У ворожому кільці на річці Турії

Опинившись на звільненій від ворога території, партизанські загони з’єднання ім.Михайлова повернулися на місця своїх дислокацій у славутські ліси. А вже 3 березня 1944 року штабом з’єднання була отримана радіограма за підписом М.С.Хрущова:

«А.З.Одусі, Г.В.Кузовкову. ЦК КП(б)У пропонує до 30 березня зосередитися в районі м.Коломия Станіславської області з завданням діяти на залізницях: Коломия – Снятин, Коломия – Стишня, Коломия – Городенка та на шосейних дорогах в цих районах. Про Ваше просування доповідайте мені щодня».

Про рейд михайлівців ворожими тилами територією західних областей України у березні-квітні 1944 року мало йдеться в Звіті командування з’єднання, в офіційних матеріалах про діяльність з’єднання. Майже не згадуються події, пов’язані з рейдом, у опублікованих раніше спогадах учасників походу та в друкованих виданнях. Ця чи не найтрагічніша сторінка з історії партизанської боротьби з’єднання ім.Михайлова досі мало відома широкій громадськості. В описанні тих подій велику допомогу авторам надали учасники рейду: А.Я.Бондарчук, В.Ф.Владіміров, К.Т.Гужов, Г.І.Мурашов І.В.Побережний, М.В.Шевчук, І.М.Яковчук. Використані також спогади М.Ф.Гончарука та Г.М.Пенчука.

І.В.Побережний:

 «З жовтня 1943 року я був бійцем взводу (командир – В.М.Антонюк) у партизанському загоні І.Музальова.

Після вступу на територію району частин Червоної Армії база загону була у лісі за Хоровицею.

Повертаючись на початку березня із завдання, яке виконувалося групою партизанів взводу протягом двох тижнів, ми під’їхали до околиці с.Хоровиця і побачили, що село догоряє. Об’їхавши село, прибули у розташування роти, де йшла спішна підготовка до рейду. Нашої групи вже й не чекали, бо вважали її безвісти зниклою. Проводився медичний огляд партизанів, відібраних для походу. Хворих та поранених відправили у партизанський шпиталь».

5 березня з’єднання виступило в рейд на Південь.

Зі спогадів Григорія Пенчука:

«Вирушаючи в рейд ворожими тилами, з’єднання А.З.Одухи взяло з собою духовий оркестр, створений на базі оркестру с.Головлі. В оркестрі було чоловік 20. Музиканти оркестру були у складі загону ім.Михайлова.

У селі Головлях оркестр існував ще до війни, не розпався він і в роки окупації,  доводилося грати для німців, поки партизани не підірвали комендатуру у селі і німці не забралися в Кривин.

Партизани хазяйнували в с.Головлі ще до Нового 1944 року. Навіть влаштували у школі вечір музики, після чого пішли в загін 8 музикантів: С.К.Поліщук, Г.М.Пенчук, В.К.Шевчук, П.А.Дячук, А.П.Маціюк, С.П.Зощук, Г.П.Поліщук, О.І.Окуневський. У загоні оркестром керував колишній військовополонений, сам скрипаль із м.Київ (можливо, його прізвище Маркевич).

Під час рейду населення ставилося до нас вороже. Коли партизани просили у місцевих жителів продукти, то чули у відповідь: «Йдіть просити у Сталіна». Проходячи селами, оркестр грав марш».

Великою колоною, з обозом та артилерією, з’єднання направилося на Тернопільщину. Назустріч йшли маси людей, серед них під виглядом військовополоненого, йшов поліцай Хлєбний, який брав участь у страті Ф.М.Михайлова. Його партизани впізнали, затримали та відправили у Славуту.

10 березня з’єднання досягло м.Волочиськ, планувалося групами перейти фронт в районі сатанівських лісів і рухатися далі в Станіславську область. Але коли до партизанів прибув заступник начальника УШПР полковник Стариков і ознайомився з обстановкою на місці, то поміняв маршрут руху з’єднання. Це було пов’язано зі стрімким наступом частин Червоної Армії на Південь, в напрямку міст Станіслав та Чернівці. Просування з’єднання у вказаному раніше напрямку ставало недоцільним.

В той час на фронті від Бродів до Ковеля ворог чинив сильний опір і посилено контратакував позиції радянських військ. За наказом Старикова всі партизанські з’єднання Камянець-Подільських області 18 березня повинні були виступити в рейд у північно-західному напрямку, перейти лінію фронту в районі Ковеля, зосередитися в районі Перемишля та Рави-Руської і розгорнути диверсії на комунікаціях Львівського залізничного вузла.

18 березня 1944 року начальником штабу з’єднання було призначено М.Ю.Гончарова, який перед війною був командиром мотострілецького полку у м.Старокостянтинів. Пораненого в оточенні його виходили селяни. Пізніше він працював у Шепетівській друкарні, а з жовтня 1941 року співпрацював з шепетівськими підпільниками.

Цього ж дня відбулися чергові партійні збори з’єднання, на яких у члени КП(б)У прийнято О.Г.Іванова та Л.Д.Троцького. Слід зауважити, що до і під час рейду часто проводилися партійні збори, на яких приймали в партію нових членів. Так, 23 та 25 лютого прийняли в партію К.М.Гаврилюка, І.М.Яковчука, Т.Д.Гунька.

 В зв’язку з виходом із Камянець-Подільської області постало питання про розпуск обласного штабу партизанського руху і підпільного обкому КП(б)У.

18 березня в с.Дедеркали відбулося останнє засідання Камянець-Подільського підпільного обкому партії, на якому було прийнято рішення про припинення діяльності обкому і обласного партизанського штабу «у зв’язку з тим, що всі чотири з’єднання партизанських загонів Камянець-Подільської області вирушають у рейд в інші області для виконання самостійних завдань ЦК КП(б)У, оскільки обком КП(б)У і обласний штаб виконали своє завдання з розвитку партизанського руху в Камянець-Подільській області».

Залишивши на Півдні в тилу ворога загони ім.Леніна, ім.Кутузова, ім.Щорса, загін Мороза та диверсійну роту підривного загону під командуванням Возбранного, з’єднання ім.Михайлова виступило в самостійний рейд.

У с.Салда Тернопільської області з’єднання запаслося зброєю, боєприпасами, була отримана батарея 76-мм гармат. Потім вирушило на Рівне. Партизани рухалися переважно вночі лісами поблизу доріг. Під час рейду постійно траплялися сутички з націоналістами.

 20 березня 1944 року загони з’єднання ім.Михайлова досягли сіл: Андрушівка, Гута Руська, Переморівка, Іссерна та Кудринь.

21 березня відбувся великий бій з українськими націоналістами в с.Велика Мощаниця Мізоцького району на Рівненщині. Це село було центром упівців. Сили упівців у с.В.Мощаниця складали до 700 людей. Вони мали на озброєнні велику кількість станкових кулеметів і мінометів. Судячи з того, як розпочався бій, націоналісти були погано проінформовані про сили партизанів, які наближалися до села. Розвідку загону ім.Берії вони прийняли за самостійний загін радянських партизанів і кинули на розвідників основні сили.

Розвідники опинилися у важкому становищі, їм загрожувало повне знищення. Дізнавшись про це, командування загону ім.Берії з маршу розвернуло загін у бойові порядки і вступило в бій з нападниками. Невдовзі приєдналися до бойових дій загони ім.Хрущова, ім.Калініна та підривний загін М.Петрова і оточили с.В.Мощаниця. Націоналісти, перебуваючи у завчасно підготовлених укріпленнях, чинили шалений опір, часом переходили в контратаку. Бій тривав 7 годин. Партизани з’єднання застосували артилерію та міномети. Від артилерійського вогню згоріло все село. Націоналісти були розбиті, вони понесли великі втрати в живій силі. Партизани захопили до 100 одиниць різних видів зброї. Їхні втрати – 4 убитих і 8 поранених. Із підвалів будинків було звільнено 22 червоноармійці, над якими націоналісти сильно знущалися. Цей бій примусив партизанів в подальшому бути обережними навіть при пересуванні по тилах Червоної Армії.

В подальшому рейд проходив без особливих пригод, якщо не рахувати декілька незначних сутичок з націоналістами.

У Рівному з’єднання істотно поповнилося зброєю і боєприпасами. Єдиного, чого не вистачало, це засобів радіозв’язку. На все з’єднання був один радист і шифрувальник.

Для зручності управління 26 березня наказом по з’єднанню загони були перейменовані в батальйони з такою нумерацією:

 Загін ім.Михайлова – 1-й батальйон

 Загін ім.Кармалюка – 2-й батальйон

 Загін ім.Хрущова     – 3-й батальйон

 Загін І.Музальова     – 4-й батальйон 

 Загін ім.Берії             – 5-й батальйон 

 Загін ім.Леніна          – 6-й батальйон 

 Загін ім.Суворова     – 7-й батальйон 

 Загін ім.Калініна       – 8-й батальйон 

 Загін ім.Кутузова      – 9-й батальйон

 Загін ім.Щорса          – 10-й батальйон

 Загін ім.Морозова     – 11-й батальйон

 Підривний загін         – окремий підривний батальйон

 Головна розвідка       – кавалерійський розвідувальний дивізіон

Артилерійська батарея складалася з підрозділів: два вогневих взводи, господарський взвод і взвод управління.

Таким чином, до кінця березня 1944 року з’єднання складалося з 13 батальйонів і артбатареї з загальною чисельністю 3157 чоловік. З них 4 батальйони з загальною кількістю 704 чоловік залишилися на Півдні. В район Ковеля рухалося 9 батальйонів і артилерійська батарея із загальною кількістю 2453 чоловіки.

27 березня з’єднання досягло району Колки і після добового відпочинку повернуло в західному напрямку, маючи намір перейти фронт північніше Ковеля. 

30 березня з’єднання впритул підійшло до лінії фронту і розташувалося в селах Комарове, Личини, Сошичне, Запрудне, Солов’ї, що 25-30 км північніше Ковеля. В цей час шли жорстокі бої частин Червоної Армії за Ковель. Німці кидали в цей район великі підкріплення, в тому числі кілька танкових дивізій. Ворогові вдалося об’єднатися з оточеною групою в Ковелі. Після цього німці розпочали очистку від партизанів району Любомль – Ковель – Ратно – Брест, витіснивши звідси партизанські з’єднання О.Ф.Федорова, С.Ф.Маликова, І.Я.Шишка, Боженка та інші.

Враховуючи ситуацію, ЦК КП(б)У прийняв рішення про проведення партизанської боротьби не великими з’єднаннями, а дрібними загонами. Було поставлене завдання розформування з’єднання на невеликі самостійні загони, підпорядковані безпосередньо УШПР і про направлення цих невеликих загонів у вказані райони дій. Але партизанське з’єднання ім.Михайлова не стало на шлях розформування з’єднання на дрібні загони лише тому, що не мало у своєму розпорядженні засобів зв’язку. А відправляти загони на важкі завдання без радіозв’язку було ризиковано, це означало б кинути людей напризволяще. Штаб з’єднання ім.Михайлова неодноразово звертався до УШПР з приводу надання радіостанцій, але радисти прибули лише за два дні до розформування з’єднання. З цієї причини з’єднання, всупереч наказу, продовжувало діяти у повному складі.

Вивчивши обстановку і порадившись з командуванням 47-ї армії та з представником УШПР на фронті, партизани переконалися, що перехід фронту у раніше наміченому місці неможливий. З’єднання швидко повернуло на Південь, щоб перейти фронт між Ковелем і Володимиром-Волинським, де не було суцільної лінії фронту.

К.Т.Гужов:

«В рейді взяв участь і дивізіон М.Петрова. Я був у відділенні з 8 чоловік. Ми їхали на конях, більшість бійців ішли пішки. Спочатку пішли під Тернопіль, були і під м.Дубно. Потім вирушили на Ковель. У с.В.Мощаниця загони М.Петрова та ім.Суворова вступили у бій з бандерівцями, які пропустили основні сили без бою. Був важкий бій, згоріло півсела, загинуло 12 партизанів. Їх поховали в сусідньому селі. Бандерівці заховалися в церкві села, і ми не змогли їм нічого зробити, бо церква стояла на площі, підступи до якої були відкриті, а гармат у нас не було. 10 гармат 76-мм калібру мав загін І.Музальова (їх привезли з Білорусії), але цей загін пройшов селом раніше, ніж розпочався бій.

1 квітня ми дійшли в район м.Ковель, потім перейшли за м.Луцьк біля містечка Колки на р.Стир. Досягши р.Турія, переправилися через неї понтонним мостом та підійшли до р.Західний Буг. Ми намагалися переправитися через р.Західний Буг човнами, які тягли за троси, але там вийшли на регулярну німецьку частину і змушені були повернути назад».

7 квітня з’єднання перейшло лінію оборони Червоної Армії і зосередилося в чесько-польському містечку Купичів, потрапивши в зону, де не було ні Червоної Армії, ні німців. Партизанська розвідка встановила, що на ділянці фронту між Ковелем і Володимиром-Волинським є вільний прохід до Західного Бугу, обмежений з півночі населеними пунктами: Любатово, Задиби, Міряновичі, Новоселки, Машув, Вишнів, Ягдин, а з півдня – Кисилин, Озютичі, Доминополь, Овадно, Верба. В той же час на західному березі Західного Бугу ворог мав крупні заслони піхоти з танками в селах: Матче, Скрибишин, Дубенка, Уханька, Турпа, Дорощек, Сверже. Дані про укріплення на річці не підтвердилися, а можливий прохід викликав підозру. Це було схоже на пастку: з півночі та півдня ворог міг легко оточити партизанські сили, що пройшли до Західного Бугу по р.Турія. Але партизанам необхідно було опинитися у ворожому тилу, і вони вирішили все ж таки використати цей прохід.

З цією метою 9 квітня штаб з’єднання вислав загін І.Музальова в с.Мосир, а загони ім.Михайлова та ім.Суворова – в с.Града Мосирська. Загін І.Музальова був підсилений взводом артилерійської батареї. Було поставлене завдання: розвідка ворожих позицій, прохідність доріг і мостів, можливість переправи через р.Західний Буг і дислокації всього з’єднання на західному березі річки, встановлення зв’язку зі штабом польської партизанської дивізії та партизанськими загонами інших з’єднань. До цих населених пунктів вказані загони повинні були дійти до кінця дня 11 квітня.

Розвідка загону І.Музальова і частина передових загонів на підручних засобах відразу переправилися через р.Західний Буг, якою пролягав державний кордон з Польщею. Проте їх зустрів ворог сильним вогнем, і ті змушені були повернутися на східний берег річки.

Зі спогадів М.Ф.Гончарука:

«Загін ім.Суворова одним з перших прибув до р.Західний Буг південніше містечка Ягдина біля сіл Гайки і Мосир. Загін отримав наказ провести глибоку розвідку за річкою, розвідати проходи в німецькій обороні. На виконання завдання вийшла група з 14 бійців. Дві доби партизани вели спостереження за ворогом на лівому березі Західного Бугу. Річку подолали човнами, проникли через німецьку оборону вглиб і повернулися назад. При поверненні біля с.Тлумачев захопили німецького офіцера, який знімав план місцевості, та доставили його в розташування загону. За цю операцію помічник командира групи М.Гончарук був представлений до нагородження орденом «Вітчизняна війна ІІ ступеня», а партизани Антоніна Ковба, Віктор Гончарук, Федір Венгерець і Володимир Дондюк – до ордена «Червона Зірка». Наказ про це А.З.Одуха зачитав особисто перед особовим складом загону».

Послані в розвідку загони вчасно доповіли про її результати. Командир з’єднання А.З.Одуха із взводом кавалерії виїхав для особистого ознайомлення з обстановкою в район Західного Бугу.

12 квітня, за наказом штабу, вийшли на Захід ще три батальйони: загін ім.Хрущова, ім.Кармалюка та підривний загін М.Петрова. Вони повинні були зробити першу зупинку в районі Ягдина, а звідти, щоб отримати наступні розпорядження, зв’язатися з А.З.Одухою, який із загоном ім.Суворова знаходився в с.Града Мосирська.

Загін ім.Берії залишався зі штабом з’єднання спочатку в с.Купичів, а потім – у Вербичному. Тут же, на хуторах, розміщався й загін ім.Калініна.

14 квітня А.З.Одуха дав наказ підтягнути до Західного Бугу решту загонів та підрозділів, в тому числі і штаб з’єднання. Наступного дня штаб з’єднання, кавалерійський дивізіон, загони ім.Берії та ім.Калініна вирушили на захід, тримаючи курс на Ягдин, але вже за с.Мокрець колона несподівано потрапила під мінометний обстріл ворога. Як виявилося, ворог протягом дня 15 квітня повністю заволодів західним берегом річки Турії та зайняв тут оборону. Одночасно німці здійснили сильний наступ танками і піхотою з півночі та сходу на Мосир, Граду Мосирську, Добрий Край, Гуту Степжижицьку з метою знищення партизанів і залишків кавалерійського полку                14 гвардійської дивізії генерал-майора Костянтинова, які знаходилися у тих місцях.

Г.І.Мурашов:

«Особовий склад дивізії, в основному, був знищений ворогом, в оточенні опинилися лише роздрібнені підрозділи без коней, зброї та командування. В жорстоких боях дивізія втратила свій бойовий прапор, і для неї загрожувало повне розформування. Прапор знайшли наші партизани Володимир Чабан та мій брат Анатолій Мурашов. Повернення партизанами прапора та особиста зустріч з командиром з’єднання А.З.Одухою підняли бойовий дух кавалеристів».

В результаті наступу ворога шість партизанських батальйонів, а з ними А.З.Одуха, було відрізано від штабу з’єднання. Така ж участь спіткала ряд партизанських загонів інших з’єднань, польську частину Армії Крайової, а з нею – польських біженців та гвардійський кавалерійський полк І Українського фронту. Ворог кинув багато танків, авіацію і до двох дивізій піхоти проти оточеної групи партизанів і червоноармійців, що загрожувало повним знищенням оточених, тим більше, що лісовий масив цього району досить поганенький і не міг слугувати надійним прикриттям.

М.В.Шевчук:

«Я отримав завдання від командира загону К.М.Гаврилюка поїхати до А.З.Одухи і вручити йому пакет. Повертаючись до свого загону біля 8 години, я раптом побачив, що в напрямку штабу з’єднання йдуть люди ланцюгом. Я повернувся до А.З.Одухи та доповів про це».

15 квітня ворог почав сильний наступ на Мосир. У бій вступив партизанський загін ім.Михайлова, який прикривав місця дислокації з’єднання з півночі. Так, почалися важкі виснажливі бої шести загонів з’єднання проти переважаючого в живій силі і техніці ворога. Бої безперервно тривали з 15 до 24 квітня 1944 року.

15 квітня А.З.Одуха наказав загону ім.Суворова форсувати р.Західний Буг у районі с.Кляднев із завданням просуватися у напрямку Яновських лісів, що південно-західніше Любліна. Загін М.Петрова мав підтримати вогнем переправу загону ім.Суворова через річку. Загін переправився вдало, але після добового бою змушений був повернутися назад, оскільки шлях на Захід був неможливий, а ворог зробив спробу відрізати загін від річки і знищити. Суворівці ліквідували заслін ворога понад Західним Бугом, захопили обоз ворога та повернулися в район с.Града Мосирська.

В.Ф.Владіміров:

«Моє відділення брало участь у форсуванні Західного Бугу у складі загону ім.Суворова. Загін у повному складі, десь біля ста чоловік, переправилися на західний берег річки човнами. В тому місці Західний Буг за шириною подібний до Горині на Славутчині. Партизани натягнули від дерева до дерева мотузку і форсували річку способом паромної переправи. Не встигли ми розміститися в ліску, як нас почали обстрілювати з усіх боків. Почувши гуркіт танків, ми повернули назад».

К.Т.Гужов:

«Біля с.Мосир ми потрапили в оточення. На Паску стояли в селі, з іншого боку вулиці розміщалася польська частина. Нас попередили, щоб ми не матюкалися перед поляками: вони щоранку молилися. Ми завезли господині мішок борошна напекти хліба, а коли через день приїхали за ним, то побачили в хаті багато людей. Ми подумали, що це гості, а це були польські біженці. Тільки від них ми дізналися, що знаходимося в оточенні німців. Ми забрали хліб і поїхали до своїх.

Почався інтенсивний обстріл оточених: бомбили з літаків, обстрілювали з гармат. Стійко боролися польські частини, багато поляків загинуло. Наша спроба пробратися в Польщу не вдалася. Куди не сунулися – всюди натрапляли на німців».

В цей час загони ім.Михайлова, ім.Кармалюка, І.Музальова, ім.Хрущова вели бої з наступаючим з усіх боків ворогом. Ці бої носили виключно важкий характер. Ворог кидав проти партизанів одночасно по 20-30 танків. До 50-ти літаків-«фоксвольфів» здійснювали щоденно по 5-6 бомбардувань партизанських позицій, до цього слід додати дві дивізії піхоти, два полки артилерії. Становище було дуже скрутним, у партизанів боєприпаси закінчувалися, росло число поранених, загострилося становище з продуктами харчування. Партизанів на перших порах рятувала широка практика мінування, для чого вони мали у своєму розпорядженні до трьох тонн толу. Вибухівка в цих боях виявилася досить ефективним засобом боротьби з ворогом. Більшість танків було виведено з ладу саме з допомогою мін.

Г.І.Мурашов:

«Бої були жорстокі. Німці тиснули і з землі, і з неба. Ще спочатку у нас була зброя для боротьби з танками. В перший день бою було підбито три танки та самохідку. А надалі залишилася тільки легка зброя. Від осколків та куль рятувалися, закопуючись якомога глибше в землю.

Для поранених на невеличкому острові був розбитий намет. Одного разу німці прорвали кільце, досягли намету з пораненими і всіх їх перерізали. Охорона та декілька поранених стали відстрілюватися, зав’язався бій. До намету прибуло підкріплення, і всі нападники були тут-таки знищені.

Блокада тривала днів п’ять. Неподалік наших позицій було озерце і місточок з гілок до нього, звідти партизани брали воду. Німці танками зруйнували той місток, надалі воду доводилося брати з болота.

Запаси продовольства скінчилися. Всі голодували. В.Чабан та мій брат Анатолій, перебуваючи в розвідці за Західним Бугом, привели звідти коня, якого довелося з’їсти».

І.В.Побережний:

«Німці невпинно стискали кільце оточення. Ми вперто оборонялися, робили завали, мінували дороги. Німецька авіація постійно бомбардувала наші позиції, засипала нас листівками з пропозиціями здатися. Закінчувалися боєприпаси і продовольство, поповнити їх не було жодної можливості. Ми голодували, було холодно і сиро, не могли розвести багаття, бо зразу ж його ворог накривав вогнем. На позиції оточеної польської частини ночами англійські літаки скидали на парашутах продукти, боєприпаси та одяг. Коли я стояв у дозорі, неподалік приземлився тюк з англійським солдатським обмундируванням. Я взяв собі куртку і штани». У 2002 році І.В.Побережний переслав куртку із м.Охтирка Славутському історичному музею.

 Штаб з’єднання з трьома загонами перебував у районі Вербичне – Бобли, тобто у розташуванні передових частин Червоної Армії, і намагався надавати допомогу оточеним загонам. Вороже кільце було настільки міцним, що штабу не вдавалося зв’язатися з оточеними загонами навіть через посланих поодиноких розвідників.

Зв’язок здійснювався лише по радіо, але й він був незадовільним. А.З.Одуха просив доставки боєприпасів. Про це штаб з’єднання домовився з УШПР і командуванням        69-ї армії. Але скидати з літаків боєприпаси було нікуди, оскільки оточені не змогли вказати місце свого розташування. Становище з кожним днем погіршувалося, були використані майже всі боєприпаси, прорватися за Західний Буг не було можливості.

Командування з’єднання прийняло рішення: оточеним загонам прориватися через фронт в тил Червоної Армії. Партизанам був зачитаний наказ про вихід з оточення. В голові колони мав виступати загін ім.Кармалюка. Другим виходив загін ім.Суворова. За ними мали йти інші загони і полк Червоної Армії. Пунктом збору після виходу було призначено станцію Переспа. З метою виходу з оточення всі загони 23 квітня зосередилися в районі Гути Станжежицької, звідти вночі 24 квітня рушили в напрямку Писарева Воля.

 І.В.Побережний:

«Важке озброєння ми пошкодили і залишили, коней поїли. Було оголошено, що загін І.Музальова при прориві і виході охоронятиме штаб з’єднання. Рухаючись з оточення цілу ніч, довелося вести бої на обидва боки колони. У бою біля переправи через річку Турію І.Музальов був поранений і потрапив у полон (про це І.Побережному розповідав після війни сам І.Музальов. Авт.). При переправі багато бійців було поранено і потонуло. Так загинув наш ротний писар із Славути Гліб Боголюбський».

До лінії оборони німців підійшли тихо болотом. Ця лінія була прорвана, і загони почали форсувати р.Турія.

 

Г.І.Мурашов:

«Взвод, у якому я перебував, був найбільш боєздатний і охороняв А.З.Одуху. Нас супроводжував провідник, якого знайшли розвідники з’єднання. Він вів партизанів місцями, де можна пройти хіба що влітку. А це була весна, квітень. Води було багато – розлив річки досягав максимальних розмірів.

Підійшли до русла Турії. Стали переходити річку, було досить глибоко. Будучи невисокого зросту, А.З.Одуха раптом пішов під воду, лише шапка лишилася на воді. Я йшов відразу за ним, тому швидко схопив командира за комір та виштовхнув на мілину. А.З.Одуха лише оглянувся, нічого не сказав. А пізніше, з’ясувавши, хто його врятував, подякував мені».

Ледве половина людей встигла перейти річку, як з передової Червоної Армії на партизанів обрушилася злива вогню станкових кулеметів. Цей вогонь збив їх з пантелику. Основні сили з’єднання і загони, що прикривали колону з тилу, прийняли його за німецький і частково повернулися назад, чим зробили фатальну помилку. Становище врятував загін ім.Кармалюка. За командою командира С.Логутенка з дружнім криком «ура» та стріляниною зі всіх видів зброї загін стрімко кинувся вперед на придушення вогневих точок. Мета була швидко досягнута. Стріляючі в партизанів виявилися червоноармійцями. Основний склад п’яти партизанських загонів та кавалеристи вийшли з оточення.

К.Т.Гужов:

«Знайшли провідника з місцевих жителів, який і повів лісами та болотами. 3 дні ми йшли і німців не бачили. Підійшли до р.Турія. Було чути постріли гармат. Вбрід переправилися через річку, праворуч стояв хутір. Коли ми наблизилися до нього, по нас почали стріляти з кулеметів. Почався бій, ми кинулися вперед, а по нас стали стріляти і спереду. Ззаду німці стріляли по нас з гармат, а спереду зустріли кулеметним вогнем червоноармійці. Ми стали кричати, що свої. Нас зустрів генерал і сказав, що на війні все буває. Передні прорвалися до своїх, хоч і загинуло нас дуже багато. Як виявилося, неподалік у лісі стояло наше з’єднання. Нашу групу впізнав С.Логутенко, і ми приєдналися до своїх».

Підрозділи Армії Крайової виходили з оточення між Ковелем і Володимиром-Волинським через добре укріплену німцями ділянку фронту і теж понесли великі втрати.

Німці відсікли частину, яка разом з І.Музальовим повернулася назад. Не зуміли прорватися з оточення біля 350 чоловік з різних загонів. З них частина потім організувалася в самостійні загони, а інші загинули. Серед загиблих партизани: командир партизанського загону ім.Михайлова К.М.Гаврилюк, комісар загону Я.Є.Заїка, командир диверсійної роти О.Г.Іванов, диверсанти Савченко, Л.Троцький та багато інших.

Рота під керівництвом Олексія Іванова прикривала відхід з’єднання. Вона повністю виконала бойове завдання, внаслідок чого основні сили з’єднання форсували річку Турію і вирвалися з оточення. Саму роту німцям вдалося відсікти від основної колони і оточити. Це сталося неподалік с.Блаженик.

25 квітня поріділа рота О.Іванова прийняла останній бій, у партизанів закінчилися патрони. Командир був поранений. Щоб не потрапити в полон, О.Іванов з гранатою в руках вийшов назустріч німцям, що наближалися до нього, та підірвав їх і себе гранатою. Похований Герой Радянського Союзу О.Г.Іванов у с.Мокрець Турійського району Волинської області. На його могилі після війни було встановлено пам’ятник. На місці останнього бою біля с.Блаженик є братська могила партизанів. Там же в лісі є інша могила партизанів, яких порізали у польовому шпиталі.

Зі спогадів Г.Пенчука:

«Перед виходом з оточення інструменти духового оркестру закопали. Ми йшли у замикаючій колоні і змушені були повернутися. На болоті стояли копиці сіна. Ми робили дірки в копицях вище води і там переховувалися. Нас було четверо: я, юнак Василь Панасюк з Потереби, росіянин з полонених і ще один боєць. Мали борошно і цукор. Борошно замокло в болоті і зіпсувалося. Крім цукру, їжі не було ніякої. Тиждень жили на цукрі, попухли від голоду. Намагалися шукати їжу в поодиноких хатах, але всюди натрапляли на німців. При собі весь час тримали гранати, маючи намір на випадок чого підірвати себе.

 На світанку 2 травня наблизилися до р.Турія. Вона була глибиною десь у ріст людини, шириною – більше 15 метрів. Неподалік берега стояла скирта соломи, на якій ми просиділи цілий день, спостерігаючи за німецькими мінометниками, що стояли за річкою. Вночі злізли зі скирти в перейшли річку. Ранком натрапили на дорогу, яку патрулював німецький бронетранспортер.

Ми йшли парами, Василь зі ще одним партизаном наблизилися до льоху. Звідти застрочив кулемет, вони попадали замертво, а нам вдалося втекти з-під обстрілу. Ми далі продовжували вдень ховатися в копицях, а вночі рухатися на Схід, поки не натрапили на садок, де хазяйнували радянські бійці».

В.Ф.Владіміров: «Зі мною був В.В.Миронець, О.Гіпс, Білоконь. Нам не пощастило вирватися з оточення з основними силами, і ми ще декілька днів переховувалися у скиртах сіна між Західним Бугом і Турією. Потім вийшли до своїх».

Бій між Західним Бугом і Турією – найбільший в історії з’єднання. Ним закінчувалася бойова діяльність з’єднання ім.Михайлова. У цьому багатоденному бою партизани всіх загонів виявили зразки мужності та відваги, протягом 10-ти днів не здалися ворогові.

Документи з’єднання ім.Михайлова не відображають повної картини тих подій, які мали місце 14-24 квітня 1944 року, коли з’єднання вело важкі бої в оточенні та при виході з нього. За офіційними даними, у рейді на Волинь взяло участь 2453 партизани, але немає відомостей про число загиблих в боях на р.Турія. Документи Славутського історичного музею свідчать, що учасниками рейду було 188 мешканців Славутського району, з них            42  загинуло. Якщо припустити, що з усіх учасників рейду теж загинув кожен п’ятий, то в боях на р.Турія полягло понад 300 партизанів з’єднання ім.Михайлова.

Основна маса бійців з’єднання зуміла вирватися з оточення, але за лінією фронту було залишено весь обоз з кіньми, похідним майном, а також артилерія і частина невикористаних снарядів.

Після цієї бойової операції настав період розформування партизанського з’єднання ім.Михайлова. Спочатку УШПР дав директиву про створення на базі з’єднання трьох самостійних з’єднань по 400-500 чоловік і про передачу решту бійців в Червону Армію. Але ця директива вийшла якраз у період великих боїв в оточенні і не могла бути виконана.

22 квітня 1944 року була отримана радіограма за підписом Т.А.Строкача:

«Г.В.Кузовкову. За рішенням ЦК КП(б)У від 21 квітня загони вашого з’єднання, які знаходяться в нашому тилу, розформувати. Провести наступне:

1. Бійців допризовного віку в необмеженій кількості передати військам і органам НКВД, решту людей передати 1-му Українському фронту в м.Дубно. Партійний і радянський актив направити в розпорядження Волинського, Рівненського, Житомирського, Камянець-Подільського обкомів КП(б)У.

2. Легке автоматичне озброєння, ротні міномети і боєприпаси до них, ручні і протитанкові гранати здати на базу штабу в м.Рівне. Гармати, станкові кулемети,               82-мм міномети передати Червоній Армії.

3. Людей, які пройшли спеціальне навчання або організували не менше п’яти диверсій, здібних вести роботу в тилу ворога в будь-яких умовах, в кількості 30 чоловік, а також мінно-підривне майно, радіостанцію, шифрувальні матеріали, медикаменти, радистів та лікарів з необхідним транспортом направити в район м.Рівне.

4. Автомашини, коней, обоз і велику рогату худобу направити на базу УШПР в м.Житомир.

5. Начальникам штабів з усіма звітними документами прибути в Київ».                                                              

23 квітня загони ім.Берії, ім.Леніна, ім.Калініна, кавалерійський дивізіон і штаб з’єднання вийшли із району Вербично – Бобли на схід для розформування, тримаючи курс через м.Луцьк на м.Дубно. Командування 69-ї армії 1-го Білоруського фронту намагалося поповнити свої частини партизанами з’єднання, для чого прислало декілька категоричних вимог з посиланням на відповідні накази командуючого фронтом про те, щоб з’єднання розформувалося на території розташування армії в містечку Переспа, а людей передати в 236-й запасний армійський полк.

Але на станції Переспа, що в 30-ти кілометрах північніше м.Луцьк, з’єднання ім.Михайлова було вимушене почати розформування. На станції побував Т.А.Строкач, який дав згоду на розформування з’єднання. Це було зручно партизанам, які виходили з оточення пізніше. Знаючи про місце розташування партизанського штабу, командування 69-ї армії людей не затримувало і направляло в штаб з’єднання, що давало можливість провести розформування більш організовано.

І.В.Побережний:

«Командування дивізії, у розташування якої ми вийшли, наказало всіх партизанів роззброїти і поповнити ними частини своєї дивізії, яка зазнала великих втрат у боях. Я з В.М.Антонюком та чехом на ім’я Едуард, які вийшли зі мною з оточення 30 квітня, зуміли із власною зброєю покинути розташування дивізії і добратися на збірний пункт партизанів з’єднання на станції Переспа. Там же були основні сили та штаб з’єднання, а також командир нашої роти Тютюнник і політрук Барсуков. Ми доповіли командуванню з’єднання про те, що командування дивізії затримує партизанів. У розташування дивізії А.З.Одуха послав делегацію, після чого партизани стали прибувати на свій збірний пункт. Ряд партизанів були відправленні у розпорядження військового управління Ковельської залізниці у м.Сарни. Ми з В.М.Антонюком працювали на ст.Здолбунів».

Передачу своїх партизанів в Червону Армію з’єднання намагалося провести урочисто. Штаб з’єднання зарання потурбувався про те, щоб забезпечити людей відповідними документами. Партизанові при відправці в ряди Червоної Армії чи на роботу в державні органи видавалися на руки такі документи: посвідчення особи, посвідчення про відрядження, бойова характеристика. Для комуністів і комсомольців видавалися партійно-комсомольські характеристики та довідки про зняття з обліку. Документи були віддруковані у типографії та завірені печаткою з’єднання.

Ось яку характеристику отримав активний учасник Славутського підпілля та партизанського руху В.І.Зімарєв:

«Бойова характеристика

на заступника комісара з’єднання по комсомолу партизанських загонів

Кам’янець-Подільської області під командуванням А.З.Одухи.

Зімарєв Віктор Іванович, рік народження – 1919, росіянин, в партизанському загоні ім.Михайлова з 14 червня 1942 року. Прибув із Славутської лікарні, де працював підпільно.

За час перебування в загоні проявив себе як кращий народний месник-командир.

2 грудня 1942 року брав участь в бою по розгрому Ганнопільського поліцейського куща і спаленні спиртзаводу.

8 березня 1943 року брав участь в розгромі Шумської поліцейської дільниці.

13 березня 1943 року спалив лісозавод в Рівненській області Мізоцького району с.Гурби.

29 квітня 1943 року знищив дерев’яний міст через річку Вілія в с.Зіньки Плужнянського району Кам’янець-Подільської області.

20 липня 1943 року брав участь в розгромі Кунівського куща поліції.

25-26 липня 1943 року брав участь у дводенному бою з українськими націоналістами в районі с.Теремне.

5 вересня 1943 року брав участь в боях при форсування залізниці у м.Олевськ.

8 жовтня 1943 року брав участь в обстрілі німецького військового ешелону в районі залізниці Мозир – Овруч – станція Славетне.

12 жовтня 1943 року з диверсійною групою в кількості 20 чоловік із білоруських лісів здійснив перехід у славутські ліси з метою проведення диверсій на залізниці Шепетівка – Славута.

10 та 12 листопада 1943 року брав участь в диверсії на залізниці Шепетівка – Ізяслав, було пущено під укіс військові ешелони з живою силою і технікою ворога.

13 січня 1944 року брав участь у взятті Острога.

27 лютого 1944 року брав участь в бою з українськими націоналістами в районі с.Стригани. Брав участь у багатьох операціях по розгрому німецьких фільварків.

В.І.Зімарєв в усіх бойових та господарчих операціях проявив себе стійким, мужнім командиром, за що командуванням з’єднання представлений до урядової нагороди, дисциплінований, морально стійкий, вірний партії Леніна-Сталіна і нашій Батьківщині.           З усіма дорученнями він справлявся добре.

М.П.

     Командир з’єднання                                                                 Комісар з’єднання

     партизанських загонів                                                   партизанських загонів

     Кам’янець-Подільської області                           Кам’янець-Подільської області

            А.З.Одуха                                                                         Г.В.Кузовков

     Начальник штабу з’єднання                                             майор  М.Ю.Гончаров

30.04.1944 р.»

      Перед відправкою особового складу з’єднання в Червону Армію проводилися мітинги. Перша, найбільша партія партизанів в кількості 800 чоловік, була направлена в запасний полк строєм з духовим оркестром. До 1 травня з’єднання закінчило розформовування. Залишилися не розформованими тільки загони ім.Щорса, ім.Кутузова, які знаходилися на Заході. Загін ім.Щорса, виконавши бойове завдання, прибув в район м.Рівне, де і розформувався. Загін ім.Кутузова, який знаходився в тилу Червоної Армії, пішов на боротьбу з вояками УПА на кордоні Камянець-Подільської і Тернопільської областей та розформувався тільки в середині липня 1944 року.

2 травня 1944 року штаб з’єднання, штаби загонів і невелика охорона, всього в кількості до 100 чоловік, виступили зі ст.Переспа із завданням провести підготовчу роботу по написанню звіту про бойову діяльність з’єднання ім.Михайлова і 7 травня прибули до місця зародження з’єднання – в село Стригани Славутського району, де ще функціонував партизанський польовий шпиталь.

В кінці травня 1944 року командування з’єднання зі штабом виїхало в Київ для звіту про діяльність. У Звіті подано такий розподіл особового складу з’єднання після його розформування:

Загинуло в боях                                       – 251 чол.;

Поранено                                                  – 290 чол.;

Зникло безвісти                                        – 61 чол.;

Передано в інші з’єднання                      – 90 чол.;

Дезертирувало                                          – 36 чол.;

Розстріляно за зраду Батьківщини         – 53 чол.;

Направлено в Червону Армію                – 2898 чол.;

Направлено на залізницю                        – 366 чол.;

Направлено на роботу в радянські органи – 122 чол.;

Направлено в загони НКВС                     – 38 чол.

 

Глава 23

Заключний бій.

Через тиждень після прибуття штабу з’єднання в с.Стригани партизанам вже                12 травня довелося ще раз взятися до зброї.

Про бій між одухівцями та вояками УПА 12 травня 1944 року в урочищі Бридурин під Стриганами у 90-х роках ХХ ст. з’явилося багато публікацій, передач по радіо і телебаченню. 18 липня 2002 року в знак пам’яті про загиблих у цьому бою вояків УПА на околиці с.Стригани встановлено обеліск. Численні публікації та передачі з цього приводу не позбавлені тенденційності та упередженості, що не дає змоги дізнатися правду про ті події.

Подаємо на розсуд читачів документи та спогади учасників тих подій: радянських партизанів та упівців.

Щоб не допустити можливих неточностей при перекладі, розділ Звіту командування партизанського з’єднання ім.Михайлова за підписами А.З.Одухи, Г.В.Кузовкова, М.Ю.Гончарова про цей бій подаємо за текстом оригіналу:

«Заключительный бой.

12 мая 1944 года, неожиданно для себя, мы вынуждены были силами штабов принять бой с националистами. На этом бое остановимся более подробно.

В 6 часов утра 12 мая к железнодорожному мосту через реку Горынь со стороны села Коломья подошла большая группа вооруженных людей. Наши посты, в которых, как обычно с наступлением дня, бдительность была несколько притуплена, приняли эту колонну за какой-либо партизанский отряд, следующий на расформирование, а потому на первых порах никаких мер не предприняли. Трудно было представить, чтобы в глухом тылу Красной Армии могли так свободно разгуливать националисты. Это была серьёзная ошибка, которая могла нам стоить смерти всего командного состава соединения, а также раненых и обслуживающего персонала госпиталя. Подошедшая колонна представляла собой националистический курень, в который входили 4 неполных сотни с общим количеством 350 вооруженных людей. На каждую сотню враг имел 7 пулемётов,                     5 автоматов, остальные – винтовки. Боеприпасов было достаточно.

Националисты двигались с запада, где их вытеснила Красная Армия, на восток, где фронтовые части уже прошли и где, по их мнению, сохранилась более благоприятная обстановка для продолжения преступной деятельности.

Только что названный курень, вероятно, просто запоздал в пути. В весьма опасном районе его застал рассвет. Поэтому он спешил укрыться в лесах. Противник не был осведомлён о том, что в Стриганах расквартированы партизаны. Поэтому, быстро переходя через село, националисты приняли снятый ими партизанский пост за одиночного красноармейца. Пройдя село, они отошли ещё не более 300 метров и остановились на привал у опушки леса.

Личный состав врага в результате большого перехода был сильно утомлён. Большинство уснуло, а посты были не весьма бдительны. Между тем, партизаны были подняты на ноги и рвались в бой, чтобы проучить врага за такую наглость. Чтобы приковать противника и не дать ему возможности спокойно уйти в глубь леса, была выделена группа из 40 человек под командованием начальника штаба соединения майора Гончарова. Эта группа немедленно навязала бой. Противник с боем стал отходить в лес, оставляя прикрытия. Группа Гончарова неустанно преследовала противника, но через полчаса, натолкнувшись на его сильный заслон, упустила из вида основные силы врага. Заслон был уничтожен. В это время, собрав остальных партизан и выздоравливающих больных, а также прислугу госпиталя – всего 70 человек, подошёл комиссар соединения Кузовков. Он сразу же принял на себя общее командование боем, развернул личный состав в две цепи и дал команду о продолжении преследования. Вскоре враг снова был настигнут. У нас большим недостатком было отсутствие пулемётов, винтовок и миномётов, т.е. оружия дальнего боя.

Но зато мы имели 120 автоматов. Это была немалая сила. Первые стычки с противником дали нам необходимые пулемёты и винтовки. Наступление на противника шло весьма интенсивно. Бойцы и командиры называли это весёлой прогулкой. Люди дрались с удесятерённой энергией. В основном, это были партизанские командиры. Среди них было трудно навести порядок. Они пренебрегли осторожностью, шли в полный рост, с дружными криками «ура». Один перед другим старался отличиться. Сплошной автоматный треск в родном лесу звучал как-то приятно. Наши командиры и окрики действовали на противника панически.

Тут следует отметить одну небольшую деталь.

Как известно, наши отряды звались батальонами. Теперь от батальонов осталось всего по десятку людей. Но командиры по привычке подавали команды: «Первый, второй, третий батальон – вперёд!» Это создавало впечатление, что мы имеем большую силу, и заставило спешно удирать. А тут ещё торохтение по лесу мотоцикла и автомашины создавало впечатление подброски подкреплений. Это была выдумка командира соединения, который никогда в боях с врагом не пренебрегал военной хитростью. Начал преследование противника от села Стриган, мы обогнали его вокруг поселка торфоразработок, загнали в болото и тут потеряли из вида. Весь путь нашего движения был усеян вражескими трупами. Все убитые были, как правило, в голову. Это объясняется тем, что наши люди целились в большие торбы или, как их называли «сидора», наполненные продуктами. У каждого националиста висел такой «сидор» за плечами. Поскольку автомат при стрельбе даёт завышение, то пули попадали прямо в голову. Надо сказать, что эти торбы нам очень помогли разобраться в лесу, где свои и где враги, и не поранить случайно своих. Где только блеснёт белый мешок, туда сразу же направляются стволы автоматов. И мешок опускается на землю вместе с его носителем.

Во время преследования было убито до 70 врагов и захвачено 8 пулемётов. Остатки националистов, поспешно удиравшие, наткнулись на засаду, которой руководил тов.Одуха и были прикованы к болоту. Сам тов.Одуха с самого утра организовывал группу за другой, посылал их в бой. Как известно, сначала ушла группа с майором Гончаровым, затем с комиссаром соединения тов.Кузовковым. Пока Одуха сплотил ещё одну группу для себя и связался с частями Красной Армии, преследующая группа под командованием комиссара соединения угнала врага в глубь леса. Но по приближающейся стрельбе тов.Одуха правильно заключил, что националистов прогнали вокруг посёлка торфоразработок и прижимают снова к селу. Отлично ориентируясь в лесу, зная каждую тропинку, он с небольшой группой людей организовал засаду как раз в том месте, где вынуждены были проходить националисты.

Встречный огонь его группы привёл противника в окончательное замешательство. Националистам нечего не оставалось, как залечь в канавах торфоразработки и отстреливаться. Приковав врага к болоту и расставив со всех сторон надёжные засады, мы сосредоточили свои основные силы на господствующей возвышенности в 150 метров от обороны противника и готовили решительную психическую атаку. Отделяющие нас от противника 150 метров представляли чистую равнину. Чтобы не иметь больших потерь, надо было сделать стремительный бросок, дабы не дать врагу возможности пристреляться.

 Подготовка к атаке заняла не более 20 минут, после чего командир соединения тов.Одуха встал в рост и подал команду «Встать! В атаку! Вперёд!» Партизанская лавина рванулась вперёд. Командир и комиссар соединения бежали впереди, увлекали своим примером остальных. Впрочем, и не нужно было увлекать. Каждый рвался вперёд, чтобы не отстать от товарищей. Не прошло и 20 секунд, как мы ворвались в расположение противника. Тут уже началось буквально избиение. Партизаны мстили буржуазным националистам за все совершённые ими преступления. Трудно было удержать гнев народных мстителей. Нам удалось лишь 28 человек захватить живьем. Остальные были перебиты. Канавы наполнились трупами. Болотная вода окрасилась в красный цвет.

Всего в этом бою было убито 127 врагов народа, а 28 захвачено в плен. Винтовки и 16 пулемётов стали нашими трофеями. Со своей стороны мы потеряли 3-х убитыми и одного – раненным. Это был последний заключительный бой соединения партизанских отрядов Каменец-Подольской области, проведённый силами партизанского офицерского состава.

Много разговоров и рассказов было после этого боя. Результатами его все были удовлетворены. Люди вели себя в этом 7-часовом бою с противником, силы которого втрое превышали наши, буквально геройски. Тут нельзя не остановиться на подвиге радиста Фурманова. Комиссар соединения запретил ему участвовать в бою, приказал отправиться во второй эшелон, отобрал автомат и передал другому товарищу.

Фурманов не послушался, ушёл с глаз комиссара под видом выполнения приказания, взял обратно свой автомат и принял участие в преследовании. Он снял пулемётчика, захватил пулемёт, уничтожил ещё 5 врагов и на этом уже успокоился. После он объяснил свой поступок так: «Я уже больше года в отряде и ни разу не воевал. Когда мне поручалось выносить рацию и радиоимущество – я это делал, но ведь это не бой. И если бы я и здесь не повоевал, то что бы я потом мог рассказать товарищам о своей партизанской жизни? Теперь же я удовлетворён! Я испытал и проверил себя в бою. Чувствую, что драться сумею».

Комиссар простил Фурманову его непослушание.

Известный уже нам комсомолец Володя Юрчук, спасший в своё время жизнь раненному комиссару соединения, пошёл на этот бой с маузером. Увлёкшись преследованием, он не заметил, как очутился в 10-ти метрах от вражеского пулемётчика, не успел он залечь и прицелиться, как вражеская пуля пронзила его шею и лопатку. Юный герой не растерялся и очередным выстрелом уложил пулемётчика, захватил пулемёт и открыл огонь по бегущим бендеровцам. И лишь после того, как уложил ещё 5 врагов из пулемёта, он согласился, чтобы его товарищи увезли с поля боя.

Подобных примеров было много». 

Згадує В.В.Яцентюк (с.Крупець Славутського району):

«Я, солдат 1130-го стрілецького полку, після важкого поранення в обидві ноги осколками снаряда лікувався в цьому госпіталі. Ранесенько 12 травня передали, що через село Стригани пройшла, ні в кого нічого не зачепивши, група вояків УПА. В селі вже подавно були по хатах розквартировані партизани. От вони і пішли в ліс за вояками УПА. Зав’язався бій.

Товариш по палаті, знаючи, що я місцевий, ходжу вже з палкою, попросив мене піти і подивитися на той бій. Ми пішли в ліс. Стрілянина була десь в стороні урочища Бридурин. Небезпечно було, але ми були в полосатому госпітальному вбранні і надіялися, що нас можна пізнати здалеку. Ось побачили вбитого. Він лежав під кущем, кров текла з під одежі. В полотняній білій торбині була картопля, пшоно, корж, хліб, сіль. В кишені – два німецькі патрони. Неподалік гвинтівка наша. Отже, патрони не підходили чи що?

Далі побачили, як за іншим кущем ворушаться постаті. Ми причаїлися: з-за куща один тягне другого. Побачивши нас, один з них залишив пораненого, відбіг і заліг в кущах. Обидва вони були без зброї, і ми сміливо наблизилися до них. Поранений почав зводитися сам. Ми йому допомогли піднятися. Це був хлопець, як і я, років 18. В торбині, яка була трохи далі (може, не його), були хліб, сало, сіль, якась ячна кутя в окремій маленькій торбочці, варені, трохи потовчені яйця і один наш патрон. Поранений говорив кволо, тримався за бік. З черевиків хлюпала кров. Ми почали вести його в наш госпіталь, та не змогли, бо самі – з палицею та милицею. Ми погукали того, що ліг за кущем, щоб він здавався і його не розстріляють. Побачивши, що ми в «чудному» одязі (так він сказав), той підійшов до нас. Ми примусили його вести пораненого. Отак помалу шкутильгали. Вони сказали, що йшло їх кілька сотень до порожніх бараків в лісі. Там і справді були бараки, в яких раніше перебували радянські полонені, що добували торф.

Почувши, що ведемо їх у партизанський госпіталь, поранений став проситися, що ліпше здатися військовим бронепоїзда, який стояв біля семафора в кар’єрі. Так і йшли, бо госпіталь теж в той бік. Аж збоку почули голоси: два партизани вели полоненого із зв’язаними назад руками. Один з них підбіг до нас. Дізнавшись, що ведемо в госпіталь чи до бронепоїзда пораненого, він пхнув його в спину. Той упав. Партизан в голову лежачого дав автоматну чергу».

Згадує К.Т.Гужов:

«Я був серед тих, хто кинувся доганяти вояків УПА в лісі за Стриганами. Коли я прицілився в бою, мені по руці вдарили прикладом і перебили праву руку. Я відчув біль, але тільки згодом довідався, що перебита кістка, а інша тріснула. Бій був в урочищі Бридурин (тепер там Голубі озера). Чув, що загинуло 128 бандерівців, а 24 – взято в полон. Полонені були з сіл Сіянці, Милятин, Мощаниця. Після бою решта вояків кинулися на Білотин і Півневу гору. Бронепоїзд привіз із Кривина солдатів, але з гармат не стріляли, стріляли з мінометів, хоч у лісі від цього ефект не великий. Один вояка здався в Комарівці, ще двох зловили на Мазярці. Розмістили полонених у підвал шпиталю в Стриганах. Я два дні їх охороняв, потім відпросився додому і два дні не був у Стриганах. Полонених водили на допит. Допитував А.З.Одуха. Я був свідком, як він запитав одного: «За що ти воюєш?» А той з викликом сказав: «Я знаю, за що я воюю! А за що ти воюєш?» Після цього упівець замахнувся на А.З.Одуху, той вихопив пістолет і застрелив його. Коли я повернувся у шпиталь, то мені сказали, що всіх полонених завезли у Славуту в міліцію».

З виступів учасників бою на мітингу біля пам’ятного знаку на околиці Стриган           18 серпня 2002 року.

Вояк УПА А.Ю.Довганюк (с.Вербень): «Ми вийшли з оточення і йшли на Карпати, наш курінний Донса. Нашу сотню на торфі оточили енкаведисти і партизани, стріляли з бронепоїзда. Мене прибили автоматом. Я потрапив у полон в п’ятницю після обіду. Нас, 21 чоловіка, тримали у підвалі, дали їсти лише в понеділок. Був суд у Славуті: трьох розстріляли, 13 чоловік одержали по 10 років. Завезли нас у Кам’янець-Подільський, там ще раз судили. Багатьох ще засудили до розстрілу».

Вояк УПА Д.Г.Авдєєв (м.Остріг): «У 17 років я тільки взяв у руки зброю. Наш командир – Гамалія. Був бій з енкаведистами у Михайлівцях. Мали йти на східні терени. Йшли з Колом’я на Стригани. Коли почався бій, я скочив у Горинь і від 13 до 22 години просидів у воді. По річці добрався на Рівненщину. Мене судили, дали 25 років».

Виписка з рішення Славутського міського суду від 03.10.1991 р. (суддя В.Й.Курдзіль). Справа за позовом В.В.Яцентюка на газети «Трудівник Полісся» і «Корчагінець»:

«…Свідок К.Т.Гужов повідомив, що брав участь у бою 12.05.1944 р. з угрупуванням УПА кількістю близько 450 чоловік. Всі вони були озброєні. Більша частина цього угрупування була в бою знищена силами партизанів та підрозділу Червоної Армії в торфовищі біля с.Стригани, а частину взято в полон, після чого передано в НКВС. Деяких було відпущено на волю. При цьому один полонений помер від поранень, а інший був застрелений А.З.Одухою при спробі втекти. Ці ж обставини підтверджуються довідками УКДБ по Хмельницькій області від 22.04.1991 р. та від 13.09.1991 р., архівною довідкою № 163 від 28.04.1991 р. архіву обкому КПУ, згідно яких відомостей про розстріл партизаном А.З.Одухою бандерівців немає…

12.05.1944 р. проходив бій, а не розстріли партизанами угрупування УПА в районі с.Стригани. При цьому більшість членів УПА була знищена, 28 чоловік взято в полон, захоплено також багато зброї та військового спорядження. Як випливає з архівної довідки від 9.04.1990 р., 12.05.1944 р. загинуло також двоє партизанів: М.Д.Черняк та С.С.Пиляко».

Участь у бою під Стриганами частин Червоної Армії підтверджується документами, копії яких зберігаються у Славутському історичному музеї:

 

«Штаб з’єднання

партизанських загонів

Кам’янець-Подільської області

під командуванням А.З.Одухи

22 травня 1944 року

Довідка

Видана 439 окремому гвардійському мінометному дивізіону в тім, що група бійців у кількості 8 чоловік, очолювана лейтенантом О.О.Костильовим, брала участь в бою з українськими націоналістами 12 травня 1944 року в районі с.Стригани. Втрати ворога – біля 100 чоловік убитими.

Начальник штабу з’єднання               майор Гончаров»;

Зі статті «Вони загинули в Стриганах» у газеті «Моя газета» № 9 за 2002 р.:

«…На Острожчині було сформовано Південно-Волинське з’єднання під керівництвом Миколи Свистуна-Ясеня у складі двох куренів – Семена Котика-Докса та Михайла Кондрася-Велікана. До них приєднався Здолбунівський курінь Євгена Басюка-Чорноморця, який провів мобілізацію по острозьких селах, взявши до своїх лав три сотні селян, більшість яких складали необстріляні юнаки. Частину з цих новобранців зарахували до сотні Гутича (родом з Закарпаття), інших – до сотні Чорноморця. Це з’єднання вирушило через Хмельниччину, плануючи дійти до Холодного яру, що на Черкащині, щоб допомогти тамтешнім повстанцям.

12 травня колона увійшла до Ріпища (нині частина с.Стригани).

Зав’язався бій. Загони проривалися на Бридурин, вглиб лісу, щоб не потрапити під вогонь бронепоїзда. Курінь Велікана втратив 70 вояків та 8 кулеметів, але зумів прорватися до тодішнього Плужнянського району. Прорвався і Гутич, але більшу частину необстріляних острожан одухівці відсікли. Почалася паніка».

 Деякі подробиці цих подій знаходимо у книзі М.Руцького «Голгофа»: «На початку травня комендант організаційно-мобілізаційного відділу УПА на Остріжчині Синогін-Жмайло провів другу мобілізацію у Почапках, Мощаниці, Бадівці, Завизові, Чернякові, Волосківцях та в інших селах. Змобілізувавши три сотні місцевих чоловіків, серед яких були й необстріляні юнаки, частину їх привели в Мощаницю. Одну з сотень очолив Гутич, а інші дві, що залишилися в Куражі – курінний Чорноморець – Євген Басюк. Але частина новобранців була погано озброєна. Увечері відділи залишили Мощаницю і вирушили на Славутчину. Сотня Гутича замикала колону повстанських відділів. Попереду рухалися добре вишколені й обстріляні сотні Кондрася-Велікана. А Чорноморець повів свій загін із Куража в напрямку Ганнополя. Він мав обійти Славуту з північного сходу і по визначеному маршруті в дорозі наздогнати головні сили».

Вище сказане потребує невеликого коментарю.

Результати бою: вбито 127 упівців, 28 – взято в полон, з них лише 1 поранений; втрати серед одухівців – 3 вбитих і 1 поранений. Наведені наслідки бою можливі хіба що при умові, що одні втікали, а інші їх переслідували і стріляли «по білих сидорах», як про це йдеться у звіті.

Такі військові дії важко назвати боєм, адже це швидше побоїще сотні необстріляних підлітків, яких кинули напризволяще їхні поводирі і над якими помстилися одухівці за смерть своїх товаришів по зброї у попередніх боях. У такому «бою», коли одні тікали, а інші стріляли навздогін або добивали лежачих, годі шукати героїв: немає їх серед переможців, як і немає серед переможених, зокрема серед тих досвідчених вояків УПА, які покинули на вірну смерть підлітків. Були це молоді люди з ближніх сіл Рівненщини, їх могил немає в лісі, бо на другий-третій день приїжджали рідні і забирали вбитих, щоб поховати на кладовищах.

Завершимо свій короткий коментар словами науковця, українського письменника-емігранта Л.М.Мосендза, сказаними ним у 1948 році:

«Засуджувати когось за минуле з позиції сучасності дуже легко, та дуже важко при цьому судити справедливо… Ніколи не можна буде добробуту людства осягнути злочинними засобами. Ціль ніколи не освячує засобів… Любов до України – велика річ, але треба ще собі усвідомлювати, навіщо нам тая Україна потрібна. Бо якщо ми в ній запровадимо своє НКВС, як уже дехто смакує, то чи варто мати Україну.

Де ж межа, до якої людина може дійти, але яку переступити – сором, гріх, табу?     Є вона чи її немає – ця межа, цей кордон людської моральності» («Українське слово. Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст.» Книга друга. Видавництво «Рось», м.Київ, 1994 р.).

 

Глава 24

У повоєнні роки.

З кінця травня 1944 року життєві дороги партизанів з’єднання ім.Михайлова розійшлися: одних призвали в ряди Червоної Армії, і вони продовжили боротьбу з фашизмом на фронтах, інші, в першу чергу фахівці, були направлені на відновлення роботи залізничного транспорту. Чимало партизанів з керівного складу з’єднання були направлені на територію Західної України, зокрема в Дрогобицьку область, на роботу у радянських установах, у міліцію тощо.

Після подання у ЦК КП(б)У Звіту про діяльність з’єднання багатьох партизанів було відзначено високими урядовими нагородами.

Указом Президії Верховної Ради УРСР від 7 серпня 1944 року звання Героя Радянського Союзу присвоєно:

- командиру з’єднання партизанських загонів Антону Захаровичу Одусі «за доблесть і геройство, проявлені у боротьбі проти німецьких окупантів, за заслуги у справі розвитку партизанського руху у Кам’янець-Подільській області»;

- командиру диверсійного батальйону партизанського з’єднання Михайлу Іларіоновичу Петрову «за організацію і особисте керівництво підривом 60 військових ешелонів противника і проявлені при цьому винахідливість, мужність і геройство»;

- мінеру-підривнику партизанського загону ім.Михайлова Олексію Григоровичу Іванову «за бойові дії, виконання завдання командування і особисте геройство (посмертно)»;

- командиру Шепетівського партизанського загону Івану Олексійовичу Музальову «за безстрашність, особистий героїзм і відвагу, за вміле керівництво бойовими операціями у тилу противника».

Указом Президії Верховної Ради УРСР від 2 травня 1945 року орденом Леніна нагороджені: заступник командира батальйону з розвідки О.М.Артамонов; командир диверсійного відділення партизанського загону ім.Леніна В.В.Солопов; командир взводу диверсійного загону Л.Д.Троцький (посмертно); боєць партизанського загону ім.Михайлова А.М.Хоменко; комісар окремого підривного загону І.М.Яковчук; командир партизанського загону ім.Кармалюка О.П.Перепеліцин; командир партизанського загону ім.Калініна І.Т.Дивак; командир взводу загону ім.Кармалюка В.Й.Юрчук; підпільник окремої розвідувальної групи Ф.О.Дмитрук.

Орденами і медалями також нагороджено: орденом Червоного Прапора – 7 чоловік (в т.ч. Г.В.Кузовков, Є.А.Демус); орденом «Вітчизняна війна 1 ступеня» – 25 чол. (в т.ч. В.І.Зімарєв, Г.С.Гіпс, Валя Котик); орденом «Вітчизняна війна 2 ступеня» – 28 чол. (в т.ч. К.Т.Гужов, М.Т.Гужов, В.Й.Юрчук, Л.Д.Троцький, І.О.Музальов, П.М.Мазяр, К.К.П’ясецький); орденом Червоної Зірки – 56 чол. ( в т.ч. С.Швалленберг, О.С.Гіпс, О.Й.Манько, В.Ф.Шинкарук); орденом Богдана Хмельницького 1-го ступеня – А.З.Одуха; орденом Богдана Хмельницького 2-го ступеня – Г.В.Кузовков, Лагуткін, І.О.Музальов; медаллю «За відвагу» – 23 чол.; медаллю «За бойові заслуги» – 3 чол.; медаллю «Партизану Вітчизняної війни 1 ступеня» – 53 чол.; медаллю «Партизану Вітчизняної війни 2 ступеня» – 94 чол.;

У 1961 році ЦК Компартії України зобов’язав місцеві партійні органи виявити всіх учасників антифашистського підпілля і партизанського руху у період Великої Вітчизняної війни. До того часу діяльність антифашистського підпілля на окупованій території замовчувалася, що не давало змоги пояснити джерела виникнення партизанських загонів та з’єднань. Для виконання завдання при райкомах були створені комісії, до складу яких ввійшли колишні учасники партизанського руху, педагоги та шкільні загони «червоних слідопитів», працівники партійних, комсомольських та радянських органів. Головою Славутської районної комісії був затверджений член бюро райкому партії, колишній політрук партизанського загону ім.Кірова В.О.Нестерук.

У червні 1967 року на основі документів, спогадів і Звіту про діяльність партизанського з’єднання ім.Михайлова бюро Славутського райкому партії затвердило         12 підпільних груп, які діяли в період війни у м.Славута, та 20 – у селах району.

З інформації Славутського райкому партії від 8 січня 1974 року:

«Виконуючи постанову Президії ЦК КП України від 28.11.1961 року «Про недоліки, допущені в обліку учасників антифашистського підпілля і партизанського руху на Україні в період Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років», райком партії виявив і представив до урядових нагород: у 1965 році – 501 чол., в т.ч. 149 – посмертно,                         у 1967 році – 152 чол., у 1968-1969 роках – 9 чол., у 1971 році – 92 чол., у 1974 році -        3 чол.

Всього по району за цей період виявлено і представлено до урядових нагород        757 чоловік. Переважна більшість цих людей нагороджена медалями «За відвагу» і «За бойові заслуги».

Участь цих людей у підпільній діяльності та партизанській боротьбі була різною. До членів підпільних організацій були зараховані: господарі явочних квартир, зв’язкові партизанських загонів, місцеві мешканці, які передавали партизанам і підпільникам зброю, радіоприймачі чи друкарські машинки, постачали партизанів продуктами харчування, одягом, шили одежу, прали білизну, випікали хліб, збирали розвідувальну інформацію про рух транспорту, про кількість ворога в населеному пункті, надавали притулок військовополоненим і партизанам, виготовляли і розповсюджували листівки, переправляли втікачів з табору у партизанські загони тощо. Всі це було дійсно боротьбою з ворогом у підпіллі, адже за ці дії люди піддавали себе і своїх близьких смертельній небезпеці.

Серед нагороджених посмертно у 1965 році медаллю «За відвагу»: учень 5 класу школи № 3 м.Славути Л.С.Афанасьєв, робітник художньої майстерні Ю.В.Боголюбський, робітник маслозаводу С.С.Гавура, директор Малоскницької школи Д.П.Глюзицький, лікар гросслазарету Р.О.Лопухін, мешканець м.Славути С.М.Пазюрич, робітник Стриганського млина М.К.Попєлєв, учень Миньковської школи С.К.Рахлінський, учень Крупецької школи Б.Д.Троцький, мешканці с.Голики Г.І.Ящура, В.Р.Ящура та інші.

Медаллю «За бойові заслуги» посмертно нагороджені: вчитель Славутської середньої школи №1 М.І.Марковський, учень 6 класу цієї школи В.М.Орел, мешканець м.Славути А.П.Скройбиж, механік маслозаводу М.С.Ткачук, інспектор райвідділу освіти Г.П.Хоміч, начальник пошти в місті Славуті І.П.Шорніков, мешканець м.Славути А.Р.Яворський та багато інших.

27 червня 1958 року Указом Президії Верховної Ради СРСР «за проявлену мужність і героїзм у боях з німецько-фашистськими загарбниками під час Великої Вітчизняної війни» присвоєно піонерові-партизану Валентину Олександровичу Котику звання Героя Радянського Союзу.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 8 травня 1965 року «за особливі заслуги, мужність і героїзм, проявлені у боротьбі проти німецько-фашистських загарбників у період Великої Вітчизняної війни 1941– 1945 рр., присвоєно звання Героя Радянського Союзу посмертно Федору Михайловичу Михайлову – організаторові і керівникові Славутської комуністичної підпільної організації Хмельницької області».

Була проведена велика робота колишніх партизанів і підпільників, щоб держава гідно оцінила заслуги Ф.М.Михайлова.

Із листа І.В.Побережного:

«Приїхавши у 1961 році в м.Ульяновськ, я три дні жив у І.О.Музальова. Вже на другий день на квартиру до нього прийшла дружина Ф.М.Михайлова Марія Тихонівна з дочкою. Вони проживали в м.Ульяновськ у найманій квартирі, обоє працювали на автозаводі, Марія Тихонівна – медсестрою. В той час місцева влада і керівництво заводу ставилися до сім’ї Ф.М.Михайлова дуже погано, бо вважали його зрадником і що був на службі в німців у Славуті. Рідні Ф.М.Михайлова попросили мене та І.Музальова підтвердити в обкомі партії, що лікар Ф.М.Михайлов був не зрадником Батьківщини, а керівником підпільної комуністичної організації, і що він за свою діяльність повішений фашистами.

На прийомі у другого секретаря обкому партії ми розповіли все, що знали про діяльність Ф.М.Михайлова на Славутчині, тим більше, що я був свідком його страти.

Після цього оцінка діяльності Ф.М.Михайлова та ставлення органів влади до його родини змінилися, за що рідні були щиро вдячні нам».

У 1984 році напередодні свята Перемоги Марія Тихонівна відвідала Славуту. В інтерв’ю газеті «Трудівник Полісся» вона сказала: «Мені випало щастя побувати в Славуті, де вчинив безсмертний подвиг мій чоловік, лікар Ф.М.Михайлов. Приємно усвідомлювати, що подвиги героїв не забуті, що пам’ять про них живе у серцях і справах людей. Я відчула, що у школах і на підприємствах юнь виховується на прикладах подвигу старших поколінь, які пройшли випробування у Великій Вітчизняній війні…»

Ще в лютому 1944 року прах Ф.М.Михайлова урочисто перепоховано у сквері на Красній площі міста (на тому місці тепер побудований банк). У 1957 році останки                  426 воїнів і партизанів, які загинули на території району в роки Великої Вітчизняної війни, перепоховані у братській могилі на Пантеоні Слави в центрі міста Славути. Там же похований прах Ф.М.Михайлова. Це викликало незадоволення колишніх підпільників та партизанів. У листі до В.Ф.Владімірова у 1964 році А.З.Одуха писав: «Славута – моє рідне містечко. Я навіть мав намір там доживати свій вік, але не судилося. Славутські «боги» зіпсували мені настрій, постаралися, щоб у Славуті я не прижився. Вони, ці діячі, розправилися з могилою Ф.М.Михайлова. Вони пошкодували два метри землі під персональну могилку Ф.М.Михайлова. Е.Г.Форсюк (тодішній голова міської ради. Авт.) знав, чиї кістки кинути в загальну яму... Надіюся, що цього їм не пробачать, згадають і спитають».

Пам’ять про подвиг Ф.М.Михайлова славутчани увіковічнили, назвавши його іменем вулиці у містах Славута та Нетішин, Славутську центральну районну лікарню, міський парк культури та відпочинку. Ф.М.Михайлову встановлено пам’ятники у містах Славута і Ульяновськ. На будинках, де жив і працював Ф.М.Михайлов, встановлено меморіальні дошки.

Десятками років спілкувалися із Славутчиною, краєм бойової слави, колишні партизани і підпільники, яких доля розкидала по краях та республіках СРСР.

Кузовков Гнат Васильович захистив дисертацію кандидата історичних наук, працював у Києві заступником директора по науковій частині республіканської виставки «Партизани України у боротьбі проти німецько-фашистських загарбників», старшим викладачем історії Київського державного університету ім.Т.Г.Шевченка, першим заступником голови правління товариства «Знання» Української РСР.

 В тому, що на Славутчині жива пам’ять про партизанів і підпільників, велика заслуга колишнього комісара партизанського з’єднання Г.В.Кузовкова. Він часто бував у Славуті, виступив ініціатором створення в місті музею Партизанської слави. Гнат Васильович посприяв у фінансуванні будівництва приміщення лекторію на вул.Леніна, де і було відкрито музей у 1978 році. Згодом він же допоміг у будівництві приміщення нині діючого музею по вул.Газети «Правда». Ім’я Г.В.Кузовкова носить одна з вулиць міста. У червні 1982 року, напередодні 40-річчя створення партизанського загону, Славутська міська рада перейменувала вул.Комінтерну на вул.А.З.Одухи, а вул.Лісну – на вул.Кузовкова. у 1978 році  Г.В.Кузовков удостоєний звання «Почесний громадянин міста Славути». Помер він у Києві 18 серпня 1980 року.

Лісіціан Тамара Миколаївна – кінорежисер студії «Мосфільм», Заслужений діяч мистецтв РСФСР, проживала у м.Москва. Вона неодноразово бувала у Славуті, в останній свій приїзд у червні 1991 року взяла участь у мітингу-реквіємі з нагоди 50-річчя початку Великої Вітчизняної війни. У розмові з журналістом Т.Лісіціан сказала: «Я, власне, у Славуті вдруге народилася (Т.Лісіціан потрапила в фашистський полон і утримувалася в Славутському таборі для військовополонених. Авт.). Люблю це місто. У вас особливе місто, і атмосфера в ньому особлива. В інших місцях руйнуються пам’ятники, минуле безжалісно топчеться тими, хто не хоче пам’ятати його. А Славута така, як і була раніше».

Міщенко Леоніла Іванівна після війни закінчила Львівський державний університет ім.І.Франка, згодом захистила докторську дисертацію, стала професором, завідувала кафедрою української мови та літератури Львівського національного університету. Померла 28 липня 2005 року.

Музальов Іван Олексійович у бою на р.Турія був поранений і потрапив у полон. При тому безладі, який виник під час виходу з оточення у квітні 1944 року, командування з’єднання нічого не знало про долю І.Музальова і вважало його загиблим смертю хоробрих. 7 серпня 1944 року він та Олексій Іванов командуванням з’єднання були представлені до присвоєння їм звання Героя Радянського Союзу посмертно. Такий запис є у Звіті про бойову діяльність з’єднання.

Вже по закінченню війни виявилося, що І.О.Музальов у боях на р.Турія не загинув, а вкотре потрапив у німецький полон. Доводиться лише дивуватися, як відповідні державні органи пропустили присвоєння цього високого звання І.О.Музальову. Немає сумніву, що Іван Олексійович у боротьбі з ворогом на окупованій території показав себе героєм, він створив найбільш боєздатний та найчисельніший партизанський загін з’єднання ім.Михайлова і був його командиром. На 1 лютого 1944 року в його загоні нараховувалося 579 бійців і командирів. Мужньо боролися партизани загону під керівництвом Івана Музальова в оточенні на р.Турія, загін брав участь у найскладніших бойових операціях, зокрема у боях за м.Ізяслав.

Ось що І.Музальов розповів про себе І.В.Побережному, який у 1961 році поїхав на зустріч з ним, довідавшись із газети, що командир партизанського загону, Герой Радянського Союзу І.Музальов працює в м.Ульяновськ начальником відділу легкої промисловості раднаргоспу:

«При виході з оточення на р.Турія я був контужений і потрапив у полон. Після трьох невдалих спроб втекти мене помістили у концтабір для військовополонених, який знаходився на острові в Балтійському морі, де я перебував до висадження на острів радянських військ. Потім мене помістили у так званий фільтраційний табір, в якому утримувалися радянські бійці і командири, що побували у ворожому полоні. Там мене з пристрастю допитували, на чию іноземну розвідку я працюю. Я всі звинувачення відкидав, називав можливих свідків, які б підтвердили мою діяльність на окупованій території, але мене ніхто не хотів слухати. Два рази побував на інсценованому розстрілі. Лише завдяки товаришу, якого відпустили з табору і який на моє прохання поїхав у м.Київ та повідомив про мене в УШПР, та за наполяганням Г.В.Кузовкова, який тоді працював в УШПР, мене звільнили».

Пізніше І.О.Музальов закінчив хіміко-технологічний інститут легкої промисловості, працював директором заводу в м.Вінниця, тривалий час був головою комітету народного контролю Ульяновського обкому компартії Росії. Він листувався з партизанами, надавав їм посильну допомогу. Помер 7 березня 1984 року.

Одуха Антон Захарович після війни закінчив Київський державний університет, працював заступником голови Хмельницького облвиконкому, директором Львівської бібліотеки АН УРСР ім.Стефаника. Останні роки проживав у Києві, важко хворів, прагнув видати книгу про бойову діяльність славутських партизанів. Виконуючи останню волю А.З.Одухи, партизани та рідні незадовго до смерті привезли його у Славуту. З вагона до карети швидкої допомоги його на носилках несли бойові побратими І.М.Яковчук та В.М.Сурков. Помер А.З.Одуха у Славуті 17 травня 1967 року. Похований на Пантеоні Слави.

Панишко Валентина Адамівна проживала у м.Львів, багато років працювала на швейній фабриці. За сумлінну працю нагороджена орденом Леніна, тричі обиралася депутатом Львівської міської ради. Померла В.А.Панишко у 1969 році.

Петров Михайло Іларіонович у повоєнні роки захистив дисертацію кандидата історичних наук, проживав у Києві і працював доцентом кафедри історії Київського автодорожнього інституту.

Побережний Іван Васильович проживає в м.Охтирка Сумської області.

Попєлєва (Кущенко) Клавдія Миколаївна проживає у місті Львові, підтримує зв’язок із Славутським історичним музеєм.

Скірко (Антонюк) Софія Матвіївна проживає у м.Кам’янець-Подільський.

Юрчук Володимир Йосипович до 1950 року служив в армії, потім працював в міліції. Проживав у м.Нововолинськ Волинської області.

Славута для багатьох стала символом героїчної боротьби народних месників краю. Сюди щороку приїздили колишні партизани і підпільники. Вони відвідували місця боїв та стоянок партизанських загонів, зустрічалися з молоддю. Колишні партизани активно розшукували своїх побратимів по зброї, листувалися між собою, їздили на зустрічі, писали спогади, допомагали один одному у зборі документів про партизанську діяльність.

Змістовну пошукову роботу проводили клуби Бойової слави СШ № 2 та № 4 м.Славути під керівництвом вчителів історії В.М.Клейміхіна та Є.Б.Котулянської. Школярі розшукували колишніх партизанів, листувалися та зустрічалися з ними.

У СШ № 4 був створений музей Партизанської слави. Аналогічний музей діяв у Славутському районному Будинку піонерів. Куточки та зали Партизанської слави існували також у школах сіл Миньківці, Стригани, Полянь, М.Скнит, Варварівка. Учні Полянської середньої школи у 1972 році розшукали місце першого поховання Героя Радянського Союзу Валентина Котика у селі Хоровиці і встановили там обеліск. Слідопитів цієї школи партизанськими стежками краю неодноразово водили колишні партизани Едуард Камінський та Микола Гончарук. Учні побували у першій партизанській землянці поблизу с.Стригани, на місці партизанського табору у лісі поблизу с.Хоровиця, відвідали Лису Гору неподалік міста Нетішина, де виготовлялися міни, вшанували пам’ять загиблих у бою в лісі поблизу села Теремного.

У Володимир-Волинському педагогічному училищі імені А.Ю.Кримського існувала традиція змагання між навчальними групами за право носити ім’я Героя Радянського Союзу О.Г.Іванова. На вечори захисту групами почесного звання запрошувалися колишні партизани з’єднання ім.Михайлова. 24 квітня 1985 році зустрічалися з учнями училища В.Ф.Шинкарук, О.Й.Манько, В.Й.Юрчук. В цей день до пам’ятника на могилі героя у с.Мокрець лягли живі квіти. У Славуті проживає син О.Г.Іванова Леонід Олексійович.

Пам’ять про героїчні вчинки колишніх партизанів і підпільників Славутчини жива і нині. На честь колишнього підпільника директора Малоскницької школи Д.П.Глюзицького Славутська районна державна адміністрація запровадила щорічну педагогічну премію його імені для кращих педагогів району. Премія вручається щороку трьом педагогам з участю членів родини Д.П.Глюзицького.

Партизанське життя, життя у постійній напрузі та смертельній загрозі не могло не вплинути на характер і поведінку багатьох партизанів, особливо молодих. Це мало свої негативні наслідки у долях ряду колишніх партизанів. Окремі з них не змогли знайти себе у мирних буднях в повоєнні роки, були і такі, що вступали в протиріччя з законом, зокрема В.І.Павельчук, Ф.Т.Миронюк, Й.А.Дашкевич.

Не пощастило в житті і мужньому партизанові в минулому Олександру Гіпсу. Після роботи в Дрогобицькій області він був призначений завідуючим млином у с.Стригани. А після виявленої в млині розтрати Олександр був засуджений.

Трагічно склалася доля безстрашного партизана Г.М.Лебедя, якого командування з’єднання у листопаді 1943 та у березні 1944 року представляли до нагородження орденом Леніна, але вказаної нагороди він так і не отримав. Саме це могло вплинути на його подальшу поведінку.

Будучи призваним в ряди Червоної Армії, Григорій Лебідь невдовзі потрапив у штрафбат. Після поранення повернувся до сім’ї в с.Стригани. Працював на будівництві заводу ЗБК. Довго там не втримався, обікрав магазин, за що був засуджений і відправлений відбувати покарання у Кіровську область. Здійснивши втечу з тюрми, дістався рідних країв, жив у лісі, мав зброю. Організувавши злодійську банду, «Лебешка» (вуличне прізвисько) грабував селян і магазини. Кінець «подвигам» Лебедя прийшовся на літо 1950 року. Того дня він намагався убити в с.Стригани фінагента Данилюка, спалив його хату, розігнав молодь з клубу села. Прямуючи колгоспним двором, був смертельно поранений сторожем. Так, безславно закінчилося життя партизана, який був відчайдушним у диверсійних операціях проти ворога.

Час бере своє. З кожним роком стає менше колишніх партизанів та підпільників, але не згасає пам’ять про їхні подвиги. Сьогодні у місті Славуті та в селах району проживає 48 колишніх підпільників та партизанів.

В місті Славуті:

Антонюк (Романчук) Софія Павлівна

Ахмедянова (Гіпс) Валентина Семенівна

Бондарук Михайло Родіонович

Васьківська Ганна Андріївна

Владіміров Володимир Федорович

Войцешук Галина Олексіївна

Грачова Тетяна Василівна

Гуменюк Ольга Мусіївна

Дубровський Едуард Гнатович

Зелінський Володимир Йосипович

Каліновський Іван Станіславович

Ковальова Ніна Назарівна

Ковба Володимир Назарович

Коробко Валентина Феодосіївна

Кратюк Броніслав Іванович

Купрєєв Микола Микитович

Лагуцька Галина Іванівна

Мукосій Іван Андрійович

Найденко Степан Григорович

Рембеза Йосип Михайлович

Уйвова Євгенія Антонівна

Федоренко Василь Лукич

Федоренко Ніна Опанасівна

Філіп’єв Анатолій Іванович

Шевчук Мусій Васильович

Яковчук Іван Мартинович

Яковчук Любов Пилипівна

Ярощук Надія Опанасівна

 

В селах району:

Андропов Михайло Олександрович (с.Довжки)

Брославець Євгена Петрівна (с.Романіни)

Вітер Василь Григорович (с.Миньківці)

Габрук Іван Пилипович (с.Перемишель)

Гужов Костянтин Тимофійович (с.Стригани)

Гуменюк Ольга Мусіївна (с.Перемишель)

Дейкалюк Ганна Михайлівна (с.Миньківці)

Дзюмак Володимир Антонович (с.Хоняків)

Дядюк (Панасюк) Ганна Федорівна (с.Кам’янка)

Задворний Роман Андрійович (с.Берездів)

Захарчук Лідія Андріївна (с.Пашуки)

Кунець Ганна Петрівна (с.Романіни)

Левчук Віра Кузьмівна (с.Миньківці)

Лук’янчук Федір Іванович (с.Ст.Кривин)

Львов Павло Іванович (с.Ташки)

Пекач Володимир Петрович (с.Ст.Кривин)

Ревва Ганна Йонівна (с.М.Правутин)

Щербаков Анатолій Анатолійович (с.Романіни)

Шумик Лукаш Іванович (с.Хоняків)

Янча Андрій Захарович (с.Головлі)

Віддаючи шану подвигам партизанів та підпільників у роки Великої Вітчизняної війни, Указом Президента України у 2001 році 22 вересня названо Днем партизанської слави.

У 2004 році Хмельниччина вперше широко відзначила День партизанської слави саме на Славутчині – колисці партизанського руху в області, в лісі, який пам’ятає буремні події воєнного лихоліття. Про обласне свято до Дня партизанської слави газета «Трудівник Полісся» писала:

«Одразу за Ташками, на великій лісовій галявині, перед очима тих, хто прибував на свято, відкривалася зворушлива картина. Сизів димок від костра, а поряд, немов виринаючи з минувшини, зібралися бійці – у гімнастерках, плащах-накидках, пілотках, якось зовсім невимушено наспівуючи «Катюшу»… Далі виднілася партизанська землянка та бункер, споруджений ще у передвоєнні роки, польова кухня, військові палатки… А на тлі лісової краси – ще прекраснішими здавалися обличчя тих поважних ветеранів, які приїхали на свято.

Подумалось, якщо ми, люди молодших поколінь, не могли без хвилювання споглядати наближений до реальності пейзаж, то що повинні були відчувати на побаченні зі славутським краєм ті, чия молодість і краса повінчалися з болем війни, залишилися тут, на партизанських стежках?

А вони, поблискуючи нагородами, повільно походжали лісом, горді і непереможні, наче птахи, готові полинути в небеса… Їх так мало зосталося між нами, сивочолих і мудрих журавлів та журавок. Тож вклонитися їхнім подвигам у роки війни – святий обов’язок усіх, кому дорогий мир.

Відкриваючи на правах господаря обласне свято на славутській землі, голова районної державної адміністрації Р.О.Білик сказав, що організатори зробили все, аби ветерани відпочили серцем і душею, згадали своє минуле. «Ми схиляємо низько голови перед пам’яттю тих, кого немає з нами, і перед вами, живими свідками та учасниками партизанського руху» - сказав Роман Олексійович.

Зворушливою була промова голови обласної державної адміністрації В.Ф.Коцемира Він побажав щастя і добра дорогим гостям свята, які з’їхалися на Славутчину з усіх районів області і вручив Почесні грамоти та цінні подарунки ветеранам Г.В.Шелівановій, І.Г.Личику, І.М.Яковчуку, В.П.Шептицькому, С.М.Антонюк-Скірко, Й.Й.Сирваровському, Б.К.Гуньку, А.І.Філіп’єву, В.П.Капітану, Є.Ф.Матусу та Г.А.Васьковській.

Присутні хвилиною мовчання вшанували тих, хто, захищаючи рідну землю, віддав за неї свої життя і здоров’я.

Із вітальними словами до присутніх звернулися також голова обласної ради А.О.Овчарук, голова обласної ради ветеранів І.М.Бондар, а також окремі ветерани та директор Славутського історичного музею С.Ф.Ковальчук.

Для ветеранів були підготовлені і подарунки, і святкові столи, і концертна програма за участю артистів обласної філармонії. Особливо пожвавішали ветерани, коли знову перед ними з’явилися учасники народного драматичного колективу Славутського РБК (директор – М.Мокляк) – у військовому обмундируванні вони здавалися ще ближчими цим людям, разом із ними співали й танцювали… Їх пісні відлунювалися у височині мирного неба».

 «…В серці ти не забута,

Слава днів тих сія,

Нескорима Славуто –

                                              Партизанко моя!..» (Володимир Семеновський).

Пройдуть віки, виростуть нові покоління, та не забудуться подвиги народних месників, їх внесок у велику Перемогу над фашизмом.

 

Про авторів

Документальна повість «Йшли в славутські ліси партизани» написана працівниками Славутського історичного музею: директором С.Ковальчуком та науковим працівником Т.Жоган.

Станіслав Францович Ковальчук народився у 1937 році у с.Волудринці Ярмолинецького району, середню школу закінчив у 1954 році. Закінчив фізико-математичний факультет Дрогобицького державного педагогічного інституту.

З 1963 року проживає на Славутчині, працював у Полянській середній школі вчителем фізики, організатором позакласної роботи. У 1972 – 1976 рр. – директор Старокривинської середньої школи, у 1976 – 1988 рр. – завідуючий Славутським районним відділом освіти, з 1988 року до досягнення пенсійного віку – заступник голови міськвиконкому, райвиконкому, представника Президента України, голови райдержадміністрації на Славутчині, з 2000 року –директор Славутського історичного музею.

Станіслав Францович завжди був небайдужим до історії краю, в якому довелося жити та працювати більше 40 років. Цьому сприяла його робота протягом тривалого часу на посаді організатора позакласної виховної роботи Полянської СШ та заступником керівника району з гуманітарних питань, участь у пошуковій діяльності, спілкування з колишніми учасниками партизанського руху і підпілля.

С.Ковальчук – співавтор 7-го тому Книги Пам’яті України (Хмельницька область) та 3-го тому Книги Скорботи України (Хмельницька область), він – автор документальної повісті «Шалом, славутчани!» та книги про історію міста «Славута. Минуле і сучасне».

Тетяна Анатоліївна Жоган народилася у 1980 році в с.Мокрець Ізяславського району. Середню освіту здобула у Славутському ліцеї-інтернаті. Закінчила Кам’янець-Подільський педагогічний університет, філологічний факультет. Працювала вчителем української мови та літератури у рідному селі. З 2002 року – науковий працівник Славутського історичного музею.

Автори надіються, що ця книга знайде відгук у шанувальників історії краю, у широкій громадськості. Вона слугуватиме корисним посібником учням та вчителям при вивчення історії краю.

Книга «Йшли в славутські ліси партизани» - своєрідний пам’ятник народним месникам Хмельниччини.

 

 

ЗМІСТ

 

Передмова ……………………………………………………………………. 2

Глава 1. Напередодні окупації краю………………………………………... 5

Глава 2.  Перші кроки окупації…………………………………………….... 8

Глава 3.  Перші підпільні організації………………………………………. 12

Глава 4.  Підпільна організація лікарні…………………………………….. 20

Глава 5.  Міжрайонний підпільний комітет………………………………... 29

Глава 6.  Полум’я боротьби розгоряється………………………………….. 34

Глава 7.  Фатальний липень сорок другого………………………………… 42

Глава 8.  Перший похід у Білорусію………………………………………... 46

Глава 9.  Нові партизанські стоянки………………………………………... 50

Глава 10. Перші диверсії загону……………………………………………. 54

Глава 11. У з’єднанні І.І.Шитова…………………………………………… 61

Глава 12. Трагедії зими 1943 року………………………………………….. 66

Глава 13. Бойові операції на Рівненщині…………………………………... 72

Глава 14. Події березня-серпня 1943 року на Хмельниччині…………….. 78

Глава 15. Піднімалися на боротьбу сусіди………………………………… 87

Глава 16. З’єднання ім.Михайлова…………………………………………. 98

Глава 17. В цей час на Славутчині…………………………………………. 109

Глава 18. Групи та загони інших з’єднань………………………………… 118

Глава 19. Визволення Славутчини………………………………………… 121

Глава 20. В боях за визволення краю……………………………………… 126

Глава 21. Операція «Південь»……………………………………………… 134

Глава 22. У ворожому кільці на річці Турії……………………………….. 148

Глава 23. Заключний бій……………………………………………………. 158

Глава 24. У повоєнні роки………………………………………………….. 163

Про авторів…………………………………………………………………... 171

 

 

 

 

---

Дата добавления: 2018-02-15; просмотров: 1645; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!