Кальницький полк після Б. Хмельницького

Після смерті великого гетьмана в Україні посилився розбрат між всіма верствами суспільств, розгорілась громадянська війна. Найбільше незгод виникло в середовищі козацької верхівки. Соратники Богдана Хмельницького, за винятком, як твердить Т. Яковлєва, Івана Богуна приміряли свій розум, авторитет, політичний вплив до гетьманської булави. Багато з них бачили себе вершителями долі української землі. Можливо б, вони й реалізували свої задуми, не будь інших завойовницьких сусідських сил в особі Польщі, Московщини та Турецько-Кримського альянсу.

Розпочалось перше коротке гетьманування Юрія Хмельницького, якого після відправлять на навчання. Булаву отримав Іван Виговський, якого підтримували, принаймні на початку його урядування колишні кальницькі полковники І. Богун та О. Гоголь, а також інші полковники обох боків Дніпра.

Цар Олексій Михайлович не поспішав привітати Івана Виговського з обранням на гетьманство, а він не квапився відвідати Москву. Спочатку гетьман демонстрував активну промосковську політику, мав хороші стосунки з московськими воєводами, листуючись з ними, підкреслював велике бажання співпрацювати з московським урядом. Поступово він став все більше сумніватись у правильності курсу, виробленого ще Б. Хмельницьким, і спочатку таємно вступив у переговори з Короною Польською. Таємні зносини гетьмана Івана Виговського і його однодумців завершились створенням “комісії Гадяцької”. До неї з польського боку входили Станіслав Казимир Беневський, Казимир Людовік Євлашевський[416] та ін.

16 вересня (за римським літочисленням – Авт.) або 6 вересня (за православним) “в обозі під Гадячем” комісія схвалила навічно і непорушно створення федеративної держави у складі Польщі, Литви і України, в якій іменем короля гарантувалась низка свобод українському народові в релігійній, політичній та соціально-культурній сферах[417]. Схвалення цього документу відбулось у Варшаві на вальному сеймі 10 липня 1659 р. З польського боку присягу скріпили своїми обіцянками король Ян Казимир, арцибіскупи Кгнезенський та Ян Завела, пани гетьмани Станіслав Потоцький, Юрій Любомирський, маршалок Павло Сапега та інші пани-сенатори[418]. Від імені українського козацтва присягнули обозний Тиміш Носач, і “по два сотники із кожного полку надісланих”[419]. “Справедливо присягали” Костянтин Виговський – полковник Туровський, Юрій Немирич – підкоморій Київський, Григорій Лесницький – полковник Миргородський, Федір Виговський та ще 26 старшин. Серед них “Федір Дульський з полку Кальницького”[420].

16 вересня 1658 р. у “Комісії Гадяцькій” (Гадяцька угода) були зафіксовані нові стосунки між Річчю Посполитою і гетьманом Іваном Виговським – поборником створення нової федеративної держави у складі Польщі, Литви та Великого руського князівства на засадах поваги до мови, релігії, територіальної цілісності. Ці статті свідчили не тільки про повернення Івана Виговського до тісної співпраці з Короною, але й бажанням звільнитися з-під політичної й військової опіки Москви.

В цьому документі детально розписано основи життя польського, литовського й українського народів, накреслювались шляхи реалізації цих планів. До цього документа додавались тексти присяг різних гілок польської та козацької влади. Зокрема, під “Присягою послів Великого князівства руського” у день Вознесіння господнього 1659 р. підписались не тільки козацькі керманичі, але й “по два сотники з козацького полку присланих”. Не всі полки прислали своїх старшин на цю раду. Поряд з підписами представників Чернігівського, Черкаського, Канівського, Коринського (напевне Корсунського – Авт.) Білоцерківського, Переяславського, Миргородського полків, Запорізького коша підписали “Федір Панченко, Федір Дубенський з полку Кальницького”[421].

У березні–квітні 1659 р. розпочались приготування московських військ до знаменитої Конотопської битви. Казанський воєвода князь Олексій Микитович Трубецький та стольник і воєвода Федір Куракін з ратними людьми облягли Конотоп. Московити розпочали копати шанці до міста, а Олексій Трубецький послав “до зрадника Гришки Гуляницького з товаришами листа, а в листі до них писав: по указу великого государя царя і великого князя Олексія Михайловича ... послав ближніх бояр і намісника Казанського князя Олексія Микитовича з товаришами ... у його государеві черкаські міста для заспокоєння їх міжусобиць і для припинення кровопролиття; і вони б, пам’ятаючи єдину православну християнську віру і великого государя хресне цілування і його великого государя до них велике милосердя і жалування і оборону від гонителів православних християн від ляхів та від бусурман, від неправд своїх відреклись і у провинах своїх великому государеві чолобитно просили прощення ... і як раніше повернулись під його государеву руку...”[422]. Григорій Гуляницький, в якого було “всього біля чотирьох тисяч чоловік” письмово воєводі не відповів, але козаки-захисники “з міста в шанці говорили, що вони сіли на смерть, але міста не здадуть”[423].

До речі, у новітніх працях про Конотопську битву справедливо відзначають, що численність та склад сил І. Виговського, “за відсутністю облікових джерел, встановити досить важко”[424]. Проте, дослідники стверджують, що гетьмана І. Виговського підтримували 8 правобережних і 3 лівобережних козацьких полків, правда повністю не укомплектованих. Кальницький полк очолював Іван Вертелицький, Подільський – Остап Гоголь, Паволоцький – Іван Богун, Черкаський – Филон Джеджелій, Канівський – Іван Лизогуб та ін. Із лівобережних були Чернігівський, Прилуцький та Переяславський[425].

26 квітня цього ж року обложені “зрадники з міста зробили вилазку багатьма людьми на шанці товаришів боярина і воєводи Олексія Микитовича”. Ратні люди вступили з ними в бій, багатьох нападників перебили і чотирьох взяли у полон. Їх мордували й допитували, в результаті чого вони розповіли: “у Конотопі із зрадником Гришкою Гуляницьким полковник Чернігівський та Кальницький і з ними черкесів та тамтешніх жителів всього з чотири тисячі чоловік”[426].

28 квітня 1659 р., після молебну Спасу московити разом з частиною українських козаків наказного гетьмана Івана Безпалого розпочали масований комбінований штурм міста. Московські стрільці і козаки розпочали обстріл з шанців, з драбинами пішли на штурм фортеці, а “верхові гармати” стріляли гранатами і ядрами. Їм вдалося в деяких місцях піднятись на укріплення Конотопу, почепити свої прапори, спалити одну вежу. Одначе, захисники мужньо “ратних людей ... з міста збили”[427].

В наступні травневі дні московські війська разом з козаками полковників Григорія Донця та Івана Силки промишляли у навколишніх місцях. Запеклі бої точилися за м. Борзну, яку відвойовував Василь Золотаренко. Воєвода Григорій Ромодановський і стольник Петро Скуратов із своїми головорізами “місто Борзну приступом взяли і вирізали і випалили”, а тих, кого полонили посадили у в’язницю[428]. Олексій Трубецький продовжував штурми Конотопу і тримав у напрузі чернігівців та кальничан. 2 червня московські війська Трубецького й Куракіна вимушені були, під натиском Івана Виговського та його союзників залишити Конотоп і відводити своє військо через Соснівку до р. Семі, а далі на Пирятин, Гадяч[429] до московських земель.

Блискуча перемога козаків Івана Виговського та його союзників у Конотопській битві 1659 р. не принесла гетьману бажаного заспокоєння та впевненості у міцності своєї влади. Московська дипломатія та військові діячі зуміли скоро оговтатись від поразки й перетягти на свій бік частину лівобережних полковників, а після й “з-за Дніпра”. На р. Росаві відбудеться рада, яка “гетьманом обирає Юрія Хмельницького, якому передають прапор і булаву і печатку (та) всякі справи військові у Виговського взяли і Юрію віддали”[430]. Його підтримали обозний Тимофій Носач “і тих полків полковники, Черкаський Андрій Одинець, Канівський Іван Лизогуб, Кальницький Яків Петренко, Білоцерківський Іван Кравченко, Полоцький Іван Богун, Уманський Михайло Ханенко і Григорій Гуляницький”[431]. Полковники правобережні через якогось невідомого черкаського сотника передали листи, які через Переяславського полковника Тимофія Цицюру і гетьмана Івана Безпалого були направлені воєводі князю Олексію Трубецькому, котрий вже осів у Переяславі.

Московські посадовці в Україні та військові начальники зраділи цьому неймовірно, запевнили полковників та їх уряди про “государеве прощення” і запросили їх, не боячись, прибути до Переяслава. 4 жовтня 1659 р. до Олексія Трубецького приїхали Петро Дорошенко, Андрій Одинець та Іван Лизогуб, які передали йому два листи від Юрія Хмельницького і полковників, що містили запрошення воєводі та його оточенню прибути у Трахтемирівсткий монастир. Воєвода навідріз відмовився виконати це прохання і запросив знову всіх правобережців прибути до нього.

Кальницьким полковником з 1658 по 1659 (а за С. Величком – 1660) рік був Іван Сірко (Сірков). На часи його перебування на полковницькому уряді припадає друге гетьманування Юрія Хмельницького. Московські воєначальники О. Трубецький та В. Бутурлін, на думку Миколи Маркевича, шантажем примусили гетьмана приїхати до Переяслава. З ним прибули “архімандрит Бобринський, ігумен канівський Іов Заунчковський, обозний Тимофій Носач, суддя Іван Кравченко, осавул Іван Одинець, полковники: Канівський Іван Лизогуб, Корсунський Яків Петренко, Кальницький Іван Сірко, прилуцький Федір Терещенко, Лубенський Яків Засядка і сотники всіх тих полків”[432].

В четвертому томі “Актов ЮЗР” є трохи інша, ніж у М. Маркевича, інформація про цю подію. “З Юрієм Хмельницьким приїхали: Бобринський архімандрит, ігумен Канівський Іов Заунчовський, обозний Тимофій Носач, суддя Військовий Іван Кравченко, осавул Військовий Іван Ковалевський, полковники: Черкаський Андрій Одинець, Канівський Іван Лизогуб, Корсунський Яків Петренко, Кальницький Іван Сірко, колишній Прилуцький полковник Петро Дорошенко і сотники і осавули і козаки і дворові його Юрія люди”[433].

9 жовтня того ж року О. Трубецький терміново запросив до Переяслава Г. Ромодановського та В. Шереметєва, а також полковників та їх уряди Ніжинського, Чернігівського та Прилуцького полків. Тут швиденько готувалась нова Переяславська рада 1569 р., на якій будуть обговорені немовби статті Б. Хмельницького з певними доповненнями.

17 жовтня 1659 р. у полі відбулась козацька рада, на якій разом з лівобережним козацтвом, були і “за-Дніпровських полків обозний і судді і осавули Військові і полковники і вся старшина і чернь учинилась під його великого государя самодержавного високу руку у вічне підданство...”[434]. Для “тиску-захисту” на раду привели полк московитів, очолюваний Петром Олексійовичем Долгоруковим. Всі одностайно обрали гетьманом Юрія Хмельницького. Тут же було зачитано, немовби 14 статей ще схвалені за часів Б. Хмельницького з “доданими зверху ще 19 статтями”, які ще більше обмежували козацькі вольності. Юрій Хмельницький присягнув на Євангелії Москві в особі її “царських бояр”.

Текст угоди підписали присутні, а за відсутніх “руку приклали інші особи”. Наприклад, замість “Івана Кравченка – Бобринський архімандрит, ігумен Канівський Іов Заунчковський. Замість Військових осавулів Івана Ковалевського та Данила Чеботкова – печерського монастиря піп ієромонах Іосафат Купевський”[435]. Замість полковників правобережних полків (їх було чотири – Авт.) за трьох підписали писарі: за Черкаського полковника Андрія Одинця – писар Андрій Суличич, Канівського Івана Лизогуба – Остап Іванов, Корсунського Якова Петренка – Василь Ігнатов, “замість Кальницького Івана Сірка – гетьман Юрій Хмельницький”[436]. На раді були присутні старшини 5 лівобережних полків. На раді були відсутні “полковники залишені на кордоні проти ляхів та татар: Чигиринський Кирило Андрєєв, Білоцерківський Іван Кравченко, Київський Василь Бутримов, Уманський Михайло Ханенко, Брацлавський Михайло Зеленський, Паволоцький Іван Богун, Подільський Остафій Гоголь”[437], за яких також руку приклав Юрій Хмельницький.

Його ж російська влада також обманом примусила підписати “статті, ... які було дано за указом ... колишньому гетьману Богдану Хмельницькому...”[438], під назвою “статті, або Переяславська конституція” 18 жовтня 1659 р., які ще більше обмежували владу гетьмана та автономію України. Цей документ мали підписати 11 полковників Черкаського, Канівського, Корсунського, Переяславського, Кальницького, Полтавського, Миргородського, Лубенського, Прилуцького, Ніжинського та Чернігівського полків. Тільки два з них: полтавського – Федір Жученко і чернігівського – Іоаникій Силич “приклали руку самі”, за всіх інших (полковників) підписували інші особи. Замість Кальницького полковника Івана Сірка “приклав руку гетьман Юрій Хмельницький”[439].

21 жовтня намісники царя відправили до “задніпровських полків” своїх представників для приведення до присяги жителів тамтешніх полків. “У Кальницький полк – Петра Іванова сина Северова” у Полоцький – Івана Степановича Панова[440].

На Переяславську раду 1659 р. не прибули сім полковників: К. Андрієнко, І. Кравченко, В. Бутримов, М. Ханенко, І. Богун (Паволоцький полк), М. Зеленський, О. Гоголь (Подільський полк)[441]. Самійло Величко пояснює їх відсутність тим, що вони “були залишені на кордонах проти ляхів і татар”[442].

Наприкінці 1659 р. кальницький полковий уряд очолив Іван Вертилецький. Він разом з іншими “козацькими ватагами ходив на Волинь, Покуття, Поділля”, і “загорнув ... багато підляської шляхти”[443]. У цей час за Юрія Хмельницькому Московщина ініціювала чи не перший згін мешканців Правобережжя “у Великоросію”. Д. М. Бантиш-Каменський, використовуючи матеріали літописів В. Рубана та О. Рігельмана, пояснював цей захід боязню мешканців цих країв того, “щоб поляки знову ними не заволоділи”[444]. Це помилкова думка, оскільки політика Москви була направлена на руйнування економічних ресурсів Правобережжя та ослаблення основ соціальної політики й політичної діяльності Ю. Хмельницького.

“Анрусівський торг”, як назвав угоду між Московщиною та Річчю Посполитою Самійло Величко, не сподобався козакам[445]. За ним Правобережна Україна залишилася за Польщею. Ян Казимир для остаточного заспокоєння цього краю весною 1667 р. відправив коронні війська на чолі з жорстоким регіментарем полковником Себастіяном Маховським, який кілька місяців “плюндрував її біля Браславля та по різних інших місцях”[446]. Григорія, брата Петра Дорошенка, поляки “із військом” в Кальнику взяли в облогу. П. Дорошенко, дізнавшись, що його брат у небезпеці з чотирма полками 8 (18) липня 1668 р., вирушив на Правобережжя[447]. П. Дорошенко, не будучи впевненим зупинити ворога, попросив помочі у кримського хана. Тільки після прибуття кримчаків, очолюваних Нурадин-султаном, П. Дорошенко “стягнув докупи козацьке військо” і прибув до Кальника[448].

В цей час польське військо підступило до Немирова. П. Дорошенко, “не рушаючи сам з Кальника за Маховським, відправив від себе з козаками й ордою уманського полковника Білогруда”[449]. Завдавши полякам кілька поразок, козацько-ординське військо полонило під Браїловим польського керманича, гетьман очистив Брацлавщину. П. Дорошенко, перебуваючи в Кальнику, напевне, замінив кальницького полковника Василя Лобойка, “що полковникував і за старого Хмельницького” полковником Коваленком, якого пізніше “безповоротно виправив до турків” в Крим[450].

Жахливі роки переживав Кальник у 70–80 -ті роки ХVІІ ст., коли запалала затята боротьба Речі Посполитої, Туреччини й Московщини за українські землі. В Україні виникає три військово-політичні центри: Батурин – орієнтується на Московщину, Чигирин – дорошенківсько-турецького спрямування і тимчасово Умань – ханенківсько-польської підлеглості. “У Кальнику, – писав Микола Маркевич, – жив присланий із Стамбула паша, який видавав від імені султана фірмани”[451].

Професор Микола Крикун[452], посилаючись на низку джерел, виявив участь полку разом з Уманським, Паволоцьким, Брацлавським полками, а професор Тарас Чухліб ще називає Подільський полк на чолі з О. Гоголем[453]. Під орудою наказного гетьмана Михайла Ханенка, за дорученням Юрія Хмельницького, 15 січня 1660 р. він брав участь у штурмі й облозі Бара. Місто, за винятком замку, де міцно засіла польська залога, очолювана тамтешнім комендантом Проскурою, призначеним на цю посаду Іваном Виговським, було взяте[454].

Знищення й спустошення Кальника чітко відтворює позицію українських гетьманів та старшини, яка, продаючи себе, свій рід, свою землю, не знала, до якого “політичного берега” їй пристати. Петро Дорошенко, Юрій Хмельницький і низка нікчемних гетьманчиків то підтримували поляків, то прихилялись до турків, то кликали на допомогу не менш підступного завойовника – московитів. Всі вони, обіцяючи допомогу, нищили, плюндрували Україну. У вирі цієї боротьби містечко Кальник часто виступало або розмінною монетою у політичних торгах, або форпостом боротьби за національну гідність українців.

В 1663 р. під Ніжином, за допомогою московитів, була проведена Чорна рада, на якій гетьманом був обраний Іван Брюховецький. Він поступово утверджує на Лівобережжі свою владу, зближається з московським урядом, входить до нього у довіру, отримує чин боярина, активізує своє втручання на Правобережжя, де у 1665 р гетьманом був ставленик татар Опара. У ці роки Іван Брюховецький, виконуючи волю царя, використовуючи складну соціально-політичну ситуацію на правому березі Дніпра, проводить політику заманювання жителів Правобережжя на лівий берег Дніпра.

Невідомий сотник інформує Переяславського полковника про те, що “всі містечка у великому сумніві й раді б на ту сторону (перейти – Авт.), але не знають, яким числом універсали, які від вашої милості, ... послані на той бік”[455]. Їхнє бажання перейти на Лівобережжя підсилюється діями татар, які плюндрують їхні житла, і голодом, створеним татарськими грабунками. Населення було доведене до відчаю, жило за рахунок поїдання груш. Козаки із фортеці Кодак приїжджали до Переяслава просити хліба, кожухів, чобіт, рукавиць, полотна для сорочок, вина та іншого провіанту[456], щоб уникнути голоду.

Деякі полковники в пошуках виходу із скрутного становища відмовились від боротьби із татарами, склали зброю перед ними. “Мельник Кальник здав і наших посланців ловить і татарам віддає”[457]. Коли на Поділля прийшов Дорошенко “зразу ж міщани склали зброю”, тільки один Брацлавський полковник Дрозд щоденно робить вилазки проти татар і Стеньки Опари.

Бажаючи прискорити взяття Брацлава, Опара запросив татар, збільшивши свої сили, обіцяючи їм знатний ясир не тільки з місцевих жителів, але й полонених захисників фортеці. Не зумівши впоратися із містом, Опара попав у немилість татар, які його “зв’язали, повезли до короля”. Гетьманом було обрано Петра Дорошенка. Полонений драгун Краківського полку Андрушка Волошевський розповів, “кажуть з Дорошенком козаків зрадників, кінних і піхотинців з 20000, та ще й із Білої Церкви піхота німецька, а скільки їх, того ніхто не знає”[458]. Дорошенко посилив наступ на Брацлав. Козаки Дрозда стали перебігати до Петра Дорошенка. “Брацлавського полку міста Ладижин, Кальник, Немирів Дорошенку здалися”[459].

В 1664 р. запорозькі козаки, виконуючи волю Московського царя Олексія Михайловича, передану кошовому Івану Сірку “присланим до нього конюшим Максимом Голіковим” прийшли до “зрадників Черкесів промишляти”. Разом з ним у цьому поході були 20 рейтерів і донських козаків[460]. 8 січня того року він вийшов “із кошем славного Запорожжя через деякий час розпочав звільняти українські землі між Бугом і Дністром”. 13 березня у листі до царя він напише, що місцеве населення почувши про його наближення і звільнення території від “зрадника гетьмана Юрія Хмельницького і його радників”[461] самі міщани “розпочали ляхів і жидів сікти й рубати, здаючись всі козаки і посполитство”, які від “ляхів жидів муки мали”[462].

Далі в листі Іван Сірко розповідав царю, що своєю визвольною місією він з козаками розширив територію його держави за рахунок Малої Росії, приєднавши “Брацлавський полк, Кальницький, Могилів, Рашків, Уманський повіт, до самого Дніпра від Дністра”[463]. Кошовий Запорозької Січі від імені царя пообіцяв місцевому населенню “милість і утримання”. Він закликав самодержця “для їх оборони, а особливо для міст міцних, прислати вашої царської величності ратних російських людей у Брацлав, в Умань, у Кальник та інші подібні міста”[464].

Московські вояки у більшості були слабо екіпіровані, серед них була незадовільна дисципліна, вони часто тікали додому, розпродавши царську платню. Стряпчий Григорій Косагов часто скаржився Олексію Михайловичу не тільки на російське військо, але й на воєвод Шереметєва, Ромодановського, які не бажали йому допомогти. До нього часто зверталися місцеві козацькі полковники з проханням допомогти їм ратними людьми у боротьбі з поляками та татарами. Свідченням цього є лист кальницького полковника Василя Варениці до нього.

Іван Сірко, мабуть, не всі міста Побужжя звільнив від поляків і татар. Деякі козацькі старшини, зокрема Брацлавський полковник Остап Гоголь “государю зрадив”, перейшовши на бік Чернецького, який мав у своєму розпорядженні “зело (дуже – Авт.) голодних і безгрошових” 7000 вояків. Він всі свої міста віддав полякам та татарам, яких забезпечує всім необхідним провіантом, а тому вони зостались тут.

Це стурбувало Кальницького полковника Василя Вареницю. 1 вересня 1664 р. він пише листа “жаданому приятелю”, стряпчому Григорію Косагову, в якому змальовує складну військову ситуацію. Навколо Кальника поляки повернули собі владу над іншими містами і “недалеко від нас стоять, великі біди чинять”[465]. Полковник у листі писав, що він звертався за допомогою до “пана гетьмана”, але нічого не отримав. Він у листі прохає повпливати на гетьмана і допомогти “ратними людьми з твого боку”[466].

Це прохання було викликане складною військовою ситуацією. Польське 7-тисячне “дуже голодне й без одягу” військо, очолюване Чернецьким разом з татарами вело бої не тільки під Кальником, але й по всьому Поділлю. Рейтер Федір Іванов, якого до Москви відправив з донесенням Григорій Косагов у Малоросійському приказі 17 жовтня 1664 р. розповів, що коли він був посланий в Умань до майора Михайла Свіньїна, то зустрівся там з прибулим “із Кальника сотником з листами”. Той йому повідомив, “що під Кальник приходили Ляхи, але в Кальник їх не пустили, давши їм бій. Ляхи пішли геть”[467]. Враховуючи кількість днів затрачених рейтером на дорогу до Москви, його перебування в Каневі та Умані можна припустити, що цей бій відбувся десь у середині серпня 1664 р.

В Умані Федір Іванов почув також новину про те, що “Брацлавський полковник Остап Гоголь великого государя зрадив”[468], перейшовши під владу Польської Корони. Рейтер розповідав у приказі про скрутне харчування московського війська та козаків Івана Брюховецького. Він наводив приклади про ціну “осьмачки житньої муки”, яка коштувала один рубль, про відсутність фуражу для коней.

Іван Сірко і Григорій Косагов підійшли до Корсуня, де зустріли орду, яка поспішала на допомогу Чарнецькому, і дали їй бій. Після цього вони підійшли під Умань, сподіваючись з’єднатись з подністровськими полками: Уманським, Брацлавським та Кальницьким[469], щоб разом з гетьманом Іваном Брюховецьким йти на Чарнецького, який засів у Каневі. В документах є матеріал, який суперечить попередньому. 25 червня цього ж року кошовий Січі Іван Сірко у листі на ім’я царя напише, піти до Івана Брюховецького він не в змозі, оскільки “вороги щоденно татари з ляхами біля наших українських міст набридають”[470]. Кошовий висловлював сподівання, що, якщо Бог відведе їх від наших міст, то він готовий зразу ж піти на допомогу гетьману.

Складна політична, економічна, військова та соціальна ситуація відслідковувалася гетьманським урядом Івана Брюховецького, який інформував про все це московський уряд і отримував звідти або схвалення, або рекомендації. 21 січня 1665 р. Іван Брюховецький підготував “Інструкцію” полковнику Василю Шиману і писарю Степану Шубі з 23 пунктів, яка визначала, що вони мали говорити у Малоросійському приказі. У пункті № 12 мова йшла про події, які відбувались навколо Кальника. Їм належало сказати про те, що у більшості міст, прихильних до Московщини, міцно й гідно “б’ються” за його величності інтереси, у тому числі: “під Кальником полковник Кальницький Василь Варениця, а у Лисенці полковник кінний низовий Матвій Шулга вбиті ворогами, і скрізь часті бої бувають з ворогом”[471].

В листі Івана Брюховецького з Канева від цього ж числа гетьман звертає увагу царя на труднощі козацького війська. Найтрагічнішим було те, що це військо “на слізні прохання різних міст розіслані по містам, від Умані, до Лисенки, до Тарасівки, до Кальника, до Старобур’я, до Обухова, яке кров свою за гідність вашої царської пресвітлої величності проливають і голови свої кладуть”[472]. І, як приклад, знову повторює: “у цей час два полковники, Василь Варениця Кальницький і Матвій Шулга, кінний низовий у Лисенці від ворога вірну вам великому государю, вашій царській величності службу смерть запечатали”[473].

Неефективна допомога московитів, активна пропаганда прибічників союзу з Польщею скаламутили розум суспільства. Козацька старшина наполегливо радила Івану Брюховецькому відмовитись від співпраці з Москвою. Корсунський полковник Юрій Липнянський 23 березня 1665 р. звертається з листом до гетьмана з проханням прийняти зверхність Корони Польської. Ці настрої співпали з військовими поразками прибічників Московщини. Гетьман констатує, що є “повідомлення від Кальника, від Рахнів і від Дашева, які здались було ляхам, [але] побачивши, що поляки присяги не дотримувались і образи й муки скоро вчинили, швидко закрились у містах, які добувати скоро хочуть. І тут потрібно допомогти”[474].

В листі того ж переяславського полковника Роману Ракушці від 6 жовтня 1665 р. знову згадується Кальник. Йому розповіли “4 козаки із війська Дорошенка, двоє з них з Опішні, а двоє із Кальника”[475], які до нього прийшли. Вони переконували його, що два тижні тому, відбувся великий наступ на містечко Брацлав всього війська “проклятого Дорошенка і німців Білоцерківських і татар”. Здобути фортецю вони не зуміли, залишивши “трупів багато”, а “їх, як собак побили”. Брацлав можна взяти тільки голодним змором. Дорошенко і його союзники відступили від міста. Татари розпочали захоплювати навколишні містечка (Полонне, Лобань і Нехворощ) і села, грабувати й палити їх, а мешканців забирати у рабство до Криму[476].

З листа Овруцького полковника Дацька Васильовича до невідомого автора довідуємося про складні стосунки українських полковників між собою. Ще на початку 1665 р. кальницький полковник Іван Мельник займав двурушницьку позицію. Він підтримував спочатку Опару, загравав з Брацлавським полковником Дроздом, виловлював “посланців” Дацька і видавав супротивній стороні. “Дрозд дізнався, що він з проклятим Опарою співпрацював, зразу ж своє військо зібрав, до Мельника під Кальник прийшов. А Мельник, не чекавши приходу Дрозда, зразу ж із Кальника пішов сам тільки один від війська свого у Немирів, а військо своє віддав Дрозду, який зараз зо всім у Кальнику стоїть”[477].

В наступному, 1666 р., активізувалась боротьба між різними козацькими угрупуваннями. Польський маршалок навесні розпочав збирання своїх військ із українських сіл і містечок, де вони були на зимівлі та готуватись до походу на Київ. Всі, хто приходив до нього без зброї й коня отримували й те, й інше. На Україну знову прийшли 40000 татар й зупинились біля Чигирина. 23 червня Петро Дорошенко прислав до Білоцерківського коменданта трьох суддів військових та полковника “черкасів Жулая” з вимогою збирати козаків йому підлеглих. Комендант послав білоцерківського козака Лучку Індучнова в “Умань і в Кальник, щоб Уманський і Кальницький полки зібрались та йшли до Чигирина до Дорошенка”[478]. Дорошенко планував після об’єднання татарських сил з тими козацькими “полками, що прийдуть” переправитись на лівий берег р. Дніпра воювати “великого государя Малоросійські українські землі”[479].

2 листопада 1666 р. з листа Ніжинського протопопа Семіона Адамовича до єпископа Мстиславського і Оршанського Мефодія дізнаємося про ще один трагічний випадок, пов’язаний з Кальником. У цей час Петро Дорошенко остаточно розсварився з польським королем і прийняв протекторат татар. Татари знову розпочали забирати ясир, підійшли до Брацлава, де полковницький уряд очолював “давній полковник Дорошенковий” Зеленський. Поляків розпочали вибивати. “У Кальнику та інших містечках ляхів повбивали, оскільки Дорошенко зі своїми однодумцями безбожному хану Кримському присягнув на вічне підданство, ні царській величності, ні королю Польському не служити, тільки з ордою обох монархів воювати”[480].

В січні–лютому 1667 р. Канівський полковник Яків Лизогуб та полковник Подільського полку Костянтин Мигалевський (Мигалевич) перебували у Москві. Їх прийняли московські чиновники, яким вони розповіли про перехід Петра Дорошенка під протекторат татар, його тісну співпрацю з ними, що викликало незадоволення Москви та Варшави. Польське військо зробило спробу відновити свою владу на Поділлі. Коронні війська на чолі “з славним і знатним полковником лядським” Маховським вдерлись до краю. Петро Дорошенко разом з трьома ордами татарськими під Браїловим розігнали 30 корогв польського люду, полонили Маховського. Татарські беї зупинились під Меджибожем, а “Дорошенко біля Кальника”[481].

4 лютого 1667 р. “полковник Андрій Богомаз” у Приказі Малої Росії свідчив про події, учасником яких він був і які мали місце на Правобережній Україні у 1666 р. Він, син козака родом із села Михайлівського Городища Березницького повіту, “боярином і гетьманом Війська Запорозького” Іваном Мартиновичем Брюховецьким був призначений піхотним полковником. Отримавши дві гармати і дві діжки пороху, за наказом гетьмана, пішов виручати Умань від татар та “зрадників Грицька Миргородського, Ханенка Уманського …”. “Зрадники” злякались вояків Івана Брюховецького, втікаючи залишили свої полки і стяги. Уманські жителі обрали новим полковником Грицька Білогруда. За розпорядженням гетьмана, Андрій зі своїм полком пішов до Кальника, а “із Кальника з полковником Кальницьким Сидором (Коваленком – Авт.) пішли під Кисляк на ляхів і на зрадників і прийшовши Кисляк взяли і ляхів і зрадників багатьох повбивали і геть вигнали і в ньому залишилися”[482].

22 травня 1667 р. Іван Брюховецький послав на Запорожжя осавула Гадяцького полку Федора Донця з’ясувати причину вбивства стольника Юхима Ладиженського “с товаришами”. По його прибутті сюди “у Трійці день”, він передав кошовому отаману Остапу Васютенку лист від гетьмана, який зачитали на раді, де вимагалось дати пояснення вчинку. Розгорілася гостра суперечка, котра переросла у сварку. Кошовий “наказав йому Федору із кола вийти і повернутись до себе в курінь тихо, щоб його не вбили”[483]. Під час ради з’ясували, про що пізніше кошовий, суддя та козаки Федору розповіли, що перед прибуттям стольника на Запорозьку Січ посходилось багато козаків з того боку Дніпра “з полковником з Костянтином (Мигалевським. – Авт.)”[484]. Напевне, з ним прибув неспокійного норову, перший бунтар і зачинщик вбивства “Страх задніпровського містечка Кальника (Калні болота*)”[485]. Поява стольника Юхима Ладиженського з товаришами, у яких були “листи” (екстракт з тексту Андрусівського перемир’я), де писалось, “великий государ з королем Польським і з царем Турецьким і з ханом Кримським замирилися, і з надією для того, щоб Запорожжя знести”[486]. Це викликало гнів козаків Січі (біля 500 козаків), які пішли за зачинщиком Страхом. Вони біля урочища Скорбне зловили стольника, піддячого Сидора Скворцова, перекладачів та обслуговуючий люд і скинули з берега у Дніпро. Юхим Ладиженський не потонув, а плив за водою. Тоді розгнівані козаки сіли у човен й наздогнали його і веслами забили[487].

Назавтра, – свідчив полковник Андрій Богомаз – зрадник Тетеря із ляхами і “зрадниками” прийшов з Брацлава, у Кисляк і взяв у облогу і тричі приступи робив. В облозі були 12 тижнів і голод терпіли, у великий піст падло і всяку погань їли. А боярин і гетьман на оборону нікого не прислав. Побачивши це, “Кальницький полковник Сидір, що пороху і хлібних запасів вже не було, місто Кисляк Тетері здав і його Андрія, закував віддав Тетері ж. Тетеря його катував різними муками у Володарці віддав Яблонському, воєводі руському ...”[488].

В 1669 р. в документах, опублікованих в “Актах ЮЗР” ми знову зустрічаємо повідомлення про Кальницький полк. Зокрема, “солдат коротоячанин Іван Намьотов”, звільнившись із кримського полону, повертався в Московщину проходив “місто Кальник від полковника Кальницького від Лубуньки (можливо, це Лобойко? – Авт.)”, що гетьман Петро Дорошенко в листі закликав його зібрати козаків полку “із запасом” й бути готовим до походу під Чигирин, де відбудеться об’єднання з кримськими татарами, з метою походу “за Дніпро великого государя у Малоросійські міста війною скоро йти”[489].

Місто Кальник, як центр транзитної торгівлі, ще раз згадується в 1669 році в розвідданих князя Козловського, які “читались” царю Олексію Михайловичу. У цій інформації можна виділити два блоки питань. Перший, військовий, в якому переповідається зібрана інформація від грецьких купців про те, що татари, яких закликав Суховій, стоять на Ташлику, щоб піти на “гетьмана Петра Дорошенка“. Другий – це те, що грецькі купці із Туреччини через Волощину їхали “на польські міста, на Ладижин, на Кальник, на Білу Церкву”[490]. Тобто, Кальник традиційно залишався важливим транзитним містом та центром торгівлі у ці роки.

У 1671 р. великий гетьман коронний Ян Собеський вирішив оволодіти Поділлям. Відбулись кілька битв, результатом яких було підпорядкування практично всіх укріплених міст краю. П. Дорошенко, “ставши ворогом Корони польської”, запросив в Україну пашу силістрійського з військом, яке “багато лиха людям завдало”[491]. Навесні, як тільки “трава виросла то козаки з братом Дорошенківським об’єдналися стали за Кальником у полях з ордою”[492]. У “спасівку” П. Дорошенко закликав до участі у військових баталіях М. Ханенка та І. Сірка, які скоро прийдуть і стануть табором біля Ладижина. Сюди ж “з усіма військами під Кальник, який не бажав піддатися коронному гетьману”[493] прийшов і коронний гетьман Ян Собеський разом з польним гетьманом Дмитром Вишневецьким. Вони спробували взяти штурмом Кальник, але були вимушені відступити.

15 жовтня того ж року король та його українські помічники Михайло Ханенко, Зеленецький, Іван Сірко та інші “козацькі вожді” українських полків знову підійшли до Кальника, зруйнували його передмістя[494], але укріплення не взяли. Свідок військових боїв за Кальник Ульріх фон Вердум, який перебував у польському стані, записав у своєму Щоденнику: “Дня 18 жовтня здійснено штурм міста і спалено всі передмістя разом із двома частинами правого міста, третя ж була так добре забезпечена й боронилася так відважно, що великий гетьман не бачив способу, аби щось їй заподіяти”[495]. Цьому завадила залога Кальника на чолі з наказним полковником А. Урбановичем. 17, за іншими відомостями 18, жовтня розпочався гарматний обстріл Кальницької фортеції. Через два дні на допомогу оборонцям П. Дорошенко направив полковника Я. Петрановського з козаками та 2-ма тис. кримських татар. Козакам вдалось прорватись за фортечні укріплення, а татар було розбито на території Нижнього міста і частину з них взято в полон.

Надамо слово знову Ульріху фон Вердуму: “Дня 21 жовтня, після одноденного відпочинку, армія (польска. – Авт.) вранці повернулася назад і побила татар і козаків Дорошенка за одну й три чверті милі від Кальника, що в окремому щоденнику детально описано”[496]. Польська армія цього ж дня повернулась “до табору під Іллінцями”. Жовніри розпочали вишукувати ями, “кажучи мовою козацьких і руських селян” – це льохи, викопані в землі з малою круглою діркою зверху, крізь яку ледве може протиснутись до льоху людина. Ями спочатку випалювали землю, а потім тут зберігали все збіжжя й “найкращі речі”[497].

Змінивши тактику, король вирішив місто взяти змором, розмістивши свою ставку біля Сорочинської могили. Сюди “король прислав булаву, корогви, бубони козакам, дозволивши їм обрати гетьмана”. Гетьманом правобережних земель, підвладних Польщі, був обраний Михайло Ханенко замість П. Дорошенка[498]. Спроба Петриківського разом з татарами звільнити місто завершилась розгромом королівським військом татарських орд. Місто, під керівництвом кальницького полковника Андрія Урбановича, вистояло. Польський король, знявши місячну облогу Кальника, відійшов до Брацлава[499]. На кінець жовтня 1671 р. Кальник залишився єдиним укріпленим містом на Поділлі, яке не скорилось полякам[500].

Через два роки напівзруйнований попередніми військовими баталіями Кальник знову потрапив у лещата, але тепер татаро-турецького війська. 29 серпня 1672 р. сприяв взяттю міста союзник татар Петро Дорошенко, який розпочав відвойовувати у поляків Поділля для турків. Мешканців міста було забрано в татарський полон[501]. У жовтні того ж року Кальник відвідав посланий московитами із Києва “міщанин Тишка Фомін” для вивідування новин. Він розповів про жахливу поведінку татар після взяття “Кам’янця-Подільського”, знищення в цьому місті православних та католицьких храмів, коли із них “виносили образи і клали у проїзді воріт”, вимагаючи від мешканців по тих іконах ходити та їздити[502].

1672 р. увійшов в історію Руїни як рік запеклих борінь в середовищі української козацької еліти. П. Дорошенко без видимих підстав знищив козацьку старшину уманського полку, в тому числі полковника Білогруда, осавула Пиляя та ін., чим відвернув від себе уманців. Загроза знищення нависла над Юрієм Хмельницьким, який постригся в ченці під іменем Гедеона. Самійло Величко описував, як Хмельниченко разом з ігуменом уманського монастиря Філаретом, “боячись, щоб той, не зробив їм якоїсь біди, виїхали з Умані до Києва”[503]. Їх по дорозі захопив у полон татарський роз’їзд. За однією версією, коли уманці відмовились дати “належний за них викуп”, переправили Хмельниченка до Стамбула. “Інші оповідають, що Хмельниченка з ігуменом та Ханенком узято в неволю Батирча-мурзою на святого Михайла, і не раніше, і що тільки самого ігумена привозили до Умані на відкуп, якого він не одержав. А Хмельниченко при Батарчі зимував у Кальнику на Україні, і лише тоді відіслано його у Крим до Стамбула”[504].

У грудні 1672 р. інший інформатор, київський міщанин Тимошка Ткач, повернувшись із “розвідувальної подорожі”, розповів “князю Трубецькому із товаришами”, що, коли він був у місті Кальнику, сюди прибув з вимогою “паша для того, щоб Кальник козаки й інші люди туркам місто очистили та йшли з нього жити в інше місце”. Козаки і жителі Кальника місто звільнили і “зараз в ньому живуть турки, а скільки чоловік, того не знає”[505], – твердив інформатор.

1674 р. – знаменна віха в історії Кальника та Остапа Гоголя. Анонімний інформатор в листі того ж року писав, що на шляху до Ладижина турки “з Гоголем й іншими Дорошенковими прихильниками захопили містечка Могилів, Кальник, Стіну”[506]. В цей же час Остап Гоголь різко змінює свою політичну орієнтацію – відхилившись від співпраці з турецько-дорошенківським альянсом, він перекинувся до союзу з Річчю Посполитою.

У квітні 1674 р. польський король Ян ІІІ Собеський універсалом призначив наказним гетьманом Правобережної України подільського полковника Остапа Гоголя. Йому підпорядковувалися 4 полки: Могилівський, Брацлавський, Кальницький Уманський та “охотні полки і сотні” Семена Артиша, “шляхтича” Барабаша, “охотні і запорозькі люди” Кваші. Як пише знаний вчений Микола Крикун, його влада не завжди поширювалась на ці полки. Так, у 1675 р. влітку на боці П. Дорошенка виступили полковники: брацлавський Федір Булюбаш, уманський, наприкінці року – полковник кальницький Гаврило Ковалевський[507]. “Не виключено, що у 1675 р. жоден з “доручених” О. Гоголеві чотирьох полків йому не був підлеглий”[508]. До сьогодні відсутні документи, які б дали підстави твердити, що О. Гоголь мав постійну владу над цими полками.

У квітні 1674 р. кальницький полковник Михайло Попович надсилає листа гетьману Лівобережної України Івану Самойловичу в якому скаржиться на те, що “ляхи, а саме Модревський із військом, приїхав у мій полк до Вінниці і увесь повіт по за Вінницею обступив військом”, чинить великі побори і податками, і стаціями поголовними, беруть все, що знайдуть у коморах. Це ж саме роблять біля Кальника, Іллінців, Немирова. Дивина полягала в тому, як писав полковник, поляки підтверджуючи правоту своїх вчинків показували (“захищались”) листом ясновельможного гетьмана Скоропадського[509]. Полковник твердить, що Скоропадський визначив полякам Подністров’я, а не “наш полк над Бугом”, де великі утиски чинять “людям бідним”. На підтвердження сказаного Михайло Попович відправив до гетьмана листи “і ті жалісні сльози людські”[510].

Важливою подією 1674 р. була боротьба багатотисячного татаро-турецького війська за Ладижин, який боронили ладиженський полковник Мурашко і запорозький полковник Сава, маючи всього 6000 вояків. Місто, як свідчить очевидець Єрофій Максимов, витримало дев’ять штурмів. “10 спроба, остання завершилася взяттям Ладижина, татари ввійшли в місто” і всіх людей “розібрали, і місто все спалили і зруйнували”[511]. В цих подіях брали участь чотири козацькі полки: черкаський, корсунський, канівський і кальницький, які підпорядковувалися союзнику татар, гетьману Правобережної України Петру Дорошенку[512].

1674 рік настільки складний, що дуже важко виявити, яку зовнішню політичну силу підтримували козаки Кальницького полку. У різних джерелах читаємо, що Кальник та його полк був підпорядкований О. Гоголю, призначеному польською короною, а в інших, що він разом з П. Дорошенком і татарами штурмував Ладижин. Микола Маркевич твердив, що в другій половині того року “Кальник присягнув на вірність королю перед королівськими комісарами”[513]. Такої ж думки дотримувався дослідник історії Поділля початку ХХ ст. Григорє’в-Наш (Н. Григоріїв), який писав у своїй праці: “1674 року він (Ян Собеський), ставши королем Польщі, забрав у Дорошенка Умань, Черкаси, Бар, Вінницю, Немирів, Брацлав, Кальник, Шаргород, Рашків та інші міста”[514]. Сучасний історик Віктор Заруба, посилаючись на матеріали “Актів ЮЗР” з ХІ тому твердить, що у липні 1674 р. Кальницький полк разом з іншими лівобережними та правобережними полками, а також яїцькими та донськими козаками був направлений Іваном Самойловичем проти буджацької орди, що вдерлась на Поділля[515].

В документах за цей рік Кальник згадується ще раз. 6 грудня 1674 р., коли Міхал Флоріан Жевуський (Ржевуський), взявши Рашків, розпочав відвойовувати Брацлав, Немирів та Кальник[516]. В той же час під Кальником стояв польський табір, в якому Ян ІІІ видав дарчу на село Вільховець Летичівского повіту (нині Новоушицького району Хмельницької обл.) “урожоному Гоголю, ... полковникові могилівському”. Це село, сказано в грамоті давалося йому та його дружині на пожиттєве володіння, а після їх смерті їхньому синові Прокопу Балацку[517].

Польсько-татарське протистояння, втручання в нього лівобережних українських козаків та московитів ускладнювало життя правобережного люду, зокрема Кальницької та Немирівської волостей. Татарські і польські побори, податки на користь Петра Дорошенка, створення “запасів для війська” руйнували знекровлену економіку краю, вселяли невпевненість в життя місцевого населення, заклики московських агітаторів “не тільки Кальницькому і Брацлавському, але і всім з того боку полкам йти для промислу і пошуку до Чигирина”[518], до переселення на Лівобережжя[519].

Царські укази Івану Самойловичу свідчать про те, що Москва бажала закріпити свій вплив на Правобережній Україні. Гетьману Лівобережжя рекомендувалося писати листи до командувача польського війська на Правобережжі Андрія Модерського (Мудревського) з рекомендаціями вивести ці війська з цього краю, не чинити місцевому населенню насильства податками та поборами. Ця “турбота” була ініційована листами кальницького полковника Михайла Поповича і брацлавського Павла Лисиці, в яких є багато “свідчень тих кривд”, які чинять поляки[520]. Цар радив гетьману в своїх листах до полковників Правобережних полків радити їм не впускати в міста і села польських військ, обіцяв підтримку московських сил на чолі з Федором Ромодановським.

В тому ж році Кальник ще не раз зустрічається в документах, котрі концентрувала московська розвідка. Більшість з них стосуються кількості військових сил у протиборствуючих арміях, їх дислокація. З цією метою використовується як добровільна інформація, так і та, яку здобували під час допитів полонених, зокрема татар. Розкриваючи плани концентрації війська Петром Дорошенком, його залежність від військової татарської допомоги, інформатори акцентують увагу на долі взятих в облогу українських міст, у тому числі Кальника, який “частково ще тримається”[521].

Наступний 1675 р. був не менш насиченими подіями, які часто вирували навколо Кальника та однойменного полку. Київський полковник Солонина в листі переповідав гетьману Івану Самойловичу подію, яку розповів йому архімандрит Ковруцький про те, що в Кальнику були “вирубані драгуни, а частина [їх] в замок увійшли (сховались – Авт.)”. Польський король розпорядився “білоцерківським ляхам йти з гарматами здобути Кальник”. Виконати це розпорядження вони не змогли, оскільки “орда в очі зайшла і не допустила, насилу самі відійшли до Білої Церкви”[522]. Ця інформація переповідається ієромонахом Миколаївського монастиря Ісаком миргородському полковнику в листі від 26 січня того ж року. В ньому, зокрема писалося: “Татарва ляхів знатних побила біля Кальника. А ляхи повернулись Кальник місто все повоювали і розорили, а з якої причини, про те відомостей немає”[523].

Зовсім по-іншому описує події, які відбувались наприкінці 1674 – на початку 1675 р. Микола Маркевич. Перезимувавши, польські війська потрапили в скрутне становище. Їх вразили хвороби, що примусило допоміжні пруські війська, як і литовських вояків, залишити в Україні короля з мізерною армією і без грошей. Король не міг утримувати свою армію у “відкритій країні, в обширних степах”. 20 лютого 1675 р. король звернувся до “Ради сенатської і до народу про складний стан справ” і одночасно “зміцнив Кальник, Брацлав, Могилів, Машков, Бершадь і Шаргород; розмістив гарнізони; видав прихильним козакам сукно і гроші, призначив Гоголя головним проводирем полків Брацлавського, Кальницького, Уманського і Могилівського” виїхав до Яворова на скликану сенатську раду[524].

Татарські війська перебували в Україні на запрошення П. Дорошенка 1674–1675 рр. У березні 1675 р. полонений татарин Кримка Зийка Девлет Алієв син розповів, що його взяли в полон під Лубнами де він разом з невеликим загоном ходив за “язиком” та збиранням провіанту татарським військам. Він вийшов з Криму з Аджі Гіреєм “другий рік” тому. Спочатку орди татарські були у складі війська П. Дорошенка, а після їх послали “під інші міста під Кальник і під Немирів і під інші міста для язиків та здобичі”[525]. Після татарське військо повернулось “із-під тих міст” і залишилось зимувати на Правобережній Україні. Ця зимівля важким тягарем лягла на плечі українського селянства. “Дорошенко давав їм корму на 10 чоловік по бику на тиждень та по осьмачці всякого хліба”[526].

Про розорення, спричинене перебуванням татарського війська, писав І. Самойловичу, отримавши інформацію з Польщі, архімандрит Києво-Печерського монастиря Інокентій Гізель. Іван Волошенін, житель “містечка Печерського”, 16 червня 1675 р. йому переповів бачене й почуте – “паші сілістрійський і білгородський з татарськими ордами взявши Рашков, спалили, людей всіх забрали і пішли до Камянця. ... А до нас зараз вісті доходять, що немовби турки з татарами обложили Кальник і хочуть в ньому дістати ляхів ...” [527].

Цей лист монаха, як і інших православних священнослужителів до гетьмана зачіпає важливе питання часів національного зрушення – участь православного священства в боротьбі проти ворогів України. Можемо виокремити кілька напрямків співпраці: 1. Церковники часто були не тільки інформаторами гетьмана та полковників про соціальний стан населення та військові сили ворога, але й не гребували займатись збором розвідувальних даних. 2. Церква, її владики освячували боротьбу козаків з ворогами, закликом Божого благословення на їх “справи лицарські”[528]. 3. Церква сподівалась отримати від козаків захист своїх маєтностей, часто звертаючись до гетьманів, так як це було зроблено І. Гізелем до наказного гетьмана Остапа Гоголя. Напевне, О. Гоголь отримав листа Інокентія Гізеля з проханням гарантувати поліські маєтності Києво-Печерської Лаври. Наказний гетьман із Димера (це була його резиденція) 24 листопада 1676 р. відповів архімандриту, що, “як син православний”, готовий “захищати маєтності” монастиря, які від моїх попередніх начальників “потерпіли руйнування”[529]. Обіцяє “гетьман його королівської милості” Євстафій Гоголь також “військо своє” у належному спокої тримати, “щоб ніякого замішання від них не робилося на боці задніпровському”[530].

Розбрат і протистояння І. Самойловича, О. Гоголя, П. Дорошенка між собою та з татарами й поляками набирають невиразних форм. В цей час, крім військових боїв, активно проводиться політика переманювання людності з Правобережної України на лівий берег Дніпра і навпаки. Зокрема, полковник охотницького полку Ілля Новицький в листі до Івана Самойловича 31 червня 1675 р. писав про те, що противники серйозно стережуть підходи до Дніпра, щоб не допустити переселення. Траплялося й так, що старшина із своїм військовим загоном робила спробу силою й агітацією досягти результату. Юрій Гуляницький з трьохтисячним загоном підійшов до Білої Церкви і хотів негайно, взявши “по частині війська, ... з Брацлава, з Кальника, з Немирова, а також з Білої Церкви прямо йти до Корсуня до заклику Дорошенкових сердюків і компанійців”[531].

Влітку 1675 р. татарська орда на чолі з ханом знову вдерлась на Поділля. Остап Гоголь разом з Яном Собеським боронив підвладні йому землі. Захопити Кальник і Брацлав хану не вдалось[532]. Протистояння поляків та татар завершилось у 1676 р підписанням Журавненського договору, за яким м. Кальник залишився за Польщею[533]. Проте Юрій Хмельницький разом з татарами продовжував вести військові дії. Не допомогли Остапу Гоголю й польські гарнізони, які були в містечках Іллінцях, Жорнищах, Немирові, а з 1674 р. і в Кальнику на чолі з Михалком Флоріаном Ржевуським[534].

Наступний 1676 р. не приніс якісних змін у долю українського народу. Кальник та його полк все менше згадується в історичних аналах. Його, як і раніше, мучили, грабували вбивали в ім’я його кращого життя. Помаленьку відновлюється при допомозі “бідних людей” Умань, її сотник шукає прихистку, зближується з “комендантом немирівським”, часто буває у нього і привозить тривожні повідомлення. Зокрема, татари скупчуються біля Тягині (сучасні Бендери, Молдова), зібравши 40000 війська й мають бажання йти під Чигирин. Сотник привіз інформацію і про те, що в день Богоявлення господнього Собеського коронували. Михайло Варениця, який до того часу не мав уряду “перебуває в Кальнику” і збирається у складі посольства їхати до короля[535]. У Польщу зібрались також “відійти зо всіма” кальницький та немирівський коменданти “за убогістю запасів”[536].

Осінь того року принесла для міста Кальника новацію, якої не знали його мешканці. Виявляється, цар-батюшка “пригадав”, що Біла Церква, Кальник, Немирів та інші міста “київського, канівського і корсунського полків” належать державі царської величності (?), а “Ляхи до України не мають діла”[537]. Це врахуйте, що придніпровська Київщина та Брацлавщина були під юрисдикцією наказного гетьмана О. Гоголя і в більшості міст стояли польські залоги. Московський уряд не враховував цього, дозволяючи правобережному населенню, яке раніше перебралось на лівий берег Дніпра “повертатися туди й селитися”[538].

30 жовтня 1676 р. польський коронний гетьман направив лист “призначеному від польського короля наказному гетьману Євстафію Гоголю”, в якому було викладено “статті хотинських і каменецьких (кам’янецьких – Авт.) мирних угод поляків з турками”[539]. Попередньо відбулися складні перемовини між зацікавленими сторонами, в результаті яких було вироблено текст, що складався з 13 статей. Згідно з першою статтею, “все Поділля при Турках і Україна, окрім Паволочі і Білої Церкви з приналежностями”. Друга стаття стосувалась Кальника. Вона була сформульована у такій редакції: “У Кальнику і в Немирові має перебувати залога до повернення великого посла від султана”[540]. Шляхті дозволялось повернутись до своїх місць життя на “Поділлі та в Україні” де вона бажає, але відмовитись від “образи”, суперечки розв’язувати у судовому порядку[541].

Мирна угода Блискучої Порти й Речі Посполитої знайшла своєрідне трактування в інформативних матеріалах, зібраних представниками різних політичних сил. Найприскіпливіше до цього ставились московити. Полковник Лозинський із Чорногородки, маючи текст “ухвали короля польського із султаном турецьким про розмежування землі Польської і скільки багато під його владу Поділля віддали”, дозволив її переписати сотнику київського полку Михайлу Степановському, який, в свою чергу, проінформував про це свого безпосереднього начальника полковника Костянтина Солонину. Далі в “особливому листі” акцентується увага на тому, що “Статті про Поділля і розмежування султан прийняв”. Суть їх ось яка: “Поділлю при турках бути, як річка Збруч від Гусятина розпочинається, з одного боку поки в Дніпро впадає; з іншого боку від того же Гусятина Великий Гостинець (дорога) на Єрмолинці йде до Зінькова. з третьої сторони, як річка Уща розпочинається від Зінькові впадає у Дністер до Польщі належати будуть”[542]. “А ті волості і піддані там панів польських, не козаки живуть, як-то: Вінниця, Брацлав, Кальник, Немирів, Біла Церква і інші по Канів і ті всі до Польщі належати будуть”[543]. Коли посол короля Речі Посполитої Гнинський остаточно шліфував текст угоди у Стамбулі, з’ясовуючи, які землі і міста України залишаться за ними, а які будуть передані Порті, то візир остаточно вказав: “Білої Церкви і Паволочі я не хочу тому, що ми вам віддали їх під Журавкою; а Бар, Меджибіж, Немирів, Кальник і Запорожє належить Порті”[544].

Домовленості між Польщею та Оттоманською імперією, посилення тиску Московії і залежного від неї гетьмана Івана Самойловича створили патову ізоляцію для Петра Дорошенка. Переконавшись у неможливості реалізувати свою ідею об’єднання українських земель під однією булавою, зганьбивши себе союзницькими зв’язками з Кримом, гетьман розпочинає переговори з І. Самойловичем про складання з себе гетьманських обов’язків. Царський уряд вимагає його переїзду на Лівобережну Україну до князя Григорія Григоровича Ромодановського “для присяги під його царської величності самодержавну високу руку в підданство”, пробачаючи всі його провини[545].

З іншого боку, П. Дорошенко робить спробу відновити свій вплив на правому березі через свого резидента при турецькому султанові, кальницького полковника Гаврила Ковалевського[546]. Через нього він просив “у султана турського 2000 яничарів, щоб полем до чигиринського замку привести”[547], використавши їх для арешту посланців Ромодановського, які мали приїхати до нього. Про достовірність цих фактів розповів Ковалевський Фомі Новицькому, який прибув до Батурина до І. Самойловича.

1676 р. – рік підготовки Туреччини до нової війни з Московщиною, за розширення придбань нових територіальних земель обома противниками за рахунок України. В українських землях було два гетьмани: польський О. Гоголь, якому король доручив захищати східні кордони від татар і турків, та московський – І. Самойлович. Турецькі керманичі, довго не думаючи, звільняють із в’язниці Ю. Хмельницького, надають йому титул князя Сарматського, гетьмана війська Запорозького. Так з’явився ще один гетьман в Україні, якому турецький султан доручив “збирати війська у східній Україні, на пустках, заселяти слободи на своє ім’я і після об’єднавшись з Ібрагімом і з татарами, йти до Чигирина, а звідти на Київ”[548].

Наближався 1677 р. У регіонах України різні політичні сили готувались до весняного походу турецько-татарських військ. Активізувалась діяльність розвідників, які збирали інформацію про чисельність військ, матеріальне забезпечення, розстановку сил. Ілля Довгаленко – козак переяславського полку з “кількома десятками товаришів” поїхав до турків “для здобичі”, побував аж під Кам’янцем і повернувся у четверту неділю після Паски розповів, що від “Юраська відпущений невільник з листами ... до Кальника, до Немирова, і до Умані”, в яких були заклики “схилитися до нього” – обіцяє збереження статків та ласку султана. Названі міста “схилилися, послали з поклоном вірно назустріч до Хмельницького”[549].

Активно збирає військові сили Ю. Хмельницький, якому султан надав титул князя. Різні джерела, зокрема “осавул Коваленко”, який раніше був резидентом П. Дорошенка при султанові[550], інформують, що гетьман мав півтораста, (за іншими даними, чотириста) козаків, які були фактично “взяті у неволю” кримчаками[551]. Він активізував переговори із Іваном Сірком, запрошуючи його приєднатись до походу проти московитів. Стольник Опанас Парасуков свідчив, що “Сірко у великий піст прислав до Юраська двох чоловік козаків ... А Юраська послав до Сірка своїх 2-х чоловік, але з чим, того не знає”[552]. Ставка Юрія знаходилась у військовому стані кримчаків. Документи свідчать, що його намет знаходиться “біля Ібрагіма паші, а варта турецька”, що свідчило про те, що Юрій ніякої волі не мав, а його фінансування було мізерним[553].

Московські резиденти активно збирали листи сучасників подій, зокрема переяславського полковника, а після немирівського старости Степана Куницького, кошового отамана Івана Сірка та універсал Юрія Хмельницького “у кальницький полк до жителів писані”, які 18 червня 1677 р. були зачитані царю та боярам[554], з метою прийняття відповідних рішень і рекомендацій Москви.

Всі готувались до передбачуваного у 1677 р. походу турецько-татарських військ на Україну. Інформатори повідомляли, що мусульмани спочатку підуть на Чигирин, а після планували захопити Київ. Костянтин Могилевський 1 березня того року писав гетьману Іванові Самойловичу, що планується похід на “день святого Георгія (6 травня)”. Проводиться тотальна мобілізація відповідно до “турецького грізного і жорстокого наказу – щоб всі, старий і молодий на війну готовий був на Україну”[555] йти. Мобілізація відбувалася в Єгипті, Македонії, призивали “барбарисів”, жителів Мілета, отримали 17 кораблів з порохом. Поляки остаточно виконують рішення угоди, але оскільки із щорічних 70000 єфимків король зумів віддати тільки 30000, то в суспільстві запанувала думка, що на вимогу турецької сторони Польща вимушена компенсувати недодані гроші територіальними поступками в Україні. Купець-інформатор розповідав, що поляки “із Бара, із Меджибожа, ... снаряди свої та інші запаси в Польщу вивозять, тому що Бар і Меджибіж уступлено туркам, а справді і Кальник з Немировим туди ж так же підуть торгом”[556]. Одночасно польський король вимагав від своїх дипломатів обстоювати належність “не тільки Львова і Немирова і Кальника та інших міст” Польщі[557] і радив добиватись, навіть ціною ув’язнення посольства, збереження зазначених територій за короною. Проте, турецька сторона наполягала, щоб король “свої вивів війська із Білої Церкви, із Кальника, із Немирова, із Меджибожа і із інших міст, а він ці міста займе своїми людьми”[558].

В кінці червня 1677 р., як свідчили учасники подій, зокрема татарин Рамазан Курманієв, який був у війську Ю. Хмельницького, 30-тисячне військо з Ібрагімом-пашею на чолі під Чигирин “прийшло у жнива” і розпочало “приступи чинити жорстокі”[559]. Московсько-українські війська “турків били неабияк добре” протягом чотирьох тижнів[560]. Турецько-татарське військо зазнало поразки. Відступаючи від Чигирина, союзники заприсяглися, що наступного року повторять свій похід.

Василь Білецький, який служив раніше у Ю. Хмельницького, в Немирові 20 листопада 1678 р. змалював соціальний та політичний портрет гетьмана після чергової поразки свого сюзерена – турецького султана. Повертаючись із-під Чигирина, Хмельниченка залишили у “безлюдному” Немирові, фактично без належних “людей військових, потрібних для безпеки”[561]. Візир відмовив Юрію надати турецьке військо для його охорони, яке “все літо трудилося на війні”, а кримські татари зазнали таких втрат, що вимушені “пішки додому волочитись”. У Юрія залишилось якихось 400 ординців, до яких пізніше прийшло ще 200 чоловік “волоського і мультянського сейменів”. Із цих вояків Юрій Хмельницький половину відправив до свого соратника Яненчинка в Корсунь.

Юрій Хмельниченко розмістився у полі на “пустому посаді” біля Немирова, оскільки місцевим мешканцям він не довіряв, а татари всі розташувались на “іншому посаді”[562]. Осідок князя важким тягарем ліг на плечі місцевого населення, яке вимушене було надавати татарам на місяць “на одного коня по п’ять осьмачок оброку вівса, а для самих доволі м’яса, масла, сирів, меду та інших наїдків, а кращих і заможних у Немирові людей – тих Хмельниченко у тюрму засаджує і у стопи боляче бити наказує, щоб йому по кілька сот червоних всякий давав”[563].

Візир, від’їжджаючи з-під Ладижина, радив Ю. Хмельницькому у випадку виникнення військової загрози з боку ляхів або “задніпровських людей”: “каменецькому паші посилай і проси собі допомоги”[564]. Отримавши підтримку тамтешнього паші, Ю. Хмельницький через свого посланця Губаря Бершадського вимагав від польського короля поступитися містами, що розміщувалися біля Дніпра: Білою Церквою, Паволоччю, Чорногородкою, Димером, Коростишевим. Польські королівські служби відповіли на цю вимогу досить лаконічно. Оскільки, ці міста в угоді поляків з турками не відписані турецькій державі, то вони належать Польщі. Деякі міста біля Південного Бугу та Дніпра, як от: “Немирів, Кальник, Меджибож та інші віддані” турецькій стороні. З них вся німецька кіннота “і хоругви волоські із Немирова, і з Кальника, і з Бару виведені на прибавку білоцерківським, паволоцьким, чорногородським і коростишівським” полкам, які знаходяться під командою “начальника Ляська (Ланська, Лайська – польський полковник)”[565]. Микола Маркевич у своїй праці лаконічно запише: “поляки виступили із Кальника, Немирова, Лінець і Жорнищ”[566]. Після цих подій польський наказний гетьман Правобережжя О. Гоголь в кінці цього року відійшов від мирського життя[567]. Він помер 9 січня 1679 р.

Відбулися зміни й в кальницькому полку. Коваленко, який під час двох Чигиринських походів 1677 і 1678 рр. підтримував Ю. Хмельницького втратив полковницький уряд в Кальнику і “всяк час, як вовк обуха, також відплати надіється”. Це можна пояснити тим, що Хмельниченко сам не дуже впевнено почував себе у Немирові, а також на зміну Коваленком орієнтації вплинула позиція польського уряду та наказного гетьмана Правобережжя О. Гоголя. Не менш незавидна доля була й у “Варениці кальницького”. За вірну співпрацю з поляками він боявся за своє життя, а тому думав відправиться в Польщу до свого шуряка[568]. Це пояснюється тим, що Ю. Хмельницький, не зумівши переманити на свій бік Коваленка та Вареницю, задумав план їхнього знищення.

За свідченням шляхтича Семена Рипчинського, протягом листопада 1678 р. гетьман Ю. Хмельницький посилав п’ять корогв кінноти до Немирова, “для того, щоб немирівських жителів із Кальника та інших міст вивести до Польщі”[569]. Його спогади проливають світло на політику польського уряду під час другого чигиринського походу султана. Поляки тримали свої війська на Поділлі під керівництвом полковника Лайська. Під його керівництвом у Барі було 20 корогв кінноти, три полки драгунів, “та і у Меджибожі, і у Кальнику, і у Немирові польські війська були”[570]. Концентруючи ці війська, польська сторона думала реалізувати свій жахливий план – пограбувати (промисли) турецьку армію, яка буде відступати після поразки[571]. Пізніше поляки відмовились від цієї ідеї, відступивши на території, визначені угодою з Туреччиною. Згідно з ними, Ю. Хмельницький “залишився зимувати” у Немирові, Коваленко у Кальнику, а Яненченко у Корсуні “для того, що їм султан турський ті міста віддав у вічність і велів збирати охочих людей у військо, визначивши їм платню по 4 левка на місяць”[572]. Кількість війська у Ю. Хмельницького, за свідченням шляхтича Семена Рипчинського, була досить незначною: при ньому було 3000 чоловік, Яненченко мав “півтораста чоловік, при Коваленку теж”[573].

Професор Київського університету 30-х років ХХ ст. Микола Петровський, звертаючись до аналізу ситуації після повернення Ю. Хмельницького з Чигиринського походу, посилаючись на літопис Самовидця та матеріали ХІІІ тому “Актов ЮЗР” твердить, що поступово багато міст відійшло “під регімент Ю. Хмельницького, оскільки польські війська вимушені були відійти” з Кальника, Немирова, Липець і Жорнищ, “що ці міста стали також під владою Ю. Хмельницького, що став в Немирові”[574].

Польські залоги під натиском татар залишають Поділля. Це викликало паніку. Місцеве населення здіймається з насиджених місць і втікає з-під татарської неволі. Край, і Кальник у тому числі, обезлюдніли. В містечку залишилось декілька десятків козацьких сімей. З плином часу Кальницький полк відновлюється. Кількість його козаків нам невідома. Деякі дослідники вважають, що вона сягала кількох сотень. Останнім полковником був С. Волошин, про якого згадується в 1708 р.[575].

Про верхню дату існування Кальницького полку конкретних матеріалів немає або, принаймні, ще не віднайдені. Проте Микола Костомаров у своїй праці, присвяченій Івану Мазепі та його послідовникам, наводить фрагмент листа обраного в екзилі у 1710 р. гетьмана Пилипа Орлика до шведського короля Карла ХІІ, в якому описує причини поразки свого походу у 1711 р. на Правобережну Україну з метою відновлення свого гетьманства та її визволення з-під московського гніту. Союзником П. Орлика виступав кримський хан, який підписав з ним угоду про допомогу. П. Орлик писав: “Хан повинен був тільки звільнити козаків від Московської держави і впродовж військових походів мав суворо заборонити своїм татарам брати полонених із малоросійського народу і руйнувати храми України”[576].

Союзники, дійшовши до Білої Церкви, не розпочали її штурму, оскільки татари розсипались по українських землях і розпочали їх плюндрувати: знищувати міста і села, палити храми, знищувати ікони та іконостаси, вбивати людей похилого віку, ґвалтувати малолітніх дівчаток, забирати дорослих в полон. Це викликало незадоволення українського люду й козаків, зокрема. “Під час втечі назад (до Криму – Авт.) розсипались по трьох полках: Кальницькому, Уманському і Торговицькому, а частково по Брацлавському і Корсунському зробивши таке ж руйнування невинному народу; все зруйновано, розграбовано, випалено, народ загнали в рабство, тільки місто Умань із своїми передмістями одне залишилось оплакувати біди, які трапились в Україні. Досить сказати, що в мене було більше шістнадцяти тисяч козаків Війська Запорозького, крім міщан в полках Чигиринському, Уманському, Торговицькому, Кальницькому, Корсунському, Богуславському, Канівському, і кілька сотень у полку Білоцерківському, тепер же насилу три тисячі залишилось: не тільки міщани, але й козаки, які мали в цих полках свої будинки і сім’ї, дізнавшись про ворожі вчинки татар, розійшлися від мене в різні сторони, думаючи врятувати своїх дружин і дітей”[577], – писав гетьман в листі до Карла ХІІ.

Цей лист цікавий тим, що дає підстави твердити, що Кальницький полк існував ще у 1711–1712 рр., що його соціальний склад дуже змінився, а з ним і ті традиції, військовий вишкіл. Участь полку у Полтавській битві, зруйнувала військову структуру, а нова хвиля комплектації не зуміла набути тієї військової виправи, що спричинила занепад Кальницького полку.

Після невдалого походу Пилипа Орлика на Правобережну Україну і його поразки Петро І розпочав масовий згін населення цього регіону на Лівобережжя. Сергій Павленко у своїй праці пише:”Перегнало 100 тисяч козаків, поселян у кінці 1711 – січні–лютому 1712 р. з Правобережної України на Лівобережжя...“[578]. Це, напевне, було однією з головних причин занепаду й Кальницького полку, оскільки край обезлюднів.

1712 р., як останій рік, коли зник Кальницький козацький полк зафіксований і у навчальній карті, для учнів 8-го класу 12-річної школи України. У цьому році разом з кальницький полком зникли ще низка правобережних полків: Брацлавський, Уманський, Чигиринський, Корсунський, Богуславський і Білоцерківський[579]. Це означало знищення Річчю Посполитою усього козацького устрою Правобережжя.

Поступово козацький рух йде на спад. Цьому сприяє посилення польської королівської влади, поява нових землевласників. З’являються тут магнати Чарторийські – рідня по жіночій лінії княгині Корецької. Вони отримали маєтності в Кальнику, яким з 1728 р. заволодів Юзеф Чарторийський, тодішній королівський ловчий[580]. Від його імені якийсь губернатор* Фальковський залюднює навколишні землі, відновлює господарську діяльність, чим приносить прибутки кн. Юзефу Чарторийському. Він наполегливо боронить землі князя від всіляких наїздів, зокрема князя Любомирського, який володів землями Іллінеччини. Справа дійшла до судового позову. Фальковський у 1728 р. писав комісару Іллінців якомусь Славці, що сусід не дотримується кордонів володінь і “наїжджає і забирає кальницькі землі, привласнює ліси ..., на власних кальницьких землях копає червець і нищить трави копанням і щоденними наїздами”[581].

У 20–30-х роках ХVІІІ ст. Кальник економічно зріс, набув статусу містечка – волосного центру. Тут, на думку В. Л. Похилевича, у 1700 р. будується дерев’яна греко-католицька церква, яка володіла 10 десятинами землі, діяв молитовний єврейський дім, поблизу Кальника на р. Соб працював водяний млин, власником якого був князь Вишневецький[582]. За ці роки господарство стає прибутковим, селяни економічно окріпла завдяки умілому керівництву князівської влади. Статок князя оцінювався у 355487 злотих і 18 грошів[583].

Здобутки князя зростали завдяки посиленню феодального визиску селян, наступу Польської Корони на козацькі вольності. Українські селяни й козаки відповідали своїм гнобителям адекватно – селянсько-козацькими повстаннями. На початку століття (1700–1704 рр.) фастівський полковник Семен Палій, якого підтримали селяни Кальника й навколишніх сіл, прагнув повернути козацькі права. Польська Корона за допомогою гетьмана Івана Мазепи зуміла придушити цей рух. У 30-х роках ХVІІІ ст. прокотилася хвиля гайдамацьких виступів. Поблизу містечок Кальника й Дашева у Шабелянському лісі діяв загін гайдамаків під проводом Верлана (1734 р.)[584].

У травні 1768 р. розпочалась Коліївщина – повстання проти феодального гніту та польсько-шляхетського панування на Правобережжі. Взяття Уманя, діяльність близько 300 повстанських загонів гайдамаків, відновлення ними у визволених містах і селах самоврядування підірвали устої Речі Посполитої, і вона переживала не кращі часи. В цьому антифеодальному повстанні брали участь селяни Кальника та інших сіл: Михайло Бондар, Тихін Задорожнюк, Дмитро Тинтар, Григорій Гребіненко, Василь Біліненко, Яків Ярошенко, Антін Швець, Іван Замковий, Федір Димов та ін.[585] Корона звертається за допомогою до Росії. Цариця Катерина ІІ направляє на Правобережну Україну свої війська, їх спочатку повстанці сприйняли як визволителів. Але помилилися. В липні–серпні 1768 р. російські війська розгромили більшість повстанських загонів. Гайдамаків – мешканців Правобережжя, передали для покарання польсько-шляхетській адміністрації.

Присутність російських військ, нестримне бажання Росії здобути українські землі посилили релігійний та політичний тиск Московського патріархату, ослабили польську владу, спричинили умови поступового повернення греко-католицького священства до православ’я.

1772 р. – перший поділ Речі Посполитої, нова сторінка у поширенні православ’я на Правобережжі. Відбувається тимчасовий “перехід“ храмів з греко-католицького віросповідання до православного обряду. Переосвячення відбувалося швидко й наполегливо: 18 приходів Кальницької протопопії Переяславської консисторії у 1773 р. приєдналися до православ’я[586]. Польській владі, особливо польським поміщикам та греко-католицькому керівництву вдалося повернути кальницьку протопопію до попередньої віри[587], проте не надовго. Процес переходу до православ’я посилився після другого (1793 р.), а після третього (1795 р.) поділу Польщі цей процес завершився остаточно.

У 70 -х роках ХVІІІ ст. змінився власник м. Кальника. Його придбав литовець Плятер з Броеля. Він же скупив і м. Дашів та інші села[588]. В кінці цього ж століття Кальницький маєток перейшов до Пілявітів Потоцьких, які володіли ним до середини ХІХ ст. На початку ХІХ ст. Текля Потоцька розпочала будівництво палацу в “кальницькій сосні”, відомій сучасним місцевим жителям як “Огруд“, а в середині століття, віддавши кальницькі землі, стала акціонером Кальницького цукрового заводу.

Крім політичних, відбулися й адміністративні зміни на Правобережній Україні, які значно змінили долю містечка Кальника. Він то входив до складу Брацлавської губернії, то, за повелінням Павла І, у 1796 р. на Правобережжі було створено три губернії: Волинська, Подільська й Київська. Кальник, як волосний центр (до 1820 р.) у складі Липовецького повіту, входив до складу Київської губернії. Протягом наступних сорока років – це село феодального ключа графа Володимира Потоцького, з 1866 р. знову набуває статус волосного центру[589].

У кінці ХVІІІ ст. – протягом ХІХ ст. в Кальнику відбуваються значні зміни в економічному, соціальному, культурно-релігійному житті, які зачепили всі сторони життя місцевого населення. Найбільш важливі відбулися в релігійній та освітянській ланках соціального життя. Власне про них й піде мова в нашому іншому дослідженні[590]. Трансформація економічного й побутового життя селян стане предметом окремого наукового дослідження.

Розділ V

---

Дата добавления: 2018-02-15; просмотров: 829; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!