ІНТЕНСИВ «ПАРТІЙНА БОРОТЬБА ТА ПАРТІЙНЕ КЕРІВНИЦТВО»

У партійно-державному керівництві відбувалася боротьба за владу та шляхи подальшого розвитку держави.

Партійна боротьба	Керівництво УСРР	Репресії
Квітень 1925 року	Пленум ЦК КП(б)У завльнив Е. Квірінга від обов’язків Генерального секретаря КП(б)У і призначив Л. Кагановича. Голова РНК- В. Чубар, голова ВУЦВК – Г. Петровський.
26 квітня 1926 року - Лист Й. Сталіна «Тов. Кагановичу та іншим членам Політбюро ЦК КП(б)У»		Початок боротьби проти «націонал-ухильництва»: компанія проти наркома освіти О. Шумського («шумськизм»)
1927 рік - Боротьба з націонал-ухильництвом		Проти економіста М. Волобуєва, письменника М. Хвильового, наркома освіти О. Шумського
Грудень 1927 р. ХУ з’їзд ВКП(б) боротьба між Й.Сталіним тал. Троїцьким за темпи модернізації.		Виключили з партії Л. Троїцького.
Початок пошуків «внутрішніх ворогів» та боротьби з ними.	Звільнення Л. Кагановича від обов’язків Генерального секретаря ЦК КП(б)У і призначення С. Косіора.	1928 р. – іінспірована ОДПУ «шахтинська справа». Репресії проти технічної інтелігенції (49 засуджених, 7 –до смертної кари).
Листопадовий (1929 р.) пленум ЦК ВКП(б) вивів з свого складу М. Бухаріна, попередив О. Рикова та М. Томського («правий ухил»). Встановлення одновладдя Й. Сталіна. Партійна чистка.		1929 р.розкрито, а у 1930 р. інспіровано процес проти Спілки визволення України (нац. інтелігенція, дячі УНР, 45 чоловік). Репресії торкнулися 5 тисяч лікарів, вчителів, студентів.
		1931 р. – розкриття міфічної організації «Український національний центр». Репресії проти членів українських партій –В. Голубовича, П. Христюка, М. Яворського, М. Грушевського.
		1933 рік – початок арештів українських письменників. Із 193 членів Союзу письменників репресовано 97 (М. Куліш, М. Зеров, М. Драй-Хмара); самогубство М. Хвильового (Фітільова) та М. Скрипника.
	Січень 1938 рік - звільнення С. Косіора від обов’язків Першого секретаря ЦК КП(б)У і призначення М. Хрущова.	1937-1938 – масові репресії сталінського режиму. Особливо постраждали військові (І. Якір, І. Дубовий).

ІНТЕНСИВ «СУСПІЛЬНО – ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ»

Утвердження тоталітарного режиму. Політичний режим, який утвердився в СРСР в 30-і рр., мав усі риси тоталітарного. Він характеризувався повним (тотальним) контролем з боку єдиної легальної партії та її вождя Сталіна над усіма сферами життя суспільства, повною ліквідацією демократичних свобод. Соціальна демагогія і терор стали основними засобами управління суспільством.

Утвердження тоталітарного режиму в СРСР супроводжувалося брутальним нав’язуванням суспільству комуністичної ідеології І переслідуванням проявів будь-яких інших ідеологій. Навіть релігія опинилася під забороною. 1930 р. була ліквідована УАПЦ. Другу п'ятирічку оголосили «п'ятирічкою знищення релігії». У середині 30-их років в Україні залишилося пише 9% діючих молитовних будинків від їх кількості у 1913 р. Віруючі України перестали бути рівноправними громадянами, перетворившись на людей другого ґатунку. Радянський тоталітаризм став духовним поневоленням України.

Компартія в політичній системі суспільства. Стрижнем тогочасного політичного ладу, ядром тоталітарної системи, була комуністична партія, від імені якої Ради здійснювали керівництво державою, всіма аспектами економічного, політичного й духовного життя. Компартія України була невід'ємною частиною ВКП(б) і не мала ніякої автономії. У партію йшли не лише переконані прихильники соціалізму, але й безліч тих, хто вбачав у партквитку гарантію швидкого просування по службі. Тому лави більшовицької партії, незважаючи на масові чистки, швидко поповнювались. Ма 1 січня 1941 р. КП(б)У налічувала 380 тис. членів.

З організації однодумців партія перетворилася на ієрархічну, надцентралізовану організацію, функції якої зводилися до виконання розпоряджень партійних вождів. Різноманітні громадські організації й добровільні товариства працювали під всебічним контролем партійних органів І органів безпеки. Функції профспілок звелися до ролі «приводних пасів» між партапаратом та робітничими колективами. Комсомол витлумачували як резерв та інструмент партії, не маючи ніякої автономії. інші громадські організації також були позбавлені самостійності, частину з них ліквідували. В умовах згортання творчої діяльності громадських організацій насаджувалися різноманітні форми радянської роботи, яку, однак, не підтримували маси й виконували «добровільно-примусовим» чином.

Масовий терор 30-их років в Україні. Сталін нав'язав радянському суспільству тезу про загострення класової боротьби в СРСР ПІД час будівництва соціалістичного суспільства. Ця ідея доповнювалася Іншою - про наявність у радянських республіках «повзучих» націоналістичних ухилів. Так було закладено теоретичну основу для розгортання боротьби з будь- якими проявами інакомислення в суспільстві й партії шляхом масового терору, нагнітання істерії та створення атмосфери страху. Тим самим сталінський режим прагнув паралізувати волю народу до опору.

Брутальні розправи з тими, кого вважали противниками радянської влади, не припинялися протягом 20-их років. Але від кінця цього десятиліття правлячі копа СРСР відмовляються навіть від видимості законності здійснюваних репресій. Масова кампанія «викриття» ворогів та репресій проти них посилилися після вбивства 1 грудня 1934 р. С. Кірова, потенційного кандидата на пост генерального секретаря. Президія ЦВК СРСР того самого дня ухвалила постанову про спрощення порядку розгляду звинувачень у підготовці чи здійсненні терористичних актів. Оскарження чи помилування не допускалися.

Слідчі надзвичайно широко трактували поняття «тероризм». Фактично в ньому міг бути звинувачений кожен, хто потрапив до рук сталінських сатрапів. У 1937 р. подібний порядок розгляду судових справ був поширений на звинувачених у шкідництві та диверсіях. «Шкідників» і «диверсантів» у роки перших п'ятирічок виявилося дуже багато, оскільки в промисловість влилися мільйони малокваліфікованих робітників і широкими масштабами впроваджувалася нова, складна техніка. Слідство велося із застосуванням жорстоких тортур до арештованих. Обвинувачувані не витримували знущань і підписували протоколи з абсурдними звинуваченнями, зводили наклепи на колег, рідних і всіх, ким цікавилися слідчі.

Сталінське керівництво безжально віддавало на розправу НКВС не лише сотні тисяч незгодних з його політикою безпартійних, не лише всіх тих представників партійно-державного апарату, які могли скласти йому опозицію, але й багатьох сліпих виконавців репресивного курсу режиму. Але більшість жертв терору - це робітники, селяни, службовці, Інтелігенція. Арешт ставав трагедією не лише для обвинувачуваних. їхні близькі та рідні потрапляли до категорії людей, яку в офіційних документах називали «членами сімей ворогів народу». Частину з них також репресували, а решта поневірялась, не знаходячи житла й роботи, не маючи можливості здобути вищу освіту.

Згортання українізації. Тоталітарний режим в Україні мав антиукраїнський характер. Жодного дня в довоєнний період компартію України не очолював українець. Від кінця 20-их рр. сталінський режим почав швидко згортати українізацію, повертаючись до великодержавницької асиміляторської політики, яку століттями проводила царська адміністрація. Постанова ЦВК СРСР 1929 р. зобов'язувала державні органи й підприємства союзного підпорядкування спілкуватися між собою та з центром мовою їхніх правлінь (тобто російською), а з місцевими органами влади - національною мовою. Цей документ став приводом того, що чиновники взагалі відмовлялися вивчати українську мову. Працівникам, які спілкувалися українською мовою, навішували ярлики «самостійників» та «націоналістів».

На початку 30-их років Україною прокотилася нова хвиля боротьби з «націоналістичними ухилами». Вона була інспірована Сталіним проти палкого прихильника українізації М. Скрипника, члена ЦК ВКП(б), члена політбюро ЦК КП(б)У, заступника голови РНК УСРР. Не витримавши цькування, М. Скрипник 7 липня 1933 р. застрелився. Пізніше жертвами розправи стали інші члени комісії з українізації, яка була утворена в 1925 р. Поступово українізацію в республіці згорнули, її почали розглядати як буржуазно-націоналістичний ухил, з яким слід вести непримиренну боротьбу.

Згортання національно-культурного будівництва в Україні згубно відбилося на становищі національних меншин. У квітні 1938 р. було ухвалено постанову ЦК КП(б)У, якою створення навчальних закладів для національних груп оголошувалося насадженням вогнищ буржуазно-націоналістичного впливу на дітей, тому подальше їх існування було визнане «недоцільним І шкідливим». Усі ці заклади закрили, а в 1939 р. було ліквідовано національні райони, національні сільські та містечкові ради. Сталінізм нівелюючи національні особливості та укорінюючи в свідомість людей національний нігілізм, продовжував русифікаторську політику царизму. Як і в дореволюційні роки, національні меншини опинилися під реальною загрозою зникнення.

Конституція УСРР 1937 р. Соціально-економічні та політичні зміни, що відбулися в СРСР у 20-30-і роки правляча більшовицька партія розглядала як процес соціалістичного будівництва. У грудні 1936 р. було ухвалено нову Конституцію СРСР, яка «закріпила» факт «побудови соціалізму» в країні. На основі цієї конституції було розроблено конституції союзних республік, у тому числі й України. Надзвичайний XIV Всеукраїнський з'їзд Рад ЗО січня 1937 р. затвердив нову конституцію республіки, яка офіційно тепер називалася Українська Радянська Соціалістична Республіка (УРСР). Конституція УРСР декларувала добровільність об'єднання України з іншими республіками в Радянський Союз.

Основний закон УРСР проголошував політичні свободи, але в умовах тоталітарного режиму це була порожня декларація.

Дата добавления: 2018-02-15; просмотров: 374; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 123 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!