Містобудівне мистецтво Франції XVIIІ. Містобудівне мистецтво Франції XVIIІ.



А.)У країнах Західної Європи найдавніші міста виникли за часів Стародавнього Риму. Міста виникали скрізь, куди доходила влада Риму, там, де довгий час стояли його легіони. Пізніше міста стали виникати біля стін великих замків, монастирів, які давали населенню захист від небезпеки, а також на перехресті торгових шляхів, над великими річками, біля копалень, на узбережжі морів тощо.

Становлення міст середньовічної Європи розпочалося в XI ст. і йшло двома шляхами - відродженням старих, насамперед античних та будівництвом нових. До перших відносились такі міста як Рим, Неаполь, Париж, Генуя, Ліон, Лондон. Нові міста, як правило на старих поселеннях, найраніше сформувалися в Італії - Венеція, Піза, Флоренція, Неаполь, Брі, Амальфа, на півдні Франції (X ст.) - Марсель, Арль, Монпельє, Тулуза та ін. та в Німеччині - Гамбург, Любек, Лейпциг, Магдебург.

Виникнення їх саме у цих регіонах диктувалося впливом античної міської традиції та розвитком торговельних зв'язків із більш розвинутими на той час Візантією та країнами Сходу. З кінця XI ст. зростанню і процвітанню західноєвропейських міст сприяли хрестові походи. Особливо успішно розвивалися середземноморські міста - центри левантійської (східної) торгівлі.

Місто від інших поселень відрізнялося присутністю торгу (ринок). Торги відбувалися на ринковій площі міста, як правило, щотижня, а великі торги - кілька разів на рік. Дня ведення торгових справ у центрі міста будувався адміністративний осередок - ратуша. Від ринкової площі розходилися головні дороги, між якими будувалися житлові будинки, постоялі двори, ремісничі майстерні. Тут жили ремісники, купці, люди вільних професій (художники, лікарі, аптекарі). Значна частина міського населення була зайнята в сільськогосподарському виробництві.

Середньовічні міста Західної Європи забудовувалися стихійно, вулиці були вузькими і кривими, мешканці не мали уявлення про каналізацію і водогін. Внаслідок жахливої антисанітарії та перенаселення нерідко спалахували епідемії.

Б.)Вулична мережа міста – один з найбільш стабільних його елементів, тому повинна бути розрахована на дуже тривалий період використання без істотних перебудов, що обходяться надто дорого.
Вулиці й дороги утворюють на плані міста мережу наземних шляхів сполучення. Якщо з вулично-дорожньої мережі кожного міста виділити магістральні напрямки, що є, власне кажучи, основою міського плану, то чітко виявляється принципова геометризована схема планування кожного міста.
Існує вісім принципових геометризованих схем, що охоплюють все різноманіття міських планувальних структур: вільна;радіальна;радіально-кільцева;трикутна;прямокутна;прямокутно-діагональна;гексагональна;комбінована.

Вільна схема (рис. 2.3) характерна для старих міст із невпорядкованою вулично-дорожньою мережею. Уся мережа складається з вузьких кривих вулиць із змінною шириною проїзної частини, що нерідко виключає рух у двох напрямках. Реконструкція такої мережі вулиць, як правило, зв'язана з руйнуванням існуючої забудови. Для сучасних міст ця схема непридатна і може бути залишена тільки в заповідних частинах міста.
^ Радіальна схема (рис 2.4) зустрічається в невеликих старих містах, тому що при цій схемі дуже ускладнені зв'язки між периферійними районами, що викликають значний перепробіг і перевантаження центра. Вона застосовується в основному в малих населених пунктах, що характеризуються незначною дальністю пересувань і низкою щільністю машинопотоків.
Радіально-кільцева схема (рис. 2.5) вуличної мережі характерна для значних і великих міст і має два принципово різних види магістралей – радіальні й кільцеві. Радіальні магістралі є найчастіше продовженням автомобільних доріг і служб для глибокого введення транспортних потоків у місто, для зв'язку центра з периферійними районами й окремими районами між собою. Кільцеві магістралі – це насамперед, розподільні магістралі, що з'єднують радіальні і забезпечують перевезення транспортних потоків з однієї радіальної магістралі на іншу. Вони служать також для транспортного зв'язку між окремими районами, розташованими в одному поясі міста. Прикладом такого планування є Москва.
Радіально-кільцева схема вуличної мережі має найменший коефіцієнт непрямолінійності –1,05-1,1.
^ Трикутна схема (рис. 2.4) не одержала великого поширення, тому що гострі кути, утворені в пунктах перетину елементів вулично-дорожньої мережі, створюють значні труднощі і незручності при освоєнні та забудові ділянок. Елементи трикутної схеми можна зустріти в старих районах Лондона, Парижа, Берна та інших міст.
Прямокутна схема (рис. 2.7) дуже поширена і притаманна, головним чином молодим містам чи відносно старим, що будувалися за єдиним планом. До числа таких міст відносяться Санкт-Петербург, Алма-Ата, ряд американських міст. Перевагами прямокутної схеми є відсутність чітко визначеного центрального ядра і можливість рівномірного розподілу транспортних потоків по всій території міста. Недоліки цієї схеми – велика кількість завантажених перехрещень, що ускладнюють організацію руху і збільшують транспортні витрати, великі перепробіги автомобілів. Коефіцієнт непрямолінійності –1,4-1,5.
^ Прямокутно-діагональна схема (рис 2.8) є розвитком прямокутної схеми. Вона містить у собі діагональні й хордові вулиці, що пробиваються в існуючій забудові по найбільш завантажених напрямках. Ця схема трохи поліпшує транспортну характеристику вуличної мережі міста, але створює нові проблеми: перетинання міста по діагоналі викликає появу складних перехрещень з п'ятьма і шістьма вулицями, що вливаються. Коефіцієнт непрямолінійності для таких схем складає 1,2-1,3.
Гексагональна схема (рис. 2.9) – це схема, в основі якої лежить комбінація шестикутників. У цій схемі виключається утворення складних вузлів на пересіченнях магістральних вулиць, а також протяжних прямолінійних напрямків, що створюють умови для швидкісного руху транспорту. Схема не має великого поширення.
^ Комбінована схема (рис. 2.10) характерна для великих і значних історично сформованих міст. Тут нерідко зустрічаються в центральних зонах вільна, радіальна чи радіально-кільцева структура, а в нових районах вулично-дорожня мережа розвивається за прямокутною чи прямокутно-діагональною схемою.

В.)Середньовіччя характеризується занепадом військового мистецтва взагалі: наступальна зброя не розвивалося, а тому не удосконалювалася і фортифікація, звідси - відсутність в цей період блискучих фортифікаційних форм. Однією з головних причин занепаду військового мистецтва, а з ним і фортифікації, була роздробленість Європи. На руїнах Західної Римської імперії утворилося багато незалежних держав; в кожному з них оселилася феодальна система; поземельна власність роздрібнилася, армії зменшилися донезмоги. Кожен, навіть самий незначний феодальний власник (німецьке слово «феод» означає володіння, що дається на час) дбав про свою незалежність створенням своєї укріпленої столиці-притулки, в якій він переховував свої багатства від набігів сусідів; таке укріплене притулок виявилося в формі укріпленого замку, який і зробився пануючим типом середньовічної фортеці.

Ранньосередньовічні фортифікаційні споруди зводили з обтесаних кам'яних блоків –квадрів, що було якоюсь мірою реліктом давньоримської фортифікаційної справи. В Західній Європі за матеріал для мурованих оборонних споруд зазвичай правили місцеві породи каменю. Так, у Франції це міг бути вапняк чи порівняно легкий в обробітку туф; у Скандінавії та Португалії з цією метою часто використовувався граніт. На споруди останньої це наклало своєрідний відбиток: через те, що граніт –матеріал твердий і складний в обробітку, деякі оборонні споруди Португалії відзначаються лаконічністю та простотою об'ємів, позбавлених будь-якого декору.Зате там, де матеріал дозволяв,

піренейські фортифікатори (особливо це стосується Іспанії) не цуралися декоративності.На кінець Реконкісти зформувався оригінальний місцевий стиль, званий мудехар, в котрому змішалися місцеві традиції, вестґотська спадщина, арабські та французькі впливи.Отож, в романську добу становлення власне західноєвропейської оборонної архітектури в основному відбулося; цьому значною мірою посприяли зв'язки з Ромейською імперією,

де все ще культивувалася давньоримська спадщина та знайомство з фортифікація ми під час Хрестових походів.

2.)Від середини XVIII ст. пануючим у Франції напрямом поступово стає класицизм. Прийоми та методи критичної просвітницької раціональності покладено до основи французького архітектурного класицистичного бачення. Зростає цікавість до античної спадщини, багато архітекторів займаються цього часу археологічними пошуками й дослідженнями пам’яток давнини, -на їх основі формуються нові уявлення про античність. У 1750-1779 роках ордер знову починає розглядатися як основа композиції, формоутворення спрощується. Архітектори використовують більш просту й чітку побудову головних об’ємів будівель. За рахунок простоти загального вирішення мас, -разом з делікатно вимальованими деталями, з множиною вертикальних та горизонтальних членувань й використанн

ям тематичних рельєфів, -будівлям і спорудам цього часу надається специфічний вигляд.Світогляд класицизму було виразно проявлено вже в архітектурі східного крила Лувра (1667-1668), спроектованого К. Перро, який переміг

проект у стилі бароко, виконанийіталійцем Берніні. [Рис. 1.7.] Схожим прикладом можна вважати також палац Малий Тріанон у Версальському парку.

Архітектура 18 сторіччя у Франціїтрадиційноподіляється на два періоди, якимвідповідають два архітектурних стиля: у першійполовині 18 ст. панівнеположеннязаймає рококо, у другій – неокласицизм та ампір. Цістилі в усьомупротилежні один одному, тому перехідвід рококо до неокласицизму часто називають «бунтом».

Стиль рококо (франц. rococo від rocaille - черепашка) був продовженням стилю бароко. Виник на початку XVIII ст. у Франції і панував до середини століття, але його вплив на європейську культуру відчувався аж до кінця XVIII ст. Таку назву він отримав за манірність, легкість, декоративність, химерність і фантастичність орнаментальних мотивів, вигадливість форм.

Доба Консульства та Імперії – це завершальний етап органічного використання "стильових" принципів в архітектурі. В архітектурі Франції та цілого ряду інших європейських країн у цей час домінує стиль ампір, який з'явився на межі XVIII-XIX ст. Він був повним запереченням минулого, на відміну від класицизму другої половини XVIII ст., у якому ще були відчутні барокові тенденції. Саме Франція знову визначила зміну стилю. Тут у результаті спільної творчості імператорських архітекторів Персьє й Фонтена виник новий величний і монументальний стиль, що відповідав грандіозним зазіханням наполеонівської імперії. На відміну від великих "стильових" епох в архітектурі, в ампірі дуже помітним є ідеологічний програмний момент, певний відтінок розумової штучності у впровадженні ідеологічної програми та надмірне слідування "політичній моді". Так, похід Наполеона у Єгипет не тільки викликав моду на Єгипет в оздобленні інтер'єру й начиння, але й певною мірою відбився в архітектурі. Усе ж «єгипетизуюча» мода хоча й знайшла відображення в архітектурі, однак не вона визначала її парадно-урочисті форми.

Для архітектури ампіру була характерна орієнтація на традиції архітектури імперського Риму, але була також лінія, пов'язана з наслідуванням зовнішніх форм грецького периптера. Однак цей тип грецького храму в наполеонівську добу набув грандіозного, урочисто пишного характеру.Падіння Наполеона, повернення Бурбонів у Францію, буржуазна революція 1830р., подальший розвиток буржуазних відносин зумовили відносно короткочасний період розквіту французького ампіру, і після перших блискучих успіхів античні форми зодчества поступово деградують.

 

 

ЗАВДАННЯ № 16


Дата добавления: 2018-02-15; просмотров: 124; ЗАКАЗАТЬ РАБОТУ