Піднімалися на боротьбу сусіди



З початком фашистської окупації на підпільну боротьбу з ворогом піднімалися мешканці сусідніх зі Славутчиною районів області. Майже одночасно виникли підпільні групи в Ізяславському, Білогірському та в Шепетівському районах.

 Уже в 1941 році були ствонені нечисленні підпільні групи у м.Ізяслав.

 Згадує колишній підпільник та партизан Олександр Якович Бондарук:

 «З приходом німців до Ізяслава були закриті школи. Мене 17-річного батько влаштував учнем у друкарню. Редактором газети був націоналіст Лібов. У друкарні випускали німецькі газети на Ізяславський, Антонінський, Теофіпольський, Білогірський, Плужнянський райони. Тут працювали і євреї.

 Батько отримав від окупаційної влади дозвіл відкрити майстерню по виробництву мила, колісного мастила для возів, вапна, чорнила для німців.

 Коли у місті почали розстрілювати євреїв, мене призначили старшим друкарем. Учнем у друкарню поступив мій товариш Володимир Денисович Мигаль, який невдовзі був призначений моїм заступником. Ми стали думати, як можна шкодити німцям, з ким із дорослих можна порадитися. Насамперед ми звернулися до колишнього комісара Хохлова, той відмовився мати з нами справу, потім – до своєї вчительки Олександри Феофілівни Рудківської. Вона порадила нам звернутися до вчителя фізкультури Михайла Павловича Машерука, що ми і зробили. Саме він очолив Ізяславське підпілля. Людей для підпілля, ретельно перевіряючи, підбирали самі. Підпільники Ізяслава почали налагоджувати зв’язки з організаціями інших районів. Зі Славутою тримали зв’язок через Т.Герлована, з Шепетівкою – через В.В.Яворського.

Скориставшись можливістю друкарів, потай від керівництва друкарні ми почали друкувати листівки. Про це не казали навіть рідним. Потрібна була особлива обережність, адже друкарню знадвору охороняв поліцай, а у приміщенні був наглядач. Щоб працювати вночі, ми затягували роботу, тоді й друкували листівки, використовуючи старі шрифти. Я втерся в довіру до начальника, і той навіть давав ключі від свого кабінету, аби я міг трохи відпочити. Це давало нам з Мигалем можливість регулярно прослуховували передачі з радіоприймача, який знаходився в кабінеті. Отриману інформацію передавали своєму керівництву та друкували в листівках.

 На польському кладовищі ми обладнали схованку, де зберігали листівки та шрифти для передачі в Шепетівку, Славуту, Білогір’я.

Крім листівок, друкували нічні перепустки, хлібні картки. Коли коректор Куріпко пішов у партизани, на його місце ми порекомендували прийняти О.Ф.Рудківську.

Німці ніяк не могли збагнути, звідки у місті беруться листівки. Перевіряли і друкарню (вона у місті була одна), але нічого не знаходили. Був випадок у кінотеатрі, коли через підпільника кіномеханіка Якубця з кола посеред стелі посипалися листівки. Якраз йшов фільм, а в залі був присутній німець високого чину. Тоді німці вкотре провели ретельну перевірку друкарні. Нас врятував технолог Петро Якшевич, який оглянувши шрифти, доповів німцям, що листівки виготовляються не тут. Після перевірки він покликав нас і порадив не кидати шрифт в касу, а перетоплювати його. Кожен раз після розповсюдження листівок ми чекали, що за нами прийдуть. Батько здогадувався, чим я займаюся, але ніколи нічого не питав.

Перекладач гебітскомісара місцевий німець Ервін Блейде також здогадувався, чим займаються у друкарні, але мовчав. Щоб на мене, старшого друкаря, не впала підозра, він часто кликав мене гуляти містом. 

Партизаном я вважався вже з травня 1942 року, але в ліс не забирали: я потрібен був у місті».

Згадує колишній підпільник та партизан Геннадій Іванович Мурашов:

«Вже з початку війни мій батько І.Є.Мурашов та вся родина були пов’язані з підпіллям. Цей зв’язок встановив член підпільної групи Чабан Володимир, мати якого дружила з моєю матір’ю.

 Керівниками підпілля м.Ізяслава були: Бондаренко – головний лікар ветлікарні, який знав Ф.М.Михайлова і підтримував з ним зв’язок, та М.П.Машерук – вчитель фізкультури. У групу, створену М.П.Машеруком, входили: Є.Машерук, О.Сабіновський, О.Рудківська. Місцем зустрічі підпільників слугувала наша хата у с.Михля та землянка на Бабиній горі, яку ще до війни обладнав М.П.Машерук зі своїми учнями для занять з військової підготовки.

Мій батько був фельдшером і обслуговував села: Лютарку, Мокрець, Комини, Білотин, Радошівку, а також місто Ізяслав, що сприяло йому у підпільній діяльності. Батько постійно надавав допомогу партизанам, передавав ліки, перев’язувальні матеріали. Першим поштовхом до такої діяльності була поява лісничого з лісником Корженішиним і двох партизанів, які просили надати допомогу пораненим.

Підпільники Ізяслава через А.Р.Ящуру підтримували безпосередній зв’язок з підпільниками с.Голики».

Підпільну організацію м.Білогір’я (у довоєнні роки – село Ляхівці) очолювали Микола Ілліч Вощило (згодом – командир загону ім.Леніна), Василь Степанович Крашенінніков (комісар загону ім.Берії), Василь Микитович Рузавін (комісар загону ім.Михайлова) та Карпо Сафонович Божевський (командир загону ім.Берії). Організатором цієї групи був М.І.Вощило. Уродженець містечка Ямпіль Білогірського району М.І.Вощило на початку війни перебував в рядах Червоної Армії. В перших числах липня 1941 року в районі Мінська він потрапив в оточення, полоненого його відправили в Німеччину, але по дорозі М.Вощило втік і повернувся в Ямпіль. Тут він швидко знайшов однодумців: колишнього вчителя Ямпільської СШ С.Я.Сальника, прикордонник В.С.Крашеніннікова, вчителя Гулівецької НСШ Н.Кучерука, військовослужбовця М.Домакіна та ветфельдшера М.Фесенка. Так, у грудні 1941 року в Ямполі була створена підпільна група, яка ставила за мету об’єднання людей для організації боротьби з ворогом.

Такі ж підпільні групи були створені у ряді сіл Білогірського району. В с.Семенів підпільну групу створив вчитель М.І.Михайлов, у с.В’язовець – К.С.Божевський, у с.Дідківці – Ф.Декалюк (згодом закатований фашистами в тюрмі м.Ізяслав), у с.Сивки – Павлик (пізніше загинув у бою), у с.Лепесівка – Є.Курся, в с.Вільшаниця – О.Ямчик, у с.Ясиниківці – Коваленко, в с.Карасиха – Пилипенко, у с.Підгори – Кузьмук. Керівництво підпільними групами здійснював Білогірський підпільний комітет, який підпорядковувався Славутському міжрайонному.

Підпільні групи проводили агітаційну роботу, поширювали листівки, які друкувалися в Ямполі, збирали зброю. Групи вчинили терористичні акти проти окупантів та зрадників в селах Семенів, В’язовець, Миклаші, Тихомель, Лепесівка, а також здійснювали дрібні диверсії. Згодом більшість учасників підпільних груп пішла в партизани.

Велику роль в організації підпілля та партизанського руху відіграв Василь Микитович Рузавін, який був секретарем партійної організації при Білогірському підпільному комітеті. Цей комітет організував видання підпільної літератури. З цією метою через складача газети „Заславський вісник” в Ізяславі був взятий звичайний шапірограф та 4 кг шрифту. Друкування листівок було організовано на квартирі М.І.Вощила в Ямполі.

Уже в перші місяці окупації в місті Шепетівці з’явилися підпільні групи, які з кожним днем поповнювали свої ряди і розгортали діяльність. Організаторами таких груп були переважно колишні військові, яких чимало повернулося в місто, де вони служили до війни. Колишній військовий технік, капітан запасу Адам Павлюк влаштувався на посаду лаборанта у контору «Заготзерно». Він допоміг там же влаштуватися на роботу Миколі Трісці та Івану Безпальку. Свою підпільну діяльність вони почали з того, що вирішили спалити радянський легкий танк, якого виявили в лісі. При цій операції їх обстріляли німці, А.Павлюк отримав поранення в плече і змушений був звернутися за допомогою у лікарню до лікаря Василя Яворського, якого знав ще до війни. Вони швидко порозумілися у своєму прагненні боротися з ворогом на окупованій території.

В.В.Яворський до війни служив у Шепетівці, після повернення в місто німецька влада призначила його окружним лікарем. Ця посада давала йому можливість їздити у населенні пункти Шепетівського округу, до якого належала і Славута, легально зустрічатися зі своїм підлеглим, головним лікарем Славутської районної лікарні Ф.М.Михайловим або викликати його в Шепетівку.

Колишній військовий Іван Савелійович Нішенко, потрапивши в оточення аж під Брестом, добрався до Шепетівки. Тут познайомився з військовим Володимиром Ніколаєнком, який з допомогою перекладачки Віри Бойко влаштувався на роботу у залізничному депо слюсарем. Нові знайомі І.Нішенка допомогли йому отримати німецький пропуск, в якому зазначалося, що він працює стрілочником на ст.Цвітоха. І.Нішенко та В.Ніколаєнко зайнялися пошуками зброї, саботажем на робочих місцях. Не викликаючи особливих підозр, підпільники дозволяли собі «посадити» різець, зламати свердло, влаштовувати часті перекури, десь погано затягнути гайку, насипати в букси піску тощо. Робітники депо навіть мали намір знищити німецького «служаку» – директора  Шепетівського лісозаводу О.А.Горбатюка, який насправді був одним з організаторів підпільного руху в місті, членом міжрайонного підпільного комітету.

Остап Андрійович Горбатюк створив підпільну організацію на підприємстві. Він прийняв на роботу молодих шепетівчан Віктора Трухана і Миколу Котика (старшого брата Героя Радянського Союзу Валентина Котика) і доручив юнакам допомагати харчами військовополоненим, яких під конвоєм приводили на лісозавод працювати. Микола Трухан познайомився з полоненим Іваном Музальовим.

Коли з’явилися чутки про те, що німці збираються відпускати додому з таборів українців з Правобережжя України, О.А.Горбатюк вирішив визволити з полону декількох чоловік, в тому числі росіянина І.Музальова. Зустрівшись з І.Музальовим і витримавши його зневажливий погляд, О.А.Горбатюк в розмові з полоненим зауважив, що той на фронті більше пригодився б. У відповідь І.Музальов з викликом промовив:

- Що простіше? - кивнувши у сторону конвоїра, який зосереджено читав лист, не звертаючи уваги на полонених, - Ось цей тип добре говорить по-польськи, мабуть, воював у Польщі, та й російську непогано розуміє, він мене питав, чому я не втікаю з табору.

О.А.Горбатюку Коля Трухан і Віктор Котик вже розповідали про цього дивного конвоїра: не б’ється, не знущається з полонених, навіть майже не лається, розмовляє з полоненими і робітниками, намагається дізнатися якомога більше російських і українських слів. Загадкова особистість – цей єфрейтор Станіслав Швалленберг.

- Поспішати не потрібно, - зауважив О.А.Горбатюк, - А вийти з табору можна. Днями німці звільнять декілька десятків полонених – уродженців Правобережної України. Їх задум не хитрий: червоні, мовляв, розбиті, тому полонені німцям вже не створюють загрози. Гітлер, мовляв, визволитель українського народу від «московської неволі», тому українців звільняють з метою посварити їх з іншими полоненими...

О.Горбатюк запропонував І.Музальову назватися українцем, наприклад, на прізвище Діденко, уродженцем Вінницької області. Не вагаючись, І.Музальов погодився і попросив розповісти йому про якесь село, щоб не провалитися під час допиту. О.Горбатюк повідомив, що так само зробить Степан Логутенко – старшина-танкіст, який також може розмовляти німецькою, та просив поспостерігати за Швалленбергом, можливо, він дійсно прагне допомогти.

Звільнення із табору військовополонених українців проходило таким чином. Перед шеренгою виступив комендант табору. Він заявив, що війська Червоної Армії розбиті і війна незабаром закінчиться, що німецьке командування звільняє українців з Правобережжя, як найбільш лояльних і добросовісних, і тепер їм доведеться під німецьким керівництвом наводити новий порядок.

Почалася перевірка. Кожного кандидата на звільнення ретельно допитували про сім’ю, рідне село або місто, ставили несподівані запитання. Придивившись до того, що відбувається, І.Музальов вирішив піти на перевірку якомога пізніше, коли комісія втомиться і буде менш уважною. Поставивши І.Музальову декілька питань, обер-лейтенант наказав оформити йому пропуск у Вінницьку область. Але «Степан Діденко» попросив дозволу на деякий час затриматися в Шепетівці, пояснивши, що хоче трохи заробити грошей, щоб одягнутися та покращити здоров’я. Того ж дня, як домовилися з О.Горбатюком, І.Музальов прийшов на лісозавод. О.Горбатюк влаштував Івана в надійну сім’ю Голецьких.

Конвоїр С.Швалленберг випадково почув розмову зондерфюрера з унтер-офіцером про те, що агент, який видав полоненого офіцера Яковлева, розраховував на звільнення із табору, але комендант табору запропонував використати його і надалі в якості провокатора для знешкодження інших підпільних груп. При цьому було названо особистий номер агента. Через декілька днів під час виконання роботи військовополонених на станції С.Швалленберг наказав провокатору, включеному в склад робочої команди, побігти і принести від колонки казанок води. Коли той відбіг на достатню відстань, Станіслав крикнув «Хальт!» і, не чекаючи зупинки полоненого, застрелив його.

Це не пройшло повз увагу коменданта табору, який запідозрив єфрейтора у лібералізмі до військовополонених. Здивувало його і те, що цей конвоїр жодного разу не застосовував зброї до полонених, а на цей раз холоднокровно пристрелив саме агента. Крім того, керівництво табору не могло забути, що ще влітку від конвоїра Швалленберга втік полонений.

Через декілька днів з лісозаводу втекло ще двоє військовополонених. Їх пошуки були безуспішними. Дізнавшись, що охоронцем і цього разу був єфрейтор С.Швалленберг, оберлейтенант вирішив позбавитися його. Того ж дня С.Швалленбергу було оголошено, що він направляється на фронт, на що той байдуже погодився.

 Того ж вечора С.Швалленберг відправився на квартиру Голецьких, переговорив з Адамом Павлюком, попрощався зі знайомими і вранці з ешелоном відправився на фронт. Незабаром до Голецьких, Горбатюка і Павлюка, у всі будинки, де бував єфрейтор, у супроводі жандармів приходили поліцаї із запитанням, чи не з’являвся в них Швалленберг. На питання, що трапилося, поліцаї нічого зрозумілого не говорили, лише попередили, щоб при появі Швалленберга негайно повідомити комендатуру. Підпільники дізналися лише те, що в Козятині Швалленберг втік з ешелону.

А дезертир німецької армії Станіслав Швалленберг в цей час спав на горищі у А.Павлюка. Наступного дня підпільники перевдягнули С.Швалленберга у цивільне, дали пістолет і К.Захаров відвіз його на явочну квартиру О.Г.Рахлінського в село Романіни Славутського району. Згодом німецький солдат певний час переховувався у Славуті в помешканні поліцая Г.О.Музи та на території лікарні. Підпільники та партизани знали його як Івана Шульгу.

Поліцейське стеження наростало. Гестапо з допомогою провокаторів вдалося виявити частину радянського і партійного активу в Шепетівці. Почалися масові арешти, але вони безпосередньо не зачепили підпільну групу. Навпаки, вона посилилася за рахунок таких енергійних та діяльних людей, як І.О.Музальов, І.С.Нішенко, М.Ю.Гончаров та інші.

До кінця 1941 року створив і очолив активно діючу підпільну антифашистську організацію з жителів с.Городище та навколишніх сіл Шепетівського району П.М.Мазяр.

Народився Пилип Митрофанович Мазяр у 1894 році у с.Серединці, у 1915 році був призваний на службу у царську армію. За своє життя був заарештований та утримувався у в’язницях чотири рази: за революційну діяльність при царизмі, польською окупаційною владою – за перебування в рядах 1-го зведеного Петроградського партизанського загону, органами НКВС під час репресій у 1938 році та Шепетівською поліцією в роки німецької окупації. Комуністом П.М.Мазяр став у 1928 році, організовував колгоспи в селах Городище, Серединці та Пашуки Шепетівського району. Перед війною працював лісником Шепетівського лісгоспу. З початком окупації переховувався від поліції, підбирав людей для підпільної боротьби з фашистами та їхніми найманцями.

Подаємо стислий виклад звіту про діяльність очолюваної ним підпільної групи, що входила до складу загону І.Музальова.

«Під час війни евакуюватися з сім’єю не встиг. Повернувшись додому, півтора місяця переховувався. Одночасно знайомився з обстановкою та життям людей, щоб організувати з них підпілля.

Щоденно я приглядався до людей с.Городище. На квартирі Петра Труби збиралося до 10-ти чоловік, щоб обговорити питання перебування німців на нашій землі.

5 серпня 1941 року в с.Пашуки прибув поміщик, який відразу для проживання вибрав будинок колгоспника О.Коломійчука, а того виселив. Поміщик зігнав колгоспників чотирьох сіл і на свій лад став перебудовувати хату. Протягом десяти днів перебудова була закінчена, побудовані конюшні, з’явилися коні, прислуга, і поміщик став хазяйнувати в селах Городище, Пашуки, Серединці та Березна-Татарська.

12 серпня при зустрічі з Станіславом Монзелевським та Петром Шуляком ми повели розмову, де і з чого розпочати боротьбу проти ворога. Протягом тижня мені вдалося залучити до підпілля Михайла Нижнього з Городища, Остапа Паремуду, Станіслава Корженевського, Арлама Русняка, Івана Фотійовича Гаврилюка та Михайла Ковальчука.

18 серпня М.Ковальчук відкрито читав колгоспникам радянську газету «Комуніст». Про його дії хтось доніс у поліцію. М.Ковальчук був заарештований, а 25 серпня – розстріляний.

28 серпня поліція виселила мою сім’ю з квартири, бо в с.Городище повернулася колишня власниця О.Вітвицька, що з сім’ї розкуркулених. Я звернувся до начальника Шепетівського лісництва Грицарова та бухгалтера М.Климовича і попросив дозволу зайняти напіврозвалений будинок лісництва, який знаходився в лісі за 2 км від села. Вони дозволили поселитися в тому будинку за умови, що я стану охоронцем лісу, оскільки будинок призначався охоронцю. Я погодився.

30 серпня на нараді вирішувалося питання керівного складу підпільної групи. Мене обрали керівником, П.М.Шуляка – заступником керівника, П.Трубу – членом підпілля.

3 вересня поліція мала заарештувати Грицарова, як єврея. Крім того, він вів агітацію проти окупаційної влади, але, будучи попередженим Климовичем, зумів втекти. За моєю пропозицією, на посаду лісничого був прийнятий Олександр Славіковський.

25 вересня, за дорученням організації, пішов на роботу в поліцію підпільник Микола Івасюк. Невдовзі М.Івасюк повідомив, що гестапо призначило нараду священників у монастирі с.Городище на 28 вересня з порядком денним «Облік віруючих та невіруючих в релігію». Ми розуміли, що до списку невіруючих потраплять всі комуністи та активісти села, і порекомендували усім підпільниками записатися віруючими.

З початком молотьби хлібів виникло питання, як зірвати німцям хлібозаготівлю. Необхідно було поставити бригадиром свою людину. Через староста села Ковальчука бригадиром на молотьбі призначили Миколу Левандовського, давши йому завдання частіше виводити з ладу молотарку, сприяти крадіжкам селянами зерна.

Через Степана Ковбасу, що працював у сільській управі, всі комуністи, комсомольці, радянські активісти отримали німецькі паспорти.

27 жовтня Іван Сукновський з Шепетівки приніс листівку такого змісту: «Дорогі товариші! На нас напала гітлерівська Німеччина, незважаючи на те, що наша армія героїчно обороняється, ворог з кожним днем все більше підкидає нових сил і техніки, займає міста та села. Ваше завдання – створювати підпільні організації, піші та кінні підпільні загони, рвати залізниці, пускати під укіс поїзди, підривати мости, палити ліси, знищувати склади та інше».

30 жовтня на нараді ми вирішили розповсюдити цю листівку по всіх селах. Для цього у с.Городище направили мене та М.Левандовського, у с.Серединці – О.Паремуду та С.Корженевського, в с.Лозичне – П.Цацюк, Г.Боброву та С.Масича, в с.Красносілка – П.Шуляка. У Грицівський район В.Миронюку та М.Дрелю листівки відвіз Василь Мазяр. Мій син Василь до війни проходив службу в Червоній Армії, під час бойових дій на початку війни він потрапив у полон, втік із Житомирського табору для військовополонений та повернувся в с.Серединці до сім’ї.

В с.Городище активну участь у підпільній діяльності та партизанській боротьбі брали: ветлікар Олександр Іщук, Броніслав Левандовський, Олександр Бризгалов, Мелетій Слипнюк, Костянтин Приймак та Михайло Яворський. Будинок М.Яворського був партизанською явкою. Ці люди неодноразово брали участь в багатьох диверсіях та операціях, які проводилися городищенським підпіллям.

В селі було багато будинків, де знаходили притулок та переховувалися підпільники, партизани та втікачі з полону. Це будинки активних підпільників Петра Труби, Мойсея Гарана та інших.

В ніч на 7 листопада в районі ст.Шепетівка були розвішені радянські прапори з написом: «Да здраствует Советская власть. Смерть немецким окупантам!» За це поліція заарештувала 30 комуністів, з них були розстріляні Березюк, Є.П.Костюк, П.Петрук та інші, а багатьох заслано на каторгу.

На початку грудня радянський літак в лісі під Шепетівкою скинув велику кількість листівок з заголовком «Смерть німецьким окупантам», а також багато екземплярів газети «Комуніст».

Отримавши ще раніше від О.Славіковського пароль, я поїхав у лісництво за квитком лісоруба. В конторі на столі я побачив багато радянських листівок. За столом сидів О.Славіковський, біля нього – два підлітки, які принесли зібрані в лісі листівки. За розпорядженням гестапо О.Славіковський заплатив дітям по 10 рублів за роботу та відправив їх з контори. Ми повели мову, як бути з листівками. Я сказав, що візьму, скільки зможу і відвезу для розповсюдження по селах. Щоб безпечніше було їхати, О.Славіковський запропонував накласти на рукав німецький знак «Хагер» - лісник.

Листівки я поклав під кожух та підв’язав паском. Щоб безпечніше було їхати, я попросив дозволу набрати біля скирти сіна. Вже під скиртою я переклав листівки в сіно та поїхав далі. Під’їхавши до переїзду залізниці біля с.Пашуки, я побачив озброєного німецького солдата. Скомандувавши «Хальт!», він направився до мене. Від цієї команди я спочатку розгубився, подумав, що в залізничній будці є німці, готові провести обшук. В цей небезпечний момент в мене виникла думка, що О.Славіковський мене зрадив, і хотів тікати. Я зіскочив з саней, але, побачивши, що німець взяв з-під куща валізу і спокійно рухається до мене, трохи заспокоївся. Було зрозуміло, що він кудись направляється і хоче, щоб я його підвіз. «Нехай сяде, з ним безпечніше буде їхати, коли зустрінуться німці чи поліцаї,» - подумав я. 

Німець підійшов до мене і став щось питати німецькою, але я йому показав, що не розумію. Тоді він спитав:

      - А польською ти вмієш говорити?

      - Так, - відповів я польською. Польську я добре знав, оскільки молодим працював батраком в польського поміщика Леона Петровського, що до революції мав великий маєток у с.Серединці. В маєтку розмовляли польською і нас, батраків, примушували говорити тільки польською.

Дізнавшись, що я добре володію польською мовою, німець зрадів і спитав:

      - Звідки їдеш?

      - З сінної бази лісгоспу, - відповів я, показуючи німцеві мій документ лісника, ордер на сіно та пропуск на проїзд.

      - Добре, - польською і мирно сказав німець. – Куди їдеш?

      - В ліс.

      - Тоді підвези мене до шпалорізки, - задоволено сказав німець і всівся на сіно.

До шпалорізки було кілометрів два. Я погнав коней протоптаною саньми доріжкою, а німець, вмостившись зручніше, ліг обличчям до мене і почав розмову.

- Земля тут добра? – запитав мене, і я відразу зрозумів, що це селянин. По обличчю, по руках та характеру питання було видно, що це трудар землі.

- Добра.

Моя відповідь, видно, чимось сподобалася, і він задумався. Задумався і я. Думав про те, що ось на санях два нинішніх вороги: я та німець. Обидва ми – трударі землі, селяни, і обидва воюємо не на життя, а на смерть. У мене поряд пістолет. Можу витягнути його і застрелити цього селянина. Під сіном листівки, на яких, нічого не підозрюючи, лежить німець. Ці листівки нам дуже потрібні. Заради них я здійснив цю поїздку і зараз дуже ризикую.

- Знаєш, що я подумав? – трохи підсунувшись до мене, довірливо продовжив розмову німець. - Продам свою землю в Німеччині і тут отримаю вашу, хорошу.

«Ось про що ти думаєш, тобі земля наша потрібна!» - подумав я.

На повороті, неподалік шпалорізки, стояло чотири німці. На серці стало неспокійно. Під’їхавши ближче, я зупинив сани і дав зійти німцеві. Він швидко зіскочив, стягнув валізу і направився до тих чотирьох. Невдовзі німець, що їхав зі мною, махнув рукою, мовляв, дякую, і я поїхав далі. Вже вечоріло, коли я під’їхав до городищенського лісу. Так вийшло, що німець допоміг мені уникнути патруля.

На черговій нараді ми обговорили, куди кого послати для розповсюдження листівок. Для цього в с.Серединці виділили Альбіну Мазяр (мою невістку) та І.Русняка, в с.Красносілка – П.Шуляка, в с.Лозичне – Г.Боброву, в Грицівський район направили Василя Мазяра, Володимира Миронюка, сестер Іду та Таню Дрель.

Виникало питання, яку б відчутну шкоду зробити німцям. Майже одночасно підпільники О.Ф.Гаврилюк В.Шуляк, В.Мазяр, М.Левандовський запропонували обірвати телефонний зв’язок відразу в декількох місцях.. Всім ця пропозиція сподобалася.

Дріт перерізали в шести місцях в селах Пашуки, Мокіївці. На початку березня 1942 року таку ж операцію провели між селами Судилків і Траулин та в двох місцях біля Полонського району.

В кінці березня 1942 року в Шепетівці Мозолевський, який працював на лісозаводі, познайомив мене з директором лісозаводу О.Горбатюком. Згодом вони приїхали до мене додому. При зустрічі обговорювалося питання пошуку зброї та підбору добре перевірених людей. Щоб підтримувати зв’язок з О.Горбатюком, було вирішено привозити на його лісозавод кругляк для розпилювання.

В середині квітня 1942 року з паролем від О.Горбатюка до мене прийшли Іван Музальов та Касян Яворський. І.Музальов попередив мене, що гестапо розіслало багато нишпорок, які пробираються в ряди підпільників, тому треба бути обережними про підборі людей.

З кінця червня 1942 року німці почали вивозити на каторжні роботи молодь. Підпільники та партизани бачили такі ешелони на станції Шепетівка, з викинутих записок ми дізнавалися, що ешелони йдуть з Києва, Полтави, Козятина та Фастова. Наші підпільники на нараді в урочищі Григорів-Хутір вирішили через листівки закликати місцеву молодь всіляко уникати відправки в Німеччину.

Я звернувся до О.Славіковського, розраховуючи, що листівки можна буде надрукувати на машинці лісництва. Але той відмовив, тому що гестапо швидко знайде машинку за шрифтом. Вирішили писати листівки від руки. Цим зайнявся підпільник С.Корженевський із с.Серединці. Невдовзі листівки були готові і закликали: «Дорогі товариші! Німці погнали на каторгу в Німеччину багато нашої молоді. Зрозумійте, що вони будуть виготовляти зброю, боєприпаси, вибухівку. Цією зброєю німці будуть вбивати наших братів та сестер, крім цього, з  тієї каторги ніхто не повертається. Рятуйтеся від смертельної німецької каторги!» Листівки поширювали В.Мазяр, П.Труба, В.Шуляк, О.Назімова, Т.Дрель, Л.Шевчук, О.Талашев.

10 серпня ми довідалися про те, що німці стратили керівника Славутського підпілля Ф.М.Михайлова, і вирішили помститися за смерть відважного лікаря, вчинивши диверсію на залізниці. У нас не було вибухівки, а тому вирішили розібрати колію вручну. Шуляку було доручено відшукати необхідні інструменти. Залучивши до підпільної діяльності робітника залізниці Круликовського, Петро від нього отримав усе необхідне. Неподалік переїзду біля с.Городище підпільникам Г.Письменному, В.Мазяру, О.Талашеву та В.Шуляку вдалося розібрати колію, внаслідок чого паровоз і дев’ять вагонів пішли під укіс. З платформ злетіло декілька гармат та два трактори.

15 вересня 1942 року до нас прибув Василь Кицун із загону ім.Михайлова і передав нам прохання командира А.З.Одухи тримати постійний зв’язок з ними. Обов’язки зв’язкового неодноразово виконував юний партизан Іван Личик.

Турбувало нас і питання звільнення військовополонених з Шепетівського табору. Я доручив підпільнику О.Паремуді виготовити чотири пари ножиців для різання колючого дроту огорожі табору. Незабаром ножиці були передані підпільникові Андрію Данюку, який возив у табір цукрові буряки для харчування полонених. Той віддав ножиці кухарю табору Іванові Панчуку. Вони домовилися про пароль і узгодили напрямок втечі полонених. 28 жовтня загорожа була перерізана в трьох місцях і з табору втекло             150 чоловік. З них 39 прийшли в с.Красносілка до підпільника В.Шуляка, а той відвів їх у ліс до мене, в загін ім.Михайлова їх відвів Г.Письменний. 8 чоловік залишилося в нашому підпіллі, серед них Григорій Міщенко, Іван Адамов, Григорій Смірнов. Тоді ж В.Мазяр разом з підпільником Миронюком поїхали в с.Кустів та відкопали із схованки                      11 гвинтівок та автомат ППШ.

 25 листопада ми довідалися, що німецька армія зазнала поразки під Сталінградом. Це підняло наш дух, та й поліцаї притихли, кілька з них дезертирувало. Німецька влада наказала старостам сіл мобілізувати по декілька чоловік на роботу в поліцію. Так в поліцію потрапив комсомолець Микола Ляшенко із с.Лозичне, батько якого був підпільником. Я зустрівся з Миколою і дав йому завдання повідомляти нас, що робиться в гестапо, коли будуть облави на партизанів та підпільників, діставати зброю, патрони та вибухівку і ховати у визначеному місці.

15 квітня 1943 року в с.Лотівка мене зустріла грицівська поліція і заарештувала. В поліції я просидів добу, але був звільнений, оскільки О.Славіковський повідомив у поліцію, що він послав мене від Шепетівського лісгоспу для набору робочої сили на рубку лісу. Наступного дня О.Славіковський видав мені документ на право переміщення Шепетівським округом для набору робочої сили.

25 квітня у Шепетівці при зустрічі з І.Музальовим та О.Горбатюком я отримав від них 14 капсулів, необхідних для виготовлення мін і проведення диверсій. Ми розпочали виготовляти міни із снарядів, принесених В.Мазяром, В.Шуляком, В.Кицуном, П.Огородніком, М.Мовчаном з колишнього радянського аеродрому неподалік с.Судилків. Першу міну вагою 13 кг виготовив Г.Письменний, виплавивши тол із снарядів. Тут-таки, на лісовій галявині, підпільники стали пропонувати різні місця та строки випробування нашої першої міни. Зійшлися на пропозиції В.Мазяра: підірвати залізничну колію напередодні Першого травня, «щоб зробити гідний дарунок гітлерівцям». В ніч            на 30 квітня ми пустили під укіс поїзд між Шепетівкою та Красносілкою, вивівши з ладу паровоз, дев’ять вагонів, п’ять цистерн з пальним, декілька платформ із автомашинами.

4 травня села Городище, Серединці, Лозичне та навколишні ліси були ретельно, але безрезультатно перевірені поліцією та мадярами. Наступного дня гебітскомісар Шепетівського округу Ворбс скликав старост, голів загальних дворів сіл та дав розпорядження завести домові книги, в яких записувати вік, стать, ім’я по батькові усіх проживаючих в помешканні. Один екземпляр таких списків повинен був висіти на дверях, а другий – зберігатися в будинку. Було дане також завдання призначити на кожних 10 хат відповідального, який мав кожної ночі перевіряти, чи вдома вся сім’я і чи немає чужих. Довідавшись про таке розпорядження від підпільника Степана Ковбаси, ми зуміли влаштувати «десятихатниками» багатьох своїх людей.

14 червня до О.Горбатюка нами була послана підвода, на якій з лісозаводу під дошками вивезли в загін ім.Михайлова медикаменти та боєприпаси. 2 липня партизани розстріляли начальника кримінальної поліції Приймака. В цьому місяці поліції вдалося заарештувати та розстріляти О.Горбатюка, Й.Мозолевського, І.Сукновського. Їх жорстоко катували, але вони не видали жодного підпільника.

10 липня на зв’язок з підпільниками Грицівського району пішов Василь Кицун. Дорогою його перестріли грицівські поліцаї та стали вимагати документів. Замість документів Василь дістав пістолет і почав стріляти в поліцаїв. Вбив одного, а другого поранив і кинувся тікати, але інші два поліцаї, відкрили по втікачеві вогонь і застрелили його.

Щоб зірвати обмолот хлібів, в ніч на 30 липня на полі с.Лозичне ми пов’язали двох охоронців та спалили молотарку. У селах Серединці, Коса Решнівка, Городище та інших зробили теж саме. Всього було знищено 16 молотарок. 23 серпня підпільники знищили німецький пункт в с.Серединці, при цьому був убитий німець.

В кінці серпня І.Музальов та С.Швалленберг йшли Шепетівкою, коли їх перестрів поліцай і сказав, що їх просить до себе начальник поліції. На це С.Швалленберг відповів, що якщо начальнику треба, то нехай сам до них вийде. Поки поліцай пішов доповідати начальнику, партизани втекли через єврейське кладовище і прийшли до мене в городищенський ліс. Після цього Нейман підняв всю поліцію, яка на велосипедах та мотоциклах розшукували втікачів. Якось до мене в с. Городище підійшов поліцай Ліщук і запитав про випивку. Згодом, трохи підпивши, поліцай запитав мене про мої відносини зі старостою села Вітвицьким та розказав, що той при розмовах розповідає, що в Мазяра, тобто в мене, вночі часто гавкає собака, а це значить, що приходять партизани. А потім додав: «Я Вам, Мазяр, скажу, я – не зрадник, мене в поліцію біда загнала. Якби я хотів Вас здати, то пішов би в Монахський яр і показав би, де знаходяться партизани».

8 вересня гестапо звільнило з-під арешту жителя с.Красносілка К.Косаря, а начальникові лісництва О.Славіковському поступила команда призначити його об’їждчиком городищенського лісу. Вже наступного дня я знав про це від О.Славіковського. Не було підстав вважати Кузьму зрадником, та виникало питання, чому саме його випустили з тюрми і послали на роботу в ліс. До того ж К.Косар був зятем старости С.Вітвицького. Це змусило нас бути обережнішими.

15 вересня начальник кримінальної поліції Нейман з сімома поліцаями приїхав арештовувати мене і мою сім’ю. На той час я повертався з с.Серединці від підпільника Захара Костюка і ніс в мішку вибухівку. Підійшовши до будинку охоронця лісу М.Гарана, я почув гуркіт підвід. З-за кущів я побачив дві підводи з поліцаями і побіг додому попередити сім’ю про небезпеку. Сина Миколу я послав повідомити підпільників про облаву, дружину також відправив з дому. Дорогою вона зустріла доньку Ольгу, що несла з Шепетівки патрони, передані О.Талашевим. Микола встиг попередити підпільників, а також повідомив про облаву брата Василя, який жив у селі. Василь прибіг до мене в ліс, ми з ним озброїлися.

Проїхавши повз мій будинок і побачивши, що біля хати немає нікого, поліцаї поїхали до старости С.Вітвицького. Мій син Микола, вирішивши, що поліцаї приїхали в іншій справі, повернувся додому. Щойно дружина з донькою теж прийшли додому, в будинок увірвалися поліцаї і об’явили присутніх заарештованими. Нейман наказав поліцаєві Ковалевському вивести Миколу в двір. Ми з Василем залягли в рові і відкрили вогонь по поліцаях. Під час стрілянини Микола збагнув, що про нього забули, збивши поліцая з ніг, він став тікати в ліс. За ним побігла Ольга. В цей час з будинку вискочило ще двоє поліцаїв, які спочатку стріляли по Ользі, а потім погналися за нею. Ми з Василем відкрили вогонь по переслідувачах Ольги. Поліцаї сховалися за хлівом, а Ольга тим часом перебігла рів і зникла в лісі. Микола втекти не зумів, його поранили і затримали.

Тоді ж поліцаї вбили підпільника Броніслава Левандовського, який ніс хліб партизанам. За день до облави заарештували дружину П.Шуляка Ганну та двох малих дітей. Згодом їх розстріляли. Після цього я, Василь та Ольга, невістка Альбіна, а також П.Шуляк з сином Василем пішли в партизанський загін Івана Музальова. Трьох дітей Василя підпільники Михайлина Пляскарська, Іван Мазяр та Іван Гаврилюк переховували в себе.

18 вересня мене призначили командиром взводу загону І.Музальова. До 5 жовтня в партизанський загін прийшли Анастасія Головач, Ганна Безштанько, Надія Письменна.

На початку листопада загін І.Музальова розгромив поліцейську дільницю в с.Вовківці. 12 листопада два поліцаї намагалися затримати підпільника Миколу Федоровича. Він поранив одного поліцая і сам був поранений. Лікувався в с.Серединці в підпільника Ф.Русняка. 15 листопада Василь Мазяр повідомив, що юнак Микола Фармагей проситься в партизанський загін, але хтось його видав. У нього поліцаї знайшли закопані в землю гвинтівку, декілька ящиків патронів, тол. Юнака заарештували, катували, потім розстріляли.

18 листопада я з трьома партизанами відпочивав на горищі хати підпільника Петра Яцюка в с.Серединці. Щоб заарештувати П.Яцюка, судилківські поліцаї зайшли в двір нібито за допомогою пораненому поліцаєві. Поліцаї зайшли в хату і начальник поліції спитав стару матір, чи тут живе лікар П.Яцюк. Вона відповіла, що тут, але він зараз на загальному дворі. Показавши жінці «пораненого поліцая», начальник поліції сказав, що потрібен лікар, і відправив поліцаїв за ним. Невдовзі П.Яцюка привезли додому і влаштували допит, а щоб залякати, стріляли біля ніг. Не підозрюючи, що в будинку поліція, підпільниця Агафія Шинкова принесла партизанам їжу, поліцаї її затримали ісильно побили. Не витримавши такої наруги над товаришами, партизани збігли з горища, кинули в двір дві гранати. Два поліцаї було вбито, решта почала тікати, з них вдалося втекти лише одному. Після цього П.Яцюк з сім’єю пішов у партизани.

20 листопада партизани с.Городище напали на групу німців у с.Микулин, вбили    10 солдатів, забрали їхні гвинтівки, патрони. 30 листопада один з партизанів сказав мені, що в жителя с.Городище П.Сюськова є декілька десятків радянських патронів. Я підійшов до П.Сюськова з трьома партизанами, але той сказав прийти наступного дня, бо вони закопані. Після нашого від’їзду цей запроданець поїхав у гестапо, де йому дали завдання повідомити, коли саме прийде Мазяр за патронами. Коли ж за патронами прийшов не я, а П.Шуляк та О.Нижній, П.Суськов сказав, що він не зміг викопати патрони, бо селом ходили мадяри та німці. Не знаючи, що на нас чекає поліція, я в жіночому одязі та П.Нижній підійшли до двору П.Сюськова. Коли я постукав, мені відповів незнайомий голос, і я відійшов від вікна. Вийшовши на дорогу, я наказав П.Нижньому підійти до іншого будинку, в якому засвітилося вікно. Залишивши мені дві гранати, П.Нижній пішов. Дорогою його затримали два поліцаї. Я підійшов до сусіднього будинку, під яким сиділо два поліцаї. Один з них крикнув мені: «Тітко, повертайся, тут ходити не можна!» Я хотів кинути в них гранату, але впізнав голос посланого нами в поліцію Миколи Ляшенка і утримався. Я вирішив тікати, але в цей час поліцаї почали стріляти. Я кинув гранати і втік. Згодом партизани зловили і стратили П.Сюськова.

На початку грудня 1943 року І.Музальов дав завдання моєму взводу пустити під укіс німецький ешелон. На перегоні Гречани – Шепетівка, в районі хутора Нижній партизани В.Мазяр, А.Мазяр, М.Шуляк, О.Назімова, О.Талишев, Н.Пуц під моїм керівництвом підірвали ешелон, внаслідок чого знищено 11 вагонів з продуктами та            5 цистерн пального.

5 грудня партизани мого взводу розігнали німецький гарнізон в с.Білопіль,        взяли велику кількість зброї, боєприпасів. 9 грудня П.Гладунець, О.Гаврилюк, М.Левандовський, В.Мазяр і я підірвали поїзд біля с.Пашуки, загинуло 5 німців, з дев’яти вагонів розсипалося багато зерна та цукру.

Побувавши в с.Лотівка, В.Мазяр від підпільника В.Миронюка довідався, що двоє військовополонених, які працюють шоферами і возять німецького офіцера – начальника аеродрому в с.Кустівці, виявили бажання піти в партизани. Я передав їм завдання знищити німця. 12 грудня біля с.Пеньки вони зупинилися. Один пішов нібито дивитися до двигуна, а другий дістав з кишені важку гирю і вдарив офіцера по голові. З убитого зняли одяг, забрали документи і направилися в городищенський ліс.

13 грудня група поліцаїв під виглядом партизанів виїхала на села «вербувати в партизани». Про цю акцію підпільників вчасно повідомив М.Ляшенко, який продовжував службу в поліції. Поліцаї приїхали в с.Серединці, зустріли підпільника М.Липського, завели його до підпільника І.Гаврилюка і там стали вмовляти іти в партизани. Ті відмовилися, тоді поліцаї забрали з собою М.Липського, вивезли за село і сильно побили, вимагаючи назвати імена підпільників. Нічого не добившись, вони прив’язали підпільника до дерева і покинули на морозі. М.Липського врятував Іван Гаврилюк.

15 грудня я та ще декілька партизанів зайшли на загальний двір с.Городище з наміром взяти пару коней для відправки їх партизанському загонові, що знаходився у славутському лісі. Тут ми зловили двох мадярів, які крали курей. Ми пообіцяли їх відпустити, якщо ті заведуть нас до квартири охорони залізничної колії. Цього разу нам вдалося забрати зброю, боєприпаси та одяг у восьми охоронців.

30 грудня Василь Мазяр, Микола Левандовський, Олександр Гаврилюк напали на німецький обоз між селами Серединці та Коса Вишнівка.

Наступного дня після звільнення Славути І.О.Музальов призначив мене головою Славутського міськвиконкому. 18 січня було організовано перепоховання на Красну площі м.Славута тіла Ф.М.Михайлова, яке німці після страти викинули на смітник.

За період від серпня 1941 до червня 1942 року створена мною підпільна організація зросла до 23 чоловік, а до кінця 1943 року нараховувала 117 чоловік. Нею було проведено 89 різних операцій, в тому числі 10 боїв, пущено під укіс 5 німецьких ешелонів, знищено біля двох десятків молотарок, розбито 16 сепараторних пунктів, двічі пошкоджено телефонний зв’язок, вчинено 14 нападів на загальні двори з метою конфіскації худоби та продуктів, підірвано 3 мости, влаштовано 4 випуски листівок, організовано втечу з табору 320-ти військовополонених».

 

Глава 16

З’єднання ім.Михайлова.

Партизани північних районів Кам’янець-Подільської області довгий час не мали ніякого зв’язку з Українським штабом партизанського руху та з регулярними частинами Червоної Армії за лінією фронту. Лише в лютому 1943 року загін ім.Михайлова формально увійшов до складу партизанського з’єднання І.І.Шитова, штаб та основні сили якого розміщалися на Житомирщині.

З’єднання І.І.Шитова зародилося ще у вересні 1941 року з групи 27 радянських диверсантів, які з-під з Харкова перебралися через фронт у тил ворога і створили партизанський загін в лісах Житомирщини. До жовтня 1943 року загін І.І.Шитова нараховував 850 чоловік, на його базі формувалися інші партизанські загони. Діяльність з’єднання І.І.Шитова мала б поширюватися і на територію Кам’янець-Подільської області, та його командир всіляко уникав дислокації загону у краї, бідному на ліси.

Зв’язок партизанського загону ім.Михайлова із з’єднанням І.І.Шитова носив формальний характер, адже відстань між загоном і штабом з’єднання становила більше 200 км, радіозв’язку не було, неефективним та епізодичним було спілкування через зв’язкових. Лише тричі ходили партизани загону на зв’язок з І.І.Шитовим, який не хотів випускати загін із своїх рук і не дозволяв загонові ім.Михайлова передавати розвіддані безпосередньо УШПР. Славутський загін не отримував жодної допомоги від керівництва з’єднання, стосунки обмежувалися написанням звітів для командування про роботу. Підтримуючи свій авторитет за рахунок діяльності загону ім.Михайлова, І.І.Шитов не турбувався про забезпечення загону боєприпасами, за весь період «спільних дій» дав лише 3 автомати, пізніше він виділив радіостанцію, суворо попередивши радиста Фурмана працювати лише за його вказівками.

Командування загону ім.Михайлова не влаштовувало таке ставлення до одухівців: було неприємно формально підпорядковуватися з’єднанню, яке хоч називалося Кам’янець-Подільським, розміщалося за межами області і ніяких дій на території Кам’янець-Подільської області не проводило.

Вплив на діяльність загону ім.Михайлова органів ЦК КП(б)У був відсутній до квітня 1943 року. Лише в квітні Центральний Комітет партії вирішив направити групу комуністів з 5 чоловік у ворожий тил із завданням створювати підпільні партійні організації і розвивати партизанський рух на території Кам’янець-Подільської області. Уповноважений ЦК КП(б)У, начальник обласного штабу партизанського руху, депутат Верховної Ради СРСР Степан Антонович Олексенко із своїми помічниками М.К.Лагутою, В.Ф.Черватюком, П.П.Бочаровим, К.П.Ямчуком, перекладачем, двома підривниками та двома радистами 4 травня вилетіли з Москви у розташування партизанських загонів генерал-майора О.М.Сабурова.

Тоді ж було вирішено із з’єднання О.М.Сабурова виділити групу загонів під командуванням І.І.Шитова у самостійне з’єднання та підпорядкувати його Кам’янець-Подільському обкому партії, як базу для розвитку партизанського руху в області. Загони О.М.Сабурова на той час дислокувалися у Лельчицькому районі Поліської області Білорусії, а загони І.І.Шитова – у лісах між Городницею та Олевськом Житомирської області.

Після кількаденного перебування в загонах О.М.Сабурова група С.А.Олексенка вирушила на Південь і до 15 травня досягла розташування загонів І.І.Шитова.

Наказом № 1 від 20 травня 1943 року по Кам’янець-Подільському штабу партизанського руху С.А.Олексенко підпорядкував загін ім.Михайлова (командир А.З.Одуха, комісар Г.В.Кузовков) загальному керівництву обласного штабу, а І.І.Шитова ввів до складу обласного штабу і призначив першим заступником начальника обласного штабу по керівництву партизанськими загонами.

І.І.Шитов зустрів керівництво обласного партизанського штабу неприязно.        30 травня в загони він розіслав листи такого змісту: «До вас через декілька днів прибудуть представники від обласного штабу для організації партизанського руху в Кам’янець-Подільській області. Співпрацюйте з ними, виділивши по 5 чоловік, але врахуйте, що ви підпорядковуєтесь безпосередньо штабу мого з’єднання».

С.А.Олексенко мав намір перевести з’єднання І.І.Шитова на Південь, але це йому не вдалося. Тоді він вдався до розукрупнення з’єднання І.І.Шитова і створення нових з’єднань. У червні 1943 року було створено нове з’єднання із загонів «За Батьківщину», ім.Богуна та ім.Пархоменка.

Велику увагу С.А.Олексенко приділяв загону ім.Михайлова. Спочатку А.З.Одуху та Г.В.Кузовкова було обрано секретарями Славутського РК КП(б)У. У серпні 1943 року їм була дана команда розгорнутися у самостійне з’єднання.

Довідавшись про це, 6 серпня І.І.Шитов прислав А.З.Одусі наказ:

«У зв’язку з тим, що Ваш загін розгортається у з’єднання, наказую:

1. Передислокуватися з загоном у район розташування нашого з’єднання для отримання озброєння, боєприпасів і для подальших формувань загонів.

2. З метою безпеки перехід загону здійснювати невеликими групами.

3. На старому місці дислокації залишити диверсійний загін для проведення подальших диверсій на виконання вказівок з Центру».

Забезпечившись триденним сухим пайком, маючи лише 10 підвід та 60 вершників, 20 серпня загін ім.Михайлова вирушив у рейд від с.Півнева Гора на с.Борщівка. Всупереч наказу І.І.Шитова, йшли не окремим групами, а всім загоном, щоб у разі потреби можна було дати відсіч ворогу. Щоб не викликати підозри, залізниці і мости переходили вдень, посадивши жінок і дітей на підводи.

Рухалися за маршрутом: Борщівка – Лідовка – Крилов – Черниця – Богданівка – Забара – Головинці – Морозівка – Устьє – Мишанівка. Націоналісти у відкриті сутички з партизанами не вступали, але намагалися перешкоджали рухові загону: у Крилові, Черниці і Богданівці вони розібрали мости, які швидко відновила розвідувальна рота.

У Головинцях партизани сіли на захоплені у німців підводи. Ворожий підрозділ кинулися у погоню на автомашинах, але після шести вибухів на дорогах, замінованих М.Петровим, їхнє бажання гнатися за партизанами відпало.

Далі загін рухався через спалені села Сивки, Червона Воля, Маріамполь, Майдан Голишевський, прямуючи до аеродрому О.М.Сабурова в район Дубенських хуторів, що за 7 км від с.Лельчиць. При переході залізниці між Корошино і Сновидовичі партизани натрапили на засаду німецького батальйону. В бою втратили 8 чоловік пораненими і відійшли. Подолали залізницю у нічний час. 5 вересня загін підійшов до аеродрому партизанського з’єднання О.М.Сабурова.

На території Білорусії великою проблемою було забезпечення бійців продуктами харчування. Села були спалені німцями, люди жили в землянках, терпіли голод та епідемії. Але, не маючи виходу, партизани змушені були брати продукти в населення, тоді, як у рідних краях такої потреби не було.

На цій території Білорусії німці з’являлися лише під час каральних акцій. Партизани в лісах почували себе вільно, багато стріляли, що дуже дивувало михайлівців, адже на Півдні кожен постріл означав тривогу.

У вересні на базі партизанського загону ім.Михайлова почалося формування нового з’єднання. 17 вересня начальник Кам’янець-Подільського обласного штабу партизанського руху С.А.Олексенко видав наказ такого змісту:

«1. На базі партизанського загону ім.Михайлова створити нове самостійне з’єднання з підпорядкуванням обласному штабу;

2. Командиром з’єднання призначити командира загону Антона Захаровича Одуху;

3. Комісаром з’єднання призначити комісара загону Гната Васильовича Кузовкова;

4. Начальником штабу з’єднання призначити начальника штабу партизанського загону Костянтина Тимофійовича Шакуна».

На виконання цього наказу А.З.Одуха невдовзі видав наказ № 1 по з’єднанню ім.Михайлова про формування нових партизанських загонів:

Ǥ1.

Згідно з наказом штабу партизанського руху по Кам’янець-Подільській області на базі партизанського загону ім.Михайлова створити нове з’єднання з підпорядкуванням обласному штабу у складі:

1. Партизанський загін ім.Михайлова під моїм безпосереднім командуванням.

2. На базі підривної роти партизанського загону ім.Михайлова, що перебуває в районі Шепетівки, створити новий партизанський загін.

3. Новому партизанському загонові присвоїти ім’я Кармалюка.

4. Командиром партизанського загону ім.Кармалюка призначити командира підривної роти партизанського загону ім.Михайлова Степана Сергійовича Логутенка.

5. Комісаром партизанського загону ім.Кармалюка призначити командира підривного взводу Олександра Платоновича Перепеліцина.

6. Начальником штабу партизанського загону ім.Кармалюка призначити помічника начальника штабу партизанського загону ім.Михайлова Андрія Борисовича Дьоміна.

7. Новому загонові ставлю завдання: поповнення загону, добування зброї і проведення бойових та диверсійних операцій на залізницях Шепетівського вузла.

§ 2.

1. Створити самостійний партизанський загін Шепетівського району з підпорядкуванням штабу з’єднання, для чого виділити організаційну групу.

2. Командиром нового загону призначити керівника радянського підпілля у Шепетівці Івана Олексійовича Музальова.

3. Комісаром шепетівського загону призначити командира підривного відділення Якова Євдокимовича Заїку.

4. Шепетівському загонові ставлю завдання: використати широку мережу нашої радянської підпільної агентури, яка є в Шепетівському районі, для всемірного поповнення загону, його озброєння і активізації диверсійних та бойових дій у районі Шепетівки.

§ 3.

1. Створити новий партизанський загін у Ізяславському районі Кам’янець-Подільської області з підпорядкуванням штабу з’єднання, для чого виділити організаційну групу.

2. Новому загонові присвоїти ім’я Леніна і надалі іменувати «Партизанський загін ім.Леніна».

3. Командиром партизанського загону ім.Леніна призначити командира взводу      2-ї роти партизанського загону ім.Михайлова Миколу Ілліча Вощила.

4. Комісаром партизанського загону ім.Леніна призначити командира 1-ї роти партизанського загону ім.Михайлова Івана Ілліча Долгополова.

5. Партизанському загонові ім.Леніна ставлю завдання: вийти в район Ізяслава і використати підготовлені нашою агентурою приховані резерви партизанського руху в Ізяславському районі для всемірного зростання загону, його озброєння і розгортання бойових операцій, особливо диверсій, на залізничних і шосейних дорогах Шепетівка – Тернопіль, Шепетівка – Проскурів.

§ 4.

1. Створити новий партизанський загін у Ляховецькому районі Кам’янець-Подільської області з підпорядкуванням штабу з’єднання, для чого виділити організаційну групу.

2. Новому партизанському загонові присвоїти ім’я Берії і надалі іменувати «Партизанський загін ім.Берії».

3. Командиром партизанського загону ім.Берії призначити члена Ляховецької підпільної організації, керівника партизанської групи с.В’язовець Карла Софроновича Божевського.

4. Комісаром партизанського загону призначити завідуючого діловодством штабу з’єднання Василя Степановича Крашеніннікова.

5. Партизанському загонові ставлю завдання: вийти у Ляховецький район, використати підготовлені Ляховецькою підпільною організацією приховані партизанські резерви для всемірного поповнення загону. Розгорнути бойові дії у Ляховецькому і Теофіпольському районах і, головним чином, диверсії на залізниці Шепетівка – Тернопіль з тим, щоб повністю вивести цю дорогу з ладу.

§5.

1. На базі підривного взводу партизанського загону ім.Михайлова створити окрему підривну роту з безпосереднім підпорядкуванням штабу з’єднання.

2. Командиром окремої підривної роти призначити Михайла Іларіоновича Петрова.

3. Політруком окремої підривної роти призначити Анатолія Митрофановича Хоменка.

4. Окремій підривній роті ставлю завдання: вийти в район славутських лісів, розвернути диверсії на залізничних і шосейних дорогах: Шепетівка – Рівне, Шепетівка – Проскурів, Проскурів – Волочиськ».

Організаційні групи по створенню нових загонів негайно вийшли з Білорусії у вказані райони і успішно розгорнули роботу над виконанням завдання. На аеродромі О.М.Сабурова залишився лише партизанський загін ім.Михайлова та керівництво нового з’єднання .

20 вересня 1943 року від начальника УШПР комісара держбезпеки Т.А.Строкача з’єднанням ім.Михайлова отримано бойовий наказ № 008450 такого змісту:

«Командиру і комісару з’єднання товаришам А.З.Одусі і Г.В.Кузовкову.

1. Ворог під ударом Червоної Армії відходить до р.Дніпро.

2. Рішення Ставки Верховного Головнокомандуючого вашому з’єднанню у повному складі до 25 вересня зосередитися в районі лісів північно-західніше Радомишля, що в 50 км західніше м.Київ. Завдання: взаємодіючи із з’єднанням М.І.Наумова, І.І.Шитова, І.Є.Скубко, ударом з південного заходу сприяти частинам Радянської Армії в оволодінні Києвом.

3. Групі з’єднань наступати в кордонах залізниці Коростень – Київ до мосту через Ірпінь біля Велгородка і далі Софіївська, Нікольська і Мишоловка.

4. Загальне командування групою з’єднань покладаю на генерал-майора Наумова, комісаром групи призначаю С.А.Олексенка.

5. Час початку наступу отримаєте від генерал-майора Наумова.

6. Зліва наступає з’єднання О.М.Сабурова.

7. Потрібна зброя, боєприпаси вам викинуті на площадці О.М.Сабурова.

8. Зв’язок зі мною по рації.

9. Доповідати: з моменту виходу з району південніше Баранівки щоденно до 11.00, а з моменту наступу – два рази на добу до 9.00 і до 21.00 обов’язково.

10. Наказ повинні знати лише командир і комісар.

11. Час отримання наказу підтвердьте шифротелеграмою».

Цей наказ засвідчує прагнення штабу партизанського руху України залучити партизанів спільно з частинами Червоної Армії взяти участь у визволенні столиці України.

Проте доведений план поповнення озброєнням партизанських з’єднань виконувався повільно, а з’єднанню ім.Михайлова вантажів взагалі не поступало. З наявними у партизанів боєприпасами можна було вести бій хіба що години дві. С.А.Олексенко наказав передати з’єднанню 25 автоматів і 5 протитанкових рушниць від І.Є.Скубка.

Вирушили під Київ за маршрутом: Доброва – Лельчиць – Усов – Медведне,           27 вересня досягли с.Скородне – останній пункт перед форсуванням залізниці Овруч – Мозир, де зосередилося 4 з’єднання. Ця залізниця мала для німців велике значення, нею безперервно йшли військові ешелони. Залізниця посилено охоронялася, були обладнані дзоти з кулеметами, мінометами, вирубаний ліс, ешелони супроводжувалися літаками. Розвідники всюди натикалися на засади. Проривалися з боєм на ділянці у 50 км. Операція пройшла успішно. Проте наказ УШПР про участь партизанів у визволенні столиці України не був виконаний повністю. Партизанські з’єднання отримали інші бойові завдання.

З дозволу С.А.Олексенка 5 жовтня А.З.Одуха взяв 23 бійці, 3 протитанкові рушниці, 5 кулеметів та в районі Старих Мостів обстріляв німецький ешелон.

Через два дні трапився цікавий епізод: розвідники з’єднання ім.Михайлова зустріли невідомий «партизанський загін» у кількості 19 осіб з 12 підводами і двома вершниками. Невдовзі виявилося, що це поліцаї із с.Земинки Сумської області. А.З.Одуха вирішив їх використати для виконання завдання, бо спроба роззброїти їх була небезпечною. Він запропонував поліцаям спокутати свою провину перед Батьківщиною і піти на знищення німецького ешелону. Ті погодилися. Тепер в загоні було вже 42 озброєних людей, додалося 2 кулемети, 2 автомати, 15 гвинтівок. Під вогонь партизанів потрапило               10 вагонів і паровоз. Вчорашні поліцаї добре воювали, пізніше багато з них загинуло. Розстріл ешелону партизани здійснили вперше, потім це стали робити інші загони.

17 жовтня відбулася аналогічна акція під керівництвом помічника начальника штабу з’єднання по розвідці підполковника А.І.М’ясоєдова, в операції брало участь          30 чоловік, з них двоє загинуло, один поранений.

Вже 5 жовтня 1943 року ЦК КП(б)У та УШПР змінили завдання для партизанів Кам’янець-Подільської області. Тепер завданням було якомога швидше пройти в Кам’янець-Подільську область і перешкодити руху військ та вантажів ворога стратегічними магістралями Шепетівського та Проскурівського вузлів, а також підняти нові тисячі людей на активну збройну боротьбу з німцями.

7 жовтня всі з’єднання повернулися на аеродром О.М.Сабурова, щоб перед відходом на Південь отримати необхідне озброєння та боєприпаси. З’єднання А.З.Одухи отримало 80 автоматів з обіцяних 400, 9 ручних кулеметів, 7 ротних мінометів, 10 протитанкових рушниць, 90 тисяч гвинтівкових і 150 тисяч автоматних патронів, 1500 кг толу. На отримання цього озброєння партизани потратили місяць часу. За цей час вислані ними на Південь загони розрослися, мали значну кількість озброєння за рахунок ворога. За час перебування партизанів на аеродромі О.М.Сабурова варто відмітити прибуття невеликого загону ім.Кармалюка та невеликий бій з замаскованими під партизанів німцями та власівцями в районі Турова.

23 жовтня УШПР відправив літаком у Москву Станіслава Швалленберга для навчання у розвідувальній школі.

Залишена в серпні 1943 року в району Шепетівки підривна рота С.Логутенка за два місяці переросла у великий партизанський загін, оформлений наказом штабу з’єднання як партизанський загін ім.Кармалюка. У загін вступили підпільники сіл Романіни та Миньківці, Ф.Якимовського було призначено політруком, А.Дудка – командиром розвідувального відділення.

При переході в Білорусію штаб загону сформував групу підривників для диверсійної роботи на шляху пересування під керівництвом М.Петрова. До групи увійшли А.Сазонов, А.Хоменко, Ф.Шабанов, а також місцеві партизани М.Гончарук, В.Павельчук, К.Гужов, Л.Троцький. Група здійснила підрив залізниці в районі м.Мозир.

В середині жовтня 1943 року загін С.Логутенка під тиском каральної експедиції вийшов з шепетівських лісів і направився в Білорусію, залишивши в районі сіл Сільце та Білотин групу партизанів для продовження диверсійної роботи. До групи увійшли Г.Шевцов, О.Гіпс, Б.Троцький, Г.Гіпс, В.Шинкарук, А.Петрійчук з сином Антонієм. Політруком групи був К.П.Романчук. Ця група вчинила диверсії на залізницях під                 с.Крупець, біля Острога та в районі станції Гречани.

25 жовтня після бою при форсуванні Олевської залізниці, прямуючи в Білорусію, партизанський загін ім.Кармалюка прибув на місце дислокації з’єднання в районі с.Дуброва Лельчицького району Поліської області. С.Логутенко привів понад                   200 озброєних бійців.

За серпень і половину жовтня цей загін провів велику диверсійну роботу. Ним було пущено під укіс 24 ворожих ешелони, при цьому знищено 22 паровози, 58 вагонів з живою силою, 37 вагонів з боєприпасами та амуніцією, 4 платформи з танками,                     20 платформ з автомашинами, 62 вагони з металом, 17 вагонів санітарного порядку, пошкоджено 2 паровози.

30 жовтня 1943 року помічник начальника штабу з’єднання з розвідки А.І.М’ясоєдов з командою 120 чоловік виступив для здійснення бойової та господарської операції в район Петрино за р.Прип’ять. Наступного дня група піддалася раптовому нападу ворога прямо на марші між Симоновичами та Туровим. Відразу партизанам важко було визначити, з ким вони мають справу, оскільки нападники були одягнені у цивільне і навіть замасковані під партизанів. Їх було до 400 чоловік на підводах, в тому числі біля 100 вершників. Вони їхали на великій відстані позаду групи і не викликали у партизанів підозри. Наздогнавши колону, перші з них заговорили російською мовою і стали виясняти, з якого ті загону. А тим часом з боків показалися розгорнуті ланцюги озброєних людей. Ситуація ставала критичною. Становище врятували кулеметники, зокрема Ільїнський, які відкрили вогонь по наступаючих. Зав’язався нетривалий, але жорстокий бій, в якому загін втратив 12 підвід, 2 людей вбитими, 6 – пораненими. Втрати ворога склали декілька десятків вбитими, партизани захопили 10 коней з сідлами.

Негайно була послана радіограма в УШПР з метою попередити інші загони про те, що у тому районі діє замаскований під партизанів загін німців та поліції. Бій під Туровим був останнім за час перебування партизанів з’єднання ім.Михайлова в районі аеродрому Сабурова.

8 листопада 1943 року від Т.А.Строкача була отримана радіограма про те, що у найближчі 5 днів літаків не буде. Наступного дня зранку все з’єднання вирушило в Кам’янець-Подільську область. Рейд на Південь проходив успішно, поверталися старим маршрутом. 1 грудня досягли с.Михайлівка Емільчинського району Житомирської області. В Михайлівці зробили нетривалу зупинку, щоб ретельно розвідати умови і можливості подальшого руху на Південь.

Завдання з’єднанню ім.Михайлова визначалося радіограмою № 365 за підписом М.Хрущова:

«В районі Житомира і південно-західніше Фастова ворог чинить опір Червоній Армії. Шепетівка є основним вузлом, яким ворог підвозить резерви до фронту… ЦК КП(б)У пропонує всьому особовому складові вашого з’єднання і місцевим партизанам прийняти всі способи диверсій, щоб паралізувати рух на дільниці Шепетівка – Бердичів і перешкодити рухові транспорту ворога».

Всі партизанські загони були направлені на виконання завдання. Вже в кінці листопада 1943 року на ділянці Миропіль – Здолбунів діяло 12 диверсійних груп з’єднання ім.Михайлова. Штаб з’єднання знаходився в Михайлівці, сюди стали прибувати зв’язкові від нових загонів з даними про диверсійну та бойову роботу.

Основні показники бойової діяльності загонів з’єднання за жовтень – листопад 1943 року:

 Шепетівський партизанський загін І.Музальова виріс до 350 озброєних людей і до 15 грудня пустив під укіс понад 20 ворожих ешелонів, в основному на ділянці залізниць: Полонне – Бердичів, Шепетівка – Старокостянтинів. Для створення цього загону А.З.Одуха ще раніше направив організаційну групу, очолювану І.Музальовим у голицькі ліси.

Зі спогадів керівника голицьких підпільників М.В.Шевчука:

 «Наш зв’язківець Віктор Ящура доповів, що у голицькому млині зупинилися партизани. Це була група І.Музальова. При зустрічі з ним на явочній квартирі у Григорія Ящури ми домовилися про об’єднання підпільників с.Голики і прибулих партизанів у загін під керівництвом І.Музальова».

Наприкінці листопада І.Музальов наказав М.В.Шевчуку, рота якого стояла під Білотином, відшукати і перерізати підземний броньований кабель Берлін – ставка фюрера під Вінницею, який пролягав через Славуту, Шепетівку. Партизани взявши з собою лопати, сокири і молоти, попрямували до шосейної дороги під с.Кам’янка. Місце розташування кабелю партизани вже знали. Відкопавши кабель на глибині більше метра, вони перерубали його сокирою, поклавши молот під кабель як ковадло. Таку ж операцію здійснили в іншому місці за декілька метрів.

Загін І.Музальова швидко поповнювався і незабаром нараховував до 1200 чоловік, в тому числі 30 жінок і 30 підлітків 12-15 років. Озброєний повністю лише зброєю ворога загін дислокувався у лісі між вузькоколійкою на Голики і Хоровицю з лівого боку від дороги Хоровиця – Голики. Інше місце стоянки с.Білотин. Підлітки Валя Котик, Степан Кіщук, Микола Трухан, Іван Личик та Борис Біята займалися розвідкою.  

12 листопада 1943 року для створення загону у с.В’язовець Ляховецького району з Білорусії прибула організаційна група з дев’яти чоловік. Група зустрілася із керівником підпільної організації села К.С.Божевським, який уже тривалий час підтримував зв’язок із загоном ім.Михайлова. Карпо Божевський перед війною сидів у тюрмі за наклепом.           У серпні 1941 року був звільнений через загрозу окупації місця ув’язнення. Повернувся у В’язковець і був призначений старостою села. Зрадником він не став, а почав створювати підпільну групу, яка послужила основою створеного згодом партизанського загону. У цьому селі уже була сформована переважно з колишніх військовополонених озброєна група чисельністю до 70 чоловік. Керував групою Іван Михайлович Копачевський, його заступником був М.М.Качанов.

З керівництвом підпілля і командуванням групи було домовлено про створення нового загону на виконання наказу А.З.Одухи. Згідно з цим наказом командиром загону призначався К.С.Божевський, комісаром – В.С.Крашенінніков, заступником командира загону – І.М.Копачевський, начальником штабу – М.М.Качанов. В результаті активних бойових дій за короткий час цей загін роззброїв чималу групу націоналістів у с.Лисогірка, захопив у полон два десятки німців у с.В’язківці, розгромив поліцейські дільниці на Плужнянському спиртзаводі та Клембівському цукровому заводі, звільнив чимало громадян від відправки у Німеччину.

Партизанський загін ім.Берії – до 300 озброєних бійців, пустив під укіс 10 ворожих ешелонів, знищив три залізничних мости і дві станцій, повністю припинив рух ешелонів залізницею Шепетівка – Тернопіль.

Партизанський загін ім.Леніна виріс до 150 чоловік і пустив під укіс 8 ворожих ешелонів. Окрема підривна рота М.Петрова зросла з 30 до 80 бійців і за 2 місяці пустила під укіс 40 ворожих ешелонів. І, що важливо, диверсанти М.І.Петрова освоїли магістраль Тернопіль – Проскурів. Для створення підривної роти М.І.Петров з групою з 12 чоловік, прибувши на Славутчину, зупинився під с.Дорогоща, де стояв загін Томашевського. М.Петров не об’єднався з цим загоном, а створив свій диверсійний загін, який дислокувався в районі Святого озера.

Потрібний був підривний матеріал. З Великої Землі партизани нічого не отримували. Вихід було знайдено. На Півневій горі налагодили виготовлення саморобних мін з наявних там гарматних 152 мм снарядів радянського виробництва, які були залишені дивізією, що потрапила в оточення. Спосіб виплавки придумав М.Петров. Керував роботами по виплавлянню толу із снарядів А.М.Хоменко. Ним виплавлено понад 250 кг толу.

До жердини, прикріпленої між двома соснами, над багаттям на ланцюгах підвішували звичайний молочний бідон на дві третини заповнений водою. У воду опускали на дротах снаряд з викрученим капсулем так, щоб він не торкався дна бідона. Температура кип’ячої води була достатньою для того, щоб тол у снаряді плавився. Цю рідину виливали у підготовлені форми і після застигання утворювалися міни вагою до            8 кг. Цей процес партизани назвали «чортовою кухнею». Для таких мін звичайні детонатори були не ефективні, для детонації доводилося добавляти кусок пресованого толу. Перед остаточним залиттям форми у рідкий ще тол поміщали завчасно підготовлений кусок твердого толу. Коли міна була готова, у цьому куску висвердлювали отвір для встановлення капсуля.

Така міна виривала шматок рейки довжиною 1 – 2 метри. Для приведення міни в дію зверху рейки дротом прив’язували ще один капсуль, з’єднаний з першим детонуючим шнуром. Використовували також капсулі натяжної дії або електродетонатори. Всього на «чортовій кухні» виплавили до 5 тонн толу, проблем з мінами не мали. Партизан К.Т.Гужов сам виготовив до 70 таких мін. Не було жодного випадку людських жертв. Згодом партизани використовували міни, привезені з Білорусії.

В період наближення фронту до Кам’янець-Подільської області на 150-250 км і коли район розташування партизанів був насичений ворожими військовими частинами, завдання ЦК КП(б)У можна було вирішувати не рейдами великих партизанських з’єднань, а розсиланням багатьох мілких маневрових підривних груп для диверсій на комунікаціях ворога. Розукрупнення загонів і розсилання диверсійних груп на південь області якнайкраще відповідали вимогам і умовам боротьби з ворогом в листопаді-грудні            1943 року.

Відповідно до цього, у наказі ОШПР від 5 грудня 1943 року для з’єднання ім.Михайлова говорилося:

«У зв’язку з успіхом Червоної Армії на фронтах вітчизняної війни склалася добра обстановка для масового розвитку партизанського руху в тилу ворога …

Для контратак наступаючої Червоної Армії ворог підкидає резерви, техніку залізницями та шосейними дорогами, що проходять через Шепетівку і Проскурів.

Виходячи з цього, для надання допомоги Червоній Армії силами Кам’янець-Подільських партизанів наказую: командирам та комісарам з’єднання і загонів просунутися ближче до області, розвідати, намітити план і негайно направити загони та групи в Кам’янець-Подільську область для бойової та диверсійної роботи на Шепетівських та Проскурівських магістралях, як головних, не розсіюючи своєї уваги на інші та для організації нових загонів у степових районах і масового створення місцевих загонів на території своєї області».

Загони з’єднання ім.Михайлова продовжили створення та розсилання диверсійних груп на південь області, а загін ім.Михайлова було розділено на два самостійних.

3 грудня вийшла в район Шепетівки підривна рота партизанського загону ім.Кармалюка під командуванням О.Г.Іванова, тоді ж у розташування диверсійної роти М.Петрова прибув підривний взвод Шабанова з партизанського загону ім.Михайлова. Загін в кількості 17 чоловік, в тому числі М.Ф.Гончарук, В.І.Павельчук, В.Ф.Гончарук, К.Т.Гужов, А.Поліщук, направилися в район с.Хутір, де на них напав взвод мадярів. В бою загинув Василь Довгалюк. Невдовзі брати Гончаруки були направлені в загін ім.Суворова. Миколу призначили помічником командира взводу автоматників, а Віктора - зв’язковим. Партизан із с.Полянь Е.А.Камінський став ад’ютантом командира загону Кузьми Ахновського. В загоні було біля 300 бійців, зокрема жителі с.Комарівка В.Н.Вознюк, І.В.Павельчук, В.І.Павельчук, Г.Турицький, І.Турицький, В.Яцюк, М.Довгалюк, Антоніна Ковба; з Поляні – Володимир Дондюк, Володимир Петрук,        Петро Панчук, Петро Дмитрук; з Сільця – Петро Венгерець, Броніслав Зелінський, Франц Гангало та інші.

Пішов у партизани і німець за національністю з Головель Андрій Янг, який працював перекладачем коменданта німецького гарнізону в Поляні. Він врятував багато людей, «перекладаючи» німцеві розмови з донощиками. Янга привів у загін ім.Суворова С.В.Нетішинський. З собою вони принесли 2 автомати, 2 гвинтівки, 3 пістолети. Антоніна Ковба привела в загін артистів київських театрів Саленка, Артюхіна.

В район с.Ст.Кривин вийшла організаційна група по створенню нового партизанського загону у такому складі: І.М.Яковчук, І.А.Ревва, Є.З.Поліщук, І.М.Воронюк, М Ткаченко. Командиром нового загону було призначено І.М.Яковчука, комісаром – І.Р.Леляха, начальником штабу – І.А.Ревву.

На основі усного наказу начальника Кам’янець-Подільського ОШПР С.А.Олексенка про розукрупнення партизанського загону ім.Михайлова 3.12.1943 р. А.З.Одуха видав наказ № 32:

«1. Із загону ім.Михайлова створити два загони, яким присвоїти імена: 1-му – зберегти ім’я Михайлова, 2-му – присвоїти ім’я М.С.Хрущова.

2. Командиром нового партизанського загону ім.Михайлова призначаю командира 1-ї роти К.М.Гаврилюка, комісаром загону – політрука 1-ї роти В.М.Рузавіна, заступником командира по розвідці – командира 3-ї роти М.М.Скорика, начальником штабу – майора М.Ю.Гончарова.

 3. Командиром партизанського загону ім.Хрущова призначаю командира 2-ї роти Г.К.Тимчука, комісаром загону – політрука 3-ї роти В.П.Суркова, заступником командира загону по розвідці – О.Й.Манька, начальником штабу – І.В.Євсієва».

05.12.1943 р. до складу Кам’янець-Подільського обласного штабу партизанського руху введено А.З.Одуху, Г.В.Кузовкова, П.К.Миронова, П.М.Горчака та М.К.Лагуту.   

Наказом від 9 грудня 1943 року по з’єднанню визначено бойові завдання загонам ім.Хрущова та ім.Михайлова:

«1. Командиру і комісару загону ім.Хрущова Г.К.Тимчуку і В.М.Суркову з усім особовим складом загону вибути в свою область за маршрутом: Михайлівка – Славута – Плужне для бойової та диверсійної роботи на Шепетівських і Проскурівських магістралях, для поповнення загону, організації нових загонів у степових районах області, проведення бойових рейдів у південних районах, масового створення місцевих загонів на території Кам’янець-Подільської області та для знищення ворожих гарнізонів.

2. Командиру і комісару партизанського загону ім.Михайлова К.М.Гаврилюку і В.М.Рузавіну з усім особовим складом загону вибути в район Шепетівка – Берездів – Славута для розгортання бойових та диверсійних дій на залізницях і шосейних дорогах: Рівне – Шепетівка, Шепетівка – Полонне, Шепетівка – Новоград-Волинський із завданням подальшого росту загону, створення місцевих загонів у районах своїх дій та розкладання гарнізонів ворога.

3. Час виходу загонів – 10 година 10 грудня 1943 року».

При штабі з’єднання залишився партизанський загін ім.Кармалюка у неповному складі та кавалерійський ескадрон. Створення нових організаційних груп здійснювалося за рахунок партизанського загону ім.Кармалюка.

 Наказом від 10 грудня ставилося завдання створити партизанський загін на території Грицівського району:

«1. Політруку розвідувальної роти загону ім.Кармелюка Ф.В.Єфімовському 10.12.43 р. вибути у Грицівський район Кам’янець-Подільської області для організації нового партизанського загону з групою в такому складі: В.І.Кравчук, В.О.Бортнєв, Б.П.Кравчук, Є.Царунья, М.В.Юдін, А.С.Хоронженко, О.А.Вальчук.

2. Командиром загону, що створюється, призначаю Ф.В.Єфімовського, комісаром – В.І.Кравчука, начальником штабу – Б.П.Кравчука».

Згідно з наказом від 16 грудня 1943 року було створено ще дві групи по організації нових партизанських загонів у Старокостянтинівському, Базалійському, Красилівському, Чорноострівському районах: 

«… 3. Для формування нового партизанського загону у Старокостянтинівському районі виділити організаційну групу у складі: К.Я.Ахновський, К.П.Романчук та спеціальне відділення розвідки Г.К.Шевцова. Командиром нового партизанського загону призначаю лейтенанта К.Я.Ахновського, комісаром – старшого політрука К.П.Романчука, начальником штабу – Г.К.Шевцова.

 Виділити організаційну групу в Базалійський, Красилівський, Чорноострівський райони для організації нового партизанського загону.

Командиром загону призначаю О.П.Мельника, комісаром – С.Ф.Гурьєва, начальником штабу загону – Т.П.Похалюка».

Командування з’єднання ім.Михайлова видавало членам організаційних груп посвідчення такого змісту:

«Пред’явник цього посвідчення, командир Грицівського загону тов.Єфімовський Федір Васильович дійсно являється уповноваженим Кам’янець-Подільського обласного штабу партизанського руху у Грицівському, Полонському і Антонінському районах Кам’янець-Подільської області. Йому надається право організації і керівництва місцевими партизанськими загонами і групами самооборони, право організації і керівництва місцевими підпільними організаціями, право особистого прийому в партію і комсомол, що засвідчуємо. А.З.Одуха, Г.В.Кузовков».

 За дорученням штабу партизанського руху Ф.В.Єфімовський сформував загін у Грицівському та сусідніх районах чисельністю до 100 осіб.

Останньою, згідно з наказом по з’єднанню від 18.12.43 року, була виділена організаційна група колишнього керівника Острозької підпільної організації В.А.Томашевського, призначеного командиром загону, і І.Н.Котовича, призначеного комісаром загону.

Таким чином, крім вже існуючих загонів І.Музальова, ім.Берії, ім.Леніна, ім.Хрущова, ім.Михайлова, підривних рот М.Петрова та О.Іванова, в Камянець-Подільську область вийшли 5 організаційних груп, кожна з яких швидко переросла в самостійний загін.

До середини грудня 1943 року 90% особового складу з’єднання вже знаходилося в Кам’янець-Подільській області і діяло на магістралях Шепетівського і Проскурівського залізничних вузлів.

Штаб з’єднання ім.Михайлова залишався в Ємільчицькому районі під охороною двох стрілецьких рот партизанського загону ім.Кармалюка, чекаючи санної дороги і доставки літаком озброєння. Боєприпаси, отримані раніше, давно були використані, і партизани з’єднання відчували в них гостру потребу. У цей час виникла можливість отримати боєприпаси через лінію фронту. Партизани мали змогу лісами, звільненими від ворога з’єднанням генерал-майора О.М.Сабурова, рухатися до міста Овруча, куди на машинах підкидалося озброєння з Києва. Одухівці відразу вислали в м.Овруч 16 підвід за боєприпасами.

21 грудня 1943 року командир з’єднання А.З.Одуха та С.А.Олексенко в супроводі загону ім.Кармалюка виїхали до Овруча, а потім – на Київ. Штаб з’єднання з невеликою охороною залишився спочатку в Михайлівці, а потім перебував у Брониці аж до повернення командира з’єднання з Києва. Тут партизани дочекалися нового 1944 року і першої зустрічі з Червоною Армією, яка наступала лісовим масивом досить стрімко і вже 2 січня 1944 року, обійшовши партизанів, досягла старого радянсько-польського кордону. Німці в лісах не чинили серйозного опору, вони відступали, рухаючись великими дорогами. 

9 січня 1944 року командир з’єднання А.З.Одуха повернувся з Києва. І цього разу з’єднання отримало лише 75 автоматів, проте прибули патрони, батальйонні міномети і дві 76-мм гармати. Тепер вже партизани мали власну артилерію. Одночасно був привезений наказ начальника УШПР Т.А.Строкача, із завданням з’єднанню в міру наближення фронту просуватися в напрямку Ярмолинець, Чорткова, Чернівців.

Не маючи повних даних про бойові дії усіх загонів, штаб з’єднання ім.Михайлова передав в УШПР звіт про бойову і диверсійну діяльність свого з’єднання за 1943 рік, в якому, зокрема, відзначалося:

   «Чисельно з’єднання виросло з 60 до 1200 чоловік.

Проведено бойових та диверсійних операцій – 325.

На залізницях: Здолбунів – Шепетівка, Шепетівка – Новоград-Волинський, Шепетівка – Бердичів, Шепетівка – Проскурів, Проскурів – Волочиськ пущено під укіс 225 ворожих ешелонів з живою силою, технікою та іншими вантажами. 

Знищено 177 автомашин, 15 танків, 17 гармат, 5 залізничних мостів, 12 шосейних мостів, літак-бомбардувальник, ливарний завод, 7 лісозаводів, паперову фабрику, залізничну водокачку, 3 залізничних станції, склад з 6000 тонн продовольства, спиртзавод, маслозавод, склад з вибухівкою, 13 пересувних електростанцій, 2 похідні майстерні, 30 зерносховищ, 246 молотарок, 72 трактори, 7 локомобілів, екскаватор, 3 поштових пункти,    36 000 кубометрів пиломатеріалів.

Захоплено трофеї: 700 гвинтівок, 30 кулеметів, 26 автоматів, 80 пістолетів, 2800 кг вибухівки, 28 000 патронів.

Звільнено радянських військовополонених – 500 чоловік, звільнено радянських громадян від відправки в Німеччину – 600.

Втрати з’єднання: убитими – 90, пораненими – 50, зниклими безвісти – 13, передано в інші загони – 80 чоловік».

З підсумків видно, що основним заняттям партизанів з’єднання ім.Михайлова були диверсії, відкриті бої вони приймали лише в разі необхідності. Цим пояснюються порівняно невеликі втрати особового складу. 

 

Глава 17

В той час на Славутчині

У той час, коли основні сили загону ім.Михайлова знаходилися за межами Кам’янець-Подільської області, підпільна діяльність та партизанська боротьба на Славутчині не припинялися.

Активно діяли підпільники с.Голики. Для зберігання продуктів, зброї та відпочинку партизанів після бойових операцій вони облаштували в лісі три землянки. О.Ящура і В.Островський розшукали в районі Святого озера двох радянських диверсантів, висаджених з літака, і відвели їх у партизанський загін. Завислого на дереві третього десантника знайшли місцеві жителі та надали йому допомогу, він пішов у Славуту і здався в поліцію. Після цього поліцаї вчинили у с.Голики та на його околицях пошуки двох інших парашутистів.

Всі дорослі чоловіки та жінки численної родини Ящурів були партизанами або надавали їм активну допомогу. До підпільної роботи активно залучалися підлітки цієї родини. Сміливими месниками були юнак Іван Личик, якого партизани називали «Малим Ящурою», та 12-річний Петро Ящура. Якось Іван, ідучи лісом, помітив поліцаїв та німців, які прочісували ліс і могли вийти на стоянку загону І.Музальова. Ваня зумів попередити партизанів, і загін встиг змінити дислокацію. Через Івана Личика здійснювався зв’язок роти П.Мазяра, що знаходилася в шепетівських лісах, із командуванням загону І.Музальова. Він розвідав також охорону дзоту на Ізяславщині, після чого партизани знищили охоронців, заволоділи їх зброєю.

Цікава пригода трапилася з підлітком Петром Ящурою під час його чергового візиту в місто, коли він виконував завдання прослідкувати, де німці прокладають кабель. Затримавшись у місті до вечора, Петро зустрів свого односельця Ваню Личика. Малий Ящура теж прийшов у Славуту з певним завданням підпільників, але хлопці один одному про це не розповіли. Побоюючись іти додому лісом уночі, вони пішли ночувати до знайомої тітки. Не встигли хлопчаки заснути, як у хату зайшов німець і, побачивши їх, наказав піднятися з ліжка. Перелякані юнаки не знали, чого чекати від такої зустрічі. Як з’ясувалося, німець жив на цій квартирі, а підняв він дітей лише тому, що вони лягли ногами до дзеркала, що висіло в кімнаті.

До осені 1943 року зусиллями поліції радянське підпілля в Славуті було фактично розгромлене. Але незважаючи на те, що понад 80 чоловік або дві третини членів підпільних організацій міста було розстріляно, багато підпільників пішли в партизанські загони, підпільна робота продовжувалася. Справу чоловіка С.С.Гавури продовжила його дружина Віра. Її квартира була явочною, до підпільної роботи прилучився і 10-річний син Борис. В кінці вересні лікар-підпільник Василь Костюк приніс на квартиру В.Гавури ліки, перев’язочні матеріали та хірургічні інструменти. Їх доставив у загін Аврам Ящура.

Майже щомісяця фашисти та поліцаї здійснювали каральні акції над мирним населенням району. 29 вересня партизанське село Хоровиця зазнало третьої каральної акції.

 Зі спогадів мешканки села К.Б.Маковської:

«На світанку гітлерівці та поліцаї оточили село, зігнали людей до приміщення управи і прилюдно розстріляли молодих хлопців: Володю Дашкевича, Миколу Маковського, Станіслава Томачківського, Михайла Новосада, Петра Пулькевича, Володю Скомаровського, а також сім’ю грузина Фондули – його, дружину і двох дітей. Було спалено решту 50 будинків, що залишилися після попередніх акцій».

11 жовтня – нова каральна акція, тепер над жителями с.Сільце. Спалили хату Б.А.Бурковського, бо в дворі побачили снаряд, який господар використовував для клепання коси. Всіх мешканців села повантажили на автомашини і відвезли у концтабір під Шепетівкою з метою відправити всіх у Німеччину. Протягом двох місяців мешканці села поодинці і групами лісами тікали з табору та переховувалися в лісі поблизу рідного села. Село Сільце неодноразово піддавалося бомбардуванню з повітря.

У жовтні фашисти привезли в с.Стригани з катівень Шепетівського гестапо родину активної партизанської розвідниці Антоніни Петрійчук: її батька Ліщинського, матір, сестру Віру Войналович з двома дітьми та ще дві сестри. В.Войналович до війни працювала бригадиром у місцевому колгоспі, в роки війни її квартира слугувала партизанською явкою, вона пекла хліб, латала одяг для партизанів, переховувала зброю та медикаменти. Карателі влаштували прилюдну розправу над сім’єю. Спочатку на очах у Віри розстріляли батька, матір та сестер, потім живими кинули в криницю із зв’язаними руками її дочок: п’ятирічну Зіну і семирічну Ліду. Віру розстріляли останньою.

У жовтні був заарештований і відправлений у гестапо член підпільної організації с.Голики, житель с.Варварівки Петро Жовтовський. 17 листопада з Шепетівки він передав останню записку своїй дружині: «Нюся! Вчора був на допросі, били так, що вже не можу ні сидіти, ні лежати, ні ходити. На роботу вже не пускають, весь час сиджу. Навідайся до мене аж у неділю або в понеділок. Напиши записку, чи була ще поліція, кого забрали. Привіт дітям. Маю надії звідси вирватися. Петро». Не судилося надіям здійснитися, невдовзі П.Жовтовського розстріляли.

У лісах Славутського району постійно дислокувалися невеликі групи славутських партизанів, які здійснювали диверсії на залізниці та інші бойові операції. З літа 1943 року одна з груп роти М.Петрова стояла у селищі торфорозробників в урочищі Бридурин. Командував групою Леонід Іщенко, якому партизани дали прізвисько «Льонька-Москва».

Про діяльність цієї групи йдеться у книзі учасника тих подій Євгена Андрійовича Демуса «Записки рядового партизана». З дозволу автора подаємо з деякими скороченнями виписки з книги:

«Командування роти прийняло рішення розосередити наші відділення неподалік залізниці. Ми потрапили в район м.Славути. Після вивчення обстановки вирішили зупинитися на околиці селища торфорозробок, що недалеко від сіл Стригани і Комарівка. У селищі жило біля півтора десятка сімей у бараках, не було ні старости, ні бургомістра. Сюди на роботу привозили із Славути військовополонених. Чоловіки багатьох сімей були розстріляні фашистами, тому мешканці селища ненавиділи «новий порядок», завжди привітно нас зустрічали і допомагали, чим могли.  

Враховуючи обставини, командування роти порекомендувало нам закріпитися в районі селища торфорозробок та направило разом з нами місцевих Леоніда та Бориса Троцьких із села Стриган, Григорія Лебедя з Комарівки та інших. Це створювало сприятливі умови для швидкого налагодження зв’язку з місцевим населенням і залучення нашого відділення до диверсійної діяльності.

Надалі ми переконалися, наскільки вдалим було рішення розмістити відділення в районі торфорозробок: всі диверсійні відділення роти та інших загонів, які йшли в південніші від Славути райони, обов’язково заходили до нас, де їх інструктував Леонід Троцький. Для нас, рядових партизанів, селище торфорозробки було дороге тим, що ми інколи зимою могли поспати в теплій кімнаті, а не біля вогнища. Спали на підлозі, тому що всі мали воші і не хотіли цих паразитів передавати господарям. Поряд із селищем було підприємство, де добували торф. Працювали тут, в основному, приїжджі, часто на роботу привозили військовополонених. Недалеко від селища знаходився лісозавод та кар’єр крупнозернистого піску. Звідти залізницею возили пісок, шпали та іншу продукцію пилорами. Ми нічого цього не чіпали, щоб не привернути уваги, суворо дотримувалися правил конспірації.

Старшина Леонід Іщенко, як кадровий військовий та сапер, навчав нас не лише саперної, але й військової справи. Він не любив муштру, але вимагав від нас знання всіх видів зброї, які були в відділенні. Кожен зобов’язаний був досконало володіти гвинтівкою, автоматом ППШ і ППД, автоматичною гвинтівкою СВТ, кулеметами Дехтярьова і «Максим». Вивчали також пістолети різних марок.

Льонька-Москва був вимогливим командиром, не терпів лінощів і безвідповідальності. Найнебезпечніші і ризиковані операції проводив особисто, нікому не доручаючи. Головки снарядів викручував тільки сам де-небудь в ямі, далеко від розташування загону. Згодом цієї ризикованої операції став навчати мене. 

Диверсії на залізниці проводилися за відпрацьованою тактикою: визначалося місце для вибуху, усім відділенням ланцюгом добиралися по-пластунськи до залізниці. Залишаючи тилову та флангову охорони, ми з Леонідом лізли на полотно, встановлювали міну. Мінувати залізницю спочатку було просто: закладали снаряд, міну детонуючим шнуром з’єднували з капсулями, а другий шнур з капсулем клали на рейку та прикріплювали дротяною скобою. Потім, коли німці почали ставити перед паровозом платформи з баластом та зменшили швидкість руху потягів, довелося змінити спосіб мінування. Додумалися застосувати капсулі натискної дії. До чеки прив’язувався саморобний шнур, мінери відповзали на довжину шнура і залягали. Коли над міною проходив паровоз, мінер шарпав за шнур і міна спрацьовувала. Диверсії проводилися, як правило, вночі. Найкращим для нас був час поганої погоди, коли охорона ховалася в теплі приміщення. Командуванню ми доповідали тільки час, місце вибуху та прізвища учасників операції. Про результати операції доповідали підпільники, які мали змогу довідатися про ступінь пошкодження залізниці та потягу.

Щоб агентура СД та поліція не виявили партизанів у селищі торфорозробок, ми проводили диверсії подалі від місця дислокації. Звичайно, було важко, іноді просто нестерпно, тягнути з собою в непогоду двохпудовий снаряд та інші приладдя за десятки кілометрів, обходити ворожі пости, поліцейські гарнізони бездоріжжям та лісовими стежинами, болотами та ровами.   

Чимало місцевих юнаків хотіли йти в партизани, але ми ретельно перевіряли і приймали тільки тих, кого знали по підпільній роботі. Завдяки хорошим зв’язкам з місцевою молоддю, ми поповняли запаси вибухівки та артилерійських снарядів. Наше відділення не втратило жодної людини вбитою чи пораненою.

У другій половині листопада на рахунку нашої диверсійної групи було більше      15 підірваних ворожих ешелонів. Якось виявилося, що у нас закінчилися капсулі для кріплення до детонуючого шнура, а до розташування роти – більше 20 км. Капсулів-детонаторів для вгвинчування в міни було достатньо. Командир відділення вирішив від цих капсулів відрізати верхню частину, тоді капсулем, що залишився, можна було замінити такий, якого нам бракувало. Але це ж капсуль-детонатор, а не мисливський патрон! І Льонька-Москва, як завжди, сам взявся за цю ризиковану справу. Боячись наслідків, він попросив господарів бараку вийти з приміщення, а сам став «чаклувати» над капсулями. Я стояв за дверима: Льоня і мені не дозволив зайти.

Раптом пролунало щось схоже на постріл. Я відкрив двері і побачив страшну картину: Льоня сидів на стільці, його права рука була закривавлена, великий, вказівний та середній пальці були сильно покалічені, обличчя, стіни кімнати забризкані кров’ю. На тумбочці лежали два відрізаних капсуля та плоскогубці, а третій капсуль вистрілив. Господиня, побачивши цю картину, знепритомніла. На руку Леоніда ми наклали джгут, зібравши у всіх партизанів індивідуальні перев’язочні пакети, зробили перев’язку. Леонід попросив усіх вийти з кімнати і звернувся до мене: «Два капсуля є, треба ще два. Зможеш зробити?» Це було настільки несподівано, що я не знав, що відповісти після побаченого і попросив Леоніда розповісти, як він це робив. Виявляється, він  надрізав шийку капсуля ножем, а потім відломлював плоскогубцями. Ніж виявився тупим, і це призвело до невдачі. Я запропонував використати замість ножа вигострений, як бритва, штик моєї гвинтівки. Командир погодився. Відійшовши подалі, я сів біля вікна і став «чаклувати». Леонід підказував, як потрібно тримати і ставити руку. Перший надріз вийшов вдалим.              З другим капсулем було простіше.

Командир взводу Леонід Троцький заборонив нам проводити надалі подібні досліди. А нашого командира відділення відвіз у шпиталь у Дорогощу Костя Гужов. Новим командиром за нашим проханням був призначений кадровий офіцер Червоної Армії Георгій Михайленко, що пройшов разом з нами всі етапи від формування окремої роти до батальйону підривників і був прикладом в бою, походах та дружбі. За короткий час ми вийшли на перше місце в роті за всіма показниками бойової діяльності. Більшість хлопців було представлено до нагород, а Леоніда Іщенка – до звання Героя Радянського Союзу.

Фронт стрімко котився на Захід. Кожен день приносив нові повідомлення про звірства фашистів при відступі. Жорстокість ворога не давала нам спокою, і ми посилювали удари по ньому. Одна за одною здійснювалися залізничні диверсії. Хлопці вважали, що в нас є ще можливість вести боротьбу з окупантами та їх прибічниками на шосейних дорогах, а також знищувати таємну агентуру. Така нагода нам незабаром трапилася в с.Комарівка…

…Відкриваю очі і бачу картину: сидить Ганя – сестра Григорія Лебедя (за іншими даними, прибігла до партизанів дочка Терентія Пантелеймонова. Авт.) і голосить:

  - Гриша, Женя, хлопці дорогі! Двоє перевдягнених поліцаїв арештували дядька та ще п’ятнадцятьох чоловік і везтимуть в Славуту. Їх там повісять, і невідомо, що з нами буде! Порятуйте, допоможіть...(Серед заарештованих, як повідомив П.О.Пилипчук, були матері партизанів Г.Лебедя, В.Павельчука, А.Пантелеймонова, М.Гончарука та інших. Авт.).

Це повідомлення як кип’ятком обдало нас. Григорій вже був тут. Ми вмить привели в порядок зброю. Командир нам наказував:

  - Друзі, треба прикласти всіх зусиль, але врятувати людей, вирішується доля жителів Комарівки і селища торфорозробки. Женя, ти за старшого, будьте обережні – ці гади на все здатні. Постарайтеся взяти живими.

Ми побігли щодуху, дорогою поскидали верхніх одяг. Показалася околиця села, ми побачили чоловіка, який йшов в наш бік. Підбігли, зупинились і навіть привітатися не змогли: груди ходять, як ковальський міх. Віддихались і запитали:

   - Де вони?

   - Пішли на колгоспний двір запрягати коней, щоб везти арештованих в Славуту.

 На душі стало легше. Встигли! Приймаю рішення:

    - Гриша, ти знаєш ці місця, біжи до конюшень, але не підходь ближче, ніж на триста метрів, у них можуть бути тільки пістолети, зроби дві-три короткі черги із автомата, налякай їх, а я побіжу до моста на греблі через Горинь і відріжу їм шлях відступу.

І я побіг до мосту. Через декілька хвилин почув три короткі автоматні черги. Значить, Гриша вже діє! А я продовжую бігти. Раптом бачу: мені напереріз біжить молодий чоловік в кавалерійській куртці, але підозріло тримає руку в правій кишені, мене не помічає. Пригадую: Ганя сказала, що один в плащі, а ми не запитали, як одягнений другий. Біжу за ним. А, може, це сільський, налякався стрілянини і втікає подальше? На всякий випадок гукаю:

- Стій!

Незнайомець оглянувся, побачив мене і ще швидше став бігти.

Знову гукаю:

     - Стій!

Втікач – ніякої уваги. Даю поверх його голови коротку автоматну чергу. Реакція така ж. І раптом відчуваю сильний удар по правій нозі нижче коліна. Що таке? Біжу городом, пеньків ніби немає? Дивлюся: на снігу лежить диск від мого автомата. Виявляється, під час бігу відійшла засувка диска, і він просто випав. Добре, що ще вдарив по нозі, а то я біг би далі без диска.

Поки піднімав і закріпляв диск, відстань між мною і переслідуваним збільшилася. Але було не більше п’ятдесяти метрів. Добре, що молодик за цей час навіть не оглянувся. Він біг до будинків, що неподалік річки. Нарешті він підбіг до глухого, з дошок паркану, перестрибнув через нього і зник з поля зору. Я підбігаю до паркану і також, як колись на тренуваннях, перестрибую. Бачу: втікач біжить в бік греблі. Я за ним. Відстань вже не більше тридцяти метрів. Відчуваю, що той втомлюється бігти, і я теж ледве витримую темп. Добігаємо до греблі. Чоловік скочив на той бік в кювет, а я опинився на під’їзній дорозі, всією фігурою перед ним, мені ж видно лише його голову. Прицілююся автоматом в чоло і командую:

     - Руки вгору або натискаю на курок!

Той почав повільно піднімати руки, в правій – пістолет. Командую:

     - Кидай мені пістолет!

Він опустив його собі під ноги. Розумію, що має досвід. Я нагнуся за пістолетом, а він мене – замком рук по потилиці? І така мене злість взяла, що тяжко сказати. Повільно підходжу до нього, беру автомат в ліву руку, правою роблю рух вниз, ніби дістаю пістолет, а потім – сильний удар в підборіддя, і мій ворог в нокауті.

В цей момент підбігає Гриша, схватив пістолет на снігу і положив ногу на груди лежачого хлопця. Той став проситися:

- Тільки не бийте, я все розкажу!

Підняли його і повели в село. А тут юрба людей кинулися нас обнімати, всі арештовані та їх родичі дякували за звільнення. Добре, що Георгій прислав нам на допомогу Пашу Сазонова, йому передали затриманого, а самі пішли шукати поліцая, який був в плащі. Раптом в одному дворі відкрилася хвіртка, до нас вийшов розшукуваний і запитав німецькою мовою: «Що ви робите?!»

Ми оторопіли від такого сюрпризу, але Гриша швидко отямився і скомандував: «Не дури, руки в гору!»

Поліцай швидким рухом правої руки спробував дістати пістолет із кишені. Гриша вдарив автоматом по руці, а я дістав із його кишені пістолет.

Обох затриманих ми повели за село в напрямку торфорозробок. Нас супроводжувала група хлопчаків. Для них «дядя Гриша» та ще з автоматом – герой.              (Як згадує П.О.Пилипчук, побачивши партизанів, що бігли з лісу, лазутчики стали втікати в бік Поляні, але партизани їх половили та відвели в ліс. Коли вони проходили біля Комарівського ставка, зустріли німця, який поїв коня. Він був уповноваженим у с.Комарівка, до людей ставився непогано. Партизани його не зачепили. Авт.).

У лісі ми вчинили допит полоненим і за їхнім одягом, зброєю та документами вияснили, що до наших рук потрапили ворожі агенти, ми їх розстріляли. Мені і Гриші дісталися пістолети «Вальтери».

Ввечері біля вогнища Гриша Лебідь розмірковував вголос:

- Женька, я все думаю, чого той у плащі не застрелив нас, ми ж його не бачили, а він був за хвірткою і бачив нас першим. Бах-бах із пістолета – і два вбитих партизана, а йому на груди Залізний хрест.

- Я також про це думаю. Напевно, він прийняв нас за власівців або поліцаїв.

Згодом при зустрічі керівник підпільної організації села Поляні Павло Романюк розказав нам, що під час стрілянини в Комарівці, він стояв поруч з командиром мадярського батальйону у Поляні. Той спостерігав за тим, що діялося в Комарівці у бінокль, а потім сказав:

- Нічого не можу зрозуміти, чому там німці за німцями ганяються?

І тоді нам стала зрозумілою причина нашої удачі: під час бігу лісом ми скинули з себе верхній одяг і шапки. На Гриші й на мені залишилися німецькі кітелі і штани – так одягалися багато партизанів. А поверх одягали цивільний одяг, щоб не перестріляти один одного. Кітелі у нас були розщібнуті, рукави закочені – улюблена звичка німецьких солдатів під час наступу в червні-липні 1941 року».

Згадує колишній мешканець с.Комарівка В.Ю.Гаврилюк:

 «Через два дні після цього, 20 листопада 1943 року, німці і поліцаї оточили село Комарівку. Поліцаї приїхали підводами зі Стриган, а німці заїхали з Поляні автомашинами. Людей зігнали в центр села і стали допитувати про партизанів.

 Наш будинок стояв під лісом. Мій батько Юхим Артемович був у сусідів, коли в наш двір зайшли німецькі солдати, поставили перед дверима кулемет, а матір і дітей загнали до хати. Коли батько повертався додому, його застрелив поліцай. В той день загинули ще три жінки з села. Євгенія Пантелеймонова втікала у бік Поляні, майже встигла вбрід перейти Горинь, але на виході з річки була вбита. Параску Павельчук, яка теж втікала з села, вбили в урочищі Прірва, а Палажку Семенюк застрелили на городі. Німці і поліцаї почали грабувати селян: забирали птицю, домашні речі. Село не постраждало лише тому, що люди в один голос запевняли, що партизани селом вели не німців, а двох чоловіків у цивільному».

Продовжували свою діяльність підпільні організації Славути та гросслазарету. Підпільна група військовополонених блоку № 2 у 1943 році вирішила здійснити втечу з табору, проривши тунель з бло­ку до шосейної дороги. Керували групою військовий лікар Роман Лопухін і керівник підпільного комітету табору А.Д.Чамоков. Всю роботу (люди, розрахунки, інструменти, освітлення, вентиляція, безпека, сигналізація) організували підпільники гросслазарету: Чамоков, Стецюк, Чистяков, Крикунов, Бринь, Ізотов, Стецюра, Політаєв, Федоров, Ломако, Кучеренко, Злотаревський, Лукін.

Рили тунель з підвалу блоку. Вхід у підвал був зроблений у кімнаті першого поверху – хліборізці. Отвір закривали замаскованою кришкою, на якій стояв буфет з хлібом. Для забезпечення робіт було створено 10 груп по 10-12 чоловік. Між собою групи не зналися і не зустрічали­ся при роботі. Спостережний пункт обладнали у димоході ко­тельні на висоті біля 15 метрів, для чого вийняли 4 цегли­ни, створивши оглядові щілини. Під час робіт у тунелі вели спостереження за переміщенням поліцаїв і вартових. При потребі «шахтарям» подавалися умовні команди: «зменшити шум», «припинити роботу», «відпочинок», «небезпека».

Тунель на глибині 1,6 - 2 метри, довжиною 95 метрів і розміром 60х70 см закінчувався у канаві при шосейній дорозі, яку полонені називали «дорогою смерті». Для риття підпільники мали 4 малих саперних лопати, 2 ломи, пилку, 2 саперні сокири, електричне освітлення провели від кухні. Уже на п’ятому метрі тунелю відчули нестачу повітря, стали шлангами подавати повітря від ковальського міха, якого дістав Стецюра. Але це не вирішувало справи, людина більше 5 хвилин не витримувала, задихалася. Вирішили через кожні 10 метрів дов­бати наверх дірки і вставляти залізні труби. Всього їх було встанов­лено 12. Ззовні труби добре маскували. Щоб запобігти обвалам, ставили кріплення. На це пішли дошки з горищ казарм і кухні, з туалету, а також підпиляли нари, і коли вони рухнули, встигли за­пастися матеріалом. Стояки робили з дров, завезених на кухню. Для транспортування землі виготовили мотузки з мішків, обмоток, брезенту, ремінців. Тарою слугували брезент, мішки, в тому числі солдатські речові. Потім з фанери виготовили ящик у вигляді човна, а щоб він не створював шуму, обтягнули його тканиною.

Робота проходила у три зміни. В тунелі одночасно знаходи­лося до 5 осіб. По трасі були вириті «колодязі»– розширені місця, де перевалювалася земля. Рили тунель троє. Прохідник рив землю і передавав її між ногами помічнику для відправки. Помічник насипав землю у тару і подавав сигнал про відправку. Землю розсипали у підвалах блоку і кухні. Під час роботи два рази траплялися обвали. Був випадок, коли старший поліцай блоку запідоз­рив неладне через те, що взуття декого було у глині. Німці пробували шукати тунель, але копали лише на глибину метра і нічого не виявили.

Будівництво тунелю велося 6 місяців, планувалася втеча більше 70-ти чоловік. Вночі на 24 листопада 1943 року через тунель почали виходити полонені, змогли втекти лише 15 чоловік, в тому числі: Лопухін, Стецюк, Чистяков, Політаєв, Ізотов, Маслов, Кучерявих, Крикунов та інші. В одного із втікачів, коли той пластував канавою, злетів речовий мішок. Вартові на вишка, почувши шум, виявили втечу, включили прожектори та відкрили вогонь. Інші полоненні, що перебували в тунелі, встигли повернутися на свої місця у блоці.

Наступного дня фашисти арештували Чамокова, Стецюру та двох полонених, що працювали у канцелярії. Їх розстріляли. Всіх здорових блоку № 2 відправили в Німеччину, але по дорозі багато з них втекли і вступили в партизанський загін. Після втечі з полону Роман Олександрович Лопухін завідував госпіталем партизанського з’єднання.

Зазнаючи все нових поразок на фронтах, фашисти посилювали жорстокість щодо мирного населення. 13 грудня 1943 року німці живцем спалили у с.Бачманівка 18 мирних жителів. Ось як про це писала в газеті О.І.Онищук:

«9 грудня партизани в селі перестріли три підводи із зерном, що їх супроводжували власівці-латиші. Зерно роздали людям, а власівців побили. Лише один з них, поранений, дістався до Славути і 13 грудня привів карателів. Їх було так багато, що з села ніхто не зміг втекти. Людей зігнали в центр села і вишикували чоловіків. За списком старости Демида Андрощука карателі відібрали 18 односельців, які хоч чимось допомагали партизанам. Їх зігнали в хлів Ганни Луцишиної, облили його бензином і запалили. Не пощастило і 94-річній Усті Вербовій, яка пригостила партизанів пирогами, коли ті роздавали зерно. Її розстріляли. Загинув і житель с.Перемишель Г.М.Миронюк, який того дня пішов до родичів у Бачманівку. Довідавшись про лихо, його стара мати пішла в село Бачманівку, щоб забрати тіло сина. Вбита горем мати впізнала обвуглені останки сина по шматочку рукава жакета, який вцілів під рукою. Вона зібрала кістки в мішок, принесла додому і поховала на кладовищі в с.Вачів.

Але цього виявилося замало і тоді фашисти привезли з Марачівки ще                        12 заарештованих за зв’язок з партизанами. Перед хатою Василя Дзьогана їх розстріляли, хату запалили, а вбитих кинули у вогонь. Після цього фашисти взялися «сортувати» занімілих від жаху людей і відібрали 43 хлопців та дівчат до Німеччини. 17 з них тут же відправили у Славуту».

В ніч на 14 грудня фашисти вчинили третю за рік каральну акцію над жителями с.Миньківці. Цього разу постраждали ті, хто співчував партизанам та підпільникам. Карателі знову залишили страшний кривавий слід: вони схопили Василя Скрипника, Олену Кук та Степана Дудара, довго їх били, потім кинули у вогонь, а запідозрених у зв’язках з партизанами важкопоранених Таїсу Баланчук та Андрія Косика повезли у Славуту і там розстріляли. Того дня було розстріляно і спалено 56 мирних жителів, у тому числі 25 дітей.

17 грудня 1943 року партизанами був убитий начальник Славутської районної поліції Яків Косович. Про обставини вбивства розповідає у своїй книзі «Записки рядового партизана» Є.А.Демус:

«Проти нас діяли поліція під керівництвом начальника поліції Косовича, агентура СД та гестапо. Агентура діяла успішно: де б ми не були вночі, на ранок у наших ворогів були всі відомості. Це змушувало нас робити дуже великі рейди від місця дислокації і приносило чимало клопоту.

Напевно, найсильніша агентура була у Косовича. В минулому старший лейтенант Червоної Армії, Косович служив німцям вірою і правдою. Він був сильним та досвідченим суперником, його агентура вислідила лікаря Ф.М.Михайлова та його товаришів з підпілля, допомогла розгромити сильну Стриганську підпільну організацію.

Наш загін носив ім’я Ф.М.Михайлова і буквально влаштував полювання на Косовича, але він був хитрий, верткий і завжди вислизав.

Полювання очолив Олексій Іванов – людина мужня і відважна. Одного разу Олексій з хлопцями накрив Косовича у підпільника Андрєєва, куди його запросили на свіжину. Але той виявився хитрішим і там примудрився влаштувати засідку. У темному приміщенні почалася рукопашна сутичка. Льонька-Кацап когось стукнув автоматом так, що переломився приклад, хлопцеві довелося, відстрілюючись, вискочити у вікно. Пригнічений невдачею, Олексій з товаришами повернувся в загін. Ми добре знали О.Іванова, схилялися перед його мужністю та героїзмом і думали, якщо вже йому не вдалося спіймати цього зрадника, то нам, мабуть, поготів.

Нам допоміг випадок. Для боротьби на шосейних дорогах треба було мати ручний кулемет. Звичайно, ми мріяли, в першу чергу, про кулемет Дегтярьова, але де його взяти: літаки до нас не літали. Німецькі трофейні нам не подобалися, бо часто відмовляли. Вирішили дістати угорський ручний кулемет. Але як дістатися до мадяр, коли на шляху до них – укріплення з дзотами, дротяною огорожею та мінним полем? Одну водокачку для заправки паровозів водою в Поляні охороняє батальйон солдат!

Вихід зі становища підказав підпільник Павло Романюк: мовляв, мадяри часто їздять в ліс за колодами для будівництва дзотів та укріплень. Ми стали готуватися до нападу на мадярський загін в лісі. Командир відділення наказав тримати напоготові коней і підводу. Ми знали, що німці не завжди ходили в ліс без страху, а мадяри йшли сміливо.         І тому ми виключно серйозно готувалися до даної операції, тим більше що вона була нашою самодіяльністю. У випадку невдачі або чиєїсь смерті перепало б нам усім, особливо командирові відділення.

Якось до нас прибіг Павло з Поляні і повідомив, що мадяри виїхали в ліс. Всі, хто був на місці, швидко приготувалися, Антон Пантелеймонов підігнав коней, скочив на підводу, і от ми, сім чоловік – командир відділення Георгій Михайленко, Григорій Лебідь, Павло Сазонов, Боря Троцький, Євген Демус, Саша Мальцев і Антон, відправилися на такий авантюрний захід. Коли ми від’їхали від селища торфорозробників на кілометр, побачили жінку, яка бігла нам назустріч. Виявилося, що це дружина Павла. Вона повідомила, що до них на квартиру щойно приходив Косович з якимось поважним німцем. Цікавився, чим займається Павло, пропонував вступити йому в поліцію і пообіцяв привілеї. А заодно попросили, щоб Павло передав свою думку через старосту села. Нас це повідомлення шокувало. Георгій сказав Павлові:

       - Приходили вони не запрошувати тебе в поліцію, а зарештувати, значить, і тут його агентура спрацювала. Були вони зі зброєю чи без?

        - У Косовича – автомат і пістолет, він в білому кожусі. У німця тільки пістолет.

 Тут в розмову втрутився Григорій Лебідь:

       - А давайте ми їх перехопимо. Їм потрібно їхати від Поляні до шосе, це добрий круг, потім повернути на Славуту, а ми навпростець, повз Комарівку, потім лісом та лугом до броду через Горинь, повернемо ліворуч, і тут недалеко – шосе. Ми в тому місці один раз поліцаїв ганяли.

        - Так, ви ж їх ганяли ввечері, а тепер ранок, а це місце, Григорію, справжній капкан! – помітив Георгій.

        - Хто не ризикує, мишей не ловить, а як все вдасться, то буде дуже радий Антон Захарович, Льонька Іванов та всі наші старі партизани.

        - Ну як, хлопці, ризикнемо? – звернувся до всіх Георгій. Хлопці погодилися не дружно. Тоді він запропонував:

        - Хлопці! Справа страшенно важка і ризикована. Хто вагається, може залишатися – осуджувати, наказувати не буду. Тільки добровільно. Хто згідний, прошу підняти руки.      

Були згідні всі. Георгій подякував Павлові і його дружині за цінну інформацію, віддав йому свій пістолет і порекомендував поки що на людях не показуватися, переховуватися до вияснення обставин, оскільки Косович його в спокої не залишить.

І ми помчали назустріч невідомому. Григорій відмінно знав ці місця, Антон досить уміло правив кіньми. Ми жалкували, що у нас не було саней. В громіздкій підводі трясло нещадно. Проїхали повз Комарівку, потім – лісовими дорогами і нарешті лугом ми доїхали до р.Горинь. Річку подолали вбрід, їхали спочатку піщаним берегом, потім – лісосікою. Не доїхавши метрів 150-200 до шосе, зійшли з підводи. Георгій наказав всім розташовуватися ліворуч від нього, залягти, замаскуватися, перший постріл – команда «До бою!»

Біля дороги росла молода соснина вище чоловічого росту: маскування прекрасне. Залягли. Ми на підвищенні, шосе трохи нижче, попереду добре видно галявину, а там – лісок та залізниця.

На шосе якось незвично тихо, ні машин, ні підвід, ні людей. Але ось тишу порушили звуки: цок-цок-цок... Напружено дивлюся ліворуч, відхиляю гілку сосни і нарешті бачу: з’явилася бричка-ресорка з добротною парою коней. Спереду сидить два поліцаї з білими пов’язками на рукавах, з гвинтівками, за ними – чоловік у білому кожусі і з автоматом та ще один, напевно, той німець, про якого говорила дружина Павла. Це вони! Значить, ми встигли! І так сміливо їдуть без кінної охорони, не помічаючи нічого, розмовляють. Тишу порушила автоматна черга Георгія. І тут все почалося. Через 2-3 хвилини вороги вже лежали на шосе. Георгій командує:

 - Хлопці, відходимо!

        - Товаришу командир, - крикнув Гриша Лебідь, - дозвольте зібрати зброю в поліцаїв.

        - Тільки дуже швидко, не затримуйтеся, - відповів Георгій.

Стрибаємо разом з Григорієм з невисокого обриву, і тут раптом бачу, як із протилежного кювету стріляє в мене з автомата поліцай у кожусі. Натискаю три рази на спусковий гачок автоматичної гвинтівки. Тіло ворога в конвульсіях падає на зброю. Підбігаю, перевертаю його горілиць, вивільнюю автомат – і собі на плече.

В цей час лунає ще одна автоматна черга. Що таке? Дивлюся: це Гриша стріляє з автомата в іншого, що прикинувся вбитим. Я розщібаю пасок і портупею у ворога і знімаю пістолет „ТТ” в кобурі. Хотів ще подивитися на документи в кишенях, але в цей час декілька куль вдарило по бруківці. Кричу хлопцям:

- Ви обережніше там, своїх перестріляєте!

У відповідь чую голос Борі Троцького:

- Хлопці, втікайте – на шосе німці!

Подивилися у далечінь: там колона німецьких солдат розсипалася у ланцюг і деякі вже почали стріляти в наш бік. Перебігаємо з Гришею шосе, подаємо хлопцям трофеї, потім з їхньою допомогою вибираємося на верх обриву. Далі – чимдуж до коней. Наша підвода виляла вузькою дорогою лісосіки, а коли по нас знову почали стріляти, коні сполохалися. Завдяки цьому ми відірвалися від переслідувачів, але на одному поворотів підвода, вдарившись заднім колесом у великий пеньок, перевернулася, і ми попадали. Коні вирвали дишло з передніми колесами та помчали до броду.

Коли всі піднялися, то побачили неприємну картину: перевернута підвода без передніх коліс, а далеко від нас, у броді, сиротливо стоять наші коні. Туди веде довгий, пологий, абсолютно голий спуск: ні куща, ні купини, а далі – ріка Горинь із замерзлою біля берегів водою. Але з того боку річки видніються великі кущі, покриті інеєм. Треба було щось придумати, поки ми знаходилися поза зоною обстрілу і ворог нас не бачив. Пробігли трішки вперед, і тут першим зорієнтувався Георгій:

      - Наказую! На березі лежать колоди, старі шпали, беріть, штовхайте в воду і пливіть на той бік, а там кущами – до лісу. Я вас прикрию!

Я вирішив допомогти командирові.

- Слухай, Жоро, я не попливу. Один ти, звичайно, прикриєш, а вдвох, можливо, відіб’ємося. У нас все-таки два автомати і СВТ, а в них лише гвинтівки.

Я заліг недалеко від Георгія, зняв і відкрив диск трофейного автомата. І тут мені стала зрозуміла причина мого порятунку: патрон у диску автомата Косовича перекосився, тому й відмовив автомат. Першу чергу Косович пустив по мені з незручного положення, не встиг прицілитися і тому промахнувся. Сказав про це Георгію, на що він промовив:

- Дякуй Богові і ад’ютантові Косовича, бачиш, яку «козу» він підсунув своєму шефу, а то б не він – ти лежав би зараз трупом на дорозі. Швидше перезаряджай, кричать вже близько, скоро будемо бачити.

Нарешті з’явився перший ланцюг німців. Солдати, явно новенькі, рухалися обережно, боязко, стріляли безладно. Офіцер кричав та лаявся.

      - Ну що, починаємо? – спитав я Георгія.

      - Почекай, хай підійдуть ближче, адже вони на схилі, як на долоні, а нас все-таки прикриває берег.

І в цей час з лівого берега річки вдарили наші хлопці із трьох автоматів і двох гвинтівок. Для нас це було несподіванкою. Виявляється, хлопці не пішли до лісу, як їм наказав Георгій, а замаскувавшись на другому березі річки, вирішили виручити свого командира і мене. Звичайно, це організував Гриша Лебідь. Серед німців почалася паніка, ворог почав відходити. Ми себе відкривати не стали. А коли солдати відійшли, ми за допомогою колод дісталися протилежного боку річки, хлопці допомогли нам вибратися з води. Треба було зігрітися, адже у чоботах повно води, одяг на нас мокрий.

- А тепер, хлопці, - скомандував Георгій, - тільки бігом і бігом, трішки пройтися і знову бігом.

Наш крос виявився важким: зверху все замерзає, з-під одягу іде пара. І так бігли до самого селища торфорозробок. А там влаштували велике вогнище, розвісили свій одяг на шнурках та жердинах, а самі почали танцювати босоніж на ялинових гілках та грітися біля гарячого полум’я. Кумедна вийшла картина: велике вогнище, навколо нього танцюють семеро чоловіків у костюмах Адама, і в кожного за спиною – автомат чи гвинтівка.

Смішно було дивитися і на те, як командир відділення докладав, вірніше, розказував командирові взводу Льоні Троцькому про хід операції: один – в зимовому одязі, а другий – голий. Ми тихенько реготали. Сьогодні нам все пробачалося.

А через декілька днів підпільники доповіли, що той поважний німець, який втікав у ліс, але був убитий автоматною чергою Гриші, виявився начальником Славутської жандармерії. Згодом я отримав записку від Олексія Іванова: «Женька! Автомат Косовича нікому не віддавай. Це мій автомат, сам його складав. Я тобі дам свій ППШ, а ти мені – цей. Дякую всім хлопцям за Косовича і начальника жандармерії. З привітом! Льонька-Кацап».

Напередодні Нового року юні підпільники, що діяли на Шепетівському залізничному вузлі під керівництвом Дяді Жори (Л.Г.Кухалешвілі), вчинили диверсію в депо. 16-річний Володя Ковальчук в ніч під Новий 1944 рік підірвав під паровозом вихідну стрілку в депо, чим закупорив станцію, де на коліях стояло 10 ешелонів з технікою та живою силою ворога.

Оглушений вибухом юний герой потрапив до рук гітлерівців. Фашисти відразу стали катувати Володю, домагалися видачі спільників і керівників підпілля. Але юнак мовчав. Розлючений фашист побитого Володю кинув під паровоз, що проходив поруч. Хлопцеві відрізало ноги, але і тоді він мовчав. Фашисти принесли бензин, облили стікаючого кров’ю юного месника і підпалили. Так загинув шепетівський підпільник, справжній герой, «подільський Данко»Володимир Давидович Ковальчук.

 

Глава 18


Дата добавления: 2018-02-15; просмотров: 452; ЗАКАЗАТЬ РАБОТУ