неповнолітніх правопорушників; в) про закриття справи.

Постанова у справі про адміністративне екологічне правопорушення може бути оскаржена особою, щодо якої її винесено, а також потерпілим. Постанова районного (міського) суду (судді) про накладення адміністративного стягнення є остаточною і оскарженню в порядку адміністративного провадження не підлягає. Порядок оскарження відповідних постанов передбачений ст. 288 КпАП України.

Адміністративна відповідальність є дійовим засобом охорони навколишнього природного середовища, його об'єктів та ресурсів, а також життя та здоров'я громадян. Переваги цього виду юридичної відповідальності полягають насамперед у спрямованості на попередження та недопущення заподіяння значної шкоди навколишньому природному середовищу та життю і здоров'ю людини, а також в оперативності реагування на правопорушення, що особливо важливо у сфері охорони довкілля.

Кримінальна відповідальність

 

Правові засади цього виду відповідальності передбачені КК України. Вона настає за вчинення екологічного злочину. Під ним розуміється суспільно небезпечне винне діяння (дія чи бездіяльність), що посягає на екологічний правопорядок.

Основною метою кримінальної відповідальності за екологічні злочини є забезпечення виконання правил охорони навколишнього природного середовища і раціонального природокористування, захист екологічних прав та інтересів громадян.

Екологічним злочинам притаманний ряд основних ознак: 1) вони становлять суспільно небезпечні діяння (дію чи бездіяльність); 2) високий ступінь суспільної небезпеки цього виду злочинів обумовлений тим, що об'єктом їх посягання є екологічна безпека, якість навколишнього природного середовища, екологічні права громадян, а внаслідок їх вчинення заподіюється шкода або створюється загроза життю та здоров'ю людини, а також природним екологічним системам, атмосферному повітрю, землі, її надрам, водам, лісам, тваринному і рослинному світу, генетичному фонду, природним ландшафтам; 3) екологічні злочини є протиправними та заборонені кримінальним законом.

У КК України екологічні злочини виділені в окремий розділ —«Злочини проти довкілля», який містить 19 складів: порушення правил екологічної безпеки (ст. 236); невжиття заходів щодо ліквідації наслідків екологічного забруднення (ст. 237); приховування або перекручення відомостей про екологічний стан або захворюваність населення (ст. 238); забруднення або псування земель (ст. 239); порушення правил охорони надр (ст. 240); забруднення атмосферного повітря (ст. 241); порушення правил охорони вод (ст. 242); забруднення моря (ст. 243); порушення законодавства про континентальний шельф України (ст. 244); знищення або пошкодження лісових масивів (ст. 245); незаконна порубка лісу (ст. 246); порушення законодавства про захист рослин (ст. 247); незаконне полювання (ст. 248); незаконне зайняття рибним, звіриним або іншим водним добувним промислом (ст. 249); проведення вибухових робіт з порушенням правил охорони рибних запасів (ст. 250); порушення ветеринарних правил (ст. 251); умисне знищення або пошкодження територій, взятих під охорону держави, та об'єктів природно-заповідного фонду (ст. 252); проекту вання чи експлуатація споруд без систем захисту довкілля (ст. 253); безгосподарське використання земель (ст. 254).

Крім того, до екологічних злочинів за наявності заподіяння екологічної шкоди можуть бути віднесені також деякі склади, що сформульовані в інших розділах КК України: незаконне поводження з радіоактивними матеріалами (ст. 265); незаконне виготовлення ядерного вибухового пристрою чи пристрою, що розсіює радіоактивний матеріал або випромінює радіацію (ст. 265^і); погроза вчинити викрадання або використати радіоактивні матеріали (ст. 266); порушення правил поводження з вибуховими, легкозаймистими та їдкими речовинами або радіоактивними матеріалами (ст. 267); порушення вимог режиму радіаційної безпеки (ст. 267^і); порушення встановлених законодавством вимог пожежної безпеки (ст. 270); порушення правил безпеки під час виконання робіт з підвищеною небезпекою (ст. 272); порушення правил безпеки на вибухонебезпечних підприємствах або у вибухонебезпечних цехах (ст. 273); порушення правил ядерної або радіаційної безпеки (ст. 274); пошкодження об'єктів магістральних нафто-, газо- та нафтопродуктопроводів (ст. 292); жорстоке поводження з тваринами (ст. 299); порушення правил поводження з мікробіологічними або іншими біологічними агентами чи токсинами (ст. 326); застосування зброї масового знищення (ст. 439); екоцид (ст. 441).

Екологічні злочини слід відрізняти від екологічних адміністративних проступків. Ступінь цієї небезпеки для злочинів є більшим, ніж для адміністративних проступків.

Об'єктом екологічних злочинів є суспільні відносини, що стосуються охорони навколишнього природного середовища, охорони і використання природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки. Тобто екологічні злочини посягають на два родові об'єкти: навколишнє природне середовище як певну сукупність екосистем і природних об'єктів та екологічну безпеку як певний (оптимальний) стан природного середовища, що забезпечує йому і людині сприятливі (нормальні) умови для життєдіяльності та розвитку.

Об'єктивна сторона цих злочинів виражається у злочинному діянні (дії чи бездіяльності), що порушує екологічний правопорядок, негативних наслідках такого діяння та причинному зв'язку між ними. Не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально і міститьознаки будь-якого діяння, передбаченого КК України, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі (ст. 11 Кодексу).

Суб'єктом екологічних злочинів є фізична осудна особа, яка вчинила відповідний злочин у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність. Цей вік для всіх екологічних злочинів настає з 16 років.

До суб'єктів екологічних злочинів належать громадяни України, іноземці та особи без громадянства.

У випадках притягнення до кримінальної відповідальності за екологічні злочини службових осіб, які вчинили їх з використанням свого службового становища, дії цих осіб можуть кваліфікуватися також і за відповідними статтями КК України, якими передбачена відповідальність за службові злочини.

Суб'єктивна сторона екологічних злочинів характеризується психічним ставленням особи до вчиненого діяння, тобто її виною. Остання може бути у формі умислу чи необережності. Умисел поділяється на прямий і непрямий. Прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання. Непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо допускала їх настання.

Необережність поділяється на злочинну самовпевненість та злочинну недбалість. Необережність є злочинною самовпевненістю, якщо особа передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), але легковажно розраховувала на їх відвернення. Необережність є злочинною недбалістю, якщо особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), хоча повинна була і могла їх передбачити (ст. 25 КК України).

Для класифікації екологічних злочинів можна використовувати різні критерії. 3 точки зору функцій, які ними виконуються, що мають відношення до природокористування і охорони навколишнього природного середовища, екологічні злочини можна поділити на три категорії: спеціальні, суміжні і додаткові. Спеціальні склади екологічних злочинів, в основному, містяться в окремому розділі «Злочини проти довкілля». Суміжними складами злочинів у сфері охорони навколишнього природного середовища і природокористування вва жаються такі, що виконують екологічні функції за певних обставин об'єктивного порядку (наприклад, статті 270, 274, 292, 326 КК України). До додаткових складів можна віднести злочини, які за своєю природою не є екологічними, але за певних обставин можуть бути використані у сукупності з екологічними складами (наприклад, статті 367, 364, 365 КК України). Передбачені цими статтями злочини можуть бути застосовані до службових осіб, які своїми діями чи бездіяльністю сприяли заподіянню шкоди навколишньому природному середовищу або окремим його компонентам.

За критерієм об'єкта захисту склади екологічних злочинів поділяють на: злочини, спрямовані на порушення екологічних правил діяльності, безпосереднім об'єктом яких є порядок діяльності (наприклад, статті 236, 237, 238, 253); злочини, що посягають на окремі природні ресурси (наприклад, статті 239-244, 254); злочини, що посягають на об'єкти флори і фауни як складову навколишнього природного середовища, умови біологічного різноманіття і збереження біосфери Землі (наприклад, статті 245, 246, 248-250 КК України).

 

47. Майнова відповідальністьвид відповідальності, який полягає у відшкодуванні матеріальної шкоди, заподіяної внаслідок порушення встановлених у зак-ві правил використання природ, об'єктів або забруднення навкол. природ, середовища. Шкода може бути відшкодована в натурі (лісовідновлювальні роботи на місці незаконно зрубаного чи згорілого внаслідок підпалу лісу, рекультивація порушених земель, випуск здобутої дикої тварини у мисл. угіддя тощо). Але здебільшого це буває важко здійснити. Тому шкода відшкодовується у грош. формі. Визначення шкоди проводиться за: спец, таксами, які дають змогу повністю відшкодувати шкоду, заподіяну лісопорушеннями, порушенням зак-ва про твар, світ і природно-заповідний фонд; спец, методиками відшкодування шкоди, заподіяної порушенням вод. зак-ва або зак-ва про охорону атм. повітря, а також нормами цив. зак-ва.

Розвиток інституту матеріальної відповідальності в еколого-правовій науці відбувався від визнання цив.-правової відповідальності за порушення природоохор. зак-ва до виділення спец, матеріальної (таксової) відповідальності, специфіка якої обумовлена особливістю правового режиму природ, об'єктів. Більшість з них виключені з цив. і товарно-грош. обігу і не мають грош. оцінки, а тому часто неможливо на підставі норм цив. права підрахувати шкоду, завдану навкол. середовищу внаслідок порушення екол. рівноваги. Особливо важко без такс врахувати наук., істор., рекреац., естетичну цінність природ, об'єктів при визначенні обсягу шкоди. Такси — це заздалегідь визначений і зафіксований у твердій грош. формі розмір шкоди, які підлягають відшкодуванню у добровільному або суд. порядку. Вони є певн ою мірою умовними, високими: це дозволяє вважати, що в них повністю враховані всі збитки, які можуть бути заподіяні порушенням екол.

 

48. Постанова ВРУ Про затвердження ПОРЯДОКу
обмеження, тимчасової заборони (зупинення) чи припинення діяльності підприємств, установ, організацій і об'єктів у разі порушення ними законодавства про охорону навколишнього природного середовища

1. Цей Порядок визначає правові основи прийняття рішень про обмеження, тимчасову заборону (зупинення) чи припинення діяльності підприємств, установ, організацій і об'єктів (надалі - підприємств) незалежно від форм власності у разі порушення ними законодавства про охорону навколишнього природного середовища.

2. Діяльність підприємств, що здійснюється з порушенням законодавства про охорону навколишнього природного середовища, може бути:

обмежена - на певний період (до виконання необхідних природоохоронних заходів) встановлюються зменшені обсяги викидів і скидів забруднюючих речовин та розміщення відходів у цілому по підприємству чи по окремих його цехах (дільницях) і одиницях обладнання;

тимчасово заборонена (зупинена) - до виконання необхідних природоохоронних заходів зупиняється експлуатація підприємства чи окремих його цехів (дільниць) і одиниць обладнання;

припинена - повністю припиняється експлуатація підприємства чи окремих його цехів (дільниць) і одиниць обладнання.

При тимчасовій забороні (зупиненні) чи припиненні діяльності підприємств забороняються всі викиди і скиди забруднюючих речовин та розміщення відходів по підприємствах в цілому чи окремих їх цехах (дільницях) і одиницях обладнання.

3. Рішення про обмеження, тимчасову заборону (зупинення) та припинення діяльності підприємств у разі порушення ними законодавства про охорону навколишнього природного середовища приймають у межах своєї компетенції Кабінет Міністрів України, Верховна Рада Республіки Крим, місцеві органи державної виконавчої влади, Міністерство охорони навколишнього природного середовища України та його органи на місцях, органи державного санітарно-епідеміологічного нагляду, інші спеціально уповноважені державні органи та органи місцевого самоврядування.

4. Діяльність підприємств обмежується або тимчасово забороняється (зупиняється) у разі перевищення ними лімітів використання природних ресурсів, порушення екологічних нормативів, екологічних стандартів, а також вимог екологічної безпеки, зокрема:

а) введення в дію підприємств, на яких не забезпечено в повному обсязі додержання екологічних вимог і виконання заходів, передбачених проектами на їх будівництво (реконструкцію);

б) відсутність споруд, устаткування і пристроїв для очищення викидів та скидів або їх знешкодження, а також приладів контролю за кількістю і складом забруднюючих речовин та характеристиками шкідливих факторів на підприємствах, діяльність яких пов'язана з шкідливим впливом на навколишнє природне середовище, або порушення правил експлуатації зазначених споруд, устаткування, пристроїв і приладів;

в) використання природних ресурсів, викидів і скидів забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище, складування, захоронення, зберігання або розміщення виробничих, побутових та інших відходів без відповідних дозволів;

г) перевищення гранично допустимих чи тимчасово узгоджених викидів і скидів забруднюючих речовин в навколишнє природне середовище, рівнів акустичного, електромагнітного, іонізуючого та іншого шкідливого впливу фізичних факторів, біологічного впливу та радіоактивного забруднення;

д) порушення екологічних вимог при виробництві, зберіганні, транспортуванні, знешкодженні, захороненні токсичних та інших речовин, небезпечних для навколишнього природного середовища, здоров'я та життя людей;

е) відсутності або нездійснення заходів, спрямованих на запобігання залповим викидам і скидам, що створюють високі та екстремально високі рівні забруднення повітряного та водного басейнів і грунтів, становлять небезпеку для здоров'я та життя людей, тваринного і рослинного світу;

є) виробництва й експлуатації транспортних та інших пересувних засобів і установок, у викидах і скидах яких вміст забруднюючих речовин перевищує встановлені нормативи;

ж) впровадження відкриттів, винаходів, застосування нової техніки, імпортного устаткування, технологій і систем, що не відповідають екологічним вимогам;

з) порушення екологічних вимог при дислокації військових частин, проведенні ними військових навчань, маневрів, переміщенні військ і військової техніки (крім випадків надзвичайних ситуацій, що оголошуються відповідно до законодавства України);

и) порушення інших вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища.

5. Підставою для припинення діяльності підприємств є систематичне перевищення ними лімітів використання природних ресурсів, порушення екологічних нормативів та екологічних стандартів, що не можуть бути усунуті з технічних, економічних чи інших причин.

6. Рішення про обмеження, тимчасову заборону (зупинення) чи припинення діяльності підприємства підлягає виконанню в строки, зазначені у цьому рішенні.

7. Не допускаються термінові тимчасова заборона (зупинення) чи припинення діяльності підприємства, якщо це може призвести до виникнення аварійної ситуації.

8. У разі невиконання рішення про обмеження, тимчасову заборону (зупинення) чи припинення діяльності підприємств винні особи несуть відповідальність згідно з чинним законодавством.

9. Державні органи, що прийняли рішення про обмеження, тимчасову заборону (зупинення) чи припинення діяльності підприємств або скасування таких рішень, надсилають у тридобовий строк відповідну інформацію Радам народних депутатів, на території яких знаходяться підприємства.

10. Відновлення діяльності підприємств здійснюється з письмового дозволу органу, який прийняв рішення про тимчасову заборону (зупинення) діяльності, або його вищого органу.

11. Рішення про обмеження, тимчасову заборону (зупинення) чи припинення діяльності підприємств може бути оскаржено в судовому порядку.

12. У разі необгрунтованого обмеження, тимчасової заборони (зупинення) чи припинення діяльності підприємств винні в цьому службові особи несуть відповідальність згідно з чинним законодавством.

 

49. Міжнародно-правова охорона довкілля

Проблеми правової охорони навколишнього середовища, точніше окремих її об'єктів, привернули до себе увагу людства порівняно недавно і спочатку регулювалися нормами звичайного права, в основі якого лежав відомий постулат римських юристів, що визначає свободу використання невичерпних об'єктів (моря, повітря, рік та ін.) за принципом "використовуй так, щоб не завдати шкоди іншим". Пізніше стали укладатися міжнародні угоди, що регламентують використання окремих видів тварин, особливо морських. Одним із перших таких актів стала Угода про охорону морських котиків 1897 р. Потім до тих, що захищаються міжнародним правом, були віднесені кити, тюлені, багато видів сухопутних тварин і птахів. У першій половині XX ст. почали прийматися міжнародно-правові акти, що передбачали захист від забруднення великих просторів, особливо морських (наприклад, Вашингтонська конвенція з захисту морського середовища від забруднення нафтою 1926 p.).
Стрімкий розвиток продуктивних сил, обумовлений досягненнями науково-технічної революції, значно розширив можливості людини у використанні живих і неживих ресурсів Землі, що значно збільшило вельми негативний вплив на навколишнє середовище. Це змусило людство прийняти ефективні заходи, спрямовані на попередження, обмеження і зберігання під контролем різних об'єктів навколишнього середовища. У зв'язку з цим з початку 60-х pp. XX ст. почався процес активізації зусиль світової громадськості у сфері міжнародно-правової охорони навколишнього середовища, в результаті чого порівняно швидко стала формуватися нова галузь сучасного міжнародного права - "Міжнародне право навколишнього середовища". Як поняття це право можна визначити як систему принципів і норм, що регулюють відносини між його суб'єктами з приводу охорони навколишнього середовища і раціонального використання природних ресурсів на благо нинішнього і майбутніх поколінь.
Аналіз правової практики і літератури показує, що, отримуючи все більшу і більшу самостійність, міжнародне право навколишнього середовища, в основному, розвивається в таких напрямках:
- запобігання, обмеження і зберігання під контролем шкідливого впливу різних чинників на навколишнє середовище;
- забезпечення раціонального використання природних ресурсів;
- охорона унікальних природних об'єктів, життєво важливих для людини;
- міжнародно-правове забезпечення міжнародного наукового співробітництва. ,
Беручи до уваги ту величезну небезпеку, що нависла над людством у результаті прогресуючого забруднення навколишнього середовища, можна стверджувати, що проблема міжнародно-правової охорони навколишнього середовища в даний час переростає у загальнолюдську проблему міжнародної безпеки. Це обумовлюється тим, що, як стверджують вчені, "інтенсивне використання природних ресурсів, що все більш виснажуються, забруднення біосфери можуть поставити людство на грань екологічної катастрофи, відвернення якої можна порівняти за важливістю з проблемою відвернення термоядерної війни". Вся правова діяльність міжнародного співтовариства у сфері охорони навколишнього середовища на сучасному етапі здійснюється в рамках Програми ООН з навколишнього середовища (ЮНЕП). Ця програма була ухвалена в грудні 1972 року на 27 сесії Генеральної асамблеї ООН. Відповідно до цієї Програми під егідою ООН засновані Рада керуючих Програмою, Фонд навколишнього середовища, Рада з координації природоохоронної діяльності організацій ООН. Програма включає розділи: "Населені пункти і життєве середовище", "Здоров'я людини і чистота навколишнього середовища", "Сухопутні екосистеми й управління ними", "Навколишнє середовище і його розвиток". "Океани", "Міжнародне природоохоронне право", "Енергія", "Стихійні лиха", "Підготовка кадрів у сфері охорони навколишнього середовища". У розвиток цієї Програми до теперішнього часу ухвалена велика кількість міжнародних актів, у числі яких понад 200 багатосторонніх.
Програма ООН з навколишнього середовища (ЮНЕП) 1962 р. є документом глобального (універсального) значення.
У 1992 р. на Конференції ООН з питань навколишнього середовища і розвитку в Ріо-де-Жанейро була ухвалена "Декларація Ріо про навколишнє середовище і розвиток". У цій Декларації були сформульовані 27 принципів сприяння управлінню економічною діяльністю і діяльністю у сфері охорони навколишнього середовища. Ця Декларація являє собою своєрідний звід принципів міжнародного співробітництва по охороні навколишнього середовища. На конференції в Ріо-де-Жанейро був ухвалений документ, що одержав назву "Порядок денний XXI століття". У ньому визначена глобальна стратегія природоохоронного співробітництва у сфері вирішення завдань екології Землі. Серед документів, ухвалених у Ріо-де-Жанейро, слід також відзначити Конвенцію про біологічну розмаїтість і Рамкову конвенцію про зміну клімату.
Проте слід зазначити, що згадані документи не є в повному розумінні слова юридичними. Вони носять рекомендаційний характер, але роблять суттєвий вплив на прогресивний розвиток міжнародного права охорони навколишнього середовища і можуть бути включені до загального обсягу правового матеріалу в цій сфері як так зване "м'яке право" (квазінормативне).
Поряд із цими документами до числа глобальних (універсальних) варто віднести:
- Конвенцію ЮНЕСКО про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини 1972 p.;
- Конвенцію про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, що знаходяться під загрозою зникнення 1973 p.;
- Конвенцію про заборону шкідливого або будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище 1977 р.;
- Боннську конвенцію про охорону видів мігруючих диких тварин 1979 р.;
- Конвенцію ООН з морського права 1982 p.;
- Віденську конвенцію про охорону озонового шару 1985 p.;
- Базельську конвенцію про контроль за транскордонним перевезенням небезпечних відходів і їх видаленням 1989 р.
Беручи до уваги необхідність врахування певних особливостей окремих регіонів, паралельно з прийняттям міжнародно-правових актів, що мають глобальне (універсальне) значення, найбільш зацікавлені у збереженні навколишнього середовища в місцевих умовах держави ухвалювали акти регіонального значення. До найбільш важливих із них варто віднести:
- Заключний акт НБСЄ (закріплені загальні політико-правові підходи до вирішення проблем захисту навколишнього середовища в масштабах європейського регіону) 1975 p.;
- Європейська конвенція про транскордонне забруднення повітря на великі відстані 1979 p.;
- Угода про взаємодію у сфері екології й охорони навколишнього і природного середовища в рамках СНД 1992 p.;
- Угода країн АСЕАН щодо охорони природи і природних ресурсів 1985 р.
Як уже відзначалося, з огляду на деякі специфічні особливості окремих різновидів тієї або іншої групи об'єктів навколишнього середовища і необхідність дійового втручання з метою відвернення незворотних шкідливих наслідків розвивається практика прийняття міжнародно-правових актів спеціального значення (характеру). У числі таких документів можна відзначити:
- Міжнародну конвенцію про запобігання забрудненню моря нафтою 1954 p.;
- Конвенцію про захист Середземного моря від забруднення 1976
p.;
- Конвенцію про захист Чорного моря від забруднення 1992 р.
- Міжнародну конвенцію про запобігання забрудненню суден 1973-1978 pp.

 

---

Дата добавления: 2018-02-18; просмотров: 1403; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!