Поняття, ознаки і класифікація судових доказів
У ст. 57 ЦПК міститься норма, яка визначає поняття доказів: «Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів».
Є різні думки з приводу суті доказів. Деякі процесуалісти розуміють під судовими доказами фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку суд установлює обставини, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін [8, с. 139, 102]. Інші вчені вважають, що доказами є, по-перше, фактичні дані і, по-друге, засоби доказування [9, с. 139].
Відповідно до ще однієї точки зору, судові докази — єдине поняття, що становить взаємозв’язок фактичних даних, на підставі яких суд у передбаченому законом порядку встановлює обставини, що мають значення для обґрунтованості вимог і заперечень сторін та засобів доказування, що містять ці фактичні дані [10, с. 374, 220, 276, 79].
Ця думка здається найбільш переконливою.
При визначені судових доказів необхідно охарактеризувати їх ознаки.
1)Судові докази, по-перше, характеризуються тим, що становлять собою будь-які фактичні дані, тобто факти, сукупність відомостей про факти, які розглядаються в судовому досліджені і мають значення для справи. Фактичні дані — це логічний зміст судових доказів, які розглядаються як відображення фактів реальної дійсності, що містять інформацію про них. Дані мають бути достовірними, достатніми, зміст їх має правильно відображати обставини, що мають значення для правильного, об’єктивного та всебічного вирішення справи.
|
|
|
Достовірність доказів — це відповідність їх дійсності. Достатність доказів або їх сукупність означає, що вони дають змогу дійти достовірного висновку про існування факту, на підтвердження якого вони зібрані.
Фактичні дані можуть виступати й у вигляді доказових фактів.
Доказовий факт — це сформоване істинне й достовірне судження про обставини справи, які, будучи встановленими у звичайному порядку, надалі використовуються судом як докази існування юридичних фактів. У певних випадках суду доводиться встановлювати наявність не юридичних, а інших обставин, використовуючи їх надалі як підставу для логічного висновку про існування юридичних фактів, які його цікавлять.
2)Другою ознакою судових доказів є те, що це — фактичні дані, які стосуються справи. Визначення належності доказів закріплено в ч. 1 ст. 58 ЦПК: «Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування». Право суду відібрати лише стосовні справи докази встановлено ч. З ст. 58 ЦПК. Значення ознаки належності полягає в тому, що вона створює можливість правильно визначити обсяг доказового матеріалу, відібрати лише ті докази, які дійсно потрібні для встановлення фактичних обставин справи, вилучити з процесу все непотрібне й несуттєве.
|
|
|
Питання належності доказів вирішуються судом на стадії відкриття провадження у справі. Пункти 5, 6 ч. 2 ст. 119 ЦПК вимагають, щоб позивач виклав обставини, якими обґрунтовує свої вимоги, і зазначив докази, що підтверджують кожну обставину, наявність підстав для звільнення від доказування.
На попередньому судовому засіданні суд з’ясовує, якими доказами кожна сторона буде обґрунтовувати свої доводи чи заперечення щодо невизнаних обставин (п. 4 ч. 6 ст. 130 ЦПК), особа, яка заявляє клопотання перед судом про витребування письмових або речових доказів (ч. 1 ст. 137 ЦПК) або заявляє про виклик свідка (ч. 1 ст. 136 ЦПК), зобов’язана виказати обставини, які можуть бути встановлені цими доказами. Глава 4 розділу III «Судовий розгляд» містить низку норм, які гарантують правильне застосування правил щодо належності доказів (ч. 1 ст. 179 ЦПК таін.).
|
|
|
Однією з дій судді є визначення предмета доказування, тобто кола юридичних фактів, від установлення яких залежить вирішення справи по суті (п. З ч. 6 ст. 137 ЦПК). Особи, які беруть участь у справі, мають подати необхідні докази, що підтверджують ці факти (ч. 2 ст. 60 ЦПК).
Позивач має додати до позовної заяви її копії та копії всіх документів, що додаються до неї, відповідно до кількості відповідачів і третіх осіб (ч. 1 ст. 120 ЦПК). Відповідач подає суду докази, які обґрунтовують заперечення проти позову (ч. 1 ст. 128 ЦПК) і заявляє клопотання про витребування доказів (п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства, що регулюють провадження у справі до судового розгляду».
Належність доказів може перевірятися і в попередньому судовому засіданні, в якому може вирішуватися питання щодо достатності доказів (п. 4 ч. 6 ст. 130 ЦПК).
Відповідно до ч. 1 ст. 132 ЦПК, п. 16 зазначеної постанови Пленуму Верховного Суду України суд має право доручити збирання доказів за межами своєї територіальної підсудності відповідному суду.
|
|
|
Отже, можна дійти висновку, що належність доказів — ознака, яка свідчить про взаємозв’язок доказів із обставинами, які необхідно встановити.
Належними є докази, які подаються і можуть підтвердити або спростувати факти предмета доказування (ч. 1 ст. 157 ЦПК).
Деякі автори обмежуються включенням до предмета доказування лише фактів матеріально-правового характеру [12, с. 16, 224]. Інші пропонують ширше тлумачення предмета доказування, вважаючи, що доказуванню також підлягають доказові факти. Так, факт перебування фізичної особи у певні строки в конкретному місці виключає вчинення нею будь-яких дій у іншому місці [13, с. 134, 204].
Як правило, доказові факти є опосередкованими щодо розглядуваного спору, але мають значення у справі (ч. 1 ст. 57 ЦПК).
Також є спірним питання про те, чи входять процесуально-правові факти до предмета доказування. Процесуально-правові факти входять до предмета доказування, якщо вони суттєво впливають на рух цивільної справи (наприклад, факти, з якими пов’язане виникнення права на пред’явлення позову, зупинення або закриття провадження у справі тощо). Тому здається переконливою позиція авторів, які включають процесуальні факти до предмета доказування [14, с. 142, 75].
Пізнанню підлягають факти, які встановлюються судом для здійснення виховних і превентивних функцій. Ці факти необхідні для постановлення окремих ухвал (ч. 1 ст. 211 ЦПК) [15, с. 287].
Правильне визначення кола фактів і обставин, які необхідно встановити у справі, має велике значення для відповідного спрямування доказування.
Третьою ознакою судових доказівє те, що вони становлять фактичні дані, що стосуються справи, отриманні судом із додержанням процесуального порядку, встановленого законом.
Цивільна процесуальна форма використання доказів полягає в тому, що як засоби доказування можуть використовуватися джерела, передбачені ЦПК; докази виявляються, збираються, фіксуються, досліджуються в порядку, який регламентований законом і становить систему взаємопов’язаних вимог від моменту виявлення доказу до його оцінки.
Допустимість доказів — важлива ознака у визначенні поняття доказів. У цивільному процесі є обмеження, пов’язані з тим, що деякі дані, які мають значення для справи, можна одержувати за допомогою заздалегідь передбачених нормами права доказів (ч. 2 ст. 59 ЦПК).
У нормах цивільного процесуального і господарського процесуального права поняття допустимості сформульовано ідентично: обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ч. 2 ст. 59 ЦПК, ч. 2 ст. 34 ГПК).
Допустимість судових доказів необхідно розглядати в широкому та вузькому значенні [ 17, с. 2 2 9]. Допустимість доказів у широкому розумінні означає, що будь-які фактичні дані, на підставі яких суд установлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, можуть бути одержані на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідки, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема, звуко- і відеозаписів, висновків експертів (ч. 2 ст. 57 ЦПК).
Допустимість у вузькому значенні конкретизується в нормах матеріального права. Так, у ч. 1 ст. 218 ЦК вказано, що недодержання сторонами письмової форми правочину має наслідком незаконність рішення суду, що ґрунтується на показаннях свідків.
Останньою ознакою доказів є те, що судові докази як факти реальної дійсності встановлюються за допомогою визначених у законі засобів доказування (ч. 2 ст. 57 ЦПК). Вони можуть містити різну інформацію, однак доказами стануть лише ті дані, які належить установити у справі.
Фактичні дані, отримані засобами, не вказаними у ч. 2 ст. 57 ЦПК, не можуть бути судовими доказами. Також не можуть бути доказами фактичні дані, отримані з порушенням процедури судового розгляду.
Аналіз указаних ознак створює можливість дійти висновку, що судові докази — це єдине поняття. Лише взаємозв’язок фактичних даних і засобів доказування утворює судовий доказ, де фактичні дані є змістом судових доказів, а засоби доказування — формою судових доказів.
Класифікація доказів
За джерелом отримання даних судові докази поділяються на особисті й речові. Під джерелом мають на увазі певний об’єкт чи суб’єкт, на якому або у свідомості якого мали відображення факти, що є значеннєвими для справи. Отже, в одному випадку джерелом даних є людина, в іншому — предмет, річ. В особистих доказах джерелом отримання даних про факти є фізична особа; у предметних (речових) доказах —- носії інформації — матеріальні об’єкти, що зовнішніми ознаками і якостями передають дані про обставини, які мають значення для справи. Висновок експерта є змішаним видом доказів: джерелом даних, що містяться у висновку, є особа, якій доручено провести дослідження матеріальних об’єктів, явищ і процесів, що містять інформацію про обставини справи (ч. 1 ст. 53 ЦПК); висновок ґрунтується на дослідженні підданих експертизі об’єктів.
Залежно від способу формування (утворення) докази можуть бути первинними і похідними. Для первинного доказу характерно те, що між ним і фактом, про який він свідчить, немає проміжної ланки. Похідний доказ втілює зміст первинного і може з’явитися тільки за його наявності. Завдяки принципу безпосередності (ч.ч. 1, 2 ст. 159 ЦПК) суд зобов’язаний прагнути використовувати переважно первинні докази, однак це не означає, що вони мають перевагу над похідними й останні взагалі не мають використовуватися судом, адже всі докази мають перевірятися й оцінюватися в сукупності.
За характером зв’язку між доказом і фактом, що підлягає встановленню, докази поділяються на прямі й непрямі. Прямий — це такий доказ, за допомогою якого (за умови його достовірності) можна дійти висновку про існування (чи неіснування) факту, що доказується. Доказ, на підставі якого (за такої самої умови) можна дійти припустимого висновку про існування факту, що доказується, називається непрямим.
Щоб уникнути помилок, пов ’ язаних із застосуванням непрямих доказів, у цивільному процесі напрацьовані такі правила їх застосування:
а) щоб на підставі непрямих доказів зробити достовірний висновок, потрібно мати їх кілька;
б) достовірність кожного з них не має викликати сумнівів;
в) вони мають підтверджувати і доповнювати один одного;
г) сукупність доказів має складати певну систему, що дає підстави зробити один можливий висновок про факт, що доказується.
Участь у цивільному процесі прокурора, органів державної влади, органів місцевого самоврядування та осіб, яким законом надано право захищати права та свободи інших осіб, їх процесуальні права та обов’язки.
Дата добавления: 2018-02-15; просмотров: 875; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!