Практика державного регулювання цін у  США.



Помітне прискорення темпів зростання роздрібних цін на внутрішньому ринку в 70-х роках XX століття, наростання надмірної інфляції в галопуючу призвели до необхідності модифікації еконо­мічної стратегії країни. Першою найбільш природною реакцією дер­жави стала спроба перемогти інфляцію за допомогою методів пря­мого регулювання цін. У серпні 1971 року з ініціативи адміністрації Р. Ніксона в США вперше за післявоєнні роки був встановлений цен­тралізований контроль над цінами. Хоча президент Р. Ніксон і був проти встановлення прямого контролю над цінами і зарплатою, проте складне економічне становище країни та натиск суспільної думки примусили його піти на крайні заходи. Цьому сприяли такі обстави­ни:

—у ситуації, що склалася, зниження рівня інфляції могло вик­ликати досить неприємні наслідки, перш за все збільшення масш­табів безробіття;

—домінувала точка зору, що інфляція може бути обмежена без зменшення зайнятості у випадку, якщо буде введено контроль над цінами.

Не маючи альтернативної програми непрямого регулювання еко­номіки, президент був вимушений ввести «замороження» цін і зар­плати.

Слід зазначити, що в короткостроковому плані пряме регулюван­ня цін сприяло певній стабілізації економіки країни: до осені 1972 року знизилися темпи зростання оптових і роздрібних цін, дещо збільшилася зайнятість, почав швидко зростати ВНП. Проте дуже швидко виявилися негативні наслідки централізованого регулюван­ня. Заморожування цін і зарплати обмежувало міжгалузевий пере­лив капіталів, гальмувало інвестиційну політику, знижувало рівень ділової активності, стримувало зростання доходів. Уже в травні 1971 року адміністрація президента Д. Форда відмовилася від прямого кон­тролю над цінами.

Спроби прямого регулювання цін здійснювались наступними роками. Вони стосувалися перш за все внутрішніх цін на енергоносії, які, відображаючи зростання імпортних цін на нафту, нафтопродук­ти і природний газ, зростали в 1971-1981 рр. високими темпами, сти­мулюючи розкручення інфляційної спіралі.

Р. Рейган, після свого обрання президентом, в січні 1981 року ска­сував контроль над внутрішніми цінами на нафту і нафтопродукти. «Контроль над цінами стримував виробництво, стимулював спожи­вання, гальмував технологічні досягнення і робив США більш залеж­ними від енергетичного імпорту» — так коментував він своє рішення.

У даний час американська адміністрація, обмежуючи державне фінансування і пряме регулювання цін в окремих товарних групах, надає перевагу активному використанню ринкових важелів і методів непрямого регулювання, що сприяють загальному оздоровленню економічного стану в країні. В цілому такий підхід справив останні­ми роками стабілізуючий вплив на розвиток інфляційних процесів. Основні напрями непрямого регулювання цін у США наступні:

—деструктивна кредитно-грошова політика, регулювання об­
лікової ставки федеральних резервних банків;

—федеральні закупки товарів і послуг;

—податкова політика.

Ці напрями державної макроекономічної політики справляють вплив на зміну співвідношення попиту і пропозиції на внутрішньо­му ринку США і таким чином визначають базові пропорції обміну і рівня цін.

Пряме державне регулювання цін нині використовується лише у високо монополізованих галузях, що підпадають під юрисдикцію антитрестівського регулювання. Так, спеціальні комісії встановлю­ють тарифи на користування електроенергією і деякі комунікаційні послуги. Всього в СШАдержавою регулюється від 5до 10 % цін.

Слід зупинитися на державному регулюванні цін на продукцію аграрного комплексу. В межах федеральних сільськогосподарських програм фермери, які займаються вирощуванням зернових, отри­мують від міністерства сільського господарства США позики на фінансування виробництва. Зібраний урожай вони можуть прода­вати за ринковими цінами і розраховуватися за ці позики часткою виручки. Якщо ринкові ціни опускаються нижче рівня контрольних цін, встановлених конгресом, фермер може здати урожай державі за контрольними цінами, розраховуючись за позики і отримуючи виручку.

Таким же чином регулюються ціни і в молочній промисловості. Конгрес визначає «справедливий» рівень контрольних цін на моло­ко, масло, сир.

Сільськогосподарський закон, прийнятий у США в 1985 році, вніс зміни в американську аграрну політику. Відповідно до цього за­кону були суттєво знижені заставні ставки, що надаються фермерам. Для пшениці і кормового зерна рівень заставних ставок становить зараз 75-85 % середньоринкової ціни за наступні 5 років, при цьому міністру сільського господарства надається право знижувати рівень Цін на 20% з метою покращення конкурентоспроможності амери­канської продукції на світовому ринку. При цьому держава прагне підтримувати співвідношення між цінами на сільськогосподарські продукти і товари, які купують фермери. В цілому контроль за ціна­ми здійснюють антитрестівські управління міністерства юстиції і Федеральна торговельна комісія.

6. Практика державного регулювання цін у Франція.

 Незважаючи на дію принципу вільного встановлення цін, в умовах ринкового господарства роль держави полягає у пря­мому регулюванні цін на сільськогосподарську продукцію, газ, елек­троенергію, транспортні послуги або у здійсненні контролю за ціна­ми в умовах конкуренції.

Державний сектор в економіці Франції має невелику частку в ВНП і включає галузі-монополісти (наприклад, газова, електроенер­гетика, транспорт), а також деякі галузі, що працюють у режимі рин­кової конкуренції (наприклад, Національний і комерційні банки, страхові компанії та окремі фірми). В першому випадку держава вста­новлює всі економічні параметри діяльності галузей-монополістів, у тому числі обсяг інвестицій, оплату праці і ціни на готову продук­цію, в другому - здійснює мінімальний вплив на економічні пара­метри господарської діяльності цих галузей, стимулюючи їх до кон­куренції з приватним сектором. Така специфіка економіки Франції визначила співвідношення між регульованими і вільними цінами на товари і послуги: близько 20 % цін регулюється державою, а 80 % пе­ребувають у режимі вільного ринкового ціноутворення.

Слід зазначити, що Франція — одна з небагатьох промислово роз­винутих країн, де був досить жорсткий режим державного регулюван­ня цін, який частково зберігся й досі. Протягом 40 років (1947-1986) державне регулювання цін було складовою частиною політики «ди-рижизму» (державного регулювання економіки). Складна економіч­на ситуація в країні, що склалася до 1947 року, різке зниження купі­вельної спроможності французького франка, його девальвація обумо­вили необхідність вжиття рішучих заходів з контролю за цінами.

У кінці 1947 році з врахуванням деякого збільшення темпів відновлення економіки була введена політика «контрольованої сво­боди цін»: підприємці отримали право змінювати ціни, попередив­ши про це державні органи, які могли відмінити такі зміни. Проте вже на початку 1948 року ціни на товари були переведені в режим повної чи часткової свободи встановлення. Разом з тим протягом наступних років (1949-1957) керівництво Франції прийняло шість законів про блокування цін, що призвело до поступового посилення цінового контролю.

У1960-1962 рр. була здійснена майже повна лібералізація цін на промислові товари, але вже з середини 1963 року керівництво прий­няло рішення про нове блокування цін у зв'язку з новою економіч­ною політикою («розвиток без інфляції»). Одночасно були заморо­жені ціни на деякі продукти харчування і послуги.

З 1965 по 1972 рр. державне регулювання цін здійснювалося че­рез так звані контракти стабільності, програмні контракти і контракти проти збільшення цін. У відповідності з контрактами стабільності держава укладала з підприємствами угоди, за якими вони мали пра­во збільшувати ціни на одні товари, одночасно понижуючи ціни на інші. Основна мета такого механізму державного регулювання цін — підтримання стабільності загального рівня цін.

Програмні контракти були спрямовані на те, щоб сприяти ево­люції цін, які відповідали б умовам міжнародної конкуренції. Цей механізм державного регулювання цін поширювався на всі товари і послуги, які у відповідності з контрактами стабільності раніше були під контролем. Згідно з програмними контрактами підприємства надавали державі інформацію про свої виробничі, інвестиційні про­грами, фінансове становище, зайнятість, перспективи виходу на зовнішні ринки, а також детальну інформацію, пов'язану з форму­ванням цін, в тому числі з аналізу ринку і конкуренції, техніко-еко-номічних параметрів товарів, продуктивності праці, методів фінан­сового управління і т. ін.

Контракти проти підвищення цін мали за мету забезпечити ви­соку конкурентоспроможність французьких товарів і сповільнити темпи зростання інфляції. Під час прийняття підприємствами таких контрактів уряд брав на себе зобов'язання не вживати заходів, що призводять до зростання витрат виробництва.

У 70-х роках уряд Франції почав знову здійснювати систему за­ходів щодо блокування і регулювання цін. Так, удругій половині 1975 року були тимчасово заблоковані ціни на всі товари і послуги дер­жавного і приватного сектора економіки, а в 1976 році ціни в дер­жавному секторі могли збільшуватися тільки на задану кількість відсотків. Інколи блокування охоплювало всі ціни, тобто заморожу­валися 100 % цін. Якщо прибуток підприємства зростав швидше, ніж ціни, вони обкладалися спеціальним антиінфляційним податком.

У травні 1973 року уряд оголосив про лібералізацію цін на про­мислову продукцію. Протягом першої половини 80-х років процес лібералізації цін, тривав, і до 1986 року з-під державного контролю було звільнено близько 90 % цін на промислову продукцію. Разом з тим було прийняте рішення про цінову конкуренцію в промисло­вості, яким заборонялося створення всіляких союзів виробників, імпортерів, оптових і роздрібних торговців. Одночасно заборонялось укладання будь-яких угод про «мінімальні ціни» чи про «рекомендо­вані ціни» на промислову продукцію, товари народного споживання і послуги.

Лібералізація цін призвела до необхідності зміни структури дер­жавних органів з регулювання цін. До 1986 року у складі міністерства планування і фінансів органи ціноутворення були представлені самостійним департаментом, а згодом він був перетворений на депар­тамент із конкуренції, куди ввійшли на правах відділу органи з дер­жавного регулювання цін і цінової конкуренції.

Нині у Франції існує близько 3 тисяч державних контролерів за цінами, які є співробітниками відділу з державного регулювання цін і цінової конкуренції департаменту з конкуренції міністерства пла­нування і фінансів, галузевих міністерств і 1000 департаментів. Кон­тролери мають право складати акти про порушення правил ціноутво­рення і передавати їх у фінансовий трибунал, який приймає рішення про санкції до юридичних осіб, пов'язаних з порушенням цінового законодавства.

 


Дата добавления: 2018-02-15; просмотров: 217; ЗАКАЗАТЬ РАБОТУ