Соціально-економічні зрушення у селі Кальнику

§ 1. Феодальне село

Феодальне суспільство мало перехідний характер. Якщо спочатку відбувались рейдерські, збройно-насильницькі захвати маєтностей, вбивства власників земельних наділів – за принципом, хто багатший, той має більше прав і можливостей, то початок ХVІІ ст. – це часи законного, юридично визнаного землеволодіння. Відбуваються зміни і у виробництві на основі посиленого збільшення юридичної та фізичної залежності селенина від власника, консолідації феодального стану, коли зникають різні форми й типи феодально залежної шляхти (бояри, зем’яни, перехід деякої частини дворянства до стану священиків) і перетворення їх в один, більш монолітний магнатсько-шляхетський стан, який розвивався на базі католицької та греко-католицької вір, коли до нього, забуваючи своє власне православне й староукраїнське коріння вливались місцеві власники землі. Відбувалась консолідація землеволодіння, коли невеликі маєстати у кілька дворів в одному й тому ж населеному пункті переходили до рук одного власника. Прикладом цього може слугувати доля чотирьох власників Кальника, землі якого в результаті наполегливої, спочатку насильницької, а пізніше судової тяганини зосередилися у руках кн. Яхима та Анни Корецьких.

Відбуваються разючі зміни і в сільськогосподарському виробництві. Спочатку землеробство було допоміжною галуззю, але, розпочинаючи з ХV ст., стає домінуючим, особливо виробництво товарного зерна, якого потребувала Європа. В той час розвиваються й інші галузі переробної та військово орієнтованої мануфактурної продукції. Зокрема, польський дослідник Олександр Яблоновський у своїй праці, аналізуючи селітряне виробництво*, твердив: “... виготовлення селітри становить в той час дуже прибутковий промисел. Загалом урочище, в якому виготовляли селітру – курган, могила – давало більше прибутку, ніж все село з угіддями”[1060]. Наприклад, в 1662 р. спадкоємці Янчинських Ганські і Підгороденські скаржились на князівську родину Корецьких, що вони “не тільки витурили їх із належних їм, спадкоємцям Янчинчських, прав, із маєтності Кальника і Цибульова, на Брацлавщині, і отримують із них прибутки, але що для них становить найбільшу вірну – це видобуток селітри з могили Сороки”[1061].

Доречно сказати про власників Кальника, оскільки вони часто визначали адміністративний, економічний, соціальний статус цього героїчного міста-села. До уваги візьмем тільки документально визначених осіб. Звичайно за його багатовікову історію власників було багато. Про одних історична доля нам не донесла відомостей. Інші, як метелик, щойно з’явившись на скрижалях історії Кальника, одразу і зникали. Але були й такі, що в силу своїх нахилів і особистих інтересів формували суспільні стосунки, економічно або розбудовували його, або тільки висмоктували з кальницьких земель свої статки. Суспільні орієнтири завжди були різними – селяни мали одні, інші були у козаків, священства, шляхти, в тому числі і власників села.

Отож, документи свідчать. Першим власником Кальника був якийсь Шемберг, який у 1448 р. отримав його у користування від короля Казимира Ягайловича[1062]. Історичні документи не розповідають нам, що він зробив для міста, яка його подальша доля. На початку ХVІ ст. власником стає Івашко Янчиський*, більшість дослідників схиляються до думки, що він був із Волині. Він мав єдину доньку Марину, яка одружилась із своїм родичем Єжі Янчинським з Волині і мала сина Олександра та кількох доньк, імена, яких нам невідомі. Єжі загинув у бою з татарами, і Марина вдруге вийшла заміж за якогось Ханського, з яким мала сина Адама і кількох доньок. Марину Янчинську називали “Кальничанкою”[1063]. Цей рід ще називали Янчинськими-Кальницькими[1064]. Як твердив Едвард Руликовський, цей рід розрісся в цілу громаду внуків та правнуків. Ми не виявили документів про діяльність принаймні Олександра Янчинського та дуже мало знаємо про Адама Ханського. Щоправда, Едвард Руликовський, писав, що син “Кальничанки”, Олександр Янчинський, продав свою частину Кальника Анні Іоахімівні з Ходкевичів, княгині Корецькій,...”[1065]. Ми за наявними у нас документами не прослідковуємо цього факту.

В документах 80-х ХVІ – початку ХVІІ ст. з’являється Василь Янчинський, в якого було (документально відомо) чотири дитини: Марина, Богдан, ?, Андріас. Ось вони і розродились своїми дітьми. Марина була одружена двічі: перший раз з Гаврилом Яковицьким і прижила з ним Петра й Івана; другий раз – з якимось Байбузою. Від цього шлюбу був син Григорій. Іван Гаврилович передав свої землі з “довічним правом”, напевне, своєму зятю Семену Ободенському**. Богдан (ім’я його дружини невідоме), мав синів Івана і Яроша та доньку Олександру, котра була одружена з Павлом Плоским. Іван Богданович мав сина Андрія. Андріяс Васильович (ім’я дружини невідоме) мав доньку Федору, одружену з Михайлом Кустицьким. Вони прижили синів Романа і Олександра та доньок Настю та Матушку. Подальша доля родоводу Василя Янчинського поки що не прослідковується. Власне через дітей Василя Янчинського і був поділений Кальник. Але виявляється, що кальницькими землями володіли й інші власники. Про них і піде мова нижче.

Едвард Руликовський у своїй праці писав: “спадкоємцями майна, яке вона (Марина Кальничанка – Авт.) були, крім Янчинських і Ханських, ще Підгороденські, Підгорські, від них Сєлінські та Турські, Слугоцькі, Чернєєвські, від них Собеські і з Ободного Ободенські”[1066]. У кінці ХVІ – на початку ХVІІ ст. кальницькими маєтками володіли: згаданий вище Адам Ханський, Михайло Селянський, Ярош Чернєєвський, Іван, Андрій і Фрідріх Підгороденські, Ян Підгороденський – онук Анни Слугоцької і, найбільше нащадків Турів (Турських): Григор, Михайло, Лазар, Ярош, Ян Зубач, Миколай. Можливо, були й інші предентенти на шматочок Кальника, проте джерела поки що мовчать.

Наприкінці кінці ХVІ ст. (перед 1600 р.) з’являються нові власники частини кальницьких маєтностей: княгиня Анна Корецька з Корця, уроджена Ходкевич, придбала від Янчинських волость Кальницьку над Собом у складі Кальника, Цибульова, Паріївки і Скоморошків[1067]. Зав’язується тривала й запекла боротьба княгині з іншими співвласниками Кальника. Використовується весь набір феодальних форм боротьби з ними: захоплення, наїзди, судові тяжби. Будучи значно багатшою за супротивників, маючи зв’язки в урядових колах, Анна Корецька, використовуючи “зозулин метод”, викинула співвласників Кальника протягом першої чверті ХVІІ cт. Допоміг їй і випадок.

В 1612 р., татари сплюндрували Кальник, і він обезлюдів. Землі втратили цінність, зменшились прибутки власників. Це підштовхнуло співвласників кальницьких маєтностей навести порядок в межуванні своїх частин. Власники звертаються до суду. В 1616 р. вінницький суд виділив справедливу частину Кальника кожному власнику, але не визначив конкретно їх кордонів, що значно загострило суперечності. Деякі співвласники, не зумівши залюднити Кальник, розпочали домовлятись з княгинею, яка мала більше можливостей це зробити і вдихнути в землеробство нові сили.

20 серпня 1617 р. Григорій Тур в судовому порядку оформив дарчу, яка засвідчила продаж ним своєї частини Кальника, отриманої колись від своєї бабусі Підгородецької, Анні Корецькій[1068]. Напевне, влітку 1624 р. свою частку села продали княгині й Олександра, Владислав, Адам та ін. Підгордецькі, що викликало опір Юзефа Ободенського[1069]. Наступного року інші Турські також продали свою частину Кальника княгині. Ян Зубач та Миколай Тури (Турські – Авт.) на початку весни 1625 р. продали свою частку кальницької землі княгині, про що свідчить декрет від 21 квітня 1625 р.[1070]

Захват і утримування земельних володінь було скоріше правилом, ніж винятком, у стосунках власників кальницьких земель. Інколи княгиня Анна Корецька на свій розсуд привласнювала чужі частки Кальника. Про це свідчить судовий позов Адама Ганського від 17 травня 1606 р. про те, що вона відібрала в нього землі, які він отримав від своєї бабусі Янчинської[1071]. 1 серпня 1612 р. Микола і Василь (напевне Тури – Авт.), які отримали спадок від стрия (дядька), направили позов Гаврилу і Федору Ободенським за “утримання без поділу, як було судом вирішено” їхніх кальницьких маєтностей[1072]. Позов від 17 апреля 1613 р. князю Яхиму Корецькому направили Олександр Федорович Кустицький з братами “про незаконне захоплення частини маєтків в Кальнику,...” і “невиділення позивачам тієї частини в маєтках, що їм належить”[1073].

Повсякденною практикою життя феодального суспільства були крадіжки. 28 травня 1607 р. Роман Крутицький, син Федори і Михайла, від імені свого роду подав позов на Анну і Яхима Корецьких “про крадіжку 200 свиней”[1074]. Слуги княгині із кальницьких земель, які належали Семену Ободенському, поцупили волів та корів, про що свідчить декрет позову від 20 травня 1609 р.[1075] Звичайно, що феодали покривали своїх підданих, захищали їхні злочинні вчинки, оскільки вони, швидше за все, вчинялись за їх згоди. Не відставали від слуг княгині й слуги інших власників кальницьких маєтностей. Так, Станіслав Фанцель 18 травня 1609 р. звернувся до земського брацлавського судді Семена Ободенського з “проханням покарати слуг своїх, які вкрали з кальницьких маєтків 8 коней і використовували їх на свою користь” [1076].

Зарозумілість великих феодалів, їх безкарність, переконаність у своїх силах штовхали їх на відкриті воєнні наїзди на сусідів. Так чинили і люди княгині Анни Корецької. Якась шляхтянка Софія з Зелених Кошковців 6 серпня 1624 р. подала в судову інстанцію позов на княгиню “про наїзд підданих з маєтків Біліловки, Кальника, Білопіля, Мотрич, Корця на маєток позивачки Шерденів”[1077]. Такі набіги завершувались захопленням добра, знищенням економічних будівель, побиттям слуг тощо.

Документи свідчать, що в 1629 р. Кальник повністю став належати княгині Анні Корецькій. Кальник, складався із “старого й нового” міст і відносився до приватних, повністю належачи князю Яхиму Корецькому. В ньому нараховувалось у той час 1154 димів (дворів), тоді, коли у Липовці було 1100, а в Дашеві – 536[1078].

Княгиня сприяла розвитку своїх маєтностей. “В степах, що оточували Кальник, паслись хороші племінні коні, – писав Ед. Руликовський, – яких вирощувала княгиння для потреб своїх лицарських синів”[1079]. В 1623 р. княгиння пішла за небокрай, заповівши свому сину Яну Каролю Кальник, Бабин, Паріївку, Білгородку, Стайки і Ольшанку, “з умовою, щоб після його смерті ці маєтності перейшли його нащадкам по чоловічій лінії”[1080]. За його життя маєтності розростаються, виникають нові села, в тому числі Дубровенці (Дубровець), Пасічна, Губін і Талалаївка, які разом з Кальником, Паріївкою, Бабином, давали щорічного прибутку 7571 злотий[1081].

Ян Кароль Корецький мало проживав у своїй вітчизні. Подорожував по Європі, брав участь, як найманець, у військових кампаніях, побував п’ять років у шведському полоні. Викупившись із полону, повертається додому, приймає греко-католицьку віру, будує кляштори, зокрема й у Кальнику, забезпечує їх щорічним утриманням, в сумі 300 злотих місцевих оренд. Управляючим кальницького ключа був призначений П. Гаршин з умовою “не робити утисків підданим і при селі Талалаївці” залишатись[1082].

Ян Кароль був одружений з Анною Потоцькою. Вони залишили сина Самуїла, який після смерті батька в 1633 р був старостою робчинським. В молодості навчався в європейських школах Штирії, Ауштирії та Нідерландах, вивчаючи філософію. Повернувся в Україну, коли обертів набирали національно-визвольні змагання. Брав участь у битві під Корсунем в 1648 р., де козаки вщент знищили його корогву, а в битві під Зборовом під ним буде вбито коня[1083]. Був одружений двічі, але нащадків не залишив. Так в 1651 р., по його смерті, рід Корецьких перервався[1084].

Пізніше власниками Кальника стають Чарторийські, зокрема в 1728 р. ним володів Юзеф. Його інтереси представляв кальницький комісар Фальковський. Навколішні маєтки князя відроджуються після громадянської війни, більше відомої, як Руїна. Засновуються нові поселення – Жаданівка, Пархомівка, воскресає Талалаївка. Загальна вартість маєстату Чарторийського складала 355487 злотих і 18 грошей. В 1751 р. кальницькі маєтності приносили їх власнику 29623 злотих і 29 грошей прибутків[1085]. Близько 1755 р. Чарторийські Кальник продали графам Плятерам з Броеля, від яких пізніше він перейде у вотчину Потоцьких.

В той час розвивалися й інші види промислів, зокрема розведення бобрів, вичинення їхніх шурок, як і відлов куниць для отримання хутра. Олександр Яблоновський навів зміст двох декретів від 29 квітня 1602 р., з яких стає відомо, що Байбузи через підстаросту вінницького Григорія Чечеля та суддю Михайла Ласького позивали кн. Яхима Корецького за наїзд на частину маєтностей в Кальнику, Цибульові, Паріївці та Скоморошках, коли було пограбовано “куничників” зруйновано бобровники[1086]. З подібною скаргою зверталась Марія (має бути Марина) Байбуза, “опікунша дітей Яна Байбузи” про “пограбування безправне (злочине) куничників і вилов бобрів”[1087] людьми князів Корецьких. Остаточно Байбузи поступились Кальником Корецьким у 1606 р.[1088]. На Інтернет-сайті є інша інформація, яка розповідає, що Байбузи в 1602 р. обміняли свою частину Кальника на Райгород з кн. Корецьким[1089].

В Кальнику і на р. Собі були млини, які приносили князівській родині значні прибутки, розроблялась Сорочанська могила, із землі якої виробляли селітру*. Едвард Руликовський у своїй історії про Кальник, користуючись невідомими нам документами з архіву Гроднинцького писав, що якийсь мешканець Кальника в листі просив князя Юзефа Чарторийського підтвердити новим наказом право видобувати селітру з могили Сороки, а він знову буде платити або селітрою, або грошима[1090].

Порушуючи хронологію викладу матеріалу, відзначимо, що в середині ХІХ ст. земля із Сорочанської могили використовувалась графом В. Потоцьким для будівництва греблі під час розбудови цукрового заводу в с. Кальнику. Довершили руйнацію цієї історичної пам’ятки радянські “бузувіри” під час будівництва доріг та інших господарських споруд. Пам’ятка втратила свою первозданну велич та історичну цінність.

В результаті третього поділу 1795 р. Речі Посполитої Поділля, а з ним і Кальник, ввійшли до складу Російської імперії. Розпочинається ломка польських законів, звичаїв, віри і насильницьке насаджування російських законопорядків, навертання греко-католиків до православного віросповідання, російської моделі життя і суспільних відносин. Незмінним залишається землеволодіння, яке знаходилось в руках польських феодалів, дрібної шляхти й зажерливих орендарів-євреїв.

В кінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст. Кальник зберігав статус містечка. Ординарний професор Євдоким Зябловський, описуючи в своїй праці географо-кліматичні умови Липовецького повіту, зупинився на населених пуктах, записав: “Містечка в ньому суть: 1) Кальник, 2) Дашів, 3) Китай город, 4) Оратов”[1091].

На Правобережжі України в кінці ХVІІІ ст. створюються три губернії: Київська, Подільська і Волинська, котрі підлягали військовому генерал-губернатору. Ці посади свого часу займали відомі військові діячі імперії, зокрема Михайло Ілларіонович Кутузов, Олександр Петрович Тормасов, Михайло Андрійович Мілорадович. Київська губернія була створена указом Павла І 29 серпня 1797 р.

На межі ХVІІІ–ХІХ ст. в Кальнику відбувається низка соціальних, демографічних і релігійних змін, котрі визначили наступний етап розвитку суспільства. Перш за все, відбувається навернення греко-католиків до православ’я шляхом зміни священослужителів у храмі Присвятої Богородиці, підпорядкувані віри і служок Божих центральній владі – Синоду. На кальницьку парафію призначають Стефана Бошковського, колишнього уніата, отця, котрий не дуже виконував Божі приписи. Та не він один був подібним порушником літургічної служби. Даньківський панотець Михайло Захаревич в 1796 р. був на роботах за пияцтво, в 1797 р. в церкві м. Дашева викрали священницьке начиння, зозовський батюшка Андрій Горошкевич в 1797 р. убив дячка цієї церкви Василя Правосудова. Таких прикладів можна навести багато.

Резонанс у Кальнику викликала 21 червня 1805 р. смерть нещодавно призначеного дячка кальницької церкви Пресвятої Богородиці Іоана Волошиновського. Дашівський благочиний ієрей Федір Левицький в рапорті Липовецькому духовному правліню 29 червня цього року пояснював його смерть “нещасним випадком”, якого “земля убила”(засипала. – Авт.)[1092].

Подив й обурення кальничан викликала підприємницька діяльність їхнього панотця Стефана. 27 березня 1802 р. він домовився з комісіонером Стефаном Пороховниковим доставити на селітряний завод с. Горднє Гайсинського повіту Подільської губ. п’ятдесят сажнів дров по 2 руб. срібл. із лінецьких лісів. Було домовлено, що ці дрова будуть вивезені до 20 травня того ж року. Бошковський взяв завдаток у розмірі 50 руб. срібл. Священик вивіз тільки 9 сажнів і призупинив виконувати контракт[1093]. Ображений комісіонер подав скаргу в Липовецьке духовне правління. 26 лютого 1803 р. Дикастерія рекомендувала Бошковському розрахуватися з Стефаном Пороховниковим і “не доводити справу до суду”[1094]. Чим завершилась ця справа, документи не повідомляють. Сам факт підприємницької діяльності священика свідчить, що вони часто займались такими оборудками, заробляючи кошти для себе і викорстовуючи підневільних Богу кальничан.

В той же час власником с. Кальник став Володимир Щенсни Потоцький (5. V. 1789–8. ІV. 1812). Він отримав від батька в спадкове володіння 44 населених пунктів, розкиданих у кількох повітах Київської та Подільської губерній. Пізніше вони будуть оформлені в ключі, й адміністративно складуть три волості: Дашівську, Підвисочанську та Голованівську. Спочатку у Дашівському ключі буде 14 сіл та два містечка[1095]. Його дружина кн. Текля Геронімівна Санґушко (1786–1869) “принесла йому в посаг Бабин, Яблуновицю, Скибин, Стрижаків, Синарну, Домбровиці, Даньківку, Паріївку і Василівку”[1096]. Потоцькі мали двох синів: Станіслава (1808–1874), який не був одружений, і Володимира (1810–1880), який стане пізніше власником Кальника. За ревізією 1795 р. Дашівський ключ гр. В. В. Потоцького складався із 11 поселень, серед яких містечка Кальник і Дашів, села Шабельня, Купченці, Кантелина, Пархомівка, Фронтівка, Кошлани, Сорока, Польове і Талалаївка, де в 1804 р. проживало 3617 душ чоловічої статі[1097].

З серпня 1809 р. “генерал артилерії” польської армії Володимир Щенсни Потоцький у Заславському повітовому суді оформив на свою дружину Феклу (Теклю) Геронімівну, “уродзону” княжну Санґушко, право на пожиттєве володіння своїми маєтностями, а сам виїхав до Варшави, де формувався корпус польських військ Станіслава Понятовського, в складі якого магнат планував взяти участь у російсько-французській війні 1812–1814 рр. (більш відома, як Вітчизняна війна 1812 р.) із сформованим на свої кошти артилерійським підрозділом. Тільки смерть 8. ІV. 1812 р. від тифу вберегла його від покарання російським урядом, оскільки він, будучи власником великих статків у Російській імперії, займав ворожу до неї позицію, тим самим вчинив державну зраду.

9 червня 1811 р. цар Олександр І видав іменний указ Правлячому Сенату, на який покладалось завдання підготувати маєтності графа Володимира Щенсни Потоцького до конфіскації, наглядати, щоб його маєтності не були продані, або заставлені, не “перейшли в чужі руки”. Чиновники готували документи, з яких стало відомо, що в Липовецькому повіті Київської губернії проживало у “містечках Дашеві – 860, Кальнику – 348, селах: Шабельні – 92, Купчинцях – 467, Кантилині – 246, Пархомівці – 256, Паріївці – 175, Яструбенцях – 305, Хринівці – 218, Кошланах – 387, Польовому – 103, Сороці – 58, Талалаївці – 88, хуторі Усатого – 2” душ чоловічої статі[1098], а вього 3612 душ[1099]. В маєтностях графа, які знаходились в Уманському повіті, було ще 12 сіл. У цих двох повітах граф володів 10960 душами чоловічої статі[1100]. Виконавці волі Сенату виявили, що всі села Дашівського ключа були або у посесії (“продані у посесію”), або в оренді. Наприклад, с. Пархомівка була в орендній посесії судді Онацького, Жаданівка і Кошлани – в такій же посесії капітана Рудницького, а містечко Кальник – у “традиційній посесії Грохольського”[1101].

Після смерті Володимира Щенсни його вдова Текля в 1827 р. вийде заміж вдруге, за свого камердинера Миколая Тома. Спочатку вони повінчаються у Версалі, а в 1839 р. візьмутт цивільний шлюб. Це одруження буде зберігатись в таємниці. У них народиться двоє дітей: донька Марія 1828 р. і син Казімєж 1843 р. народження, майбутній барон де Вальденау[1102].

В 1830–1831 рр. спалахнуло Листопадове повстання, коли патріотично налаштовані члени польських таємних груп і організацій зробили першу серйозну спробу відновити свою державність. У вир повстання була втягнута Дашівська волость Теклі Полоцької, котра в той час знаходилась на лікуванні в Парижі. У м. Дашеві був її 18-річний (за іншими джерелами – 19) син Володимир, який мав паспорт на виїзд за кордон до матері, але затримався, будучи хворим. Він емігрував за кордон разом з повстанцями, які, до речі, зазнали поразки під Дашевом.

Після поразки повстання спеціально створена Слідча комісія зібрала матеріали про його учасників. У 1831 р. один “із шайки повстанців” Станіслав Собанський засвідчив, що Володимир Потоцький був у них ватажком[1103]. Це стало основою для виокремлення Дашівського ключа, який мав перейти до В. Потоцького у спадок після смерті матері, до конфіскації. Звичайно, мати використовувала всі можливі заходи, щоб врятувати цю частину маєтностей. Перепоною до розв’язання цієї проблеми була еміграція гр. Володимира. В 1847 р. він повернувся в Росію і “постав перед військовим судом”. На своє виправдання він твердив, що ніяким верховодом у повстанців не був, а його прізвище керівники повстанців записали, використовуючи його титул і знане в Польщі прізвище Потоцьких. Суд взяв до уваги, що під час повстання він був неповнолітнім і “не брав участі в повстанні, і виїхав за кордон ... по виданому паспорту”[1104]. Монарх пробачив йому антидержавний вчинок, але нічого не сказав про відміну конфіскації маєтностей. Це стривожило графиню Теклю Потоцьку, яка продовжила боротьбу за скасування цього рішення. Тільки в 1850 р. їй вдалося розв’язати цю проблему з умовою переведення кріпосних селян в тимчасово зобов’язанних, але про це трохи пізніше.

В 1833 р. в Дашівській волості у містечку Дашеві проживало 774 і на “фабриці 80”, в містечку Кальнику – 385 і в селах: Купчинцях – 444, Жаданах – 264, Кошланах – 367, Хринівці – 218, Пархомівці – 277, Шабельній – 103, Кантелині – 241, Яструбенцях – 354, Польовому – 151, Талалаївці – 92, Сороці – 49, а разом 3799 душ чоловічої статі[1105]. В середині ХІХ ст. майорат Потоцьких складався з трьох вотчин. Деякі населені пункти змінили свій адміністративний статус. Наприклад, Кальник став називатись селом, а Яструбенці – “деревней”. Відбудеться зміна деяких населених пунктів. Одні, як-то Фронтівка, вже не фігурують як власність графів Потоцьких, а натомнсть з’являться Яструбенці, Жадани, Хринівка, яких не було у власності на початку ХІХ ст. Згідно із складеною в липні 1828 р. таблицею населених пунктів Київської губернії для дислокації військ, у власності графині було 12 населених пунктів, у яких їй належало 1104 двори[1106]. Значно зросла кількість дворів у селах і містечках, а це є показником росту населення.

Своєрідну статистику подають таємні розпорядження Київського генерал-губернатора Г. Д. Бібікова про подаяння йому інформації із книг про прикажчиків поміщицьких маєтків. Губернська адміністрація таким чином контролювала благонадійність сільских управлінців. Цей документ був складений влітку 1849 р. В ньому зафіксовано, що Дашівська волость була в управлінні дворянина Станіслава Станіславовича Гноїнського, відповідно до доручення графині за № 108, складенлму в Липовецькому повітовому суді 29 жовтня 1849 р. В кожному селі були свої економи. Так, у с. Кальнику в той час керував дворянин Липовецького повіту Валентій Францович Дружнєвський з 1845 р., але свідоцтва про це не мав. Він керувався інструкцією, яку графиня Текля Потоцька узаконила 29 жовтня 1849 р. в Липовецькому повітовому суді. Селянин-кальничанин Антон Прокопович Музика з 1847 р. керував господарством у с. Пархомівці та д. Талалаївці. Свідоцтва, затвердженого місцевою адміністрацією він не мав, керувався щоденними вказівками власника[1107].

Статистичні дані, якими ми володіємо зараз, свідчать про зростання кількості дворів у Кальнику: селян з 80 у 1818 р. до 121 у 1859 р., шляхти – відповідно з 4 до 12 1/4 (правда, у 1844 р. їх було 13 2/3 душі) у 1859 р., появою 2 дворів військових у 1844 р. та 27 душ обох статей дворян у 1859 р.[1108]. За ці роки зростає населення: від 636 селян обох статей і 4 шляхтичів у 1818 р. відповідно до 964 селян, 149 шляхти (однодворців), 5 військових та 27 дворян обох статей у 1859 р.[1109].

Важливим документальним підтвердженням розвитку села є метричні книги, які збереглися з 1797 по 1874 р. Їх наявність розкриває, в першу чергу, демографічні і соціально-станові фактори розвитку села. Зокрема, в 1797 р. у Кальнику народилось 15 хлопчиків, 23 дівчинки, одружилось тільки 12 осіб, з яких дві пари одружились другим шлюбом, а померло – 9 осіб чоловічої і 16 жіночої статі[1110]. Серед народжених – діти шляхтичів Олександра Горчинського, Петра Поторжинського, Антона Брильвенського, Олександра Левандовського, Антонія Старинського, Ігнатія Марецького. Така ж картина змін серед населення була й у 1799 р. Народилось 18 хлопчиків, 19 дівчаток. Священик Адам Ковальский і дячок Іоан Влашиновський обвінчали 4 пари. В інший світ відійшло 9 представників чоловічої та 10 жіночої статі[1111]. Того року народилось чотири дитини (два хлопчики та дві дівчинки) у шляхтичів Іоана Чернявського Максима Белоусенка, Теодора Ковальницького й ще у одного Чернявського.

Метрична книга села за 1800 р., складена о. Бошковським і дячком Влашиновським, зафіксувала цікавий факт смерті його довгожителів. Зацитуємо запис: 27 січня: “Жителька Кальника представилась Феодосія Дбиха, років їй від роду – 90. 9 лютого – Житель кальницький Антоній Гайдай представився, років йому від роду 105”[1112]. Того ж року народилось: хлопчиків – 13, а дівчаток 11, шлюбів було оформлено церквою 6, з них 2 повторно, а за обрій відійдуть 8 осіб[1113].

Метричні книги є важливим джерелом вивчення станової належності мешканців Кальника. Як правило, селян-кріпаків називали поселянами, виділявся стан шляхти та священицький клір. Вони відтворюють бажання шляхти дотримуватись корпоративних звичаїв, про що свідчить той факт, що хрещенними батьками своїх дітей запрошували із свого стану, або попадю. Священики запрошували своїх, або кліриків з інших сіл. Наприклад, 28 квітня 1804 р. у священика Стефана Бошковського народився син Іасон, то хрещеним батьком був священнник Павло Судоплавич, а обряд хрещення провів священник з Дашева Йосип Новоборський. Перше причастя він отримав 8 вересня того ж року з рук о. Федора Левицького[1114].

Запис з цієї метричної книги від 18 квітня 1804 р. свідчить: “у селянина Михайла Казмирука народився син Леонтій, хрещеним батьком був Матвій Геженко (Гезенко)”[1115]. Стефан Бошковський разом з дяком Іоаном Влашиновським провели обряд хрещення. Через кілька років, а саме 11 листопада 1810 р. “у селянина Михайла Казмера народились близнюки Марфа і Марія”, хрещеними матусями запросили Ганну Бондарку і Олену Гешеху[1116].

Представники кальницької шляхти також дотримувались традицій – хрещеними запрошували собі подібних. Коли 9 січня 1805 р. у шляхтича Миколи Тарасевича народилась донечка Домникія, то він запросив хрещеною матір’ю попадю Ганну Бошковську[1117]. Шляхтич Михайло Хихловський 19 червня 1813 р. хрестив свою донечку Уляну. Біля хреста її тримала “шляхтянка Ксенія Тищенчиха”[1118]. Того ж року з 15 народжених хлопчиків-кальничан 5 народилося у сім’ях шляхтичів Івана Лушинського, Петра Пашковського, Павла Заплотинського, Ксаверія Ставерського і Антонія Орловського, а з 17 дівчаток – також п’ять шляхтянок[1119].

До хрещення селянських дітей кликали собі подібних, інколи з інших сіл чи містечок. 12 грудня 1812 р. Максим Казьмирчук* хрестив донечку Ганну, запросивши до купелі “містечка Дашева жительку Мотру Ізащиху”[1120]. В метричній книзі за 1814 р. зроблено ще один запис, який стосується роду Казьмирчуків – 29 січня у Максима народився син Василь, якого наступного дня хрестив приходський священик Іоан Левицький. Хрещеним батьком став “тамтешній житель Павло Задорожний”[1121].

За 9-м народним переписом Київської губернії Липовецького повіту в Дашівському маєтку “містечку Дашеві, у якому чоловіків 901, жінок 957, у с. с. Польовому 162 чоловіків, жінок 131, Купчинцях чоловіків 439, жінок 479, Яструбинцях чоловіків 415, жінок 450, Кантелині чоловіків 345, жінок 366, Кошланах чоловіків 399, жінок 460, Жаданівці чоловіків 332, жінок 351, Хринівці чоловіків 277, жінок 257, Пархомівці чоловіків 342, жінок 309, Кальнику чоловіків 445, жінок 425, Шабельній чоловікв 117, жінок 125, і деревнях Сороці чоловіків 66, жінок 69 і Талалаївці чоловіків 112, жінок 91, а всього чотири тисячі триста п’ятьдесят два чоловіки і чотири тисячі триста шістьдесят сім жінок і з їх сімями пепеведені у звання зобов’язаних” [1122].

В січні 1853 р. Уманський повітовий суд прийняв постанову, згідно з якою графиня Текля Потоцька “Дашівську волость уступила ... своєму синові графу Потоцькому”. 17 вересня 1859 р. в тому ж суді було розглянуто відмову Теклі Потоцької “від пожиттєвих прав своїх на Підвисочанську волость на користь сина графа Станіслава Потоцького”, залишивши за собою право на одну Голованіську волость[1123]. Так фактично завершиться розподіл феодальної вотчини графа Володимира Щесного Потоцького. Це розв’яже руки новим власника Дашівської вотчини. Так, в 1857 р. графиня Генрієта Потоцька купить у поміщиці Марціяни Красовської “нерухоме помістя Київської губернії Липовецького повіту м. Балабанівку”, в якому за 9-ю ревізією проживало 669 душ чоловічої статті і було 3744 дес. 1190 саж. землі за 175000 руб. сріблом[1124]. Після листопада 1860 р. гр. Володимир Потоцький продасть с. Яструбенці дворянину Цезарію Антоновичу Хржонщевському[1125]. Того ж року Володимир і Станіслав Потоцькі проведуть розподіл Голованіської волості. Першому дістанеться, крім інших, с. Шепіловка в якому по 10-й ревізії було записано 237 чоловічих душ, що обробляли різної якості 1853 дес. землі, яку гр. Володимир здавала в управління якомусь Ємерику Федоровичу Подгурському[1126].

В 60-х роках ХІХ ст. маєстат Потоцьких складався із трьох вотчин. Дашівська і Височанська знаходилися в Київській губернії, а третя, Голованіська, в складі Подільської. До першої вотчини (ключа) входило 11 поселень: м. Дашів з Польовим, с.с. Купчинці, Яструбинці, Кантелина, Кошлани, Кальник, Жаданівка, Хринівка, Пархомівка разом з Талалаївкою і Шабельною. В них проживало 5002 душі чоловічої статі, котрі обробляли 23254 дис. оранки, сінокосів та різного лісу. Дашівська волость приносила власникам від аренд, млинів та інших угідь 16000 рублів сріблом щорічного прибутку. До другої волості належали десять сіл: Підвисоке, Володимирівна, Нерубайки, Станишовка, Оксанине, Небелівка, Островці, Рогове, Перегонівка і Купенковата, де проживало 4711 душ чоловічої статі. Вони використовували 33640 дес. ораної землі, сінокісної та лісу різного ґатунку. Із волості власники щорічно отримували 9500 руб. срібл. Третя волость складалась з 6 населених пунктів і однієї слободи: м. Голованівськ, с.с. Верхівка, Краснопілля, Медзирмечки, Наливайки, Шепилівка і слобідка Олександрівка. Тут проживало 2457 осіб чоловічої статі, які зі своїми сім’ями обробляли 16959 дис. землі, сінокосів та різного лісу. Волость виробляла 8800 руб. срібл. річного прибутку[1127].

Погані дороги Російської імперії – винятковий ґанж суспільного життя. Не кращими вони були і в Київській губернії. Будівництво і підтримування їх в належному стані важким ярмом лягало на селянські шиї. Традиційно дороги будувались відповідно до військових потреб. На початку ХІХ ст. складали плани доріг квартирмейстери 2-ої армії, зокрема поручик І. Б. Аврамов, декабрист. Він змалював і описав маршрут № 1 “От м. Дашева до с. Оноратки” і маршрут № 2 від “Оноратки до м. Животова”[1128], які свідчать про населені пункти через які проходили дороги, відводи до інших сіл. Вказувалось, де були корчми або господарські споруди та “заводи”. Для нас важливо знати розміри доріг, з якого матеріалу вони споруджувались. Головною робочою силою при їх будівництві були, звичайно, селяни.

Декабристи, які, напевне, бували в м. Кальнику, зокрема, капітан Аркадій Майборода зустрічався тут з генералом Чернишовим у 1825 р. “Споборники святої волі”, як називав декабристів Тарас Шевченко, під час слідства в 1825–1826 рр. звертали увагу уряду на “вигнання селян для будівництва доріг, часто в жнива, в пору сінокосу”, що викликало в них обурення і підштовхувало майбутніх декабристів до вільнодумства. Дорожна повинність доводила селян до повного розорення, з одної сторони, від частих змін у планах, а з другого боку, від зловживань земських чиновників, які дозволяли будувати, а після руйнували, мотивуючи це тим, що не так будували, а коли визначали ділянки для ремонту, або й будівництва, спеціально визначали ділянки далеко від села[1129], сподіваючись отримати хабаря.

Будівництво головної дороги в середині ХІХ ст описав пізніше в своїх записках декабрист Іван Якушкін. “Вони (селяни – Авт.) повинні були глибоко спушити дорогу по бокам, розпушену землю перекинути на середину і все утрамбувати; потім викопати по бокам дороги канави (кювети), обкласти їх дерном і остаточно посадити два ряди берізок, які часто садили в землю без коріння перед приїздом імператора” [1130].

В імперії були чотири види доріг: головні, губернські, повітові і місцевого значення. Будівництво, ремонт і утримання в належному стані цих доріг лягало на плечі селян. На них розписувалась дорожна повинність, відповідно до кількості душ, які проживали в конкретному селі.

В 1879 р. через Липовецький повіт проходило три поштові дороги. Кальничани обслуговували дорогу № 3. “3. дорога від Липовецької поштової контори у місто Брацлав, закінчується на кордоні Брацлавського повіту, і має довжину 29 верст 17 сажнів і поділена на ділянки”. На цій дорозі було 59 ділянок, які обслуговували 21996 ревізських душ. Селянам Дашівського ключа поміщиці графині Потоцької нарізали чотири ділянки: № 40 с. Талалаївки, № 41 с. Шабельни, № 42 с. Польового і № 43 с. Кальника. Того року в Кальнику проживало 490 ревізьких душ, які були зобов’язані утримувати в належному стані 136 сажнів 6/16 аршин косогірної дороги, яка знаходилась за 21 версту від Кальника[1131].

В 90-х роках ХІХ ст. у Липовецькому повіті буде створено 12 поштових станцій, які мали різну кількість коней. Наприклад, Монастирищанська та Іллінецька мали по 12 коней, а Дашівська – 6, станція у с. Підвисокому – 4[1132].

На початку ХХ ст., коли була споруджена гілка залізничної колії від станції Оратова до с. Сороки, уряд розпочав будівництво шосейної дороги від с. Сороки до Дашева, яка проходила через с. Кальник і була доведена до “Сосни”, де знаходився панський будинок кальницької економії Потоцьких. Його зруйнували в роки національних зрушень 1917–1920 рр.

§ 2. Боротьба графині Теклі Потоцької за збереження маєтностей свого сина Володимира від конфіскації

ХІХ ст. – чи не найдраматичніша сторінка в долі українського народу, пов’язана з повстанням Чернігівського піхотного полку 1825–1826 рр., польськими повстаннями 1830–1831 рр. та 1863 р. за відновлення Речі Посполитої в кордонах 1772 р., проведенням селянської реформи 1861 р., її впливу на злам старих суспільних стосунків і зародження нових, капіталістичних, зменшенням впливу польського-шляхетьскього елементу на всі сфери політико-економічного й культурного розвитку краю, становленням й розвиток соціалістичних ідей у вселенському маштабі.

В загальних рисах ці, та інші проблеми аналізувались нашими попередниками, коли робилися спроби показати, в першу чергу, політичні перепетії і, меншою мірою, зверталась увага на активну боротьбу царського уряду методами конфіскації маєтностей учасників Листопадового повстання. До останнього часу ця проблема, з невідомих нам причин, залишалась поза увагою вчених. Виняток стновить фрагмент з праці відомого російського історика В. Семевського, який побіжно наголосив, що польські потрясіння вплинули на політику Миколи І щодо переведення селян маєтностей Теклі та її синів Володимира і Станіслава Потоцьких у тимчасово зобов’язанних[1133].

Радянська історична наука акцентувала увагу на вдягненому в ідеологічну пелену марксистсько-ленінської концепції класової боротьби фактологічному описі подій в соціально-економічній сфері у працях І. О. Гуржія, О. П. Крижанівського, Г. Д. Казьмирчука і Т. М. Соловйової[1134], О. О. Крижановської[1135]; у військово-політичному протистоянні в дослідженнях Г. І. Марахова, Г. Я. Сергієнка[1136]. Тільки Григорій Марахов звернув увагу на таку форму покарання учасників повстання, як конфіскація їх маєтностей, не розкривши її суті.

Сучасна історіографічна думка поповнилась невеличкою спеціальною публікацією Олексія Юрє’ва, яку ми вважаємо несміливою спробою молодого дослідника-початківця замахнутись на практично не досліджену проблему: конфіскація маєтностей поляків – учасників Листопадового повстання 1830–1831 р.,[1137]зокрема, частини маєтностей гр. Теклі Потоцької.

Документальною основою цього нарису є архівні матеріали Центрального державного історичного архіву України у м. Києв, які відклалися в кількох фондах, зокрема в ф. 486 “Київська палата цивільного суду”[1138] та ф. 442 “Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора”[1139]. Тут зберігаються білові документи і чернетки підготовчих матеріалів чиновників різних адміністративних та судових органів місцевої влади, в тому числі: рапорти місцевих судових органів, прохання графині Теклі Полоцької до генерал-губернатора, укази Правлячого Сенату, відомості Волинської ліквідаційної комісії тощо[1140].

Граф Володимир Щенсни Потоцький і графиня Текля Геронімівна Потоцька, уроджена княгиня Сангушко отримали великий спадок з “імперії тульчинського Потоцького” три волості – дві з них знаходилися в Київській губернії: Дашівська і Підвисочанська, та Голованіська у Подільській губернії.

На початку ХІХ ст. підданий Російської імперії граф Володимир Потоцький 3 вересня 1809 р. в Заславському повітовому суді юридично оформив “пожиттєво” всі маєтності на свою дружину, до того ж залишивши їй двох своїх синів – Станіслава й Володимира-меншого, перебрався у Варшавське герцогство, де на свій кошт сформував артилерійський підрозділ, котрий воював разом з корпусом Понятовського на боці Наполеона у 1812 р. проти Росії за відновлення польської держави. Генерал артилерії Володимир Щенсни Потоцький помер у Варшаві 1812 р., що врятувало його від серйозної відповідальності перед самодержавним престолом Росії.

В 1830–1831 рр. у Польщі відбувалось Листопадове повстання патріотичних сил, які зробили спробу відновити державність Польщі в кордонах 1772 р. У вир цих подій був втягнутий 18-річний граф Володимир Володимирович, який мав “особливий паспорт”, щоб виїхати за кордон до матері. Будучи хворим,він не міг своєчасно виїхати, чому завадив “бунтарський натовп, який зібрався у моєму Дашівському маєтку Липовецького повіту Київської губернії”[1141]. Так писала його мати на ім’я київського генерал-губернатора. З повстанцями юнак відступив під натиском російських регулярних військових сил до Галичини. Повстання зазнало поразки. Багато тисяч учасників емігрували за кордон. Полонених учасників, за вироком суду було кинуто до в’язниць, відправлено на заслання до Сибіру, або в центральні російські губернії на службу.

Микола І ухвалив Указ Правлячому Сенату, в якому повстанці були розподілені на три категорії: 1. Керівників повстання; 2. Учасників збройних боїв з російською армією; 3. Тих, хто співчував посвтанцям і надавав їм всіляку допомогу притягалися до судової відповідальності. За показами “злочинця” Станіслава Собанського, в травні 1831 р. “ватажком їх був граф Володимир Потоцький”[1142]. 17 липня 1831 р. імператор схвалив правила про секвестр і конфіскацію маєтків. Такі маєтки не підлягали продажу, даруванню та заставі. Із Дашівської вотчини, яка належала графу Володимиру Потоцькому, матері заборонялось “переказувати із того маєтку ніяких речей згадуваного сина її графа Володимира Потоцького”[1143].

В 1834 р. уряд оголосив амністію емігрантам, пообіцяв у судовому порядку визначити міру покарання. Емігрантом був і молодий граф. Йому інкрименували самовільний виїзд за кордон. Проти нього були свідчення учасників повстання, як на учасника бунту. Оскільки він до указу 4 жовтня 1843 р. не повернувся із-за кордону, то йому заборонили вї’зд в імперію, “внесли до другого розряду злочинців” і визнали доцільність конфіскації маєтностей.

Микола І, щоб остаточно зламати опір польської правобережної шляхти прийняв рішення конфіскувати маєтності учасників Листопадового повстання. Над частиною маєтностей, які належали графу Володимиру Потоцькому, нависла загроза конфіскації після смерті “пожиттєвої” володарки вотчини його матері графині Теклі Полоцької.

В листопаді 1841 р. у Волинській ліквідаційній комісії було зібрано всі матеріали про економічний та фінансовий стан володінь Теклі Полоцької. Одна частина маєтків була ще 21 вересня 1829 р. передана у власність брата Володимира, Станіслава Потоцького. У відомості було записано, що Текля Потоцька мала 52914 руб. 14 коп. боргу, який залишив ще її чоловік, а тому просила дозволити продати 1038 душ кріпаків, щоб погасити цей борг[1144]. Крім зазначеної суми, графиня заплатила борги Козловському і графу Мнішку 2347 руб. 52 коп., Лянцкоронському – 3195 руб. 23 коп. і Русинову – 5670 руб.[1145][. Комісія констатувала, що маєтності підлягають розподілу між злочинцем і братом його Станіславом Потоцьким на дві рівні частини. Справу передали із штабу, але вона залишалась ще не розглянутою.

В січні 1847 р. ця ж комісія знову уточнила деякі нюанси й підготувила матеріали “до виділення частини належних до конфіскації маєтків”, зокрема графині Потоцької. Тут знову перераховуються її маєтності, кількість у них сіл та слобідок, наявність селян чоловічої статі. Зокрема, маєтки Дашівської волості: “містечко Дашів – 936; населені пункти: Польове – 148, Купчинці – 429, Яструбині – 395, Кантелина – 291, Жаданівка – 298, Кошлани – 430, Хринівка – 267, Шабельна – 108, Пархомівна – 331, Кальник – 403, Сорока – 52, Талалаївка – 97 душ чоловічої статі”[1146]. Зазначимо, що мати виділила старшому синові Станіславу Підвисоцьке, Перегонову, Купенховату, а інші села Підвисочанського ключа залишались в управліні графині[1147]. В документі зазначалось, що комісія завершила підготовку документів на ліквідацію, які знаходяться в Правлячому Сенаті. Із цього маєтку до держави мала відійти половина, але після остаточного розгляду ліквідації.

Стурбована своїм здоров’ям, графиня звертається з проханням до Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора Д. Г. Бібікова з проханням допомогти владнати це питання. Вона писала: “я стою вже на краю домовини”[1148], прошу “начальника краю” посприяти перед престолом про можливу відміну конфіскації маєтностей графа Володимира Володимировича[1149].

Для цього були підготовлені всі потрібні юридичні підстави. У 1847 р., відповідно до дозволу імператора, граф повернувся в Росію, щоб “постати перед судом”. Військовий суд розглянув справу Володимира Потоцького. Він констатував, що молодий граф мав звання підпоручника і був відряджений до головнокомандувача повстанців. Сам граф пояснював суду отримання військового звання тим, що був включений у списки заколотників “згідно з прийнятою системою, записувати більше осіб, які мають відоме ім’я”[1150]. Монарх пробачив його і дозволив вступити на службу, але про “конфіскацію маєтка його у конфірмації нічого не сказано”[1151]. Як і раніше, ця частина маєтка підлягала конфіскації. Про прохання графині Теклі Потоцької генерал-губернатор доповідав Миколі І 9 січня 1850 р. Д. Г. Бібіков звернув увагу монарха на те, що військовий суд виправдав молодого графа і дозволив йому вступити на службу, і зараз він працює в його канцелярії[1152]. Цар погодився пробачити графа Володимира, за умови, що дві третини кріпосних селян маєтностей графині Потоцької будуть переведені до стану зобов’язаних поселян.

Інформацію про помилування графа Володимира Потоцького і зняття з його частини маєтностей загрози конфіскації графиня отримали 7 лютого 1850 р. від цивільного губернатора Київської губернії Фундуклея. На нього був покладений обов’язок повідомити про це графиню. 12 вересня того ж року імператорську волю отримала Ліквідаційна комісія, на яку покладалось завдання підготувати відповідні документи про звільнення маєтностей від конфіскації і після чого “видати їй копії з просимих документів”[1153]. 16 вересня 1850 р. Липовецький справник повідомив графиню про рішення Ліквідаційної комісії на її користь. Графиня Потоцька виявила повну готовність перевести своїх селян в категорію тимчасово зобов’язаних поселян[1154] і розпочала складати проект умови угоди з селянами про їх переведення до стану тимчасово зобов’язаних[1155].

Графиня Текля Потоцька і всі управлінці економій, предводитель Липовецького дворянства та повітові чиновники різних рангів на зборах мешканців окемих сіл разом розпочали переконувати селян в доцільності переходу у тимчасовозобов’язаний стан. Селяни уважно слухали, але вперто відмовлялись зробити це, особливо боялись дати письмові підтвердження згоди, боячись, як вони говорили, представникам влади, масового мордобою від представників волосної та вотчинної влади. Вони мотивували це також тим, що не мають досвіду ведення господарства на нових засадах, коли головним мірилом стосунків власника маєтностей і селянином є грошові виплати за використання поміщицької землі. Інші, особливо маломайнові селяни, не уявляли себе орендарями землі без реманенту і тяглової сили. Селяни наголошували й на тому, що їхні села віддалені від важливих торговельних центрів, що значно ускладнювало можливість реалізації сільськогосподарської продукції на ринках, а також недостанім розвитком селянських промислів – важливих джерел заможнього життя.

5 лютого 1855 р. графиня Потоцька та її сини Володимир і Станіслав “чотири тисячі триста п’ятдесят два чоловіки і чотири тисячі чотириста шістдесят сім жінок з їхніми сімействами звільнили у звання зобов’язанних селян”[1156]. Потоцькі, зберігаючи за собою і спадкоємцями своїми “право вотчинної власності на всі належні їм в тому маєтку землі та садиби, зі всіма лісами, рибними ловлями, угіддями і багатством, як на поверхні так і в надрах землі, з окремими в цих маєтках оброчними статтями, панськими економічними будівлями і закладами, рівно і користю з чарочної продажі напоїв”, надають в користування селянам шість тисяч сімсот десять десятин ораної землі і тисячу шістьсот двадцять сім десятин шістьсот сажнів сінокісних угідь та пасовиськ, а також тисячу двісті двадцять десятин садибних земель[1157].

Для кожної волості графині Теклі Полоцької селян, яких переводили у зобов’язанних, готувався проект переходу, для яких складались відомості соціально-земельного стану окремих сіл, наприклад, як ось ця: “Обрахування населення, землі і річного прибутку Дашівської волості”. В ній детально, по кожній економії, розписано: кількість мешканців, орної землі, сінокосів, лісів, присадибної землі тощо (див. таблицю № ). В 1860 р. за 10 переписом в Кальнику проживало 530 душ чоловічої статі і всього в селі було 2115 дес. 108 саж землі. За проектом переведення селян в зобов’язанні їм виділили 733 дес. 1200 саж. орної землі, 81 дес. 1200 саж. сінокосів вищого ґатунку і 40 дес. 1800 саж. сінокосів у лісах (кущах). Граф Володимир Потоцький у Кальнику залишив за собою 650 дес. і 5 саж. орної землі, 112 дес. 452 саж. лугових і 133 дес. у дубовому лісі сінокосів[1158]. Під садибами залишалось 227 дес. 1475 саж. землі, під ставками і косогорами 36 дес. і під дорогами 63 дес. Кальницькій церкві Різдва Пресвятої богородиці виділялось 36 дес. 1176 саж.[1159].

Відповідно до проекту виділення, згідно побажань селян тягловим на сім’ю виділялося “ораної землі по дев’ять і лугової сіножатті по одній, або де її немає – дубової по дві десятини і для напівтяглових по чотири з половиною орної і по одній десятині дубової. або половина лугової сіножаті”[1160]. Присадибна й городня земля залишається в такій кількості, якою володіли до переведення з кріпацтва у зобов’язані. Власники залишали за собою право в майбутньому, якщо виникне потреба будувати “фабрики, заводи, млини і щось подібне” і під це будівництво потрапляв селянський наділ, поміщик міг вимагати його уступки, але обов’язково за добровільною згодою селянина. Передбачалось, що, оскільки пасовищ для громадської й поміщицької худоби практично не було, то кожен утримувач сінокосів і стерні після жнив мусів користуватися тільки своїми ділянками, не завдавати шкоди сусіднім ділянкам. Оскільки ліси залишались власністю графа, то селяни могли користуватись сушняком і хмизом, викопаними пеньками з дозволу управляючого економією і у відведених місцях. Селяни звільнялися від панщини за отриману в користування землю, щорічно платити грошові податки, які б складали не менше, як для Дашівської волості 16000 руб. срібл. річного прибутку.

В 1860 р. в Дашівській волості було 11 сіл, у яких проживало 5002 душі чоловічої статі. Вони разом з дружинами та дітьми обробляли 9557 дес. орної та сінокісної землі, збирали ягоди, гриби, рубали хмиз на 3018 дес. мішаного лісу. Щорічний прибуток від землі і вітряків та корчм складав 16000 руб. сріб.[1161]. У Підвисочанській волості відповідно сіл було 10, в яких проживало 4711 душ чоловічої статі, котрі разом з дружинами дітьми обробляли 12040 дес. орної та сінокісної землі, а взагалі з лісами тут нараховувалось 33640 дес. землі. Щорічний прибуток обраховувався в 9500 руб. сріб.[1162]. Голованіська волость складалася з 6 сіл і 1 слободи, де проживало 2457 душ кріпаків, які обслуговували загалом 16959 дес. різних угідь. Річний прибуток обраховувався у 8800 руб. сріб.[1163].

Отже, маєтності графині Теклі Потоцької та її синів свідчили, що це була велика феодальна вотчина, за яку володарка успішно боролась, використовуючи всі наявні засоби й зв’язки. Участь графа Володимира Володимировича Потоцького в Листопадовому повстанні 1830 р. позитивно вплинула на внесення змін в соціальний статус селян, зокрема й кальницьких. Інші архівні документи переконують, що кріпосні селяни графині, проти їх бажання, будуть переведені в розряд тимчасово зобов’язаних ще до ліквідації кріпосного права.

§ 3. Заснування й діяльність Кальницького цукрового заводу

На початку 70-х років ХІХ ст. в українських губерніях, що були під владою Російської імперії інтенситвно розвивається цукрова промисловістью. Загалом в укрїнських землях діяло 133 (у 1873 р. в Київській губ. було 103) цукрових заводів[1164], які працювали на власній та давальницькій сировині. У розвиток цієї прибуткової переробної галузі виробництва вкладали свої капітали також іноземні підприємці. Вони часто виступали ініціаторами будівництва цукрових заводів, укладаючи угоди з місцевими поміщиками, використовуючи працю українського селянина і матеріальні ресурси поміщицьких маєтків.

Документальною основою дослідження цієї проблеми є статистичні джерела про розвиток цукрової промисловості[1165], інформаційні матеріали, присвячені окремому заводові, зокрема Кальницькому, що публікувались до Всеросійських виставок[1166], а також документи Центрального державного історичного архіву України у м. Києві. Вони запроваджуються в науковий вжиток вперше.

Історіографія становлення й розвитку цукрового заводу в м. Кальник незначна. Про великий цукровий завод у Кальнику писав історик університету Св. Володимира Володимир Антонович[1167], про створення акціонерного товариства в Кальнику австрійцем Густавом Таубе і графинею Теклею Потоцькою згадували краєзнавець 70–80-х років ХХ ст. Іван Пилипчук[1168] та сучасний шанувальник місцевої історії Ігор Радзіх[1169]. Соціальні складові розвитку кальницького цукрового заводу досліджує Марія Казьмирчук[1170].

Завданнм цього розділу є висвітлення, використовуючи мало знаний архівний матеріал, юридичної основи створення акціонерного об’єднання, розв’язання соціальних проблем села та його мешканців, виявлення недостатньо висвітлених питань проблеми[1171].

Наприкінці 50-х років ХІХ ст. граф Володимир Потоцький, власник Дашівського магнатського ключа, куди входило й с. Кальник розпочав перемовини з західноєвропейськими підприємцями: відставним підполковником Густавом Карловичем фон Таубе і його компаньйоном черкаським купцем 1-ої гільдії Карлом Францом Матьє. 28 березня 1857 р. компаньйони підписали контракт на будівництво цукрового заводу в с. Кальнику. 24 квітня наступного року в Уманському повітовом суді компаньйони юридично оформили цей документ.

Контракт складається з 13 пунктів, які ґрунтовно прописували умови угоди, внесок кожної сторони в будівництво. Планувалось побудувати завод за два роки на тому місці, де раніше був “винокурений завод, економічне гумно та економічні будівлі” [1172]. Власник маєтку на будівництво заводу зобов’язувався згідно кошторису надати “дерев’яний матеріал, який знаходится у лісах маєтку”[1173] своєчасно його привезти на будівельний майданчик.

Всі наявні на території економічні споруди, які залишилися від винокуренного заводу передаються без коштовно добродіям Г. Таубе і К. Матьє під різні приміщення. Власник маєтку мав виставляти щоденно протягом будівництва від 20 до 25 осіб для виконання підсобних робіт, за добровільною згодою із підприємцями. Будівельний майданчик власником маєтку обносився тином, а у двох місцях обкопувався ровами.

По завершеню будівництва заводу, всіх служб та будинків, все це поступає на вісім років у повну власність “барона Таубе і Матьє”. Для повернення коштів, затрачених підприємцями на будівництво заводу, граф В. Потоцький зобов’язувався щорічно привозити на завод “двадцять тисяч берковців, вагою одинадцять пудів і двадцять фунтів, так, щоб упродовж вісьми років вийшо сто шістьдеся тисяч = 160000 берковців”[1174]. На погашення затрачених сум власник Дашівської волості щорічно мав підвозити також 1000 сажнів (сажень мав бути у три аршина і два вершка) чорнолісних дров на опалення заводу і будинків. Дрова мали бути сухими. Їх заготовляли з вересня поточного року на наступний рік. Підприємці брали на себе зобов’язання щорічно на січневих контрактах Києва, “але не пізніше лютого” заплатити “по шістдесять копійок за берковець буряка і по п’ять рублів сріблом” за сажень дров, розпочинаючи з січня 1859 р. Поставщик буряка не міг не виконати умов підвезення сировини, оскільки підприємці мали право продовжити користування заводом до тих пір, допоки не перероблять передбачуваних контрактом 160000 берковців сировини. За умови збільшення щорічних поставок цукрового буряка власники за надлишок мусів платили не по 65, а по 80 коп. сріблом.

Після закінчення восьмирічної експлуатації заводу, підприємці, враховуючи, що граф В. Потоцький витратив на його будівництво кошти (доставляючи ліс, цеглу, камінь без всякої грошової компенсації), повинні в серпні 1866 р. передати йому в хорошому робочому стані весь завод безкоштовно. При виявленні тих, чи інших технологічних і технічних недоліків підприємці зобов’язувались такі неполадки ліквідувати за свій рахунок[1175].

За умов хорошої кон’юнктури виробництва цукру (високої врожайності буряка), бажання підприємців реконструювати завод власник маєтку на мав права відмовити їм це зробити, а, навпаки, мусів підтримати їх ініціативу на основі нових умов, які виникнуть у той час[1176].

В контракті було закладену низку соціальних проблем. Зокрема, розглядалось питання підготовки спеціалістів для заводу, їхнє майбутнє працевлаштування й оплата праці. Компаньйони передбачали підготувати 30 спеціалістів робочих професій. Власник маєтку мусів вибрати із селян-чоловіків кандидатів на навчання, узгодити з ними умови помісячної оплати і з вересня 1859 р. відправити до Тальновського заводу, організувавши їх харчування й житло. Після завершення навчання підприємці приймуть їх на роботуву Кальницький цукровий завод “за добровольною угодою”[1177].

Ухвалені умови угоди спадкоємці, в разі смерті організаторів виробництва, мали свято виконувати, про що свідчать власноручні підписи засновників, які були завірені суддею О. Брикозовським і секретарем Казачинським в Уманському повітовому суді.

Будівництво заводу посприяло відкритю в селі лікарні на 12 ліжок (на лікування хворих в 1858–1872 р. витратили близько 1600 руб.)[1178], появою медичного персоналу, покращенню фінансування одно/двокласного міністерського сільського училища, зацікавленості батьків у надавані дітям освіти, покращенню будівництва будинків і адміністративних споруд. Завод розв’язував кілька соціальних проблем: будівництво житла для інженерно-технічних працівників, службових приміщень (кваритира директора, контора), двох казарм для робітників, восьми будинків для службовців та низки економічних споруд: водяного млина, воловні, клуні та інших господарських служб[1179]. Цікава інформація про рішення загальних зборів акціонерів Товариства від 10 лютого 1867 р. створити, на основі статуту, “пенсійний капітал для видачі допомоги робітникам”, і на це утримали із річного прибутку 508 р. 36 коп.[1180].

Ахівні документи про будівництво заводу ставлять під сумнів достовірність думки Фрідріха Мельхіоровича Єнні, який привласнив собі ініціативу створення заводу в с. Кальнику. “Ф. М. Єнні, будучи директором цукрового і рафінадного заводів графа Браницького в Ольшані, познайомився з кліматичними і ґрунтовими умовами Липовецького повіту, утворив у Кальнику Товариство на вірі із п’яти осіб”[1181]. Йому належала ідея, яку він і реалізував, – створення першого акціонерного Товариства в цукровій промисловості імперії на паях. Завод побудували інші підприємці. Він запрацював восени 1858 р. Його першим деректором був один із засновників Феофіл Сорб’є. За перший рік завод за 95 діб переробив 22388 берковців буряка, виробивши 18620 пудів цукру, вартістю 5 р. 20 коп. сріблом за пуд[1182]. У щорічних “Звітах начальника Київської губернії” за 1860, 1861 та 1862 роки зафіксовано, що Кальницький цукровий завод відповідно за ці роки виробляв “цукровий пісок, який продається на рафінадні заводи” на суму 28875, 100000 і 50000 руб.[1183]

Перші роки діяльності концесіонерів заводу пов’язані з використанням вільних обігових коштів. Густав Карлович Таубе, Людвіг Мельхіорович Єнні, графиня Генрієта Францовна Потоцька 21 серпня 1860 р. взяли позику в сумі 31970 руб. під заставу с. Кальника, яку повертали поступово через кілька років. Так, в 1866 р. вони повернули до Київського приказу громадського Презріння 6198 р., а через рік ще 1900 р. 20 коп.[1184]

29 жовтня 1865 р. було затверджено статут Товариства. 28 червня 1866 р. відбулись перші збори акціонерів. Весь головний капітал в розмірі 600000 руб. (за таку суму був куплений завод у засновників) поділять на 110 паїв між собою: гр. Генрієта Потоцька – 20 паїв на суму 100000 руб., Фрідріх Єнні – 40 паїв на суму 200000 р., Олександр Гало – відповідно 20 на 100000 руб., барон Густав Карлович Таубе – 12 на 60000 руб. Інші шість акціонерів куплять від 2 до 7 паїв[1185], які й будуть ділити щорічні прибутки від виробництва цукру на Кальницькому заводі.

Важлива інформація про технічний стан, опис внутрішнього устрою заводу, склад і кількість робітників на ньому, умови їх праці, забезпечення робітників житлом, харчуванням, лазнями, лікарнями зберігаються в “Путевых” (Подорожніх) журналах, які вели фабричні інспектори, відвідуючи промислові підприємства, зокрема цукрові заводи. Так, в березні-листопаді 1890 р. такий інспектор, відвідавши Кальницький цукровий завод, відзначив, що досить невдало влаштовано жомовий прес, а тому два робітники мусіли щоденно стояти в жолобі з гарячим жомом голі[1186]. В 1900 р. Л. Похилевич, описуючи кількість робітників на заводі, писав: “у заводі працює 700 робітників, із них 550 – чоловіків і 150 жінок, всі вони місцеві”[1187].

Отже, будівництво цукрового заводу в с. Кальнику – це результат технічного перевороту, пошуку поміщиками збільшення прибутковості своїх господарств, розумного використання сили тимчасово зобов’язаних селян. Виникнення заводу одразу ж підвищило вартість землі, палива і праці, запровадило глибоку оранку землі, інтенсифікувало використання добрив, сприяло запровадженню машинного посіву і підгортання рослин. Завод притягував капітали в сільскогосподарське виробництво, формував робітничий прошарок на селі, змінював соціальну інфраструктуру, зокрема виникла лікарня, краще фінансувалось одно/двокласне міністерське сільське училище, діяв аматорський театр.

В наступні роки відбуваються зміни у використанні землі для вирощуванні цукрового буряка та форма власності заводу. 14 січня 1866 р. у Парижі Фрідріх Мельхіорович Єнні і графиня Генрієта Потоцька в присутності російського віце-генерального консула М. П. Полокіна підписали доручення про те, що 25 жовтня 1865 р. був височайше затверджений “статут Товариства на паях Кальницького бурякоцукрового заводу”, створенного графинею Генрієтою Потоцькою, бароном Густавом Таубе і штаб-капітаном Єнні. Згідно з цим статутом компаньйони придбали у графа Володимира Потоцького “Кальницьке помістя Київської губернії Липовецького повіту з розташованим у ньому цукровим заводом та іншими будівлями і машинами, а також із землею, лісами, угіддями і всім майном”[1188]. Графиня просила Фрідріха Мельхіоровича прийняти на себе “труд” керівництва заводом і оголосити всім, кому потрібно, про це знати про зміну форми власності кальницького маєтку. 10 лютого 1866 р. це доручення буде зареєстроване в Київській палаті цивільного суду.

Деректорат цукрового заводу, виступаючи організатором виробництва цукру, щоб забезпечити його сировиною, був вимушений орендувати землі навколишніх власників. Так, 3081 дес., які належали власниці м. Старого Дашева і с. Шабельної Марії Володимирівній Святополк-Четвертинській та 1899 ½ дес. землі поміщика с. Жаданів і Кошланів Олександра Спиридоновича Павлова використовувались для посівів цукрового буряка, який перероблявся в Кальнику[1189].

Коротка інформація про Кальник та цукровий завод друкувалась у відомих довідкових виданнях, в тому числі “Весь Юго-Западный край” Зокрема, в такому довіднику за 1911 р. коротко переповідалось про Кальницький цукровий завод: директорами були: Г. Г. Єнні та Ф. Г. Єнні, директором-завідувачем – Ф. К. Зігфрід, помічником директора – В. А. Бобровський, механіком заводу – К. А. Левицький і хіміком Голицинський[1190].

В довідковому виданні на 1906 р. зазначалось, що Кальницький цукровий завод мав тимчасову контору в м. Києві на вул. “Мал. Благовіщенській”, де відвідувачів та клієнтів приймав від 10 до 12 год. дня директор правління Єнні Гаврило Гаврилович. До управління входили Єнні Фрідріх Фрідріхович – директор Кам’яногірського цукрового заводу Товариства “Соб”. Він проживав у Кальнику і був власником 1705 дес. землі в с. Копіївці та д. Кам’яногірці[1191]. Гаврило Гаврилович Єнні “заробляв гроші”, будучи також інженером черкаського цукрового заводу.

Того ж року в Кальнику, крім цукрового, діяв цегляний завод, на якому працювало 6 робітників. які випалили 260000 цеглин. При цукровому заводі була лікарня на 12 ліжок, бакалія і мануфактура М. Д. Шлаїна[1192].

Напередодні Першої світової війни в Кальнику проживало 2653 мешканці, частина яких працювала на цукровому заводі, директором якого був Юлій Людвігович Ганц. Завод виробляв 357000 пудів цукру на рік. В селі діяло 2-класне приходське училище, яке у 1910 р. отримало нове цегляне приміщення, побудоване через дорогу від старого, яким завідував Улизько Гаврило Самсонович, бакалія Шлаїна Ківи Меєровича, винна лавка № 613, сільський банк. Священницьку службу відправляв Лещенецький Віктор Петрович[1193].

Розділ VIIІ

Дата добавления: 2018-02-15; просмотров: 608; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 1 2 3 4 567 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!