Розділ 5. Пухнастий парадокс.
Лілова тятива здригнулася в руках вітру. Тремтячі долоні розсипалися на сіре мереживо догоряють зірок, поки рубінова стріла світанку розсікала непохитну гладь небес. На горизонті немов розпускали бузок - кричав до місяця, вмираючої у владі років. Боязкі квіти, точно сірі сяючі очі, відкривалися на горизонті. З мерехтливих очей стрічками звивалися в тугий вінок сльози - останні подихи зірок, що йдуть за подолом сукні світанку. Коси діви, в чиєму серці зберігається світло вінця зоряного зводу, сіріли, немов охоплені інеєм років. А разом з кришталевими локонами зникали і пісні, що заплуталися в них цієї ночі.
Так, точно бурштинове серце свічки, затихали голосу менестрелів - вгамовували свою пісню в тонких руках дзвінкого вітру. Адже серце нічних пісно співців покірно лише Нарі - крилатій діві з косами кольору королівського вінця. І, коли поділ її одягу променями спадає з небесного трону, погляди безіменних творців падають на її стать - бездоганну і чисту, точно зоряний сніг. І лише її тихий погляд мовить їм про те, в яку пісню сьогодні втілиться загублений в темряві голос.
Підлітки які вибрались з лабораторії, змогли все таки пережити цю ніч, на деякий час їм навіть здалося, що вони на Землі, адже ніч і світанок були похожі на ті, що кожен раз зустрічали вони на своїй планеті.
Ріка з Ярою вийшли з хелу (готелю ), інші учні які вибралися з Чеколу все ще спали в хелі, після довгих пошуків місця для відпочинку, вони натрапили на це маленьке приміщення, та це тільки з боку здавалося що там, поміститься тільки декілька чоловік. Насправді, в середині було так багато місця, що учні спочатку думали, що потрапили у палац.
|
|
|
– Яра, ти впевнена що гуляти зараз, це хороша ідея? – боязливо запиталась Ріка, оглядаючись по сторонам.
– Впевнена, нас було багато, вони не можуть знати кожного з нас в лице.
Ріка фиркнула.
– Все одно, потрібно бути обережними.
– Я ж не заперечую це, – спокійно відповіла Яра.
Подруги гуляли по цій планеті, їм було цікаво розглядати рослин і жителів та дізнаватися багато цікавого. Проходячи велике міцне дерево, Яра зупинилась, вона почула гарчання з-під дерева. Дівчина зупинила подругу і підійшла до дерева ближче, гарчання стало голоснішим, Яра збагнула, те, що гарчить на них, знаходиться під корінням химерного дерева.
Яра не стала чекати, вона швидко розсунула коріння(воно було чимось схоже на листя Землі) і побачила… Кошенятко, маленьке і руде, його очі блиснули і воно накинулось на Яру, Яра не очікувала такого, тому вона упала на землю, а кошеня тим часом встигло її обнюхати і лизнути.
У Ріки пропала мова, але потім вона весело усміхнулась і взяла руде кошеня, те декілька разів її царапнуло, та збагнув що Ріка йому не страшна, вмостилось на руці дівчини.
|
|
|
– Це хлопчик, – звернулася Ріка до Яри.
– Давай назвемо його Вогнесерд?
– Добре. Вогнесерде, ти чув? Будеш у нас пухнастим щастям, – сказала Ріка і посадила його Ярі на руки, Вогнесерд не заперечував.
Яра ще раз поглянула на кошеня і ойкнула.
– Ріка, це не просто кошеня, це маленький пухнастий парадокс, – тихо промовила Яра.
І справді, звідки взялося кошеня, коли на цій планеті все що нагадувало Землю, це ніч і світанок? Коли на цій планеті, навіть ні одна кружка не була схожа одна на одну, а на земні тим паче.
ВІКА РИЖУК.
Розділ 6. Подальші плани.
Подруги повернулися до хелу, більшість уціливши уже встали і ходили по кімнаті в пошуку важливих справ. Коли Яра і Ріка розказали про кошеня, інші знизили плечима, мало що буває.
– Ви нічого дивного не помітили? – вкрадливо зі знанням, запиталася Ната.
Танія, Яра, Ріка, Андрі, Вікто, Вад, Бодяга, Саня та Герман похитали головою. Вони не розуміли, що цим запитанням Ната хотіла донести, невже щось сталося?
– Ми міняємося, – повідомила Ната. – Стаємо більш схожими на самих себе.
– Тобто? – не зрозумів Вад.
|
|
|
– Ну, ці тіла все більше стають схожими на наші власні, – почала Ната. – Ті, що були у нас до цих, – тихо додала вона.
Підлітки нахмурилися, а й справді, як вони цього не помітили, вони стають все більш пропорціональними. Якщо так буде і далі, то пройде декілька днів і вони навіть носу не зможуть висунути звідси, не привертаючи уваги жителів планети.
– Хоч одна хороша новина, – зітхнув Всаня.
– Ти помиляєшся, – заперечила Танія. – Якщо ми станемо такими як і були, то не зможемо не привертати до себе уваги, якщо ми хочемо дізнатися про повернення від жителів, не потрапити до лап професора і визволити інших, ми маємо залишитися не примітними.
– Отже, ми маємо встигнути зробити це все, за декілька днів, – уточнив Гесаня.
– І справді, це буде тяжко, ми лишень оговтались від лабораторії, – з неприхованим сумом в очах, контактувала Танія.
Тут, голос подала Андрі:
– Тоді давайте так, розіб’ємося на невеличкі групки, Танія, Вікто, Ріка і Вад мають зібрати інформацію про Чекол і дізнатися, що коїться за стінами лабораторії, Яра, Герман і я – зібрати інформацію про планету Земля, попробувати знайти спосіб повернення. Ната, Саня та Бодяга залишаться тут і попробують знайти важливу інформацію в енциклопедіях.
|
|
|
– Енциклопедії, фу! – зло зиркнувши на Андрі сказав Вікто. – Не буду в них копатися, краще піду погуляю, – коли Вікто закінчив, він вийшов з кімнати і пішов збиратися, тинятися без діла на його думку, було самим кращим, тим більше, якщо доля захоче повідомити щось, вона і на дворі зможе його знайти.
Інші промовчали, вони не були повністю згідні з таким рішенням, та розуміли – перепиратися не найкращий вихід із ситуації. Через декілька хвилин кімната опустіла, залишились лиш Ната і Бодяга, всі інші попрямували на двір.
– Сподіваюся, з цього щось вийде, – з надією в голосі пробурмотів Гесаня.
КАТЕРИНА ГУРНЕВИЧ
Розділ 7. Гадалка.
Андрі, Герман і Яра першими вийшли на зовні, у них було важливе завдання.
– Що нам робити? – першим порушив тишину Герман.
– Не знаю, – чесно призналась Яра. – Але здогадуюсь.
– Не бажаєш поділитися своїми догадками з нами? – різко запиталасьАндрі.
– Бажаю, але висловити не вдасться, краще дивіться, – відповіла Яра і підійшла до найближчого прохожого, прохожий мав червонуватий колір шкіри, круглі і широкі як у сови очі, та тонесенькі, немов тростинки, ноги і руки.
Прохожий хотів уже щось сказати, але Яра його опередила:
– Дня вам, як вас звати, коли народилися, мамин синок, маєте дітей, ваша ціль в житті, подобаєтесь собі, не комплексуєте, любите тут гуляти? – швидко без запинки запиталась Яра, житель глянув на неї як на божевільну і вирішив, що не відповівши на питання її не позбутися, він відповів:
– Ерно, 10-те планетне рівнодення, не синок, а…
Яра перебила.
– Що знаєте про іншопланетян? Бачили таких?
– Ну, то чуда з іншогих планет і іншогої галактики, інколи бували тут, та зразу повертались, ніхто не знав звідки з’явились і чому зникли. Не бачив, було ще за мого внука, – промямлив житель, коли Яра опустила його руку, він відчайдушно рванувся і побіг чим далі.
– Ну і налякала ти його, бідолаха напевно забув як звати рідну мати, – глузувала Андрі.
– Головне, це добитися зніяковілості або жаху, ну і народ меланхоліків, – теревенила Яра, та теревенила вона голосно, тому компанія привернула увагу темно-бурої інопланетянки. Вона направилась в їхню сторону, а коли наблизилась здивовано розгледіла учнів, Андрі зразу порівняла її зі старухою, настільки вона була слабка.
– Не тут ви, не тут, – хрипло бормотала стара, вона раптом схопила руку Германаі і потрясла її. – Але і тут ви, і тут.
– Так де ж ми? – не витримала Андрі, стара повернулася до неї і проворкувала:
– Там є ви, та тут також. Неперервний шлях ваш схожий, – пробуючи слова на смак пробурмотіла старуха.
– Вогонь воду погасити може.
Хтось згадати дещо зможе.
Учні переглянулись, вони прийшли до згоди, що зустріли справжню божевільну, небачено, навіть тут є, не такі як всі. А стара наче б-то уже не пам’ятала про них, вона гордо піднявши голову, прямувала до трактиру.
АНДРІАНА ДРУСЬ
Дата добавления: 2018-02-15; просмотров: 327; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!