Перші кроки окупаційної влади



Станіслав Ковальчук

Тетяна Жоган

 

Йшли

в славутські

 ліси

партизани

 

м.Славута

2006 р.

Передмова

Славутська земля гордиться внеском своїх земляків у перемогу над фашизмом у роки Великої Вітчизняної війни не лише на фронтах, але й у ворожому тилу. Тут, у лісах Славутчини, Шепетівщини та Ізяславщини, в роки фашистської окупації вже в кінці       1941 року піднялися на нерівну боротьбу з ворогом народні месники – підпільники та партизани.

Партизанський рух на Славутчині мав свої характерні особливості як за виникненням, так і за напрямками діяльності. Якщо інші партизанські з’єднання на Україні формувалися спеціально закинутими на окуповану територію групами диверсантів, то славутський партизанський загін виник виключно стихійно, за велінням сердець і совісті, без будь-якого зовнішнього впливу чи допомоги. Місцеві партизани до кінця 1942 року не мали ніяких зв’язків зі Штабом партизанського руху на Україні. Всі питання із забезпечення зброєю, боєприпасами, одягом та продуктами їм доводилося вирішувати на місцях самотужки.

Партизанському рухові в краї передувало створення чисельних підпільних організацій у райцентрі Славута та в селах району. Їх організаторами виступили не представники партійних органів чи органів влади, а не так давно репресовані владою місцеві жителі: вчитель А.З.Одуха, робітник А.Р.Яворський, лікар Ф.М.Михайлов, а також службовець І.П.Шорніков, інженери С.С.Гавура та Ткачук.

Створений у червні 1942 року партизанський загін за рік переріс у могутнє партизанське з’єднання ім.Михайлова, що діяло в північних районах Хмельниччини, на початку 1944 року нараховувало більше 4 тисяч бійців та командирів і дало країні шість Героїв Радянського Союзу.

І до нині серед мешканців Славутчини ширяться міфи, суперечливі думки про бойову діяльність, вчинки та поведінку місцевих партизанів. Іноді ми судимо про поведінку людини з позицій сьогодення, забуваючи, що йдеться про події воєнного лихоліття, коли велася смертельна боротьба з фашизмом і реально стояло питання:  «Хто – кого?».

Аналізуючи події на окупованій території 60-річної давнини, варто враховувати і те, що партизанам доводилося вести боротьбу не тільки з німецько-фашистськими загарбниками. З перших днів окупації німецька влада шукала і успішно знаходила собі спільників з числа місцевих жителів для протистояння партизанам і підпільникам.

Не володіючи достатньою інформацією про партизанський рух на Славутчині, сьогодні дехто намагається ставити під сумнів сам факт існування в краї широкої мережі підпільних антифашистських організацій і бойову діяльність партизанських загонів у роки окупації. Про масовість участі мешканців Славутчини у боротьбі з ворогом на окупованій території та про жертви, понесені населенням краю, що пов’язані з партизанським рухом і підпіллям, незаперечно свідчать наявні у Славутському історичному музеї документи. На їх основі працівниками музею вперше складений список колишніх підпільників та партизанів – мешканців Славутського району. Цей ще неповний перелік нараховує понад тисячу чоловік, з них 60% підпільників. Загинули в боях, розстріляні поліцаями чи закатовані у гестапо 387 чоловік або майже кожен третій народний месник.

Якщо історію славутського підпілля, в тому числі підпільну діяльність військовополонених у фашистському концтаборі «Гросслазарет Славута», у повоєнні роки відображено досить широко у художній літературі, то про партизанський рух у північних районах Хмельницької області досі не вийшло жодного друкованого документального видання, яке б у повній мірі висвітлювало бойову діяльність славутських партизанів.

Громадськість краю ознайомлена з окремими епізодами партизанської боротьби хіба що з публікацій у періодичній пресі та зі спогадів її безпосередніх учасників. Не слід забувати і того, що такі публікації виходили в час, коли кожне друковане слово проходило жорстку цензуру, і де вже тут було до висвітлення реалій партизанського руху. Писалося лише про те, чим можна було гордитися, а дійсність часто замовчувалася. Важко також з повною довірою сприймати й офіційні звіти про діяльність партизанського з’єднання ім.Михайлова.

Тема партизанського руху на Славутчині якщо і не є білою плямою в історії краю, то такою, яка до сьогодні не розкрита в міру можливого.

Наміри написати історію партизанського руху на Славутчині виникли практично зразу ж після розформування з’єднання в 1944 році. Мріяв про це командир з’єднання А.З.Одуха: він шукав спільників, доручав зробити це педагогу, учаснику партизанського руху К.К.П’ясецькому, підтримав починання написати повість партизана П.М.Мазяра. Про окремі епізоди партизанської боротьби йдеться у книзі Альберта Доманка і Максима Збойчакова «Подвиг доктора Михайлова», що вийшла у 1971 році. В далекій Тюмені у 2004 році побачила світ книга спогадів члена диверсійного загону під керівництвом М.І.Петрова Є.А.Демуса «Записки рядового партизана».

Ряд документів про партизанський рух на Славутчині знаходимо у збірнику «Поділля у Великій Вітчизняній війні», виданому у 1969 році.

Нещодавно працівники музею розшукали на Сумщині колишнього партизана Славутчини І.В.Побережного. У листі колишній відважний месник висловив подив тому, що досі немає книги про партизанів Славутчини: «Коли я кажу, що був партизаном, то мене запитують, чи не у з’єднанні С.Ковпака я був, бо про з’єднання ім.Михайлова ніхто не знає...» 

Незважаючи на те, що пройшло 60 років, як відгриміли бої, і сьогодні істина про партизанський рух розкривається важко. Навіть в наші дні колишні партизани неохоче йдуть на відверту розмову. І їх можна зрозуміти. У свідомості старших поколінь та страшна війна ще продовжується. Неоднозначно сприймаються сучасним поколінням події тих років, є наміри швидше переписати історію на свій лад, ніж написати її такою, якою вона була.

 Всієї правди про будь-яку війну не знає ніхто. Ні учасники, ні жертви, ні дослідники ніколи не складуть єдиної і повної картини подій. Щоб відтворити всю правду про війну, довелося б написати спогади всіх, хто пройшов через її страшне горнило – і вцілілих, і загиблих. А ще важче докопатися до істини при дослідженні партизанського руху і підпільної боротьби. Життя і діяльність в роки окупації проходили в умовах жорсткої конспірації. Часто люди не знали про вчинки навіть своїх близьких, а не те що сусідів чи знайомих. Вдається викликати на відверту бесіду далеко не кожного. Не всю правду кажуть і ті, хто погоджується на розмову.

Так, наприклад, сміливий партизан, який нагороджений у 1944 році бойовим орденом, погодився розповісти про своє партизанське життя лише після того, як вияснив через знайомих, хто хоче зустрітися. Окремі учасники партизанського руху досі носять у своєму серці образу на колишні владні структури, боляче сприймають допущені фальсифікації у публікаціях, відчувають недооцінку їх особистої участі у підпіллі чи партизанській боротьбі.

Лише в наші дні і є змога сказати правду про події воєнного лихоліття, не вихваляючи одних і не осуджуючи інших. Писати про це і сьогодні непросто, тому що у тому смертельному протистоянні міцно переплелися людські долі, а нанесені рани та образи ятряться досі якщо не в безпосередніх учасників подій, то у їх нащадків. Але писати про це необхідно, бо й сьогодні надто неоднозначне ставлення до подій далекого минулого, а оцінки дій їх учасників часто протилежні. Писати, хоч і з великим запізненням, потрібно ще і тому, що з кожним роком відходять учасники тієї війни у вічність, наступні покоління мають знати про ратні подвиги земляків, чиїми іменами названі вулиці у містах та селах і за які заслуги стоять цим людям пам’ятники та обеліски.

З роками склалося так, що у Славутському історичному музеї зібрано найбільше матеріалів та документів про партизанський рух на Славутчині: велика кількість спогадів колишніх партизанів, свідчень очевидців. На адресу музею досі надходять листи від колишніх партизанів, які проживають на теренах СНД. Славутчина багато років була центром, де регулярно проводилися зустрічі народних месників у повоєнні роки. Партизанська тематика складає найбільшу частину експозиції музею, який започаткований у 1977 році як Музей партизанської слави. Все це і дало змогу виконати волю партизанів Славутчини – написати книгу.

Основним принципом при написанні книги є прагнення відобразити реалії партизанського життя, не вдаючись до оцінок викладеним фактам і подіям, до критичного ставлення до наявних офіційних даних. Автори не претендують на істину в останній інстанції, усвідомлюють, що не все враховано, можливі неточності, але це не від бажання приховати правду, а через неповноту наявної інформації.

Автори книги вдячні за допомогу у зборі матеріалів до книги колишнім підпільникам та партизанам: С.П.Антонюк, В.Ф.Владімірову, Г.О.Войцешук, К.Т.Гужову, Є.А.Демусу, В.Ф.Коробко, І.Г.Личику, Г.І.Мурашову, І.В.Побережному, К.М.Попелєвій, С.М.Скірко (Антонюк), І.М.Яковчуку, Н.О.Ярощук, П.О.Ящурі.

Посприяли виданню книги: ВП «Хмельницька АЕС» (генеральний директор М.С.Панащенко), ЗАТ «Об’єднання «Прогрес» (генеральний директор А.Д.Фрідман, ЗАТ «Славутський комбінат «Будфарфор» (голова правління В.Г.Сальник), Славутський держлісгосп (директор В.В.Сапожнік), ВАТ «Славутський солодовий завод» (директор М.І.Дубіна), ВАТ «Славутський руберойдовий завод» (голова правління О.В.Хахльов), Управління освіти Хмельницької обласної державної адміністрації (начальник управління С.В.Вознюк).

 

 

Глава 1

Напередодні окупації краю

Наближалася неділя – 22 червня 1941 року, найдовший день в році. У селі Гориці готувалися до косовиці трав, на які так багаті левади по обидва береги річки Корчик. З нагоди косовиці у суботню вечірню пору голова колгоспу зібрав збори в сільському клубі, а щоб колгоспників у наступні дні не відволікати від роботи, дозволив у неділю бажаючим поїхати на базар у Берездів колгоспними кіньми і купити все необхідне. По закінченню зборів дорослі і малеча із інтересом переглянули кінофільм «Три танкісти». Такому дарункові особливо раділи підлітки, про що згадує П.Прокопчук, якому на той час виповнилося 13 років.

Вдосвіта його батьки поїхали у містечко Берездів. Біля 8 години ранку хлопець почув незвичний звук. Вибігши на вулицю, він побачив у небі сріблястий літак. Це його дуже здивувало, адже над Берездівщиною, прикордонною зоною, літаки ніколи не літали. Літак полетів у сторону Берездова, почулася стрілянина.

 Незабаром на дорозі у село з’явилися підводи, які мчали галопом. То поспішали з містечка до своїх домівок колгоспники. Підводи обганяли одна одну, що теж було незвично: так колгоспники ніколи не гнали коней. З возів чулися схвильовані крики: «Війна! Війна почалася! Німці на нас напали!»

Біля 10 години батьки вже були вдома. Мама, плачучи, розповідала про те, що трапилося на базарі в Березові: там з літака стріляли в людей, є поранені, одну жінку вбито. Невдовзі на вулиці села з’явився захеканий бригадир, він скликав людей на мітинг біля клубу. На короткому мітингу представник військкомату оголосив загальну мобілізацію запасників. Тут же, у клубі, формувалися команди і відправлялися на найближчу залізничну станцію Шепетівка.

Мешканець Славути 15-річний Володя Оржаховський 22 червня зранку був удома і про початок війни довідався з виступу по радіо В.Молотова – тодішнього міністра закордонних справ. Цього дня у Славуті був великий базар, але щойно пронеслася звістка про початок війни, людей з базару як вітром здуло. 23-24 червня у всіх селах району проходили масові мітинги із закликами підніматися на боротьбу з ворогом.

У Славутському і Берездівському районах оперативно, до вечора 23 червня, проведено мобілізацію біля семи тисяч військовозобов’язаних 1905-1918 років народження, вчасно здійснено евакуацію техніки на Схід. Славутська машинно-тракторна станція завантажила на платформи 49 тракторів і одну автомашину. Протягом п’яти днів виконано плани поставки діючій армії автотранспорту, тракторів, підвід і коней. Підприємства міста перейшли на випуск продукції і матеріалів для потреб фронту. Продукція маслозаводу, харчокомбінату та інших підприємств промкооперації відправилася військовим частинам. Лісозаготівельні організації, славутські лісозаводи переводилися на виготовлення шпал, деталей до військових возів, окопних інструментів, тари під продукцію, що відправлялася на фронт.

Чимало жителів району, які мали броню від призову в армію, з’являлися на призовні пункти і просилися на фронт. Це мало місце у Славуті, у селах Кутки, Довжки, Клепачі та інші.

З оголошенням війни військові частини, які стояли у Славуті, виступили назустріч ворогу. Славутська кавалерійська дивізія прийняла перший бій у місті Кременці і змогла вибити німців з міста та протриматися там цілий тиждень.

З перших днів війни фашисти висаджували по 5-10 парашутистів-диверсантів у формі радянських міліціонерів, залізничників, в одязі червоноармійців для руйнування військових та промислових об’єктів, порушення зв’язку, залізничного сполучення, подачі сигналів літакам при бомбардуваннях та щоб сіяти паніку серед населення.

Невдовзі на вулицях міста з’явилися бійці самооборони з місцевих жителів. Вони входили до так званих винищувальних батальйонів у райцентрах і груп сприяння батальйонам, створених у великих селах. У колгоспах і на підприємствах з комуністів, комсомольців і активістів організувалися озброєні групи для боротьби зі шпигунами та диверсантами, а також сторожові пости для охорони врожаю на полях, колгоспних будівель і техніки. У Славуті до складу винищувального батальйону входили переважно євреї, вони декілька днів ходили вулицями, стежили за появою німецьких літаків. Жителі міста Славути стали свідками того, як невеликий німецький літак збив над містом важкого радянського бомбардувальника, який летів на Захід. Після обстрілу бомбардувальник загорівся і впав у районі сучасних очисних споруд. Коли два льотчики спускалися на парашутах, члени винищувального батальйону відкрили по них вогонь із гвинтівок. Один з пілотів приземлився в районі сучасного кінотеатру, вихопив пістолет і став кричати: «Сволота! Що ви робите?»

Місцеве населення мобілізовувалося на копання протитанкових ровів, окопів. До війни у с. Хоровець стояли військові, які будували укріплення, дзоти. З початком війни військові і жителі села рили окопи. Налетіли літаки і обстріляли працюючих, були вбиті та поранені серед військових і місцевих мешканців. У с.Крупець ворожий літак обстріляв з кулемета групу колгоспників, які йшли з роботи. Тоді загинуло двоє людей.

Почалася евакуація окремих категорій населення району вглиб країни. Встигли виїхати на Схід поїздами та автотранспортом державні установи, сім’ї військових. Виїхав в евакуацію і медичний персонал центральної районної лікарні, мешканці міста залишилися без медичної допомоги, а майно лікарні піддалося пограбуванню. Ще за кілька днів до окупації у місті наступило повне безвладдя. У період, коли вже не було органів радянської влади та міліції, залишені квартири військових і будинки євреїв, магазини за 2-3 дні пограбували місцеві жителі, які виносили з чужих квартир та крамниць все, що можна було винести.

Курйозний випадок трапився у селі Бараннє. Неподалік села до війни стояв військовий підрозділ саперів, які, поспішно відступаючи, покинули чимало толових брикетів і бікфордових шнурів. Жителі села кинулися носити вибухівку у домівки, приймаючи її за мило. А на бікфордових шнурах розвішували білизну на вулиці. Пограбування продовжувалося і в перші дні окупації.

Згадує колишня мешканка Славути Софія Скірко (Антонюк), яка до війни завідувала в місті дитячою бібліотекою:

«Вночі бомбили Славуту. На ранок мені сказали, що горить бібліотека, і я побігла туди. Все диміло, парувало, чорніло. Бачила руїни пожежного депо і будинків навколо нього. Лише церква височіла над руїнами та наша бібліотека збоку. Я кинулася туди: замок зірвано, двері відчинені, усі книги скинуті на підлогу.

Плачучи, я схопила, що можна було в оберемок, щоб врятувати, і побігла додому. Назустріч мені йшов веселий, напідпитку, наш сусід С.Бачинський. В нього були повні кишені, руки, пазуха мила, духів, ще чогось. Вгледівши мене з книгами в руках, розреготався: «От дурна, знайшла, що брати. На, візьми мило, духи». Вперше я побачила мародера».

Вчинки місцевих жителів назвати мародерством язик не повертається, адже покинуте майно так чи інакше не дочекалося б своїх власників. Окупаційна влада також мала намір скористатися залишеним майном, про що свідчить одне із перших розпоряджень німців про повернення награбованого органам нової влади.

На південній околиці міста Славути на лісовій галявині до війни був стадіон (тепер це – мікрорайон Сонячний). У перші дні війни сюди прибуло з колгоспів біля 2-х сотень підвід з фуражем і продуктами. Вони простояли без діла біля тижня, а за 3-4 дні до приходу німців їх не стало. Частиною підвід намагалися скористатись для евакуації місцеві жителі, вдалося евакуюватися одиницям. Німецькі війська просувалися швидко, і ті, що виїхали підводами на Схід, незабаром опинилися на окупованій території та змушені були повернутися.

Як згадувала вчителька з Малого Скнита М.Й.Глюзицька, у кінці червня вона з чоловіком і дитиною на підводі, а з ними на іншій підводі вчитель В.О.Нестерук і ще один мешканець села вирушили на Схід. Під вечір зупинилися на березі річки на нічліг. Вдосвіта, коли сім’я піднялася, щоб їхати далі, виявилося, що попутники вже поїхали, покинувши свого колегу з малою дитиною і вагітною дружиною. Незабаром обидві підводи повернулися у село.

Згадує М.П.Дітковська: «До початку війни мій чоловік працював у Славуті в пожежній частині. Якось він сказав мені не роздягати дітей на ніч, бо, можливо, будемо евакуйовуватися, а сам пішов на чергування. Але в пожежній частині вже нікого не було. Лише довкола валялися розкидані папери. Ми переїхали в Улашанівку до моєї свекрухи. Чоловік пішов просити підводу в голови колгоспу, але той відмовив. Домовившись із сусідом, що той відвезе нашу сім’ю в Шепетівку на залізничну станцію, ми вирушили через Перемишель, Романіни. Коли під’їхали до міста, побачили, що воно горить. Повертаючись додому, бачили заграву над Славутою».

Мешканцям краю нічого не залишилося, як з тривогою чекати подальшої долі. Війна поламала життя раптово і жорстоко, поділивши його чіткою межею на «до війни» і «після війни». Важко уявити і описати душевний стан людей у ті дні, коли вони, покинуті напризволяще армією і владою, зі страхом чекали приходу німецьких військ, що навалою просувалися вглиб країни.

Чого було чекати? На що надіятися? Тривога і відчай через неможливість відвернути близьку біду, природній страх охоплювали людей. Турбота не так за себе, як за своїх рідних, невизначеність лякали людей, і вони прагнули бути серед близьких, повернутися до своїх домівок. Можливо, серед своїх і смерть не така страшна. Пішки навіть за сотні кілометрів потяглися люди у свої села і міста, назустріч невідомому і неминучому.

Територія Славутського району була окупована фашистськими військами протягом 1-5 липня. Першими населеними пунктами, до яких увійшли німецькі солдати, стали села Мухарів, Берездів, В.Скнит, Лисиче, Ст.Кривин, Крупець, Миньківці.

Відступаючи, радянські війська намагалися чинити опір ворогові. На підступах до с.Ст.Кривин тримали оборону воїни чотирьох застав колишнього Славутського прикордонного загону. Під загрозою оточення відійшла з міста Острога, зайняла оборону західніше Славути і 1 липня прийняла важкий бій з переважаючими силами ворога 109-а моторизована дивізія, яка 27 червня витіснила німецькі війська з міста Острога та п’ять діб успішно відбивала атаки німецького механізованого корпусу.

Кровопролитний бій відбувся на околиці Берездова. Про бій західніше с.Берездів колишній командир танка 86-го танкового полку 43-ої танкової дивізії 19-го механізованого корпусу капітан В.І.Часов писав: « ... У другій половині дня 1 липня               1941 року артилерійський полк займав оборону західніше міста Корця і села Берездова. Ворог ішов клином, у якому нараховувалося понад 50 танків, 2 батальйони піхоти на бронетранспортерах та мотоциклах, декілька артилерійських та мінометних підрозділів. Підпустивши танки ворога на відстань прямої наводки, за командою командира полку майора В.Тесленка дивізійні 152-мм гармати відкрили прицільний вогонь. Гітлерівці металися по полі, підставляючи борти своїх танків під снаряди радянських протитанкових гармат.

Два батальйони дивізії рішучою контратакою відкинули ворога на декілька кілометрів. Бій закінчився. Чорні від кіптяви та порохових газів артилеристи хоронили загиблих. Серед них був і командир полку майор В.Тесленко».

3 липня Славута зазнала інтенсивного бомбардування, найбільше постраждав центр міста та райони компактного проживання євреїв. Горіли будинки на вулицях Красна площа, Енгельса, згорів кінотеатр, який стояв біля старого польського кладовища. Незначні руйнування зазнав і фаянсовий завод, проте інші підприємства міста не бомбардувалися. За інформацією голови районної управи, станом на 30 листопада              1941  року з 17-ти підприємств міста не працював лише чавунно-ливарний завод через пошкодження при бомбардуванні.

Німці увійшли в Славуту через міст на р.Горинь зі сторони паперової фабрики. Спочатку вулицею Б.Хмельницького проїхали на мотоциклі з кулеметом три солдати до Красної площі, потім вони повернули назад. Невдовзі з’явилася довга колона автомашин із солдатами, їхали повільно, голова колони зупинилася в районі сучасного автовокзалу, колона заповнила всю вулицю Б.Хмельницького. Солдати з казанками почали стрибати із автомашин, заходити в будинки і кричати: «Матка! Яйка! Млеко!» Налякані та беззахисні жителі давали продукти німцям.

 

Глава 2

Перші кроки окупаційної влади

У звіті командування партизанського з’єднання ім.Михайлова про свою діяльність подано характеристику режиму німецької окупації:

«...Спочатку німці головну увагу приділяли фронту. Вони рухалися головними шосейними дорогами, лише коли-не-коли з’являлися у селах. Для освоєння завойованої території використовувалися тисячі відповідно підготовлених людей з числа емігрантів, що прибули з німецьким обозом. Переважно це були українські та німецькі націоналісти, їх у різних районах по-іншому називали (галичани, січовики, мельниківці тощо). Найманці за завданням своїх господарів встановлювали фашистський політичний лад на окупованих областях України. Вони очолили міські та сільські управи, поліцію, суд, господарські установи, друкарні тощо, допомагали німцям закріпитися на окупованій території, надіючись отримати з рук окупантів «самостійну Україну».

Націоналістичні агітатори прославляли Гітлера, вели пропаганду проти колективних господарств, радянського ладу, комуністів та євреїв.

Структура німецького управління на окупованій території мала такий вигляд:

 Для керування всією Україною було створено рейхскомісаріат на чолі з Еріхом Кохом. Характерно, що рейхскомісаріат розмістився не в Києві, а в Рівному. Цим німці намагалися показати, що мають намір керувати Україною, як колонією, і не збираються надати їй будь-яку видимість автономії. У Києві, древній столиці України, німці не ризикнули розміщати свій центр управління навіть тоді, коли фронт підійшов до Волги.

Було створено також щось на зразок генерал-губернаторств чи провінцій, що прирівнювалися до раніше існуючого обласного поділу. На чолі таких провінцій стояли генеральні комісари. В свою чергу, генерал-губернаторства ділилися на округи чи «гебіти» на чолі з гебітскомісаріатами. До складу «гебітів» входило декілька районів. В кожному районі призначався районний господарський управитель – крайсляндвірт          (як правило, німець) і районний шеф з числа місцевих запроданців. На групу сіл призначався ляндвірт, який крім господарчих функцій відповідав також і за політичне становище довіреної йому території. В районах і великих селах були створені районні і сільські управи, які на перших порах для форми обиралися.

Головою Славутської районної управи був призначений Гончаренко, а керівником міської управи – Д.П.Матеюк, колишній вчитель Славутської СШ, секретарем – В.І.Качуровський. Комендантом м.Славута став прибулий з німцями в місто Л.П.Здрачук родом із с.Крилів Острозького району. Обов’язки його помічника виконував М.Ф.Піотковський з м.Дубно.

Наказом Славутської районної управи від 25.08.1941 р. головним лікарем районної лікарні призначено І.М.Домбровського, якого уже в грудні замінив на цій по­саді Ф.М.Михайлов, а постанова Славутської районної управи від 06.09.1941 року вимагала:

«п.7. Забезпечити аптеку фармацевтом і налагодити роботу аптеки, до 9 вересня 1941 р. викликати громадянку Артенюк (Герлован) Надію та запропонувати останній стати до роботи.

п.9. Поліклініки в м.Славута та с.Ганнопіль перевести на господарський розрахунок, для чого ввести прийом хворих за плату».

На окупованій території одночасно були створені каральні органи, функції яких були формально поділені, але фактично всі вони займалися політичним наглядом за населенням. Вищим каральним органом була політична поліція СД, яка знаходилася в безпосередньому підпорядкуванні гестапо і розміщалася в м.Шепетівка. Справи так званих «карних злочинців» розглядала окружна кримінальна поліція. Не зважаючи на поділ функцій, весь цей поліцейський апарат займався політичним наглядом і проводив каральні акції проти мирного населення окупованих територій України. Так, Шепетівська окружна кримінальна поліція, керував якою Нейман (з числа місцевих зрадників, до війни працював в слідчим органах НКВС у м.Славута), в основному займалася не карними справами, а політичними, у тісній співпраці з жандармерією і СД .

В містах і районах, крім німецької жандармерії, існувала так звана українська поліція з числа місцевих жителів. Вона мала офіційну назву «шуцманшафт», а поліцаїв називали «шуцманами». Поліція існувала також у великих селах і мала офіційну функцію боротьби з «порушниками» громадського порядку. Районну поліцію у чині фельдфебеля шуцманшафту очолив Я.О.Косович.

Яків Олексійович Косович народився у грудні 1914 року, його мати родом з села Улашанівка, батько – з Білорусії. Я.О.Косович знав німецьку мову, з 1935 року працював дизелістом на фаянсовому заводі, був секретарем комсомольської організації торфорозробки на Мокроволі, проживав з сім’єю по вул. Кірова. З початком війни він був призваний в армію, потрапив в оточення під Тернополем, повернувся додому, був арештований гестапо, невдовзі пішов на службу у поліцію.

У своїй діяльності німецька адміністрація в першу чергу опиралася на колишніх куркулів, злочинних елементів і людей, що зазнали репресій органами радянської влади. Ними була переповнена поліція, районні і сільські управи. Їм надавалися беззаперечні привілеї, поверталися будівлі та конфісковане майно.

       В першу чергу німці взялися за «чистку тилу» від «ненадійних та політично шкідливих елементів». Під цю марку підходили радянсько-партійний актив, комсомольці, інтелігенція, керівники підприємств та колгоспів, працівники міліції. З допомогою місцевих донощиків, німці вправно виловлювали людей зазначених вище категорій. Проводилися арешти та ув’язнення, де після катувань і знущань ув’язненим, у більшості випадків, виносилися смертні вироки. З перших днів окупації почалися розстріли комуністів, міліціонерів, керівників підприємств, голів сільських рад, голів колгоспів та інших радянських активістів. Понад 40 осіб було розстріляно в місті Славуті, у с.Довжках 14 і 26 липня жертвами стали 13 сільських активістів.

 20 серпня 1941 року фашисти розстріляли голову Крупецької сільради М.П.Михайлюка, голову колгоспу с.Стригани І.П.Нікітчука, бригадира колгоспу В.М.Кудреця, членів колгоспу Г.Н.Поліщук та Я.Ю.Поліщук.

У с.Полянь було розстріляно голову сільської ради М.Д.Вдовиченка та комуністів Ф.Ф Андрійчука., І.М.Микульського, Р.Ю.Форсюка з дружиною, двома дітьми та матір’ю.

Із спогадів В.Ю.Гаврилюка:

«До війни мій батько працював у кузні с.Комарівка, з ним працював односельчанин німець Дрегер, що мав 7 дітей, у 1937 році він був репресований.

У серпні 1941 року, окупувавши село, німці затримали комуністів М.П.Гончарука і І.В.Павельчука. Їх поставили до розстрілу поряд з будинком, де жила сім’я Дрегерів.          З хати вийшли сестри-німкені Ліда та Марта, яка працювала перекладачем. Дівчата поговорили з карателями, і комуністів відпустили».

У кінці серпня на околиці с.Ганнопіль розстріляно голову колгоспу с.Малий Скнит Ф.Т.Рудюка. Розстріляно також сільських активістів у селах Миньківці, Мирутин, Сьомаки, Берездів, Улашанівка тощо.

Належності до ВКП(б) було достатньо, щоб бути закатованим чи розстріляним. При цьому необхідно відмітити одну характерну особливість, якій важко дати пояснення: серед німців було міцне переконання, що всі комуністи обов’язково мають тавро. Через це всіх заарештовані підлягали тілесному огляду. І якщо у людини знаходили будь-яке татуювання, її негайно розстрілювали як комуніста. Окупанти вважали комуністами і тих, в кого була поголена шия.

Крім стеження за так званим «більшовицьким активом», німці організовували стеження за всім мирним населенням. Ряд заходів обмежував і робив майже неможливим переміщення населення з одного місця в інше. Було заборонено ходити в ліси, не дозволявся будь-який рух вулицями населених пунктів у нічний час. Селяни повинні були щоденно виходити на роботу і реєструватися. Щоб піти в інший населений пункт, потрібно було брати дозвіл у влади. Самовільна відсутність чи неявка на роботу накликала на винного підозру в політичній неблагонадійності.

Була запроваджена комендантська година. Проведена паспортизація давала поліції можливість через сільські управи відразу ж виявити появу сторонніх людей.         24 липня комендант міста підписав «Наказ до населення міс­та Славути», в якому вимагалося:

«1. Всім, у кого знаходилася зброя, радіоапарати, акумулятори й аноди, телефонні апарати і всяке військове знаряддя, не­гайно знести до команди народної міліції по Цвітоській ву­лиці.

  1. За переховування більшовицьких міліціянтів, НКВДистів і військових карається розстрілом.
  2. Під загрозою розстрілу забороняються грабунки та привласнен­ня всякого майна.
  3. Награбоване майно належить негайно знести в команду народ­ної міліції (протягом 24 годин).
  4. Встановлені наступні поліцейські години:

а) для українців - від години 6 до 21 години за німецьким часом;

б) для жидів і поляків – від 6 до 20 години.

6. Всі жиди мусять носити на правому рамені білу опаску із блакитною зіркою Давида.

7. Службою безпеки, охорони і порядку є українська народна міліція, котра носить жовто-блакитну відзнаку на лівому рамені.

8. За невиконання повищих наказів підлягає кожний воєнному судові» (Стиль написання збережено. Авт.).     

Певний час німці терпіли сподівання націоналістів про самостійну Україну. Але як тільки фронт просунувся до Дніпра, вони перестали загравати з націоналістами. В результаті частина націоналістів (течія Мельника) перейшла на відкриту службу до німців, а інша частина пішла в підпілля. Декілька десятків таких «патріотів» з перших днів окупації з’явилися в Славуті. Вони іменувалися «народною міліцією», ходили в чорному, подібному до гестапівського, одязі з пов’язками на рукавах і розміщувалися у сучасному приміщенні ЗОШ № 2 на вул.Радянській.

Наказ від 11 серпня 1941 року по Славутській міській управі засвідчує, що німецька влада перестала довіряти «народній міліції»:

«За погодженням з військовою комендатурою наказую:

1. Районній міліції о 2 год. дня цього числа з’явитися до військового коменданта з виданою у комендатурі зброєю і велосипедами.

2. Все майно, яке є у розпорядженні районної міліції, здати до управи».

Обов'язкова постанова Славутської міської управи від 12 серпня передбачала:

      «Забороняється проведення обшуків у громадян міста і району представникам «народної міліції» або іншим органам району, за винятком осіб від військової німецької комендатури.

          Обшуки представником народної міліції або іншим органом допускається проводити лише при наявності ордера від упра­ви на право обшуку».                   

Уже в серпні 1941 року у Славуті та в селах району проведено детальний перепис населення. Нову владу цікавило буквально все про жителів краю: рік народження, національність, місце проживання, прізвище власника помешкання, попе­реднє місце проживання, дата поселення у Славуті, місце роботи, фах, працездатність, родинний стан відносно голови двору тощо. В окремі відомості винесено список проживаючих у місті євреїв.

Крім поліцейського терору, населення зазнавало повного економічного гноблення. Німці оголосили земельну реформу, пропагуючи приватну власність. Але терміни передачі землі в приватну власність не були оголошені і під будь-яким приводом відкладалися на час закінчення війни. Всі колгоспи було збережено, німці змінили вивіски, назвавши колгоспи загальними дворами. Німецька влада використовувала загальні двори, як зручну форму максимального викачування продуктів своїй армії.

Український хлібороб-колгоспник в умовах фашистської окупації фактично голодував. Хліба та продуктів, що видавалися німцями, вистачало хіба що для забезпечення напівголодного існування.

Для населення міста запроваджувалася трудова повинність, безкоштовна робоча сила використовувалася на різноманітних роботах, про що свідчить постанова Славутської районної управи від 6.09.1941 року: «Розглянувши матеріали по будівництву мосту та тротуарів на урочище Плотиче, районна управа вирішила: відроблені громадянами м.Славути, мешканцями Плотиче 106 робочих днів по збудуванню мосту і тротуарів віднести на ра­хунок трудоповинностей і оплати за такі не проводити» (Стиль написання збережено. Авт.).

За ухиляння від роботи накладався штраф у розмірі 100 рублів. Влада не брала до уваги і не розглядала звернення та скарги мешканців сіл, де було не закінчено збирання врожаю.

Окрім трудової повинності, на населення лягла тяжка німецька податкова система. Платити потрібно було за все: за будинок, за присадибну ділянку, за двері, за вікна, за те, що живеш. Маєш худобу – плати, домашніх тварин – теж плати. Чоловік – голова сім’ї повинен був платити за себе 150 рублів, за жінку – 100 рублів, за собаку – 150 рублів, за кішку – 100 рублів.

Окупаційна влада почала масові побори, про що свідчить постанова Славутської районної управи від 22.08.1941 року:

«Для приведення м.Славута в належний стан, ліквідації нас­лідків руйнування та пуску підприємств районна управа поста­новляє:

1. Накласти на жидівське населення м.Славута контрибуцію в розмірі 20 тис. рублів.

  1. Накладену контрибуцію здати до 30.08.1941 року.
  2. Контрибуцію мусить зібрати та здати до управи жидівський комітет, на якого покладається вся відповідальність за здачу повної суми контрибуції у визначений термін» (Стиль написання збережено. Авт.).

Крім грошових, обтяжливими були натуральні податки. Так, з однієї корови селянин повинен був здати більше 700 літрів молока, з курки – 75 яєць. Незалежно від того, чи була у селянина домашня худобу, в рік він зобов’язаний був здати центнер м’яса. До цього додавалися податки з городів картоплею, цибулею, огірками, капустою, фруктами тощо.

Та найбільшої трагедії зазнало населення єврейської національності. Берездів, Ганнопіль, Красностав і Киликиїв у 20-30 роках фактично були єврейськими містечками. Вважаючи євреїв носіями більшовизму, фашисти заздалегідь складали план знищення їх і здійснювали заплановане вже з перших днів окупації. У липні-серпні 1941 року біля 800 працездатних євреїв м.Славути під виглядом відправки на роботу фашисти вивезли в ліс у напрямку Шепетівки і розстріляли.

Понад 50 євреїв с.Берездів розстріляно в урочищі Бутик між селами Сьомаки і Дяків. Приреченим було сказано, що їх везуть прибирати станцію Славута. Очевидці розповідали, що після розстрілу у ще не засипану могилу фашисти кидали гранати, від чого шматки тіл і одежі летіли на навколишні дерева.

У серпні 1941 року було розстріляно біля 80 євреїв с.Ганнопіль, кілька десятків мешканців с.Киликіїв та багато єврейських сімей з інших сіл району.

У с.Красностав до війни проживало 128 єврейських родин. Тут існувала єврейська сільська рада, єврейська семирічка, синагога. Про події в Красноставі в останні дні серпня 1941 року згадує місцевий житель П.М.Прокопчук: «У село наїхало багато німців і поліцаїв. За наказом коменданта поліцаї зігнали всіх євреїв до комендатури, що розміщалася у школі. Німецький офіцер «пояснив», що всі євреї будуть відправлятися ешелоном до Одеси, а далі – в Палестину. Зразу ж було відібрано 30 чоловік нібито для обладнання вагонів в Шепетівці. Всіх інших зобов’язали наступного дня взяти з собою документи, коштовності, їжу та з’явитися для відправлення. Вранці 31 серпня село було підняте на ноги. Тих євреїв, що не хотіли або не могли іти, розстрілювали на місці. Німці та поліцаї оточили сільську площу, нікого не відпускали навіть напитися води.

 За командою офіцера колона з євреями в супроводі німецьких мотоциклістів і автомашин рушила дорогою на Шепетівку. В колоні йшли діти, старики, жінки – все єврейське населення. За селом німці повернули колону до лісу. Зчинився плач, крики: люди зрозуміли нарешті, що їх обманули. Але під натиском поліцаїв колона пройшла вглиб лісу і вийшла на галявину. Карателі підігнали людей ближче до великої, завчасно викопаної ями, і розстріляли всіх. Кулеметні черги було чути аж в селі». Так загинуло        783 мешканці с.Красностав, а всього, як свідчить Акт державної комісії з розслідувань злодіянь фашистських загарбників, з цього села знищено 957 євреїв.

Так, на теренах краю вже з перших днів окупації був запроваджений «новий німецький порядок», що сіяв смерть, страх та страждання серед місцевих жителів.

 

Глава 3

Перші підпільні організації

Створенню партизанського загону на Славутчині передувало виникнення і активна антифашистська діяльність численних підпільних груп в краї.

Населення не змирилося із фашистською окупацією, з’явилися перші поодинокі групи пасивного опору новій владі: хтось приховав гвинтівку чи пістолет, інший приберіг радіоприймач, який німецька влада під загрозою розстрілу вимагала здати, хтось шукав спільників, з якими можна було б обговорити ситуацію і поділитися своїми планами.

Принагідно слід зауважити, що на теренах району партійні органи, органи радянської влади та військові не залишили для організації протиборства ворогу на окупованій території нікого. Підтвердженням цього є те, що у складі підпільних груп і партизанських загонів не виявилося жодного представника владних структур району. Підпілля на Славутчині носило виключно стихійний характер і виникло лише з особистої ініціативи тих, хто не хотів терпіти окупаційний режим та на свій страх і ризик, за велінням власного серця став на смертельну боротьбу з ворогом за тисячі кілометрів від лінії фронту.

Уже в серпні-вересні 1941 року виникли невеликі підпільні організації у м.Славута, очолювані А.Р.Яворським та І.П.Шорніковим, у с.Стригани під керівництвом завідуючого місцевою початковою школою А.З.Одухи та вчительки школи Г.Р.Охман, у с.Іванівка очолив групу Ткачук П.С. У селах Бараннє та Улашанівка виникло п’ять груп підпільників, очолюваних О.Г.Івановим, В.М.Музикою, О.Савченком, М.К.Попєлєвим, М.Богомольцем. У с.Лисиче антифашистську підпільну групу у вересні 1941 року створили колишні вчителі К.М.Гаврилюк та І.М.Яковчук. У селах Голики та Варварівка створив підпільну групу колишній директор Перемишельської школи М.В.Шевчук.

Керівник першої підпільної групи у місті Антон Рафаїлович Яворський народився у 1908 році у м. Київ, з 1919 року з батьками жив у Славуті, закінчив школу лісників, до призову на військову службу у 1936 році працював завгоспом держлісгоспу. Службу проходив у Бердичеві на посаді командира взводу. У 1937 році переведений на службу в Білорусію на посаду фізрука полку, у червні 1938 року був репресований, перебував на засланні у м.Смоленськ до квітня 1939 року. Після звільнення з-під арешту працював фізруком у Бердичівському механічному технікумі. Мобілізований у перші дні війни А.Р.Яворський потрапив у полон, втік з Судилківського табору, що під Шепетівкою, і повернувся до рідних у Славуту.

До очолюваної ним підпільної групи ввійшли місцеві жителі та деякі військові, що втекли з полону і проживали у місті: військовий інженер Р.А.Бонацький, який працював у лікарні завгоспом; сестра-господарка лікарні У.А.Бонацька; Ю.В.Борковський та М.В.Кравченко, що працювали у поліції; інженер З.В.Кравченко; художниця фа­янсового заводу Л.В.Щербакова, слідчий прокуратури А.Главінський, що працював у бухгалтерії лікарні; робітник фаянсо­вого заводу П.Т.Дивак; шофер на електростанції В.Ф.Мартинюк; робітник Ташецький; кияни С.Голдін та Ф.Голдін; Сівак.

Підпільна група мала радіоприймач, друкарську машин­ку, підпільники друкували і поширювали листівки, проводили агітаційну роботу серед населення. Група мала явочні квартири у Славуті, підбирала людей для подальшої збройної боротьби. На озброєнні мали ручний кулемет, 5 гвинтівок, пістолет, наган та гранати.

Керівники підпільних груп Славутчини з перших кроків діяльності прагнули об’єднати свої зусилля у боротьбі з ворогом.

8 серпня 1941 року на квартирі А.Яворського (вул. Князів Сангушків, 50) відбулася перша нарада організаторів підпілля. Присутні на нараді А.Р.Яворський, А.З.Одуха, В.Ф.Мартинюк і М.В.Кравченко обговорили питання добору і підготовки людей для збройної боротьби, пошуку зброї, встановлення зв’язків з підпільниками інших населених пунктів, організації антифашистської агітації серед місцевого населення.

У вересні на тій же квартирі відбулася друга нарада з участю А.З.Одухи, А.Р.Яворського, І.П.Шорнікова, В.Ф.Мартинюка, М.О.Кравченка, Р.А.Бонацького та А.Главінського, на якій намітили заходи посилення антифашистської пропаганди, конспірації, організації прослуховування інформації по радіо, виведення із таборів військовополонених тощо.

Радіоприймач було встановлено на квартирі Р.А.Бонацького, який мав забезпечувати підпільників зведеннями Радінформбюро і матеріалами радянської пропаганди. А.З.Одусі, найбільш обізнаному із районом, доручили вести роботу серед сільського населення і вчителів. Широкі знайомства і родинні зв’язки допомогли йому організувати підпільні групи у 25 селах Славутського і суміжних з ним районів.

Керівник підпільної групи пошти та хлібозаводу Іван Петрович Шорніков,               1904 року народження, росіянин, проживав у будинку №25 на вул.Леніна, у 30-х роках проходив військову службу у Славутському прикордонному загоні. З 1928 року працював начальником телеграфу і заступником начальника пошти на районному вузлі зв’язку. Окупаційна влада призначила його начальником пошти у м.Славута.

До створеної ним підпільної групи увійшли: його дружина М.В.Шорнікова; колишній міліціонер С.І.Костюк, що працював на пошті їздовим; працівники фінансового відділу І.М.Майоров та В.І.Скомароха; рахівник хлібозаводу І.Є.Макушев; слюсар хлібозаводу В.Г.Мельник; комірник хлібозаводу М.Паутов; працівник пошти Степанюк; військовий Петренко.

Група збирала розвідувальні дані, в тому числі засобами поштового зв’язку, переховувала втікачів з полону, видавала їм тимчасові документи для легалізації, надавала їм житло.

Село Стригани можна вважати колискою партизанського руху на Хмельниччині. Підпільна патріотична група цього села була створена при школі з ініціативи вчителів А.З.Одухи та А.Р.Охман, які й були її керівниками.

Антон Захарович Одуха народився 25 лютого 1910 року в с. Іванівка Славутського району у багатодітній сім’ї (мав трьох братів і чотири сестри). У 1932 році він закінчив Шепетівський технікум електрифікації сільського господарства. З жовтня 1932 року по березень 1934 року служив у військах НКВС Червоної Армії в м.Тула. Був направлений в однорічну школу молодших командирів військ НКВС, але школи не закінчив: був заарештований. Після звільнення з-під арешту А.З.Одуха працював електриком у Харкові, а потім – на будів­ництві військового містечка у м. Славуті. З вересня 1936 року А.З.Одуха – вчитель початкової школи у с.Бараннє, а згодом – завідуючий Стриганською початковою школою. На цій посаді працював і в роки окупації до переходу на нелегальне становище.

До травня 1942 року А.З.Одуха подав у відділ освіти Славутської районної управи автобіографію:

 «Я, Антон Захарович Одуха, народився 1910 року у с.Янушівка (нині с.Іванівка Славутського району. Авт.). До революції батько Одуха Захар Кузьмович мав середняцьке господарство і п’ять десятин землі, вступив у колгосп у 1932 році, де працює до цього часу. Сестри і брати живуть у селі і мають свої господарства.

Після закінчення семирічки у м.Славута я у 1928 році вступив у Шепетівський індустріальний технікум, який закінчив у 1932 році. Тоді ж був призваний до Червоної Армії на строкову службу до військ НКВС у місто Тулу. Як такий, що мав середню освіту, був направлений у однорічну школу молодших командирів у цьому ж місті. Школу однорічників мені не дали змоги закінчити, а взяли під арешт. Слідство велося шість місяців. Причиною арешту були компрометуючі мене матеріали з рідного села про зв’язки з куркулями та листи, які я одержував від родичів і знайомих, де описувався голод        1933 року.

По закінченню слідства я був звільнений з-під арешту, а також звільнений з армії і зарахований у тилове ополчення. Після повернення у рідне село мені вдалося відстояти себе, внаслідок чого з мене зняли цю військову категорію, а у військовий квиток записали «Довгострокова відпустка з військовою спеціальністю – стрілець». На перепідготовку і до армії більше ніколи не брали. У 1936 році з допомогою вчителів с.Янушівка я вступив на вчительську роботу вчителем 1-4 класів. За шість років учительської роботи я працював лише у Славутському районі. Ні до яких партійних організацій не належав. Маю сім’ю – двох дітей та жінку. Підпис».

Одночасно з автобіографією у відділ освіти А.З.Одухою була подана копія свідоцтва про освіту:

«УРСР. НКЗС.

Шепетівський технікум механізації та електрифікації

сільського господарства. №212, 1932 рік.

                                Тимчасове свідоцтво 

Пред’явник цього громадянин Гордюха-Одуха Антон Захарович, що народився року тисяча дев’ятсот десятого, скінчив повний курс Шепетівського технікуму механізації та електрифікації сільського господарства 25 січня 1932 року.

Громадянин Одуха Антон Захарович кваліфікується техніком в галузі електрифікації сільського господарства.

Це свідоцтво видав Шепетівський технікум механізації та електрифікації сільського господарства за належним підписом і печаткою 25 дня січня місяця 1932 року.

З оригіналом згідно. Сільська управа стверджує тридцятого березня тисяча дев’ятсот сорок другого року. Староста села /підпис/ Прокопчук».

Ганна Робертівна Охман народилася у с.Стригани у 1914 році, мати – українка, батько – німець. Ганна Охман досконало володіла німецькою мовою.

До складу підпільної групи, крім А.З.Одухи та Г.Р.Охман, входили: І.І.Чубарко, О.С.Гіпс, Б.Д.Троцький, Л.Д.Троцький, В.І.Кмитюк, М.Олійник, І.В.Войналович, Л.І.Войналович, Р.Войналович, П.Михалевський, М.Миколайчук, І.Дмитрук,                     Ф.П.Соколенко, А.О.Петрійчук, М.Носолюк, М.Троцька, М.А.Гіпс, В.С.Гіпс, Є.Федорчук, А.Охман, А.С.Малєєв, В.Мельник, І.М.Науменко.

Стриганські підпільники вели агітаційну роботу проти окупантів і зрадників – фашистських підлабузників, проводили бесіди та читання газет, писали та розповсюджували листівки і зведення Радінформбюро.

12 липня 1941 року, коли поліція примусила місцеве населення зібрати і здати в управу скинуті радянським літаком листівки, юні підпільники Борис Троцький та Віталій Кмитюк приховали два десятки листівок. Через кілька днів члени підпільної групи розклеїли ці листівки на території с.Стригани і с.Крупець, на телеграфні стовпи вздовж шосейної дороги Крупець – Славута. Частина листівок була передана на Стриганський кар’єр, в с.Янушівка (Іванівка) і в с.Бараннє.

У жовтні 1941 року стриганські підпільники стали читати та розповсюджувати отримані зі Славути зведення Радінформбюро.

До початку 1942 року ці зведення переписувала від руки Г.Р.Охман, а з початком 1942 року отримували зведення, надруковані на друкарській машинці в Славуті. Велику увагу стриганські підпільники А.З.Одуха, Л.Троцький, Б.Троцький, О.Гіпс, М.Ніколайчук, В.Кмитюк та Р.Войналович з перших днів існування групи приділяли збору зброї та боєприпасів. Перші три гвинтівки, знайдені вночі біля річки Горині, принесли в школу     4 липня 1941 року Віталій Кмитюк, Олександр Гіпс і Борис Троцький, де 3 липня проходив бій.

На 1 жовтня  група вже мала: 30 гвинтівок, 2 пістолети, ротний міномет і ручний кулемет, 22 ящики патронів, 12 гранат, 200 мін до міномета, біля 2-х центнерів вибухівки і 300 електропідривних пристроїв.

Гвинтівки були підібрані на полі бою біля с.Стригани та в молодій посадці, де проходила лінія оборони з великими боями. Кілька гвинтівок, ручний кулемет, ротний міномет, 20 ящиків патронів та 200 мін підпільники А.З.Одуха, О.С.Гіпс, Б.Д.Троцький, Л.Д.Троцький, В.І.Кмитюк та І.Дмитришин взяли із польового патронного пункту, покинутого в лісі в урочищі Погоріле радянською військовою частиною, перевезли все це на подвір’я Стриганської школи та сховали у тайник.

Стриганська підпільна група мала декілька явочних квартир. Основним місцем зустрічі та роботи окремих підпільників групи була школа, оскільки ядром групи були вчителі та їхні колишні учні. З метою дотримання конспірації групових зборів у школі не проводили, заходили підпільники поодинці і в різний час. Більше за все бували та працювали в школі О.Гіпс, Б.Троцький, Л.Троцький, В.Кмитюк, Р.Войналович, які, як колишні учні, не викликали підозр.

У спеціально обладнаному на горищі школи тайнику підпільники зберігали зброю, боєприпаси та підривні пристрої, ховали листівки та переховували людей, яким загрожувала небезпека арешту. На горищі підпільники обладнали слюсарну майстерню для збору та ремонту зброї. Тут А.З.Одуха разом зі своїми колишніми учнями виготовляв перші саморобні міни.

Стриганська підпільна група протягом літа 1941 року встановила та підтримувала зв’язок з підпільними групами Славути та Славутського району, які використовували явочну квартиру в школі для зв’язку між групами. На зв’язок приходили представники інших підпільних організацій: Шепетівської – І.О.Музальов, С.Швалленберг, О.Павлюк; Острозької – Йосик, Владик, І.Бондарчук; Проскурівської тощо.

В жовтні 1941 року Антоніна Петрійчук та Ганна Охман влаштували зустріч А.З.Одухи з Ф.М.Михайловим. Вперше А.З.Одуха потрапив до Ф.М.Михайлова в лікарню, як пацієнт. Цьому посприяло те, що Ф.М.Михайлов ще до війни знав батька А.Петрійчук Ліщинського Олексія.

У Стриганській школі переховувалися від переслідувань поліції і гестапо керівник підпільної групи с.Бараннє О.Г.Іванов, член підпільної групи Ф.М.Михайлова О.Главінський, С.Швалленберг, член міжрайонного підпільного комітету Р.А.Бонацький.

Квартира Г.Охман була місцем явки втікачів-військовополонених і місцем зв’язку з командуванням загону, пізніше з’єднання ім.Михайлова, місцем зустрічі командирів підривних груп. Через цю квартиру партизанський загін ім.Михайлова встановив зв’язок взимку 1942 року з шепетівським підпіллям.

Керівник підпільної групи с.Іванівка, організованої влітку 1941 року, Павло Семенович Ткачук, 1908 року народження, повернувшись 1924 року з м.Самара, куди був висланий зі своїми батьками, продовжував наймитувати в с.Іванівка. Невдовзі вступив до колгоспу, був членом ВКП(б). Він – учасник фінської війни, з якої повернувся інвалідом. У 1938 році виключений з членів партії за хрещення своїх дітей. На початок війни П.С.Ткачук завідував тваринницькою фермою місцевого колгоспу.

Будучи вихідцем із с.Іванівки, А.З.Одуха з дитинства знав Павла Семеновича і без вагань запропонував йому «не сидіти, склавши руки, і співчувати Червоній Армії та радянській владі, а братися за діло, готуватися до того, щоб у потрібний момент із зброєю в руках надати практичну допомогу армії, вже тепер збирати зброю і готувати людей». У кінці серпня П.С.Ткачук провідав А.З.Одуху у Стриганах, сповістив свого земляка, що вже має групу з чотирьох чоловік, станковий кулемет «Максим» і шість стрічок з патронами до нього. П.С.Ткачук отримав вказівки щодо своїх подальших дій. Йшлося про нові пошуки зброї, підготовку людей в умовах жорсткої конспірації.

Досвідчений кулеметник Павло Ткачук взявся навчати підпільників, як користуватися цією грізною зброєю. Правда, цим кулеметом у подальшому скористатися не довелося. Коли у село зачастили німці (тут розмістився гарнізон), підпільники вирішили закопати кулемет і патрони в полі. Невдовзі місцеві селяни проводили оранку і натрапили на «скарб». Про це стало відомо старості села С.Леонтюку, який наступного дня завіз знахідку в Славутську поліцію.

Невдовзі до Іванівської підпільної групи вступили втікачі з полону – офіцери Г.Цвєтков і В.Корольов та жителі села: Ф.З.Пархомчук, В.З.Пархомчук, І.Ситняк, С.Ситняк, В.Д.Самолюк, Д.В.Самолюк.

Активністю та наполегливістю у боротьбі з німецькими окупантами відзначався немолодий підпільник Федір Захарович Пархомчук. За його наполяганням група прийняла рішення ліквідувати голову загального двору, зрадника Котика Степана і підготовлене німцями до вивозу зерно з комори загального двору роздати населенню. А також забрати з загального двору і передати партизанам коней та збрую, підготовлених до відправки в Німеччину. Свої наміри підпільники невдовзі здійснили. Після цього в село нагрянули карателі і розстріляли підпільників П.С.Ткачука, Ф.З.Пархомчука, М.І.Одуху, А.Ф.Стасюка, а також мешканців села Архипа Стасюка, Гната Репука, Тадеуша Свінціцького та Івана Луцика, у яких знайшли зерно.

Ця підпільна група з липня 1941 року підтримувала зв’язок зі Стриганською підпільною групою, а з січня 1942 року – з підпільною групою лісозаводу № 3 м.Славута.

Сприятливі умови для підпільної діяльності і партизанського руху склалися у селах Бараннє та Улашанівка, які у партизанських документах фігурують як одне село Бараннє-Улашанівка. Ці села лежать за два кілометри від залізничної магістралі Здолбунів – Шепетівка та за 3-5 кілометрів від м.Славута, поряд із селами – лісові масиви. Більше третини жителів цих сіл працювали у містах Славуті, Шепетівці, Здолбунові та на залізниці. Це давало змогу дізнаватися про найсвіжіші новини, події в регіоні. Місцевих жителів у переважній більшості знав А.З.Одуха, який тривалий час учителював у с.Бараннє, тут жило чимало його родичів та друзів. У цих селах вже з липня 1941 року почали виникати підпільні групи. Згодом вони об’єдналися у єдину підпільну групу, очолювану Івановим Олексієм Григоровичем і Музикою Василем Миколайовичем.

О.Г.Іванов народився у 1921 році у с.Новоолександрівка Новосибірської області, росіянин. До війни служив у Червоній Армії танкістом, з перших днів війни перебував на фронті. Потрапив у полон, тричі тікав, але кожного разу його повертали. 4 жовтня            1941 року був поміщений у табір військовополонених на провулку Шевченка у м.Славута. У період, коли німецька армія успішно просувалася на Схід, німці стали випускати з таборів українців, зокрема місцевих. Дівчина з с.Улашанівка Зінчук Марія Калениківна прийшла до огорожі табору в пошуках свого брата, затриманого німцями. Дізнавшись, що брата уже відправили з табору, вона вирішила викупити з полону молодого полоненого Іванова, якого перед охоронцями назвала своїм чоловіком. За попередньою домовленістю з Марією, О.Іванов назвав себе українським прізвищем – Терещенко і сказав, що він родом з с.Улашанівка. 26 жовтня, отримавши викуп у два десятки яєць, поліцай відпустив полоненого. Колишній секретар сільської комсомольської організації підпільник Василь Музика і колишній секретар Улашанівської сільради Іван Кухарчук, використавши документи померлого робітника Терещенка, виготовили паспорт Іванову з пропискою в с.Бараннє.

Вже в липні 1941 року підпільна група О.Іванова нараховувала вісім чоловік: Зінчук Каленик, його дружина Євдокія Панасівна, сини Михайло та Олександр, дочки Марія та Оксана і Микола Островський.

Члени цієї групи читали людям листівки Славутської підпільної організації, зведення Радінформбюро, псували сільськогосподарський інвентар, збирали розвідувальні дані, надавали допомогу військовополоненим, здійснювали дрібні диверсії на залізниці, збирали зброю. До осені 1941 року група мала 5 гвинтівок, два ящики патронів, 8 гранат і значну кількість вибухівки. О.Г.Іванов, Михайло Зінчук та Микола Островський навчилися виготовляти міни. У 400-грамовий брус толу закладали капсуль. В капсуль замість бікфордового шнура вставляли шматок вати. Все це обмащували розплавленою смолою і обсипали мілким вугіллям. Така міна була схожа на шматок вугілля. Підпільники загрібали ці міни в купи на вугільному складі залізничної станції або закидали на тендер паровоза. Потрапляючи у топку паровоза десь у дорозі, міна вибухала.

Підпільники придумали ще один спосіб виготовлення мін. Виготовлявся спеціальний джгут, який ганчіркою прив’язувався до шматка толу з підривачем. Поряд із підривачем та джгутом насипали зо два десятки сірникових головок. Таку міну обмотували змочену гасом ганчіркою. Міна приводилася в дію запаленням джгута, від якого через певний час загорялися сірникові головки та ганчірка, спрацьовував підривач – міна вибухала. Такі міни підпільники, запаливши джгут, закидали під час руху поїзда на відкриті платформи, якими німці перевозили бочки з бензином. Міна потрапляла між такі бочки і згодом вибухала, на платформі виникала пожежа. Такі ешелони ходили нечасто, а тому підпільники, ховаючись у кущах поряд із залізницею, вичікували їх іноді понад добу.

У садибі Каленика Зінчука була обладнана підземна схованка, де зберігалися боєприпаси та продукти. Тут виготовлялися фіктивні паспорти, перепустки, аусвайси, переховувалися втікачі з полону та партизани.

На базі групи О.Іванова у подальшому виникло диверсійне відділення, яке переросло згодом у взвод. Ця група була тісно пов’язана зі підпільниками с.Стригани, вона відіграла важливу роль у розгортанні партизанського руху на Славутчині. 

Інший керівник Улашанівської підпільної групи Музика Василь Миколайович перед війною був секретарем комсомольської організації в с.Бараннє. До групи, очолюваної ним, входили місцеві жителі: В.Леськов, А.Яремчук, М.Яремчук і З.Зварич.

З перших днів окупації В.Музика для боротьби з окупантами організував сільський актив, який став ядром ще однієї підпільної організації в селі. З появою у Славуті військовополонених підпільники організували групу жінок, які збирали серед населення продукти для полонених. Вони носили харчі у табір і під виглядом передач для родичів віддавали їх полоненим. Розмовляючи через огорожу з полоненими, жінки обмінювалися з в’язнями адресами, писали листи і повідомлення їхнім родичам. Маючи адреси місцевих жителів, полонені втікали з табору і переховувалися у них під виглядом родичів. Щоб захистити втікачів із табору від переслідувань та арештів, підпільники забезпечували їх необхідними документами. Василь Музика, Іван Кухарчук та вчителька Аделя Іванівна Яремчук діставали старі паспорти, вклеювали фотографії втікачів, робили відповідні виправлення.

Члени підпільної групи В.Музики вели агітаційну роботу серед жителів сіл, поширювали листівки, скинуті радянськими літаками, організовували саботаж господарських заходів, які проводили німці. Діяльність цієї групи мала свої особливості: група знала про дії інших груп, але про неї ті не знали. Група не займалася диверсіями, а виконувала особливі завдання: збирала розвідувальні дані у сільських та районній управах та поліції. Це давало підпільникам можливість своєчасно виявляти і спільно з підпільною групою Іванова О.Г. знищувати пронімецьких активістів, поліцаїв та донощиків. Завдяки цьому, в с.Бараннє були створені необхідні умови для діяльності явочних квартир в будинках Є.О.Зінчук, О.К.Зінчука, М.Островського, І.Т.Кухарчука, його сина та дочки, З.Зварича, Т.К.Богомолець, С.Г.Попової, О.Г.Костюк, П.В.Нечай, М.К.Попєлєва.

Під безпосереднім керівництвом міжрайонного підпільного комітету діяла підпільна група с.Улашанівка, очолювана М.К.Попєлєвим.

Микола Климентійович Попєлєв родом із с.Стригани, до війни працював головним бухгалтером 39-ї військово-будівельної дільниці Київського ВО. З початком війни відступав разом з частинами Червоної Армії з Кам’янко-Бузького району Львівщини. Під Житомиром потрапив у полон. У серпні 1941 року втік з полону і дістався до рідних у с.Улашанівка. Там він застав свою дружину з трьома дітьми.

Ще будучи у полоні, М.Попєлєв намагався видалити татуювання якоря негашеним вапном, після чого рука загноїлася. В листопаді 1941 року з хворою рукою він змушений був звернутися у Славутську районну лікарню, де й познайомився з Ф.М.Михайловим. Зі створенням міжрайонного підпільного комітету М.Попєлєв увійшов до його складу. В будинку М.Попєлєва в с.Улашанівка бували Ф.М.Михайлов, А.Яворський, І.Шорніков, С.Дмітрієв, А.Одуха. Тут проходили засідання комітету, розроблялися подальші плани його дій, друкувалися листівки, зберігалася зброя, виготовлятися фіктивні документи для військовополонених, прослуховувалися радіопередачі, переховувалися втікачі з табору та партизани. Будинок сім’ї Попєлєвих став штаб-квартирою підпільного комітету.

За завданням комітету М.К.Попєлєв пішов працювати бухгалтером на Славутський шкіряний завод, де з участю інженера заводу Дядюка неодноразово влаштовував втечу військовополонених, які працювали на заводі.

Активними учасниками підпільної групи були дружина М.Попєлєва Капітоліна Тимофіївна, їхня донька Клавдія (1927 р.н.), а також офіцери Червоної Армії, яких партизани знали під прізвиськами «Воронцов» та «Михайло», військовий лікар – єврейка Соня. 23 лютого 1943 року М.К.Попєлєв за доносом був заарештований на роботі.            

Клавдія Миколаївна Попєлєва активно допомагала батькові у підпільній роботі і за його вказівкою організувала в селі підпільну молодіжну групу. Про це у Славутському історичному музеї є підписана А.З.Одухою довідка від 11.05.1944 р., підтвердження активних учасників партизанського руху Героя Радянського Союзу М.І.Петрова та В.І.Зімарєва.

Про діяльність та трагічну долю учасників молодіжної підпільної групи с.Улашанівка її керівник Клавдія Кущенко-Попєлєва згадує:

«Якось при розмові батько зауважив, що в даний період дуже важко зі зброєю, запропонував подружитися з надійними хлопцями та обережно вивідати, чи немає у них захованої зброї, яка залишалася на місцях боїв. Батько попередив мене, що я повинна бути дуже обережною при розмовах і пам’ятати залізне правило підпілля: кожен повинен знати тільки те, що має зробити сам і ні краплі більше про діяльність інших чи організації.

Невдовзі я подружилася з Вадимом Овсійчуком, двоюрідним братом мого однокласника Всеволода Ополонця, і запитала його про зброю. Вадим охоче розповів про сховані ним і Володимиром Іванчуком на лузі, в корчах старих дерев, пістолет, автомат і тол. Домовилися діставати не все разом. Вадим поліз у кущі за пістолетом, а я, збираючи лугові квіти, спостерігала, щоб ніхто не надійшов. Задоволена успіхом я з букетом квітів поспішила додому. Відкривши потайну хвіртку в садок, я гукнула батька і остовпіла: в саду за столом сиділо два німці, біля них стояв батько. Німці в обмін на швейні голки вимагали «яйка» і масло. Повертатися назад було пізно, і я попрямувала до них. Один німець підвівся мені назустріч, нахилившись до букету, понюхав квіти. За якусь мить я собі чітко уявила, що буде з нами, якщо німець помітить пістолет. Я покликала батька, і ми зайшли в будинок. Батько оторопів, побачивши між квітами пістолет. Наступного дня ми дістали зі схованки автомат і тол, які разом з пістолетом забрав О.Іванов.

Невдовзі я мала відверту розмову із Всеволодом Ополонцем. Скромний, малослівний Всеволод пообіцяв допомогти. Виявилося, що у нього є декілька гвинтівок і гранат, які вони з Петром Савченком та сільським листоношею Василем Шишуком приховали у лісі. Це були надійні хлопці, і Всеволод за них ручався. Згодом В.Ополонець приніс кілька гранат, пістолет та гвинтівку.

Пізніше Петро Савченко зблизився з трьома братами Нечаями: Сергієм, Іваном, Костянтином. Невдовзі до нас приєдналися Галя Сисюк, Марія Богомолець, Євген Зубрійчук, Костя Богомолець. Так виникла молодіжна підпільна група. З метою конспірації було вирішено, що я буду спілкуватися з усіма тільки через Всеволода, Вадима та Петра. Зв’язок з підпіллям с.Стригани підтримувався через Марусю Ліщинську і Тамару Мельник. Крім того, я ходила на зв’язок в села Кірчик, Миньківці та інші.

Члени нашої підпільної групи повинні були стежити за пересуванням ворожих військ, охороною залізниці і мостів. В цьому допомагав Євген Зубрійчук, який працював на залізниці.

Юнаки знайшли спосіб дістати велику кількість гранат. Біля будки обхідника колії деякий час знаходилися ящики з гранатами під охороною мадярів. Незвиклі до наших морозів мадяри після обходу складів йшли в будку грітися. Тоді Вадим, Всеволод, Петро та брати Нечаї набирали з ящиків гранати і тікали до лісу. Таким чином, вони змогли винести не один десяток гранат. Частину зброї передавали мені, а решту брати Нечаї брали до свого сховища.

В нашому домі друкувалися листівки, які розповсюджувалися і за межами Славутчини. Неодноразово нам з Вадимом чи Всеволодом доводилося їх розклеювати. Іноді це робили Марія Богомолець та Галя Сисюк.

Наша підпільна група нараховувала 15 чоловік і була надійною опорою підпільного комітету. А потім почалися арешти. Першими були заарештовані брати Нечаї, потім Петро Савченко і Василь Шишук. При арешті на очах матері Савченка Петра карателі сильно били, ламаючи руки та ногу, але він нікого не видав.

Перед самим арештом хлопці Всеволод, Василь та Петро заховали в лісі нову партію зброї. Серед не заарештованих тільки Всеволод знав, де вона захована. Домовилися, що переховати зброю підуть із Всеволодом Вадим Овсійчук та Володимир Іванчук. Але Всеволод не став їх чекати і пішов сам. Нічого не підозрюючи, Всеволод відкрив яму, дістав зброю, щоб перенести її в інше підготовлене місце. Тут його і застали німці, які саме того дня прочісували ліс. Майже одночасно були заарештовані Галя Сисюк, Марія Богомолець, Кость Богомолець, Маруся Ліщинська. З тюрми Всеволод передав матері єдину записку: «Дорогі рідні, життя дало тріщину. Привіт усім Вам. Останній привіт Клавдії».

У підпільників була підозра, що юнаків видав їхній шкільний товариш Борис Сай. Він не входив у підпільну групу, але весь час підтримував стосунки з братами Нечаями, Савченком та Шишуком. Бориса теж заарештували, та наступного дня випустили. Пізніше за зраду його застрелили партизани.

Всі вони: Всеволод Ополонець, Петро Савченко, Василь Шишук, Сергій Нечай, Костянтин Нечай, Іван Нечай, Галина Сисюк, Марія Богомолець, Костянтин Богомолець, Марія Ліщинська – були закатовані в Шепетівському гестапо.

Вадим Овсійчук не був заарештований і залишився в живих. Після звільнення Славути він добровольцем пішов на фронт і загинув в останні дні війни».

Ще одну підпільну групу в с.Улашанівка створив Савченко Онуфрій, який до і під час окупації працював робітником з ремонту залізничної колії на станції Славута.

До складу підпільної групи входили: О.І.Костюк, С.І.Костюк, О.Г.Костюк, Г.Попов, С.Г.Попова, Ф.К.Богомолець, П.В.Нечай, Н.О.Нечай. 

Більшість підпільників групи О.Савченка працювали на залізниці, давали розвідувальні дані про рух поїздів, характер вантажів та про систему охорони залізниці. Савченко Онуфрій, працюючи ремонтником колії, вчиняв диверсії: забивав костилі між рейками, вибивав вікна у вагонах, засипав у букси вагонів пісок, що призводило до псування підшипників і затримки руху поїздів. Щоб вивести рейки з ладу, він підкладав між рейками і підкладками старі напилки, від чого при проходженні поїзда рейки лопали. На заміну зіпсованої рейки йшло не менше однієї години. При перекладанні колії у отвори для костилів засипав баласт, від чого шпали швидко виходили з ладу.

Брати Костюки до війни служили в армії. Після полону повернулися додому. Вони збирали зброю, вибухівку. Разом з партизанами ходили на завдання, обстрілювали поїзди. За доносом зрадника їх обох розстріляли в 1943 році, така участь спіткала О.Савченка та Г.Попова.

В с.Лисиче, за офіційними документами, підпільна антифашистська група створена 25 вересня 1941 року. Цю групу організували друзі Клим Миколайович Гаврилюк та Іван Мартинович Яковчук. Після закінчення середньої школи в с.Ст.Кривин обидва працювали педагогами: І.М.Яковчук викладав фізику в Жуківській семирічці, а К.М.Гаврилюк вчителював у с.Варварівка. Недовго їм довелося працювати на освітянській ниві – на передодні війни обох призвали на військову службу, вони брали участь у боях з перших днів війни. В одному з боїв Клим Гаврилюк був важко поранений в руку, потрапив в оточення. Після одужання повернувся у рідне село.

Яковчук Іван Мартинович потрапив в оточення під Полтавою і у вересні 1941 року дістався до свого села. Вчорашні воїни швидко знайшли спільну мову у своєму прагненні боротися з ворогом і створили в селі підпільну групу з однолітків. У підпільну групу, крім них, увійшли: І.Лелях, Н.Дмитрук, Г.Самойлова, Ф.Яковчук, М.Шпарук, Г.Супруненко, Г.Сімчук, І.Парфенчук.

Свою роботу підпільники почали з підбору і перевірки людей з числа колишніх активістів села, виготовляли листівки, збирали зброю та вибухівку. Перші листівки лисицьких підпільників були розклеєні в селах Лисиче, Губельці, Головлі, Ганнопіль, Хоняків. З місць, де проходили бої, підпільники перенесли у схованку, яку обладнали в старій клуні Клима Гаврилюка, 150 снарядів різного калібру, 10 ящиків патронів,              12 гвинтівок. Згодом патріоти знайшли в дзоті за селом багато патронів та гранат. Все було перенесено в ліс і заховано в надійному місці. Через Івана Пархомчука, уродженця м.Славута, підпільна організація невдовзі встановила зв’язки з підпільниками Славутської лікарні.

Глава 4


Дата добавления: 2018-02-15; просмотров: 547; ЗАКАЗАТЬ РАБОТУ