Козацький Кальник в буремні роки Хмельниччини

(1648–1657 рр.)

Грізний 1648 рік – започаткував виняткової сили й потужності зсув в українському суспільстві. Обрання гетьманом Війська Запорозького непересічної особистості Богдана-Зіновія Хмельницького струсонуло не тільки Запорожжя, але й навколишній світ. Визвольна революція українського народу, будучи складовою частиною революційних потрясінь Європи середини ХVІІ ст., маючи при цьому низку характерних властивостей, зокрема цементуючої сили революційних зрушень – козацтва та затятої непримиренної боротьби селянства за свою волю та кращу долю.

До 1648 р. в Україні, згідно з даними польської комісії 1638 р., було тільки 6 полків по тисячі реєстрових козаків у кожному. “Це полки: Чигиринський, Черкаський, Корсунський, Канівський, Білоцерківський і Переяславський”, котрі підпорядковувалися урядовим комісарам[328].

Початкові військові події Національно-визвольної революції збудили визвольні ідеї на Правобережній Україні, породили бажання створення козацьких полків – однієї з найважливіших організаційних форм військового протистояння потугам Речі Посполитої відновити бажаний для шляхетського стану мир і спокій бунтівного українського народу. “Козацький” літописець Самійло Величко пише: “На початку війни Хмельницького з поляками у 1648 році учинилося обіруч Дніпра 20 козацьких полків”. На лівобережжі Дніпра 10 (Київський, Переяславський, Чернігівський, Стародубський, Ніжинський, Прилуцький, Лубенський, Миргородський, Гадяцький і Полтавський) і на Правобережжі України стільки ж (Чигиринський, Канівський, Черкаський, Корсунський, Богуславський, Білоцерківський, Паволоцький, Брацлавський, Кальницький, Уманський і Подільський)[329].

Літописець Самійло Величко включив до складу полків, які на 1648 р. ще не існували, наприклад Подільський, або Богуславський, який утворився за Мазепиного гетьманування, або Стародубський, який виділиться із Ніжинського у 1663 р. З 1650 по 1654 рр. на Україні було 17 територіальних і три військових полки.

Літопис Самовидця подає іншу кількість полків та їхні назви. Зокрема, на Лівобережній України він виділяє 10 полків. Крім полків, які названі у С. Величка, автор літопису другої половини ХVІІ ст. називає ще Ічанський, Ірклевський, а Гадяцький називає Зінківським, а також в його праці відсутній Стародубський[330]. За цим же джерелом на Правобережжі Б. Хмельницький створив 11 полків. Замість Богуславського та Подільського Самовидець називає Могилівський, Животівський та Лисянський. Відсутній також Київський полк[331].

Кальниький полк сформувався, можливо, у травні–липні 1648 р. Конкретні документи, котрі б висвітлювали цю важливу подію, відсутні. Можна припустити, що створення полку відбувалося спонтанно і пов’язано з діяльність першого полковника – Остафія Гоголя (1648 р. – перша половина 1649 р.)[332]. За даними Володимира Кривошеї, в серпні 1648 р. Іван Нечай починав службу у Кальницькому полку наказним полковником.

Самійло Величко і Григорій Грабянка у своїх працях наводять один з епізодів визвольної боротьби. Б. Хмельницький після двох блискучих перемог під Жовтими Водами та Корсунем підійшов до Білої Церкви, де продовжив облаштування свого війська, щоб “вести далі збройну боротьбу”[333], – знищувати шляхту та євреїв-орендарів. На початку липня 1648 р. він дізнався, що у фортеці Нестерварі (зараз м. Тульчин) ховалася “сила силенна жидів та шляхти”[334], вирішив їх дістати. Він послав 4000 козаків під проводом полковника Ганжі “добути” фортецю. Ганжа, прийшовши до міста, погодився взяти викуп з обложеної шляхти та євреїв. “Козаки викуп узяли, жидів же всіх, ... порубали”[335]. Через кілька днів Б. Хмельницький під Нестервар відіслав полковника О. Гоголя з такою ж кількістю козацького війська, яке зустріло козаків Ганжі, коли вони повертались зі здобиччю. Козаки О. Гоголя запропонували “поділитися” багатством, взятого Ганжею біля Нестервара, але отримали відмову. Тоді 4000 молодців О. Гоголя при 3–4 гарматах[336] підступили до Нестервара, який було взято штурмом. Було знищено шляхту, євреїв, жовнірів. О. Гоголь здобув небачені багатства[337]. Ми, відштовхуючись від факту присутності О. Гоголя недалеко від Кальника, пов’язуємо з ним створення Кальницького полку. Григорій Грабянка наголошує, що саме у червні 1648 р. Хмельницький поділив своє зростаюче військо на полки, настановив полковників, полкову старшину та курінних отаманів[338].

Про участь Кальницького полку у визвольних подіях 1648 р. достеменно нічого невідомо. Можна припустити думку, що коли український народ вів боротьбу з коронною армією під Жовтими Водами та Корсунем він тільки формувався. Можливо, його козаки включились у боротьбу тоді, коли восени Б. Хмельницький розпочав похід на Захід, завдавши поразки шляхті під Пилявцями. Брав участь полк і в битві під Збаражем, Берестечком та інших битвах.

Кальник, як важливий військовий центр, наприкінці 1648 р. потрапив у вир військових подій. Львівський міщанин у своєму листі від 24 липня цього року писав: “Орда татарська вже була пішла до Криму з великою кількістю полонених і здобиччю”[339].

1649 р. вирізняється з-поміж інших років початкового етапу визвольних змагань. Поляки врятували себе завдяки зраді гетьманського союзника – кримських татар, які примусили Богдана Хмельницького підписати Зборівську угоду – юридичну основу формування Української козацької держави.

Після Зборівської битви 1649 року і підписання миру з Польською Короною йде формування полкової системи у Козацькій державі гетьмана Б. Хмельницького. Згідно зі складеним реєстром було створено 16 полків. “Поділля розбилося тоді між трьома полками: Брацлавським, Уманським та Кальницьким”[340]. На думку українського вченого М. Н. Петровського, на початку 1649 р. в Україні було 30 територіальних полків[341]. Із шістнадцяти полковників шість за походженням були шляхтичами (Михайло Громико, Данило Нечай, Іван Федорович-Богун, Антон Жданович, Федір Лобода, Мартин Пушкар), шість були вихідцями із козаків – Федір Якубович, Тиміш Носач, Прокоп Шумейко, Ясько Воронченко, Семен Савич, Філон Джеджалій, двоє із заможних міщан: Матвій Гладкий і Мартин Небаба[342]. Вельмишановна Тетяна Таірова-Яковлєва, з праці якої ми взяли цю інформацію, помилково не назвала Остапа Гоголя – кальницького, подільського полковника, а згодом польського наказного гетьмана Правобережної України, шляхтича із с. Гоголів Летичівського повіту (тепер Хмельницька обл.), соратника і сподвижника Б. Хмельницького. На початок гетьманування І. Виговського залишилися живими Іван Богун-Федорович*, Мартин Пушкар, Філон Джеджалій і Тимофій Носач[343]. Знову чомусь Т. Таірова-Яковлєва не назвала прізвища О. Гоголя, який пережив великого гетьмана.

Реєстр не задовольняв більшість посполитих селян, які не потрапили до цього списку. В селянському й Запорозькому козацькому середовищі виникають незадоволення не тільки тим, що більшість учасників боротьби залишилася поза реєстром, але й тим, що польська шляхта й магнати правдами й неправдами повертаючись у свої українські маєтності старалися повернути втрачені прибутки за минулі роки. Виникають селянсько-козацькі бунти. Б. Хмельницький своїми універсалами бажав утихомирити народні маси, вимагав послуху, але не завжди досягав бажаної мети. Часто він звертався універсалами до суспільства, щоб втихомирити козацтво, наказував полковникам негайно страчувати всіх, хто буде винним у заколотах. Щоб продемонструвати свою рішучість у цьому питанні він “розпорядився стратити у Києві організаторів повстання у Кальнику”, коли був вбитий пан Лагивницький[344]. Професор В. Б. Антонович подає трохи інше написання цього прізвища. Він записав: “Весною тут (у Кальнику – Авт.) збунтувався народ і вбив пана Легевницького”[345].

Зборівська угода започаткувала юридичне й практичне формування козацької демократичної держави. Полково-сотенна адміністративна реформа сприяла консолідації української спільноти у розв’язанні нагальних державних завдань. Перш за все, було звернено увагу на захист західних кордонів. Кальницький, Брацлавський та Уманський полки, котрі давали “більше 7000 війська”[346], завжди перші вступали у боротьбу з Польщею. Західними містами Кальницького полу були сотенні міста Вінниця і Прилука.

Письменник та історик Василь Рубан (1742–1795) у своїй короткій історії України твердить, що у 1650 р. “було війська Малоросійського козацького біля 60000 самих хороших виборних реєстрових козаків, а особливо охотного козацького війська безліч”[347]. Гетьман Б. Хмельницький розподілив Україну на 15 полків, призначив до них полковників, списав тільки самих виборних або реєстрових козаків: Чигиринський – полковник Федір Якубовський, 3189 козаків; Черкаський – полковник Іван Воронченко, 2989; Канівський – полковник Семен Павинський, 3120; Корсунський – полковник Лук’ян Мозир, 3492; Уманський – полковник Йосип Глух, 3830; Брацлавський – полковник Данило Нечай, 2802; Кальницький – полковник Іван Федоренко, 6046; Київський – полковник Антон Адамович, 2080; Переяславський – полковник Федір Лобода, 2150; Кропивнянський – полковник Філон Джеджалій, 2083; Остравський – полковник Тимофій Носач, 1988; Миргородський – полковник Матвій Гладкий, 3188; Полтавський – полковник Прокіп Шумейко, 9083; Чернігівський – полковник Мартин Небаба, 9096[348].

В Писарівському літописі читаємо: “тим часом Хмельницький полководців (напевне потрібно полковників – Авт.) по всій Україні настановив. Чигиринському (полку) сам Хмельницький говорять; Черкаському Воронченко, Переяславському Лобода, Канівському Кутак, Брацлавському Нечай, Білоцерківському Іскра, Уманському Степко, Корсунському Мороз, Кальницькому Гоголь, Гадяцькому Бурляй, також і в інших містах”[349].

В літописних джерелах на початковому етапі визвольної національної боротьби їх автори подають різну кількість полків та кількість козаків у них. На таке різночитання вперше звернув увагу Микола Маркевич. Так, у літописі Розумовського, який пізніше використає у своїй праці Шерер, зазначалось, що всіх полків у Богдана Хмельницького в 1650 р. було 15, в яких нараховувалось 37 549 реєстрових козаків, а в Кальницькому – 2046[350]. За літописом Василя Рубана відповідно було полків – 15 із 57 889 козаків, а у Кальницькому полку Івана Федоренка нараховувалось 6046[351]. За Кониським, в гетьмана у цьому році було 18 полків, в списках яких було 37600 козаків, зокрема був не тільки Кальницький, очолюваний тим же Іваном Федоренком під полковницьким перначем якого було 2000 козаків, але й Вінницький Петра Стягайла, в якому нараховувалось 1600 козаків[352].

Найбільшу довіру викликають цифри про кількісний склад Кальницького полку, занесені у Реєстр 1649 р. Кальницький полк очолював Іван Федоренко. Він складався з 19 сотень, в яких була різна кількість козаків: Кальницька сотня (сотник Курило Волошин) – 198 козаків (+ з Содорівки (Тодорівки) – 11), Животівська (Логвин) – 131 козак, Борщагівська (Крисько), – 147 Тетіївська (Фесько Фенченко)– 79, Погребищанська (Федір Григоревич) – 174, Липовецька (Онисько) – 100, Балабанівська (Олексій) – 51, Іллінецька (Іван Туровець) – 49, Кунянська ﴾Іляш Радуленко) – 77, Рахновська (Павло Курбала) – 34, Терлицька (Василь Варениця) – 100, Дашівська (Гришко Сурмач), – 40 Жорницька (Мартин) – 71, Оментинська (Сергій Кгресько) – 30, Бабинська – (Ігнат) – 100, Прилуцька (Василь Антоненко) – 100, Вінницька (Ярема Урошович – 296, Немирівська (Лаврін Кгерелуха) – 214, Вороновицька (Семен, Сава, Лахно) – 59. Всього нараховувалося в цей час у полку 1976 козаків[353].

В 1654 р. у Кальницькому полку залишилось тільки п’ятнадцять сотень. Він втратив Борщагівську, Погребищанську, Прилуцьку та Тетіївську, які будуть включені у новостворений Паволоцький полк[354]. Кальницький полк з 1654 р. дістав тимчасову назву Вінницького, а містечко Кальник перетворилось з полкового на сотенне[355]. Пізніше до полку повернеться попередня назва – Кальницький. З 1667 до 1712 р. Кальницький полк, на думку деяких дослідників, з Вінницького був перейменований на Брацлавський[356]. Висновки цих дослідників є невірними і спростовуються низкою документів з “Архіву ЮЗР (Тт. 9–13)” та дослідженнями, зокрема професора Університету Св. Володимира Г. Г. Павлуцького, який твердить, що у 1664 році “Вінниця була визначена полковим містом замість Кальника”[357]. Десь біля Кальника був хутір Ганни, коханої жінки Івана Богуна[358].

У 1650 р. в Богдана Хмельницького, згідно з інформацією, яку зібрав посол царя Олексія Михайловича при гетьмані Василь Унковський було 17 полків. Кальницький полк очолював полковник Іван Богун*. Правда, в цьому донесенні також записано, що “Полк Чернігівський очолював полковник Іван Богун[359]. Звичайно, що це якийсь прорахунок московських збирачів інформації. Хоча вони правильно відзначили, що “у всіх де полках записаних козаків сорок тисяч. А до цього часу міщани і повітові люди козаки”[360].

Професор Михайло Максимович у своїй критичній статті, присвяченій розгляду змісту Літопису Григорія Грабянки називає не 15, не 17, як це робить Микола Костомаров, а 16 полків, що були у 1650 р. у гетьмана. На відміну від Миколи Костомарова, він пише, що Кальницьким полковником у цей час був Іван Федоренко[361]. Цю ж думку він повторив в іншій своїй праці[362].

В 1651 р козацьке військо, очолюване Іваном Богуном – “другим козацьким генералом”, заволоділо Вінницею. Так розпочалась перша Вінницька оборона. яка тривала від 1 до 10 березня. Польські жовніри великого коронного гетьмана М. Калиновського “хоч з великими труднощами” переправились через р. Буг, “заволоділи були містом Вінницею. Центром оборони став монастир, навколо якого зведено три лінії оборони. Іван Богун на р. Буг підготував на льоду ополонки, прикривши їх соломою й снігом. 1 березня польський авангард на чолі з полковником С. Лянцкоронським буде заманений у цю пастку. Багато польських жовнірів потоне, інші відступлять. Вечором до м. Вінниці підійдуть основні сили польської армії. Міщани, запаливши місто, відступили до укріплень і з козаками відбивали атаки поляків. Захисники 3 березня відступили до другої, а 5 березня – до третьої лінії укріплень.

Б. Хмельницький відправив на допомогу Івану Богуну уманського полковника Й. Глуха. По дорозі він розгромив під Липовцем польський роз’їзд, а 10 березня його козаки напали на ворожий обоз під Вінницею. Поляки панічно відступили, місто знову вдалося відвоювати. У “Вінницькій обороні” Іван Богун з “полками Чигиринським, Полтавським, Кальницьким, Брацлавським, які мали кожний від двох тисяч чоловіків козаків”* примусили М. Калиновського “відступити від міста”[363]. Опісля польські війська “відступили безладно під фортецю Бар, втративши чотири тисячі п’ятсот піхотинців і артилерію”[364]. Можемо дозволити собі припущення, відштовхуючись від суджень О. Рігельмана, що Кальницький полк робив спроби штурмом взяти Кам’янець.

Іван Богун (р. н. невідомий – 1664) – полковник Кальницького полку займає виняткове місце в гетьманському оточенні на першому етапі Козацької революції 1648–1657 рр. та Руїни. У 1651 р. короний гетьман Калиновський, який щойно звільнився з татарського полону, підійшов до Красного, взяв місто Бар і “забив на масляну” Нечая, підійшов до Вінниці, де “у монастирі закрився був Богун, полковник паволоцький (? – Авт.)”. Він дев’ять днів відбивав атаки польського війська. Тільки за допомогою осавула Хмельницького Демка козаки відтіснили Калиновського до Польщі[365].

Берестецька битва червня–липня 1651 р. повною мірою розкрила полководницький талан Івана Богуна. Завдячуючи його продуманому тактичному відступу, було збережено основну частину професійного українського козацького війська. Кальницький полковник був різнобічно розвиненою людиною. Це, зокрема, проявилось під час грудневих 1653 р. дипломатичних переговорів кримського хана та гетьмана з королівськими дипломатами. Ян Казимир, зазнавши чергової поразки, був вимушений піти на переговори з союзниками. За основу було взято статті Зборівського договору 1649 р. До табору польського короля приїхали “від кримського царя Караш мурза перекопський, а також Ширінь-бей мурза, а від гетьмана писар Іван Виговський, полковник Іван Богун та Жижелов кропивенський”[366]. В сучасній історичній вітчизняній літературі ці перемовини визначаються другорядними, а тому, на, думку проф. Наталі Яковенко, на них і були посланні два “полковники-статисти”. Після їх завершення ніякого тексту угоди не складено[367].

В другій половині березня 1653 р. польські війська, очолювані коронним гетьманом Речі Посполитої С. Потоцьким, розпочали наступ на Україну. Вони поступово витиснули козацькі залоги з Волині і розпочали нищити Східне Поділля. Михайло Грушевський, використовуючи польську військову інформацію, писав: “З Паволочі військо пішло під Кальник”, де знаходився Іван Богун з уманським полковником. Польських кінних жовнірів очолювали Чернецький і Маховський. “Заставши козаків в Кальнику вони дали їм битву, а ті не витримавши в ночі утікли до Балабанівки, а звідти з людьми з інших містечок пішли до Монастирища”[368]. Біля міста битви не відбулося, оскільки козаки “замкнулися у місті”, де зібралося біля 70 тис. посполитих, і “стали боронитися”[369].

Про ці події пізніше Іван Виговський дав подібні, але більш конкретні пояснення дій польського війська. “За два тиждні до Великодня (6 квітня н. с. – Авт.) напали крадькома п. Чернецький та полк. Маховський з 15 тис. війська; вирубали і випалали гетьманські городи: Погребище, Борщагівку, Монастирище, Немирів, Кальник, Балабанівку, та різні містечка, котрих імені не пам’ятаю...”[370]. Про військові злочини польського війська дослівно інформувала Європу “реляція в Theatrum Europ”, зокрема польска армія “здобула приступом Погребище, Борщагівку, Кальник і Іллінці, вирубала все що було і спалила міста, забрали багату здобич і господарювала як хотіла...”[371].

Кальницький полк у 1653 р. був втягнутий в українсько-молдавські стосунки. Б. Хмельницький, прагнучи розширити склад антипольської коаліції, вирішив залучити до союзу Молдавського господаря Василя Лупу, зцементувавши цей союз шляхом одруження свого сина Тимоша з його донькою Розандою. Протягом двох попередніх років Тиміш, за дорученням батька, рятував свого тестя. У квітні 1653 р. Хмельниченко вкотре прийшов на допомогу Василю Лупу, повернувши йому молдавський стіл.

Господар підбив недосвідченого Тимоша приєднати до Молдавії Валахію. Спочатку доля була прихильною до гетьманича, але після створення сильного союзницького об’єднання Валахії, Польщі, Трансільванії та інших держав регіону, успіхи облишили Тимоша. Восьмитисячне козацьке військо під керівництвом кальницького “полковника Миколи (? – Авт.) Федоренка “порубало мультянське та мадярське військо”[372], але потім потрапило в облогу в фортеці Сучаві. Біля двох місяців йшли запеклі бої кожний день. Героїзм, зухвалі козацькі вилазки не могли здолати новоприбулі військові сили, зокрема військо Дмитра Вишневецького, запеклого ворога Тимоша, який відібрав у нього його наречену.

Полковник Федоренко, після трагічної смерті Тимоша, за дорученням господарші, очолив оборону “до приходу Богдана Сочавську фортецю”[373]. “Федоренко з козаками зробили сильну вилазку, – пише Микола Костомаров, – вдарили на угорців і поляків і вразили так, що вони втратили багато убитими і пораненими”[374]. У фортеці розпочався голод, козаки, позбавлені хліба й води, гризли шкіру. Частина козаків схилялась до здачі фортеці, тим більше, що поляки обіцяли помилування від імені короля. Федоренко ж віддавав перевагу смерті, ніж здачі. Польські джерела, використані Миколою Костомаровим, передають слова Федоренка польському регіментарю Кондрацькому: “Ми готові скласти зброю на умовах короля, але знайте, що хоча козаки в скрутному становищі, хоч голод мучить і ворожа зброя не дає нам ні хвилини спокою, проте ми готові захищатися, поклавши свої голови, як подобає хоробрим, ніж купити життя ціною такої здачі, яка буде ганебною“[375]. Козаки Федоренка, забравши тіло Тимоша, залишили фортецю Сучаву й вирушили в Україну до Чигирина.

В цьому ж році Кальник знову ж потрапив у запеклі бої поляків на Поділлі. У березні 1653 р. С. Чернецький – “воєвода руський, – як запише Феодосій Софонович, – з військом польським попустошив міста Вінницю, Борщаговку, Погребище і Кальник. Богун, полковник, втік до Монастирища, якому на допомогу прийшов уманський полк”[376]. Чернецький уманського полковника уб’є, місто спалить, а частина козаків і міщан “повтікала” з монастирищанського замку, хто куди міг[377]. Вмілі військові маневри Богуна, смертельне поранення С. Чернецького примусять поляків відступити з України. Польський письменник, учасник цих боїв, В. Коховський дасть таку характеристику Івану Богуну “Богун мав вдачу лисиці, яка показує собакам зуби авбо хвіст. Він був сильний і хитрий...вславився невтомністю і швидкістю дій”[378].

Кальницький полковник Іван Богун, не сприйнявши результатів Переяславської ради, разом з полком не присягнув на вірність московському царю Олексію Михайловичу, про що свідчить цікавий документ – “Переписні книги приведення до присяги на підданство царю Олексію Михайловичу жителів малоросійських міст”. Відомо, що після Переяславських подій 8 січня 1654 р. представники царя, зокрема Василь Бутурлін та інші члени московського посольства – “стольники, стряпчі і дворяни” роз’їхались по 17 козацьких полках, щоб прийняти присягу. У першій половині січня 1654 р. у Вінницький (Кальницький полк) для прийняття присяги царю прибув Федір Глєбов[379].

Присяга відбувалась з великими труднощами. Якщо козаки під тиском гетьмана та його старшини ще присягали більш-менш організовано, то міщани досить недовірливо ставились до цього дійства. Цілі полки не присягали московському царю. Ті ж полки, які присягнули, були розписані детально, скільки громадян того чи іншого міста або села полку присягнули царю. Наприклад, у Корсунському полку, який присягнув на вірність, було описано конкретно, який населений пункт і кількість обивателів це зробили, а як підсумковий висновок записано так: “Роспись Корсунського полку городов: в городе Корсуни сотников 2 ч., атамана 1 ч., казаков 784 ч., мещан 26 ч. – В городе Стеблеве: сотников 1 ч., атаман 1 ч., есаулов 2 ч., казаков 347, мещан 15 ч.”[380]. “У 17 полках привели до присяги 122.545 осіб”[381].

Були полки, зокрема Уманський, Вінницький (читай Кальницький – Авт.), які відмовились від присяги й були розписані тільки населені пункти, які займали сотні того чи іншого полку. “Список міст і острожків і містечок і сіл полку Вінницького: місто Рахни, місто Дашів, місто Кальник, місто Лінці ... І всіх жилих міст і острожків і містечок і сіл і деревень і пустих міст 62”[382]. Так само розписано й Уманський полк.

Представників Кальницького й Уманського полків не було на Переяславській Раді 8 січня 1654 р., про що свідчить “Реєстр учасників Переяславської Ради”. Правда, в “Списку” тих, хто присягнув на вірність царю і підписав цю присягу[383] дописаний “кальницький колишній наказний полковник Іван Федоренко”[384].

Московський уряд дуже ретельно відслідковував кількісний склад і місцезнаходження українських козацьких полків Богдана Хмельницького. Після Переяславської ради невідомо ким був підготовлений ще один документ для царя, що вперше буде обнародуваний у 1905 р. професором історії С. А. Бєлокуровим. В ньому, зокрема записано: “У Вінницькому полку у полковника Івана Богуна міста: Вінниця, Рахни, Дашів, Кальник, Лінці, Жорнищі, Немирів, Комарів, Куна, Зятківці, Острожок, Соколов; містечка: Пісочин, Войтовці, Потош, Савостяновка, Стерлиці, Левухи, Дошка, Городок. Всього 10 міст та острожків, 8 містечок. Да у Вінницькому полку пусті (безлюдні? – Авт.) міста Прилуки, Липовець, Чехов, Чернявка, Чагуй (тепер Чагів – Авт.), Бабин Урат (Орадів. – І. Крип’якевич[385])”[386]. Цей документ переконує, що Кальник, залишаючись містом, зберіг за собою звання осідку Кальницької сотні, важливого військового та адміністративного центру.

Маловивченою залишається й зараз проблема дипломатичних заходів польського уряду щодо спроб залучення на свій бік опонентів Б. Хмельницького. Відомо, що серед соратників гетьмана були люди, які не підтримували результати Переяславської ради. Серед них ключову позицію займає Іван Богун. Він та його Кальницький полк не присягнули на вірність царю Олексію Михайловичу, очевидно, займаючи власну позицію у розв’язанні багатьох внутрішніх та зовнішньополітичних питань. Московський уряд, знаючи про це, звертав увагу своїх респондентів у Малоросії на доцільність підтримувати з ним добрі стосунки, виказувати йому любов та шану, сподіваючись привернути його на свій бік.

Активно діяла й польська сторона. Через якогось Олексія 10 березня 1654 р. було передано власноручно написаного листа від коронного гетьмана Станіслава Потоцького, котрий, звертаючись до Івана Богуна, пропонував йому “зійтись для розмови (ради)”, щоб розв’язати “домашнє збентеження”[387], обговорити з посланцем низку “деяких справжніх статей”. Через 6 днів до Івана Богуна, тоді вже Брацлавського полковника, написав листа православний шляхтич Павло Олекшич. У порівняні з попереднім, це розлогі роздуми про долю українського народу, православної церкви, стосунки православних з католицькою владою, жахів кровопролиття одновірцями крові, необхідності повернутися у лоно законного сюзерена – польського короля.

Звертаючись від імені його королівської милості і “гетьмана коронного”, шляхтич запевняє пана полковника Івана Богуна в тому, що вони “відпускають ... те, що робилось в минулі роки між нами ... і не тільки самій твоїй милості, але всім панам полковникам, сотникам і черні, які б хотіли стояти з твоєю милістю у належній вірі до його королівській милості, а не в’яжучись до царя московського і Хмельницького”[388]. Івану Богуну король обіцяв йому за те що він і його спільники “відступлятьсь від підданства царя московського і від послуху Хмельницькому” “гетьманство запорозьке, шляхетство і староство”, яке йому в Україні сподобається[389].

Павло Олекшич звертав увагу Івана Богуна на те, що Б. Хмельницький до початку кровопролиття був “вашим товаришем, а зараз став вашим паном”, який без вашого відома, “вийнявши вас із під влади природного пана (короля. – Авт.), під яким ви природно народилися, віддав вас чужому царю”[390]. Він закликав припинити тривалі військові дії, завершення яких ні ми, ні діти наші не дочекаються, які шкодять “православній нашій землі”. Піклувався автор листа й про те, що московський патріарх вимагає підпорядкування нашої православної церкви собі, відмови від підпорядкування Константинопольському патріарху, підданими якого ми є. Закликаючи брацлавського полковника сприяти припиненню братовбивчої кровопролитної війни, шляхтич ще раз закликає підкоритися (поклонитися) пану своєму природному, під яким нам Бог дозволив народитися і під яким “безстрашно і при вольностях наших жили”[391].

Павло Олекшич прохав прислати до нього вірну полковнику людину, з якою проведуть змістовніші перемовини і передадуть ним Івану Богуну королівські універсали за його підписом і печаткою, в які можна вписати всіх, хто “при ньому стояти будуть, під ласку свою панську приймуть”[392]. Напевне, Брацлавський полковник не вступив у переговори з польською стороною.

Пізніше Самійло Величко в своєму Літописі подасть цей сюжет трохи по-іншому. Він довільно твердить, що Іван Богун виступив ініціатором повернення України “у лоно матері” Речі Посполитої, “після того як Хмельницький піддався в протекцію московському государеві, за кілька тижнів після виконання присяги, брацлавський полковник Хмельницького Богун удав, що діється начебто щось супротивне його думкам і начебто потай від Хмельницького звернувся до польського гетьмана з проханням, щоб той здобув йому королівську ласку й прощення обіцяючи начебто, як і давнішнє, лишатися з більшою частиною козацького війська під королівською владою“[393].

Даруйте нам за таку розлогу цитату, але вона застерігає повністю не довіряти одному джерелу, тим більше написаному значно пізніше тих подій, про які йде мова у ньому. Вона дозволяє зробити кілька зауважень, зокрема: 1. Не Іван Богун не звертався до польської сторони про переговори та з проханням про підданство. Це зробили гетьман Стефан Потоцький та король через православного шляхтича Павла Олекшича. 2. Згідно з висновками дослідження Віри Панашенко, Іван Богун у цей час був не брацлавським полковником, а кальницьким (З-й раз, 1653–1657)[394]. 3. Іван Богун не діяв “за спиною” Богдана Хмельницького. Листи були переадресовані Іваном Богуном до Б. Хмельницького. З них було зроблено копії, які були передані гетьманським кур’єром Філоном Гаркушею московському царю. У Москві їх прочитали Олексію Михайловичу. Після чого був указ царя, які “грамоти потрібно послати у Військо Запорозьке”. 8 квітня 1654 р. складається п’ять грамот, із них дві, які стосувались Івана Богуна. Грамота № 3 “Богуна до віри привести, і про Богуна писати з хвальбою, що він прислав принадливий універсал. № 4. До Богуна грамота із похвалою”[395].

Малодослідженим є питання, коли і хто очолював Кальницький полковий уряд. Складно встановити прізвища всіх полковників Кальницького полку. За неповними нашими підрахунками, було понад 25 осіб, які займали полковий уряд від одного до кількох років. Цим спростовується невірна думка відомого українського історика Ярослава Дашкевича, який нараховував тільки 14 кальницьких полковників[396]. Всі вони заслуговують того, щоб назвати їхні прізвища: Остап (Остафій) Усваницький (Вінницький, 1648–49)*, Іван Федоренко** (Федорович, 1649–50), Остап (Остафій) Гоголь (1649, 1674), Іван Богун (1650, 1651, 1653–57), П. Стягайло (1652), Андрій Бештанка[397] (Безштанько) (1658. ХІ), Іван Сірко (1658–59 (60)), Яків Петренко (ІХ. 1659–?), Іван Вертелицький (1659–60), Василь Лобойко (Лубунько, 1660–64, 1666–67), Тиміш Хмара (Хмура, 1664), Василь Варениця (1664–65, 1677–78), Гаврило Коваленко (1671–76), Олександр Урбанович (1671), Гаврило Негребецький (1678), Ф. Шпак (1702), Федір Дульський, Іван Мельник (1655–?), Костянтин Мигалевський (Мигалевич – у інших документах) (1666), Григорій Дорошенко, Сидір Коваленко (1667–1685), Михайло Попович (Патович), Ребрик (Андрій Ребриковський) (1674.ІV)[398], Андрій Суботський (Суботько) (1674–?), Григорій Ковалевський, Сава Волошин (1708). Деякі з них були полковниками Кальницького полку двічі. Найбільшої слави зажили кальницькі полковники Іван Богун, Іван Сірко та Остап Гоголь[399]. Григорій Грабянка називає Остапа одним із “найславетніших полковників”[400] початкового періоду Визвольної війни українського народу від “тупоголових старост із-за наруги, що старшина ляхів чинила”[401].

Кальницький полк інколи очолювали наказні полковники. Їх кількість, як і прізвища, достеменно невідомі. Наприклад, з серпня 1648 р. наказним полковником був Іван Нечай, а у 1654 р. – Іван Федорович Яцьківський-Куницький. У серпні 1674 р. полковий уряд під час облоги турецько-татарськими військами Ладижина обіймав Федір Максименко[402].

Після підписання Зборівської угоди 1649 р. в Україні йде формування 40-тисячного козацького війська. Богдан Хмельницький “поділив усіх козаків на п’ятнадцять полків з полковниками на чолі кожного з них”[403]. Копія Реєстру всіх полків був відправлена польському королю Яну Казимиру. Кальницький полк очолював Іван Федоренко. В ньому нараховувалося 2046 козаків[404]. “Силу кожного полку”, зокрема й Кальницького називає автор “Літопису гадяцького полковника Григорія Грабянки” – 2064 чоловік[405]. Наголошуємо, що ця цифра завищена, якщо вірити “Реєстру всього Війська Запорозького”, оскільки в нього внесено тільки 1976 осіб[406].

Дозволимо собі перерахувати особовий склад козаків Кальницької сотні, які потрапили в реєстр 1649 р.: “Иванъ Федоренко Полковникъ, Курило Волошинъ, Фило Немира Судя, Василь* А., Кирило Ющенко, Хацына Волошинъ, Строя Волошинъ, Михайло, Степанъ Криштоповскый, Гаврило Урядинский, Гринь Стелмахъ, Андръй Кгурщенко, Грынь Гамонъ, Іосько Крамаръ, Грынь Крамаренко, Семенъ Бутъ Сотникъ, Омелянъ Мехеденко, Иванъ Гладкый, Антонъ Подолченко, Юрко Кодущенко, Иванъ Кисленко, Шимко А., Игнатъ Струцъ, Иляшъ Даденко, Панасъ Куденко, Лавринъ Стелемашенко, Фесина Гринченко, Иванъ Ясененко, Васько Долженко, Лесько Мокляченко, Демко Юрчишинъ зять, Мисько Слюсаръ, Василь Назаренко, Олексей Покотиленко, Федоръ Тимоненко, Федоръ Мехеденко, Гринь Сененко, Дмитро Чачанко, Яцько Волошиненко, Демянъ Кравець, Грицько Панский, Семень Кганджа, Матвъй Громотенко, Яковъ Сорокопуденко, Трохим Часченко, Андрьй Заяченко, Степань Лучченко, Иванъ Дробтенко, Пахта Гринченко, Тишко Сокальскый, Касиянъ Оловчиненко, Андрушко, Василь Крученко, Данило Петрущенко, Ярешко Луценко, Степанъ Съчевенко, Семенъ Трохименко, Лесько Барскый, Борысъ Макаренко, Лавринъ Сторожъ, Лукянъ Каненко, Андрей Турчинъ, Павелъ Лещенко, Мисько Пацученко, Остапъ Либерко, Иванъ Шарченко, Андръй Несманченко, Марко Бъличенко, Фесько Михулка, Процикъ Грищенко, Андрушко Петрущенко, Иванъ Бабыченко, Іосько Бакуменко, Семенъ Педусенко, Андрушко Степаненко, Иванъ Трачиненко, Иванъ Іощенко, Лукянъ Мироненко, Фесько Шаповалові*, зять, Романъ Хмеляренко, Кондратъ Адаменко, Мисько Махникъ, Лесько Максименко, Иванъ Хмеляренко, Мисько Хоменко** Иван Черняченко, Лесько Бълый, Степанъ Грасимовъ зять, Уласъ Мелникъ, Левко Коваленко, Андрушко Бабенко, Иванъ Ядаменко, Струць Михайленко, Захарка Купченко, Зънець Съненко, Сергей Онищенко, Андрушко Пискаленко, Процикъ Сорокопуденко, Андрусь Скрипченко, Лесько Охръменко, Павло Ярошковъ зять, Федоръ Шпыленко, Процикъ Пхайко, Васько Лытвынъ, Тымко Шарунъ, Ярошъ Димиденко, Онисько Котляръ, Климочко Березный, Мартинъ Шинкаръ, Семень Догтяръ, Стецько Андрушковъ зять, Федорь Безпосло, Фесько Михайленко, Иван Сенченко, Ивань Литвиненко, Манько Лещенко, Кирикъ Лиханенко, Панасъ Гончаръ, Романъ, Максимъ Сточенко, Демянъ Разовиченко, Наумъ Слученко, Улась Олъйниченко, Лазар Дуденко, Васько Асавуль, Мисько Мудренко, Иванъ Походиченко, Савка Бараченко, Петро Туменко, Кузько Лисаненко, Омелянъ Калиненко, Гринець Лисый, Якимъ Штурменко, Петро Кодымъ, Шкляренко, Дацько , Андрушко Разовиковъ зять, Жаданъ Нъштинъ зять, Василь Лещенко, Семенъ Палченко, Иванъ Бородавченко, Павелъ Шостакъ, Василь Липовченко, Игнатъ Василенко, Иванъ Солонинка, Лесь Москаленко, Федоръ Андреенко, Василь Лучченко, Васько Гладышъ, Семенъ Серсенко, Яковъ Лантвойтенко, Петро Сененко, Грицько Мирочныкъ, Дацько Игнатенко, Панько Босый, Олекса Олъйникъ, Олифъръ Мърочникъ, Федько Бубликъ, Ивань Уласько, Фесько Микитенко, Іощенко Солодовниченко, Кузьма Проценко, Василь Хоменко, Дубский , Костирка , арасимъ Михайленко, Грицько Пула, Степанъ Евтушенко, Ярема Буть, Гаврыло Чепелевъ зять,Тарасъ , Романъ Кулиничъ, Кванъ Сирота Добрый, Мартинъ Красенко, Лесько Иваниченко, Тишко Чепеленко, Проць Ласовченко, Михало Бълашенко, Семенъ Копилець, Павло Олещенко, Климко Тымченко, Федоръ Северынъ, Иванъ Проценко, Михайло Босоносъ, Тимунченко Андрусь Степунченко, Рогулка.

З Содоровки*.

Некращъ Прокопъ А., Андръй Шпаченко, Илько Захарченко, Иванъ Савченко, Грыгоръ Логвыненко, Данило Пушкаренко, Кондратъ Щербаненко, Романъ Шпыченко, Яхно Папченко, Лукянъ Шапаровъ зять, Есипъ Степученко”[408].

Московсько-польсьска війна 1654–1667 рр., участь в ній Кальницького полку – окрема тема дослідження. Відсутність належних документів ускладнює можливість показати звитяжну боротьбу Кальницького полку.

Після Переяславської ради відбулось переформування політичних та військових сил, які вступили у запеклу кровопролитну й руйнівну польсько-російську війну. Богдан Хмельницький разом з новим союзником Москвою активно розпочав військові дії проти Речі Посполитої та Кримського ханства. Звернемося до літопису Григорія Грабянки, де він розповідає про один епізод такої битви. У 1655 р. Іван Богун вирішив заманити поляків і “послав гінця до польного гетьмана, наказавши сказати, ніби з своїм військом хоче до ляхів перекинутися”[409]. Він надіявся, що до нього прийде невелика частина польського війська, яку він переб’є. Польний гетьман “прийшов під Меджибож, став табором і послав до Богуна дізнатися, що той думає робити”[410]. Зрозумівши, що Богун підготував засідку польний гетьман “зібрав воєдино польські сили і рушив на Кальник, але не знайшов там Богуна. Тоді він кинувся навздогін за ним на Умань”[411]. дочекавшись татарської допомоги ляхи “повоювали Україну”. Опір ім чинили під Уманем “полковники Брацлавський – Зелінський, вінницький (читай кальницький – Авт.) – Богун та придністрянський – Гоголь”[412]. Налякані чуткою про те, що Б. Хмельницький з козаками та московитами іде своїм на виручку, полишили Умань. Пізніше відбувся кровопролитний бій між Ставищами та Охматовим, в якому, ми гадаємо, брав участь і Кальницький полк.

Самійло Величко в своїй праці трішки по-іншому згадує один з моментів початкового етапу московсько-польської війни 1654–1657 рр. пов’язаний з Кальником. Розповідаючи про концентрацію польських сил під Меджибожем “числом шістдесят тисяч”[413] з метою нападу на Україну, він пише, що польний гетьман Потоцький вирішив “випередити Богунів наступ на себе”, залишає обоз і “кінно рушив до Кальника на Богуна і, прибувши туди, одержав звідомлення, що Богун, маючи при собі мало війська відступив від польського нашестя до Умані”[414]. В іншому місці літописець писав: “ввійшовши в Україну, без жодного пошанівку сплюндрував дощенту вогнем і мечем Немирів, Кальник і Бушу”[415]. Цей матеріал дозволяє переконливо твердити про те, що Кальницький полк брав участь у захисті Умані в 1655 р.

Отже, Кальницький полк за Хмельницького пройшов складний шлях становлення й розвитку. Його козаки брали участь у всіх найважливіших військових битвах. На чолі полку стояли видатні сподвижники Б. Хмельницького. Встановити конкретно, коли вони очолювали полковий уряд практично неможливо, як і те, хто ж стояв біля витоків його формування, чи справді Іван Богун це не хто інший як Федоренко?, або, наприклад, постать Остапа Вінницького та Остапа Гоголя.

Розділ ІV

Дата добавления: 2018-02-15; просмотров: 602; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 123 4 5 6 7 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!