Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків. Т.1. – Львів, 1990. – С.281-290.

Дмитро ЯВОРНИЦЬКИЙ

 

ІСТОРІЯ ЗАПОРІЗЬКИХ КОЗАКІВ

Том перший

Львів, 1990

ХЛІБОРОБСТВО, СКОТАРСТВО,

РИБАЛЬСТВО, МИСЛИВСТВО, ГОРОДНИЦТВО Й САДІВНИЦТВО У ЗАПОРІЗЬКИХ КОЗАКІВ

Запорізькі козаки мали якщо не найбагатші, то одні з найбагатших земель у всій нинішній Південній Росії; глибокі чорноземи, просторі пасовища, чудові луки, численні заводнені балки, хоча нечисленні, зате густі порости дрібнолісся,– все це робило запорізький край привабливим у очах кожного землероба і змушувало багатьох українців, особливо з середини XVIII століття, цілими масами прямувати на Низ, шукати там притулку для себе і своїх родин, споруджувати там власні житла, отримувати й обробляти землю. Джерела не дають нам достатніх вказівок про види землеволодіння у запорізьких краях. Але щодо цього, видається, можна прийняти те загальне положення, що в запорізькому краї уся земля переважно становила громадську власність, хоча громадська не виключала часом і приватної власності. Відомо, наприклад, що, з одного боку, січове товариство володіло різними угіддями, тобто сіножатними, орними, рибними й мисливськими місцями, на громадських засадах, міняючи їх, за жеребом, щороку між усіма без винятку товаришами; з другого боку, відомо й те, що січове товариство віддавало у власність козакам-зимівчакам деякі землі. Але якщо між землями зимівчаків були й землі, що їх віддавали лише на правах тривалого користування, то разом з тим були й землі, які надавали козакам за особливі подвиги перед усім християнським світом чи лише перед Запорізьким Військом, у повну власність ‘.

Так чи інакше, але, володіючи великими й багатими землями, запорізькі козаки, однак, за відгуками всіх сучасників, порівняно мало супроти потреб займалися землеробством, «мало серед них було таких художників (!), котрі б продажем хліба годувалися». З дитинства вправляючись у «військовій екзер-циції та морських походах»2, маючи більшу схильність до рибних і овочевих страв, ніж до хліба і м’яса, і не маючи поблизу своїх вольностей великих хлібних ринків і гаваней, запорізькі козаки, незважаючи на численні ріки, багатий чорнозем, плодючі землі й безмежні простори степів, мало обробляли свої землі й зовсім не використовували сховані у землі багатства. Зрештою, це й природно. Козаку, вродженому воїнові, споконвіку звичніше було борознити веслами високі хвилі рік і морів, ніж тяти косою високу траву лук і орати плугом незайманий грунт степів; степ для козака був ареною бойових подвигів, а не полем для чорних робіт. Провадячи майже безупинні війни з ворогами, захищаючи Росію, Польщу й Україну від страшних ворогів – мусульман, запорожці

281

 

звичайно мусили задовольнятися переважно привезеними ззовні продуктами харчування. Спочатку, в період залежності Запоріжжя від Речі Посполитої, вони отримували хлібне жалування від литовсько-польського уряду, згодом, у період залежності від Росії, – від Москви. Певним доказом мізерності хліборобства в Запоріжжі є «чолобитна» кошового отамана Григорія Федоріва імператриці Єлизаветі Петрівні 1755 р., в котрій він писав, що Військо Запорізьке низове «з давніх літ і нині хліба не робить3, та й у степових місцях мала родючість його»4. Та при всьому цьому не можна сказати, що у запорізьких козаків землю взагалі не обробляли або що вони цілком ухилялися від її культивації. «Не всі запорожці,– зауважує академік минулого століття* Василь Зуєв, – займалися кривавими промислами (тобто війною), у них частково існувало й рільництво, і скотарство, й рибальство, залежно від того, які кому вигоди показувало місце, де він жив»5.1 справді: в Запоріжжі існував цілий клас козаків, що звалися «сиднями», або гречкосіями, котрі жили по зимівниках, селах і бурдюгах, займалися різними господарськими справами і між іншим «засівали свої поля різним хлібом»6. Кількість цих зимівників зростала з року на рік так, що наприклад, 1766 р. їх налічувалося до 4 тисяч, 1775 р.–45 сіл і 1601 зимівник 7, а разом зі збільшенням кількості поселень збільшувались і площі оброблюваної землі. Найбільше землі, безумовно, обробляли у найбагатших на чорнозем і, головне, найвіддаленіших від сусідства хижих татар паланках: перше місце тут посідала Самарська паланка, за нею ішли Кодацька, Орільська, Протовчанська, Кальміуська, Перевізька й Бугогардівська паланки. У трьох останніх землю обробляли або в наймізернішій кількості, або взагалі не обробляли. Землю для посіву хліба вибирали, за словами очевидця, переважно біля рік чи по схилах балок і в долинах, оскільки високий і відкритий степ не завжди був придатний для цього. Кожний заможний запорожець засівав хлібом стільки землі, скільки в нього було робочої сили й експлуатував обрану ділянку доти, доки земля не виснажувалася і не ставала непридатною для хліборобства; тоді він покидав насиджене місце, вибирав собі іншу ріку чи балку, будував тут зимівник і знову брався за експлуатацію землі. Здобутий на землі хліб запорожець звичайно ховав у спеціально викопаних у землі ямах, схожих на підземні погреби, помітні зверху лише господареві; це, очевидно, робилося для того, аби зберегти своє багатство від раптових набігів хижих сусідів, татар. Ями ці влаштовували таким чином: господар вибирав відкрите й сухе місце у власному зимівнику чи біля нього, викопував круглу яму з невеликим отвором, крізь який міг пролізти один чи двоє чоловік; цю яму, гладенько вимазавши у ній глиною підлогу, стіни й стелю, просушували і перед самою засипкою у неї зерна добре випалювали. Давши їй протягом якогось часу вихолонути від жару, наповнювали хлібом, отвір закладали дошками, поверх нагортали землі, яку щільно втоптували, обов’язково врівень із навколишньою поверхнею, і таким чином зберігали протягом довгих років свої хлібні запаси. Закладений таким способом хліб рідко коли псувався, за винятком випадку, коли в яму, через погано втоптану землю, потрапляла вода. Якщо виникала потреба відкрити таку яму, господарі вживали при цьому певних остережних заходів: знявши дошки, вони мерщій відходили від ями, щоб уникнути важкого хлібного духу, котрий міг убити на місці необачну людину. Знявши дошки, господарі залишали яму відкритою протягом цілого тижня і лише після цього вибирали засипаний у неї хліб8. Цих запасів господар не чіпав доти, доки не наставала в них потреба, або доки він не відчував наближення смерті; в останньому випадку він заповідав їх або на церкву, або одному зі своїх робітників, якомусь найбіднішому пастухові. Цей останній, несподівано отримавши таке багатство, часто прогулював його з товаришами «на помин душі

282

 

усіх злаків запорожці більше сіяли гречку, ячмінь, овес і горох, менше жито і ще менше пшеницю.

Слушно вважаючи власний обробіток землі недостатнім для утримання всього війська, запорізькі козаки завжди потребували привізного хліба й завжди цінували хлібне жалування як Польщі, так і Росії. З якого часу в Польщі було заведено посилати запорізьким козакам хлібне жалування, точно сказати не можна, але можна припускати, що це могло статися в часи короля Стефана Баторія (1576–1586), який запровадив у Запоріжжі «атамана кошевого и всі их начальї и таковьіе ж войсковьіе клейнотьі и давшаго им жалованье на год по червонцу и по кужуху (!)»10. Якою була величина цього хлібного жалування Запорізькому Війську, також невідомо. Хлібне жалування запорізьким козакам із Москви вперше почали присилати, як здається, 1654 р., з часу підлеглості їх Росії. Знову-таки невідомо, скільки його початково надсилали в Січ; відомо лише, що в кінці XVII ст., а саме 1693 р., коли запорізькі козаки були вже за Москвою, вони скаржилися українському гетьманові Івану Мазепі на злиденність надісланого їм продовольства,–«по шесть бочок борошна на каждій курінь, з ласки вашея велможности, и з монаршей милости дорочного жалованья по алтинов два, албо часом и боліє грошей, и сукна по аршину на козака пай; чи єсть то речь подобная тим ся през так час немалій уконтентовати? Ей, ни во віки»". Доставляли переважно борошно, крупи і пшоно. Крім царського хлібного жалування, запорізькі козаки часом отримували хлібне продовольство з Києво-Межигірського Спасо-Преображенського монастиря; запрошуючи до себе на служіння ченців цього монастиря, вони разом з тим виклопотали собі у російського уряду право вивозити з Києва в Січ і хлібне продовольство.

Важливішою галуззю запорізького господарства, ніж хліборобство, було скотарство: розлогі степи Запоріжжя, укриті влітку високою, соковитою і густою травою, своїм виглядом закликали запорожців до такого промислу: «Там сіна по коліна, свіжого пойла по стойла». Більш за все запорожці розводили, безумовно, коней. Таким уже було заняття запорізького козака: він тільки тоді й був козаком, коли мав коня. Без коня він і не лицар; лише верхи на коні, з ратищем у руці він і був страшним для ворогів – татар, турків, поляків. «Запорізькі козаки досить пильно утримують кінські заводи, котрими користуються для далеких походів, тому що більше з татарами, котрі всі верхи на конях, справу мають»12. Тому в усіх козацьких піснях, думах і переказах скрізь фігурує кінь:

«Ой, коню, мій коню,

Де ж ті літа, де ж той час,

Як ми слави добували,

І як всюди знали нас?»

Коня звали вірним другом, нерозлучним товаришем, милим братом козака; у козака «бідного сиротини, чорна бурка – його сват, шабля й люлька – вся родина, сивий коник – його брат». Козак звертається до свого коня не як до німої тварини, а як до розумної істоти, у всьому рівної з людиною; він просить його «розбить козацькую тугу по темному лугу», винести його з тяжкої неволі, розділити його радість у перемозі над ворогом; він ділиться з ним сердечними таємницями, заповідає йому, вмираючи, передати з дикого степу вісточку дорогим товаришам і близьким родичам у славній Січі й далекій Україні; він піклується про нього, як про найдорожче для себе створіння і, у випадку хвороби коня, пропонує йому і свій святковий одяг, і незліченні скарби, сховані в землі, і «ясную зброю», лише б кінь підвів голову, розмаяв по вітру широку гриву й знову помчав із козаком «шляхом, балками, ярами, непрохідним байраком».

Наскільки можна судити з описів, що дійшли до нас13, та зі скелетів у козацьких могилах, запорізькі коні були невеликого зросту, непоказні з вигляду,

283

 

з маленькими круглими копитами, зате всі вони, за свідченням очевидців, відзначалися незвичною міцністю, силою, твердістю в ногах, витривалістю у довгих походах, неперебірливістю в харчуванні, на диво спокійним норовом, винятковою кмітливістю: вони впізнавали своїх господарів з оклику і прибігали на їх свист із далеких степових місць. «Крикне, бувало, запорожець коневі «повзи», то він простягне передні ноги вперед, а задні назад, і повзе, а як почує, що козак уже на спині, то підхопиться й гайне; а як сидить запорожець на коні, то керує ним ногами: куди хоче, туди й поверне»14. Прудкість запорізьких коней дала підставу українським літописцям називати їх «вітроногими кіньми»15. Проскакати без перепочинку якихось тридцять верстов, не бачити якогось корму протягом цілого дня, для запорізьких коней справа звична. Якщо кінь стомлювався на бігу, то варто було, кажуть старі козаки, торкнути його за лівим вухом, і тоді він знову летів, мов легкий птах. Кращі коні в запорізьких козаків звалися «огирями». Цьому слову надавалося значення чудового, сильного і швидкого жеребця. Більшість коней запорожці отримували зі своїх власних заводів, про що свідчать документи, які до нас дійшли16. Головним місцем кінських заводів були місця біля Інгульця, Бугу й Великого Лугу, де коні або ходили «пустопаш», або під наглядом табунників. Але крім власних коней запорізькі козаки здобували немалу їх кількість і в черкесів, турків, а особливо у татар, або шляхом купівлі чи обміну, або просто забираючи їх зі степових пасовищ. «Те ж Військо Запорізьке, коли почує татар чи поляків у слабкому стані чи необережності, то зібравшися як із Січі, так і з зимівників, у немалій силі, через вільність свою напад чинять, і від татар та від поляків часто отримують собі велику здобич, і відганяють у них багато коней і худоби»17. Ми маємо кілька документів, з яких видно, що за три роки запорізькі козаки забрали у татар 1175 голів коней, і коли татари скаржилися з цього приводу російському урядові на запорожців, останні відповіли татарам: «Ви купці, а ми – військо, іди й приготуй на це місце інших коней»18.

Якою великою була кількість коней у запорізьких козаків, видно з того, що декотрі з них мали по 700 і більше голів; 1769 року, під час несподіваного набігу татар, запорожці втратили лише у двох паланках 1193 коні; 1770 р. лише в селах, не рахуючи зимівників, Протовчанської паланки налічувалося 895 голів коней, 5335 голів рогатої худоби й 13686 овець 19. Якось кошовий отаман Петро Калнишевський продав водночас до 14 тисяч голів коней, а у полковника Опанаса Ковпака татари під час набігу забрали до 7 тисяч коней20. За словами англійця Клавдіуса Рондо, у Запоріжжі навряд чи знайшовся хоча б один козак, який би не мав 10 чи 20 коней 21. Запорізькі коні славилися по всій Східній і навіть Західній Європі, тому попит на них був дуже великий: поляки, росіяни, кримчаки, турки – всі однаково прагнули придбати хорошого коня із запорізьких степів. Були випадки, що навіть закордонні ремонтери, попросивши дозволу російського уряду, приїжджали купувати коней у запорізьких козаків; цісаревичу Павлу Петровичу, великому любителеві коней, жодні коні не подобалися так, як запорізькі22. Самі запорожці високо цінували своїх коней і на знак особливої своєї уваги часом посилали в подарунок кращих коней гетьманам і панам в Україну й Польщу, вельможам і царям у Москву й Петербург. Живучи іноді тривалий час у Петербурзі й клопочучи про різні військові справи в столиці, й довго не помічаючи результатів своїх зусиль, запорізькі депутати писали часом у Січ кошовому й старшині: «Найпокірніше просимо вашу вельможність і військову старшину прислати панові Н. пару цугових або одного верхового огиря, ану ж вони и нашу справу до сенату швидше довезуть» .

Так само запорожці займалися й розведенням у своїх степах рогатої худоби: скотарство було одним із основних розділів прибутків Запорізького Вій-

284

 

ська 24; вони утримували безліч корів і від «розведення худоби отримували краще продовольство»; їхні корови відзначалися більшою плодючістю, так що молода телиця вже за два роки давала приплід. Взагалі запорізька рогата худоба відзначалася високим зростом, силою і плодючістю, хоча не була ні особливо гладкою, ні надто породистою: «черкаська» худоба, тобто худоба дніпровських, у тому числі й запорізьких козаків, і зараз славиться на всіх, навіть столичних, ринках Росії. У запорізьких степах паслися цілі неоглядні череди рогатої худоби, кожен козак-зимівчак мав по кілька сотень, тисяч, а то й десятків тисяч голів рогатої худоби, і були приклади, коли козак навіть судові штрафи сплачував не грішми, а рогатою худобою25. Зрештою, користь від своїх корів запорожці отримували не таку велику, як слід би чекати: їхні корови доїлися лише один раз, зранку, та й то лише від Петрового дня до весни, а з весни до Петрового дня взагалі не доїлися; коров’яче масло, крім потреб господаря, також виготовлялося рідко 26.

Нарівні з конярством і скотарством розвивалося у запорізьких козаків і вівчарство: в окремих козаків було по 4 чи й по 5 тисяч голів овець: «рогату худобу й овець утримують досить багато; вовну з них знімають один раз і продають у Польщу»27. З порід переважала рідкісна в наш час волоська; овечі стада запорізькі козаки звали отарами28; пастухів – чабанами (назви, засвоєні від татар). Чабани, одягнуті в сорочки, просочені салом, у шаровари з телячої шкіри, взуті в постоли зі свинячої шкіри й перепоясані ремінним поясом з «гаманом» через плече, зі швайкою й ложечником на боці, взимку і влітку тягнули за собою так звані коші, тобто дерев’яні котиги* на двох колесах, зовні вкриті повстю, із кабицею всередині, у яких вони ховали своє продовольство, зберігали воду, варили страву й ховалися від негоди29.

Але з усіх промислів у запорізьких козаків, безумовно, найрозвинутішим було рибальство: «козак поза війною – табунник, скотар, а особливо рибалка». Рибальство було першою галуззю усіх промислів низових козаків і давало їм необхідний і найуживаніший харчовий продукт, рибу, а разом з тим було джерелом багатства для всього війська: з рибальства козаки й одягалися, і взувалися, і зброю здобували. Тому серед них не казали «ловити рибу», а виробився особливий термін «добуватися, йти на здобич».

«Дніпровий, Дністровий, обидва лимани,

Із них добувались, справлялись жупани».

Рибальство у запорізьких козаків було розвинуте до найширших розмірів: для рибальського промислу в різних місцях запорізьких вольностей були влаштовані особливі заводи з куренями при них для житла в зимовий час і вкриті очеретом буди для життя улітку. Ними завідували особливі «господарі», вибрані з низового товариства, та головні рибалки, яких у Гарді звали гардівничими (від слова «гард» – перегородка в Бузі), та їх помічники тарів-ничі, які керували таром, чи неводом. Рибальські заводи завжди утримували компаньйони, троє-четверо чоловік, яких козацькою мовою звали «односу-мами». Односуми наймали до себе «тафу», чи групу, з 15–20 чоловік і з ранньої весни до пізньої осені займалися рибальством . З усіх рибних заводів у запорізьких козаків найвідомішим був Гард на Бузі31. Гардом «звали урочище, при якому запорожці з весни закладали між великими каменями, що були в Бузі, та островом малі камені й загачували всю ріку, зупиняючи її з боків і поклавши на дно її тини»; тому він вважався найкращим місцем для рибаль-

285

 

ства в Запоріжжі32. Кожної весни в Запоріжжя ішли гурти промислових людей: переважно бродячих, бездомних і нежонатих чоловіків. Прийшовши на Низ, вони заповнювали собою переважно Інгульську, Кальміуську й Бу-гогардівську паланки й нерідко залишалися тут назавжди. Головними місцями для рибальства в Запоріжжі були Дніпро й Буг з їхніми лиманами, косами й озерами; крім того, річки Самарь, Оріль, Домоткань, Самоткань, Азовське море з його затоками й косами – Кальміуською, Бердянською, Білосарайською та Єйською; окрім того, за кордоном запорізьких вольностей – Кінбурнська й Тендринська коси, ріки Кубань, Дністер і Тилігул 33. Улов риби в ріках та озерах був настільки великий, що нею збагачувалися не лише запорожці, але й поляки, гетьманці та інші «околичньїе жители»34. Очевидці розповідають, що, наприклад, ріку Самарь за рибні багатства козаки називали «святою» рікою; що в ріці Орелі рибалки за одну тоню витягали понад 2 тисячі найбільших рибин; що в деяких озерах було стільки риби, що вона гинула від тисняви, псувала воду й заражала повітря; що в річці Домоткані водилося безліч раків, часом до 9 дюймів завдовжки ; що лише в одному Гарді за час з 1 серпня по 1 жовтня 1771 р. спіймали до 4380 штук різної риби на частку лише старшини 36. Та з усіх рибних місцв найкращим, безумовно, був Дніпро; в ньому рибалили від самих порогів до самого лиману й по лиману майже ці- і лорічно, хоча найкраще риба ловилася навесні й восени. У Дніпрі звичайно ловили коропа, ляща, судака, щуку, білизну, вирезуба, тараню, чехоню, шпицю, чорнуху, секрета, окуня й бика. Червона риба, яку запорожці звали чорною, тобто осетри, білуга, чечуга, пістрюга, соми рідше ловилась у Дніпрі, переважно у Дніпровському лимані; камбалу, скарбію, оселедця ловили лише у лимані; линів і карасів ловили в річках, що впадають у Дніпро, і в

286

 

озерах, близьких до річок37; після скресання річки першою з’являлася червона риба, а після неї тараня.

Очевидець Василь Зуєв переказує цінні й нічим незамінні дані про рибальство у запорізьких козаків. За його словами, головними знаряддями його були: неводи, косяки, мережі, самолови, крім того, звичайні малі й великі рибальські сіті. Неводи були дуже поширеними у запорізьких козаків, вони сягали 200 сажнів у довжину, не рахуючи мотузків, що їх прив’язували до боків, і вони були або такі самі, або й довші за сіті. їх використовували для ловитви всілякої риби в усілякий час, «а найпаче в погодьі», у Дніпровському лимані; виняток робили тільки для великої білої риби: її ловили особливими 50-сажневими сітками з більшими, ніж у невода, вічками; до цих сіток брали інші, з дещо більшими вічками і просували перші сітки крізь другі у вигляді рукавів у кількох місцях, що їх рибалки звали «проріжі». Складеною таким чином сіткою ловили одночасно й велику, і дрібну рибу. Косяками називали великі сітки, завдовжки близько 40 й завширшки близько 3 сажнів, з вічками у квадратний піваршин, зв’язаними з тонких мотузочків; до одного боку косяка прив’язували важкі камені, до другого – пучки сухої куги й опускали його у воду серед відкритого лиману; камені змушували його занурюватись у воду, а куга – стояти стіною. Косяк був розрахований лише на ту рибу, яка плаває на самій глибині лиману, опустивши в воду, його залишали на цілу добу; через добу витягали з води й вибирали рибу, котра заплутувалася між його вічками. Витягши рибу з вічок, її вбивали довбнями. Мережами звали ті самі косяки, лише з дуже дрібними вічками; вони були розраховані на молодих осетрів, пістрюг і велику білу рибу. Самоловом звали довгий товстий мотузок, до якого знизу прив’язували кілька каменів і багато невеличких мотузочків завдовжки в сім «корхів» чи п’ядей з гострими гачками на кінцях, а вгорі, також на окремих мотузочках, пучки куги чи поплавці для утримування гачків у перпендикулярному положенні на певній відстані від дна ріки. Самолови були розраховані на великих білуг та осетрів: пропливаючи повз гострі гачки у воді, риба спочатку чіплялася за один із них, починала битися й зачіплювалася за інші 38. До перелічених знарядь інші свідки додають іще один оригінальний метод риболовлі – за допомогою річкової видри: зловивши маленьку видру, запорожець привчав її до того, що вона, мов кіт, лягала біля його ніг і навіть спала разом з ним під одягом, котрим укривався козак. Виростивши таку видру, запорожець використовував її для риболовлі: вона входила у воду, здобувала там рибу й поверталася з нею до свого господаря, роблячи це кілька разів підряд 39.

Здобуту рибу запорізькі рибалки готували і збували таким чином: спіймавши рибу, запорізькі промисловці або відразу збували її свіжою, або готували про запас, якщо риболовлю не брали на відкуп прибулі промисловці. При цьому спосіб приготування червоної риби був одним, білої – іншим. Спійману червону рибу насамперед патрали, при цьому жир, ікру і клей складали окремо, тушу окремо. Потім останню мочили в лимані, навесні, за холодної води, протягом цілої доби, влітку – протягом кількох годин. Витягши з води, рибу розплатували, надрізали в кількох місцях і «круто» засипали в надрізи солі; після соління «банили» у воді40, далі в’ялили на сонці, а іноді, крім того, розкладали її вранці на росу, щоб у ній не заводилися черви. Останнє робили навіть улітку. Відділену від риби ікру або залишали для власного вжитку, або ж готували на запас для продажу. В першому випадку вибирали переважно ікру севрюги, білуги й осетра; очищали її від перетинок перетиранням крізь дротяне сито й солили, як кому

287

 

було зручно, на свій розсуд. У другому випадку готували лише паюсну ікру, зернистої ж узагалі не вміли робити41. Вийнявши з риби ікру й навіть не очистивши її, а лише обсипавши сіллю, вони складали її шарами в діжку аж до верху, і на верхній шар клали важкий гніт; просоливши так ікру певний час, виймали окремими шарами, банили у воді і в’ялили на сонці, доки вона не ставала твердою, і потім або продавали її на місці, або везли в Очаків. Жир із червоної риби вирізали або смугами, або шматками, солили і вживали з хлібом як шинку. Клей з риби виймали шматками, спочатку пров’ялювали його на сонці, потім здирали верхню шкірку, збивали в чотирикутні плитки і так, без якогось обварювання, продавали.

Майже так само готували й білу рибу. Наловивши достатню кількість білої риби, промисловики також спочатку чистили її, потім патрали, розплатували, робили надрізи, далі складали в окремі купи за величиною: велику до великої, малу до малої. «Дивлячись на кількість риби, на її дрібноту,– зауважує очевидець,– не можна не дивуватися, як спритно все це діється: один чистить її від луски й подає другому для патрання; цей кидає третьому для розплатуван-ня, а четвертий карбує чи надрізає на боках і кидає в ту чи іншу купу, залежно від її величини. Приготовану таким чином білу рибу солили кожну зокрема, потім складали в діжки, давали трохи постояти так, далі знову виймали з діжок, банили у воді, нанизували на мотузки й розвішували на сонці, спеціально вибираючи для цього ясні дні й вітряну погоду. Пров’яливши в такі дні рибу протягом трьох, а в негоду протягом семи днів, швиденько знімали, намагаючись уникати гарячих безвітряних днів, коли риба, швидко висохнувши, робилася крихкою. Відділені від білої риби жир, нутрощі скидали в одну діжку й залишали в ній до того часу, коли закінчували з рибою, тобто на кілька днів; за цей час нутрощі псувалися, але від них відділявся жир, що не псувався анітрохи. Закінчивши з рибою, бралися й за нутрощі: їх викидали в один великий казан, заливали водою й варили. За якийсь час казан відставляли з вогню і знімали жир, що спливав на поверхню. Його солили й відправляли на продаж. Крім соленого збирали і свіжий жир, але його відразу використовували до їжі42.

Приготована таким чином риба йшла на продаж або на місці приїжджим польським і українським чумакам, грецьким, вірменським і турецьким купцям, або її відвозили в Січ, Очаків, Україну й Польщу. На місці та в місцях вивозу її обмінювали на хліб, продовольство, вино й пряжу або ж продавали. Ціни на рибу були різними, залежно від вартості риби: червона була дорожчою, біла дешевшою – з червоної риби великий осетр –«парубок» коштував від 6 до 8 гривен, а після запорожців, навесні 1786 р. коштував від 2 до 3 карбованців, а влітку до 4; осетр з ікрою коштував не більше 40 алтинів; білуга завжди була дешевшою за осетра; севрюга, пістрюга, молодий осетр та білужка, взагалі вся червона риба менших розмірів продавалася на сотні по три-три з половиною карбованці, а після, запорожців – по 12 крб. за сотню. Біла риба, свіжа чи солена, ішла на продаж лише «головами», тобто цілими партіями, поділена зазвичай на чотири сорти: в першому найбільшої білої риби (судака, лящів, вирезубів) клали по 100 штук, великих коропів 50 штук. Цю голову звали головою крошеня чи кро-шевні; у другому сорті білої риби клали по 200 штук і звали її рубанкою чи рубанню, оскільки при готуванні такої риби в неї на животі робили надрізи «для прикмети, що їх дві рівняються з однією великою». У третій сорт клали по 500 штук; цю голову звали боківнею, бо при її готуванні робили надрізи уздовж чи впоперек боків; у четвертий сорт клали тисячу найдрібнішої риби: пліток, окунів, тарані, чехоні, синця, рибця та ін. Цю голову звали голковою, оскільки рибу цього сорту для в’ялення проселяли крізь очі мотузочками за допомогою товстих голок і так вивішували на сонце. Кожна голова білої риби ці-

288

 

нувалася по-різному, залежно від часу, обставин і улову. Звичайно її продавали від 70 копійок до карбованця за голову; причому приїжджі купці торгувалися взагалі за кожну голову і, погодившись у ціні, брали яку забажали голову, «тому що мала кількість великої риби ставала рівною великій кількості дрібної». Якщо ж ішлося не про купівлю, а про обмін, то за бочку риби запорожець зазвичай вимінював стільки само вина чи продовольства. Камбалу, яку ловили тільки в гирлі й лимані Дніпра дрібними сітками, продавали десятками у свіжому, соленому і в’яленому вигляді; оселедців і скарбію, яких ловили там само й лише з початку квітня до середини травня, продавали соленими тисячами в барильцях, при запорожцях по 6, а після них від 12 до 15 крб. за тисячу43. Значною галуззю господарсько-економічної діяльності було в Запоріжжі й мисливство. За нечисленності населення на величезних просторах запорізькі степи, особливо по берегах рік, озер, по островах, балках, ярах, косах мали силу-силенну різноманітного звіра й птиці. Мисливство у запорожців було менш розвинутим, ніж рибальство, «ним займалися лише бідні, з котрих ніхто не досягав забезпеченого життя»44. І все ж для цього у запорожців існував окремий клас людей, що жили переважно в Бугогардівській паланці, мали свій курінний лад, підкорялися окремому отаманові, обраному зі свого ж середовища. Цих людей звали лисичниками, оскільки головним предметом їхнього полювання була лисиця, що, зрештою, не виключало полювання й на інших хутряних звірів. Для запорізьких лисичників важливим було не так м’ясо вбитих тварин, яке козаки взагалі не цінували, воліючи рибні страви, як хутро. Хутра були предметом торгівлі, мита, подарунків і одягу; їх продавали московським, польським, українським і татарським купцям, ними сплачували мито у військовий скарб і січову церкву, їх посилали в дар московським царям і вельможам, особливо лисяче хутро; з них козаки виготовляли одяг: із козячих шкір штани чабанів, із хутра видр чи видних шапки запорожців, ляхів і євреїв, які були дуже модними у всіх 45. Полювання у Запоріжжі супроводжувалося великими труднощами: щоб вистежити звіра, особливо взимку, треба було поневірятися безмежними степами, залягати в глибоких балках, зазирати в темні яри, відшукувати звірині нори, розставляти сіті й капкани, а часом, женучи звіра, цілими днями терпіти голод і холод, улітку спеку і спрагу. З рушницями, собаками, сітками, капканами и ланцюгами запорізькі мисливці після довгих пошуків поверталися навантажені здобиччю – різними звірячими шкурами – у свої курені й тут, перш за все, віддавали шкури для вичинки особливому фахівцеві цієї справи, гарбарю. Потім, після виправи, ділили їх між собою і продавали купцям на місці чи в поїздках. Слава про багатство звірів і дичини, про спритність запорізьких лисичників приваблювала в Запоріжжя багато мисливців з України, Польщі й Росії. З останньої у запорізькі степи часом наїжджали мисливці від найвищого двору, котрим запорожці всіляко допомагали, вважаючи це великою честю для себе47.

Птахоловство у запорізьких козаків було менш розвинутим, ніж мисливство; в усякому разі, воно не було предметом торгівлі й промислу в їхніх краях, а коли хто й вирушав у степ стріляти дичину, то робив це лише в крайньому випадку, коли не мав ніякої іншої їжі, зокрема рибної, для харчування48.

Бджолярство також було певною господарсько-промисловою галуззю у запорізьких козаків: «одні живуть у зимівниках задля своїх коней та іншої худоби, а інші живуть для рибальства, полювання і птахоловства; багато хто має також пасіки»49. Особливо відомими місцями бджолярства були урочища по Дніпру, Інгулу й Громоклії, де запорожці «порядну кількість меду здобували» 50. Бджолярство було в запорізьких козаків особливо шанованим: «пчола – божа мушка, а пасішник – угодний богові чоловік», – кажуть і тепер старі діди на

289

 

 

Україні. Примовляючи різні молитви при встановленні вуликів у пасіці, діди вказують і на користь від «божої мушки»: «віск на свічу, мед на пищу». Тому багато запорізьких козаків під кінець життя часто відходило на пасіки, мовби в монастирі, віддаючись там молитвам, постам і утриманню від марних слів, багато хто там і закінчував життя. У кошового отамана Івана Дмитровича Сірка була пасіка у знаменитому Чорному лісі (близько 1660 р.)51; під кінець життя він відійшов на власну пасіку в Грушівку, де 1680 р. й закінчилося його чудове життя52. Із бджолярства запорізькі козаки мали потрійну вигоду: соти вживали в їжу, з меду готували напої, а з воску робили свічки як для січової церкви, так і для монастирських і парафіяльних церков.

Городництво у запорізьких козаків розвивалося порівняно менше, ніж згадані галузі господарства, та все-таки існувало, як свідчать про це сучасники 53, але практикувалося не так для того, щоб отримувати з нього вигоди, як для. задоволення власних потреб; з городніх овочів запорожці вирощували капусту, огірки, кавуни, дині, редьку, буряки, пшеничку (кукурудзу), цибулю, часник, гарбузи, тютюн та ін.54 Останній належав до породи пісоііапа гшііса і козаки використовували його вже в першій половині XVII ст., як свідчить про це український літописець55. Остання обставина показує, що в Східну Європу тютюн був занесений скорше з Азії, ніж з Америки через Західну Європу: Америку відкрили 1492 р., у Західній Європі тютюн стали вперше вирощувати в Голландії лише близько 1610 р., й мусило минути багато часу, доки він привився у Західній, а тим більше у Східній Європі; природніше, отже, припустити, що поширювачами тютюну у Східній Європі були саме запорізькі козаки, які перейняли його в кримчаків56.

Ще менше, ніж городництво, у запорізьких козаків розвивалося садівництво; цьому перешкоджала, звичайно, як сама земля, не скрізь у запорізьких краях придатна для розведення дерев, так і непостійний сухий клімат, що згубно діяв не лише на посаджені, але й на дикорослі дерева. «Садів ніде не заведено, а утримують часом біля заводів (рибних) дику грушу, яблуню чи вишеньку без будь-якого догляду»57. Все-таки не можна твердити, що Запорізьке Військо не дбало про розведення фруктових дерев: з ордерів запорізького Коша 1764 й 1772 рр. видно, що військова старшина наполегливо намагалася «зберегти родюче дерево, що на користь спільну щороку дає плід», хоча в тих самих ордерах сказано, що громадяни, «не боячись кари божої», рубали й винищували фруктові дерева – груші, яблуні та інші «родючі» дерева58. Звичайно, особливо зазнавала втрат уся лісова рослинність у запорізьких землях під час набігів татар. «Татари біля зимівників і на луках вибивали трави, стравлювали сіно, розорювали молодий і рубали старий ліс, не шкодуючи й садових дерев»59.

Що стосується домашнього господарства, то у своїх зимівниках запорожці найбільше розводили корів, овець, свиней, волів і коней; з птиці більше гусей і качок, менше курей, але півень, хоча б і без курки, був усюди: «він співом своїм показує їм час уночі»; взагалі птицю запорожці, «живучи без жінок і з лінощів доглядати її», розводили мало. Нарешті, при кожному житлі мали собак і котів60.

290

 

 

Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків. Т.1. – Львів, 1990. – С.281-290.


Дата добавления: 2018-02-15; просмотров: 229; ЗАКАЗАТЬ РАБОТУ