ІНТЕНСИВ «ПАРТІЙНА БОРОТЬБА ТА ПАРТІЙНЕ КЕРІВНИЦТВО»



У партійно-державному керівництві відбувалася боротьба за владу та шляхи подальшого розвитку держави.

Партійна боротьба Керівництво УСРР Репресії
Квітень 1925 року Пленум ЦК КП(б)У завльнив Е. Квірінга від обов’язків Генерального секретаря КП(б)У і призначив Л. Кагановича. Голова РНК- В. Чубар, голова ВУЦВК – Г. Петровський.  
26 квітня 1926 року - Лист Й. Сталіна «Тов. Кагановичу та іншим членам Політбюро ЦК КП(б)У»   Початок боротьби проти «націонал-ухильництва»: компанія проти наркома освіти О. Шумського («шумськизм»)
1927 рік - Боротьба з націонал-ухильництвом   Проти економіста М. Волобуєва, письменника М. Хвильового, наркома освіти О. Шумського
Грудень 1927 р. ХУ з’їзд ВКП(б) боротьба між Й.Сталіним тал. Троїцьким за темпи модернізації.   Виключили з партії Л. Троїцького.  
Початок пошуків «внутрішніх ворогів» та боротьби з ними. Звільнення Л. Кагановича від обов’язків Генерального секретаря ЦК КП(б)У і призначення С. Косіора. 1928 р. – іінспірована ОДПУ «шахтинська справа». Репресії проти технічної інтелігенції (49 засуджених, 7 –до смертної кари).
Листопадовий (1929 р.) пленум ЦК ВКП(б) вивів з свого складу М. Бухаріна, попередив О. Рикова та М. Томського («правий ухил»). Встановлення одновладдя Й. Сталіна. Партійна чистка.   1929 р.розкрито, а у 1930 р. інспіровано процес проти Спілки визволення України (нац. інтелігенція, дячі УНР, 45 чоловік). Репресії торкнулися 5 тисяч лікарів, вчителів, студентів.
    1931 р. – розкриття міфічної організації «Український національний центр». Репресії проти членів українських партій –В. Голубовича, П. Христюка, М. Яворського, М. Грушевського.
    1933 рік – початок арештів українських письменників. Із 193 членів Союзу письменників репресовано 97 (М. Куліш, М. Зеров, М. Драй-Хмара); самогубство М. Хвильового (Фітільова) та М. Скрипника.
  Січень 1938 рік - звільнення С. Косіора від обов’язків Першого секретаря ЦК КП(б)У і призначення М. Хрущова. 1937-1938 – масові репресії сталінського режиму. Особливо постраждали військові (І. Якір, І. Дубовий).

 

ІНТЕНСИВ «СУСПІЛЬНО – ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ»

Утвердження тоталітарного режиму. Політичний режим, який утвердився в СРСР в 30-і рр., мав усі риси тоталітарного. Він характеризувався повним (тотальним) контролем з боку єдиної легальної партії та її вождя Сталіна над усіма сферами життя суспільства, повною ліквідацією демократичних свобод. Соціальна демагогія і терор стали основними засобами управ­ління суспільством.

Утвердження тоталітарного режиму в СРСР супроводжу­валося брутальним нав’язуванням суспільству комуністичної ідеології І переслідуванням проявів будь-яких інших ідеологій. Навіть релігія опинилася під забороною. 1930 р. була ліквідована УАПЦ. Другу п'ятирічку оголосили «п'яти­річкою знищення релігії». У середині 30-их років в Україні за­лишилося пише 9% діючих молитовних будинків від їх кількості у 1913 р. Віруючі України перестали бути рівноправними гро­мадянами, перетворившись на людей другого ґатунку. Ра­дянський тоталітаризм став духовним поневоленням України.

Компартія в політичній системі суспільства. Стрижнем то­гочасного політичного ладу, ядром тоталітарної системи, була комуністична партія, від імені якої Ради здійснювали керівниц­тво державою, всіма аспектами економічного, політичного й духовного життя. Компартія України була невід'ємною части­ною ВКП(б) і не мала ніякої автономії. У партію йшли не лише переконані прихильники соціалізму, але й безліч тих, хто вба­чав у партквитку гарантію швидкого просування по службі. Тому лави більшовицької партії, незважаючи на масові чистки, швидко поповнювались. Ма 1 січня 1941 р. КП(б)У налічувала 380 тис. членів.

З організації однодумців партія перетворилася на ієрархіч­ну, надцентралізовану організацію, функції якої зводилися до виконання розпоряджень партійних вождів. Різноманітні гро­мадські організації й добровільні товариства працювали під всебічним контролем партійних органів І органів безпеки. Функції профспілок звелися до ролі «приводних пасів» між партапаратом та робітничими колективами. Комсомол витлу­мачували як резерв та інструмент партії, не маючи ніякої авто­номії. інші громадські організації також були позбавлені само­стійності, частину з них ліквідували. В умовах згортання твор­чої діяльності громадських організацій насаджувалися різноманітні форми радянської роботи, яку, однак, не підтри­мували маси й виконували «добровільно-примусовим» чином.

Масовий терор 30-их років в Україні. Сталін нав'язав ра­дянському суспільству тезу про загострення класової бороть­би в СРСР ПІД час будівництва соціалістичного суспільства. Ця ідея доповнювалася Іншою - про наявність у радянських рес­публіках «повзучих» націоналістичних ухилів. Так було закла­дено теоретичну основу для розгортання боротьби з будь- якими проявами інакомислення в суспільстві й партії шляхом масового терору, нагнітання істерії та створення атмосфери страху. Тим самим сталінський режим прагнув паралізувати волю народу до опору.

Брутальні розправи з тими, кого вважали противниками ра­дянської влади, не припинялися протягом 20-их років. Але від кінця цього десятиліття правлячі копа СРСР відмовляються на­віть від видимості законності здійснюваних репресій. Масова кампанія «викриття» ворогів та репресій проти них посилилися після вбивства 1 грудня 1934 р. С. Кірова, потенційного канди­дата на пост генерального секретаря. Президія ЦВК СРСР того самого дня ухвалила постанову про спрощення порядку розгляду звинувачень у підготовці чи здійсненні терористичних актів. Оскарження чи помилування не допускалися.

Слідчі надзвичайно широко трактували поняття «теро­ризм». Фактично в ньому міг бути звинувачений кожен, хто потрапив до рук сталінських сатрапів. У 1937 р. подібний по­рядок розгляду судових справ був поширений на звинувачених у шкідництві та диверсіях. «Шкідників» і «диверсантів» у роки перших п'ятирічок виявилося дуже багато, оскільки в про­мисловість влилися мільйони малокваліфікованих робітників і широкими масштабами впроваджувалася нова, складна техні­ка. Слідство велося із застосуванням жорстоких тортур до арештованих. Обвинувачувані не витримували знущань і під­писували протоколи з абсурдними звинуваченнями, зводили наклепи на колег, рідних і всіх, ким цікавилися слідчі.

Сталінське керівництво безжально віддавало на розправу НКВС не лише сотні тисяч незгодних з його політикою безпар­тійних, не лише всіх тих представників партійно-державного апарату, які могли скласти йому опозицію, але й багатьох слі­пих виконавців репресивного курсу режиму. Але більшість жертв терору - це робітники, селяни, службовці, Інтелігенція. Арешт ставав трагедією не лише для обвинувачуваних. їхні близькі та рідні потрапляли до категорії людей, яку в офіційних документах називали «членами сімей ворогів народу». Части­ну з них також репресували, а решта поневірялась, не зна­ходячи житла й роботи, не маючи можливості здобути вищу освіту.

Згортання українізації. Тоталітарний режим в Україні мав антиукраїнський характер. Жодного дня в довоєнний період компартію України не очолював українець. Від кінця 20-их рр. сталінський режим почав швидко згортати українізацію, по­вертаючись до великодержавницької асиміляторської політи­ки, яку століттями проводила царська адміністрація. Постано­ва ЦВК СРСР 1929 р. зобов'язувала державні органи й підпри­ємства союзного підпорядкування спілкуватися між собою та з центром мовою їхніх правлінь (тобто російською), а з місце­вими органами влади - національною мовою. Цей документ став приводом того, що чиновники взагалі відмовлялися ви­вчати українську мову. Працівникам, які спілкувалися україн­ською мовою, навішували ярлики «самостійників» та «націо­налістів».

На початку 30-их років Україною прокотилася нова хвиля боротьби з «націоналістичними ухилами». Вона була інспі­рована Сталіним проти палкого прихильника українізації М. Скрипника, члена ЦК ВКП(б), члена політбюро ЦК КП(б)У, заступника голови РНК УСРР. Не витримавши цькування, М. Скрипник 7 липня 1933 р. застрелився. Пізніше жертвами розправи стали інші члени комісії з українізації, яка була утво­рена в 1925 р. Поступово українізацію в республіці згорнули, її почали розглядати як буржуазно-націоналістичний ухил, з яким слід вести непримиренну боротьбу.

Згортання національно-культурного будівництва в Україні згубно відбилося на становищі національних меншин. У квітні 1938 р. було ухвалено постанову ЦК КП(б)У, якою створення навчальних закладів для національних груп оголошувалося на­садженням вогнищ буржуазно-націоналістичного впливу на дітей, тому подальше їх існування було визнане «недоцільним І шкідливим». Усі ці заклади закрили, а в 1939 р. було ліквідо­вано національні райони, національні сільські та містечкові ради. Сталінізм нівелюючи національні особливості та укорі­нюючи в свідомість людей національний нігілізм, продовжував русифікаторську політику царизму. Як і в дореволюційні роки, національні меншини опинилися під реальною загрозою зникнення.

Конституція УСРР 1937 р. Соціально-економічні та політич­ні зміни, що відбулися в СРСР у 20-30-і роки правляча більшо­вицька партія розглядала як процес соціалістичного будівниц­тва. У грудні 1936 р. було ухвалено нову Конституцію СРСР, яка «закріпила» факт «побудови соціалізму» в країні. На ос­нові цієї конституції було розроблено конституції союзних республік, у тому числі й України. Надзвичайний XIV Все­український з'їзд Рад ЗО січня 1937 р. затвердив нову консти­туцію республіки, яка офіційно тепер називалася Українська Радянська Соціалістична Республіка (УРСР). Конституція УРСР декларувала добровільність об'єднання України з іншими рес­публіками в Радянський Союз.

 

Основний закон УРСР проголошував політичні свободи, але в умовах тоталітарного режиму це була порожня декларація.


Дата добавления: 2018-02-15; просмотров: 150;