Юридична природа представницького мандата.



ДМ - функція, якої набуває депутат (член) представн. органу державної влади (парламенту) у зв'язку з його обранням і наділенням певними повноваженнями (правами та обов'язками) у сфері владування, визначеними конституцією та законод. актами. Часто під мандатом розуміють зміст відповідних повноважень. Крім того, мандатом іноді називають спец, док-т, що може видаватися депутатові і посвідчувати наявність у нього вказаних повноважень.

Термін прийшов з рим. права, згідно з яким мандатом вважався цив.-правовий договір, коли одна особа (манданс — довіритель) доручала, а ін. особа (мандатарій — повірений) приймала на себе виконання якихось дій. Знаменно, що в станово-представн. установах часів феодалізму, які були своєрідною предтечею сучас. парламентів, представництво мало, по суті, цив.-правовий характер. Сучасне представництво, здійснюване депутатами парламенту, за своєю природою має політичний, а за змістом — конст.-правовий характер. Тому депутатство — не посада на держ. службі, за яку отримують зарплату, а почесна політ, служба на підставі мандата (відповідних повноважень), здійсненню якої матеріально має сприяти спец, депут. винагорода. На реалізацію М. д. спрямований також депутатський індемнітет та імунітет.

В сучасних державах поєднуються принципи імперативного та вільного мандата. Як правило на загальнодержавному рівні застосовується вільний мандат, а на місцевому рівні, де депутат більш тісно пов’язаний із виборцями, - імперативний мандат.

Наприклад, депутати японського парламенту володіють вільним мандатом, але можуть бути виключені із складу палати резолюцією більшості присутніх членів палати. А на місцевому рівні депутати можуть бути відкликані достроково на вимогу однієї третьої виборців більшістю голосів.

 

 

Поняття уряду, риси.

Поняття уряду є неоднозначним, так як в різних країнах він виконує неоднакові функції, є різним за способом формування та за місцем в системі органів державної влади.

В одних країнах (більшості) уряд є органом, який очолює виконавчу владу, в інших країнах під цим поняттям розуміють весь державний механізм, який включає як виконавчу, так і законодавчу та судову владу.

Але, як правило, під урядом розуміють державний колегіальний орган, за допомогою якого здійснюється щоденне поточне керівництво внутрішньою і зовнішньою політикою, таким чином це є орган універсальної компетенції, який здійснює виконавчу і розпорядчу владу в країні (таке визначення підходить для країн парламентської та змішаної форми правління, але не для країн президентської форми правління та дуалістичних і абсолютних монархій, оскільки, наприклад, Кабінет при Президенті США не є колегіальним органом, так як рішення приймаються не більшістю голосів, а главою держави.

 

Способи формування.

Залежно від форми правління та ступеня участі парламенту у формуванні уряду в конституційній теорії та практиці зарубіжних країн застосовують дві основні моделі або два основних способи формальної процедури: парламентську і позапарламентську.

У державах зі змішаною республіканською формою, а також з парламентарними формами правління застосовується т.зв. парламентський спосіб утворення уряду, суть якого полягає в тому, що орган народного представництва безпосередньо здійснює відповідні процедури, пов’язані з формуванням уряду. У будь-якому разі утворення урядів відбувається на базі підсумків парламентських виборів до нижньої палати (однопалатного парламенту). В якості прикладу конституційного регулювання парламентської моделі формування уряду наведемо положення ст. 37 Конституції Греції. Згідно з цією статтею, Президент Республіки призначає Прем’єр-міністра, а за його пропозицією решту членів Уряду і заступників міністрів – Прем’єр-міністр.

Прем’єр-міністром призначається лідер партії, яка має абсолютну більшість місць у парламенті.

У президентських республіках застосовується суто позапарламентський спосіб формування уряду. В країнах Латинської Америки право президента самостійно і незалежно від будь-яких органів формувати уряд, як правило, ніяк не обмежується. Так, Конституція Коста-Рики у п. 1 ст. 139 надає главі держави право "вільно призначати і звільняти міністрів уряду", а в ст. 146 вказує, що "для призначення і звільнення міністрів досить підпису президента". В США, Нігерії, Еквадорі призначення главою держави міністрів вимагає схвалення парламенту (найчастіше верхньої палати). На Філіппінах же необхідне схвалення спеціального комітету із парламентських призначень, до складу якого входять голова сенату і по 12 членів від обох палат, які обираються пропорційно чисельності партійних фракцій.


Дата добавления: 2018-02-15; просмотров: 155; ЗАКАЗАТЬ РАБОТУ