Функції громадського екологічного управління



Законом України "Про охорону навколишнього природного середови­ща" визначені спеціальні функції громадського екологічного управління (ГЕУ). Це організація і проведення громадської екологічної експертизи і громадського контролю в галузі охорони навколишнього природного сере­довища.

Громадська екологічна експертиза здійснюється незалежними групами спеціалістів з ініціативи громадських об'єднань, а також місцевих органів влади за рахунок їх коштів або на громадських засадах. Ця експертиза про­водиться незалежно від державної екологічної експертизи. Висновки гро­мадської екологічної експертизи можуть враховуватись органами, які здійснюють державну екологічну експертизу, а також органами, що зацікав­лені в реалізації проектних рішень або експлуатують відповідний об'єкт ек­спертизи.

Громадський контроль у галузі охорони навколишнього природного се­редовища здійснюється громадськими інспекторами охорони навколишньо­го природного середовища згідно з положенням, яке затверджується Міні­стерством екології та природних ресурсів України.

Громадські інспектори охорони навколишнього природного середовища:

• беруть участь у проведенні спільно з працівниками органів державно­го контролю рейдів та перевірок додержання підприємствами, уста­новами, організаціями та громадянами законодавства про охорону навколишнього природного середовища, норм екологічної безпеки та використання природних ресурсів;

• складають протоколи стосовно порушення законодавства про охоро­ну навколишньою природного середовища і подають їх органам дер­жавного контролю в галузі охорони навколишнього природного середовища та правоохоронним органам для притягнення винних до відповідальності;

• налають допомогу органам державного контролю в галузі охорони навколишньою природного середовища для запобігання екологічним правопорушенням.

Ще однією важливою функцією ГЕУ є підтримка громадських екологіч­них ініціатив. Ця функція законодавчо не визначена, хоча й спрямована перш за все на підтримку законодавчих прав і здійснення обов'язків гро­мадян. Кожен громадянин України згідно з чинним законодавством мас право на:

• безпечне для його житія й здоров'я навколишнє природне середо­вище;

• участь в обговоренні проектів законодавчих актів, матеріалів щодо розміщення, будівництва і реконструкції об'єктів, які можуть нега­тивно виливати на стан навколишнього природного середовища, та внесення пропозицій до державних і господарських органів, установ та організацій із них питань:

• участь у розробці та здійсненні заходів щодо охорони навколишньо­го природного середовища, раціонального й комплексного викорис­тання природних ресурсів;

• здійснення загального й спеціального використання природних ре­сурсів;

• об'єднання в громадські екологічні формування;

• одержання в установленому порядку повної га достовірної інформації про стан навколишньою природного середовища і його вплив на здо­ров'я населення;

• участь у проведенні громадської екологічної експертизи;

• одержання екологічної освіти;

• подання в суд позовів до державних органів, підприємств, установ, організацій та громадян про відшкодування шкоди, завданої їхньому здоров'ю і майну внаслідок негативного впливу на навколишнє при­родне середовище.

Екологічні права громадян забезпечуються:

• проведенням широкомасштабних державних заходів щодо підтриман­ня, відновлення і поліпшення стану навколишньою природного се­редовища;

• обов'язком міністерств, відомств, підприємств, установ, організацій здійснювати технічні та інші заходи щодо запобігання шкідливому впливу господарської та іншої діяльності на навколишнє природне середовище, виконувати екологічні вимоги під час планування та розміщення продуктивних сил, піл час будівництва тa експлуатації народногосподарських об'єктів:

• участю громадських об'єднань та громадян у діяльності щодо охоро­ни навколишнього природною середовища:

• здійсненням державного и громадського контролю за додержанням законодавства про охорону навколишньою природного середовища;

• компенсаціїю в установленому порядку шкоди, завданої здоров'ю і майну громадин унаслідок порушення законодавства про охорону навколишньою природного середовища;

• невідворотністю відповідальності за порушення законодавства про охорону навколишньою природною середовища.

Будь-яка діяльність, що перешкоджає здійсненню права громадян на безпечне навколишнє природне середовище м інших екологічних прав, підлягає припиненню в порядку, встановленому законодавством України.

Держава гарантує своїм громадянам реалізацію екологічних прав, нада­них їм законодавством. Ради народних депутатів, спеціально уповноважені державні органи управління в галузі охорони навколишнього природного середовища та використання природних ресурсів зобов'язані надавати все­бічну допомогу громадянам у здійсненні природоохоронної діяльності, вра­ховувати їхні пропозиції щодо поліпшення стану щодо навколишньою природно­го середовища та раціонального використання природних ресурсів, залуча­ти громадян до участі у вирішенні питань про охорону навколишньою при­родного середовища та раціонального використання природних ресурсів. Порушені права громадян у галузі охорони навколишньою природною середовища мають бути поновлені, а їх захист – здійснений у судовому порядку відповідно до законодавства України.

У законодавстві України також визначено ще один різновид екологічного управління — виробниче екологічне управління. Зокрема, у ст. 29 Закону України «Про охорону атмосферного повітря» йдеться про виробничий контроль за охороною атмосферного повітря: «Виробничий контроль за охороною атмосферного повітря здійснюється підприємствами, установами, організаціями та громадянами — суб’єктами підприємницької діяльності в процесі їх господарської та іншої діяльності, якщо вона справляє шкідливий вплив на стан атмосферного повітря». Зважаючи на те, що контроль є однією з найважливіших функцій управління, а виявлення порушення передбачає прийняття певного комплексу управлінських рішень, можна зробити висновок про наявність виробничого екологічного управління. Ст. 12 Закону України «Про природно-заповідний фонд» — «Управління територіями та об’єктами природно-заповідногофонду» — у п. 4 вже більш конкретно говорить, що «управління територіями та об’єктамиприродно-заповідного фонду, для яких не створюються спеціальні адміністрації, здійснюється підприємствами, установами і організаціями, у віданні яких перебувають ці території та об’єкти».

Обсяг виробничого екологічного управління природно є значно меншим ніж, наприклад, державного і поширюється лише на одне підприємство або групи підприємств. Однак, зважаючи на те, що саме підприємства є основними джерелами техногенного навантаження на навколишнє середовище в умовах роздержавлення і формування економіки, яка ґрунтується на різноманітності форм власності, реалізація принципу «забруднювач платить», що виражається в перенесенні тягаря вирішення екологічних проблем на суб’єкта господарювання, цей вид управління починає відігравати все більшу роль.

32. Екологічні функції митних органів.

Для митних органів встановлені конкретні завдання митного контролю: виявлення за допомогою різних форм контролю відповідності проведених митних операцій і дій митному законодавству, дотримання фізичними й юридичними особами встановлених митних процедур та правил при переміщенні товарів і предметів через митний кордон, захист економічних інтересів України, запобігання розповсюдженню зброї, наркотиків, захист екологічної безпеки. Так, однією з основник функцій митного контролю є запобігання проникненню на територію і ринок України низькоякісних товарів, екологічно небезпечних речовин, вірусів чи культур.

 

Правове регулювання екологічного прогнозування та планування. Правове забезпечення екологічного моніторингу.

Будь-яку діяльність потрібно спланувати, виділити її мету, пріоритети, основні складові, обрахувати ресурси, необхідні для її здійснення, послідовність дій та строки здійснення, а також визначити суб'єктів, які здатні здійснити відповідну діяльність найбільш ефективно. Важливо також всебічно проаналізувати можливі наслідки реалізації такої діяльності, її вплив не лише на ту сферу, щодо якої вона здійснюється, а й на суміжні сфери, причому вплив не лише найближчий, безпосередній, а й віддалений в часі, довгостроковий, або опосередкований.

У результаті усвідомлення суспільством наведених чинників виникла соціальна функція програмування та прогнозування. Ця функція управління у сфері охорони навколишнього природного середовища прийшла на зміну функції планування — основі управлінської діяльності радянської доби, що домінувала і в сфері природоресурсних відносин. Гіпертрофований розвиток функції планування в той період, часом на шкоду іншим напрямам управлінської діяльності, за умови небаченої централізації управління, призвів до небажаних результатів, що виявилося в ігноруванні природно-кліматичних та інших особливостей окремих регіонів, неврахуванні необхідності коригуючих дій щодо раніше запланованої діяльності тощо. Як наслідок — неефективність управління, недосягнення тієї мети, з якою пов'язувалося планування відповідної діяльності.

З набуттям Україною незалежності ставлення до управлінської функції планування змінилося на діаметрально протилежне: незважаючи на позитивну раціональну сутність цієї функції, в 90-ті роки XX сторіччя спостерігається відторгнення її суспільною свідомістю і відхід від основних принципів, з якими пов'язувалось її запровадження. У результаті ми могли спостерігати цілий ряд заходів, які здійснювались безсистемно, без попереднього опрацювання етапів та напрямів їх здійснення, тих наслідків, до яких вони можуть призвести, особливо в довгостроковому контексті, без визначення їх ресурсної складової та суб'єктів, на які можна покласти здійснення цих заходів. Як класичний «взірець» таких безсистемних заходів у масштабах країни в цілому можна навести земельну реформу в Україні, яка ось уже понад 15 років здійснюється без належного концептуального опрацювання, шляхом проб і помилок, на догоду тим чи іншим політичним силам, чи в пошуку компромісу між ними, без урахування всіх неодмінних умов та ефектів від її реалізації. Іншим прикладом ігнорування необхідності планово-прогностичних засад при здійсненні екологічно значущої господарської діяльності може слугувати реалізація масштабного проекту будівництва глибоководного судового ходу через заповідну зону міжнародного (білатерального) Дунайського біосферного заповідника. I таких прикладів можна навести чимало. Тим важливішим вбачається відродження на принципово новому рівні відповідної функції соціального управління, а саме функції програмування та прогнозування в галузі охорони навколишнього природного середовища. При цьому термінологія «планування» фак тично викреслена з управлінського «тезаурусу» як така, що скомпрометувала себе в минулому, хоча раціональне зерно цієї функції слід зберегти і розвинути у функцїї програмування та прогнозування. Ми розглядаємо цю функцію як єдину, зважаючи на нерозривну взаємозалежність програмування та прогнозування: неможливо планувати (програмувати) діяльність, не прогнозуючи ефекти від її здійснення; водночас прогноз завжди базується на програмі досягнення найкращого результату та запобігання негативних наслідків.

Правовою підставою здійснення відповідної управлінської функції є закони України «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України» (2000), «Про державні цільові програми» (2004) і «Про охорону навколишнього природного середовища» (1991). Ці закони встановлюють правові, економічні та організаційні засади формування цілісної системи прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку України, окремих галузей економіки та окремих адміністративно-територіальних одиниць як складової загальної системи державного регулювання економічного і соніального розвитку держави. Цими законами встановлюється загальний порядок розроблення, затвердження та виконання зазначених прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку, а також права та відповідальність учасників державного прогнозування та розроблення державних цільових програм. На жаль, питання охорони довкілля не знайшли адекватного відображення в Законі України «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України». Тільки в статтях 10 та 11, які стосуються прогнозу економічного та соціального розвитку Автономної Республіки Крим, області, району, міста на середньостроковий період та програми економічного і соціального розвитку АРК, області, району міста на короткостроковий період зазначається, що в таких документах має бути відображена екологічна ситуація. Звичайно, цього недостатньо. Цьому Закону бракує комплексного підходу, орієнтації на принципи сталого розвитку, які, зокрема, вимагають збалансованості екологічних, економічних та соціальних чинників розвитку, обов'язкового врахування в процесі економічного та соціального програмування екологічних важелів і програм, взаємоузгодженості секторальних політик. Більш комплексний підхід у цьому відношенні притаманний Закону України «Про державні цільові програми». Так, класифікуючи в ст. 3 відповідні програми за спрямованістю, Закон окремо виділяє екологічні програми, метою яких є здійснення загальнодержавних природоохоронних заходів, запобігання катастрофам екологічного характеру та ліквідація їх наслідків.

Мета розробки екологічних програм (проведення ефективної і цілеспрямованої діяльності з організації та координації відповідних заходів), їх масштаб (державні цільові, міждержавні, регіональні, місцеві та інші територіальні) визначаються ст. 6 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища». При цьому зазначається, що порядок розробки державних цільових екологічних програм відповідно до Закону визначається Кабінетом Міністрів України.

Аналізована управлінська функція в галузі охорони навколишнього природного середовища здійснюється шляхом прийняття та реалізації прогнозних та програмно-стратегічних документів.

Саме в таких документах, затверджених на різних рівнях, чи-то національними органами влади чи управління, чи-то республіканськими органами АРК, чи-то органами місцевого самоврядування, чи-то іншими суб'єктами громадянського суспільства, відображаєтьсясуспільний інтерес до екологічної сфери, забезпечення сталого розвитку. Тому аналіз саме таких документів та ефективності їх реалізації дає найбільш повне уявлення про пріоритети державно-правового будівництва в екологічній сфері (якщо йдеться про державне програмування), чи екологічну мету та завдання іншої спільноти (якщо йдеться пропрогнозно-програмне забезпечення на недержавному рівні).

Безумовно, найбільший інтерес з точки зору стратегічних напрямів розвитку України становить аналіз відповідної функції державного управління. При цьому для сфери охорони навколишнього природного середовища важливими є два блоки політико-правових документів, що різняться за предметною ознакою: з одного боку, документи, що регулюють суспільні відносини саме в екологічній предметній сфері, з другого боку — ті програмно-стратегічні документи, які охоплюють більш широке коло економічних, соціальних та інших відносин, але мають вплив на сферу охорони довкілля.

В Україні за роки незалежного державотворення прийнято чимало програм, стратегій та планів екологічної спрямованості, які передбачають досягнення як загальних, так і специфічних завдань охорони довкілля.

Програмно-стратегічні документи як екологічного спрямування, так і з питань економічного та соціального розвитку в цілому можна поділити на види за різними класифікаційними ознаками: затерміном програмування(довгострокові — на строк більше 5 років, середньострокові — на 5 років та короткострокові - на 1 рік); замасштабом поширення (загальнонаціональні, регіональні, місцеві, галузеві, локальні); за рівнем затвердження(зокрема, загальнодержавні та деякі регіональні програми затверджуються законами України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, постановами Кабінету Міністрів України, що визначає їх пріоритетність, забезпеченість бюджетним фінансуванням тощо); за змістом(комплексні програми чи прогнози економічного та соціального розвитку та секторальні (міжсекторальні, цільові); за ступенем опрацьованостішляхів і методів досягнення результатів(прогнозні чи програмні) та інші. Залежно від виду документа різняться порядок їх розроблення, затвердження та здійснення, джерела фінансового, матеріально-технічного, організаційного та іншого забезпечення.

Серед прогнозно-програмних документів загальнонаціонального характеру з питань охорони навколишнього природного середовища, прийнятих в Україні за часів незалежності, слід виокремити основнінапрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки,затверджені постановою Верховної Ради України від 5 березня 1998 року. Цей документ комплексного характеру, базуючись на всебічному аналізі поточного стану в екологічній сфері, накреслює перспективні напрями вирішення екологічних проблем з використанням як державно-правових механізмів, так і всього спектру організаційних, економічних, матеріально-технічних, фінансових та інших механізми на довгострокову перспективу. Основні напрями за формою поєднують елементи прогнозного і програмного документа.

Серед найбільш важливих державних цільових програм, які прийняті для розв'язання окремих екологічних проблем і мають довгостроковий характер, можна, зокрема, виділити такі:

Програма перспективного розвитку заповідної справи в Україні(«Заповідники»), затверджена постановою Верховної Ради України від 22 вересня 1994 р.;

Загальнодержавна програма формування національної екологічноїмережі України на 2000-2015 роки,схвалена Законом України від 21 вересня 2000 р.;

Загальнодержавна програма поводження з токсичними відходами,затверджена Законом України від 14 вересня 2000 р.;

Загальнодержавна програма охорони та відтворення довкілляАзовського і Чорного морів,затверджена Законом України від 22 березня 2001р.;

Національна програма екологічного оздоровлення басейну Дніпра таполіпшення якості питної води,затверджена постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1997 р.;

Загальнодержавна програма подолання наслідків Чорнобильськоїкатастрофи на 2006—2010 роки,затверджена Законом України від 14 березня 2006 р.;

Комплексна програма розвитку меліорації земель і поліпшення екологічного стану зрошуваних та осушених угідь у 2001—2005роках тапрогноз до 2010 року,затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 16 листопада 2000 р.;

Державна програма «Ліси України» на 2002— 2015роки,затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 29 квітня 2002 р.;

Комплексна програма протизсувних заходів на 2005—2014роки,затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 22 вересня 2004 р. та інші.

Важливо зазначити, що постановою Кабінету Міністрів України від24 грудня 2001 р. затверджено Перелік державних наукових і науково-технічних програм з пріоритетних напрямів розвитку науки ітехніки»,де одним із пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки визнано збереження довкілля та сталий розвиток.

Виконання національних, галузевих, регіональних програм значною мірою залежить від їх фінансування, яке, на жаль, не завжди повною мірою забезпечується.

На результативність екологічних програм суттєво впливає також доступність інформації про хід їх виконання та результати реалізації передбачених ними заходів. Вочевидь, така інформація має бути доступна широкому загалу. Відповідно до змін, внесених до ст. 6 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» в 2002 та 2006 роках, центральні та місцеві органи виконавчої влади, а також органи місцевого самоврядування під час розробки екологічних програм залучають громадськість до їх підготовки шляхом оприлюднення проектів екологічних програм для їх вивчення громадянами, підготовки громадськістю зауважень та пропозицій щодо запропонованих проектів, проведення публічних слухань стосовно екологічних програм. Мабуть, доцільно залучати громадськість не лише на стадії розроблення відповідних програм, а й на стадії їх виконання. У засобах масової інформації доцільно оприлюднювати періодичні звіти про хід виконання програм, дані про зміни у стані довкілля внаслідок виконання заходів, передбачених програмами, оцінки фахівців щодо ефективності реалізації програм та інших заходів, з якими можуть ознайомитися зацікавлені особи. Ці питання потребують належного врегулювання як на законодавчому рівні, так і у самих програмах, щосприятиме реалізації основних положень Конвенції про доступ до інформації, участь громадськості у прийнятті рішень і доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля (Орхус, 25 червня 1998 р.).

Чимало екологічних програм мають регіональний чи локальний характер. Інколи прийняття регіональних чи місцевих екологічних програм обумовлюється відповідними загальнодержавними програмами. Так, прийняття Комплексної програми ліквідації наслідків підтоплення територій в містах і селищах України викликало необхідність розроблення відповідних програм у регіонах. Виходячи з цього, Київська обласна рада, зокрема, затвердила Програму ліквідації наслідків підтоплення територій в містах і селищах Київської області у 2003—2030 роках.

Функцію екологічного програмування здійснює не лише держава в особі її органів влади й управління та територіальні громади в особі органів місцевого самоврядування. Програмно-цільовий підхід притаманний діяльності в галузі охорони довкілля й інших суб'єктів. Так, екологічні плани дій сьогодні приймаються та реалізуються на рівні окремих природних та економічних регіонів, громадськими організаціями екологічного профілю, суб'єктами господарювання. А відповідно до Закону України «Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру» (2000) передбачена необхідність розроблення та здійснення планів запобігання і ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру на регіональному місцевому та об'єктовому рівнях.

Ефективне державне управління якістю навколишнього природного середовища неможливе без наявності відповідної інформації про його стан. Ця інформація зараз збирається та аналізується за допомогою державної системи моніторингу довкілля.

Державний моніторинг довкілля (екологічний моніторинг)є однією зфункцій державного управління у відповідній сфері суспільних відносин.Його сутність полягає в організації системи спостережень за станом навколишнього природного середовища, рівнем його забруднення, якісними та кількісними характеристиками природних ресурсів з метою забезпечення збору, оброблення, збереження та аналізу інформації про стан навколишнього природного середовища, прогнозування його змін та розробки науково обґрунтованих рекомендацій для прийняття ефективнихуправлінських рішень.

Правові засади екологічного моніторингу в Україні закріплені Законом «Про охорону навколишнього природного середовища» (ст. 22), Земельним кодексом України (статті 191 — 192), Водним кодексом України (ст. 21), Лісовим кодексом України (ст. 55), законами України «Про охорону атмосферного повітря» (ст. 32), «Про рослинний світ» (ст. 39), «Про природно-заповідний фонд України» (статті 9, 17), «Про курорти» (ст. 35), «Про тваринний світ» (ст. 55), «Про відходи» (ст. 29), «Про питну воду та питне водопостачання» (ст. 39), «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи» (статті 13, 17, 21), «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» (ст. 17) та в деяких інших законодавчих актах.

Порядок проведення державного екологічного моніторингу регулюється Положенням про державну систему моніторингу довкілля, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 30 березня 1998 р. (з наступними змінами), а також нормативно-правовими актами, що регулюють порядок здійснення моніторингу окремих природних ресурсів і певних типів об'єктів. Це, зокрема, Положення про моніторинг земель, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 20 серпня 1993 р. (з наступними змінами), Положення про моніторинг грунтів на землях сільськогосподарського призначення, затверджене наказом Міністерства аграрної політики України від 26 лютого 2004 р., Порядок здійснення державного моніторингу вод, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 20 липня 1996 р. (з наступними змінами). Порядок організації та проведення моніторингу в галузі охорони атмосферного повітря, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 9 березня 1999 р. (з наступними змінами), Положення про моніторинг потенційно небезпечних об'єктів, затверджене наказом Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи від 26 грудня 2003 року.

Розрізняють різні типи, види, рівні екологічного моніторингу, стадії його здійснення.

Залежно від функціонального призначення розрізняють 3 основні типи моніторингу:

1)загальний (стандартний),що здійснюється систематично за стандартними параметрами на базовій мережі спостережень з метою виявлення фактичного екологічного стану, вироблення та прийняття ефективних управлінських рішень на всіх рівнях;

2) оперативний (кризовий),тобто система додаткових спостережень у зонах підвищеного ризику, що здійснюється як через державну мережу пунктів спостережень, так і через тимчасову мережу, під час виникнення несанкціонованих чи аварійних забруднень і стихійного лиха, з метою оповіщення та розроблення оперативних заходів щодо ліквідації їх наслідків та захисту населення, екосистем і власності;

3) фоновий (науковий),тобто система спостережень за природними ресурсами, природними об'єктами та природними системами, які не зазнають прямого антропогенного впливу, з метою одержання інформації для оцінок і прогнозування змін стану природних об'єктів внаслідок господарської діяльності (здійснюються через мережу біосферних і природних заповідників, спеціальних наукових станцій).

Діюча сьогодні в Україні система загального моніторингу дає змогу отримати понад 70 різних видів даних, зокрема метеорологічних, аерологічних, озонометричних, агрометеорологічних, гідрологічних, інформацію про стан забруднення повітря, поверхневих і морських вод, грунтів у пунктах базової мережі спостережень.

Метеорологічні наземні спостереження, зокрема, проводяться безперервно, цілодобово і синхронно більш ніж на 200 станціях. Гідрологічні спостереження є предметом діяльності 433 пунктів спостережень. Морська стаціонарна гідрометеорологічна мережа включає в себе 32 пункти спостережень, розташовані у прибережній та шельфовій зонах, гирлах річок, що впадають у море. Базові спостереження за забрудненням поверхневих вод проводяться у 240 пунктах спостережень. Якість води Чорного та Азовського морів і гирлових ділянок Дніпра, Дунаю і Південного Бугу контролюється у 154 пунктах. Стаціонарні спостереження за забрудненням атмосфери проводяться у 162 пунктах, розташованих у 53 містах.

Моніторинг навколишнього природного середовища охоплює ряд послідовних стадій (етапів):збирання інформації, її обробку, передавання, збереження, аналіз, прогнозування майбутніх змін та розроблення науково обгрунтованих рекомендацій для прийняття ефективних управлінських рішень щодо запобігання негативним змінам стану довкілля та дотримання вимог екологічної безпеки.

Залежно від об'єктамоніторингу розрізняється: комплексний моніторинг навколишнього природного середовища (довкілля); моніторинг земель (і їх складової — ґрунтів), моніторинг поверхневих та підземних вод, моніторинг лісів, моніторинг рослинного світу, моніторинг дикої фауни, моніторинг атмосферного повітря, моніторинг місць видалення відходів, моніторинг фізичних факторів (шум, електромагнітні поля, радіація, вібрація тощо), моніторинг територій та об'єктів природно-заповідного фонду, моніторинг курортів та деякі інші.

Зарівнем узагальнення отриманої моніторингової інформаціїрозрізняють локальний моніторинг (тобто такий, який здійснюється на території окремих об'єктів (підприємств, населених пунктів, ділянок ландшафтів); регіональний (у межах адміністративно-територіальних одиниць, на територіях економічних та природних регіонів; загальнодержавний (на території країни в цілому). Нарешті, 4-й рівень системи спостережень за станом навколишнього природного середовища — глобальний, його складовою є фоновий моніторинг, що здійснюється в Україні. Слід при цьому пам'ятати, що наша держава є членом Всесвітньої метеорологічної організації ООН, учасницею Конвенції про транскордонне забруднення повітря на великі відстані (Женева, 1979), Конвенції про оперативне оповіщення про ядерну аварію (Відень, 1986), Віденської конвенції про охорону озонового шару (1985)\ Рамкової конвенції ООН про зміну клімату(Ріо-де-Жанейро, 1992), Конвенції про оцінку впливу на навколишнє середовище в транскордонному контексті (Еспо, 1999).

Виконання зобов'язань щодо участі України в цих та інших міжнародних організаціях та договорах неможливе без даних моніторингових спостережень і прогнозів, зокрема спостережень за забрудненням навколишнього природного середовища, які перебувають під контролем та наглядом з боку міжнародних інституцій.

Об'єктами системи моніторингу довкілляє атмосферне повітря, води, біологічне різноманіття, ліси, землі, поводження з відходами, фізичні фактори впливу, геологічне середовище.

Здійснення державного моніторингу довкілля сьогодні покладається на такі суб'єкти: Мінприроди, МНС, МОЗ, Мінагрополітики, Держкомлісгосп, Держводгосп, Держземагентство і Мінжитлокомунгосп, Національне космічне агентство України. При цьому координацію діяльності суб'єктів системи моніторингу здійснює міжвідомчакомісія, склад якої затверджується Кабінетом Міністрів України. Відповідно до функціональних завдань на рівні кожного окремого суб'єкта системи моніторингу створено власну структурно-організаційну, науково-методичну та технічну бази. При цьому забезпечується проведення спостережень за станом окремих компонентів довкілля, впливом на нього відповідних джерел забруднення та природних процесів і явищ.

Функціонування єдиної системи моніторингу довкілля в сучасний період визнане неоптимальним, у зв'язку з чим розпорядженням Кабінету Міністрів України від 31 грудня 2004 р. схвалено Концепцію Державної програми проведення моніторингу навколишнього природного середовища, розрахованої на 2006—2010 роки.

Основними недоліками, що зумовлюють низьку ефективність функціонування системи моніторингу, Концепцією визнано: відсутність єдиної мережі спостережень; застаріле технічне і методичне забезпечення спостережень; відсутність сучасного технічного оснащення центрів системи моніторингу в більшості регіонів; неузгодженість окремих елементів інформаційних технологій, що використовуються суб'єктами системи моніторингу; неповна відповідність нормативно-технічного та нормативно-правового забезпечення системи моніторингу сучасним вимогам. Програмою передбачається проведення заходів, спрямованих на підвищення ефективності використання та зміцнення існуючого потенціалу служб спостережень суб'єктів системи моніторингу на основі задіяння нормативно-правових, економічних, фінансових, науково-експертних, інформаційно-освітніх та інших засобів, а також шляхом впровадження сучасних інформаційних технологій, застосування засобів вимірювальної техніки, уніфікованих методик вимірювання, оптимізації показників спостережень і створення на їх основі єдиної мережі спостережень.

Крім державного моніторингу довкілля, в Україні здійснюється також так званийвнутрішній екологічний моніторингз боку суб'єктів господарювання. Відповідно до ст. 22 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» та п. 10 Положення про державну систему моніторингу довкілля підприємства, установи і організації, діяльність яких призводить або може призвести до погіршення стану навколишнього природного середовища, незалежно від їх підпорядкування і форм власності зобов'язані здійснювати екологічний контроль за виробничими процесами та станом промислових зон, збирати, зберігати та безоплатно передавати відповідним державним органам аналітичні матеріали своїх спостережень, дані та узагальнену інформацію для її комплексного оброблення. 3 цією метою між суб'єктами системи моніторингу та постачальником інформації укладається угода, яка підлягає реєстрації в Мінприроди або його органах на місцях.

Фінансування робіт зі створення та функціонування системи моніторингу та її складових здійснюється відповідно до порядку фінансування природоохоронних заходів за рахунок коштів, передбачених у державному та місцевих бюджетах згідно із законодавством.

Покриття певної частини витрат на створення і функціонування складових частин і компонентів системи моніторингу може здійснюватися за рахунок інноваційних фондів у межах коштів, передбачених на природоохоронні заходи, міжнародних грантів та інших джерел фінансування.

Законодавство України регламентує право володіння, користування і розпорядження інформацією, одержаною під час виконання загальнодержавної і регіональних (місцевих) програм екологічного моніторингу. Інформація, що зберігається в системі моніторингу, використовується для прийняття рішень у галузі охорони довкілля, раціонального використання природних ресурсів та екологічної безпеки органами державної влади та органами місцевого самоврядування і надається їм безкоштовно відповідно до затверджених регла ментів інформаційного обслуговування користувачів системи моніторингу та її складових. Спеціально підготовлена інформація на запит користувачів підлягає оплаті за домовленістю, якщо інше не передбачено нормативними актами або укладеними двосторонніми угодами про безкоштовні взаємовідносини постачальників і споживачів інформації, що підлягають реєстрації в Мінприроди.

Мінприроди, МНС та їх органи на місцях здійснюють оперативне управління інформацією, одержаною на всіх рівнях функціонування системи моніторингу.

 

34. Облік природних ресурсів і ведення природноресурсових кадастрів.

Функція обліку природних ресурсів являє собою діяльність уповноважених державних органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, спрямовану на систематизацію відомостей стосовно правового, природного та господарського стану природних ресурсів, а також їх окремих складових частин.

Облік природних ресурсів проводиться у формі ведення природоресурсових кадастрів, а саме: земельного кадастру, обліку вод та водного кадастру, обліку і кадастру рослинного світу, обліку лісів і лісового кадастру, обліку родовищ, запасів і проявів корисних копалин та кадастру родовищ і проявів корисних копалин, кадастру тваринного світу, кадастру територій та об'єктів природно-заповідного фонду, обліку в галузі охорони атмосферного повітря.

Термін «кадастр» (реєстр) означає систематизований банк кількісних і якісних даних щодо певного об'єкта.

Відповідно до ст. 193 ЗК України державний земельний кадастр становить собою єдину державну систему земельно-кадастрових робіт, яка встановлює процедуру визнання факту виникнення або припинення права власності і права користування земельними ділянками і містить сукупність відомостей і документів про місце розташування та правовий режим цих ділянок, їх оцінку, класифікацію земель, кількісну та якісну характеристику, розподіл серед власників землі та землекористувачів.

Державний земельний кадастр включає кадастрове зонування, кадастрові зйомки, бонітування ґрунтів, економічну оцінку земель, грошову оцінку земельних ділянок, їх державну реєстрацію, а також облік кількості та якості земель.

Завданням державного обліку вод є встановлення відомостей про кількість і якість вод, а також даних про водокористування, на основі яких здійснюється розподіл води між водокористувачами та розробляються заходи щодо раціонального використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів.

Розрізняють державний облік водокористування, поверхневих вод та підземних вод.

Згідно з Порядком ведення державного водного кадастру, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 8 квітня 1996 року, державний водний кадастр являє собою систематизований звід відомостей про поверхневі, підземні, внутрішні морські води та територіальне море; обсяги, режим, якість і використання вод; водокористувачів. До водного кадастру включаються також відомості про водогосподарські об'єкти, що забезпечують використання води, очищення та скид зворотних вод (споруди для забору та транспортування води, споруди, на яких здійснюється очистка зворотних вод, тощо).

Призначенням водного кадастру є систематизація даних державного обліку вод та визначення наявних для використання водних ресурсів.

Державний облік і кадастр рослинного світу містить систему відомостей і документів про розподіл об'єктів рослинного світу між власниками і користувачами (в тому числі орендарями) земельних ділянок, кількісні та якісні характеристики народногосподарської і наукової цінності рослинних ресурсів, поділ природних рослинних угруповань на категорії, економічну оцінку технічних, кормових, лікарських, харчових та інших властивостей природних рослинних ресурсів, інші дані про рослинні природні ресурси, необхідні для забезпечення їх невиснажливого використання, відтворення й ефективної охорони.

Державний облік лісів і державний лісовий кадастр містять систему відомостей і документів про правовий режим лісового фонду, розподіл його між користувачами, якісний і кількісний стан лісового фонду, поділ лісів за групами та віднесення до категорій захисності, економічну оцінку та інші дані, необхідні для раціонального ведення лісового господарства і оцінки результатів господарської діяльності в лісовому фонді.

Завданням державного обліку лісів і лісового кадастру є організація охорони та захисту лісів, раціональне використання лісового фонду, відтворення лісів, здійснення систематичного контролю за якісними і кількісними змінами в лісовому фонді та забезпечення органів місцевого самоврядування, зацікавлених органів державної виконавчої влади, лісокористувачів відомостями про лісовий фонд.

Родовища, в тому числі техногенні, запаси і прояви корисних копалин підлягають обліку в державному кадастрі родовищ і проявів корисних копалин та державному балансі запасів корисних копалин. Державний облік родовищ запасів і проявів корисних копалин здійснюється в порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Державний кадастр родовищ і проявів корисних копалин містить відомості про кожне родовище, включене до Державного фонду родовищ корисних копалин, щодо кількості та якості запасів корисних копалин і наявних у них компонентів, гірничо-технічних, гідрогеологічних та інших умов розробки родовища та його геолого-економічну оцінку, а також відомості про кожний прояв корисних копалин.

Державний кадастр тваринного світу містить систематизовану сукупність відомостей про географічне поширення видів (груп видів) тварин, їх чисельність і стан, характеристики середовища їх перебування і сучасного господарського використання, а також інших даних, необхідних для забезпечення охорони і раціонального використання тваринного світу.

Ведення кадастру тваринного світу передбачає виконання таких кадастрових робіт: проведення експедиційних робіт (спостереження і вивчення чисельності, стану та інших характеристик тваринного світу безпосередньо у природному середовищі); аналіз даних, одержаних під час проведення експедиційних робіт, а також даних, що містяться в матеріалах державного лісовпорядкування, впорядкування мисливських угідь, державній та відомчій статистичній звітності про стан тваринного світу, чисельність і обсяги господарського використання диких тварин тощо.

Ведення кадастру тваринного світу покладено на Міністерство охорони навколишнього природного середовища.

Державний кадастр територій та об'єктів природно-заповідного фонду містить відомості про правовий статус, належність, режим, географічне положення, кількісні і якісні характеристики цих територій та об'єктів, їх природоохоронну, наукову, освітню, виховну, рекреаційну й іншу цінність.

Призначенням кадастру територій та об'єктів природно-заповідного фонду є оцінка складу та перспектив розвитку природно-заповідного фонду, стану територій та об'єктів, що входять до нього, організації їх охорони й ефективного використання, планування наукових досліджень, а також забезпечення державних органів, інших зацікавлених об'єктів відповідною інформацією, необхідною для вирішення питань соціально-економічного розвитку, розміщення продуктивних сил та в інших цілях, передбачених законодавством України.

Ведення зазначеного кадастру покладено на Державний комітет природних ресурсів України.

Державному обліку в галузі охорони атмосферного повітря підлягають: об'єкти, які справляють або можуть справити шкідливий вплив на здоров'я людей та на стан атмосферного повітря; види та обсяги забруднюючих речовин, що викидаються в атмосферне повітря; види і ступені впливу фізичних та біологічних факторів на стан атмосферного повітря.

Державний облік у галузі охорони атмосферного повітря здійснюється за єдиною системою в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Природноресурсовий кадастр – це систематизований звід відомостей про об’єкти довкілля (про кількісні та якісні характеристики, обсяг, оцінку, характер та правовий режим природних ресурсів, розподіл їх між власниками та природо-користувачами у т.ч. орендарями, розподіл за категоріями цільового призначення та видами природних ресурсів, народногосподарською та ін. цінностями тощо), який ведеться для потреб екологічного управління.

Види державних екологічних кадастрів: лісовий, земельний, водний, родовищ і проявів корисних копалин, територій та об’єктів природно-заповідного фонду, кадастр рослинного світу, кадастр тваринного світу, кадастр природних територій курортів, кадастр природних лікувальних ресурсів, кадастр антропогенних викидів та абсорбції парникових газів, кадастр сховищ радіоактивних відходів, містобудівний кадастр населених пунктів.

Ведення державних кадастрів здійснюють: Мінприроди, Держземаґенція, Держкомлісгосп, Держводгосп, Держкурорт, Нацекоінвестаґенція та інші органи.

 

35. Екологічне інформування

Однією з найважливіших функцій управління в галузі охорони навколишнього природного середовища, роль якої постійно зростає, є інформування.

Екологічне інформування (екологічне інформаційне забезпечення)це доведення до заінтересованої громадськості, органів та осіб, які приймають управлінські та інші рішення, екологічної інформації.

Еколого-інформаційне забезпечення є однією з основних гарантій реалізації конституційного права громадян на вільний доступ до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також права на її поширення (ст. 50 Конституції).

Організація та порядок здійснення екологічного інформаційного забезпечення, його форми та методи, суб'єктний склад, вимоги до екологічної інформації та інші питання екологічного інформування регулюються законами України «Про охорону навколишнього природного середовища» (статті 25 та 25і), «Про інформацію» (1992, з наступними змінами), Орхуською конвенцією «Про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля» (1998), Положенням про державну систему моніторингу довкілля, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 30 березня 1998 р. № 391, Положенням про порядок надання екологічної інформації, затвердженим наказом Мінприроди України від 18 грудня 2003 р. № 169, розпорядженням Кабінету Міністрів України від 29 травня 1993 р. № 343-р «Про забезпечення заінтересованих державних і громадських органів, підприємств, організацій та громадян інформацією про стан навколишнього природного середовища в частині ядерної та радіаційної безпеки» та іншими нормативно-правовими актами.

Основними суб'єктамиеколого-інформаційних відносин є громадяни України; юридичні особи; держава. Відповідна функція екологічного управління насамперед є державною, тобто її здійснення покладається на органи виконавчої влади спеціальної компетенції, які мають відповідну інформацію. Перелік таких органів і напрями інформації, яка ними збирається і узагальнюється, наведено в Положенні про державну систему моніторингу довкілля. Громадяни України та юридичні особи виступають як реципієнти (споживачі) відповідної інформації. Водночас розширенняможливостей доступу заінтересованої громадськості до екологічної інформації висунуло на порядок денний питання щодо покладання обов'язку надання екологічної інформації на господарюючих суб'єктів. Як результат, ст. 25 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» зобов'язує забезпечувати вільний доступ населення до інформації про стан навколишнього природного середовища не лише спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища, його органи на місцях, органи місцевого самоврядування, а й підприємства, установи та організації, діяльність яких може негативно вплинути або впливає на стан навколишнього природного середовища, життя і здоров'я людей.

Об'єктомеколого-інформаційних відносин є, згідно зі ст. 8 Закону «Про інформацію», документована або публічно оголошувана інформація про події та явища в екологічній сфері.

Змінами до Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», що були прийняті в 2002 р. і мали за мету приведення Закону у відповідність до Орхуської конвенції, суттєво розширено поняття екологічної інформації (ст. 25). До екологічної інформації може бути віднесена будь-яка інформація в письмовій, аудіовізуальній, електронній чи іншій матеріальній формі про: стан навколишнього природного середовища чи його об'єктів — землі, вод, надр, атмосферного повітря, рослинного і тваринного світу та рівні їх забруднення; біологічне різноманіття і його компоненти, включаючи генетично видозмінені організми та їх взаємодію з об'єктами навколишнього природного середовища; джерела, фактори, матеріали, речовини, продукцію, енергію, фізичні фактори (шум, вібрацію, електромагнітне випромінювання, радіацію), які впливають або можуть вплинути на стан навколишнього природного середовища та здоров'я людей; загрозу виникнення і причини надзвичайних екологічних ситуацій, результати ліквідації цих явищ, рекомендації щодо заходів, спрямованих на зменшення їх негативного впливу на природні об'єкти та здоров'я людей; екологічні прогнози, плани і програми, заходи, в тому числі адміністративні, державну екологічну політику, законодавство про охорону навколишнього природного середовища; витрати, пов'язані зі здійсненням природоохоронних заходів за рахунок фондів охорони навколишнього природного середовища, інших джерел фінансування, економічний аналіз, проведений у процесі прийняття рішень з питань, що стосуються довкілля.

Формиекологічного інформування передбачені ст. 25 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», зокрема:

а) підготовка спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища і подання на розгляд Верховної Ради України щорічної Національної доповіді про стан навколишнього природного середовища в Україні, а після її розгляду Верховною Радою України — опублікування окремим виданням та розміщення в системі Інтернет;

б) щорічне інформування Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними державними адміністраціями, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями відповідних рад та населення про стан навколишнього природного середовища відповідних територій;

в) систематичне інформування населення через засоби масової інформації про стан навколишнього природного середовища, динаміку його змін, джерела забруднення, розміщення відходів чи іншої зміни навколишнього природного середовища і характер впливу екологічних факторів на здоров'я людей;

г) негайне інформування про надзвичайні екологічні ситуації;

г) передача інформації, отриманої в результаті проведення моніторингу довкілля, каналами інформаційних зв'язків органам, уповноваженим приймати рішення щодо отриманої інформації;

д) забезпечення вільного доступу до екологічної інформації, яка не становить державної таємниці і міститься у списках, реєстрах, архівахта інших джерелах.

Екологічне інформаційне забезпечення може здійснюватись як шляхомнаданнявідповідної інформації фіксованому колу споживачів за еколого-інформаційними запитами, так і шляхом її систематичного чи екстреного оприлюднення(якщо йдеться про інформацію, що є важливою для широкого загалу). Джерелами екологічної інформації слугують дані моніторингу довкілля, кадастрів природних ресурсів, реєстри, автоматизовані бази даних, архіви. Для інформації, що надається за запитами, такими джерелами також є довідки, які видаються уповноваженими на те органами державної влади, органами місцевого самоврядування, громадськими організаціями, окремими посадовими особами.

Організація екологічного інформаційного забезпечення щодо як оприлюднення екологічної інформації, так і її надання регламентується Положенням про порядок надання екологічної інформації, затвердженим Мінприроди України.

Зважаючи на особливу важливість для населення України, що постраждало від наслідків Чорнобильської катастрофи, інформації про стан ядерної та радіаційної обстановки, розпорядженням Кабінету Міністрів України від 29 травня 1993 р. № 343-р був передбачений організаційний механізм забезпечення заінтересованих державних органів, підприємств, організацій та громадян інформацією про стан навколишнього природного середовища щодо ядерної та радіаційної безпеки, про всі інциденти, які виникають на об'єктах, де використовують ядерні радіаційні технології та речовини (аварійні події на АЕС, аварійні викиди і скиди радіоактивних речовин у навколишнє природне середовище, пожежі, в тому числі у 30-кілометровій зоні ЧАЕС, стихійне лихо та інші події, що негативно впливають на навколишнє природне середовище), а також інциденти, пов'язані з транспортуванням ядерних і радіоактивних речовин, що призвели або можуть призвести до забруднення навколишнього природного середовища.

36. Правове забезпечення екологічного контролю.

 

 

Функція екологічного контролю являє собою діяльність уповноважених на це державних органів виконавчої влади, спрямовану на забезпечення додержання вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища всіма державними органами, підприємствами, установами та організаціями, незалежно від форм власності і підпорядкування, а також громадянами.

Залежно від системи органів, що здійснюють екологічний контроль, та його відомчо-галузевого підпорядкування розрізняють такі види: державний, відомчий, виробничий, громадський.

Державний екологічний контроль здійснює виконання надвідомчих завдань, а саме забезпечення додержання вимог екологічного законодавства всіма державними органами, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форм власності та відомчого підпорядкування і фізичними особами на всій території України.

Виконання державного екологічного контролю покладається на центральні та місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування.

Основною ознакою, що характеризує відомчий екологічний контроль, є його організаційне та юридичне обособления межами об'єктів відповідного міністерства чи відомства. Тому відомчий контроль здійснюється міністерствами, державними комітетами за додержанням вимог екологічного законодавства підприємствами, установами й організаціями в межах підпорядкованої їм галузі управління.

Виробничий екологічний контроль має на меті перевірку дотримання екологічних вимог на відповідному виробництві. Тому він здійснюється підприємствами, установами та організаціями, діяльність яких впливає на стан навколишнього природного середовища в межах своїх організаційно-підпорядкованих структур. Здійснення виробничого контролю покладається на спеціальні управління або відділи по охороні природи, природоохоронні лабораторії, інші структурні підрозділи, що функціонують на відповідних промислових чи інших підприємствах.

Основною ознакою громадського екологічного контролю є те, що здійснення перевірок, рейдів та інших напрямків контрольної діяльності в галузі екології виконується громадськими об'єднаннями загального або галузевого профілю. Громадський екологічний контроль здійснюють Українське товариство охорони природи, Українське товариство мисливців та рибалок, громадські інспектори Міністерства охорони навколишнього природного середовища, студентські громадські дружини тощо.

Екологічний контроль можна також класифікувати за ознакою його ресурсної спрямованості, тобто за об'єктом природи. Зокрема, розрізняють контроль у галузі: охорони навколишнього природного середовища; використання і охорони земель; використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів; охорони, захисту, використання та відтворення рослинного світу; ведення робіт по геологічному вивченню надр, їх використанню та охороні; охорони, використання і відтворення тваринного світу; додержання режиму територій та об'єктів природно-заповідного фонду; охорони атмосферного повітря.

 

 

37. Правові форми екологічної експертизи.

 

Система експертиз у царині екології охоплює:

а) наукову та науково-технічну експертизу, що здійснюється згідно з Законом України «Про наукову і науково-технічну експертизу» від 10 лютого 1995 року;

б) судову екологічну експертизу, що здійснюється згідно з Законом України „Про судову експертизу” від 25 лютого 1994 року;

в) державну експертизу землевпорядної документації, що регулюється Законом України „Про державну експертизу землевпорядної документації” від 17 червня 2004 року;

г) медико-соціальну експертизу втрати працездатності, що регулюється ст. 69 Основ законодавства України про охорону здоров’я від 19 листопада 1992 року і Порядком організації та проведення медико-соціальної експертизи втрати працездатності, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 4 квітня 1994 року № 221;

ґ) ветеринарно-санітарну експертизу, що регулюється Законом України „Про ветеринарну медицину” у редакції від 16 листопада 2006 року;

д) фітосанітарну експертизу, що регулюється Законом України „Про карантин рослин” у редакції від 19 січня 2006 року.

Наукова і науково-технічна експертиза включає в себе:

- екологічну експертизу, що регулюється Законом України «Про екологічну експертизу» від 9 лютого 1995 року;

- державну експертизу ядерної та радіаційної безпеки – згідно з Законом України «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку» від 8 лютого 1995 року;

- державну експертизу цивільного захисту, що регулюється Законом України «Про правові засади цивільного захисту» від 24 червня 2004 року;

- санітарно-епідеміологічну експертизу, що регулюється Законом України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» від 24 лютого 1994 року;

- експертизу щодо пожежної безпеки, що регулюється Законом України «Про пожежну безпеку» від 17 грудня 1993 року;

- державну експертизу з енергозбереження, що регулюється Законом України «Про енергозбереження» від 1 липня 1994 року;

- експертизу щодо охорони праці, що регулюється Законом України «Про охорону праці» у редакції від 21 листопада 2002 року;

- експертизу лікарських засобів, що регулюється Законом України «Про лікарські засоби» від 4 квітня 1996 року;

- державну експертизу у царині технічного захисту інформації, що здійснюється згідно з Законом України „Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах” у редакції від 31 травня 2005 року;

- державну експертизу технологій, що регулюється Законом України „Про державне регулювання діяльності у сфері трансферу технологій” від 14 вересня 2006 року.

Ст. 8 і 15 Закону України „Про інвестиційну діяльність” від 18 вересня 1991 року, а також ст. 7 Закону України „Про архітектурну діяльність” від 20 травня 1999 року передбачають також проведення комплексної державної експертизи, яка охоплює різні види наукової та науково-технічної експертизи.

Здійснення екологічної експертизи регулюється:

· Законом України “Про екологічну експертизу” від 9 лютого 1995 р.;

· Законом України “Про охорону навколишнього природного середовища” від 25 червня 1991 року (розділ VI) та іншими нормативними актами.

Екологічна експертиза – це дослідження проектів здійснення екологічно небезпечної діяльності, екологічно небезпечних об’єктів або екологічних ситуацій, що склалися у певних місцевостях, спрямоване на підготовку висновків про їх прийнятність чи неприйнятність з точки зору екологічного законодавства.

Відповідно до Закону здійснюються державна, громадська й інші екологічні експертизи. Державна екологічна експертиза здійснюється органами Мінприроди та іншими державними органами: її висновки є обов’язковими до виконання. Висновки громадської та інших екологічних експертиз носять рекомендаційний характер. Громадська екологічна експертиза здійснюється з ініціативи громадських екологічних організацій чи інших громадських формувань. Інші екологічні експертизи здійснюються з ініціативи інших зацікавлених суб’єктів.

Суб’єкти, що здійснюють екологічну експертизу:

1. Міністерство охорони навколишнього природного середовища, його органи на місцях, створювані ним спеціальні установи, організації та еколого-експертні підрозділи чи комісії;

2. інші державні органи, місцеві ради і органи виконавчої влади на місцях відповідно до законодавства;

3. громадські організації екологічного спрямування чи створювані ними спеціальні формування;

4. інші установи, організації та підприємства, в т. ч. іноземні юридичні та фізичні особи, які залучаються до проведення екологічної експертизи.

5. окремі громадяни в порядку, передбаченому законом.

Об’єктами екологічної експертизи згідно зі ст. 27 Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища” від 25 червня 1991 року і ст. 7 Закону України “Про екологічну експертизу” від 9 лютого 1995 року є:

· проекти законодавчих та інших нормативно-правових актів, передпроектні та проектні матеріали, документація з упровадження нової техніки, технологій, матеріалів, речовин, продукції, реалізація яких може привести до порушення екологічних нормативів, негативного впливу на стан довкілля, створення загрози здоров’ю людей;

· екологічні ситуації, що склалися у певній місцевості – можуть бути об’єктами державної екологічної експертизи тільки за рішенням уряду чи місцевих рад;

· діючі екологічно небезпечні об’єкти і комплекси, у тому числі військові – можуть бути об’єктами державної екологічної експертизи виключно за рішенням уряду чи місцевих рад.

Відповідно до ч. 3 ст. 13 Закону України „Про екологічну експертизу” від 9 лютого 1995 року, здійснення державної екологічної експертизи є обов’язковим для видів діяльності та об’єктів, що входять до Переліку видів діяльності та об’єктів, що становлять підвищену екологічну небезпеку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27 липня 1995 року № 554.

Державна екологічна експертиза обов’язково проводиться також у разі прийняття відповідного рішення урядом чи місцевими радами щодо екологічних ситуацій, що склалися у певних місцевостях чи окремих екологічно небезпечних об’єктів.

Громадська екологічна експертиза – це екологічна експертиза, яка здійснюється з ініціативи і на замовлення громадських організацій чи інших громадських формувань (ст. 16 Закону України „Про екологічну експертизу” від 9 лютого 1995 року).

Громадська екологічна експертиза проводиться незалежно від державної екологічної експертизи, або може здійснюватися одночасно з державною екологічною експертизою через створення на добровільних засадах тимчасових або постійних еколого-експертних колективів громадських організацій чи інших громадських утворень.

Громадська екологічна експертиза проводиться для врахування громадської думки щодо реалізації запроектованої господарської діяльності, її суспільно-екологічних наслідків. Вона може здійснюватися у будь який царині діяльності, яка потребує екологічного обґрунтування.

Згідно зі ст. 41 Закону «Про екологічну експертизу», задля інформування населення та погодження дій з іншими об’єднаннями громадян суб’єкти громадської екологічної експертизи оголошують через засоби масової інформації заяву про проведення громадської екологічної експертизи, у якій зазначаються відомості про склад громадського еколого-експертного формування, перелік фахівців, залучених до участі в експертизі, об’єкт екологічної експертизи, строки її проведення. Заява про проведення громадської екологічної експертизи подається до відповідних місцевих рад, органів державної виконавчої влади та державної екологічної експертизи.

Висновки громадської екологічної експертизи опубліковуються в ЗМІ, направляються до органів, що проводять державну екологічну експертизу, місцеві та центральні органи влади, замовнику проекту.

Висновки громадської екологічної експертизи мають рекомендаційний характер і можуть враховуватися органами, які здійснюють державну екологічну експертизу, а також органами, що зацікавлені в реалізації проектних рішень або які ОВНС (оцінку впливу на навколишнє середовище) можна визначити як науково-дослідну роботу проектувальника екологічно небезпечної діяльності, спрямовану на визначення доцільності і прийнятності проектованої діяльності й обґрунтування господарчих, технічних, організаційних, санітарних, державно-правових та інших заходів щодо забезпечення екологічної безпеки.

Загальні засади ОВНС в Україні визначені у ст. 51 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», відповідно до якої проекти господарської та іншої діяльності повинні мати матеріали оцінки їх впливу на навколишнє природне середовище і здоров’я людей. Оцінка здійснюється з урахуванням вимог законодавства про охорону довкілля, екологічної ємності даної території, стану довкілля у місці, де планується розміщення об’єктів, екологічних прогнозів, перспектив суспільно-економічного розвитку регіону, потужності та видів сукупного впливу шкідливих чинників та об’єктів на довкілля.

Здійснення ОВНС в Україні регулюється підзаконними актами: Положенням про склад і зміст матеріалів оцінки впливу запроектованої господарської діяльності на стан оточуючого середовища і природних ресурсів (ОВОС) на різних стадіях вирішення завдань будівництва нових, розширення, реконструкції, технічного переозброєння діючих промислових та інших об’єктів, затвердженим наказом Мінприроди від 8 липня 1992 р. № 59 і ДБН А.2.2-1-2003 Склад і зміст матеріалів оцінки впливів на навколишнє середовище (ОВНС) при проектуванні і будівництві підприємств, будинків і споруд. Основні положення проектування, розробленими Українським державним головним інститутом “УкрНДІІНТВ” та схваленими рішенням науково-технічної ради Держбуду України від 9 грудня 2003 року № 89, затвердженими і введеними в дію з 1 квітня 2004 року наказом Держбуду України від 15 грудня 2003 року № 214.

Матеріали ОВНС є об’єктами державної екологічної експертизи. Відповідно до ст. 15 Закону «Про екологічну експертизу», ОВНС оформлюється у вигляді: а) окремого розділу (тому, книги) документації на об’єкти експертизи, вимоги до змісту якого викладені у ст. 36 цього Закону і б) Заяви про екологічні наслідки діяльності, вимоги до змісту якої викладені у ст. 35 Закону. Специфікою ОВНС є те, що вона здійснюється самими суб’єктами екологічно небезпечної діяльності у складі проекту будівництва відповідного об’єкту. Об’єктивність ОВНС перевіряється у ході державної екологічної експертизи або екологічного контролю.

Певні особливості має транскордонна ОВНС, яка здійснюється відповідно до Конвенції про оцінку впливу на довкілля у транскордонному контексті від 25 лютого 1991 року (Еспо, Фінляндія), ратифікованої Законом України від 19 березня 1999 року. Конвенція визначає вимоги до здійснення ОВНС у тому випадку, коли негативні наслідки господарської діяльності можуть поширитися на територію іншої держави.

Відповідно до ч. 1 ст. 8 Закону України «Про інвестиційну діяльність» від 18 вересня 1991 року, інвестор у випадках і порядку, встановлених законодавством України, зобов’язаний одержати позитивний комплексний висновок державної експертизи щодо додержання в інвестиційних програмах та проектах будівництва діючих нормативів з питань санітарного та епідемічного благополуччя населення, екології, охорони праці, енергозбереження, пожежної безпеки, міцності, надійності та необхідної довговічності будинків і споруд, а також архітектурних вимог, за винятком об’єктів цивільного та виробничого призначення, для затвердження проектів будівництва яких комплексний висновок державної експертизи не є обов’язковим. Обов’язок здійснити комплексну державну експертизу проектів будівництва закріплений також у ч. 5 ст. 7 Закону України «Про архітектурну діяльність» від 20 травня 1999 року.

Комплексна державна експертиза – це експертиза інвестиційних програм та проектів будівництва, яка складається з усіх видів експертиз, яким підлягають ці проекти згідно з законодавством України. Комплексна державна експертиза передбачає одночасне виконання всіх експертиз, що входять до її складу.

Порядок затвердження інвестиційних програм і проектів будівництва та проведення їх комплексної державної експертизи затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 11 квітня 2002 року № 483.

Комплексна державна експертиза інвестиційних програм і проектів будівництва включає:

- державну інвестиційну експертизу інвестиційних програм і проектів будівництва;

- державну санітарно-епідеміологічну експертизу;

- державну екологічну експертизу (щодо інвестиційних програм і проектів будівництва, що становлять підвищену екологічну небезпеку);

- державну експертизу проектно-кошторисної документації у частині пожежної безпеки;

- державну експертизу проектів будівництва об’єктів виробничого призначення у частині охорони праці;

- державну експертизу інвестиційних програм, що стосується енергозбереження, та енерготехнологічної частини проектно-кошторисної документації;

- державну експертизу проектів будівництва потенційно небезпечних об’єктів виробничого призначення у частині протиаварійного захисту;

- державну експертизу щодо ядерної та радіаційної безпеки (щодо інвестиційних програм та проектів будівництва, що потенційно можуть становити ядерну та радіаційну небезпеку).

Відповідно до частини першої ст. 15 Закону „Про інвестиційну діяльність”, державна експертиза інвестиційних програм і проектів будівництва здійснюється на засадах організаційної єдності спеціалізованою державною експертною організацією Міністерства регіонального розвитку та будівництва України "Укрдержбудекспертиза" та її місцевими підрозділами за участю експертних підрозділів організацій – співвиконавців комплексної державної експертизи.

Загальний строк проведення комплексної державної експертизи не повинен перевищувати 45 календарних днів. У випадках, передбачених законодавством, строк може бути подовжений до 120 календарних днів.

Порядок визначення вартості комплексної державної експертизи проектів будівництва затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 5 квітня 2006 року № 427

Екологічний аудит

За змістом екологічний аудитє документально оформленим системним незалежним процесом оцінювання об'єкта для встановленнявідповідності визначених видів діяльності, заходів, умов, системуправління навколишнім природним середовищем та інформації з цихпитань вимогам законодавства України про охорону навколишнього природного середовища та іншим критеріям екологічного аудиту.Відповідні критерії встановлюються замовником екологічного аудиту в договорі на його проведення. Екологічному аудиту можуть підлягати підприємства, установи та організації, їх філії, представництва чи об'єднання, цілісні майнові комплекси, інші господарські об'єкти, їх окремі підрозділи, виробництва чи види діяльності; системи управління навколишнім природним середовищем; інші об'єкти, передбачені законом.

Право на проведення екологічного аудиту в Україні мають екологічні аудитори, сертифіковані відповідно до вимог законодавства України. Такими вимогами є: а) відповідна вища освіта; б) досвід роботи у сфері охорони навколишнього природного середовища або суміжних сферах не менше чотирьох років підряд; в) отримання в установленому порядку сертифіката на право здійснення відповідної діяльності, який видається терміном на 3 роки. На жаль, законодавство не містить переліку спеціальностей, опанувавши які особа може претендувати на отримання сертифіката екологічного аудитора, віддаючи вирішення цього питання на розсуд Міністерства охорони навколишнього природного середовища України, що не сприяє об'єктивному вирішенню справи. Є й ряд інших питань, що потребують свого вирішення, зокрема: що можна вважати «суміжною» щодо охорони навколишнього природного середовища сферою та інші.

Для того щоб юридична особа могла претендувати на внесення до Реєстру екологічних аудиторів та юридичних осіб, які мають право наздійснення екологічного аудиту, достатньо, по-перше, передбачитивідповідний вид діяльності у своєму статуті, а по-друге, мати у штатіхоча б одного екологічного аудитора.

Містить законодавство України й певні заборони на проведенняекологічного аудиту. Вони поширюються на органи виконавчої влади,органи місцевого самоврядування, осіб, яким законом заборонено здійснювати підприємницьку діяльність. Забороняється здійснювати екологічний аудит господарських об'єктів екологічним аудиторам,якщо вони мають акції цих об'єктів або в іншій формі мають безпосереднє відношення до них.

Закон України «Про екологічний аудит» розрізняє внутрішній та зовнішній; обов'язковий та добровільний екологічний аудит.

Внутрішній екологічний аудит об'єкта проводиться на замовлення його власника чи органу управління для власних потреб. Зовнішнійекологічний аудит проводиться на замовлення інших заінтересованихсуб'єктів. Такими суб'єктами можуть бути, зокрема, потенційні покупці об'єкта, що приватизується або виставляється на продаж — для визначення реальної вартості об'єкта з урахуванням його екологічних характеристик.

Добровільний екологічний аудит здійснюється стосовно будь-якихоб'єктів на замовлення як власника (органу управління) об'єкта, так і іншого заінтересованого суб'єкта. У другому випадку, тобто якщо екологічний аудит замовляється третьою стороною, Закон вимагає згоди керівника чи власника об'єкта на проведення на ньому екологічного аудиту.

Обов'язковий екологічний аудит відповідно до ст. 12 Закону України «Про екологічний аудит» здійснюється на замовлення заінтересованих органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування щодо об'єктів або видів діяльності, які становлять підвищену екологічну небезпеку, відповідно до Переліку видів діяльності та об'єктів, що становлять підвищену екологічну небезпеку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27 липня 1995 р. № 554, у таких випадках: банкрутство; приватизація, передача в концесію об'єктів державної та комунальної власності; передача або придбання в державну чи комунальну власність; передача у довгострокову оренду об'єктів державної або комунальної власності; створення на основі об'єктів державної та комунальної власності спільних підприємств; екологічне страхування об'єктів; завершення дії угоди про розподіл продукції відповідно до закону; в інших випадках, передбачених законом. Станом на 1 липня 2007 р. Мінприроди України підготовлені зміни до Закону «Про екологічний аудит», якими, зокрема, пропонується суттєво розширити сферу обов'язкового екологічного аудиту.

Екологічний аудит вирішує такі завдання:

Збір достовірної інформації про виробничу діяльність об’єкта аудита і формування на її основі аудиторського висновку про реальний екологічний стан.

Визначення ступеня екологічного ризику і безпеки здійснюваної діяльності.

Встановлення відповідності об’єктів ЕА вимогам екологічного законодавства, санітарним нормам, будівельним нормам і правилам.

Оцінка впливу діяльності об’єктів ЕА на стан навколишнього середовища, здоров’я людей і якість природних ресурсів.

Оцінка ефективності, повноти, обґрунтованості і достатності заходів для охорони навколишнього середовища і здоров’я людей.

Підготовка об’єктивних і обґрунтованих еколого-економічиих рекомендацій і заходів на замовлення суб’єктів підприємницької діяльності у відношенні навколишнього середовища і здоров’я населення.

Основні причини, з яких проводиться ЕА:

- страхування (витрати на ліквідацію наслідків забруднення навколишнього середовища);

- конкуренція на ринку (товари повинні бути екологічно чистими, це підвищує їхній попит на споживчому ринку, спеціальним екологічним знаком виділяються товари, що пройшли перевірку);

- придбання (витрати на придбання земельної ділянки чи підприємства можуть виявитися завищеними);

- експертиза стану навколишнього середовища і забруднення земельних ділянок об’єкта, що здобувається;

- законодавство (необхідність дозволів роботи з забруднюючими матеріалами)

 

 


Дата добавления: 2018-02-18; просмотров: 237; ЗАКАЗАТЬ РАБОТУ