Парафія церкви Різдва Пресвятої Богородиці села Кальника

§ І. Історія будівництва та реконструкції храму

 

В кінці ХVІІІ ст. село Кальник входило до складу Вінницького повіту Брацлавського воєводства. Повіт “у церковному відношенні ділився на дві частини. Східна частина примикала до животівської, західна – до кальницької” протопопії[591].

До 1772 р. у селі Кальнику існувала Кальницька греко-католицька протопопія Переяславської єпархії, до якої входило 18 парафій сіл Тягуна, Дубровинців, Яструбенців, Купченців, Юрківки, Пархомівки, Паріївки, Вільшанки (передмістя Лінців), Гайсина (передмістя Липовця), Зозова, Митилинців, Росоші, Коробівки та містечок: Кальника, Нового Дашева, Старого Дашева та Липовця. Її очолював протопіп кальницький Григорій Леневич[592]. Згодом вони поступово, під впливом політичних та військових подій Росії на Правобережжі наверталися до православ’я – справжнього “благочестя” напередодні та після третього поділу Речі Посполитої у 1794–1795 роках[593].

Після першого поділу Речі Посполитої (1772 р.) на правобережних українських землях розгоряється запекла боротьба між уніатами, яких підтримували католики і польські власники українських маєтностей, та православними. Похід проти православ’я очолив Львівський уніатський митрополит Леон Шептицький. Йому протистояв православний єпископ Переяславський Іларіон. Обидві сторони використовували нелюдські форми боротьбі за парафії: наїзди, фізичне знущання над священнослужителями (обрізання борід і волосся на голові, мордобій, биття палицями, стягнення податків, їзда на святенниках тощо) та церковним начинням. Обидві ворогуючі сторони скрупульозно збирали конкретні факти подій і використовували у протистоянні перед польським королем.

У цю боротьбу включився кальницький протопіп Григорій Леневич, який став затятим поборником переходу до православ’я. 12 червня 1776 р. на день Св. Онуфрія Леневич разом з чечельницьким протопопом Романовським і “російською військовою командою” прибули у с. Янів і застали на цвинтарі тамтешнього уніатського вікарія Василя Скородинського, зажадавши від нього ключів від церкви. Оскільки при ньому їх не було, “то схопили його ґвалтовно і хотіли церкву відкрити, головою його об двері церковні п’ятнадцять раз так сильно вдарили, що з рота, носа і очей залився кров’ю, напівмертвий упав на землю”[594]. Після чого його віддали під солдатську варту, де голодного й без води витримали три доби. Так же вони вчинили і з уніатським священиком с. Гущинці, захопивши храм, а священика Заблоцького вигнали із села. На його місце призначили “посполитого сина Даниїла Поцибу, який назвався Лозенським”[595]. Ці та інші приклади уніатський митрополит Леон Шептицький надав польському корою щоб переконати його в тому, що православну церкву потрібно ліквідувати.

Асиметрично діяли й православні священики, які збирали подібні безчинства уніатських служителів щодо їх церкви. Ось один приклад. 1 червня 1778 р. Брацлавський уніатський декан Іван Розворович з “товаришем польським” Броднецьким і чотирма жовнірами “наїхали на містечко Красне” напали на будинок вікарія тамтешнього православного Свято-Воскресенського храму Петра Зборовського і стали вимагати 20 руб. податку званого subsidium charitativum[596]. Не отримавши грошей, уніати разом з жовніри вирвали на голові і бороді священика волосся, стали бити лозами поки він не впав без пам’яті. Привівши його до тями, Броднецький став вимагати від нього 8 руб. Віддавши 5 руб., священик попросив його відпустити у місто, де б він зміг зайняти ще 3 руб. Жовніри, які його супроводжували, били його по щокам і “ногами топтали”. Коли він віддав їм позичені три рублі, то один із жовнірів сів на священика і наказав везти його через все місто верстви півтори[597].

Кальницький протопіп Григорій Леневич, разом з Животівським (Семен Переровський), Смілянським (Іоан Радзиловський) та іншими протопопами Переяславської єпархії, 1 вересня 1778 р. підписав “доношение” (доповідну) єпископу Іларіону, де були висловлені всі знущання уніатів щодо православного священства. Зокрема, у ньому наголошувалося, що вигнаному з парафії православному служителю Божому не дозволяли жити серед посполитих і користуватись землею[598]. До Варшави була відправлена делегація православних священиків єпархії з низкою документів, щоб донести до короля свої біди.

Уніати продовжували захоплювати православні храми, але турбувались, щоб надати цим діям видимості законності й справедливості. Ними були розроблені таємні інструкції, як організовувати захоплення храмів. Одну таку інструкцію уніатський офіціал надав “прикажчику Кальницькому, який був у складі Дашівського ключа”[599]. У ній говорилось, що необхідно переконати громаду села, що би вона письмово вимагала запровадження уніатської віри. За умови, що всю громаду переконати в цьому неможливо досить схилити двох–трьох її представників, які б підписали таке звернення, “що ця громада зі спадкоємцями своїми одностайно бажає бути” в уніатській вірі[600].

7 грудня 1867 р. Олександр ІІ схвалив прийняті Сенатом правила про будівництво нових та ремонт старих храмів у дев’яти західних губерніях імперії. Ухвала складалася з 58 параграфів і стосувалась різних сторін діяльності церковно-будівельного присутствія. “Розділ 6. Загальні правила для облаштування церков” дозволяв будувати цегляну церкву тоді, коли у приході було не менш як 1500 прихожан обох статей, у населених пунктах, де є католицькі костели, де є чудотворні ікони, де буде значний приплив паломників, де є відповідний будівельний матеріал[601]. Дерев’яні храми будувались або відновлювались тоді, коли під церквою був кам’яний підмурівок, а в середині і зовні дерев’яні стіни шалювались дошками і фарбувались олійними фарбами. Дах мав бути із залізним покриттям[602].

Самодержавний уряд дбав про підтримання храмів у належному стані, особливо в другій половині ХІХ ст., коли більшість приміщень церков вимагали ремонту. Відповідно до розпорядження Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора, генерал-лейтенанта графа Олексія Павловича Ігнатьєва було складено відомості побудови нових та реконструкції старих храмів з 1868 по 1890 роки. За цей період у Київській губернії було побудовано і відремонтовано 603 храми,* з них 63 в Липовецькому повіті на загальну суму 363583 руб.** Із інструкції відомо, що необхідно було подати інформацію генерал-губернаторові про храми: 1. відбудовані або відремонтовані на кошти прихожан і “за рахунок церковно-будівельного кредиту”; 2. “відомість про число новозбудованих і капітально відбудованих церков, за той же період, за рахунок прихожан без допомоги скарбниці”[603].

25 березня 1890 р. генерал-губернатор О. П. Ігнатьєв отримав дві відомості від архітектора Київської губернії Михайла Степановича Іконникова, рідного брата відомого історика України, професора Університету Св. Володимира Володимира Степановича Іконникова, 2 карти: м. Києва і Київської губернії, на яких були відзначені “новозбудовані і відремонтовані храми”. За ці роки в губернії з допомогою держави було побудовано та реконструйовано 134 церкви, з них 17 цегляних і 117 дерев’яних, на які витрачено 1 888892 руб. 57 коп. (держава виділила 1 189364 руб. 36 коп.). На власні кошти прихожан без допомоги держави побудували нових 203 храмів, із них кам’яних 13 і 190 дерев’яних та капітально відбудовано 345 храмів, із них 23 цегляних і 322 дерев’яних на загальну суму 2 438403 руб.[604]

У Липовецькому повіті з 1868 по 1890 рік прихожанами за допомогою держави було відновлено 6 дерев’яних храмів (у с. Чернявка, Нападовке, Летичеві, Кам’янці, Хринівці, Княжій Криниці), на кошти міністерства – 32 122 руб. 78 коп. і на пожертви прихожан – 31 181 руб. 99 коп.[605] 39 храмів цього ж повіту відреставрували парафіяни: 1 кам’яну і 38 дерев’яних церков на загальну суму 787673 руб. За цією відомістю в селі Кальнику мала бути побудована “нова дзвіниця та іконостас”, а також проведено капітальний ремонт на 6 843 руб.[606]

Коли був збудований дерев’яний храм Різдва Пресвятої Богородиці в с. Кальнику достеменно невідомо, про це у клірових книгах 30–50 -х років ХІХ ст. писалось так: “Побудована в якому саме році і чиїм коштом невідомо”[607]. З другої половини цього ж сторіччя в таких книгах у розділі “Про церкву” почали писати, що дерев’яна церква була побудована “старанням прихожан” у 1700 році[608].

Присвята храму Різдву Пресвятої Богородиці у Липовецькому повіті було широко розповсюдженим явищем, пов’язаним з народженням Пресвятої діви Марії. Протоієрей Серафим Слобідський у підручнику для сім’ї та школи “Закон Божий” розповідає про те, що серед жителів галілейського міста Назарета жив нащадок царя Давида Іоаким із своєю дружиною Анною, в яких не було дітей. Благочестиве подружжя благало у Бога послати їм дитину. “Вони дали обіцянку (обітницю): якщо у них народиться немовля, посвятити його служінню Богу”[609]. За терпіння, велику віру і любов до Бога й одне до одного Господь послав Іоакимові та Анні велику радість – дитя. Божий Ангел порадив дати йому ім’я Марія – “по-єврейськи” Володарка, Надія[610], тобто їй було наперед “призначено Богом бути Матір’ю Сина Божого, Спасителя світу”[611]. Різдво Пресвятої Діви Марії святкується православною церквою як одне з великих релігійних свят 8 вересня (21 вересня за новим стилем).

Кальницький дерев’яний храм з такою ж міцною дзвіницею, “з одним холодним” престолом “в ім’я Різдва Пресвятої Богородиці забезпечений посередньо” необхідним начинням. За штатом, затвердженим у 1842 р., кальницька церква була віднесена до V класу, в якій Божу службу проводили священик та дячок. Інколи замість дячка священику допомагав паламар. У штаті церкви в інші роки служили священик, дяк та паламар. Завше при церкві працювала проскурниця – жінка, яка пекла ритуальні хлібці. Останню посаду, як правило, займала або колишня попадя-вдова, або набожна сільська жінка, призначена Липовецьким духовним правлінням, напевне, за рекомендацією місцевого священика.

В кожному храмі, присвяченому Різдву Пресвятої Богородиці, була храмова ікона. У той час це були ікони, мальовані олійними фарбами. Якого змісту була храмова ікона церкви Різдва Пресвятої Богородиці с. Кальника, достеменно невідомо. Один із зразків такої мальованої олійною фарбою ікони зберігається в храмі Святого Успенія міста Переяслава-Хмельницького (фото № 7). Пізніше, з розвитком друкарських та фотопослуг, почали друкувати літографічні ікони. Вони різняться за методом відтворення й композиційним розташуванням фігур на малюнку. Як правило, на іконах зображено Іоакима, Анну та двох прислужниць, які із захопленням дивляться на маленьку Марію. Звичайно, ікони різнились розмірами і матеріалам, з якого виготовлялись. Храмова ікона Різдва Пресвятої Богородиці в кальницькому храмі розміщувалась в іконостасі з правого боку крайньою [612].

Плин віків не дозволяє з впевненістю сказати, який за рахунком був храм, побудований у Кальнику в 1700 р. Дерев’яні конструкції не є вічними. Через пару сотень років їх потрібно було реставрувати, або будувати новий храм. За період, який ми розглядаємо, у кальницькому храмі було проведено значні реставраційні роботи у 60-х та 80-х роках ХІХ ст. та спроба будівництва нового храму на початку ХХ ст., а в роки Першої світової війни – споруджено цегляний храм. Збереглося три, принаймні відомі поки що нам, архівні справи, в яких йдеться про те, що прихожани с. Кальника, “бажаючи ... прикрасити свій приходський храм”, звертались до церковного правління за дозволом розпочати ці роботи, у тому числі: “О устройстве и освящении пределов при церкви с. Кальника Липовецкого уезда”[613], “О возобновлении иконостаса и устройстве жертвенников и горячего места в церкви с. Кальника”[614] та “По прошению общества крестьян с. Кальника Липовецкого уезда употребить 600 дубов, растущих на церковной земле на постройку церкви”[615].

8 січня 1868 р. сільський староста Андрій Гезенко скликав сільський сход, на якому 34 господарі (церковний староста Калістрат Калачник, члени громади Семен Тищенко, Іван Музика, Олександр Журковський, Марко Василевський, Гордій Мазуренко, Гнат Куценко, Мефодій Хоменко, Семен Швець, Іван Дідик, Іван Паламарчук, Олекса Мошноріз, Іван Марусич, Григорій Баніт, Леонтій Калачник, Іван Семенов, Василь Мельник, Михайло Могила, Тимофій Тищенко, Данило Могила, Тимофій Дяченко, Пилип Діденко, Кондартій Музика, Ярема Мазуренко, Іван Святенко, Захарій Баніт, Гаврило Сеньків, Йосип Куценко, Семен Казмирчук, Кіндрат Вознюк, Євдоким Брацюк, Василь Бибик, Антон Баніт) погодились на пропозицію сільського священика Василя Войнарського розширити храм за рахунок прибудови нових бокових вівтарів та спорудження нової дзвіниці біля храму[616].

Приходський священик Василь Захарович Войнарський “разом з громадою селян погодились добровільно привести у благоліпність церкву”. Священик звернувся до благочинного 4-го округу Липовецького повіту, священика Стефана Левитського з проханням виклопотати у Київської духовної консисторії дозвіл на розширення храму з прибудовою дзвіниці[617]. Це клопотання розглянули в Києві і 29 січня 1866 р. і, відповідно до рішення, схваленого Чигиринським єпископом Порфирієм, “відправили до єпархіального архітектора для складання нового плану і фасаду”[618].

Відповідно до “переробленого” архітектором плану від 16 квітня (фото № 9) та отриманого “благовоління” від митрополита всі дерев’яні роботи були завершені (витрати – 1311 руб. 68 коп. сріблом), за винятком опоряджувальних робіт всередині храму (фарбування), оскільки на це потрібно було витратити ще 400 руб.,[619] які потрібно було знайти.

Таке саме прохання, але на ім’я митрополита Київського і Галицького Арсенія 1 вересня 1868 р. направив благочинний священик 2 -го округу Лука Кисилевич, в якому висловлюється бажання селян розширити кальницький храм, але наголошується на тому, що о. Войнарський просить отримати дозвіл від його високопреосвященства освятити храм до 8 вересня – “христового” храмового свята[620].

Тільки через 20 років, того ж ХІХ ст., при тому ж самому священику Василю Захаровичу Войнарському влітку 1888 р. заходилися реставрувати храм. 142 прихожани кальницької церкви з 204 селян-господарів, які мали право голосу, 18 квітня того року зібралися на сход і в присутності священика та старости села Федора Левченка повели неквапливу розмову про необхідність проведення оновлюваних робіт на іконостасі, будівництва нового жертовного та горного місць. Було з’ясовано, що на такі роботи громада вже має “піклувальні суми, в готовності 2579 руб. 80 коп.”, а тих, що не вистачало, приход “зобов’язувався поповнити до закінчення робіт”[621]. На сході було обрано “уповноважених із селян, які під судом і слідством не були: Дмитра Ісидорова Суховерхого, Кирила Пилиповича Мацькова, Макарія Баніта, Андрія Гезенка, Якима Степанишина, Тихона Маценка, Сильвестра Музику, Івана Войченка, Василя Куценка, Петра Калачника, Андрія Бибика і Семена Могилу” для “вище зазначеної потреби”[622]. Цей “Наказ” “за них, неписьменних, і за себе підписали: Кіндрат Музика, Спиридон Качалай”, а сільський староста Федір Левченко приклав примітивний штамп – печатку, на якій було написано “Кальницький сільський староста”[623].

Відповідно до прийнятого тоді ієрархічного чинопочитання, благочинний 3-го округу Павло Стефановський у рапорті на ім’я єпископа Уманського і вікарія Київської митрополії Іринея писав про бажання селян Кальника оновити зовсім старий іконостас, який вимагав “виправлення і позолоти знову; жертовник і горне місце необхідно зробити заново”[624]. Благочинний прохав ієрарха “затвердити” план робіт. Усі відповідні документи: копія угоди між громадою та підрядниками, виписка зазначених робіт і малюнок старого іконостаса додавались до звернення. Консисторія отримала ці матеріали 7 липня 1888 р. На проханні благочинного чиновник митрополичої канцелярії написав резолюцію “Дозволяється ...”. Крім того, Консисторія наказала: “План передбачуваного облаштування іконостасу в церкві села Кальника відіслати на розгляд Київського єпархіального архітектора”[625].

16 січня 1889 р. Київська консисторія заслухала “рапорт” благочинного 3-го округу Липовецького повіту, священика Павла Стефановського про те, що “відновлений іконостас у Богородичній церкві села Кальника ним, благочинним, освячений”[626]. Тульчинські майстри брати Мартин та Іван Борецькі пофарбували всередині церкву, оновили іконостас, побудували нове горне місце і жертовник, на що громада с. Кальника витратила “3000 руб., а церковної суми використано більш як сто рублів”[627].

На початку ХХ ст., а саме 31 грудня 1900 р. “прихожани Різдва Пресвятої Богородиці церкви с. Кальника 3-го благочинного округу” на сільському сході, скликаному сільським старостою Андрієм Войченком, “в кількості 141 домогосподарів, мали роздуми” про те, що ще 14 лютого 1899 року було схвалено “постанову про будівництво у нашому селі нового храму”[628]. В “Ухвалі” писалось, що нинішній храм проіснував більш як 200 років, а тому прийшов від років у цілковиту непридатність[629]. Назріла необхідність побудувати новий. Для цього на тому ж сході селяни ухвалили ще одну постанову влаштувати грошовий збір “протягом 10 років по одному карбованцю на рік з кожної душі чоловічої та жіночої статі, розпочинаючи з 16-річного віку”[630]. Таким чином, через десять років передбачалось зібрати “капітал близько 10 тисяч руб. сріб.”[631], але цих грошей було замало. Щоб зарадити цьому селяни запропонували використати для будівництва храму “церковну дубину у кількості 600 штук дубів, що знаходиться на церковній землі, яка нами дідами й батьками і нашими спеціально зберігалась”[632]. Для організації спорудження храму сход обрав із свого середовища уповноважених: Василя Гегу, Кирила Мацька, Павла Гегу і Михайла Баніта, яким доручалось клопотатись перед вищестоящим “духовним начальством Київської єпархії про дозвіл на використання означеної дубини на будівництво нового храму в нашому селі”[633].

Ця ухвала зберігалась у сільській церкві, а копія з неї була видана на руки уповноваженим з метою подання разом з іншими матеріалами духовному начальству Київської єпархії. На ухвалі за селян учасників сходу, які були неписьменними, розписався Дмитро Суховерхий. Вона ж була завірена сільським старостою та волосним старшиною Мельником, з прикладенням гербової печатки Дашівського волосного правління[634].

Копія “Ухвали Кальницького сільського сходу” збереглася. Вона заслуговує того, щоб бути цілком зацитованою, оскільки свідчить не тільки про рівень юридичного оформлення такого важливого документа, а й про серйозне ставлення селян до задуманої справи, їх вміння адекватно відповідати на виклик суспільно-правових норм, рівень юридичної обізнаності керівників сільських та волосних громад. Ось цей документ повністю: “1899-го року лютого 14 дня Кальницький сільський сход Дашівської волості 2-го мирового участку Липовецького повіту Київської губернії, скликаний у кількості 149 осіб із 204 -х домогосподарів, які мають право голосу на сході, і селян із колишніх однодворців у кількості 24 осіб слухали пропозицію місцевого священика Віктора Лещенецького про будівництво в нашому селі нового храму і ухвалили: 1. Побудувати в селі Кальнику новий храм з огляду на те, що існуючий храм, побудований в 1700 році і відповідно проіснував 198 років, став дуже старим; 2. Для побудови нового храму учинити розкладку між селянами на десять років; 3. Для цього кожний селянин чоловічої і жіночої статі, розпочинаючи з 16-ти років, зобов’язаний вносити щорічно по одному руб. сріблом; 4. Гроші на будівництво храму мають вноситись кожним селянином касиру по півріччю у травні і жовтні місяці кожного року по п’ятдесят копійок; 5. Касиром для збирання означених сум одноголосно обрали місцевого селянина Михайла Баніта; 6. Головний контроль над збиранням грошей проводить місцевий священик; 7. Зібрані суми ні в якому разі не можуть зберігатись у касира, а після кожного зібрання мають бути внесені до Державного банку; 8. Ця ухвала дійсна протягом десяти років, тобто з 1899-го по 1909 рік, і ніхто не має права її змінити; 9. Ця ухвала за належним оформленням у Дашівському волосному управлінні має зберігатись при справах церкви, в чому й підписуємось. Оригінал за належними підписами селян, сільського старости і засвідчені Дашівським волосним правлінням.

Що ця справжня копія відповідає оригіналові вірна, в тому підписом і прикладенням казенної печатки Дашівське волосне правління засвідчує. 1901-го року, січня 24 дня.

Волосний старшина Мельник.

Волосний писар (підпис)”[635].

Духовна консисторія зажадала від місцевого причту (священика та дяка) надати свою думку щодо доцільності будівництва нової церкви. Отець Віктор, який раніше підтримував клопотання приходу про будівництво храму, немовби забувся, що був присутній на тому сільському сході, добре знаючи про те, що будівництво храму можливе тільки при виділенні 600 дубів на зведення зовнішніх стін, почав заперечувати проти доцільності будівництва. Причт зрозумів, що громада замахнулась на їхнє майно. У “Відзиві” священик Віктор Лещенецький та паламар Володимир Крижановський відписали на вимогу Консисторії від 28 лютого 1901 р. та благочинного протоієрея Павла Стефановського, які перші забили тривогу, не бажаючи виділити сільській громаді 600 дубів із діброви. Причт кальницької церкви писав, що “при Св. Р. Богородичної церкви с. Кальника  справді на церковно-причтовій землі проростає дубовий ліс. Цей ліс знаходиться у користуванні місцевого причту: використовується для опалення і ремонту у випадках необхідних причтових будівель і охороняється контролем цього ж причту”[636].

Священнослужителі кальницької церкви вважали вимоги уповноважених громади с. Кальника про відпуск церковного лісу на передбачуване будівництво нового храму “необґрунтованими, оскільки існуючий храм може ще довгий час існувати”[637]. Громадяни села мають достатньо своїх коштів для того, щоб побудувати самим храм, так як постійно заробляють на місцевому цукровому заводі. Церковний же ліс служить тільки єдиною допомогою причту в підтримці причтових будівель, оскільки прихожани не беруть ніякої участі матеріальними засобами в підтримці причту. “А тому причт не може погодитись з вимогою, викладеною в проханні уповноважених від громади селян с. Кальника щодо вирубки церковного лісу на передбачуване будівництво нового храму”[638]. Причт “слізно” прохав Консисторію зробити відповідне розпорядження про те, щоб сільська громада с. Кальника “взагалі не поширювала свої права на церковну цінність, вважаючи її немовби своєю”[639].

Благочинний 3-го округу Павло Стефановський наприкінці травня 1901 р., враховуючи висновки причту с. Кальника, переконує Київську консисторію, інколи слово в слово повторюючи його аргументи, в недоцільності вирубки 600 дубів для майбутнього храму. Навіть більше того, протоієрей перекручує факти, твердячи, що прихожани ніякої допомоги ніколи храму й причту не надавали, що все, що має кальницький храм було “побудоване правлінням місцевого бурякоцукрового заводу без будь-якої допомоги з боку прихожан”,[640] що будівництво нового приміщення храму на найближчі десять років не потрібне, оскільки приміщення існуючої церкви ще досить міцне.

Проте прихожани й далі наполягали на доцільності спорудження нового храму з матеріалів церковної діброви. Вони звертались до митрополита Київського та Галицького Флавіана. Священнослужителі церкви самі посприяли цьому своїми корисливими діями, оскільки священик Віктор Лещенецький та паламар Володимир Крижановський 17 листопада 1905 р. звернулись до Київського лісового комітету з проханням надати дозвіл на порубку дубини. Сільська громада відразу ж відреагувала адекватно. Митрополитові Флавіану вони писали після “Рішення” уповноважених від 20 грудня 1905 р.: “приходський священик с. Кальника Віктор Лещенецький поставив за мету продати означену дубину і виручені гроші взяти у свою користь”[641]. У новій “Ухвалі” уповноважені переповідають свої митарства, листування з Київською консисторією, де вони наполегливо добивались дозволу на будівництво храму, про відмову причту церкви дозволити вирубку 600 дубів для цієї мети.

Минуло кілька років, і той же причт виступив ініціатором продажу вже 550 дубів. Кому? Навіщо? Селянський практичний розум підказав вихід з цього скрутного становища. Якщо дозвіл на порубку й продаж дубини є, то потрібно виручені гроші віддати на зберігання до Державного банку, “для користування відсотками з них ”[642]. Якщо ж цього не можна зробити, то приход просив митрополита заборонити порубку лісу, а їх попередити про це через Дашівське волосне правління. Однак, ми не знаємо, чим завершився цей конфлікт між причтом кальницького храму й сільською громадою. Напевно, в ті роки храм побудований не був, хоч ця ідея жевріла в середовищі кальничан.

Та доля внесла свої корективи: при тому ж священику Лещенецькому та паламареві Андрію Тимошину дерев’яний храм 21 березня 1914 р. згорів[643], і буквально до кінця цього ж року буле збудовано новий. Правда, є думки сучасного архітектора з смт. Іллінців та краєзнавця В. В. Мацька, що за півроку побудувати такий храм неможливо. Відповідно до законів православної церкви, замість згорілого дерев’яного завжди будували цегляний. У клірових документах записано: “Церква побудована у 1914 році старанням прихожан, субсидією від держави і Товариства Кальницького цукрового заводу”[644].

27 квітня 1914 р. єпархіальне начальство “призначило видати на будівництво церкви с. Кальника із будівельного капіталу, який зберігається у консисторії”, позику в 5000 руб. “з тим, щоб ця позика була погашена за синодальною допомогою”[645]. Гроші в сумі 5000 руб., “видані на будівництво в Кальнику церкви”, було поділено на дві нерівні частини: 2000 руб. готівкою, “а 3000 руб.” вносились в Державний банк під 4 % річної ренти. На 1 січня 1917 р. за храмом рахувалося “непогашених відсотків на 11 руб. 67 коп.”[646] 25 серпня 1917 р. Київська духовна консисторія знову слухала питання про виділення із синодального кошторису 10000 руб. “на будівництво церкви в с. Кальник Липовецького повіту”[647]. Тільки половина цих грошей висилалась о. благочинному після того, як із 3000 руб. будуть відраховані відсотки в еміритальну касу, яка виділяла кошти на будівництво[648].

Освячення нового храму відбувалось надзвичайно урочисто. З’їхалося духовенство Дашівського благочиння, чиновники Липовецького повіту, прийшла місцева інтелігенція та селяни. Після служби в храмі відбулась хресна хода навколо церкви. Під час обходу храму в одного священика від іскри, що вилетіла з кадила, запалала борода. Це був, як казали в народі, недобрий знак. Мабуть, це був пророчий знак. Храм, який вистояв під обстрілами німецьких та радянських гармат і куль у роки Великої Вітчизняної війни 1941–1945 років, за наказом комуністичного режиму був розібраний нашим односельцем. На його місці комуністична влада, продовжуючи свої антинародні традиції, побудувала Будинок культури, чим сплюндрувала святе місце, могили священиків та відомих односельців, похованих біля храму.

Досить трагічна доля і панотця Віктора Лещенецького. Він, як свідчать документи, був останнім дореволюційним священиком. Він же відчув на собі удари більшовицького режиму. Завдяки наданим відомим знавцем історії с. Кальника Віктором Васильовичем Мацьком матеріалами про долю о. Віктора, стають зрозумілі методи боротьби радянської влади з церквою та її слугами. В складеному В. В. Мацьком “Списку жертв політичних репресій” записано: “24. Лещенецький Віктор Петрович, з 1908 року [неправильно, з 27 квітня 1898 р. – Авт.] священик Кальницької Різдво-Богородичної церкви, освіта – духовна семінарія. “Розкуркулений”, вигнаний з власного будинку і заарештований у 1931 році, але невдовзі звільнений. Вдруге заарештований 09. 08. 1838 року разом з Канчуком О. Г. і засуджений на 8 років ВТТ [Виправно-трудових таборів – Авт.]. Відбував покарання в одному з таборів Карело-Фінської АР, де через рік й помер”.

Отже, в долі кальницького храму за ХІХ і ХХ століття відбувались як позитивні, так і негативні зміни. Так, його реставрували за кошти громади, проводили перебудови, прикрашали. Сільська громада з любов’ю ставилась до свого дітища, своєчасно бажала побудувати новий. Священнослужителі ж, навпаки, виступали як гальмуюча сила, не бажаючи виділити дубину для спорудження нового храму, тобто жаліли своїх грошей і статків. Доля розпорядилась інакше: старий храм згорів, а на його місці побудували красеня з цегли.

§2. Причт церкви Різдва Пресвятої Богородиці

 

Наприкінці ХVІІІ ст. на Україну було поширено становий поділ, який існував у Росії. До того головними суспільними станами у нас було козацтво, духівництво, шляхта, міщани, селяни. За російським же населення поділялося на чотири головні “роди людей”: дворянство, духівництво, міщани і селяни.

Православне священство імперії відносилось, слідом за дворянством, до 2-го привілейованого стану російського суспільства. Священики і псаломщики, які закінчили відповідні спеціальні навчальні заклади, “звільнялись від військової повинності”, тілесних покарань, поземельного податку і, якщо хтось із них проживав у місті, від “міських повинностей”, за винятком будівництва мостових, утримання їх в належному стані та освітлення ліхтарями[649].

Уряд, Синод Російської православної церкви завжди турбувались про збереження непорушними, ними ж визначених, правил чистоти священицького стану. 21 квітня 1804 р. Святійший Синод прийняв указ, який забороняв особам духовного звання “брати шлюб з дочками низького стану” 27 лютого 1829 р. митрополит Київський та Галицький Євген ухвалив рішення Київської дикастерії, яке повторить зміст попереднього указу. Ця ухвала була викликана тим, що поповичі одружувались з багатими дівчатами низького стану із “користолюбства”, залишаючи “у сирітстві” попівен, на прожиття яких церква вимушена була витрачати значні кошти. Щоб припинити такі порушення Правління Київської семінарії тогу ж року взяло від “учнів вищого відділення” підписку про те, що вони “слухали повідомлення Київської духовної дикастерії ... про заборону брати шлюб з особами низького стану”[650].

Православне духовенство поділялось на біле, яке служило на парафіях, та чорне (ченці). До білого духовенства належали: “Протопресвітери, протоієреї, пресвітери, ієреї, протидиякони, дяки та іподяки”, церковний причт у званні псаломщиків[651].

Біле духовенство мало право купувати і відчужувати, відповідно до чинного законодавства, землі та будинки в селах і містах[652]. Священики, згідно з діючими законами, могли укладати угоди і брати на себе певні зобов’язання, виробляти деякі промислові вироби. За священиками, які до висвячення в сан були дворянами, зберігались, крім усього, ще й дворянські привілеї[653].

З 1773 по 1917 рік Службу Божу в кальницькому храмі служило більш як два десятки священнослужителів. Священики: Іван Пилявський (1773–?), Адам Ковальський (?–1800), Стефан Бошковський* (1800–1813), Іоанн Левитський (1813–1839), Іоанн Черняк (1839–?), Василь Войнарський (1858–1894), Михайло (24. ІV 1894–1. VІІІ. 1895) та Микола Оппокови (29. ІХ. 1895–1897), Віктор Лещенецький (27. ІV. 1898–1917). Співслужили із священиками дяки та паламарі: Іоаким Волошиновський (1801–1805), Гаврило Пашеньковський (1805–?), Пантелеймон Трембовецький (?–1814), Петро Самборський (?–1819), Федір Поповський (1829–1834), Арсеній Новоборський (1820–1845), стихарний паламар Олександр Пршимицький (1861–1877), стихарні дячки Павло та Володимир Крижановські (?), Андрій Тимошин (1910–?) Ці дати, звичайно, не дуже точні. Дуже складно визначити роки служіння священиків, дяків та паламарів, що зумовлено браком цілісного комплексу документів. Особливо це прослідковується щодо Арсенія Новоборського та Федора Поповського (?–1834).

Священицька корпоративна спільнота кальницької церкви формувалась повільно й пройшла два нерівні періоди свого розвитку. І. З кінця ХVІІІ ст. до 60 -х років ХІХ ст. ІІ. Після скасування кріпосного права – до 1917 року, коли відбулись разючі зміни в житті причту.

Перший період становлення й розвитку кальницького причту характеризується: сімейністю, браком спеціальної, крім домашньої, освіти, протистоянням з місцевою польською владою в особі римо-католицьких клерикалів, польських магнатів та шляхти, поступовим, болючим переходом від греко-католицького до православного віросповідання, зменшенням в середовищі священства вихідців із польського національного елементу, появою носіїв українського менталітету.

Другий період – перетворення священства на слухняного виконавця самодержавної волі царя, трансформація причту в окремий стан ненажерливого російського чиновництва; отримання ними спеціальної освіти в семінаріях і академіях, розмивання священницьких традицій, коли сини не завжди йшли шляхом батьків, а навчались в університетах та інших навчальних закладах, а доньки, залишивши свій стан, навчались в освітянських навчальних закладах, працювали на освітянській та іншій інтелектуальній ниві; перетворення їх на справжній прошарок місцевої інтелігенції, а не постачальників дружин для поповичів. Наприклад, влітку 1881 р. “донька священика” Параска Петельчиць просила у попечителя Київської учбової округи надати їй вакантне місце “вчительки або наглядачки в жіночому навчальному закладі”[654].

Нерівномірність документів, що залишились про діяльність священнослужителів церкви Різдва Пресвятої Богородиці с. Кальника, не дозволяє однозначно змалювати їх соціо-релігійну та культурницьку роботу, родинні зв’язки та сімейні стосунки, відзначити взаємну кланову допомогу, їх співпрацю або протистояння з місцевим селянством, використання ними в своїх інтересах політико-економічної кон’юнктури промислового суспільства, поступового звільнення общин від тотального послуху. На відкладання документів впливала активна або пасивна позиція священнослужителів. Відсутність у члена причту амбітних устремлінь чи надмірного темпераменту перетворювала слугу Божого в ординарного, непомітного, сірого виконавця волі вищестоящих начальників, викликала неухильне скаредне бажання забезпечити своє родинне благополуччя.

Вважаємо, що найпомітніший слід у житті парафії залишили Стефан Бошковський, Василь Войнарський та Микола Оппоков. Перший своїм неврівноваженим характером, внутрішнім протистоянням централізації церковної діяльності та непосидючою натурою, протистоянням римо-католицькому впливу польської шляхти, другий – служінню церкві та потребам громади. Перший – священнослужитель перехідного періоду від греко-католицького до православного віросповідання, від польського до українського менталітету. Другий – церковний діяч часів переходу суспільства до нових, розкріпачених стосунків у громаді, від феодального до промислового суспільства. Отець Стефан – репрезентант священицької, хвацької вольниці, нестримний життєлюб та веселун, отець Василь – педант від віри, послідовний реалізатор моралізаторського впливу церкви на традиції суспільного життя громади.

Досліджуючи життя й Божу службу священиків, потрібно відзначити, що вони отримували кальницький приход з різних причин. Це обумовлювалось особистими чинниками: волею вищого духовного начальства або, як пишеться у Синодальному указі, купівлею, відповідно до наявності капіталу в претендента на цю парафію[655]. Одні з них затримувались тут ненадовго, тимчасово, інші ж служили пастві кілька десятиліть.

Матеріальний чинник вплинув і на зміну кальницької парафії Адамом Ковальським, на перехід його в с. Очеретне. Він належав до висвячених священиків із греко-католицької віри в православну. Спочатку о. Адам відправляв службу в Воскресенському храмі м. Липовця. Пізніше церква, “після відновлення в цьому краї благочестя”, була перетворена на собор, в якому за штатом мав правити протоієрей. Священика А. Ковальського перевели до м. Кальника, до церкви Різдва Пресвятої Богородиці. Коли це сталось, сказати важко. Принаймні, потрібні документи ще не знайдено.

Умови життя настоятеля храму о. Адама не влаштовували. Маючи сім’ю, він не мав власного будинку, а побудувати новий “через нестатки свої не міг”[656]. Доля допомогла йому. В селі Очеретному при Михайлівському храмі служив священиком його родич, який мав власний будинок. Мабуть, о. Адам бував у нього, його знали прихожани місцевої церкви. У вересні 1800 р. місцевий родич-священик помер, і Адам Ковальський 28 вересня того ж року на ім’я “Великого господина Высокопреосвященнейшего Гавриила, митрополита Киевского и Галицкого” подав “Доношеніє” з проханням перевести його до храму у с. Очеретному. А щоб отримати це місце, о. Адам взяв у прихожан цього села “Схвалення”. В ньому писалось: “Ми, що нижче підписалися єпархії Київської, протопопії Липовецького повіту села Очеретної церкви Свято-Михайлівської прихожани засвідчуємо по чистій совісті, що священик Адам Ковальський є людина добра, не п’яниця, не лінивий, не брехун, не сварливий, не любодійця, не помічений у злодійстві і обманах, а тому ми бажаємо мати його у своєму приході... ”[657] Цей документ підписали селяни “ктитор Павло Пінчук, ключник Стефан Воронюк, Стефан Куземенко, Михайло Мисько та ін.” А замість них неписьменних “руку приклав села і церкви вищеописаної дячок Афанасій Чекавський”[658].

Липовецьке духовне правління розглянуло прохання отця Адама, і 15 жовтня 1800 р. священик змінив кальницьку парафію на очеретнянську. Того ж року, приблизно у листопаді, священиком кальницької церкви був призначений Стефан Бошковський. Він розпочав Службу Божу 22 червня 1788 р. як греко-католицький священик у с. Панський Міст Липовецького повіту. До “благочестя приєднаний протоієреєм Іоанном Разгімовським в 1794 р.” Після “скасування” церкви в цьому селі “переведений у містечко Кальник” в церкву Різдва Богородиці[659].

У причті в цей час служили священик і паламар, а з 1801 р. – дяк. Під час богослужіння у кальницькому храмі о. Адама Ковальського паламарську службу правив паламар Іоаким Влашинський (близько 1793–1805), який “по ревізії 1795 року записаний при цій же церкві, в тому ж званні, поведінки порядної, у читанні нотному і по голосам співу справний, років йому 32, вдівець”[660]. Священик і тоді ще паламар Іоаким (в іншому документі Іоанн) у 1797 р. склали метричну книгу, яка є першою, що збереглася й донині[661].

Після від’їзду о. Адама на нове місце, тимчасово до призначення нового священика о. Стефана служив у храмі Різдва Пресвятої Богородиці Дашівський благочинний панотець Федір Левицький, який підтримав клопотання дяка Іоакима від 29 травня 1801 р. до Липовецького духовного правління про затвердження його “при згаданій вище церкві і про надання указу”. Правління розглянуло 31 травня 1801 р. клопотання дяка Іоакима і відправило належне рішення за підписом протоієрея Никифора Топольского на ім’я митрополита Київського і Галицького Гавриїла “про затвердження його при згаданій вище церкві дячком і видачі про те указу”[662].

Традиційно до Київської консисторії з проханням Липовецького духовного правління відправлялася й “Ухвала” священика і прихожан, де висловлювалося бажання мати “при нашій церкві дячком Іоакима Влашинського”[663]. Під текстом цієї ухвали поставив підпис за неписьменних Нестора Ктятора (Ктитора), Микити Василівського, Василя Казімірчука зятя, Герасима Степанишина і Павла Лисенка “священик Федір Левицький”[664]. Київська консисторія схвалила це рішення, направивши відповідне розпорядження до духовного правління: “Його Імператорської величності указ з оної дикастерії (духовна консисторії – авт.) від 17 цього серпня за № 3687 даний для відома, що наданому від цього правління при проханні містечка Кальника церкви Різдва Богородичної вдовому дячку Іоакиму Влашинському виданий відкритий указ в цьому правлінні цього серпня 22 числа отриманий”[665].

Отець Стефан, мабуть, прибув до м. Кальника в другій половині 1800 року маючи “святительську грамоту”, щоб зайняти вакантне місце священика. Одначе, як писав він у скарзі у червні 1802 р. митрополиту Гавриїлу, липовецький протоієрей Никифор Топольський не дозволяв благочинному “в церкві цій оповістити з причини попередньої обіцянки цього приходу іншому священику”[666].

До скарги було додано “Свідоцтво” прихожан, яке записав писар, де писалося: “ містечка Кальника прихожани, що нижче підписались, дали від себе це священику Стефану Бошковському, настоятелю церкви Різдва Богородичної кальницької свідоцтво в тім, що ми від початку призначення його до нас з святительською грамотою в сім виконанні ним християнських треб цілком задоволені, а найпаче, що він священик мирно з всяким проживає, до бійок, сварок, спокус і пияцтва пристрасті зовсім не схильний, в чому по чистій християнській совісті свідчимо і на те власноручно знаками хреста підписуємося. На оригіналі так: Федір Качалай, Герасим Степанків (Степанишин? – Авт.), Микита Соцький, Гнат Чуприна, Ктитор Нестор Геженко, Павло Лосенко, Василь Казюмеров (у писарській копії – Каземеров – Авт.), Григорій Бевз, Микита Базилевський, Микола Войченко”[667]. 14 червня 1802 р. Київська консисторія розглянула цю скаргу з власною резолюцією архіпастиря – “повернути прохачу прохання без задоволення”[668].

Життя Бошковського, його служіння Богу було надзвичайно складним, пронизане протистоянням керівництву Липовецького духовного правління, з місцевою владою та економією графа Володимира Потоцького. Стефан Бошковський розпочав богослужіння в церкві Різдва Пресвятої Богородиці містечка Кальника 7 листопада 1800 року[669]. Парафіяльним священиком він був 14 років. Документи свідчать, що це був слуга Божий не тихого й богобоязливого характеру. Його Божа служба, особисте життя пронизане безліччю порушень церковного етикету та норовистими діяннями, ґвалтуванням традицій сільського й священицького життя.

Свою службу в храмі розпочав він низкою порушень. Так, 21 листопада 1800 р. священика Стефана зустрів у містечку Лінцях липовецький протоієрей Никифор Топольский “на ярмарку бродячим у дуже непристойному одязі з розкуйовдженими косами” при багатолюдному натовпі “п’яним”[670]. Того ж року його ще раз бачили добре напідпитку.

2 квітня 1801 р. він не виконав “височайшого іменного Маніфесту” і не відправив “високосвяточний молебень”[671]. Про цей ганебний вчинок священика Липовецьке духовне правління дізналося з “доносу” дяка церкви Іоакима Влашинського. Отець Стефан був викликаний до правління і покараний. У своїй пояснювальній записці він визнав свою провину і брав на себе зобов’язання “виправитись” і в “майбутньому пам’ятати монарше милосердя ... старатись, щоб таких у посаді моїй упущень не було”[672].

Халатно він ставився до виконання й інших своїх обов’язків, зокрема до ведення клірових книг, на що не раз вказував йому дашівський благочинний ієрей Федір Левицький, “штрафуючи” отця й примушуючи його “виправляти їх”.

Чашу терпіння місцевого духовного керівництва переповнив ганебний вчинок о. Стефана – відправлення панахиди під час похорону економа, шляхтича греко-католицького віросповідання в м. Кальнику. Це було великим святотатством, порушенням канонів православної віри. Донос про цей “злочин” кальницького священика подав ксьондз римо-католицького храму м. Лінців Старушкевич. 25 квітня 1802 р. на засіданні Липовецького духовного правління розглядались неблаговидні діяння о. Стефана. На це зібрання він приїхав п’яним, під час його засідання скандалив, ображав протоієрея та членів правління. Члени правління врахували попередні покарання, як-от: накладення єпітимії, “штрафу п’ятдесяти поклонів”, усні догани і цього раз ухвалили: “священика Бошковського Стефана відправити до Митрополичого дому в чорну роботу для нагляду за його поведінкою”[673].

18 червня 1802 р. отець Стефан прибув до Софіївського митрополичого дому в Києві в “чорну роботу” під нагляд “економічного правління”. Його використовували на різних роботах, де він “поводив себе трезвенно і ні в яких пороках помічений не” був[674]. Звільненню о. Стефана від подальшого виконання покарання допомогла його дружина Євдокія. 17 липня того ж року від імені неписьменної Євдокії, матері п’ятьох дітей, на ім’я Митрополита Гавриїла надійшло прохання відпустити додому її чоловіка, враховуючи її “тяжке становище”, необхідність зібрати врожай, оскільки “можу лишитись” “на цілий рік без хліба”[675].

24 червня 1802 р. консисторією було прийнято рішення помилувати отця Стефана. Резолюція про “відпущення” священика доповнювалась моралізуючим висновком: щоб він пам’ятав виявлене йому “снисхождение”[676]. Тут же консисторський чиновник пропонував Липовецькому духовному управлінню “відмовити йому в приході цієї церкви (кальницької. – Авт.)” і перевести на “причетницьку посаду, заборонивши священнослужіння”[677]. У вересні того ж року о. Стефан знову пише покаянну розписку, в якій бере зобов’язання не ганьбити священницький сан, відмовитись від пияцтва та грубощів[678].

Мабуть, о. Стефан ще не раз порушував священницький етикет. Про це може свідчити указ Київської дикаcтерії від 31 грудня 1806 р., згідно з яким він був “виключений із цього правління (Липовецького – Авт.)”[679], оскільки Бошковський вів постійні судові позови, і переданий у відомство Уманського духовного правління[680]. Проте, це не завадило керівництву Липовецького духовного правління розпочати нову тяжбу проти о. Стефана, як тільки трапилась слушна нагода.

11 квітня головний економ Дашівського ключа графа Володимира Потоцького шляхтич Кароль Дибський прислав у це правління рапорт, в якому доповідав “про пияцтво цього повіту села Кальника церкви Різдва-Богородичної священика Стефана Бошковського”, жаліючись на нього за “підвіз ... добра цих графів із сторонніх місць горілки”[681]. Для підтвердження факту скоєного “злочину” священиком економ відправив до Липовця відібрані об’їждчиками “того священика підводу з кіньми”[682], килимком та лошаком. Напевне, цю справу слухали в Липовецькому духовному правлінні 19 квітня. Про це свідчить запис канцеляриста Онисима Павловича, зроблений 22 квітня. До цих документів було додане розлоге “Прохання Кароля Дибського, написане шляхтичем містечка Дашева Матвієм Станькевичем”[683].

Зміст прохання висвітлює стосунки священика з дашівською економією, з її управителями, які сповідували католицьку та греко-католицьку віру. В ньому наголошується, що Стефан Бошковський обіцяв не пиячити і вести себе, відповідно до священницького сану, але порушує цю обіцянку. Мало того, він не раз був помічений економією “у підвозі зі сторони з чужих володінь горілки”, виявляв опір місцевим об’їждчикам, бив їх, лаяв нецензурними словами. Економ звертав увагу на те, що о. Стефан, “часто їдучи з містечка Лінець п’яним через поселення цього ключа Парієвку і Сороку тамтешніх об’їждчиків лає, завдає їм побої”[684]. Правда, в цьому свідченні є певна невідповідність, адже село Сорока завжди лежало осторонь шляху з Лінець до Кальника. Навіщо священику заїжджати до цього невеликого села, роблячи значний крюк, коли на Кальник дорога йде прямо. Заради справедливості, гадаємо, треба зауважити, що деякі звинувачення були необ’єктивними, породженими релігійними мотивами – принизити колишнього уніатського священика, образити його сан, відтіняючи його схильність до вживання горілки, втручанням польської адміністрації в особисте життя священика.

Цю скаргу розглянула київська дикастерія 26 липня 1807 р. і надіслала указ митрополита Серапіона до Липовецького духовного правління “про висилку в цю дикастерію містечка Кальника священика Стефана Бошковського для відповіді проти скарги Дибського, за підвіз ним з чужих володінь горілки”[685].

Ще раніше чини Липовецького нижнього суду відправили до Кальника земського справника, колезького асесора Михайла Княгинецького, щоб повернути відібрані у о. Стефана коні з усім начинням, якого він зустрів вороже. Спочатку посильному, який запрошував священика до справника “на квартиру”, дружина відповіла, що його вдома немає, оскільки він поїхав у с. Цибулеве до священика Шумовського[686]. Згодом о. Стефан з’явився у п’яному вигляді і, не шануючи установу, яку він представляв і мою особу, накинувся на мене з “страшним азартним криком, і грубістю”, розпочав звинувачувати управу і земський нижній суд у некомпетентності і в безправному вчинку їх стосовно його особи, що духовне правління й суд будуть відповідати за те, що затримали його виїзд[687].

Михайло Княгинецький “наказав йому йти додому, сам же повернувся до Литовця, не виконавши покладеного на мене від суду доручення”. Через деякий час “священик, мабуть, протверезів і одумався”, оскільки прислав до Липовця дяка кальницької церкви Гаврила Пашеньковського, щоб той привів його коней і екіпаж. Справник коней дякові не віддав, бо у того не було ніякого письмового “доручення”. Утримувати коней земський суд більше не міг, не маючи належних умов, і повернув коней, як тільки отець Стефан написав власноручно належне доручення, яке зберігається у справі, після чого справник передав дякові екіпаж.

У писарському “Повідомленні” Михайла Княгинецького, з якого ми взяли згаданий матеріал, є низка нових свідчень про о. Бошковського, які справник почув, будучи в Кальнику. Він розповів, що власне сам кілька разів бачив священика кальницької церкви п’яним у корчмі м. Дашева в “бридкому вигляді із розкуйовдженим волоссям і в непристойному його сану одязі”[688]. А далі М. Княгинецький писав: “при тому містечка Кальника посесор пан Пішюн оголосив мені, що цей священик не тільки щогодини є п’яним, але навіть ходить по ночах по різних хатах, робить безчинства і з деякими жінками непристойно чинить”[689]. Справник радив Липовецькому духовному правлінню судити священика, відповідно до чинних законів, і “доповісти вищому керівництву”[690].

Духовне правління проінформувало також про вчинки отця Стефана Київського губернатора, який доручив губернському правлінню провести власне розслідування. Розпочалось листування між духовним і світським відомствами. Київська консисторія інформувала Київське губернське правління про те, що вона вже надіслала Липовецькому духовному правлінню указ про “висилку його, Бошковського, для допитів ... у дикастерію”[691]. Цей указ у Липовцях отримали 4 вересня 1807 р. за № 2150, про що свідчить написана канцеляристом Онисимом Павловичем відповідь[692].

Із документів справи видно, що кальницький священик не дуже поспішав до Києва. Ця затримка викличе невдоволення в консисторії і буде використана нею, щоб ще раз нагадати Липовецькому духовному правлінню про це. Духовні чини м. Липовця звинуватили у затримці “села Жаданів благочинного священика Федора Левицького”[693], якому ще 29 серпня переслали цей указ. Ієрей Федір Левицький 6 вересня 1807 р. писав до Липовецького духовного правління, “що до висилки цього священика Бошковського вживав усі старання”,[694] про що свідчить його “Рапорт про виконання указу”, відправлений ним 13 вересня у Київську консисторію.

Причиною, що, на думку благочинного й кальницького священика, дозволяла останньому затриматися, був “зубний біль, який загородив був шлях священику Стефану Бошковськогому, настоятелю кальницькому для виїзду в Київську духовну дикастерію, зараз же відправляється цього жовтня 6 числа”[695]. Що характерно, цей документ написаний на невеличкому клаптику паперу 25 на 25 см і є, на нашу думку, знущанням благочинного ієрея Федора Левицького над вищими духовними інстанціями.

Священик Бошковський прибув до Києва 11 жовтня 1807 р., і в Київській духовній консисторії відбулося засідання, на якому о. Стефан захищав себе від звинувачень Липовецького духовного правління та “повідомлення” Київського губернського правління. Всі звинувачення були зведені до п’яти пунктів: 1. Його звинувачували в тому, що він купував горілку в помістях інших власників, на що не мав права. Відповідь панотця Стефана звелась до того, що він купив горілку у маєтку поміщика Дудзінського в містечку Китайгороді тільки один раз до дня Світлого воскресіння у кількості 17 кварт “горілки, яка там набагато дешевша”[696]. Священик із здивуванням запитував, на яких підставах гайдуки дашівської економії відібрали у нього діжечку горілки, якщо він, священик, “у числі людей поміщицьким повинностям не підвладний”[697]. 2. Спростував о. Стефан і звинувачення об’їждчиків сіл Паріївки і Сороки, нібито він перший розпочинає сваритися з ними, лаяти, а інколи й битися. Бошковський твердив, що він завжди повертався з Лінець додому тверезий, а захищався від “тамтешніх гайдуків”, оскільки вони “завжди шукали у возі його, Бошковського, горілки, хоча він зовсім з собою її не мав”[698]. Обурювало священика також і те, що об’їждчики одного разу побили його дружину й брата, стихарного дяка Кирика Бошковського. 3. Заперечив також Стефан Бошковський проти звинувачень справника Михайла Княгинецького щодо його грубощів і нетверезого стану під час розмови у містечку Кальник, то він ставився до посади й органів місцевого управління з шаною, при тому наголосив, що Липовецьке духовне правління не мало права брати присланий дашівським економом його екіпаж і “відсилати його коней у роботу, через що ті його коні зовсім охляли”[699]. І хоча він розмовляв ввічливо з справником про кривди заподіяні йому, наголошував о. Стефан, він чимось викликав злість у справника, який вигнав його “геть, повторивши це неодноразово”. 4. Ніколи Стефан Бошковський не був п’яним, а тим паче не ходив “в містечку Дашеві по корчмах”, і справник ніколи його таким бачити не міг. Просто він під час дощів міг одягати шинелю, в якій “не один він Бошковський був”[700]. 5. Звинувачення справника в тому, що о. Стефан ходить ночами по хатах і робить непристойні дії з жінками, є “несправедливим” і використано Михайлом Княгинецьким тільки заради “збільшення свого над ним Бошковським подання”[701].

Аналізуючи захист Стефана Бошковського, відзначимо головне: вміння відкидати звинувачення й самому нападати на супротивну сторону, інколи не гребуючи використанням достеменно неточних фактів. Припускаємо, що священик володів магічними властивостями, змогу переконливо спростувати будь-який закид. Цей метод протистояння з протоієреєм Никифором Топольським притаманний ще одній розслідуваній події, яка трапилась з ним у 1809 р.

15 січня того ж 1809 року Липовецьке духовне правління відправило на ім’я митрополита Серапіона рапорт про здирництво священика Стефана Бошковського за відправу треб. Цією справою займався й Липовецький нижній земський суд, який констатував, що о. Стефан 19 грудня 1808 р. відмовився “привести до хреста” незаконнонароджену дитину, вимагаючи від її матері – “жінки, яка знаходилась в бідному стані”, за хрещення один рубль сріблом. “А, крім того, в тому ж містечку Кальник чоловік бродячий і слабий у бідності в грудні місяці помре, і це мертве тіло не похоронене було кілька днів”[702].

Тенденційність та упередженість Липовецького духовного правління очевидна. В цій же справі, яка складається з двох окремих слідчих справ,* є “витяг” від 20 грудня 1808 р., в якому йдеться про те, що хлопчика охрестили 3 грудня того ж року. Хрещений отримав ім’я Ігнатій. Хрещеним став “Йосиф Ольховський – економ містечка Дашева”, а хрестив його приходський священик містечка Дашева, благочинний Тимофій Порецький разом з дячком Власом Гладким[703].

“Повідомлення” про порушення панотцем Стефаном священницьких чеснот, підписане засідателем Лобачевським, секретарем Єрошкевичем і столоначальником Іваном Зосимою спонукало київську духовну владу більш активно проводити розслідування. 8 січня 1809 р. Київська консисторія заслухала цю інформацію й відправила указ про її докладне розслідування Уманському духовному правлінню, якому безпосередньо підпорядковувалась кальницька парафія. Указ був відправлений із Київської дикастерії з вимогою надання “термінової інформації про суть” справи до Києва[704]. 11 березня цього ж року був відправлений указ до Липовецького духовного правління про те, що “проведення розслідування над священиком Бошковським за здирства, за треби надмірної плати покладене на Уманське духовне правління”[705]. Необхідність такого повідомлення до м. Липовця була очевидна, оскільки тут очолював духовне правління протоієрей Никифор Топольский, який не міг пробачити о. Бошковському незалежну його поведінку й постійні перемоги над ним.

В Уманському духовному правлінні не поспішали з проведенням розслідування, посилаючись на те, що досить пізно отримали відповідний указ аж 18 березня 1809 р., про що 19 березня відписав уманський протопоп Іоанн Овсяницький[706]. Справжнє розслідування розпочалось у травні 1809 року. Було створено слідчу комісію. До її складу, крім протопопа Іоанна Овсяницького, який, мабуть, і очолював її, ввійшов колезький реєстратор Яків Крижанівський, котрий вів протоколи допитів обвинувачуваного та свідків. Їм допомагав стихарний дячок кальницької церкви Гаврило Пашеновський, а це вже нонсенс, оскільки головним обвинуваченним був його священик. До свідків, крім селян Карпа та Василя Бугаєнків, Марфи Данильчихи, повитухи, шляхтянки Варвари Новицької, соцького Федора Кучмарука**, запросили також жаданівського благочинного Федора Левицького. 29 травня цього ж року всі вони були приведені до присяги, після чого дали свідчення, записані на окремих аркушах.

Слідчі намагались з’ясувати два питання: 1. Чи вимагав кальницький священик одного старого срібного рубля від “покритки” Євдокії за хрещення “незаконнонародженого” сина? 2. Чому не був своєчасно похований Юхим Пастух?

Усі свідки давали досить ґрунтовні свідчення, наголошували на тому, що отець Стефан Бошковський прийшов до хати Марфи Данильчихи, де знаходилась породілля, прочитав молитву і дав ім’я народженому – Ігнат. Це дійство називається “обмолитвувати”. Після цього протягом тижня дитину треба було охрестити. Він запропонував це зробити у суботу, а за це дати йому один старий срібний рубль. І, як свідчив він сам, справді говорив Євдокії, що її вчинок є злочином, мабуть, соромив її й іншими словами, а накінець сказав, що такий тяжкий гріх “потрібно відмолити”, а для цього необхідно дати йому рубль. Федір Кучмарук скаже більш чітко: “він, Бошковський, оголосив, щоб Євдокія дала йому рубль за хрещення дитяти, а без нього він хрестити його не буде”[707].

Породілля таких грошей не мала. Вона послала вдову Марфу Данильчиху у містечко Дашів, де під вартою знаходився винуватець її ганьби Петро Білецький, щоб вона взяла в нього цей рубль для хрестин. Останній відмовився дати такі гроші. Тоді вдова пішла до економа Йосипа Ольховського зі скаргою на Петра. Дашівський управитель ключа маєтностей графа Володимира Потоцького про цю подію вже знав і через соцького Федора вжив ряд заходів, які підривали авторитет кальницького священика. Економ, зокрема, сприяв хрещенню немовляти в містечку Дашеві і тоді, на нашу думку, простудилося малятко, коли возили його з Кальника до Дашева і назад у грудневі морози, і маля справді померло.

Не менш загадковою справою виявилась і смерть Юхима Пастуха, яка трапилась у недільний грудневий день 1808 року. Як свідчили 29 травня 1809 р. Василь і Карпо Бугаєнки, вони зранку прийшли до батюшки й попередили його про смерть небіжчика, на “що він, Бошковський, сказав, щоб за похорон тіла постаралися дати рубль срібний”[708]. Селяни пішли від священика, який після відправлення літургії кудись “поїхав і на другий день у понеділок перед вечором повернувся”[709]. Зразу ж Василь Бугаєнко і Григорій Бевз прийшли до священика додому і “поклали на стіл рубль дрібний і 25 копійок”. При цьому був присутній благочинний Федір Левицький, котрий приїхав до кальницької церкви на щорічну перевірку. Гроші були поділені між священиками. Благочинний підтвердив у своєму зізнанні цей факт – “благочинному двадцять і п’ять копійок, а священику Бошковському рубль поклали”[710].

Оскільки було пізно, то похорон був відкладений на наступний день – вівторок. Тіло Юхима Пастуха віддали землі, про що свідчили обидва священики. Через два тижні Василь Бугаєнко без будь-яких вимог за “похорон померлого Юхима” приніс Бошковському півкорця жита. Сторона звинувачення в особі соцького Федора Кучмарука продовжувала звинувачувати священика Бошковського у здирстві двох дрібних рублів за похорон Юхима і за те, що тіло три дні лежало без поховання. У діях позивачів проглядається бажання будь-якими чином принизити священика і постаратися вигнати з цієї парафії. Таких прикладів було дуже багато, коли шляхтичі-католики, займаючи керівні посади в економіях, прагнули прибрати до рук православних священиків. На такий факт вказував у своїх спогадах відомий історик Володимир Боніфатійович Антонович, коли у молодого, свідомого, з “щирохристиянським напрямком” священика, який обстоював інтереси селян, використавши підкуп консисторських чиновників, “відняли приход”[711].

Перемогла честь мундира та інстинкт священницької корпоративної самозбереженості. Ієрархи разом з консисторією не могли допустити того, щоб священнослужитель зазнав кари. Зміст слідчих матеріалів, присланих з Уманського духовного правління 15 листопада 1810 року та з Липовецького духовного правління, розглянули 9 жовтня 1812 року на засіданні Київської консисторії. У підсумковому документі слідчі констатували, що ніяких здирств Бошковський не чинив, “радив тільки їй (Євдокії. – Авт.), а не вимагав дати йому, Бошковському, старий рубль на моління, що вона обіцяла виконати тоді, коли отримає для нажитого нею немовляти з Петра Білецького” присуджені за безчестя 10 рублів[712].

В основу рішень були покладені свідчення священика, які підтримувались селянами не тому, що непередбачуваний у своїх вчинках Стефан Бошковський був непогрішний і справжній пастир, а тому що селяни розуміли, що від нього залежить спокій їхнього життя, боячись неврівноваженого панотця.

Київській дикастерії наприкінці грудня 1809 і на початку 1810 р. довелось розглядати ще одну скаргу на кальницького священика. Суть справи полягала в тому, що в “четверток на сирному тижні” панотець обвінчав селянку Євдокію Бевзу з селянином, жителем м. Дашева Герасимом Пилипенком[713]. Отець Стефан, визнаючи свою провину, посилався на те, що він не знав про заборону проводити вінчання на цьому тижні, тим паче, що й місцеві священики, зокрема о. Роман Доманський із с. Кошланів на “сирному тижні у вівторок своїм прихожанам провів [вінчання. – Авт.] і за що від начальства ніяких мордувань не мав”[714]. Стефан Бошковський, визнаючи свою провину, наголошував на тому, що її усвідомлення є “кращим свідченням” того, що така помилка більше не повториться.

Вершинy протистояння панотця Стефана з прихожанами й духовним правлінням відтворює “Донесення” соцького Федора Качмара про безладні п’яні буйства приходського священика Стефана Бошковського. 10 жовтня 1810 р. підканцелярист Ігнатій Павлович записав розповідь неписьменного Федора Качмара, яку відправили Київському і Галицькому митрополиту Серапіону. Відзначимо послідовність і логіку викладу звинувачень автора записки. Її зміст переконує в тому, що оповідач і писар творчо й вдумливо попрацювали, щоб переконати начальство у нікчемності й розпусті панотця. Враховуючи важливість цієї п’ятисторінкової справи, ми намагатимемся її використати повною мірою.

Писар і автор розповіді були твердо переконані у своїй правоті. Про це свідчить заголовок документа, відправленого до владики. Він розпочинався так: “Липовецького повіту містечка Кальника церкви Різдва Богородичної прихожанина соцького Федора Качмара. Преосвященнійший владико, милостивий отець і архіпастир. Набридло мені й іншим прихожанам озброюватись проти отця свого духовного, але, дивуюсь, що приходський наш священик Стефан Бошковський з самого початку призначення його без згоди прихожан у містечко Кальник приходським священиком, приохотився до випивки та інших поганих пороків та найменшого виправлення не має, і ще гірше [у] публічні неврівноваження прийшов так, що (слово не читається – Авт.)прихожанам і дітям нашим сам тільки слугує спокусою, не маючи більше сили це терпіти й мовчати цим Вашому високопреосвященству від імені всіх прихожан доповідаю”[715]. Тут є невелика неточність. Коли у 1801 р. о. Стефан претендував на кальницьку парафію, то він заручився проханням частини селян, про що ми раніше писали, зокрема згодою цього ж самого сотника Федора Качмара. Це викликає певну недовіру до правильності й інших звинувачень соцького до панотця, про зміну його ставлення до священика, про можливі непорозуміння, які згодом виникли між ними. Але...

В документі висунуто 15 звинувачень кальницькому священику, подані в хронологічному порядку. Інші документи, які ми цитували раніше, докладніше описували ганебні вчинки Стефана Бошковського. Їх можна звести до кількох грубих порушень церковного етикету. 1. Несвоєчасне підготування християн до смерті, як-от: сповідь і причастя мирян. Зокрема, 14 грудня 1803 р. помер без сповіді “Стефан, Хаценюків зять”, про що відомо “Грицьку Зайцю та іншим”[716]. 1 -го жовтня 1807 р. п’яний панотець не зміг сповідати доньку Феодосії Чорномазючки, “яка померла без сповіді, про що відомо Грицьку Кравцеві”[717]. 14 березня 1810 р. хвора дружина Миколи Шевця “вимагала сповіді і без неї померла”[718]. 2. Грубі порушення богослужіння: 1-го січня 1809 р. ніякого богослужіння в кальницькій церкві не було, “а священик Бошковський пияцтвом займався”[719]. Павло Качалай і Павло Кравець були свідками того, як п’яний священик у 1810 р., відспівуючи сина вдови Петрихи, читав не ті “ектінії”. Часто він у нетверезому вигляді хрестив дітей, не відаючи, що робить, не читав молитви “Вірую у єдиного бога”. Батьки таких дітей, в тому числі Ян Черкаський, Матвій Матричук і бабуся Марфа Лисенко, ставлять під “сумнів таке хрещення”[720]. 3. Зневажливе ставлення до дотримання людських чеснот: постійне пияцтво, зокрема в 1806 р. у “шинковому будинку” “так напився, що й свідомість втратив ... а, піднявшись, став урину спускати”[721]. Не менш ганебно о. Стефан поводив себе й 7 грудня 1809 р., коли “валявся під столом у шинку” дашівського єврея[722]. Неадекватно своєму сану він вів себе й щодо селян: “вештається по будинках своїх прихожан, непристойно ставиться до жінок”, висловлює жарти, від яких дружини селян втікають. Про такі вчинки священика знають Іван Гезенко, Данило Коваль, Матвій Геленко і Параскева Поперешня[723]. Великим святотатством був вчинок, який панотець вчинив у 1810 р. у с. Неменці. Будучи на похоронах місцевого священика, він під час обіду так напився, що розпочав непристойно жартувати, а після “скинув із себе нижній одяг і без нього встав”, про що знають багато хто з м. Липовця, соборні священики Лука і дяк Петро Тарнопольський[724]. 4. Скаржився соцький і на високі треби, які вимагав о. Стефан, у тому числі й за вінчання молодих, “чим багато молодих людей відвертав від одруження”[725].

Соцький Федір Качмар скаржився владиці й на безпосередніх начальників панотця та перевіряючих, зокрема на покійного благочинного Федора Левицького, який водив з ним “тісну дружбу”, та на представників Уманського й Таращанського духовних правлінь, котрі перевіряли скарги. Правовірний прихожанин пропонував митрополитові Серапіону звільнити Бошковського з парафії, оскільки його більше не можуть терпіти кальничани, “дозволити прихожанам вибрати, кого забажають”[726].

В лютому 1810 р., згідно з резолюцією Київської консисторії, протоієрею Таращанського духовного правління Григорію Шехновському було запропоновано разом з Дашівським благочинним Стефаном Порицьким “акуратнішим, законним порядком” розслідувати протизаконні вчинки о. Стефана[727]. Як відбувалось слідство, які думки висловила слідча комісія, залишається невідомо, оскільки документів про розслідування цієї справи немає. Проте... Збереглась 55-аркушева справа “Липовецького повіту містечка Кальника про священика Стефана Бошковського, проти якого Дашівська економія ініціювала розслідування про здирства немовби ним, Бошковським, за треби”. Вона складається з кількох окремих справ. Розслідування розпочалось від 15 січня 1809 р. і тяглось аж до 1812 р. В ньому брали участь Липовецьке і Уманське духовні правління, Київська консисторія, Липовецький нижній суд і кілька селян м. Кальника. Це справжнє судове розслідування із заявами, листуванням духовних відомств, протоколами допитів у присутності духовних осіб, аркушами приведення до присяги свідків та звинувачуваного і висновками, надісланими до київської консисторії[728].

Розлогі роздуми чиновника від церкви свідчать, що духовне відомство в котрий раз повірило панотцеві Стефану, заявивши, що священика “оббріхано Дашівською економією”, проігнорувавши свідчення соцького Федора Качмара, селян Василя і Карпа Бугайчуків (Бугаєнків), Григорія Бевзи та інших. Звинувативши їх у невірних свідченнях, священик прикинувся ображеним, заявивши, що він не вимагав від Євдокії “старого срібного рубля”, а тільки хотів нагадати їй про її злочин і радив дати його “на відмолювання”[729]. За похорон Юхима Пастуха через три дні після смерті він отримав тільки 1 руб. мідними та 25 коп. для благочинного Федора Левицького, який якраз був у Бошковського, коли селяни домовлялись про похорон[730].

Не по-пастирському поводив себе панотець, коли відмовлявся і від хрещення незаконнонародженої дитини, коли відмовив селянам поховати небіжчика, зіславшись на те, що про його смерть не знав, як і під час розслідування скарги в м. Умані порушив Божу присягу говорити правду. Його життя і служіння церкві – якийсь незрозумілий феєрверк подій і вчинків, несумісних ні з етикетом Божого слуги, ні з цінностями людської моралі. Незрозумілим є й ставлення до нього Київської консисторії, ієрархів метрополії. Викликає подив, що вищестояща духовна інстанція не підтримувала справедливі вимоги Липовецького духовного правління, а вивела кальницьку парафію з його підпорядкування і перевела її до відомства Уманського духовного правління.

У протистояння з отцем Стефаном Бошковським втяглись і слуги графа Володимира Потоцького Його поручитель – дворянин Іван Михайлович Годлевський звернувся 15 липня 1811 р. до митрополита Київського і Галицького Серапіона з проханням засудити ганебні вчинки кальницького панотця Стефана, який “славився” “розбещеним своїм життям і незвичайним поводженням з парафіянами, різними здирствами і противними його сану вчинкам”[731].

Це, по суті, ті ж самі звинувачення, але ця невеличка справа, розглянута в Уманському духовному правлінні, свідчить, що неврівноважена натура кальницького священика мала широкий розголос в суспільстві, в основі якої ненаситна натура церковників, їх бажання добре жити й наживатись за рахунок прихожан не тільки шляхом вимог працювати на церковних землях, але й підвищуючи й так великі треби. Документ свідчить, що кальницький священик за похорон вимагав “одного старого срібного рубля”, оплати наперед “сорокоуста вартістю в “п’ять, або шість рублів”[732].

У “Проханні” наводиться також ганебний вчинок священика, коли він відмовився ховати Микиту Василевського, який ще за свого земного життя сплатив священику за свій майбутній похорон. Небіжчик був похований тільки тоді, коли його діти заплатили священику “десять рублів сріблом”[733].

Довіритель графа звинуватив комісію, яка розглядала цю скаргу, в тому, що вона не зважала на багато звинувачень, які висували проти о. Стефана селяни, зокрема “у содомському гріху”. Панотець під час слідства поводив себе зухвало, грозив селянам видряпати очі. Скаржачись на члена комісії від Уманського духовного правління за відмову зважити на всі обвинувачувальні пункти, що власне й було причиною його звернення до митрополита, в якому повірений графа просив замінити священика в с. Кальнику на більш “статечного”[734].

Відповідний наказ консисторія надіслала і в Липовецьке та Таращанське духовні правління – направити для участі в розслідуванні депутата від Таращанського правління протопопа Григорія Шехновського, щоб розглянути всі злісні порушення о. Стефана. Цей наказ був отриманий в Таращанському духовному правлінні 24 грудня 1811 р., про що й було повідомлено консисторію. Чим завершилось розслідування, залишилось невідомо. Кальницький панотець, напевне, знову вийшов із цієї тяганини сухим.

Як служив Богу священик Стефан Бошковський, так і помер, не звідавши Божої благодаті. 3 травня 1814 р. Липовецьке духовне правління своїм “Рапортом” до Київської консисторії переповіло інформацію благочинного “дашівської частини” ієрея Євстафія Порицького про те, що 20 квітня “на 49 -му році життя свого помер” від лихоманки і “похований біля тамтешньої церкви благочинним”[735].

У цьому тристорінковому документі “Про смерть Липовецького повіту містечка Кальника священика Стефана Бошковського” переповідається, як проходила хвороба небіжчика, його останні години життя, сімейний та соціально-економічний стан парафії. Зокрема, панотець “був тільки висповіданий, а маслом не соборований і до святих тайн не долучений” з причини безперервного блювання[736].

Ми повністю зацитуємо продовження цього документа, оскільки він дає яскраву картину парафії, яку полишив панотець. “По ньому залишилась дружина Євдокія 45 років і діти – Параскева 17 -ти і Марія 7 -ми років. А за довідкою, що є в цьому управлінні виявилось, що в селі Кальнику при церкві Різдва Богородичної, яка є дерев’яною, наявний богослужебний посуд визолочений, ризницею бідно достатньо. Прихожан шляхтичів душ чоловічої статі 27 та підданих поміщика графа Володимира Потоцького римо-католицького віросповідання 280, а всього чоловічої статі 307 і жіночої 309, за кількістю яких виходить дворів 76. “Ружной” землі орної у три переміни по 18 днів, а сінокосу на 20 косарів, що складає 42 десятини; в причті цієї церкви є тільки один паламар Пантелеймон Трембовецький, про що Вашому Високопреосвященству духовне це правління з додатком покійника грамоти* і рапорту благочинного”[737] доповідає.

Після смерті о. Бошковського кальницьку парафію обійняв священик Іоанн Федорович Левитський (6. ІХ. 1813–14. Х. 1839), мабуть, син колишнього дашівського благочинного Федора Левицького. Він походив із священицької сім’ї, “в Академіях не навчався”. 6 вересня 1813 р. преосвященний єпископ Чигиринський Іриней висвятив його на “вільне священицьке місце” в містечко Кальник до церкви Різдва Пресвятої Богородиці з наданням відповідної стверджувальної “грамоти”[738]. До цього він був дияконом церкви Різдва Пресвятої Богородиці села Тягуна Липовецького повіту. За ревізіями 1815 і 1834 рр. був “приписаний і знаходиться” при церкві села Тягуна[739].

Кальницька церква Різдва Пресвятої Богородиці часів священства в ній о. Іоанна була дерев’яною, “з трьома дзвіницями”, з одним престолом. У ній було все необхідне для служіння: позолочені посуд, ризниці, вся богослужебна література, а також “повчальна на недільні та святкові дні книга, яку читають” панотці після завершення служби Божої[740]. Про рік її спорудження у “Відомості про церкву” ще в 1830 р. писали: “побудована в якому році і на чиї кошти невідомо”, є при ній дзвіниця. Церква і дзвіниця ще “міцні”[741].

Отець Іоанн народився приблизно 1786 р., кальницьким священиком став у віці 27 років, звідки він родом, поки що невідомо, хто його батьки – також, хоч клан Левитських був шанований у Липовецькому повіті. В 1826 році, коли він писав власноручну біографію, це був зрілий і врівноважений священик, який міг “справно” читати богословську літературу, в ніяких “штрафах” не був. За нього розпочали складати “Клірові відомості”. Спочатку це були кількасторінкові записи про церкву та прихожан, кому належало село і які стани в ньому жили. З 20-х років ХІХ ст. змістова форма їх змінилась, а в 30-х роках того ж століття вона вдосконалилась і набула такого вигляду, який проіснував до початку ХХ ст.

Сім’я священика, як не дивно в ті часи, була невеликою: дружина – Варвара Севастянівна і четверо дітей. Син Василь, якому у 1826 р. виповнилося 18 років і за “недбальством батька вдома знаходився”[742]. Він, мабуть, все-таки вмів читати й писати, знав релігійну літературу. У “Відомості про церкву” за 1838 р. Василь з батьками не проживав. У цьому документі була записана донька священика Мокрина, яка мала 11 років. Про неї нічого невідомо. У “Відомості про церкву” за 1818 р. у них був записаний ще десятилітній син Єфимій[743], який, видно, помер. Але можна припустити, що священик цього року неправильно записав ім’я свого сина під впливом почуттів, оскільки в сім’ї його так називали, а за хрещенням він був Василем. Прості арифметичні підрахунки свідчать, що між Єфимієм і Василем не було ніякої вікової різниці, бо все чітко збігається.

Коли о. Іоанну виповнилось 44 роки, то склад його сім’ї був таким: “Василю Іоановичу” виповнилось 22 роки, його сестрам: Марфі – 19, Софії –12, а Мокрині – 3 роки[744]. Після смерті священика ще у 1841 р. “вдова попадя Варвара Севастянівна і донька її Мокрина” проживали в с. Кальнику[745]. Подальша доля їх невідома, як і інших їхніх дітей.

Матеріальне забезпечення сім’ї священика Іоанна Федоровича Левицького можна прослідкувати за кількома документами. Візьмемо матеріали за 1826 р., які свідчать, що в “приході проживало 410 [осіб – Авт.] чоловічої статі і 405 жіночої” у 102 дворах села[746]. Це були піддані графині Теклі Потоцької. Напевне, вони ж обробляли “платну ругу в три переміни по 15 днів” та ще сінокосу “на 20 косарів”. На це землеволодіння церква “документів і плану” не мала[747]. В 1838 році церква вже мала “план, який зберігався у церкві”, де зафіксовано: за причтом числилось “присадибної” 38 квадратних сажнів та орної і сінокісної 33 десятини землі[748]. На присадибній землі сім’я священика мала “дерев’яний власний” будинок. Причетник також на цій же землі мав дерев’яний будинок, побудований на “церковні кошти”. На утримання священо- і церковнослужителі постійного окладу ніякого не отримували, але “користувались власною працею і добровільною від прихожан милостинею”[749].

Співслужили службу Божу в кальницькому храмі з о. Іоанном кілька дяків та паламарів. Наприклад, у 1818 р. священику допомагав дячок-вдівець Петро Самборський (у нього було троє синів: Симеон – 10 років, Симеон – 5 і трирічний Григорій) та “малописьменний” двадцятишестирічний паламар[750].

У 1825 р. серед причетників кальницької церкви відбулись зміни. Дячком став тридцятисемилітній Арсеній Новоборський, а тридцятишестилітнього паламаря Антона Новоборського за хворобою відправили “поза штат”. Обидва вони були дітьми колишнього дашівського священика. Перший з них навчався у Київській духовній академії, а другий не закінчував ніякого навчального закладу[751].

Окремої зауваги потребує розповідь про життя й Божу службу в кальницькій церкві Арсенія Йосифовича Новоборського. Він народився в містечку Дашеві в сім’ї священика Свято-Михайлівської церкви. З 1799 р. після засвоєння російської граматики був відправлений батьками до польської семінарії у м. Немирові, де навчався в нижньому і середньому класах. З 16 вересня 1802 р. батьки перевели його до Київської духовної академії, в якій на кошти батька вивчав він чотири роки латину, один рік поезію і два роки риторику. Був бурсаком тихим, наполегливим і здібним, за що не раз його за успіхи відзначало академічне начальство. Закінчити навчання юнак не зміг “з причини хвороби, яка часто його турбувала”[752].

З дозволу академічного начальства у 1814 р. він повертається до батьків. Лікується. Хвороба відступила. В цей час помер батько, який років за п’ять до цього втратив Цибулівську парафію і знаходився уже поза штатом. Сім’я збідніла, оскільки батько “не залишив після себе ніякого маєтку”[753]. Арсеній не зміг повернутись в академію для продовження навчання через брак коштів.

У двадцятивосьмирічному віці колишній “студент філософії” Київської академії починає шукати роботу. 27 листопада 1817 р. юнак пише “прохання” на ім’я Київського і Галицького митрополита Серапіона, в якому просить призначити його на вакантне “паламарське місце Липовецького повіту в село Нападівку”. Консисторське начальство вимагало, щоб він особистого приїхав у Київ для належних пояснень. Оформляється у Липовецькому духовному правлінні відповідний документ – подорожня, яка дала змогу йому без перешкод доїхати до консисторського осідку. Документ відправляється на місце проживання, але прохача там немає. Це неподобство викликало інтенсивне листування між Липовецьким духовним правлінням і консисторією.

В результаті листування з’ясувалось, що бідний дашівський причетник, “чекаючи рішення на своє прохання, знаходився у нападовського священика Антонія Баськевича, навчаючи його, Баськевича, дітей” грамоти, але про його перебування тут не знали ні в Дашеві, ні в Липовецькому духовному правлінні[754].

Наприкінці зими, скоріше в лютому місяці, 1818 р. Арсеній Новоборський прибув до Києва. У березні того ж року колишній студент філософії зробив спробу витримати перевірку знань у семінарії, але виявився “не здібним до продовження навчання”, за що був відрахований з навчального закладу. Інспектор семінарії Михайло Леонтович разом із секретарем підписали свідоцтво, надіслане до Київської консисторії про виключення його з цього навчального закладу[755]. Можливо, перебуваючи в Києві, він продовжив добиватись якогось вакантного місця.

Після повернення з Києва у квітні 1818 р. Арсеній Новоборський продовжує надсилати до консисторії прохання, в тому числі й про призначення його на вільне місце диякона, але до церкви Різдва Богородичної села Андрушівки. Солідно підготовлений 30 квітня документ, підписаний губернським секретарем, в якому наводяться цінні факти з життя прохача, причту церкви с. Андрушівки та кількості населення парафії, свідчать, що ця парафія була досить заможною, а серед священнослужителів, крім “тупого” у читанні паламаря Іллі Змієвського[756], всі були на місці. Але консисторське начальство все-таки видало ухвалу про призначення Арсенія Новоборського на паламарське місце у церкві с. Нападівки, куди він просився раніше, оштрафувавши його за бездозвільний виїзд із Дашева “по десять рублів на вдовиць і сиріт”[757].

Як видно із документів, нападівський паламар не заспокоївся і продовжував нагадувати консисторії про себе ще не раз, закидаючи її проханнями перевести в диякони і надати нове місце служби. Так, є прохання від 26 квітня 1820 р., де він претендує на дияконське місце в церкві села Животівки[758].

На його проханні 10 червня 1820 р. митрополит Серапіон власноручно написав: “Прохачеві стільки часу (бути – Авт.) у паламарях, скільки він часу був у самовільній відсутності”[759]. Крім надання цього місця, Арсенію Новоборському вище начальство поєднувало із виплатою ним штрафів. Оскільки він залишався дуже бідним, то не міг відразу виконати цю вимогу, але обіцяв це зробити відразу ж “по одруженні”.

Через п’ять днів після митрополичої резолюції нападівський паламар шле Київському митрополитові Серапіону нове прохання, в якому намагається переконати владику в тому, що він не був у самовільній відлучці, а повторно захворів після смерті батька та матері “лютой язвой”, яка його так мучила, що він не хотів жити. Звернення до Господа Бога “вдихнули в мене здоровий глузд” і я зрозумів, що був у відлучці не за власним бажанням, але з випадкового нещастя[760]. Та просить перевести його дияконом до церкви села Животівки, “враховуючи (його – Авт.) найбідніший стан ”[761].

Як з’ясувалось, Арсеній перебував одинадцять тижнів у Києві (1820 р.) і, мабуть, саме тут писав попередні прохання, про які йшлося вище. В одному з них він скаржився: “Я і так уже одинадцять тижнів страждаю, геть прожив усе”[762] і пропонує новий варіант його переміщення. Оскільки він не може отримати від животівської парафії “заручини”, бо за нею потрібно пройти близько 400 верст пішки, а на проїзд у нього немає коштів. Але це нереально. В канцелярії консисторії він, мабуть, довідався, що в містечку Кальнику є вільне після Петра Самборського місце дячка, на яке ще не затвердили нового претендента паламаря Григорія Зеленського, але довідки його про те і “ухвала парафії” була вже в консисторії. Сподіваючись, що кальничани його знають, а тому дадуть згоду на те, щоб він зайняв цю посаду, Арсеній прохав затвердити його на кальницькій парафії[763], пообіцявши митрополитові привезти ухвалу кальничан, коли “вступлю у законний шлюб, з’явлюсь до висвячення і надам заручну”. 27 серпня 1820 р. відбулось засідання консисторії, де розглянули його прохання і ухвалили направити Арсенія Новоборського “у містечко Кальник на дячка, на яку посаду відкритим розпорядженням цього вересня 18 дня видано”[764].

Арсеній Новоборський службу Божу відправляв у кальницькій Різдва Пресвятої Богородиці церкві понад двадцять п’ять років, співслужив із священиками Іоанном Левицьким до 14 жовтня 1839 р.[765] та кілька років з панотцем Іоанном Стефановичем Черняком[766]. Як бачимо, не завжди місце причетників церкви села Кальника було своєчасно зайняте, як це трапилось, наприклад, з паламарською посадою.

Кілька десятків років паламарське місце в храмі було вільним. Після звільнення у 1824 р. за штат хворого брата дячка паламаря Антонія Новоборського ця посада була ще й у 1845 р. вільною, а він же проживав у селі Кальнику[767] і тільки у 1827 р. “висвячений у містечко Кальник в церкву Різдва Богородиці дияконом і грамотою затверджений” син священика Микола Попівський. Він навчався “читанню і нотному співу” в хорі високопреосвященного митрополита Євгенія, служив до того паламарем у церкві села Копіївки та з 1823 р. стихарним паламарем у Ново-Дашівській Онуфріївській церкві[768]. З 1830 по 1834 рік дияконську службу в церкві містечка Кальника буде відправляти Федір Адамович Попівський. Після висвячення його у священики він залишить Кальник і переїде до села Тодорівки, і до 1838 р. дияконське місце “буде вільним”[769].

14 жовтня 1839 р. закінчився земний шлях священика Іоанна Левицького. У кальницькій церкві тимчасово залишився діючим дячок Арсеній Йосифович Новоборський, якому виповнилось 52 роки. На церковних садибах проживала тридцятивосьмирічна донька покійного священика Стефана Бошковського Марія та удовиця-попадя Варвара Севастянівна Левицька з дванадцятирічною дочкою. Проживав тут і відправлений у 1824 р. поза штат 50-річний паламар Антоній Йосипович Новоборський [770].

12 листопада 1839 р. на вільне священицьке місце в церкву с. Кальника переводять Іоанна Стефановича Черняка. Народився він приблизно у 1794 році в священицькій родині. Навчався у “реорганізованій семінарії словесності”, звідки в 1820 р. його відрахували, після чого він співатиме в хорі митрополитів Серапіона і Євгенія. 3 грудня 1823 р. висвячений митрополитом Київським і Галицьким Євгенієм у диякони до церкви Різдва Богородичної в село Журжинці Звенигородського повіту Київської губернії. 28 вересня 1827 р. висвячений у священики до Преображенської церкви містечка Білої Церкви Васильківського повіту Київської губернії. 24 травня 1834 р. митрополит Євгеній переводить його в містечко Липовець до Різдва Богородичної церкви. Наступним місцем його служби стане церква села Кальника[771].Дружиною отця була рідна тітка відомого російського письменника Федора Михайловича Достоєвського Текля Андріївна Достоєвська[772].

Родина священика була досить великою. Разом з 37-річною дружиною Теклею Андріївною вони виховували семеро дітей: 16-річного Петра, який навчався у Київській духовній семінарії, 6-річного Василя, що “навчався вдома залюбки”, 5-річного Фому, який “букви і склади розуміє”, 3-річного Антонія, 13-річною Палажку, 8-річну Єлизавету та 6-річну Анастасію[773].У 1843 р. народиться Олімпіада[774]. А взагалі вони виховували 10 дітей. Ще до неназваних додамо Якова і Параскеву. Не всі вони дожили до зрілого віку. Найбільше інформації маємо завдяки розвідці москвича Миколи Богданова і липовчанина Олександра Рогового про Петра Черняка. Після закінчення семінарії він кілька років викладав у Богуславському духовному училищі, де один рік навчав Івана Левицького, в майбутньому відомого українського письменника Нечуя-Левицького, який залишив про нього теплі спогади: “Цей Черняк був тихий і спокійний чоловік – ніколи не сердився на школярів, не верещав, немовби навіжений, як попередній учитель. Він не бив різками ні одного із нас, навіть не сердився, нікого не тягав за чуба. У ньому була помітна якась тонка делікатність і манери вельможного пана”[775].Училищні наставники отримували меншу платню, ніж парафіяльні священники, а тому при нагоді намагались висвятитись у панотці. Це зробив і Петро Черняк. Він отримає парафію села Пастирського. а через кілька років його перевели до церкви села Борщагівки Сквирського повіту, а через сім років він займе приход у с. Новосілку Липовецького повіту, де у 1860 р. відкриє церковноприходську школу[776]. І тут він довго не затримався. Буде відправляти Божу службу ще у с. Сердюківці Черкаського повіту, після трішки послужить у Св. Софії у Києві. З 12-го липня 1865 р. о. Петро служитеме у с. Писарівці Звенигородського повіту. Церква в цьому селі дуже бідна. У 1867 р. він уже у с. Шаулисі Уманського повіту. В той час він вдівець, його дружина Палажка померла, у нього троє дітей: Олександр, Віктор і Мотря. З березня 1870 р. його ім’я не зустрічається в клірових книгах. Він десь зник, як і його діти[777].

Молодший син Черняків, Антоній, пройшов освітянські шляхи подібні до братових: Уманське духовне училище[778], після Київська духовна семінарія на Костянтинівській вулиці. Тут він навчався в одному класі з Іваном Левицьким (Нечуй-Левицький). Коли Антоній навчався у філософському класі, в Кальнику в 1858 р. помирає його батько, священик Іван Черняк. Семінарист, як і його сімейство потрапляє в скрутне становище. В 1861 р. Антоній з атестатом 2-го розряду закінчує навчання[779] і висвячується у священники церкви Св. Параскеви в с. Даньківку Липовецького повіту. За його ініціативи тут збудують нову церкву, яка до наших днів не збереглась, відкриється приходське училище[780]. Він змінить, з невідомих нам причин, кілька парафій, зокрема у селах Липівці та Самгородоку. Скрізь, куди б не закинула його доля, це був подвижник віри й освіти. Сучасники називали кілька чеснот о. Антонія: щире служіння Богу, акуратність, гостинність і приязність[781].

Отець Антоній залишив нам трьох синів, як пішли стежкою свого батька – Божого служіння: Миколу, Христофора та Георгія. Вони служили у свій час в різних парафіях Липовецького та Бердичівського повітів. Чи знали Черняки про свого знаменитого родича-письменника, чи ні? Це питання риторичне. Поки що конкретних даних не маємо. Є тільки припущення[782], як і надія, що колись ми їх віднайдемо. Не менш важливим є питання, чи бували спадкоємці Івана Черняка в Кальнику? Відвідували вони могили свого дідуся? Підтримували її в належному християнському порядку? Як і коли зникла лінія Достоєвських з села? На ці запитання нам належить ще відповісти.

Відповідно до штатного розпису, наведеного у “Кліровій книзі” за 1841 рік, в Кальницькій церкві Божу службу провадять: священик, диякон, дячок і паламар. Крім посади священика і посади дячка, яку займав 54-річний Арсеній Йосипович Новоборський, інші посади були вільними. У відомості панотець писав, що “паламаря вже давно немає”[783].

У сім’ї дячка, крім нього та його дружини Теклі Петрівни, було троє дітей: син Петро, якому виповнилося 11 років і який навчався в Київському училищі, та дві дочки – 19-річна Марія і 14-річна Ганна.

У 1845 р. в середовищі церковнослужителів села Кальник відбудуться зміни. Помре 58-річний дячок Арсеній Новоборський. Паламарське місце займе 17-річний Антоній Новоборський – “син паламарський, в школах не був, за указом Преосвященного Єремії, єпископа Чигиринського, призначений на цю посаду з грудня 1842 р.”[784].

У ці ж роки до причту належали позаштатний 56-річний Антоній Йосипович Новоборський – батько молодого паламаря і брат померлого дячка, вдова померлого священика Іоанна Левицького Варвара Севастянівна, якій виповнилось 55 років, та донька померлого священика Стефана Бошковського 43-річна Марія[785]. Саме тоді тут з’являється Павло Крижановський, про що свідчить резолюція на листі про смерть дяка Арсенія Новоборського[786].

Крім землі, якою володів причт у 1844 р., “на утримання священно-церковнослужителів отримують оплату із скарбниці, відповідно до Височайше затвердженого штатом окладу V-го класу церкви”[787]. За штатом 1874 р. священик отримував 300 руб., дячок – 50 руб., паламар – 38 руб., а проскурниця – 16 руб.[788] Правда, це не всі джерела прибутків священнослужителів церкви. Якщо той, хто викладав у церковноприходській школі села Кальника “Закон Божий”, а пізніше і в однокласному сільському народному міністерському училищі, отримували 90 руб.,[789] то “священику положено за закононавчання в двокласному міністерському училищі 150 руб.”[790], а на початку ХХ сторіччя в двокласному училищі священик, викладаючи цей предмет, отримував і понад 200 руб. Священик і дячок щорічно ділили між собою “кружечний” збір.

У 1861 році напередодні скасування кріпосного права в Росії у кальницькій церкві з’явився новий 28-річний приходський священик Василь Захарович Войнарський, який народився в сім’ї священика села Стецівки Звенигородського повіту в 1833 році, з молодою 17-річною дружиною Олімпіадою Іванівною, до одруження Черняк[791]. Отож, зять замінить тестя на Кальницькій парафії.

Перш ніж стати панотцем Василієм, він навчався у Київській духовній семінарії, яку закінчив 4 квітня 1859 р. “з атестатом другого розряду”. Митрополит Київський і Галицький Ісидор висвятив його в сан священика, а за ухвалою єпископа Чигиринського Антонія В. Войнарський був призначений в село Кальник “до Свято-Різдва Богородиці церкви”[792].

Олімпіада Іванівна Черняк – двоюрідна сестра Ф. М. Достоєвського, одружилась з Василем Захаровичем Войнарським, котрий після смерті тестя зайняв кальницьку парафію. Він був містиком, дуже м’якою людиною, безперервно постився. На відміну від своєї дружини, яка мала дуже “важкий і свавільний характер”, тримала у повній підлеглості дітей і чоловіка. Була великого зросту, повна, здоров’я мала хороше. “До епілепсії і алкоголізму (спадкові хвороби, притаманні роду Достоєвських – Авт.) нахилу не мала”[793]. Померла вона у 1902 р. від запалення легенів у віці 59 років[794].

Тридцятип’ятилітнє перебування о. Василя на приході відзначається турботою про перебудову кальницького храму, перенесенням садиби священика і причту в інше місце, старанним читанням Закону Божого у церковно-приходській школі, а пізніше в однокласному сільському народному училищі Міністерства народної освіти. Доброту й людяність підкреслювало його пастирське устремління до проповіді Божої благодаті. В усіх документах отець Василь характеризується як священик, який після служби у проповідях “повчав прихожан”, а пастирські обов’язки виконував ретельно, “турбувався про церкву”, був “вельми хорошої” поведінки[795].

Єпархіальне начальство не раз справедливо нагороджувало панотця Василя церковними нагородами й відзнаками. Митрополит Арсеній 12 квітня 1871 р. нагородив його набедреником* за реставрацію кальницького храму, про що повідомлялось в пресі[796]. “1875 року наймилостивіше відзначений оксамитовою фіолетового кольору скуфією**”[797]. 15 травня 1892 р. Святійший Синод нагородив священика оксамитово-фіолетовою камилавкою[798].

Отець Василь, мабуть, був родом із села Стецівки Звенигородського повіту, де він був приписаний по ревізії при місцевому Свято-Дмитріївському храмі. Він єдиний із кальницьких священиків, який, крім церковної землі, що нею користувався, мав у нерухомій власності 7 десятин землі[799].

На кальницькій землі у священика та його дружини Олімпіади Іванівни народились діти. Первісток Антоній, якому в 1862 р. виповнилось 3 роки[800], а далі: Іоанн, Петро та Софія[801]. Доля їхня різна: первісток, мабуть, помер, оскільки у 1893 р. про нього вже не згадується, Іоанн спочатку навчався в одній із Київських гімназій[802], а пізніше у двадцятирічному віці в університеті Св. Володимира[803] (такого студента в списках університету не знайдено). Він був революціонером, помилково засланий до Сибіру за участь у спробі замаху на вбивство великого князя Сергія Олександровича. Будучи на засланні, закінчив Томський університет. У 1908 р. повернувся із заслання і через рік помер. Син Петро навчався в Уманському духовному училищі[804], а згодом у Київській духовній семінарії[805]. Можливо, навчався в Київському університеті. Під час Першої світової був офіцером. Служив у Червоній армії, розстріляний денікінцями[806].

Донька Софія вийшла заміж за вчителя кальницького однокласного міністерського училища Григорія Павловича (Карловича) Добржанського[807]. Пізніше Софія переїхала до м. Немирова, де її чоловік обіймав посаду наглядача у місцевій гімназії. У них 12 січня 1900 р. народився син Феодосій[808] – в майбутньому відомий американський генетик[809].

Кальничани були свідками наполегливої праці панотця, його бажання покращити побутові умов причту. В 1866 р. на садибі священика, яка знаходилась біля Кальницького цукрового заводу, загорілись сарай і тік “невідомо від чого”. Це наштовхнуло отця на думку про необхідність перенесення садиби в інше місце. Провівши перемовини з керівництвом заводу, він 31 січня 1868 р. звернувся з проханням до єпископа Чернігівського і вікарія Київської митрополії з проханням надати дозвіл на перенесення садиби ближче до церкви, де вже були садиби дячка та паламаря.

Консисторія затребувала від причту, дирекції заводу та парафіян згоди на перенесення садиби. Отець Василь розпочав діяти відповідно до вимог церковного етикету. Переговорив із благочинним 4-го округу священиком Стефаном Левицьким, який 24 січня 1868 р. відправляє до консисторії рапорт, де переповідає необхідність переносу садиби. Зокрема, він писав, що священик і “володар Кальницького цукрового заводу підполковник барон фон Таубе (він був директором. – Авт.), разом із священиком Василем Войнарським погодились добровільно ... об’єднати церковну землю біля церкви”[810]. Для цієї мети поміщик надав землю замість старої садиби, а для будівництва будинку священика, завод відпустив новий будівельний матеріал, 600 руб. сріблом і 100 фур хмизу для огорожі, щоб “причт був убезпечений від всіляких нещасних випадків”[811]. Будівельний матеріал мали вивезти селяни. Та трапилося непередбачуване. Селяни, вивізши надану бароном кількість деревини на нову садибу[812], “ухвали від себе на вимогу консисторії не хочуть дати, немовби бояться, що пізніше їх примусять самих, за їхній рахунок все перераховане в умовах барона фон Таубе, будувати на нововідведеній землі”[813].

Ця відмова була страшенною образою для причту, який поспішив відправити від свого імені прохання-згоду до консисторії. В ньому конкретизувалась угода між священиком і директором заводу: 1. об’єднання церковної садиби покращить умови життя причту. В будинку, подарованому ще графом Володимиром Потоцьким, залишиться жити тільки дяк. 2. Огляд мирового з’їзду (посередника. – Авт.) дозволив констатувати, що будинок священика дуже старий і від селян вимагалося б великих витрат на його ремонт. Посередник підтримав прохання священика про доцільність перенесення садиби з дуже загрозливого місця.

18 січня 1868 р. за підписом директора “Товариства Кальницького цукрового заводу” барона фон Таубе відправили до консисторії свої “умови”, де не тільки погодились допомогти перенести садибу священика, але й згадали, що на старій садибі є ще досить пристойні господарські будівлі, які можна перенести на нову садибу, тим зменшивши витрати селян на нові. Нова церковна садиба мала частково розміститись на обійстях трьох селянських садиб, власникам яких завод обіцяв надати нові[814].

10 серпня 1868 р. мировий посередник скликав сход селян “кількістю 130 осіб” у присутності “сторонніх свідків селян с. Кантелини Терентія Крохмаля, Стефана Шмигори і Кіндрата Пічкура”. Кальничани на сході заявили, що обмін земель їм невигідний. Скажемо відверто, селян не стільки лякав обмін земельних наділів, скільки вони були переконані, що пани домовляться, а фінансувати перенесення й працювати над спорудженням садиби священика доведеться їм.

Сільський сход вирував. Селяни вважали, що земля для садиб має низку вад, а саме “порита ямами, неможливими для обробітку”[815]. Ліквідовувати цей недолік мали самі селяни. Їх також лякала перспектива підтримувати в належному стані довгий плетений тин. “Заяви свої письмові селяни, не довіряючи і боячись рукоприкладства, викласти не забажали”[816]. Мировий посередник 2-ої дільниці Липовецького повіту не прислухався до голосу сільського сходу і в своєму поданні до консисторії радив їй схвалити рішення про перенесення священницької садиби на нове місце.

30 вересня 1868 р. консисторія схвалила угоду між директором Кальницького цукрового заводу бароном фон Таубе і священиком церкви Різдва Пресвятої Богородиці Василем Захаровичем Войнарським, мотивуючи це тим, “що обмін садибними землями вигідний для церковного причту тому, що земля якісніша і більш зручна для нього, а також і тому, що причт отримує нові міцні будівлі біля церкви в одній окрузі, а для селян – що вони не витрачатимуть гроші на ремонт будівель причту, в чому передбачаються великі потреби”[817].

Так тихо сільський панівний прошарок “розв’язав” соціальний конфлікт за рахунок 1226 тимчасово зобов’язаних селян, зневаживши всі їхні права і задовольнивши забаганку 13 осіб священнослужителів*. Епоха реставрації храму, покращення побутових умов життя кальницького причту, вдосконалення освіти – тобто роки священицтва панотця Василія завершилася смертю “5 травня [1894 р. – Авт.] священика с. Кальника Липовецького повіту Василя Войнарського”[818]. В цьому ж часописі в рубриці “праздные” місця було записано: “У с. Кальнику, Липовецького повіту з 5 травня; прихід 5 класу, церковної землі 47 десятин, приміщення є, прихожан чоловічої статі 1114 душ”[819]. Принагідно відзначимо, що вказана кількість чоловіків жителів села не відповідає кількості записаних у кліровій книзі за 1894 р.: “всього тимчасово зобов’язаних і державних селян” було 885. Крім них, в селі проживало 62 римо-католики, 5 євреїв чоловічої статі. Разом їх було 1159 осіб[820]. Цю книгу підписав новий священик с. Кальника Михайло Оппоков. Інше ж джерело за рік священства Михайла Оппокова наводить зовсім іншу цифру “числа прихожан чоловічої статі” – 1108[821].

Співслужили з панотцем Василем Войнарським у церкві Різдва Пресвятої Богородиці стихарний дячок Павло Сильвестрович Крижановський, а з 23 жовтня 1861 р. стихарний паламар Олександр Симонович Пршилецький, який в “училищах не навчався”[822]. Паламарю в 1872 р. був 31 рік. Він разом з дружиною Марією Сильвестрівною виховував трьох дітей: десятилітню Анастасію, чотирирічного Авраама та дворічного Михайла[823]. Дяком у храмі Павло Сильвестрович Крижановський розпочав служити з 16 травня 1842 р. У 1872 р. він вже стихарний дячок. Його сім’я складалась з дружини Ганни Арсенівни, синів: 17-річного Петра, 12-річного Володимира, 10-річного Євгена та 7-річної доньки Марії[824].

На один рік після В. З. Войнарського з 24 червня 1894 року парафію церкви Різдва Пресвятої Богородиці зайняв Михайло Іоаникійович Оппоков “за указом” митрополита Київського і Галицького Інокентія. Він народився в  священицькій сім’ї. Це один з семи братів-священиків. Крім нього, було ще кілька братів: отець Микола та старший отець Захарій – дідусь по материнській лінії видатного українського діяча, історика, голови Центральної Ради Михайла Сергійовича Грушевського[825].

Народився Михайло Оппоков у с. Плоске Сквирського повіту близько 1835 року. Духовну освіту здобував у Київському повітовому училищі (1849) та в Київській духовній семінарії, яку закінчив 1855 р. з атестатом 2-го розряду. 24 червня 1857 р. єпископ Чигиринський Аполлінарій висвятив його у сан священика і відправив до Дмитрівської церкви с. Підвисокого Липовецького повіту. Одночасно він обіймав виборні посади в різних благочиннях: бібліотекаря, члена ради благочинь, “спостерігачем церковноприходських шкіл 3-го округу Липовецького повіту” до жовтня 1894 р.[826] та помічником Дашівського благочинного 3-го округу[827]. За сумлінне ставлення до своїх обов’язків його нагороджували різними відзнаками, які отримувало біле духовенство: “набедреником”, “оксамитовою фіолетовою синодальною скуфією та камилавкою”[828], а 6 травня 1895 р. Святійший Синод нагородив “церкви села Кальника, Липовецького повіту священика Михайла Оп[п]окова” наперсним хрестом[829].

В сімействі у нього – дружина Ганна Павлівна, священицька донька. Їхні діти: 36-річний син Олексій – священик в одному з храмів 5-го благочинного округу Липовецького повіту, очолював єпархіальну раду; 30-річна донька Олена була одружена з особистим почесним громадянином Тимофієм, а 19-річна донька Текля закінчила курс Кам’янець-Подільської гімназії[830]. Через рік, 1 серпня 1895 року, батюшка Михайло помер[831].

29 вересня 1895 р., відповідно до резолюції № 3976, “переведений на священицьке місце в село Кальник, Липовецького повіту, до Різдва Богородичної церкви” Микола Іоаникійович Оппоков[832]. Він, як і його попередники, походив із священицької родини і у 1865 р. закінчив з атестатом 2 -го розряду Київську духовну семінарію. Через два роки висвячений у священицький сан і відправлений до церкви Свято-Миколаївської села Терешок у Сквирському повіті.

Священики, зокрема й Микола Оппоков прагнули зайняти багатшу єпархію, хоча Київська консисторія прийняла рішення про серйозне ставлення до бажань священиків “переміщатись” з однієї єпархії до іншої. Але, оскільки в Кальнику помер отець Михайло Оппоков, то його брат Микола скористався слушною нагодою зайняти його місце. Раніше панотець Микола служив у Миколаївській церкві с. Терешки. Ця церква відносилась до 7-го класу, і місцевий причт володів 39 десятинами і 1487 сажнями землі, яку обробляли 787 прихожан чоловічої статі та їх сімей[833]. У той же час кальницька церква була значно заможніша. Вона відносилась до 5-го класу, володіла 47 дес. церковної землі, яку обробляли 1120 прихожан чоловічої статі, та мала приміщення для священика[834]. За іншим друкованим джерелом, кальницька церква володіла 47 дес. і 1306 саж. землі, серед її пастви нараховувалось 1108 душ чоловічої статі[835]. Панотець Микола Оппоков добився свого “переміщення” і 29 вересня 1895 р. зайняв кальницький приход[836].

З появою в селі 44-річного досвідченого і шанованого начальством священика з великим сімейством розпочалась нова віха розвитку кальницького приходу. В кліровій книзі записано, що панотець виголошував повчання прихожанам, обов’язки пастирські виконував дуже добре, Закон Божий читав з успіхом, під судом і оштрафованим не був[837]. Чим викликана зміна ним парафії, пояснити неможливо, бо немає належних документів. Гадаємо, що кальницька парафія була багатшою за його попередню. Тим більше, що перед ним у цій церкві правив його брат, отець Михайло. Він мав власний будинок у м. Сквирі. В кальницькій парафії на церковному дворі проживало багато колишніх членів священицьких сімей.

Це воістину була священицька родина. Микола Оппоков і його дружина Ганна Капітонівна мали десятеро дітей. Звичайно, дехто з них уже торував складні життєві шляхи: 17-річний Павло навчався в Київській духовній семінарії; 20-річна Василина, вихованка Київського першого духовного жіночого училища, допомагала вдома сестрам готуватись до навчання в училищах, 19-річна Єлизавета, яка також закінчила те саме училище, що й сестра, залишилась працювати в цьому ж училищі пепіньєркою*; 15-річна Неоніла навчалась у 4-му класі того ж училища за “кошти батька”, а 12-річна Катерина готувалась до вступу в училище. Троє менших – Ганна (5 років), Антоніна (3 років), Арсеній (мав 1 рік) – насолоджувались радощами дитинства на лоні чудової кальницької природи[838]. У 1897 р. в Кальнику народився Сергій, який у 1918 р. закінчив Київську духовну семінарію і розпочав навчання в Київській духовній академії. Сергія Оппокова, як і його товаришів Бориса Саббатова, Володимира Левитського та Олександра Кириченка Правління Київської духовної семінарії рекомендувало до вступу в Київську духовну академію в 1918 р.[839] Ректор академії єпископ Василь 4 липня того року писав до Правління семінарії визначити “двох вихованців”, які будуть навчатись за “державний кошт”. Мабуть, семінарське начальство визначило на цю пільгу Сергія Оппокова та Бориса Саббатова. Сергій розпочав активно збирати документи для вступу до академії. 8 липня 1918 р. він просив Правління духовної семінарії “надіслати мої документи до Київської духовної академії”[840]. Розпочалось активне листування між двома правліннями цих навчальних закладів та Київською консисторією. Зокрема, будуть затребувані метрика Сергія Оппокова, яку консисторія обіцяла вислати, як тільки отримає “гербового збору на один рубль”[841]. Академія бажала отримати також його “свідоцтво про звільнення від виконання військової повинності до 1 жовтня 1918 р.”[842] Сергій всі документи зібрав і подав до академії. Ректор академії повідомив Правління семінарії про те, що він “прийнятий” до складу студентів і має прибути на навчання, які розпочнуться 2 серпня 1918 р.[843] Проте після ліквідації радянською владою академії він 10 серпня 1919 р. прохає “товариша комісара Київського університету” зарахувати його студентом “історико-філологічного факультету”[844]. Навчався він тут кілька місяців. На початку жовтня 1919 р., розрахувавшись з Фундаментальною бібліотекою університету, Сергій залишив університет[845].

У той же період в храмі села Кальника працював псаломщиком Володимир Павлович Крижановський, який, не навчавшись в училищах, “читання й спів знає”[846]. Він був одружений з Оленою Гаврилівною. Мешкали в церковному дворі також сестра псаломщика 30-річна Марія, а також 52-річна вдова священика Василя Войнарського Олімпіада Іванівна Войнарська з дітьми: 22-річним Іваном, про якого не знали, де він знаходиться, 20-річним Петром – учнем 2-го класу Київської духовної семінарії. Окремо жила донька Софія – дружина тепер уже наглядача Немирівської гімназії Григорія Добржанського[847].

Побудовані “Товариством цукрового заводу” будинки для священика і причту за панотця Миколи Оппокова, будучи власністю церкви, прийшли у великий занепад і потребували ремонту, а будинки господарського призначення, як-от: 2 клуні, сарай, комора, обора для овець, також вимагали повної перебудови[848].

5 травня 1898 р. у кальницький храм було призначено останнього дореволюційного і першого за радянського режиму священика – Віктора Петровича Лещенецького (фото № 10), зятя попереднього панотця Миколи Оппокова. Він походив із священицької сім’ї із села Тарнаве Липовецького повіту. Навчався, як і більшість служителів такого рангу, у Київській духовній семінарії, яку закінчив 1896 р. по 2-му розряду. Спочатку був вчителем церковноприходської школи у селі Ржалівка Уманського повіту[849]. 29 червня 1897 р. указом Київської консисторії за № 13828 призначений псаломщиком[850], а 27 квітня 1898 р. висвячений у священика і направлений до кальницького храму. 5 травня 1898 р. попечитель Київської учбової округи за згодою єпархіального начальства призначив його вчителем Закону Божого в місцевому однокласному народному училищі, за що він отримував ще 150 руб. за навчальний рік та кружковий збір у розмірі 585 руб. 9 коп.[851]. Панотець виконував й інші доручення вищого церковного керівництва, зокрема в 1906 р. був членом ревізійної комісії з нагляду за “операціями свічкового складу”. Мав нагороди, в тому числі набедреник[852], а у 1915 р. камилавку[853]. 6 липня 1917 р. був “призначений на посаду благочинного 4-го округу Липовецького повіту”[854]. Його дружина, Єлизавета Миколаївна, донька священика Миколи Оппокова, народилась 21 серпня 1876 р. Вона йому народила 5 червня 1900 р. сина Леоніда, який у 1918 р. закінчив 2-у київську чоловічу гімназію[855], 28 листопада 1901 р. Євгенію – була ученицею духовного училища, і 28 квітня 1903 р. – Ольгу, яка також навчалась у 1914 р. в духовному училищі[856].

Леонід Лещенецький був хрещений 2 липня 1900 р. в місцевій церкві. Обряд хрещення проводив священик с. Кожанки Липовецького повіту Михайло Балицький і паламар кальницької церкви Володимир Крижанівський. Хрещеними батьками були: рідний брат батька, священик церкви с. Юшкова Рога Тимофій Петрович Лещенецький* і сестра матері, вчителька Звіринецької церковноприходської школи м. Києва Василина Миколаївна Оппокова[857]. Леонід – вихованець 2-ої Київської чоловічої гімназії, яку закінчив у травні 1918 р. Тимчасовий атестат юнака свідчить, що навчався він посередньо, мав одну п’ятірку з “Закону Божого”. Атестат підписали: в. о. директора гімназії Д. Остромлинський, голова батьківського комітету А. Масенко, в. о. інспектора Л. Христов, законовчитель протоієрей А. Коровницький та десять вчителів[858].

Наприкінці ХІХ ст. матеріальні умови церковнослужителів трохи покращились. У “Кліровій відомості” за 1899 р. зафіксовано: “Будинок священика і церковних служок на церковній землі побудований зусиллями Товариства Кальницького цукрового заводу і є власністю церкви. Побудовані будинки: новий цегляний сарай з конюшнею, побудований громадою в 1896 році за 150 руб., і нова комора, також побудована громадою в 1897 р. за 100 руб.”[859]. В 1901 р. батюшка разом з іншими кліриками церкви володіли 47½ дис. землі[860], ⅔ якої користувався отець Віктор. Того року прихожан нараховувалося 2478 осіб[861].

В ті ж роки співслужив з панотцем Віктором псаломщик, 46-річний Володимир Павлович Крижановський, син також псаломщика, який народився в селі Кальнику, ні в яких школах не навчався, працював у причетницькому званні кальницького храму з 26 липня 1880 р. Одружений другим шлюбом з 23-річною донькою диякона Вірою Ірадіонівною. 7 жовтня 1906 р. у них народилась дівчинка Валентина[862]. Наступного року його виведуть за штат[863].У 1908 р. він помре, бо в кліровій книзі за цей рік записано, що тут проживала “вдова псаломщика Віра Ірадіонівна Крижановська, 25 років”[864].

Новим псаломщиком церкви Різдва Пресвятої Богородиці від 19 травня 1907 р. стає Андрій Мефодійович Тимошин, син селянина. Він народився 13 серпня 1880 р. у м. Липовці, закінчив Трощанську двокласну школу, мав звання псаломщика і вчителя. Близько 11 років учителював у Липовецькому і Бердичівському повітах. До кальницької парафії призначений єпархіальним начальством[865]. В 1908 р. йому виповнилось 28 років. Він був ще не одруженим. Його батько мав 5 десятин і 1200 кв. сажнів орної та присадибної землі[866]. У 1914 р. псаломщику виповнилось 34 роки. Його оклад становив 50 руб., в цьому ж році він отримав “кружкового причтового доходу 195 руб. і 3 коп.”[867]. На той час він був уже кілька років жонатим. Його дружина – донька диякона Гафія Терентіївна народилась 30 січня 1893 р. В їхній сім’ї росли три сини: Микола, який народився 18 квітня 1910 р., Борис – 7 березня 1912 р. і Олександр – 17 серпня 1913 р.[868]

На початку ХХ ст. покращались умови життя священиків і причетників. З допомогою держави на церковній землі у 1908 р. збудовано будинок для священика, а для псаломщика у 1914 р., і були вони “власністю церкви”. Були побудовані й інші господарські споруди. В садибі священика – волівня й конюшня, комора, 2 сараї, 2 клуні, кам’яний льох і льодовня. В садибі псаломщика – комора, волівня, конюшня, сарай, під однією покрівлею клуня й погріб.[869]

На економічний статус священнослужителів та їхніх сімей найбільший вплив мало церковне землеволодіння. Причт кальницької церкви мав не тільки землю, на якій знаходилась церква і садиби причту, а й орну та сінокісну власність. Часто церква мала у своїй власності також лісові ділянки та інші угіддя.

В буремні березневі дні 1917 р. отець Віктор вперше “не проголосив на утреній здравиці Імператорському дому”, а закінчуючи відправу сказав промову “на честь Української держави і повідомив, що сьогодні в селі велике свято”. Хто був присутній на службі з корогвами вийшли, під спів церковного хору” до сільської управи, де вже вирував майдан і робітники цукроварні з прапором, учні двокласного міністерського училища із вчителями. На майдані лунали пісні, радісні вигуки, виступали промовці, серед яких був і батюшка. Він з Божим благословінням незалежності України завершив свою промову [870].

Політична свідомість священика, його, хай і спонтанна участь у соціальних зрушеннях – важлива сторінка церковної історії, яка вимагає подальшого вивчення.

Отже, церква Різдва Пресвятої Богородиці, її священнослужителі завжди були виразниками соціальних, культурних та економічних бажань і мрій не одного покоління жителів села Кальника. Залежачи від політичних чинників сільський храм знав часи православ’я, насильного переведення до греко-католицького віросповідання та знову, сподіваємось назавжди, остаточного повернення до східного обряду.

Розділ VІ

---

Дата добавления: 2018-02-15; просмотров: 1017; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!