ХІV. Лихі години. Хвороби. Ліки. 4 страница
219. Запорожський і слободсько-український діяч половини ХVІІ в. Іван Сірко був найславнійшим чоловіком на Україні, і пам'ять про нього, про його вдову і двох синів була захована в багатьох піснях. На жаль, з протягом часу вони були забуті і зараз ми маємо всього дві пісні про Івана Сірка в збірникові Еварницького, велику і гарно скомпоновану думу про його вдову і старшого сина Петра в збірникові Котляревського та коротенький уривок про меншого сина Романа Сірка в початку пісні про Івана Богуславця.
220. Вояка великої хоробрости, знавець усіх козацьких звичаїв, Іван Сірко в 60-х і 70-х роках Х?ІІ в. часто з'являвся в Запоріжжі в головних військових урядах - полковником, кошовим, воював з поляками, найбільш з татарами і турками. Часи на Україні були смутні, роздирали її тоді сусіди, були часи руїни, розвалу. Правобережну Україну зо всіх боків плюндрували і руйнували турки, татари, поляки. Там, на правім боці, вовтужився гетьман Дорошенко, тутечки, на лівім боці, метушились Ханенко і Суховій. Запоріжжя держалось окремо, і Сірко з запорожцями допомогав то одному, то другому, не маючи точної і справжньої політичної програми. Особливо вабила Сірка Слободська Україна, де він мав хутори. В Мерефі, в 30 верствах від Харькова, жила його сім'я і там була головна його оселя, хоч він, як завзятий вояка, найбільш пробував в походах та в Січі. Як би там не було, а Харьківщина в особі славного Сірка має свого сина, але і Запоріжжя тягло його до себе, і коли він помер в 1680 р. в Грушівці, на своїй пасіці, то був перепроважений до Січи і там похований в полі за Січчю «з многою арматною і мушкетною стрільбою і з великою всього війська низового жалостію». Так каже Сам. Величко в своєму літописові і далі поясняє, що військо низове справляло Сіркові пишний похорон, «яко по вождю своем справном і щасливом, которий од младости аж до старости своея военними бавячися промислами, не тільки значне Крим воевал і попалил в нем гради, также і в полях диких на разних місцях многіе татарскіе громливал чамбули, і ясир христіанський одгромлювал, але і в Чорное море лодками вплинувши, на разних місцях не малия бусурманам чинил шкоди і разоренія, а по морю Чорному корабли і каторги, з Константинополя в Крим, Азов і инші міста пливучіе, громливал і з великими здобичами щасливе з войском запорожським до коша своего повертался, которого Сірка все войско запорожское зело любило і за отца свого почитало. Погребши его, значную над ним могилу висипало, і крест камяний на ній поставило, з належитим імени і дел его подписом». Цей хрест зберігся й до наших часів, і малюнки його можна бачити в книжках по українській історії д. Еварницького і професора Грушевського.
221. Найславнійшою подією Івана Сірка була його виправа до Криму степом в 1675 р., щоб помститись ханові за його напад на Січ. Сірко став над Сивашем, маючи під рукою тисяч чотирі козаків, а тисяч до п'ятнадцяти кинув далі в розсип на південь під приводом завзятої та знаючої старшини, наказавши їм вернутися до Сиваша на п'ятий день.
222. Величко в літописові каже, що «тое войско вітроногими кіньми своїми внутр селеній кримських нечаянно вшедши і, по совіту, на кільки частей розділившися, весь Крим собою наполнили и засеяли, огнем і мечом оний плюндруючи, Козлова, Карачева, Бахчисарая і иних городов коснувшися і превеликія їм разоренія нанесши. Хан тоді з султанами і мурзами чим скорій з Бакчисарая вихопился і угонзнул в гори кримськія». Згодом татари зібрались і напали на козаків, але Сірко їх відбив і повернув до-дому, забіраючи по дорозі величезні отари й табуни, а разом і багато ясиру, християнського і бусурменського. Тих з християн, що забажали вернутися до Криму, Сірко перебив, щоб вони не розмножувались між бусурменами на козацькі голови, других відпустив, а за бусурменський ясир взяв згодом великий викуп грішми і товарами - мосулбесами, камсами, кіндяками, вабами, бавельною, сап'яном, кіньми, а тих, хто не зміг дати за себе викупу, відіслав в Москву в неісходню неволю. Цікаве свідоцтво Величка, що коли полоняники татари почули, що їх відішлють в московську неволю, то «здрогнувши зараз почали торговатися і належитни за себе по своїй возможности окуп поступовати».
223. Ще в 1882 р. Костомаров висловив гадку, що «более, чемъ вероятнымъ признать можно, что когда-то о самомъ Серке Иване существовали думы, такъ какъ въ самыхъ летописяхъ этотъ богатырь представляется въ поэтическомъ свете. Трудно допустить, чтобы народная поэзія не коснулась его. Участіе къ детямъ Серка до такой степени, чтобъ они могли стать предметомъ особой думы, можно предполагать плодомъ того интереса, какой возбуждали думы или дума о самомъ Серке».
224. Гадка Костомарова недавно справдилася. Відгуки і досить гарні старих пісень про Івана Сірка вловив д. Еварницький в Катеринославщині на місці Чортомлицької Січи в 1887 р. від дідів Дмитра Сукури та Дивниченка. Надруковані вони в збірникові Еварницького «Малорос. народ. песни» в 1906 р.
225. Варіянт Сукури починається з того, що Сірко крикнув на своїх козаченьків, щоб вони сідлали коней та збірались до хана в гості. Козаки виступили з Січи наче орли, засяяли в степу як сонце. Кінець такий:
226. Та ми думали, ой, та ми ж думали,
227. Що то місяць в степу, ой, зіхожає,
228. Аж то козак Сірко, та козак же Сірко
229. На битому шляху та татар оступає.
230. Історична пісня про сина славного кошового Івана Сірка - Романа загублена. Випадково уривок з неї попав в думу про Івана Богуславця, уривок дуже маленький, і по ньому не можна догадатись про первісний зміст:
231. Ой, Лимане, Лимане!
232. Ти, Сірку Романе,
233. Да гей же ти, Сірку Романе!
234. Ой, що будем робити,
235. Нема козакам по чарці горілки де взяти,
236. Да гей же де взяти...
237. І тільки. Здається, що в пісні про Романа оповідалось про якусь пригоду козацьку, в якій лучився й Роман Сірко, десь то коло Дніпрового гирла.
238. До цього уривку можна долучити коротеньку згадку про Романа Сірка в кінці думи про вдову Сірка, котра гірко плаче, відібравши лист від торського отамана Лохвицького про смерть сина її Петра, який лист дійшов до неї саме тоді, коли помірав її син Роман.
239. Здаючись на пісні про Петра і Романа Сірків, можна думати, що перший був убитий татарами, а другий помер дома ще молодим, і славний лицарь втратив синів своїх, що допомогали йому в його військових справах. Його нещасну родинну пригоду поділяв з ним вдячний йому український нарід, який надовго закріпив пам'ять про Сірків в думах і піснях.
240. Дума про жінку Івана Сірка і сина її Петра дійшла тільки в однім варіянті, в рукопису Котляревського; таким робом маємо unicum; ця дума досить велика, в 84 вірші, і добре влаштована в чисто думській постати, на взірець старійших просторих дум. Маючи на увазі, що сім'я Сірка пробувала в Мерефі, де у неї була власна маєтність, що в самій думі про Сірчиху згадується Мерефа і один з її мешканців Пилип Мереф'янський, можна гадати, що тутечки була зложена й дума про Сірчиху, яка таким робом з'являється чисто слободсько-українським твором.
241. Постать Сірчихи дуже нагадує дружину Тараса Бульби в повісти Гоголя. Може Гоголь чув де думу про Сірчиху, а коли й не чув, то, як людина надзвичайної поетичної вдачи, вгадав. У Бульбихи два сини, яких вона дуже любить - Остап і Андрій; Тарас, її чоловік, часто покидав сім'ю задля низового товариства.
242. Сірчиха жалкує, що чоловіка в вічі не бачила сім років, і всю свою щиру любов вкладає в двох своїх синів, котрі обидва гинуть. Дума починається тим, що:
243. В городі Мерефі жила вдова,
244. Старенькая жена,
245. Сірчиха Іваниха;
246. Вона сім літ пробувала,
247. Сірка Івана в очі не видала,
248. Тільки собі двох синів мала:
249. Первого сина - Сірченка Петра,
250. Другого сина - Сірченка Романа.
251. Петро став питати матір, де його батько. Сірчиха сказала, що він пішов до Тору (сучасний Слав'янськ). Петро взяв в товариші волошина Голуба і мереф'янця Пилипа і поїхав з ними до Тора шукати батька. Торський отаман Яків Лохвицький зустрів і роспитав Петра, після чого Петро поїхав далі в степ. Лігши на спочинок під тернами, він безпечно пустив коні, а турки теє забачили, взяли в полон Голуба і убили Пилипа. Голуб, щоб піддобритись до турків, заманив до них Петра і вбив його. Козаки стародавні, це б то з тих, що в сім місці раніш вже пробували і були старійші і з більшим досвідом, побили турків і чесно поховали Петра Сірченка. Лохвицький надіслав до Сірчихи листа, в якому писав про нещасливу пригоду з її сином. Сірчиха, прочитавши листа,
252. К сирой землі крижем упадає,
253. Словами промовляє:
254. Що вже тепер на моїй голові три печалі пробуває:
255. Первая печаль, що я сім год пробувала -
256. Сірка Івана в очі не видала;
257. Другая печаль, що Сірченка Петра на світі немає;
258. Третя печаль, що Сірченко Роман помірає.
259. На Слобожанщині лунали ще пісні про слободську гусарію. Козаки дорожили своєю службою в козацьких полках, по виборному значінню їх, по старому призвичаю, але о половині XVIII в. почали перевертати їх в салдатські полки. Цариця Катерина II почала цю переробку слобожан. Спершу в 1755 р. надіслано указ, в котрім було сказано про «промышленіе о пользе государственной», «благоденствіе подданныхъ», «материнское милосердіе» (саме тоді заводилось кріпацтво), «надлежащій порядокъ», «истинныя отечеству заслуги», а при кінці, що «все тамошніе военные и гражданскіе чины, получа сіи полезнейшія учрежденія (салдатство в гусарах), какъ ощутительный знакъ къ нимъ и ко всему народу тамошнему благоволенія, потщатся соответствовать должною благодарностью»... Але слобожане не дуже дякували і набрані в гусари тікали. Тоді уряд забірав замісць втікачів їх родичів, а коли таких не було, то навіть сусід із «семейныхъ и зажиточныхъ людей». Така справа забрала людей до живих печінок, і в Ізюмськім полку вибухнув бунт, до котрого пристав сам полковник Краснокутський. Полковника заслали в Казань, а инших і того далі. Хоч цариця трохи підласкала козацьку старшину «удовольствіемъ чинами и жалованьемъ», одначе і старшина була стурбована, не хотіла тої гусарії, що відбилось в де-яких невеличких піснях, напр.:
260. Усіх хлопців в гусари забрали,
261. Мене молодого охвицером записали,
262. Та дали ж мені коня вороного,
263. Та послали мене поперед війська всього,
264. Та звеліли мені серед полку стати,
265. Та сказали мені у суремочки грати.
266. Ой, ви грайте, суремочки, грайте,
267. Мені молодому жалю не завдавайте...
268. А не жаль мені а у дому нікого,
269. Тільки ж жаль мені: матуся старая,
270. Матуся старая, сестриця малая,
271. Сестриця малая, а жена молодая.
272. IV.Хліборобство й промисловість.
273. В житті - хліб усьому голова. Нема то ремесло, як леміш та чересло. Письменник початку XVIII в. чернець Климентій грунтовно висловився в віршові:
274. Над усі ремесла потрібнійшеє подобно
275. Пахарство, же тоє всьому світу вигодно,
276. Бо хоч би хто срібло і золото мог робити,
277. А не маючи хліба - злота не вкусити.
278. З перших часів головнійшою працею слобожан було хліборобство. Хліборобством займались не тільки усюди по селах, а й по містах. Навіть в Харькові в XVIII в. і в першій половині XIX в. усі його околиці - Холодна гора, Лиса гора, Журавлівка, Основа мешканцями мали майже цілком хліборобів, почасти ремесників, які жили близче до центру міста, як видно по назвам вулиць - Гончарівська, Чоботарська, Коцарська (від коци - килими), Скрипницька, Римарська (від римар - кожевник).
279. 
Хліба було занадто багато, і хліб майже завжди був дуже дешевий, через що держали багато птиці, свиноти, мали велике число горільчаних заводів, або винокурень, везли зерно на продаж в Крим, де міняли його на сіль, рибу, везли в Одесу і навіть в Галичину та в Німеччину.
280. Иноді траплялись голодні роки, та здебільша не по всьому краю, а місцями. В самім Харькові були голодні роки, як то 1787, 1821, 1833, особливо ж 1848, коли неврожай захопив усю Слобожанщину. Такі важкі роки звались «драними», через те, що тоді з хат здерали солом'яні покрівлі, щоб годувати скотину. Неврожаї бували од великих засух, як, напр., в 1848 р., коли, по словам людей того часу, «небо від спеки зробилось мідяним, а земля залізною»; иноді неврожай бував від сарани, яка хмарами насувала із степів і поїдала на-чисто увесь хліб. В такі важкі часи поміж панства і селянства иноді піднімались богобоязливі люди, що роздавали голодним увесь свій хліб. Так, коли в 1832 р. в с. Шиповатій був великий голод, то дідичка дала задарма багато хліба, соли, масла і риби голодним. Коли в 1833 р. трапився голод в с. Щурівці, то місцевий дідич Адамов не тільки віддав весь свій хліб, а ще закупив його на Курщині і пороздавав селянам. І поміж заможними селянами були часом добродійні люди, що вступали в боротьбу з сільськими глитаями, які хотіли скористува-ти голод за-для своєі кишені і самоправно піднімали ціни на збіжжя. Такий випадок одмічений Квіткою-Основ'яненком в оповіданні «Добре роби - добре й буде», де селянин Тихон Брус, дуже заможний чоловік, пороздавав голодним не тільки весь свій хліб, а й куплений, піддержуючи навмисне низьку ціну, щоб не дати глитаям спромоги збільшити ціну на зле зроблені їми запаси хліба.
281. З протягом часу хліборобство все більш поширялось в двох напрямах - через нові запашки і через поліпшення землі; перше провадилось селянами, які, здаючись на тісноту, запахували шляхи, дороги, колись дуже широкі, взгір'я по-над ярочками, самі ліса, помалу їх викорчовуючи; друге провадилось великими землевласниками, які мали за-для поліпшення землі гноєм багато скотини або, користуючись цукроварнями та ин-шими здобутками, мали спроможність затрачувати на угноїння фосфорити і робили таким чином землю більш родючою, гарно її обробляли до пухкости машинами. Згодом хліба більшало. В Харьківщині, напр., в 1907 р. було засіяно 1.917.629 десятин, що дало збіжжя 63.073.400 пудів, а на всій Україні (підрахунок на 8 губерній) - 14.869.011 дес. з урожаєм в 616.067.800 пуд., 23% усього врожаю в Росії того року, в 2 У рази більш від того, що повинна була дати Україна, зважаючи на відсоток своєї території, і значно більш по відсотку своєї людности.
282. Сила хліба з Харьківщини здавна йшла в Великоросію і Польщу. Власне в «Статистич. Ежегодн. Харьков. Земства» за 1907 р. дані цікаві відомости про вивіз зернового хліба з Харьківщини за три роки (1903- 1905): усього вивезено 31.808.900 пуд., з них 3.147.400 пуд. вивезено в межах самої Харьківщини, 925.200 пуд. в порти Балтійського моря, 12.641.300 пуд. в південні порти, 2.104.400 пуд. на прикордонні станції і 12.990.600 пуд. у инші місцевости Росії, при чім на її центральний промисловий край випадає 4.340.100 пуд. Під врожайний рік таким робом Харьківщина була, можна сказати, житницею Московщини.
283. Теперішнім часом хлібородна Харьківщина привабила до себе німців. Безперечно вона матиме велике значіння по своєму хлібові і в нових обставинах політичного життя.
284. По перепису 1897 р. українці переважили в Росії усі инші народи по постачанню матеріялів за-для їжи, здебільше хліба. Вдвоє менше проти других вони брали участь в обробленні продуктів, напр., цукру, пива, ковбас. Так само вдвоє менше вони працювали по виробам одежи, будуванню кам'яниць, по громадським справам, по транспорту; вчетверо менше в справах торговельних і банкових. Взагалі більш % української людности живе з хліба.
285. 
Що до скотарства, то в старі часи Слобожанщина славилася своїми волами і вівцями. Але вже в 40-х роках вони пішли на занепад. Мочуль-ський в описові Слобожанщини в 1850 р. вже скаржився, що товар все більш дрібніє й переводиться на нівець. Кращим в той час лічили сумський рогатий скот що до роботи і на м'ясо. В південних степових кутках Слобожанщини користувались ще кізяком, який в літку сушили і зімою топили їм печі. Землю обробляли здебільшого волами.
286. Селян в 1845 р. на Слобожанщині налічували 277.517 сімей, яким потрібно було 555.034 воли, відкидаючи чумацтво і инші потреби, а волів налічували тоді усього 546.898, з котрих 216.759 було робочих і 330.139 гульових. Ціна на воли була біля 30 карб., хунт м'яса - 8 або 10 коп.
287. З протягом часу селяне цілком перейшли на коні. Воли стали дуже рідкими. В Охтирщині, напр., в однім великім селі з людністю тисяч в десять тільки один хазяїн уперто по старовині держиться за пару волів, як батьківську спадщину. Знищення волів прискорили брак паши та сінокосів, занепад чумацтва, попит на м'ясо в великі міста і инші обставини нового, все більш скрутного побутового й економичного життя.
288. Вівчарство колись на Слобожанщині було дуже поширено, здебільшого в південних повітах, степових, у великих землевласників. В 1841 р. вівчарство на Слобожанщині було другим по числу овець після Таврії. Вовна, або шерсть йшла здебільшого на продаж в Харьків, особливо на троїцький ярмарок, який так і звався «шерстяним». Офіціяльно налічувалось що-року 2 милійони карб. здобутку; більш милійону овець було що-року приплоду. Баранина на базарах йшла від 3 до 7 коп. за хунт. Але з 50-60 років, коли пройшли залізниці, фабрики й заводи, людности намножилось, то весь степ пішов на роспашку, і вівчарство зникло.
289. Зникли й великі ліса, ті ліса, які великою стіною йшли в старі часи понад усіми річками, захищаючи Слобожанщину від північних холодних вітрів, зберегаючи в собі вохкість і тумани для дощів, що поливали ниви на добрі врожаї хліба. Ліса знищені в першу чергу багачами капіталістами для здобичи, а в другу чергу додало рук темне, неосвічене селянство, не розуміючи великого значіння лісів, не маючи свого національного уряду, який би пеклувався про національні природні скарби. Вже Заго-ровський в 1788 р. в «Топографическом описаніи Харьков. Наместничества» скаржився: «Несчастны те леса, которые принадлежатъ целымъ селеніямъ для общественнаго пользованія. Въ такихъ лесахъ, кроме дровъ и хворосту, немного попадается годныхъ растеній... Несравненно большее несчастье постигло те лесныя угодья, которыя достались въ руки владельческимъ подданнымъ. Они разорили ихъ винокурнями... и ужасно выгубили пространнейшіе драгоценные леса по рекамъ Осколу, Донцу и Ворскле... Винокуры, не заботившіеся о потомстве, рубили лучшія деревья»... Ця сумна подія оновилась з новою, далеко більшою силою в Слобожанщині о половині XIX в., коли пішли цукроварні, ще більше, коли проведені були залізниці, а кам'яного вугля ще не було, і нарешті в останні роки війни з німцями, коли пішла усяка розруха, вугля не вистачало, і усе кинулось на останні ліси, що подекуди понаросли. В 1917 р. за часи революції все українське особливо руйнували без жалю, - де тільки цей дракон починав повзти, раптом руйнувалось усяке майно - ліса, садки, хліб, саме життя людей.
290. Знищення лісів довело до знищення лісових садків і до занепаду бджільництва. В старовину селяне й дрібні землевласники мали чудові садочки в лісах, а в садочках держали свої пасіки; тихо та привабно гули бджоли по-над пахучими липами в літку і мали вони в лісах добрий захист від негоди. Недивно, що в кінці XVIII в., як бачимо в «Топографич. описаніи Харьков. Наместничества» 1788 р., «здешнихъ рукъ труды услаждали многихъ странъ вкусы садовыми яблоками, бергамотами, дулями, гливами, вишнями, сливами и черносливомъ», і меди були роскішні, пахучі.
Дата добавления: 2021-04-06; просмотров: 86; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!