Українська козацька християнська республіка: кордони, територія, устрій; дипломатичні та військово-політичні зносини.

Назва “Січ” походила від слова “сікти”, тобто “рубати”, і означала первісно укріплення з дерева і хмизу. Нерідко поруч з цією вживалася й інша назва – “Кіш” (від татарського – військова ставка, місцезнаходження вождя). Майже завжди вона була розташована на ідеально захищених самою природою місцях – на річкових островах, які навіть важко було знайти через безліч їм подібних (всього по Дніпру в межах земель запорозьких козаків було 265 островів), у прибережній лісовій гущавині, у плавнях. В силу різних обставин козаки змушені були змінювати місце розташування Січі, про що, власне, і свідчить вищенаведений перелік. Козацька Січ розташовувалась у захищених природою місцях. Вона була оточена ровом і 10-метровим валом, на котрому стояв дерев’яний частокіл. Всередині укріплення знаходився майдан із церквою та ганебним стовпом, де карали винних. Навколо майдану стояли великі довгі житла – курені, де жили січовики, будинки старшини, канцелярія, а далі – склади, арсенали, ремісницькі майстерні тощо. Слово “курінь” означало і хату, де проживали козаки, і військово-адміністративну одиницю. Всього налічувалось 38 куренів. Землі війська Запорозького поділялися на так звані паланки. Це слово означало і фортецю, і територію. В різний час їх було 5–8 (Бугогордівська, Кодацька, Самарська, Орельська, Протовчанська, Кальміуська, Інгульська, Протогноїнська). Чисельність козаків на Січі коливалась в залежності від пори року, ходу воєнних дій та інших причин, але рідко перевищувала 15–20 тис. Основна маса козаків-запорожців проживала за межами Січі на зимівниках і з’являлася там зрідка для виконання певних справ. Специфічні історичні умови і обставини життя запорожців вплинули на процес самоорганізації козацтва, зумовили неповторний, оригінальний тип козацької державності. Більшість дослідників підкреслюють демократичність устрою Січі. Цей демократизм полягав у наступному: по-перше – вся військова адміністрація – отаман, військовий суддя, військовий писар, військовий осавул та інші, а також органи місцевої влади – планкова та курінна старшина (за даними історика Д. Яворницького, повний штат керівництва на Січі складав від 49 до 149 чоловік) були виборними; по-друге – під час роботи Січових Рад (збиралися вони тричі на рік), які були вищим законодавчим, адміністративним і судовим органом Січі, всі козаки відкритим, демократичним способом висували кандидатури (як правило, альтернативні), обговорювали їх і більшістю голосів обирали на ту чи іншу посаду (аж до курінних отаманів та десятників включно); по-третє – всі посадові особи на Січі обиралися на один рік, а потім могли бути переобраними через процедуру виборів на Раді, урядовець міг втратити посаду достроково, якщо не справився чи порушував установлене звичаєве право. Структура управління на Запорозькій Січі була надзвичайно простою. Загальна козацька Рада (коло) виконувала функції своєрідного законодавчого органу. Кошу в особах кошового отамана та військової старшини належала виконавча влада. Кіш, керуючись рішеннями Загальної Ради, втілював у життя напрями політики Запорозької Січі. Закріплених правовими актами меж компетенції цих інституцій не існувало. Вони будували свою роботу на основі звичаєвого права і традицій. Відповідь на запитання “Чи могла тоді існувати Запорозька Січ в інших суспільних формах?”, гадаємо, є однозначною – НІ. Проблема тут полягає не в якихось особливостях характеру українців (демократизм тощо). Суть в іншому в об’єктивній оцінці ситуації XVI-XVII ст. Оточена з різних сторін ворожими політичними силами, Січ могла стати життєздатним суспільним органом лише за умови відносної внутрішньої стабільності та громадянського миру. Гострі соціальні конфлікти в середовищі січової громади неминуче вели б до її розколу та ослаблення, до перетворення на легку здобич власних та іноземних феодалів.  

ВІЙСЬКОВА ОРГАНІЗАЦІЯ ЗАПОРІЗЬКОЇ СІЧІ

Запорозьке військо формувалося за принципами добровільності, але відбір бажаючих був суворий. Основу війська становила піхота, менш чисельною була кіннота. Запорожці діяли найпередовішими на той час методами ведення військових операцій, використовували військову розвідку. Запорозьку піхоту у поході супроводжував табір з возів. Козаки виявляли майстерність у штурмі і облозі фортець, мали саперів, добре володіли вогнепальною зброєю. У козацькому війську під час походу панувала сурова дисципліна. У козаків був добре розвинутий флот, який складався з невеликих суден-чайок (завдовжки 20 метрів, завширшки 3–4 метри, вміщали 50–70 козаків).

Кошовий отаман – очолював цивільну, військову та духовну владу на Січі. Його Влада була необмеженою, він підпорядковувався лише Раді, яка його обирала. Кошовий отаман затверджував судові вироки, від імені Січі вступав у дипломатичні стосунки з іноземними державами, затверджував обраних або призначених козаків на посади, здійснював розподіл земель (паланок) між куренями, вирішував питання прийому козаків до війська. Символом влади була булава.

Військовий суддя – чинив суд на Січі. За відсутності кошового отамана виконував його обов’язки, тобто був наказним кошовим отаманом. За допомогою військового скарбничого виконував обов’язки казначея. Символами влади були січова печатка та тростина.

Військовий писар – очолював Січову канцелярію. Був начальником для всієї військової старшини, що займала посади писарів у паланках та похідних командах. Від імені кошового отамана та товариства складав і підписував документи. Символами влади був каламар (чорнильниця) в давній срібній оправі.

Військовий осавул – відповідав за організацію і ведення прикордонної служби, охорону зимівників та шляхів. Вів слідство та виконував судові вироки. Підтримував дисципліну та порядок у війську. Займався розподілом платні та провіанту. Його помічником був довбиш, який ударами в литаври збирав козаків на Раду. Символом влади була тростина.

Військовий обозний – очолював артилерійську та фортифікаційну справу на Січі. Під час походу керував побудовою таборів з возів, а також штурмом укріплень ворога. Займався обліком та комплектуванням війська. Помічником був пушкар.

Військовий тлумач (драгоман) – перекладач документів та переговорів з іноземцями. Очолював розвідку та контррозвідку Січі.

Військові шафари перевозів – збирачі податків на перевозах.

Військовий кантаржій – зберігач ваги і міри на Січі. Слідкував за зборами здобутків для січової скарбниці, а також дотриманням правил торгівлі.

58-Дмитро Вишневецький народився в 1517 році в місті Вишнівці (імовірно 8 листопада — в день святого Дмитра) і був старшим з чотирьох синів Івана Михайловича Вишневецького від його першої дружини Анастасії Семенівни — донька Семена Олізаровича (Олізарія) та княгині Острозької, сестри князя Костянтина Острозького. Один дід Дмитра — Михайло, був відомий своєю боротьбою проти татар, другий був сербським деспотом .Іван кн. Вишневецький -- батько Дмитра був узятий в 1549 р. на своєму замку Перемилю разом з дружиною та родиною в полон.

Сигізмунд II Август призначив Вишневецького старостою міст-фортець Черкас та Канева. З цього часу оборона від татарських набігів стала його офіційним обов'язком. Проте Вишневецький сприймав цю задачу як власну справу. Він планував створення політичного союзу польсько-литовської держави та Москви для організації відсічі турецько-кримської агресії. Центром його плана було закладення фортеці на Низу Дніпра і широке використання козацтва, яке вже тоді перетворилося на значну військову силу, хоча відомостей про існування козацької організації на той час нема. Сигизмунд II стримував дії Дмитра, оскільки формально Крим вважався союзником Польщі у боротьбі проти Москви. Незважаючи на попередження Сигизмунда II, Дмитро Вишневецький у 1553 році на власні кошти розпочав будівництво фортеці на острові Мала Хортиця, куди до нього стікалися козаки. Ця фортеця мала стати форпостом у боротьбі з татарською агресією. Мала Хортиця за результатами археологічних та гідро-археологічних досліджень 1990-2000-х рр. ототожнюється з островом Байда, розташованим на захід від острову Хортиця [1].

Улітку 1553 році, серед цих заходів, Вишневецький несподівано залишив Малу Хортицю і з усім своїм військом відправився до Стамбула, де служив султанові Сулейману I півроку. Мотиви цього вчинку неясні. Або Вишневецький, не маючи достатньої підтримки від уряду, намагався справити на нього відповідне враження, або він прагнув налагодити добрі стосунки з султаном, щоб через нього мати вплив на Кримського хана[2]. Вплив на уряд Великого князівства він таки справив — двірські кола були стривожені, боялися, що Вишневецький наведе турків на Україну. Після повернення з Туреччини, Вишневецький одержав вже формальне доручення тримати оборону проти татар у заложеній ним фортеці. Проте він і надалі міг розраховувати лише на власні сили. Будівництво Хортицької фортеці він довершив, мобілізувавши козаків і селян Канівського та Черкаського староств.

БОРОТЬБА З ТАТАРАМИ І ТУРКАМИ

Московсько-козацьке військо пішло під Аслам-город (або Іслам-Кермен, тобто твердиня ісламу, поблизу теперішньої Каховки), та Очаків. Похід тривав до початку літа і був успішним, ці міста були здобуті. Козаки захопили табуни коней, стада худоби, а також багато полонених і рушили назад. Відбивши вогнем з рушниць погоню, очолювану калгою, вони безпечно дісталися Черкас. Сигизмунд II виправдовувався перед ханом Девлет-Гіреєм за той похід тим, що це була нібито справа московських козаків, а Вишневецький тут ні до чого. Він навіть намагався запевнити хана, що Хортицька фортеця буде корисною для Криму проти московської експансії, і що Вишневецькому доручена ця справа — тримати сторожу на Дніпрі — саме через те, що Вишневецький мав добрі особисті стосунки з султаном і ханом. Але восени того ж 1556 р. козаки Вишневецького знову напали на Аслам-город, уже власними силами. Замок був здобутий, гармати з нього були перевезені до Хортицької фортеці. Девлет-Гірей спочатку спробував домовитись з Вишневецьким, запрошуючи його до себе на службу. Згоди він не одержав і в січні 1557 р. зібрав всю орду і зробив спробу захопити хортицьку фортецю. Облога тривала 24 дні, після чого татари з великими втратами відступили. Вишневецький сповістив Сигизмунда II про свою перемогу і запевнив його, що татари не зможуть нападати на Україну, доки стоїть його фортеця. При цьому він просив «посилити замок людьми й стрільбою», але одержав від великого князя тільки похвалу, обіцянку жалування та рекомендацію не загострювати відношення з татарами. Упевнившись в неспроможності правлячих кіл Великого князівства до рішучих дій, Дмитро знову звернувся до Москви; йому прислали тільки гроші, і при цьому запрошували на царську службу. Тим часом, улітку 1557 р, Девлет-Гірей зібрався з новими силами у похід на дніпровський замок. Цього разу з ним ішли турецьке військо на човнах і молдавська поміч. Фортецю на острові було взято у повну блокаду, і після тривалої облоги Вишневецький змушений був її залишити через нестачу провіанту. Козаки невеликими групами прокрались крізь турецько-татарські заслони і подалися вгору Дніпром до Черкас. Покинута фортеця була зруйнована.

МОСКОВСЬКЕ ПІДДАНСТВО

Перед московськими політиками Вишневецький виклав свій план боротьби з татарами у союзі з Литвою, відірвавши її від союзу з Кримом. Ця ідея була сприйнята із співчуттям; на початку 1558 р. була розпочата підготовка до кампанії проти Криму та до переговорів з Великим князівством Литовським. Вишневецький з московським військом рушив шляхом попереднього походу Ржевського (1556 р.), по дорозі збираючи козаків. Був запланований похід всередину Криму. Хан відтягнув усі орди за Перекоп та приготувався до оборони.

Вишневецький під Перекопом одержав підкріплення з Москви, на чолі з Ржевським, і планував похід на Козлов (або Ґезлеве, теперешня Євпаторія), але раптово був відкликаний до Москви. Йому були доручені другорядні операції на Дону, а згодом на Кавказі, під час яких, у 1560 р., було засновано фортецю Черкаськ (нині Старочеркаськ, столиця Війська Донського). Похід всередину Криму був здійснений у наступному 1559 р. під керівництвом воєводи Адашева, а роль Вишневецького була зовсім незначною.

Це було зовсім не те, чого сподівався Вишневецький. До того ж у зовнішньій політиці Москви з 1558 р. першочерговою стала задача виходу до Балтійського моря, а справа боротьби проти татар була врешті занедбана. Розпочата Іваном IV Ливонська війна ще більше загострила московсько-литовські відносини, і 1561 року Литва вступила у війну проти Москви. Вишневецький опинився у фальшивому становищі зрадника, і це не могло його влаштувати. Разом із своїми козаками він попрямував до Дніпра і, зупинившися на острові Монастирському (30 миль нижче Черкас), через посредництво брата Михайла, тодішнього старости Черкаського, домігся від великого князя для себе і для своїх супутників глейтових листів, тобто письмових гарантій безпечного перебування на территорії Великого князівства Литовського. Сигизмунд II охоче прийняв Вишневецького «в свою ласку господарську». Пізніше, принагідно, він послав Івану IV запрос про поведінку Дмитра і одержав таку відповідь: «Прийшов, як пес, і втік, як пес; а шкоди від нього мені, государю, і моїй державі не було». На сеймі Вишневецького приймали і вітали, цінуючи, як і раніше, дуже високо. Але крах усіх його планів підірвав його сили — він тяжко захворів. Сам він думав, що його отруєно. Його лікували особисті лікарі великого князя.

ПОХІД НА МОЛДАВІЮ І ЗАГИБЕЛЬ

У 1563 році там піднявся боярський заколот проти тодішнього непопулярного господаря — узурпатора, так званого Геракліда, або Деспота. Гераклід був скинутий, а його місце зайняв керівник заколоту боярин Томжа (Томша). Частина боярства, невдоволена і Томжею, запросила Вишневецького до себе на господарство. Вишневецький охоче погодився, хоча був на той час хворим і слабким, і швидко вибрався у похід з невеликими силами. Але ті бояри, що його запросили, не дали йому достатньої підтримки. Козаки були розгромлені; частина їх і сам Вишневецький потрапили у полон. Томжа відправив усіх полонених до Стамбула. За наказом султана, Вишневецького і двох його товаришів було страчено, рядових козаків відправлено на галери.

Історичне значення діяльності Вишневецького

Дмитро Вишневецький вiдомий як перший органiзатор козацьких військ. Його попередники — Предслав Лянцкоронський, Остафій Дашкович, залучаючи козацькi загони до своїх вiйськових операцiй, використовували їх як силу допомiжню. Вишневецький спирався на козацтво як на головну силу, якою вiн пiдпирав власнi полiтичнi амбiцiї. Козацький літописець XVIII ст. Граб'янка називав його навіть козацьким гетьманом, але у джерелах XVI ст. такий титул Вишневецького не зустрічається. Не підтверджується джерелами також тведження про те, що нібито Вишневецький заснував Запорізьку Січ. Зв'язок Дмитрової фортеці з Січчю був лише ідейним[2]. Діяльність Вишневецького лише вказала напрям, у якому пішов подальший розвиток українського козацтва, i дала йому потужний поштовх у цьому напрямі. Це просування козацтва на Низ Дніпра і врешті колонизація ним придніпровських степів, утворення козаками организації не лише військової, але й політичної з міжнародними зв'язками, заснування козацької фортеці — справжньої Січі у Запоріжжі. Навіть його останній похід, що скінчився катастрофою у Молдавії, став прологом низки молдавських походів, здійснених козаками у наступні кілька десятиріч; найвідомішими з них були походи Івана Підкови (1577) та Тимоша Хмельницького (1653).

 

 

Українська козацька християнська республіка: кордони, територія, устрій; дипломатичні та військово-політичні зносини.

 Життя запорізького козацтва грунтувалось на глибоко демократичних принципах: рівність у праві володіння землями, право вільного вступу до лав козацтва незалежно від соціальної і національної приналежності, релігійних переконань, участі в органах самоврядування тощо. Феномен Запорізької Січі в тому, що саме тут уперше державотворча функція перейшла безпосередньо до представників простого народу.

 Запорізька Січ як політичне утворення була фактично зародком майбутньої української держави, продовженням традиції українського народу, яка перервалася після сходження з політичної арени Галицько-волинського І Київського князівств. Безперечно, Запорізька Січ не була державою в повному розумінні слова, але мала стільки виразних ознак державності, що її не раз справедливо називали «козацькою республікою». У військовому відношенні Січ поділялася на 38 куренів, а в територіальному — на 5—10 паланок. Для всіх, хто прибув на Запоріжжя, доступ на Січ був вільний. Прийнятих до лав Запорізького козацтва зараховували за їх бажанням до одного з куренів СІчі. Під час запису до куреня новоявленому козакові змінювали прізвище і давали будь-яке нове ім'я. Це робили для того, щоб приховати минуле втікачів. Як вступ до Січі, так і вихід з неї був вільним. Загалом усе військо поділялося на січових і волосних козаків: перші власне й були цвітом козацтва, цс — неодружені люди; тих, хто відзначився в бою, мав інші заслуги, звали лицарством, або товариством. Вони із свого середовища обирали старшину, одержували грошове І хлібне забезпечення, брали участь у розподілі здобичі і розв'язували всі справи війська. Частину козацтва, яка залишалась на Січі по куренях, поділяли на старших і молодших. Вони становили козацьке військо. Запорожців наприкінці XVI ст. налічувалось 5—6 тис., з них десята частина, постійно змінюючись, була січовою залогою, у той час як інші брали участь у походах або займалися промислами. Від лицарства різко відрізнялися сІмейні козаки, їх допускали в Запоріжжя, але вони жили за територією Січі, на хуторах, де займалися хліборобством, скотарством, торгівлею. Звали їх підлеглими посполитих січових козаків.

 Структура суспільних відносин на Запоріжжі була дуже простою. Загальна козацька рада виконувала функції своєрідного законодавчого органу. Кошу в особі кошового отамана та старшини належала виконавча влада. Характерною особливістю процесу формування коша є виборність його членів. Під час роботи військових рад, які збиралися регулярно — 1 січня і 1 жовтня, відкритим демократичним способом висували кандидатури, обговорювали їх і більшістю голосів обирали керівників на ту чи іншу посаду. До компетенції ради входили також питання оголошення війни та підписання миру, організації військових походів, кари злісних злочинців, розподілу господарських угідь тощо. У свою чергу кіш, керуючись рішеннями загальної ради, втілював у життя напрями політики Запорізької Січі в межах своїх вольностей. На Запоріжжі поступово склалася своя адміністрація: військові начальники — кошовий, отаман, військовий суддя, військовий отаман; військові чиновники — булавничий, хорунжий, довбиш, пушкар, гармаш, тлумач, шафар, канцеляристи; похідні і паланкові начальники — полковник, писар, осавул.

 Неординарним у Запорізькій Січі був і такий важливий інструмент військове -адміністративної влади, як правова система. Якщо загалом на території України на той час діяли різні джерела права (Руська Правда, Литовські статути, акти королівської влади, Магдебурзьке право), то в Запорізькій Січі найважливіше значення мало звичаєве козацьке право, котре являло собою сукупність правових звичаїв, які утвердилися у сфері козацьких суспільних відносин.

 Республіканська форма правління, участь якнайширших кіл козацтва у розв'язанні практично всіх господарських і суспільних питань перетворили Запорізьку Січ на стійкий політичний організм. Висока виживаність Січі забезпечувалася також внутрішньообщинното демократією, рівністю всіх членів громади перед давніми звичаями і правами.

 Звичайно історична реальність була такою, що Запорізька Січ також не уникнула внутрішньостанових суперечностей і конфліктів: майнова нерівність, соціальна диференціація, наростання конфронтаційних настроїв у запорізькому середовищі.

 Для Запорізької Січі протягом багатьох століть ЇЇ існування був характерний найширший спектр політичної діяльності: матеріальна підтримка діяльності братств і навчальних закладів, фінансування просвітницької роботи православних церков і монастирів.

 Існування Запорізької СІчІ як самостійної сили було визнано в міжнародному світі. КІш Війська Запорізького приймав представників Австрії, Швеції, Трансільванії, Польщі, Росії, Кримського ханства, укладав міжнародні угоди, вів переговори з Іноземними дипломатами, підтримував, коли йому було вигідно, окремі держави та їх коаліції. Військова сила запорожців та їх самобутня тактика ведення бою були добре відомі за межами України.

 У різні періоди свого існування Запорізька Січ ніколи не була республікою в собі. Усупереч Історичним кордонам вона завжди прагнула поширити свій державний суверенітет на інші українські землі.

 У 1616 р. Польський сейм визнав, що всередині Речі Посполитої утворилася інша республіка. Багаторічне функцІювання Запорізької СІчІ по суті становило наступний (після Галицько-Волинської держави) етап формування української етнічної держави. Дух козацтва, який розлився по всій Україні, пройняв найрізноматнІші сфери життя і значною мірою зумовив тенденції розвитку й утвердження на українських землях нових державних органів управління. Держава, яка виникла в роки національно-визвольної війни 1648—1654 р., була безперечно суспільно-політичним дітищем Запорозької Січі.

60-Вперше термін «козак» зустрічаємо у Початковій монгольській хроніці (1240). У перекладі з тюркських мов він означає «одинокий», «схильний до завоювання».У XVI ст. цей термін вміщено в словнику половецької мови «Кодекс Куманікус» (1303) та в додатку до грецького збірника житій святих «Синаксаря». Цікаво, що слово «козак» вживалося для позначення полярних рольових функцій: «страж» і «розбійник».

. Перші спроби її розв'язання були зроблені ще на початку XVII ст., коли польські історики намагалися вивести козацький родовід із самоназви, тобто зі слова «козак». Зокрема, польсько-литовський хроніст М. Стрийковський вважав, що козаки походять від стародавнього ватажка «Козака», який вдало боровся з татарами…

Серед первісних теорій появи українського козацтва значне місце належить етимологічній, побудованій на семантичних висновках. Польські шляхетські історики Павло Пясецький, Самуель Твардовський, Веспасіан Каховський 1 виводили термін "козак" від слова "коза", зважаючи на спритність козаків. Український літописець Григорій Грабянка 2, а за ним і російський дворянський історик Олександр Рігельман 3 вбачали в останніх нащадків хозарських племен.

В ряду прихильників гіпотези про походження українських козаків від чужоземних народів слід назвати російського історика M. M. Карамзіна 4, який вважав попередниками козацтва половців і чорних клобуків. Слідом за В. М. Татищевим 5 версію про те, що козаки вийшли з Кавказу, повторили Г. Ф. Міллер 6 і П. І. Симоновський 7.

Основоположниками автохтонної теорії генези українського козацтва можна по праву вважати польського хроніста Марціна Бельського 8 та французького дворянина Гійома Левассера де Боплана 9. Подальший розвиток вона знайшла в літописі Самійла Величка 10, а саме — обґрунтування походження козаків з місцевої української людності. Українська історіографія XIX — початку XX ст.: В. Б. Антонович, М. О. Максимович, М. І. Костомаров, П. О. Куліш, І. М. Каманін, Д. І. Яворницький, М. С. Грушевський 11 — поглибила і розширила останню тезу, довівши її до логічного завершення. Останні десятиріччя не внесли принципових змін у висвітлення проблеми.

Польській хроніст Мартин Бєльський (середина XVIст.),

описуючи похід Яна Альбрехта , сина Казимира ІV,у Східне Поділля на

театер 1489 р. зазначає : польське військо могло успішно просуватися в

подільських степах лише тому, що провідниками його були тамтешні козаки,

добре обізнанні з своїми місцями. Кримський хан Менглі-Гірей у своєму

листі до великого князя литовського 1492р. скаржився, що кияни і

черкасці розбили під Тягинею (при гирлі Дніпра) турецький корабель; у

відповідь на це князь обіцяв “потрусити отих козаків”. У грамоті

великого князя литовського Олександра Ягеллона від 1499р. київському

воєводі про правила регламентаціїї торгівлі читаемо: “Коториє козаки з

верху Дніпра і с наших сторон ходят водою на низ до Черкас і далей і што

там здобудут. с того со всего десятое мают давати”.

У XVII ст. і наші, і чужі письменники , трактуючи цю справу йшли

більш за все стежкою філології(тоді була така мода в науці).Візьмуть

,було ймення козацького стану і прирівняють до того чи іншого ймення

якого-небуть народу. Такий спосіб вельми легкий, хоч одне слово само по

собі нічого не значить і не може служити доказом родоводу. Письменники,

що вживали таких заходів дуже просто виясняли родовід козаків. До таких

письменників перш усього належать два поляки XVIIст. : Пясецький і

Коховський сучачсники Богдана Хмельницького. Вони прирівнюють слово

“козак” до слова коза; і з останнього на їх думку, вийшла назва козаків,

бо козаки мовляв, на своїх конях були такі пруткі, як ті кози.

БІльшого клопоту наробили ті історики, що назву “козак” наближували до

назви таких народів, про яких нічого певного не знаємо.

Ян Потоцький заходжувався довести, що козаки – це нащадки тих косочів,

яких Мстислав Володимиренко в ХІ ст. переселив на чернігівщину.

За Потоцьким пішов і російський історик Татищев .З того, що великороси

за часів , наприклад , ПетраІ називали черкасами, він придумав таку

гіпотезу . В Єгипті,каже він було місто Черказ ; людність його

перабралася на Кавказ і стали тут називатитися косочами; татари

примусили її перебратися на придніпрявськи землі де вона й стає відомою

під назвою козаків.

Відомий французький письменник Вольтер пишучи історію Петра І мусив згадати про козаків і

попав на домисел, що козаки –це частина тих татар, які привподобилися до

місцевого елементу і дали зв’язку окремому станові суспільності.

Питання й розвитку українського козацтва цього історичного феномену –

тривалий час перебувало в центрі дослідницьких інтересів багатьох

поколінь вітчизняних істориків.Редакція журналу “Український історичний

журнал“ запросила у 1990р. істориків.На запрошення відгукнулися :

В.О.Щербак, В.А.Смолій, В.С.Степанков, М.Ф.Котляр, Ю.А.Мицик,

Л.Р.Дашкевич, В.О.Замлинський, О.І.Путро.

М.В.Котляр: ”Ф.І.Успенський та деякі інші вчені минулого вже

порівнювали бродників з козаками виходячи з зовнішньої подібності

їхнього способу життя , манери воювати тощо . Гадаю, між ними існує

більш глибокий, а саме генетичний зв’язок .Масові втечі від феодалів

селян і міської бідноти були постійним джерелом поповнення поселеннь і

загонів бродників в. Такою на мій погляд , є передісторія козацтва.

В.О.Щербак. Термін “козак”- тюркського походження , він запозичений

українцями від південних сусідів татар. Протягом другої половини ХVІст.

Формування козацтва відбувалося за рахунок різних соціальних груп і

категорій населення .Воно було зумовлено насамперед трудовою

колонізацією південно степових просторів, необхідністю оборони від

татарсько-турецької агресії та протидією українського народу соціальному

й національному визиску.

 


Дата добавления: 2018-02-15; просмотров: 173; ЗАКАЗАТЬ РАБОТУ