Система стандартів вищої освіти
Системи освіти
Як відомо, освіта (рос. – “образование”; англ, – “education”; нім. – “bildung”; грецьк. – “раіdеіа”) – є суспільний процес (діяльність, інституція) розвитку і саморозвитку особистості, пов’язаний з оволодінням соціально значущим досвідом, втіленим у знаннях, вміннях, навичках творчої діяльності, чуттєво-ціннісних формах духовно-практичного освоєння світу. Освіта – це, насамперед, процес суб’єкт-суб’єктної взаємодії учителя (педагога) і учня (студента), спрямованої на передачу (засвоєння) знань, формування вмінь і навичок, виховання культури мислення і почуття, здатності до самонавчання і самостійної життєтворчої діяльності.
Система освіти України складається із закладів освіти, наукових, науково-методичних і методичних установ, науково-виробничих підприємств, державних і місцевих органів управління освітою та самоврядування в галузі освіти. Структура освіти включає: дошкільну освіту; загальну середню освіту; позашкільну освіту; професійно-технічну освіту; вищу освіту; післядипломну освіту; аспірантуру; докторантуру; самоосвіту,
Дошкільна освіта і вихованняздійснюються у сім’ї та дошкільних закладах освіти у взаємодії з сім’єю і мають на меті забезпечення фізичного, психічного здоров’я дітей, їх всебічного розвитку, вироблення умінь, навичок, необхідних для подальшого навчання. Дошкільними закладами освіти є: дитячі ясла, дитячі садки, дитячі ясла-садки, сімейні, прогулянкові, дошкільні заклади компенсую чого Для дітей, які потребують корекції фізичного і психічного розвитку) та комбінованого типів з короткотривалим, денним, цілодобовим перебуванням дітей, а також дитячі садки інтернатного типу, дитячі будинки та інші.
|
|
|
Загальна середня освіта забезпечує всебічний розвиток дитини як особистості, її нахилів, здібностей, талантів, трудову підготовку, професійне самовизначення, формування загальнолюдської моралі, засвоєння визначеного суспільними, національно-культурними потребами обсягу знань про природу, людину, суспільство і виробництво, екологічне виховання, фізичне вдосконалення.
Повна загальна освіта в Україні є обов’язковою і надається у різних типах закладів освіти. Основним з-поміж них є середня загальноосвітня школа трьох ступенів: І – початкова школа ( 1-4 класи), що забезпечує початкову загальну освіту, ІІ – основна школа ( 5-9 класи), що забезпечує базову загальну середню освіту, ІІІ – старша школа ( 10-11 класи), що забезпечує повну загальну середню освіту.
Позашкільна освіта та виховання спрямовуються на розвиток здібностей, талантів у дітей, учнівської та студентської молоді, задоволення їх інтересів, духовних запитів і потреб у професійному самовизначенні.
|
|
|
Професійно-технічна освіта зорієнтована на здобуття професії, перепідготовку, підвищення професійної кваліфікації. Відповідними закладами освіти є: професійно-технічні училища, професійно-художні училища, професійні училища соціальної реабілітації, училища-агрофірми, училища-заводи, вищі професійні училища, навчально-виробничі центри, центри підвищення і перепідготовки робітничих кадрів, навчально-курсові комбінати, інші типи закладів, що надають робітничу професію.
Вища освіта забезпечує фундаментальну наукову, професійну та практичну підготовку, здобуття громадянами освітньо-кваліфікаційних рівнів відповідно до їх покликань, інтересів і здібностей, удосконалення наукової та професійної підготовки, перепідготовку та підвищення їх кваліфікації. Вищими закладами освіти є : технікуми (училища), коледжі, інститути, консерваторії, академії, університети та інші.
Післядипломна освіта ( спеціалізація, стажування, клінічна ординатура, підвищення кваліфікації та перепідготовка кадрів) сприяє одержанню нової кваліфікації, нової спеціальності та професії на основі раніше здобутої у закладі освіти і досвіду практичної роботи, поглибленню професійних знань, умінь за спеціальністю, професією. До закладів післядипломної освіти належать: академії, інститути, (центри) підвищення кваліфікації, перепідготовки, вдосконалення, навчально-курсові комбінати; підрозділи вищих закладів освіти ( філіали, факультети, відділення та інші); професійно-технічні заклади освіти; відповідні підрозділи в організаціях та на підприємствах.
|
|
|
Система вищої освіти України
Структура вищої освіти України розбудована відповідно до структури освіти розвинених країн світу, яка визначена ЮНЕСКО, ООН та іншими міжнародними організаціями.
Вища освіта є складовою системи освіти України, що визначена Законом України "Про освіту". Вона забезпечує фундаментальну наукову, професійну та практичнупідготовку за такими освітньо-кваліфікаційними рівнями: "Молодший спеціаліст", "Бакалавр", "Спеціаліст, магістр".
Вища освіта здобувається у вищих навчальних закладах відповідних рівнів акредитації на основі: базової загальної середньої освіти, повної загальної середньої освіти та освітньо-кваліфікаційних рівнів "Молодший спеціаліст" і "Бакалавр", а також "Спеціаліст, магістр" як післядипломна.
|
|
|
Підготовка фахівців у вищих навчальних закладах може проводитися з відривом (очна), без відриву від виробництва (вечірня, заочна), шляхом поєднання цих форм, а з окремих спеціальностей - екстерном.
Прийом громадян до вищих навчальних закладів проводиться на конкурсній основі відповідно до здібностей незалежно від форми власності навчального закладу та джерел оплати за навчання.
Відповідно до статусу вищих навчальних закладів встановлено чотири рівні акредитації:
перший рівень - технікум, училище, інші прирівняні до них вищі навчальні заклади;
другий рівень - коледж, інші прирівняні до нього вищі навчальні заклади;
третій і четвертий рівні (залежно від наслідків акредитації) - ін-ститут, консерваторія, академія, університет.
Вищі навчальні заклади здійснюють підготовку фахівців за такими освітньо-кваліфікаційними рівнями:
молодший спеціаліст - забезпечують технікуми, училища, інші вищі навчальні заклади першого рівня акредитації;
бакалавр - забезпечують коледжі, інші вищі навчальні заклади другого рівня акредитації;
спеціаліст, магістр - забезпечують вищі навчальні заклади третього і четвертого рівнів акредитації.
Ступеневість вищої освіти полягає у здобутті різних освітньо-кваліфікаційних рівнів на відповідних етапах (ступенях) вищої освіти.
ідготовка фахівців з вищою освітою здійснюється за 70 напрямами, які включають понад 500 спеціальностей.
Вимоги до змісту, обсягу і рівня освітньої та фахової підготовки в Україні встановлюються Державними стандартами освіти. Державний стандарт освіти - це сукупність норм, які визначають вимоги до освітнього, освітньо-кваліфікаційного рівня.
Державні стандарти освіти розробляються з кожного напряму підготовки (спеціальності) для різних освітньо-кваліфікаційних рівнів.
Управління освітою
Управління освітою здійснюється державними органами управління та органами громадського самоврядування.
До державних органів управління вищою освітою належать:
Міністерство освіти і науки України;
Центральні органи виконавчої влади України, яким підпорядковані навчальні заклади освіти;
Вища атестаційна комісія України;
Державна акредитаційна комісія.
Навчання впродовж життя.
Загальновідомим є той факт, що у сучасному світі знання змінюються швидше, ніж змінюються покоління людей, а в сучасну школу приходять діти, які живуть в інформаційному суспільстві, тобто, в цифровому середовищі.
Враховуючи це, можна стверджувати, що освіта впродовж всього життя набула сьогодні ключового значення. Вона є відповіддю на виклик, який кидає нам світ, де зміни відбуваються дуже швидко.
Нагромадження інформаційних ресурсів та засобів навчання, які стають доступними для більшості людей планети, мобільність населення зумовлюють переосмислення функцій і результатів загальної, вищої та післядипломної освіти.
Відмінною особливістю сучасної післядипломної освіти є наявність в системі домінуючого елемента - інформаційного середовища, що забезпечує активне використання інформаційних технологій у навчальному процесі.
На сьогоднішній день педагоги по-різному спілкуються, працюють, навчаються, вдосконалюють фахову майстерність. Однак, проблема в тому, що сучасні учні стають все більш мобільними і неухильно розширюють спектр використання засобів ІКТ, що повинен враховувати сучасний вчитель.
Позитивними моментами використання можливостей ІКТ у навчальному процесі є:
- Командна робота в класі та навчання. (Співробітництво допомагає у вирішенні проблем).
- Робота в групах поза класом.
- Формування навичок мислення високого рівня за Б.Блумом (аналіз інформації і створення власного інтелектуального продукту).
- Зростання в учнів інформаційної грамотності.
Відомо, що ефективність процесу навчання безпосередньо залежить від таких психологічних процесів, як сприйняття, увага, мотивація, уяву, мислення та ін Специфіка інформаційних технологій не може не впливати на характер протікання цих процесів. Коли інформація подається з екрана, то її сприйняття відбувається в стані напруженої уваги. Увага учня посилена, так як комп’ютер є новим комунікативним партнером, особливо коли мова йде про використання таких нових комунікаційних технологій, як чат, віртуальні кімнати спілкування, ICQ. Крім того, наявність діалогового режиму в парадигмі «учень-комп’ютер» забезпечує посилення розвитку інтелектуальних здібностей учня, відкриває нові можливості в організації спілкування, оскільки:
- комп’ютер перевершує індивіда як джерело інформації завдяки обсягу бази даних;
- він демонструє різні стилі спілкування і змінює їх в залежності від завдань навчання, навчальної ситуації, індивідуальних здібностей учня;
- спілкування з комп’ютером має значний мотиваційний ефект, якщо створені відповідні умови для самоствердження у процесі роботи з навчальними електронними засобами та програмами.
А чи самодостатній сучасний учитель створити умови для учнів щоб вони скористалися можливими перевагами?
Зазначимо, що сьогоднішній інформаційно-освітній простір являє собою якісно новий рівень організації освіти, важливим аспектом якого є педагогічне проектування - педагогічна технологія, яка характеризується попереднім проектуванням навчально-виховного процесу, визначенням структури та змісту навчально-пізнавальної діяльності самого учня, орієнтацією на чітко визначені цілі і має на увазі структурну і змістовну цілісність всього навчально-виховного процесу.
Використання можливостей інформаційно-комунікаційних технологій вчителем це:
- знайомство з фаховою інформацією;
- використання планів уроків, on-line курсів, інформаційних ресурсів освітніх веб-сайтів;
- обмін інформацією з колегами і фахівцями-експертами з інших країн;
- об’єднання фахових ресурсів для вирішення загальних задач.
Використання педагогами ресурсів мережі Інтернет, а саме: миттєвих повідомлень; навчальних порталів і тематичних чатів; створення груп електронного навчання та їх впровадження в життя і роботу є слушним для досягнення більш яскравих, значущих результатів. Крім цього, освітні ресурси мережі дають можливість удосконалювати роботу вчителя.
Навчання протягом життя на національному рівні повинне бути визначене як повноправне освітнє поле з відповідною увагою до контролю й перевірки якості та забезпеченням визнання різноманітних форм освіти. На часі розробка Концепції та Програми розвитку в Україні системи освіти протягом життя, в яких потрібно визначити наступні ключові моменти.
1. Визначення моделей для оцінки й визнання попереднього навчання.
2. Зв’язок національних моделей для визнання попереднього навчання з європейською структурою кваліфікацій, збільшення порівнянності й прозорості.
3. Створення критеріїв та механізмів визнання й утвердження неформальних видів освіти в навчальній та професійній діяльності.
4. Визначення основних навичок і ключових компетенцій. Скорочення істотних розходжень з країнами ЄС у сфері основних навичок і ключових компетенцій.
5. Підготовка персоналу для системи навчання протягом життя за наступними напрямами діяльності:
· викладання;
· управління;
· науково-аналітичне забезпечення;
· використання новітніх технологій;
· планування навчальних програм;
· підтримка (технічна, адміністративна, організаційна).
Ринок освітніх послуг – це система відносин в ринкових умовах, з приводу купівлі-продажу освітньої послуги, яка в силу цього стає товаром. Важливо розуміти, що на даному ринку об’єктом купівлі-продажу є не сама освіта, як процес набуття знань, а освітня послуга, що включає в себе комплекс матеріальних та нематеріальних ресурсів, необхідних для процесу навчання. Ринок освітніх послуг можна розглядати в двох аспектах: як самостійний елемент та як частину ринку праці. Науковці-економісти виділяють наступні характеристики ринку освітніх послуг (далі – РОП). Ринок освітніх послуг характеризується:
1. 1) поглибленням селективної функції освіти;
2. 2) розвитком функції адаптації освіти і людини до нових можливостей навчання, перенавчання, підвищення кваліфікації;
3. 3) посиленням конкурентоспроможності та динамічності працівника на ринку праці;
4. 4) диференціацією форм і видів освітніх послуг;
5. 5) створенням напруги на ринку праці через отримання випускниками незатребуваних спеціальностей;
6. 6) формуванням недержавної освіти на всіх рівнях;
7. 7) змінами суспільної думки, в яких освіта стала сприйматися як найважливіша умова виживання, основа матеріального благополуччя;
8. 8) орієнтацією молоді на престижні професії тощо.
Ринок освітніх послуг в контексті розвитку ринкових відносин трактується. зазвичай, як сфера обігу чи система економічних відносин з приводу купівлі-продажу освітніх послуг. Тобто, якщо ми говоримо про освіту як елемент ринкової економіки, що є специфічним для нашої держави, то на цьому ринку повинні бути продавець, покупець та товар. Л. М. Хижняк пропонує окрім загальновизнаних продавців та споживачів товару, до складу учасників ринку освіти віднести чисельних посередників – освітні фонди, служби зайнятості, біржі праці, органи ліцензування та акредитації освітніх установ тощо. Вони служать механізмами, за допомогою яких освітня послуга просувається на ринок. Продавцями на ринку освітніх послуг є університети та інші заклади освіти. Покупцями (споживачами) виступають абітурієнти, їх батьки, що обирають навчальний заклад у залежності від цілого ряду умов і параметрів; роботодавці – фірми, установи, організації та підприємства, що оплачують навчання своїх співробітників; підприємства, організації і установи, що наймають випускників. Освітня послуга виступає на ринку освіти товаром, хоча й досить своєрідним. Треба відмітити, що його особливість перш за все полягає у тому, що вона (товар-освітня послуга) одночасно й надається й споживається. Товаром на ринку освітніх послуг є знання, вміння і навички, запропоновані суб'єктами цього ринку (вузами, приватними викладачами, училищами, коледжами тощо). Угоди між суб'єктами, які пропонують ці послуги у сфері освіти, та його споживачами здійснюються у вигляді обміну. Вочевидь, що на даний час угоди здійснюються так: продавець освітньої послуги навчає чомусь споживача і підкріплює отриману освіту дипломом, свідченням, атестатом, а споживач вносить плату за навчання, або за нього це робить, наприклад, держава. Отже, вищий навчальний заклад виходить на ринок освіти і на ринок праці з результатами своєї освітньої діяльності (послуг, програм, курсів тощо), опосередкованими у знаннях, вміннях та навичках випускників, підтверджених дипломом (сертифікатом).
Автономне навчання, навпаки, передбачає використання таких форм навчання, де вчитель залучає учнів у навчальний процес, скеровує його, але покладає на тих, хто навчається, більшу відповідальність за результативність навчання. Обидва поняття не перебувають в опозиції відносно один одного, проте вказують на розбіжності в трактуванні поняття автономії, до того ж самокероване навчання розуміється насамперед як технократичне, а автономне навчання, навпаки, виявляє гуманістичні ознаки.
Автономне навчання як дидактичний концепт розвивалося незалежно від будь-яких наук у практиці інституційних занять. І хоча як педагогічний концепт автономне навчання не входить до традиційної структури “теорія – практика” основних і суміжних наук, все ж точками їх перетинання є принципи, які частково розвивалися із практики. Слід, перш за все, назвати педагогіку реформ і так звану “фрайнет-педагогіку”, які наслідували подібні принципи [7]. Так, до найважливіших принципів педагогіки реформ належить те, що учень поступово (крок за кроком) опановує методи та техніки роботи, які дають змогу в подальшому самостійно вчитися.
Самоврядува́ння — надане законом і державною владою право місцевих органів самостійно розв'язувати коло питань, що входять до їхньої компетенції; діяльність щодо реалізації цього права.
Самоврядува́ння — автономне функціонування будь-якої організаційної структури (підсистеми), правомочне прийняття нею рішень з внутрішніх проблем, включення виконавців у процеси вироблення рішень; колективне управління як участь усіх членів організації, населення в роботі відповідного органу управління. До принципів С. належать: повний демократизм, гласність, відповідальність за рішення, що приймаються, та виконання їх.
Студентське самоврядування — форма управління, за якої студентство має право самостійно вирішувати питання внутрішнього управління, або виборна установа, що здійснює таке управління; право студентства самостійно вирішувати питання внутрішнього управління, а також мати свої керівні органи.
Студентське самоврядування у вищому навчальному закладі — невід'ємна частина громадського самоврядування, що забезпечує захист прав і інтересів осіб, які навчаються у вищому навчальному закладі, й їхню участь в управлінні вищим навчальним закладом.
Також його можна тлумачити як самостійну громадську діяльність студентів з реалізації функцій управління вищим навчальним закладом, яка визначається ректоратом (адміністрацією),деканатами (відділеннями) та здійснюється студентами згідно з метою й завданнями, які стоять перед студентськими колективами, функціонує з метою забезпечення виконання студентами своїх обов'язків і захисту їхніх прав й сприяє гармонійному розвитку особистості студента, формуванню у нього навичок майбутнього організатора, керівника.
У студентському самоврядуванні беруть участь особи, які навчаються у вищому навчальному закладі. Усі такі особи мають рівне право на участь у студентському самоврядуванні. Воно здійснюється особами, які навчаються в вузі:
· безпосередньо;
· через органи студентського самоврядування, що обираються шляхом таємного голосування.
Педагогічна система
Педагогічна система - це взаємодія різних взаємозв'язаних структурних компонентів, які об'єднані однією освітньою метою розвитку індивідуальності й особистості. Педагогічна система традиційного освітнього процесу складається з семи елементів: мета навчання, зміст навчання, яких навчають, повчальні, методи, засоби і форми навчання, і це дозволяє проводити його дослідження і розробку як цілісного педагогічного явища.
Педагогічний процес - сукупність спеціально організованої взаємодії педагогів і вихованців (педагогічна взаємодія), з узгодженням змісту освіти і використанням засобів навчання і виховання (педагогічних засобів) з можливим визначенням мети вирішення завдань освіти, які спрямовані на задоволення потреб суспільства і особистості.
Створення педагогічної системи пов'язане з постановкою мети. Способами (механізмами) функціонування педагогічної системи в педагогічному процесі є навчання й виховання, від педагогічної інструментовки яких залежать внутрішні зміни, що відбуваються в педагогічній системі і в суб'єктах даної системи - педагогів і вихованців.
Освіта - процес постійний, відбувається в різних об'єднаннях: у сім'ї, в шкільному класі, в студіях та гуртках, в неформальних групах.
«Будь-яке об'єднання людей, де ставляться педагогічні цілі і вирішуються освітньо-виховні завдання, треба розглядати як педагогічну систему» (Л. Ф. Спірін).
Структурні компоненти - обов'язкові та постійні компоненти педагогічної системи: суб'єкт діяльності, суб'єкт - об'єкт діяльності, їхні взаємини.
У різних педагогічних системах відбувається зміна функціональних компонентів: мети, змісту, способів, засобів, організаційних форм діяльності.
Такий системний підхід дає можливість цілісно (у взаємозв'язку) вивчати, планувати і організовувати різні об'єднання людей з позицій їх взаємодії, розкривати зв'язки управління.
Вважається, що виникнення педагогічної системи відбувається тоді, коли проявляється необхідність виховання, освіти і навчання яких груп людей. Тому вона є складною, безперервно змінюється соціальною системою управління, вирішальною освітньо-виховні завдання, за допомогою якої досягаються педагогічні цілі.
Наприклад, таким чином виглядає структура педагогічних систем. Великі педагогічні системи освіти країни (система вищої і середньої спеціальної освіти) підпорядковують собі середні педагогічні системи, наприклад, державні та приватні школи, позашкільні установи. Малі педагогічні системи: класи, навчальні групи, учнівські виробничі ланки і бригади, гуртки, секції, групи за інтересами знаходяться у них в підпорядкуванні.
Малі педагогічні системи - сукупність безпосередніх учасників процесу: учнів, педагогів, батьків.
«У малих педсістемах вихователі та виховувані взаємодіють безпосередньо. Їх цивільні і дидактичні відносини реалізуються у повсякденному спілкуванні »(Л. Ф. Спірін).
Значить, відмінність педагогічних систем проявляється в їх цілях. В системі явно виражені управляючі підсистеми (вчителі, вихователі) і керовані підсистеми (виховувані).
Уточнимо, що кожна окрема особистість вихованця розуміється не тільки як об'єкт педагогічної діяльності, але і як суб'єкт власної діяльності, саморозвитку, самовиховання. У конкретних видах діяльності проходить навчально-виховний процес.
Саморозвиток і формування особистості відбувається реально в них. Рішення педагогічних завдань неможливо уявити поза цим.
У зв'язку з цим необхідно розглянути поняття педагогічної задачі і її вирішення.
По-різному можна визначити поняття «задача». Академік А. Н. Леонтьєв писав: «... здійснюване дію відповідає завданню, завдання - це і є мета, дана в певних умовах». Професор О. К. Тихомиров визначає задачу як «мета, задану в конкретних умовах і вимагає ефективного способу її досягнення».
Рішення тактичних завдань - це процес вироблення у дитини нових якостей, які проявляються в здатності до планування діяльності, в умінні діагностувати ступінь розвитку культури учнів та прогнозувати зміну ввірених вчителю педагогічних систем (клас, гурток, секція, учнівська група). Завдання тактичного характеру забезпечують етапи виконання стратегічного завдання і також здійснюються в певному часовому інтервалі, але в більш короткому.
Оперативні завдання - це процес поетапного вирішення тактичних завдань. Оперативні завдання відрізняються від тактичних тим, що їхні цілі реалізуються безпосередньо після їх появи. Ця особливість обгрунтована, і тому необхідно застосовувати методичні прийоми впливу на свідомість, відповідні навчально-виховним ситуацій.
Педагогічні завдання розділяються по класах з урахуванням будови етапів педагогічного циклу. Це завдання етапу педагогічної діагностики; педагогічного проектування, цілепокладання; педагогічного планування (прогнозування) майбутньої роботи (конструювання діяльності, розвиток особистості); практичного здійснення наміченого плану (організація, коригування); аналізу виконаної роботи.
Система стандартів вищої освіти
Систему стандартів вищої освіти складають державний стандарт вищої освіти, галузеві стандарти вищої освіти та стандарти вищої освіти вищих навчальних закладів.
Стандарти вищої освіти є основою оцінки якості вищої освіти та професійної підготовки, а також якості освітньої діяльності вищих навчальних закладів незалежно від їх типів, рівнівакредитації та форм навчання.
[ред.]Державний стандарт вищої освіти
Докладніше: Державний стандарт вищої освіти
Державний стандарт вищої освіти містить складові:
· перелік кваліфікацій за відповідними освітньо-кваліфікаційними рівнями;
· перелік напрямів та спеціальностей, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах за відповідними
освітньо-кваліфікаційними рівнями;
· вимоги до освітніх рівнів вищої освіти;
· вимоги до освітньо-кваліфікаційних рівнів вищої освіти.
[ред.]Галузеві стандарти вищої освіти
Галузеві стандарти вищої освіти містять складові:
· освітньо-кваліфікаційні характеристики випускників вищих навчальних закладів;
· освітньо-професійні програми підготовки;
· засоби діагностики якості вищої освіти.
[ред.]Стандарти вищої освіти вищих навчальних закладів
Стандарти вищої освіти вищих навчальних закладів містять складові:
· перелік спеціалізацій за спеціальностями;
· варіативні частини освітньо-кваліфікаційних характеристик випускників вищих навчальних закладів;
· варіативні частини освітньо-професійних програм підготовки;
· варіативні частини засобів діагностики якості вищої освіти;
· навчальні плани;
· програми навчальних дисциплін.
Порядок розроблення стандартів вищої освіти та внесення змін до них, а також здійснення контролю за їх дотриманням визначається Кабінетом Міністрів України.
Дата добавления: 2018-02-18; просмотров: 742; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!