Освіта в селі Кальнику 60-х років ХІХ – 20-х років ХХ ст.

В кінці ХVІІІ ст. в українських землях, які були в складі Російської імперії, здійснився перехід до загальнодержавної системи освіти. У 1803 р. було прийнято “Попередні правила народної освіти”, згідно з якими впроваджуються чотири типи шкіл: парафіяльні, повітові, губернські (гімназії) та університети. Відповідно до затверджених правил і програм в кожному типі закладів викладались визначені предмети. Парафіяльні школи відкривалися при церквах. Навчання тривало 4–6 місяців. Громада забезпечувала цю школу всім необхідним, в тому числі оплачувала працю вчителя. Дітей навчали російською мовою читати, писати, елементам арифметики і Закону Божого.

До середньої ланки освіти належали гімназії. В них навчались діти чиновників і дворян. Тут викладали іноземні мови (латину, французьку та німецьку), історію, географію, початковий курс філософії, математику, фізику, природознавство, політичну економіку, малювання.

В першій половині ХІХ ст. продовжували існувати “дяківські школи”, які утримувались батьками, виникли приватні пансіони, інститути шляхетних дівчат у Харкові з 1812 р., Полтаві з 1817 р., Одесі з 1829 р., Керчі з 1836 р та Києві з 1838 р.[871] Проміжне місце між гімназіями й університетами займали ліцеї: Рішельєвський, Ніжинський та Кременецький. Виникає низка професійних навчальних закладів, зокрема фельдшерська школа у Єлизаветграді, артилерійське (1794) та штурманське (1798) училища в Миколаєві, а в Херсоні училище торгового мореплавства (1850) та ін.

В 1864 р. проведено реформу освіти. Початкові школи, що існували раніше, оголошуються загальностановими. Вони стали називатись початковими народними училищами. Виникають земські школи. Їх діяльність підпорядковується створеним повітовим та губернським радам. У 80-х роках ХІХ ст. створюються одно-, а згодом двокласні міністерські сільські училища. За законом від 25 червня 1912 р. організовуються вищі початкові училища з 4-річним терміном навчання. На 1 січня 1916 р. в Україні діяло 300 таких закладів[872].

В ті ж роки реорганізується середня школа. Гімназії готують майбутніх студентів університетів, а прогімназії – профільних інститутів, зокрема політехнічних, лісового господарства та ін. Інтенсивно розвиваються навчальні заклади педагогічного профілю – 6 учительських інститутів та 26 учительських семінарій. Духовні семінарії, духовні повітові училища та Київська духовна академія виховували душепастирів, вчителів початкових і середніх навчальних закладів.

Отже, державна політика російського царизму в галузі освіти дала свої позитивні результати. Найбільших успіхів було досягнуто в розвитку початкової освіти, особливо після скасування кріпосного права у 1861 р.

 

 

§ І. Початкова освіта в селі

 

Законодавче оформлення переходу від феодального до індустріального суспільства сприяло прискоренню знищення гальмівних перепон до радикальних змін у всіх сферах життя. Реформи 60–70-х років ХІХ ст., зокрема в галузі освіти, розкріпостили економіку, політику та суспільство, прискорили розшарування села. Вторгнення в сільське виробництво нових засад агрокультури тягло за собою модернізацію обробітку землі, запровадження нових, більш продуктивних сортів зернових та технічних засобів. Зрушення в економічній сфері призвели до разючих змін в сільських громадах, активізували рух населення, видозмінили стани та групи суспільства, загострили майнові та етичні суперечності.

Саме в цей час змінюються морально-етичні, правові та звичаєві канони життя громади й Кальника. Їх порушення, без перебільшення, веде до покращення життя. Стираються грані між селянами та шляхтою, з іншого боку, з’являється тимчасово залежне селянство та однодворці, в селі збільшується міщанський прошарок, модернізується чиншове господарство, на судовому рівні розглядаються тяжби між чиншовиками і Кальницьким товариством бурякоцукрового заводу за землю.

Поступово відбуваються разючі зміни в громадах, стосунках общини й власника села, церкви й приходу, у звичаєвому праві. Зокрема, ламання звичаїв певною мірою змінює зміст і форму взаємовідносин. Не менш рішуче трансформуються життєві новації в регіонах Південно-Західного краю. Зменшується вплив польсько-шляхетського елементу, розширюється палітра конфесійного співіснування, вплив церкви на суспільство українського села зростає. Виняткову роль в цих перетвореннях почала відігравати церковноприходська школа, посилюється русифікаторська роль священиків та церковнослужителів в Україні.

“Сільське училище”, тобто церковноприходська школа відкрилась при церкві Різдва Пресвятої Богородиці в селі Кальник у 1860 р. Спочатку вона займала селянську хату, а з 1867 р. розміщувалась “в будинку при Волосному правлінні”[873]. В ній у першому році її діяльності навчалось “первоначальной грамоте”[874] 16 хлопчиків і 6 дівчаток. У “Кліровій відомості” за 1861 р. записано, що при церкві є “приходське училище. В ньому навчається 20 хлопчиків і 4 дівчинки”, а викладав “слов’янську і російську граматику та рахування місцевий священик” Василь Захарович Войнарський[875].

На третьому році функціовання школи в ній навчалось лише 23 хлопчики[876]. Тільки в “Кліровій відомості” церкви Різдва Пресвятої Богородиці за 1863 рік записано, що на її “утримання відпускається від власника (села Кальника графині Теклі Потоцької – Авт.) опалення, а від селян 40 руб.” В тому році до школи ходило 40 хлопчиків та 8 дівчаток[877]. В наступному, 1864 р., сільська громада взяла на своє утримання школу повністю. Селяни забезпечували школу опаленням і наймали учителя за 70 руб. Школу відвідували 40 хлопчиків і 4 дівчинки[878].

У 70-х роках ХІХ ст. фінансове забезпечення кальницької школи практично не змінилось. Школа знаходилась у власному приміщенні, отримувала від власників села опалювальні матеріали, а прихожани оплачували роботу вчителя, виділяючи на рік 40 руб. Кількість учнів у 1872 році збільшилась. Школу відвідували 32 хлопчики та 18 дівчаток[879]. Не змінилось становище в школі і в 1874 р. До неї за знаннями в осінньо-зимові місяці приходило 32 хлопчики та 17 дівчаток[880], а у 1875 р. – відповідно 34 хлопців та 20 дівчат[881]. Ми не маємо конкретних даних про час відвідування кальницької школи дітьми, але є такий матеріал по церковноприходській школі у с. Бондурів – “з 15 листопада 1871 р. по 24 березня 1872 р.”[882]. Можна припустити, що і в кальницькій школі заняття відбувались саме в такий термін.

Аналізуючи кількісний контингент учнів школи, можемо твердити, що перевагою користувались хлопці. Дівчатка ходили до школи в меншій кількості. Це можна пояснити тим, що дівчата мали багато домашньої роботи і в цей період року, та й батьки, напевне, вважали дівчат потенційними дружинами, які мали навчитися й уміти багато чого робити в майбутніх сім’ях як господині. Такої позиції дотримувались і в сім’ях священиків та церковнослужителів. І тут батьки віддавали перевагу на освіту, як правило, синам, позбавляючи такого права дочок.

Кожна школа славиться своїми вчителями й учнями. На жаль, відсутність достатньої кількості архівних матеріалів з цього аспекту ускладнює можливість вивчити цей напрямок розвитку початкового шкільництва в с. Кальнику. Є незначна дещиця з того, що допоможе тільки наблизитись до його розв’язання. Так, у 1859 р. в сім’ї кальницького псаломщика Павла Сильвестровича Крижановського і його дружини Ганни Арсентіївни народився хлопчик Володимир. Коли йому виповнився рік, у Кальнику відкрили церковноприходську школу. Мабуть, він десь у років сім почав відвідувати її. Одночасно сам батько навчав його релігійним премудростям, оскільки, висвятившись у псаломщика, він у своїй біографії завжди писав: “в училищах не навчався”[883]. Гадаємо, що цей вислів свідчить про те, що Володимир не навчався у спеціальних духовних училищах, а, напевне, традиційно засвоїв ази паламарської служби з допомогою батька, як водилося це у священицьких та дияконських сім’ях.

Одним із перших відомих нам учителів церковноприходської школи в с. Кальнику у 1863 р. був “дуже хорошої” поведінки 18-річний житель села Хринівки Інокентій Гаврилович Островський. Він – виходець із дяківської родини, навчався у Київській духовній семінарії, але був відрахований з неї з невідомої причини[884]. Наступного року 19-річному вчителеві сільський священик В. З. Войнарський дав дуже хорошу характеристику: “веде себе добре і займається (тобто навчає – Авт.) з успіхом”[885].

Через чотири роки у кальницькій школі з’явився новий учитель Микола Пилипович Данькевич. 4 вересня 1867 року 24-літнього юнака преосвященний єпископ Чигиринський Порфирій перевів із церковноприходської школи с. Макуличі до кальницької школи[886]. Через одинадцять років учителем став (на один рік) уродженець села 19-річний Володимир Крижановський, який у 1878 р. “виконував обов’язок помічника учителя при церковноприходській школі в с. Кальнику”[887]. З 26 червня 1880 р. преосвященний єпископ Уманський Михайло висвятив його на псаломщика, залишивши в рідному селі, на що було видано відповідний указ.

Про рівень викладання та успіхи, яких добивались учителі й учні, говорити не доводиться, оскільки конкретних матеріалів немає. А ось про викладання Закону Божого можна впевнено твердити, що він був основним предметом у школі. “Більшість законовчителів Липовецького повіту дало від 100 до 150 уроків із Закону Божого”, а в трьох школах: росошовецькій, юшковецькій і яблоновецькій понад – 200, тільки у Собській (Кам’яногірській) школі прочитано 50 годин[888]. У “Кліровій відомості” церкви Різдва Пресвятої Богородиці за 1861 р. хтось із священнослужителів храму запише, що в церковноприходській школі, крім Закону Божого, викладав “слов’янську і російську граматику, рахування” місцевий священик, тобто Василь Захарович Войнарський[889]. Напевне, він і був першим учителем кальницької школи, коли її відкрили у 1860 р.

Нам вдалося підрахувати, що в 1860–1864, 1867, 1870, 1872–1874 і 1881 роках школу відвідувало 312 хлопців та 96 дівчаток*. Проте залишається невідомим, скільки дітей закінчили цю школу, який рівень знань вони здобули та як їх використовували у своєму житті.

Нам вдалося встановити декілька прізвищ кальничан, які навчались в “церковноприходському училищі” с. Кальника. До 17 вихованців, представників сильної статі, додамо тільки 1 репрезентанта кращої частини людства – жіночку. Вона, вихованка церковно-приходської школи містечка Нового Дашева, вийшла заміж за кальничанина і була у 90-х рр. ХІХ ст. чи не єдиною письменною селянкою. Її ж прізвище, правда за чоловіком, й назвемо першим: Пелагея Артемівна Мазуренко[890]; чоловічу стать представляли: Буртненко Ананій Кирилович, Вознюк Матвій Йосипович, Вознюк Олексій Йосипович, Діденко Гнат Пилипович, Долінський Іван Гнатович, Іваницький Косьма Августинович, Луцько Пилип Андрійович, Мазуренко Спиридон Яремович, Музика Назар Іванович, Музика Федот Іванович, Мошноріз Юхим Опанасович, Перникоза Ірадіон Захарович, Перникоза Онуфрій Захарович, Репетюк Дем’ян Іванович, Сенчик Володимир Гаврилович, Хаценюк Василь Савович, Хаценюк Яків Іванович[891].

Вихованцем Кальницької церковноприходської школи був також Мефодій Микитович Куценко. Він – син селянина із Кальника. Після закінчення місцевої школи “у 1886 і 1887 навчальному році виконував обов'язки вчителя церковноприходської школи села Борисовки Липовецького повіту. У 1887 і 1888 навчальному році обіймав посаду вчителя в селі Пархомівці Липовецького повіту”[892]. 1 квітня 1888 р. згідно з резолюцією єпископа Полікарпа висвячений на псаломщика, з 19 грудня 1891 р. буде переведений у село Жадани до церкви Св. Параскеви[893].

Можливо, навчалися в Кальницькій церковноприходській школі Петро і Володимир Крижановські – сини кальницького стихарного дячка Павла Сильвестровича. Старший син Петро народився близько 1854 р. і пізніше писав: “в училищах не був”. Це не означає, що батько не дав йому ґрунтовних знань (просто він не навчався в духовному училищі або семінарії), які дозволили йому у віці 18 років в 1872 і 1873 роках “бути в. о. учителя в с. Якубівці Липовецького повіту”[894]. Учительський церковноприходський хліб він їв ще кілька років: 1874, 1881 і 1882 рр. у селі Білки, а в 1886 і 1887 рр. – в селі Уланівці того ж повіту. Згодом преосвященний Полікарп висвятить його в псаломщики і пошле у містечко Княжу Криницю Липовецького повіту до Свято-Успенської церкви, а 4 червня 1890 р. він буде “переміщений за резолюцією преосвященного Іринея в село Кантелину”[895].

Подібний життєвий шлях пройшов і його молодший брат Володимир. Він народився у с. Кальнику 1859 р.[896], двадцятирічним юнаком виконував обов’язки вчителя місцевої школи тільки один навчальний рік. Він раніше, ніж його брат, буде висвячений преосвященним єпископом Уманським Михайлом на псаломщика і залишиться при кальницькій церкві Різдва Пресвятої Богородиці[897], де прослужить Богу до своєї смерті.

Чиновники від освіти і громада дбали про рівень викладання в церковноприходських школах. Вони усвідомлювали, що на таку мізерну платню та не досить добрі умови життя вчитель з університетською або інститутською освітою не піде. Вихованці університетів та інститутів – “шляхетні дівиці – виняткове і випадкове явище серед навчаючих в церковно-приходській школі”[898], тим більше, що їм не завжди довіряли своїх дітей батьки. Як правило, вихователями сільської молоді були вихованці педагогічних та духовних семінарій, а туди вступали навчатись, як жартував один із сучасників, недоучені учні повітових училищ та гімназій, виключені з педагогічних інститутів студенти, місцеві неосвічені чиновники тощо.

Вчителі-церковники, як правило, довго не затримувались в школах, намагались перейти до церковного служіння, часто розглядали свою педагогічну працю як тимчасову, оскільки вона не гарантувала вчителю постійного місця праці. Все залежало від громади, чи забажає продовжити з вчителем співпрацю чи відмовить йому. “Вчителі-псаломщики” ставились до своїх обов’язків старанно – “в міру своїх сил і уміння”. У Липовецькому повітовому відділенні освіти найдовше пропрацювали в школі “криштопівський псаломщик Данило Юраковський – з 1877 р., пархомівський учитель Костянтин Кононацький з 1882 р.”[899]. Жінки-педагоги не користувались шаною у педагогічного та церковного начальства, оскільки, на їхню думку, не вміли співати, керувати хором і “стримувати пустощі учнів”[900]. Але, скажімо відверто, наприкінці ХІХ ст. жіноцтво активно витісняє чоловіків з педагогічної ниви, послідовніше й наполегливіше добивається призначення на вчительські вакантні посади, вміло маніпулюючи свідомістю керівництва навчальних закладів, інспекторів народних училищ та попечителів учбових округ.

В 70–90 –х рр. ХІХ ст. мешканці с. Кальника освіту здобували безпосередньо і в інших вихователів: у псаломщика – 1 селянин, у дяка – 4, у священика – 2, вдома – 10, в армії – 4, єврейській школі – 1, у повітовому училищі – 1. Всього 23 кальничанина[901]. Ці підрахунки, звичайно, не є остаточними, оскільки невідомо, скільки втрачено переписних листів Першого Всеросійського перепису. Так, ми не знайшли таких переписних листів, де було б занотовано дані нашого власного роду Казьмирчуків. Напевно, ще багато-багато прізвищ жителів села або не було внесено у перепис, або переписні листи загубились. Немає у списках прізвищ священнослужителів церкви Різдва Пресвятої Богородиці та шляхти, яка служила на Кальницькому бурякоцукровому заводі.

Назвемо прізвища письменних кальничан, відповідно до наших досліджень: Пилип Степанович Гега, Андрій Степанович Гега, Ананій Кирилович Майстренко, Сава Ананійович Майстренко, Патрикій Федорович Баніт, Кіндрат Федорович Музика, Гнат Іванович Гега, Кіндрат Федорович Музика, Іуда Олексійович Мошноріз, Бенцін Шмилович Зільбер, Олександр Костянтинович і Мина Костянтинович Добровольські, Дарина Семенівна Добровольська, Іван Казимирович Іваницький, Іван Васильович Бедняков, Йосип Федорович Венгреновський, Йосип Дубровський, Марфа Михайлівна Іваницька, Карпо Іванович Безсчасний, Семен Севастянович Василенко, Федір Іванович Шумовський, Василь Митрофанович Хоменко[902]. Серед них є й три жінки. Це – Марфа Іваницька та Дарина Добровольська, уміла читати й польська міщанка Олімпіада Фабіанівна Замеховська, але тільки по-польськи[903].

§ 2. Однокласне Народне міністерське училище

 

У 80-х роках ХІХ ст. завершується технічний переворот в Російській імперії, зокрема у підросійській Україні. Прогрес заявляє про себе на повний голос. Жителі с. Кальника – свідки змін, які відбувались на Кальницькому бурякоцукровому заводі, усвідомлюючи необхідність освітянських візій, скликали восени 1881 року сільський сход, де вирішили розпочати клопотання перед інспектором народних училищ Київської учбової округи про відкриття в селі однокласного народного училища Міністерства народної освіти. Текст “ухвали” сільської громади не зберігся, але його зміст стає відомим, коли читаєш інші документи цієї архівної справи.

4 листопада того ж 1881 року інспектор народних училищ 4-го району Київської губернії Сомчевський звертається з листом-проханням на ім’я попечителя Київської учбової округи Сергія Платоновича Голубцова, в якому пише, що сільський сход с. Кальника просить його порушити перед міністром народної освіти клопотання про відкриття сільського однокласного народного училища. Жителі села “зобов’язуються надати для училища приміщення з усіма необхідним обладнанням, страхувати і своєчасно ремонтувати це приміщення і, крім того, виділяти щорічно із своїх коштів на утримання училища і на жалування викладачам 382 руб. 96 коп.”[904] Освітянський чиновник, розуміючи, що цих коштів мало для функціювання школи просить відпустити із Міністерства народної освіти “на допомогу селянам на щорічне утримування цього училища” ще “двісті двадцять шість рублів на рік”[905].

Управління Київської учбової округи 9 листопада 1881 р. за “підписом Голубцова” звернулось до Преосвященного владики Уманського із запитом, “чи не буде з Вашого боку перепон до відкриття у с. Кальнику зазначеного у(чили)ща, оскільки в цьому селі є церковноприходська школа”[906]. 22 березня 1882 р. попечитель Київської учбової округи С. П. Голубцов отримав відповідь єпископа Михайла, в якій констатувалось: “що з боку Київського єпархіального начальства немає перепон до відкриття в с. Кальнику Липовецького повіту однокласного народного училища Міністерства народної освіти”[907], при цьому владика покликав на нього “благословення Боже”.

Усі перепони на шляху відкриття сільського однокласного народного училища було знято. Чиновники 4-го столу канцелярії Київської учбової округи Голубцов і Жеваров підготували подання на ім’я міністра народної освіти І. Делянова, де, переповідаючи звернення інспектора 4-го району Сомчевського, внесли кілька нових позитивних пропозицій, які сприяли відкриттю училища: “відвести під училище готовий будинок, який залишився від ліквідованого Волосного правління, з наявними при ньому надвірними будівлями і землею в кількості однієї десятини 298 кв. сажнів”. Пропонувалось цей будинок перебудувати, виділивши класні приміщення й квартиру вчителя, а садибу обнести тином. Забезпечити школу необхідною кількістю палива та освітленням, “надійною прислугою”[908].

Бюджет сільського однокласного училища складався з двох частин. На його утримування громада с. Кальника відпускала 382 руб. 96 коп., “при цьому громада селян с. Кальника на основі Височайше затвердженого 26 травня 1869 р. Положення про народні училища у Південно-Західному краї прохає від казни щорічно допомогу по двісті двадцять шість рублів”[909]. Отже, на утримання училища передбачалось витрачати 608 руб. 96 коп.

Чиновники канцелярії Київської учбової округи запропонували Міністру народної освіти схвалити витрати за такими статтями: “на жалування вчителю – 330 р.”, на оплату праці священика приходського храму за викладання Закону Божого – 90 руб., на книги і навчальні посібники – 26 руб., на оплату праці прислуги училища – 60 руб., “на опалення, освітлення, страхування і ремонт училищних будівель – 102 р. 96 к.”[910]

24 березня 1882 р. Міністр народної освіти розглянув подані йому документи і дозволив “відкрити однокласне початкове народне училище Міністерства народної освіти в с. Кальнику”,[911] призначивши кредит відповідно до статті 2 § 11 фінансового бюджету цього ж міністерства в сумі сто шістдесят дев’ять руб. п’ятдесят коп. на 1882 р. “починаючи з 1 квітня”.

28 вересня 1882 р. училище урочисто відкрито (фото № 11). На його відкритті були присутні 38 учнів, священик В. З. Войнарський, “директор-розпорядник Кальницького бурякоцукрового товариства п. (пан – Авт.) Єнні”, який подарував училищу “п’ятсот рублів з тим, щоб цей капітал зберігався недоторканним, а училище користувалося б тільки відсотками”[912]. Освітянські чиновники, зокрема й інспектор народних училищ П. Миловський, з вдячністю прийняли цей подарунок і звернулися з подякою від учбової округи до панів-жертводавців, які пожертвували 500 руб. на Кальницьке сільське народне навчальне училище[913]. Подаровані гроші училищу були надіслані на рахунок Міністерства народної освіти з метою “задоволення бідності і потреб кальницького навчального народного училища”,[914] – так підписав звернення Фрідріх Мельхіорович Єнні до Управління Київської учбової округи, направивши його через Гайсинську телеграфну станцію 15 грудня 1882 р. До 22 травня 1884 р. на рахунок кальницького училища було перераховано 41 руб. 87 коп. відсотків, “поки не використаних на потреби училища”[915], про що 8 червня цього року був поінформований інспектор народних училищ 4-го району Київської губернії П. Миловський, якого завірили, що ці гроші “можуть бути використані на потреби згадуваного училища”[916].

В грудні 1885 р. приміщення Кальницького училища згоріло. Місцева сільська влада, щоб не порушувати навчальний процес, тимчасово перевела училище в будинок колишньої церковноприходської школи. Розпочалось будівництво нового приміщення училища, оскільки сільська “громада з співчуттям ставиться до справи народної освіти”[917], освітянські чиновники почали активно вишукувати кошти, звертаючись до різних інстанцій за допомогою. Інспектор народних училищ 4-го району Київської губернії П. Миловський 12 березня 1886 р. за № 12 відправляє лист попечителю Київської учбової округи, де просить “виклопотати цій громаді на означений предмет одноразової грошової допомоги в розмірі 500 руб. із сум Міністерства народної освіти”,[918] а попечитель доповів про прохання селян Міністрові народної освіти. Не чекаючи відповіді з міністерства, сільська община, як інформував 12 березня, 7 квітня та 1 червня 1886 р. інспектор своє безпосереднє педагогічне начальство, “приступила уже до будівництва нового приміщення для Кальницького однокласного сільського училища, сподіваючись завершити його “до осені цього року”[919]. Міністерство зажадало від інспектора подати довідку, коли і з чиєї згоди було відкрите училище.

Кошторисна вартість нового приміщення, за підрахунками селян с. Кальника, сягала великої, як на той час, суми – 2000 руб., які місцева громада не мала де взяти. З березня 1886 р. 136 домогосподарів із 204 c. Кальника, які мали право голосу, зійшлися на сільський сход і почали радитись, де знайти ці гроші. Училище проіснувало вже три роки, селяни до нього звикли, витративши на його утримання значні кошти, а щоб побудувати нове приміщення потрібно багато грошей, яких немає, оскільки в селі незначна кількість “народонаселення”, а училище необхідно швидко побудувати.

На сході було підраховано, що громада має “не більше 600 руб. зі страховими преміями, отриманими як відшкодування за пожежні збитки”[920]. Іншим джерелом, на думку учасників сходу, могло б стати Міністерство народної освіти, до якого й звернулась громада “про дозвіл одночасної грошової допомоги на відновлення училища”[921]. Тут же були обрані уповноважені від громади Лев Остапчук та Григорій Калачник, яким доручалося продовжити клопотання перед начальством про виділення коштів. Сход, а його підтримав інспектор, запросив допомоги у розмірі 500 руб. Відповідні документи через попечителя учбової округи потрапили до Міністерства народної освіти. 16 червня 1886 р. з канцелярії попечителя на ім’я інспектора була відправлена відповідь. Оскільки Міністерство народної освіти багато коштів витрачало на відкриття нових народних училищ, то “керуючий Міністерством народної освіти з огляду на крайню убогість коштів” може виділити із бюджету міністерства “тільки триста руб. у допомогу на будівництво нового приміщення для однокласного сільського училища цього міністерства у с. Кальнику”[922].

Напевне, ще 100 руб. громада села отримала на будівництво училища як відсотки від 500 руб. пожертвуваних дирекцією Кальницького бурякоцукрового заводу у 1882 р. Ця сума була перерахована через Дашівське волосне правління 29 вересня 1886 р., про що був поінформований інспектор П. Миловський, “для видачі названому училищу на придбання меблів та іншого шкільного обладнання”.[923] Мабуть, на потреби училища будуть зараховані щорічні 45 руб., які “на утримання Кальницького училища” надавав сход села Шабельної за навчання в цьому училищі дітей із сусіднього села[924].

Ще 9 жовтня 1882 р. жителі села Шабельної, яке знаходилось від села Кальник на відстані 5 верст, згодились на пропозицію “селян громади с. Кальника”, передану їм виконуючим обов’язки Дашівського волосного старшини Андрієм Хоменком, “прийняти нашу шабелянську громаду для участі в щорічному утриманні відкритого в цьому році народного однокласного училища”[925].

Пізніше жителі Шабельні забажали звільнитись від сплати грошей на утримання училища в Кальнику й розпочали клопотання про це перед попечителем, подавши на його розгляд низку документів, зокрема “Прохання” від 10 січня 1888 р., підписане старостою села Миколою Ковальчуком, копію “Ухвали” громади від 9 жовтня 1882 р., яку підписали 27 домогосподарів, котрі мали право голосу. Не відмовляючись від того, щоб їхні діти відвідували училище, водночас вимагали покращення житлових умов для учнів у зимовий період, зменшення оплати за харчування та наполегливо просили звільнити їх від щорічної 45-рубльової підтримки кальницького училища.

Попечитель Київської учбової округи С. П. Голубцов 19 січня 1888 року доручив розглянути прохання жителів с. Шабельні інспектору народних училищ 4-го району Верещагіну. Інспектор, зібравши повну, на його думку, інформацію про цю скаргу, 25 лютого 1888 р. доповів начальству: жителі с. Шабельні “цілком добровільно погодились вносити щорічно на утримання Кальницького училища 45 руб.”, п’ятиверстова дорога між селами ніколи не бралася до уваги як перепона до навчання, бажання шабелян збільшити кількість учнів в училищі ніколи не обговорювалось, як і скарга сусідів на дороговизну життя їхніх дітей на зимових квартирах[926].

Інспектор Верещагін, проаналізувавши ситуацію, висловив своє бачення розв’язання цього питання: кальничани ніколи не обмежували квоти учнів із села Шабельної, вони “завжди могли б посилати на навчання не менше 20 учнів, оскільки в кальницькому училищі приміщення досить велике”[927]. При училищі є “загальна квартира”, яка займає половину будинку колишньої церковноприходської школи, що у цій безкоштовній квартирі можуть жити діти з с. Шабельні, що здешевило б їхнє навчання[928].

Підсумовуючи висловлене, чиновник додав начальству, що “причини, висунуті селянами с. Шабельної в їхній скарзі, зовсім не (є – Авт.) поважними”, а тому “я вважав би клопотання їхнє про звільнення від щорічного внеску на Кальницьке училище відхиленим”[929].

Хто був першим учителем кальницького однокласного сільського училища, невідомо. В 1887 р., як свідчать наявні документи, в Кальнику з’явився Григорій Павлович Добржанський. Він попрацював в училищі чотири роки. Звідки він родом, хто його батьки, який навчальний заклад закінчив, залишається поки що невідомим. Він мав звання “сільського народного учителя, в службі з 21 вересня 1882 р.”[930] За роки його вчителювання в селі він навчав 182 хлопчиків та 49 дівчаток,* з них у 1890 р. закінчили навчання тільки 6 хлопчиків[931]. Він же керував хором, який у 1889–1890 рр. відвідували 15 хлопчиків[932]. Цей хор співав у церкві під час святкових богослужінь.

Матеріальне становище кальницького училища було досить стабільним. За 1887–1890 рр. на потреби училища держава виділила 600 руб., тобто по 150 руб. щорічно, і від прихожан 1040 руб. – по 180 руб. щорічно.* Щоправда, у звітах Київської учбової округи про фінансування училища в 1889 і 1890 роках подаються інші цифри. Держава щорічно виділяла 226 руб., а громада 387 руб. 96 коп.[933] Крім цього, училище володіло 1 десятиною землі, на якій доглядали садок і вирощували городні культури[934]. Вчитель отримував жалування 300, а за друкованими джерелами – 331 руб. Священик Василь Захарович Войнарський викладав в училищі Закон Божий з 1882 р., за що отримував 90 руб. на рік. Цей предмет в училищі у різні роки викладали й інші священики, яких духовне відомство призначало часто. Так, 5 травня 1898 р. “призначили законовчителем місцевого народного училища” Віктора Петровича Лещенецького[935]. – останнього дореволюційного і першого радянського панотця церкви Різдва Пресвятої Богородиці с. Кальника, якого радянська влада заарештовуватиме двічі, а в 1938 р. засудить на 8 років ВТТ**. “Закон Божий викладає успішно”, – було записано про його педагогічну діяльність у “Кліровій книзі” за 1901 р.[936]

Мабуть, вчитель приїхав до с. Кальника ще молодим і неодруженим. У “Клірових відомостях” церкви Різдва Пресвятої Богородиці за 1887 та 1893 рр. записано склад сім’ї священика Василя Захаровича Войнарського, зокрема згадується його донька Софія, яка була “в заміжжі за вчителем народного училища” (1887 р.)[937], та “замужем за Григорієм Добржанським***” (1893 р.)[938]. Це дозволяє твердити, що він прибув до кальницького училища значно раніше, ніж ми вказали, оскільки не міг він з’явитись у 1887 р. і одразу ж одружитись з місцевою попівною. Традиції та звичаї цього не допускали. Після завершення педагогічної роботи в селі Кальнику він з’явиться у місті Немирові як наглядач місцевої гімназії[939].

У 1891/1892 навчальному році вчителем кальницького училища був Михайло Лаврович Милованов*, який до цього працював у Цибулівському однокласному сільському училищі[940]. Він – вихованець Коростишівської вчительської семінарії, на педагогічній службі з 6 жовтня 1882 р.[941] Посаду вчителя в кальницькому училищі займав у 1890/91 навчальному році[942]. Посадовий оклад визначений у 331 руб. За його три-чотири навчальних років праці в училищі навчалось 186 чи 164 хлопчиків та 51 чи 63 дівчинки**. Отримали документ про його закінчення у 1891 і 1892 роках тільки 16 хлопчиків, по 8 за кожний названий рік***. Милованов викладав також співи й керував хором, який складався з 15 хлопчиків[943]. Майнове й фінансове становище училища було таким самим, як і в попередні роки. Він і його вихованці працювали на училищному городі, де вирощували городину та доглядали садок.

У 1893/94 навчальному році в Кальницькому сільському однокласному училищі вчителя не було. В опублікованих документах зазначається – “вакансія”[944]. Це, однак, не означає, що навчання в ньому не відбувалось. Їх проводив, скоріш за все, місцевий священик Василь Захарович Войнарський, якого після смерті змінив з 24 червня 1894 р. Михайло Іоаникійович Оппоков[945]. Того ж року в училищі навчалось 74 хлопчиків та 12 дівчаток, а відповідний документ про його закінчення отримало 14 хлопців та 1 дівчинка[946]. В іншому архівному джерелі читаємо: “У цьому році в ньому навчається 68 хлопчиків, 6 дівчаток”[947], але скільки з них закінчили училище, інформація відсутня.

З 1 вересня 1894 р. вакансію в училищі заповнив вчитель Данило Пилипович Никифоров. Він народився в 1875 р. у містечку Талько Липовецького повіту, походив з родини міщан, прописаний був у містечку Брацлаві Подільської губернії[948]. Новий вчитель, як і його попередники, був вихованцем Коростишівської вчительської семінарії, яку, мабуть, закінчив у 1894 р. Він мав такі самі умови життя, як і його попередники. Держава виплачувала йому щорічно 330 руб., а кальницька громада забезпечувала квартирою, опаленням і освітленням[949].

Данило Никифоров прибув до села Кальника молодим, приблизно 19-річним, не був одруженим. Мав, безперечно, дуже близькі й дружні стосунки з сім’єю місцевого священика Миколи Іоаникійовича Оппокова, який з’явився на парафії в жовтні 1895 р.[950] Цей висновок можна зробити на підставі таких матеріалів. Отець Микола був багатодітним батьком. У нього та його дружини Ганни Капітонівни було 8 дітей, а серед них і донька Василина. Вона народилась 11 січня 1875 р. у селі Терешки Сквирського повіту Київської губернії, де її батько був парафіяльним священиком. У 1895 р. вона закінчила курс навчання у 1-му жіночому духовному училищі м. Києва і жила з батьками, готуючи своїх молодших сестер до вступу в училище. Напевне, тут і познайомився молодий вчитель з 20-річною попівною[951]. Принаймні, у переписному листі Першого Всеросійського перепису 1897 р. він був записаний “х[олостой. – Авт.]”[952]. Вони поберуться, мабуть, у 1898 р. Можливо, сім’я молодого вчителя в середині 1899 р. залишить село Кальник, оскільки документи свідчать, що Василина у 1899 р. працюватиме “учителькою церковноприходської школи в м. Києві на Звіринці”[953].

Конкретних відомостей про те, скількох хлопчаків та дівчаток ощасливив своїм педагогічним талантом та знаннями Данило Пилипович немає. Є тільки матеріали за три роки. Школу в 1895–1897 рр. відвідували 226 хлопчиків та 47 дівчаток, а відповідний документ про її закінчення у 1895 і 1896 рр. отримали тільки 19 хлопчаків та 2 дівчинки*. Вчитель для покращення свого матеріального становища займався ще “приватними уроками”[954]. Підтримував порядок і дисципліну під час перерви “училищний сторож” – 62-річний солдат Василь Митрофанович Хоменко, який, крім всього, ще займався й “землеробством”[955].

Наступним вчителем кальницького однокласного училища був Михайло Костянтинович Непорожній. Коли він розпочав педагогічну діяльність, невідомо. Мав звання “народного вчителя”. Закон Божий з 5 травня 1898 р. викладав дітям новий священик Віктор Лещенецький. Ми володіємо кількісними характеристиками про відвідування дітьми школи тільки за 1899 р. Училище відвідували 84 хлопчики та 23 дівчинки[956]. В “Памятной книге...” на 1899 р. подаються інші дані: 77 хлопчаків та 15 дівчаток. Навчання закінчили в цьому році – 12 хлопців та 1 дівчина[957].

Документальні записи Першого Всеросійського перепису дозволяють зробити низку припущень щодо усвідомлення селянськими родами необхідності надання дітям освіти. Серед таких фамільних кланів необхідно виділити, у першу чергу, родину Гегів. В однокласному сільському училищі навчилися читати й писати четверо дітей 58-річного Геги Василя Івановича і 52-річної Євдокії Федорівни: 21-річна Ганна, 17-річний Сергій, 14-річна Мотря та 9-річний Олександр. Зауважимо, що самі батьки не вміли, ані читати, ані писати [958], але всім дітям дали освіту. У сім’ї його неписьменного брата 53-річного Григорія Івановича Геги і дружини його 47-річної Анастасії Іванівни троє з чотирьох дітей – вихованці місцевого училища: 19-річний Хома, 15-річна Олена, 10-річна Ганна. Тільки 4-річний Прохор за малолітством ще не відвідував училища [959].

Не менш освіченою була й сім’я колишніх однодворців: 60-річного Івана Казимировича Іваницького та 55-річної Домнікії Кирилівни. Четверо їхніх дітей навчалися в кальницькому однокласному училищі: 23-літній Авксентій, 14-літня Євгенія, 12-літня Євдокія та 10-літня Олена[960].Зуміла дати освіту своїм трьом із шести дітей: Михайлу, Гафії та Семену, родина чергового Кальницького цукрового заводу Івана Федоровича Венгреновського [961].

Напевне, початкову освіту в місцевому училищі отримували й діти деяких священнослужителів кальницької церкви. Зокрема, син колишнього священика храму Різдва Пресвятої Богородиці Сергій Войнарський, який народився 2 липня 1897 р. в Кальнику, в 1901 р. “навчався в приходському училищі”[962].

Можна констатувати, що до 1897 р. Кальницьке однокласне сільське народне училище закінчило понад 80 осіб, з них 24 представниці кращої половини людства[963]. Таблиці № 1, 2 дають змогу назвати всіх кальничан, які навчались грамоти в Кальницькому однокласному сільському народному училищі, з’ясувати їх становий та соціальний стан, виявити ставлення окремих селянських родин до освіти, її ролі в суспільстві, в житті окремої людини.

Таким чином, діяльність однокласного Народного міністерського училища в с. Кальнику – це не тільки виняткове явище в соціо-культурній сфері розвитку села, але й вплив на підвищення рівня освіти жителів сусіднього села Шабельні. Вчителі та священнослужителі церкви Різдва Пресвятої Богородиці були тим культурним прошарком сільського суспільства, який не стільки впливав на його розвиток, скільки сприяв інтенсивному розвитку промислового та сільськогосподарського виробництва, його спеціалізації, збільшенню добробуту мешканців села.

Кальничани навчались не тільки у вищеназваних навчальних закладах, які діяли в селі. Багато вихідців із селян, дітей священиків, міщан та шляхти, які народились або виростали в с. Кальнику, здобували освіту і в інших освітянських закладах. Так, шістнадцятилітній Іван Васильович Чорнолуцький, із колишніх однодворців, та дев’ятнадцятилітній селянин Мойсей Йосипович Куценко закінчили якесь двокласне училище, а Михайло Макарович Баніт, якому в 1887 р. було вже 33 роки, навчався в “повітових училищах”[964].

 

 

§ 3. Кальничани – вихованці інших навчальних закладів

 

 

Дев’ятнадцяте сторіччя – це час зрушень в суспільній, економічній та культурній історії України. Поступово руйнуються пута феодального ладу, люди отримують більше свободи, в тому числі й у пересуванні по імперії. Освіта молоді отримує згодом більше розповсюдження і в Київській губернії, охоплюючи різні верстви населення. Цими благами скористалися, насамперед, представники дворянства, шляхетства та священнослужителів.

Отримавши сяку-таку освіту вдома або у периферійних освітянських закладах, кальничани різних поколінь з допомогою батьків прагнули здобути фахову освіту, виїжджаючи навчатись у вищі навчальні заклади. Діти дворян торували дорогу до ліцеїв, гімназій та університетів, священнослужителів – до духовних училищ і семінарій. Цей потік збільшувався, відповідно до потреб суспільного розвитку і, насамперед, промислового, модернізації сільськогосподарського виробництва, розвитку освітянських візій.

Важливим, але мало вивченим питанням досі залишається проблема, де ж отримували початкову освіту представники шляхетського прошарку кальничан. Відомо, що тут наприкінці ХІХ – на початку ХХ сторіччя проживало багато шляхти і не тільки української. Значну частину складала дрібна польська шляхта, яка спочатку працювала по найму у графині Теклі Потоцької, а згодом в управлінських структурах Товариства Кальницького бурякоцукрового заводу. Звичайно, можна припустити, що певна частина шляхтичів отримувала початкові знання у місцевому приходському одно- та двокласному училищах, що діяли в с. Кальнику. Переважна більшість, на нашу думку, отримувала домашню освіту, а потім складала іспити, вступаючи до гімназій. Напевне, саме таким шляхом пройшов і найвідоміший кальничанин, в майбутньому відомий польський письменник Ярослав (Леон) Івашкевич, батько якого працював бухгалтером Кальницької цукроварні.

Першим, хто освоював ази філософії, поетики й риторики в Київській духовній академії, був майбутній дяк церкви Різдва Пресвятої Богородиці містечка Кальника Арсеній Новоборський. Його життєвий шлях складний і тернистий. Мабуть, він народився в 1787 році в цибулівському приході, де його батько був священиком. Спочатку, вивчивши вдома “російську граматику”, з 1799 року 12-річний хлопчина навчався у польській семінарії в Немирові. З 1802 р. він вивчав чотири роки у Київській духовній академії латинську граматику, один рік – поезію і два роки – риторику “на власні батька” його кошти [965]. Важко захворівши, повернувся до родини у м. Дашів, де проживали його батьки, які невдовзі й померли. Арсеній через свою злиденность не зміг повернутись до академії. “Померлого священика син, Київської академії студент філософії Арсеній Новоборський” з 27 листопада 1817 р. розпочав шукати вільне паламарське місце [966]. Започатковане ним листування з Київською духовною дикастерією висвітлює соціальні й моральні аспекти життя нижчого духовенства, його боротьбу за кращі парафії та вигоди для власної сім’ї, її матеріальний та духовний рівень. Добившись через три роки призначення до Кальницької церкви, дячок Арсеній буде аж до 7 березня 1845 р. служити разом з різними священиками, зокрема й хрестити не одне покоління кальничан[967].

У 30-х роках ХІХ ст. духовна освіта Росії отримала чітку структуру. Практично в кожній єпархії існували семінарія, повітові та приходські духовні училища. Так, у Київській єпархії у 1829 р. було дев’ять таких навчальних закладів. “У губернському місті Києві” діяла семінарія, якій підпорядковувалися “підвідомчі їй нижчі училища” (повітове й приходське) у Києві та подібні навчальні заклади у “повітових містах” Богуславі, Черкасах та Умані[968]. У них працювало 30 наставників і навчалось 1179 дітей духовенства та 109 дітей “світських”, на яких держава витрачала в цей рік 31510 руб.[969]

Наприкінці 30-х років ХІХ ст. в Кальнику змінився священик. 12 листопада 1839 р. на вільне місце був “переведений” отець Іван Степанович Черняк. У 1841 р. в нього та його дружини Теклі Андріївни було семеро дітей: 16-річний Петро, 13-річна Палажка, 8-річна Єлизавета, 6-річні Василь і Анастасія, 5-річний Фома і 3-річний Антоній[970]. У 1842 р. народилась Олімпіада[971]. Петро у 1841 році навчався в Київській духовній семінарії, Василь “навчається вдома із задоволенням”, а Фома “букви і склади розуміє”[972]. За документами 1860 р., коли батька вже не було, “дружина священика І. Черняка” жила у с. Кальнику, а її 22-річний син Антоній навчався у Київській семінарії “дуже добре”, 25-річна Анастасія навчалася в Київському духовному училищі[973]. Їх подальша доля, як і життя інших дітей отця Івана, поки що залишається невідомою. Поки що, оскільки з 1846 р. “Клірові відомості” церкви Різдва Пресвятої Богородиці у Кальнику ще не опрацьовані.

Інтенсивно діти священства прилучались до освіти у другій половині ХІХ ст. Наприкінці 50-х років священиком церкви у Кальнику став Василь Захарович Войнарський. Він разом з дружиною Олімпіадою Іванівною мали четверо дітей: Софію (1864 р. н.), Євгена (1870 р. н.), Івана (1873 р. н.), Петра (1875 р. н.). Усі вони, як діти священика, користувались правом безкоштовного навчання в духовних навчальних закладах. Цим правом скористався тільки найменший син Петро. Спочатку вони отримували, гадаємо, початкову освіту в приходському училищі. Наступним етапом було навчання в Уманському духовному училищі, принаймні Петро у 12-річному віці у 1887 р. в ньому навчався[974], а в 18-річному віці у 1893 р. студіював у Київській духовній семінарії[975]. Його старший 14-річний брат Іван у 1887–1892 роках навчався в одній із київських гімназій[976]. У “Кліровій відомості” церкви Різдва Пресвятої Богородиці за 1893 р. записано, що 20-річний Іван – студент Університету Св. Володимира в Києві[977]. Вже у 1895 і 1899 рр. у “Клірових книгах” написано, що, відповідно 22-річний та 26-річний Іван, “невідомо де знаходиться”[978]. Невідома подальша доля й Петра. Коли йому було 20 років, він навчався в 2-му класі Київської духовної семінарії[979], у 24-річному віці (1899 р.) став військовим[980].

Первісток сім’ї Войнарських, Софія, напевне, ні в яких училищах не навчалась. Коли їй виповнилось 18 років, вона ще не була одружена. Пізніше вийде заміж за місцевого вчителя Григорія Добржанського, чим продовжить традицію ХІХ ст. – попівни з’являлись на світ, щоб одружуватись з поповичами й ставати господинями нової священицької сім’ї. Досить дивна доля Євгена. Він, мабуть, народився 1868 року. Його життєвий шлях прослідковується до 1882 р., коли йому було тільки 14 років. Ні про яке навчання у відомих нам документах мова не йде[981].

Сучасниками дітей священика Василя Войнарського були діти стихарного дяка Павла Сильвестровича Крижановського. Кількісний склад його сім’ї виявити дуже важко. Наприклад, в 1859 році у Павла Сильвестровича та Ганни Арсентіївни вже було четверо дітей: 10-річний Сильвестр, який “навчається вдома”, 8-річна Єлизавета, 5-літній Петро та 3-х літня Марія[982]. У 1860 р. у родині стихарного дячка з’являться Володимир, а в 1863 році – Євгенія[983]. В наступних роках в церковних “Клірових відомостях” Марія не згадується, мабуть, померла у 5 років, Але у 1865 р. народиться ще одна дівчинка, яку також назвуть Марією і якій у 1872 році виповниться 7 років[984]. Домашню освіту здобули Володимир і Петро, що дозволило їм зайняти причетницькі посади в храмах Липовецького повіту.

Четверо дітей було в родині стихарного паламаря Олександра Семеновича Пришимицького. В 1862 р. народилась Анастасія, в наступні роки – Авраам та Михайло. Про якусь освіту в документах мова не ведеться, мабуть, батько навчав їх вдома. В священицько-причетницьких садибах проживало до десятка дітей проскурниці* з 1859 року Марії Кирилівни Левицької, а з 1875 р. Ганни Мартинівни Заруданської. Можливо, вони навчались в парафіяльній школі с. Кальника.

На короткий час кальницьку парафію зайняв Михайло Іоаникійович Оппоков (липень 1894 – 1 серпня 1895). 20 -річним юнаком його висвячують у священицький сан. Він отримує Дмитріївську церкву у с. Підвисокому Липовецького повіту. Займав виборні посади в благочинні, опікувався освітою дітей своїх парафіян, за що неодноразово нагороджувався консисторським начальством різними церковними відзнаками. Його син Олексій (народився 1855 р.) закінчив Уманське духовне училище та Київську духовну семінарію, а з 28 серпня 1880 р. розпочав навчатись в Імператорській Київській духовній академії (з 1880 по 1883 рр.). Він прослухав трирічний курс загальних і спеціальних духовних курсів, але набрав 3 13/14 бали, що “було недостатньо для переведення до ІV курсу”[985]. Ми переконані, що він не завершив навчання в академії, хоча навчання в ній відкрило перед ним шлях до викладацької діяльності в Милецькому жіночому духовному училищі Волинської губернії, а згодом в Глухівській шестикласній чоловічій прогімназії, у 1892 р. – в Кам’янець-Подільській чоловічій гімназії. Одночасно він виконував обов’язки священика в різних навчальних закладах та різних церквах, зокрема в Успенській церкві м. Тульчина[986]. Наприкінці життя він обіймав посаду куратора церковнопарафіяльних шкіл Липовецького повіту в сані протоієрея[987]. Дав середню й вищу освіту всім шістьом своїм дітям.

Торував шлях на освітянській ниві внук кальницького священика Михайло Олексійович Оппоков, який народився 20 травня 1886 р.[988] Де він отримав початкову освіту, достеменно не відомо. Відомо, що в 1895 р., у рік смерті дідуся, на прохання батька був зарахований до підготовчого класу Імператорської першої гімназії у м. Києві. Там він буде навчатись ще з одним кальничанином Генріхом Гавриловичем Єнні. 2 липня 1905 р. він із 87 її вихованців разом з 7 золотими медалістами отримає атестат із срібною медаллю[989].

Михайло навчався в 1-й київській чоловічій гімназії 10 років. У 1904 р., коли син священика Олексія Михайловича був на канікулах, між ними відбулась суперечка, яка викликала велике незадоволення у батька. Він, будучи розгніваним, 11 серпня 1904 р. відправляє з м. Тульчина лист на ім’я директора Київської першої гімназії з проханням “звільнити із ввіреної Вам гімназії мого сина Михайла, вихованця 8-го класу, як нешанобливого, зухвалого і невдячного. Свою грубість він особливо проявив сьогодні при тому в такому негарному вигляді, що я ніяк не можу пробачити її йому”[990]. Такий вчинок батька заслуговує окремого аналізу, оскільки розкриває одну із складних соціальних проблем – виховання у священицькій сім’ї. Повага й послух до батька були неписаними законами сімейного побуту, діти не тільки такого віку, який мав Михайло, але й дорослі уважно слухали настанови батьків. Про те, що ці принципи наприкінці ХІХ ст. руйнувались свідчить той факт, що мати стала на бік сина, оскільки бажала писати сама директорові гімназії, щоб пояснити вчинок своєї дитини. “Якщо що-небудь буде писати моя дружина з приводу подання мого прохання або мене, про що вона мене попередила, то прошу, цьому не надавати ніякого значення. Я – батько і все, що трапилось і можливо ще трапиться, звичайно, ближче стосується мене, ніж її”[991]. Мабуть, батько був не зовсім правий, вичитуючи сина. Спроба батька другим листом-проханням отримати документи із гімназії, в яких він прохав записати, що Михайло закінчив “сім класів”[992], оскільки бажав “дати інший напрямок” освіти, так як “гімназія йому не під силу”[993].

Чим завершилось це листування, нам достеменно не відомо. Знаємо, що Сергій залишився в гімназії. На другий рік при відмінній поведінці, “сумлінному відвідуванні та хорошому виконанню уроків, а також старанності хорошій і допитливості відмінній” 2 червня 1905 р. отримав атестат зрілості із “великою срібною медаллю”[994]. Дійсно, із 8 “виставлених на випробування” (тобто випускних оцінок – Авт.) тільки 2 оцінки були “4”[995].

Наступним поколінням кальничан, яке навчалось за межами с. Кальника, були діти священика Миколи Оппокова. Він зайняв вакантну кальницьку парафію 1895 р. Хоча його старші діти й народилися в селі Терешки Сквирського повіту Київської губернії, але, безперечно, вони бували у батька в Кальнику, милувались чудовою природою цього подільського села, відвідували кальницький храм, однокласне сільське народне міністерське училище.

Микола Іоаникійович і Ганна Капітонівна Оппокови виховували восьмеро дітей: Василину (11. І. 1875 р. н.), Павла (22. ІІІ. 1878 р. н.), Неонілу (11. Х. 1881 р. н.), Катерину (7. ХІ. 1883 р. н.), Ганну (1890 р. н.), Антоніну (20. ІІ. 1892 р. н.), Арсенія (28. VІІІ. 1894 р. н.), Сергія (2. VІІ. 1897 р. н.)[996]. Останній син народився на кальницькій землі. Оппокови своїм старанням і наполегливістю дали освіту всім дітям. Це чи не єдина священицька родина кальницького приходу, яка бережливо і зі знанням справи ставилась до освіти своїх дітей. Вони постаралися відправити своїх дітей в різні середні й вищі школи.

Отець Микола Оппоков використав право, надане державою вчити своїх нащадків у духовних навчальних закладах. Спочатку вони, на нашу думку, здобували початкову освіту в парафіяльних школах та однокласних училищах, посилену батьківським піклуванням і контролем у духовній освіті та вихованні. Наступним етапом було навчання в Уманському духовному училищі, принаймні там навчались Петро, Арсеній та Сергій[997]. Павло у 1895 році, а Сергій спочатку навчався в Уманському духовному училищі, а пізніше – в Київській духовній семінарії[998]. Як записано в копії Свідоцтва про народження “тисяча вісімсот дев’яносто сьомому році липня другого народився, а тринадцятого хрещений Сергій. Батьки: села Кальника Свято Різдва Богородичної церкви приходський священик Микола Іоанникієв Оппоков і його законна дружина Ганна Капітонівна, обоє православного віросповідання. Хрещені: спадковий дворянин першого розряду Платон Митрофанов Венецький, який тимчасово мешкав у с. Кальнику, і Надія Никифорівна, села Фронтівки священика Костянтина Оппокова дружина. Таїнство хрещення провів священик Костянтин Оппоков з псаломщиком Володимиром Крижановським”[999].

В серпні 1912 р. Сергій розпочав навчатись за державний кошт у Київській духовній семінарії, яку закінчив в січні 1918 р. “по першому розряду”. Із 55 учнів “ІІІ основного класу” в семінарії навчалось 19, хто разом з Сергієм Опоковим у 1914/15 навчальному році опановували премудрості священнослужителів були вихованцями Уманського духовного училища[1000]. Сергій мав тверді знання. Із 33 учнів, які навчалися з ним в VІ-му основному класі семінарії з 11 предметів він мав з трьох “три”. З ним конкурували тільки двоє учнів Борис Сабатовський та Володимир Левитський [1001].

15 січня 1918 р. ректор семінарії архімандрит Амвросій, виконуючий обов’язки інспектора священик Н. Поройков, члени правління: викладачі Н. Новоден та Л. Городецький підписали Сергію атестат зрілості. В ньому були зафіксовані оцінки з 28 предметів, зокрема: “Пояснення святого письма – дуже добре (4), біблійна історія – не вивчав, загальна церковна історія, історія російської церкви, богослов’ю основному – дуже добре (4), богослов’я догматичне – відмінно (5), богослов’я моральне, богослов’я викривальне, історія і звинувачення російського розколу, з практичного керівництва для пастирів – дуже добре (4), гомілетика – відмінно (5), літургія з церковною археологією, російська словесність, історія російської літератури, загальна цивільна історія – дуже добре (4), алгебра, геометрія – добре (3), фізика, пасхалія, коротка історія філософії – дуже добре (4), логіка – добре (3), дидактика, грецька (мова – Авт.), латина – дуже добре (4), французьку (мову – Авт.) – не вивчав, з німецької – відмінно (5), з єврейського (поставлено прочерк – Авт.), з початкової медицини – дуже добре, ікономалювання – не вивчав”[1002].

Після завершення навчання в Київській духовній семінарії по першому розряду Сергій отримав рекомендації її правління разом з Б. Сабатовським, В. Левитським та О. Кириченком вступати до Київської духовної академії на “безкоштовне” навчання. Академія приймала тільки двох студентів на державне утримання. Ректор академії єпископ Василь звернувся до правліннія семінарії “повідомити про те, хто назначений” на ці місця і “документи їх, будь ласка, пришліть до 10 липня ц. р. по ст. ст.”[1003] 4 липня 1918 р. Сергій Оппоков пише прохання до правління Київської духовної академії з проханням “зарахувати мене в число студентів академії першого курсу”[1004]. Правління академії 31 липня затребувало від правління семінарії переслати до неї документи Сергія Оппокова та Бориса Сабатовського, зокрема військове приписне свідоцтво про відстрочку від військової повинності до 1 жовтня 1918 р.[1005], метричне посвідчення[1006]. 2/15 серпня 1918 р. Ректор академії єпископ Василь інформував Правління духовної семінарії, що “призначені до вступу до Київської духовної академії студенти семінарії Сабатовський і Оппоков С. 10/16 липня прийняті до складу студентів означеної академії”[1007]. Сергію не довелось довго навчатись в академії, яку радянська влада закрила в 1919 р.

10 серпня 1919 р. Сергій Оппоков звертається до “тов. комісара Київського університету” з проханням зарахувати його “в число студентів історико-філологічного факультету”, документи його “при ліквідації академії були передані Університету”[1008]. В його справі студента університету було вісім документів: від атестата, виданого Київською духовною семінарією 15 січня 1918 р., до свідоцтва про явку до виконання військової повинності[1009]. Проте в університеті юнак навчався недовго. На початку жовтня того ж року він звільняється з університету, про що свідчить його розписка “із фундаментальної бібліотеки університету св. Володимира” про те, що за ним в бібліотеці книг не записано, і що він 7 жовтня отримав документи назад, про що у справі написав – “розписуюсь Оппоков Сергій”[1010].

З 19 травня 1920 р. Сергій Оппоков розпочав клопотання про зарахування до Київського археологічного інституту, в якому навчався син його троюрідної сестри Ганни Грушевської Сергій Шамрай, і де викладав історичні дисципліни його троюрідний брат Олександр Сергійович Грушевський[1011]. Спочатку він хотів стати “слухачем історико-літературного відділу”, а 8 грудня ц. р. у зверненні до Ради інституту з поданням копії атестата зрілості та свідоцтва про народження просить “зарахувати мене в число слухачів на історико-археологічне відділення Російської секції”[1012]. Правда, є ще літнє, за 8 липня 1920 р. “Прохання”, в якому він проситься на “археологічний відділ”. 14 грудня 1920 р. керівництво врахувало грудневу заяву здобувача і зарахувало його до археологічного відділення Російської секції “кандидатом”[1013].

Відповідно до “Навчального плану Київського археологічного інституту”, студенти слухали трирічний курс. Заняття проводились у “4 відділах: а) археологічному, б) етнографічному, в) мистецькому, г) археографічному”[1014]. Студенти всіх відділів прослуховували і “складали вступні курси: а) історії України, б) історії української мови, в) історії українського мистецтва (літератури, пластичних мистецтв, музики, драми), г) історії побуту, д) соціально-економічну і юридичну археологію, е) вступ до мистецтвознавства”[1015].

На Археологічному відділенні читали 11 “основних предметів”: а) загальну археологію кам’яного, бронзового і залізного віків, б) археологію слов’янських народів, в) старожитності грецьких колоній Чорноморського узбережжя в зв’язку з класичною археологією, г) культурні і торговельні стосунки України зі Сходом, Північчю, Заходом і Півднем, д) історичну географію України, є) геологію, ж) палеонтологію, з) антропологію, і) нумізматику, к) етнографію, л) історію археологічних відкриттів і методологію розкопок[1016].

Суспільне життя вирувало в Раді інституту та Загальних зборах, котрі були громадськими органами, які визначали внутрішню та зовнішню політику інституту. До цих виборних органів самоврядування входили й студенти інституту. Чи закінчив Київський інститут С. М. Оппоков, достеменно невідомо, як і його подальша доля.

Де здобували початкову освіту дочки Миколи і Марфи Оппокових, невідомо, але практично всі: Василина, Неоніла, Катерина, Ганна та Антоніна у різні роки навчались у І -му Київському жіночому духовному училищі. Навчання Неоніли в цьому училищі батько оплачував сам[1017], на “кошти батька” навчався в семінарії також 17-річний Павло[1018].

Після закінчення навчання діти отця Миколи Оппокова працювали в різних галузях соціального й економічного життя. Павло після звільнення з другого класу Київської духовної семінарії служив на кальницькому цукровому заводі[1019]. Василина після закінчення навчання повернулась до Кальника й готувала менших сестер, Ганну й Антоніну, до вступу в Київське духовне жіноче училище. Одружившись з кальницьким вчителем Данилом Никифоровим, перебралась до Києва, де працювала у церковноприходській школі. Неоніла після закінчення курсу навчання працювала в Київському окружному суді, а Антоніна – “на посаді вчительки”[1020]. У 1914 р. 20-річний Арсеній перебував на військовій службі, мабуть, брав участь у Першій світовій війні. Катерина й Ганна вийшли заміж. Перша – за священика із с. Жежелева Бердичівського повіту Серапіона Соколовського[1021].

На зламі ХІХ і ХХ сторіч священиком церкви Різдва Пресвятої Богородиці с. Кальника був Віктор Петрович Лещенецький. Він зайняв вакантне місце приходського священика 27 квітня 1898 року. Разом з дружиною, донькою Миколи Оппокова Єлизаветою Миколаївною (вона народилась 21 серпня 1876 р.) мали в 1914 році троє дітей: Леоніда, який народився 5 липня 1900 р., Євгенію, народжену 26 листопада 1901 року і Ольгу, яка з’явилась на світ 28 квітня 1903 р.[1022] Де вони здобували початкову освіту, невідомо. Програму середньої школи освоювали: Леонід у 2-ій київській чоловічій гімназії[1023], а Євгенія і Ольга – в духовних училищах. Про їхні успіхи інформації немає.

Леонід був хрещений 2 червня 1900 р. Хрещеними були брат батька о. Тимофій Лещенецький – священик села Юшкового Рогу та сестра матері вчителька Звіринецької церковноприходської школи м. Києва Василина Миколаївна Оппокова. Таїнство хрещення провели священик села Кожанки Липовецького повіту Михайло Балицький разом з паламарем Володимиром Крижановським у кальницькому храмі[1024].

Він з 11 серпня 1909 р. по 18 травня 1918 р. вивчав “восьмирічний курс” Київської 2-ої гімназії і виявив посередні знання. Йому видали “Тимчасове свідоцтво (замість атестата зрілості)”[1025]. Цей документ підписав в. о. директора гімназії. Д. Остроменський, голова батьківського комітету А. Засенко та десять вчителів: В. Кротов, Ф. Миловидов, П. Хакало, Б. Яковлєв та ін. Цей документ свідчить, що юнак не був старанним гімназистом і навчався в основному посередньо. Тільки з “Закону Божого” мав “п’ять”, а з “філософської пропедевтики” – “чотири”[1026].

Вихованець 2-ої київської чоловічої гімназії Леонід Лещенецький 3 червня 1918 р. подав на ім’я Ректора університету св. Володимира з проханням “зарахувати мене в число студентів на природниче відділення фізико-математичного факультету”, надавши при цьому потрібні документи. Ця заява й документи були відправлені з Кальника поштою. Але не будучи впевненим в тому, що в неспокійному часі вони потрапили до канцелярії університету він приїжджає до Києва.

18 червня того ж року Леонід подає ще одне прохання, яке також зберігається в його студентській справі. В ньому він писав: “прошу Вас зарахувати мене студентом на юридичний або історико-філологічний факультет, якщо не буде вакансії на фізико-математичному”[1027]. На думку деяких авторів, на заяві Леоніда (чого ми не бачили) була написана резолюція “Названа особа підлягає зарахуванню” на юридичний факультет[1028].

Діти псаломщика цієї ж церкви Андрія Мефодійовича і Гафії Терентіївни Тимошиних: Микола (нар. 18. ІV. 1910 р.), Борис (нар. 7. ІІІ. 1912 р.) та Олександр (нар. 17. VІІ. 1913 р.) за малолітством до школи ще не ходили[1029], як і малолітня донька Валентина вдовиці Віри Ірадіоновни Крижановської[1030].

В Кальнику проживала ціла колонія польської шляхти. Особливо з 60-х років ХІХ ст., коли розпочав працювати кальницький бурякоцукровий завод. Проживали тут сім’я керуючого товариством Єнні та високоосвічена сім’я бухгалтера цієї цукроварні Болеслава Антоновича Івашкевича. В керуючого заводом 14 березня 1888 р. в с. Кальнику народився Генріх Гаврило Гаврилович протестантського віросповідання, який “з 1899 по 1907” (включно до 1906) року навчався в Київській першій гімназії[1031]. Навчався він у першому відділенні за свої кошти. Гімназію закінчив із золотою медаллю[1032], після чого вступив до Віденського університету на хімічне відділення, де навчався і в 1911 році[1033].

Син бухгалтера Леон (Ярослав) народився 20 лютого 1894 р. в с. Кальнику[1034]. Деякі дослідники схиляються до думки, що це був ополячений український рід. В сім’ї виховувалось дві доньки і найменший синок Ярослав. Про дату свого хрещення Ярослав Івашкевич, їдучи до Кальника в 70-х роках ХХ ст., розповість відомому українському поету Дмитру Павличку, який пізніше запише: “Дорогою письменник згадав про випадок, який трапився з ним, дитиною, десь під Іллінцями взимку 1894 року, про що розповіла йому рідня. Він жалкував, що йому раніше не спало на думку написати про свою першу подорож із Кальника в Іллінці. Так ось, колись в Іллінцях був костел і польських дітей округи хрестили в тому храмі. Привезли туди і маленького Ярослава. Куми після хрещення щедро пригостили батьків. Ті добре випили, проспівали дитині “Sto lat” і відправились вночі додому. Їхали саньми, коні по морозу неслися, гарячі, з вітерцем. Приїхали в Кальник, кинулись до дитинки, а дитяти немає. Загубили! Дитинка випала на якомусь крутому повороті із саней, а захмелілі батьки навіть не помітили. Повернулись і знайшли в кучугурі снігу коштовну втрату”[1035].

“Це гарна легенда, – наголошує Марія Казьмирчук. – Батьки інколи розповідають щось подібне своїм дітям, щоб опоетизувати їхнє народження або дитинство. Це, мабуть, зробили й батьки майбутнього польського письменника, описавши його хрещення. Ярослава Івашкевича хрестили не взимку, а в кінці квітня, не в Іллінцях, а в Дашеві, не в костелі, а в “філіальній каплиці”[1036].

У 1902 році батько Ярослава помер, поховали його на католицькому цвинтарі містечка Дашева. Могила збереглася. Її час від часу підтримують у належному стані. Сім’я залишила Кальник. Спочатку виїхали до Варшави, а згодом переїхали до Єлисаветграда. Ярослав розпочав навчання у місцевій гімназії, але пізніше перебрався до Києва. У 1910/11 навчальному році він один із 34 учнів сьомого класу 4-ої чоловічої гімназії, яку закінчить у 1912 р.[1037] Це відкрило йому доступ до російських університетів. Він обрав Імператорський університет св. Володимира в Києві, де з 9 вересня 1860 р. на історико-філологічному факультеті розпочав навчання його батько[1038]. Син же вступив на юридичний факультет в серпні 1912 р.[1039] Навчаючись на юридичному факультеті, він робить спробу у 1913 р. перейти на історико-філологічний. Навчався на юридичному факультеті посередньо, без надмірних зусиль, за бажанням рідні. Наприклад, 17 травня 1913 року склав іспит з “енциклопедії права” і отримав “задовільно”[1040] а 16 січня 1917 року, складаючи міжнародне право, він знову отримав “задовільно”[1041]. На іспити з інших предметів Ярослав часто не з’являвся. Деякі дослідники вважають, що він був зайнятий “уроками”, які викладав молодим підліткам, а тому часто пропускав семестрові, як трапилося це, зокрема й із іспиту з державного права[1042]. Крім того, його полонила богема музики, театру, літератури. Він одночасно навчався в київській консерваторії. На жаль, документальних підтверджень цьому, поки що, знайти не вдалось.

Ярослав – не єдиний кальничанин, хто навчався в Імператорському університеті св. Володимира*, про що свідчить не тільки його студентська справа, яка зберігається в архіві м. Києва, але й розписка про те, що він отримав випускні частину документів, які подаються при вступі та “випускне свідоцтво ... за № 1396” 27 травня 1917 року[1043]. Це спростовує неточність деяких дослідників, наприклад, літературознавця Г. Д. Вервеса та його сучасних послідовників, зокрема журналіста Віктора Мельника[1044], які твердять, що Ярослав Івашкевич закінчив університет у 1918 році[1045].

Навчання кальничан в інших навчальних закладах імперії – це не тільки данина моді, але й вимога часу. Освіта, здобута в місцевому однокласному училищі, не дозволяла займати вищі щаблі соціуму, претендувати на солідні посади. Альтернативні джерела освіти, як-от: навчання у дячка, священика, в армії були вже пережитком давнини і давали примітивну освіту та знання. Батьки, насамперед священнослужителі, усвідомлювали необхідність отримання їхніми дітьми не тільки духовної, але й світської освіти.

§ 4. Освітянські заклади села Кальника на початку ХХ сторіччя та їх вихованці

На початку сторіччя в освіті Російської імперії відбуваються значні зміни, які зачіпають структуру шкільництва і в селі Кальнику. Запроваджується роздільне навчання. В 1902 р. створюється приходське жіноче училище[1046]. Одночасно продовжує діяти однокласне міністерське народне училище. Жіноче училище фінансувалось “Липовецьким училищним відділенням”, отримувало 180 руб. на рік,[1047] а в 1904 р. до цієї суми сільська громада виділяла ще 40 руб.[1048] Свого приміщення училище не мало і було вимушене “наймати”. У 1902 і 1904 роках в ньому навчались, за неповними даними, 93 дівчинки*.

В 1905–1906 рр. в селі існувало знову тільки єдине однокласне міністерське народне училище. В 1906 р. на його утримання було виділено 200 руб. державою і 342 руб. витратила сільська громада, навчаючи в цьому році 104 хлопчики та 45 дівчаток[1049].

В наступному, 1907 році, в селі відкривається приходське двокласне народне училище, яке отримало від держави 2096 руб. Того року його відвідувало 152 хлопчики та 76 дівчинки[1050]. Наступного року фінансування не змінилось, а ось кількість учнів значно зменшилась: його відвідували 121 хлопець та 60 дівчат[1051]. У 1910 р. учні-кальничани розпочали навчання у новому шкільному приміщенні, побудованому через дорогу від “старої школи”. Ця будівля збереглася й до сьогодення.

У наступні три роки (1910, 1912 та 1913) відбулися зміни в фінансуванні, по 1950 руб. виділяла щорічно держава, 342 або 350 руб. – сільська громада і по 800 руб. кальницький цукровий завод. В ті роки училище відвідували 439 хлопчаків та 141 дівча [1052]. Почесним блюстителем “Кальницького” 2-класного училища був Ф. (А.)** Єнні[1053] У 1913 р. завідувачем двокласного училища в селі Кальник був Гаврило Самсонович Улизько[1054].

В 1914 р. на утримання училища держава виділяла 1900 руб., селяни – 350 руб., Товариство кальницького цукрового заводу – 800 руб. і земство – 100 руб.[1055] Ці кошти витрачались на оплату праці завідувача училища, вчителів та навчання 140 хлопчиків та 55 дівчат[1056]. Не меншим було фінансування училища і в 1916 р., коли держава відпустила 2797 руб., сільська громада – 342 руб., цукровий завод – 200 руб., а додаткова сума у 960 руб. була перерахована в бюджет училища як “плата за навчання”. Того ж року до училища ходило 167 хлопців та 80 дівчат[1057].

Своїми спогадами про навчання в кальницькому училищі ділився наш покійний батько і дід, Дмитро Тимофійович Казьмирчук. Він, як більшість учнів, любив пустувати і не завжди вивчав уроки, за що священик, а це був отець Віктор Лещенецький, забирав таких непосидючих учнів до себе додому і, тримаючи в сінях або деінде, змушував доучувати уроки. Щоправда, не завжди священику це вдавалося, бо лихо було тим кроликам, які інколи сусідили з недбайливими учнями.

Ми маємо змогу назвати прізвища ще тільки двох кальничан, які навчались у двокласному училищі. Звичайно, вони не були вихованцями кальницького, оскільки матеріали, які ми знайшли, були складені ще в 1897 р., тобто до відкриття 2-класного училища в с. Кальнику. Їх ми все ж назвемо: Чорнолуцький Іван Васильович, якому виповнилось 16 років і він був вихідцем із однодворців, та 19-літній селянин Куценко Мойсей Йосипович[1058].

Надзвичайно важливі соціальні аспекти шкільного й суспільного життя буремних лютневих подій 1917 р. в с. Кальнику досліджував В. В. Мацько. Його газетна публікація “Перше свято незалежності” констатує низку аспектів, які ми вважаємо постановочними, але надзвичайно важливими для подальшого їх вивчення. Зокрема, краєзнавець розповідає про активну суспільну діяльність директора місцевого двокласного міністерського училища Гаврила Самсоновича Улизька і місцевого священика В. П. Лещенецького як організаторів мітингу на майдані села, зустрічі учнів, вихованців школи і педагогів з сільською людністю. В цьому сюжеті автор розвідки називає прізвища вихованців училища, які “вже самі вчителювали”: П. С. Куценко, О. І. Чуприна, С. К. Поторжанська, І. В. Русецький. На жаль, дуже мало конкретних дій він зафіксував, використовуючи “спогади старожилів села”, за винятком того, що вчитель співів школи й сільського хору Павло Савович Куценко керував хором, який виконував “Заповіт” Т. Г. Шеваченка, гімн “Ще не вмерла Україна” та церковні псалми[1059].

Отож, початок ХХ сторіччя ознаменувався спробою реорганізації початкової освіти в с. Кальнику. Про це яскраво свідчить запровадження роздільного навчання за статями, відкриття окремого жіночого училища та реорганізацяю однокласного у двокласове приходське училища. Проте, брак конкретних архівних свідчень за 1903, 1909, 1911, 1915 та 1917 роки, як і скупа інформація наявних, ускладнює всебічне вивчення цього питання. Зберігається надія, що ці документи колись віднайдуться й доповнять та конкретизують наші роздуми.

Розділ VII

---

Дата добавления: 2018-02-15; просмотров: 565; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!