Проблеми впровадження альтернативних методів вирішення корпоративних конфліктів та проведення медіації в адміністративному судочинстві в України

⇐ ПредыдущаяСтр 5 из 5

У сучасних ринкових умовах економіка України дедалі сильніше потерпає від корпоративних конфліктів, що часто переростають у "корпоративні війни". Зокрема, від агресивних поглинань, захоплення контролю над суб'єктами господарювання з використанням незаконних методів. Відповідно, все це супроводжуються порушенням норм законодавства, масовими порушеннями прав і законних інтересів групи акціонерів, що, своєю чергою, потребує захисту інтересів потерпілої сторони та цивілізованого вирішення спорів та конфліктів.

Сьогодні, якщо сторони не можуть домовитися між собою, то починають шукати варіанти допомоги у вирішенні конфлікту. Вони звертаються до допомоги арбітрів (найчастіше - це судові органи, органи державного управління, керівники підприємств або підрозділів) з проханням розсудити. Зазвичай такі суперечки завершуються на користь однієї зі сторін, тобто внаслідок прийнятого арбітром рішення інтереси одного завжди залишаються не задоволені. Цивілізовані ж способи врегулювання конфліктів належать до альтернативних способів вирішення спорів, тобто до таких способів, які не припускають участі державних судів у вирішенні спору, та їхнім наслідком є відчуття перемоги у кожного з учасників конфлікту, і, що найважливіше, зберігаються партнерські стосунки, люди співпрацюють один з одним і надалі.

Впровадження медіації до українського законодавства пов'язано із потребою вирішення спорів альтернативним способом. Суть медіації полягає в пропозиції сторонам спрощених, менш коштовних, а передусім найменш конфліктних процедур для вирішення спорів. Медіація визначається як посередництво в спорі, яке має на меті влагодження конфлікту, допомагає дійти порозуміння, прийняти рішення, яке буде прийнятним для обох сторін.

Публічно-правові спори, які вирішуються в порядку адміністративного судочинства, часто називають немедіабельними, тобто такими, які не можуть бути вирішені шляхом застосування медіації. Насамперед, це зумовлено особливостями суб’єктного складу адміністративних процесуальних правовідносин, а саме, тим фактом, що однією зі сторін завжди виступає орган публічної адміністрації. Проте аналіз законодавства та практики зарубіжних країн показує, що медіація в адміністративних справах не лише можлива, а й справді ефективна. Успішне впровадження медіації до українського адміністративного судочинства залежить від того, чи вдасться науковцям та законодавцям вирішити ряд теоретичних та практичних проблем. Спробуємо навести найбільш актуальні проблеми впровадження та проведення медіації в адміністративному судочинстві та запропонувати своє бачення вирішення цих проблем. [17]

Однією із найгостріших проблем є реалізація таких принципів медіації як добровільність та ініціативність. Однією зі сторін як правило виступає орган публічної адміністрації, тому необхідно враховувати, що попри наявність у службовців деяких дискреційних повноважень, можливість власного розсуду чиновників часто обмежена. Це зумовлено наявністю у Конституції України положення про те, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Проте, відповідно до статті 3 Конституції України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави[2]. Закон України «Про державну службу» передбачає такі принципи здійснення державної служби як служіння народу України, гуманізму і соціальної справедливості, а також пріоритету прав людини і громадянина. Тотожні принципи передбачені і Законом України «Про службу в органах місцевого самоврядування». Аналізуючи ці принципи, можна зробити висновок, що досягення компромісу між органом публічної адміністрації та громадянином є одним із пріоритетів діяльності держави та органів місцевого самоврядування. Що стосується ініціативності, як одного із принципів медіації, то мабуть важко буде дочекатися ініціативи вирішення спору у позасудовий спосіб від органу публічної адміністрації, однак останній повинен прийняти таку пропозицію, в разі, якщо її зробить інша сторона.

Другою проблемою є питання оплати праці медіатора. Знову ж таки, оскільки однією зі сторін є орган публічної адміністрації, який виступає від імені держави або територіальної громади, кошти на оплату праці медіатора мали б бути передбачені у державну або місцеву бюджеті, а це відповідно обмежує сторони у виборі медіатора, оскільки оплата його праці не повинна бути занадто великою. Для вирішення цього питання потрібно з’ясувати у якій формі буде здійснюватись діяльність медіатора. Можливими будуть три варіанти:

· медіатор як представник громадської організації. Попри те, що така діяльність буде безоплатною, цей варіант не варто сприймати серйозно, оскільки це буде переважно грантова діяльність, а за такої умови можна ставити під сумнів систематичність та професійність діяльності медіаторів.

· другим варіантом є приватні медіатори. Проте, це також не найкращий спосіб для впровадження медіації саме в адміністративному судочинстві, оскільки органи публічної адміністрації не можуть витрачати державні кошти на послуги приватних медіаторів.

· і останній варіант, який наразі є єдино прийнятним для впровадження медіації у адміністративне судочинство, медіація як діяльність окремих працівників судової гілки влади ( це може бути суддя чи інший співробітник суду, що спеціалізуються на медіації).

Така діяльність не потребує додаткового фінансування оскільки здійснюється у робочий час і без мети отримання прибутку. Схожа практика існує у Республіці Польща. Медіацію в адміністративних справах проводить суддя або інший працівник суду, який спеціалізується на медіації. В деяких судах є окремо створений відділ, працівники якого вирішують справи шляхом медіації.

Третьою проблемою є те, що не до всіх адміністративних справ, які відповідно до статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України ( надалі КАС України), відносяться до компетенції адміністративних судів, можуть бути застосовані альтернативні способи вирішення спорів. Такими категоріями справ є, передбачені частиною 3 статті 17 КАС України спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень, а також частиною 5 цієї ж статті спори щодо правовідносин, пов'язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму. Неможливість проведення у таких категоріях справ медіації є об’єктивним фактом, виходячи з характеру відносин, які складаються між сторонами спору. Натомість, медіабельними можна вважати передбачені частиною 1 статті 17 КАС України спори фізичних та юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (особливо це стосується правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності, передбачені частиною 2 статті 17 КАС України спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби, а також передбачені частиною 4 статті 17 КАС України спори за зверненням суб’єкта владних повноважень у випадках, встановлених законом.[6]

Ще однією проблемою впровадження медіації в адміністративне судочинство є відсутність належного правового регулювання. На даний час розроблено проект закону «Про медіацію», який навіть не включає адміністративні справи до сфери своєї дії. Проте, впровадження в адміністративне судочинство медіації як діяльності окремих працівників судової гілки влади не суперечить положенням КАС України. Проведення медіації у такий спосіб може реалізовуватись наступним чином: відповідно до статті 111 КАС України на попередньому судовому засіданні суддя роз’яснює сторонам можливості щодо мирного врегулювання спору. Якщо сторони погоджуються на медіацію, суд передає матеріали іншому судді-медіатору або іншому працівнику суду, що спеціалізується на медіацію. У разі успішного її проведення, сторони заключають угоду, справа повертається до судді, який відкрив провадження в адміністративній справі за наслідком чого він постановляє ухвалу про закриття провадження у справі. У даній ухвалі фіксуються умови примирення, досягнуті сторонами в процесі медіації. Залежно від прийнятого сторонами рішення та умов укладеної ними угоди, суддя також може постановити ухвалу про закриття провадження у справі, у зв’язку з відмовою від адміністративного позову позивачем або визнання адміністративного позову відповідачем. Якщо ж примирити сторони не вдалося, справа повертається до судді, який відкрив провадження в адміністративній справі і продовжується розгляд цієї справи у порядку встановленому КАС України. Отже, поступове впровадження медіації у сферу адміністративного судочинства можливе без внесення змін до законодавства України.

Незважаючи на проблеми, які існують при впровадженні та проведенні медіації у адміністративному судочинстві, становлення такого інституту відіграватиме важливу роль у розвитку правової культури суспільства, допоможе розвантажити систему адміністративних судів України та сприятиме мирному вирішенню публічно-правових спорів.

2.3. Проблемні питання практики розгляду судами корпоративних спорів

Господарські товариства — універсальна і найбільш оптимальна в стабільному майновому обороті організаційно-правова форма суб'єктів господарювання. Тому необхідним є забезпечення ефективного та своєчасного захисту прав та охоронюваних законом інтересів учасників корпоративних відносин, пов'язаних із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності господарських товариств.

Дана сфера правового регулювання є пріоритетною як у законодавствах зарубіжних країн, так і на міждержавному рівні. Зокрема, на думку Європейської Комісії, право товариств «можна вважати фундаментом усієї ринкової економіки». У зв'язку з цим загальною тенденцією у країнах Західної Європи є підвищення якості регулювання правового статусу господарських товариств, що зумовлено їх провідною роллю в економіці та обсягами акумульованих ними капіталів.

Відповідно, законодавство про компанії віднесено також до пріоритетної сфери першого етапу виконання Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу.

Проте, аналізуючи стан нормативного забезпечення корпоративних відносин в Україні, необхідно констатувати, що вітчизняне законодавство занадто фрагментарно регулює питання створення та діяльності цих суб'єктів, на відміну від провідних країн світу. Нормативна неврегульованість, недосконалість формулювань положень нормативних актів, законодавчі колізії у даній сфері призводять до неоднакового тлумачення та застосування судами корпоративного законодавства. Зазначені фактори зумовлюють численні помилки при розгляді судами корпоративних спорів, високу питому вагу скасованих і змінених судових рішень, що потребує напрацювання єдиної судової практики.

Окрім того, вітчизняний корпоративний сектор характеризується зростанням кількості корпоративних конфліктів, які завдають шкоди не лише їх учасникам, а й інвестиційному іміджу держави в цілому. Чинне законодавство дозволяє на сьогодні формально законними засобами здійснювати корпоративні захоплення шляхом зловживання правом, використання прогалин та колізій у законодавстві тощо. Такі дії стають можливими, в тому числі у зв'язку з неефективністю судового контролю у даній сфері.[2]

Дотримання судами матеріального та процесуального законодавства при вирішенні корпоративних спорів є визначальним для виконання мети правосуддя — захисту прав та охоронюваних законом інтересів осіб.

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визначення підсудності справ з питань приватизації та з корпоративних спорів» від 15 грудня 2006 р. до підвідомчості господарських судів віднесено справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, що пов'язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів. Вказаним Законом також визначено поняття корпоративних відносин як відносин, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав.

На практиці виникли труднощі з розмежуванням підвідомчості даної категорії спорів між господарськими і загальними судами. Це пов'язано, передусім, з відсутністю уніфікованих критеріїв відмежування корпоративних спорів від інших категорій спорів.

Підвідомчість справ загальним і господарським судам визначається законодавством. У разі відсутності прямої вказівки закону застосовується принцип розмежування підвідомчості за суб'єктним складом. Зокрема, на підставі ст. 1 Господарського процесуального кодексу України (далі — ГПК) господарським судам підвідомчі спори щодо захисту порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів підприємств, установ, організацій, інших юридичних осіб (у тому числі іноземних), громадян, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи. При цьому справи, що виникають з корпоративних відносин, на підставі п. 4 ч. 1 ст. 12 ГПК підвідомчі господарським судам незалежно від того, які особи — юридичні чи фізичні — є учасниками корпоративних відносин, з яких виник спір.

Тому, якщо стороною у справі є фізична особа, вирішального значення при розмежуванні юрисдикцій набуває питання, чи є дана справа такою, що виникає з корпоративних відносин.

Зокрема, проблемним є питання, чи підлягають розгляду господарським судом справи, пов'язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності інших суб'єктів господарювання, які не є господарськими товариствами (кооперативи, приватні підприємства, колективні підприємства тощо), якщо стороною у справі є фізична особа.

У судів склалась неоднозначна практика щодо підвідомчості даної категорії спорів. Окремі суди застосовують за аналогією п. 4 ч. 1 ст. 12 ГПК і щодо спорів, пов'язаних з діяльністю інших суб'єктів господарювання.[5]

У зв'язку з цим вбачається, що при вирішенні питання про підвідомчість аналогічних категорій справ до врегулювання на законодавчому рівні у судів відсутні підстави виходити за межі підвідомчості господарських судів, визначені ст. 12 ГПК. Тому незважаючи на те, що спори, пов'язані з діяльністю інших юридичних осіб, є за своїм змістом близькими до спорів, що виникають з корпоративних відносин, якщо хоча б однією зі сторін спору є фізична особа, перші підвідомчі загальним судам.

На наш погляд, не підлягає розширеному тлумаченню п. 4 ч. 1 ст. 12 ГПК також щодо справ, пов'язаних із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності господарського товариства, якщо стороною у справі не є ні господарське товариство, ні його учасник (засновник, акціонер), у тому числі такий, що вибув.

Зокрема, спори за участі спадкоємців учасників господарського товариства, які ще не стали учасниками господарського товариства, є підвідомчими загальним судам.

У результаті вивчення судової практики встановлено, що проблемним є також питання чіткого розмежування корпоративних та трудових відносин, оскільки правовідносини, що виникають між одноособовим виконавчим органом та господарським товариством, регулюються і нормами трудового права, і нормами цивільного (господарського) права. Відповідно, у господарських судів та загальних судів склалась неоднакова практика щодо визначення підвідомчості даної категорії справ.

При вирішенні питання про підвідомчість аналогічних категорій спорів необхідно керуватися тим, що справи по розгляду трудових спорів між учасником (засновником, акціонером) господарського товариства — фізичною особою і господарським товариством є підвідомчими загальним судам.

Як випливає із змісту ст. 3 Кодексу законів про працю України (далі —КЗпП), до трудових відносин належать відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Відповідно до ч. 4 ст. 65 Господарського кодексу України (далі — ГК) у разі найму керівника підприємства з ним укладається договір (контракт), в якому визначаються строк найму, права, обов'язки і відповідальність керівника, умови його матеріального забезпечення, умови звільнення його з посади, інші умови найму за погодженням сторін. А згідно з ч. 6 вказаної статті керівника підприємства може бути звільнено з посади достроково на підставах, передбачених договором (контрактом), відповідно до закону.[5]

При вирішенні питання, чи є спір, який виник між вказаними особами, трудовим, необхідно керуватися положеннями гл. XV КЗпП «Індивідуальні трудові спори». У зв'язку з цим спори, пов'язані з оскарженням членами виконавчих органів товариства, а також членами наглядової ради товариства, які уклали з товариствами трудові договори, рішень відповідних органів товариства про звільнення (усунення, відсторонення, відкликання) їх з посади, розглядаються в порядку позовного провадження загальними судами як трудові спори.

Таким чином, на сьогодні чинне законодавство частину фактично корпоративних чи пов'язаних з ними спорів, залишило у підвідомчості загальних судів, що спричиняє можливість розбіжностей у практиці загальних і господарських судів, а також прийняття взаємовиключних рішень. Таке становище потребує негайного врегулювання на законодавчому рівні.

Необхідно також звернути увагу, що у підвідомчості загальних судів залишилась також ще одна категорія спорів, пов'язаних з корпоративними відносинами. У правовідносинах щодо переходу та реалізації корпоративних прав відповідно до ст. 9 Закону України «Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні» від 10 грудня 1997 р. (далі — Закон про Національну депозитарну систему) бере участь реєстратор, який веде реєстр власників іменних цінних паперів. Оскільки відповідно до ст. 5 вказаного Закону реалізація корпоративних прав, що випливають з володіння акцією, є можливою лише після внесення відповідних змін до реєстру, в судовій практиці трапляються випадки, коли акціонер звертається з позовом до реєстратора про спонукання внести зміни до системи реєстру власників іменних цінних паперів тощо. Дана категорія справ є підвідомчою загальним судам, якщо однією із сторін, які беруть участь у справі, є фізична особа.

Аналогічні категорії спорів пов'язані з корпоративними відносинами, виходячи зі змісту ст. 167 ГКУ, однак їх суб'єктний склад не відповідає вимогам ст. 12 ГПК.

Суди повинні суворо дотримуватися вимог процесуального закону при вирішенні питання щодо юрисдикції судів, щоб не порушувати конституційного права на правосуддя через відомчі розбіжності.

Розглянемо інші проблемні питання, які виникають у судів при вирішенні окремих категорій корпоративних спорів.

Вимоги до змісту установчих документів господарських товариств передбачені статтями 88, 143, 154 Цивільного кодексу України (далі — ЦК), ч. 2 ст. 57, ст. 82 ГК, статтями 4, 37, 51, 65, 67, 76 Закону України «Про господарські товариства» від 19 вересня 1991 р. (далі — Закон про господарські товариства). За ч. 4 ст. 4 останнього відсутність в установчих документах відомостей, обов'язковість яких визначена законом, є підставою для відмови у державній реєстрації товариства та змін, внесених до його установчих документів. [3]

Як показує вивчення справ, недоліком чинного законодавства є невизначеність підстав та наслідків визнання недійсними установчих документів господарських товариств з урахуванням правової природи цих документів. У зв'язку з цим вбачається, що суд може визнати недійсними установчі документи за наявності одночасно таких умов:

— на момент розгляду справи вони не відповідають вимогам законодавства;

— допущені при їх прийнятті та затвердженні порушення не можуть бути усунуті;

— певні положення установчих документів порушують права та законні інтереси позивачів.

ЦК передбачає, що установчим документом товариства є затверджений учасниками статут або засновницький договір між учасниками, якщо інше не встановлено законом (ч. 2 ст. 87). Відповідно до ч. 1 ст. 82 ГК засновницький договір є установчим документом ПТ і КТ, а статут є установчим документом AT, ТОВ і ТДВ.

Вбачається, що при вирішенні спорів про визнання установчих документів господарського товариства недійсними господарським судам необхідно розмежовувати правову природу статуту та установчого (засновницького) договору товариства.

Статут юридичної особи за своєю правовою природою є актом, який визначає правовий статус юридичної особи, обов'язки учасників, посадових осіб товариства та інших працівників та порядок затвердження та внесення змін до статуту.

Підставами для визнання індивідуального акта ненормативного характеру, в тому числі статуту, недійсним, є його невідповідність вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав (затвердив) цей акт. Крім того, обов'язковою умовою визнання акта недійсним є порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та законних інтересів позивача.

Проте окремі суди помилково визначають правову природу статуту, вважаючи його правочином, і, відповідно, поширюють на статути норми, які регламентують підстави недійсності правочинів.

Однак статут не є одностороннім правочином, оскільки згідно із статтями 36, 41, 59 Закону про господарські товариства статут затверджується (змінюється) загальними зборами учасників (засновників, акціонерів) господарського товариства. А загальні збори не є ні суб'єктом права, ні органом, який здійснює представництво товариства, оскільки відповідно до статей 48, 62 вказаного Закону виконавчий орган здійснює дії від імені товариства. Не є статут і договором, оскільки відповідно до ст. 626 ЦК договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. А статут затверджується (змінюється) не за домовленістю всіх учасників (засновників, акціонерів) товариства, а більшістю у три чверті або простою більшістю голосів акціонерів (учасників) товариства (статті 42, 59 Закону про господарські товариства).

Вважаємо, що виходячи з різної правової природи статуту та установчого договору господарського товариства у справах про визнання недійсним статуту відповідачем є товариство і відсутня необхідність залучати до участі у справі всіх учасників (акціонерів) товариства, а у справах щодо визнання недійсним установчого (засновницького) договору мають залучатися до участі у справі всі учасники (акціонери) товариства як сторони договору.

На наш погляд, суди не вправі вносити зміни до установчих документів товариства — вирішення цього питання не належить до компетенції суду і означало б втручання у внутрішню діяльність товариства. Судам підвідомчі спори щодо недійсності змін, внесених до установчих документів товариства, або визнання недійсними рішень загальних зборів щодо внесення змін до останніх.

Чинне законодавство не визначає підстав для визнання недійсними актів органів юридичної особи, на відміну від підстав визнання недійсними правочинів. Так, ч. 5 ст. 98 ЦК передбачено право учасника товариства на оскарження рішення загальних зборів до суду, проте не встановлено підстав для визнання рішення загальних зборів недійсним.

Вбачається, що не всі порушення законодавства, допущені при скликанні та проведенні загальних зборів господарського товариства, є підставою для визнання недійсними прийнятих на них рішень.

Зокрема, безумовною підставою для визнання недійсними рішень загальних зборів в силу прямої вказівки Закону про господарські товариства є:

— прийняття загальним зборами рішення за відсутності кворуму для проведення загальних зборів чи прийняття рішення (статті 41, 42, 59, 60);

— прийняття загальними зборами рішень з питань, не включених до порядку денного цих загальних зборів (ч. 4 ст. 43);

— прийняття загальними зборами рішення про зміну статутного капіталу товариства, якщо не дотримана процедура надання акціонерам (учасникам) відповідної інформації (статті 40, 45).[4]

При вирішенні питання про недійсність рішень загальних зборів через інші порушення, допущені при скликанні та проведенні загальних зборів, господарський суд повинен оцінити, наскільки ці порушення могли вплинути на прийняття загальними зборами відповідного рішення.

Господарським судам необхідно враховувати, що, оскільки загальні збори є органом товариства, то їх рішення мають розцінюватися як рішення самого товариства, а не його окремих учасників (акціонерів). Тому відповідачем у спорах про визнання недійсним рішення загальних зборів є товариство.

Причому, в судовому порядку недійсним може бути визнано рішення загальних зборів учасників товариства, а не протокол загальних зборів.

На практиці виникають питання щодо визначення правомочності загальних зборів — чи на підставі реєстру акціонерів у день проведення загальних зборів чи за фактичною участю акціонерів у прийнятті загальними зборами рішень.

Вбачається, що правомочність загальних зборів акціонерів визначається виключно за результатами реєстрації, якою встановлюється число акціонерів, які беруть участь у зборах, належні їм голоси (ч. 1 ст. 41 Закону про господарські товариства). За приписом ст. 42 вказаного Закону рішення загальних зборів приймаються простою більшістю голосів акціонерів, які беруть участь у зборах, а з окремих питань — більшістю у 3/4 голосів. При цьому закон не встановлює обов'язковість при прийнятті рішення присутності зареєстрованих акціонерів понад вказану більшість.

Порядок виходу учасника з господарського товариства регламентовано статтями 126, 148 ЦК і статтями 54, 71 Закону про господарські товариства.

У зв'язку із законодавчою неврегульованістю склалась неоднакова судова практика з питання, яку дату вважити днем виходу учасника з ТОВ:

— дату подання учасником заяви (рішення) про вихід з господарського товариства;

— дату прийняття загальними зборами учасників рішення про вихід учасника з господарського товариства;

— дату реєстрації змін до установчих документів товариства, пов'язаних з виходом учасника з товариства.

Зауважимо, що відповідно до зазначених нормативних актів учасник ТОВ чи ТДВ вправі у будь-який час вийти з товариства незалежно від згоди інших учасників. Вихід зі складу учасників товариства не пов'язується ні з рішенням зборів учасників, ні з внесенням змін до установчих документів товариства, у зв'язку з чим моментом виходу учасника з товариства є дата подачі ним заяви про вихід відповідній посадовій особі товариства або вручення заяви останній органами зв'язку.

Право учасника господарського товариства на отримання інформації про діяльність товариства регламентовано п. «г» ч. 1 ст. 10 Закону про господарські товариства, а також ст. 116 ЦКУ та ч. 1 ст. 88 ГК.[2,4]

Аналіз судових рішень за позовами учасників (акціонерів) до господарських товариств про спонукання надати інформацію про діяльність товариства дозволяє констатувати незадовільність правової регламентації даних відносин. Зокрема, законодавством не врегульовано питання:

— відсутність чітко визначеного обсягу інформації, яка може бути надана учаснику (акціонеру) товариства;

— невизначеність процедури подання запиту та отримання інформації;

— не визначено співвідношення інформації, що може бути надана учаснику (акціонеру), та інформації, яка становить комерційну таємницю;

— не визначено обмежень щодо періоду часу, за який учасник (акціонер) може вимагати надання інформації про діяльність товариства.

Вважаємо, що при вирішенні питання про надання господарським товариством інформації про діяльність товариства необхідно керуватися таким.

Господарське товариство зобов'язане надавати учаснику (акціонеру) на його вимогу лише документи звітного характеру (річні баланси, звіти про фінансово-господарську діяльність товариства, протоколи ревізійної комісії, протоколи зборів органів управління товариства) та інформацію, яка міститься в установчих документах товариства, а не будь-яку інформацію щодо господарської діяльності товариства.

Вбачається правильною практика тих судів, які при вирішенні спорів про зобов'язання товариства надати інформацію про діяльність товариства керуються датою, з якої особа стала акціонером товариства, оскільки відповідно до ст. 5 Закону про Національну депозитарну систему реалізація корпоративних прав, що випливають з акції (в тому числі і права на отримання інформації про діяльність товариства), є можливою лише після внесення відповідних змін до реєстру власників іменних цінних паперів.

Господарським судам при вирішенні даної категорії спорів слід також враховувати і процедуру надання учасникам (акціонерам) інформації про діяльність товариства, встановлену господарським товариством.

Аналіз чинного законодавства, що регулює корпоративні відносини, а також вивчення практики розгляду судами корпоративних спорів дає підстави дійти висновку про необхідність внесення таких пропозицій щодо вдосконалення законодавства, яке регулює корпоративні відносини.

Термінового прийняття потребують закон про акціонерні товариства та закон про товариства з обмеженою відповідальністю, в яких необхідно детально врегулювати питання створення, діяльності, управління та припинення діяльності товариств. Зокрема, ґрунтовної регламентації потребують питання скликання, проведення та компетенції органів управління товариств — загальних зборів, наглядової ради, виконавчого органу. Необхідно також законодавчо чітко визначити можливість та підстави визнання рішень органів товариств недійсними. Врегулювання в зазначених законах потребують також процедури обрання та відкликання посадових осіб товариства, а також співвідношення дії норм трудового та корпоративного права у цій сфері.

Чіткої законодавчої регламентації потребують підстави визнання установчих документів господарського товариства недійсними. Необхідно також уніфікувати норми ГК, ЦК та Закону про державну реєстрацію щодо примусового припинення юридичної особи.

У законі про товариства з обмеженою відповідальністю необхідно детально передбачити процедуру виходу та виключення учасника з товариства, вступу правонаступника (спадкоємця) учасника до товариства, а також переходу частки учасника в статутному капіталі товариства.

З метою формування єдиної судової практики вирішення корпоративних спорів та запобігання маніпулюванню їх підвідомчістю необхідно до підвідомчості господарських судів віднести також:

— спори, пов'язані з призначенням (обранням), відкликанням, припиненням повноважень і відповідальністю осіб, які входять до складу органів управління товариства;

— спори, пов'язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності не лише господарських товариств, а й юридичних осіб інших організаційно-правових форм;

— спори, пов'язані зі здійсненням діяльності професійних учасників фондового ринку, — у випадку, коли такі спори пов'язані з корпоративними відносинами;

— доповнити учасників корпоративних спорів особами, які на час звернення до суду ще не є учасниками (акціонерами) товариства, але в результаті вирішення спору можуть стати такими, — це особи, які уклали договори, відповідно до яких можуть отримати корпоративні права, а також спадкоємці (правонаступники) учасників товариства.

Передбачити норму про обов'язкове об'єднання в одне провадження пов'язаних між собою вимог, які випливають з одного корпоративного спору.

Висновки

У вітчизняній практиці існує ряд конфліктогенних умов виникнення та розвитку корпоративних конфліктів, насамперед – недосконале корпоративне законодавство України, яке часто не вирішує складних питань функціонування акціонерних товариств, породжуючи дисбаланс в управлінні товариствами та спричиняючи виникнення патових ситуацій. Поряд із цим у багатьох акціонерних товариствах статути затверджуються виходячи не з інтересів товариства в цілому, а з вузькокорпоративних цілей. Як наслідок вони часто-густо не лише не доповнюють корпоративне законодавство, а навпаки – вихолощують позитивне законодавче регулювання або заплутують чи унеможливлюють ефективні управлінські процеси. Досить низьким є рівень корпоративної культури акціонерів, що не дозволяє їм ефективно захищати свої права. З цієї ж причини й управлінці не усвідомлюють необхідності управляти акціонерним товариством цивілізовано. До інших причин конфліктів слід віднести: активне прагнення органів державної влади до контролю над акціонерними товариствами виходячи як з інтересів публічного контролю, так і з вузьких приватних інтересів державних службовців; розходження інтересів управлінців (зацікавлених у швидких власних доходах) з інтересами акціонерів (зацікавлених у збереженні та розвитку підприємства); різноспрямовані інтереси мажоритарних та міноритарних акціонерів.

У більшості випадків корпоративні конфлікти виникають із приводу: реалізації акціонерами прав власності на набуті акції; придбання акцій у власність; реєстрації (обліку) прав власності на акції; допуску акціонера до управління товариством; нарахування та одержання дивідендів; одержання інформації; виконання рішень вищого та контрольного органів АТ; перевищення органами управління їх повноважень тощо.

Корпоративні конфлікти мають певне позитивне значення для сучасної України, яка знаходиться в умовах становлення корпоративного законодавства. По-перше, корпоративні конфлікти, які перетворюються на правові спори, часто-густо свідчать про недосконалість законодавства (у т. ч. прогалину або колізію правових норм: загальних та спеціальних, нормативних та локальних), підказуючи тим самим напрями відповідної роботи законодавцю (з матеріалів преси про резонансні корпоративні конфлікти, узагальнення практики судів), а також відповідним органам підприємства (у випадку можливості врегулювання конфліктної ситуації на такому рівні). По-друге, корпоративний конфлікт - це наука його потенційним учасникам, бо кожний окремий корпоративний конфлікт, з точки зору його правового виразу, має «базу», яка не залежить від складу учасників, місця виникнення конфлікту тощо. «Проекція» передбачливими менеджерами та юристами можливості виникнення і перспектив розвитку відомого, але стороннього корпоративного конфлікту на власне підприємство, дозволяє вживати попереджувальні заходи щодо виникнення аналогічного конфлікту або випрацьовувати стратегію управління таким конфліктом у випадку його неминучості. Але, незважаючи на зазначену позитивну роль, у багатьох випадках корпоративний конфлікт є деструктивним для основної ланки економіки - підприємства, у системі якого він виникає.

Нормативно-правове поле функціонування АТ, загальний стан корпоративного законодавства в Україні не тільки значною мірою визначають умови реалізації учасниками товариств власних інтересів в АТ, але й суттєво впливають на формування предметної основи конфліктів інтересів, визначають можливі межі втручання суб’єктів конфліктної взаємодії у ситуації конфлікту, а також визначають можливості управління та вирішення конфліктних ситуацій, роль у цьому різних органів управління АТ, державних та саморегулівних інституцій (галузевих асоціацій, фондової біржі, органів управління неформальних ФПГ та ін.)

Однак, існуюча в Україні нормативно-правова база не повністю відповідає характеру тих відносин, які склалися в АТ України, не забезпечує належного захисту прав власників цінних паперів і не врегульовує багато питань управління підприємствами. Все це призводить до постійного прояву типових корпоративних конфліктів, що істотно зменшує інвестиційну привабливість і вартість вітчизняних об’єктів приватизації, знижує конкурентоспроможність українських АТ на ринках капіталів, гальмує розвиток фондового ринку тощо.

Отже, аналіз окремих законодавчих способів регулювання корпоративних відносин свідчить, що не рідко в Україні ініціативи щодо вдосконалення корпоративного законодавства призводять до протилежного ефекту – виникають нові, більш глибокі проблеми, які не запобігають, а навпаки – розгортання корпоративних конфліктів.

Наукове значення розроблення попереджувальних господарсько-правових заходів полягає у покрашенні стану корпоративного законодавства внаслідок збагачення його превентивними нормами, що створюють механізми захисту організаційно-майнових інтересів підприємства. Завдяки цим номам в корпоративних відносинах правове регулювання господарської діяльності виконує функції не лише охорони та захисту, але й розвитку корпоративних відносин.

Список використаних джерел

1. Конституція України від 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради (ВВР), 1996, № 30.

2. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року // Відомості Верховної Ради (ВВР), 2003, №№ 40– 44.

3. Господарський кодекс України від 16 січня 2003 року // Відомості Верховної Ради (ВВР), 2003, № 18, № 19– 20, № 21–22.

4. Цивільний процесуальний кодекс України від 18 березня 2004 року // Відомості Верховної Ради (ВВР), 2004, № 40–41, 42.

5. Господарський процесуальний кодекс України в редакції від 21 червня 2001 року // // Відомості Верховної Ради (ВВР), 2001, № 36.

6. Кодекс України про адміністративні правопорушення // Відомості Верховної Ради (ВВР), 1984, додаток до № 51.

7. Закон України «Про господарські товариства» від 19 вересня 1991 року // Відомості Верховної Ради (ВВР), 1991, № 49.

8. Кибенко Е.Р. Корпоративное право Украины. Учебное пособие. – Х.: Эспада, 2001. – 288 с.

9. Цивільне право України: Підручник: У 2–х кн. / О.В. Дзера (кер. авт. кол.), Д.В. Боброва, А.С. Довгерт та ін.; За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. –2–е вид., допов. і перероб. – К.: Юрінком Інтер, 2005. Кн. 1. – 736 с.

10. Господарське право України: Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих закладів освіти / В.М. Гайворонський, В.П. Жушман, Н.В. Погорецька та ін.; За ред. В.М. Гайворонського та В.П. Жушмана. – Х.: Право, 2005. – 384 с.

11. Господарський кодекс України: Коментар. – Х.: Одіссей, 2004. – 848 с.

12. Вінник О. Господарські товариства і виробничі кооперативи. Правове становище. – К.: Т-во «Знання», КОО, 2008. – 309 с.

13. Гудзь О.Є. Фінансове забезпечення та дивідендна політика в сільськогосподарських підприємствах // Економіка АПК. – 2005 р. - № 7. – с.64 - 69.

14.Гудзь О.Є. Фінансове забезпечення та дивідендна політика на підприємствах агропромислового виробництва: порівняльний аналіз // Облік і фінанси АПК. – 2005 р. - № 9-10. – с.161 - 167.

15. Задихайло Д.Б., Кібенко О.Р., Назарова Г.В. Корпоративне управління: Навчальний посібник. – Х.: Еспада, 2008. – 688 с.

16. Євтушевський В.А. Основи корпоративного управління: Навч. Посібн. – К.: Знання – Прес, 2007. – 317 с. 4.

17. Кибенко Е.Р. Корпоративное право Украины: Уч. пособие. – Харьков: Эспада, 2001. – 288 с.

18. Коваль А.Ф. Органы управления акционерного общества: регламенты деятельности // Вестник фондового рынка. – К., 2008. – 64 с. 3.

19. Козаченко Г.В., Воронкова А.Е. Корпоративное управление: Уче-

бник для вузов. - К.: Либра, 2004. - 368 с.

20. Курс корпоративного управління для економічних, юридичних факультетів та факультетів фінансів і менеджменту вищих учбових закладів: Збірник програм. ПроектUSAID «Міжнародні стандарти бізнесу та Корпоративне управління», Харків, 2003. – 68 с

21. Лысенков Ю.М., Коваль А.Ф., Соловьев В.В., Крисан А.В. Подготовка и проведение общего собрания акционеров // Вісн. фондового ринку. – К., 2009. – 64 с.

22. Небава М.І. Теорія корпоративного управління: вузлові питання. Навчальний посібник. – Київ: Центр навчальної літератури, 2007. – 295 с.

23. Прямков О.Ю., Шойко Я.О. Навчальний посібник для самостійної роботи з дисципліни "Корпоративне управління" Миколаїв: НУК, 2005. – 97 с. 1.

24. Штерн Г.Ю. Корпоративне управління: Навч.посібник –Харків, ХНАМГ, 2009.-253 с.

Дата добавления: 2018-02-15; просмотров: 459; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 1 2 3 45

Мы поможем в написании ваших работ!