Міжрайонний підпільний комітет



Будучи енергійним та сміливим організатором, Ф.М.Михайлов зумів за короткий термін очолити існуючі тоді підпільні радянські групи в містах і селах регіону і об’єднати їх в єдину підпільну організацію, керовану окружним підпільним комітетом.

22 грудня 1941 року під виглядом засідання медичної комісії у рентген-кабінеті поліклініки відбулася нарада керівників підпільних груп, на якій з ініціативи Ф.М.Михайлова та А.З.Одухи створено міжрайонний комітет з керівництва підпільною та партизанською діяльністю у Славутському, Шепетівському, Ізяславському та інших північних районах Кам’янець-Подільської області, а також окремих груп в Житомирській і Рівненській областях. До складу комітету обрано Ф.М.Михайлова, А.З.Одуху, А.Р.Яворського, І.П.Шорнікова, Р.А.Бонацького, Т.О.Герлована, К.О.Захарова, військового лікаря з м.Шепетівка В.В.Яворського, директора Шепетівського лісозаводу О.А.Горбатюка, Макарова. Між членами підпільного комітету розподілили обов’язки: загальне керівництво підпільною організацією покладалося на Ф.М.Михайлова; А.З.Одусі доручалося керівництво підпільними групами у селах району та проведення диверсійної роботи, в першу чергу, на залізницях; А.Р.Яворський відповідав за проведення агітаційної роботи серед населення м.Славута та за зв’язок з підпільниками Житомирщини; Р.А.Бонацькому доручалося підбирати і залучати до роботи офіцерів, які могли б очолити партизанську боротьбу, створити підпілля у гросслазареті, забезпечувати житлом військових, що втекли з табору; в обов’язки К.О.Захарова входило підтримувати зв’язок із Шепетівським підпіллям; І.П.Шорніков отримав завдання здобувати розвідувальні дані засобами поштового та телеграфного зв’язку. Базою комітету стала районна лікарня, аптека та помешкання М.К.Попєлєва в с.Улашанівка.

Комітет своєю роботою в підпіллі переслідував ціль підготувати загальне народне повстання у ряді окупованих областей Правобережної України. Виходячи з цього, він став підбирати керівні кадри підпільників, створювати у населених пунктах окремі підпільні групи, встановлювати зв’язки з підпільними організаціями районів та областей.

 Для виконання поставлених завдань у місті були створені нові підпільні групи. До складу підпільної групи при відділі освіти, очолюваної М.І.Марковським, входили: вчителька школи №1 Л.К.Марковська, військовий Богданов, Ю.В.Боголюбський.

Микола Іванович Марковський у 1905 році закінчив Київський університет, отримав вищу фінансово-економічну освіту. Після закінчення університету працював контролером у Житомирі. Переїхавши в 1917 році в Славуту, він працював директором Славутської громадської гімназії, ревізором райфінвідділу, викладачем Славутського індустріального технікуму паперової промисловості, а з січня 1935 року – на педагогічній роботі в декількох школах Славути. 1 серпня 1941 року німецька влада призначила його завідуючим відділом освіти Славутського районної управи.  

Зі спогадів Л.К.Марковської: «Ми проживали на вул.Цвітоській, 1. Нам з чоловіком евакуюватися не вдалося. Окупаційна влада запропонувала моєму чоловікові посаду завідуючого відділом освіти. Двічі він відмовлявся, посилаючись на здоров’я, але його примусили зайняти цю посаду. Це схвалив і наш сусід Ф.М.Михайлов. Він говорив, що потрібні свої люди у відділі освіти, причому вказував на те, що сам він – завідуючий лікарнею.

Очоливши відділ освіти, М.І.Марковський видавав вчителям довідки, завдяки яким ті мали можливість відлучитися з місця роботи і поїхати за своїми потребами. Так було і з учителем В.О.Нестеруком, якому за отриманим у відділі документом вдалося поїхати в Житомирську область, де він приєднався до партизанського загону.

У списках, складених у відділі освіти, всі вчителі району числилися безпартійними, хоча серед них були комсомольці та комуністи. Мій чоловік відстоював перед німецькою владою педагогів. Він домагався того, щоб учителів не відправляли в Німеччину, допомагав втікачам з полону влаштовуватися на роботу. Приміщення відділу освіти щоденно відвідували вчителі шкіл району. Вони привозили листівки, ділилися новинами, повідомленнями Радінформбюро про становище на фронті».

Іншу підпільну групу очолив Роман Аполлінарійович Бонацький. Його група офіцерського резерву складалася виключно з військових: І.Карташов, Макаров, С.Голдін, В.Голдін, Є.Г.Хмелевський і ще декілька офіцерів, імена яких не встановлено.

Активно діяла підпільна група на біржі праці під керівництвом шефа біржі, колишнього військового, вчителя за фахом Сергія Івановича Дмітрієва. Він забезпечував втікачів з полону необхідними документами, чим давав змогу їм легалізуватися, влаштуватися на роботу, а місцевим жителям сприяв уникненню відправки до Німеччини. Із С.І.Дмітрієвим підтримували зв’язки молоді підпільники Славути Валентина Коробко та Леоніла Міщенко. Помешкання цих дівчат слугували явочними квартирами, тут збиралася молодь, писалися листівки, переховувалися втікачі з табору полонених.

У січні 1942 року на квартирі медсестри Воронюк Оксани і Троїцького Анатолія (кімната на горищі районної аптеки) відбулося друге засідання міжрайонного підпільного комітету, на якому прийнято рішення вести підготовку населення і військовополонених до загального збройного повстання проти окупантів.

Підпільний комітет поставив завдання:

- створення міцних конспіративних підпільних організацій на місцях;

- проведення широкої радянської пропаганди серед місцевого населення, яка б закликала до нещадної збройної боротьби з фашизмом;

- підготовка населення до збройного всенародного повстання;

- підбір і підготовка керівних кадрів для проведення повстання;

- посилене добування зброї та боєприпасів;

- розгортання диверсійних і терористичних дій в тилу ворога;

- зрив заходів німецької влади;

- проведення загального збройного повстання.

Міжрайонному комітету за порівняно короткий термін вдалося створити підпільні організації в містах і селах Славутського, Шепетівського, Грицівського, Антонінського, Ізяславського, Плужнянського, Ляховецького, Берездівського районів Кам’янець-Подільської області. Були встановлені зв’язки з підпільниками Новограда-Волинського, Бердичева, Житомира, насаджена велика мережа радянської підпільної агентури.

Особливу увагу підпільний комітет звертав на військовополонених червоноармійців і командирів, адже у таборах військовополонених Славути і Шепетівки страждали в переважній більшості прорадянськи налаштовані особи з кадрових частин, які, відповідно з наказом радянського командування не кидати військову техніку, билися до останнього і не змогли вирватися з оточення, внаслідок чого змушені були відступати і переховуватися у тилу ворога, де були захоплені поліцаями та поміщені у табори.

У Славуті перший табір для радянських військовополонених фашисти відкрили у бараках по сучасному провулку Шевченка. Там у довоєнний період розміщалася тюрма, де перебували славутчани, засуджені за спізнення на роботу. Вони працювали на розміщеній поруч торфорозробці. Пізніше, коли діяв табір на території військової частини, у таборі на провулку Шевченка німці утримували полонених французів. Умови їхнього перебування у таборі були набагато кращі, ніж умови утримання радянських солдатів. Полоненим французам дозволялося ходили містом, вони отримували посилки через Червоний хрест. На Славутчині існували табори радянських військовополонених і на базі селища торфорозробки в урочищі Бридурин під Стриганами, в лісі неподалік с.Романіни.

Створений уже в серпні 1941 року на території війсь­кового містечка концентраційний табір для хворих і поранених військовополонених радянських бійців та офіцерів мав назву «Гросслазарет Славута-цвай. Табір 301». Табір займав                         10 триповерхових будинків-блоків, обгороджених густою сіткою дротяних загорож з кулеметними вишками і прожекторами.

Адміністрація, німецькі лікарі й охорона гросслазарету проводили масове винищення радянських військовополонених, створивши нестерпні умови проживання: спеціальний режим голоду, скупченість та антисанітарія, позбавлення хворих і поранених лікування, змушування вкрай виснаже­них людей до каторжної праці, катування та розстріли.

У гросслазареті зосереджувалося одночасно 15-18 тисяч поранених та хворих полонених. На зміну померлим щоразу сюди надсилали нові партії жертв. Німецькі лікарі зумисне поширювали інфекційні хвороби, хворих на висипний тиф, туберкульоз, дизентерію, поранених з важкими та легкими ушкодженнями розміщували в одному блоці. Кількість хворих у казармі доходила до 1800 чоловік, тоді як при нормальних умовах у приміщеннях можна було розмістити не більше 400. Камери не прибиралися. Хворі по кілька місяців залишалися у тій білизні, в якій потрапили у полон. Елементарна санітарна обробка тих, що прибували до лазарету, не проводи­лася.

Добовий харчовий раціон військовополонених складався з 250 грамів ерзац-хліба та двох літрів баланди. Ер­зац-хліб випікали зі спеціального борошна, доставленого з Німеччини. Після звільнення Славути в одному зі складів лазарету виявлено 15 тонн цього борошна, що зберігалося у 40-кілограмових паперових мішках з фабричними етикетками «Шпельцмель». Судово-медичною та хіміч­ною експертизами, а також аналізом, зробленим інститутом хар­чування Наркомздоров’я СРСР, встановлено, що борошно являло со­бою полову з мізерною домішкою крохмалю (1,7%). Харчування подібним хлібом спричиняло голодування, дистрофію, поширення важких кишково-шлункових захворювань, що часто призводило до смерті.

У гросслазареті періодично спостерігалися спалахи захворю­вання невідомого характеру, так званої «парахолери», яке німецькі лікарі розповсюджували зумисне, проводячи досліди на полонених. Більше половини таких хворих помирало. Трупи деяких померлих лікарі розтинали, російських лікарів до ексгумації не допускали. Хворим та пораненим не видавали медикаментів, рани не піддавалися хірургічній обробці і не перев’язувалися. Незважаючи на високий ступінь виснаження полонених, гітлерівці примушували їх виконувати непосильну фізичну працю.

Бажання вирватися з полону і воювати з фашизмом, голод, знущання, постійна загроза смерті спонукали військовополонених до індивідуальних та групових втеч з табору. Вони знаходили притулок у місцевих жителів Славути та навколишніх сіл, у зв’язку з чим 15 січня 1942 року шепетівський гебітскомісар попередив населення, що  «за надання військовополоненим, що втекли, будь-якої допомоги, винні будуть розстріляні. Коли безпосередні винуватці не знайдуться, то у кожному випад­ку будуть розстріляні 10 заложників». Районна управа в свою чергу оголосила, що «всі військовополонені, які само­вільно покинули лазарет, оголошуються поза законом і підлягають розстрілу в усякому місці, де їх буде виявлено».

Посилена увага підпільного комітету до військовополонених пояснюється двома обставинами: по-перше, це був підготовлений військовий контингент, здатний битися з ворогом за будь-яких умов; по-друге, ці люди, не будучи зв’язані з сім’ями, не боялися репресій стосовно їх сімей з боку німецької влади. Останнє утримувало від активних дій багатьох місцевих жителів, в тому числі колишніх радянських активістів.

Підпільний комітет вживав усіх заходів для виведення якомога більше військовополонених з таборів, влаштування їх на легальні роботи з фальшивими документами з метою маскування.

В січні 1942 року підпільний комітет планував вивести військовополонених Славутського табору у повному складі. З цією метою в таборі була створена підпільна організація, яка виявляла серед полонених комуністів, комсомольців і швидко зростала чисельно. Серед підпільників табору відзначалися активною діяльністю Г.В.Кузовков, О.Й.Манько, В.Шантар. Згодом вони відіграли велику роль в керівництві партизанським рухом.

Підпільники плекали надію, що після поразки німецької армії під Москвою Червона Армія успішно гнатиме ворога на Захід. Збройне повстання проти окупантів і їхніх найманців на теренах Славутського та Шепетівського районів планувалося на День Паризької комуни – 18 березня 1942 року. За умовним світловим сигналом з боку міської лікарні повинні були початися спільні дії по знищенню охорони табору. Із зовнішнього боку це завдання мала виконати група славутських підпільників, а із внутрішнього – підпільна організація табору.

В цей час поліцейські нишпорки Славути, стурбовані частою появою листівок, а також таємничим зникненням окремих німецьких прислужників та поліцаїв, посилено намагалися натрапити на сліди підпільників. Гестапо стало підозрювати, що нитки підпільної організації тягнуться в табір військовополонених і в Шепетівку. Саме тому почався посилений вивіз старого складу військовополонених Шепетівського табору в Німеччину, а їх місце зайняли козачі формування. Цей захід частково послабив табірну підпільну організацію у Шепетівці, але її основні кадри вдалося зберегти.

Ф.М.Михайлов все ще залишався поза підозрою і продовжував працювати. Вже на початку 1942 року членам підпільного комітету стало зрозуміло, що питання про загальне збройне повстання слід зняти, оскільки ця ідея в умовах великої віддаленості фронту та посиленого гестапівського терору була нездійсненною. До того ж ворог, маючи безсумнівні успіхи на фронтах, володів значними резервами в тилу, цілком достатніми, щоб придушити слабо озброєну повсталу масу. Треба було шукати нові методи боротьби.

У лютому 1942 року на черговому засіданні комітету було прийнято рішення відмовитися від ідеї загального повстання, створювати активно діючі партизанські загони та спеціальні підривні диверсійні групи, а також облаштовувати партизанські бази зброї, боєприпасів і продуктів харчування, вести поповнення особового складу партизанських загонів, пожвавити агітаційну роботу серед населення.

Група К.М.Гаврилюка та І.М.Яковчука мала доручення забезпечити партизанську базу продовольством. Першу таку базу було створено у лісі під Стриганами, поблизу смолокурні та вапнярки. Підпільники міста сприяли втечам військовополонених з табору, забезпечували партизанів явочними квартирами, одягом, фальшивими документами, дбали про харчування, вели інтенсивну роботу по добуванню зброї та боєприпасів. Зброю шукали і знаходили в навколишніх лісах, де проходили бої, забирали на військових складах, викрадали в окупантів, нападаючи на німецькі склади, здобували у бойових сутичках.

У березні 1942 року стриганські партизани А.З.Одуха, О.Гіпс, Л.Троцький, І.Ніколайчук напали на німецький склад боєприпасів у костьолі м.Славута. Розігнавши охоронців-поліцаїв, партизани захопили два центнери толу, 8 ящиків патронів, декілька ящиків мін.

 Багато стрілецької зброї знаходилося у лісах між селами Хоровиця, Сільце, Комарівка, Білотин. Ще в перші дні окупації краю в районі Святого озера деякий час стояли залишки двох радянських дивізій, що потрапили в оточення. До жителя с.Голики Олександра Ящури, хата якого стояла під лісом, прийшли два офіцери з проханням вказати дорогу в напрямку Києва. О.Р.Ящура не вмів користуватися картою, тому запросив до розмови колишнього кадрового військового офіцера польської армії Островського Андрія Григоровича, який взявся допомогти. Виходячи з оточення, 9 липня 1941 року на території району частини дивізії прийняли короткий, але жорстокий бій з охороною німецького тилового підрозділу у с.Перемишель, знищили декілька німецьких штабних автомашин та 5 німецьких солдатів. Так, частина бійців і командирів 406 полку 124 стрілецької дивізії з боями пішли у напрямку Києва і вирвалися з оточення. Іншу групу військових у напрямку м.Новоград-Волинський вивели з-під с.Голики Г.І.Ящура та підліток Іван Личик.

Були і такі бійці Червоної Армії, що, потрапивши в оточення, кидали зброю, перевдягалися у цивільне і йшли по домівках або шукали притулок у місцевих жителів. Мали місце також непоодинокі випадки, коли бійці виходили з лісу з піднятими руками і здавалися в полон. Старожили с.Комарівка згадують, що в лісі неподалік села майже під кожним деревом можна було знайти гвинтівку та патрони, військове спорядження та одяг.

6 вересня 1941 року старший поліцай на торфорозробці під Стриганами Іван Безюк написав клопотання до голови Славутської районної управи такого змісту: «З приводу того, що на нашу торфорозробку, зокрема по охороні, в ніч на 1 вересня було здійснено два постріли невідомими людьми, про що Вам було донесено, 5 вересня було дано розпорядження штатним робітникам торфорозробки Т.Гужову і П.Андрощуку та поліцаю М.Гончаруку піти до лісу і знайти для самооборони декілька гвинтівок згідно дозволу військового коменданта. Робітник Петро Андрощук відмовився виконати розпорядження, не дивлячись на те, що у попередні три дні теж нічого не робив. Прохання дати дозвіл на звільнення з роботи П.Андрощука. Крім того, коли він проти самооборони, то ніхто не впевнений в тому, що такий не працює вкупі з людьми, які нападали на охорону торфорозробки» (Стиль написання збережено. Авт.). Наступного дня П.Андрощука було звільнено з роботи та позбавлено квартири у селищі торфорозробників. Цією можливістю здобути зброю в навколишніх лісах місцеві жителі, зокрема підпільники, з успіхом користувалися.

Однією з важливих ділянок роботи підпільних груп була агітаційна діяльність серед населення, заклик до боротьби з ворогом, до невиконання розпоряджень німецької влади. Підпільники слухали радіо, записували зведення Радінформбюро, випускали листівки і поширювали їх у містах та селах, за що багато з них поплатилися життям.           8 листопада 1941 року у Шепетівці, Славуті гебітскомісаріат оприлюднив наказ такого змісту: «7 листопада невідомими особами були розповсюджені відозви проти німецької влади. Якщо подібні ворожі німецькій державі дії повторяться, відповідальним буде населення даної місцевості. При кожному повторенні цього буде взято двадцять заложників, які через три дні будуть розстріляні, якщо винуватці не будуть виявлені та віддані поліції».

Проте підпільники намагалися донести до жителів міста і району правду про події на фронті, закликали боротися з ворогом. Ось текст листівки, надрукований А.Р.Яворським у себе на квартирі: «Радянські патріоти! Досить дивитися на кривавий терор німецьких фашистів! Беріться за зброю, йдіть в ліси до партизанів! Знищуйте катів! Заважайте ворогам будувати аеродром і військові споруди, вивозити наших людей у рабство! Підривайте залізниці і мости! Паліть сільгоспмашини, не давайте можливості грабувати і вивозити наш хліб! Наближайте час визволення від фашистських загарбників. Наша рідна Червона Армія наносить нищівні удари. За зброю і в ліс! Смерть німецьким загарбникам!»

Інформування населення про події на фронтах та про ставлення окупаційної влади до людей стало грізною зброєю у боротьбі з ворогом. Від поінформованості людей у значній мірі залежала їх поведінка: або вони з вірою у перемогу Червоної Армії протидіятимуть окупаційній владі, або покірно служитимуть поневолювачам. Написані від руки, надруковані на машинці, на саморобному примітивному друкарському пристрої чи у типографії листівки, які ночами з’являлися на стінах будинків, на парканах у людних місцях, свідчили, що у краї є люди, які не скорилися. Добре усвідомлюючи це, німецька влада смертю карала тих, хто виготовляв і поширював листівки. Чимало славутчан покарано за це.

Значення друкованого слова добре розуміли і підпільники, а тому, ризикуючи власним життям, доносили людям правду про становище на фронтах. З метою масового виготовлення листівок міжрайонний підпільний комітет доручив інженеру М.А.Скройбижу створити друкарню в Славуті.

Зі спогадів Миколи Адамовича Скройбижа:

«За вказівкою Ф.М.Михайлова, Славутська підпільна друкарня була організована на початку 1942 року. При першій зустрічі Ф.М.Михайлов мені поставив пряме питання: «Ти за кого? За ради чи за німців? Май на увазі, що золотої середини нема – відповідь може бути одна». Моя відповідь пов’язала мене з підпіллям. Отримавши завдання створити друкарню, я почав підбирати людей для роботи. Поступово мені вдалося підібрати невеликий колектив: А.П.Скройбиж, М.С.Пазюрич, Ю.Г.Кондратов, П.М.Сокіл, Е.В.Доманський.

Спочатку передбачалося знайомити населення із зведеннями Радінформбюро, для чого Федір Михайлович передав мені друкарську машинку, а М.Пазюрич приніс радіоприймач. Постало питання про приміщення під друкарню. Вирішили обладнати її на глибині 1,5-2 метри під підлогою мого помешкання з окремим замаскованим виходом у двір. За роботу взялися ми з батьком та П.Сокіл. Перші листівки друкували на машинці, потім дістали набір шрифту, але він виявився надто дрібним. Це примусило нас шукати інші способи друкування. За пропозицією Ю.Кондратова, вирішили тексти листівок витравлювати азотною кислотою на цинкових пластинках.

Колектив друкарні був підібраний вдало, усі виявилися витриманими, дисциплінованими і сумлінними, що дало можливість додержуватися конспірації і впевнено вести роботу. Випущені нами листівки (а їх було більше 20 різних текстів) з великим інтересом сприймалися населенням.

У нашому колективі кожен знав свою роботу. М.Пазюрич, Ю.Кондратов і я виготовляли листівки. П.Сокіл, Е.Доманський і мій батько розповсюджували їх, причому не тільки у Славутському районі. А.Скройбиж возив їх у Рівненську область, Проскурів, Чуднів та інші міста. Під час чергової поїздки залізницею батько потрапив під облаву у вагонах. У нього виявили листівки, затримали та невдовзі розстріляли. На нашій квартирі поліцаї вчинили обшук, але друкарні не виявили».

 

Глава 6


Дата добавления: 2018-02-15; просмотров: 1089; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:






Мы поможем в написании ваших работ!