Микола, Бабич, Настя, селяни, жiнки. Селяни (п'яни­ми го­ло­са­ми спi­ва­ють жу­рав­ля):



 

Селяни (п'яни­ми го­ло­са­ми спi­ва­ють жу­рав­ля):

Ой там у лi­сi, ой там у лi­сi плу­жо­чок,

Плужочок-чок-чок-чок (2), плу­жо­чок.

Ой ви­орав вiн (2) ла­но­чок,

Ланочок-чок-чок-чок (2), ла­но­чок.

Ой на­сi­яв вiн (2) ко­но­пель,

Конопель-пель-пель-пель (2), ко­но­пель.

Та впро­на­див­ся (2) жу­ра­вель,

Журавель-вель-вель-вель (2), жу­ра­вель.

Ой я, я то­му (2) жу­рав­лю,

Журавлю-влю-влю-влю (2), жу­рав­лю

Та буч­ком но­ги (2) по­лом­лю,

Поломлю-млю-млю-млю (2), по­лом­лю.

Селяни i се­лян­ки при ос­тат­нiх куп­ле­тах по­хи­ту­ються, тор­ка­ють од­нi од­них пле­чи­ма та ки­ва­ють го­ло­ва­ми, по­зи­ра­ючи на Ми­ко­лу, що стоїть зi звi­ше­ною го­ло­вою i дер­жить чар­ку в трем­тя­чiй ру­цi. Ко­ли спiв скiн­чив­ся:

Микола. Ну, ку­ме, дай бо­же здо­ров­ля! (П'є.)

Бабич. Дай бо­же всього доб­ро­го!

Микола. Нi, сього не ка­жiть! Чо­го доб­ро­го? Я доб­ро­го нi­чо­го у бо­га не про­шу. До­сить уже то­го доб­ро­го заз­нав, бу­де з ме­неї (На­ли­ває i пе­ре­дає чар­ку Ба­би­че­вi.) Ну, про­шу!

Бабич. Дя­куємо крас­но. Нi, кум­цю, не гнi­вiть бо­га! Що бог дасть, то не на­пасть. Не раз чо­ло­вiк га­дає, що не зна­ти яка на нього бi­да впа­ла, аж за день, за дру­гий ози­рається, а во­но вже йо­му на доб­ро вий­шло. Ва­ше здо­ров­ля, су­сi­до! (Обер­тається до iн­шо­го се­ля­ни­на i п'є.)

Перший се­ля­нин. Дай гос­по­ди й вам!

Микола. Ну, вже ви ме­нi сього не ка­жiть. Уже я то на своїй шкi­рi вит­рi­бу­вав, яке во­но доб­ро ви­хо­дить. Нi, ку­мо­ве чес­нi, вiр­те ме­нi чи не вiр­те, а ме­нi здається, що пан бiг ча­сом со­бi смiх iз нас ро­бить!

Селяни. Бiй­те­ся бо­га, ку­ме, що ви го­во­ри­те! Та­же то об­ра­за бо­жа!

Микола (ма­хає ру­кою). Од­но ме­не ще в свi­тi дер­жить - от­ся жи­ви­ця! (Бе­ре чар­ку, на­ли­ває i п'є.)

Настя (пiд вiк­ном до дру­гої жiн­ки, ки­ва­ючи го­ло вою). Я то зна­ла, що до то­го во­но дiй­де. Бiй­те­ся бо­га, то­га жiн­ка анi сти­ду не має, анi сер­ця.

Перша жiн­ка. Ой та пев­но. Мiй ста­рий ка­зав, що бу­де в ра­дi о тiм го­во­ри­ти, аби її при всiй гро­ма­дi рiз­ка­ми ви­сi­чи, най не дає зло­го прик­ла­ду.

Настя. Пев­но, що вар­то би. Ад­же й ни­нi в церк­вi. -Бiй­те­ся бо­га! Таж та­ко­го ще свiт не ба­чив. З чу­жим па­руб­ком аж до са­мої церк­ви прий­шла, а по­то­му як са­ма ста­ла, то що­би вам до об­ра­зiв, до вiв­та­ря свя­то­го ли­цем обер­ну­ла­ся! Де там! До нього обер­ну­ла­ся, до нього, 'ока­ян­на, мо­лит­ви шеп­че. Жiн­ки дов­ко­ла неї по­вiдс­ту­па­ли­ся, та­ке вам ко­ле­со зро­би­ли, мов вiд за­ра­же­ної тис­нуться, а во­на нi­чо­го, мов i не ба­чить. Так усю хва­лу бо­жу й вис­то­яла. Та не всю, бо ско­ро "Дос­той­но" прос­пi­ва­ли, мiй Вi­ан­дар iз церк­ви, морг­нув на неї, та й во­на за ним вий­шла.

Перша жiн­ка. Та ку­ди ж во­ни по­тяг­ли­ся?

Настя. Ма­буть, до корш­ми. Там со­бi обоє в ваньки­рi за­пи­ва­ються. (Шеп­че.)

Бабич. Ку­ме Ми­ко­ло, так ви ка­же­те, що жiн­ка вас го­ло­дом мо­рить?

Микола. Хто? Я? Ко­ли я се ка­зав? Де?

Бабич. Ну, я так чув.

Перший се­ля­нин. I я чув. Геть по се­лу чут­ка хо­дить.

Микола (в п'янiм за­па­лi). Бре­ше то­та чут­ка! Всi бре­шуть, хто її да­лi роз­но­сить. Ко­му яке дi­ло до ме­не i до моєї жiн­ки?

Настя. Ну, та пев­но, що нам дi­ла не­ма. Але є хтось та­кий, що має до неї дi­ло.

Микола. Ко­го то об­хо­дить, що ми їмо, що ва­ри­мо, чи си­тi, чи го­лод­нi?

Бабич. Та ви, ку­ме, не гнi­вай­те­ся, що я вас спи­тав, Я пре­цiнь не зi злої во­лi. Бо тут, ба­чи­те, де­якi хо­тi­ли на ра­дi гро­мадськiй…

Микола. Що, що, що? Зась ра­дi гро­мадськiй до моєї жiн­ки. Не має ра­да пра­ва!

Бабич. Ну, як ви со­бi не крив­дуєте - то пев­но. Тiлько що, ба­чи­те, лю­ди со­бi ду­же ма­ри­ку­ють, ка­жуть, що во­на ду­же по­га­ний прик­лад дає, ви­бач­те, на пуб­лi­ку людську з тим Гур­ма­ном во­ло­читься.

Микола (ха­пає се­бе за го­ло­ву). Он, ой, ой! Лю­ди! Не рiж­те ме­не без но­жа! Не муч­те ме­не! Не баб­рай­тесь у моїм сер­цi! Най вам моя жiн­ка не стоїть у очах! От пий­те, ко­ли-сьте чес­нi та доб­рi, що-сьте до ме­не прий­шли, час­туй­те­ся i го­во­рiть де­що ве­се­лi­шо­го. А то тьфу! Чо­ло­вi­ко­вi й без вас тяж­ко, а ви ще до­даєте.

Настя. Ой ку­моч­ку, та чи то ми не знаємо, що вам тяж­ко? (П'є.)

Микола. Ой тяж­ко, ку­монько, тяж­ко! (На­ли­ває i п'є.)

Настя. Та ка­жуть, що во­на до вас по цi­лих днях не го­во­рить?

Микола. Та що бу­де­мо го­во­ри­ти? Во­на мов­чить, i я мов­чу. Отак цi­лий день мов ту­ма­ни хо­ди­мо. А во­на все тiлько в вiк­но за­зи­рає, чи вiн не йде. А до ме­не хоч би сло­веч­ко ска­за­ла.

Настя. Ой бiд­ний ти, ку­моч­ку, бiд­ний! (На­ли­ває i п'є.)

Микола. Ой бiд­ний, ку­моч­ко, бiд­ний, як той мак на­чет­ве­ро! (На­ли­ває i п'є.) Як той го­рох при до­ро­зi. (Пла­че.)

Настя. Та хi­ба я не знаю, що ти не раз з го­ло­ду млiєш, а во­на що зва­рить, то то­му по­га­ни­но­вi дер­жить. Ку­ме, та­же я твоя близька су­сi­да. Все знаю, все ба­чу, хоч би не раз i не хо­тi­ла ба­чи­ти. Не раз аж сер­це ме­нi крається! Бiг­ме, ку­моч­ку, крається. (Пла­че i обiй­має йо­го.)

Бабич. Ну, ну, жiн­ко, мо­же, нам по­ра до­до­му?

Селяни. Та по­ра би йти.

Микола. Лю­ди доб­рi, су­сi­ди чес­нi! По­сидьте ще тро­ха! Не квап­те­ся, не роз­хо­дiться! Я рад, що людський го­лос у тих стi­нах чую. По­го­во­рiть, по­час­туй­те­ся. Ну, про­шу! Ов, чар­ка стоїть! Що се та­ко­го? Фляш­ка по­рож­ня? Я за­раз дру­гу при­не­су. У ме­не ба­рил­ка єсть, схо­ва­на в по­лов­ни­ку. Що має грiш­ний чо­ло­вiк ро­би­ти? Ко­ли вже та­ке на мою го­ло­ву впа­ло, то що дi­яти! Не бе­реться ме­не нi­яка ро­бо­та, вi­дiй­шла охо­та до жит­тя, до гос­по­дарст­ва. Тьфу, на­що во­но ме­нi! Взяв я про­дав ко­ня­та, гро­шi схо­вав та й про­пи­ваю пот­ро­ха. Най iдуть! Не ста­не тих, знов щось про­дам.

Бабич. Ой ку­ме, ку­ме, зле ти ро­биш! За­над­то со­бi до го­ло­ви взяв та­ку дур­ни­цю та iз-за та­кої не­гiд­ни­цi доб­ро своє кер­ва­ве мар­нуєш!

Микола. А на­що ж во­но ме­нi? Хi­ба ме­нi жит­тя бу­де? Не бу­де, ку­ме! Все про­па­ло! Вже ме­нi гос­по­да­рем не бу­ти, так не­хай же iде все! I по­ле про­дам, i ха­ту про­дам, не­хай iде.

Бабич. Го­во­ри, го­во­ри. Про­дам, ка­жеш. А по­то­му що бу­де?

Микола. Ко­ли по­то­му? Як по­то­му? У ме­не, ку­ме, вже те­пер по­то­му. Вже те­пер по всьому. Дальше вже нi­чо­го не бу­де. Нi­чо­гi­сiнько. Так цур йо­му всьому! (Ви­хо­дить а фляш­кою.)

Перша жiн­ка. Зов­сiм знi­ве­чи­ли чо­ло­вi­ка! Зов­сiм з пан­те­ли­ку зби­ли!

Друга жiн­ка. Не мно­го то­го ро­зу­му в бi­до­ла­хи.бу­ло, та й той вип­лив.

Настя. Я би не зна­ти що да­ла, що во­на йо­го яки­мось зiл­лям упоїла.

Бабич. А най­гiр­ше шко­да гос­по­дарст­ва. Га­ру­вав чо­ло­вiк, весь вiк ро­бив, аж йо­му очi з го­ло­ви лiз­ли, му­чив­ся, тер­пiв - ой гос­по­ди, кiлько на­тер­пiв­ся! На­реш­тi дох­ра­пав­ся кус­ни­ка хлi­ба, жи­ти б, та бо­га хва­ли­ти, та дi­то­чок на­дi­яти­ся, а тут на то­бi! Мов по­жар нас­ка­кує, мов грiм з яс­но­го не­ба.

Перша жiн­ка. Го­во­рiть, ку­ме, го­во­рiть! Ка­же­те: Дi­тей на­дi­ятись. То­го й уся бi­да в тiм, що в них дi­тей це­ма. Як­би у неї бу­ли дi­ти, то во­на б на та­ке не пус­ти­ла­ся. Ска­жу я сло­во й за неї.

Перший се­ля­ни н. Ая то­му не вi­рю. Вже як кот­ра жiн­ка та­ка вдасться, то ти її й лан­цем до до­му не при­куєш. I дi­тей по­ки­не.

Перша жiн­ка. Не слу­хай то­го, ку­ме, бiг­ме, не слу­хай! Дi­ти - ве­ли­ка рiч. Дi­ти - по­ло­ви­на ма­те­рi. Од­на по­ло­ви­на мо­же би й ра­да пi­ти, поз­во­ли­ти со­бi, а дру­га не пус­кає, кри­чить: "А ми, ма­мо! А що з нас бу­де?" I не пус­тять там­тої по­ло­ви­ни.

Микола (вхо­дить з фляш­кою i ста­вить її на сто­лi). Ось во­на! Ось на­ша ра­дiсть! Ось оди­но­ка по­тi­ха. (Пiд­нi­має фляш­ку, те­ле­пає i знов ста­вить.) Пов­на, вис­та­не нам! Ану, ку­мо­ве чес­нi, су­сi­ди мої приємнi - дай нам бо­же здо­ров­ля! (На­ли­ває, п'є i пус­кає чар­ку круж­ля­ти.)

Бабич. Ку­ме Ми­ко­ло, ген, ку­меї

Микола. Га!

Бабич. А я би то­бi, ку­ме, щось ска­зав, та бо­юся, щоб ти на ме­не не ог­нi­вав­ся.

Микола (сi­дає ко­ло нього, об­нi­має йо­го за шию, пла­чу­чи). Ка­жи, ку­моч­ку, ка­жиi Ти в ме­не най­ближ­чий су­сi­да, ти мiй по­рад­ник. Го­во­ри!

Бабич. Ти, ку­ме, - не в гнiв то­бi ка­жу­чи, - за­над­то м'який, за­над­то по­дат­ли­вий.

Микола (хи­тає го­ло­вою i тяж­ко зiт­хає). Ой так, так, за­над­то м'який, за­над­то по­дат­ли­вий.

Бабич. А во­ни ба­чать, що ти та­кий, та й то­бi кiл­ля на го­ло­вi те­шуть.

Микола (ха­пає се­бе за го­ло­ву). Ой те­шуть, те­шуть! Аж у мiз­ку лу­пає! (Пла­че.)

Бабич. Цить, ку­ме, фе! Не плач! Не будь ди­ти­ною!

Микола. Не бу­ти ди­ти­ною? А то як?

Бабич. Ти б узяв­ся до своєї жiн­ки тро­ха ост­рi­ше. Пох­ру­пос­тiв би на неї, пог­ро­зив би, а то й уда­рив раз, дру­гий. Знаєш, жiн­ка так, як ко­ня­ка, лю­бить ба­тiг, а без нього зов­сiм ле­да­щiє.

Микола. Ой ле­да­щiє, ле­да­щiє.

Бабич. Ну, i до сього Гур­ма­на ти пос­тав­ся. Що то вiн за­во­ював те­бе, чи що? По­ка­жи йо­му, що ти в ха­тi гос­по­дар. За­ка­жи йо­му бу­ва­ти у се­бе.

Микола. Ой про­сив я йо­го, та де то­бi, ще й смiється.

Бабич. Про­сив! Бiй­ся бо­га, ку­ме, хто ж та­кої рi­чi про­сить? Та то пев­но, що вiн просьби не пос­лу­хає. А ти ост­ро до нього!

Микола. Ой ку­моч­ку, бо­юсь я йо­го! Страш­ний вiн та­кий, як кат.

Бабич. Фе, ку­ме! Ти ж чень не ди­ти­на. Чо­го то­бi бо­яти­ся? Ад­же вiн то­бi нi­чо­го не мо­же зро­би­ти!

Микола (вип­рос­то­вується). Та то прав­да! Чо­го ме­нi йо­го бо­яти­ся?

Бабич. Ти йо­му пог­ро­зи, що пi­деш до су­ду на скар­гу, що вiн то­бi жи­ти з жiн­кою не дає.

Микола. Та то прав­да! Ад­же i над ним є стар­ший! На скар­гу!

Бабич. Що в цi­лiм се­лi соб­лазнь ро­бить, со­ром на цi­лу гро­ма­ду.

Микола. Га, та­же за се тяж­ка ка­ра!

Бабич. А ти ду­мав як? За­раз йо­го вiд­си пе­ре­не­суть!

А ти вже со­бi по­то­му з жiн­кою да­си якось ра­ду. Ко­би.лиш йо­го вiд­си ма­ра взя­ла.

Микола. О, пев­но, що з нею я со­бi по­рад­жу. Ад­же ж ви, сус.iдоньки, знаєте, яка во­на бу­ла доб­ра, щи­ра та вiр­на, за­ким йо­го зла до­ля на мiй дiм на­вер­ну­ла! До ра­ни мож­на бу­ло її при­ло­жи­ти, не то що! (Пла­че.)

Настя. Ти, ку­ме, йо­го до ха­ти не пус­ти, ось що! Две­рi йо­му пе­ред но­сом замк­ни. Цi­пом по го­ло­вi заїдь. Так би я на твоїм мiс­цi зро­би­ла!

Микола. Так, так, так! Цi­пом по го­ло­вi! Мун­дур на ка­мат­тя! Не­хай ме­не скар­жить! Я вже бу­ду знав, як бо­ро­ни­ти­ся!

Бабич. Нас, ку­ме, на свiд­кiв клич. Ми пос­вiд­чи­мо, ЯК во­ни з то­бою об­хо­ди­ли­ся!

Селяни. Так, так! Усi пос­вiд­чи­мо! Йо­го зов­сiм зi служ­би про­же­нуть, а то­бi нi­чо­го не бу­де!

Микола (сха­пується). Доб­ре! Все зроб­лю, вiзьму на вiд­ва­гу. Або що, хi­ба я не чо­ло­вiк, не гос­по­дар? Ану, ви­пий­мо, су­сi­ди! Бiг зап­ла­тить вам за ра­ду. По­ба­чи­мо, хто тут бу­де стар­ший. (П'є i час­тує їх за чер­гою.)

 

ЯВА ДРУГА

 

Тi са­мi. Вхо­дять Жан­дарм i Ан­на.

 

Жандарм (тро­хи пiд­пи­тий). Го, го, го! А тут що? Праз­ник який­сь, ко­маш­ня чи по­мин­ки?

Микола. Та по­мин­ки, по­мин­ки справ­ляю.

Жандарм. А по кiм?

Микола. По со­бi са­мiм. По своїй чес­тi, по своїм су­по­кою, по своїм жит­тi.

Жандарм (Iде до сто­лу - лю­ди розс­ту­па­ються пе­ред ним, вiн сi­дає. Ан­на та­кож сi­дає на при­пiч­ку). Ага, ти, ба­чу, вже тро­ха теє… язи­ком пу­таєш!

Микола. Як то пу­таю? Я не пу­таю, я прав­ду го­во­рю! То ти, Ми­ха­иле, моє жит­тя по­пу­тав, так що й кiн­ця не най­ду.

Жандарм. От, Ми­ко­ло, не мо­лов би-сь дур­ниць, та й ще при чу­жих лю­дях, а рад­ше час­туй гос­тя.

Микола. Ой учас­ту­вав ти ме­не! Не та­ко­го ти час­тун­ку вiд ме­не варт!

Жандарм (сха­пується i пiдс­ту­пає до нього). Що ти го­во­риш, що? Яко­го час­тун­ку?

Микола (плює йо­му в ли­це). Ось яко­го, ко­ли хо­чеш зна­ти.

Жандарм (б'є йо­го ку­ла­ком у го­ло­ву). Ось то­бi за це!

Микола па­дає на зем­лю. Лю­ди ки­да­ються до Ми­ко­ли, Ан­на до Ми­хай­ла.

Анна. Ми­ха­иле, вспо­кiй­ся, що ти ро­биш?

Жандарм. Я спо­кiй­ний i нi­чо­го бiльше не роб­лю, але плю­ва­ти на се­бе не дам! Не бiй­ся, се йо­му не пош­ко­дить. Тро­ха свiч­ки в очах ста­ли, але се бай­ка. Прот­ве­ре­зиться швид­ко. А я й так хо­тiв iз ним ро­зум­не сло­во по­го­во­ри­ти.

Микола (з тру­дом пiд­но­ситься, йо­го са­дять на ла­вi), Так ти ось як ме­нi пла­тиш за мою доб­ро­ту?

Жандарм. Не за доб­ро­ту, Ми­ко­ло! За доб­ро­ту гiлько бог зап­ла­тить. А я за дур­но­ту. За те, що ти плюєш на цi­сарський мун­дур.

Микола. Я не на цi­сарський мун­дур плюю, але на то­го огид­ни­ка, що ганьбить об­раз бо­жий. Ти йо­го знаєш? Ми­хай­ла Гур­ма­на!

Селяни. Так, так!

Жандарм. (гне в со­бi злiсть). Знаєте ви що, па­но­ве свiд­ки, я тут хо­чу з Ми­ко­лою ро­зум­не сло­во го­во­ри­ти. Вас тут не пот­рiб­но. Мо­же б, ви пiш­ли со­бi до дiдька?

Микола. Нi, су­сi­ди! Си­дiть, не вiд­ходьте! Я вас про­шу. Я вас тут зап­ро­сив, вiн не має пра­ва вас ви­га­ня­ти.

Жандарм. (зiс­ка­кує i ха­пає за ка­ра­бiн). А я вам ка­жу, п'яни­цi по­га­нi, геть вiд­си! Хто за­раз не всту­питься, той ось тут кольбою в гру­ди дiс­та­не. Марш!

Селяни i се­лян­ки сквап­но ви­хо­дять. Де­кот­рi хрес­тяться i плю­ють.

 

ЯВА ТРЕТЯ

 

Микола, Жан­дарм i Ан­на.

 

Микола (прис­ка­кує до нього). Яким ти пра­вом смiєш моїх гос­тей з моєї ха­ти ви­га­ня­ти, га? До те­бе прий­шли? Твою го­рiв­ку пи­ли?

Жандарм. (вiдт­ру­чує йо­го на­бiк). Мов­чи, дур­ню! Слу­хай, що я то­бi бу­ду ка­за­ти. Сi­дай ось тут!

Микола не­охiт­но сi­дає.

Слухай, Ми­ко­ло, що ти со­бi га­даєш?

Микола. Як то що?

Жандарм. Чо­го ти сам со­бi шко­ду ро­биш? Ро­бо­ту до­ки­нув, гос­по­дарст­во за­нед­бав, ко­нi про­дав та все тiлько з п'яни­ця­ми во­диш­ся та своє доб­ро роз­ки­даєш? Чи то лад­но так, га?

Микола. Лад­нi­ше, нiж чу­жу жiн­ку на грiх на­во­ди­ти.

Жандарм. Ми­ко­ло, Ми­ко­ло, не по­ви­нен би ти й зга­ду­ва­ти про те.

Микола. Он як! Не по­ви­нен i зга­ду­ва­ти про те, вiд чо­го сер­це рветься i го­ло­ва трiс­кає? Спа­си­бi за лас­ку. А ска­жи ти ме­нi, Ми­ха­иле, про що я маю зга­ду­ва­ти? Для ко­го маю дба­ти? На ко­го ро­би­ти?

Жандарм. Хоч би на се­бе са­мо­го.

Микола. Не бiй­ся, на се­бе са­мо­го я дбаю! Про­даю, роз­даю, роз­ки­даю, про­пи­ваю те, що ме­нi не­пот­рiб­не, а бе­ру лиш те, що ме­нi пот­рiб­не. А пот­рiб­не ме­нi те­пер лиш од­но - ось що! (Те­ле­пає фляш­кою.)

Жандарм. Фе, Ми­ко­ло, сти­дай­ся!

Микола. Я маю сти­да­ти­ся! Ха, ха, ха! А ти сти­даєшся? А от­ся не­гiд­ни­ця сти­дається, що по се­лу раз у раз з то­бою во­ло­читься? Ви маєте стид?

Жандарм. Зась то­бi до нас.

Микола (зри­вається). Ко­му зась? Ме­нi? А ти хто тут? Яке ти пра­во маєш ме­нi заська­ти?

Жандарм. (си­лою сад­жає йо­го на­зад). Ну, ну, не ре­ше­ти­ся! Я то­бi ска­жу, яке я маю пра­во. Слу­хай, Ми­ко­ло! Ти знаєш, хто я був ко­лись, ще там, у на­шiм се­лi?

Микола. А хто? Ур­ви­тель, за­бi­яка.

Жандарм. Бре­шеш, дру­же мiй. Я був чес­ний па­ру­бок, мо­же, тро­ха за­га­ря­чий, за­пал­кий. Але крив­ди я не лю­бив, неп­рав­ди не мiг знес­ти - i то бу­ло моє не­щас­тя.

Микола. Бу­ло де­що й бiльше.

Жандарм. Прав­ду ка­жеш. I я то­бi за­раз ска­жу, що ще при­чи­ни­ло­ся до мо­го не­щас­тя. Я по­лю­бив от­сю бi­до­ла­ху, Ан­ну, си­ро­ту, пош­тур­ку­ва­ну та кривд­же­ну не­лю­да­ми-бра­та­ми. Ся лю­бов бу­ла моїм оди­но­ким, най­до­рож­чим скар­бом, во­на мог­ла би бу­ла з ме­не зро­би­ти доб­ро­го, по­ряд­но­го чо­ло­вi­ка. А ти, Ми­ко­ло, ти до спiл­ки з ти­ми не­лю­да­ми вкрав ме­нi те оди­но­ке щас­тя.

Микола (зри­вається). Я? Вкрав то­бi… (Ха­пає се­бе за го­ло­ву.) Гос­по­ди, що се зо мною? Чи весь свiт до­го­ри но­га­ми пе­ре­вер­тається? Я, втоп­та­ний у бо­ло­то, об­дер­тий з чес­тi, су­по­кою i по­ва­ги, зруй­но­ва­ний, за­рi­за­ний без но­жа - я, по-твой­ому, ви­ход­жу ще й зло­дiєм?

Жандарм. Не ха­пай­ся за го­ло­ву, Ми­ко­ло! Ад­же твоє сум­лiн­ня са­мо то­бi ка­же, що моя прав­да.

Микола. Нi, бре­шеш. Я її не си­лу­вав! Во­на ще вдяч­на ме­нi бу­ла…

Жандарм. Ад­же ба­чиш її вдяч­нiсть.

Микола. Во­ро­же, се ти її звiв, оду­рив, при­ча­ру­ва­вi

Жандарм. Ти мав три ро­ки ча­су при­ча­ру­ва­ти її до се­бе. Чо­му сього не вчи­нив?

Микола.. Бо я не ча­рiв­ник - ось чо­му!

Жандарм. Бо ти вi­хоть, а не чо­ло­вiк - ось чо­му!

Микола. Хто вi­хоть? Я вi­хоть?

Жандарм. Ав­жеж не я.

Микола. От­же я за­раз по­ка­жу то­бi, що я не вi­хоть. Марш ме­нi з ха­ти! (Ха­пає йо­го за пле­чi.)

Жандарм. (вiдт­ру­чує йо­го). Iди спа­ти, Ми­ко­ло! Ти тро­ха п'яний.

Микола. П'яний чи не п'яний, не твоя рiч. Але ти ме­нi геть iз ха­ти за­би­рай­ся!

Жандарм. От же не вступ­лю­ся. Тут i за­но­чую, ко­ли ме­нi схо­четься.

Микола (ла­гiд­но). Всту­пи­ся, Ми­ха­иле! Не до­во­ди ме­не до лю­тос­тi.

Жандарм (ла­гiд­но). I не до­хо­ди до лю­тос­тi, не­бо­же, се нез­до­ро­во. А я справ­дi у те­бе за­но­чую. А завт­ра оба ра­зом поїде­мо до мiс­та.

Микола. Оба ра­зом? По­що?

Жандарм (вий­має па­пiр i по­ка­зує). Ади, знаєш от­сей па­пiр?

Микола. Чор­ти б йо­го зна­ли, а не я!

Жандарм. То зле, Ми­ко­ло! Не ва­ди­ло б то­бi йо­го зна­ти. Тут i про те­бе де­що на­пи­са­но.

Микола.. А що там про ме­не на­пи­са­но?

Жандарм. На­каз iз су­ду, аби те­бе прис­та­ви­ти. Я ще ни­нi маю йо­го до­ру­чи­ти вiй­то­вi. Там знов на те­бе в су­дi щось на­го­во­ри­ли.

Микола.. Га. Юдо! Так ти знов з то­го бо­ку пi­до мною риєш? Зов­сiм ме­не до­ко­на­ти хо­чеш? От же не дiж­деш! (Ви­ри­ває йо­му з рук па­пiр i рве на кус­нi.) На, маєш, маєш, маєш!

Жандарм. Дур­ню, i що ти зро­бив? Чи ти знаєш, що то­бi бу­де за се?

Микола. Не ме­нi, а то­бi.

Жандарм. Нi, то­бi! На, маєш раз! (Б'є йо­го в ли­це.) Се на зав­да­ток! На, маєш два! (За­ма­хується.)

Микола (ха­пає ка­ра­бiн). На то­бi та­кож ра­зi (Ки­дається на Ми­хай­ла.)

Анна (ки­дається мiж них). Ми­ко­ло, на­бiк!

Микола (вiдт­ру­чує її). Ти са­ма на­бiк!

Жандарм. Пус­ти йо­го, Ан­но! Я йо­го i так не бо­юся. (Ха­пає за ка­ра­бiн, хо­че вир­ва­ти Ми­ко­лi.) Пус­ти, дур­ню! З тим не жар­туй!

Микола. Ось то­бi мiй жарт! (Пус­кає ка­ра­бiн, ха­пає со­ки­ру i втоп­лює в гру­ди Жан­дарм овi. Той па­дає.)

Анна. Гос­по­ди! Що з то­бою, Ми­ха­иле? (Ки­дається до нього.)

Жандарм (вхо­пив­ся ру­кою за гру­ди, з кот­рих бу­хає кров). А ее так! Нi­чо­го! Нi­чо­го ме­нi не тре­ба.

Анна. Кров! Кров! Ти ра­не­ний, Ми­ха­иле, за­би­тий. Го­луб­чи­ку! Де ра­на?

Жандарм. Нi­чо­го, Ан­но, нi­чо­го! Се лиш жарт був. Тро­ха по­бо­лить та й пе­рес­та­не. Го­дi, Ми­ко­ло! Чо­го став та й тру­сиш­ся? Дай ру­ку!

Микола (ки­дає со­ки­ру). Та… та… нев­же во­но нi­чо­го?

Жандарм. (слаб­ше). Дай ру­ку! (Прос­тя­гає йо­му зак­ро­вав­ле­ну ру­ку. Ми­ко­ла дає свою.) Спа­си­бi то­бi! Ти зро­бив ме­нi прис­лу­гу, i я не гнi­ва­юсь на те­бе! Я хо­тiв i сам со­бi та­ке зро­би­ти, та якось ру­ка не пiд­ня­ла­ся.

Анна. Ми­ха­иле, сер­це моє, ска­жи, що то­бi? Де в те­бе ра­на?

Жандарм. Ка­жу то­бi, що ме­нi зов­сiм доб­ре. На­вiть i лi­кiв не тре­ба! А ось i свiд­ки! Ну, сла­ва бо­гу! Сла­ва бо­гу!

 

ЯВА ЧЕТВЕРТА

 

Тi са­мi, вiйт, Ба­бич, Нас­тя, се­ля­ни.

Вiйт. Ген! А тут що та­ко­го? Хто тут га­ла­сує?

Настя. Ой ли­шенько! Шан­дар за­би­тий.

Вiйт. Нев­же не­жи­вий? Ми­ко­ло, Ан­по! Що се та­ке? Го­во­рiть, чо­го стоїте як ос­тов­пi­лi?

Жандарм (сла­бо). Па­не вiй­те! Дай­те їм спо­кiй! Во­ни не вин­нi! Я… я сам…

Вiйт. А то­бi що та­ке ста­ло­ся? По­що на се­бе ру­ки на­ло­жив?

Жандарм. Так бу­ло тре­ба. То моя рiч… Ан­но! Ми­ко­ло… бу­вай­те здо­ро­вi… i прос­тiть. (Уми­рає.)

Анна (ки­дається до тру­па). Ми­ха­иле, Ми­хай­ли­ку! На ко­го ти ме­не по­ки­даєш? Що я без те­бе на свi­тi зач­ну?

Микола. Ан­но, вспо­кiй­ся, хi­ба ти не маєш для ко­го жи­ти?

 

Заслона спадає

 

This file was created with BookDesigner program

bookdesigner@the-ebook.org

26.06.2008

 


Дата добавления: 2018-02-15; просмотров: 448; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:






Мы поможем в написании ваших работ!