Тi самi без Жандарм а i Анни. Перша жiн­ка. Та й справ­дi пiш­ла з ним.



 

Перша жiн­ка. Та й справ­дi пiш­ла з ним.

Друга жiн­ка. Вид­но, що їй зра­зу нi­яко­во бу­ло. Тро­ха про­ти­ви­лась.

Настя. Ще не при­вик­ла, ку­мо. Але при­вик­не швид­ко. Вiн її прив­чить.

Друга жiн­ка. Та й страш­ний же! А най­ст­раш­нi­ший, як ус­мi­хається. Так тi зу­би­щi бi­лi та ве­ли­кi вис­та­вить, що, здається чо­ло­вi­ко­вi, ось-ось уку­сить.

Музика, тан­цi. По хви­лi Жан­дарм i Ан­на ви­хо­дять iз шин­ку, бе­руться за ру­ки i пус­ка­ються та­кож у та­нець.

 

ЯВА ОДИНАДЦЯТА

 

Тi са­мi, Жан­дарм i Ан­на тан­цю­ють. По­ма­лу тан­цю­ючi па­ри розс­ту­па­ються. На всiх ли­цях обу­рен­ня. Жан­дарм i Ан­на ли­ша­ються са­мi.

 

Жандарм (по­ба­чив­ши се, зу­пи­няється, грiз­но). А се що? (Обер­тається кру­гом.) Чо­му не тан­цюєте?

Парубки (кла­ня­ються, лу­ка­во). Нам до­сить.

Жандарм. Як то? Не хо­че­те бiльше?

Один па­ру­бок. Нi. По­му­чи­лись.

Жандарм. Хлоп­цi, се ви зад­ля ме­не?

Парубок. Мо­же, й так.

Жандарм. Що? Ви смiєте ме­нi та­кий стид ро­би­ти?

Парубок (смi­лi­ше). А пан смi­ють нам та­кий стид ро­би­ти?

Жандарм. Який?

Парубок. Тан­цю­ва­ти з та­кою жiн­кою. -

Жандарм. З якою?

Парубок. Са­мi то лiп­ше знаєте, з якою. Ми з нею не тан­цюємо.

Жандарм. Але я з нею тан­цюю. Ви ме­нi не смiєте сти­ду ро­би­ти. Я цi­сарський слу­га.

Парубок. Ми всi цi­сарськi. А до тан­цю ви нас не при­си­луєте.

Жандарм (м'якше). А мо­же, й при­си­лую. (Кри­чить.) Жи­де! Гей, Шльомо!

 

ЯВА ДВАНАДЦЯТА

 

Тi са­мi i Шльома, за ним вiйт.

 

Шльома (з лi­ва­ром у ру­цi). Чо­го вам тре­ба, па­не пос­тен­фi­рер?

Жандарм. Вiд­ро го­рiв­ки i пiв­бо­чiв­ки пи­ва для всеї гро­ма­ди, на мiй ра­ху­нок, ро­зу­мiєш? А за­раз!

Парубок. Ви, па­не шан­да­ре, дар­мо не екс­пен­суй­те­ся! Ми ва­шої го­рiв­ки анi ва­шо­го пи­ва пи­ти не бу­де­мо i в та­нець з от­сею ко­бi­тою не пi­де­мо. Ми анi вам, анi їй чес­тi не уй­маємо. Що со­бi маєте, то со­бi май­те, але тан­цю­ва­ти з ва­ми не мо­же­мо. Вiльно па­ну на­чальни­ко­вi за­бо­ро­ни­ти нам дальше ба­ви­ти­ся, то ми ро­зiй­де­мо­ся. Гей, хлоп­цi, дiв­ча­та, хо­дi­мо до­мiв!

Вiйт (стає на се­ре­ди­нi). Гов, гов! А тут що та­ке ста­ло­ся?

Парубок (кла­няється). Нi­чо­го, па­не на­чальни­ку. По­тан­цю­ва­ли та й до­до­му йде­мо.

Вiйт. Ба, та так жи­во?

Парубок. Ад­же єго­мость ост­ро за­ка­зу­ва­ли.

Вiйт. Ти, блаз­ню один! Ме­нi то­то бу­деш при­га­ду­ва­ти? Ка­ди то­му, що но­са не має, а не ме­нi. Ти ду­маєш,,що я та­кий ду­рень i не ба­чу, що тут дiється?

Парубок. Ну, то чо­го ж пан на­чальник пи­та­ються?

Вiйт. Мов­чи, дур­ню! Хлоп­цi, стид вам та­ке ро­би­ти! Пан шан­дар ни­нi ваш гiсть, са­мi ви йо­го зап­ро­си­ли - не бiй­те­ся, я ба­чив че­рез вiк­но! Ну, а те­пер та­кий беш­кет йо­му ро­би­те? Фе, так не­гар­но.

Парубок. А нам ви­па­дає з та­кою ра­зом тан­цю­ва­ти?

Вiйт. Ан­на по­ряд­на гос­по­ди­ня! Чо­го ви вiд неї хо­че­те?

Парубок. Чо­ло­вi­ка вi­ша­ти ма­ють, а во­на тут бу­де тан­цю­ва­ти. То так по­ряд­на гос­по­ди­ня ро­бить?

Вiйт. Не слу­хай­те, дi­ти! Се брех­ня, її чо­ло­вi­ка ще не су­ди­ли, ще не зна­ти, чи вiн що ви­нен, а без су­ду нi­ко­го не вi­ша­ють. А ко­ли пан шан­дар не цу­рається вес­ти її в та­нець, то ви не маєте пра­ва нею цу­ра­ти­ся. Ну, ну, не фир­кай­те­ся, а будьте ра­дi, що вам доз­во­ле­но ба­ви­ти­ся. А ви, па­не шан­да­ре, не про­тив­те­ся дiт­ва­кам. Са­мi ба­чи­те, во­ни то не з зло­го сер­ця. Ну, му­зи­ки, ну, грай­те!

Музики гра­ють; звiльна, мля­во по­чи­на­ються тан­цi. По якiмсь ча­сi Жан­дарм з Ан­ною знов пус­ка­ються в та­нець. На­раз на пiв­так­тi му­зи­ка ури­ває, па­ри, крiм Жан­дарм а i Ан­ни, ста­ють мов вко­па­нi.

 

ЯВА ТРИНАДЦЯТА

 

Тi са­мi, по хви­лi Ми­ко­ла.

 

Музики i часть тан­цю­ючих ба­чать Ми­ко­лу, ще за­ким вiн по­явив­ся на сце­нi. Жан­дарм i Ан­на обер­не­нi до нього пле­чи­ма.

Жандарм (ту­пає но­гою). До сто­сот ка­ду­кiв! А се що знов? Чо­го ви ур­ва­ли? Гей, му­зи­ки! Ви хо­че­те…

Музика мовч­ки по­ка­зує сми­ком.

Жандарм (обер­тається, по­ба­чив Ми­ко­лу). Га, а се що?

Микола (в ко­жу­сi, об­рос­лий бо­ро­дою, з вуз­ли­ком на пле­чах вхо­дить i кла­няється на­ро­до­вi). Сла­ва Iсу­су Хрис­ту!

Всi. Сла­ва на­вi­ки!

Анна (по­ба­чив­ши йо­го, скри­кує). Гос­по­ди! Про­па­ла я! Ми­ко­ла!

Микола (всмi­хається су­мо­ви­то). А що ба­чу, i моя жiн­ка тут. Ото доб­ре. I ви тут, па­не шан­да­ре? Та, ба­чу, я вам за­ба­ву пе­рер­вав!

Жандарм. Ну, як ся маєш, Ми­ко­ло? Що з то­бою чу­ва­ти? Пус­ти­ли те­бе?

Микола. Та, бо­гу дя­ку­ва­ти, пус­ти­ли.

Жандарм. Ду­же ме­не то тi­шить. (Пiд­хо­дить i по­дає йо­му ру­ку.) А знаєш, ко­му за се маєш по­дя­ку­ва­ти?

Микола. Та вiд­ки ме­нi зна­ти? Хi­ба ме­нi там ска­жуть? Прий­шли, ство­ри­ли каз­ню, ка­за­ли за­би­ра­ти­ся, та й по всьому.

Жандарм. Ме­нi маєш по­дя­ку­ва­ти.

Микола. То­бi? А то як?

Жандарм. Бо я та­ки вiд­най­шов прав­ди­во­го убiй­цю. Та й то не од­но­го, а цi­лу кум­па­нiю. Не ни­нi, то завт­ра їх ареш­тую. Кош­ту­ва­ло се ме­не тру­ду, то пев­но. Був чо­ло­вiк i в та­кiм, що ма­ло сам го­ло­вою не на­ло­жив, ну, але, знаєш, як я те­бе ареш­ту­вав, то так ме­не щось ко­ло сер­ця по­ча­ло ну­ди­ти. Все ме­нi зда­ва­ло­ся, що ти не ви­нен i бу­деш ду­ма­ти, що я те­бе доб­ро­хiть у бi­ду вва­лив. I я не мiг спо­чи­ти, по­ки не нат­ра­фив на слiд убiй­ни­кiв.

Микола (кла­няється йо­му). Най то­бi бог зап­ла­тить за все доб­ре, а за зло… (Гля­дить з до­ко­ром на Ан­ну.) Зло­го най вам бог не пам'ятає!

Жандарм (смiється). Ну, зло­го! Так ба­га­то зло­го я нi­ко­му не зро­бив. Ме­нi, мо­же, дех­то бiльше зро­бив зло­го, а я нi­ко­му не ви­по­ми­наю.

Микола (пос­пiш­но). Я та­кож нi, та­кож нi! Хо­ро­ни гос­по­ди! Що там ви­по­ми­на­ти!

Жандарм. А я от ни­нi твою гос­по­ди­ню лед­во ви­тяг­нув си­ло­мiць iз до­му, аби тро­ха про­вiт­ри­ла­ся та м'iж лю­дей по­ка­за­ла­ся.

Микола. Спа­си­бi, спа­си­бi то­бi, що хоч ти за неї дбав. Чув я там, у тiм пек­лi, чув, як ти її до­зи­рав. Спа­си­бi! (Кла­няється.) Ну, Ан­но, а ти що так ста­ла, мов осуд­же­на? Чо­му не вi­таєшся зi мною?

Анна. Бу­де­мо ще ма­ти час вi­та­ти­ся. Що тут, пе­ред усi­ми людьми?

Микола. Прав­да, прав­да. Се до­машнє дi­ло, нi­що йо­го пе­ред людьми по­ка­зу­ва­ти. Ну, так хо­дi­мо до­до­му. В лас­цi бо­жiй ос­та­вай­те­ся, доб­рi лю­ди! (Кла­няється i пус­кається йти. Ан­на за ним.)

Жандарм. Ми­ко­ло, гов! А пос­тiй-но!

Микола (ози­рається). А чо­го то­бi?

Жандарм. Ба, а ме­не не кли­чеш до се­бе? Ад­же ж ни­нi праз­нич­ний день, тре­ба йо­го якось обiл­ля­ти. Го, го, не ду­май, що се то­бi так увiй­деться!

Микола (зак­ло­по­та­ний). Що ж, ко­ли твоя лас­ка… А я, прав­ду ка­жу­чи, не ду­мав…

Жандарм. Де ти в своїм жит­тi ко­ли що ду­мав! Усе дру­гi за те­бе ду­ма­ли. Так че­кай же, не знаєш ти чес­тi, то я те­бе по­го­щу. Гей, жи­де!

Шльома (ви­бi­гає з по­рож­нi­ми склян­ка­ми). Чо­го вам пот­рiб­но?

Жандарм. фляш­ку го­рiв­ки, виш­ня­ку, що там ще маєш доб­ро­го, спа­куй у ко­шик, а за­раз! Пла­чу го­то­ви­ми.

Шльома. Ни, ни, чи я вiд па­на пос­тен­фi­ре­ра до­ма­га­юся? А ку­ди то­то вi­дiс­ла­ти?

Жандарм. До Ми­ко­ли. А жи­во!

Шльома. Доб­ре, доб­ре! (Вiд­хо­дить до корш­ми.)

Жандарм (ма­хає шап­кою). Ну, лю­ди, бу­вай­те здо­ро­вi! (Вiд­хо­дить.)

Настя (вор­ко­че за ним). На зла­ма­ну го­ло­ву!

Музика. Па­руб­ки i дiв­ча­та знов ла­го­дяться до тан­цю. Зас­ло­на спа­дає

 

ДIЯ ЧЕТВЕРТА

 

Хата Миколи.

 

ЯВА ПЕРША

 

Анна сама.

 

Анна (пiд вiк­ном мо­тає пря­жу на мо­то­ви­ло i чис­лить нит­ки). Оди­над­цять, два­над­цять, три­над­цять, чо­тир­над­цять, п'ятнад­цять. (Зу­пи­няється.) Се­мий день уже йо­го не­ма. Чень ни­нi прий­де. I бо­юсь йо­го, i жи­ти без нього не мо­жу. (Мо­тає да­лi.) Шiст­над­цять, сiм­над­цять, вi­сiм­над­цять, дев'ятнад­цять, двад­цять. (Зу­пи­няється, заж­му­рює очi i за­ду­мується.) Який страш­ний! Який грiз­ний! А що за си­ла! Здається, як­би хо­тiв, то так би i роз­да­вив Ме­не i то­го… мой­ого… ха­ля­пу. Пог­ля­дом од­ним про­шиб би. I чим страш­нi­ший, чим ост­рi­ше до ме­не го­во­рить, тим, здається, я бiльше люб­лю йо­го. Вся трем­чу, а так i здається, що то­ну в нiм, роб­люсь час­ти­ною йо­го. I не­ма у ме­не то­дi своєї во­лi, анi своєї дум­ки, анi си­ли, анi зас­та­но­ви, нi­чо­го. Все ме­нi то­дi бай­ду­же, все го­то­ва вiд­да­ти йо­му, ки­ну­ти в бо­ло­то, ко­ли вiн то­го схо­че! Ах! (Мо­тає да­лi.) Двад­цять i од­на, i двi, i три, i чо­ти­ри. (Зав'язує пас­мо.) Та й чи ж не вiд­да­ла я йо­му все, все, що мо­же вiд­да­ти жiн­ка лю­бо­му чо­ло­вi­ко­вi? На­вiть ду­шу свою, честь жi­но­чу, свою доб­ру сла­ву. При­ся­гу для нього зла­ма­ла. Са­ма се­бе на людський пос­мiх вiд­да­ла. Ну, i що жi Ме­нi бай­ду­же! Вiн для ме­не все: i свiт, i лю­ди, i честь, i при­ся­га. (Мо­тає.) Од­на, двi, три, чо­ти­ри, п'ять, шiсть…

 

ЯВА ДРУГА

 

Жандарм i Анна.

 

Жандарм (вхо­дить). Доб­рий день, Ан­но! Ти са­ма?

Анна (ви­пус­кає з рук мо­то­ви­ло i ве­ре­те­но). Ах! То ти? Де ж се ти так дов­го? Чо­му не при­хо­див тiлький час?

Жандарм. Де чо­ло­вiк?

Анна. Аж у сто­до­лi мо­ло­тить.

Жандарм. Ну, що ж вiн?

Анна. Як то що?

Жандарм. Не до­рi­кає то­бi, не б'є, не сва­рить?

Анна. Вiн? Анi сло­веч­ка. На­вiть не пи­тав­ся, чо­му я не при­хо­ди­ла до нього до ареш­ту. Кру­титься по ха­тi, ниш­по­рить по гос­по­дарст­вi по-давньому.

Жандарм. Ну, а ти не по­ча­ла з ним роз­мо­ву?

Анна. Про що ж я бу­ду з ним го­во­ри­ти? Об­рид вiн ме­нi. Луч­че б був гнив со­бi в кри­мi­на­лi.

Жандарм. Ну, а як га­даєш, знає вiн про те, що зай­шло мiж на­ми?

Анна. А хто йо­го знає? Ме­нi на­вiть на­тя­ком од­ним не дав сього пiз­на­ти.

Жандарм. Ну, але, мо­же, су­сi­ди на­го­во­ри­ли йо­му?

Анна. Мо­же бу­ти. Та що се ме­не об­хо­дить? Я те­пер спо­кiй­на, нi­чо­го не бо­юся, нi про що не ду­маю, нi­чо­го не знаю, тiлько те­бе од­но­го. (Приб­ли­жається до нього, бо­яз­но.) Ми­ха­иле, мож­на те­бе об­ня­ти?

Жандарм обiй­має її. Ан­на. I по­цi­лу­ва­ти? Цi­лу­ються.

Знаєш, дав­нi­ше я, здається, бу­ла б умер­ла зi сти­ду, як­би бу­ла по­ду­ма­ла на­вiть, що яко шлюб­на жiн­ка мо­жу так цi­лу­ва­ти дру­го­го. А те­пер! (Цi­лує йо­го без пам'ятi.) Лю­бий мiй! Те­пер у ме­не анi кри­хi­точ­ки нi­яко­го нес­по­кою, нi­яко­го со­ро­му не­ма!

Микола вiд­чи­няє две­рi, але, по­ба­чив­ши, що Ми­хай­ло з Ан­ною цi­лу­ються, цо­фається на­зад i за­пи­рає злег­ка две­рi.

Жандарм (ше­по­том). Вiн був.

Анна. Не­хай со­бi! Не бо­юсь я йо­го.

Жандарм. Ну, я та­кож пс страш­кiв сип. Але те­пер я не хо­чу з ним ба­ла­ка­ти. Я так тiльки на хвильку за­бiг. Му­шу ще пi­ти до вiй­та вiд­да­ти йо­му письмо, а вiд­так прий­ду до вас на кiлька го­дин. Про­ща­вай! (За­би­рає ка­ра­бiн i вiд­хо­дить.)

Анна. А при­хо­ди! Жда­ти­му з пiд­ве­чiр­ком! (Бе­реться знов мо­та­ти.) Так, вiн ба­чив нас. Ну, i що ж з то­го? Ко­ли до­сi очi не по­ви­ла­зи­ли, то му­сив ба­чи­ти. Не те­пер, то в чет­вер був би по­ба­чив. Я хо­ва­ти­ся вiд нього не ду­маю. Не­хай ро­бить зi мною, що хо­че! (Ра­хує по­ти­хо нит­ки, зав'язує пас­мо.)

 

ЯВА ТРЕТЯ

 

Микола i Анна.

 

Микола (вхо­дить з цi­пом у ру­цi). Ти са­ма, Ан­но?

Анна. Са­ма.

Микола. А той… шан­дар… пi­шов уже?

Анна. Пi­шов до вiй­та, але за го­дин­ку, ка­зав, що прий­де. Або що, ти хо­тiв з ним що по­бе­сi­ду­ва­ти?

Микола. Я?.. Ну, нi… Хi­ба так… па­ру слiв… Але нi! Що ме­нi з ним бе­сi­ду­ва­ти?.. От, ба­чиш, свiр­ка в цi­пi ур­ва­ла­ся, то я прий­шов зв'яза­ти. Не маєш де мо­туз­ка?

Анна. Не маю. От на то­бi пря­ди­ва та вип­ле­ти со­бi.

Микола. Та хi­ба вже так зро­би­ти. (Бе­ре пря­ди­во, вби­ває в стiл ши­ло, ро­бить з пря­ди­ва кос­ми­ки, нас­ли­нює їх i по­чи­нає плес­ти. Ан­на мо­тає да­лi, ше­по­том чис­ля­чи нит­ки. Ми­ко­ла по хви­лi.) Ан­но!

Анна. Чо­го то­бi?

Микола. Так сей шан­дар, сей Ми­хай­ло Гур­ма­нАн­на. Ну, чо­го то­бi вiд нього тре­ба?

Микола. Я знаю, ти ще дiв­кою лю­би­ла йо­го… i те­пер лю­биш.

Анна (пе­рес­тає мо­та­ти i гля­дить на нього). Ну, i що ж з то­го?

Микола (по­ну­рив­ши го­ло­ву). Та нi­чо­го. Хi­ба я то­бi що-не­будь ка­жу? (Хви­лю мов­чить, а вiд­так по­чи­нає пла­ка­ти i кло­нить го­ло­ву до сто­ла.)

Анна. Так чо­го ж пла­чеш? Чо­го рвеш моє сер­це?

Микола. Бо… бо… моє рветься. (Встає i наб­ли­жається швид­ко до неї.) Ан­но! Нев­же ж ти ме­не так… так анi кри­хiт­ки не лю­биш?

Анна. Нi.

Микола. I нi­ко­ли не лю­би­ла?

Анна. Нi.

Микола. I не мо­жеш при­си­лу­ва­ти се­бе, щоб хоч жи­ти зi мною по-давньому?

Анна. Нi. (Звi­шує го­ло­ву.) Про­па­ло вже.

Микола (вiд­вер­тається). Га, вид­ко, бо­жа во­ля та­ка. Гос­по­ди, по­що ти ви­вiв ме­не з кри­мi­на­лу? Чо­му не дав ме­нi там зiг­ни­ти? Я ду­мав, що не­ма гiр­шої му­ки над не­во­лю. А як прий­шли па­ни i ска­за­ли ме­нi: "Ми­ко­ло, ти вiльний, ба­чи­мо твою не­вин­нiсть" - гос­по­ди, то ме­нi тро­ха сер­це не трiс­ло з ве­ли­кої утi­хи. Я крил у бо­га про­сив, щоб до­до­му як­най­скор­ше за­ле­тi­ти, а тут зас­тав та­ке… та­ке, що й язик не по­вер­тається ска­за­ти! Та­ке, що не­во­ля в кри­мi­на­лi про­тив то­го ви­дається ме­нi раєм! (Ри­дає.) I за яку се про­ви­ну ме­не гос­подь так тяж­ко ка­рає? Чим я йо­го об­ра­зив, чим прог­нi­вав?

Анна. Цить, Ми­ко­ло, не плач! I на ме­не ви­ни не звер­тай. Ти ж знаєш доб­ре, що й моєї ви­ни тут ма­ло. Си­лою вiд­да­ли ме­не за те­бе. До­ки си­ла моя бу­ла, я бу­ла то­бi вiр­ною, хоч iн­шо­го лю­би­ла. Але те­пер не ста­ло моєї си­ли.

Микола. Так що ж нам ро­би­ти? Як жи­ти?

Анна. Ро­би, що знаєш, що то­бi сум­лiн­ня ка­же. Вбий ме­не, чи про­же­ни ме­не, чи ли­ши ме­не при со­бi, - ме­нi все од­но.

Микола. Слу­хай, Ан­но! Я те­бе ро­зу­мiю. Я люб­лю те­бе. Ме­нi жаль те­бе, як влас­ної ду­шi. Я не хо­чу бу­ти твоїм ка­том, бо знаю, що ти й без ме­не ба­га­то ви­тер­пi­ла. Тiлько од­но те­бе про­шу: вва­жай на лю­дей! Не на ме­не - не­хай уже я так i бу­ду нi­чим для те­бе, - але на лю­дей. Щоб лю­ди з нас не смi­яли­ся!

Анна. Хi­ба ж я їм за­бо­ро­ню смi­яти­ся? Не­хай смi­ються, ко­ли їм смiш­но.

Микола. А все ж та­ки… Не по­ка­зуй­ся при­люд­но… з ним. Не топ­чи в бо­ло­то моєї бiд­ної го­ло­ви. А нi, то вбий ме­не, щоб я не ди­вив­ся на те!

Анна. Се не вiд ме­не за­ле­жить, Ми­ко­ло. Я те­пер од­но­го па­на знаю - йо­го, так, як до­сi зна­ла те­бе. Що вiн ме­нi ска­же, те й зроб­лю, а бiльше нi на що не ог­ля­да­юся. Ганьба, то ганьба; смерть, то смерть. З ним ме­нi нi­чо­го не страш­но. А ти ро­би, що знаєш.

Микола (ха­пається ру­ка­ми за го­ло­ву). Гос­по­ди, гос­по­ди, во­на зов­сiм оду­рi­ла! Го­во­рить, мов у га­ряч­цi. Се вiн, прок­ля­тий, дав їй якiсь ча­ри, якесь дан­ня, вiн її з ро­зу­му звiв, щоб нас­мi­яти­ся на­дi мно­юi (Хо­дить по ха­тi з ви­ра­зом важ­ко­го бо­лю. Ан­на мо­тає да­лi.)

 

ЯВА ЧЕТВЕРТА

 

Тi самi i Жандарм.

 

Жандарм (вхо­дить). Сла­ва бо­гуi Здо­ров був, Ми­ко­ло!

Микола (по­ну­ро). Здо­ров був, Ми­ха­иле!

Жандарм (смi­ючись, б'є йо­го до­ло­нею по пле­чi). А пре­цiнь хоч раз ти за­го­во­рив до ме­не, як до ста­ро­го знай­омо­го.

Микола. Лiп­ше б нам бу­ло не зна­ти­ся нi­ко­ли.

Жандарм. Чо­му? Тьфу, Ми­ко­ло, як ти на­со­вив­ся! Не­мов­би я то­бi батька за­рi­зав.

Микола. Ти ме­нi ще гiр­ше зро­бив.

Жандарм. Ет, iди, не пле­ти дур­ни­цi! От лiп­ше сi­дай тут! (Са­дить йо­го си­ло­мiць кi­нець сто­лу, кла­де ка­ра­бiн i шап­ку на дру­гiм кiн­цi сто­ла, а вiд­так вий­має з тор­би фляш­ку го­рiл­ки.) Ади, з сею во­рож­кою ми по­ра­ди­мось, як у свi­тi жи­ти. Ан­но, ану-но най­ди там який на­перс­ток!

Анна встає i ста­вить на стiл чар­ку, хлiб i сир. '

Микола. Спа­си­бi то­бi, я не п'ю.

Жандарм. Як то не п'єш? Що се ти ви­ду­муєш, Ми­ко­ло? Ни­нi тиж­день пив, а те­пер не п'єш! Ну, се ти пус­те ви­ду­мав! (На­ли­ває.) На твоє здо­ров­ля, Ми­ко­ло! (П'є.) А!.. Ба­чиш, я сам п'ю. (На­ли­ває.) На, ви­пий! I не жу­ри­ся! Вдар ли­хом об зем­лю! Не­хай Мош­ко­ва ко­би­ла жу­риться, що ве­ли­ку го­ло­ву має.

Микола (бе­ре чар­ку). Га, вид­жу, з то­бою не­ма iн­шої ра­ди. Здох бись, Ми­ха­иле! (П'є.)

Жандарм (смiється). Ха, ха, ха! Здох би-сь! Гар­но ти ме­нi здо­ров­ля зи­чиш! Ха, ха, ха! Смi­хо­ва­нець з те­бе, Ми­ко­ло, бiг­ме, смi­хо­ва­нець! (Пле­ще йо­го по пле­чах.)

Микола. Що ж, Ми­ха­иле, що ко­му на­ле­житься! Жан­дарм. Так ти ду­маєш, що ме­нi на­ле­жа­лось би здох­ну­ти?

Микола. Ду­маю, що се бу­ло б лiп­ше i для ме­не, i для те­бе, i для от­сеї. (По­ка­зує на Ан­ну.)

Жандарм. I для от­сеї! А, ми й за­бу­ли про гос­по­ди­ню! (На­ли­ває.) Ну, Ан­но, ви­пий за здо­ров­ля сво­го чо­ло­вi­ка!

Анна. За твоє здо­ров­ля, Ми­ха­иле! (П'є.-)

Жандарм. Ха, ха, ха! Ба­чиш, Ми­ко­ло, твоя жiн­ка ме­нi тро­ха iнак­ше ба­жає, нiж ти! Ну, ви­пий­мо ж те­пер за її здо­ров­ля! (П'ють.)

Микола. Та й мiц­ний же твiй виш­няк, Ми­ха­иле. Вiд двох ча­рок вже й у го­ло­ву б'є.

Жандарм. Не слу­хай то­го, син­ку мiй! Се тiлько твоя го­ло­ва сла­ба, ось що! Мiц­ної го­ло­ви вiн i по де­ся­ти чар­ках не ха­пається.

Микола (опи­рає го­ло­ву на лi­коть). Сла­ба го­ло­ва, ка­жеш. Прав­ду ка­жеш! I без тво­го виш­ня­ку во­на ме­нi хо­до­ром хо­ди­ла, а те­пер ще гiр­ше. Знаєш, Ми­ха­иле, що я то­бi ска­жу, так, по при­яз­нi, по ста­рiй знай­омос­тi?

Жандарм. Ну, що?

Микола. Мо­же би ти пе­рес­тав у ме­не бу­ва­ти?

Жандарм. А то чо­му, Ми­ко­ло? На­доїли то­бi мої вiд­вi­ди­ни?

Микола. На­доїли, не на­доїли, а так. Ме­нi здається, що во­но б бу­ло лiп­ше, як­би ти не по­ка­зу­вав­ся.

Жандарм. Не мо­жу, брат­чи­ку, їй-бо­гу, не мо­жу. Служ­ба моя та­ка, що все поп­ри ва­шу ха­ту моя до­ро­га йде. А при тiм, сер­денько моє, ще од­на рiч при­пу­та­на.

Микола. Яка?

Жандарм. Хоч то нi­би уря­до­ва тай­на, але що вже ро­би­ти, ска­жу то­бi. Але на­сам­пе­ред ви­пий­мо! Най усе зле ми­нає! (На­ли­ває, п'ють.) Так ось яка рiч, не­бо­же. Те­бе нi­би­то пус­ти­ли з кри­мi­на­лу…

Микола (ска­нується). Нi­би­то?.. Як то нi­би­то?

Жандарм. Ну, ну, ти бо за­раз усе так бе­реш на прав­ду, мов­би ти справ­дi по­чу­вав­ся до ви­ни! Е, Ми­ко­ло! Ад­же ж ти сам по­чу­ваєш се­бе не­вин­ним, прав­да? (З при­тис­ком.) Влас­не сум­лiн­ня ка­же то­бi, що ти не­вин­ний? Прав­да? (Гля­дить йо­му прос­то в очi.)

Микола (змi­ша­ний, крик­ли­во). Бо­гом не­бес­ним свiд­чу­ся, що прав­да!

Жандарм (нас­мiш­ли­во). Ну, ну, Ми­ко­ло! Так не го­во­ри! Особ­ли­во пе­ред шан­да­рем з та­ки­ми сло­ва­ми не ви­ха­пуй­ся. Бо мiж на­ми, шан­да­ря­ми, бра­те, та­ка дум­ка, що як на ко­го пi­доз­рiн­ня па­де, а вiн по­чи­нає бо­га на свiд­ка кли­ка­ти, то зна­чить, що у нього сум­лiн­ня не зов­сiм чис­те. Щось там у нього не­гар­но.

Микола (пе­ре­ля­ка­ний). Так… зна­чить… ти ду­маєш, що я…?

Жандарм (смiється i клеп­ле йо­го по пле­чах). Ха, ха, ха! Ди­ти­на ти, Ми­ко­ло, ось що я ду­маю! Ле­да чим те­бе заст­ра­ши­ти мож­на. Не бiй­ся! Не та­кий чорт страш­ний, як йо­го ма­лю­ють. Те, що то­бi те­пер ви­дається та­ким страш­ним, та­кож не та­ке. До всього чо­ло­вiк при­вик­не!

Микола. Ти се про що за­ки­даєш? Якось не зов­сiм я ро­зу­мiю те­бе.

Жандарм. По­ро­зу­мiєш, брат­чи­ку, по­ро­зу­мiєш, як на те час прий­де. А те­пер знаєш, що я би то­бi ра­див?

Микола. Ну, що?

Жандарм. Будь спо­кiй­ний. Не ро­би нi­яко­го га­ла­су. Жий со­бi ти­хо, смир­но, як бог при­ка­зав, i нi про що не дбай, що дов­ко­ла те­бе тво­риться.

Микола. Нi про що не дба­ти? А ду­маєш, що се мож­на?

Жандарм. А чо­му би не мож­на? Пев­но, що мож­на. По­вiр ме­нi, дру­же! Я ба­га­то свi­ту схо­див, ба­га­то де­чо­го ви­дiв i знаю. Так ось що я то­бi ска­жу: ти­ся­чi лю­дей жи­вуть от так, як ти, i не пи­та­ють на­вiть, як во­но скла­ло­ся, вiд­ки пiш­ло, хто то­му ви­нен? Де би чо­ло­вi­ко­вi го­ло­ви ста­ло, що­би се все ро­зiб­ра­ти? Ста­ло­ся, скла­ло­ся - що по­ра­диш? Тре­ба бра­ти жит­тя, яке є, тре­ба жи­ти, як мож­на.

Микола. Iз роз­би­тим сер­цем?

Жандарм. Дур­ни­ця сер­це. У ко­го во­но цi­ле?

Микола. I на людськiм пос­мi­хо­ви­щу?

Жандарм. Нап­люй ти на лю­дей! Чо­го то­бi вiд них пот­рiб­но? А як ти з них бу­деш смi­яти­ся, то во­ни з те­бе не бу­дуть. Ще са­мi до те­бе прий­дуть.

Микола (в за­ду­мi). Що ж, муд­ра ра­да. Тiлько, ма­буть, за­мiц­на на мою сла­бу го­ло­ву. (Ха­пає се­бе ру­ка­ми за го­ло­ву i по­чи­нає ри­да­ти.) Ой, за­мiц­на, за­мiц­на! Не ви­дер­жить моя го­ло­ва!

Жандарм. Не бiй­ся, ви­дер­жить. Я то­бi по­мо­жу. Я кож­до­му го­ло­ву скру­чу, хто би пос­мiв з те­бе смi­яти­ся.

Микола. Ба­га­то бу­де скру­че­них го­лiв.

Жандарм. Не бiй­ся, се вже моє дi­ло! А те­пер, дру­же мiй, Ми­ко­ло, знаєш що?

Микола. А що та­ке?

Жандарм. Я ба­чу, що ти ду­же ос­лаб. Сон те­бе кло­нить. Пi­ди со­бi на тiк та зас­ни.

Микола. А ти?

Жандарм. Про ме­не не тур­буїйся. Я та­кож тро­ха вiд­по­чи­ну, а по­тiм пi­ду до­до­му.

Микола. То, мо­же би, Ми­ха­иле, ти сам пi­шов на тiк i там зас­нув?

Жандарм. Ну, ну, не ро­би ко­ме­дiї! На то­бi ко­жух (бе­ре з жерд­ки ко­жух i кла­де йо­му на пле­чi), по­душ­ку i ве­ре­ту. (Стя­гає з пос­те­лi по­душ­ку i ве­ре­ту i та­кож кла­де на йо­го.) Iди! (Ви­пи­хає йо­го за две­рi. Мов­чан­ка. За сце­ною чу­ти важ­ке зiт­хан­ня i по­вiльнi кро­ки Ми­ко­ли).

 

ЯВА П'ЯТА

 

Жандарм i Анна.

 

Жандарм (обнi­має Ан­ну). Ну, те­пер ми са­мi.

Анна. Цить! Я бо­юсь, щоб вiн там со­бi яко­го ли­ха не за­по­дi­яв.

Жандарм. Не бiй­ся! Вiн те­пер за­над­то ос­лаб, роз­кис! За­риється в со­ло­му i зас­не.

Анна (при­па­дає до нього). Ми­ха­иле, Ми­ха­иле! Що бу­де з на­ми? До чо­го во­но дiй­де? Чим во­но скiн­читься?

Жандарм. Дур­на! Ось во­на чим тур­бується! Нi­би­то хтось у свi­тi знає, чим що скiн­читься i до чо­го дiй­де? Жий та ди­хай, до­ки жиєш! Зле то­бi? А ко­ли не зле, то дя­куй бо­гу. Як бу­де зле, то­дi час бу­де ду­ма­ти про те зле! Чим скiн­читься! Нi­чим не скiн­читься. Бу­де­мо жи­ти, до­ки мож­на. Бу­де­мо лю­би­ти­ся, до­ки мож­на. Бу­де­мо лю­дям в пи­ку смi­яти­ся, до­ки мож­на, до­ки во­ни нас пiд но­ги не вiзьмуть. А по­то­му? По­то­му один кi­нець: всi пом­ре­мо i чор­ту в зу­би пi­де­мо. Ось чим во­но скiн­читься, ко­ли хо­чеш зна­ти. (Обiй­має її.)

Заслона спа­дає

 

ДIЯ П'ЯТА

 

Хата Ми­ко­ли. День. Стiл вiд­су­не­i­iпй, за сто­лом i на ос­ло­нi се­ля­ни i жiн­ки, мiж ни­ми Ба­бич i Нас­тя. Ми­ко­ла, пiд­пи­тий, з ке­лиш­ком у ру­цi, се­ред ха­ти. На сто­лi ве­ли­ка пляш­ка го­рiл­ки i хлiб та сiль.

 

ЯВА ПЕРША

 


Дата добавления: 2018-02-15; просмотров: 258; ЗАКАЗАТЬ РАБОТУ