Полум’я боротьби розгоряється



Все відчутнішими ставали дії існуючих підпільних організацій краю, виникали нові групи народних месників. З осені 1941 року активно діяла самостійна підпільна група на Славутському маслозаводі, створена Савою Сазоновичем Гавурою і Марком Степановичем Ткачуком. До складу групи входили: О.Бурковський, В.Ю.Гавура, Г.П.Гольська, столяр концтабору М.О.Гольський, вчитель Б.Й.Клімаш, ветлікар села Перемишля В.Є.Костюк, шофер Л.К.Чмир, О.Чмир, мешканець с.Улашанівка В.Фригалов, жителька м.Славута Г.К.Ткачук, житель с.Голики Л.Мох, У.Павленко з Вінниччини, військові І.П.Жданов, С.Кравчук, Я.Я.Мачухін, О.К.Павленко, М.В.Петров, О.П.Рупіцев, І.О.Сорокін, Г.В.Чмирьов.

Підпільники маслозаводу з допомогою перекладача біржі праці єврейки Віри (прізвище невідоме) діставали перепустки, що давали їм право ходити містом у будь-яку пору і навіть заходити в табір військовополонених. Скориставшись цим, народні месники виводили з табору полонених, влаштовували їх на роботу і залучали до підпільної діяльності. Для об’єднання зусиль підпільних груп маслозаводу і лікарні С.Гавура запросив лікаря Ф.М.Михайлова оглянути хворого сина Бориса. Так відбулося знайомство керівників двох найбільших груп міста. С.Гавура отримав завдання направляти у табір під виглядом молочних відходів сметану, масло, молоко. Пізніше доставлялися молочні продукти і в партизанський загін. У квітні 1942 року С.Гавура відправив у партизанський загін 12 гвинтівок, прихованих ним на початку війни.

Коли німецька влада наказала відправити дві автомашини з маслом у Козятин, підпільники за м.Полонне спалили машини, імітуючи напад на них партизанів. Щоб перешкодити вивозу до Німеччини людей, підпільник В.Є.Костюк у січні 1943 року оголосив карантин по селах району. Завдяки доносу, у квітні 1943 року група маслозаводу була викрита фашистами, 16 підпільників, в тому числі керівники С.Гавура та М.Ткачук, розстріляні в гестапо, але група продовжувала діяти до звільнення Славути від окупації.

Для агітаційної роботи серед військовополонених, що працювали на лісорозробках, А.З.Одуха поставив завдання жителю Славути В.Ф.Владімірову влаштуватися лісорубом і створити підпільну групу. Члени бригади лісорубів Федір Корольов, Григорій Цвєтков, Петро Пилипчук стали підпільниками. Спілкуючись з полоненими під час роботи, вони шукали колишніх танкістів і льотчиків, сприяли їх втечі з табору з тим, щоб відправляти за лінію фронту. Згодом така ж робота проводилася на Лютарській залізничній вітці, де полонені вантажили ліс на вагони. Маючи серед полонених надійних спільників, через них встановили зв’язок з табором, внаслідок чого втечі з полону почастішали. Після того, як полонених перестали використовувати на роботах у лісі, за наказом А.З.Одухи, В.Владіміров влаштувався помічником машиніста пилорами на лісозаводі № 3, де ще працювали полонені (тепер це меблевий цех на вул.Газети «Правда»).

У підпільну групу лісозаводу входили: І.В.Боголюбський, В.Гловацький, В.Івановський, О.Шепетнєв, Г.Мартинов, З.Ярощук. Підпільники повідомляли полоненим про події на фронтах, передавали листівки підпільникам табору, одержані від М.А.Скройбижа через Юрія Кондратова і Анатолія Красномовця. Під впливом підпільників лісозаводу чимало полонених, які вступили у так звану Російську визвольну армію, із зброєю пішли у партизанський загін.

За вказівкою А.З.Одухи, на допомогу керівнику Малоскнитської підпільної групи Денису Петровичу Глюзицькому завідуючий відділом освіти М.І.Марковський направив у Клепацьку початкову школу на посаду завідуючого колишнього літературного редактора Славутської районної газети «Прикордонна правда» А.Ф.Горського. Окупаційна влада не заперечувала таке призначення, адже А.Ф.Горський у 1937 році заарештовувався органами НКВС. З такою ж метою в листопаді 1941 року на посаду вчителя Клепацької школи було призначено комсомольця І.Г.Семенюка.

Перша нарада Малоскнитської підпільної групи відбулася в грудні 1941 року в приміщенні школи. До групи увійшли: директор школи Д.П.Глюзицький, А.Ф.Горський, директор Клепацької школи В.Д.Гнатюк, вчителі В.О.Нестерук, І.Г.Семенюк, М.Й.Глюзицька та О.М.Панчук.

Напередодні 24-ї річниці Червоної Армії підпільники підготували звернення до місцевого населення: «Дорогі товариші! Наближається 24-та річниця Червоної Армії, яка героїчно захищає радянську землю від фашистських поневолювачів. Гітлер хвалиться, що Червона Армія вже розбита, але вона героїчно бореться і нанесла нищівний удар фашистським ордам під Москвою. Не вдалося цьому кату зустріти Новий рік у Москві. Рідна Червона Армія героїчно бореться і міцніє.

Радянські люди! Не вірте геббельсівській пропаганді, беріть в руки зброю і знищуйте фашистів у їх тилу! Смерть німецьким загарбникам! Хай живе Червона Армія!»

Текст листівки підготував А.Ф.Горський, а надрукував декілька десятків примірників на машинці у м.Славута Д.П.Глюзицький. В ніч на 23 лютого підпільники розклеїли листівки у селах Ганнопіль, Красносілка, Губельці, Плоска, Клепачі, Досин і Жуків. У с.Малий Скнит листівок не розклеювали, щоб не викликати підозри у поліції.

У березні 1942 року А.Ф.Горський змайстрував примітивний друкарський станок. Вирізані з липи літери закріплював дерев’яною рамкою, фарбою слугувало звичайне чорнило з домішками гліцерину, а натискним валом слугував обтягнутий сукном великий скляний бутель з піском. Це давало можливість швидше виготовляти короткі за змістом листівки, схожі на друкарські.

У березні і квітні 1942 року підпільники збиралися у Клепачівській школі на квартирі А.Горського. Ним було складено і надруковано два тексти листівок: «Звернення до громадян, що потрапили під тимчасову німецьку окупацію» та «Лист до німецьких запроданців-поліцаїв».

В листі до поліцаїв говорилося:

«Ви продали свій народ, свою Батьківщину, ви взяли в руки зброю і направили її проти своїх братів, сестер, батьків, дітей і матерів. Ви взяли найважче зло на свою душу, перетворилися на братовбивць. Цього вам ніколи не простять радянські люди. Вам ще не пізно схаменутися, повернути зброю проти фашистських людоїдів. Якщо ви цього не зробите, будете прокляті всіма радянськими людьми, вашими батьками і матерями, дітьми і близькими!»

Листівки такого змісту, надруковані на машинці, були розповсюджені не тільки в селах району, але і в містах Корець і Гоща Рівненської області. В.О.Нестерук спромігся засунути одну листівку в кишеню заступникові начальника Ганнопільської поліцейської дільниці А.Кондратюку. Потім цей поліцай, будучи напідпитку, розповідав, що слова з листівки переслідують його вдень і вночі. 

У червні 1942 року активність Малоскнитської підпільної організації помітно пожвавилася зі вступом у неї лейтенанта Червоної Армії Д.П.Панчука, який, потрапивши в оточення, повернувся у своє село Рівки, де і створив підпільну групу. До підпільної групи вступили колгоспні активісти сіл Великий Скнит, Рівки, Шатерники, Нараївка, Ганнопіль: Яків Коропчук, Василь Романчук, Андрій Дмитрук, Трохим Конончук, Олексій Ляшенко, Петро Гарбарук, Арсен Шахнюк, Сергій Буряка, вчителі Василь Терпелюк, Урбанчук та інші.

Для проведення агітаційної роботи серед населення підпільна група Д.П.Панчука потребувала свіжої інформації про події на фронтах. Із розмови з учителем фізики Малоскнитської школи Я.М.Ковшуном, який проживав у Великому Скниту, Д.П.Панчук довідався, що той не здав німецьким властям радіоприймач. Підпільники вирішили скористатися приймачем, але до нього не було електричного живлення. Я.М.Ковшун підказав використати елементи, які живлять телефонні апарати. Вночі 18 лютого                1942 року підпільники Д.Глюзицький, Д.Панчук, В.Нестерук, В.Гнатюк, А.Горський, А.Шахнюк, С.Буряка та П.С.Броневицький знищили 25 телефонних апаратів у навколишніх селах, забравши від них електробатареї. Цим було перервано зв’язок німецьких властей з сільськими управами і добуто живлення для радіоприймача, яким вдалося прийняти декілька зведень Радінформбюро.

У листопаді 1941 року створив підпільну групу з молоді с.Ст.Кривин Петро Філімонович Романюк. У групу ввійшли його шкільні друзі Олександр Лук’янчук, Борис Пилипчук, Петро Форсюк, Василь Романюк, а також Л.Д.Коломійчук, М.А.Кочаровський, С.І.Поліщук, І.А.Лук’янчук, В.О.Варшавський. Ще в перші дні окупації вони зібрали на околицях села чимало зброї. Відступаюча військова частина Червоної Армії залишила на колгоспному дворі три пошкоджених танки. Підпільники села зняли радіоприймач і кулемет, а в танки кинули пляшки з запальною рідиною. Під час боїв на околиці села у липні 1941 року на колгоспному полі здійснив вимушену посадку радянський винищувач. Щоб літак не потрапив до рук фашистів, підпільники П.Романюк, Б.Пилипчук та В.Варшавський облили його бензином і підпалили.

Враховуючи розташування села, яким проходила шосейна дорога та залізниця, Славутський підпільний комітет доручив підпільникам с.Ст.Кривин добувати агентурні дані про рух німецьких військ на шосейній дорозі та залізниці, щоденно вести облік ешелонів, вагонів, автомашин, довідуватися про види та об’єми вантажів і через зв’язківців інформацію передавати партизанам. Сприяло успішному виконанню цих завдань те, що декілька підпільників працювали на залізниці у Старому Кривині, Шепетівці, Здолбунові.

У с.Перемишель включився у підпільну роботу Сава Михайлович Гуменюк після зустрічі з Ф.М.Михайловим, який видав йому фіктивну довідку, що той хворий на туберкульоз. С.Гуменюк почав роботу з того, що розшукав і передав А.З.Одусі через Михайла Головенка кулемет Дєгтярьова, дві гвинтівки, пістолет, бінокль і чотири ящики патронів для кулемета і гвинтівок. Зв’язок зі стриганськими підпільниками він підтримував через О.Г.Іванова та В.Нечая.

 

 

Зі спогадів С.М.Гуменюка:

«У березні 1942 року до мене додому в с.Перемишель прийшов партизанський зв’язківець і повідомив, що поліція заарештувала в с.Улашанівка Михайла Головенка. Наступного дня я довідався, що з ним трапилося насправді. Як виявилося, підпільник перехитрив поліцаїв, що прийшли його арештовувати. М.Головенко проявив «неабияку гостинність»: запросив поліцаїв до столу, добре напоїв їх і втік.

Через декілька днів М.Головенко зустрів мене у лісі і попросив викликати до нього на зустріч з с.Іванівка його дружину. Над ранок 4 квітня ми з М.Головенком прийшли до моєї хати у Перемишлі. Дня дочікувалися дня у клуні мого батька М.З.Гуменюка. Коли ж моя дружина прийшла в хлів по дрова, я попросив її сходити до дружини М.Головенка в село Іванівку і викликати її на зустріч з чоловіком. Після розмови в Іванівці жінки домовилися іти в Перемишель поодинці, щоб не викликати підозри.

Щойно моя дружина прийшла додому, як хату оточили 18 німців, 3 поліцаї і перекладач. Керував ними шеф Славутського району офіцер Ульман, що жив в Іванівці. В той момент М.Головенко був у клуні, а я – в хаті з сім’єю. Я сказав батькам, дружині брати дітей і виходити на вулицю. Моїх батька та матір, дружину та трьох дітей карателі зразу арештували. Побачивши це через вікно, я вирішив здатися, щоб врятувати родину.

Тільки-но я вийшов з хати, гітлерівці мене оточили, скомандували підняти руки вгору, обшукали мене, але нічого не знайшли, бо моя зброя була в клуні. Офіцер, який добре розмовляв українською мовою, спочатку наказав мені стати обличчям до паркану, а потім примусив перенести копицю сіна з-під стіни будинку на інше місце, сподіваючись, напевно, виявити М.Головенка. При цьому він слідкував за мною, а коли він на мить відвернувся, я вскочив у будинок через відкрите вікно, забіг у комору і заховався в льох. Гітлерівці закидали будинок гранатами, обстріляли хату і клуню з кулемета і гвинтівок. Хата загорілася. Зрозумівши, що мені тут не врятуватися, я виліз із льоху і поповз на кухню, де все горіло. На мені загорілася сорочка, і я її зняв. Важко було дихати. Я переповз на веранду і крізь прикриті двері спостерігав за карателем, який стояв неподалік. Коли він відійшов в напрямку вулиці, я вискочив у двір, перестрибнув через паркан і заховався у купі цегли за клунею. Мене помітили, стали стріляти. Потім до клуні підійшло декілька поліцаїв. З їхньої розмови я зрозумів, що вони прийняли за втікача вбитого М.Головенка, який мертвий лежав біля клуні. Потім поліцаї згадали, що я був без сорочки, а вбита людина – в одязі. Тіло Михайла Головенка фашисти поклали на вулиці і попередили сусідів, щоб три дні його ніхто не чіпав. Мені, голому до пояса, з обпеченою спиною, ще довго довелося лежати у цеглі на снігу, поки карателі поїхали з села.

Коли німці забралися, я виліз зі схованки і пішов до клуні забрати зброю та знайти одяг. У клуню зайшов батько і, побачивши мене, злякався, він не повірив, що я живий. В цей час моя родина була у сусіда Федора Заболотного. Я пробрався у хлів до сусіда, де просидів до ранку.

На ранок 9 німців і 3 поліцаї приїхали до мого будинку і шукали другого загиблого. Потім поліцаї пішли селом. Десь за півгодини я побачив, як вони ведуть мою дружину і дітей до німців. Їх посадили на підводу і повезли в с.Іванівка. Наступного дня мою родину відправили в Шепетівку. 6 квітня мій батько М.З.Гуменюк, дружина М.П.Гуменюк, діти: Алла, 1937 р.н., Світлана, 1939 р.н. і Володя, 1941 р.н. були розстріляні. З того часу я став переховуватися в лісах».

В кінці вересня 1941 року під керівництвом Михайла Васильовича Шевчука була створена підпільна група в с.Голики.

До групи М.В.Шевчука, який до війни працював директором Бачманівської школи, а при окупації – на загальному дворі с.Голики, входили: А.Р.Ящура, колишній директор Варварівської школи П.Д.Жовтовський, О.Р.Ящура, В.Р.Ящура, Я.І.Ящура, Г.М.Ящура, І.К.Хоменко, Н.С.Пуц, С.Бернадський, І.С.Бернадський, Т.А.Шевчук.

 

 

Із звіту М.В.Шевчука:

«Ще в середині серпня 1941 року Аврам Ящура розповів мені про те, що дивізія, яка потрапила в оточення у районі Святого озера, залишила багато зброї, в тому числі дві 45-мм гармати. Ми домовилися наступного дня піти до озера разом. Дорогою А.Ящура зізнався, що він уже має карабін і наган. Неподалік озера ми знайшли дві гармати без замків. В ящику було 4 снаряди, які ми віднесли подалі від гармат і закопали. Біля озера знайшли чотири гвинтівки та пістолет».

 Восени 1941 року житель с.Ташки, шкільний товариш М.В.Шевчука М.Власюк виявив бажання допомагати Голицькій підпільній групі. Йому було доручено підбирати людей, діставати боєприпаси і переправляти в с.Голики. До групи, створеної Миколою Даниловичем Власюком, увійшли: В.А.Власюк, В.Я.Власюк, І.Я.Власюк, В.І.Ткачук, М.І.Степанюк, Й.В.Степанюк, Ф.Панфілов, П.І.Львов, В.М.Яцюк.

Підпільники збирали та переховували зброю. Було сховано 20 гвинтівок, три ручних кулемети, багато гранат, патронів та вибухівки. Частина зброї закопана в лісі, а частина – під церквою села.

Підпільна група с.Голики починала роботу з агітації населення. Восени 1941 року у славутських лісах була знайдена радянська листівка і газета «Комуніст». Текст листівки та уривки з газети переписувалися на квартирах у М.В.Шевчука і П.Д.Жовтовського. Н.С.Пуц та І.С.Бернадський поширювали їх серед жителів навколишніх сіл, що приїжджали в Голицький млин. Частина листівок передавалася підпільнику с.Варварівка М.П.Юрчуку. Іншу частину листівок Якилина Ящура роздавала гончарям-підпільникам, які возили міняти горщики в Ізяславський, Плужнянський, Теофіпольський та інші райони і доставляли туди листівки. Взимку агітаційна робота була спрямована на зрив збору теплого одягу фашистській армії.

М.Д.Власюку було доручено влаштуватися на роботу кочегаром у Славутський концтабір. Маючи пропуск, він міг вільно заходити і виходити з табору, що давало змогу поширювати листівки серед полонених, передавати їм продукти харчування. Він також знайшов лаз, через який втекло на волю декілька військовополонених, в тому числі Аркадій Подзоров, Микола Бистров, Віктор Фомєєв, Михайло Пузєв. Згодом Микола Данилович Власюк був заарештований гестапо і утримувався в німецькому концтаборі Маутсхаузен, де також був членом підпільної організації військовополонених.

 В грудні 1941 року Н.С.Пуц залучив до підпільної роботи комсомольців с.Варварівки М.П.Юрчука, О.Юрчука, М.К.Білоуса, І.А.Кононюка.

Ще до кінця 1941 року у селах Комарівка і Полянь місцеві комуністи та радянські активісти створили підпільну групу, яку очолили Іван Власович Павельчук та Павло Тарасович Романюк. До групи увійшли: М.П.Гончарук, Л.С.Рубаник, комсомолець Е.А.Камінський. Явочною квартирою слугувала хата І.В.Павельчука на околиці с.Комарівка.

Своїм завданням група визначила: створити підпільну організацію для боротьби з ворогом, до якої залучити перевірених та надійних людей із числа комсомольців, радянського активу та молоді, якій загрожувала відправка на роботу в Німеччину. Невдовзі до підпільної організації вступив М.Ф.Гончарук, його брат Віктор, А.К.Пантелеймонов, В.І.Павельчук, А.П.Грінчук та інші. Для більшої конспірації підпільники влаштувалися на роботу на торфорозробку.

На початку 1942 року полянські підпільники встановили зв’язок з підпільними організаціями Славути і Стриган. В цей час до складу підпільної групи вступили комуніст К.П.Романчук, політрук роти окремого саперного батальйону Червоної Армії, молодший лейтенант Іван Огнєв, колишній вчитель Комарівської школи М.М.Довгалюк. Підпільники випускали прокламації, листівки, які друкував на машинці робітник паперової фабрики П.Г.Наумук. Е.А.Камінський, В.Дондюк забезпечували славутське підпілля папером для друкування листівок.

Робота зі створення нових підпільних груп в селах району продовжувалася і                в 1942 році. 1 січня в с.Романіни на квартирі А.С.Хоронженка відбулася нарада з участю Ф.В.Єфімовського, С.Ф.Гур’єва, на якій домовилися створити підпільну антифашистську групу. Вони ж і стали її керівниками. До складу групи увійшли: А.І.Косік, С.В.Янчук, А.С.Кунець, Ф.І.Загребський, О.Р.Кравчук, Л.М.Рахлінська, С.М.Семенюк, П.Титарук, О.В.Єфімовська. Згодом до групи приєдналися О.О.Єфімовський, А.М.Семенюк та інші. А.С.Хоронженко відповідав за пошук і облік наявної у підпільників зброї. А.С.Кунець та С.В.Янчук займалися розвідкою, пошуком зброї та боєприпасів у районі військового містечка м.Славута. А.І.Косік відповідав за агентурну роботу в містах Славута і Шепетівка. Через лікаря А.Д.Козійчука група невдовзі налагодила зв’язок з підпільниками Славутської районної лікарні.

Вже в березні 1942 року підпільна організація нараховувала 31 підпільника і мала на своєму озброєнні 32 гвинтівки, кулемет Дегтярьова, понад сотню гранат, біля восьми тисяч патронів, вибухівку. Значну кількість зброї підпільники дістали з р.Утка біля мосту на шосейній дорозі Славута – Шепетівка. Керівнику групи Ф.В.Єфімовському вдалося встановити зв’язок з підпільниками Грицівського району. Для цього в м.Шепетівка була підібрана явочна квартира громадянки Кравчук Надії. Через підпільника С.Ф.Гур’єва група мала зв’язок із підпіллям м.Шепетівка, зокрема з О.А.Горбатюком. Л.М.Рахлінська, яка за завданням організації працювала на складі боєприпасів у Шепетівці, із подругою М.І.Косік доставила підпільникам біля 2000 патронів різного калібру. Ці підпільниці влаштували декілька зустрічей Ф.В.Єфімовського з представниками Шепетівської юнкерської школи з метою підготовки переходу юнкерів у партизани.

14 червня 1942 року підпільники с.Романіни Антон Хоронженко та Антон Косік знешкодили двох мадярських патрулів, які охороняли залізницю.

Романінські підпільники надавали допомогу одягом, взуттям та харчуванням втікачам з таборів. Їх переховували на квартирах Г.Загрубської, С.Стопор та інших.

Майже одночасно у с.Романіни іншу підпільну групу створив Олександр Гнатович Рахлінський, який до війни працював бухгалтером колгоспу с.Миньківці.

До складу цієї групи увійшли: старший лейтенант О.Дудко (він ще в грудні           1941 року прибився до села, поселився на квартирі М.Рахлінського, легалізувався в селі, відкривши майстерню по ремонту взуття, мав зброю), лісничий Романінського лісництва Б.Ф.Болковський, лісники Романінського лісництва М.Миронюк (колишній працівник НКВС) та П.Бондар, Й.Марушкевич, лісник Миньківського лісництва П.Н.Дзьоган, Ф.Й.Рахлінська, О.Г.Рахлінський, С.Г.Болковська, М.А.Рабченюк, П.А.Рахлінський, В.М.Черняк, Н.Черняк, Г.П.Черняк.

Група мала на озброєнні 6 гвинтівок, 10 гранат, 3 ящики патронів. Свою діяльність розпочала із збору в лісах радянських листівок та газет, скинутих з літаків. Їх поширювали в селах Вачів, Миньківці, Романіни, передавали підпільникам м.Славута. Романінські підпільники зривали заходи німецьких властей по вивезенню лісу, подавали фіктивні відомості про кількість відвантаженої деревини. Вони переховували людей, відібраних для відправки в Німеччину.

В Ушпільській дачі цього лісництва існував табір для військовополонених, які заготовляли ліс. З допомогою лікарів Ф.М.Михайлова та А.Д.Козійчука на посаду надлісничого Миньківського лісництва було влаштовано військового О.І.Обезюка. Через нього вдалося створити у таборі підпільну групу серед військовополонених, її очолив об’їждчик лісу Петро Довженко. До групи, крім О.І.Обезюка, увійшли: М.Д.Лавренчук, молодший лейтенант І.І.Ницько, лісник Ганнопільського лісництва Ковальчук, лісничий Кірчицького лісництва Зеленський, А.І.Баланчук, працівники бухгалтерії надлісництва Г.Кушнірук та П.В.Дем’янчук, Руденко, В.Юрчук, М.Юрчук, С.Миронюк, лісничий Хутірського лісництва Мартиненко. Для посилення підпільної роботи ще в січні 1941 року Ф.М.Михайлов направив на роботу в Миньківську лікарню лікаря І.О.Кочеткова. На явочній квартирі М.Рахлінського у січні-лютому 1942 року переховувався Станіслав Швалленберг.

Невелику підпільну групу в с.Ганнопіль очолив колишній командир бригади Микола Олександрович Тарасов. Як висококваліфікованого спеціаліста по будівництву доріг, його розконвоювали з табору військовополонених і призначили керівником будівництва дороги Ганнопіль – Славута. До групи увійшли Зайцев, Щуцький та С.А.Хамазюк, квартира якого була явочною. Група підтримувала зв’язок з підпільниками сіл Лисиче та Великий Скнит.

З кожним днем підпільна боротьба в районі посилювалася. Підпільники Стриган та Лисичого напали на сільські управи в селах Іванівка, Лисиче, Бараннє-Улашанівка, Стригани, Перемишель, Досин і викрали декілька сотень бланків паспортів та інших документів, чим зірвали паспортизацію населення, заплановану окупаційною владою. Стриганські підпільники розстріляли спеціаліста з будівництва укріплень Красовського, який керував постачанням німецькій армії баласту з місцевого кар’єра.

Підпільники с.Іванівка розігнали поліцаїв із загального двору села, провели мітинг місцевих жителів і роздали селянам зерно з комори загального двору та коней з конюшні. Наступного дня в село приїхав каральний загін і розстріляв сімох місцевих жителів, у яких знайшли зерно.

У квітні 1942 року підпільники Клим Гаврилюк та Іван Яковчук здійснили напад на німецьку комендатуру у с.Лисиче. Вони підірвали приміщення, знищили списки жителів на обкладання податками, захопили дві гвинтівки, два ящики патронів та кілька гранат.

24 травня 1942 року з м.Славута відправлено в Німеччину 79 чоловік, іншим разом – 303 особи. Підпільники Славути намагалися всіляко перешкоджати відправці молоді в Німеччину. Вони звернулися до населення із закликом: «Дорогі хлопці і дівчата! Вас вивозять у Німеччину, щоб приректи на страшну смерть. Народ уже добре пізнав турботу німців про вас. Всім відомо, що Німеччина – це ваша смерть. Тисячі українських юнаків і дівчат вже загинули в німецьких таборах. Годі підкорятися фашистам! Не їдьте в Німеччину! Коли доведеться помирати, то помремо на рідній землі в боях з фашизмом! Гуртуйтеся у партизанські загони!»

У кінці квітня 1942 року на засіданні міжрайонного підпільного комітету були підведені перші підсумки диверсійної діяльності та збройної боротьби з окупантами. Було визначено основні форми подальшої діяльності:

- диверсії на залізницях та промислових об’єктах;

- перешкоджання вивезенню зерна та сільськогосподарських тварин у Німеччину;

- агітація населення регіону проти виїзду на примусові роботи;

- інформація населення про становище на фронтах;

- звільнення військовополонених з таборів;

- знищення поліцейських пунктів у селах;

- ліквідація поліцаїв та фашистських прислужників;

- заготівля зброї та боєприпасів;

- залучення місцевого населення і втікачів з полону до боротьби.

Підпільний комітет доручив А.З.Одусі загальне керівництво всією бойовою та диверсійною діяльністю. Вже в середині травня 1942 року А.З.Одуха з О.Г.Івановим вчинили перший велику диверсію. На ділянці залізниці між станцією Кривин і роз’їздом Бадівка ними був замінований 4-х метровий сухий залізничний міст. В результаті підриву пущено під укіс ворожий ешелон з живою силою ворога. Були вбиті та поранені. Підрив був наскільки ефективним, що від 17 розбитих вагонів залишилися обломки. Це була перша і найвдаліша диверсія на залізниці Шепетівського напрямку, яка мала великий резонанс у краї.

Німці, очевидно, не припускали, що цей диверсійний акт може бути справою рук партизанів. Про це свідчить те, що після диверсії ніяких каральних заходів щодо мирного населення не проводилося. Але під час закладання на тому ж місці нової міни партизанська диверсійна група була виявлена мадярським патрулем і підрив поїзда з високопоставленим німецьким чиновником не вдався. До ранку німці затримали рух, а наступного дня дорога була розмінована. Не знайшовши винуватців, німці вчинили криваву розправу в с. Ст.Кривин, розстрілявши 7 мирних громадян.

Влітку 1942 року на аеродромі біля с.Перемишель здійснили посадку декілька ворожих літаків. Міжрайонний підпільний комітет поставив завдання знищити літаки, але підпільники не мали такої можливості: літаки добре охоронялися. За вказівкою Михайлова Ф.М. і з допомогою полонених, які працювали на аеродромі, вдалося підсипати отруту у компот, виставлений кухарем на вулицю остудити. Загинуло                     13 пілотів.

В кінці червня 1942 року виникла підпільна група в с.Берездів. Її організував старший лейтенант Іван Єгорович Водолазов, який втік з полону, деякий час переховувався в с.Хоровець, а потім поселився в Берездові та працював шевцем. Він залучив у групу комсомолку, працівницю ветлікарні Мілю Лисенко. Вона познайомила І.Є.Водолазова з працівником пошти, лейтенантом Володимиром Чеботарьовим. Під час проходження лінії фронту його, пораненого, підібрали і виходили жителі с.Киликиїв. Невдовзі у підпільну групу вступили шофер німецької комендатури І.М.Чорнокрилюк та працівник місцевої друкарні А.А.Матвійчук. Свою діяльність група розпочала з випуску листівок.

14 червня 1942 року А.З.Одуха організував вихід групи підпільників із Славутського табору військовополонених. До втікачів приєдналися і військовополонені, які під виглядом хворих переховувалися в інфекційному та інших відділеннях лікарні. Серед них – Г.В.Кузовков, О.Й.Манько, Василь Шантар, Тергіз Шавгулідзе, Дур'ян, Олексій Лук’яненко, О.С.Ліхтенштейн (у концтаборі він носив прізвище Софієв), С.Швалленберг. Обидві групи втікачів провели лісовими стежками на партизанську базу стриганські підпільники. Підпільники лікарні поширили чутки, що полонені залишили лікарню самовільно, без відома лікарів та головного лікаря.

Цей день пізніше було вирішено вважати днем створення партизанського загону ім.Михайлова, який до кінця 1943 року розрісся у велике партизанське з’єднання.

Відтепер міжрайонна підпільна організація мала вже окрему бойову одиницю, здатну проводити бойові операції. Через декілька днів до лікарні за продуктами та медикаментами навідалися С.Швалленберг і Лєбєдєв. Все необхідне вони отримали від Галини Войцешук та Неоніли Музи. Це бачила медсестра хірургічного відділення О.М.Іванова, яка перед тим дала перев’язочні матеріали Н.Музі. Про побачене О.Іванова повідомила хірурга А.Козійчука, який порадив донести про це коменданту табору, що та і зробила. У терапевтичне відділення налетіли карателі і заарештували завідуючу відділенням Г.Войцешук та медсестру Неонілу Олександрівну Музу (Нікуліну), рідну сестру підпільника-поліцая Г.О.Музи. На допитах у поліції О.Іванова підтвердила факт передачі медикаментів Іванові Шульзі. Г.Войцешук ні в чому не призналася, і, за клопотанням Ф.М.Михайлова, її невдовзі випустили. Н.Музу ж відпустили відразу після допиту.

Загін під керівництвом А.З.Одухи за півтора місяця провів кілька операцій, організаційно зміцнів і виріс чисельно. Славутські підпільники забезпечували партизанів усім необхідним для життя і боротьби: людьми, одягом, продуктами харчування, медикаментами, зброєю, даними розвідки, явочними квартирами.

З перших днів перебування в загоні активно діяв німець Станіслав Швалленберг. За допомогою фіктивних накладних він під виглядом німецького офіцера або фельдфебеля отримав дві підводи хліба із хлібозаводу та більше 100 кг масла на маслозаводі.

Стриганські підпільниці А.Петрійчук і Г.Охман були агентурними розвідницями загону. Вони ходили на зв’язок з підпільниками табору військовополонених, підтримували зв’язок із шепетівським підпіллям через родича А.Петрійчук А.В.Павлюка. У червні 1942 року Г.Охман і А.Петрійчук везли з території лікарні на підводі прикриті сіном кулемет та ящик патронів. В лісі їх зупинив окрик: «Хальт! Медхен!» Жінки озирнулися і ледве не зомліли: німці. Солдати насторожено підійшли до підводи і стали вимагати документи. Почувши чисту німецьку мову Ганни Охман, заспокоїлися, а один з них навіть виявив бажання під’їхати з жінками до Стриган. За балачками попутник отямився лише тоді, коли постав перед озброєними партизанами.

 

Глава 7


Дата добавления: 2018-02-15; просмотров: 305; ЗАКАЗАТЬ РАБОТУ