Групи та загони інших з’єднань.



Протягом 1943 року у північних районах Кам’янець-Подільської області, крім загонів з’єднання ім.Михайлова, проводили розвідувальну та диверсійну роботу й декілька партизанських груп та загонів інших з’єднань.

Ще на початку 1943 року через Полонський район пройшло з’єднання полковника Я.І.Мельника з 600 осіб. Майже одночасно через область пройшли загони С.А.Ковпака, який здійснював історичний рейд від Путивля до Карпат. Під с.Теремне відбулася зустріч михайлівців з розвідкою з’єднання С.А.Ковпака, незабаром в район с.Андрушівка прибуло і все з’єднання. С.А.Ковпак тепло прийняв делегацію славутських партизанів на чолі з Г.В.Кузовковим, пообіцяв повідомитти про загін ім.Михайлова в Український штаб партизанського руху, допомогти загонові зброєю не зміг. С.А.Ковпак, С.В.Руднєв, П.П.Вершигора приїжджали в гості до партизанів загону А.З.Одухи.

У квітні 1943 року романінські підпільники привели з-під Новоград-Волинського у розташування лісів між Славутою та Шепетівкою групу розвідувального управління Генерального штабу Червоної Армії. Закинуту командуванням 1-го Українського фронту групу Центру з семи чоловік очолював Іван Іванович Скрипка (псевдонім – Студентський). Група мала рації та все необхідне для розвідувальної роботи. Невдовзі керівник групи Центру вже знав С.Логутенка, О.Іванова, О.Перепеліцина, І.Музальова, І.Нішенка, С.Швалленберга. С.Логутенко забезпечив групу надійними агентурними кадрами: Г.Черняк з Романін, Риндін та Сологуб з Шепетівки, Микола Іщук з Миньковець. Романінська група, очолювана Ф.Єфімовським, постійно обслуговувала розвідувальну групу, забезпечувала її продуктами, явочними квартирами і розвідувальними відомостями, направляла групі провідників, охорону, розвідників та зв’язківців. На підпільній групу Центру працювали зв’язківцями Надія Гарієвська, Степан Гарієвський, Варвара Дзьоган, Василь Дзьоган, Марія Косік, Наталія Прунківська, Марія Руденко, Галина Черняк, Дмитро Черняк, Ксенія Черняк, Віра Юдіна, Микола Яковчук. Андрій Баланчук був ад’ютантом Д.С.Вавілова, Микола Гарієвський відповідав за охорону командира групи і радіостанції, резидентом був Федір Омелянович Дмитрук. Він працював бригадиром столярів на ділянці залізниці Славута – Здолбунів і щоденно давав точні відомості про рух поїздів з німецькими військами і бойовою технікою на фронт для передачі по рації у Москву. Зв’язківці О.В.Єфімовська і Г.П.Черняк регулярно доставляли відомості радистам, що знаходилися у ліс поблизу с.Романіни через систему створених підпільниками «поштових скриньок».

У серпні 1943 року командиром цієї розвідувальної групи було призначено Данила Степановича Вавілова. Група працювала до приходу на Славутчину Червоної Армії. Особливу активність вона проявила напередодні боїв на території краю. Радіограмами у штаб 1-го Українського фронту вона повідомляла про рух на Новоградському шосе німецьких танкових дивізій. Довідавшись, що німці у січні 1944 року мають намір утримувати Шепетівку, для чого сюди направлялися ешелони з пальним і снарядами, Д.С.Вавілов домовився з партизанами про підрив залізничних колій Шепетівка – Славута та Шепетівка – Ізяслав. Викликаною ним авіацією було знищено 25 ешелонів, 6 літаків.

У с.Миньківці члени групи заарештували чотирьох власівських офіцерів, які після закінчення розвідувальної школи в Берліні були направлені в Шепетівку для диверсійної діяльності в радянському тилу. Їх допитали і літаком відправили на Велику Землю.

На Шепетівщині та Славутчині певний час діяв партизанський загін ім.Ворошилова 1-го Молдавського з’єднання під командуванням полковника В.А.Андреєва.

 Зі спогадів партизана цього загону В.С.Зангієва:

«23 травня 1943 року я і ще декілька полонених втекли у ліс з табору військовополонених у Славуті. 14 червня ми зустрілися з партизанами загону ім.Ворошилова. Невдовзі мене призначили політруком загону, який дислокувався спочатку біля села Майдан Вила, потім – в лісі під с.Хоровиця та неподалік с.Комарівка. Командував загоном Петро Олександрович Сергій.

Якось ми з командиром направилися в село Комарівку. Люди нас помітили і поховалися, вважаючи, мабуть, що в село йдуть бандити. Ми повернулися в ліс, де зустріли мешканця села, розповіли йому, хто ми є, та попросили зібрати хоч трохи людей для розмови. Від нього довідалися, що в центрі села, в приміщенні школи, перебуває німецький гарнізон. На імпровізованому мітингу ми розповіли людям мету нашого прибуття на Славутчину і запитали, чим можемо їм допомогти. З гурту вийшов чоловік без ноги і висловив побажання зробити так, щоб не здавати кожен день молоко для німців, поскаржився, що у людей забирають зерно, а також сказав, що в селі люди давно не бачили солі. Сіль німці відпускають у магазині лише в обмін на яйця, за один кілограм солі потрібно здати 70 яєць.

Вирішивши допомогти жителям села, уже наступної ночі ми ввійшли в село, викликали старосту і наказали йому повернути селянам забране у них зерно. Потім ми вивели з ладу молотарку і трактор на загальному дворі, винесли з магазину всі продукти. Сіль залишили жителям села і сказали роздати по хатах з урахуванням кількості членів сім’ї. Потім розгромили молочарню, забрали декілька бідонів молока і залишили записку з вимогою не чіпати місцевих жителів, бо молоко забрали партизани. Щоб відвести підозру від місцевих жителів і створити паніку, ми обстріляли німецький гарнізон. Після цього німці вибралися з Комарівки».

У серпні 1943 року загін ім.Михайлова надав допомогу групам розбитого у сатанівських лісах з’єднання Я.І.Мельника після його рейду у Вінницьку область. Партизани Я.І.Мельника групами йшли на Північ голодні, поранені та без боєприпасів. Я.І.Мельник прибув у славутські ліси з 18 вершниками, а комісар Д.Т.Бурченко – з 50-ма чоловіками. За завданням Т.А.Строкача загін А.З.Одухи організував збір блукаючих груп та одинаків, допоміг їм харчуванням і медикаментами. Зібравши групи з 40-50 осіб, їх з провідником переправляли через залізницю і направляли в район партизанського аеродрому. Так було зібрано 250 чоловік. Пізніше так само збирали розбите в районі Делятина з’єднання С.А.Ковпака.

Восени 1943 року в районі Шепетівка – Славута виникла велика партизанська зона. Тут, крім інших, активно діяв 10-й батальйон з’єднання А.М.Грабчака (псевдонім – Буйний). Лейтенант Андрій Михайлович Грабчак до війни служив начальником               15-ї прикордонної застави Кривинської комендатури. Комісар цього з’єднання Н.М.Подкоритов служив до 1939 року в прикордонному загоні на Славутчині. Цей батальйон в кількості 200 чоловік був сформований у Ємельчицькому районі Житомирської області, командував ним Ілля Резнік. Ще з вересня в складі батальйону були мешканці Славутського району: А.М.Бугайчук – політрук диверсійної групи батальйону, М.Т.Коваль – політрук другої роти, лейтенант В.Ф.Яцюк – начальник штабу загону. Загін прибув на Славутчину 5 грудня, він стояв в районі сіл Комарівка – Сільце – Хоровиця – Білотин – Дорогоща.

 Партизани батальйону зірвали міст на Горині поблизу с.Двірець Ізяславського району, конфіскували у млині 25 тонн борошна для партизанських загонів. Вони захопили в Ізяславі дві автомашини, підірвали 4 автомашини з боєприпасами на шосе під с.Нетішин, підірвали водонапірну вежу на станції Кривин, під Славутою знищили гужовий транспорт, яким вивозили ліс, у Білогірському районі розгромили колону мадярів. Партизани батальйону знищили поліцейські дільниці у селах Борисів, Плужне, Білотин, на Плужнянському спиртовому і Клембівському цукровому заводах. У грудні вони розігнали мадярський гарнізон і німецьку комендатуру у с.Полянь. 

Диверсійна група батальйону ліквідувала лінію наземного електрозв’язку Шепетівка – Остріг, в декількох місцях вирубала кабель зв’язку Берлін – Вінниця, здійснювала диверсії на залізниці Проскурів – Волочиськ.

До складу батальйону входило чимало місцевих жителів: Василь Власюк, Іван Водолазов, сестри Софія та Марія Гангало, Іван Погонець, Антон та Іван Ковби, Гаврило Гмирук, Володимир Гмирук, Василь Гаврилюк, Степан Ковба, Володимир Захарович Яцюк, Михайло Ковальчук, Сидор Яцюк, Павло Ковба, Микола Бєлий, Софія Малінська та інші.

Згадує В.Ю.Гаврилюк:

«Перед війною у Славуті було військове училище чи офіцерські курси. У їхній їдальні працювала моя сестра, вона була знайома з офіцером Миколою Миколайовичем Івановим. Під час війни він потрапив у полон і був поміщений у Славутський концтабір. Моя сестра розшукала його в таборі і порадила йому назватися моїм іменем – Василем Юхимовичем Гаврилюком. Сестрі вдалося випросити з полону офіцера під виглядом свого брата. Він жив у Комарівці, а під кінець року воював у партизанському загоні з’єднання А.М.Грабчака».

Зі спогадів жителя села Ташки В.А.Власюка:

«Я входив до складу підпільної групи у с.Ташки, якою керував М.Д.Власюк. У 1943 році трьох наших підпільників заарештували і відправили у концтабір Маутхаузен на території Німеччини. Інші підпільники пішли у партизани і потрапили у диверсійну групу 10-го батальйону з’єднання А.М.Грабчака.

У грудні 1943 року після успішної диверсії на залізниці під Цвітохою наша диверсійна група відпочивала в лісі за три кілометри від с.Голики. Ранком ми почули постріли, які частішали і наближалися до нас. Стало зрозуміло, що в лісі карателі. Ми вирішили блукати по лісі і ні в якому разі не відходити в напрямку партизанського табору, адже там штаб батальйону, санітарна частина, господарський підрозділ, запаси озброєння тощо. Основні сили батальйону в цей час перебували далеко на виконанні бойових завдань.

Невдовзі карателі напали на наш слід, який легко проглядався на свіжому снігу. Гітлерівці переслідуючи нас, вели посилений вогонь. На дорозі Славута – Голики наша група потрапила на німецьку засідку. Правда, карателі чекали нас з протилежного боку, а ми з’явилися в них за спинами. Частину німців ми зуміли перебити, решта кинулася тікати. Маневруючи в лісі, ми натрапили на другий загін карателів, зав’язався бій.

Щойно німці перестали стріляти, ми скрито відійшли. Через півгодини почули за спинами сильну стрілянину, вибухи гранат. Бій розгорівся з новою силою. Як виявилося, у бій з групою, що нас зустріла, вступила група карателів, яка нас переслідувала. Гітлерівці стріляли по своїх, а ми тим часом добігли до річки Горинь десь у двох кілометрах від паперової фабрики. Лід був тонкий, і не всім вдалося по ньому перейти річку, багато хто провалився у холодну воду. Я теж провалився біля самого берега. Поряд був мій товариш Михайло Степанюк, який допоміг мені вибратися на крутий берег. Не встигли ми добігти до лісу, як потрапили під новий обстріл німців з-за річки. Ті не стали форсувати річку, і переслідування припинилося.

Біля будинку лісника зробили перекличку. Нас виявилося тринадцять чоловік, не вистачало Лашмакова. Вирішили рухатися лісом, пересікли дорогу Славута – Ташки і знову натрапили на німців, які охороняли військовополонених на заготівлі лісу. Ми відкрили вогонь, декого вбили, інші розбіглися. Перейшли р.Цвітоха і побачили на снігу багато слідів німецьких чобіт, які свідчили, що цією ділянкою лісу карателі вже пройшли. Це нас потішило. Десь за кілометр від села Варварівки ми зупинилися.

 Наступав вечір, посилився мороз, особливо померзли ті, хто побував в льодяній воді. Мене і Павла Львова послали в розвідку до села. Ми залягли в 100 метрах від дороги Славута – Ізяслав. Раптом почулася команда на німецькій мові. Із хат повибігали німці, сіли на машини і поїхали в Славуту. Втомлені, мокрі, багато хто без верхнього одягу і шапок, партизани зайшли у Варварівку. Там довідалися, що Лашмаков у бою був поранений в ногу. Він зумів підповзти під високу траву, накриту снігом, і пролежав там до вечора, а вночі ледве дістався до с.Ташки. Житель села Павло Захарчук привіз його на санях у Варварівку, де ми і зустрілися. Наступного дня всі ми були в своєму таборі».

На територію Берездівського району заходив партизанський загін особливого призначення «За свободу слов’ян». 5 листопада 1943 року рота цього загону розгромила німецький гарнізон в с.Берездів, було знищено 45 тонн бензину, 60 бочок машинного масла, ремонтна майстерня, 2 трактори і 120 тонн жита.

 

Глава 19

Визволення Славутчини

У першій половині січня 1944 року почалося визволення північних районів області, зокрема Полонщини та Славутчини, з-під фашистської окупації.

Про січневі події згадує колишня мешканка м.Славута Софія Матвіївна Скірко (Антонюк) в листі на адресу музею від березня 2004 року:

«Ми з мамою і братом в роки окупації проживали по сучасній вулиці Жовтневій. Щоб отримати хлібну картку, мені довелося працювати на декількох підприємствах міста. Спочатку на суконній фабриці я працювала в мотальному цеху, потім мене перевели на роботу в бухгалтерію фабрики.

Якось під осінь 1943 року на вулиці, неподалік фаянсового заводу, я зустріла свою однокласницю Лілу Міщенко. Вона з незнайомою мені жінкою йшла назустріч. Ліла дуже зраділа, побачивши мене, підхопила під руку і запропонувала з ними прогулятися. Жінка невисокого зросту, закутана хустиною, йшла мовчки. Так ми прийшли на вулицю, що вела до залізничного вокзалу (вул. Князів Сангушків. Авт.). Раптом мої супутниці різко повернули назад, забувши про мене. Я, здивована, озирнулася навколо і побачила, що в одному з вікон будинку через дорогу горить лампа. А надворі було ще видно, і я все зрозуміла. Це була хата підпільниці Валентини Коробко, а, як я довідалася згодом, незнайома мені жінка – розвідниця партизанського загону.

Ліла з жінкою йшли швидко, про щось тихо сперечаючись. Коли я їх наздогнала, Ліла звернулася до мене з проханням взяти цю жінку на ніч, бо скоро комендантська година, а їй ніде подітися. Все було ясно: Ліла ж не може взяти, бо у неї німці, до Валі також не можна – про це застерегла запалена лампа. Я погодилася. Розвідниця була дуже втомлена і відразу попросилася спати, а вранці непомітно зникла. Ввечері прийшла знову, ще більше змарніла, але почала розмову, розпитувала про нас і, між іншим, запитала, чи не знаю я якогось хірурга. На нашій вулиці жила дівчина Зіна. Вона якось хвалилася, що вийшла заміж за полоненого, а він – хірург, працює у німецькому шпиталі. Як же та зраділа. Вона відразу лягла спати, а на світанку знову зникла. Через декілька днів вона з’явилася весела, привітна, з подарунком для мене і великою подякою від партизанського командира. Як виявилося, в бою був поранений комісар якогось загону, потрібні були інструменти для операції, але партизанці ніяк не вдавалося їх дістати. А тут така вдача:        і інструменти, і хірург Багнюк, за яким партизани приїхали вночі, а після операції під ранок привезли назад.

До кінця 1943 року розвідниця часто бувала у нас, ночувала, виконувала свої завдання. Я ні про що не розпитувала, лише раз запитала, хто вона. Відповіла, що вчителька німецької мови з Кіровоградщини, а поки що просто Ася. Вона більше про щось домовлялася та вирішувала якісь справи з моїм братом, якого білоруські партизани визволили з полону. Партизанка попросила казати сусідам, що вона наша родичка, яка приходить із села.

Згодом Ася дала братові завдання підготувати надійних хлопців, які за першим покликом змогли б йти в ліс до партизанів. А мене попередила, якщо виникне потреба, то втікати в ліс хоровицькою дорогою до розвилки доріг, де ростуть вкупі три сосни: ліворуч – дорога на с.Сільце, праворуч – до Вапельні, де зустрінуть передові партизанські пости.

5 січня 1944 року Ася прийшла під вечір дуже схвильована, весь час поглядала у вікно на вулицю, ніби когось чекала. А потім наказала братові збирати хлопців. Незабаром у нашій хаті зібралися хлопці: мій брат Василь Антонюк, Анатолій Красномовець, Юрій Кондратов, Іван Побережний, Леонід Тєряєв, Владик Підгірський і ще хтось. Мені ж Ася сказала, що до восьмої години вечора сюди мали привести військовополонених. Але їх нема, і вона не має права більше чекати, тому забирає хлопців і йде.

Десь через півгодини хтось постукав у вікно і запитав Асю. Виходжу: стоїть молодий чоловік. Як почув, що Ася вже пішла, дуже перелякався. Що робити? Він привів полонених, які працювали в школі, де німці зробили конюшню, і іноді залишалися ночувати. Куди з ними подітися?

Я запевнила його, що ми наздоженемо Асю, яка з хлопцями недавно пішла. Та не подумала я, що пішли молоді хлопці, а це – знесилені люди. Швиденько одягнулася, вийшла в ліс за хату (за нашою хатою починався парк «Кумис»), а там, під соснами, чоловік 10-15. Я – попереду, через «Кумис» пішла до висячого місточка на Горині, через Плотиче – до лісу, а там вийшла на хоровицьку дорогу. На снігу добре було видно сліди. Ясно світив місяць, я швидко йшла не оглядаючись. Почали насуватися хмари і поземка замітала сліди. Тривожила думка, що я тут ніколи взимку не була, що буде, як замете сліди – мій єдиний орієнтир. Я прискорила ходу, але мене наздогнав Саша Погорєлов і попросив зупинитися. Підійшов високий немолодий чоловік в командирській шинелі і сердито сказав: «Девушка, вы что вывели нас на прогулку? Посмотрите, где люди!»  Оглянулася: а там – хто сидить під сосною, хто сперся на стовбур, а хто далеко ледве плететься. Помітила, що вони взуті в дерев’яні колодки, а надворі різдвяний мороз. Стало соромно, і я зізналася, що боюся загубити дорогу. Той, що був у командирській шинелі, зібрав усіх людей, наказав мені іти поряд з ним, і заспокоїв: якщо напрям вірний, то дорогу він відчуває. На моє щастя, скоро ми побачили розвилку дороги, а на ній – такі милі, очікувані три сосни. Повернули праворуч, дійшли до Вапельні, до довгого бараку. Мені наказали зайти в барак. Там стояли довгих два ряди нар, на яких спали люди.

Вранці мені зав’язали хустиною очі і на санях відвезли в загін, куди направлялися новачки. Там наші хлопці під керівництвом мого брата уже будували землянку. Мене ж запросили до командира цього загону – молодого військового Жені Звонарьова. Так я стала партизанкою».

Слід зауважити, що з наближенням лінії фронту до нашого краю охорона Славутського концтабору була послаблена, а тому почастішали масові втечі полонених із гросслазарету. Німцям було не них, тим більше, що на початок січня тут утримувалося біля однієї тисячі вкрай виснажених і хворих полонених.

Тікали з полону під час роботи в лісі або через колючу загорожу в нічний час, тікали підземними ходами теплотраси військового містечка тощо. 7 січня, перерізавши колючу загорожу, в напрямку с.Голики втекло 350 полонених, яким вдалося вийти на партизанів. Складно було втекти з-під охорони, а ще важче – знайти того, хто міг би надати притулок або направити до партизанів. Велику роль у цьому зіграли славутські підпільники і партизани.

У ці дні вдалося втекти із Славутського табору молодому бійцю Інокентію Смоктуновському, згодом відомому артисту Ленінградського академічного державного великого театру. Будучи важкохворим, він зумів лісовими стежками дістатися до Ізяславщини, де його, знесиленого, підібрали та виходили місцеві жителі. Після цього І.Смоктуновський ще встиг повоювати з ворогом у складі партизанського загону ім.Леніна.

Далі Софія Скірко згадує:

«Під вечір 7 січня мене із славутськими хлопцями на підводі послали в місто. На під’їзді до Плотичого (тепер – вул.Клари Цеткін. Авт.) побачили вбитого чоловіка. Хтось з хлопців впізнав у ньому мешканця цієї вулиці Калюжного. Залишивши у лісі з кіньми одного юнака, ми направилися городами до містка, прокладеного по льоду через Горинь. Зброї у нас не було, лише брат Анатолій мав автомат.

Щойно ми вийшли на високий берег річки, як почули німецький говір. Брат вистрілив, і ми побігли назад. По нас почали стріляти, ми залягли. Коли постріли припинилися, до нас із-за річки підповз мій сусід Володимир Сержанюк. Він ховався у лісі «Кумис» від німців і бачив, що трапилося на містку. Троє німців застряли там                з мотоциклом. Одного брат застрелив, інші, відстрілюючись, втекли.

Ми повернулися в загін, а на ранок мене одну знову відправили в Славуту розвідати обстановку. Я зайшла в крайню на вулиці Плотиче хату Новіцьких, з надією взяти в них човна, щоб перепливти річку. Господиня зустріла мене неприязно, була дуже перелякана. Виносячи речі з хати, вона сказала, що німці їх будуть палити, бо вночі хтось убив німецького солдата на містку. Мені ж наказала йти від неї геть.

Щоб все ж таки потрапити в місто, я змушена була йти через той єдиний місток. Та не встигла дістатися іншого берега річки, як там з’явилася легкова машина, з неї вискочив німець і з криком «партизан» схопив мене за комір та заштовхав у машину. Мене привезли у провулок, що вів від церкви до «довгого місточка», завели в хату, в одній з кімнат якої я зустріла свого далекого родича Дмитра Гмирука. В сусідній кімнаті знаходився вартовий. Мене підвели до іншого німця, який став допитувати через перекладача, куди і звідки я йшла. Я відповіла, що поспішала на роботу в контору суконної фабрики. Німець запитав, чи є партизани. Я відповіла, що є. Він оживився:    «А де?» Я сказала, що в лісі і їх навіть бомбили німці.

Після цього мене під охороною відвели в будинок Усатюків і передали іншому німцеві. Той завів мене в кімнату, незабаром до мене зайшла старша дочка Усатюків і попросила: «Соня, не подумай тікати, пожалій наших дітей. Я домовилася з Гансом, він допоможе тобі втекти». Коли стемніло, у кімнату зайшов старий Ганс, пальцем поманив мене до дверей, легенько виштовхнув на вулицю і швидко закрив двері. Я побігла в напрямку суконної фабрики і городами, вздовж вулиці Революції добралася додому. Через декілька днів я знову була в загоні».

Зранку 8 січня німці оточили вулицю Плотиче. Звістка про те, що вони збираються палити вулицю, швидко облетіла її мешканців, які поспішно стали тікати в ліс. Одні побігли в бік Вапельні, інші – за деревообробний комбінат. 16-річна Таня Ковальчук замешкалася і стала тікати в ліс на очах у німців. Її застрелили, як і ще одну дівчину, що вибігла пізніше з палаючої хати. Тих, хто намагався пройти в місто через місток, німці затримували і відводили в клуб, що на березі Горині. Там зібралося декілька десятків людей, які вже не надіялися вийти звідти живими. Як розповідала М.Є.Поліщук, врятувало те, що серед затриманих був місцевий вчитель, німець за походженням. Він пояснив охороні, що ці люди ні в чому не винні. Всім затриманим пізніше вдалося втекти.

Будинки німці почали палити з кінця вулиці Плотиче, з боку тубдиспансеру. Корів і свиней забирали, все інше палили. Люди з лісу дивилися, як горіли їхні дерев’яні хати, гучно лупала черепиця. Все згоріло повністю, на місці хат стояли лише димарі. Зупинив цю розправу над помешканнями невинних жителів старий чоловік Кучинський. Через хворобу Іван Йосипович з дружиною не тікали з хати. Коли у їхній двір зайшли німці, подружжя Кучинських з іконою вийшло їм назустріч. Німці припинили палити будинки. Тоді згоріло 43 хати.

Спалили фашисти і с.Комини Ізяславського району. Це сталося 6 січня. Село, в якому знаходилися партизани, спалили за одного гітлерівця, якого німецькі солдати знайшли на лісовому шляху за 4 кілометри від села. На цьому місці вони розстріляли трьох чоловіків і хлопчика, яких чомусь там застали. Людей вигнали з будинків і помістили у приміщення школи. Хати палили підряд, хотіли підірвати і спалити школу з людьми, та врятував староста, який впросив помилувати селян.

21 січня фашисти спалили село Велику Гнійницю (сучасна назва – Полісся). В селі перебували партизани. Коли напередодні німці прийшли грабувати село, вони дали бій грабіжникам та вбили офіцера. Есесівці вчинили полювання на людей. Вони вривалися в хати, виганяли на вулицю напівроздягнутих жінок, дітей і стариків. Хто не корився чи намагався втекти, розстрілювали на місці. Чоловіків посадили на вантажівки і повезли з села. Жінок, дітей, стариків загнали у хату Л.Нікітіної, забили двері, облили будинок бензином і запалили. Того січневого дня загинуло у вогні і від куль 27 жителів села. Фашисти спалили 240 хат і всі громадські будівлі.

Після успішної Житомирсько-Бердичівської операції Червона Армія невпинно наближалася до кордонів Кам’янець-Подільської області. З 8 січня почалося звільнення з-під окупації сіл Славутського району. Цього числа біло звільнено с.Великий Скнит,               11 січня – с.Великий Правутин, 12 – села Кутки і Мухарів, 13 – с.Берездів,                            14 – с.Ганнопіль, 18 – села Лисиче та Кривин. Наступного дня батюшка с.Ст.Кривин в присутності партизанів, очолюваних І.М.Яковчуком, освятив воду і попросив партизанів дати салют, що ті й зробили.

13 січня партизани з’єднання ім.Михайлова звільнили від ворога м.Остріг, захопивши значні трофеї.

Ще до 13 січня фашистські війська та тилові підрозділи ворога залишили місто Славуту. Партизани загону Івана Музальова, які стояли в лісі між Білотином і Хоровицею увійшли в місто в ніч з 14 на 15 січня.

Про обставини звільнення міста згадував командир партизанської роти М.В.Шевчук:

«В ніч на 15 січня зв’язківець командира загону розбудив мене і покликав до І.Музальова. У командирській землянці, крім командира, я застав начальника штабу загону, командира взводу розвідки А.Р.Ящуру і комісара Я.Є.Заїку. Іван Музальов повідомив про те, що за даними розвідки німці спішно покидають Славуту, мені доручив підняти роту та йти брати місто. Перед вишикуваною ротою командир загону поставив завдання раптовим нападом захопити головні продовольчі склади німців, розміщені в колишніх конюшнях поряд з табором військовополонених.

Міст через Горинь біля паперової фабрики був спалений, а тому рота переходила річку по льоду в районі Псища. Зайшли в місто, по вулиці Енгельса дійшли до базару. Після цього взвод, очолюваний Іваном Личиком, рушив у напрямку військових казарм (по сучасній вулиці Кузовкова. Авт.). Основні сили роти на чолі зі мною по вулиці Газети «Правда» наступали в напрямку військового містечка. В районі казарм зав’язався бій з німцями, які відійшли до конюшень, де їх вогнем зустрів 1-й взвод. Німці встигли підпалити два склади з зерном і відійшли на Ташки».

Великі склади зерна і продовольства стали трофеями партизанів. Загін І.Музальова захопив 70 автоматів, багато гвинтівок та патронів, велику кількість різноманітної вибухівки.

Інші групи обстріляли відступаючий через село Ташки на Ізяслав підрозділ німецьких військ. В сутичці загинули партизани Василь Ковальчук, Олексій Островський, Зіник Миколайчук, Семен Новак, були важко поранені Михайло Островський і Віктор Ящура.

Напередодні Водохреща партизани вбили в селі Голиках німецького офіцера. У відповідь наступного дня німці оточили село Голики, в майже кожній хаті якого були партизани. Ті на конях, а жителі села пішки стали тікати в напрямку урочища Теребежі. Мешканка села Якилина Бродюк, будучи вагітною, не змогла добігти до лісу, заховалася у льосі за колгоспом, де взимку зберігали колгоспну пасіку, і там народила двійню. Дочка Марія і сьогодні проживає у Варварівці. У селі залишилися лише старики, яким місцевий священик порадив нікуди не тікати. Фашисти спалили практично все село. Згоріло 107 хат, вціліло лише 2 хати, церква і кузня. Мешканців села, які не встигли втекти у ліс, німці погнали на Ізяслав. Окремих дорогою розстріляли.

 Ще 13 січня партизани с.Романіни на залізничній станції Славута зіткнулися з німцями, що підірвали водокачку вокзалу і залізничну колію. Німці поспішно на дрезині втекли у напрямку Кривина.

У Славуті була встановлена радянська влада з партизанів, створена військова комендатура, вжиті заходи протиповітряної оборони. Першим комендантом міста було призначено М.В.Шевчука, рота якого звільнила Славуту. Міським головою І.Музальов призначив П.М.Мазяра. Партизанам з допомогою місцевого населення вчасно вдалося попередити підрив електростанції, казарм військового містечка і паперової фабрики. На вцілілих мостах була виставлена охорона. Особливо посилено охоронявся партизанами залізничний міст у Стриганах.

Зайнявши Славуту, загін І.Музальова тримав оборону на найбільш відповідальній ділянці – південніше та південно-східніше військового містечка. Підходи зі сходу прикривали загони ім.Леніна та ім.Калініна, що дислокувалися в миньківських лісах. Штаб з’єднання, загони ім.Хрущова, ім.Кармалюка та ім.Михайлова розташувалися гарнізоном у місті, яке піддавалося артилерійському обстрілу і бомбардуванню з повітря. Партизанська артилерія зайняла вогневі позиції обабіч шосе Славута – Шепетівка для відбиття можливої атаки танків з боку Шепетівки.

18 січня у Славуту прибула військова розвідка, а також військові частини та з’єднання 23-го стрілецького корпусу генерал-майора М.О.Чувакова 60-ї армії під командуванням генерал-полковника І.Д.Черняховського.

Зі спогадів колишнього помічника командира взводу розвідки 3-го батальйону       989-го стрілецького полку 226 Глухівсько-Київської Червонопрапорної ордена Суворова ІІ ступеня стрілецької дивізії М.М.Науменка:

«17 січня біля 17-ої години нас, трьох розвідників: мене, Льоню Макієнка та Васю Руденка, визвали в штаб полку та довели бойове завдання – не вступаючи в бій, провести посилену роту у тил ворога і зайняти Славуту. Рухалися всю ніч і лише на ранок біля 7-ої години наблизилися до залізничної станції Славута. Німців тут не було. Рота почала займати місто. Згодом, переконавшись, що німців у Славуті немає, ми повернулися на станцію. Я доповів командирові роти і рота зайняла вулиці».

 Ось що повідомляло Радянське Інформбюро у своєму оперативному зведенні від 18 січня 1944 року: «Південно-західніше від міста Новоград-Волинський наші війська навально просунулися вперед і оволоділи районним центром Кам’янець-Подільської області містом і залізничною станцією Славута. Захоплено багато зброї, рухомий залізничний поїзд та склади з військовим майном».

Для охорони складів командир полку виділив М.В.Шевчуку два станкових кулемети і дві протитанкові рушниці з обслугою. Партизани передали військовим             26 400 центнерів зерна, 1000 центнерів борошна та інше продовольство.

22 січня місто було передане частинам Червоної Армії, а з’єднання ім.Михайлова передислокувалося в район Білотин – Плужне. Сюди ж підійшло з’єднання С.А.Олексенка. Цього числа загін К.Божевського оволодів райцентром Ляхівці і взяв під обстріл шосе Білогородка – Ямпіль, що припинило будь-який рух німців на Тернопіль.

 

Глава 20

В боях за визволення краю

Станом на 1 лютого 1944 року структура і штат партизанського з’єднання ім.Михайлова були такими:

1. Штаб з’єднання з обслугою, саперна частина,

господарча частина, комендатура – 61 чол.;

2. Розвідувальна рота                     –  60 чол.;

3. Загін ім.Михайлова                    –  255 чол.;

4. Загін ім.Кармалюка                    –  352 чол.;

5. Загін ім.Хрущова                        –  101 чол.;

6. Загін І.Музальова                       –  579 чол.;

7. Загін ім.Берії                               –  474 чол.;

8. Загін ім.Леніна                            –  244 чол.;

9. Загін ім.Суворова                       –  197 чол.;

10. Підривний загін М.Петрова     – 128 чол.;

11. Загін ім.Калініна                       –  106 чол.;

12. Артилерійський батальйон          – 28 чол.;

13. Загін ім.Кутузова                      –  30 чол.;

14. Загін ім.Щорса                          –  27 чол.

Загальна кількість членів з’єднання          – 2642 чол.

У наведеному списку відсутні загони, організовані І.М.Яковчуком, В.П.Томашевським та Ф.Єфімовським. Ці новостворені групи партизанів влилися в уже існуючі загони. Загін І.М.Яковчука увійшов до складу загону ім.Михайлова, а І.М.Яковчук був призначений комісаром підривного загону. Загін В.П.Томашевського увійшов до складу загону ім.Леніна, В.П.Томашевський став комісаром цього загону. Група Ф.Єфімовського влилася в партизанський загін ім.Кармалюка. 

30 січня 1944 року загін І.Музальова вступив у бій з ворогом в с.Лютарка. Загін мав завдання дістати «язика» в цьому селі, де за даними розвідки була розташована німецька саперна рота. З цією метою Іван Музальов виділив групу зі 120 бійців під командуванням начальника штабу загону А.Сапронова.

В ніч на 30 січня партизани безшумно оточили село Лютарку та перекрили шляхи можливого відступу німців в напрямку Ізяслава. На світанку за сигналом автоматної черги партизани зі стріляниною і криками «ура» з усіх сторін стрімко увірвалися в село. Німці в паніці та в одній білизні стрибали у вікна і тікали хто куди, але всюди наштовхувалися на партизанські кулі. Багато з тих, що кинулися втікати на Ізяслав, підірвалися на мінах. Майже вся рота була знищена. Шестеро німців було взято в полон. Зброя, верхній одяг, взуття, продукти та легкові автомобілі стали здобутком партизанів. Втрати партизанів –       1 убитий, 1 поранений.

6 і 7 лютого мав сутичку з ворогом в селах Лютарка та Путринці загін ім.Михайлова. В бою партизани загону застосували артилерію. Командир батареї Патохін зробив точні розрахунки – перші снаряди влучили в штаб німецького батальйону в с.Путринці.

Штаб з’єднання розглядав ці бойові дії, як заходи розвідувального характеру «Ізяславської операції». Партизани попередили жителів сіл Лютарка та Путринці, що гітлерівці можуть провести каральну акцію над мирним населенням, а тому порадили переховуватися в лісі. Коли німці на танках налетіли на село Лютарку, більшість мешканців уже були в лісі. Німці стали палити хати, а тих селян, що намаглився втекти, розстрілювали. Місцевих жителів, які не встигли втекти, загнали в школу. Потім всіх погнали на Ізяслав, багатьох з них вивезли в Німеччину. 

Тим часом обласний штаб розробив детальний план штурму міста Ізяслава. Розвідку розташування та чисельності сил ворога в місті провів загін І.Музальова, який мав широку мережу агентури в Ізяславі. Було встановлено, що ворог силою до одного піхотного полку та саперного батальйону з артилерією зайняв оборону з заходу, з півночі та сходу міста. Крім того, в с.Білогородка знаходилася танкова рота і рота самохідних гармат.

Оперативний план наступу на м.Ізяслав передбачав нанесення основного удару з боку Старого міста партизанами з’єднання С.А.Олексенка чисельністю 600 бійців. З’єднання ім.Михайлова виділило для безпосередньої участі в штурмі загін І.Музальова та загін ім.Хрущова загальною чисельністю 450 бійців. Решта загонів мали забезпечити прикриття штурмуючих підрозділів з заходу.

Загальне керівництво операцією покладалося на С.А.Олексенка, початок штурму міста планувався на ранок 16 лютого.

Усвідомлюючи, що при запланованій операції можлива велика кількість поранених, обласний штаб партизанського руху, за пропозицією А.З.Одух, вирішив створити стаціонарний шпиталь в с.Стригани. З цією метою ще 29 січня С.А.Олексенко видав наказ по обласному штабі партизанського руху такого змісту:

«§ 1. Для лікування поранених і хворих партизанів з партизанських загонів з’єднань Кам’янець-Подільської області та інших загонів, що діють на території області, створити обласний партизанський шпиталь у приміщенні будинку відпочинку (колишній палац князів Четвертинських. Авт.) в с.Стригани Славутського району, що вже звільнене Червоною Армією від німецьких загарбників

§ 2. Завдання шпиталю:

1. Легкопоранених лікувати і повертати у стрій.

       2.  Важкопоранених підліковувати для транспортування у шпиталь Українського штабу партизанського руху в м.Київ.

       § 3. Начальником шпиталю призначити партизана, нині інваліда, Леоніда Іщенка (Партизан В.Р.Ящура був призначений заступником начальника Стриганського шпиталю з постачання, але невдовзі він був смертельно поранений. Авт.).

§ 4.  Головним лікарем шпиталю призначити лікаря І.О.Романова.

§ 5. Лікаря-хірурга підібрати та відправити у шпиталь доручається начальнику санітарної служби з’єднання В.Кочеткову.

§ 6. Весь обслуговуючий персонал Л.Іщенку і І.Романову підібрати з жителів с.Стригани та сіл Славутського району в порядку мобілізації.

§ 7. Весь обслуговуючий персонал обласного партизанського шпиталю вважати працівниками Кам’янець-Подільського обласного штабу партизанського руху.

§ 8. З’єднанню партизанських загонів А.З.Одухи та моєму з’єднанню виділити у розпорядження начальника шпиталю по 5 парокінних підвід з їздовими на весь час існування шпиталю.

§ 9. З’єднанням для утримання шпиталю відправити по 25 голів великої рогатої худоби, у тому числі не менше, як по 20 дійних корів, по 15-20 тонн хліба та по 20 тонн фуражу.

§ 10. Просити Славутський РК КП(б)У та Славутський райвиконком взяти під свій нагляд роботу шпиталю і забезпечити його продуктами харчування, фуражем і паливом».

     22 лютого 1944 року партизанський шпиталь у Стриганах, розрахований на              300 поранених було відкрито, забезпечено продовольством, транспортом, меблями та обслуговуючим персоналом. До цієї справи було задіяне населення ближніх сіл. В порядку добровільних пожертв зібрано необхідну кількість постільної білизни, доставлено медикаменти та хірургічні інструменти. Протягом місяця він був заповнений пораненими. Надалі білизною, одягом, медикаментами шпиталю допомагав УШПР.

За період роботи у шпиталі вилікувалося 380 поранених, зроблено 32 складних хірургічних операції. Провідним хірургом працював М.Є.Налінцев, який втік із Славутського табору військовополонених у липні 1943 року, а з грудня 1943 року перебував у диверсійному загоні М.І.Петрова. Він успішно провів складну операцію комісарові партизанського загону ім.Леніна І.І.Долгополову в с.Дорогоща. 

11 лютого, виконуючи оперативний план Ізяславської операції, з’єднання ім.Михайлова почало швидку передислокацію загонів, щоб зайняти та очистити від ворога населені пункти Ляховецького та Плужнянського районів, що прилягали до старого радянсько-польського кордону, і цим самим забезпечити прикриття наступаючих на Ізяслав загонів з заходу.

13 лютого у с.Васьківці загін І.Музальова оточив і розгромив чималий німецький гарнізон, замінував підходи до села. 15 лютого на танках і вантажівках у с.Васьківці увірвалися карателі. Один танк підірвався на міні і згорів. Німці почали палити хати, розстрілювати всіх, кого ловили. Тоді в селі було спалено 68 хат та вбито 49 мирних жителів.

Станом на 16 лютого 1944 року загони, які мали брати участь в штурмі міста Ізяслава, розмістилися таким чином: штаб з’єднання ім.Михайлова, господарська та санітарна частини, артилерійська батарея, головна розвідка, комендатура та загін ім.Михайлова – у с.Переросле; загін ім.Кармалюка – у с.Степанівка; загін ім.Леніна – у с.Хорошів; загін ім.Калініна – у с.Шимківці; загін ім.Суворова – у с.Шуньки; підривний загін М.Петрова – у с.Шекеринці; загін ім.Берії зайняв села Залужжя і Гнійничка з завданням прикриття штурмуючих загонів з боку Двірця.

      16 лютого 1944 року о 7 годині ранку партизани розпочали штурм міста Ізяслава.

Найбільшому за чисельністю бійців загону І.Музальова було поставлене завдання вдарити з південного сходу по Новому місту і захопити керівні установи. Для виконання цього завдання загін в ніч на 16 лютого форсував р.Горинь, скрито підійшов з південно-східної околиці міста і о 7 годині розпочав штурм. Партизанам загону вдалося зломити опір ворога, увірватися в центр міста, захопити лозову фабрику, військову та поліцейську комендатури, гебітскомісаріат, а також артилерію, частину обозу і автоколону ворога. Ворог втікав у напрямку Білогородки. Через годину на допомогу німецькому гарнізону з Білогородки прибула рота танків, у тому числі «тигри» і рота самохідних гармат типу «фердинанд», та кинулася на загін І.Музальова.

Партизанам вдалося підбити два танки, але боротися з «тиграми» та «фердинандами» вони не мали змоги. Після жорстокої сутички з ворогом загін поніс великі втрати людьми та відійшов тимчасово у Старе місто і до с.Більчин. Інші загони закріпилися в Старому місті і затримали наступ ворога. Коли місто залишили танки і самохідні гармати, всі партизанські загони пішли на другий штурм Нового міста, знову вибили звідти німців, перекрили шлях танкам мінними полями та окопалися на околицях міста.

 В бою за м.Ізяслав загін І.Музальова втратив убитими 37 чоловік, 72 бійці було поранено, зникло безвісти 8 чоловік. Під ударами загону І.Музальова в бою великі втрати поніс і ворог: крім убитих і поранених, 14 німців взято в полон, знищено 11 вантажівок та 3 легкових автомобілі, два танки та бронемашина. Загін захопив трофеї: 3 автомашини,           5 ПТР, протитанкову гармату, більше 30 тисяч патронів, 187 мін, 150 гранат, 4 коней,              3 підводи.

17 лютого в с.Хоровиця у хаті Петра Свічарського помер від важкого поранення під час бою в Ізяславі ординарець командира загону І.Музальова, юний партизан Валентин Котик, який у 1965 році посмертно удостоєний звання Героя Радянського Союзу.

Згадує Іван Побережний:

«Після обстрілу німцями розташувань партизанів у місті було багато поранених. Біля одного будинку неподалік водокачки лежав партизан з відірваною ногою, а поряд лежав з закритими очима підліток. Ми з товаришами занесли його в будинок, де пораненим надавали допомогу лікарі. Нам сказали, що це Валя Котик».

Перед загоном ім.Хрущова стояло завдання зайняти переправу через р.Горинь в с.Васьківці і очистити село від німців. Для цього було послано відділення Петрова і Шишкіна. Решта людей загону пішли прочісувати село. Командири Петров і Шишкін зі своїми відділеннями (всього 12 чоловік), з двома ручними кулеметами до 7 години ранку непомітно підповзли до німецької охорони мосту, яка складалася з 10 чоловік та мала два кулемети. Шестеро німців з кулеметами перебували в окопах, а інші – в квартирі поряд. За сигналом партизани закидали окопи ручними гранатами. Кулеметники Калинченко і Рибалко обстріляли окопи і квартиру, з якої вибігли німці. За п’ятнадцять-двадцять хвилин міст був взятий без втрат для партизанів. Сімох німців було вбито, трьох – поранено. Два ручних кулемети, автомат, чотири гвинтівки і боєприпаси до них стали здобутком партизанів.

Рота Дяденка зайняла щойно захоплені окопи. Коли почався наступ партизанів на Васьківці, німці кинулися до своїх окопів. Тут їх зустріли кулеметним вогнем бійці роти Дяденка, а друга рота сусіднього загону ім.Богуна вдарила по німцях із флангу. До               8 години ранку 16 лютого село було повністю звільнене від німецьких загарбників. Після цього перша рота загону ім.Хрущова утримувала окопи в районі моста, а рота загону ім.Богуна зайняла оборону понад річкою на дорозі Клембівка – Ізяслав.

Розгорівся бій і в Ізяславі. О 9 годині ворог силою до 250 чоловік прорвався з боку Старого міста і атакував міст через Горинь. Партизани підпустили ворога на сто метрів і відкрили кулеметно-мінометний вогонь. Атака була відбита, німці відступили. Через півгодини нова група ворога повторила спробу заволодіти мостом, але також була відкинута.

Загін ім.Хрущова за весь час бою наніс ворогу значні втрати в живій силі: вбито і поранено більше півсотні німців. Захоплено трофеї: 2 кулемети, 3 автомати, 13 гвинтівок, 2 пістолети, багато медикаментів і обмундирування. Загін повністю виконав завдання, втративши лише трьох чоловік пораненими.

16 лютого до 13.00 місто Ізяслав було в руках партизанів.

Основні сили німців, які вирвалися з міста, пішли в напрямку с.Білогородка. Німецький батальйон, що кинувся на захід, повсюдно наштовхувався на партизанські заслони: в с.Залужжя він був сильно потріпаний загоном ім.Берії, а в с.Хорошів – загоном ім.Кармалюка.

18 лютого ворог зосередив сили до двох полків в м.Шумськ та навколишніх селах, а також у Ямполі, Сивках, Ляхівцях та Двірці, наблизившись до лінії оборони загонів з’єднання ім.Михайлова. Розвідка ворога скрізь наштовхувалася на партизанські засідки, і німці не насмілилися розпочати новий наступ.

20 лютого при необережному поводженні із зброєю загинув активний учасник партизанського руху Борис Троцький. Про це згадує К.Гужов: «Диверсійний загін М.Петрова стояв у Шекеринцях. Борис Троцький, Володимир Павельчук поїхали в с.Добрин. Приїхавши, Павельчук і їздовий першими зайшли в дім погрітися, а Троцький дещо затримався. Він мав на собі сумку від протигаза з гранатами, капсулями і патронами. Зайшовши в сіни, Борис підскочив, щоб обтрусити сніг з чобіт. Пролунав вибух. Від юнака залишилися цілими хребет і потилиця.

Тіло Б.Троцького у Стригани привіз я. Його поховали в братській могилі при вході на кладовище, де були похоронені юні месники, яких повісили німці за диверсію на баластному кар’єрі.

В той час у партизанів було багато різноманітної зброї, якою вони запаслися на німецьких складах у Шепетівці. Німецькі гранати у вигляді яєць були поганими: вони зривалися з запізненням у 7 секунд. Партизан Федір Шабанов затіяв гру німецькими капсулями: приводив їх у дію, ще деякий час тримав у руці, а потім кидав. Один такий капсуль вибухнув у нього в руках і важко поранив партизана. Помер він у Стриганському шпиталі на операційному столі».

 До 23 лютого, тобто до підходу частин Червоної Армії, м.Ізяслав утримувалося партизанами. Захоплення і утримання важливого стратегічного ворожого об’єкту, яким був Ізяслав, стало партизанським дарунком до 26-ї річниці Червоної Армії. Це було відмічено в ювілейному наказі начальника Камянець-Подільського ОШПР С.А.Олексенка:

«Наказ № 36

по Камянець-Подільському обласному штабу партизанського руху.

23.02.44 р.                                                                            м.Ізяслав.

Товариші партизани та партизанки!

Втретє за час Вітчизняної війни ми святкуємо річницю Червоної Армії. До 26-річчя Червона Армія приходить зміцнілою, змужнілою, загартованою в боях. Вона стала найпотужнішою, добре оснащеною передовою бойовою технікою, армією. Червона Армія міцно взяла ініціативу у свої руки, і ніякі спроби гітлерівців не можуть її вирвати.

…Вірними та надійними помічниками Червоної Армії є радянські партизани. За роки Вітчизняної війни партизани, діючи в тилу ворога, знищили сотні тисяч німецьких загарбників, вони пустили під укіс тисячі ворожих ешелонів.

В дарунок до річниці Червоної Армії партизани Кам’янець-Подільської області штурмом звільнили від німецьких загарбників древнє українське місто Ізяслав. В боях за місто наші партизани та партизанки показали нечувані приклади мужності та героїзму.

Вітаю партизанів та партизанок Кам’янець-Подільської області з перемогою і оголошую вдячність усьому особовому складові партизанських загонів, які брали участь у звільненні міста Ізяслава.

Війна вимагає ще багато зусиль та жертв від усього нашого народу. Ворог не залишає без бою жодного кілометра радянської землі, але і слабшає з кожним днем.

Від імені Камянець-Подільського обласного штабу партизанського руху і підпільного обкому КП(б)У вітаю партизанів і партизанок з 26-ю річницею Червоної Армії і наказую:

1. Ще сильніше наносити удари ворогові, бити його там, де він цього не чекає. В цьому сила партизанської боротьби.

2. Щоденно підвищувати бойове вміння та міцність партизанських загонів, зміцнювати бойову дружбу бійців і командирів.

3. Невтомно працювати над підняттям нових народних мас на збройну боротьбу з німецькими загарбниками.

Слава нашій рідній Червоній Армії – армії-визволительці!

Слава партизанам і партизанкам – відважним борцям за свободу в тилу ворога!

Смерть німецьким окупантам!»

Урочисто пройшло святкування 26-ї річниці Червоної Армії в загонах та окремих підрозділах з’єднання ім.Михайлова. Наказом від 23.02.1944 року привітав партизанів командир з’єднання А.З.Одуха. На святкових зборах загонів виступали командири, комісари, а також кращі бійці. Були зачитані ювілейні накази по загонах, оголошені списки представлених до урядових нагород. Після зборів були приведені до присяги бійці нового поповнення. В селах Переросле, Хорошів, Шимківці, Шуньки, Шекеринці, Залужжя були проведені збори та мітинги з місцевим населенням, після чого показана партизанська самодіяльність з участю артистів-партизанів, партизанських поетів, декламаторів, танцюристів, духових та струнних оркестрів.

Партизанам треба було вирушати на Південь, вони вирішили повністю очистити від німців всю територію на північ від р.Горинь, а також безперервно тероризувати німецькі гарнізони за Горинню нальотами дрібних груп, рот і цілих загонів.

Це рішення було оформлене в наказі С.А.Олексенка по обласному штабі партизанського руху:

«1. Протягом 24-26 лютого з’єднанню ім.Михайлова просунутися на Південь, вигнати німців за р.Горинь і зайняти села Паньківці, Лепесівка, Вільшаниця, Варивідки, м.Ляхівці.

2. Моєму з’єднанню протягом 24-26 лютого просунутися на Південь і зайняти села Червоний Поділ, Жижниківці, Залужжя, Корниця, Шельново.

3. З’єднанню Ф.С.Кота протягом 23-25 лютого просунутися на Південь і зайняти села Гнійничка, Калетинці, Мислятин.

4. Всім з’єднанням негайно організувати детальну і глибоку розвідку ворога аж до залізниці Проскурів – Волочиськ і далі на Південь. Про результати розвідки регулярно доповідати в обласний штаб.

Всім з’єднанням створити агентурну мережу у великих населених пунктах у секторах своїх дій. Крім того, з’єднанню А.З.Одухи вести розвідку і спостереження за ворогом на захід: Шумськ, Шумбар і південніше. 

5. Всім з’єднанням негайно приступити до бойових операцій на південь від р.Горинь цілими з’єднаннями, загонами, групами. Необхідно нападати на гарнізони ворога, мінувати дороги і мости, влаштовувати засідки на колони і транспорт ворога.

6. З огляду на те, що з посланих 18 диверсійних груп загальною кількістю більше 500 чоловік жодна з них не досягла Проскурівської дороги і повернулися, рекомендувати провести нараду командирів і комісарів загонів, проаналізувати причини, обстановку і намітити шляхи, якими диверсанти все ж змогли б дістатися цієї важливої для ворога магістралі і почати бойові дії на ній».

Наказ по з’єднанню ім.Михайлова визначив порядок виконання загонами поставлених завдань:

«1. Командирові загону ім.Кармалюка С.С.Логутенку та комісарові загону А.П.Перепеліцину з особовим складом загону зайняти село Сивки і вести розвідку в напрямку Великих Дедеркал, Радошівки і Паньковець з наступним завданням зайняти Паньківці.

2. Командирові загону ім.Калініна Мельнику та комісарові загону Гурьєву з особовим складом загону зайняти село Лиски і вести розвідку в напрямку Паньковець з наступним завданням разом з загоном ім.Кармалюка зайняти Паньківці.

3. Командирові загону ім.Берії К.С.Божевському та комісарові загону В.С.Крашеніннікову з особовим складом загону зайняти село Кунів і вести розвідку в напрямку Потуторова, Брикова, Лепесівки з наступним завданням зайняти Лепесівку.

4. Командирові загону ім.Леніна М.Вощилі та комісарові загону В.А.Томашевському з особовим складом загону зайняти село Кащенці і вести розвідку у напрямку Вільшаниці, Ямполя з наступним завданням зайняти Вільшаницю.

5. Командирові загону ім.Суворова К.Я.Ахновському та комісарові загону К.П.Романчуку з особовим складом загону зайняти село Тростянка і вести розвідку у напрямку Ляховець з наступним завданням зайняти Ляхівці.

6. Командирові підривного загону М.І.Петрову і комісарові загону І.М.Яковчуку з особовим складом загону зайняти село Карасиху і вести розвідку у напрямку Ляховець.

7. Загонові ім.Михайлова, штабу з’єднання, головній розвідці, батареї, санітарній частині, господарській частині і комендатурі передислокуватися в с.Юрівка. Загону ім.Михайлова вести розвідку в напрямку с.Варивідки з наступним завданням зайняти Варивідки.

8.  Загонові І.Музальова і загонові ім.Хрущова передислокуватися в с.Шуньки.

9. Переміщення загонів на нові місця дислокації провести в ніч на 25.02.44 р.              до 8.00.

10. Перебування ворога у визначених населених пунктах не повинно бути перешкодою для виконання завдання. В цьому випадку ворога вибити з населеного пункту».

До 26 лютого завдання було виконане повністю.

Відступаючи, окупанти безжалісно палили села, вбивали мирних жителів.                24 лютого на залізничному полустанку під Клембівкою фашисти зігнали в хату дев’ять сімей, в основному жінок і дітей. Через вікна закидали людей гранатами, а хату підпалили. Тоді ж спалено села Михнів та Клембівка. Село Покощівку німці спочатку обстріляли з артилерії, а потім нагрянули карателі. Мешканців села, які не встигли втекти до лісу, розстріляли, багатьох вивезли в концтабір. Фашисти гасали з факелами селом, закидали гранатами хліви і льохи, стріляли з автоматів. Із 137 хат вціліло 47, загинуло 11 селян.

Згідно з наказом по з’єднанню ім.Михайлова від 26.02.44 р. загони отримали нові завдання:

«1. Загону ім.Суворова зайняти Ляхівці і організувати розвідку в напрямку Мокроволі, Жемелинець та Семенова.

2. Підривному загонові діяти із загоном ім.Суворова, знищити міст через р.Горинь на дорозі з Мокроволі на Ляхівці.

3. Загонові ім.Михайлова зайняти с.Варивідки і організувати розвідку в напрямку Сушівець, Міклашів та Погорілець.

4. Загонові ім.Леніна зайняти с.Вільшаниця і організувати розвідку в напрямку Ямполя, Тихомеля і Воробіївки.

5. Загонові ім.Берії зайняти село і залізничну станцію Лепесівка та організувати розвідку в напрямку Ямполя, Дідковець і В’язовець.

6. Загонам ім.Кармалюка та ім.Калініна зайняти село Шкробутівку і вести розвідку в напрямку с.Паньківці.

7. Всі переправи і мости через р.Горинь в районі нової дислокації загонів знищити».

Загін ім.Суворова та підривний загін М.Петрова в ніч на 27 лютого вступили у райцентр Ляхівці, з боєм знищили переправу через Горинь і зайняли оборону. Вранці ворог розпочав артилерійський і мінометний обстріл райцентру. Партизани відповіли тим самим і стійко утримували населений пункт аж до приходу Червоної Армії. Вони зайняли лівий берег Горині, а на протилежному закріпилися німецькі підрозділи. В ніч                    на 28 лютого партизани М.Гончарук, Ф.Венгерець, І.Савчук та А.Новак по льоду перейшли Горинь, розвідали вогневі точки ворога, знищили кулеметників і доставили в загін кулемет та п’ять ящиків патронів. Інша група диверсантів підірвала декілька німецьких машин на шосе Білогородка – Ямпіль.

Загін ім.Михайлова вчасно зайняв с.Варивідки, але потрапив у досить скрутне становище: німці розмістили на вигідній для бою висоті потужні вогневі засоби і повели сильний та точний артилерійський вогонь по селу. Ними була задіяна й авіація. Загін змушений був вийти з села і окопатися кілометром північніше. Партизанська артилерія розпочала обстріл позицій ворога і невдовзі подавила одну артилерійську і три мінометні точки.

Загін ім.Леніна під сильним артилерійським вогнем ворога зайняв Вільшаницю, зробив наліт на ворожий транспорт на шосе, захопив полонених та два міномети.

Важкий бій з ворогом провів загін ім.Берії за станцію Лепесівка, де знаходилося до батальйону ворожої піхоти з легкою артилерією. Вдаривши несподівано вночі, загону вдалося без особливих зусиль вибити ворога з села і захопити багато трофеїв. Захопившись переслідуванням ворога, партизани увірвалися на околиці м.Ямпіль – важливого опорного пункту оборони німців на р.Горинь. Втрата Ямполя для німців означала б втрату шосе Білогородка – Паньківці, яке мало стратегічне значення. Крім того, цим самим відкривався б шлях військам Червоної Армії на Теофіполь і Волочиськ. Тому німці тримали тут до 20 танків, у тому числі 8 «тигрів» і дивізіон самохідок типу «фердинанд».

Занепокоєний швидким заняттям Лепесівки і просуванням партизанських сил на Ямпіль ворог кинув на Лепесівку проти загону ім.Берії 6 танків і 4 самохідки. Зав’язався важкий, незвичний для партизанів бій з німецькими танками. Один «тигр» підірвався на міні, із єдиної у партизанів протитанкової рушниці був підбитий легкий танк. Прямим попаданням танкового снаряда розбита партизанська гармата. У хід пішли протитанкові гранати. Відзначилися в цьому бою партизани Шохін, Нагребельний, Васенюк і Михайлов. Ризикуючи життям, вони кидалися на самохідні гармати і підірвали два «фердинанди». Один з них згодом експонувався на Республіканській партизанській виставці в Києві. Втративши 4 бойові машини, танковий підрозділ ворога спішно відійшов у Ямпіль. Партизани утримали станцію Лепесівка, але танкова атака обійшлася їм дорого. Загін втратив у цьому бою 34 чоловіки вбитими і 42 пораненими. Партизани захопили кулемет, 6 автоматів, 10 гвинтівок.

Загони ім.Кармалюка та ім.Калініна зайняли населені пункти Шкробутівка і Паньківці без бою. Таким чином, 27 лютого партизанами з’єднання ім.Михайлова лівий берег р.Горинь в районі Ляхівці – Ямпіль був очищений від німців.

Про бій за м.Ямпіль 3-го березня 1944 року партизанського загону ім.Леніна спільно з частинами Червоної Армії згадував комісар загону В.С.Томашевський:

«2 березня о 20 годині у штаб загону прибув командир військової частини майор Замашев і попросив командування загону зробити переправу через р.Горинь, щоб вночі їхні частини змогли підійти до ворожих позицій і підготуватися до атаки.

Дві роти партизанів взялися за цю роботу. Під шум ворожих снарядів партизани будували переправу. До півночі дві переправи через річку були готові. Майор Замашев подякував партизанам, і відразу разом з командиром та комісаром загону до урядових нагород було представлено 8 бійців і командирів загону.

На світанку піхота Червоної Армії з гарматами була біля оборони ворога. З лівого флангу загін ім.Леніна разом з піхотою Червоної Армії перейшов у наступ. Зав’язався жорстокий бій за Ямпіль. О 19 годині партизани разом з бійцями Червоної Армії увійшли на вулиці Ямполя. В бою за місто загін ім.Леніна взяв трофеї: 3 батальйонні міномети,  282 міни до них, ротний міномет, 200 мін до нього, 2 протитанкових рушниці,                  180 патронів ПТР, 3 автомати, 25 гвинтівок, радіоприймач, револьвер, майже 12 тисяч патронів до гвинтівок, 3540 автоматних патронів, 20 ручних гранат. В бою отримали поранення два партизани».

З кінця січня та протягом лютого 1944 року основні маси партизанів з’єднань просувалися на відстані 30 км попереду Червоної Армії. Постійно рухаючись на Південь, розчищаючи від ворога обширний район, захоплюючи великі населені пункти і вузли опору ворога, партизани надали можливість Червоній Армії спокійно, майже без боїв, сконцентрувати великі моторизовані частини на межі р.Горинь для раптового удару по ворожих позиціях і прориву в напрямку Проскурова і Тернополя. Партизани повністю припинили рух ворога залізницею Ізяслав – Тернопіль. Вони не давали можливості проникнути до передової лінії Червоної Армії жодному ворожому розвіднику. Наштовхуючись на партизанські заслони, ворожа розвідка не могла вчасно виявити підготовку Червоної Армії до наступу. Це дало змогу радянським танковим з’єднанням за два дні боїв досягти Волочиська. Червона Армія просунулася далеко на Південь і вже загрожувала ворожим гарнізонам Проскурова, Волочиська і Тернополя. Остання важлива залізнична магістраль ворога Проскурів – Тернопіль в ряді місць була перерізана.

Забезпечивши частинам Червоної Армії вільний прохід без боїв від лінії Новоград-Волинський – Корець до лінії Ізяслав – Ямпіль, а також можливість непомітного зосередження сил для прориву, партизани тим самим зробили велику справу стратегічного значення. З 1 березня 1944 року основні сили з’єднання ім.Михайлова залишилася в тилу Червоної Армії.

Глава 21

Операція «Південь»

Просуваючись у лютому 1944 року в південні райони Кам’янець-Подільської області, загони партизанського з’єднання ім.Михайлова звільняли з-під окупації один за одним населені пункти Ізяславського, Білогірського, Теофіпольського районів. Одночасно вони направляли в ще окуповані райони окремі мобільні групи для вчинення диверсій на залізничних та шосейних шляхах: Тернопіль – Проскурів, Тернопіль – Шепетівка, Проскурів – Гусятин.

Про діяльність однієї з таких груп йдеться у спогадах активного учасника тих подій, командира партизанського відділення загону ім.Суворова Володимира Федоровича Владімірова. За згодою В.Ф.Владімірова подаємо текст написаної ним повісті з незначними скороченнями.

…Йшов 1944 рік. Зима не поспішала здавати свої позиції. Вночі випав сніг і засипав землю рівним м’яким шаром. Це був суцільний білий килим, з-під якого проривалися догори стовбури сосен. Білі снігові шапки покрили гілки дерев. Ніщо не порушувало чарівної тиші. Здавалося, що в цьому молодому сосновому лісі немає жодної живої душі. Та не встигло ще сонце відірватися від землі, як на Лисій горі (неподалік с.Сільце. Авт.) та біля її підніжжя почулися голоси людей і форкання коней.

Серед дерев видніються землянки, засипані снігом. Схожі вони на кучугури снігу, з-під яких металевими трубами тягнеться доверху синюватий димок. В одній землянці – маленькі віконця, розмальовані морозом, а біля неї, закутавшись в кожух, ходить вартовий з автоматом.

Трохи далі горить вогнище. Над ним на довгій жердині, покладеній на рогачі, висять два котли, з яких клубками йде пара. Ніздрі приємно лоскоче аромат вареного гороху. Із землянок по одному і групами виходять люди та прямують до вогнища – хто закурити, хто просто погомоніти. Це прокидається партизанський загін ім.Суворова, починається новий бойовий день.

Із землянки боєпостачання виносять зіпсовану зброю і біля невеликого вогню, тут-таки на снігу, її ремонтують. Начальник боєпостачання Миронюк, який до війни працював механіком на паперовій фабриці, дає вказівки своїм підопічним, що і як потрібно ремонтувати. Кожну гвинтівку, кулемет, автомат він знає так, як знав кожен станок на своїй фабриці.

А розвідники загону з повною бойовою викладкою відправляються до обозу, щоб сісти на коней та їхати на бойове завдання. Попереду йде командир розвідки Петро Венгерець. Це – кремезний чоловік середніх років, у кожусі, туго обтягнутому по талії та через плечі пасками. На лівому боці у нього – шабля, на голові – авіаційний шолом. До війни він служив у кавалерії і любить у всьому порядок. І хоч йому радили не носити шаблю, навіть підсміювалися з нього, він не звертав на це уваги, а говорив: «Кавалерист без шаблі – це те ж саме, що солдат без гвинтівки».

      Подалі від землянок забралися підривники. В них ціла «фабрика-кухня». Тут виготовлялися міни. Це – дуже небезпечна робота. Фахівцями цієї справи вважалися досвідчені партизани Шура Гіпс та Володимир Шинкарук, але зараз вони знаходяться на нараді у командира і керує роботою веселий, з блакитними пустотливими очима юнак років 18-ти Гнат Гіпс.

- Один снаряд готовий, - доповідає Білоконь.

Гнат підходить до бідона і, переконавшись, що тол розплавився, наказує:

- Починаємо!

Каратун підтягує мотузку, на якій підвішений снаряд, Гнат мішком обхоплює гарячий снаряд, робить два кроки вбік і швидко виливає вміст снаряда у підготовлену форму. Рідкий тол заповнює форму і починає тверднути. Миронець швидко робить цвяхом отвір у толі для капсуля. Коли тол затвердне, вийде міна вагою з 9 кг.                            

У штабній землянці проходить нарада. Крізь розмальовані морозом віконця світла в землянку надходить мало, а тому на столі чадять два каганці, зроблені з артилерійських гільз. В землянці вздовж двох стін – земляні нари, укріплені дошками і вкриті ковдрами, з-під котрих видніється сіно, яке було за постіль. Стіни закладені тонкими жердинами, оббитими сірим картоном. Вздовж стіни, на якій висить кілька трофейних автоматів, стоїть дві довгих лавки.

Під маленьким віконечком – столик, збитий із тесаних дошок. За ним сидять командир загону Кузьма Ахновський і комісар Костянтин Романчук, трохи збоку від столу всівся на табуреті начальник штабу Кузьмін. На нарах розташувався ад’ютант командира загону Едуард Камінський. Він стригся під їжака, і хлопці прозвали його «Керенський». Але Е.Камінський на це не ображався, а тільки посміхався. Поряд стояла металева пічка, в яку він підкидав дрова.

В землянці ставало парко. Присутні познімали верхній одяг. Одягнені партизани по-різному: хто у піджаку, хто в гімнастерці, а Шура Гіпс – у новенькому німецькому мундирі з відірваною на лівому рукаві німецькою свастикою.

Командир загону оглянув присутніх і, діждавшись тиші, промовив:

- Товариші! Нашому загону Батя (так партизани називали між собою А.З.Одуху) наказав осідлати шосейну дорогу Ізяслав – Плужне. Завдання виконує група Шури Гіпса. Інші підрозділи вже мають свої ділянки. На залізниці нашою є ділянка Славута – Цвітоха. Тут завдання перешкодити рухові ворожих ешелонів покладається на взвод В.Шинкарука.

Так, командир ставив завдання кожному взводу, роті. Ад’ютант Е.Камінський робив якісь записи у блокноті, покладеному на маузері в дерев’яній кобурі. (Цією особистою зброєю його нагороджено командуванням партизанського з’єднання. Довідку про нагородження, підписану А.З.Одухою і Г.В.Кузовковим, він у 70-х роках передав у Полянську середню школу. Авт.).

- Німці, - продовжив командир, - підтягують свої сили залізницею Тернопіль – Проскурів. Командування з Києва пропонує нам направити диверсійні групи в район міста Проскурова. Завдання важке: там немає лісів, переховуватися ніде, але порушити там нормальний рух поїздів ми повинні. Політруку Довгалюку та командирові взводу Шинкаруку наказую підготувати групи.

Нарада закінчилася, і всі якось відразу заговорили, але не розходилися. Начальник штабу загону по черзі давав командирам конкретні вказівки, одні радилися з комісаром, інших затримав начальник контррозвідки.

В землянці підривників зібралося 18 чоловік на чолі з політруком Довгалюком. Йшли останні приготування, політрук ставив завдання перед присутніми: вони направляються у район м.Проскурів. Групі виділили четверо саней і 8 кращих коней. Інструктаж завершено, і всі швидко розійшлися готувати сани і коней, міни, снаряди і боєприпаси.

За приготуваннями прийшов вечір, все готове, і час вирушати в похід. Командир і комісар загону прийшли попрощатися з від’їжджаючими.

- Товаришу командир, - пожартував командир підривного відділення Гнат Гіпс, - нехай мені Венгерець шаблю дасть на дорогу, без неї справи у нас не вийде. Приїдемо – поверну.

Всі засміялися. Посміхнулися і командир з комісаром, а Венгерець, що не любив жартів, зло подивився на Гната і процідив крізь зуби:

- Відлупив би я тебе за твої насмішки, але ти їдеш. Гаразд, встигну ще, - і вже добродушніше додав, - коли приїдеш. А тепер давай прощатися. Підірвеш три ешелони – подарую шаблю.

- А пояс теж віддаси? – жартома поцікавився Гнат.

- Віддам, - вже засміявся Венгерець.

- По санях! – подає команду Довгалюк.

Всі розбігаються, на бігу прощаються з проводжатими і розсідаються по санях. Коні легко і весело біжать, швидко залишаючи після себе кілометри дороги. Партизани час від часу зіскакують з саней і, тримаючись за них рукою, біжать поряд, щоб зігрітися.

Ліс закінчився, і перед партизанами постала засніжена рівнина. Вигляд цієї снігової сріблястої безлісої рівнини навіяв на всіх незрозумілу тривогу.

- Ось до чого дожили ми: своєю рідною землею їхати страшно, - тихо промовив Залевський, який родом із села Плужного.

- Може, краще об’їжджати села, а не їхати ними, - вголос подумав Довгалюк.

- Їдемо прямо на Добрин, і далі – через села, - висловив свою думку Гнат, - а там – на Коритне і на ранок форсуємо Горинь біля Двірця.

- Їхати треба тільки польовими дорогами, вони наїжджені, і за ніч махнемо далеко, та й дорогу я цю знаю, - заявив Гриша Форсюк.

- Дійсно, якщо об’їжджати села, то і коні втомляться і до Горині не доберемося до ранку, - додав Володимир Владіміров.

- Згоден. Тоді – на Добрин! – наказав політрук.

Ось і село. Жодного вогника, жодного звуку, село здавалося вимерлим. Прогналися вулицею. І знову партизани на чотирьох санях мчать вперед до села Коритного. Вже й села Коритне, Залужжя залишилися позаду, попереду дорогу перетинає річка Горинь, а за нею видніється село Двірець. Коні потомилися, від них клубками валить пара, але відпочивати ще рано. Не завадило б зайти у якийсь будинок погрітися, але потрібно, щоб менше людей знало про переміщення партизанів.

- Поки що все йде добре, навіть жодного поліцейського не зустріли. Ще кілометрів десять лишилося до відпочинку, - проказав політрук, розтираючи руки, - а тепер – галопом через міст.

Позаду залишився міст, ось і село. Вулиця лежала паралельно до ріки, чисті білі будинки, садки, потопаючі в снігу, прикрашали село. З комина невеличкого будинку йшов дим, пахло борщем, з завішаного вікна пробивалися тонкі промені світла.

- Стій, хто такий! – раптом голосно пролунало на вулиці.

- Свої, - спокійно відповіли з перших саней і зупинили сани. З-за дерева, що росло біля воріт будинку, вийшла людина, закутана в кожух, але близько до саней не підходила. Почулося клацання затвора.

- Пароль! - настоював «кожух».

- Наш пароль тобі не підійде, ми з Плужнянської поліції, - була відповідь, - йди ж сюди, поговоримо.

Чоловік підійшов метра на три із гвинтівкою напоготові і побачив два автомати і дві гвинтівки, направлені на нього.

- Кидай гвинтівку, - коротко наказав Довгалюк.

Той кинув гвинтівку та підняв догори руки.

 - А тепер йди сюди!

- Хто ви такі?

Як виявилося, в будинку знаходився пересувний поліцейський патруль з трьох чоловік. Двоє інших були у хаті.

- Веди нас в будинок! – наказав політрук.

У великій кімнаті на широкому дерев’яному ліжку спали два поліцаї, біля ліжка стояли їхні гвинтівки. В печі у трьох горщиках щось варилося. З сусідньої кімнати вийшла заспана жінка похилого віку. Вона з подивом роздивлялася чотирьох озброєних людей.

Гнат швидко підійшов до ліжка, взяв обидві гвинтівки і розштовхав сплячих. Ті потягнулися, позіхнули, а за мить розширеними з переляку очима дивилися на прибулих.

- Одягатися, швидко! – прикрикнув на них політрук. Поліцаї швидко натягнули тремтячими руками чоботи і стали струнко.

- Ах ви, негідники, вас на пост поставили, а ви спите! – накинувся політрук на поліцаїв.

Поліцаї швидко одягнулися і вийшли. Їх розсадили по одному на сани і рушили далі. Через годину прибули в інше село. Наближався ранок. Де-не-де чулися голоси півнів. Тут партизани вирішили перепочити. Розташувалися в трьох будинках у центрі села, коней та сани поставили в хліви. Догляд за кіньми господарі взяли на себе. Партизани, виставивши варту, постелили на підлозі солому, в головах поклали автомати, гвинтівки притиснули до себе і, не роздягаючись, тут-таки поснули.

Поліцаїв розмістили в окремому будинку під охороною. Політрук став їх допитувати. Перед ним сидить троє: двоє – зовсім молоді хлопці, родом із ближніх сіл, їхні широко розкриті очі з благанням дивляться на політрука; третій – років тридцяти, весь його вигляд говорить про те, що він не вірить у щасливий кінець і йому все байдуже. Виявляється, їх трьох німці брали в Німеччину, але вони втекли. Потім їх мобілізували на оборонні об’єкти, але і звідти їм вдалося втекти. Коли ж потрапили до рук німців втретє, їм заявили, що вони або підуть служити в поліцію, або будуть відправлені у концтабори, а їхні сім’ї – вислані у Німеччину. Хлопці вибрали службу в поліції.

Уважно вислухавши відповіді поліцаїв, політрук запитав:

- Скількох людей ви арештували?

- Жодної, ми ще навіть жодного разу не стріляли. А партизанів і в очі не бачили, - плачучи і витираючи брудним кулаком сльози, проговорив один з молодших.

- Ми всього три місяці в поліції, - промовив другий.

- Візьміть нас до себе, ми себе оправдаємо, - з тремтінням і надією в голосі попросив старший з них.

- Подумаємо, - відповів політрук.

Погляди полонених вселяли віру. Допит проходив там, де зупинилися політрук із підривниками. Підривники вже прокинулися і уважно стежили за поведінкою затриманих.

- Добрі хлопці, вони ще повоюють у нас, - промовив Гнат, звісивши з печі свою кучеряву голову.

- Дійсно, ніби нічого хлопці, - погодилися підривники, - візьмемо їх з собою.

- Добре, але зброю їм не дамо, - підсумував політрук і звернувся до полонених, - самі добудете собі зброю, тоді будете справжніми партизанами.

Полонені сидять і не вірять, що все так добре закінчилося. Вони із вдячністю подивилися на політрука, потім на решту партизанів і від радості розплакалися.

Звістка про те, що в селі партизани, облетіла жителів, і потроху все більше селян, в основному чоловіків, підходили до будинків, де зупинилися партизани, курили самосад, розмовляли та подивлялися на вікна будинків. Політрук запросив до хати людей і мав з ними розмову про стрімке наближення Червоної Армії та про наступні польові роботи, які їх чекають.

У другій половині дня вартовий, що стояв на околиці села, прибіг і доповів політруку, що до села на двох машинах наближаються німці.

Люди поховалися в хати, і село ніби завмерло. Машини зупинилися біля крайньої хати. Німці, зіскочивши з машин, побігли в хату грітися. Автоматна черга – і курка вже в руках німця. Довго вони, очевидно, тут не збиралися бути, оскільки двигунів не виключали. І дійсно, невдовзі німці пострибали на машини і поїхали далі. Селяни й партизани полегшено зітхнули. Німців легко можна було б знищити, але ризикувати життям селян партизани не могли, та й себе видавати не хотіли. Жителі села зауважили, що німці рідко проїжджають їхнім селом.

- Невже про нас вже відомо? - спитав політрук, - Якщо так, то потрібно збити німців зі сліду.

 Довгалюк зібрав партизанів і висловився за те, щоб дев’ять чоловік поверталися назад в табір.

- По-перше, ми німців зіб’ємо зі сліду, по-друге, маленькій групі легше буде просуватися до залізниці, - пояснив він своє рішення.

Всі мовчали, повертатися в табір ніхто не хотів.

- Повертається в табір відділення розвідки! – наказав політрук і додав, показуючи на поліцаїв, - вони з вами.

Для виконання завдання залишилося дев’ять чоловік. Короткий зимовий день підійшов до кінця, час вирушати в дорогу.

- По санях, - тихо наказав політрук.

Проскочили ще декілька сіл, але зовсім замело дорогу, тому до ранку ледве проїхали кілометрів двадцять. Перепочинок зробили в с.Колки, яке притиснулося до невеликого гаю. День пройшов без пригод. Ще один нічний перехід, і ось кінцева зупинка – село Червоний Кут. Село це невелике, за метрів 200 – невеликий лісок. Зупинилися в двох будинках в кінці вулиці, ближче до лісу.

Четверо підривників розташувалися в будинку, де була одна велика кімната і жила жінка похилого віку з донькою середніх років. Прийняли вони нічних гостей добре, для партизанів постелили на печі солому.

Вранці, поснідавши, підривники пішли до товаришів. Політрук коротко описав обстановку у тутешніх місцях: де є поліція, де поліцейські дільниці, де стоять німці, де буде місце зустрічі на випадок, якщо доведеться розділитися. Всі здивувалися: коли і як політрук про все дізнався.

Отримали завдання: сьогодні ж провести першу диверсію на залізниці біля станції Війтівці, що на залізничній магістралі Тернопіль – Проскурів. Турбувало лише те, що партизани мали одну міну та шість снарядів.

За день коні добре відпочили і швидко домчали партизанів до маленького села десь у трьох кілометрах від залізниці. На околиці зупинилися. Звідси добре видно і чути рух поїздів. Повільно під’їхали ближче. Не доїжджаючи два кілометри до залізниці, зупинилися. Білоконь залишився з підводою, а троє взяли 122-міліметровий снаряд і рушили до колії. Снаряд важкий, та й нести його незручно. Доводилося, як дитину, тримати його перед собою на руках. Небо затягнулося хмарами, що дозволяло підійти ближче до полотна.

Партизани залягли за щитами снігозатримання і стали спостерігати. Недалеко на колії з’явився вогник від цигарки, а потім і почулися голоси: підривники побачили двох солдатів, які йшли по полотні і навіть почули, що вони говорять угорською мовою. Коли мадяри відійшли далеко, партизани побігли до полотна. Гіпс і Влідіміров мінували, Миронець вів спостереження, але ж снаряд – це не міна: він круглий і відкочується від рейки. Владіміров ножем зробив канавку, щоб снаряд ліг добре, Гнат закріпив до рейки капсуль. Здається, все. Можна втікати. Почувся звук поїзда, що рухався на фронт. Відбігли метрів за 200 і залягли. Ось і поїзд вже в тому місці, світло фар освічує полотно. Раптом яскраве полум’я виривається з-під паровоза. Він підскакує і, як іграшковий, летить під укіс. Ешелон за інерцією рухається вперед, перші вагони перевертаються набік, за ними наступні навалюються на перші, чутно тріск, скрегіт, і на кінець – ще один потужний вибух. Напевно, вибухнули снаряди у одному з вагонів.

Партизани, не чуючи ніг, побігли до саней. Десь за півкілометра від місця вибуху почулася автоматна і кулеметна тріскотня – це охоронці з запізненням ведуть стрілянину навмання.

Ось і сани. Як мішки, ввалюються партизани на них, а через дві години вони вже далеко від місця вибуху. Тепер можна і відпочити. В хатині на околиці села розташувалися на днювання. Коні і сани – в хліві, а партизани полягали спати. Миронець – на варті. Під обід він розбудив хлопців снідати. За столом господар уважно роздивлявся нічних прибульців. Погляд карих очей був чіпким і допитливим, час від часу він розгладжував свої густі чорні вуса, зітхав, але мовчав, хоча було видно, що йому так і хочеться щось запитати.

- Ти що зітхаєш, батьку, може, закохався? - весело спитав Гнат, запиваючи варену картоплю кислим молоком.

Господар подивився на Гната, але нічого не відповів.

- Хто ви такі? - кашлянув і запитав після тривалого мовчання господар.

- А ти на шапки подивися, бачиш стрічки, - пояснив Володя Миронець.

- Стрічки і поліцаї нашивали, ми бачили, - заперечив господар.

- Ну добре, не віриш – не треба. За сніданок дякуємо, - встаючи з-за столу, сказав Гнат.

- Господарю, в тебе дриль є? – спитав Миронець.

- У доброго господаря все є, - і він приніс зі своєї комори старий поржавілий коловорот зі вставленим свердлом.

- Якраз те, що треба, - сказав Миронець, розглядаючи свердло, - а тепер дайте нам мішка.

- Можна, - проказав господар, виймаючи з-під печі декілька мішків. Уважно оглянувши кожен мішок, господар один з них передав Миронцю.

Володя обережно вийшов на двір та швидко шмигнув у хлів. Він дістав з-під купи сіна в санях два снаряди без вибухових пристроїв, поклав їх у мішок, закрив хлів на замок, повернувся в кімнату і поклав снаряди на глиняну підлогу. Господар мовчки дивився на те, що відбувалося в його хаті. Але коли свердло було опущене в отвір для вибухового пристрою і Миронець швидко почав орудувати коловоротом, господар з жахом, не кліпаючи очима, дивився на цю операцію, а господиня раптом закричала:

- Люди, що ви робите? То ж хату рознесе!

- Німцям гостинця готуємо, хазяйко, а будинок ваш буде цілим, - заспокоїв господарів Гнат і, подивившись на цих двох переляканих людей похилого віку, засміявся.

- Господарю, допоможи нам, покрути трохи, - зі сміхом попросив Миронець. Переконавшись, що небезпеки немає, той підійшов, поплював на долоні і почав крутити. В тол свердло входило важко, але невдовзі отвір для капсуля був готовий. Коли обидва снаряди були готові, господиня витерла з чола піт і, подивившись на ікону в кутку, промовила:

- Слава Богу, - і перехрестилася.

- А тепер зробимо з цих снарядів міни, - сказав Гнат і вставив капсулі в отвори.

- Горе мені, горе, - зітхнула господиня, - ще молоко на губах не висохло, а що вони виробляють.

Господар уважно, якось по-новому, ніби вперше, подивився на хлопців. Потім він підійшов до скрині, підняв кришку і довго щось шукав. Витягнув якийсь клунок, перев’язаний шпагатом, розв’язав його і показав дві фотографії в рамках під склом. На одній був молодий військовий з двома кубиками в петлицях, на другій – також військовий на весь зріст з двома трикутниками в петлицях.

- Ну як? – спитав господар.

- Гарні хлопці. Сини?

- Так. Це Микола, - показав господар на лейтенанта, - старший, училище закінчив, а Іван – молодший, випускник школи молодших командирів.

- А навіщо в скриню ховаєте?

- Щоб німці і поліцаї не бачили, бо коли побачать, то буде біда, - відповів господар та важко зітхнув, - спочатку не вірив я вам, а тепер бачу, що партизани.

Володя Владіміров мріяв стати моряком, але війна зашкодила. Недавно йому виповнилося 19 років. Він був підпільником у Славуті, а потім став партизаном і ходив у матроському бушлаті з мідними ґудзиками. Ровесник Владімірова Миронець був неговірким, але хорошим слухачем і надійним товаришем. Завжди спокійний, урівноважений Білоконь був старшим за своїх товаришів. Він до війни служив в армії, випробував тяжкість відступу і страхи полону. Командир диверсійного відділення Гнат Гіпс теж мав 19 років. Був веселий, жартував, часто по-дитячому пустував, але його хлопці любили за відвертість і хоробрість. Гнат, як і Володя, любив море, багато читав про нього, він закінчив шість класів і пішов працювати в колгосп, далі вчитися не довелося.

    Наступна диверсія вдалася на славу. Як планував Гнат, заклали два снаряди. Жителі Чорного Острова давно не чули такого вибуху.

Невдовзі ще один ешелон пішов під укіс. Замітати свої сліди на цей раз було важче. Після другого вибуху німці мобілізували всі свої сили і розставили поліцейські засідки.

Повертаючись з чергової диверсії, партизани заїхали в село, щоб відігрітися, але спочатку вирішили провести розвідку. Вперед пішли Гіпс і Миронець. Ось і перша хата, в ній темно. Миронець протягує руку, щоб постукати в вікно, але з-за рогу хати з’являється поліцай і підходить майже впритул до нього. Від несподіванки обоє розгубилися. Поліцай отямився раніше, зірвав з плеча гвинтівку, але автоматна черга Гната не дала йому навіть крикнути.

  Прихопивши гвинтівку поліцая, хлопці побігли до саней.

- Назад! - скомандував Гнат.

  Від’їхавши від села, партизани почули стрілянину. В інше село поїхали полем. Зупинилися в центрі села, постукали в вікно хати.

    - Хто?

    - Свої.

Довго не чути нічого, нарешті двері відчинилися.

    - Німці в селі є? – запитали партизани.

    - Засідка он в тому кінці, - показала жінка в накинутій на плечі фуфайці.

    - Дякую, господине.

    Коні риссю мчать до того кінця села, де немає засідки. Село вже позаду. Полегшено зітхнули. На шляху наступне село. На околиці села ростуть великі дерева. Раптом від дерева відділилися темна фігура і наблизилася до саней, уважно роздивилася і сказала «п’ять». Спочатку партизани нічого не зрозуміли. Першим спохватився Владіміров: «Чотири!» Тепер всі згадали, що пароль їх – «дев’ять».

Чоловік з полегшенням зітхнув і, сівши на сані, промовив:

    - В селі засідка. Повертайте праворуч і їдьте навпростець через поле.

    - Добре, але хто ти? Звідки знаєш наш пароль? – спитав Гнат.

    - Пароль сказав ваш політрук і дав нам завдання вивести вас із пастки, - швидко проговорив незнайомець.

На санях вже п’ятеро. Коні ще біжать, але вже не так швидко. Приїхавши в село, зупинилися біля крайнього будинку. Провідник Іван постукав двічі у вікно. Вийшов чоловік у кожусі, привітався і тихо сказав:

    - А тепер, Гнате, вашу команду поведу я.

     - Звідки мене знаєте? – здивувався Гнат.

- Політрук сказав, що ти в танкістській шапці. Так воно і є, а мене називайте Панасом, - сміється новий незнайомець.

- Іване, ти відпочивай, а ми поїхали, втрачати часу не можна, - сказав Панас і першим сів на сани.

Дорогою Панас розповідав про те, як політрук дізнався через своїх зв’язкових, що після другого вибуху німці вирішили вислідити партизанів, і дав завдання допомогти їм. Години за дві під’їхали до села, де Панас порадив зробити перепочинок. Увійшли в будинок. Господиня швидко накрила стіл, партизани поїли, погрілися і стали готуватися в дорогу.

- Панасе, що передав політрук? – запитав Гнат.

- Вивести вас із пастки, а далі ви самі знаєте, що робити, - відповів той.

- Махнемо в Базалію і зробимо там днювання, – запропонував Гнат.

- Німці нас будуть шукати по селах, а ми в них під боком, - підтримав Гната Білоконь.

Приїхали в Базалію. Тут вирішили відпочити. В будинку, де зупинилися партизани, жило подружжя похилого віку з донькою. Поки їхні гості спали, вони не відходили від вікон і спостерігали за вулицею. На варті стояв Владіміров.

День пройшов спокійно, а ввечері партизани залишили гостинних людей і невдовзі були вже на дорозі Антоніни – Теофіполь. У них ще був брусок виплавленого толу, і треба було його використати. Встановили міну на дорозі, хоч взимку це зробити не просто. Машини йшли, але на міну не наїжджали. Пройшла година, друга, третя, партизани лежали в маскувальних халатах на снігу за 300 метрів від дороги і чекали. Нарешті міну «знайшов» бронетранспортер. Пролунав вибух. Партизани взяли курс на село Червоний Кут, куди незабаром в’їхали, немов у своє рідне. Під’їхали до будинку, в якому вже зупинялися. Від будинку пролунало неголосне:

- Стій! Два!

- Сім!

- Свої?! Ура! Всі живі! – кричить Гриша Форсюк і кидається обнімати прибулих, - ідіть до політрука, коней я сам випряжу.

В кімнаті політрука було парко, накурено, вздовж стін на лавках, табуретках сиділо чоловік з десять. Політрук говорив, і селяни забували, що зараз війна.

За столом сиділа 19-річна дівчина-зв’язкова Антоніна Ковба з с.Комарівка. В кутку, тримаючи ногами автомат, сидів на табуреті і дрімав Петро Поліщук. Поряд з ним сидів Залевський, він сперся на гвинтівку і уважно слухав політрука.

Прибулі підривники з кухні слідкували за всім, що відбувалося в кімнаті. Коли політрук закінчив говорити, Гнат зайшов у кімнату і доповів:

- Товаришу політрук! Три ешелони і бронетранспортер полетіли до чортів.

Політрук із здивуванням подивився на прибулих, потім очі його засвітилися радістю, він підійшов, по черзі всім потиснув руку і промовив:

- Молодці! Добре!

Всі, хто був у кімнаті, оточили прибулих, вітали, тиснули руки, хлопали по плечах.

- Ну що, хлопці, вирвалися з пастки? – весело спитав політрук.

- З Вашою допомогою, - відповів хтось.

- А як ви дізналися про влаштовані німцями на нас засідки? – поцікавився Володя Владіміров.

- Майже в кожному селі в нас є свої люди, – відповів політрук і засміявся, - а ви думали, що ми сидимо, склавши руки?

Три дні підривники відпочивали в Червоному Куті. Жителі села знали про партизанів і часто приходили погомоніти. Село здавалося військовим табором. Була створена дружина, яка слідкувала, щоб німці випадково не наскочили. Цілодобово стояли вартові, що пильно стежили за дорогами. Дружинники на конях були розіслані в сусідні села. Їхніми обов’язками було попереджувати про появу ворога. Вартових виставили і за селом, розробили умовну сигналізацію.

У перший день свого відпочинку підривники дізналися від політрука, що вибух на залізниці Антоніни – Теофіполь збив німців з пантелику. Напевно, вони вважали, що це справа рук радянських десантників. Політрук наказав зараз ніяких диверсій не проводити.

Ввечері всі почули радісну звістку: партизани зустрілися з розвідниками Червоної Армії. Їх також було дев’ятеро, з ними – дві радистки з рацією. Розвідники зупинилися на протилежному кінці села в бухгалтера колгоспу. Знайомство відбулося швидко. Стало веселіше.

Через три дні підривники знову на санях виїхали до залізниці. До 10 години вечора дісталися колії і відразу вдало її замінували. Чекати вибуху не стали, а в’їхали на околицю Чорного Острова. В одному будинку з вікна пробивалося світло. Підійшовши до будинку, партизани почули звук гармошки. На стук вийшла господиня і запросила в хату. У великій кімнаті сиділи на лавках, розставлених вздовж стін, молоді хлопці та дівчата.

- Що? Вечорниці? - запитав Миронюк.

Всі мовчали, а один хлопчина спитав:

- А що, не можна?

- Воювати треба, - повчально підмітив Миронець.

- А нас не беруть, - відповів хтось.

- І нас ніхто не брав, але ми воюємо, - заперечив Гнат.

- Ще невідомо, як ви воюєте. А коли наш час підійде, то і ми повоюємо, - не здавався той самий хлопчина.

Він вже відчував себе впевненіше. Гнат скипів, але відповів спокійно:

- Як ми воюємо, скоро дізнаєтеся.

І раптом сильний вибух трусонув будинок, шибки жалібно задзвеніли, почулася сильна кулеметна та автоматна стрілянина.

Молодь перелякалася, але вже по-іншому дивилася на непрошених гостей.

- Вибачте, що потурбували вас, ми поїхали, а вам раджу розбігатися, - звернувся Владіміров до парубків та дівчат.

Коні потомилися, і партизани вирішили не від’їжджати далеко від залізниці. Зупинилися на хуторі у бабусі, син та дочка якої були на фронті. Вона виявилася дуже гостинною і балакучою. Вночі знову виїхали на диверсію. Замінувавши залізницю, відбігли метрів на 300 і залягли.

Але що це? Раптом праворуч, десь кілометрів за два – сильний вибух. Високо в небо піднялося сяйво. Почулася стрілянина. Сяйво освітило сторожку на залізниці, з якої вискакували мадяри, стріляли навмання, запускали освітлювальні ракети.

Мадяри з кишеньковими ліхтариками побігли вздовж колії. Ось один освітив місце, де лежав снаряд, нагнувся і закричав. Партизани зрозуміли, що міна виявлена, і кинулися до саней.

Знову заїхали до знайомої бабусі. Побачивши партизан, вона замахала руками:

- Ой, хлопці, їдьте назад, бо німці приїжджали.

Вона розказала, що німці на машині приїжджали до неї, запитували про партизанів.

- Я сказала, що ви були, бо слід саней є, і в сараї видно, що коні стояли, - зізналася бабуся.

- Що ж ви казали? Вони питали, куди ми поїдемо? – підганяли бабусю партизани.

- Що ви поїхали на Підволочиськ.

- А якби ми поїхали на Підволочиськ?

- Я чула, як ви балакали, що поїдете під Чорний Острів.

- Хитра бабуня, - засміялися партизани.

- А що ще питали?

- Питали, яка у вас зброя. А я сказала, що стара, коротка і вся в дірках, - засміялася бабуся і продовжила, - один німець мені каже: «О, то оружіє гут, гут, матка. То єсть автомат».

Партизани голосно засміялися.

- Молодець, мамка, знаєш справу, - похвалив Гнат стареньку.

Довелося їхати далі і шукати іншого притулку, але вже подалі від залізниці.

Заїхали в село, лягли відпочивати, але всіх терзала одна думка: «Хто ж це підірвав ешелон раніше нас?»

Наступний день видався теплим та похмурим. Вартував Миронець. Він взявся чистити зброю. Розібрав всю її, як раптом господиня, яка була на вулиці, вбігла в кімнату і крикнула: «Німці!» На ліжку біля вікна спали Володя і Гнат. Це сталося так несподівано та швидко, що поки хлопці опам’яталися – на порозі стояв поліцай середнього зросту, підтягнутий німецьким паском, з-за якого виглядала граната. З правого боку на паску висів у кобурі великий німецький пістолет. Поліцай, теж оторопівши, завмер на порозі. Ця німа сцена тривала мить. Миронець схопив автомат без затвору і без диска, кинувся до поліцая і, приставивши ствол до грудей, крикнув: «Руки вгору!» Майже одночасно в боки поліцая вперлися два стволи гвинтівок без затворів, які схопили Володя і Гнат, миттєво зіскочивши з ліжка.

Поліцай повільно підняв руки. Його обшукали, роззброїли. І тільки тепер, бачачи, як вставляються затвори в гвинтівки та автомати, він з ненавистю дивився на партизанів.

Поліцай назвав себе заступником начальника Старокостянтинівської поліції, документів при ньому не було. Володя Владіміров, поглянувши у вікно, побачив на вулиці біля будинку сани, на яких з-під сіна виглядав приклад автомата. На санях сидів чоловік і скручував цигарку. Володя подивився на поліцая і прямо спитав:

- У вас зброї більше немає?

- Немає. Ви всю забрали.

Володя заховав пістолет у кишеню і швидко вибіг на вулицю. Він підійшов до саней і взяв автомат. Чоловік сидів боком до Володі і старанно добував кременем вогонь, щоб прикурити.

Коли автомат вже висів на плечі, Володя наказав:

- Ну, чоловіче, заїжджай у двір!

Той здивовано подивився на незнайомця, але, нічого не сказавши, стьобнув коней батогом, в’їхав у двір.

- Чий же це автомат, пане німецький запроданець? – звернувся Володя до поліцая, зайшовши в будинок.

Поліцай розгубився, але відповів спокійно:

- Ви ж мене запитували, чи нема при мені більше зброї.

- Хитруєш, негіднику! Думав, що вдасться як-небудь вискочити з будинку і взятися за автомат? - злісно накинувся Владіміров на поліцая.

Справа набирала серйозного повороту. Поліцай це зрозумів. Він затремтів та плаксивим голосом промовив:

- Не розстрілюйте мене, я нікому нічого поганого не зробив. Дайте мені завдання – я все виконаю.

Очі Гната засвітилися, і він весело промовив:

- Добре, будеш поки що з нами, а там побачимо.

Всі зрозуміли, що Гнат щось задумав.

Їздовий, який привіз поліцая, виявився жителем сусіднього села, якому староста наказав везти того. Зараз він сидів у кутку і з інтересом спостерігав за тим, що діялося в хаті.

Вже вечоріло, треба було поспішати на нову диверсію.

- А тепер, пане поліцай, поїдемо до старости в гості, і ви попросите в нього санки, - промовив Гнат.

- До старости? Санки? Які санки? Дитячі? Для чого? – здивувався поліцай.

- Завтра будемо з гірки спускатися, - серйозно відповів Гнат.

Староста прийняв поліцая з партизанами холодно. Гнат штовхнув поліцая в бік, той зразу приступив до справи:

- Нам потрібні санки.

Староста здивувався, але нічого не запитав, вийшов у сіни і приніс невеликі санки, якими у тих місцях возили дрова. Видно, що він хотів швидше спекатися цих «поліцаїв».

Коли вийшли на вулицю, Гнат підійшов до їздового, що сидів на своїх розвальнях і тихо сказав:

- Їдь додому і скажи своєму старості, що його гість залишився у місцевого старости. Пам’ятай, у тих господарів, де ми днювали, ти не був.

Гнат суворо подивився на їздового і збирався вже піти, але той затримав його за рукав і прошепотів:

- Я не знаю цього поліцая, але наші хлопці казали, що це – собака.

 Гнат подякував за інформацію і побіг до своїх саней. Хлопці, прихопивши поліцая з санками, вирушили до залізниці.

Зупинилися кілометрів за два від колії, до якої лежала суцільна біла рівнина. Витягли з саней останній 152-міліметровий снаряд, він був дуже важкий – пудів зо три.

- Ось тобі перше завдання, - звернувся Гнат до поліцая, - снаряд будеш нести з кілометр, а потім, повзучи, потягнеш на санках.

- А ми тебе прикривати будемо, - додав Миронець, подаючи поліцаєві маскхалат.

Поліцай одягнув маскхалат, взяв снаряд та вирушив у дорогу. За ним ішли Гнат і Володя, Миронець тягнув санки. Біля саней залишився Білоконь. Йти було важко: сніг глибокий, наст із тріском ламався, і ноги важко було витягувати. Сідали відпочивати декілька разів. Поліцай вибивався з сил, але старався, як міг. Далі поповзли, а поліцай ще й мусив тягти санки зі снарядом.

Підповзли до залізничного насипу. Місце для диверсії вдале, але поблизу стояв семафор, і неподалік від нього – сторожка. Світло з вікна сторожки освітлювало залізницю. Далі рухатися треба було вздовж колії подалі від сторожки, але шум поїзда, що наближався, порушив усі плани. І вирішили мінувати полотно між будкою і семафором.

Опинившись на полотні, партизани потрапили на місце, яке освітлювалося. Швидко перебігши смугу світла, вони зупинилися біля рейки. Хвилювання сковувало рухи, але невдовзі мінування закінчилося, час тікати від залізниці. В цей час Володя Владіміров помітив, що снаряд відкотився і стягнув за собою капсуль. А поїзд вже близько. Здається, що фари паровоза зараз освітять людей, які біжать від полотна. Ні, не можна, щоб поїзд дійшов до фронту, і не можна, щоб даремно пропав останній снаряд. Володя впав на коліна, притиснув його до рейки і, зриваючи нігті та пучки пальців, підложив з другого боку снаряда шматки льоду, снігу, баласту. Ще встиг покласти капсуль на рейку, прикрутити дротом. Каменем скотившись зі стрімкого схилу, Володя став на ноги, пробіг метрів 20 і впав, збитий повітряною хвилею від вибуху снаряда. Поряд ляскіт та тріск, зовсім близько впав вагон. Володя підняв голову і почув голос Гната, який лежав трохи далі:

- Володя, побігли!

Вони обоє бігли поруч, а попереду – Миронець, який все більше відставав від поліцая. Позаду пролунав ще один сильний вибух. Почалася шалена стрілянина, кулі свистіли над головами, врізалися в сніг попереду, позаду і з боків.

- Помітили нас, - прохрипів Гнат.

Ноги наливалися свинцем, провалювалися крізь твердий наст у сніг по коліна.

- Не можу більше, - простогнав Гнат і ліг. Ліг і Володя, він також вже не міг бігти, та й товариша не можна кидати. Стрілянина не стихала. Тяжко дихаючи, Володя підповз до Гната, вони піднялися на ноги і, не звертаючи уваги на стрілянину, пішли обійнявшись. Підійшли до Миронця, він лежав на снігу і важко дихав. Поліцай йшов попереду, на ходу скидаючи маскхалат. Зрозуміло, що він намагався відірватися від партизанів. Скинувши халат, він став одинокою чорною фігурою на цій сніговій рівнині, що освітлювалася яскравим сяйвом пожежі – горіли вагони.

Партизани лежали на снігу і дивилися на фігуру, що віддаляється.

Раптом поліцай похитнувся і впав. Партизани підповзли до нього. Поліцай був смертельно поранений, побачивши партизанів, він заскреготав зубами і промовив хриплим голосом:

- Маєте ви щастя, що мене поранило, я б вас усіх знайшов, я б ... - і захлинувся кров’ю.

Нарешті дісталися до саней. Коні топталися на місці, форкали, їх також лякала стрілянина та яскраве світло. Партизани звалилися на сани, і коні побігли в темноту. Решту ночі партизани провели в с.Глядки в самотньому будинку, що стояв на горбку.

Вранці в поліцію Чорного Острова привезли труп «партизана» у поліцейській формі, накритого маскхалатом.

Вирушили в дорогу. Доводилося їхати полями, занесеними снігом. Партизани наблизилися до якогось села, але виявилося, що там німці, а в іншому селі – поліцаї. Ще намагалися заїхати в декілька сіл, щоб дізнатися про місце знаходження, але всюди були вороги. В якомусь селі зустріли чоловіка, він погодився бути провідником до села Шмирок, а далі вже дорога зрозуміла. Нарешті дісталися Червоного Кута.

- Стій! Сім! – почулося з-за кутка.

- Два! Два! Це ти, Гришо? – спитав Гнат.

- Я! Приїхали! Ну молодці! – вигукнув Гриша Форсюк, вийшов з-за хати і додав, - Політрук спить. Ми щойно приїхали з завдання: пиляли стовпи телеграфної лінії, яка з’єднує німецький штаб із фронтом.

 Підривники лягли відпочивати, прокинулися тільки опівдні. Політрук вже чекав на них. Гнат доповів про виконання завдання.

- Товаришу політрук, а ви не знаєте, хто це на залізниці, крім нас, диверсії проводить? – спитав Гнат.

- Не знаю, - признався політрук, - але думаю, що це Шинкарук з іншими підривниками.

- Володька Шинкарук? – перепитав Миронець.

- Так, я так думаю, - підтвердив свою думку політрук, - але Шинкарук не знає, де ми. Даю вам добу на відпочинок, а потім на диверсію.

- Вже нічим підривати, - повідомили підривники.

- Ми вже роздобули снаряди і навіть самі тол виплавляли, - втішив політрук.

Воювати партизанам ставало дедалі важче: в багатьох селах виставлялися поліцейські пости, каральні загони об’їжджали села. В селах, які знаходилися неподалік залізниці, перебували німці і мадяри. Підібратися до колії було майже неможливо. Підривники Гната ще двічі намагалися прорватися до залізниці і двічі натикалися на засідки. Повернулися у Червоний Кут і доклали політруку обстановку. Він подивився на пригнічених підривників і, посміхаючись, сказав:

- А минулої ночі все-таки знову хтось підірвав ешелон.

- Ну?! – здивувалися підривники.

- Попалися б вони нам, ми б з ними поговорили, - засмучено сказав Гнат.

- Хто? З ким би це ви поговорили? Хіба вони роблять не те ж саме, що й ви? – посміхаючись, запитував політрук підривників і вже серйозно закінчив, - вони теж виконують операцію «Південь». А ви в них вчитися повинні.

І знову в дорогу. Через день добралися до с.Гулівці, форсували Горинь. Ось і Славута. Тут вже радянські війська. За чотири роки партизани вперше побачили радянських солдатів. Вони були тепло одягнені, з погонами. Із захопленням роздивлялися солдатів партизани.

Політрук не помилився – на ділянці Підволочиськ – Проскурів діяла підривна група В.Шинкарука. Група В.Шинкарука складалася з дев’яти освічених підривників. Всі були озброєні автоматами. Кожному дісталося по двадцять кілограм вибухівки. Через дві доби група В.Шинкарука дісталася до залізниці Підволочиськ – Проскурів. Партизани довідалися від місцевих жителів, що тут діють партизани і що німці роблять засідки майже в кожному селі. В.Шинкарук знав, що це діє група Довгалюка, але не знав, де вона.

В.Шинкарук був досвідченим командиром підривників. Оцінивши обстановку, він вирішив не відходити далеко від залізниці. Карателі шукають партизанів десь далі, а тому тут можна зупинитися. Днювали в маленькому селі біля залізниці. З вікна, що виходило на вулицю, було видно, як проїхали німці на машині до місця вибуху і, напевно, склавши акт про диверсію, рушили назад. Німці не могли допустити, що партизани можуть зупинитися в селі, розташованому за 2-3 км від вибуху.

Наступної ночі ще один ешелон пішов під укіс. Залишатися тут надалі не можна було, оскільки німці повернулися з віддалених сіл і оточили села, близькі до залізниці.

Роззброївши один поліцейський пост, партизани благополучно вийшли з оточення і добралися до села, в якому не було німців. Зупинилися у будинку, в якому, як виявилося, тиждень тому зупинялися підривники групи Довгалюка.

- То ви, батьку, наш старий колега, - звернувся Володимир Шинкарук до господаря, довідавшись про це.

- Я дірку навіть крутив у снаряді, - заявив господар і додав, - то були веселі хлопці.

На рахунку в В.Шинкарука було 11 підірваних ешелонів. Хоч він і був командиром взводу підривників, та завжди ходив на завдання сам. Партизани вважали за честь виконувати бойове завдання під його керівництвом. Його великий партизанський досвід допомагав вдало виходити з будь-якого скрутного становища.

Переднювавши в селі, партизани почали збиратися в дорогу. До залізниці стало важче підійти непоміченими, охорона дороги посилилася, від сторожки до сторожки ходили угорські солдати. В.Шинкарук вирішив захопити сторожку. Залишивши сани за кілометр до залізниці та одягнувши маскхалати, партизани вирушили до сторожки, в якій горіло світло і чулися голоси. Різко відкривши двері, зайшов з автоматом на грудях В.Шинкарук, за ним – Лебідь і Каратун. В сторожці було четверо солдатів та офіцер.

- Руки вгору, - коротко наказав Шинкарук. Хоч мадяри не розуміли російської мови, підняли руки. Офіцер швидко розстібнув кобуру і вже наполовину вийняв пістолет, але автоматна черга Каратуна не дала офіцерові здійснити свій задум. Солдати з піднятими руками перелякано дивилися на партизанів.

Три автомати і кулемет, що належали солдатам, забрали два партизани і понесли до саней. Солдатів обшукали і дозволили опустити руки. Приставивши до них двох вартових, Каратун і Лебідь вийшли зі сторожки і, відійшовши від неї метрів на 20, заклали під рейки потужну міну.

Коли поїзд підійшов настільки близько, що угорці вже не змогли б його зупинити, партизани кинулися від залізниці. Угорці і не думали зупиняти поїзд, вони вибігли зі сторожки і також кинулися втікати. Скоро пролунав потужний вибух.

Партизани діяли обережно. Засідки ворога зазвичай влаштовувалися на околиці села, тому партизани переховувалися у центрі, куди добиралися городами. Жителі сіл підтримували їх і радили, як і де краще проходити. В одному селі зупинилися в будинку, де жили чоловік з дружиною та дочкою. Господар сказав, що в селі німці, за дві хати від нього і запитав, хто вони: партизани чи поліцаї. Переконавшись, що це партизани, господар розказав, що він – підпільник і знає Довгалюка. Він і розповів В.Шинкаруку, де його шукати.

Дві доби добиралися партизани від Червоного Кута до залізниці. Місцеві жителі попереджували партизанів про небезпеку, завдяки цьому партизани двічі заходили в тил поліцейським засідкам та знищували їх.

Дісталися до залізниці, підповзли до крутого насипу, не встигли закласти міну, як шум поїзда примусив припинити роботу і скотитися з насипу. Диверсанти почали підніматися, як раптом Каратун прошепотів:

- Мадяри йдуть, лежіть.

Дійсно, по колії рухалися дві постаті. Партизани лежали в маскхалатах, та все ж було страшнувато. За себе вони не боялися: восьми автоматних черг було достатньо на двох мадярів, але головне – себе не видати.

Вартові пішли далі, а партизани знову на насипі. В.Шинкарук довбе лід і землю, а Каратун з Лебедем відгрібають мерзлий ґрунт. Знову іде поїзд. І знову потрібно збігати з насипу.

Так партизани пропустили ще два поїзди. Нарешті канавка під рейкою між шпалами готова, в неї заклали два бруски толу. Половину зворотного шляху подолали теж поповзом. Дійшли до саней, залишених за 2 км від залізниці і стали чекати. Поїзд наближався швидко, освітлюючи фарами полотно. Здалося, що паровоз вже пройшов заміноване місце. Та ось величезний вогняний стовп виріс на полотні залізниці, і тільки через декілька секунд пролунав сильний вибух. Партизани вирушили шукати притулку в якомусь селі.

Було ще темно, але відчувалося наближення ранку. Коли ніч змінилася блідим світанком, наблизилися до села. Послані наперед двоє партизанів повернулися і доповіли, що в школі в центрі села стоять німці.

Біля школи ходив вартовий. Шинкарук дав завдання Каратуну та Лебедю прибрати його. Партизани добралися до школи городами, зайшли з двору. Виглянули з-за рогу школи: німець, закутаний у кожух, з автоматом ходив біля фасаду. Мить – і німець лежить із зв’язаними руками та кляпом в роті. Щойно сани з партизанами промчали повз школу, на ходу підібравши своїх, почулися голоси, потім – стрілянина. Вартового залишили живим, щоб не накликати біду на жителів села.

Трохи поблукавши, партизани в’їхали в село, в якому не було німців. Там і переднювали. А наступної ночі дісталися до Червоного Кута, де відпочивали цілу добу.

Партизани намагалися ще раз добратися до залізниці, але в селі Глядках були обстріляні. Стало зрозуміло, що до залізниці вже не дістатися. Вночі підривники були вже біля річки Случ. В с.В.Клітна був міст, яким відступали німці. Лівіше на річці був ще один міст, яким проходили навіть танки. За одну ніч обидва мости полетіли в повітря, а партизани залишили ці місця, щоб потрапити ще раз в глибокий тил німців…

З цією неопублікованою досі повістю, написаною в січні 1960 року на основі спогадів В.Ф.Владімірова та В.Шинкарука, був ознайомлений А.З.Одуха і висловив наступні враження: «Вітаю хороше починання. Було б добре, щоб свої спогади про бойові дні Великої Вітчизняної війни писали її учасники – партизани загонів партизанського з’єднання ім.Михайлова. А згадувати є про що».

У повоєнні роки Антон Захарович Одуха листувався з В.Ф.Владіміровим, зупинявся в нього, коли приїздив у Славуту, а В.Ф.Владіміров не раз гостював в сім’ях колишнього командира з’єднання у Львові та Києві. Листи А.З.Одухи і свої спогади Володимир Федорович у 2004 році передав у Славутський історичний музей.  

В операції «Південь» брали участь й диверсійні групи та розвідники багатьох інших загонів партизанського з’єднання ім.Михайлова.

Враховуючи великий досвід підпільної роботи та знання німецької мови, командування з’єднання відправило у розвідку в район м.Проскурів агентурну розвідницю Асю Омелянівну Качанову. З нею на завдання пішла славутська підпільниця В.Ф.Коробко. Ася Качанова до війни закінчила педагогічний інститут і працювала вчителькою німецької мови. Супроводжуючи, як перекладачка, із Дніпропетровщини ешелон, яким відправляли юнаків та дівчат на каторжні роботи в Німеччину, вона на залізничній станції в Славуті «відстала» від ешелону. Невдовзі Ася влаштувалася перекладачем у Шепетівці і одночасно співпрацювала з керівництвом міжрайонного підпільного комітету. Дівчат під Проскуровом затримали німці. Асю впізнав гітлерівець, з яким вона працювала в Шепетівці. В її одязі знайшли посвідчення партизанки. Після жорстоких катувань А.Качанову розстріляли 8 березня 1944 року.

 

Глава 22


Дата добавления: 2018-02-15; просмотров: 346; ЗАКАЗАТЬ РАБОТУ