Фатальний липень сорок другого

Непоправного удару зазнало славутське антифашистське підпілля влітку               1942 року. Зненацька і майже одночасно Славутська поліція заарештувала організатора та найбільш активних учасників підпілля районної лікарні.                                                                                                               

22 липня 1942 року поліція заарештувала головного лікаря лікарні Ф.М.Михайлова, завгоспа Т.Герлована, підпільника Д.Андрєєва. Протягом наступних декількох днів було схоплено ще 8 підпільників і чотирьох непричетних до підпілля осіб. Так, Валентина Панишко потрапила у засідку на квартирі Ф.М.Михайлова. Того ж дня кинули до в’язниці її сестру Фаїну Коза­кову.

27 липня потрапили до рук поліції підпільник М.А.Бєлий та їздовий лікарні Г.Костюк. 28 липня всіх затриманих під посиленою охороною на двох автомашинах перевезли у Шепетівську тюрму. Санітарку Марію Власюк затримали у Шепетівці, коли та прийшла провідувати заарештованих.Разом з Ф.М.Михайловим у катівню гестапо потрапили підпільники: Д.Андреєв, М.А.Бєлий, М.І.Власюк, О.М.Воронюк, Н.В.Герлован, Т.О.Герлован, В.В.Куявський, В.А.Панишко, А.І.Рябошапка, Л.Г.Циганкова. Були заарештовані також жителі с.Ст.Кривин П.І.Поліщук та Ф.В.Артенюк, що переховувався на квартирі у своєї сестри Н.В.Герлован, Ф.А.Козакова та їздовий лікарні татарин Григорій Костюк, справжнє ім’я якого невідоме.

Славутський партизанський загін мав намір звільнити з-під арешту Ф.М.Михайлова та інших підпільників, для чого планувався наліт партизанів на тюрму в Славуті. Групі Олександра Рахлінського було наказано через Сергія Дмітрієва передати кулемет партизанам с.Улашанівка. Кулемет був доставлений вчасно, але операцію по звільненню заарештованих довелося відмінити через те, що біля їх камер і на підступах до поліції чергували посилені патрулі з кулеметами і автоматами. Про посилену охорону тюрми А.З.Одуху попередив мешканець с.Іванівка, командир взводу поліції, підпільник І.С.Марчук. Він провів партизанських агентурних розвідників містом і показав місця засідок.

Зі спогадів М.А.Бєлого:

«Втеча полонених з лікарні, підтримка зв’язків з ними, забезпечення втікачів медикаментами і продуктами, внаслідок чого піддалася арешту Г.Войцешук та Н.Муза, поведінка окремих людей, на зразок поліцая Г.Музи, – все це, без сумніву, викликало у поліції підозри про те, що в Славуті існують ворожі окупантам сили і що центром яких є лікарня. З метою відвести підозри від лікарні і від себе, Федір Михайлович навіть поранив себе в спину, показуючи цим, що нібито на нього напали «бандити», що вони і йому не дають спокійно жити. Але це мало допомогло.

На початку двадцятих чисел липня, прийшовши ранком на роботу, я застав в лікарні незвичну метушню. Виявилося, що вночі заарештували Ф.М.Михайлова та завгоспа лікарні Т.Герлована.

Намагаючись знайти когось із своїх, щоб порадитися, я у всіх на обличчях бачив: «Не підходь!» Чорна, як тінь, ходила Г.Войцешук, з червоними від сліз очима шарахалася від людей Тіна Бонацька. Так, у постійній напрузі нервів, в догадках і припущеннях, в надії на благополучний кінець проходили години і дні.

27 липня мене і Гришу Костюка новий головний лі­кар А.Д.Козійчук послав за штукатурною планкою для лікарні на Шепетівський лісозавод. На зворотному шляху за Кам’янкою нас наздогнав велосипедист, який невідступно їхав за нами аж до лікарні, де вже чекала поліція. Нас арештували, привели у поліцію, били, допитували, куди і для чого ми їздили.

28 липня всіх заарештованих посадили на дві полуторки. Нас було більше              10 чоловік, добре пам’ятаю Т.Герлована, В.Куявського, А.Рябошапку, Л.Циганкову, В.Панишко. Я їхав на автомашині з Ф.М.Михайловим під охороною Г.Музи. Супроводжувало нас багато поліцаїв, в тому числі начальник поліції Я.Косович. Дорога на Шепетівку пролягала через табір військовополонених. При під’їзді до табору до автомашин з заарештованими та поліцаями приєдналося декілька автомашин із власівцями.

У Шепетівській тюрмі у перший день всіх чоловіків, розмістили в одній камері. Федір Михайлович декілька разів підходив до мене, цікавився, на чому я попався. Після моєї розповіді він порадив: «Якщо будеш себе розумно тримати, то зможеш вибратися звід­си».

Ф.М.Михайлов після допиту до нас у камеру не повернувся. Нас з Гришею Костюком вивели на допит останніми. Гриша сказав слідчому, що він татарин з Криму. Слідчі виясняли мету нашої поїздки в Шепе­тівку. Я показав документи про закупівлю планок. Присутній на допиті Я.Косович намагався висунути мені звинувачення у під­пільній роботі. Відчуваючи, що у поліції немає про мене конкрет­них даних, я сказав: «Щоб таке говорити, треба мати підстави».

        Між мною і слідчим СД відбулася така розмова:

- Ви медпрацівник?

- Ні.

- Ви полонений?

- У мене є сім’я у Славуті.

- Яке відношення маєте до лікарні?

- Я працівник торгуючої організації і відпускаю продукти працівникам лікарні.

- Кому ви підлеглі?

- Торговому відділу.

- Як ви знаєте Михайлова?

- Як лікаря.

- Вам відомо, що він керівник великої банди?

- Ні.

Через декілька днів мене з Гришею випустили. Врятувало те, що ні Г.Муза, ні Я.Косович не знали про мою участь у підпільному русі».

Зі спогадів В.А.Панишко:

«Коли почалися арешти, забрали чоловіка моєї сестри Анастасії Дмитра Андреєва. Через тиждень заарештували мене і мою сестру Фаїну Козакову. Нас помістили в камеру, у якій вже була Любов Циганкова. Ми бачили одні одних вранці, коли нас садили на вантажівки для відправки в Шепетівку. Було нас 14 чоловік, усім чоловікам пов’язали руки.

Біля табору полонених до нас приєдналися машини з озброєними солдатами РВА – власівцями. Коли машини рухалися лісом, на обличчі у лікаря Ф.М.Михайлова видно було тривогу. Він немов очікував нападу партизанів на колону. Але нас супроводжувало декілька машин озброєних власівців, тому допомоги годі було чекати.

В Шепетівці мене, мою сестру Фаїну, Л.Циганкову помістили в 10-ту камеру. На четвертий день вранці взяли на допит Л.Циганкову. До нас у камеру вона не повернулася. Працівник тюрми сказав нам, що бачив, як її, побиту, напівмертву, помістили в камеру смертників. Наступного дня вранці викликали на допит Ф.Козакову, а близько 12-ї години дня викликали і мене. Йдучи на допит, я побачила в коридорі свою побиту, з розтріпаним волоссям сестру. Я хотіла хоч поглядом спитати, що там, і призупинилася. Німець, що супроводжував, так штовхнув мене прикладом, що я впала.

Коли я увійшла в кімнату допитів, то перекладач сказав, що це кухарка коменданта і спитав, чому я тут. Я відповіла, що не знаю. Він з криком спитав, чи знаю я лікаря Ф.М.Михайлова. Я відповіла, що знаю, оскільки лікувалася у нього, як в гінеколога. Перекладач спитав, чи знаю я, що він був підпільником. Я відповіла, що нічого не знаю, бо весь час знаходилася на роботі в комендатурі, це можуть підтвердити шефи. Перекладач пригрозив мені катуванням, якщо я щось приховаю. Я зрозуміла, що Л.Циганкова мене не видала, бо питання були різні, але фактів не було. Постійно посилаючись на свою роботу, я вперто твердила, що нічого не знаю про партизанів. Після цього мене і мою сестру завели у слідчу камеру Шепетівської поліції і сказали, щоб ми чекали їхнього розпорядження. В суботу опівдні випустили мене, мою сестру, Миколу Бєлого, Поліщука і ще одного (прізвища не знаю)».

В цей день Дмитра Андрєєва, Любов Циганкову, Марію Власюк та ще багатьох розстріляли в Шепетівці, а Ф.М.Михайлова перевезли в Славуту.

Достовірні обставини провалу підпільної групи лікарні не відомі досі. Іс­нує версія, що у розпорядженні поліції був лише донос поліцая Георгія Музи. Маючи стосунки з підпіллям, він міг видати лише тих, кого знав, а поліція арештувала всіх виявлених на квартирах пі­дозрюваних.                      

Не було у слідства доказів про причетність до підпілля М.А.Бєло­го, О.М.Воронюк, В.А.Панишко. Їх, а також Ф.В.Артенюка, Ф.А.Козакову, Г.Костюка і П.І.Поліщука відпустили. Л.Г.Циганкову, Д.Андреєва, М.І.Власюк, Н.В.Герлован, Т.О.Герлована, В.В.Куявського, А.І.Рябошапку розстріляли у Шепетівці.

2 серпня 1942 року Ф.М.Михайлова прилюдно повісили на території лікарні у Славуті. Із свідчень на суді прибиральниці поліції Н.Т.Угринчук: «Коли Ф.М.Михайлова вивели з поліції, Іван Гук зв’язав йому руки мотузкою, виніс із конюшні поліції драбину і ніс вулицею до місця страти мотузку і драбину».

Жителька м.Славута З.Ф.Жмудська, яка була свідком страти Ф.М.Михайлова, на суді по звинуваченню кучера районної поліції, поліцая І.М.Гука-Хомича, свідчила: «Знала Ф.М.Михайлова раніше, бо він два місяці жив на квартирі у сестри. Я бачила, як від будинку поліції Ф.М.Михайлова вели серединою вулиці Будьонного (тепер вул.Радянська. Авт.). З обох боків вулиці йшло чоловік двадцять німців та поліцаїв, в тому числі начальник поліції Я.Косович, а за поліцаями Іван Гук ніс драбину і мотузку».

На цьому ж судовому процесі Є.Д.Данильчук свідчила: «Я була присутня, коли страчували Ф.М.Михайлова і бачила, як Іван Гук приставив драбину до дерева, заліз на неї і прив’язав до гілки мотузку, яку приніс з собою. Потім поліцаї підвели Ф.М.Михайлова, примусили стати на табуретку, накинули на нього зашморг і вибили табуретку з-під ніг». Бачили загибель Ф.М.Михайлова чимало мешканців Славути, хоч поліція не зганяла людей на місце страти.  

В своїй підпільній діяльності Ф.М.Михайлов був надзвичайно сміливий і послідовний. Він володів виключною здібністю з першого погляду розпізнавати людей. І в цьому в нього майже не було помилок. Але в той же час він був необережний. Маючи солідні навики обманювати німецьких адміністраторів, він часто йшов на небезпечну гру з ними, провокував їх, направляв хибними слідами.

Зі спогадів Л.К.Марковської:

«Це було десь у березні 1942 року. У справі я зайшла на квартиру до Ф.М.Михайлова. В цей же час зайшов до нього німецький офіцер, що жив по сусідству на території лікарні. Федір Михайлович познайомив мене з німцем, при цьому сказав: «Він називає себе інженером, але насправді це гестапівець, якого приставили слідкувати за мною». Я зауважила лікарю: «Навіщо Ви так необережно говорите при ньому? Адже німець розуміє слово «гестапівець». Федір Михайлович заперечив: «А Ви думаєте, що він тільки це слово розуміє. Він і російську мову розуміє. Але мені байдуже. Я знаю, що незабаром загину». Німець заморгав очима, ніби не розуміючи, про що йдеться. Я хотіла піти, посилаючись на те, що мене чекає чоловік, але Федір Михайлович затримав мене:       «Не йдіть, зараз прийдуть наші, будемо пити чай, пошлемо за Миколою Івановичем. Він прийде теж». Невдовзі до нас приєдналися зубний лікар Л.Г.Циганкова, лікар А.Козійчук, санітарка Марія Власюк, мій чоловік Микола Іванович та моя колишня учениця Люся.

На столі з’явився самовар. Федір Михайлович розливав чай, Люся сіла за піаніно. Німець підійшов до мене і запитав, чи подобається мені німецька музика. Поки я розмовляла з ним про німецьких композиторів, на другому кінці столу Л.Циганкова розповідала присутнім про те, як вона приймає німецьких пацієнтів: «Якщо до мене приходить німець і говорить, що у нього болить зуб, я кажу, що його обов’язково треба вирвати. Я рву у них зуби нещадно. Скільки я вже в них вирвала зубів!» Федір Михайлович сміявся від душі і повторяв: «Правильно. Рвіть у них всі зуби. І їх самих всіх потрібно скоріше гнати звідси геть». Присутні сміялися. Коли всі стали розходитися, Ф.М.Михайлов подякував мені за те, що я відвернула увагу німця розмовами, щоб присутні вільно спілкувалися. Цей вечір залишив у мене найважчі спогади, адже з присутніх семи чоловік п’ятеро незабаром загинуло».

Провал і загибель великої групи підпіль­ників лікарні через недотримання ними суворої конспірації стався в період, коли вони мали намір знешкодити начальника районної поліції Я.О.Косовича, який охопив міську лікарню тенетами своєї поліцейської агентури і тільки чекав зручного моменту, щоб розправитися з усіма одночасно.

Про арешт учасників підпільної групи Славутської лікарні та її керівника Ф.М.Михайлова начальник поліції безпеки і СД м. Рівне надіслав у Берлін 4 вересня 1942 року повідомлення такого змісту: «У Славуті вдалося ліквідувати банду заколотників з числа інтелігентів, очолювану головним лікарем тамтешньої лікарні Ф.М.Михайловим. Всього було заарештовано 15 осіб. Ф.М.Михайлов сприяв втечам військовополонених, які перебували в нього на лікуванні і формував з них озброєнні банди.

Він намагався прибрати з дороги непідкупних командирів поліції шляхом вбивства. В одному випадку він намагався сам знешкодити командира поліції через отруєння».

Текст цього повідомлення аж у столицю Німеччини підтверджує, що підпільники намагалися знешкодити Я.Косовича принаймні двічі. Достовірно виглядає версія про те, що начальника поліції підпільники спочатку хотіли вбити на вечорині у квартирі Дмитра Андрєєва. Хтось завчасно доніс Я.О.Косовичу про підготовку замаху на нього, і він влаштував засідку. При наближенні партизанів до будинку поліцаї почали стрілянину. Ніхто з нападників не постраждав, але намір підпільників провалився. Хто ж міг попередити начальника поліції? Вірогідніше всього, це зробив його підлеглий і перевербований ним член підпільної організації лікарні поліцай Г.О.Муза. Учасник вечорини Д.Андрєєв та Ф.М.Михайлов, якого не було там, негайно були заарештовані поліцією. Отже, головний лікар не міг намагатися сам отруїти Я.Косовича, про що йдеться у повідомленні.

Швидше за все, це мала зробити стоматолог Л.Г.Циганкова під час прийому пацієнта Я.О.Косовича. Ця спроба закінчилася арештом Л.Г.Циганкової. Про такий намір ні Г.Муза, ні О.Іванова, на яких падають підозри по доноси в поліцію, не могли знати. Про це Л.Циганкова могла порадитися хіба що з лікарем А.Д.Козійчуком, який, злякавшись можливих наслідків, попередив про це свого друга, начальника поліції. Принагідно нагадати, що коли медсестра О.Іванова доповіла йому про передачу Г.Войцешук і Н.Музою партизанам перев’язочних матеріалів, А.Д.Козійчук, не задумуючись, порадив їй донести про це коменданту табору. Підтвердженням того, що саме А.Д.Козійчук міг видати Ф.М.Михайлова, є і те, що після арешту підпільників саме А.Д.Козійчука було призначено головним лікарем.

Перелік розстріляних підпільників дає підстави стверджувати, що видав учасників підпілля працівник лікарні, який знав лише тих підпільників з числа військових, яких Ф.М.Михайлов влаштував на роботу в лікарню або робота яких була безпосередньо пов’язана з лікарнею.

 Згодом фашисти арештували і розстріляли Г.О.Музу, а лікар А.Д.Козійчук, будучи заарештованим у лютому 1943 року, покінчив життя самогубством у гестапо.

Смерть Ф.М.Михайлова та інших підпільни­ків Славутської лікарні стала важким ударом по підпільній діяль­ності, але робота не припинялася, підпілля діяло до звільнення міста.

 

Глава 8

Перший похід у Білорусію.

Незважаючи на посилення поліцейських репресій, партизанський рух на Славутчині продовжував ширитися. Романінські підпільники Ф.Єфімовський, О.Кравчук і А.Косік знешкодили чотирьох поліцаїв, що охороняли військовополонених табору в урочищі Ушпільська дача. Часті напади партизанів на поліцейські дільниці в селах змусили окупантів ліквідувати такі дільниці в селах Комарівка, Лисиче та в ряді інших сіл.

Наступного дня після нападу партизанів на Лисицьку поліцейську дільницю в село налетіли карателі. За списком, складеним місцевим запроданцем, вони заарештували і відвезли в Кривинську комендатуру 18 мешканців села, в тому числі керівника підпільної організації Клима Гаврилюка та деяких інших підпільників. Доніс на своїх односельців затятий контрабандист на прізвище Ковальчук. У довоєнні роки він систематично переходив державний кордон з Польщею, що пролягав неподалік села, за що був засуджений і позбавлений права проживати ближче 100 км від кордону. З початком окупації Ковальчук повернувся у село і активно співпрацював з окупаційною владою.

У списку першим стояло прізвище І.М.Яковчука, але на той час карателі його не застали вдома. Зранку того дня Іван Яковчук поїхав велосипедом у с.Ганнопіль на зустріч з підпільником М.О.Тарасовим. Коли він повертався додому, за селом його зустріла сестра Софія і попередила про небезпеку, цим врятувала брата від арешту. Щоб врятувати заарештованих, І.М.Яковчук з батьком Клима Гаврилюка написали анонімний лист і підкинули його в комендатуру с.Головлі. У листі йшлося про те, що згаданий вище Ковальчук є партизаном. А для того, щоб фашисти повірили написаному, Іван Яковчук заховав німецьку гранату у стріху хати запроданця. У село відразу приїхали карателі, вчинили обшук у хаті Ковальчука, знайшли гранату. Господаря відвезли в ту ж Кривинську комендатуру, де на очах односельців його двічі сильно побили. Невдовзі він повісився в камері, після цього всіх заарештованих випустили.

Після страти Ф.М.Михайлова змушений був перейти на нелегальне становище А.З.Одуха: поліції стала відомою його роль у партизанському русі. Німецька влада розвісила в місті об’яви з обіцянкою винагородити кожного, хто допоможе знешкодити керівника Стриганської школи. Партизан І.М.Яковчук особисто бачив на будинку у м.Славута об’яву, в якій за голову А.З.Одухи було обіцяно 12 га землі і 24 тисячі марок.

В серпні 1942 року приходили поліцаї в Стригани, щоб заарештувати дружину і двох дітей А.З.Одухи. Ірині Іванівні з дітьми вдалося втекти з хати через потаємний вихід. Надалі вона змушена була переховуватися спочатку у с.Миньківці, пізніше – у с.Борщівка та на сусідніх хуторах.

Відомі непоодинокі випадки, коли Славутська поліція жорстоко розправлялася з членами родини підпільника чи партизана. Не менш жорстоко поступали партизани з сім’ями тих, хто був вірним прислужником німецької влади або видав поліції їхніх товаришів. Проте з незрозумілих причин поліція не зачепила жодного з членів чисельної родини А.З.Одухи, не зазнала будь-який переслідувань партизанами сім’я начальника поліції Я.О.Косовича.

 В кінці липня група партизанів, перевдягнутих в німецьку форму, на двох автомобілях заїхали у Славутську військову хлібопекарню і за офіційними документами отримали хліб і зникли. А через декілька годин, коли за хлібом приїхали німецькі солдати, виявилося, що хліб дістався партизанам. Після цього німці зібрали мадяр, поліцаїв, «козаків» і почали прочісувати славутський ліс.

Про облаву першими довідалися А.Одуха, Л.Троцький та О.Гіпс і, ризикуючи життям, встигли повідомити загін про небезпеку. Партизани прийняли застережні заходи і уникли небезпеки раптового нападу. Карателі пройшли в десь у 300 метрах від табору і не виявили його. Повернувшись в Шепетівку, вони не дорахувалися чимало «козаків», які скористалися лісом і втекли.

Діяльність партизанського загону на Славутчині стримувалася відсутністю будь-якого зв’язку з Червоною Армією та з партизанами, які такий зв’язок мали. Для налагодження зв’язку з Великою Землею було вирішено послати групу славутських партизанів на зустріч з партизанами у Білорусію.

29 липня 1942 року С.Швалленберг, В.Шантар і М.Сідненко відправилися на шосе Цвітоха – Славута полювати на автомашину, щоб нею їхати в Білорусію. На шосе вони зупинили вантажівку, посадили шофера в кузов і направилися в ліс. Дорога на Славуту проходила через табір військовополонених. Як на те, до табору під посиленою охороною німців підігнали новий ешелон з полоненими. При в’їзді на територію табору шофер викраденої автомашини, побачивши німців, вистрибнув із неї і підняв крик. Вистрілом із пістолета С.Швалленберг його поранив.

Скориставшись моментом, поки німці не розуміли, що трапилося, партизан В.Шантар погнав машину на Славуту. Німці стали стріляти, але було вже пізно. Без пригод проїхавши Славуту, партизани направилися до мосту через річку Горинь. Міст охоронявся поліцаями, але затримати партизанів їм теж не вдалося. Побоюючись переслідування, месники заховали машину в лісі і лише наступного дня доставили її в табір.

Після такої пригоди їхати на машині в напрямку Білорусії було ризиковано. В той же час партизанам не хотілося залишати автомобіль, на захоплення якого пішло стільки сил. До того ж рух автомашиною значно скоротив би термін виконання поставленого завдання. Вирішили все-таки їхати вантажівкою, але не по шосе, а польовими дорогами. Вночі 30 липня Олексій Манько, Гнат Кузовков, Станіслав Швалленберг,                             Іван Долгополов, Ібрагім Друян, Симон Катакідзе, Абрам Ліхтенштейн, Максим Сідненко, Тенгіз Шавгулідзе на завантаженій продуктами машині виїхали із лісу до с.Стригани. Без пригод переїхали міст через ріку Горинь, за с.Крупець перетнули залізничну колію, проїхали село Бараннє-Улашанівка і через села Перемишель і Вачів направилися на с.Бачманівка. Блукали цілу ніч і лише на світанку наступного дня дісталися до Бачманівки. Оскільки заховатися з машиною було ніде, партизани вирішили рухатися вдень через районний центр Берездів з розрахунком швидше вискочити на автостраду Корець – Новоград-Волинський.

О 6 годині ранку в’їхали в с.Берездів. Поліція намагалася затримати машину, але не встигла. Виїхавши з села у напрямку с.Кутки, партизани потрапили на польову дорогу. Після нічного дощу їхати було важко, кілька разів довелося штовхати машину з болота, поки вона остаточно не звалилася у рів. Взявши зброю і деякі продукти, партизани пішли  на Північ відкритою лісовою смугою. Єдиним прикриттям, до того ж дуже слабким, могли слугувати посіви жита. Тим часом партизанів кинулася переслідувати Берездівська поліція в кількості 25 шуцманів на чолі з трьома німцями.

У невеликому гаю під с.Селичів група була оточена поліцією, яка для прочісування гаю, а також для створення паніки мобілізувала багато мирних жителів із навколишніх сіл. Вся ця юрба рухалася на гай, стискаючи кільце оточення. Дев’ятеро партизанів потрапили у досить скрутне становище: ніде було зманеврувати, на озброєнні у них було лише                  6 гвинтівок, 2 обрізи, наган та «диво-кулемет». Цей кулемет був зібраний з частин від різних видів зброї: ствол – від станкового кулемета, кожух і рухома система – з піхотного кулемета Дєхтярьова. Був відсутній затильник, і його замінили прорізаною дерев’яною колодкою, прикріпленою болтами і затворною рамою. Диски – від танкового кулемета. При стрільбі необхідно було відтягувати рукоятку затвору і вільно відпускати. Притримування рукою верхньої кришки диску забезпечувало утворення коротких і довгих черг. Зрозуміло, що такий кулемет працював, коли йому захочеться, і в будь-яку хвилину міг відмовити.

Оцінивши становище, партизани вирішили відстрілюватися до останнього. В гаю чинити опір було неможливо, а тому вирішили непомітно переповзти в жито, щоб хоч якось дезорієнтувати ворога. Розбившись на дві групи, вони залягли в житі. Певний час було тихо, пройшов дрібний дощ. Невдовзі недалеко почулися голоси і лайка. Поліцаї, потративши багато часу на пошуки, тепер бродили житом і вголос виказували своє здивування зникненням партизанів. І раптом на них посипалися гранати та кулі. «Диво-кулемет» також відіграв свою роль у створенні паніки, зробивши декілька довгих черг. Не давши ворогу отямитися, партизани піднялися і з криком «ура» кинулися в атаку на поліцаїв.

Результат був неперевершений. Поліцаї і німці, вражені несподіваним нападом, інтенсивністю вогню та стрімкістю атаки, кинулися тікати. Шестеро з них тут знайшли собі могилу, було поранено двох німців. Один з нападаючих вперто відстрілювався з нагана. Вирішивши взяти його живим, партизани утворили навколо нього систему загороджувального вогню, не даючи можливості куди-небудь втекти. Легке поранення в руку та вогонь партизанських гвинтівок змусили його здатися. Перед тим, як підняти руки, втікач зробив різкий рух убік і щось викинув.

 Спійманий запевняв, що ніякого відношення до поліції не має, що він вчитель із с.Селичів, його мобілізували на облаву і дали револьвер. Знайти його зброю партизанам не вдалося, знайшли лише гаманець, наповнений грошима і якимись паперами. Розглядати його вміст не було часу. Партизани вирішили використати спійманого, як провідника для виходу з оточення. Йому запропонували вивести групу у ближній великий ліс, погрожуючи, що в разі наведення на засаду, перша куля піде йому в спину. Затриманий пообіцяв виконати вимоги чесно і повів групу в напрямку сіл Кам’янка і Токарів Житомирської області. Партизанам було не зрозуміло, чому поліцаї і німці, знаходячись на відстані 300 метрів з обох боків їх проходження, не стріляли.

Впевнившись, що затриманий вивів групу з оточення, партизани попрощалися з «провідником» біля будинку лісника і відпустили додому. Вночі відпочивали, сушили одяг і взуття, грілися біля вогню. Вранці поцікавилися вмістом знайденого гаманця. Виявилося, що відпущений ними провідник був начальником Берездівської районної поліції. Обуренню партизанів не було меж, адже з їх рук вислизнув запроданець, комендант шуцманшафта Володимир Семенюк із с.Селичів Берездівського району. Він, дійсно, до війни закінчив учительський інститут і працював учителем мови та літератури. Тільки тепер партизани зрозуміли, чому їхній вихід з оточення пройшов майже без пострілів: напевно, поліцаї, бачачи свого коменданта попереду групи, вирішили, що він з декількома поліцаями веде спійманих при облаві.

Невдовзі В.Семенюка німці звинуватили у зв’язку з партизанами, заарештували і утримували в Шепетівці. Згодом його поновили на посаді начальника Берездівської районної поліції. У 1944 році В.С.Семенюка судили, як зрадника Батьківщини, а в 60-х роках він був реабілітований. Матеріали судової справи свідчать про те, що на службу в поліцію В.С.Семенюк пішов за завданням комуністів Зінчука і Прокопченка, а з грудня 1943 року був у партизанах.

Після бою за Берездовим партизани без особливих пригод продовжили свій шлях у Білорусію. Маючи лише шкільну географічну карту, їм було важко орієнтуватися, а тому намагалися йти на Північ, користуючись шкільним компасом. Іноді за добу долали лише 8-10 км. Обійшовши німецький гарнізон в с.Піщев, група пересікла автостраду Рівне-Київ і далі рухалася лісами переважно вдень. Їхній подальший шлях лежав через села Карпилівка, Глумча і Голиші. Тут з’явилися нові труднощі: стало важко забезпечувати себе їжею. Німці настільки обібрали селян, що на десятки кілометрів не можна було дістати шматка хліба. Обходилися картоплею та огірками. Інколи вдавалося натрапити на садибу заможного німецького старости, поліцая чи на молочний пункт.

Від с.Голиші партизани рухалися дозорними стежками вздовж старого радянсько-польського кордону, що змусило їх повернути на Захід, у напрямку с.Нетреба. Так, рухалися до району Турова вздовж кордону, де траплялися хутори, куди німецька влада майже не поширювалася. Дуже рідко тут з’являлися і поліцаї, тому партизани почувалися в безпеці. Місцеве населення, особливо польське, ставилося до партизанів добре і забезпечувало їх необхідними продуктами харчування та провідниками. За с.Сновидовичі вдалося проїхати біля 40 км потягом лісової вузькоколійки. Машиніст-поляк радо погодився підвезти партизанів. Річку Прип’ять форсували на човнах в 5 км на схід від с.Озеряни Петриківського району. Тут до славутських партизанів приєдналася озброєна група втікачів-військовополонених, які пробиралися до фронту з-за Бугу. Серед членів цієї групи був Олександр Платонович Перепеліцин, який згодом став комісаром партизанського загону ім.Кармелюка і відіграв немалу роль у розгортанні партизанського руху та диверсійної діяльності з’єднання ім.Ф.М.Михайлова.

18 серпня 1942 року, перетнувши залізницю біля станції Старушка, група досягла с.Бобрик Поліської області, де і відбулася зустріч з першим білоруським партизанським загоном, яким командував Болотніков. Цей загін входив до партизанського з’єднання генерал-майора Константинова. Після ретельної перевірки групу славутських партизанів направили в штаб з’єднання. Прибуттям людей з України зацікавилися представники Розвідувального управління Генерального штабу Червоної Армії, було вирішено використати прибулих, як розвідувальну групу. У вересні 1942 року у розташування з’єднання Константинова прибув літак з озброєнням і обмундируванням для славутської групи. При висадці загинув радист і пропала радіостанція.

10 жовтня 1942 року група вийшла на Славутчину у такому складі: А.Ліхтенштейн, С.Швалленберг Г.Кузовков, І.Долгополов, М.Сідненко, О.Манько, а також фахівці підривної справи М.І.Петров та О.П.Перепеліцин.

З первісного складу групи вибуло три чоловіки: лікар Симон Катакідзе загинув у бою з німцями; лікаря Ібрагіма Друяна залишили в одному з білоруських загонів; інженера-залізничника Тенгіза Шавгулідзе відправили на Велику Землю. Командиром групи був призначений А.С.Ліхтенштейн. Як виявилося, призначення було невдалим. Ця надто самолюбива особа в скрутні моменти – боягуз та панікер, за що партизани його не поважали.

Довелося повертатися на Славутчину без радіостанції з запевненням, що вона згодом буде доставлена на явочну квартиру. На озброєнні група мала  5 автоматів,               2 безшумні гвинтівки, гвинтівку СВТ, 7 пістолетів різних марок, 50 гранат Ф-1, патрони, вибухівку та підривні пристрої.

Група отримала завдання вести військову розвідку і здійснювати диверсії на шляхах Шепетівського сполучення та організовувати партизанські загони на Поділлі та Волині.

Зворотній шлях пройшов без пригод. Маючи добре озброєння, партизани рухалися значно швидше, користувалися кінним транспортом. 28 жовтня група у повному складі повернулася в партизанський табір під с.Хоровиця.

Повернення партизанської групи з Білорусії мало велике значення для подальшого росту загону і розгортання його бойової діяльності завдяки тому, що:

     1. Було встановлено зв’язок з партизанськими центрами, з Великою Землею. Це означало, що, знаходячись у глибокому тилу ворога, партизани відчували себе не самотніми, а складовою частиною великої партизанської сім’ї. Люди з гордістю розуміли, що про їхню діяльність знає рідна країна, яка не лише оцінить їхню важку боротьбу, але і може допомогти. Крім того, на випадок серйозної небезпеки, було відомо, куди можна тимчасово відійти та отримати підтримку.

     2. Принесена нова радянська зброя не лише підсилювала бойову міць загону, але і морально впливала не тільки на партизанів, а й на місцеве населення. Місцеві жителі почали ставитися з більшою довірою до партизанів, серед людей розповсюджувалися чутки, що до партизанів прилітають літаки, привозять автомати, гармати. Народ перетворював партизанів на романтичних невловимих героїв і вірив, що незабаром німцям прийде кінець.

      3. В склад групи повернулися загартовані, енергійні та досвідчені бійці, які склали не лише кістяк загону, а й його керівні кадри, до них приєднувалися добровольці з числа місцевих жителів.

 

Глава 9

Нові партизанські стоянки

     Повернувшись на місце своєї літньої дислокації, партизани побачили неприглядну картину. Вигляд табору свідчив, що тут старанно «похазяйнували» карателі: землянки були зруйновані, все розкидано, зберігся лише один курінь, де і зупинилися зморені тривалим переходом партизани.

Прибулих, в першу чергу, цікавила доля Ф.М.Михайлова, А.З.Одухи, інших членів загону. На зв’язок з місцевими партизанами у с.Стригани пішов Станіслав Швалленберг, перевдягнений у форму лісника. В селі він зустрів старих знайомих: Ганну Охман, Олександра Гіпса і Леоніда Троцького. О.Гіпс та Л.Троцький з радістю поспішили в табір, щоб побачитися з прибулими, яких не було на Славутчині майже три місяці, оглянути нову зброю, почути свіжі відомості. Вони із захопленням роздивлялися нові вітчизняні автомати, пістолети. Саша Гіпс особливо зацікавився безшумною гвинтівкою і відразу випробував її в дії.

У вересні-жовтні партизанський рух на Славутчині розгорявся із ще більшою силою. Продовжував боротися з ворогом партизанський загін, діяли підпільні групи в селах району. Після відходу групи в Білорусію А.З.Одуха продовжував формувати загін. Партизани загону розміщалися в селах невеликими групами. Сам А.З.Одуха часто змінював своє місце перебування, оскільки німці та поліція шукали його.

В день повернення групи з Білорусії А.З.Одуха перебував на квартирі у О.Іванова в с.Бараннє. Звістку про повернення групи та ще й з добрим озброєнням він спочатку сприйняв з притаманною йому обережністю. Переконавшись у правдивості свідчень, командир загону залишився дуже задоволеним, адже відкривалися нові можливості активної партизанської діяльності.

Політична обстановка на окупованих територіях влітку та восени 1942 року була складною. Це був період, коли німецько-фашистські війська, прорвали фронт в південно-західному напрямку і, володіючи перевагою на фронтах, протягом п’яти місяців подолали тисячі кілометрів та вийшли в райони Воронежа, Сталінграда, Новоросійська, П’ятигорська, Моздока.

В цей період в тилу ворога склалися досить важкі обставини. Мирне населення територій, окупованих фашистською Німеччиною, з кожним днем відчувало на собі посилений режим фашистського терору і гноблення. Голодна смерть, насильства і вбивства, шибениці і концентраційні табори, система заручників, десятки тисяч замучених людей – такі наслідки фашистського «нового порядку».

Німецькі газети великими заголовками галасували про взяття Севастополя, Ворошиловграда, Новоросійська, про наближення до Сталінграду і побережжя Каспійського моря.

Умови для партизанської діяльності були вкрай несприятливими. Серед значної частини населення втрачалася віра в перемогу Червоної Армії і в повернення радянського ладу. Партизанів вважали фанатиками, бунтарями, справа яких приречена на провал. Потрібно було підносити дух людей, викривати фашистську брехню і пропаганду, вселяти віру в прийдешню перемогу Радянської Армії. Нелегко це було робити і не завжди вдавалося.

Становище значно покращилося в листопаді 1942 року, коли Радянська Армія здобула перші перемоги над ворогом. Посилилася довіра і допомога партизанам з боку місцевого населення. Мав позитивний вплив на настрої місцевих жителів ще один істотний фактор – перехід великих партизанських з’єднань С.А.Ковпака і О.М.Сабурова у Житомирську та Рівненську області. Під ударами цих з’єднань горіли поліцейські дільниці, центри фашистської адміністрації, чинилася народна розправа над зрадниками Батьківщини. У листівках, випущених з’єднаннями, говорилося народу про те, що діюча Червона Армія знаходиться тут, серед них. Листівки закликали жителів окупованих територій йти в партизани, підніматися на загальну збройну боротьбу з фашистськими поневолювачами. Наступав корінний перелом в настроях людей. Німці, а особливо поліцаї, ще вели себе, як господарі. Невеликими групами і навіть поодинці поліцаї насмілювалися з’являтися вночі в селах, влаштовували гулянки. Вони все ще полювали на партизанів і знущалися над мирними громадянами.

Треба було відбивати у них це бажання, показати, що ще до очікуваної над ними розправи з боку Червоної Армії їх може наздогнати партизанська куля. Це і робили народні месники Славутчини. У вересні 1942 року малоскнитські підпільники А.Ф.Горський, В.Д.Гнатюк та В.П.Панчук у сільських управах сіл Малий Скнит, Довжки, Нараївка, Досин і Плоска знищили списки на оподаткування населення. У Малоскнитській управі партизани забрали 15 тисяч карбованців, зібраних у населення, і роздали гроші вдовам та сиротам.

 У жовтні 1942 року на квартирі колгоспника М.К.Конончука відбулося чергове засідання підпільної групи с.Малий Скнит. На засідання В.Гнатюк і В.Панчук прибули з гвинтівками та пістолетами, В.Панчук приніс декілька пачок надрукованих у Славуті листівок. На той час підпільники мали 9 гвинтівок, 4 пістолети, ручний кулемет, до     тисячі патронів, гранати. На засіданні було вирішено йти в партизани. Підпільники Малого Скнита протягом літа спалили 4 молотарки і два комбайни в селах Нараївка, Великий Скнит, Досин, Соснівка, Клепачі та Красносілка, вивели з ладу 6 тракторів Ганнопільської МТС.

Цього ж місяця лисицькі партизани Клим Гаврилюк, Іван Яковчук та Іван Лелях, засівши в дзоті, перестріли п’яного поліцая з підручними, що гнали з Лисичого в Славуту майже всіх корів села для відправки у Німеччину. Поліцай їхав на підводі. Після автоматної черги І.Яковчука погоничі розбіглися, а поліцай притаївся. Іван Лелях вийшов з дзоту. Поліцай вистрелив, поранив партизана в голову, а потім здався. Партизани забрали його гвинтівку, а пораненого партизана підводою повезли спочатку в с.Лисиче, потім у с.Потереба, де йому надав допомогу місцевий ветеринарний фельдшер. Череда корів повернулася в село. Невдовзі у с.Потереба приїхали поліцаї, але партизанів не виявили. Надалі пораненого щодня відвідував лікар Ковальчук із с.Головлі.

Берездівські підпільники А.А.Мостович та А.А.Матвійчук розбили сепараторний пункт у селі. Підпільники посилено шукали зброю і боєприпаси, а працівнику пошти Чеботарьову було доручено псувати телефони і розшукати радіоприймач. Працівник місцевої друкарні А.А.Мостович залучив до роботи М.К.Мосіюка, вони друкували листівки із закликами до населення не їхати у Німеччину. Листівки серед населення розповсюджувалися на місцевому ринку. У Берездівську підпільну групу вступили Іван Поліщук та Олександра Нечипорук. Через поліцая Онищука підпільники с.Берездів знали прізвища провокаторів, що допомагало їм уникати арештів.

6 жовтня по дорозі Романіни – Цвітоха підпільники А.Хоронженко, А.Кунець і А.І.Косік захопили німецький транспорт з трьох підвід з продуктами харчування та тютюном.

 Не обійшлося без нових жертв. Восени були заарештовані і розстріляні в Шепетівці підпільники романінських груп А.І.Косік, П.Н.Дзьоган та В.М.Черняк. Під час засипання піску у букси вагонів на роз’їзді Бараннє був затриманий і розстріляний стриганський підпільник М.Ніколайчук.

Фашисти розстріляли лісників із с.Стригани Соколенка і Колесникова, робітників смолокурні братів Ковалів і Лєбєдєва. У селищі торфорозробників, що в урочищі Бредурин, німці заарештували і згодом розстріляли робітників П.П.Андрощука, І.Бізюка, С.М.Войналовича, Т.Гужова, В.Нікітчука, Піскового, Сивця та ще двох жителів селища.

У кінці 1942 і на початку 1943 років підпілля знову зазнало втрат: у катівнях гестапо страчено О.О.Єфімовського, А.М.Семенюка, О.Р.Кравчука, І.К.Воронюка, С.І.Дмитрієва, А.О.Осташевського, І.І.Кононця, А.Матюшенка, Ю.В.Муравського, М.Т.Негоду, Т.Д.Попова, Д.П.Романюка, К.І.Якушевич та інших.

В кінці жовтня на квартирі Г.Р.Охман у с.Стригани відбулися збори партизанів Славутчини, на яких обирали командира загону. Г.В.Кузовков запропонував обрати командиром загону Антона Захаровича Одуху. Колишній полонений А.Ліхтенштейн на посаду командира загону висунув кандидатуру Анатолія Троїцького (на прізвисько Гоголь), мотивуючи це тим, що А.Троїцький – військовий, має звання старшого лейтенанта.

Командиром загону збори обрали А.З.Одуху. А.Ліхтенштейн і А.Троїцький, на знак незгоди з таким рішенням, вийшли зі складу загону, створили власну партизанську групу, яка дислокувалася переважно в лісах біля с.Романіни. Ця група в подальшому себе нічим не проявила, одухівці називали їх «генералами», бо А.Є.Троїцький постійно підкреслював, що він у перші дні війни був ад’ютантом командира дивізії, яка 5 днів стримувала наступ німців під Рава-Руською. Після поранення під Житомиром А.Є.Троїцький потрапив у полон і був переведений у Славутський табір військовополонених. Його разом з багатьма іншими офіцерами визволила з полону підпільна група лікарні. Невдовзі А.Є.Троїцький одружився з медсестрою О.М.Воронюк, яка родом із с.Бачманівка.

Анатолій Троїцький у віці 25-27 років загинув на світанку 11 березня 1943 року в с.Романіни. Їхню групу з 12-ти чоловік оточили в хаті поліцаї та власівці. А.Троїцький та ще один партизан вибігли на вулицю і були впритул розстріляні з кулемета. Всі інші партизани втекли групи через вікно в ліс.

А.З.Одуха вибрав місцем нової дислокації загону лісовий масив у районі сіл Миньківці і Романіни. Тут було зручно, по-перше, тому, що сюди не навідувалися карателі, по-друге, тут існувала широка мережа явочних квартир, як в лісі, так і в селах.

За завданням штабу партизанського загону, до кінця жовтня 1942 року підпільники групи О.Рахлінського підібрали місце нової дислокації загону, виділили провідників, підготували явочні квартири та запас продуктів. А в середині листопада партизанський загін вночі перейшов у ліс під с.Романіни і розмістився в місцях, де романінські підпільники облаштували матеріально-продовольчі бази на дільниці лісника М.Миронюка і об’їждчика П.Довженка. Романінська група забезпечувала партизанський загін продуктами, медикаментами та відомостями агентурної розвідки.

Розмістившись у миньківських лісах, загін став послідовно провадити в життя заходи по очищенню сіл від поліцаїв, старост та інших зрадників. З цього часу і до кінця війни ліси Романінського і Миньківського лісництв, а також села Миньківці та Романіни стали дієвою базою Славутсько-Шепетівського підпілля. Сюди прибували зв’язківці з інших партизанських з’єднань, тут приймалися диверсійні групи і формувалися партизанські загони.

Почала свою діяльність на теренах Славутчини створена М.І.Петровим диверсійна група. 17 листопада 1942 року партизани М.І.Петров, О.Г.Іванов, Л.Троцький, О.Гіпс та В.Кмитюк захопили склад боєприпасів у лісі неподалік Славути. Місце розташування складу їм вказала Софія Спешинська. Партизани вбили вартового, навантажили три підводи амоналом, а решту вибухівки підірвали.

24 березня 1943 року начальник поліції безпеки і СД повідомляв у Берлін з Рівного: «У Славуті було пограбовано і потім підірвано склад вибухівки головного лісництва. До рук партизанів, які залишаються до цього часу невідомими, потрапило 1025 кг вибухівки (амоналу), 320 м запального шнуру і 5 тисяч капсулів-детонаторів. Слідству вдалося виявити частину вибухівки біля вкрадених ними саней. Оскільки при пізніших нападах на залізницю було встановлено, що це була вибухівка німецького походження, є підстави вважати, що підривання здійснювалося тією ж бандою, яка пограбувала склад вибухівки».

В середині листопада 1942 року німці оголосили черговий набір робочої сили в Німеччину. Партизани розуміли, що цей захід буде саботуватися населенням і в села Славутського району виїдуть поліцаї та німці для виловлювання людей. Партизани вирішили перший удар по поліції нанести у с.Миньківці.

Підпільники Романін довідалися про день і час збору жителів сіл Миньківці та Романіни для відправки в Німеччину. Вночі на 21 листопада, коли очікувалася облава, партизани влаштували засідку у хаті Ганни Юрчук, де розміщувався штаб загону. За оголошеним набором всі члени цієї сім’ї підлягали відправленню в Німеччину.

До війни Ганна Юрчук працювала в їдальні при дитячому сирітському інтернаті в с.Миньківці. В інтернаті виховувалися і її діти – 15-річний син Володя та 17-річна донька Надя. З приходом німців сім’я втратила притулок і змушена була жити в лісі. Володимир уподобав місце на невеликій галявині, декілька місяців він стягував колоди, дошки і сам будував житло. Побудована ним хатина була невеличкою, в кімнаті ледве могло поміститися 8 чоловік. Сім’я Юрчуків жила у страшенній бідноті. На період літніх робіт Володя із сестрою йшли в західні райони найматися на роботу до багатих поляків. Незважаючи на тісноту у хаті, сім’я радо погодилася розмістити штаб загону.

На світанку 23 листопада до хати під’їхала парокінна підвода. З неї зійшло троє, з них один – із гвинтівкою. Приїжджі направилися до хати, де в сінях на них чекали партизани. Пропустивши в хату двох неозброєних, партизани кинулися на озброєного поліцая, який ішов позаду. Володя Юрчук міцно вчепився за поліцейську гвинтівку. Поліцай спробував чинити опір та, побачивши направлене на нього А.З.Одухою дуло нагана, відразу пом’якшав, віддав гвинтівку і попросив його не розстрілювати. Так, до рук партизанів потрапив славутський поліцай Іван Шамрай та двоє миньківських зрадників – голова загального двору Заєць і секретар сільської управи. Їх допитали і, отримавши деяку інформацію, розстріляли.

Довідавшись про появу в селі партизанів, інші поліцаї поховалися у сараї, де просиділи декілька годин.

Не знайшовши поліцаїв, партизани пішли в приміщення сільської управи, де поліцай Дубина охороняв зібраних для відправки в Німеччину місцевих жителів. Партизани розстріляли поліцая, знищили телефонний зв’язок і звільнили більше ста осіб. Людей відвели до комори загального двору, наділили борошном та зерном, після чого відпустили додому і порадили переховуватися під час чергового набору. Для потреб загону партизани взяли необхідну кількість коней та підвід.

Після цього партизанський загін вирушив на нове місце дислокації – в хутірне польське село Борщівку Острозького району Рівненської області. Штаб загону розміщався у хаті селянина Малика. Згодом це село було спалене, а жителі розстріляні вояками УПА.

 А.З.Одуха вважав це місце дислокації для невеликого маневрового загону найбільш вдалим, ніж ліси, куди зазвичай після кожної бойової вилазки партизанів направлялися каральні загони. Партизани надіялися, що їх не шукатимуть у степових селах, адже важко повірити, що загін може там розміщатися. Крім того, дислокуватися у селі взимку було зручно для проживання і харчування на квартирах та утримання коней. Широко розгорнута агентурна мережа давала партизанам точні та своєчасні дані про наміри та пересування німців. Коли селу загрожувала небезпека, партизани вчасно довідувалися про неї, а добротна санна дорога була доброю для маневрування.

Німці, не розраховуючи на велику активність партизанського руху, у 1942 році залишили зібраний хліб у коморах загальних дворів, звідки за потребою його вибирали. На колишніх колгоспних фермах на відгодівлі стояла худоба: свині, вівці, корови. Озброєної охорони складів та худоби не було, все охоронялося місцевими сторожами, що сприяло партизанам у забезпеченні загону продуктами та фуражем для коней. До проведення месниками продовольчих та фуражних операцій селяни ставилися доброзичливо: вони не хотіли, щоб продукти їхньої праці діставалися ворогу, крім того, під маркою партизанів під час таких операцій населення розбирало хліб собі.

     Ще 21 листопада командування загону відправило з-під с.Романіни у Білорусію за радіостанцією трьох партизанів. Щоб легше було рухатися німецькими тилами, Станіслав Швалленберг переодягнувся у форму німецького офіцера, а О.Й.Манько та І.І.Долгополов – у форму поліцаїв, їх забезпечили документами про відрядження. Як представники німецької влади, вони взяли в с.Миньківці кращу підводу разом з їздовим.

 Невдовзі О.Манько, С.Шваленберг та І.Долгополов були затримані на території Білорусії партизанами з’єднання генерал-майора О.М.Сабурова. Німецька і поліцейська форми ледь не коштували їм життя, оскільки білоруські партизани прийняли їх за ворогів.

Після ретельної перевірки О.М.Сабуров направив групу партизанів на чолі з Волковим і Г.М.Хроленком для організації нового партизанського загону. В першій половині грудня на Славутчину прибули 7 автоматників, кулеметники, радист з радіостанцією, а з ними – зв’язківці загону А.З.Одухи. Місцеві партизани прийняли їх радо, особливо були задоволені радіостанцією, яка з невідомих причин через 2 місяці припинила роботу.

Переконавшись у тому, що недоцільно створювати новий загін при тому, коли всі шляхи підпільних зв’язків у навколишніх районах тягнулися до загону А.З.Одухи, Волков і Г.М.Хроленко зі своїми бійцями влилися у місцевий загін. Прибулі на Славутчину з великих білоруських лісів партизани в лісостеповій місцевості почувалися невпевнено. Лише згодом окремі з них освоїлися і виявилися чудовими бійцями: диверсант Микола Савченко, полеглий у квітні 1944 року в боях в оточенні між річками Західний Буг та Турія, відважний кулеметник і командир Ігор Перов, член диверсійної групи Іван Шумига.

Призначений О.М.Сабуровим Волков виявився невдалим командиром. Він був високої думки про себе, у ставленні до бійців був дуже несправедливий. Бійці групи Волкова, а також партизани загону А.З.Одухи не любили його. Волков деякий період виконував обов’язки комісара загону, невдовзі непомітно зійшов з арени партизанської діяльності і перейшов у інше партизанське з’єднання. Г.М.Хроленко, який виконував обов’язки оперуповноваженого особливого відділу у загоні, навпаки, користувався заслуженим авторитетом.

 

Глава 10

Перші диверсії загону

Перебуваючи у с.Борщівка, партизани вели ретельну розвідку у селі Ганнополі, де вони запланували провести чергову бойову операцію. Розвідку забезпечував І.М.Яковчук, який поки що знаходився на легальному становищі і мав право вільно ходити населеними пунктами району.

В с.Ганнопіль під посиленою охороною поліції знаходився великий спиртзавод, який працював весь 1942 рік, але спирту звідти не вивозили. Внаслідок цього, на заводі зібралося дуже велика кількість спирту. Ганнопільський поліцейський кущ нараховував 15 поліцаїв, очолюваних старшим поліцаєм Лоцюком. Крім того, до складу охорони заводу входило п’ятеро німців.

З приходом німців директором спиртзаводу та комендантом села став місцевий німець Зачик, який до війни працював механіком на цьому ж заводі. Під час окупації він знущався з населення, брав участь у розстрілі місцевих євреїв, привласнював їхнє майно, зажив паном у розкішній квартирі поряд з заводом.

Продукцію заводу німці почали вивозити лише в кінці листопада. Партизани вирішили зірвати вивіз спирту, знищивши його величезні запаси.

Плануючи диверсію, партизани мали намір знищити поліцаїв та директора заводу Зачика, якого дуже боялися місцеві жителі.

До 1 грудня розвідку було завершено: партизани дізналися про розташування об’єктів, систему охорони, розміщення постів. Оскільки партизани щоночі відвідували навколишні села, поліція могла передбачити напад на с.Ганнопіль, тому додатково озброїлася ручним кулеметом, якого раніше не мала. Поведінка Зачика свідчила про те, що до нього дійшли чутки про плани партизанів знищити його. 

План операції передбачав:

- ліквідувати комутатор, щоб розірвати телефонний зв’язок зі Славутою та Берездовим, а також внутрішній зв’язок в селі;

- заблокувати приміщення, в якому перебували німці;

- захопити приміщення поліцейської комендатури, знищити поліцаїв та заволодіти їхньою зброєю;

- ліквідувати Зачика у його будинку;

- знищити спирт і вивести з ладу обладнання заводу.

Більшість партизанів знаходилися в роз’їздах, тому було вирішено провести операцію силою 11-ти чоловік, в тому числі А.З.Одуха, Г.В.Кузовков, М.І.Петров, О.П.Перепелицін, І.М.Яковчук, В.Юрчук, О.Г.Іванов, Л.Троцький, О.Гіпс.

Успіх операції міг забезпечити тільки раптовий напад на всі об’єкти одночасно.      2 грудня 1942 року пізно ввечері партизани двома підводами прибули в с.Ганнопіль. Двоє залишилося біля підвід, ще двоє направилися до комутатора, а троє, взявши під приціл вхідні двері, оточили приміщення, де проживали німці. А.З.Одуха, Г.В.Кузовков, М.І.Петров та О.П.Перепелицин кинулися до поліцейської комендатури, яка знаходилася у добротному двоповерховому приміщенні сучасної сільської ради.

Охоронця біля комендатури не виявилося, а двері були щільно закриті зсередини. Виникло питання, як проникнути в будинок. «Допоміг» неозброєний поліцай, що повертався в комендатуру з гулянки. Затримавши гуляку, партизани змусили його постукати в двері і на питання чергового поліцая назвати себе. Його попередили, що в разі викриття присутності під дверима партизанів, він отримає кулю в спину. Поліцай пообіцяв все виконати в надії на те, що йому буде збережено життя.

 Щоб зрозуміти подальші дії партизанів, необхідно описати приміщення поліцейської комендатури. Це був старий панський двоповерховий цегляний будинок з товстими стінами. Вхід з вулиці вів через ґанок та коридор, з обох боків якого знаходилися кімнати поліції та сільської управи. Кімната для проживання поліцаїв була розташована передостанньою в кінці коридору ліворуч. Вікна поліцейських кімнат мали ставні, що заважало кинути в приміщення гранату. Велике вікно в кінці коридору давало змогу при електричному освітленні бачити все, що відбувалося там. Стежити за коридором через це вікно став О.Перепеліцин.

Він бачив, як на стук у вхідні двері з кімнати в коридор вийшов кремезний поліцай з кулеметом в руках. За ним вийшло ще четверо поліцаїв без зброї. Здоровань підійшов до дверей, які вели з коридору в ґанок, направив на двері кулемет і голосно крикнув: «Хто там?» Спійманий партизанами поліцай назвав своє прізвище. Впізнавши голос свого товариша по службі, поліцай повісив кулемет на плече і відкрив двері. Вслід за поліцаєм в коридор вскочив А.З.Одуха. Направивши пістолет на здорованя з кулеметом, він другою рукою міцно схопився за кулемет. Поліцай став чинити рішучий опір, встиг вдарити А.З.Одуху шваброю, якою були зачинені двері. Але, побачивши направлені на нього стволи автоматів Г.В.Кузовкова і М.І.Петрова, відразу припинив боротьбу. Кулемет миттю опинився в руках партизанів.

У коридорі партизанам вдалося схопити ще трьох поліцаїв. Начальник поліції Лоцюк з двома поліцаями встиг зачинився в кімнаті. Спійманих обшукали, пов’язали і поклали на підлогу. З коридору було чути, як старший поліцай тремтячим голосом по телефону викликав комутатор. Сказавши, що комутатор розбитий і приміщення комендатури оточене, Г.В.Кузовков запропонував йому здатися. Не почувши відповіді, партизан поставив ультиматум: «Рахую до трьох, після чого буду кидати гранати!» Про гранати було сказано для більшого страху, адже двері були закриті зсередини і кидати гранату було нікуди. Г.В.Кузовков встиг порахувати тільки до двох, після чого пролунав постріл і через двері з кімнати поліцаїв просвистіла куля. Партизани дали три довгих автоматних черги по дверях, але це не дало результату. Після автоматних черг з кімнати почулися стукіт та гуркіт: це поліцаї шафами, столами та іншими меблями заставляли двері. Підходити до дверей було небезпечно, адже поліцаї могли взяти їх на приціл.

Німців у сусідньому приміщенні партизани не виявили. Мабуть, почувши стрілянину, вони втекли через запасний вихід і десь заховалися. М.І.Петров і О.П.Перепеліцин кинулися шукати втікачів. Для завершення операції в комендатурі залишилися А.З.Одуха і Г.В.Кузовков. Лежачі на підлозі зв’язані чотири поліцаї намагалися звільнитися, їх пристрелили. Через хвилин 20 привели до комендатури поліцая, спійманого на комутаторі. З його допомогою намагалися відкрити двері в кімнату поліцаїв, але це не вдалося: не встиг він промовити декілька слів, як був застрелений через двері. Тоді партизани принесли в коридор соломи і запалили її під дверима поліцейської кімнати. Коли коридор наповнився димом, партизани залишили приміщення в надії, що воно запалає, і вирушили до заводу.

 Зачика спіймати також не вдалося, оскільки він, почувши стрілянину, вискочив із своєї квартири через вікно і заховався. Виламавши двері, партизани зайшли в його помешкання. Ця величезна квартира з підвалами мала вигляд справжнього універмагу. Поряд з величезною кількістю чоловічого, жіночого і дитячого добротного взуття та одягу там були скрині з різноманітними дорогими тканинами, коштовності, годинники, перини, ковдри та простирадла. Комора та підвал були наповнені різноманітними продуктами та напоями. Навантаживши майном три підводи, партизани решту облили керосином і запалили прямо в квартирі.

Одночасно здійснювалася операція і на заводі. Набравши для себе бочку спирту, партизани підпалили склад. Величезні вогняні язики спалахнули над приміщенням. В ближніх селах почали дзвонити дзвони, піднялися пожежні команди. Бочку зі спиртом довелося залишити, оскільки через поспіх нею поламали аж троє саней. Тим часом пожежа розросталася. Вогонь перекинувся на заводські приміщення поряд зі складом спирту. Пожежа була настільки сильною, що її було видно на десятки кілометрів.

Біля півночі партизани залишили село і повернулися на свої квартири в село Борщівку, яка знаходилася всього в шести кілометрах від Ганнополя. Як виявилося, залишені партизанами у комендатурі поліцаї не загинули. Після цієї пригоди Лоцюк перебував у напівбожевільному стані, але за свій «подвиг» від німців отримав медаль. Приміщення комендатури не загорілося, тому що в кімнаті поліцаїв було в запасі кілька відер води, якими вони погасили палаючі двері.

Під час операції партизани розстріляли 11 поліцаїв, захопили ручний кулемет,            8 гвинтівок і 1 пістолет, знищили більше однієї тисячі тонн спирту, спалили спиртзавод.

Тільки опівдні 3 грудня приїхало в с.Ганнопіль до батальйону німців з танкетками і бронемашинами. Каральний загін намагався рухатися партизанськими слідами, але далі с.Нараївка не пішов і повернувся назад у Славуту.

Звістка про велику диверсію та розгром поліцейського куща в с.Ганнопіль моментально рознеслася серед жителів регіону. Населення в багато разів перебільшувало силу партизанів. Навіть німці офіційно заявляли, що в нападі на с.Ганнопіль брало участь не менше 200 чоловік. Поміж німцями та поліцією ширилась паніка: поліцаї припинили поодиноке відвідування сіл у нічний час. Шепетівський гебітскомісар видав спеціальне розпорядження, за яким німцям та поліцаям дозволялося знаходитися в населених пунктах району за службовими обов’язками лише до 14 години, після чого вони повинні були збиратися у районних центрах.

Це було на руку партизанами, з 14 години починався «партизанський час».

До середини грудня 1942 року загін нараховував 80 чоловік. 16 грудня А.З.Одуха видав наказ, яким створив штаб загону та розділив людей на відділення і взводи. Начальником штабу було призначено Г.В.Кузовкова. В ряді операцій Г.В.Кузовков зарекомендував себе сміливим і рішучим партизаном та користувався заслуженим авторитетом і повагою. Командирами взводів призначено І.І.Долгополова, О.Й.Манька, О.П.Перепеліцина. Заступником командира загону з матеріального забезпечення став колишній старшина надстрокової служби М.Сідненко.

У цей же день, 16 грудня, відбулися перші партійні збори загону, на яких були присутні 6 кандидатів у члени ВКП(б)У та четверо безпартійних. Обговорювалися питання:

1. Вибори секретаря партійної організації і його заступника.

2. Прийом в кандидати в члени КП(б)У.

3. Присвоєння імені загону.

Секретарем партійної організації загону обрано Г.В.Кузовкова, його заступником – І.І.Долгополова. Командир загону А.З.Одуха був прийнятий кандидатом у члени ВКП(б)У.

З метою увічнення пам’яті героя радянського підпілля Ф.М.Михайлова, за пропозицією Г.В.Кузовкова, партійні збори винесли рішення присвоїти партизанському загонові ім’я Ф.М.Михайлова.

Тоді ж, у грудні 1942 року, через зв’язкових Антоніну Петрійчук і Василя Трегуба загін відновив зв’язок з підпільниками Славутського табору військовополонених, яка готувала вихід з табору нової групи полонених. Керівники цієї групи Василь Шевченко та Василь Бондаренко (згодом комісар кавалерійського дивізіону) підготували до виходу з табору 80 чоловік, окремі з них мали зброю. 18 грудня для остаточної домовленості про втечу з табору полонених прибули в с.Стригани Антон Одуха та Станіслав Швалленберг.

Вихід було здійснено 26-27 грудня, внаслідок чого загін поповнився вдвічі. Прибулі швидко освоїли партизанське життя і надалі всі без винятку гідно проявили себе в партизанській боротьбі. Загін зріс до 160 чоловік, але зброї не вистачало. В хід ішли обрізи, відібрана в лісників зброя. Для пошуків зброї партизани розкопали братські могили червоноармійців біля с.Жаврів. З цих могил вдалося дістати біля 50 наполовину поржавілих гвинтівок, з них зібрали 20 придатних для використання.

У день від’їзду А.З.Одухи та С.Швалленберга в с.Стригани Г.В.Кузовков та М.Сідненко поїхали у с.Миньківці для встановлення зв’язку з групою десантників, а також для організації збору там зброї. Зв’язок з десантниками був необхідний тому, що радіостанція загону не працювала і виникла потреба рацією десантників зв’язатися з Центром.

Збором зброї займалися підпільники с.Миньківці, очолювані Василем Черняком. Група підтримувала зв’язок із загоном, мала закопану зброю, підібрану в лісах. Допомагав постачанням боєприпасів партизанський агент в славутській поліції Сергій Миронюк. За рахунок поліції він поповнював запаси зброї та боєприпасів. Передачі у загін чекала нова партія зброї, яку мали намір забрати Г.В.Кузовков та М.Сідненко.

На світанку 19 грудня вони приїхали підводою до хати В.Юрчука. Після розстрілу в ній трьох зрадників Батьківщини ця квартира була поза підозрою, і партизани продовжували використовувати її в своїх цілях.

Вся сім’я Володі Юрчука була вдома. День 19 грудня пройшов спокійно. Зустріч з десантниками Миньківської підпільної групи була призначена на вечір 20 грудня. Але події, що трапилися вранці 20 грудня, порушили плани партизанів. Про те, що сталося, Г.В.Кузовков розповідав:

«Недільного дня 20 грудня 1942 року ми піднялися на світанку. Мати Володі Юрчука приготувала добрий сніданок. Її донька Надя принесла з села пляшку горілки. Ми з апетитом поснідали. Після сніданку зав’язалася розмова, говорили про операцію в Ганнополі та про інше.

Володя Юрчук походжав подвір’ям, нібито дивився за господарством. Насправді він стежив за рухом людей і тих, хто направлявся до його хати переймав на вулиці, кажучи, що хата зачинена і мами немає вдома. На випадок появи ворога він мав вчасно попередити партизанів. Не помітивши нічого підозрілого, Володя зайшов до хати на кілька хвилин, щоб зігрітися. Невдовзі, глянувши у вікно, Максим Сідненко скочив зі стільця і крикнув: «Володька, швидко надвір!» Я схвильовано запитав, у чому справа. Максим показав пальцем у вікно і, схопивши у руки автомат, кинувся до виходу. Через вікно я побачив багато озброєних людей, які наближалися до хатини.

Це йшла на оточення хати наведена миньківським старостою Демидом Баланчуком мадярська рота. Того дня рота прочісувала ліс, шукаючи винуватців залізничної катастрофи біля станції Цвітоха. Схопивши автомат, я вибіг у коридор. Помітивши нас, мадяри відкрили вогонь по хаті. Кулі легко пробивали тонкі стіни. Важко описати стан, в якому перебували я і мої товариші у цю хвилину раптового нападу. Голова горіла, думки плуталися, адже нас було лише троє, а їх – не менше сотні. Думати про те, що робити, не було часу. Навряд чи тоді хто-небудь з нас усвідомлював свої дії. Не хотілося у розквіті сил так безглуздо помирати, але надії на порятунок не було.

Рішення прийшло миттєво – відстрілюватися до останнього, щоб якомога дорожче віддати своє життя. Максим з автоматом заліг у коридорі. Більше десятка мадяр, які стояли перед дверима, направили на нього стволи гвинтівок і щось кричали. Тільки-но в коридорі з’явився я, тримаючи в правій руці автомат, сталося щось незвичайне. Мадяри опустили гвинтівки. Напевно, їх вразив мій вигляд, адже вони побачили не страховисько з великою бородою та палаючими очима, якими уявляли вони партизанів. А тут перед ними раптом постав акуратний, поголений молодий чоловік з кучерявим волоссям, одягнений у темно-синій шерстяний костюм у коричневій сорочці з червоною краваткою. Мадяри стояли, як одурілі, і не стріляли.

Нервово посміхнувшись, я звів автомат і пустив по мадярах автоматну чергу. Те ж саме зробив Максим. Мадяри падали як горіхи, а інші стали розбігатися з дикими криками. Паніка була повною. Живі втікали, тягнучи за собою поранених. Декілька чоловік відстрілювалися. В цей вирішальний час у мене відмовив автомат. Я швидко вбіг до хати за другим диском і побачив страшну картину: мати і сестра Володі були вбиті розривними кулями, а Володя, котрого я перед тим послав за гранатами, через калюжі крові з блідим та зляканим обличчям повз до виходу. Він був поранений.

Швидко схопивши другий диск, я кинувся до виходу в коридор. В цей час куля через стіну вп’ялася мені в ліву руку. Спочатку я не відчув болю і не зрозумів, що поранений. Мені здалося, що я просто вдарився. Стрілянина продовжувалася. Максим повідомив, що він поранений у ліву руку. Я йому відповів: «Нічого, продовжуй стріляти, я теж поранений». Максим дав ще дві черги, і мадяри кинулися втікати. Ми вибігли за ними на вулицю. Після кількох черг в мене відмовив і другий диск. Я повернувся в коридор і зайнявся диском. Це продовжувалося не більше двох хвилин. Раптом автомат випав з моїх рук, а далі я нічого вже не пам’ятав. Отямився я приблизно через 20 хвилин від гучного пострілу. Це Володя Юрчук прикінчив з гвинтівки ще одного мадяра.     

Після цього наступила тиша, стрілянина припинилася. Прийшовши до тями, я побачив, що лежу у калюжі крові, а руки і ноги мені майже не підкоряються. Куля пройшла в районі ліктя і повністю перебила вену. В гарячці бою я нічого не відчував, але велика втрата крові дала про себе знати, сили залишали мене. Я запитав Володю: «Де мадяри? Що з Максимом?» Він відповів, що мадяри розбіглися, останнього він щойно пристрелив, а Максим вбитий біля хати.

Карателів не було, хоч важко було уявити, що вони всі з переляку розбіглися. У мене виникло побоювання, що мадяри могли засісти в кущах і чекати підкріплення. Наказавши Володі відходити в ліс, я спробував повзти за ним, але не зміг. Піднявшись на ноги, я зміг пройти метрів 150. Дуже хотілося пити. Я впав на землю і став їсти сніг. Незважаючи на мороз, мені, роздягненому, було гаряче. Що ж робити? Рухатися далі не можу, 15-річному хлопцеві мене тягти не під силу, а залишатися на місці – значить загинути від руки ворога або померти через відсутність медичної допомоги. Тут я згадав, що ми приїхали на підводі і запропонував Володі запрягти коней. Незважаючи на те, що один кінь був поранений в ногу, Юрчук запряг обох коней, настелив підводу сіном, забрав весь наш одяг, зброю, підібрав гвинтівки вбитих мадяр.

Допомігши мені вибратися на підводу та вкривши теплими речами, Володя повіз мене в гущавину лісу. Ми від’їхали два кілометри від місця пригоди і зупинилися. Направлятися у загін вдень степовими селами було небезпечно, ми вирішили дочекатися вечора.

Невдовзі ми почули сильну стрілянину з гвинтівок та кулеметів, гул автомобіля – це мадяри з підкріпленням приїхали атакувати нас. Більше години вони стріляли по хатині Юрчуків, але ввійти до неї не посміли та побоялися навіть в той день підібрати тіла вбитих солдатів.

З настанням вечора ми вирушили далі. До стоянки загону було біля 30 кілометрів. У с.Бараннє місцеві підпільники допомогли поміняти коней. Тієї ж ночі з 20 на 21 грудня ми дісталися до загону в село Борщівку.

Знадобилося двомісячне лікування, щоб я повернувся в стрій. Як згодом виявилося, в бою біля хати В.Юрчука загинуло більше десятка мадярів та більше двох десятків отримали поранення. Тіла матері і сестри Володі, а також Максима Сідненка наступного дня жителі села поховали. На третій день мадяри підібрали трупи своїх солдат, а хатину Володі Юрчука спалили.

Закінчуючи розповідь про нерівний бій та його неймовірні результати, хочу відмітити героїчну поведінку 15-річного Володимира Юрчука. До цього бою він ніколи не стріляв, не вбивав людей, не бачив стільки крові. І ось раптом таке жахливе бойове хрещення: в бою на його очах гинуть мати і сестра, вмирає один товариш, другий – важкопоранений. Він, теж поранений, стоїть серед трупів, своїх і ворожих, біля калюж крові та спотворених облич. Але це не зломило його волі, він не заплакав і не втік з поля бою, а став рятувати пораненого командира. Більше того, Володя потурбувався забрати зброю товаришів і вбитих ворогів. І тільки доставивши мене в загін, лігши відпочивати, Володя тихо заридав. Його молоді нерви більше вже не могли витримати, за один день він із дитини перетворився в мужнього воїна. Надалі Володя став чудовим диверсантом, командиром диверсійного взводу і пустив під укіс 14 ворожих ешелонів. Він мстився ворогу жорстоко, невтомно за страждання народу, за свою матір і сестру».

29 грудня 1942 року загін передислокувався в с.Лідовка Гощанського району. В цей час керівництву загону вдалося встановити зв’язок із партизанським загоном з’єднання О.М.Сабурова, який дислокувався у Лельчицькому районі Поліської області Білорусії.

 Продовжували свою діяльність підпільні групи в селах району. Підпільники сіл Малий Скнит та Великий Скит створили партизанський загін ім.Чапаєва, його очолив місцевий житель лейтенант Д.П.Панчук. Берездівські підпільники А.А.Матвійчук і І.М.Чорнокрилюк із дзоту, розміщеного поблизу с.Яблунівка, дістали три гвинтівки, чотири гранати, пістолет та ящик патронів. Стриганські підпільники Іванов Олексій, Софія Спешинська, Віктор Зімарєв, Катерина Якушевич, Леонід Троцький, Олександр Гіпс, Віталій Кмитюк, Михайло Зінчук і Микола Островський організували втечу з табору 28-ми полонених на автомобілі та різними шляхами вивели їх на Лідовські хутори, де стояв загін.

В останні дні 1942 року славутське підпілля зазнало нових втрат. 18 грудня заарештований і наступного дня розстріляний в Шепетівці керівник підпільної групи при районному відділі освіти М.І.Марковський. Тими днями був викритий і заарештований керівник підпільної групи на біржі праці С.І.Дмітрієв. В його блокноті гестапівці виявили прізвище Олександра Рахлінського, якого заарештували разом з дружиною Франею та племінниками П.А.Рахлінським і М.А.Рабченюк. Їх довго тримали в шепетівській тюрмі. А дорогою в Німеччину вони втекли з поїзда.

Наближався новий 1943 рік. Радіо приносило радісні вісті про героїчні перемоги радянських військ. Партизани диверсійного загону, очолюваного М.Петровим, в свою чергу, вирішили зробити партизанський «новорічний подарунок» Гітлеру.

Михайло Іларіонович Петров – сибіряк, в армії служив молодшим командиром у саперному підрозділі, відмінно знав підривну справу. Під час відступу радянських військ у 1941 році він потрапив у оточення, переховувався у західних областях України. Навесні 1942 року, прямуючи до лінії фронту, зустрівся з Єльським партизанським загоном і залишився в ньому. У вересні 1942 року ще з одним товаришем прибув у Жовтневий район Поліської області у штаб партизанського з’єднання генерал-майора Константинова як зв’язківець від Єльського загону.

Довідавшись про те, що на Південь, де проходять важливі залізничні магістралі, відправляється група партизанів славутського загону, він виявив бажання йти з ними, бо вважав, що там зможе краще проявитися як підривник.

В загоні ім.Михайлова М.І.Петрову було доручено створити групу підривників і організувати їх навчання, виготовляти підривні пристрої і приступити до диверсій на залізниці. На підготовку до проведення диверсій вистачило півтора місяця. Із виплавленого зі снарядів за цей час біля центнера толу члени диверсійної групи виготовили декілька мін та примітивні пристрої натискної дії для їх підриву.

31 грудня 1942 року М.І.Петров, О.Іванов, О.Перепеліцин, Л.Троцький та О.Гіпс вирушили «полювати» на ворожий ешелон. Опівночі в районі ст.Кривин пролунав потужний вибух – ешелон, який прямував на фронт з живою силою ворога, полетів під укіс. Це була друга диверсія в історії партизанського загону ім.Михайлова. Вона відкрила початок активної систематичної диверсійної діяльності. До 20 січня 1943 року на ділянці Кривин – Славута М.І.Петров зі своєю групою пустив під укіс ще два ворожих ешелони.

 Техніка здійснених тоді диверсій полягала в наступному: до залізниці підходила група з 5-6 диверсантів. За півкілометра від залізниці до насипу направлялося два розвідники в білих халатах. Вони оглядали ділянку і, при відсутності патруля, залягали на відстані 200 метрів один від одного, тримаючи напоготові зброю, направлену у бік можливої появи охоронців залізниці. За їхнім сигналом до залізниці підповзали 2-3 мінери і підкладали міну під рейку, встановлювали пристрій для її підриву, прикріплювали до нього шнур довжиною 150-200 метрів, який натягували і старанно маскували. Після цього мінери і розвідники відходили від полотна на довжину шнура, а в напрямку появи ешелону на відстань 500-600 метрів виходив сигнальник з кишеньковим ліхтарем і чекав військовий ешелон. У потрібний момент він подавав умовний сигнал ліхтарем. Підривник, що тримав шнур, стежив за рухом ешелону і, щойно паровоз наближався на 1-2 метри до міни, шарпав за шнур. Лунав вибух, летіли рейки, шпали, вагони, лунали крики, тривожні сигнали, безладна стрілянина. Диверсанти ж швидко відходили, сідали на підводу, що стояла неподалік, та їхали в потрібному напрямку. Через годину, як правило, підходив ремонтний потяг. Наступного дня місцева агентура доносила результати катастрофи. Надалі диверсанти застосовували складніші й ефективніші засоби підриву.

Новий 1943 рік приніс нові жертви серед мирного населення району. На Різдво поліцаї оточили с.Жуків. За наявним списком вони забрали 13 чоловіків села, яких звинуватили у зв’язках з партизанами, і відвезли в Шепетівку. Хтось з них не витримавши тортур у гестапо, назвав ще 13 прізвищ односельців, яких теж забрали. Через два тижні їх усіх розстріляли на околиці Шепетівки. Серед загиблих – брати Іона, Олександр і Трохим Адамчуки, Гнат, Михайло і Семен Сороки. Загинув і Степан Іванович Мельник, який перед тим дістався рідного села з полону і встиг попрацювати вчителем школи декілька місяців.

Часта поява партизанів в селах, активізація бойової і диверсійної діяльності – все це визвало тривогу і відповідну реакцію каральних органів. Виїзди на боротьбу з партизанами поспішно зібраних загонів поліції і німців істотних результатів не давали. Тоді гебітскомісар Шепетівкого округу викликав спеціальний каральний загін СС. Одягнені у білі халати, в білих касках, на білих конях есесівці почали проводили операцію вночі. Починаючи від Шепетівки, вони стали перевіряти село за селом та прилеглі лісові масиви, наближаючись до місця дислокації загону. Три групи диверсантів біля сіл Бараннє та Лисиче потрапили під облаву та були обстріляні, серед них – група М.І.Петрова, яка йшла на чергову диверсію на залізниці. Після того, як під с.Бараннє вона несподівано потрапила під інтенсивний обстріл, довелося повернутися назад. Карателі почали переслідування, оскільки у партизанів коні були значно кращі, вони легко відірвалися від переслідувачів. Минувши село Волицю, диверсійна група рушила через с.Лисиче на с.Головлі. В цей час назустріч партизанам галопом гналися на двох підводах німці. Не помітивши завчасно в тумані небезпеку, диверсанти зустрілися з німцями впритул. З німецької підводи почувся окрик перекладача: «Бандити! Здавайтеся!» Партизани не розгубилися. Звернувши в бік, вони відкрили вогонь із автоматів по німецьких підводах. Один офіцер і 9 солдатів були вбиті. Підібравши трофеї, група відірвалася від переслідувачів і лише наступного дня повернулася в загін.

На цей раз все обійшлося добре. Але партизанів стривожило наближення до їхньої стоянки карального загону. Приймати бій з батальйоном добре озброєних есесівців зі своїм озброєнням та ще й на відкритій місцевості вони не могли, тому змушені були покинути свою стоянку.

 

Глава 11

У з’єднанні І.І.Шитова

22 січня 1943 року партизанський загін ім.Михайлова майже у повному складі виступив із с.Лідовка на Полісся за маршрутом: Лідовка – Крилов – Черниця – Богданівка – Забара – Вацлава – Мала Клєцка – Дерманка – Бельчаки – Глушково-Мочулянка – Мокре. Цей шлях партизани подолали за дві ночі і зупинилися в лісі біля р.Случ. Тут одухівці зустрілися з партизанськими загонами І.І.Шитова та Іванова, що входили тоді до складу з’єднання генерал-майора О.М.Сабурова, а також із загоном підполковника Д.М.Медвєдєва та спецгрупою капітана держбезпеки Прокоп’юка.

Виїзд на Полісся, всупереч сподіванням командування загону, виявився тривалішим. Одухівців залучили до бойових операцій. Розробивши спільний план операції по захопленню великого складу зброї та боєприпасів у райцентрі Баранівка Житомирської області, всі три загони та група Прокоп’юка вирушили на завдання за маршрутом: Мокре – Мочулянка – Більчаківська Колонія – Більчаки – Франкопіль – Суховоля з наміром перейти дорогу Рівне – Житомир в районі с.Піщов та рухатися на Баранівку.

Але велика кількість ворожих військ на шосе, а також виявлена розвідниками велика група німців в районі с.Городниця змусила партизанів відмовитися від проведення запланованої операції. Вони повернули на Михеївку і через Курчицю, Осову, Березняки досягли Брониці. Вже в Брониці їх почала переслідувати велика каральна експедиція. Після нетривалої зупинки в с.Козарник Холопський партизани, подолавши за ніч 80-кілометровий перехід, досягли с.Тинне. Звідси загони Іванова та І.І.Шитова рушили далі на північний схід до стоянки з’єднання О.М.Сабурова, а загін ім.Михайлова та група Прокоп’юка зупинилися на стоянку

Зустріч загону ім.Михайлова із оперативною групою держбезпеки мала негативні наслідки для загону. Командир оперативної групи капітан держбезпеки Прокоп’юк, маючи завдання пройти для виконання спеціальної роботи в район Шепетівка – Славута, вирішив підпорядкувати собі загін А.З.Одухи. Одухівці, що мали широку мережу агентури в потрібному йому районі, були не проти допомогти у виконанні завдання, але підкорятися Прокоп’юку не погоджувалися. Загону ім.Михайлова для подальшого розгортання партизанського руху в північних районах Кам’янець-Подільській області було доцільніше підпорядковуватися Українському штабові партизанського руху.

Тоді Прокоп’юк сфабрикував радіограму в центр, в якій представив загін ім.Михайлова не міцним і добре організованим, а блукаючою групою. Цим він домігся дозволу взяти загін під своє керівництво, а одухівці змушені були підкоритися. Прокоп’юк практично розформував загін: він відібрав із загону 50 чоловік з кращою зброєю, а решту бійців відправив в загони з’єднання О.М.Сабурова. А.З.Одуху, для годиться, призначив своїм заступником з господарської частини, а Г.В.Кузовкова – помічником начальника штабу загону. Решту керівного складу, на власний розсуд, розіслав у свої підрозділи. Відчуваючи, що бійці михайлівського загону ставляться до нього з недовірою, Прокоп’юк організував систему стеження і підозр. Бійці боялися вільно висловлюватися, щоб не викликати на себе гнів цього «пана» і не бути миттєво розстріляними. Прокоп’юк часто грозився: «Після війни у наших підвалах таких розстрілювати будемо».

Звиклий до спокійного життя та зверхнього ставлення до людей Прокоп’юк не поспішав проводити бойові операції і серйозно не займався розвідкою. Про харчування особового складу він абсолютно не переймався. Люди практично голодували в той час, як цьому не було вагомих причин. Прокоп’юк був досить зарозумілим у ставленні до підлеглих командирів. Розпорядження віддавав через свого «ад’ютанта» – співмешканку Зою. Він вважав приниженням харчуватися з одного котла навіть зі своїми заступниками. Маючи завдання переходу на Південь, капітан держбезпеки не поспішав його виконувати, не бажав ризикувати своїм життям.

Вийти з такого принизливого становища та бездіяльності одухівцям допомогло їхнє звернення до генерал-майора О.М.Сабурова. Довідавшись про незаконне розформування загону ім.Михайлова і врахувавши великі можливості загону в розгортанні партизанського руху, він виправив допущене Прокоп’юком самоправство. На ім’я А.З.Одухи Сабуров надіслав лист такого змісту: «Командиру партизанського загону ім.Михайлова тов. Одусі. В район Новоград-Волинського виходять об’єднані загони під командуванням командира партизанського загону тов. Шитова і комісара партизанського загону тов.Скубко. Наказом по наших об’єднаних партизанських загонах від 17.02.1943 року за № 34 Ви призначені членом Штабу об’єднаних партизанських загонів при тов. Шитові. Отже, і Ваш загін під Вашим командуванням входить до складу даного об’єднання.

Завданням Ваших загонів, тов.Одуха, є негайне розгортання бойових, диверсійних та розвідувальних операцій на комунікаціях ворога і, головним чином, на ділянках залізниці Славута – Шепетівка, Шепетівка – Полонне, Шепетівка – Новоград-Волинський та на шосейний дорогах: Славута – Шепетівка, Остріг – Ізяслав, Славута – Корець, Шепетівка – Корець, Новоград-Волинський – Корець і Новоград-Волинський – Полонне.

Вам особисто, тов.Одуха, слід широко розгорнути роботу по створенню прихованих резервів та мережі явочних квартир, поряд з цим обстановка вимагає і організації нових партизанських загонів. Цьому питанню, тов.Одуха, треба приділити серйозну увагу, і я сподіваюсь, що з цим завданням Ви впораєтесь.

 Разом з тим ставлю до Вашого відома, що Ви, тов.Одуха, і Ваші бійці представлені до урядової нагороди, і треба сподіватися, що до дня 25 річниці Червоної Армії буде Указ Президії Верховної Ради про нагородження, і в цьому обіцяв допомогти тов. Строкач.

Привіт Вам і всьому особовому складі Вашого загону.

Бажаю успіху у Вашій подальшій роботі» (Стиль листа збережено. Авт.).

Цим наказом відновлено діяльність загону ім.Михайлова. Під час нетривалого підпорядкування Прокоп’юку загін зазнав великих втрат. По-перше, він чисельно зменшився від 150 до 65 бійців, по-друге, за наказом Прокоп’юка були спалені всі штабні документи загону.

За наказом командира об’єднаних партизанських загонів І.І.Шитова від 22 лютого 1943 року, комісаром партизанського загону ім.Михайлова був призначений Гнат Васильович Кузовков.

23 лютого 1943 року загін ім.Михайлова отримав новий наказ І.І.Шитова:

«Командиру партизанського загону ім.Михайлова тов. Одусі.

25.02.1943 року вийти зі своїм загоном в район Шумська з завданням проводити диверсійні операції на залізницях Шепетівка – Тернопіль, Броди – Рівне, на шосейних дорогах Кам’янець-Подільський – Рівне, Кременець – Шепетівка».

Згідно з наказом загін вирушив у новий район розташування за маршрутом: Рудня Боровська – Мокре – Більчаки – Велика Клєцка – Речечина – Забара – Богданівка – Крилов – Лідовка – Великий Скнит – Нараївка – Борщівка – Кураж – Прикордонна Улашанівка – Головлі – Лисиче – Крупець – Стригани – Білотин – Клинівець – Кам’янка – Стойло – Новомалин – Ілляшівка – Данилівка. 

В колонії Речечина відбулася перша збройна сутичка між славутськими партизанами та вояками УПА. Тут була знешкоджена штабна група націоналістів-бульбівців, у них забрано кулемет, 5 гвинтівок, 2 пістолети, радіоприймач, друкарська машинка і штабні документи.

У с.Великий Скнит партизани замінили сани на підводи та запаслися фуражем. Села Борщівка і Лідовка ще були цілими, а вже 1 березня – оточені і спалені, населення фізично знищене. Цю операцію проводив український добровольчий батальйон із села Бабина, сформований німцями з допомогою «бульбівців» у час, коли Тарас Боровець (Бульба) ще підтримував зв’язок з німцями. 

Акт спалення сіл супроводжувався виключною жорстокістю. Карателі розстрілювали або живими кидали у вогонь всіх, хто потрапляв до їхніх рук, не зважаючи на стать і вік. У цих селах збереглися тільки хати українців. Це свідчить, що експедиція була актом національної різанини між українцями і поляками, яку німці посилено культивували, щоб не витрачати власних зусиль для придушення революційних спалахів поневолених народів.

Після семидобового переходу, форсувавши залізничну магістраль у районі с.Крупець, партизани зробили нетривалу стоянку в славутському лісі.

Ось як про події кінця лютого 1943 року писав у своєму щоденнику О.Й.Манько:

«22 лютого 1943 року. Нам, михайлівцям, радість: ми повертаємося у славутські ліси. А людей знайдемо, бо коли ми йшли, ще було мало охочих «рейдувати». Наш загін знову став називатися іменем Ф.М.Михайлова і адміністративно підлягати І.І.Шитову, наказом якого на посаду командира було призначено А.З.Одуху, комісара – Г.В.Кузовкова, заступника командира по розвідці – О.П.Горбушка і начальником штабу загону – мене. Все робилося, як мовиться, по тривозі. Мета – розташуватися поряд із І.Шитовим. Загін розвернули в дві групи під командуванням І.І.Долгополова та Г.К.Тимчука. В кожній було по два взводи, а у взводі – по два відділення із 5-6 чоловік, санітарна і господарча служби, відділення кінної розвідки.

23 лютого. Свято. Загін був вишикуваний для прийняття партизанської клятви. Вишикувалися ми групами, комісар читав клятву, всі повторювали, а потім розписувалися. Над лісом гриміло: «Я – громадянин великого Радянського Союзу…за спалені міста і села, за смерть жінок і дітей наших, за знущання, насильство над моїм народом клянусь помститися ворогові… Кров за кров. Смерть за смерть!» Усе відбувалося біля с.Червона Воля. Поспішали на Південь, бо підганяла погода та повідомлення зв’язкової Г.С.Ковалінської про те, що нашого брата-партизана в славутській лікарні катують, треба рятувати. І пішла чутка, що Прокоп’юк прагне знову нас забрати до свого загону.

24 лютого. Антон Захарович Одуха поїхав до С.А.Ковпака. Ми готуємося в дорогу. Оформляю людей і передаю в штаб І.І.Шитова. Разом із Г.В.Кузовковим перевіряємо ще раз транспорт і готовність людей. На наше диво, повернувся від О.М.Сабурова Станіслав Швалленберг, розповів про «іспити», які йому там влаштували.

27 лютого. Ось уже декілька днів ми в дорозі. Вранці зненацька «накрили» штаб націоналістів й звільнили втікачів з концтабору (6 чоловік), які відразу стали в стрій. У націоналістів забрали ручний кулемет, 4 гвинтівки, друкарську машинку, пістолети. Націоналістів «демобілізували».

1 березня. Пробуємо більше людей посадити у «сідло», щоб позбутися саней. Заїхали у Великий Скнит, де поміняли сани на підводи і зробили запас продуктів. По шляху зненацька захопили старосту села Нараївки, який заспокоївся, коли нас карателі в грудні 1942 року витиснули за річку Случ і на цей раз зовсім не чекав нас. Вночі до польського населення на Куразькі хутори Острозького району пішов Швалленберг.

2 березня. Погода вкрай несприятлива. Вдень прибіг зв’язковий і повідомив, що карателі спалюють Куразькі хутори. Були приведені в бойову готовність люди. Ведемо розвідку, як перейти залізницю на захід від Старого Кривина.

3 березня. Обставини напружені. Погода – сніг із шаленим вітром. Саме її й використав С.Швалленберг і прибув до нас. Довідалися про події на Борщівських хуторах: карателі палили їх, а населення нищили. Перебування на цій стоянці залишається неможливим. Беремо провідника і рухаємося на схід з тим, щоб перейти залізницю вже в с.Крупець. Все було зроблено, як запланували. Перейшли залізницю біля с.Крупець і мостом через р.Горинь у с.Стригани вийшли до хати лісника.

4 березня. Біля хати лісника на ранок виставили «секрети», бо місцевість дуже відома. Затримали комарівського лісника, який у свій час робив дізнання зв’язковому. Одночасно послали людей у с.Стригани до Г.Р.Охман та інших зв’язкових. Треба було визволити із лікарні свого товариша… Спорядили людей на викрадення Гіпса. Потрібно забрати й сім’ї Л.Троцького та О.Гіпса, а також доставити під село Білотин 3 тони борошна, яке було вивезене із Нетішинського млина в листопаді 1942 року і заховане в лісі. Мені потрібно було дістатися до наших зв’язкових у Стриганах і нагадати, що ми повернулися, щоб працювати далі. Це були Малєєви, які жили на околиці села і допомагали інформацією та транспортуванням через ріку Горинь. А ще – Шевчук, де мені довелося пересидіти 12 і 13 грудня 1942 року, коли повертався від генерала О.М.Сабурова, який дав рацію і групу супроводу на чолі з комісаром В.Г.Волковим.

 Повертаючись, ми відновлювали зв’язки з людьми, яких називали «вухами» і «очима». Так, в с.Нараївка знову запрацював С.Й.Броневицький… Я вирушив надвечір у с.Стригани, зустрівся з Малєєвими, дійшов до Шевчука. Зустрічі були короткими, бо необхідно було якнайшвидше повертатися, щоб вишикувати колону на марш. Маршрут нашого просування далі був уже розроблений: через Білотин на Дорогощу і далі – на  Рівненську і Тернопільську області, де планувалося поповнення бійцями…Наші сили були не дуже великими, а тому ми вигравали своїм пересуванням – ворог не міг і не мав часу зорієнтуватися в наших діях і стати нам на шляху.

Час наближався до півночі. Шикуємо колону, виставляємо охорону, рушаємо на Білотин, де треба знайти негайно дві особи, які в 1941 році видали німцям наших розвідників, скинутих десантом».

3 березня загін ім.Чапаєва з’єднання І.Шитова провів запеклий бій з каральним загоном на Лідовських хуторах, що в Гощанському районі. Партизани знищили більше двох десятків німців і поліцаїв. Відзначився в бою командир взводу, автоматник О.М.Ковшун з Великого Скнита.

5 березня бійці партизанського загону ім.Кармалюка під керівництвом С.Логутенка прийняли бій з німцями та поліцаями під селом Хоровицею. Група партизанів під керівництвом В.Зімарєва невдовзі спалила лісозавод у с.Гурби Мізоцького району.

На початку 1943 року чимало жителів сіл району, що межують із Житомирщиною, влилися у партизанські загони І.І.Шитова.

Зі спогадів жительки с.Малий Правутин, колишньої партизанки загону ім.Хрущова Г.Й.Ревви:

«Першими пішли у партизани мої однокласники: вчитель з Бесідок Гнітецький та В.О. Остапчук з Малого Павутина. У лютому Віталій Остапчук та Гнітецький прийшли до мене з лісу за продуктами та одягом. Ми з подругою Катериною Ковальчук ходили селом просити для них одяг, показали партизанам молочний пункт, звідки вони забрали молоко. Брали вони продукти із колгоспної комори, в чому партизанам допомагав комірник Гнат Бойчук. Місцева жінка, яка працювала кухарем у німців, донесла на мене і Катерину. Ранком в селі була облава, але перед тим нас забрали до партизанів. В загоні ім.Хрущова зі мною були односельці О.І.Сапіга, В.Й.Остапчук, О.Д.Власюк, А.Д.Остапчук. Чоловіки ходили на диверсії, а ми, жінки, прали білизну та верхній одяг партизанам, готували їжу, перев’язували рани. До грудня 1943 року я додому не показувалася, але весь час переживала за матір і п’ятьох братів».

Основні сили партизанського загону ім.Михайлова з початку березня перебували на Рівненщині. Ось як про це йдеться у «Звіті про бойову діяльність з’єднання ім.Михайлова»:

«Західні райони нас привабили з таких причин:

1. Пересічна лісова місцевість обіцяла надати нам хороше місце дислокації;

2. Тут якраз знаходився стик Рівненської та Тернопільської областей. Це давало партизанам великі переваги. Справа в тому, що німці, влаштовуючи каральні операції місцевого значення, зазвичай обмежувалися територією того району, в якому вони призначені підтримувати «громадський порядок». За межі цього району вони не йшли, бо вважали, що це справа жандармерії і поліції сусіднього району. Ті, в свою чергу, аналогічно ставилися до сусідів. До того ж, «ходити на партизанів» було небезпечно, і не кожен німець мав бажання підставляти під партизанську кулю свою голову. За цих обставин ми могли легко маневрувати, не здійснюючи великих переходів, наробивши галасу в одному районі, ми відходили на 5-10 км на територію сусіднього. Карателі, дійшовши до кордону свого району, поверталися назад. Щоправда, так бувало не завжди. Коли здійснювалися проти нас великі каральні експедиції спеціально виділених з цією метою військових частин, то в таких випадках дії місцевих районних гарнізонів зазвичай координувалися начальником експедиції. В таких випадках нам доводилося проводити глибокі маневри.

3. Віддаленість від цих районів важливих життєвих центрів німців і стратегічних комунікацій забезпечило тут малу концентрацію ворога. Вибираючи в цих районах місце стоянки, ми не думали обмежувати свою бойову діяльність лише ними. На території цих районів ми і не планували розгортання бойової діяльності, притримуючись одного з основних правил партизанської тактики: не проявляти особливої активності там, де проживаєш. Отож, розташувавшись на Рівненщині, ми направляли свою бойову діяльність в напрямках: Шепетівка – Славута – Рівне – Дубно, а на захід – Тернопіль – Волочиськ – Проскурів. Для загону, який мав основною ціллю проведення диверсій на важливих комунікаціях ворога, така тактика цілком прийнятна».

 «Звіт…» подає соціально-економічну та політичну характеристику Острозького та Мізоцького районів Рівненської, Шумського та Кременецького – Тернопільської областей.

«…Ці райони є сільськогосподарськими з наявністю невеликої кількості підприємств деревообробної, борошномельної та шкірної промисловості. Місто Кременець – окружний центр, в якому знаходився гебітскомісаріат. Основне заняття населення – землеробство. Система ведення господарства індивідуальна. Села, як правило, великі. Навколо кожного села розташовані поодинокі хутори.

Чимало жителів українських сіл працювали на підприємствах лісопильної та деревообробної промисловості. Незважаючи на низьку родючість землі, населення було краще забезпечене продуктами харчування, ніж населення східних районів. Це пояснюється тим, що при наявності індивідуального господарства та хутірної системи німці не могли звідси вилучити хліб в такій кількості, як у східних районах з колективним веденням сільського господарства. Таким чином, західні райони менше голодували.

До нашого приходу у цих краях було порівняно тихо і спокійно. Не було випадків активного виступу населення проти німецьких загарбників, хоча існував розгалужений націоналістичний рух.

Діяльність націоналістів носила виключно конспіративний характер. Зневірившись у підтримці німецьких властей щодо створення Української Держави, вони таємно готувалися до боротьби з німцями, не залишаючи роботи в німецьких установах. Майже всі поліцаї були активними націоналістами. З німецьких установ викрадалася зброя та військове спорядження. Кадрів націоналістичного руху, що пройшли понад 20-річну школу конспіративної підпільної роботи, було більш, ніж достатньо. В Мізоцькому районі села Дермань, Ступно, Мощаниця завжди були вогнищами націоналістичного руху. Населення не корилося польській владі та не визнавало німецьку. Німці боялися туди заходити і навіть, здійснюючи каральні акції, зазвичай обмежувалися бомбардуванням цих сіл з повітря.

Звичайно, націоналістичні ватажки у 1943 році вже зрозуміли, що в умовах німецького панування не може бути і мови про будь-яку видимість суверенітету. Вони вважали неминучою боротьбу з німцями, але вичікували, поки два головних вороги – Німеччина і СРСР будуть послаблені взаємною боротьбою, і на руїнах двох великих знекровлених війною держав побудують свою державу.

Націоналісти вороже сприйняли появу в цих районах радянського партизанського загону, вони, як чуми, боялися посилення тут радянського впливу на населення, а радянських партизанів боялися більше німців.

З прибуттям нашого загону та з початком нами активних бойових дій проти німців і поліції з метою розчищення районів нової дислокації бандерівці також перейшли до активних методів боротьби проти німців і радянських партизан. Вони стали переходити на табірний спосіб життя в лісах.

Слід вказати на наявність у цих районах великої кількості колишніх радянських військовополонених, що втекли з таборів і переховувалися у місцевого населення. Частина з них знаходилася вже в стадії створення озброєних груп. Ця обставина створювала сприятливі умови для росту чисельності загону. Однак розташування партизанського загону на території Рівненської та Тернопільської областей мало свої особливості. Було зрозуміло, що доведеться воювати на два фронти: не тільки з основним ворогом – німцями, а й з другим серйозним і досить хитрим ворогом – бандерівцями».

 

Глава 12

Трагедії зими 1943 року

У період, коли основні сили загону ім.Михайлова перебували за межами регіону, підпільна діяльність і партизанська боротьба на Славутчині та Шепетівщині не припинялася.

Згадує колишній житель с. Прикордонна Улашанівка М.Й.Лотюк:

«Наступили різдвяні свята 1943 року. В один з морозних днів у моєму селі спалахнув короткочасний бій радянських партизанів з вояками УПА. Вранці на вулиці села з’явилася невелика група партизанів. Командував ними сибіряк, а його заступник назвався українцем з Білої Церкви. Вони пропонували селянам вступати до їхнього загону, що стояв в с.Потереба, і просили самогону. З нашої вулиці Зарічної партизани направилися на центральну вулицю і, взявши підводу, відбули на Потеребу.

В той час селом Лисичим пронеслася чутка про те, що фашисти мають оточити село і вчинити облаву молоді для відправки її на каторжні роботи в Німеччину. Це змусило хлопців і дівчат з села тікати в Прикордонну Улашанівку. Рух великої групи людей помітили вояки УПА, які перебували у с.Садки Острозького району, що неподалік мого села. Невелика група вояків увійшла на західну околицю села, щоб з’ясувати причину появи великої кількості людей, що бігла з лісу Запуст. Дехто з втікачів, помітивши озброєних людей, кинувся бігти на Потеребу, де перебували радянські партизани. Очевидно, від втікачів вони довідалися про присутність в Прикордонній Улашанівці озброєних людей. Цього їм було досить, щоб кинутися знову в моє село і нав’язати бій оунівцям. Партизани, пустивши в хід автомати і російські мати, витіснили вояків УПА на край села. Але ті, отримавши підкріплення, відновили наступ, партизани похапцем відступили. Їх командира було важко поранено в живіт. Були втрати і серед оунівців, які своїх поранених і вбитих повезли саньми, взятими у моїх родичів».

Почастішали напади партизанів на німецький транспорт. Під Славутою на дорозі з с.Вачів партизани переняли німецький транспорт із зерном, 12 тонн якого роздали партизанським сім’ям сіл Романіни та Миньківці. На перемишельській і миньківській дорогах ними захоплено підводи, які везли на Славутський маслозавод сметану. Для власних потреб партизани забирали на загальних дворах навколишніх сіл велику рогату худобу. Миньківські месники пустили під укіс паровоз вузькоколійки і частково розібрали колію, якою вивозили ліс з-під Шепетівки.

Активно діяли шепетівські підпільники. Після арешту Ф.М.Михайлова міжрайонним підпільним комітетом фактично керував тодішній директор Шепетівського лісозаводу О.А.Горбатюк. Головну увагу організація і надалі приділяла звільненню військовополонених із Славутського та Шепетівського таборів і направляла їх у ліс до партизанів. Усі зв’язки підпільної організації тягнулися до загону А.З.Одухи, з яким активно співпрацювали шепетівські підпільники.

 На початку 1943 року поліція заарештувала О.А.Горбатюка, начальник поліції Нейман на допиті його вбив. Серед підпільників, що залишилися, найбільш виділялися І.О.Музальов та І.С.Нішенко, які стали фактичними керівниками підпілля м.Шепетівка.

У боротьбі з ворогом І.Музальов та І.Нішенко проявляли виняткову винахідливість і мужність. Ускладнювало ситуацію і те, що начальник Шепетівської районної поліції Нейман – колишній працівник Славутського районного відділу НКВС. З перших днів окупації він дев’ять місяців переховувався в О.А.Горбатюка та в інших членів організації, а потім пішов на службу до німців. Він знав організацію, знав І.Музальова та І.Нішенка в обличчя. Тому підпільникам доводилося маскуватися, кілька разів на день переодягатися.

На Славутчині, окрім широкої мережі радянського підпілля, мали місце поодинокі наміри створити українське націоналістичне підпілля. Про це є згадки у Звіті партизанського з’єднання ім.Михайлова, у спогадах окремих учасників Славутського підпілля. Про існування підпільної групи відповідного спрямування у с.Крупець Славутського району, очолюваної місцевим жителем Іваном Олійником, йдеться у книзі «Голгофа» М.Руцького.

Дещо інакше про Івана Олійника свідчать матеріали кримінальної справи по звинуваченню у зраді його дружини П.Л.Волинцевої. Після війни її судили за те, що вона видала поліції свого чоловіка, колишнього військового та депутата Верховної Ради Білорусії І.В.Олійника, заявивши начальнику Славутської поліції Я.Косовичу про те, що її чоловік «писав і розповсюджував листівки, зустрічався з партизанами і мав пістолет». Крім того, у «Списку громадян Крупецької сільської ради, вбитих під час окупації німцями у 1941 - 1944 роках» І.Олійник значиться як член КП(б)У. І.В.Олійника німці закатували в урочищі Бридурин у січні 1943 року.

За зв’язок місцевих жителів з партизанами у січні 1943 року німці здійснили криваві каральні акції над жителями сіл Миньківці, Волиця та Губельці.

В переддень Багатого вечора у село Миньківці налетіли карателі, зловили братів Івана та Василя Сукачів, Павла Дейкалюка, Костю Баланчука, Яцька Мацяшина і відправили їх у Шепетівку. Потім кинулися по хатах, зайшли до Ганни Дудар, розстріляли її і трьох дітей. Хату і клуню, де в той час переховувався радист О.Вавілов, запалили. Клуня не згоріла, і радист вцілів. Потім запалали хати Івана та Василя Сукачів, де разом з дорослими горіли і діти. Діти Кості Баланчука згоріли в хаті Павла Дейкалюка з його дружиною і двома дітьми. Баланчукової хати не палили, бо поруч стояла хата поліцая Івана Терещука. В хаті Мацяшинів згоріли стара мати, дочка Степа з немовлям, яке спало в колисці. Каратель штиком підняв дитину і кинув її у вогонь. А всіх чоловіків, взятих у заручники, розстріляли.

У ніч з 21 на 22 січня 1943 року на дорозі між селами Губельці і Волиця під час заметілі, коли коні загрузали в глибокому снігу, зустрілися двоє саней. На одних партизани їхали в Губельці, а на інших четверо німців їхали на Кривин через Волицю. Розминутися було важко, і комендант голосно лайнувся. Почувши німецьку мову, О.Іванов та інші партизани відкрили вогонь з автоматів і вбили трьох німців, в тому числі одного офіцера, а ще одного німця поранили. Практика дій партизанів з’єднання ім.Михайлова свідчить, що вони не прагнули вбивати німецьких солдатів та офіцерів, і траплялося це лише в крайніх випадках. Завдяки такій поведінці партизанів щодо німецьких солдатів, вдавалося уникати масових розстрілів мирних громадян району. А згадана зустріч партизанів з німцями між селами привела до найбільшої трагедії, що трапилася в районі в роки окупації.

На ранок 22 січня карателі, прибувши з Кривина, оточили села Губельці та Волиця і, за вказівками місцевих старост, заходили в будинки, розстрілювали всіх присутніх, виносили з хат перини і подушки, а все інше підпалювали.

Першою в селі запалала хата колишнього голови сільради Феодосія Мирончука. Згорів господар, його дружина та дочка, поряд згоріла хата його матері Савети.

У селі Волиці загинуло 70 жителів.

Згадує Ольга Царук:

«Коли у хату Савети прийшли вбивці, якраз в неї була її дочка Параска з двома дітьми і племінниця Маруся. Господиня в цей час була в другій половині хати. Хата мала два входи, біля грубки, що обігрівала обидві половини хати, був прохід, через який могли лазити діти. Коли фашист зайшов до хати і вистрілив у дочку Параску з дитиною на руках, старший хлопчик Вася і дівчинка Маруся заховалися під ліжком і німець їх не помітив. Але в цей час з другої половини хати долинув голос їхньої баби Савети, яка, не здогадуючись про біду, покликала внуків. Коли Вася почав пролазити через прохід біля грубки, у другу половину хати ввійшов фашист і вистрілив у бабусю. Знайшла куля ката на цей раз і Васю, який так і помер у тому перелазі. З палаючої хати врятувалася Маруся, вона втекла через вікно. Боса по снігу побігла вона до сусідчиної хати».

Згоріла Катерина Царук і її троє дітей. Батько Анастасії Мельник згорів повністю. На попелищі рідні позбирали кістки на рушник і так поховали. Іван Ніколайчук намагався втекти з палаючої хати через стріху, там і дістала його ворожа куля. Загинули Кирило Клімчук з дружиною і чотирма дітьми, Агафія Клімчук і троє її дітей.

Згадує жителька села Ольги Верхогляд:

«Німець зайшов у хату, нічого не сказавши, став стріляти. Поранив маму, вбив сестру і родичку. Мені кулі попали в одяг. Ми всі попадали на підлогу. Німці забрали швейну машинку, подушки і запалили хату. Коли від вогню впав верх, мама накричала на мене, щоб я тікала з хати. Щойно я показалася в дверях, по мені стали стріляти. Я заховалася під кіпцем картоплі, що був у дворі. Поряд впав палаючий сніп з хліва і спалив мені коси. Коли німці пішли, сусідка винесла мені куфайку, хустку».

В с.Губельці розстріляно 24 сім’ї, загинуло 53 жителі, в тому числі 25 дітей.

З розповіді Леоніда Лисюка, якому тоді було 10 років:

«Тато почув, що в село наїхало багато карателів, і прибіг з конюшні додому. Я сидів на ліжку і тримав на руках братика Вітю, сестра Женя гралася за грубкою. Тато сів біля столу, і тут в хату влетіли німці, застрочили автомати. Тато голосно застогнав і впав, мама зойкнула і впала на нього. Затихли Рая і Володя. Женю не помітили. Вітькові куля пробила голову і животик, він дуже хрипів. А мене не зачепило, лише забризкало кров’ю брата. Я впав на ліжко, заплющив очі. Тоді вони витягли зі скрині все наше добро, зав’язали в рядно, а в хаті все підпалили. Дихати стало важко, я ложкою вибив шибку і вибрався на подвір’я. Встиг трохи відбігти, як почали по мені стріляти, поранили в шию. Я босий лежав на снігу, чув, як шерхотить сніг під чобітьми німця. Каратель схопив мене за штани, поволік до палаючої хати і, підсунувши чоботом до стіни, залишив. Від опіків я отямився, відкотився від стіни, забився в ямку. Потім втік до родичів…»

Фашистська куля припинила перший крик новонародженого немовляти жительки с.Губельці Катерини Семенюк, яка розродилася саме під час розстрілу. Загинула Катерина, її чоловік Роман, свекруха і ще троє дітей.

    Ось як про криваву розправу над мирними жителями двох сіл повідомляла окупаційна влада:

«21 січня 1943 року в безпосередній близькості від сіл Вулька та Губельці бандити вбили німецького офіцера, німецького солдата і одного цивільного, за походженням німця, та важко поранили німецького солдата. Протизаходами на це населення сіл Вулька та Губельці, на які падало підозріння у бандитизмі, було розстріляно, а майно спалено. Було доведено, що ця частина населення давала підтримку бандитам. Дальшим протизаходом був розстріл 80 осіб, які за підтримку бандитів сиділи у в’язниці Шепетівки. У майбутньому кожний, хто підтримує бандитів притулком, харчовими продуктами або іншим способом, разом із своєю родиною буде розстріляний, а його майно спалене.

Гебітскомісар доктор Ворбс. Шепетівка. 25.01.1943 року» (Стиль написання збережено. Авт.).

У січні 1943 року юні месники Стриган Віталій Кмитюк, Олександр Гіпс, брати Троцькі, Іван Науменко і ще двоє юнаків з с.Крупець вчинили диверсію на місцевому баластному кар’єрі. Вночі вони підірвали і спалили бочки з пальним та дизельну електростанцію, яка забезпечувала освітлення вагонів під час їх завантаження піском у нічний час. Під час цієї операції їх бачив стриганський житель, сторож кар’єру Н.Мельник. Він впізнав партизанів і на допиті назвав їхні імена поліції, за що Н.Мельника, його дружину і чотирьох дітей партизани розстріляли.

Ось як про подальші події свідчив Олександр Гіпс на суді у 1944 році при розгляді кримінальної справи по звинуваченню у зраді жителя м.Славути П.В.Ісовича, який тоді був перекладачем Славутської районної жандармерії:

«Я знав Ісовича з лютого 1942 року. Коли в січні ми підірвали склад пального у кар’єрі, мене помітив сторож Н.Мельник. Я його попередив, щоб він про мене нікому не говорив, але на допиті він видав мене.

Через 5 днів після звільнення Н.Мельника з-під арешту до моєї хати прийшло           8 німців, з ними був Ісович. Спочатку у хату зайшов один німець. Я схопив наган і хотів його застрелити, але сталася осічка і німець накинувся на мене, ми почали боротися. В цей момент у кімнату вскочив Ісович і вистрілив з гвинтівки мені в голову, потім у плече, а третій вистріл – у живіт. Я без пам’яті впав на підлогу. Коли отямився, намагався втекти і виліз через вікно. Але мене помітили, зв’язали і повезли в Славуту. У лікарню приходив Ісович і просив мене дати показання, за що обіцяв зберегти мені життя і навіть відправити у Берлін.

Через декілька днів поліцай Марчук доніс у поліцію, що я з А.З.Одухою приходив до нього і вимагав звільнити Ф.М.Михайлова. Це дійсно мало місце. Німці зацікавилися мною ще більше і стали допитувати, що мені відомо про Ф.М.Михайлова і його спільників».

Надіючись, що О.Гіпс може дати цінну інформацію про загін, німці наказали хірургу А.А.Козійчуку обов’язково його вилікувати. Хірург зробив Гіпсу важку черевно-порожнинну операцію, наклавши 18 швів на кишках і 13 поверхневих. Операція пройшла виключно вдало, чого навіть не чекав сам хірург. Міцний організм Саші витримав все і, незважаючи на колосальну втрату крові, пішов на поправку.

19 травня 1944 року Славутська районна лікарня видала довідку такого змісту: «При медицинском освидетельствовании гр. Гипса Александра выявлено следующее:

1. Слепота на правый глаз вследствие сильного удара тупым предметом.

2. Рубцы после огнестрельного пулевого сквозного ранения шеи. Входное отверстие справа в задней части грудины ключичной мышцы. Выходное – в области левого затылочного бугра.

3. Рубец величиной 5х2 см в области правой головки плечевой кости вследствие касательного ранения плеча.

4. Рубцы сквозного пулевого ранения живота. Входное отверстие в области эпигаструма…

В нижней части живота по средней линии вниз от пупка атрофический рубец величиной 10х3 см после операции по поводу ранения. Ранения шеи и живота с повреждением кишечника относятся к разряду тяжёлых».

Німці поставили в лікарні охорону і, як тільки хворий прийшов до тями, влаштували допити. Олександр ще не міг ходити, на допити його приносили на ношах.

4 березня основні сили загону ім.Михайлова завершили рейд і зупинилися у лісі під Славутою. Негайно були послані зв’язкові до стриганських підпільників Г.Р.Охман, Макєєвих та Шевчуків, від яких довідалися про перебування в міській лікарні під охороною поліції важкопораненого О.Гіпса. Тут же вирішили викрасти з лікарні бойового товариша та забрати в ліс родичів Леоніда Троїцького та Олександра Гіпса, яким загрожував арешт і розстріл.

Як стверджував О.Й.Манько, план операції визволення юного партизана запропонувала Ганна Охман, яка завчасно розвідала все необхідне.

4 березня загін спорядив групу з 10 диверсантів під керівництвом М.І.Петрова, яка вночі направилася у Славуту. Перед цим, ще вдень, під виглядом чемних панича і панянки, С.Логутенко і Г.Охман з візником Л.Троцьким поїхали на підводі в місто. Вони повинні були провести остаточну розвідку, підводу поставити неподалік лікарні і в призначений час зустріти групу М.Петрова. До складу цієї групи, крім М.Петрова входили: Л.Троцький, О.Іванов, О.Перепеліцин, Погорєлов, В.Зімарєв, І.Савченко та інші. На мосту через Горинь біля паперової фабрики чергував зв’язаний з партизанами поліцай В.Шинкарук, він пропустив групу в місто. Тихо, глухими провулками, вміло обходячи патрулі німецького гарнізону, група підійшла до міської лікарні.

Двері лікарні були зачинені. Щоб не піднімати галасу, партизани пішли на хитрощі: одному з товаришів перев’язали голову білою хустиною і постукали в двері. Відгукнулася чергова санітарка: «Хто там в такий пізній час?» Її попросили швидше відкрити, оскільки привезли важкопораненого чоловіка. Двері відчинилися, партизани увірвалися у лікарню. Чергова санітарка, побачивши партизанів, знепритомніла. Олександра Гіпса знайшли у напівпритомному стані у 3-й палаті. Почувши знайомі голоси, він прийшов до тями і піднявся з ліжка.

Поліцай Сергій Миронюк, що охороняв його, не чинив опору. Це була своя людина у поліції. Щоб не видати його і не накликати неприємностей на родину, Сергія декілька разів вдарили, роззброїли, вивели в коридор і зв’язали. О.Гіпса загорнули в ковдру, поклали на ноші і понесли на вулицю. Треба було пронести його 300 метрів до того місця, де чекала підвода. Далі нічого серйозного не трапилося, хіба що зустріли німця, який повертався з гулянки. Помітивши рух поблизу, він блимнув кишеньковим ліхтариком, побачив направлені на нього автомати і закляк. Щоб не піднімати шуму, партизани його не зачепили: життя товариша було дорожчим, ніж цей німець.

Невдовзі підійшли до підводи, поклали ноші з хворим і виїхали з міста. В ту ніч хворий був доставлений в загін. За декілька годин до цього сюди були доставлені зі Стриган мати і сестра О.Гіпса, мати і брат Л.Троцького. Хворий Олександр почувався дуже погано. Лікарі не надіялися на його одужання, але вживали всіх заходів, щоб вилікувати Олександра в партизанських умовах. На щастя, все обійшлося. Порятунок О.Гіпса був вираженням почуття товариської взаємодопомоги, без якої у скрутну хвилину партизани не могли б діяти.

В день арешту Олександра Гіпса були заарештовані Василь Ковальчук, Коршунов з Крупця, Іван Науменко та Віталій Кмитюк. При арешті В.Кмитюк встиг кинути гранату, але вона не зірвалася. Брати Троцькі зуміли уникнути арешту, їх карателі не застали вдома. Заарештовані трималися на допитах мужньо, нікого не видали.

Одного квітневого ранку по стриганських хатах пішли поліцаї зганяти людей до кар’єру. Невдовзі з критої машини викинули ледь живих чотирьох закривавлених юнаків і поставили їх під шибениці. Із вироку, зачитаного присутнім селянам, сповістили, що ці четверо – партизани, що вони вбивали солдатів і поліцаїв, поширювали листівки, спалили склад з пальним, зірвали екскаватор у кар’єрі, за що засудженні до смертної кари через повішання. Юні партизани вмирали мовчки, лише Віталій Кмитюк встиг сказати: «Всіх не перевішаєте, бийте фашистів, люди». Невдовзі фашисти розстріляли сім’ю Науменків: матір, батька і двох синів.

Після війни юних месників перепоховали на сільському цвинтарі, на їх могилі стоїть скромний обеліск. У цю ж могилу поховали останки Бориса Троцького, який загинув у лютому 1944 року внаслідок нещасного випадку.

Нових втрат зазнало і славутське підпілля. У катівні Шепетівського гестапо були розстріляні керівники підпільної організації маслозаводу С.С.Гавура і М.С.Ткачук, член міжрайонного підпільного комітету А.Р.Яворський, підпільники А.І.Рябошапка, В.В.Куявський, А.Томашевський.

У лютому цього ж року заарештували С.І.Дмітрієва, якого підпільники знали під прізвиськом «Моцарт», а також одного з керівників Славутського підпілля І.П.Шорнікова та керівника підпільної групи с.Улашанівка М.К.Попєлєва. Останнього заарештували на Славутському шкірному заводі, де він працював. Через поліцая, який охороняв заарештованих у Шепетівській катівні, М.К.Попєлєв запискою повідомив дружину, що йому при допитах зламали руку. Всіх їх невдовзі розстріляли на околиці Шепетівки. 

18 лютого поліцаї Ганнопільської дільниці вчинили обшук на квартирі члена Малоскнитської підпільної організації А.Ф.Горського, який жив у приміщенні Клепацької школи. Його поліція в дома не застала, А.Ф.Горський того дня був в Славуті. В його помешканні було знайдено оригінал однієї листівки з прізвищами авторів, а у подвійних дверях шафи поліцаї виявили ще декілька текстів листівок і щоденник А.Ф.Горського. Нишпорки знайшли також саморобний друкарський верстат, але шрифту не виявили. Не зрозуміли поліцаї призначення великого бутля, обшитого ганчіркою. Цей «вал» для друкування листівок поліцаї сприйняли за посуд для зберігання горілки. Начальник поліції Лоцюк бутля побив. Того ж дня у селі Пузирках схопили вчителя І.Семенюка, а в селі Соснівці – вчителя В.Д.Гнатюка. Довідавшись про обшук, директор Малоскницької школи Д.П.Глюзицький поспішив на зустріч А.Ф.Горському і попередив його про небезпеку.

Незадовго до арештів Д.П.Глюзицький сказав про існування підпілля колишньому вчителю школи А.Ю.Ляльці, який з червня 1942 року був старостою с.Клепачі. За його доносом, через декілька днів після арешту і відправки в Шепетівку І.Семенюка та В.Гнатюка, поліція оточила школу у с.Малий Скнит, де мешкав з сім’єю Д.П.Глюзицький. У квартирі була його дружина Марія Йосипівна, діти Леонід і Богдан та старенька мати. Поліцаї вчинили обшук, пограбували квартиру.

Не підозрюючи про небезпеку, Д.П.Глюзицький в цей час йшов додому з с.Шатерники. Поліцай М.Лопушок, що наглядав за дорогою, побачив Д.П.Глюзицького і побіг йому назустріч. Той кинувся тікати, поліцай став на коліно, прицілився і вистрілив з гвинтівки. Важкопоранений керівник підпільної організації ще зміг заховатися у хліві Якова Коробчука. Поліцаї оточили хлів, відкрили стрілянину. Потім непритомного Д.П.Глюзицького витягли на вулицю і на підводі відвезли в с.Ганнопіль. Наступного дня його відвезли в Славуту, а потім – у Шепетівку. Через декілька днів заарештували і відвезли в Шепетівку Марію Йосипівну. 28 лютого 1943 року Д.П.Глюзицького закатували кийками на очах у дружини, загинули І.Семенюк та В.Гнатюк, а дуже побиту, вагітну М.Й.Глюзицьку відпустили. На очній ставці у Шепетівському гестапо А.Ю.Лялька не підтвердив її членства у підпільній організації. Як розповідала автору книги М.Й.Глюзицька, її так побили, що вона йти не могла і до Славути приповзла, а невдовзі народила мертву дитину.

Як свідчать матеріали слідства по обвинуваченню у зраді А.Ю.Ляльки, за його доносом були заарештовані ще 8 чоловік: Василюк, Клімчук, Чижма, Іванчук, І.П.Закусіло, С.Шершіков, Шерман, Урбанчук. 

 

Глава 13

---

Дата добавления: 2018-02-15; просмотров: 1280; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!