Події березня-серпня 1943 року на Хмельниччині.



Незважаючи на дислокацію основного складу загону ім.Михайлова у березні-липні 1943 року на Рівненщині та Тернопільщині, у північних районах Кам’янець-Подільської області місцеві партизани і підпільники не давали спокою окупантам та їхнім найманцям. Продовжували здійснювати диверсії на залізницях група С.Логутенка та М.Петрова. Лише протягом березня 1943 року диверсійна група М.Петрова підірвала три військові ешелони на ділянці Здолбунів – Кривин. Почастішали напади партизанів на поліцейські дільниці.

5 березня група С.Логутенка прийняла бій з німцями та поліцаями під с.Хоровиця. 13 березня партизани М.Бондарук, С.Найденко і В.Костюк підірвали склад на Славутському маслозаводі. Напередодні керівник підпільної групи цього заводу С.С.Гавура в черговий раз направив у ліс партизанам дві підводи з молочними продуктами. Група у складі 16 партизанів під керівництвом І.О.Музальова розгромила гарнізон ворога у Шепетівському районі. Партизани захопили 12 гвинтівок, 2 кулемети,          5 тисяч патронів.

На виконання бойових операцій у ці райони регулярно навідувалися інші групи загону ім.Михайлова та з’єднання І.Шитова. Партизани загону ім.Чапаєва з’єднання І.Шитова А.Горський та В.Нестерук передали у штаб свого з’єднання набір газетного шрифту та інші друкарські матеріали, викрадені Панчуком ще у 1942 році в друкарні Новоград-Волинського.

Не припиняли боротьби підпільники сіл Лисиче та Романіни. Месники Лисичого вчинили підрив приміщення німецької комендатури у с.Головлі, після чого комендатура в селі була ліквідована. Романінські підпільники вивели з ладу місцевий цегельний завод, у селах Хутір Шевченка, Сьомаки, Хвощівка та Миньківці вони зіпсували сільськогосподарські машини.

На початку квітня у ветлікарню до підпільника В.Костюка приїхали на підводах шість полонених, які залишили роботу. Вони звернулися до ветлікаря під виглядом того, що їхні коні хворі, а насправді попросили В.Костюка направити їх до партизанів. Той повідомив про це С.С.Гавуру, який дав провідника. Того ж дня втікачі разом з підводами були доставлені у партизанський табір.

Активні дії партизанів у районі викликали посилення репресій з боку окупаційної влади. У березні фашисти спалили село Борщівку після того, як біля костьолу в селі було вбито два німці. Цього ж місяця фашистам вдалося заарештувати активну підпільницю, одного з керівників Стриганської підпільної групи Ганну Робертівну Охман. Після катувань у Шепетівському гестапо її розстріляли 10 квітня 1943 року.

10 березня у Шепетівці розстріляно агентурну розвідницю, мешканку міста Славути, матір 4-х неповнолітніх дітей М.Д.Пустовидко. Під виглядом жебрачки вона ходила з дітьми у села Хоровиця, Білотин для збору і передачі партизанам розвідувальних даних. Перебуваючи в гестапо, Марія передала дітям свої сережки і записку родичам знайомою славутчанкою, яку теж заарештували, але швидко відпустили. Остання нічого в родину Марії не передала. У повоєнні роки старша донька Марії Пустовидко впізнала рідкісні мамині сережки на жительці міста. Та при розмові назвала жінку, у якої купила їх. Нею виявилася та знайома, що сиділа в гестапо з мамою. Свій вчинок вона і не заперечила, додавши, що передсмертну записку підпільниці вона порвала.

Трагічним для підпільників виявився і квітень 1943 року. Був заарештований і страчений керівник романінських підпільників Василь Черняк, а садибу його спалено. Його два сини і дружина пішли в партизани. Розстріляли також в гестапо Олександра Рахлінського і його племінника Петра Андрійовича Рахлінського.

10 квітня 1943 у Шепетівці розстріляли заарештованого ще взимку керівника однієї з підпільних груп Улашанівки М.К.Попєлєва. Тоді разом з ним розстріляно понад двісті чоловік, що утримувалися в Шепетівському гестапо.

Після смерті М.К.Попєлєва його дружина з дітьми змушена була переховуватися, лише зрідка навідуючись у власну хату за одягом та їжею.

Зі спогадів К.Т.Попєлєвої «Я, дочки Клавдія і Галя, син Юрій та військовий Віктор Лиманський якось випадково зійшлися в моїй хаті. За вулицею дивилася сусідська дівчина Ліда Макарчук. Вона не зразу побачила появу мотоколони карателів і лише в останній момент крикнула: «Рятуйтеся. Німці!» Ми встигли відкрити двері будинку, що виходили в сад, і виштовхнути в садок дев’ятирічну Галю і семирічного Юру, наказавши їм повзти городом на сусідню вулицю. Фашисти побачили малих втікачів і навздогін їм пустили декілька автоматних черг. Діти не постраждали, лише одна куля прострелила шапку на голові Юри.

Мене, Клавдію і В.Лиманського карателі вивели з хати, кричали, що ми партизани, а потім відвели Віктора на город і розстріляли. Мене і дочку виштовхали на вулицю, і заставили втікати. Ми розбіглися в різні боки, по нас не стріляли. Після цього випадку Юра на два місяця втратив мову».

 В середині квітня Славутській поліції вдалося викрити підпільну групу маслозаводу. Було заарештовано і розстріляно в кінці травня в гестапо керівників групи С.С.Гавуру та М.С.Ткачука, підпільників Чмиря, Чмирьова, Рябошапку, Хіміча, Рупіцева, Жданова та інших. Запискою з тюрми через 12-річного сина Анатолія С.С.Гавура повідомив прізвище того, хто видав підпільників.

Берездівські підпільники зруйнували лінію телефонного зв’язку, спалили 7 стовпів та порвали проводи. Підпільники цього села І.П.Поліщук, І.Водолазов, А.Матвійчук та інші розбили сепараторні пункти в сільських управах, знищили документи і телефони у селах Мирутин та Дяків. В кінці травня під загрозою арештів підпільники Берездова пішли в партизани. Керівник групи І.Водолазов викрав у поліцая зброю та одяг і в лісі під селом М.Правутин зустрівся з партизанами з’єднання А.М.Грабчака. В цьому загоні вже було чимало жителів Берездова і навколишніх сіл. І.Водолазова було призначено начальником штабу 12 батальйону з’єднання, а А.А.Матвійчука – комісаром загону ім.Чкалова цього з’єднання. Більшість підпільників Берездова уникли арешту, дякуючи поліцаєві В.І.Онищуку, який співпрацював з месниками. Лише підпільника Мостовича поліцаї Берездова вислідили і заарештували, його розстріляли в Шепетівці.

Група підривників М.Петрова зруйнувала паперову фабрику в с.Полянь і водонапірну вежу на ст.Кривин. 8 квітня група знову вийшла на залізницю Рівне – Шепетівка. Інша диверсійна група під командуванням О.Перепеліцина пустила під укіс ворожий ешелон біля станції Кривин. Внаслідок вибуху знищено 18 вагонів з обмундируванням. В кінці квітня партизани під керівництвом В.Зімарєва зруйнували дерев’яний міст на річці Вілія у селі Зіньки Білогірського району. Одночасно на диверсійну роботу в район Шепетівки вийшли диверсійні групи Л.Троцького, Л.Іщенка, Кучерука, М.Маринича, С.Швалленберга, І.Музальова.

Партизанська група з участю І.О.Музальова, С.Швалленберга та І.С.Нішенка, уміло обійшовши посилену охорону, винесла з ешелону в Шепетівці 2 кулемети, 12 гвинтівок та боєприпаси. У травні юні месники Шепетівки В.Котик, М.Трухан і С.Кищук обстріляли дві автомашини з німцями, одну автомашину підірвали, загинуло чотири фашисти.

27 травня А.З.Одуха з особовим складом 2-х рот загону виїхав для проведення бойових операцій в Плужнянський район та в район міста Славути з метою знищення поліцейських дільниць та проведення диверсій.Було знищено поліцейські кущі у селах Загірці, М’якоти, Михайлівці, розстріляно декілька сімей німецьких прислужників.

У зв’язку з діями партизанів, німці направили в Ізяславський та Плужнянський райони каральну експедицію, яка не виявила месників. А.З.Одуха вдався до хитрого маневру: він відіслав основні сили загону під командуванням О.Й.Манька до с.Теремне, а сам з 25-ма вершниками перейшов в район Славути, де 2 червня організував диверсію на залізничній вітці, що вела до Славутського ДОКу.

Ось як про це розповів у повісті «Записки рядового партизана» учасник тих подій Є.А.Демус:

«Якось приїхав до нас політрук роти Анатолій Хоменко і повідомив, що нам доручено відповідальне завдання – припинити роботу в кар’єрі, вивівши з ладу техніку.

Справа в тому, що цей кар’єр був у Радянському Союзі другим за потужністю запасів крупнозернистого піску, який йшов на зведення дотів та інших оборонних споруд. Неподалік працювала пилорама, де виготовлялися дошки і шпали для потреб німців. До кар’єру і пилорами підходила залізнична вітка.

Наша база знаходилася у 3-4-х кілометрах від кар’єра, куди першими в розвідку пішли Саша Пономар і Боря Троцький. Вони доповіли, що в роботі пилорама, екскаватор, бульдозери, транспортер, а охорони майже немає. Потім послали на територію кар’єру Таню Матюхіну, яка вияснила, що ешелон відправляли один раз на добу.

Вирішили підірвати залізничний міст на р.Горинь, для цього потрібно було багато снарядів. Хтось підкинув ідею підірвати ешелон зі шпалами та піском в районі кар’єру, а міст – разом з аварійним потягом, який негайно послали б німці на ремонт потягу в кар’єрі. Мінувати залізницю в районі кар’єру відправилися Гриша Лебідь і Паша Сазонов, а решта нашого відділення, захопивши з собою підпільників із сусідніх сіл, пішла проводити роботи з підриву залізничного мосту. Операцію проводили вночі. Під мостом у мішках прив’язали до дерев’яних палів 152-мм снаряди. Потім усе це з’єднали детонуючими шнурами та дротами.

Вдень ешелон вирушив з кар’єру, але очікуваних вибухів, на наш подив, не відбулося. Виявилося, що зранку робочі і охорона пройшли мостом, побачивши шматок детонуючого шнура і повідомили німців. Ті викликали саперів, які розмінували міст.

Партизани вирішили врятувати хоча б міну і снаряд, закладені Гришею Лебедєвим і Пашею Сазоновим, які теж не вибухнули. Як виявилося, в ту ніч ішов дощ, міна в піску осіла, реле прогнулося і не торкалося вибухового пристрою. Ми забрали єдиний снаряд, що залишився, протитанкову міну і пішли на свою стоянку.

Після цього німці посилили охорону мосту, зробивши додаткові укріплення типу дзотів з кулеметними гніздами з обох боків. Широка заплава річки, болотяна місцевість, високий насип і відсутність артилерії робили міст недосяжним для нас. Тут можна було покласти весь загін і не добитися успіху. Ми дуже хвилювалися за невдалу операцію, за помилку командування нас не лаяло, але завдання треба було виконати.

Новий план розробили командир роти Михайло Петров, начальник штабу Леонід Іванов (Льонька-Кацап) і політрук Анатолій Хоменко. Операція, в якій брало участь більше 50-ти чоловік, розгорталася таким чином: всією групою захопили ешелон зі шпалами і піском, машиністів ізолювали, їхнє місце зайняли партизани – працівники Шепетівського паровозного депо, і поїзд рушив до мосту.

Охорона такого не чекала. З вагонів ми закидали укріплення гранатами, виставили свою охорону з боку лісу і сіл, яку очолював Леонід Троцький. До нашого ручного кулемета Дегтярьова та автоматів додалося ще два трофейних німецьких кулемети з великою кількістю патронів.

Швидко і чітко під керівництвом М.Петрова підривники замінували міст. Потяг відігнали до лісу, відійшли і залягли. Іванов Олексій повернув рукоятку вибухової машинки, пролунав вибух, і міст розлетівся. Після цього Михайло Петров просигналив ракетою, і ешелон рушив до мосту, поступово набираючи швидкість. Вже на великій швидкості «машиністи» вискочили з паровоза, а поїзд з 18-ти вагонів, навантажений дошками, папером та піском, полетів у річку з високого насипу».

Німці негайно приступили до будівництва нового моста поряд зі старим, на це пішло шість тижнів. Коли ворог у січні 1944 року залишав район, партизани не дали зірвати цього моста. 

У Шепетівці знаходилися дивізійні продовольчі склади німецької армії, які забезпечували продовольством гарнізони Шепетівки, Славути, Полонного, Антонін, Грицева, Староконстянтинова.

В ніч на 6 червня партизани І.Музальов і С.Швалленберг з групою підлітків (Валентин Котик, Степан Кищук і Микола Трухан) на вантажному автомобілі під’їхали до складу. «Фельдфебель» Станіслав Швалленберг з автоматом зайшов у караульне приміщення і роззброїв начальника караулу, потім з його допомогою партизани роззброїли охорону складу з 20 узбеків. Відкривши склади, партизани взяли частину продуктів, а решту, поливши спиртом, запалили, після чого втекли на машині. Цю диверсію німці приписували великій групі парашутистів, які нібито приїхали у Шепетівку на 40 машинах.

Тим часом партизанський загін продовжував зростати, міцнів та поширював свою бойову діяльність, росла агентура, розширювалися зв’язки з підпільними групами, виявлялися все нові підпільні організації, які шукали зв’язків із загоном як з організованою військовою силою.

До підпільної діяльності та партизанської боротьби залучалися діти та підлітки. Вони розклеювали листівки, відшуковували і передавали партизанам зброю, проводили розвідку, були зв’язковими, брали участь у диверсіях.

Партизани часто використовували підлітків для виконання складних і ризикованих операцій. Часто діти йшли на смертельний ризик, не здогадуючись про це. Про одну з таких операцій розповідав В.Й.Ковальчук:

«Влітку 1943 року ми з мамою прийшли у якійсь справі з с.Малий Скнит у с.Ганнопіль. У центрі села стояло і розмовляло четверо чоловіків, серед яких був мій вчитель В.О.Нестерук. Побачивши мене, вчитель відкликав маму і про щось з нею став домовлятися. Як виявилося, він просив дозволу в мами відправити мене з підводою, на якій лежала хвора жінка, у Славутську лікарню. За це пообіцяв пуд пшениці та                     100 німецьких марок. Мама спочатку категорично відмовлялася, адже мені на той час виповнилося лише п’ятнадцять років, я ніколи не був у Славуті і не знав туди дороги. Після того, як В.Нестерук запевнив, що до Губелець підводу супроводжуватиме чоловік, а при під’їзді до міста мене зустрінуть і покажуть дорогу до лікарні, мама погодилася відпустити мене.

Підвода з хворою жінкою стояла неподалік, і мені нічого не залишалося, як вирушити на Славуту. До Губелець мене таки супроводжував чоловік, але він йшов на відстані декількох сот метрів позаду, а перед Губельцями його не стало. При під’їзді до села мене зустрів патруль. Німецький солдат сидів на мотоциклі і не звертав уваги на підводу, а поліцай зупинив мене, перевірив медичну довідку хворої, видану Ганнопільською лікарнею, і я поїхав далі.

Щойно підвода під’їхала до смуги лісу перед містом, яку перетинало шосе, як з лісу вийшов чоловік, взяв коня за вуздечку та повів підводу в ліс. Не встигли коні пройти в лісі якийсь десяток метрів, як з-за дерева вийшов інший чоловік, підійшов до підводи, підняв подушку з-під голови «хворої» і вийняв звідти велику міну. Після цього мене залишили в лісі, наказавши постояти декілька годин і їхати назад в Ганнопіль».  

16 та 24 червня 1943 року були розстріляні в Шепетівці активні учасники підпілля, юні славутські месники Кухаренко, Леонід Афанасьєв та Орел, які до війни закінчили п’ять класів шкіл № 3 та № 1.

      Згадує В.С.Афанасьєв:

«Брат Леонід народився у 1928 році. Сім’я наша жила по вулиці Артема неподалік В.Шинкарука, який, вірогідно, і залучив Леоніда до підпільної роботи. До нас в ночі приїхав гауптман з трьома солдатами, підняли всіх з ліжок, батька і матір поставили на коліна, Леоніду зв’язали руки і забрали з собою. Той факт, що карателі не забрали з собою мене і батька, безумовно свідчить, що на Леоніда хтось доніс у гестапо. Тієї ж ночі забрали його однолітків Кухаренка та Орла, які жили в кінці вулиці Революції біля єврейського кладовища.

Наш батько, Семен Андрійович, в роки окупації працював електриком на паперовій фабриці. Він просив шефа фабрики виручити сина. Німець відповів батькові, що вже пізно, бо з гестапо він не зможе його забрати. Слід зауважити, що шеф паперової фабрики, німець Ганч добре ставився до робітників, він навіть не дозволив німцям забрати з фабрики і розстріляти комуністів: кочегара Косіка і головного механіка Певника, посилаючись на те, що нікому буде працювати. Коли робітники фабрики 1921-1924 років народження отримали повістки про їх відправку на роботу в Німеччину, цей німець зібрав усі повістки і не допустив вивезення своїх молодих робітників на каторжні роботи. (Мешканка м.Славута Н.В.Келюх розповідала, що Ганч навіть переховував її родичку Галину Келюх від відправки в Німеччину, а потім відвіз у м.Рівне та зробив їй довідку, що вона хвора. Авт.).

Я знав, що хлопці діставали зброю і передавали її партизанам, переводили в ліс втікачів з полону, в урочищі Теребежі вони знайшли причіп із зброєю. Хлопці мали карабіни і стріляли з них. Хтось із сусідів бачив, як Леонід стріляв по німецькому транспортному літаку, і сказали братові: «Дограєшся, синку». Мама возила передачі у Шепетівку, поки поліцай їй не сказав, що вже немає чого їздити, підлітків розстріляли».

При виконанні завдання загинув юний партизан загону ім.Леніна, житель с.Миньківці Володимир Кушнірук. Фашисти наказали покласти тіло юнака на вулиці, а жителів села примусили з’явитися для встановлення особи загиблого. Мешканці села проходили мимо, але жоден з них не показав, що знає вбитого. Повз тіло сина пройшла його мати, проте і вона витримала таку наругу та не показала фашистам, що це її син. Це був вияв мужності жителями села і матір’ю загиблого партизана.

У червні зазнала нових втрат підпільна організація с.Романіни. Місцевий німець, вчитель Нойніц видав поліції Павла Дзьогана, Василя Черняка, Никона Черняка, Олександра Обезюка, Петра Дем’янчука, Івана Ниця, Гната Кушнірука, які мали зв’язки з партизанами. Всіх їх розстріляли в гестапо. За березнь-серпень 1943 року у селах Миньківці та Романіни фашисти розстріляли 42 чоловіка. Невдовзі партизани вбили зрадника, а в кінці червня розстріляли старосту с.Бараннє.

На початку липня німці бомбили з літаків села Сільце та Хоровиця, жителів Сільця було вислано у Судилківський концтабір.

Підозрюючи робітників торфорозробки під Стриганами у зв’язках з партизанами, німці вчинили облаву у їхньому селищі, заарештували 9 чоловік (Тимофія Гужова, Назара Сивеня, Петра Андрощука, Івана Піскового, Івана Бізюка, Макара Гончарука та інших) і розстріляли у Шепетівці. С.М.Войналовича заарештували пізніше. Станіслава Войналовича війна застала в діючій армії. Він потрапив у полон, а після втечі дістався в Стригани, де швидко знайшов спільну мову зі своїми друзями – братами Троцькими, Олександром Гіпсом і з завідуючим школою А.З.Одухою. За завданням Стриганської підпільної організації він влаштувався на роботу бухгалтером на торфорозробці, де працював до армії. Часті поїздки С.Войналовича у Славуту давали змогу обмінюватися відомостями між підпільниками с.Стригани та м.Славута, а пізніше – між партизанами та підпільниками. Він зустрічався зі Станіславом Швалленбергом і разом з Ганною Охман та братом Романом переправив його до партизанів. Затримали Станіслава двоє поліцейських на вулиці в Славуті, протримали тиждень у поліції, а потім відправили в Шепетівку. Поліцаєм Петром він передав записку, у якій назвав двох стриганських жінок, що вказали на нього при арешті. Невдовзі він був розстріляний в гестапо.

У червні, за доносом сусіда Гнащука, піддалася арешту партизанська агентурна розвідниця славутчанка В.Ф.Коробко. Валентина Коробко просиділа декілька місяців у тюрмі, звідкіль її відправили у Рівненський концтабір. Після втечі з табору через Л.Міщенко вона зв’язалася із загоном І.Музальова.

Ще в червні 1943 року у групу підривників С.Логутенка влилися мешканці с.Комарівка В.І.Павельчук, М.Ф.Гончарук, А.К.Пантелеймонов, Г.М.Лебідь та жителі селища торфорозробників брати Костянтин та Микола Гужови. До складу диверсійної групи, яка розміщалася у згаданому селищі, входили юні стриганські месники Олександр Гіпс, брати Леонід та Борис Троцькі. Всього група нараховувала до 50 осіб. Партизани вивчали підривну справу, виготовляли міни та здійснювали диверсії на залізниці.

Згадує Костянтин Тимофійович Гужов:

«Наша родина жила у селищі на торфорозробці неподалік Стриган, батько працював начальником пожежної команди. Селище складалося з двох десятків будинків для робітників, стояли літні бараки для сезонних робітників, клуб, їдальня, депо, магазин, підсобне господарство, де доглядали коней та свиней. Дві машини виробляли торф’яні брикети, їх сушили на сонці. Робота була сезонною. Торф вантажили на вагони і кудись відправляли. Возили торф кінною вузькоколійкою (1 кінь тягнув дві вагонетки) на Полянську паперову фабрику. Під час окупації видобуток торфу не припинявся, торф возили на паперову фабрику і автомашинами – на Славутську електростанцію. Дві полуторки приїздили по торф без охорони. Одного разу ці машини спалили партизани, після цього німці приїздили за торфом декількома автомашинами з охороною.

Під час окупації клуб і їдальня були обгороджені колючим дротом. Сюди           пригнали під наглядом одного унтер-офіцера, шістьох німців і 22 поліцаїв десь                                         60 військовополонених для заготівлі лісу.

Команди німецьких солдатів мінялися через 2-3 місяці. Перший унтер-офіцер добре ставився до полонених, посилав підводу у навколишні села просити продуктів для них.

Був випадок, коли поліцаї відпустили без охорони двох полонених за продуктами у с.Ріпище, прийшов унтер-офіцер, перерахував полонених і наказав шукати «втікачів». Щоб не бути винними поліцаї їх розшукали, вивели у ліс і розстріляли, а потім ще стріляли по лісі.

Я працював їздовим, возив торф. Про партизанів почув, коли вони підірвали міст під Стриганами на р.Горинь.

Незабаром табір військовополонених з розробок забрали, поліцаї про щось довідалися чи зговорилися і розбіглися по лісі: шестеро з них пішли у партизани, один застрелився, двох вбили у Комарівці, ще двоє стали грабувати у навколишніх селах, їх теж застрелили у Комарівці.

Мені і моєму братові Миколі неодноразово приходили повістки з’явитися у Славуту для відправки в Німеччину, але ми, як і інші хлопці на торфорозробці, ці повістки викидали і не йшли в Славуту.

Одного разу директор торфорозробки не допустив до роботи чоловік сорок і сказав йти у Славуту на біржу праці, щоб одержати аусвайси і довідки, про те, що їх у Німеччину не братимуть.

Хлопці з радістю пішли у Славуту, дорогою жартували, сміялися. Біржа розміщалася у другому двохповерховому будинку у парку за сучасним універмагом. Коли ми прийшли до біржі праці, Петрові з с.Комарівка, який зайшов у приміщення, наказали покликати нас усіх. Ми почали заходити, а Петро перейшов вулицю, став біля приміщення  сучасного ощадбанку і не пішов з нами. Нам видали ауйсвайси. Поки ми були у приміщенні, начальник біржі кудись дзвонив. Як з’ясувалося, це він викликав наряд поліції. Нам поступила команда виходити по одному і шикуватися в колону по троє. Вийшовши, я побачив шістьох поліцаїв, які з автоматами шикували юнаків у колону. Нас повели у приміщення сучасної школи № 2, де був збірний пункт для тих, кого відправляли в Німеччину.

Відбувалося це у червні 1943 року. Протримали нас у школі днів три, не годували. Ми їли те, що приносили родичі, попереджені Петром. Автомашиною нас перевезли в клуб Шепетівського цукрового заводу, там ще було чоловік 20 із сіл Голики і Варварівка. Гонили нас на залізничну станцію вантажити вагони. Іван Донченко з Варварівки втік, за що сильно побили іншого юнака з с.Голики. Через днів три нас, 60 хлопців та дівчат, пішки погнали на станцію, посадили у вагони і відправили на захід. З нами у вагоні їхало шестеро поліцаїв.

 У м.Рівне нас висадили, загнали в табір за мостом, де знаходилися військові казарми. Там ще утримували поляків, які рятувалися від терору бандерівців. Поліцаї були уже не наші, а місцеві. Нас не годували, ми їли те, що привезли з собою. На третій день нас, «совєтів», вишикували. Німець відрахував 15 пар, і на машині повезли нас у місто. Зі мною був брат та наші знайомі з с.Комарівка Микола Гончарук і Григорій Лебідь. Охорони на машині не було, але шофер отримав команду везти так, щоб ніхто на ходу не втік.

Нас привезли на будівництво двоповерхового будинку, де вже працювали інші робітники. Григорій Лебідь та Микола Гончарук вантажили цеглу. Відправивши чергову машину, вони втекли і поїздом дісталися до Здолбунова. Довідавшись про це, старший на будівництві спокійно сказав: «Вшестко єдно». Нас погнали обідати. Їли ми з тазика якийсь супом з лушпиння гречки, лежала в ньому кістка черепа коня. Давали по 100 грамів хліба. При обіді я повідомив брата, що Гриша і Микола втекли. Брат сказав, що тепер наша черга тікати, для чого ми стали в стрій останніми. На одному з перехресть, коли колона повернула у провулок, ми кинулись бігти назад.

 Дороги на Здолбунів ми не знали, бо ніколи у Рівному не бували, блукали і змушені були запитати якусь жінку, де ця дорога. Дісталися до Здолбунова пішки, знайшли залізничний парк, звідки відправлялися поїзди на Шепетівку. Потягів стояло багато, бо вночі під Шепетівкою партизани підірвали колію. Тут же, у Південному парку, ми побачили втікачів з Комарівки. Тепер нас було четверо, потрібно було потрапити на вантажний поїзд, який прямував в напрямку ст.Кривин.

Запитали про це оглядача вагонів. Він нам показав поїзд з вугіллям та порадив не крутитися біля вагонів, а дочекатися, коли поїзд рушить, і тільки тоді забратися на вагони та лягти. Ми так і зробили. Коли поїзд від’їхав дещо від станції, ми посідали на вугіллі. Про те, що в голові поїзда їхали німці, ми не знали. Напевно, вони нас побачили, бо коли на ст.Івачківці поїзд зупинився, до нас на вагон виліз німець без зброї і став перевіряти документи. Ми показали йому свої аусвайси, але це його не задовольнило. Він вимагав документи на право їхати поїздом, а таких документів у нас не було. Забравши наші аусвайси, німець вмостився на буферах між вагонами і попередив, що в Шепетівці з нами розберуться.

М.Гончарук запропонував вбити німця шматком вугілля, але ми побоялися. Він міг впасти на полотно, і його побачили б німці, які знаходилися в тамбурі останнього вагона. Вирішили стрибати з вагона на ходу при зменшуванні швидкості поїзда перед станцією Кривин. Домовились зустрітися у лісі на західній околиці Старого Кривина. Поїзд пройшов без зупинки ст.Бадівка і на великій швидкості наближався до ст.Кривин.

Першим на великій швидкості потягу стрибнув мій брат. Пилюка від вугілля і піску була така, що ми не бачили, що з ним. Потім стрибнув Г.Лебідь. А коли настала черга стрибати мені і Миколі, поїзд притишив хід. Я, стрибнувши, навіть не впав. Успішно стрибнув і Микола. Ми з Гончаруком побігли від залізниці в бік Кривина, німець махав нам кулаком з тамбура, звідки нас «охороняв». Діставшись до лісу за с.Ст.Кривин, ми стали чекати інших. Незабаром побачили Г.Лебедя, який зчесав при падінні шкіру на руці. Згодом прийшов мій брат. Він впав лицем у баласт і здер шкіру на обличчі. Сталося це після обіду, день був довгий, і ми вирішили чекати до вечора.

 Під вечір прийшли у Комарівку до М.Гончарука, переночували і всі четверо пішли у селище торфорозробок. Через днів два до нас прийшов Шура Гіпс і забрав до партизанів у загін, яким командував А.З.Одуха. До цього ми з братом бачили А.З.Одуху один раз, коли група аматорів с.Стригани ставила у клубі торфорозробки п’єсу «Назар Стодоля», у якій Антон Одуха виконував роль Стецька. Ми з братом впізнали «Стецька», а Антон Захарович підійшов до нас і запитав: «Що, Гужов, впізнав?» Так я потрапив у партизанський загін у червні 1943 року».

27 червня А.З.Одуха з кінною групою вдруге виїхав у Славутський район для проведення бойових операцій: спалено 2 лісозаводи (Комини, Остріг). Партизани групи М.І.Петрова наказали директору Славутського шкірного заводу заготовити для них шкіри на 50 пар чобіт. Він погодився, але потім доніс про візит партизанів у поліцію. Було посилено охорону заводу. Коли партизани приїхали за замовленням, зав’язався бій з охороною, поліцаї були розбиті, двоє з них загинуло, партизани захопили два кулемети. За донос у поліцію партизани пізніше розстріляли директора заводу і його сім’ю.

14 липня 1943 року фашисти та поліцаї вчинили нову каральну акцію над мирним населенням села Миньковець. Зі спогадів Г.М.Дейкалюк (Черняк):

«Мене, як і багатьох інших молодих людей села, гонили на добування торфу у Славуту на торфовище, що поряд зі склозаводом. Того страшного дня на роботу не пішла, бо отримала звістку, що мене забирають у Німеччину. Вранці почула новину про те, що партизани напередодні підірвали машину з поліцаями. Невдовзі в селі з’явилися німці. Оточили вулицю, встановили кулемети. Один пост встановили біля містка. Хто встиг до цього пройти на роботу, той залишився живий. А одинадцятьох чоловік німці затримали і загнали в хату. Людей перестріляли, а хату спалили.

Потім німці йшли центральною вулицею і палили всі хати підряд, стріляючи у тих, хто вибігав з палаючих домівок. Той страшний момент я пересиділа в житі за селом. А коли прийшла до своєї спаленої хати, побачила чорні головешки від людей, я не знала, що серед спалених моя рідна сестра з чоловіком. Згоріла і сім’я Сукача, який знався з партизанами. У цю хату німці зігнали всіх підозрюваних у зв’язках з партизанами і знищили. Серед загиблих тут – п’ятеро дітей жінки, яка цього дня поїхала в Шепетівку довідатися про долю свого чоловіка в гестапо. В хаті згоріли всі, крім доньки Сукача Тані, яка вилізла з-під мертвої матері, вибила віконце в сінях і втекла городами».

18 липня у загін ім.Михайлова прибуло велике поповнення, приведене І.Музальовим із Шепетівки. Ще раніше до цього І.Музальов та С.Ніщенко проводили роботу по розкладанню німецького гарнізону у Шепетівці. Там знаходився штаб формування з військовополонених так званих козачих частин Російської визвольної армії. Тут їх навчали і відправляли на фронт, на охорону військових об’єктів, на каральні операції проти партизанів.

У Шепетівці діяла школа козацьких юнкерів, яка готувала командний склад для козацьких полків РВА. У школі навчалися 100 юнкерів – полонених офіцерів з табору Володимира-Волинського. Начальником школи був військовополонений, колишній викладач Орджонікідзівського піхотного училища підполковник Петров. Під Севастополем він здав у полон 3 тисячі червоноармійців. Зрадник тривалий час не здогадувався, що з юнкерами працюють партизанські агенти. А коли довідався, то не став розкривати змову, сам вирішив змити свою зраду переходом у партизанський загін.

На зустрічі з І.Музальовим начальник школи юнкерів пообіцяв піти у партизани разом з усією юнкерською школою. Було домовлено, що звечора перед виходом в ліс у школу прийде партизан і буде там до виходу юнкерів з міста. І.Музальов погодився на такий ризикований крок, його одягли у форму козачого офіцера і провели у казарму.

16 липня офіцерська козацька школа у повному складі із зброєю, піднята командуванням по тривозі, пішла у партизанській загін. А 18 липня вона прибула в район с.Теремне. 4 дні йшло слідство над офіцерами, розстріляли трьох, в тому числі Петрова. Прибулих не залишили в одній групі, а рівномірно розкидали по підрозділах загону так, щоб у кожному було не більше 2-3 юнкерів. Через 4 дні виникла нагода перевірити юнкерів у бою з націоналістами. Всі вони трималися мужньо і гідно.

В середині липня з-під с.Сільце до загону прибула диверсійна група С.Логутенка. Через три дні була сформована спеціальна група в кількості 100 чоловік під керівництвом начальника штабу загону І.Шакуна, яка направилася на розгром німецького гарнізону у Кунів. Розвідку провів колишній прикордонник Микола Маслєнніков, який протягом        2 тижнів систематично навідувався у Кунів. Гарнізон містечка розміщався на двох об’єктах: на лісозаводі було 10 німців і 35 козаків, а у місті – 3 німці, 15 поліцаїв і                  15 козаків. Партизанам стало відомо, що в ніч на 20 липня мало відбутися весілля на квартирі коменданта Плужнянської поліції Левчука, який видавав заміж сестру.

Рота під керівництвом М.Петрова мала завдання напасти на цю квартиру. Основні сили загону підійшли до містечка біля півночі, коли німецькі солдати покинули весілля, залишивши поліцаїв і козаків. За сигналом про початок операції партизани одночасно напали на поліцейську комендатуру, лісозавод і квартиру. Комендант поліції Левчук зумів втекти, а німці вчинили сильний опір біля своїх казарм і лісозаводу, але потім скрито втекли в ліс. Партизани підірвали приміщення. Було вбито 3 німці, 14 козаків, 9 поліцаїв, захоплено 22 гвинтівки, багато патронів. Загін втрат не зазнав. Щоб замести сліди, партизани підкинули фіктивний наказ від імені керівництва націоналістів про відхід на Мощаницю, внаслідок чого карателі напали на вояків УПА. Через чотири дні партизани конфіскували у Нетішинському млині 100 мішків борошна, а з місцевого загального двору забрали 30 корів.

На 15 серпня 1943 року партизанський загін ім.Михайлова нараховував                      430 чоловік: середнього і старшого командного складу – 40, жінок – 27, українців – 133, росіян – 233. На цю дату партизани втратили вбитими 47 чоловік, 90 чоловік було поранено,      80 чоловік переведено в інші партизанські загони.

  ППШ і ППД, 11 ручних кулеметів, станковий кулемет, 28 пістолетів, 50 гранат,            50 сигнальних ракет, 50-мм міномет, 13 мін, рацію, а також 20 підвід, 52 коней,  12 сідел.

Виписка з книги обліку бойових операцій партизанського загону ім.Михайлова за період з 29 червня до 29 серпня 1943 року, підписана командиром, комісаром і начальником штабу загону:

«29 червня 1943 р. Диверсія на залізниці між станціями Бараннє – Славута під керівництвом О.Іванова. Склад групи: Юрчук, Голубєв, Сурков, Хоменко, П.Іванов і                           Андросов. Знищено паровоз і 38 вагонів, з них 8 вагонів з вугіллям та 30 з амуніцією.

3 липня 1943 р. Диверсія на залізниці між станціями Славута –                          Бараннє під керівництвом А.Хоменка. Склад групи: Девак, Бусигін, Шевцов, Шабанов. Знищено паровоз і 18 вагонів з вугіллям.

7 липня 1943 р. Диверсія на залізниці між станціями Кам’янка –                        Цвітоха під керівництвом А.Хоменка. Склад групи: Девак, Бусигін, Шевцов, Шабанов. Знищено паровоз і 8 вагонів з живою силою ворога.

13 липня 1943 р. Диверсія на залізниці Кам’янка – Шепетівка.                          Склад групи: А.Хоменко, Девак, Бусигін, Шевцов, Андросов, Шинкарук і Руденко. Знищено паровоз і 11 вагонів з технікою, що йшли на фронт.

17 липня 1943 р. Диверсія на залізниці між станціями Шепетівка –                          Хролин під керівництвом А.Хоменка. Склад групи: Девак, Бусигін, Шевцов, Шабанов і Клєтков. Знищено паровоз і 7 вагонів з авіабомбами, артозброєнням та зустрічний поїзд – паровоз і 6 вагонів.

18 липня 1943 р. Диверсія в депо Шепетівка під керівництвом                         Музальова. Склад групи: С.Швалленберг, Письменний і М.Петров. Спалена контора чергового депо, вбито 2 чоловіки. Взято 6 гвинтівок, спалено 2 цистерни                        бензину, 12 тонн гасу. Втрат в особовому складі немає.

21 липня 1943 р. Диверсія на залізниці між станціями Цвітоха –                             Погоріле. Склад групи: А.Хоменко, Девак, Бусигін, Шевцов, Шабанов, Андросов, Шинкарук і Руденко. Знищено допоміжний поїзд: паровоз і 8 вагонів,                          підйомний кран.

25 липня 1943 р. Диверсія на залізниці Кам’янка – Шепетівка.                           Склад групи: Дивак, Руденко, Кравчук. Знищено паровоз, 9 вагонів з артилерійським озброєнням.

31 липня 1943 р. Диверсія на залізниці між станціями Шепетівка –                           Цвітоха. Склад групи: Логутенко, Перепелиця, Голубєв, П.Іванов, Зенон, Солопов, Музика, Куніц. Знищено паровоз і 16 вагонів з живою силою ворога, вбито 253 чоловіки і поранено 162. Одночасно знищено зустрічний состав: 1 паровоз 7 вагонів з німцями.

20 серпня 1943 р. Диверсія на залізниці між станціями Кривин –                             Бадівка. Склад групи: А.Хоменко, Бусигін, Солопов, Шабанов. Знищено паровоз, 4 вагони з живою силою і 10 вагонів з технікою.

21 серпня 1943 р. Диверсія на залізниці між станціями Кривин –                             Бараннє. Склад групи: Петров, Троцький, Сапронов, Янчук, Моцакіян. Знищено паровоз, 5 вагонів з живою силою і 11 вагонів з технікою.

29 серпня 1943 р. Диверсія на залізниці між станціями Кривин –                             Бараннє. Склад групи: Гребенюк, Мороз, Заїка, Куликов, Александров, Гончарук. Знищено паровоз, 11 цистерн з бензином, 23 пульмани з пальним у бочках.

 

Глава 15


Дата добавления: 2018-02-15; просмотров: 1282; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:






Мы поможем в написании ваших работ!